Контрольная работа: Національні меншини на Рівненщині

«Національні меншини на Рівненщині»

Вступ

Національний склад України поступово формувався протягом усієї історії, періодами залишаючись сталим, періодами ж, навпаки зазнавав суттєвих змін. Взагалі Україна рахується багатонаціональною країною, але Рівненська область, як провінційна, є однією з тих де національні меншини не є різнобічними.

Національний склад населення області відрізняється загальною однорідністю. Понад 93% жителів області становлять українці. Також на території Рівненщини проживають росіяни 4,6%; білоруси 1,4%; поляки 0,3%, євреї 0,14%; чехи 0,06%; майже 500 німців та інші народності.

В своїй науковій роботі я хочу розглянути життя побут, звичаї деяких національних меншин від початку їхнього прибуття на Україну, зокрема в нашу область, і до теперішнього часу.

1. Єврейська національна меншина

Євреї почали селитися на території сучасної України ще в дохристиянські часи. Перші відомості про них на Волині датуються кінцем ХІІІ ст. у Галицько-Волинському літописі, де описується смерть і поховання князя Володимира Васильковича в 1288 р в м. Володимирі, відзначено велику жалобу місцевих євреїв з цього приводу. Найдавніша згадка про євреїв на території сучасної Рівненщини- в Острозі, тут вони поселились десь у кінці ХІV ст., про це свідчить одна з найбільш ранніх епітафій, яка датується 1444 роком. Відомості про них у Дубно відносяться до 1532 р. А щодо Рівного, то перші свідчення про них ми маємо з 1566 року, коли власником Рівного став князь Любомирський, який надавав євреям значні пільги, звільняв від початків, міркуючи тим самим покращити становище міста, міської казни. За переписом 1765 р. в Рівному мешкало 196 єврейських сімей (434 особи чоловічої статі, 456 жіночої). Місцевому кагалові (кагал-єврейська релігійно-національна спільнота) підпорядковувались також 58 сімей із ближніх сіл; всього ж кагал налічував 1186 чоловік.

Найбільш масове переселення євреїв в Україну почалося після підписання Люблінської (1569) унії, з Польщі вони вирушили на українські землі, які увійшли до складу Речі Посполитої (Волинь, Брацлавщина, Київщина, Підляшшя.). Осідали євреї переважно в містечках, які були перейменовані в міста з магдебурзьким правом. Не маючи ніяких прав на осілість у містах, євреї, однак, селилися там з милості власників і старост, які намагалися мати з них свою користь.

Однією з причин масового переселення євреїв на Волинь були переслідування, які чинило стосовно них польське католицьке духовенство і городяни. Там їм заборонялось проживати в містах, що належали духовенству, і в деяких королівських містах. Антисемітську політику проводили окремі представники міської влади, торговці-католики, які таким чином намагалися створити нестерпні умови для своїх конкурентів – євреїв. Церковний собор вимагав від короля обмеження чисельності євреїв у містах, заборони будувати синагоги та виставляти товари для продажу у публічних місцях. Під тиском цих сил король та сейм Польщі прийняли низку рішень, що обмежували господарську діяльність євреїв.

В Україні вони також не користувалися особливою повагою. Причини ненависті українських селян до євреїв крилися не у загальній нелюбові до національних рис, а у економічних обставинах, так як євреї займалися торгівлею, фінансовими операціями, орендою магнацьких маєтків і навіть православних церков, збиранням податків. Саме це робило їх в очах корінного населення пособниками польських магнатів. Тому гнів закріпачених селян був спрямований як проти польських магнатів так і проти євреїв-орендарів. Так, влітку 1646 року на Волині почали діяти численні повстанські загони, які нищили костели, шляхту, ксьонзів, жидів (загін Гараська в Острозі). Рятуючись від загибелі деякі євреї приймали християнство. В такому випадку вони діставали всі права українського люду.

Підписуючи Зборівську угоду 1649 року Б Хмельницький залишив євреям право жити в Україні та займатися торгівлею, але при цьому уточнив, що євреї не можуть бути ні власниками, ні орендарями, ні мешканцями в таких містах, де стояли козацькі полки. В зв'язку з цими всіма обставинами чисельність євреїв в Україні дещо зменшилась.

Пізніше на Правобережжі, Волині зокрема, соціальне і правове становище євреїв було швидко відновлене. Населення за короткий термін відновилося у чисельності та економічно. За переписом населення 1764–1765 рр. у Волинському воєводстві проживала єврейська громада у кількості 53636 осіб. Введення смуги осілості, а також «Тимчасових правил» в 1882 році позначилось на розселенні євреїв. Згідно з останніми вони не мали права селитися у сільській місцевості. Тому основна частина єврейського населення була зосереджена в невеликих містечках і містах смуги осілості. У селах їх практично не було. У першій половині ХІХ ст. єврейське населення на Волині продовжує зростати. Це пояснюється не тільки міграційними процесами, а й високим приростом і меншою смертністю ніж у корінного населення. За даними перепису 1847 року у 12 повітах Волинської губернії мешкало 172115 євреїв. (Дубенській 15441, Острозький 11584, Рівненський 15067).

Євреї відрізнялися від інших етносів своєю соціальною структурою. Вона була обумовлена низкою обмежень щодо їхнього розселення у сільській місцевості і основними напрямами економічної діяльності. Вони переважно займалися ремеслами, дрібною торгівлею, опановували банківську сферу (за деякими даними відомо, що іудеїв-торговців було набагато більше ніж християн). Про досить широкий розмах торгівельних операцій євреїв Волині свідчить, наприклад, такий факт: «Арон Жид з Любомиля в липні 1534 року гнів на ярмарок до Ярослава 148 волів». Значна частина єврейського населення губернії була зайнята різними видами ремесел. Ремісники, кравці, шевці, займалися обробкою дерева, будівництвом і керамікою, обробкою металу. Досить розвинуте було меблеве і столярне ремесло. Зате низькою була участь євреїв у розвитку фабричної промисловості (фабрики і заводи, що їм належали були дрібними, слабо механізованими). Жінки, в основному, були зайняті приватними службами: прислуга, модистки, білошвейки. Значний інтерес становить історія єврейського землеробства та землеволодіння. Російське самодержавство видало цілий ряд законодавчих актів, які обмежували сферу діяльності нехристиян у землеробстві, зокрема вони не мали права мати кріпаків християн. Але у 1804 р. було прийнято «Положення», за якими євреї мали право купувати і продавати незаселені землі, використовувати найману працю і на 10 років звільнятись від податків. Ці заходи були спрямовані на те, щоб залучити єврейське населення до землеробської праці, сприяти їх переселенню в степові райони України, а щодо євреїв-землеробів, то їх майже не було, так як земля цікавила євреїв як нерухомість, і вони намагалися вкласти в неї свої капітали, і ніякі спроби російського уряду залучити їх до хліборобської праці, успіхом не увінчались (єврейські землеробські колонії на території сучасної Рівненщини: с. Озеряни – Дубенського, Антонівка, Малі Селища і Мочулки – Рівненського повітів.)

