Реферат: Елементи демократії в історії України

ПЛАН

1. Політична спадщина Київської Русі.

2. Демократична традиція українства в XIV-XVI ст.

3. Демократичні традиції козацько-гетьманської доби.

4. Проблеми демократії в українській суспільній думці XIX ст.

5. Демократизм періоду революцій та відновлення державності в Україні.

6. Демократичні ідеї у політичній думці України І половини XX століття.

7. Особливості розвитку демократичної традиції українського народу в пе­ріод «радянської демократії».

8. Література.

1.   Політична спадщина Київської Русі.

2.  

Елементи демократизму, згідно з сучасним розумінням істориків, у сус­пільно-політичній практиці Київської Русі були невиразні. Віче в кращому випадку було певним корективом княжо-дру­жинного управління, але воно не було самостійним органом демократич­ного впливу. Демократичний потенціал держави залишався незначним навіть тоді, коли Галицько-Волинське князівство перетворилося на могутню державу, модель управління якої відповідала тогочасним європейським зразкам, а суспільне життя з часом аку­мулювало елементи магдебурзького права та західної юридичної практики.

Для суспільно-політичної думки часів Київської Русі характерні патріотизм, гуманізм, демократизм, уболівання за біди, що випадали на долю країни у зв'язку з міжкняжими розбратами, татарською навалою та іншими трагічни­ми подіями. Однак, як і в більшості середньовічних держав, тут було відсутнє науково-теоретичне осмислення понять людської свободи, народовладдя тощо. У Київській державі діяло воєнізоване князівське державне правління, яке спиралося передусім на силу, а не на право. Ні християнство, ні мораль, ні правові норми ще не стали на Русі ті­єю основою, яка б забезпечила стабільне функціонування великої держави на демократичних засадах.

2. Демократична традиція українства в XIV-XVI ст.

З XIV ст. більша частина українських земель перебувала у складі Великого Литов­ського князівства, а згодом — Речі Посполитої. Якщо до Першого Литов­ського Статуту 1529 р. на цих землях зберігалися найсуттєвіші риси сус­пільного устрою Київської Русі, то з політичним піднесенням польської шляхти напередодні Люблінської унії 1569 р. розпочалося форсоване копі­ювання польської моделі — так званої шляхетської демократії, за якої ко­ролівська влада обмежувалася двопалатним сеймом та постійно діючою королівською радою; шляхті гарантувалися громадянські права і свободи.

Починаючи з XV ст., в українських землях спостерігається стрімкий прог­рес культури і освіти, хоча ні вищих, ні навіть середніх освітніх закладів то­ді ще не було. Вагомим внеском у загальноєвропейську скарбницю гуманіс­тичної думки стала творчість українських гуманістів І.Верещинського, М.Смотрицького, К.Саковича, І.Потія, С.Почаського.

С. Оріховський (1513-1566) один з перших у Європі розпочав розробку ідеї природно­го права. У «Напученні» важливе місце посідали проблеми ефективного функціонування державної влади: функції сенату, повноваження судової влади, унормування відносин між світською та духовною владами, окреслювалася ідея розподілу влад, яка у західноєвропейській політико-правничій літературі на повну си­лу зазвучала лише через одне-два століття. С. Оріховський став першим вітчизняним теоре­тиком гуманістичної політики і свободи: він вказав на головний стрижень, яким вважав закон, зако­нослухняність та правопорядок. Однак загалом його концепція була теоре­тичним обґрунтуванням засад шляхетської станової демократії, яка не передбачала громадянських прав і свобод для нижчих станів, а тим більше їхньої участі в управлінні державою.

Берестейська унія (1596), сприйнята основною частиною українців як но­вий наступ Польської Корони на духовну свободу, спричинилася до активі­зації релігійної боротьби. Ідеї Реформації в Україні віддзеркалилися у гостро полемічній (X. Філалет, І. Вишенський, В. Суразький та ін.) та культурно-освітній (С. та Л. Зизанії, Ю. Рогатинець, К.-Т. Ставровецький) течіях полі­тичної думки XVII ст. — дивовижного плетива консервативно-традиціоналістських та демократичних ідей, серед яких найбільшою демократичністю вирізнялися твори X. Філалета.

Другою течією української політичної думки періоду Реформації була культурно-освітня (братська). Братства фактично закладали основи україн­ського просвітництва, виступали активними суб'єктами в організації справи національного і духовного відродження у другій половині XVI - у XVII ст.

3. Демократичні традиції козацько-гетьманської доби.

