Курсовая работа: Концепції української державності

Вступ. 1

Розділ 1. Зародження ідей державності в українській суспільно-політичній думці ХІХ ст. 5

1.1 Передумови виникнення державницьких поглядів серед української інтелігенції в кінці ХІХ століття. 5

1.2 Становлення ідей державності в Україні кінця ХІХ ст., їх особливості, напрями та розробники. 10

1.3 М. Драгоманов – державницький підхів у націонал-лібералізмі 14

Розділ 2. Еволюція державницьких поглядів в Україні на початку ХХ ст. 21

2.1 Ідеї національного розвитку в працях дослідників початку ХХ ст. 21

2.2 Державницькі концепції українських мислителів початку ХХ ст. 22

2.3 Радикальні націонал-державницькі ідеї 31

2.4 Моделі української державності під час революції 33

Висновки. 38

Список використаної літератури. 42

Вступ

Актуальність дослідження. Українська державність має тривалу історію. Не меншу має і історія бездержавного, поневоленого існування українського етносу. Спогади про минулу державну велич, прагнення її відродити постійно спонукали до теоретичних пошуків шляхів та форм втілення віковічної мрії. Ці теоретичні побудови часто лягали в основу практичний дій і зумовлювали чи то наближення, чи то віддалення реалізації ідеї самостійного державно-політичного існування.

Дуже багато потенціалу, напрацьованого довкола ідеї державності в українській інтелектуальній спадщині кінця XIХ – початку ХХ ст. Дедалі більший інтерес викликає у науковців та широкої громадськості творча спадщина діячів, які стояли біля витоків процесу українського національного відродження, теоретично розробляли національну ідею, сприяли своєю активною діяльністю пробудженню та визріванню національної свідомості українців. Адже сьогоднішній стан української нації і держави є значною мірою логічним наслідком неусвідомлення свого минулого, і практики історико-політичного процесу досліджуваного періоду.

Успіх нинішнього українського державотворення значною мірою залежить від того, чи зуміємо ми об’єктивно і критично проаналізувати власний історичний досвід. Зокрема, усвідомити, як формувалася і функціонувала українська державницька ідея в добу національного відродження кінця XIХ – початку ХХ ст. Адже ідеї, які правильно і глибоко відображають реалії життя, пришвидшують соціальні процеси, орієнтують суспільство на подолання віджилого й становлення нового, прогресивного. В цьому ракурсі полягає актуальність дослідження української ідеї в контексті духовного відродження, тому, що вони покликані сприяти стратегії сучасного соціально-політичного розвитку та його державних пріоритетів.

На початку ХХ століття сформувалися два впливові напрямки: ліберально-демократичний, та автократичний, що сформувався багато в чому під впливом подій визвольних змагань в Україні та розчарування нездатністю українських демократів захистити національну незалежність. М.Драгоманов з його ідеалом політичної свободи, М.Грушевський – „батько” сучасної української демократії – були виразниками ліберально-демократичних та соціал-демократичних ідеалів в Україні, вплив та значення ідей яких визнавалися їх західними однодумцями. Прихильники автократичних ідей (Д.Донцов та М.Сціборський) створили оригінальні теорії національного державотворення, обґрунтовуючи свої антидемократичні настрої нездатністю ліберальної демократії вибороти і зберегти державну незалежність України за умов ворожого оточення, а також спираючись на вітчизняний історичний досвід.

Мета дослідження полягає у всебічному осмисленні ідеї державності, виробленої представниками української політичної думки в кінці ХІХ - на початку ХХ століття.

З огляду на мету визначені такі завдання:

- дослідити коріння формування концепції державності у середовищі української інтелектуально-політичної еліти;

- охарактеризувати сутність ідеї державності, дослідити її особливості;

- визначити основних представників концепції державності в українській суспільно-політичній думці кінця ХІХ – початку ХХ століття та проаналізувати їх погляди та наукові доробки.

Об’єктом дослідження є погляди української інтелектуально-політичної еліти на державницький напрям існування України.