Значну увагу єврейські громади приділяли розвитку освіти і вихованню підростаючого покоління. Живучи замкнуто від основної частини населення, вони створили власну систему освіти, в якій велика увага приділялась релігійному вихованню дітей, формуванню національної свідомості. Спочатку це були приватні початкові школи-хедери, талмуд-тори і вища талмудська школа – ієшива. Однією з перших на Волині, на початку ХVІ ст. була відкрита ієшива в Острозі, на чолі якої стали відомі єврейські рабини К. Габеркастен, С. Лурє, І. Горович, С. Едельс. Пізніше відкриваються загальноосвітні єврейські школи, виникають початкові, середні, суботні єврейські училища, а також приватні навчальні заклади з курсами гімназій і реальних училищ. В ХХ ст. (коли Рівненська обл. була під владою Польщі) в Рівному працювали 3 єврейських гімназії, і декілька початкових шкіл. Викладання велося на мовах: іврит та ідиш. Діти в дитсадках виховувалися теж на своїй рідній мові. Тарбутська гімназія залучала до освіти усіх дітей на Волині. Діяли національні клуби, громадські організації, єврейська лікарня, будинок для пристарілих. Також єврейське населення задовольняло і свої релігійні потреби: будували синагоги, молитовні будинки тощо. Виходила щотижнева єврейська газета «Волинь лебен» (Волинське життя)

Але після визволення Червоною армією нашого краю, Рівне почали «звільняти» від осередків єврейської культури. Були закриті школи і дитсадки, лідери національних і громадських організацій були репресовані, вивезені в Казахстан і Сибір (так як і їхні українські і польські колеги). Синагоги, якщо не закриті, то передані під господарські заклади, а з Великої синагоги конфісковано сотні світків тори, і де подіті не відомо по сьогоднішній день. Колишнє єврейське кладовище розбили на дві половини: одну під парк, другу під пасовисько. Згодом тут побудували кілька споруд школи і адміністративні будинки партійних і радянських установ.

Спочатку центральним «органом.», був – кагал, а пізніше головними важливими центрами активності були релігійні гміни. (так як релігія висувалася на перший план, послідовники іудейської віри об» єднались в релігійні гміни), якими керували обрані представники громади. До компетенції гміни відносилося: організація і утримання рабінату; утворення і утримання молитовних будинків, синагог, ритуальних купалень, цвинтарів; керівництво релігійним вихованням молоді; турбота про забезпечення єврейських громад необхідним майном; керівництво гмінним майном і фондами, а також різним реманентом і закладами, які належали гміні.

Згідно з розпорядженням гміна повинна була також здійснювати контроль над благодійними акціями, опікуватись і наглядяти за своїми релігійними організаціями, які діють на її території; мала право накладати і збирати податки від членів гміни, призначати і звільняти її керівників.

Крім релігійних гмін, важливу роль в громадському житті євреїв відігравала мережа власних культурних, громадських і господарських організацій. У Рівному найбільш популярним було товариство «Тарбут» – освітня організація, яка ставила за мету необхідність введення в єврейських школах староєврейської мови (ідіш), і утримувала мережу власних освітніх центрів.

Відділення товариства існували у всіх великих общинах на Рівненщині.

Важливим елементом громадського і політичного життя були профспілкові організації. Власники великих промислових і торговельних закладів об'єднувалися у спілках купців і промисловців, наприклад, Рівненська спілка у 1931 р. нараховувала 300 членів. Діяли профспілки найманих робітників різних галузей. Профспілкові об» єднання були місцем постійної боротьби

Як зазначають дослідники, російська торгівля у Подніпров» ї поєднувалася з політикою збирання руських земель Московською державою. Безперечно що і Волинь, як давнє руське князівство, була в «об'єднавчих» планах Росії. Про це, зокрема, свідчить вживання царем Олексієм у середині ХVІІ ст. титулу князя Волині. В зв'язку з цим торгівельні зв'язки Росії з Волинським регіоном набували політичного значення, а створення тут колоній росіян забезпечувало формування реального ґрунту для реалізації політичних задумів. політ. партій, які намагалися поширити нам свій вплив, часто виступали як окремі політ. угрупування під час виборів до керівництва релігійних гмін (до речі виборча кампанія, до гмін, була навіть більш напружена ніж перед виборами до парламенту.), чи міського самоуправління.

Єврейська громадськість Рівненщини, з політ. погляду, була досить різноманітною, але загалом поділялась на два ворожих табори: ортодоксальний та сіоністський, між якими постійно точилася політ. боротьба: сіоністи мали у своїх руках всі організації, які підтримувались американськими фондами; ортодоксали мали дуже великий вплив серед «темних» єврейських мас.

Найсильнішими політ. партіями на Рівненщині в 20–30-ті роки були сіоністські організації. Найбільше значення мала одна з них у Рівному. В 1931 р. її члени мали вплив в таких об» єднаннях, як «Тарбут», об» єднання купців та промисловців, спілка дрібних єврейських купців а також у молодіжних організаціях.

З 1928 р. почала незалежну діяльність почала група сіоністів-революціонерів, вплив якої зростав.

В 20-х роках велику відігравала Єврейська народна партія, також діяла на Рівненщині партія «Союз Ізраїлю», навколо якого гуртувалися прихильники ортодоксалів. Він не проводив традиційної організаторської роботи, а лише відстоював своїх кандидатів на виборах до керівництва релігійних гмін та міського самоуправління. Про вплив окремих громадських угрупувань свідчать результати виборів до керівництва релігійних гмін. Так, у 1928 р. в керівництві Рівненської гміни було 6 сіоністів, 9 представників господарського списку та деякі інші. Через 5 років соціалістична організація здобула 6 мандатів, сіоністи-революціонери-1 мандат, «Союз Ізраїля» – 1, господарники-10.

Громадські організації, профспілкові, культурні чи політичні, які діяли на території Рівненщини, були в основному відділеннями загально польських і навіть міжнародних організацій.

На поч. 20-х років майже вся торгівля і ремесло знаходилася в руках євреїв. Вони були також власниками більшості квартир, призначених для найму в містах. В цей період і розпочинаються дії православних і католиків по обмеженню ролі, а тим самим і доходів євреїв. Найважливішим ефектом було утворення спілки селян з одного боку і споживачів – з другого, які продавали і скуповували сільськогосподарські продукти без посередництва єврейських купців. Великою підтримкою з боку клієнтів користувалися створені християнами промислові заклади і ремісничі майстерні. Додатковим ударом по єврейським ремісникам було кустарне виготовлення продукції селянами. Так, наприклад, у гміні Гоща в 1934 році було 80 нелегальних селянських майстерень кравців-селян.

Боротьба проти позиції євреїв в економічному житті Рівненщини не привела в 20-ті роки до серйозного обмеження їх ролі, але знижувала їх життєвий рівень. Іншим ефектом цієї кампанії було розповсюдження пресою, громадськими діячами антиєврейських лозунгів, які часто були далекими від економічних потреб. Ефектом широкомасштабної підтримуваної державними органами пропаганди за ліквідацію або хоча б обмеження торгівлі і ремесла євреїв було поширення думки про негативну роль, яку відіграють євреї на громадському і економічному житті краю, причому цій пропаганді сприяли як поляки так і українці.

Отже, з усього вище сказаного ми можемо зробити висновок, що євреї відігравали значну роль в економічному житті краю, в значній мірі і в суспільно-політичних процесах, посідали важливе місце в структурі народонаселення, бо на території сучасної Рівненської області в ті часи проживало майже 120 тисяч євреїв. В подальшому доля тисяч осіб цієї національності була трагічною: вони були по варварському знищені німецько-фашистськими катами і їх прислужниками.

В Рівненській області євреїв завжди було немало, а ще після 1939 р. коли Німеччина окупувала Польщу, тисячі євреїв-біженців знайшли притулок на нашій землі, надіючись на допомогу. Але Радянська влада була до них не менш агресивна ніж німецька. Про це свідчать масові репресії проти євреїв, які почалися з 1935 р і виконувалися групою НКВД. Приводом служила думка, нібито всі євреї, уродженці Польщі, є її шпигунами, а ті хто з Палестини – найманцями англійців. Це навіть можна назвати Радянським варіантом гітлерівського плану щодо вирішення « єврейського питання»

так як «батько народів» Сталін, теж говорив що «буде краще коли їх буде менше»

Першими жертвами фашистів стали наші земляки серед яких було і 300 євреїв. Це відбулося 29. 07. 41 р. Для винищення євреїв були створені спеціальні винищувальні загони – айзацгрупи, поліція безпеки та СД на чолі штандартенфюрер СС Егер. Але треба сказати, що євреї не сиділи склавши руки. Вони входили до різних повстанських груп: патріотична група, яка діяла на хмелефабриці; був навіть єврейський партизанський загін, але його було розформовано і розподілено до інших неєврейських загонів, радянськими партизанами. Також вони воювали на фронтах, тут їх загинуло до 180 тис. солдат і офіцерів. Одним словом вони боролися, і не сиділи мовчки чекаючи смерті, так як звикли думати більшість.