 Епоха козаччини (кінець XV ст. - друга половина XVIII ст.) залишила глибокий слід у народній пам'яті, істотно впли­нула на менталітет нації, систему цінностей, соціальних, державно-політич­них, національних, конфесійних та індивідуально-особистісних уявлень про ідеали правди, справедливості, гідності. Війську Запорозькому Низовому справді були притаманні деякі риси де­мократичної республіки. Тут не існувало феодальної власності на землю і кріпацтва; панувала формальна рівність між усіма козаками (право користу­вання землями та іншими угіддями, участі у радах та ін.). Усі органи управ­ління були виборними, їх діяльність контролювалася Січовою радою (ко­лом). Характер громадських взаємин і навіть обряд обрання старшини свід­чив про глибоко вкорінений демократизм козацької спільноти.

Однак козацька демократія не спиралася на міцний правничо-політичний фундамент: запорожці керувалися не писаними законами, а архаїчними нормами і традиціями стародавнім військовим звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом (прийнят­тя рішень не більшістю, а методом загальної згоди тощо). Не вдалося уникнути козакам і абсолютистських владних тенденцій. Отаман поєднував у своїх руках військову, адміністративну, судову та духовну владу, а під час війни мав абсолютну владу над усіма її учасниками. Отже, Запорозька Січ була своєрідною перехідною моделлю між професій­ною общиною й повноцінною державою Низка внут­рішніх вад та несприятливі зовнішні впливи не дозволили цій перехідній мо­делі перерости у нову якість, однак вона стала ескізом української держав­ності, народженої у процесі національної революції середини XVII ст.

Козацько-гетьманська державність XVII ст. була, з одного боку, результа­том цілеспрямованої діяльності Б. Хмельницького та його при­бічників по створенню нових форм суспільної і державної організації, пев­ної ієрархії владних відносин, перетворенню українського уряду на суб'єкт міжнародних відносин. Державі Б. Хмельницького вдалося поєднати два мало поєднувані принципи: строгу військову централізацію і народовладдя. Вона мала бути організована на конституційній виборній основі; гетьман ставав главою усього народу (а не тільки козацтва) і відповідальним перед ним. Верхівку владних структур становила генеральна старшина, яка утво­рювала при гетьмані Старшинську раду.

Держава мала загальнодержавний постійний уряд, розвинені форми міського (магдебурзького) та шляхетсько­го (земського) самоврядування з традиційною виборною ротацією. Міжстанові бар'єри були вельми еластичні, тож утвердилася de facto всестанова рівність з розподілом функціональних обов'язків станів без законо­давчого закріплення привілеїв будь-якого з них. Разом з частковою вибор­ністю козацьких владних інститутів це надавало козацькій державі стихійно-демократичного характеру.

Але козацький демокра­тизм виявився нетривким. З часом у козацької старшини прокинувся смак до «золотої» шляхетської свободи, розпочалося закріпачення селян і зазіхання на права міщан. Неде­мократичною виявилася політика гетьманської держави в національно-ре­лігійній сфері. Ліквідувавши дискримінацію православних, вона почала об­межувати релігійні права інших. Гетьманщина дедалі виразніше реалізову­вала принципи «козацько-старшинської», вузькостанової демократії, яка не враховувала і не захищала інтересів ширших верств українського народу.

Основою нового ладу був інститут полкової влади, яка стосовно гетьман­ської влади поступово зміцнювалася і водночас придушувала елементи наро­довладдя. Це розхитувало інституційні основи суспільного устрою України, послабило козацьку демократію і, зрештою, в останній чвер­ті XVII ст. закінчилося капітуляцією української старшини перед Москвою.

Незважаючи на посилення абсолютизму у політичному житті Російської імперії, козацькі демократичні республіканські традиції не зникли. Незаба­ром на зламі століть, вони заявили про себе документом — «Конституцією прав і свобод Запорозького Війська», укладеною 5 квітня 1710 р. між новообраним гетьманом України П. Орликом і його виборцями та запорозькими козаками. Конституція П. Орлика віддзеркалювала сприй­нятливість української старшинської еліти до європейської ліберальної думки, засвідчував усвідомлення необхідності політичної і національ­ної незалежності та прийняття власних державних актів. Якщо Конституція стосувалася в основному внутрішнього устрою Украї­ни, то два інші документи П. Орлика — «Вивід прав України» та «Маніфест» були спрямовані на міжнародне визнання України «вільним князівством», рівноправним членом європейської спільноти.

Демократичними ідеями сповнена і суспільно-політична концепція укра­їнських просвітників XVIII ст. Я. Козельського, С. Десницького, П. Лодія, В. Каразіна та ін. Виходячи із теорії природного права і суспільного догово­ру Вони осмислювали категорії рівності, свободи, влас­ності крізь призму нових суспільних умов — буржуазного суспільства. У центр розробленого українськими просвітниками світського «юридичного світогляду» було поставлено людину як самоціль: особиста свобода і юри­дична рівність мали виступати основою суспільного буття особи. Проте еле­менти демократичного світогляду українства не знайшли втілення у полі­тичній практиці XVIII ст., яка розвивалася в руслі зміцнення абсолютизму та активізації імперських тенденцій з боку Росії.

