Учебное пособие: Вища освіта України і Болонський процес

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ “ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА”

Р.І. Кінаш, Д.Г. Гладишев

ВИЩА ОСВІТА УКРАЇНИ І

БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС

Конспект лекцій

з курсу „Вища освіта України і Болонський процес”

для студентів базового напряму „Мистецтво”

Львів -2006

ТЕМА 1. ЄВРОІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ ЯК ЧИННИК СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ ДЕРЖАВИ

Упродовж останнього десятиріччя Україна наполегливо наближається до європейських стандартів. На рівні держави напрацьовано універсальні принципи взаємодії з географічними сусідами та країнами-учасниками Європейського Союзу: взаємоповага, взаємодопомога, готовність до вирішення усіх проблем, не зважаючи на рівень їх складності.

Одним з найважливіших вихідних документів співпраці є „Угода про партнерство та співробітництво” (УПС) між Україною, з одного боку, та ЄС і його членами, з іншого, яка набула чинності у березні 1998 року та має термін дії 10 років. Основними цілями УПС є розвиток тісних політичних стосунків між Україною та ЄС шляхом постійного діалогу з політичних питань, сприяння розвитку торгівлі, фінансового, громадського, науково-технологічного та культурного співробітництва.

Відповідно до укладеної Угоди, сторони проводять регулярний політичний діалог: відбуваються переговори на найвищому політичному рівні в рамках самітів; для спостереження за дією Угоди згідно з її положеннями створено Раду з питань співробітництва, засідання якої відбуваються на міністерському рівні щонайменше раз у рік. З Радою співпрацює Комітет з питань співробітництва, який веде політичний діалог на парламентському рівні.

11 грудня 1999 р. у м. Гельсінкі Європейська Рада схвалила спільну стратегію ЄС щодо України, спрямовану на зміцнення стратегічного партнерства з Україною.

Метою цієї стратегії є:

1. Фундаментальне зближення та поступова інтеграція України до ЄС. Основою цього процесу є принципові положення і цілі європейської інтеграції та проголошений Україною курс на інтеграцію до ЄС, який сприятиме проведенню реформ у країні.

2. Реалізація Угоди про партнерство та співробіт­ництво між Україною та ЄС, що є важливим завданням на найближчі роки, базою та одним із дієвих інструментів поглиблення інтеграції України до ЄС. Якнайповніша імплементація УПС має створити передумови для подальшого розвитку торгівлі ЄС з Україною та суміжними країнами. ЄС спрямує зусилля на послідовне спільне з Україною виконання положень УПС у рамках чинних двосторонніх інституцій, фінансових інструментів та спільних робочих програм з імплементації УПС.

3. Підтримка реформ в Україні.

4. Успіхи України в реалізації Угоди про партнерство та співробітництво, здійснення реформ і продовження курсу на інтеграцію до ЄС дозволять Україні повною мірою долучитися до процесу розширення ЄС.

5. Забезпечення зони стабільності, співробітництва та процвітання у Центральній і Східній Європі. Неоднакові темпи європейської інтеграції центральних і східноєвропейських країн породжують різноплановість стосунків між країнами регіону. Тому таким принциповим є вироблення спільної стратегії, яка б забезпечила збереження еволюційності та незворотності процесу розширення, а також координацію дій, пов'язаних з різними темпами інтеграції центрально-східноєвропейських країн до ЄС, поглиблення транскордонного та регіонального співробітництва, використання багатостороннього діалогу із залученням усіх країн регіону. Спільна стратегія має зміцнити регіональну безпеку шляхом покращення та подальшої гармонізації відносин між країнами, які мають на меті інтеграцію до ЄС.

6. Адаптація законодавства України до норм ЄС. Євросоюз посилить та активізує роботу, яка сприятиме процесу адаптації законодавства України до норм ЄС та враховуватиме наміри України набути у майбутньому повноправне членство в Європейському Союзі.

7. Поглиблення співробітництва у сфері зовнішньої політики, що є одним із визначальних факторів безпеки та стабільності в Європі.

8. Поглиблення співробітництва у сфері безпеки та оборони. ЄС визнає нерозривність та взаємозалежність безпеки Союзу та України.

9. Поглиблення співробітництва з Україною у галузі юстиції та внутрішніх справ. Виконання положень Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС, використання можливостей поза межами цієї Угоди з урахуванням існуючих потреб та інтересів сторін у галузі юстиції і внутрішніх справ, залучення України до програм ЄС та тісне співробітництво у цій сфері є важливою передумовою створення в Європі простору безпеки та стабільності.

10. Поглиблення міжлюдських зв'язків, регіонального та культурного співробітництва між Україною та ЄС, що, разом з іншими заходами, дозволить уникнути появи будь-яких нових ліній поділу на континенті.

11. Посилення торгово-економічного співробітництва та співпраці у сфері транспорту, зв'язку, телекомунікацій.

12. Охорона довкілля.

Одним із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи є адаптація законодавства України до законодавства ЄС.

У 1998 році в Україні було створено Міжвідомчу координаційну раду щодо адаптації законодавства України до законодавства ЄС. У 1999 році створена єдина система планування, координації та контролю за підготовкою проектів законів та адаптації законодавства органами виконавчої влади. ЄС підтримує адаптацію законодавства України шляхом надання технічної допомоги через європейський консультативний центр з питань законодавства (UEPLAC). ЄС забезпечує створення належної інформаційної бази для практичної реалізації процесу адаптації українського законодавства до норм Євросоюзу.

Адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу – це тривалий процес поетапного прийняття та впровадження нормативно-правових актів України, розроблених з урахуванням законодавства ЄС.

Метою співробітництва України з ЄС у сфері науки і техніки є заохочення цивільних наукових досліджень та технологічного розвитку, включаючи спільну науково-дослідницьку діяльність, навчання та переміщення науковців, а також інші форми співробітництва. Угода також передбачає, що сторони забезпечуватимуть належний доступ до своїх відповідних програм на основі ефективного захисту прав інтелектуальної, промислової та комерційної власності.

На сьогодні запропоновано декілька програм у сфері дослідництва та розвитку:

1. Інтеграція і зміцнення Європейського дослідницького простору. Зазначена програма встановлює наукові пріоритети, на яких Єврокомісія концентруватиме фінансові ресурси, а також нові ініціативи, спрямовані на удосконалення мереж національних дослідницьких програм країн-учасниць.

2. Зміцнення структури Європейського дослідницького простору. Ця програма спрямована на подолання структурної слабкості європейського дослідництва шляхом глибшої інтеграції дослідництва та інновацій, розвитку мобільності дослідників, скоординованого планування та доступу до дослідницької інфраструктури, а також реалізацію заходів, спрямованих проти відтоку вчених, та розвиток громадського усвідомлення щодо значення науки у розвитку суспільства.

3. Незалежні дослідження в ядерній сфері. Програма зосереджується на аспектах зберігання ядерних відходів та безпеці ядерних реакторів.

4. Європейські спільні дослідницькі центри. Проект програми представляє три нових інструменти:

- створення мережі майстерності. У рамках нової програми буде створено мережі дослідників, кожна з яких розвиватиме наукову базу в різних напрямках шляхом напрацювання та використання набутої майстерності;

- впровадження інтегрованих проектів. Використання зазначеного інструменту спрямовано на зміцнення європейської конкурентоспроможності та вирішення соціальних питань. Розмір інтегрованих проектів буде відрізнятися залежно від потреб для досягнення очікуваних результатів, їхній бюджет коливатиметься від кількох мільйонів євро до кількох десятків мільйонів. Кожен інтегрований проект повинен чітко визначати завдання, спрямовані на отримання науково-технологічних результатів;

- забезпечення участі ЄС у національних дослідницьких програмах. Цей інструмент націлений на те, щоби пріоритети більшості національних дослідницьких програм країн-учасників співпадали з інтересами і завданнями ЄС у зазначеній сфері. Крім цього, важливим є підвищення впливу національних дослідницьких програм задля реалізації дослідницьких завдань ЄС шляхом підготовки гармонізованих робочих програм, оголошення спільних конкурсів тощо.

Україна та ЄС реалізують окремі науково-технічні програми у сферах спільного інтересу. Співробітництво між Україною та ЄС у галузі науки та технологій розвивається в різних напрямках та умовах і базується на співробітництві та конкуренції.

Стосунки між Україною та ЄС у сфері дослідництва продовжують динамічно поглиблюватися.

На сучасному етапі актуальна проблема зміцнення матеріально-технічної бази наукових установ, забезпечення їх комп'ютерною технікою, новітнім обладнанням та приладами, створення належно оснащених регіональних та міжгалузевих центрів спільного користування.

Оскільки процеси європейської інтеграції охоплюють дедалі більше сфер життєдіяльності, базове значення у них повинна відігравати освіта.

Осередком освітніх та наукових процесів у контексті євроінтеграції є Науково-технологічний центр в Україні – міжурядова неприбуткова організація, діяльність якої спрямована на запобігання розповсюдженню зброї масового знищення.

 26 червня 2003 р. Європейською Комісією були затверджені проекти, які отримали гранти за програмою ТЕМПУС. Серед пріоритетних напрямків, що реалізуються в рамках проектів – впровадження сучасних навчальних технологій, створення та застосування новітніх методів управління навчальним процесом, відновлення тісної співпраці між університетами та промисловістю, що передбачає пожвавлення інноваційної діяльності.

Українські вищі навчальні заклади братимуть участь у реалізації 14 проектів:

1. Створення мережі „об'єднаних пунктів” з метою поширення практики використання інформаційних технологій в управлінні діяльністю університетів (Херсонський державний педагогічний університет, Харківський національний університет, Запорізький державний університет).

2. Централізована електронна бібліотека для користування електронною літературою при відкритому та дистанційному навчанні. Мультимедійна комунікаційна мережа, що поєднує університети, промисловість та сферу управління. Поліпшення комунікаційного зв'язку між Україною та країнами ЄС (Національний університет „Києво-Могилянська Академія”, Національний університет „Острозька Академія”).

3. Вища освіта та ринок праці в галузі охорони довкілля (Харківська державна академія муніципального господарства).

4. Ефективне виробництво зернових культур у фермерських господарствах (Білоцерківський державний аграрний університет).

5. Застосування інформаційних технологій у діяльності університетських бібліотек (Національний технічний університет України „Київський політехнічний інститут”).

6. Створення франкофонійного напрямку в архітектурі (Придніпровська Академія цивільного будівництва та архітектури).

7. Сприяння розвитку ефективного підприємництва в Україні (Харківська державна академія муніципального господарства).

8. Освіта і підготовка фахівців у галузі європейських наук (Донецький національний технічний університет, Національний технічний університет „Харківський політехнічний інститут”).

9. Журналістика та навчання в галузі ЗМІ (Запорізький державний університет).

10. Електронне навчання. Віртуальна юридична бібліотека та юридичний консультаційний центр (Харківська Національна юридична академія України).

11. Нові навчальні програми в галузі міжнародного економічного права в Київському національному економічному університеті (Київський національний економічний університет).

12. Підготовка фахівців у галузі бізнесу, управління та інформаційних технологій (Житомирський державний технологічний університет, Донецька державна академія управління, Запорізький державний університет).

13. Розвиток мережі навчальних закладів для професійної перепідготовки в галузі управління прикордонними водними ресурсами (Рівненський Національний університет водного господарства та природокористування).

14. Стратегічне планування менеджменту (Одеський державний економічний університет).

ТЕМА 2. СИСТЕМИ ВИЩОЇ ОСВІТИ У КРАЇНАХ ЄВРОПИ

Структура світової вищої освіти видається надзвичайно різноманітною, однак домінують дві тенденції:

1. Унітарна, або єдина, система, коли вища освіта забез­печується університетами чи відповідними до них закладами. Такі заклади пропонують як загальні академічні ступені, так і професійно орієнтовані програми різної тривалості і рівня. В унітарній системі вищої освіти до її складу входять лише університети. Такою є освіта в Італії, Іспанії, Австрії, Фінляндії, Швеції.