У 1941 році у Рівне увірвався так званий добровольчий батальйон «Остланд» на чолі з Гербертом Браншевичеми для втілення плану «Остаточне вирішення єврейського питання». Напередодні «судного дня» віддано наказ зібрати всіх євреїв на Костельній площі. Так як ходила чутка, що євреїв хочуть пересилити в Тучин, вони взяли з собою пакунки, які, за наказом німців, й залишили серед площі. Їх погнали далі у район Грабника, а звідти – в урочище Сосонки де на них чекали вояки «Остланду». В перший день ями були заповнені, тому на день їх розслідували просто в полі. Загалом розстріляно 17500 чоловік. Євреїв, яких не розстріляли в Сосонках, загнали в гетто, яке знаходилось в районі залізниці. Його називали «Новий свят». 13 липня їх вивезли в Костопіль і розстріляли.

Тлінні останки їх прийняла наша спільна земля в урочищах Сосонки, Цегльня, Палестина, в кар'єрах сіл Видумки, Янової долини, на галявині Святої Діброви.

На теперішній час євреїв на Рівненщині, як і у всій Україні, і взагалі в світі, стає дедалі менше, тому що всі вони повертаються на свою історичну батьківщину Ізраїль

2. Російська національна меншина

Розселення росіян на території сучасної України розпочинається в кінці ХV ст. з освоєння південних степів. Волинь, як віддалена від Московської держави територія, не стає у цей час об'єктом потужної міграції російського населення. Проте, внаслідок економічного розвитку на Волині створюються умови для тимчасових міграцій, завдяки торговому обміну. Як відомо, торгівля в середні роки була досить копіткою і тривалою працею, одним із показників міграційних процесів. Для торговців у розвинутих містах (зокрема і волинських) існували спеціальні гостинні двори, де іноземні гості могли перебувати досить тривалий час. Для російських купців, що торгували в Україні, через прикордонні ярмарки і Київ пролягали шляхи углиб українських землях до Луцька і Бару.

Як зазначають дослідники, російська торгівля у Подніпров'ї поєднувалася з політикою збирання руських земель Московською державою. Безперечно що і Волинь, як давнє руське князівство, була у «об'єднавчих» планах Росії. В зв'язку з цим торгівельні зв'язки Росії з Волинським регіоном набували політичного значення, а створення тут колоній росіян забезпечувало формування реального ґрунту для реалізації політичних задумів.

Крім торговців, тут немало було росіян-ремісників. (Їх вважають першими осілими росіянами на Волині.) Також на Волині у ХVІ ст. розгорнули свою діяльність російські культурні діячі, втікачі-емігранти. Серед них відомі представники реформаційних течій Феодосій Косой, Ігнатій, Артемій та православні Іван Федоров, Андрій Курбський. Останні зробили значний внесок у розвиток української культури.

Події визвольної війни українського народу значно спустошили Волинь, привели до занепаду міст, різкого зменшення чисельності населення, зокрема внаслідок втеч і переселень. Андрусівське перемир'я 1667 р., розчленувало українські землі на Правобережжя і Лівобережжя. Так як Волинь відійшла до Польщі то протягом ХVІ ст. вона була втягнута у міжрегіональну торгівлю, що стала складовою частиною взаємовідносин між розрізненими частинами України.

Але все ж бажання Росії включити «ісконно руські землі» до свого складу, було реалізоване у зв'язку з поділом Речі Посполитої, в кінці ХVІІІ ст.

Під час вступу російських військ на Волинь чисельні представники польської шляхти залишили свої помістя і втекли, що дало можливість для жалування земельних володінь власне російським дворянам. Останні, як це було усюди переселяли у свої володіння також селян з Росії.

У ІІ половині ХІХ ст. розселення росіян на Волині визначилося також поглибленням економічних зв'язків, будуванням залізниці, розвитком промисловості, системи освіти і таким іншим.

До кінця ХІХ ст., не рахуючи російських військових (16.427 чол.), загальна чисельність російськомовного населення у Волинській губернії досягла 104..889 осіб, 3,5% загальної кількості населення. (У Дубенському -4,25%, Острозькому -2,46%, Рівненському – 3,15%.). Із загальної кількості росіян 44,351 чол. Мешкали в губернському та повітових центрах, де розташовувались адміністративні установи, промислові, соціальні заклади.

Особливо інтенсивно проводилася у містах, в першу чергу через навчальні заклади, русифікаторська політика, тому саме у населених пунктах міського типу, під час перепису населення 1897 р. значна частина мешканців визнала рідною російську мову.

У сільській місцевості губернії мешкало 2,2% росіян.

Соціальна структура етнічної групи була досить строкатою, відбиваючи історичні традиції життєдіяльності росіян, державне відношення до національних проблем. За даними першим Всеросійським переписом населення до стану спадкових та особових дворян у Волинській губернії належало 14,25% росіян. Відносно багаточисельно були представлені серед них також почесні громадяни та купці, духівництво, міщани.

Майже четверта частина росіян була залучена до адміністративної, громадської служби, освітньої справи, працювала на пошті. Помітна частка мешканців Волині російської національності займалася будівельними роботами, залізничною службою, торгівлею. Однак, основну частину росіян, як і решти населення краю, складало селянство (50%). Чисельність російських землевласників на Волині була немалою, згідно з офіційними даними на 1880 рік складало на 100 маєтків на 100 дес. землі. Чисельність російських землевласників була другою після польських, в їхньому розпорядженні переважно були середні і дрібні землеволодіння. Пізніше відсоток російського землеволодіння відносно швидко почав зменшуватися, але загалом серед великих землевласників залишалося багато російських поміщиків.

Значну частину дворян та чиновників російської національності складали вихідці з інших губерній Російської Імперії, що свідчило про продовження процесів внутрішньої імміграції на Волинь цих категорій населення. Серед тимчасових мешканців краю були відомі діячі російської культури – композитор Ігор Странівський, письменник Андрій Бєлий.

Наступний період історичного розвитку Волині (1914–1921 рр.) характеризувався значним зменшенням чисельності російської меншини. Названа тенденція пояснюється військовими діями та супроводжуючими їх процесами. Слід врахувати також той факт, що перепис 1897 р. носив певною мірою суб'єктивний характер: чисельність росіян за його результатами була значно перебільшена за рахунок українців та інших національностей, що жили у містах і розмовляли російською мовою.

У Радянській Україні в 20-х рр. росіяни були найчисельнішою національною меншиною. При проведенні перепису населення в 1926 р. вперше бралася до уваги національна приналежність громадян. За переписом в Україні нараховувалося 2,677 тис. (9,2% населення республіки) росіян. З проведенням у Радянській Україні політики українізації, що вела за собою переведення діловодства в окружних, районних та сільських органах влади на українську мову, гостро постало питання про виділення національних адміністративно-територіальних одиниць, російських зокрема.