4. Проблеми демократії в українській суспільній думці XIX ст.

З перших де­сятиліть XIX ст. в умовах кризи феодально-кріпосницької системи і розвит­ку капіталістичних відносин на українських землях почало поширюватися ідейне волелюбство — своєрідний український лібералізм. Вершиною демократичної думки першої половини XIX ст. стала доктри­на Кирило-Мефодіївського братства, до якого належали Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський, М. Гулак, О. Навроцький, П. Маркович та ін. Пропонувалося утворити демократичні суве­ренні республіки та об'єднатися у своєрідний конфедеративний (з певними елементами федерації) союз (на зразок США), жити «нерозділимо і несмісимо», знищивши кріпацтво й абсолютну монархію в Росії. Братчики виступали за ліквідацію станових відмінностей між людьми, проповідували ідеї не лише правової, а й соціальної рівності. Отже, основу суспільно-політичної концепції Кирило-Мефодіївського братства становлять народний месіанізм і демократизм.

Особливе місце у розвитку демократичної течії української політичної думки XIX ст. посідав М. Драгоманов. Вихідними точками його політичної програми були ідеї конституціоналізму і політичної свободи в поєднанні зі свободою особистості й повагою людської гідності. М. Драгоманов виступав за політичну децентралізацію й широке місцеве самоврядування як засіб по­долання конфлікту між державою і суспільством, вважаючи демократію можливою лише за умови надання широким масам змоги брати безпосеред­ню участь у здійсненні влади та впливу на неї. Шлях досягнення Україною незалежності М. Драгоманов вбачав у феде­рації, але не національній, а політично-територіальній з наданням націо­нальностям широкої автономії в питаннях культури.

5. Демократизм періоду революцій та відновлення державності в Україні.

Початок XX ст. був одним із найдинамічніших періодів української політич­ної історії. Революційний процес в Російській імперії позначився зростан­ням кількості та пожвавленням діяльності політичних об'єднань українців, піднесенням їхньої політичної свідомості. Багато українських політичних партій (УСДП, УНДП, УСП, РУП, УДП, УДРП та ін.) у своїх програмах у цей час висунули вимоги прийняття конституції, запровадження парламен­таризму, громадянського самоврядування, гарантування демократичних прав і свобод, їхня діяльність готувала ґрунт для розгортання революційної політичної творчості мас на шляху боротьби за незалежну демократичну Ук­раїнську державу.

Створена у бе­резні 1917 р. Центральна Рада на чолі з М. Грушевським у своїй державо­творчій діяльності дотримувалася демократичних принципів і традицій. Головним суб'єктом соціальних змін М. Грушевський вважав народ. На початках революційного руху він дещо ідеалізував соціаль­ну гармонійність українства та його здатність до «громадянської солідарнос­ті», дійшовши вже навесні 1918 р. щодо цього майже протилежних виснов­ків. Проте й надалі вчений категорично відкидав думку про природне «недержавництво» українського народу та наголошував на значному потенціалі його соціальної творчості.

Велике значення має розробка М. Грушевським проблеми національно-історичної ідентичності українського народу та його національної самосві­домості, визначення чинників їх формування (спільний історичний шлях розвитку, етнічне походження, мова та самоусвідомлення своєї належності до певної культурно-етнічної спільноти). Наголос на важливості самоусвідомлення приналежності до певної спільно­ти і навіть на праві вільного вибору національності засвідчує демократичний підхід М. Грушевського до національного питання, який втілився і в осно­вах етнополітики української держави. М. Грушевський послідовно обстоював політику національної злагоди та гармонії.

Універсали Центральної Ради були звернені не лише до українців, а й до усіх, «хто живе на Україні»; вони закликають ук­раїнську демократію до злагоди та порозуміння з демократією інших націо­нальностей. Конституція Української Народної Республіки декларувала прин­цип «національно-персональної автономії», гарантувала всім націям «право на впорядкування своїх культурних прав у національних межах. Центральна Ра­да і проголошена нею Українська Народна Республіка стали важливою віхою демократичного пос­тупу України, перед усім світом заявили про українців як про політичну націю.

6. Демократичні ідеї у політичній думці України І половини XX століття.