2. Бінарна, або подвійна, система з традиційним університетським сектором, що так чи інакше опирається на концепцію університету та на окремий не університетський сектор вищої освіти, що має чітко окреслену структуру. Така система освіти притаманна більшості розвинених країн світу, де поряд з університетським сектором існують численні спеціалізовані заклади, які приймають чималу частину молоді. З європейських країн бінарну систему вищої освіти мають Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Нідерланди, Норвегія, Німеччина, Франція, Швейцарія та ряд інших.

У не університетському секторі запроваджено велику кількість нових програм для здобуття ступеня бакалавра, розроблені після бакалаврські курси. Не університетські заклади освіти що не мають права на магістерські програми можуть співпрацювати із зарубіжними установами, які таке право мають. Заклади вищої освіти не університетського сектору не пропонують докторські ступені, але це не означає, що кандидати на докторські програми з не університетського сектору не можуть на них навчатись.

Стисло опишемо головні тенденції розвитку вищої освіти деяких країн Європи.

Вища освіта Великобританії

Майже століття система вищої освіти У Великобританії мала бінарну структуру, але у 1992 р., з наданням технічним інститутам статусу університетів, ці дві ланки вищої освіти об’єднались. Усі університети Великобританії мають високий рівень автономії у визначенні курсів, програм і методів навчання.

Зараховані до університету студенти спочатку намагаються здобути першу ступеневу кваліфікацію – бакалавр, яку можна отримати на гуманітарних, природничих чи педагогічних спеціальностях за 2-3 роки, архітектурних, інженерних спеціальностях та менеджменту – за 3-4 роки, ветеринарії та медицині – за 5-6 років. Отримавши кваліфікацію бакалавра, студент має право продовжити навчання для отримання магістерського ступеня. Для цього необхідно 2-3 роки викладання, навчання чи досліджень при достатньо глибокому вивченні однієї чи групи суміжних дисциплін. У країні немає єдиного зразка диплома про освіту. Тут захищеними є лише титули „бакалавр”, „магістр”, „доктор”.

Британські університети – це великі науково-навчальні комплекси, що включають коледжі, магістерські та докторські школи, дослідні інститути, наукові центри, обсерваторії та ін.

Середня освіта триває 13 років, два останніх з яких присвячуються поглибленому вивченню тих дисциплін, які учень планує обрати для студій до ВНЗ. Школи надають змогу обрати курси різного рівня складності, що призводить до нееквівалентних атестатів. Право вступу у ВНЗ без екзаменів надає атестат про загальну освіту підвищеного рівня.

Для зарахування абітурієнти подають свої заяви у службу прийому в університети і коледжі, вказуючи до п'яти бажаних закладів. Документи направляються у ВНЗ, які вирішують, чи вартує кандидат зарахування. Якщо кількість заяв перевищує квоту чи кількість вільних місць в аудиторіях, застосовується відбір, форми якого визначаються самими ВНЗ.

ВНЗ самі встановлюють методи контролю роботи і знань студентів: більшість практикують підсумкові екзамени, часто проводиться поточний контроль. Після закінчення програми першого циклу студент може отримати наступні оцінки: найвищу (Class 1), дуже добру (Class 2, Division 1) з правом продовжити навчання на другому циклі, непогану (Class 2, Division 2), найнижчу (Class 3).

Вища освіта Іспанії

Система вищої освіти Іспанії відзначається винятковою однорідністю, адже аж 98% студентів навчаються в університетах, поза якими готують лише фахівців з туризму, ремесел та деяких інших видів занять. З 52 університетів 7 – недержавні.

Університети мають досить складну структуру і пропонують курси, програми та кваліфікації різного рівня. Так, на факультетах передбачено програми тривалістю 4-5 років із присудженням повного диплома. Вищі технічні школи після 4-5 років навчання присуджують дипломи вищих інженерів. Університетські та інженерно-технічні школи надають дипломи після трьох років навчання.

До не університетської вищої освіти входять інститути, що видають два види дипломів: еквівалентний до університетських (А), і нижчий від університетських диплом простіших програм мистецьких фахів (В). Дипломи типу А надають Військова Академія, інститути туризму, цивільної авіації та теологічні заклади. Дипломи типу В надають інститути та професійні школи з легшими умовами вступу і простими програмами.

Професорсько-викладацький склад ВНЗ в Іспанії поділяється на чотири категорії: професори, виконувачі обов'язків професорів, викладачі-заступники, викладачі-асистенти.

Конкурсні вступні екзамени формуються у вигляді двох тестів, які запроваджуються екзаменаційною комісією одночасно на всій території Іспанії. Перший тест спрямований на перевірку загальних вмінь абітурієнта (культури, знання мов, здатності до аналізу й синтезу тощо), другий - засвоєння тих дисциплін, що поглиблено вивчалися на курсах орієнтації.

Трирічне навчання в університетських школах надає кваліфікацію інженера-техніка з правом продовження навчання у другому циклі цих же університетів чи переходу на ринок праці.

П'ятирічне навчання на факультетах університетів чи в їхніх вищих школах (і в частині інститутів) увінчується дипломом, що надає право на післядипломне навчання.

Успішне закінчення двох перших циклів університетів надає право продовжувати навчання для отримання диплома доктора. Воно триває два-три роки під наглядом наукового керівника, супроводжується самостійними пошуками, написанням і захистом дисертації.

Обов’язкова середня освіта в Іспанії триває 10 років з правом продовження освіти (2 роки) у середній школі вищого рівня та отримання права участі в конкурсних екзаменах в університетах.

Іспанська система оцінювання – 10-бальна. Прохідною оцінкою є 5¸6,9 балів.

Вища освіта Німеччини

На сьогодні систему німецької освіти можна схематично показати наступним чином: початкова школа (4 роки), середня школа (8-річне училище або 9-річна гімназія), вища школа (університети, педагогічні ВНЗ, вищі школи мистецтв, вищі технічні навчальні заклади).

Після об'єднання у 1992/93 навчальному році в Німеччині стало 318 закладів вищої освіти різного рівня: 91 звичайний та один загальноосвітній університети, 11 педагогічних, 19 теологічних, 43 мистецьких і 153 технічних та спеціалізованих ВНЗ. Зі згаданих до недержавного сектору входили 6 університетів, 17 теологічних закладів, 2 мистецьких коледжі, 35 вищих фахових шкіл.

Усі заклади вищої освіти поділяються на такі групи:

- університети (класичні, технічні, загальноосвітні та спеціалізовані заклади університетського рівня – вищі педагогічні, теологічні та медичні школи). Більшість університетів мають класичну структуру. У них готують і докторів наук;

- вищі фахові школи зі спеціалізованою фаховою підготовкою, готують спеціалістів з інженерії, бізнесу, менеджменту;

- вищі школи (коледжі) мистецтв і музики.

Основою системи вищої освіти є університети. Вони мають класичну структуру і завдання: несуть відповідальність за наукові дослідження, навчання, підготовку кадрів вищої кваліфікації, готують докторів наук, наділені правом присуджувати габілітацію (докторат-2) для заміщення посад завідувачів кафедрами. Навчання триває щонайменше чотири роки.

Педагогічні вищі школи готують учителів для нижчих рівнів освіти та спеціалізованих шкіл. Вищі фахові школи відіграють важливу роль, готуючи спеціалістів з інженерії, бізнесу, менеджменту тощо; наукові дослідження в них звужено і вони не претендують на фундаментальність.

Музичні і мистецькі виші школи готують фахівців з усіх видів мистецтв і музики, включаючи музикологію, історію мистецтв тощо.

Для вступу до закладів вищої освіти потрібно мати атестат про середню освіту, який буває трьох типів: „загальний” (дає право вступу до всіх ВНЗ); „фаховий” (дає право вступу на певні спеціальності); документ для вступу лише у вищі фахові школи чи на відповідний факультет загальноосвітнього університету. Перші два видаються після закінчення гімназії чи відповідного до неї професійного закладу з тривалістю навчання 13 років. Третій отримують після навчання тривалістю 12 років у профшколах.

Кожен предмет закінчується екзаменами. Після завершення програми виконуються письмові роботи, а також складаються письмові чи усні екзамени з головних дисциплін. Знання студентів оцінюється за 6-бальною системою: дуже добре (1 бал), добре (2 бали), задовільно (3 бали), достатньо (4 бали), незадовільно (6 балів).

Випускникам вищих навчальних закладів після складання державного іспиту присвоюють титул дипломованого спеціаліста, а в університетах – магістра, що дає право на державну службу, відповідну фахову діяльність та аспірантуру. Магістратура зорієнтована на викладацьку роботу. Вищою кваліфікацією в Німеччині є титул доктора. Це вимагає 3-5 років наукових досліджень, здачі державного екзамену та захисту дисертації.

Вища освіта України

Структура вищої освіти України розбудована відповідно до структури освіти розвинених країн світу.

Вища освіта є складовою системи освіти України, що регулюється Законами України „Про освіту” та „Про вищу освіту2. Вона забезпечує фундаментальну наукову, професійну та практичну підготовку студентів.

Відповідно до рівня підготовки, матеріально-технічного забезпечення та наявності науково-педагогічних кадрів для визначення статусу вищих навчальних закладів встановлено чотири рівні акредитації:

- перший рівень - технікум, училище, інші, прирівняні до них, вищі навчальні заклади;

- другий рівень - коледж, інші, прирівняні до нього, вищі навчальні заклади;

- третій і четвертий рівні (залежно від результатів акредитації) – університет, інститут, академія, консерваторія.

В 90-х роках було запроваджено ступеневу структуру підготовки фахівців. Ступневість полягає у здобутті різних освітньо-кваліфікаційних рівнів на відповідних ступенях вищої освіти. Перший ступінь передбачає здобуття вищої освіти освітньо-кваліфікаційного рівня „молодший спеціаліст”, другий ступінь – „бакалавр” (базова вища освіта), третій ступінь – „спеціаліст”, „магістр” (повна вища освіта),

Вищі навчальні заклади здійснюють підготовку фахівців за такими освітньо-кваліфікаційними рівнями:

- молодший спеціаліст – забезпечують технікуми, училища, вищі навчальні заклади першого рівня акредитації;

- бакалавр – забезпечують коледжі, інші вищі навчальні заклади другого рівня акредитації;

- спеціаліст, магістр – забезпечують вищі навчальні заклади третього і четвертого рівнів акредитації.

Схематична структура ступеневості вищої освіти України наведена на рис. 2.1.

Вища освіта здобувається у вищих навчальних закладах відповідних рівнів акредитації на основі: базової загальної середньої освіти, повної загальної середньої освіти та освітньо-кваліфікаційних рівнів „молодший спеціаліст” і „бакалавр”, а також „спеціаліст” як післядипломна. Підготовка фахівців у вищих навчальних закладах може проводитися з відривом (очна), без відриву від виробництва (вечірня, заочна), шляхом поєднання цих форм, а з окремих спеціальностей – екстерном.

Прийом громадян до ВНЗ проводиться на конкурсній основі відповідно до здібностей та незалежно від форми власності навчального закладу. Для отримання права вступу до ВНЗ необхідно мати атестат за 11-річну загальноосвітню школу чи диплом середніх проф- і техшкіл. Більшість молоді складають конкурсні вступні екзамени, програми яких встановлює Міністерство освіти і науки України. Переможці предметних олімпіад високого рівня зараховуються до закладу без іспитів, медалісти складають один вступний екзамен.

Система оцінювання 5-бальна: найвища оцінка – 5 (відмінно), 4 (добре), 3 (задовільно), 2 (незадовільно). Здійснюється експеримент з рейтинговим оцінюванням і модульними навчальними планами.

Ступенева структура вищої освіти передбачає чотирирічну базову вищу освіту з отриманням проміжного сертифіката про базову вищу освіту, і наданням кваліфікації „бакалавр” та можливістю часткової зміни напряму навчання чи спеціальності на другому циклі тривалістю 1 рік, навчальний план якої містять переважно спеціальні дисципліни. У такому випадку присвоюється кваліфікація „спеціаліст”. Глибша фундаментальна та фахова підготовка протягом 1-2 років як на базі освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр”, так і на базі освітньо-кваліфікаційного рівня „спеціаліст” дає право після успішного захисту магістерської роботи отримати диплом освітньо-кваліфікаційного рівня „магістр”. Продовжити навчання і стати магістрами можуть тільки кращі студенти, які відбираються для навчання на основі рейтингових показників на попередніх циклах навчання та з урахуванням їхніх досягнень у науково-дослідницькій роботі.