На підставі перепису 1926 р. була розширена мережа шкіл для національних меншин. У Волинській окрузі за його даними діяло 10 російських національних шкіл соціалістичного виховання (українських-354). На території Зх. Волині, що перебувала під Польщею (згідно Ризького мирного договору), також був проведений перепис населення у 1921 р. Цей перепис був недосконалим, оскільки проводився не за національним, а за релігійним показником. Основну частину населення Волині у 1921 р. складали православні. Їх нараховувалось 1,238,353 чол. Серед них Росіян-9450. Напевно, багато хто з росіян опинився в графі православних поляків (таких нараховувалось 62,425 чол.)

Наступний перепис населення у Польській державі проведений у 1931 р. на відміну від попереднього він враховував рідну мову і релігію опитуваних. За умовно порівняльними показниками національної приналежності (за переписом 1921) і рідної мови (за переписом 1931) власне російське населення на Волині за вказаний період збільшився на 150,43% і налічувало 23,637 чол. Таке зростання пояснювалося також приїздом у воєводство після 1921 р. значної кількості репатріантів та білої еміграції з Радянського Союзу.

Значна частина російського населення у цей період проживала в містах Волині (близько 13,5 тис. росіян). Польським урядом систематично розпалювалася ворожнеча між російськими та українськими партіями і суспільно-політичними організаціями. Хоча сам факт існування російських партій і організацій у Польщі (зокрема Російського Національного об'єднання) слід оцінювати позитивно.

Наймасовіший міграційний рух росіян на Волинь припадає на післявоєнні роки. Йому сприяли як природні так і демографічні процеси, так і кадрова політика з радянських органів влади.

Про зростання російської етнічної групи засвідчив перепис населення 1959 р., – 37, 1 тис. осіб російської національності. Їх збільшення у Волинській області прослідковується і в наступні десятиріччя. За переписом 1979 р. чисельність росіян в області досягла 43,767 чол.

Внаслідок активної російської колонізації впродовж віків, росіяни стали найбільшою національністю серед національних меншин України, це дозволяло їм активно втручатися в етнічні процеси в Україні і оскільки таке втручання підтримувалось державою протягом ХІХ-ХХ ст. (особливо), відбувалися негативні процеси асиміляції не тільки інших національних меншин України, а й самої української національності. Цей парадокс, з одного боку ставить російську меншину в Україні на одному рівні з державною нацією, і вище над іншими національностями, а з другого – виникла досить негативне, та упереджене ставлення українців, та інших народів до росіян. В сучасних умовах росіяни на Волині, як і в цілому в Україні, на відміну від інших національних меншин, не піддаватися дискримінації. Про це свідчить існування на Волині російських шкіл, в яких учаться і українці. Взагалі російська культура, в осередках російських національних меншин, має всі реальні умови для свого існування і розвитку.

3. Німецькі колонії

На волинських землях вперше німецькі поселення згадуються за часів Галицько-Волинського князівства. Як правило, це були ремісники, яких запрошували для обслуговування знаті. А починаючи з кінця ХVІІІ – та початку ХІХ ст., князь Чарторийський одним з перших на Волині направив німецьких колоністів до свого маєтку у Корець. Саме тоді почали з» являтися німецькі села-колонії. Першим таким селом був Міхельсдорфа (1782) неподалік від Холма. Деякі жителі села пізніше стали жити в нових селах заснованих ними в 1822 р. – Карлсвальд та Антонієндорф біля Острога. Але ще раніше, в 1809 р. на карті Рівненщини того часу з» являється колонія Етвантоль-Корито в районі Малина Дубенського повіту. В1811 р. була заснована колонія Софіївка поблизу Висоцька Рівненського повіту; в 1817 р. – колонія Городище, в 3 км. від Рівного.

Взагалі міграції німецьких селян на схід – це історія багатьох століть. В історичних джерелах існує навіть умовна періодизація цього явища. Перший стан німецького розселення на польських та українських землях відноситься до ХІІІ ст., коли значні простори України та Польщі були спустошені жахливими набігами ординців і велика кількість колоністів направилась на пусті незаселені землі. Друга велика міграція в ці ж землі почалася в ХVІІ ст. В 1762–1763 рр. Катерина ІІ видала укази, в яких поселенці з Німеччини, та інших країн Європи закликалися пересилятися в деякі місцевості Пд. Та Пд-Сх. Росії. Перший указ не знайшов відгуку, тому що не обіцяв ніяких пільг. У другому – від 22.07. 1763 р. – про них йшлося вже докладно.

Селяни та інші прошарки населення західноєвропейських країн відгукнулися на заклики російського уряду. В середині ХVІІІ ст. однією з причин чому було те що у Німеччині продовжувалися гоніння на численні й різноманітні тоді релігійні секти. Багато з них сподівалися знайти притулок в Росії, для вільного влаштування свого життя на засадах їх віровчення. Їх переселення мали ще одну причину – тяжкі економічні умови, які виникли в численних німецьких державах в наслідок феодальних війн, і викликаних ними неврожаїв та голоду.

Переселенці селилися на вказаних місцях під керівництвом особливих урядових агентів (переважно в необжитих степах України, які швидко перетворилися на культурні землеробські райони, і певною мірою захищали їх від вторгнення загарбників).Взагалі перші емігранти оселялися в районі Вісли, а вже звідти багато з них вирушили в Східну Україну, а деякі залишились в Західній.

Інтенсивний приплив німецьких колоністів до краю починається після селянської реформи російського уряду 1861 р. Якщо у ХVІІ ст. німці переселялись сюди через важке положення в своїй країні, в пошуках кращої долі, то у ХVІІІ ст. їх ставало більше тому що з» явилася більша можливість купувати земельні ділянки, брати їх в оренду, оселятися на чиншових землях. Місцеві селяни хоч були звільнені від кріпацької залежності, не мали достатньо коштів, щоб сплатити поміщику необхідні викупні платежі та фактично залишалися залежними від землевласника. Сільське господарство в зв'язку з цим продовжувало бути дуже примітивним і не давало місцевим феодалам колишнього прибутку. Зрозуміло, все це дуже приваблювало німців – господарів, які могли легко купити, орендувати так необхідну їм землю та влаштуватися на новому місці. (В Рівненському повіті в 1862 р. нараховувалося 388 німців-колоністів, то в 1886 р. їх уже було 802). Так звані волинські німці селилися тут окремими колоніями, які отримували особливі назви. На Рівненщині в ці роки з» являються такі села, як Фрідріхсдорф, Генрієтта, Ховинберг, Марієндорф, Вальд-Коловерт та ін.

губерніях іноземним підданим заборонялось придбання права власності на нерухоме майно поза міськими поселеннями. У випадку непідкорення статтям цього закону перед багатьма волинськими німцями, які стали власниками земельних наділів і залишались у австрійському чи прусському підданстві, постала загроза конфіскації землі. Тому більшість з них була змушена офіційно стати громадянами Росії. Відтепер на них в повній мірі поширювались всі права і обов'язки, передбачені російським законодавством.

Слід зауважити, що деякі локальні поселення німецьких ремісників були на Рівненщини ще в кінці ХVІІІ ст. Так, польський історик Т. Стецькі

в книзі «Z boru і stepu» (Краків 1888 р.) посилається на план Рівного, зроблений архітектором в 1785 р., за яким у місті вже тоді була вулиця Німецька, що проходила вздовж берега ріки. Висаджена тополями, вона починалася від моста та закінчувалася біля млина. На цій вулиці, за Т. Стецьким, жили німецькі ткачі суконники. (Важко уявити в сучасному Рівному, що вулиця Німецька – це частина вулиці С. Петлюри від Соборної до І. Мазепи, аж до перехрестя вулиці Т. Шевченка).

Крім того, німецькі ремісники в ІІ пол. ХVІІІ ст. також жили в Корці і працювали на заснованій князем Чарторийським фарфоровій фабриці. В 1783 р. в центрі Корця спеціально для німців-управителів, які служили при дворі та на фабриці, і для німців-ремісників князь побудував лютеранську церкву. Її прихожанами також були і німецькі ткачі з Рівного. Але в 1820 р. церква згоріла і приход перемістився до Житомира.