Предметом дослідження є ідея державності, яку запровадили представники української політичної думки у кінці ХІХ – на початку ХХ століття, її зміст, структура, особливості розвитку.

Практичне значення дослідження полягає у тому, що його матеріали, висновки можуть використовуватися для більш глибокого наукового вивчення даної та суміжної проблематики, при підготовці наукових статей, курсових, дипломних та бакалаврських робіт.

Структура курсової роботи. Дослідження скадається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури.

Розділ 1. Зародження ідей державності в українській суспільно-політичній думці ХІХ ст.

1.1 Передумови виникнення державницьких поглядів серед української інтелігенції в кінці ХІХ століття

Загальновідомо, що всі народи рівноцінні своєю несхожістю, а також тим, що кожен з них незамінний у своїй ролі та якості як інструмент світової культури. Він є категорією відносно одвічною, а нація – історичною.

Народ, великий чи малий за чисельністю, належить до аксіоматійних понять, а нація – до сфери, що потребує доведення, де обов’язкова наявність соціально-економічних зв’язків, спільності території, релігії, культури, мови й високого ступеня розвитку національної самосвідомості. Лише прояв останньої, тобто активне ставлення людини до своєї нації, робить її суб’єктом історії. Будучи близькою за змістом, національна самосвідомість відрізняється більш складною внутрішньою структурою від етнічної.

Так, формування національної самосвідомості та ментальності українців відбувалося впродовж тривалого часу свідомо і підсвідомо під впливом багатьох чинників, через що нині перебуває на межі психологічного та історичного факторів. У XIX – на початку XX ст., коли землі України входили до складу Австро-Угорської й Російської імперій, по обидві сторони державного кордону досить неоднозначно відбувалося усвідомлення українцями власної приналежності до своєї нації. Підавстрійські українці продовжували називати себе русинами, а в Російській імперії їх переважно іменували малоросами. Та і певна частина населення 9 українських губерній вважала себе відгалуженням російського етносу. Характерно, що малоросами іменували українців не лише царські чиновники, а й деякі представники вітчизняного дворянства, які зробили кар’єру завдяки імперії та пишалися могутністю і величезним обширом її. Разом з тим основна маса селян зберігала український менталітет (поняття близьке до визначення національного характеру) переважно у культурно-побутовій та мовній сферах [30, 22].

Монархічна влада обох держав проводила асиміляторську політику, яка призвела до поглиблення етнічних відмінностей між східними й західними українцями, а також до уповільненого формування національної самосвідомості мешканців підросійських земель порівняно з підавстрійськими.

В цьому певну роль відігравало усвідомлення панівною російською і пригнобленою українською націями своєї історичної спорідненості у культурі, мові тощо. Тому й процес самоідентифікації українців відбувався повільно і суперечливо, долаючи внутрішні та зовнішні перешкоди.

В першій половині XIX ст. капіталістичні виробничі відносини, за котрих, як правило, відбувається інтенсивне формування всіх ознак нації, ще не стали пануючими. Суспільство роздирали станово-класові суперечності, що негативно відбивалося на визріванні спільних національних рис українців. У той період формувалися етнічна самосвідомість народу і етнокультурне обличчя, тобто індивідуальне сполучення форм духовної й матеріальної культури, яке виокремлювало останній зпоміж сусідів. Усе це сприяло розвитку культурно-національного руху, що за тих політичних умов, в яких перебувала Україна, набирав різних форм. Це не обов’язково була боротьба у прямому розумінні або виступи “за” чи “проти” чогось. То була повсякденна життєва практика українців, яка забезпечувала їх самозбереження.

Процес становлення національної свідомості останніх науковці умовно поділяють на п’ять етапів:

1) І. Котляревський та “котляревщина” – відокремлення українського етносу від російського;

2) “Історія русів” і початок творення стандартизованої мови на відміну від бурлескної народної;

3) “Критичне усвідомлення” (Т. Шевченко й кирило-мефодіївці),

4) Пошевченківська доба (П. Куліш, М. Костомаров);

5) Формування концепційного виміру політичного націотворення (М. Драгоманов, а згодом діячі XX ст.).