Заключний рівень підготовки фахівця-професіонала – це аспірантура та докторантура. До аспірантури зараховують на конкурсній основі, зазвичай, фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня „магістр” та в окремих випадках фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня „спеціаліст” на 3-4 роки для виконання самостійних досліджень під наглядом наукового керівника, написання і захисту дисертаційної роботи визначеного рівня та обсягу. Успішний захист роботи у Спеціалізованій вченій раді (за спеціальностями), дає право на здобуття наукового ступеня „кандидат наук”. Підготовка дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата наук може здійснюватися і поза межами аспірантури на засадах „здобувача”, дослідження якого контролює науковий керівник та відповідна фахова кафедра вищого навчального закладу чи структурний підрозділ науково-дослідного закладу.

Особа, яка має науковий ступінь „кандидата наук”, за умови тривалішої наукової роботи та узагальнення її наслідків у тій самій або іншій (зазвичай, суміжній) галузі знань з більшою за обсягом дисертацією може захистити у Спеціалізованій вченій раді дисертацію на здобуття наукового ступеня „доктор наук”, який є найвищим рівнем наукової кваліфікації. Присудження спеціалізованими вченими радами наукових ступенів „кандидат наук” та „доктор наук” затверджується державним органом – Вищою атестаційною комісією (ВАК) України.

До складу навчального персоналу ВНЗ входять чотири категорії викладачів: професори, доценти, старші викладачі, асистенти. Визнання науково-педагогічного рівня кандидата чи доктора наук здійснюється шляхом присвоєння вчених звань. Вченими званнями є „доцент” та „професор” і їх присвоює Атестаційна колегія Міністерства освіти і науки України.

Тема 3. Основні підходи та етапи формування Зони європейської вищої освіти

Упродовж п’яти років європейське освітнє співтовариство консолідується задля освітньої концепції Болонського процесу: формування на перспективу загальноєвропейської системи вищої освіти, названої Зоною європейської вищої освіти, яка ґрунтується на спільності фундаментальних принципів функціонування. З 1998р. по 2003 р. у рамках Болонського процесу відбулося багато різнорівневих зустрічей, робочих нарад, конференцій, тощо, які дозволили сформулювати шість ключових позицій щодо створення єдиного Європейського освітнього і наукового простору:

1. Уведення двоциклового навчання. Фактично пропонується ввести два цикли навчання: 1-й цикл – до одержання першого академічного ступеня і 2-й цикл – після його одержання. При цьому тривалість навчання на 1-му циклі має бути не менше 3-х і не більше 4-х років. Навчання впродовж другого циклу може передбачати отримання ступеня магістра (через 1-2 роки навчання після одержання 1-го ступеня) і/або докторського ступеня (за умови загальної тривалості навчання 7-8 років).

2. Запровадження кредитної системи. Пропонується запровадити у всіх національних системах освіти систему обліку трудомісткості навчальної роботи в кредитах. За основу пропонується прийняти ECTS (Європейська система перезарахування кредитів (залікових одиниць трудомісткості)), зробивши її нагромаджувальною системою, здатною працювати в рамках концепції „навчання впродовж усього життя”.

3. Контроль якості освіти. Передбачається організація акредитаційних агентств, незалежних від національних урядів і міжнародних організацій. Оцінка буде ґрунтуватися не на тривалості або змісті навчання, а на тих знаннях, уміннях і навичках, що отримали випускники. Одночасно будуть встановлені стандарти транснаціональної освіти.

4. Розширення мобільності. Передбачається істотний розвиток мобільності студентів. Окрім того, ставиться питання про розширення мобільності викладацького й іншого персоналу для взаємного збагачення європейським досвідом. Передбачається зміна національних законодавчих актів у сфері працевлаштування іноземців.

5. Забезпечення працевлаштування випускників. Одним із важливих положень Болонського процесу є орієнтація вищих навчальних закладів на кінцевий результат: знання й уміння випускників повинні бути застосовані і практично використані на користь усієї Європи. Усі академічні ступені й інші кваліфікації мають бути затребувані європейським ринком праці, а професійне визнання кваліфікацій має бути спрощене. Для забезпечення визнання кваліфікацій планується повсюдне використання Додатка до диплома, який рекомендований ЮНЕСКО.

6. Забезпечення привабливості європейської системи освіти. Одним із головних завдань, що має бути вирішене в рамках Болонського процесу, є залучення в Європу більшої кількості студентів з інших регіонів світу. Вважається, що введення загальноєвропейської системи гарантії якості освіти, кредитної системи накопичення, легко доступних кваліфікацій тощо, сприятиме підвищенню інтересу європейських та інших громадян до вищої освіти.

Для ознайомлення з основними документами, прийнятими в рамках Болонського процесу, наведена табл. 3.1.

Таблиця 3.1

Хронологія подій Болонського процесу

Розглянемо деякі з цих документів.

Сорбонська декларація

(25 травня 1998 року, м. Париж)

Спільна декларація про гармонізацію архітектури Європейської

системи вищої освіти

У Європейському процесі нещодавно було зроблено декілька надзвичайно важливих кроків. Однак не варто забувати, що Європа – це не тільки євро, банки й економіка: вона повинна стати також і Європою знань. Отже необхідно будувати і посилювати інтелектуальну, культурну, соціальну й технічну базу нашого континенту. Особливо це стосується університетів, що продовжують відігравати переломну роль у такому розвитку.

Університети з’явилися в Європі, понад три чверті тисячоліття. Наші чотири країни пишаються своїми найстарішими університетами з-посеред них Університет Парижу, що святкує сьогодні ювілей. У ті часи студенти і вчені могли вільно і швидко поширювати свої знання на цілім континенті. Сьогодні ж багато хто з наших студентів закінчує своє навчання, так і не маючи можливості навчатися поза межами своєї країни.

Ми йдемо до періоду істотних змін в освіті й умовах праці, до розмаїтості шляхів становлення фахової кар’єри з очевидною необхідністю навчання й підготовки протягом усього життя. Ми заборгували нашим учням (і нашому суспільству в цілому) систему вищої освіти, у якій їм давалися б кращі можливості шукати й знаходити галузі, в котрих вони мали б перевагу перед іншими людьми.

Відкрита Зона європейської вищої освіти несе багатство позитивних перспектив, звісно ж, із повагою до наших розходжень, але потребує, з іншого боку, продовження зусиль для ліквідації бар’єрів і розробки таких умов для викладання й навчання, що розширили б мобільність і зробили співробітництво більш близьким, ніж будь-коли досі.

Таке міжнародне визнання і високий потенціал наших систем освіти безпосередньо пов’язані з їх зовнішньою і внутрішньою зрозумілістю. Здається, що з’являється необхідність у системі, в котрій для міжнародного порівняння й еквівалентності повинні існувати два основних цикли: доступеневий і післяступеневий.

У цій системі багато новизни і гнучкості може бути досягнуто через використання семестрів і кредитів (як це зроблено в схемі ECTS). Це забезпечить перевірку правильності отриманих кредитів для тих, хто вибирає початкову освіту або продовження навчання в різноманітних європейських університетах і тих, хто хотів би мати можливість одержати ступінь у будь-який зручний для себе час протягом життя. Дійсно, ті, котрі навчаються, повинні мати право ввійти в академічний світ у будь-який час їхнього фахового життя та незалежно від їхньої попередньої підготовки.

Студенти доступеневого циклу мусять мати доступ до диверсифікованих програм, що сприяють можливості отримання міждисциплінових занять, розвитку знання іноземних мов і використання нових інформаційних технологій.

Міжнародне визнання першого, який відповідає сумірному рівневі кваліфікації, важливе для успіху цієї спроби, в якій ми хотіли б зробити наші схеми розвитку вищої освіти зрозумілими для усіх.

У післяступеневому циклі мусить бути вибір між більш короткою за тривалістю програмою отримання ступеня магістра і більш тривалою програмою одержання докторського ступеня з можливістю переходу від однієї програми до іншої. І в тій, і в іншій програмах відповідний акцент повинен бути зроблений на дослідницькій і самостійній роботі.

Студенти як доступеневого, так і післяступеневого циклів мають заохочуватися до навчання, принаймні один семестр, в університетах поза межами своєї власної країни. Водночас, усе більша кількість викладацького й дослідницького персоналу повинна працювати в європейських країнах, відмінних від своєї власної. Підтримка Європейською спілкою мобільності студентів і викладачів має використовуватися повністю.

У більшості країн, не тільки в межах Європи, тепер є дуже відчутною потреба в такій еволюції, що спонукало до широкого обговорення цієї проблеми на конференціях європейських ректорів, президентів університетів, груп експертів і вчених у деяких наших країнах.

Торік у Лісабоні була узгоджена конвенція про визнання в Європі кваліфікацій вищої освіти для академічних цілей. Вона впровадила велику кількість базових вимог і підтвердила, що окремі країни можуть брати участь у більш конструктивній схемі визнання. Приймаючи цю позицію, можна користуватися вимогами Конвенції і йти далі. Уже зараз є багато точок дотику у сфері взаємного визнання ступенів вищої освіти для фахових цілей із використанням перспективних директив Європейської спілки.

Наші уряди, однак, продовжують відігравати визначальну роль у досягненні цих цілей, заохочуючи засоби підтвердження надбаних знань і кращого визнання відпо­відних ступенів. Ми очікуємо, що це буде сприяти подальшим міжуніверситетським угодам. Прогресивна гармонізація всіх наших ступенів і циклів навчання може бути досягнута через зміцнення вже існуючого досвіду, спільні дипломи, експериментальні ініціативи і через діалог із усіма зацікавленими особами.

Ми, отже, погоджуємося схвалити створення загальної системи, спрямованої на зовнішнє визнання й полегшення мобільності студентів, а також і на розширення можливостей їх працевлаштування. Сьогодні тут у Сорбонні ювілей Університету Парижа дає нам прекрасну можливість брати участь у спробі створення Зони європейської вищої освіти, де національні особливості й спільні інтереси можуть взаємодіяти й посилювати один одного задля вигоди Європи, її студентів та, в більш загальному сенсі, її громадян. Ми закликаємо інші держави, членів Спілки та інші європейські країни приєднатися до нас для досягнення цієї мети, а всі європейські університети – об’єднатися для підсилення становища Європи у світі через плавно регульоване поліпшення й модифікацію освіти для своїх громадян.

Болонська конвенція, спільна заява європейських міністрів освіти

(18-19 червня 1999 року, м. Болонья)

Зона Європейської вищої освіти

Завдяки досягненням останніх декількох років освітні процеси, що відбуваються в Європі, набули більш конкретного характеру, що відповідає сучасним реаліям розвитку країн Європейської спілки та її громадян. Отже, на нашу думку, зростає розуміння все більшої частини політичного й академічного світу в потребі встановлення якісно тісних зв’язків у цілій Європі, яка розвивається, у формуванні й зміцненні її інтелектуального, культурного, соціального й науково-технологічного потенціалу.

„Європа знань” тепер уже широко визнана як незамінний чинник соціального й гуманітарного розвитку, а також як необхідний компонент об’єднання та збагачення європейської людності.

Важливість освіти й освітнього співробітництва в розвитку й зміцненні стійких, мирних і демократичних суспільств є універсальною і підтверджується як першочергова, особливо у зв’язку із ситуацією в Південно-Східній Європі.

Сорбонська декларація від 25 травня 1998 року, що була ініційована цими міркуваннями, визначила центральну роль університетів у розвитку європейських культурних цінностей. Вона обґрунтувала створення Зони європейської вищої освіти як основного шляху розвитку мобільності громадян із можливістю їхнього працевлаштування для загального розвитку континенту.

Багато європейських країн погодилося з цілями, викладеними в декларації, підписали її або загалом схвалили. Спрямованість реформ декількох систем вищої освіти, розпочатих у цей час в Європі, довела, що багато урядів має наміри діяти саме в цьому напрямку.

Європейські вищі навчальні заклади, наслідуючи фундаментальні принципи, сформульовані в університетській хартії „Magna Charta Universitatum”, прийнятій в Болоньї 1988 року, сприйняли заклик у тій частині, що їх стосується, і почали відігравати головну роль у побудові Зони європейської вищої освіти. Це має неабияке значення, оскільки незалежність і автономія університетів дають впевненість у тому, що системи вищої освіти і наукових досліджень будуть безупинно адаптуватися до нових потреб, до запитів суспільства і до необхідності розвитку наукових знань.