Велика кількість німців переселялася на Волинь з Польщі під час польської революції 1863–1864 рр. Царський уряд одразу ж після цієї події забороняє особам польської національності купувати земельні маєтки в 9-ти західних губерніях, у тому числі – Волинській. Німецькі колоністи не попадали під ці обмеження, якщо були в змозі прибувши сюди з Польщі, довести своє непольське походження.

Права безперешкодної купівлі землі на Волині німцям надавалися нарівні з місцевим населенням. Але особливості природних умов, географічного положення краю, нестача капіталу та зв'язку з цим невелика кількість покупців значно полегшували способи їх розселення тут.

У «Матеріалах для дослідження Волинської губернії» 1869 р. відзначається, що німці переселенці були, як правило, небагатими людьми та скуповували на Волині далеко не кращі, а навіть гірші, але дешеві земельні ділянки і розраховували не на капітал, вкладений в купівлю, а тільки на своє мистецьке вміння господарювати на землі.

У 1868 р. в Волинській губернії у власності колоністів було 20 тис. десятин землі, крім того багато з них жили на чиншових землях, а ще більше користувались землею на правах оренди і в зв'язку з цим були дуже залежними від землевласника. Договір на оренду землі часто не поновлювався поміщиком і десятирічні, а то й двадцятирічні зусилля волинських німців по налагоджуванню свого земельного господарства зводились на нівець.

Дуже цікавим є документ, датований 19.04.1811 р. (Він вважається одним з найстаріших документів в історії німецьких поселень на Волині). Це контракт між 33 колоністами Софіївкі та власником земель навкруг Висоцька поміщиком Вацлавом Борейком, за яким він надає певні привілеї німецьким колоністам, що тут оселилися навічно звільняючи їх від праці на користь поміщика і сплати оброку, призову до рекрутів. Німецькі колоністи могли без мита займатися будь-якими ремеслами та вільно торгувати продуктами своєї праці. Їм надавалася абсолютна свобода релігії та можливість будувати свої церкви та школи. В свою чергу німці зобов'язувалися виконувати існуючі закони і сплачувати в державну казну щорічний необхідний податок.

Зацікавленість поміщика, щоб 33 німецькі колоністи оселилися на цих мало пристосованих для землеробства землях на березі р. Горинь видно з цього документа дуже добре, так як німці селилися біля боліт і в низинах річок. (місцеві жителі не вміли обробляти ці землі, до того ж вони були значно дешевшими). Територія їхнього поселення починалася від мосту на Баламутці при с. Задвір» я, йшла через урочище Полянка, Ведмеже, Любе, Рожани, Заграда, Орловиці по млин села Удрицька під Божково-Поляною, від Підгалля до Ставка. Вацлав Борейко погоджувався відстрочити на три роки збирання з колоністів податків, а також виплатити кожній німецькій сім» ї для налагоджування господарства суму, рівнозначну 200 гульденам сріблом.

Однак у цьому контракті були визначені досить високі стягнення за будівництво дренажних систем та гребель на Горині. Це було майже забороною. Зусилля поселенців обробити тут землю та виростити врожай були марними через щорічні розливи цієї ріки. Вони вимушені були після десяти років піти далі на Східну Україну. Іншим німцям, які оселилися на цьому місці в 1828, вдалося змінити цей пункт в контракті. Ці колоністи згідно з ревізькими реєстрами Рівненського повітового казначейства, Острізького та Рівненського повітових судів, Рівненського пристава 1-го стану залишили також згадку про колонії Хотенка та Фрідріхсдорф (Соломка), що була біля Тучина. В судових справах за 1828–1888 рр. збереглися угоди на купівлю землі німецькими поселенцями в районі Висоцька та звичайні громадянські справи, де ідеться про німців-колоністів Карлсвальде, Карлсдорфа не подалік Острога, Олександрії (колонія Пухова), Мочулок.

Культурне життя та освіта волинських Німців зосереджувалась навколо церкви. В 1888 р. була відкрита лютеранська церква в Тучині. У 1907 р. починає діяти Лютеранська церква в Рівному. При тучинській церкві діяло 42 канторальні школи, при Рівненській – 40, а всього на Волині їх було 400. У кінці ХІХ ст. політика російського уряду стосовно німецьких поселенців значно змінилася. Після підписання австро-німецької угоди в 1879 р. та оформлення в 1882 р. Троїстого союзу, спрямованого, головним чином проти Російської імперії, царський уряд 3-ма указами, починаючи з 1887 р., забороняє німецьким поселенцям купівлю землі на Волині, а з 1890 р. активно проводить політику русифікації. Колоністам заборонялося навчати своїх дітей в канторальних школах німецькою мовою. (детальніше закон описується нижче).

На початку ХХ ст., коли в польській Конституції від 17.03.1921 р. в статті 110 вказувалося, що кожна національна меншина може організовувати свої власні школи на рідній мові. Так загальнообов'язкове навчання в німецьких школах тривало 7 років. Заняття були платні, але діти з великих сімей від плати звільнялись. Уроки проводились на двох мовах: польській і німецькій. Викладачі були родом із Волині, Галичини. Сілезії, Центральної Польщі. В позаурочний час також була цікава і різноманітна програма: екскурсії на природу, відвідування хворих людей, організовували концерти для батьків, тощо. В зимові місяці, більшість вчителів безкоштовно і з великим успіхом, навчали дорослих арифметиці, читанню і письму. Це були ті люди, які під час заслання в Сибір і в післявоєнні роки не змогли відвідувати школу. Для кращої роботи німецьких шкіл було створено «Німецьку шкільну службу Волині». З її ініціативи були створені вчительські об» єднання. Служба також проводила велику роботу по вдосконаленню кваліфікації вчителів, організовувались драматичні і хорові гуртки та оркестри, це все свідчить про високий рівень культури, який поступово підвищувався з самого початку переселення і до ХХ ст.

Вище наведені факти свідчать, що німецькі колонії на Волині у другій половині ХІХ століття являли собою замкнуті територіально-адміністративні одиниці. Причому ця замкнутість підкріплювалась майже повним незнанням ні української, ні російської мови і суспільним вживанням німецької, приналежністю до іншого віросповідання (колоністи в абсолютній більшості були лютеранами), своєрідністю історичних традицій повсякденного побуту, моралі і культури. Замкнутості колоністського життя сприяло і те, що розселялись німці переважно на орендних землях окремими поселеннями і довгий час не підлягали існуючій системі територіально-адміністративного нагляду з боку місцевих органів влади та поліції. Територіальні німецькі колонії часто були розкидані на значній відстані одна від другої і в таких глухих та важкодоступних місцях, що про їхнє місце розташування знав хіба що власник землі та місцеві селяни.

З поміж різних факторів, що сприяли збереженню волинськими німцями своєї етнічної своєрідності, немаловажну роль відігравала система громадського самоврядування, головне призначення якої зводилось до збереження замкненості внутрішнього життя німецьких поселень. Очолював цю систему староста – «шульц». Ця посада була виборною. Він мав фактично всю повноту влади в колонії. Він представляв її у стосунках з місцевою владою. А так, як німці на Волині переважно орендували поміщицьку землю, то шульц був посередником між колоністами-орендаторами і власником землі. Слідкував за вчасною сплатою оренди і податків, за виконанням повинностей, за внутрішнім порядком в колоніях. Саме вони у більшості випадків були суддями і розпорядниками у внутрішніх справах колонії.