Основними націотворчими чинниками виступають матеріальна та духовна культура (архітектура, виробнича діяльність, побут, фольклор, традиції, література, мова, історичні знання тощо). Вони формують світогляд нації, вирізняють її серед інших, сприяють політичній консолідації у боротьбі за незалежність [13, 24].

Оскільки політичні умови формування української нації, а відповідно й її самосв ідомості були малосприятливими, головну роль в етнокультурній самоідентифікації відігравали насамперед фольклор, музично-пісенна творчість, традиційна побутова культура та ін., на основі яких завдяки освіті розумова еліта тогочасного суспільства розвивала літературу, мистецтво, засновувала освітні установи тощо.

У сучасній науковій практиці нація найчастіше визначається як етносоціальна спільність, що склалася на певній території внаслідок розвитку економічних зв’язків, літературної мови, особливостей культури, психології, релігії. Ці ознаки породжують усвідомлення відмінностей між народами, тобто сприяють на початковому етапі зародженню етнічної самосвідомості, яка надалі трансформується в національну і стає важливою умовою існування та розвитку нації. Вона зміцнюється вже не лише завдяки об’єктивним чинникам, а й суб’єктивним з неодмінним бажанням утворення держави, виникненням почуття національної гордості тощо. Отже, справжнім суб’єктом історії нація стає за наявності активного ставлення до неї людей.

До середини XIX ст. рівень соціально-економічного розвитку України, її залежне політичне становище у складі Російської імперії гальмували створення достатніх умов для інтенсивного формування всіх ознак нації. В той період духовна самобутність українців відрізняла їх від інших народів та одночасно зароджувалися елементи етнічної самосвідомості на рівні психологічного усвідомлення своєї культурно-побутової індивідуальності. У народній масі цей процес проходив стихійно й повільно, а в інтелігентському середовищі – напружено, набираючи теоретичного, а з кінця XIX ст. і політичного змісту.

Таким чином, політичний аспект є однією з характерних ознак національної самосвідомості, притаманної, головним чином, розумовій еліті, яка стала носієм державотворчої ідеї. Її ґенезис її, як вказує О. Реєнт, пов’язаний із різними етапами історичного розвитку українського народу: політичною роздробленістю, чужоземним пануванням, національно-визвольною революцією середини XVII ст., відродженням XIX ст., національно-демократичною революцією початку ХХ ст., українізацією в 20-х роках ХХ ст., міжвоєнним періодом, розбудовою незалежної держави на рубежі XX – XXI ст. [20, 327].

Саме XIX та початок XX ст. стали періодом найвищого піднесення українського визвольного руху і національного відродження, але все ж слід зауважити, що генеза й утвердження української державницької ідеї сягає корінням у славну та водночас трагічну добу Хмельниччини. Саме з успіхами національно-визвольно ї війни проти польської шляхти М. Грушевський пов’язував те, що Україну стали асоціювати з територією від Карпат до Дону і “під Україною стали розуміти не тільки козацькі сторони, а весь український народ” [10, 42]. В цьому ж руслі міркують інші сучасні дослідники В. Кучер та В. Солдатенко: “І національна революція, і заснування Гетьманської держави, і навіть трагедія Руїни – разом закріпили в свідомості українців ідею соборності як одну з наріжних, визначальних у всьому світосприйнятті, світорозумінні, як відчуття єдиної козацько-руської вітчизни” [26, 5].