Курс було прийнято у вірному напрямку і з визначеною метою. Проте досягнення більшої сумісності та порівнянності систем вищої освіти необхідний безупинний розвиток. Щоб досягти перших матеріальних результатів, необхідно підтримати цей курс через виконання конкретних заходів. На зустрічі 18-го червня, у якій брали участь авторитетні експерти і вчені з усіх наших країн, були внесені дуже корисні пропозиції з ініціатив, які необхідно прийняти.

Ми мусимо, зокрема, розглянути мету збільшення міжнародної конкурентоспроможності європейської системи вищої освіти. Життєздатність і ефективність будь-якої цивілізації зумовлені принадністю, яку її культура має для інших країн. Тож необхідно мати певність, що європейська система вищої освіти набуває всесвітнього рівня притягання, котра відповідає нашим екстраординарним культурним і науковим традиціям.

Схвалюючи загальних принципів, що зазначені в Сорбонській декларації, ми приймаємо зобов’язання координувати нашу політику, щоби досягти в найближчій перспективі (і, у будь-якому випадку, – у межах першого десятиліття третього тисячоліття) таких цілей, які ми розглядаємо як першорядні для створення Зони європейської вищої освіти й просування європейської системи вищої освіти цілим світом:

-           Прийняття системи легко зрозумілих і сумірних ступенів, зокрема, через упровадження Додатка до диплома для забезпечення можливості працевлаштування європейських громадян і підвищення міжнародної конкурентоспроможності європейської системи вищої освіти.

-           Прийняття системи, що заснована на двох основних циклах – доступеневого та післяступеневого. Доступ до другого циклу буде вимагати успішного завершення першого циклу навчання тривалістю не менше трьох років. Ступінь, що присуджується після першого циклу, має бути затребуваним на європейському ринку праці як кваліфікація відповідного рівня. Другий цикл спрямований на отримання ступеня магістра і/або доктора, як це прийнято в багатьох європейських країнах.

-           Впровадження системи кредитів за типом ECTS – європейської системи перезарахування залікових одиниць трудомісткості, як належного засобу підтримки великомасштабної студентської мобільності. Кредити можуть бути отримані також і в рамках освіти, що не є ще вищою, залучаючи до навчання протягом усього життя, якщо вони визнаються цікавими для приймаючих університетів.

-           Сприяння мобільності шляхом подолання перешкод до ефективного здійснення вільного пересування, для цього:

-           студентам повинен бути забезпечений доступ до можливості одержання освіти і практичної підготовки, а також до супутніх послуг;

-       викладачам, дослідникам і адміністративному персоналові повинні бути забезпечені визнання і зарахування часу, витраченого на провадження досліджень, викладання та стажування в європейському регіоні, без нанесення збитку їхнім правам, установленим законом.

-           Сприяння європейському співробітництву в забезпеченні якості освіти для розробки адекватних критеріїв і методологій.

-           Сприяння необхідним європейським поглядам у вищій освіті, особливо щодо розвитку навчальних планів, міжінституційного співробітництва, схем мобільності, спільних програм навчання, практичної підготовки і провадження наукових досліджень.

Ми зобов’язуємося досягти тих цілей (у рамках наших інституційних повноважень і з дотриманням повної поваги до різноманітних культур, мов, національних систем освіти й університетської автономії) для того, щоби зміцнити Зону європейської вищої освіти. І, нарешті, ми, разом із неурядовими європейськими організаціями, компетентними у вищій освіті, будемо використовувати шлях міжурядового співробітництва. Ми очікуємо, що університети дадуть відповідь, як завжди, швидко й позитивно, і будуть активно сприяти успіхові нашої справи.

Переконані в тому, що створення Зони європейської вищої освіти потребує постійної підтримки, уважного керування й адаптації до безупинно мінливих потреб розвитку, ми вирішили зустрітися знову протягом найближчих двох років, щоб оцінити досягнутий прогрес і виробити заходи на майбутнє.

Конференція європейських вищих навчальних закладів і освітніх організацій

(29-30 березня 2001 року, м. Саламанка)

Формування майбутнього

Понад 300 європейських вищих навчальних закладів та їх представницьких організацій зібралися у Саламанці з метою підготувати свої пропозиції до Празької зустрічі міністрів вищої освіти країн, які брали участь у Болонському процесі. Учасники домовилися про цілі, принципи та пріоритети.

Європейські вищі навчальні заклади знову підтверджують свою підтримку принципів Болонської декларації і свої зобов’язання зі створення до кінця десятиліття Зони європейської вищої освіти. Вони бачать у заснуванні в Саламанці Асоціації європейських університетів (EUA) як символічне, так і практичне значення для більш ефективного інформування урядів і суспільств і, тим самим, для підтримки формування свого майбутнього в Зоні європейської вищої освіти.

1. Принципи.

Автономія з відповідальністю.

Розвиток потребує, щоб у європейських університетів була можливість діяти відповідно до керівного принципу автономії у поєднанні з відповідальністю. Як автономні і відповідальні юридичні, освітні й соціальні об’єкти, вони підтверджують свою прихильність принципам Magna Charta Universitatum 1988 року і, зокрема, академічній свободі. Тому університети повинні мати право формувати свою стратегію, вибирати свої пріоритети в навчанні й провадженні наукових досліджень, витрачати свої ресурси, профілювати свої програми й встановлювати свої критерії для прийому професорів і студентів. Європейські вищі навчальні заклади готові до конкуренції вдома, у Європі й у світі, але для цього вони мають потребу в необхідній організаційній свободі, ясних і доброзичливих рамках регулювання й достатньому фінансуванні. За протилежного випадку вони не будуть мати можливості для співпраці й змагання Плани завершення створення Зони європейської вищої освіти залишаться невиконаними або спричинять нерівноправність конкуренції, якщо в багатьох країнах будуть здійснюватися безпосереднє регулювання, детальний адміністративний і фінансовий контроль стосовно вищої освіти.

Конкуренція, що підтримує якість вищої освіти, не відкидає співробітництва і не може бути зведена до концепції комерції. Університети в деяких країнах Європи перебувають ще не в тому становищі, щоб конкурувати на рівних, перебуваючи, зокрема, віч-на-віч із небажаним відпливом інтелекту у межах Європи.

Освіта як відповідальність перед суспільством.

Зона європейської вищої освіти повинна будуватися на європейських традиціях відповідальності освіти перед суспільством; на широкому й відкритому доступі як до доступеневого, так і післяступеневого навчання; на освіті для розвитку особистості й навчанні протягом усього життя; на громадянстві як короткочасної, так і тривалої соціальної доцільності.

Вища освіта, ґрунтована на наукових дослідженнях.

Оскільки наукові дослідження є рушійною силою вищої освіти, то й створення Зони європейської вищої освіти має відбуватися одночасно й паралельно зі створенням Зони європейських наукових досліджень.

Організація диверсифікації.

Європейська вища освіта завжди була різноманітною у частині мов, національних систем, типів інститутів, орієнтації профілів підготовки та навчальних планів. У той же час її майбутнє залежить від спроможності організувати те цінне розмаїття так ефективно, щоб мати позитивні результати, а не труднощі, гнучкість, а не непрозорість. Вищі навчальні заклади хочуть користуватися конвергенцією, – зокрема, у загальних поняттях, загальнодоступних у цій предметній галузі поза кордонами – і мати справу з розмаїтістю як з активом, а не як причиною для невизнання або винятку. Вони задіяні у створенні достатнього саморегулювання для гарантії мінімального рівня об’єднання так, щоб їхні зусилля до сумісності не були підірвані занадто великою дисперсією у визначенні й застосуванні кредитів, в основних категоріях ступенів і в критеріях якості.

2. Ключові питання.

Якість як наріжний камінь формування; Формування довіри; Сумісність; Мобільність; Сумісні кваліфікації на доступеневому і післяступеневому рівнях; Привабливість.

Європейські вищі навчальні заклади визнають, що їхні студенти потребують і вимагають кваліфікацій, які вони можуть ефективно використовувати для свого навчання й кар’єри по всій Європі. Інститути, їхні мережі й організації підтверджують свою роль і відповідальність у цьому плані і свідчать про свою готовність належним чином організувати себе в рамках автономії.

Вищі навчальні заклади звертаються до урядів із проханням полегшувати і заохочувати зміни, забезпечувати рамки для координації і керівництва зближенням із врахуванням національних і європейських особливостей. Вони підтверджують свою здатність і готовність ініціювати і підтримувати прогрес спільними зусиллями:

- здійснити переоцінку вищої освіти і наукових досліджень для всієї Європи;

- реорганізувати вищу освіту загалом і поновити програми зокрема;

- розвивати й базувати вищу освіту на основі наукових досліджень;

- виробити взаємоприйнятні механізми для оцінки, гарантії і підтвердження якості;

- послуговуватися загальними термінами європейського виміру і забезпечувати сумісність різних інститутів, програм, ступенів;

- сприяти мобільності студентів, персоналу й можливості працевлаштування випускників у Європі;

- підтримувати зусилля з модернізації університетів у країнах, де існують значні проблеми щодо входження в Зону європейської вищої освіти;

- провадити зміни, будучи відкритими, привабливими, конкурентноспроможними вдома, в Європі й у світі;

- дотримуватись позиції, що вища освіта має бути відповідальною перед суспільством.

Комюніке зустрічі європейських міністрів, які відповідають за вищу освіту

(18-19 травня 2001 року, м. Прага)

До зони європейської вищої освіти

Через три роки після Сорбонської і два роки після підписання Болонської декларації європейські міністри, відповідальні за вищу освіту, і представники 32 країн, які підписали декларацію, зустрілися в Празі, щоб оцінити досягнуті успіхи і визначити напрямки і пріоритети дій на наступні роки.

Подальші дії після досягнення шести цілей Болонського процесу.

Міністри заявили, що, з огляду на прийняття Болонської декларації, формування Зони європейської вищої освіти є умовою для розширення привабливості й конкурентоспроможності вищих навчальних закладів Європи. Вони підтримали тезу про те, що вища освіта повинна розглядатися як суспільне благо, що вона була, є і залишиться уважною до суспільних зобов’язань (правил і т. ін.), і що студенти – повноправні члени співтовариства вищої освіти. З цього погляду міністри прокоментували подальший процес у наступний спосіб.

Прийняття системи легко зрозумілих і адекватних ступенів.

Міністри рішуче закликали університети й інші вищі навчальні заклади використовувати всі переваги існуючого національного законодавства і європейських інструментів, націлених на полегшення академічного і фахового визнання поділів курсів, ступенів і інших досягнень так, щоб громадяни могли ефективно використовувати свої кваліфікації, уміння і навички у всій Зоні європейської вищої освіти. Міністри закликали існуючі організації і мережі типу NARIC і ENIC сприяти на інституційному, національному і європейському рівнях простому, ефективному і справедливому визнанню, що адекватним викладеній розмаїтості кваліфікацій.

Прийняття системи, заснованої, по суті, на двох основних циклах.

Міністри із задоволенням відзначили енергійне обговорення і розвиток структури ступенів, заснованої на двох основних циклах, що чітко формулюють вищу освіту для доступеневого і післяступеневого навчання. Деякі країни вже прийняли цю структуру, а декілька інших розглядають її з великим зацікавленням. Важливо відзначити, що в багатьох країнах ступені бакалавра і магістра або два інші сумірні ступені можуть бути отримані як в університетах, так і в інших вищих навчальних закладах. Програми, що ведуть до ступеня, можуть і дійсно мають різноманітну орієнтацію й різноманітні конфігурації для пристосування до розмаїтості індивідуумів, до потреб навчального процесу і ринку праці, як це було визнано на семінарі в Гельсінкі зі ступенів бакалаврського рівня (лютий 2001 року).

Запровадження системи кредитів.