Слід звернути увагу й на те, що в німецьких колоніях постійно підтримувався дух германізму. Головну роль в цьому відігравала школа та церква. Однак немало значили і зв'язки з самою Німеччиною. Були випадки, коли окремі колоністи призивного віку відлучались до Німеччини для проходження військової служби. Існували і спеціальні організації, через які колоністам надсилали портрети німецьких імператорів, листи та брошури пангерманського змісту, надавалися грошові субсидії для відкриття та функціонування шкіл, а вчителям та пасторам на так зване «лютеранське місіонерство». Тому не дивно, що багато хто з колоністів не приховував своїх симпатій до Німеччини та Бісмарка. У доповіді волинського губернатора за 1889 р. вказувалось, що були випадки, коли вони погрожували помстою Бісмарка та німецького війська, якщо воно вступить у Волинську губернію.

Відособленості та консерватизму життя в німецьких колоніях сприяла і урядова пільга, якою колоністи-чоловіки звільнялись від військової повинності і тим самим мали можливість уникнути інших національних, мовних і соціальних впливів, які після закінчення служби могли бути перенесені в цивільне життя колоністських общин і, в якійсь мірі, порушити встановлені в них норми і правила повсякденного співжиття. Взагалі вся система господарювання в німецьких колоніях була побудована так, щоб забезпечити себе всіма необхідними засобами виробництва, предметами побуту і продуктами харчування якнайповніше і тим самим звести до мінімуму соціально-економічні контакти з місцевим населенням. Таким чином, німецькі колонії на Волині у ІІ пол. ХІХ ст. Тривалий час залишались майже абсолютно відособленими від існуючого навколо них суспільного життя поселеннями, в яких панувала німецька мова, лютеранська релігія і мораль, дух германізму і власна система самоврядування.

Така самостійність і замкнутість німецьких поселень з часом стала непокоїти царські власті і органи державної влади почали приймати певні законодавчі акти, з метою інтеграції німців у систему російського територіально-адміністративного устрою та російського суспільного життя.

Перші спроби були зроблені ще в 60-ті роки ХІХ ст., коли згідно з законом 1864 р іноземців зобов'язували приймати російське підданство, та у 1866 р., коли над селянами та колоністами встановлювалось спільне управління. Правда волинські німці все це проігнорували.

Невдоволення і хвилювання серед колоністів викликав закон від 1.01 1864 р.

про загальну військову повинність, цей закон першим в якійсь мірі дав можливість хоча б тимчасового впливу іншого соціального середовища на певну частину чоловічого населення німецьких колоній. Однак більш впливовими були закони, прийняті у 80-ті ХІХ ст.

14.03.1887 р. з» явився закон, за яким у 22-х Зх. та губерніях іноземним підданим заборонялось придбання права власності на нерухоме майно поза міським поселеннями. У випадку непідкорення статтям цього закону перед багатьма волинськими німцями, які стали власниками земельних наділів і залишились у австрійському чи прусському підданстві постала загроза конфіскації землі. Тому більшість із них вимушена була прийняти російське підданство, тобто офіційно стати громадянами Росії. Відтепер на них в повній мірі поширювались всі права і обов'язки, передбачені російським законодавством.

У жовтні того ж року спецзаконом уряду всі школи в німецьких колоніях були підпорядковані міністерству народної освіти. Законом передбачалось перевести викладання всіх предметів, крім закону Божого, на російську мову. Саме так влада і почала русифікацію підростаючого покоління німецьких колоністів. Однак найбільш дієвим у боротьбі проти німецької замкнутості був закон від 15.06.1888 р. щодо облаштування побуту іноземних поселенців, які поселились у Київський, Подільській та Волинській губерніях. Згідно цього закону всі німці, незалежно від підданства, причислялись до місцевих міщанських та селянських громад. Всі колонії включались до складу тих волостей, в межах яких вони знаходились і підпорядковувались місцевому волосному начальству та поліції. Посадові особи німецьких поселень обов'язково затверджувались мировими посередниками і тільки тоді мали право виконувати свої функції. Німці отримали навіть право бути обраними до органів волосного правління, за винятком посад волосного старшини і писаря. Закон зобов'язував колоністів

виконувати колоністів всі казенні, земські та мирські повинності на рівні з селянами. Фактично цей закон руйнував існуючу форму громадського самоврядування в німецьких колоніях Волині і повністю включав їх в російську систему місцевого територіально-адміністративного управління.

Про те що керівництво краю намагалось контролювати хід виконання закону 1888 р. та своїх розпоряджень з цього приводу свідчить той факт що вже в літку 1891 р. за дорученням графа Ігнатьєва чиновник з особливих доручень Покровський зробив у деяких колоніях на Волині, зокрема і в Ровенському повіті, фактичну перевірку, щодо втілення в життя вищезгаданого закону. За матеріалами перевірки були дані спеціальні вказівки мировим посередникам для посилення контролю та нагляду за цим питанням. Але замкнутість поступово зникала і процеси, започатковані у ІІ пол. 80-х рр. ХІХ ст. були підкріплені рядом інших законодавчих актів у 90-х роках, та на початку ХХ ст. І зворотного ходу не мали.

Не зважаючи на налагоджене господарство, організацію нім.-колоністів на Волині, будь-якого впливу на її економіку вони не мали. В порівнянні з високо розвинутими в сільськогосподарському відношенні саратовськими нім-колоніями волинські були досить незначними.

У цей період починається виїзд німців з Рівненщини в США, Курляндію, Пруссію, на Кавказ. Ще більше німців покинуло свої оселі на Волині в 1906–1907 рр. Внаслідок впровадження Столипінської аграрної реформи. Згідно з нею орендування нім-колоністами стало майже не можливим. Якщо в 1904 р. до Тутчинської лютеранської філії належало 12739 німців-лютеран, а до Рівненської в 1905 р. – 10 тис., то в 1906–1907 рр. їх залишилось тут відповідно – 380 та 546 чол.

З поч. війни 1914 р. частина колоністів була інтернована до Сибіру та на Урал, частина змогла виїхати в інші країни. А деякі залишилися на своєму господарстві, і настільки злилися з місцевим населенням, що навіть пішли до війська та воювали проти Німеччини.

Останній раз зустрічаємо згадку про волинських німецьких колоністів на Рівненщині в деяких архівних документах 1921–1939 рр. В одному з тих документів за 1932 р. наводяться такі дані: «…Найбільше скупчення німецьких колоністів є в гмінах Межиріцькій, Клеванській, Тучинській, Олександрійській. Найкраще становище господарства у нім-колоністів Тучинської гміни. У Клеванській гміні, зокрема в колонії Мочулки, проживають 86 нім. Родин, однак вони не вважаються багатими, тому що посідають переважно піщані грунти, менш родючі, однак їх матеріальний стан є достатнім, бо, крім господ-ва, вони ще працують в лісництві і в той спосіб забезпечують себе…. Кризова ситуація на них не впливає. В інших місцевостях проживає незначна кількість німців, але їх господарства в доброму стані і не чути, щоб з їхнього боку були якісь незадоволення сучасною загальною кризою…» (ДАРО, ф. 86, 2, од. Зб. 547, арк. 26.).

У грудні 1939 року всі нім-колоністи, які проживали на Волині, були виселені в Німеччину, так як на думку Радянської. влади це було небезпечно. За даними 1 січня 1941 року в Рівненський області залишилось 5699 німців, тобто 0,5% від усього населення області, яке складало 1139807 чоловік.

Майже 70 років пройшло від тоді, як німці залишили Рівненську землю, і 2 століття, як перші колоністи поселилися на ній. Але пам'ять про ті часи коли вони й корінне населення були добрими сусідами та тимчасовими співвітчизниками живе й сьогодні. Ще й досі на Рівненщині можна побачити багато покинутих і напів – зруйнованих вітряків, які є своєрідними нагадуванням про перебування тут німців-колоністів. Старожили зберегли добру пам'ять про цих господарів.