Поширен­ню ліберальних ідей та ідей верховенства права у першій чверті XX ст., особливо в період відродження української державності в 1917-1920 pp. сприяли фундато­ри Української академії наук В. Вернадський, М. Туган-Барановський, А. Крим­ський, Б. Кістяківський. Вони поєднували глибокий патріотизм з широкою, європейського рівня освіченістю і намагалися надати відновленій Українській державі правових засад, цивілізованості й демократизму. Однак поразка револю­ції 1917-1920 pp. спричинилася до того, що на зміну ліберальній моделі правової держави прийшли різноманітні течії націоналізму, в яких провідними були ідеї незалежної соборної демократичної держави, а питання про її внутрішній устрій - підпорядкованими. Проте чимало течій українського націоналізму репрезенту­вали й намагалися розвивати демократичну традицію в українській політичній думці. Це певною мірою стосувалося державницько-націоналістичного напряму, політичним кредо якого були погляди М. Міхновського, викладені у праці «Са­мостійна Україна», а головно - національно-демократичних напрямів в україн­ському русі 20-30-х (УНДО) та повоєнних років XX ст.

Внеском у розвиток теорії демократії є також ідеї визначного представни­ка консервативно-державницького напряму В. Липинського, який опрацю­вав теорію української трудової монархії, заснованої на засадах спадкового гетьманства і станової представницької влади. Теорія В. Липинського — це консервативна концепція правової держави, де всі гілки влади незалежні і взаємно врівноважені, права особи захищені конституційно, законодавче визнане і гарантується рівноправне становище представників усіх етнокультурних та віросповідних груп. Поряд з цим існує спадкова влада гетьмана як стабілізуючий та впорядковуючий чинник, як засіб подолання анархічної стихії, яка, на думку В. Липинського, немало нашкодила під час революційних подій 1917-1920 pp.

7. Особливості розвитку демократичної традиції українського народу в пе­ріод «радянської демократії».

Упродовж наступних десятиріч у розвитку ук­раїнської демократичної думки визначились два спрямування. Одне з них репрезентувала українська політична еміграція, а інше прокладало собі шлях в умовах радянської «соціалістичної демократії». Вони не тільки мали свою специфіку, а й значною мірою протистояли одне одному.

У строкатій палітрі політичних поглядів української еміграції ліберально-демократичну течію у міжвоєнний період уособлював Державний центр Ук­раїнської Народної Республіки в екзилі (С. Петлюра, В. Маркусь, Я. Рудницький та ін.). В основі політико-ідеологічної діяльності Центру була відда­ність парламентарно-республіканським та демократичним традиціям, неп­рийняття популярних на той час тоталітарних політичних концепцій, орієн­тація на досягнення Україною самостійної демократичної державності.

Складна еволюція політичних поглядів одного з провідних діячів Центральної Ради В. Винниченка в еміграції йшла від «фе­дерації російської республіки й участі у ній України як рівного з іншими державного тіла» до повної державної незалежності. В. Винниченко розчарувався в іде­ях соціалізму, оскільки їх носії створили найжорстокішу систему терору і на­силля, протиставляв цій системі створен­ня так званої «колектократії» — системи всебічної гармонії всіх людей на планеті, ідеї якої співзвучні «теорії конвергенції» 50-60-х pp. XX ст.

В Україні за роки панування радянської тоталітарної системи політична думка і політична наука не лише не просунулися вперед порівняно з кон­цептуальною спадщиною дореволюційної доби та еміграції, а й значною мі­рою деградували, уособившись у догматичній теорії «наукового комунізму», що мала обґрунтовувати переваги «соціалістичної демократії». Однак «соці­алістичної демократії» не було ні доктринально (оскільки відкидався універ­сальний принцип політичної рівності та свободи, проголошувалася диктату­ра одного класу, заперечувалися принципи поділу влад, соціального й полі­тичного плюралізму, загальногромадянського консенсусу та інші здобутки світової демократичної думки), ні реально (на практиці була встановлена диктатура партійно-державної номенклатури).

Під час хрущовської «відлиги» на захист національної й людської гідності та особистої свободи виступили дисиденти з середовища «шістдесятни­ків». Дисиденти апелювали до записаних у Конституціях СРСР та УРСР осо­бистих і національних прав, наголошували на тому, що головним суб'єктом конституційного права є не партія або держава, а громадяни. Правові аспек­ти їхнього мислення і діяльності особливо посилилися після утворення Української Гельсінської групи (9 листопада 1976 p.), яка мала слідкувати за дотриманням у країні підписаного керівництвом Радянського Союзу в Гельсінкі Заключного документа Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (1975), в якому містилися зобов'язання сторін не допускати пору­шень прав людини.

Література.

1.  Антонович В. Про козацькі часи на Україні. — Київ, 1991.

2.  Конончук С., Ярош О. Розвиток демократії в Україні: 1999 рік. — Київ, 2000.

3.  Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку. — Київ, 1998.

4.  Українська державність у XX столітті: Історико-політологічний аналіз. - К., 1996.