 Міністри підкреслили, що для більшої гнучкості в процесах навчання й одержання кваліфікацій необхідне встановлення загальних наріжних каменів кваліфікацій, підтриманих кредитною системою типу ECTS або інший ECTS – сумісною системою, що забезпечує як диференційно-розрізнювальну, так і накопичувальну функції. Разом із взаємно визнаними системами забезпечення якості такі домовленості полегшать доступ студентів до європейського ринку праці і розширять сумісність із світом праці, привабливість і конкурентоспроможність європейської вищої освіти. Повсюдне використання такої системи кредитів і Додатки до диплома будуть сприяти прогресу в цьому напрямку.

Сприяння мобільності.

Міністри знову погодилися, що поліпшення мобільності студентів, викладачів, дослідників і апарату управління, як це зазначено в Болонській декларації, має максимальну важливість. Тому вони підтвердили своє зобов’язання докласти зусиль для усунення перешкод вільному пересуванню студентів, викладачів, дослідників і апарату управління і підкреслили важливість соціальних питань мобільності. Вони взяли до уваги можливості для мобільності, що запропоновані відповідно до програм Європейського співтовариства, і прогрес, що досягнутий у цій галузі, наприклад, запуском Плану дій з мобільності, яка підтримана Радою Європи в Найсе 2000 року.

Сприяння європейському співробітництву в забезпеченні якості.

Міністри визнали життєво важливу роль, яку відіграють системи якості в забезпеченні стандартів високої якості й у полегшенні порівнюваності кваліфікацій по всій Європі. Вони також схвалили більш тісне співробітництво між мережами із забезпечення якості і з визнання. Було підкреслено потребу близького європейського співробітництва і взаємної довіри в прийнятті національних систем забезпечення якості. Відтак було закликано університети й інші вищі навчальні заклади поширювати приклади кращої практики і розробляти сценарії для взаємного прийняття механізмів акредитації/сертифікації та оцінки. Міністри спонукали університети й інші вищі навчальні заклади, національні агентства і Європейську мережу забезпечення якості у вищій освіті (ENQA) співпрацювати в кооперації з відповідними організаціями країн, що не є членами ENQA, у встановленні загальних норм прийняття рекомендацій і поширення кращої практики.

Сприяння європейському підходу до вищої освіти.

Щоб далі посилювати важливі європейські виміри вищої освіти і можливості працевлаштування випускників, міністри закликали сектор вищої освіти збільшувати розвиток модулів, орієнтацією або організацією на всіх рівнях курсів і програм із „європейським” змістом. Особливо це стосується модулів, курсів і програм, запропонованих інститутами різних країн, що співпрацюють, і є провідними до спільного визнання ступенів.

Крім того, міністри акцентували увагу на наступних позиціях.

Навчання протягом усього життя.

Навчання протягом усього життя є істотним елементом Зони європейської вищої освіти. У майбутній Європі, що будується, як суспільство та й економіка, засновані на знаннях, тому стратегія навчання протягом усього життя повинна стати віч-на-віч із проблемами конкурентоспроможності та використання нових технологій, поліпшення соціальної єдності, рівних можливостей і якості життя.

Вищі навчальні заклади і студенти.

Міністри привітали і підкреслили необхідність залучення університетів, інших вищих навчальних закладів і студентів як компетентних, активних і конструктивних партнерів у заснуванні та формуванні Зони європейської вищої освіти. Інститути продемонстрували важливість, яку вони надають створенню спільної й ефективної, але усе ж різноманітної і такої, що пристосовується, Зони європейської вищої освіти. Відзначалось, що якість – основна умова для довіри, доречності, мобільності, сумісності та привабливості Зони європейської вищої освіти. Міністри оцінили внесок вищих навчальних закладів у розвиток програм навчання, що об’єднують академічну якість із сумісністю до довгострокової можливості працевлаштування, і закликали продовжити їхню активну діяльність у цьому напрямку.

Було наголошено і на тому, що студенти мають брати участь і впливати на організацію і зміст освіти в університетах та інших вищих навчальних закладах. Міністри також знову підтвердили, відзначену тими, хто навчається, необхідність брати до уваги в Болонському процесі також і соціальні питання.

Сприяння забезпеченню привабливості Зони європейської вищої освіти.

Міністри погодилися з важливістю розширення привабливості європейської вищої освіти для тих, хто навчається із Європи й інших частин світу. Розуміння і сумірність європейських ступенів вищої освіти в усьому світі повинні бути розширені розвитком загальних рамок кваліфікацій, а також узгодженим забезпеченням якості і механізмами акредитації/сертифікації і збільшенням інформаційних зусиль. Міністри акцентували увагу та тому, що якість вищої освіти і наукових досліджень є і повинна бути важливим визначальним чинником міжнародної привабливості і конкурентоспроможності Європи. Міністри погодилися, що має бути підвищена увага до переваг Зони європейської вищої освіти від аніж до інститутів і програм різноманітної конфігурації. Вони закликали до збільшення співробітництва між європейськими країнами в частині, що стосується можливого значення і перспектив транснаціональної освіти.

Енергійне продовження.

Міністри зобов’язалися продовжити співробітництво, що засноване на цілях, викладених у Болонській декларації, і побудоване на спільному та відмінному у культурах, мовах і національних системах, що залучає всі можливості міжурядового співробітництва і діалогу, котрий продовжується, із європейськими університетами, іншими вищими навчальними закладами, студентськими організаціями, а також програмами Співтовариства.

Після заяв міністрів, які презентують країни, для яких відкриті програми Європейського співтовариства Сократес, Леонардо да Вінчі або підпрограми Темпуса, міністри привітали нових членів, що приєдналися до Болонського процесу. Вони прийняли заяви від Кіпру, Туреччини і Хорватії.

Комюніке конференції міністрів, відповідальних за вищу освіту

(19-20 вересня 2003 року. м. Берлін)

Створення загальноєвропейського простору вищої освіти

Міністри дійшли згоди з приводу загальних завдань для створення узгодженого єдиного загальноєвропейського простору вищої освіти до 2010 року. Під час попередньої конференції, котра відбулась у Празі 19 травня 2001 року, кількість завдань було збільшено, і було підтверджене зобов’язання створити загальноєвропейський простір вищої освіти до 2010 р. Розглянуто досягнуті результати і визначено пріоритети і нові завдання на майбутнє з метою прискорення процесу встановлення загальноєвропейського простору вищої освіти.

Міністри приймають до уваги звіт про стан робіт, доручений Комісії з розвитку Болонського процесу між Прагою і Берліном. Також приймається до уваги звіт Тrends-III, підготовлений Європейською Асоціацією Університетів (ЕUA), а також результати семінарів, організованих як частина робочої програми між Прагою і Берліном декількома країнами-учасницями й установами вищої освіти, організаціями і студентами. Міністри стежать за подальшими національними звітами, що є свідченням значного прогресу в галузі застосування принципів Болонського процесу. Нарешті, міністри беруть до уваги зауваження Європейської Комісії і Ради Європи і визнають їхню підтримку в процесі реалізації Процесу.

Міністри поділяють думку про те, що зусилля будуть спрямовані на забезпечення більш тісних зв’язків між вищою освітою і дослідницькими системами в кожній із країн-учасниць. Загальноєвропейський простір вищої освіти на цьому початковому етапі матиме велику користь від спільної діяльності з європейським дослідницьким простором, зміцнюючи в такий спосіб фундамент для Європи Знань. Метою, безперечно, є збереження європейського культурного багатства і мовної різноманітності, що ґрунтуються на культурній спадщині різних традицій і стимулюванні інноваційного потенціалу та соціального й економічного розвитку за допомогою розширеного співробітництва між європейськими вузами.

Міністри визнають фундаментальну роль вузів і студентських організацій у розвитку загальноєвропейського простору вищої освіти. Також береться до уваги повідомлення від Європейської Асоціації Університетів (ЕAU), що є результатом Грацької Конвенції вищих навчальних закладів, виступи Європейської Асоціації вищих навчальних закладів (ЕURASHE) і повідомлення ESIB – Національних спілок студентів Європи.

Міністри вітають зацікавленість інших регіонів світу в розвитку загальноєвропейського простору вищої освіти, а також вітають, зокрема, присутність представників європейських країн, які ще вступили в Болонський процес, а також представників робочої групи Загального простору вищої освіти Європейського Союзу, Латинської Америки і Карибського реґіону (EULAC) як гостей конференції.

Прогрес.

Міністри вітають різні ініціативи, що починаються після Празького Самміту з вищої освіти, спрямовані на збільшення сумісності і сумірності освіти, на створення більш прозорих структур вищої освіти і поліпшення якості вищої освіти в Європі на рівні вузів і на національному рівні. Міністри, з цією метою, цінують співробітництво і зобов’язання всіх партнерів – вищих навчальних закладів, студентів і інших зацікавлених осіб.

Міністри підкреслюють важливість усіх елементів Болонського процесу для створення загальноєвропейського простору вищої освіти і наголошують на необхідності активізувати зусилля на рівні вузів, національному і загальноєвропейському рівнях. Однак, щоб стимулювати подальший розвиток процесу, міністри зобов’язуються дотримуватися проміжних пріоритетів у плині наступних двох років, активізуючи зусилля для розвитку ефективних систем забезпечення якості, просування ефективного використання системи, заснованої на двох циклах, і удосконалення системи визнання ступенів і періодів навчання.

Забезпечення якості.

Як показує практика, якість вищої освіти лежить в основі розвитку загальноєвропейського простору вищої освіти. Міністри зобов’язуються підтримувати подальший розвиток системи забезпечення якості на рівні вузів, на національному і загальноєвропейському рівнях. Вони також підкреслюють необхідність розвитку загальних критеріїв і методологій із забезпечення якості.

Міністри також підкреслюють, що, відповідно до принципу інституційної автономії, основна відповідальність за забезпечення якості лежить на кожному з вузів, що є основою для реальної підзвітності академічної системи в рамках національної системи якості.

Отже, міністри дійшли згоди, що до 2005 р. національні системи із забезпечення якості повинні в собі містити:

- Визначення обов’язків органів і установ, які беруть участь.

- Оцінювання програм і вузів, яке охоплює внутрішню і зовнішню оцінку, з врахуванням участі студентів і публікації результатів.

- Система акредитації, атестації і сумірних процедур.

- Міжнародне партнерство, співробітництво і створення мережі.

На європейському рівні міністри закликають ENQA за допомогою впливу на членів цієї організації, у співробітництві з EUA, EURASHE і ESIB створити набір погоджених стандартів, процедур і керівних принципів забезпечення якості. Дослідити способи забезпечення адекватної погодженої системи перевірки якості і/або акредитації агентств і організацій, а також дати звіт із цих питань міністрам через комісії в 2005 р. Належним чином буде врахований і досвід інших асоціацій і організацій у забезпеченні якості.

Структура ступенів: прийняття системи, яка складається з двох основних ступенів.

Міністри із задоволенням відзначають, що після прийняття зобов’язання про двоступеневу систему в Болонській Декларації всебічна реструктуризація системи європейської вищої освіти активно просувається вперед. Усі міністри зобов’язуються почати реалізацію двоступеневої системи до 2005р.

Міністри наголошують на важливості консолідації досягнутих результатів і поліпшення розуміння і прийняття нових кваліфікацій за допомогою поглиблення діалогу й у рамках вузів, і між вузами та працедавцями.

Міністри підтримують ініціативу країн-учасниць у розробці структури погоджених і адекватних зіставних кваліфікацій для системи вищої освіти, яка б прагнула дати визначення кваліфікаціям, з огляду на показники об’єму роботи, рівня, результати навчального процесу, компетенції і профіль. Вони також беруть на себе відповідальність за розробку узагальненої структури кваліфікацій для загальноєвропейського простору вищої освіти.

У цих рамках ступені повинні мати різні чітко визначені результати. Ступені першого і другого рівнів повинні мати різні спрямованості і профілі, щоб забезпечувати різноманітні індивідуальні, академічні нестатки і потреби трудового ринку. Ступені першого рівня повинні давати доступ, відповідно до Лісабонської Конвенції про Визнання, щодо програм другого рівня. Ступені другого рівня повинні надавати можливість подальших досліджень для одержання докторського ступеня.

Міністри запрошують Комісію розглянути питання, яким чином і чи може більш коротка вища освіта бути зв’язана з першим ступенем структури кваліфікацій, створеної для загальноєвропейського простору вищої освіти.