4. Польська національна меншина

Польське населення заселило волинські землі кілька віків тому назад під час колонізації. Крім великих землевласників тут проживала дрібна шляхта, селянство.

Масове заселення Волині поляками почалося у ІІ пол. ХVІ ст. після укладення Люблінської унії. Характерним розселення поляків була діаспора – розпорошене розселення окремими етно-релігійними громадами в межа суцільного масиву українського населення, яке стало об'єктом польської колонізації. Такий тип колонізації обумовлювався передусім її соціальним характером.

Польські феодали, скориставшись занепадом Київської Русі, захопили землі Зх. і Правобережної України, тоді й почали іммігрувати сюди, як вказано вище, різні верстви населення, польський уряд щедрою рукою роздавав спустошені війнами, епідеміями земельні масиви Правобережжя шляхті і великим магнатам.

Приєднання Правобережної України до Росії суттєво не змінило становища польських феодалів та шляхти. римо-католицької церкви. Багатовіковий гніт, під яким перебували українські землі політика панівної верхівки феодальної Польщі, спрямована на полонізацію українського населення й ослаблення його опору соціальному і релігійному гнобленню проголошення Люблінської та Берестейської уній, призвели до того. що значна частина

українського за походженням населення України та Правобережжя примусово полонізувалося. Але за свідченням багатьох документів можна сказати що проти панського

гніту воював і польський народ нижчої верстви, тобто, у антифеодальній і національно-визвольній боротьбі українського народу брали участь і поляки. З цього можна зробити висновок, що можливо польські і українські селяни жили мирно і тихо, не зважаючи на різні релігійні погляди.

У середині ХІХ ст. (1857) римо-католицьке населення Волинської губернії нараховувало всього 172866 чол., у тому числі поляків 167866 чол., українців 4829.

На Волині у 50-х рр. ХІХ ст. з» являється і діє значна кількість товариств, організацій і громадських закладів польського спрямування. Багаторічне проживання поляків серед українського не могло не вплинути на їх. Трохи більше 40% поляків подавали під час згаданого перепису польську мову як свою рідну. Весь побут, будівлі майже нічим не відрізнялися від місцевого українського населення. Відносини між обома етнічними групами характеризувалися як добросусідські, позбавлені напруження і конфлікт.

Політика царського уряду щодо польського населення зазнала значних змін після повстання (1863), що співпало з визволенням від кріпацької залежності і руйнування поміщицького землеволодіння. Все це вплинуло на етнічну структуру населення Волинської губернії та цього розселення.

Політичним фактором регулювання народонаселення західних губерній імперії стало особливе законодавство Росії (обмежувальні закони) Конфіскація значної кількості польських землеволодінь і виселення учасників повстання призвело до помітного спаду в економічному житті краю

Газета «Києвлянин» надрукувала офіційні дані за 1880 р. щодо російського і польського землеволодіння у краї, роблячи висновок про значну видозміну поземельної власності завдяки енергійним заходам після 1864 р. Російське землеволодіння порівняно з польським у Волинській губернії знаходилося у такому становищі, вираженому в процентному відношенні: на 100 маєтків -41,08: на 100 десятин землі -34,05

За переписом 1897 р. польське населення на Волині залишалося чисельним і складало 6% всіх жителів губернії. Переважаючим місцем проживання залишалася смуга губернії – Рівненський, Луцький,…, Дубенський і Острозький. Перепис проводився за ознакою мови. Не викликає сумніву, що коли б перепис визначав національну незалежність, то число осіб, які назвали б себе поляками, було б набагато більшим.

Відомо що в Україні місцеве населення завжди вважало. що кожен католик – поляк. В той же час багато католиків, що розмовляли українською мовою (5, 05% від загальної кількості українців). Осіб римо-католицького віросповідання нараховувалося у губернії 298170.

Розподіл польського населення за станами вказував на його привілейоване становища. Серед спадкового дворянства поляки становили по губернії найвищій відсоток (9,838) 26,47% поляків належало до стану міщан, 54,68% до стану селян. Останній продовжував поповнюватися за рахунок ще однієї хвилі польської імміграції у Волинську губернію з Привіслянського краю у 80–90-ті рр. ХІХ ст. Переселялися поляки цілими сім» ями, про що свідчила приблизно однакова кількість чоловічого і жіночого населення серед переселенців. Уродженці Привіслянського краю складали 44,7% всіх поляків, що народилися поза межами Волинської губернії.

Відповідно до станового розподілу, найбільша група польського населення Волині (107559) займалася землеробством. Поширеним видом занять була також приватна служба, 4% польського населення отримувало прибутки з капіталів і нерухомості, стільки ж жило за рахунок родичів.

Четверта частина (25,53%) поляків губернії, була писемною, з них 2/3 опанували грамотою на російській мові. Більшість учнів римо-католицького віросповідання опанували основами знань в учбових закладах Міністерства народної освіти, внутрішніх справ та імператриці Марії.

Стосунки між польськими населенням та іншими етнічними спільностями впливали з економічних інтересів. але значний відбиток на них складало державне законодавство та звичаєве право.

В ході революційних подій 1917–1920 рр. польські заможні класи втратили всю свою власність. Згідно Ризького мирного договору частина Волині відійшла до Польщі. За переписом 1926 р., на радянській частині Волині поляків проживало: Волинська округа -86,6 тис. чол. (12,5% від усіх жителів) У соціальному плані це були переважно селяни, колишня дрібна шляхта. яка нічим не відрізнялася від селянства, робітників. Поляків відрізняло хіба-що римо-католицьке віровизнання. У 1927 р. тут діяло майже 100 костьолів, а в них 60 священників.

З метою якнайшвидшої радянізації польського населення більшовицька влада паралельно з відомою українізацією розгорнула широкомасштабну роботу серед національних меншин. У місцях компактного проживання поляків були створені національні сільради і польський національний район з центром у Мархлевську (тепер Довбиш). У містах і селах існували польські школи і класи, інші навчальні заклади, культосвітні установи. На рідній мові видавалися окремі газети і додатки до українських в округах і районах. З посиленням сталінізму в країні у трагічні 30-ті роки, поляки були піддані жорстоким репресіям. Особливо брутально ком. влада розправилась з польським населенням на Волині, оскільки воно проживало в прикордонних районах і до нього ставилися з недовірою і підозрою. У 1935–1936 рр. звідси в Сх. Області України і до Казахстану депортували більше 60 тис. поляків. Тисячі людей польської національності сталінські кати розстріляли на місті, звинувачуючи їх у шпигунстві, контрреволюційній роботі, участі у неіснуючій насправді «Польській військовій організації».

До кінця 30-х рр. були розформовані всі польські національно-адміністративні одиниці, ліквідовано школи та інші культоосвітні установи, ще раніше закриті всі костьоли, а духовних діячів розстріляли або вивезли. Загалом в той час постраждав не тільки польський народ, гірку долю зазнали як інші національні меншини так і корінні українці…

Але на сьогоднішній день в Україні існують всі можливості для розвитку як культурного так і духовного життя.

5. Чеська національна меншина

Із достовірних джерел відомо, що перша група чеських селян, яка складалася із 17 сімей, прибула у Волинську губернію відразу після придушення царськими військами польського повстання у 1863 р. І заснувала поселення Людгарівку в Дубенському повіті. Перші переселенці числом 15000 осіб виїхали з своєї батьківщини в Росію в 1870 році, та побачили замість орної землі величезні лісі. Мусили різати дерева, спалювали пеньки, переорювати землю. На перших порах чехам-емігрантам довелося зазнати неабияких злигоднів, та попри труднощі і виснажливу працю, не впадали у відчай. допомагали один одному. Всього на Волині у 1886 р. вже було 70 чеських поселень

У 1867 році в Москві відбувся Слов'янській з'їзд (були всі крім поляків). Російській цар звернувся з відозвою до чехів переселятися на територію Волинської губернії пообіцявши їм орну землю, хорошу заробітну плату, пільгові податки. Взагалі переселення чехів на українські землі було вигідним як для Росії так і для чехів. Цар хотів використати їхні знання для господарського піднесення одного з найвідсталіших європейських частин краю. Чехи ж свою чергу намагалися звільнитися з під впливу династії Габзбургів.