Міністри наголошують на своєму зобов’язанні зробити вищу освіту доступною для всіх, використовуючи всі можливості і відповідні засоби:

- Збільшення мобільності.

- Запровадження системи кредитів.

- Визнання ступенів: прийняття системи чітких і сумірних ступенів.

- Вищі навчальні заклади й студенти.

- Підтримка європейської складової у сфері вищої освіти.

- Підтримка привабливості загальноєвропейського простору вищої освіти.

- Навчання протягом усього життя.

Додаткові дії.

Загальноєвропейський простір вищої освіти (EHEA) і загальноєвропейський простір дослідження (ERA) – два основних принципи суспільства, заснованого на знаннях.

Усвідомлюючи необхідність створення більш тісних зв’язків між EHEA і ERA у Європі знань, а також важливість дослідження як складової частини вищої освіти на території Європи, міністри вважають за необхідне додати докторський рівень як третій щабель Болонського процесу, що доповнює два основних щаблі вищої освіти. Вони також підкреслюють важливість дослідження, дослідницького навчання і підтримки міждисциплінності в досягненні й поліпшенні потрібного рівня якості вищої освіти й у збільшенні конкурентноздатності вищої європейської освіти в загальному. Міністри закликають до збільшення мобільності на докторському і постдокторському рівнях, а також спонукають зацікавлені навчальні установи збільшувати їхнє співробітництво в рамках навчання на одержання докторського ступеня і підготовки молодих дослідників.

Міністри починають робити усі необхідні кроки для того, щоб зробити вищі навчальні заклади Європи стали більш привабливим і ефективним партнером. Тому міністри звернулися до вузів із проханням про збільшення ролі та вагомості досліджень задля технологічної, соціальної і культурної еволюції і потреб суспільства.

Міністри розуміють, що на шляху досягнення цих цілей є перешкоди, із якими вузи не в змозі подолати поодинці. Необхідна вагома підтримка, у тому числі фінансова, а також відповідні рішення від національних урядів і європейських організацій.

Відтак, міністри заявляють про необхідність підтримати мережі, утворені на докторському рівні, з їх подальшим удосконаленням задля становлення однієї із визначальних ознак загальноєвропейського простору вищої освіти.

Огляд результатів.

Заплановані до 2010 р. дії спонукають до вживання заходів для аналізу результатів, досягнутих у рамках Болонського процесу. Як наслідок попереднього розгляду буде подана інформація про реальні досягнення Процесу і можливість внесення деяких виправлень.

На період до 2005 р. – до майбутньої зустрічі міністрів – Комісії було доручено дослідити розвиток Болонського процесу і підготувати детальні звіти з його прогресу і досягнення проміжних пріоритетів, установлених на наступні два роки:

- забезпечення якості;

- двоступінчата система;

- визнання ступенів і періодів навчання.

Окрім того, країни-учасники будуть готові надати доступ до інформації, необхідної для дослідження в галузі вищої освіти щодо цілей Болонського процесу. Доступ до банків даних з дослідження, що провадиться, і його результатів повинен бути спрощеним.

Наступні доповнення. Нові члени.

Міністри вважають за необхідне адаптувати пункт Празького комюніке щодо заяв про членство в наступний спосіб.

Країни-учасники Європейської культурної конвенції будуть визнані членом загальноєвропейського простору вищої освіти в тому випадку, якщо вони водночас заявлять про свою готовність переслідувати і досягати мети, поставленої в рамках Болонського процесу, у своїх системах вищої освіти. Заява має містити інформацію про способи досягнення принципів і мети декларації.

Міністри погоджуються прийняти заяви про членство таких країн: Албанії, Андорри, Боснії і Герцеговини, Ватикану, Росії, Сербії, Чорногорії та Македонії – і привітали держави як нових членів, таким чином, розповсюджуючи дію процесу на 40 європейських країн.

Міністри визнають, що участь у Болонському процесі вимагає істотних змін і реформ у всіх країнах, що підписалися. Вони вирішують надати підтримку всім новим учасникам у здійсненні цих реформ за допомогою організації взаємних обговорень і допомоги, як передбачено Болонським процесом.

Робоча програма 2003-2005.

Міністри просять Комісію координувати дії для досягнення успіху Болонського процесу з питань, окреслених тематично та поетапно, позначених у цьому комюніке, і поінформувати про результати на наступній зустрічі міністрів у 2005 році.

Наступна конференція.

Міністри приймають рішення провести наступну конференцію в травні 2005 р. у м. Берген (Норвегія).

Тема 4. Основні завдання та принципи формування Зони європейської вищої освіти

Принципи формування змісту кваліфікацій і структур ступенів.

Результатами навчання особи вважають набори компетенцій, що включають знання, глибину усвідомлення і навики особи. Компетенції визначаються для програми в цілому та кожного її блоку. Визначеннння компетенцій є прерогативою викладачів та експертів. Компетенції поділяють на загальні та спеціальні.

Загальні компетенції.

На основі досвіду більше 100 університетів з 16-ти країн-учасниць Болонського процесу, відібрано 30 загальних компетенцій, що поділяються на три категорії: інструментальні, міжособистісні, системні.

Інструментальні – такі, що включають когнітивні здібності (здатність розуміти і використовувати ідеї та міркування, методологічні здібності, здатність розуміти і керувати оточенням, організовувати робочий час, вибудовувати стратегію навчання, приймати рішення і вирішувати проблеми); технологічні уміння (уміння, пов'язані з використанням техніки, комп'ютерні навички та здібності інформаційного управління); лінгвістичні уміння; комунікативні компетенції.

Конкретизований набір включає:

1). Здатність до аналізу та синтезу.

2). Уміння організовувати і планувати.

3). Базові загальні знання.

4). Базові знання з професії.

5). Комунікативні навички з рідної мови.

6). Елементарні комп'ютерні навички.

7). Навички оперування інформацією (здатність отримувати та аналізувати інформацію з різних джерел).

8). Здатність вирішувати проблеми.

9). Здатність приймати рішення.

Міжособистісні – індивідуальні здібності, пов'язані з умінням виражати почуття і формувати стосунки, з критичним осмисленням і здатністю до самокритики, а також соціальні навички, пов'язані з процесами соціальної взаємодії і співпраці, умінням працювати в групах, брати соціальні та етичні зобов'язання.

Комплекс міжособистісних навичок включає:

1). Здатність до критики та самокритики.

2). Здатність працювати в команді.

3). Міжособистісні навички.

4). Здатність працювати в міждисциплінарній команді.

5). Здатність співпрацювати з експертами в інших предметних областях.

6). Здатність сприймати різноманітність та міжкультурні відмінності.

7). Здатність працювати в міжнародному контексті.

8). Прихильність до етичних цінностей.

Системні – поєднання розуміння, відношення та знання, що дозволять сприймати співвідношення частин цілого одна з одною та оцінювати місце кожного з компонентів у системі, здатність планувати зміни з метою удосконалення системи та конструювати нові системи. Системні компетенції потребують засвоєння інструментальних та базових як підґрунтя.

Системні компетенції охоплюють:

1). Здатність застосовувати знання на практиці.

2). Дослідницькі здібності.

3). Здібність до навчання.

4). Здатність адаптуватися до нових ситуацій.

5). Здатність генерування нових ідей (творчості).

6). Здатність до лідерства.

7). Розуміння культур та звичаїв інших країн.

8). Здатність працювати автономно.

9). Здатність до розробки проектів та керування ними.

10). Здатність до ініціативи і підприємництва.

11). Відповідальність за якість.

12). Прагнення до успіху.

Спеціальні компетенції.

Спеціальні компетенції розглядають окремо для першого і другого циклів.

До першого ступеня віднесено такі загальні для різних предметних областей компетенції:

1). Здатність демонструвати знання основ та історії дисципліни.

2). Здатність логічно і послідовно викладати засвоєні знання.

3). Здатність вникати в контекст (чіткого осмислення) нової інформації та давати її тлумачення.

4). Уміння демонструвати розуміння загальної структури дисципліни і зв'язок між її розділами.

5). Здатність розуміти і використовувати методи критичного аналізу і розвитку теорій.

6). Здатність правильно використовувати методи і техніку дисципліни;

7). Здатність оцінювати якість досліджень у певній предметній галузі.

8). Здатність розуміти результати спостережень та експериментальних способів перевірки наукових теорій.

Випускники другого рівня повинні:

1). Опанувати предметну область на більш високому рівні, тобто володіти новітніми методами та технікою (дослідження), знати новітні теорії та їх інтерпретації.

2). Критично відстежувати та осмислювати розвиток теорії і практики.

3). Оперувати методами незалежного дослідження і вміти пояснювати його результати на більш високому науковому рівні.

4). Бути здатним зробити оригінальний внесок у дисципліну відповідно до канонів певної предметної області, наприклад, у рамках кваліфікаційної роботи.

5). Продемонструвати оригінальність і творчий підхід.

6). Оволодіти компетенціями на професійному рівні.

Два інші невід’ємні компоненти конструкції формування Європейської вищої освіти – це система рівневих індикаторів та система описів курсів за типами.

Якщо говорити про рівні, то за основу взято стандартну систему:

- курс базового рівня (вступ до предмета);

- курс проміжного рівня (призначений для формування поглиблених базових знань);

- курс просунутого (досконалішого) рівня;

- спеціалізований курс.

За типами курси поділяються на:

- основний курс (частина основної програми);

- зв’язаний курс (підтримуючий основну програму);

- не профілюючий курс (необов’язковий).

У рамках напрямів виділено п'ять типів модулів:

Основні модулі, тобто групи предметів, що становлять ядро відповідної науки (наприклад, для бізнесу і менеджменту це: бізнес-функції, середовище бізнесу тощо).

Підтримуючі модулі (наприклад, для бізнесу і менеджменту це –математика, статистика та інформаційні технології).

Організаційні і комунікаційні модулі (наприклад, управління часом, робота в групах, риторика, іноземні мови).

Спеціалізовані модулі, тобто необов'язкові, але такі, що розширюють і поглиблюють компетенцію у вибраній галузі, факультативні.

Переносні модулі (наприклад, проекти, дисертації, стажування, модулі, що пов'язують теорію і практику).

Загальна тенденція побудови модулів наступна: чим вищий рівень, тим більше модулів, що поглиблюють знання і встановлюють зв'язок між теорією і практикою.

Приклад моделі модульної структури навчального плану підготовки за кваліфікацією наведений в табл. 4.1. Можливі й інші форми розподілу.

Таблиця 4.1

Модульна структура навчального плану підготовки за кваліфікацією

Розподіл навантаження по курсах у межах програми навчання виражається у кредитах ECTS. На практиці 1 кредит передбачає приблизно від 25 до 30 годин навантаження студента (включно з аудиторними заняттями, самостійною роботою). Як правило, один модуль містить 5 кредитів навантаження або кратне п’яти число (наприклад , 10 або 15). Кредити обов’язково повинні бути прив’язані до рівнів. У цьому випадку вони забезпечують достовірну інформацію щодо складності і глибини курсу.

Розробка системи перезарахування (перезаліку) кредитів ґрунтується на декількох базових принципах:

1.         Філософія взаємної довіри.

2.         Здатність освітніх структур до гармонізації на національному та міжнародному рівнях.

3.         Вираження результатів навчання не в термінах часу, а в термінах кредитів, прив’язаних до результатів у вигляді компетенцій.

4.         Реальність створення загальноєвропейської системи перезарахування і накопичення кредитів.

5.         Цінність і самодостатність обох рівнів: як ступеня бакалавра, так і ступеня магістра.

6.         Вимоги до кваліфікацій у вигляді компетенцій мають бути погодженими в рамках загальноєвропейського освітнього простору.

7.         Відмінності у термінах навчання як на першому, так і на другому ступенях не більше 25%.

8.         Програми першого ступеня – від 180 до 240 кредитів, програми магістерського рівня – від 90 до 120 кредитів. Кількість кредитів у річній програмі – не більше 60.

9.         Розробка загальних рівневих індикаторів як умова порівнянності структур і ступенів, як частина європейської структури кваліфікацій.

В рамках Болонської декларації передбачено визнання освіти чи кваліфікації. Порядок визнання кваліфікацій визначено Лісабонською конвенцією, прийнятою в Лісабоні у квітні 1997 року.

Визнання освіти чи кваліфікації – це формальне підтвердження компетентним органом цінності іноземної освітньої кваліфікації з метою доступу до освітньої та професійної діяльності. Кваліфікація може бути визнана або з метою подальшого навчання на даному рівні (академічне визнання), або для використання звання чи здійснення професійних цілей (професійне визнання).

Академічне визнання – це визнання курсів, кваліфікацій або дипломів одного вищого навчального закладу іншим. Передбачає доступ до нового подальшого навчання в іншому навчальному закладі або дозволяє певне звільнення від необхідності наново вивчати певні елементи програми. Таке визнання функціонує в Європейській кредитно-трансферній системі (ECTS).

Професійне визнання – це право працювати за фахом згідно з професійним статусом відповідної кваліфікації особи.

Визнання здійснює компетентний орган визнання – установа, офіційно уповноважена приймати обов'язкові до виконання рішення про визнання іноземних кваліфікацій.

Для спрощення процедури визнання освітніх кваліфікацій розроблено і запропоновано уніфікований зразок Додатка до Диплома (Diploma Supplement) про освіту.

Загальні вимоги щодо створення Додатка до Диплома

Додаток до Диплома рекомендується складати відповідно до таких принципів:

1. Складовою частиною кожного заповненого Додатка до Диплома повинна бути коротка пояснювальна записка, основною функцією якої є допомога університетам, працедавцям та іншим користувачам інформації.

2. Дуже довгих і дуже складних додатків потрібно уникати, треба представляти інформацію настільки стисло, наскільки це можливо.

3. Додаток повинен завжди супроводжуватися оригіналом документа про кваліфікацію (оскільки додатки, зазвичай не мають юридичної сили).

4. У поєднанні з документом, що засвідчує отримання кваліфікації, додаток повинен давати достатню інформацію, щоб дозволити тому, хто його розглядає, оцінити дану кваліфікацію і визначити, чи відповідає дана кваліфікація меті, для якої її хочуть використовувати.

5. У Додатку завжди повинні вказуватися ім'я власника і назва кваліфікації, назва і статус установи, яка її присвоїла, і класифікація присудженого звання. Все це повинно бути представлено мовою першоджерела.

6. Інформація про систему вищої освіти повинна бути представлена максимум на двох сторінках. Для кращої наочної інформації варто включати діаграми і таблиці.

7. Додатки можуть видаватися будь-якою мовою, яку заклад освіти вважає прийнятною. Особливу увагу слід приділяти перекладу і термінології.

Виготовлення Додатків до Диплому повинно відбуватися централізовано, а не доручатися різним підрозділам закладу освіти. Вищі навчальні заклади повинні здійснювати захист інформації в своїх Додатках від можливих підробок.

ТЕМА 5. ЄВРОПЕЙСЬКА КРЕДИТНО-ТРАНСФЕРНА СИСТЕМА (ECTS)

Європейська система перезарахування кредитів (ECTS) була розроблена у 1989/1990 рр. у формі п’ятирічного проекту, в якому брали участь 145 європейських навчальних закладів. У подальшому практика ECTS була рекомендована для широкого використання вищими навчальними закладами.

Загальна характериста ECTS.

Система ECTS базується на трьох ключових елементах:

-           інформації (стосовно навчальних програм і здобутків студентів);

-           взаємної угоди (між закладами і студентом);

-           використання кредитів ECTS (щоб визначити навчальне навантаження для студентів).

Ці три ключові елементи приводяться в дію через використання трьох основних документів:

1). Інформаційного пакету.

2). Форми заяви (навчального контракту).

3). Переліку оцінок дисциплін.

Використання ECTS є добровільним і базується на взаємній довірі і переконанні щодо якості навчальної роботи освітніх закладів.

ECTS забезпечує прозорість через такі засоби:

- кредити ECTS, є числовим еквівалентом оцінки, необхідні для завершення курсу;

- інформаційний пакет, який дає письмову інформацію студентам і працівникам про навчальні заклади, факультети, організації і структуру навчання і розділів курсу;

- перелік оцінок з предметів може легко передаватися від одного закладу до іншого;

- навчальний контракт є обов’язковим як для місцевого і закордонного закладів так і для студентів.

ECTS також дає можливість для подальшого навчання за кордоном. З ECTS студент не обов’язково повернеться назад до місцевого закладу після періоду навчання за кордоном; він може віддати перевагу тому, щоб залишитися у закордонному закладі – можливо, щоб здобути ступінь – чи навіть перейти до третього закладу. До компетенції закладів належить вирішувати прийнятне це чи ні, і які умови студент повинен виконати, щоб одержати диплом чи реєстрацію перезарахування. Перелік оцінок дисциплін є особливо корисним за цих умов, оскільки він показує історію навчальних здобутків студентів, яка допоможе закладам приймати ці рішення.

Загальні умови користування ECTS.

Основними вимогами до навчального закладу, який користується ECTS є:

-           призначення координатора ECTS від навчального закладу;

-           призначення координаторів ECTS з числа працівників кафедр (факультетів) за дисциплінами на усіх факультетах, що мають намір користуватися ECTS;

-           призначення кредитів ECTS для блоків курсу;

-           випуск інформаційного пакета для усіх навчальних предметів чи дисциплін, у яких ECTS буде використовується;

-           використання форм заяв для студентів, перелік оцінок дисциплін і навчальних контрактів.

Кредити ECTS.

Кредити ECTS є числовим еквівалентом оцінки (від 1 до 60), призначеної для розділів курсу, щоб охарактеризувати навчальне навантаження студента, що вимагається для їх завершення. Вони відображають кількість роботи, якої вимагає кожен блок курсу, відносно загальної кількості роботи, необхідної для завершення повного року академічного навчання у закладі, тобто лекції, практична робота, семінари, консультації, виробнича практика, самостійна робота і екзамени чи інші види діяльності, пов’язані з оцінюванням.

Кредити ECTS – це відносне, а не абсолютне мірило навчально навантаження студента, що лише визначає, яку частину загально річного навчального навантаження займає один блок курсу у закладі чи на факультеті, який призначає кредити.

У ECTS 60 кредитів становить навчальне навантаження на один навчальний рік, і, як правило, 30 кредитів на семестр.

Призначення кредитів ECTS.

Кредити ECTS потрібно розподіляти за принципом «від найбільшого до найменшого». За відправну точку потрібно брати повну структуру програми і звичайну модель курсів, які студент повинен буде пройти у навчальному році, щоб завершити кваліфікацію в рамках офіційної тривалості навчання.

Кредити ECTS слід призначати всім наявним розділам курсу – обов’язковим або факультативним. Кредити слід також виділяти на дипломний проект, кваліфікаційну роботу і виробничу практику, де ці «розділи» є офіційною частиною програми з присвоєнням відповідного кваліфікаційного ступеня, включаючи вчені ступені, поки триває процес оцінювання успішності.

Присвоєння студентам кредитів ECTS

Загальна кількість кредитів на один курс є фіксованою і однаковою для всіх студентів. Кредити ECTS призначаються для розділів курсу, але присвоюються лише студентам, які успішно завершили курс, задовольняючи всі необхідні вимоги стосовно оцінювання. Іншими словами, студенти не одержують кредитів ECTS просто за відвідування занять – вони повинні задовольнити всі вимоги щодо оцінювання, визначені у закладі, щоб продемонструвати, що вони виконали заявлені навчальні завдання для даного розділу курсу. Процедура оцінювання може проводитися у різноманітних формах: письмові чи усні екзамени, курсова робота, поєднання цих двох чи інших засобів таких, як презентації на семінарах, інформацію про які слід включити в інформаційний пакет.

Перезарахування кредитів ECTS

Місцеві і закордонні заклади готують інформацію та обмінюються переліком оцінок дисциплін для кожного студента, який бере участь у ECTS. Копії цих переліків додаються до особової справи студента. Інший навчальний заклад визнає загальну суму кредиту, одержаного студентом у закладах-партнерах і перезараховує їх.

Координатори ECTS

Навчальні заклади, які користуватимуться ECTS, повинні призначити координатора ECTS від закладу і від кожного задіяного факультету. Їх роль полягає у тому, щоб займатися адміністративними й академічними аспектами ECTS і надавати консультації студентам.

Роль координатора від закладу полягає в тому, щоб гарантувати виконання зобов’язань закладу перед нормами ECTS.

Координатор від факультету, звичайно, буде тією особою, яка підтримуватиме ділові зв’язки із студентами та викладацьким складом кафедри чи факультету і займатиметься практичними й навчальними аспектами реалізації ECTS.

Інформаційний пакет

Кожен заклад, що використовує ECTS, випускає інформаційні пакети як довідники для потенційних партнерів, студентів і викладацького складу закладів-партнерів, до своїх курсів, навчальних програм, навчального й адміністративного устрою. Призначення інформаційних пакетів у тому, щоб орієнтувати студентів на вибір відповідних програм і планувати їхнє навчання за кордоном, і забезпечувати практичною інформацією.

Інформаційні пакети повинні систематично – кожного року – оновлюватися і бути легко доступними для користувачів, студентів і викладацького складу.

Таблиця Шкала оцінювання ECTS

Шляхи адаптації європейської системи вищої освіти у вищу освіту України

Основними стратегічними завданнями для адаптації вищої освіти є:

Перше. Суттєво скоригувати спрямованість освітнього процесу.

Друге завдання – модернізація освіти.

Третє завдання. Переведення матеріально-технічної бази навчального процесу на сучасний рівень.

Четверте завдання. Полягає у забезпеченні знання державної мови.

Для адаптації європейської вищої освіти має бути удосконалена вища освіта України згідно вимог Болонського процесу.

Має бути запроваджена кредитно-модульна система. Основні кроки щодо запровадження кредитно-модульної системи у вищій освіті України:

1. Адаптація системи освітньо-кваліфікаційних рівнів («бакалавр», «спеціаліст»).

2. Визначити термін підготовки бакалаврів і магістрів.

Яку обрати схему тривалості (у роках) підготовки для кожного рівня: 3+2; 4+1; 4+2?

3. Завершити розробку Стандартів вищої освіти.

4. Визначити залікові кредити курсів.

Розроблення структурно-логічних схем та навчальних планів підготовки за напрямами і спеціальностями.

5. Розробити змістовні модулі залікових кредитів.

6. Розробити системи оцінювання змістових модулів та залікових кредитів.

Мають бути адаптовані організація навчального процесу.

Значна увага має приділятися проведенню самостійної роботи та контролю за нею. В навчальних планах на самостійну роботу студента відводиться 50-60%навчального часу. До самостійної роботи відносять такі форми робіт: семестрові завдання для самостійної роботи, реферати, розрахунково-графічні роботи, контрольні роботи. До самостійних робіт відносять також курсові, дипломні та магістерські роботи.

Курсова робота – це один з видів індивідуальних завдань навчально-дослідного, творчого чи проектно-конструкторського характеру, який має на меті не лише поглиблення та закріплення знань студентів, а й застосування їх при вирішенні конкретного завдання. Курсова робота оцінюється за шкалою ECTS.

Дипломна робота – це індивідуальне завдання науково-дослідного, творчого чи проектно-конструкторського характеру, яке студент виконує на завершальному етапі фахової підготовки і є однією з форм виявлення теоретичних і практичних знань.

Магістерська робота – це індивідуальне завдання науково-дослідного, проектно-конструкторського характеру, яке студент виконує на завершальному етапі фахової підготовки і є однією з форм виявлення теоретичних і практичних знань та містить елементи наукової новизни в даній галузі знань.

На даному етапі запропоновано використання в навчальному процесі індивідуальні навчально-дослідні завдання (ІНДЗ).

Індивідуальні навчально-дослідні завдання (ІНДЗ) - це завершена теоретична або практична робота у межах навчальної програми курсу, яка виконується на основі знань, умінь і навичок, одержаних у процесі лекційних, семінарських, практичних та лабораторних занять, охоплює декілька тем або зміст навчального курсу в цілому.

Метою (ІНДЗ) є самостійне вивчення частини програмного матеріалу, поглиблення, узагальнення, закріплення та практичне застосування знань студента з навчального курсу і розвиток навичок самостійної роботи.