Чеські поселенці займалися переважно сільським господарством. У рільництві вони застосовували передові для того часу технології: травопільні сівозміни, угноювали ґрунти, раціонально обробляли поля. Вирощували жито, пшеницю, овес, ячмінь, хміль, цукрові буряки, розводили сади. Крім того серед них були майстри таких професій як шевці, кравці, муляри, столяри, умілі підприємці. З ім'ям чехів-переселенців зв'язане виникнення багатьох пивоварних заводів на Волині, (особливо охоче купували в Києві, Москві, Петербурзі, Одесі – Глинське пиво). У Здолбунові брати Єленіки в 1884 році побудували цементний завод, який за добу давав 20 – 25 бочок цементу. У Дубному було представництво головного уповноваженого тодішньої Російської імперії заводів землеробських машин Ф. Виттерле. Праця чехів давала хороші результати. На Волинській землі виросли села: Глинськ, Мирогоща, Семидуби, Купичів, Ульбарів, Молодаво, Лудхорда, Страклів, Московщина, Підгайці, Копча, Озеряни, Квасилів, Княгинин, Теремно, Ніва. Боратин, Малин, Миротин, новостав і багато інших. Своєрідні будинки чеських поселенців (довгасті будівлі, які поділялися на дві частини – для людей і для худоби) ми можемо зустріти і в наш час. Чеські села були прикладом. Чехи підняли сільське господарство та культуру на Волині.

Цар Олександр ІІ дав чехам право мати свій уряд і він з» явився у Дубні. По селах відкрили свої школи. Районна школа була у Здолбунові де навчалося 1400 дітей. У Рівному був учительській уряд, який звався «кураторіум». Його метою був розвиток шкільної та подальшої освіти, піднесення культурно-освітнього рівня чеського народу. З їх діяльністю була пов'язана робота чеських бібліотек, які знаходилися: в Дубенському повіті – 7, у Рівненському – 5, одна – в Здолбунові. Чеські поселенці охоче створювали театральні гуртки, оркестри, хори, гімнастичні групи. У багатьох селах, містечках діяли чеські клуби. Здолбунівський мав назву «Чеська бесіда». В них організовувались маскаради, вокально-музичні, літературні вечори з танцями, різного роду товариські ігри, залучення ректорів, тощо. Чехи зарекомендували себе здібними музикантами та кмітливими організаторами різноманітних розваг. Особливої уваги заслуговує фізкультурна організація «Сокіл», яка була започаткована в 1911 році. Її мета – заняття фізичною культурою та виховання дисципліни, згуртованості, особливої відповідальності за вчинки, почуття обов'язку перед суспільством, виховання почуття національної гідності. Досить розгалуженим було товариство пожежної охорони, осередки якого знаходились майже в кожному населеному пункті, де жили чехи. Меті виховання чеської гідності служили чеські видання: політичний громадський тижневик «Hlas Volyne», «Родинний календар волинських чехів»

Щодо релігії то практично нічого не відомо. Але на думку краєзнавця-дослідника Й.І. Дупея, у с. Квасилів чехи були двох віросповідань – старокатоликі та чеське братство. У с. Глинськ переважали чехи римо-католицького віросповідання Однак тут проживало 17 сімей. За молитовний будинок слугував один із класів школи

Наприкінці 70-х і на поч. 80-х років серед чехів не без участі православних ієрархів розгортається рух за православ'я. З цього приводу у Квасилові відбувається з'їзд з релігійних питань, правда думки 53-х делегатів, присутніх учителів і священників – розділились. Одні стояли за православ'я інші за католицизм. Саско (католицький священик) до якого через деякий час, за дорученням Волинського архієпископа Дмитра, приїжджає ієромонах Володимир Терлецький, аби зблизити його з місцевими православними, а ще через два роки з ним веде тривалу розмову новий архієпископ Тихон, все більше і більше схиляється до православ'я. Той самий Саско, який так відстоював католицизм, 13.03. 1886 р. урочисто приймає православну віру з словами: « Нарешті я досяг того, що так довго шукав – дорогою наслідування наших слов'янських першовчителів – Кирила і Мефодія». Відтак він звернувся із закликом до інших чеських священників наслідувати його приклад, не слухати нападників ворогів православ'я. Такий поступок справив сильний вплив на чеське духівництво і всю чеську громаду на Волині. Долаючи сумніви чехи-католики починають переходити у східний обряд, започаткований на їхній батьківщині Кирилом і Мефодієм, з іменем яких пов'язані ведення богослужіння слов'янською мовою.

Вже 6.11. 1888 р. освячується перший на Волині православний храм Кирила і Мефодія. Як повідомляла тодішня преса, у Глинську на той час майже всі чехи були православними. В Ульбарові ще дехто вагався, тоді до них (мається на увазі до римо-католиків) з палкою промовою звернувся Іоан Саско де наголошував що вони вступивши в Росію у 1870 р. відмовились від Риму, і обіцяли не мати нічого спільного з ворогами Росії, а римо-католицька віра є головним ворогом слов'ян, і все в тому ж дусі. Вплив промови був банальним, а якщо точніше то позитивним на користь православ'я: кілька десятків чехів-католиків, які ще недавно твердо стояли на своєму, змінили думку і стали православними.

Загалом можна сказати, що чехи жили на території сучасної України досить добре. Хороше життя чехів порушила війна Німеччини з Радянським Союзом. Жертвою війни стала чеська колонія Малин. Через те, що партизани вбили кількох німців, з» їхались каральні загони, зігнали всіх чехів колонії у школу та церкву і запалили. Залишилося тільки невелика кількість людей, які в той час були відсутні в селі. Після війни чехи знову взялися до роботи, але не довго тішилися наслідками своєї праці – запроваджувалась колективізація. Багато чехів з сіл було ув'язнені в тюрму, деяких – заслано в Сибір, а тим, хто залишився важко було дивитися, як перетворюється у руїну труд багатьох десятиліть. Багатьох чехів перевезли у Чехію. Вони поверталися на батьківщину ще біднішими ніж приїхали у царську Росію.

Висновок

Як свідчить історія, проблема співіснування між людьми різних племен, етносів, народностей, національностей і навіть цілих народів існувала завжди. З одного боку, коли це питання пускалося на самоплив, ті чи інші народності асимілювалися розчинившись у чужорідному середовищі, або ж у силу різних причин «поглиналися більш чисельними, чи тим, хто в своєму розвитку стояв на щабель вище». З іншого боку історія цивілізації зберегла чимало не найкращих прикладів того, як малі народи чи національні меншини потерпали від прибульців чи завойовників, усіляко пригнічувалися аж до фізичного винищення. Чи існує третій варіант? На щастя – так. В наш час всяка національна меншина, яка знаходиться на території сучасної України за гарантом Конституції має право на існування і розвиток.

Список літератури

1. Нові краєзнавчі дослідження: тези конференції // Рівне. 1995 р.

2. Український історичний журнал // 1998 р. №6

3. Український історичний журнал // 1991 р. №12

4. Український історичний журнал // 1994 р. №4

5. Газета «Сім днів» // 1996 р.

6. Газета «Сім днів» // 1998 р.

7. Газета «Сім днів» // 1997 р.

8. «Волинські дзвони» // 1995