Структура (ІНДЗ):

Ø   вступ (зазначається тема, мета і зав­дання роботи та основні її положення);

Ø   теоретичне обґрунтування (виклад базових теоретичних положень, законів, принципів, алгоритмів тощо, на основі яких виконується завдання);

Ø   основні результати роботи та їх обговорення (подаються статистичні або якісні результати роботи, схеми, малюнки, моделі, описи, систематизована реферативна інформація та її аналіз тощо);

Ø   висновки;

Ø   список використаної літератури.

Порядок подання та захисту ІНДЗ:

Ø   звіт про виконання ІНДЗ подається у вигляді скріпленого реферату з титульною сторінкою стандартного зразка та основним текстом згідно структури (за об'ємом до 10 аркушів);

Ø   ІНДЗ подається викладачеві не пізніше ніж за 2 тижні до екзамену (заліку);

Ø   оцінка за ІНДЗ виставляється на основі попереднього ознайомлення викладача зі змістом ІНДЗ. Можливий захист завдання шляхом усного звіту студента про виконану роботу;

Ø   оцінка за ІНДЗ є обов'язковим компонентом екзаменаційної оцінки (заліку). Питома вага (ІНДЗ) становить до 50% від загальної оцінки.

Освітньо-кваліфікаційна система вищої освіти України максимально наближена до структури ступенів більшості країн Європи. В Україні відповідно до Закону України „Про освіту” структура вищої освіти включає такі освітні кваліфікаційні рівні: молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр.

Молодший спеціаліст – освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула неповну вищу освіту, уміння та знання, достатні для здійснення виробничих функцій певного рівня професійної діяльності. Програма підготовки молодшого спеціаліста реалізується навчальними закладами І-ІІ рівнів акредитації.

Бакалавр – освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула базову вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для здійснення завдань та обов’язків певного рівня професійної діяльності. Програма підготовки бакалавра реалізується навчальними закладами ІІІ-ІV рівнів акредитації.

Спеціаліст – освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр” здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для здійснення завдань та обов’язків певного рівня професійної діяльності. Програма підготовки спеціаліста реалізується навчальними закладами ІІІ-ІV рівнів акредитації.

Магістр – освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти, що передбачає здобуття особою повної вищої освіти з відповідної спеціальності на основі освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр” чи „спеціаліст”. Особа, яка здобула освітньо-кваліфікаційний рівень „магістр”, повинна володіти поглибленими знаннями з обраної спеціальності, навичками науково-дослідної діяльності. Особі, яка здобула освітньо-кваліфікаційний рівень „магістр” може бути запропоновано радою факультету навчатися в аспірантурі.

Одним з кроків до Болонського процесу є розроблення в Україні державних стандартів освіти. Стандарти вищої освіти з певної спеціальності формуються за трьома рівнями: державний стандарт; галузевий стандарт; стандарт вищих навчальних закладів.

Державні стандарти вищої освіти визначають перелік напрямів, спеціальностей, кваліфікацій за освітньо-кваліфікаційними рівнями бакалавра, спеціаліста, магістра та вимоги до професійної підготовки фахівців.

Галузеві стандарти вищої освіти відображають освітньо-кваліфікаційну характеристику випускника вищого навчального закладу, вимоги до рівня його компетентності. Крім того, галузеві стандарти визначають термін навчання за відповідними програмами підготовки.

Стандарти вищих навчальних закладів визначають спеціалізації підготовки фахівців з урахуванням вимог ринку праці та регіональних особливостей. Також вони відображають навчальні плани та графіки навчального процесу, форми навчальних занять і форми підсумкового контролю.

В Україні існує структура системи контролю якості освіти – це трирівнева організація із залученням недержавних експертів. Вона містить такі складові: державна система оцінки якості, контроль на рівні навчального закладу та участь недержавних структур.

Важлива особливість європейського простору це вільне пересування студентів і викладачів між вищими навчальними закладами та державами. Вищі навчальні заклади України отримали право формувати і здійснювати програми обміну студентів та персоналу при національних і зарубіжних університетах.

Запровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу (КМСОНП) у вищу освіту України

Згідно наказу МОН України від 23.01.2004р. НУ „Львівська політехніка” входить до переліку вищих навчальних закладів – учасниць педагогічного експерименту що до запровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу.

Тому було розроблено „Положення про організацію навчального процесу в кредитно-модульній системі підготовки фахівців”. При розробці цього положення враховано засади Європейської кредитно-трансферної системи ECTS.

1. Основні терміни кредитно-модульної системи організації навчального процесу (КМСОНП)

·   Кредитно-модульна система організації навчального процесу (КМСОНП) – це модель організації навчального процесу, яка ґрунтується на поєднанні модульних технологій навчання та залікових освітніх одиниць (залікових кредитів);

·   Заліковий кредит – це одиниця виміру навчального навантаження необхідного для засвоєння змістових модулів або блоку змістових модулів;

·   Модуль – це задокументована завершена частина освітньо-професійної програми (навчальної дисципліни, практики, державної атестації), що реалізується відповідними формами навчального процесу;

·   Змістовий модуль – це система навчальних елементів, що поєднана за ознакою відповідності певному навчальному об’єктові.

2. Мета та завдання кредитно-модульної системи організації навчального процесу (КМСОНП)

Метою впровадження кредитно-модульна система організації навчального процесу (КМСОНП) є підвищення якості вищої освіти фахівців і забезпечення на цій основі конкурентоспроможності випускників та престижу української вищої освіти у світовому освітньому просторі.

Основними завданнями кредитно-модульної системи організації навчального процесу (КМСОНП) є:

·   адаптація ідей ECTS до системи вищої освіти України для забезпечення мобільності студентів у процесі навчання та підготовки фахівців, враховуючи вимоги національного та міжнародного ринків праці;

·   забезпечення можливості навчання студента за індивідуальною частиною освітньо-професійної програми, що сформована за вимогами замовників та побажаннями студента і сприяє його саморозвитку;

·   стимулювання учасників навчального процесу з метою досягнення високої якості вищої освіти;

·   нормування порядку надання можливості студенту отримання професійних кваліфікацій відповідно до ринку праці.

3. Загальні положення кредитно-модульної системи організації навчального процесу (КМСОНП)

3.1. Для впровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу (КМСОНП) вищий навчальний заклад повинен мати такі основні елементи ECTS:

·   інформаційний пакет – загальна інформація про університет, назва напрямів, спеціальностей, спеціалізацій спеціальностей, анотації (змістові модулі) із зазначенням обов’язкових та вибіркових курсів, методики і технології викладання, залікові кредити, форми та умови проведення контрольних заходів, система оцінювання якості освіти тощо;

·   договір про навчання між студентом і вищим навчальним закладом (напрям, освітньо-кваліфікаційний рівень, порядок і джерела фінансування, порядок розрахунків);

·   академічна довідка оцінювання знань, що засвідчує досягнення студента в системі кредитів і за шкалою успішності на національному рівні та за системою ECTS.

3.2. Формування індивідуального навчального плану студента здійснюється на підставі переліку змістових модулів, що сформовані на основі освітньо-професійної програми підготовки. Навчальна дисципліна формується як система змістових модулів, передбачених для засвоєння студентом, об’єднаних в блоки змістових модулів.

3.3. Реалізація індивідуального навчального плану студента здійснюється протягом часу, який не перевищує граничного терміну навчання. Нормативний термін навчання визначається на підставі галузевих стандартів вищої освіти.

3.4. Індивідуальний навчальний план студента включає нормативні та вибіркові змістові модулі, що можуть поєднуватися у певні навчальні дисципліни. Нормативні змістові модулі необхідні для виконання вимог нормативної частини освітньо-кваліфікаційної характеристики. Вибіркові змістові модулі забезпечують підготовку для виконання вимог вибіркової частини освітньо-кваліфікаційної характеристики. Сукупність нормативних змістових модулів визначає нормативну (обов’язкову) складову індивідуального навчального плану студента.

3.5. Індивідуальний навчальний план студента за певним напрямом формується особисто студентом під керівництвом куратора кредитно-модульної системи організації навчального процесу (КМСОНП).

3.6. При формуванні індивідуального навчального плану студента на наступний навчальний рік враховується фактичне виконання студентом індивідуальних навчальних планів поточного і попередніх навчальних років.

3.7. Зарахування змістових модулів (дисциплін), включених в індивідуальний навчальний план, здійснюється за результатами контролю якості освіти студента протягом навчального року, як правило без екзаменаційних сесій.

4. Принципи впровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу (КМСОНП)

4.1. Для впровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу (КМСОНП) слід дотримуватися таких принципів:

·   Порівняльна трудомісткість кредитів, полягає в досягненні кожним студентом встановлених норм на конкретних етапах виконання студентом індивідуального навчального плану.

·   Модульність визначає підхід до оволодіння студентом змістовних модулів і проявляється через навчально-виховні заходи, основним змістом яких є активна самостійно-творча пізнавальна діяльність студента.

·   Методичне консультування – полягає в науковому та інформаційно-методичному забезпеченні діяльності учасників освітнього процесу.

·   Організація динамічності полягає в забезпеченні можливостей зміни змісту навчання з урахуванням динаміки соціального замовлення і потреб ринку праці.

·   Гнучкість полягає в побудові системи освіти так, щоб зміст навчання та професійна підготовка відповідали індивідуальним потребам і можливостям студента.

·   Організація самостійності полягає у створенні умов організації навчання, що вимірюється та оцінюється результатами самостійної діяльності студентів.

·   Науковість полягає у побудові зв’язків змісту освіти з науковими дослідженнями.

·   Технологічність полягає у використанні ефективних інформаційних технологій, що сприяє якісній підготовці фахівців та входженню в єдиний інформаційний та освітній простір.

5. Форми організації навчання

Формами організації навчального процесу в умовах кредитно-модульної системи організації навчального процесу (КМСОНП) є: лекційні, практичні, семінарські, лабораторні та індивідуальні заняття, виконання самостійних завдань студентів та інші форми і види навчальної та науково-дослідницької діяльності студентів.

6. Контроль успішності студента

Контроль успішності студента здійснюється з використанням методів і засобів, що визначаються вищим навчальним закладом. Академічні успіхи студента визначаються за допомогою системи оцінювання, що використовується у вищому навчальному закладі, з обов’язковим переведенням оцінок до національної шкали та шкали ECTS.

Оцінки студентів можна виставляти так:

7. Контроль за індивідуальним навчальним планом студента

7.1 Надання кваліфікованих консультацій щодо формування індивідуального навчального плану студента, його реалізації протягом всього періоду навчання покладається на куратора.

7.2. Куратором може бути науково-педагогічний працівник випускової кафедри, як правило, професор або доцент, ґрунтовно ознайомлений з вимогами відповідних галузевих стандартів вищої освіти.

Куратор призначається наказом ректора вищого навчального закладу.

7.3. На куратора покладається виконання таких основних завдань:

- ознайомлення студентів з нормативно-методичними матеріалами (інформаційним пакетом тощо), які регламентують організацію навчального процесу за кредитно-модульною системою.

- надання рекомендацій студентам щодо формування їх індивідуального навчального плану з урахуванням засвоєних змістових модулів (навчальних дисциплін) за час перебування в інших вищих навчальних закладах України або за кордоном.

 - погодження індивідуального навчального плану студента та подання його на затвердження деканові факультету (директорові інституту).

 - контроль за реалізацією індивідуального навчального плану студента на підставі відомостей про зараховані студенту залікові кредити з подальшим поданням пропозицій щодо продовження навчання студента або щодо його відрахування.

7.4. Куратор має право:

- відвідувати всі види занять студента згідно з його індивідуальним навчальним планом .

- подавати пропозиції деканові факультету (директорові інституту) щодо переведення на інший курс, відрахування та заохочення студента.

- брати участь у засіданнях кафедри та вчених рад факультетів (інститутів).

- подавати пропозиції щодо покращення навчального процесу.

8. Особливості нормування навчального навантаження

В умовах проведення педагогічного експерименту з кредитно-модульною системою організації навчального процесу (КМСОНП) встановлюються норми часу:

·   для проведення підсумкової атестації із залікового кредиту встановлено 15 хв. на одного студента;

·   для куратора – 4 години на кожного студента за навчальний рік.

Перелік скорочень