XIX ст. позначене фундаментальним зрушенням в етнополітичних процессах на українських землях. У той час відбувалися становлення та консолідація української нації – вищої форми розвитку етносу. Попри все, суспільно-політичні й етносоціальні процеси XIX ст. поступово готували підґрунтя для сприйняття державницької ідеї дедалі більшою частиною населення українських земель, розділених кордоном, переконували його в необхідності спільної боротьби за свої соціальні, національні, політичні права. Аналізуючи український національний рух у Російській та Австро-Угорській імперіях, В. Сарбей підкреслював, що “реально він розвивався в таких напрямах: утвердження рідної мови в суспільно-політичному й культурному побуті, возз’єднання всіх українських земель в єдиній соборній державі, визволення народного господарства від колоніального гніту, усунення всіх перешкод на шляху розвитку національної культури” [22, 154].

Зростання економічних суперечностей і соціальної напруги у кінці XIX – на початку XX ст., масові виступи селян та робітників, опозиційний рух інтелігенції прискорили утворення українських політичних партій і організацій. В їх програмних положеннях (хоча й різною мірою) відбивалося прагнення українців жити в єдиній національній суверенній державі. Цей факт засвідчував перетворення останніх на політичну націю, виводив визвольний рух на якісно новий рівень, що і знайшло своє відображення у подіях Української національно-демократичної революції 1917–1921 рр. Але сукупність внутрішніх та зовнішніх чинників унеможливило повною мірою реалізувати державницьку ідею на тому етапі історичного розвитку народу.

Українська національна ідея і в ХХ ст., незважаючи на вплив більшовицького соціокультурного експерименту на теренах колишньої Російської імперії (з його репресіями, русифікацією, денацифікацією), виявилася з новою силою у процесі відродження незалежної демократичної держави.

Розглядаючи проблему становлення ідей державності в українській суспільно-політичній думці кінця ХІХ – початку ХХ ст. дослідкики виділяють три етапи.

Перший – це остання чверть ХІХ – перше десятиріччя ХХ століття, коли панівними залишалися ідеї панславізму та федералізму. Цей етап позначився передусім домінуванням політичного та наукового авторитету М.Драгоманова, ідеї якого у повному обсязі або частково поділяли І.Франко, Є.Чикаленко, М.Грушевський та багато інших вчених і громадських діячів [13, 31].

Другий етап – це початок – перша чверть ХХ століття. У цей період серед названих напрямів виділяється консервативний, представники якого, відстоюючи пріоритет інтересу держави над інтересом нації, спирались на думку, що найбільш сприятливою формою державного правління в Україні є консервативно-монархічна держава. Серед представників української консервативної думки виділяються В.Липинський, С.Томашівський, В.Кучабський [13, 33].

Формування третього етапу (1918 – 1930-ті роки) було зумовлено розчаруванням частини вітчизняних інтелектуалів результатами та наслідками визвольних змагань в Україні, наслідком чого стала відмова таких представників націонал-самостійницької ідеології, як Д.Донцов, М.Сціборський від ідеалів демократії на користь автократичних принципів побудови державності [13, 34].

1.2 Становлення ідей державності в Україні кінця ХІХ ст., їх особливості, напрями та розробники

Політична ситуація в Україні на зламі ХІХ – ХХ століть визначалася надзвичайним ідеологічним плюралізмом ідей, ідеалів, поглядів, концепцій. На політичній арені тогочасної України домінували партії лівоцентристського спрямування, які досить помірковано уявляли державницьке майбутнє України, залишаючись на автономістських та федералістських позиціях. Ідеологи партій правого спрямування, хоча і не мали широкої підтримки серед українства, послідовно відстоювали ідеї державної самостійності України. Спільними для програм усіх вітчизняних партій кінця ХІХ – початку ХХ століття було те, що вони виступали за розвиток демократії в Україні, широкі політичні права громадян, хоча і не мали чіткого уявлення про побудову політичної системи України та не вбачали за необхідне зосередити увагу зокрема на базових конституційних засадах державності.

Провідною ідеєю державницького руху з другої половини ХІХ ст. стала ідея створення власних держав, оскільки саме з їх утворенням пов'язувались надії на подолання як соціально-економічного, так і національного гноблення. Прагнення державного самовизначення представників української інтерігенції найяскравіше виявились на зламі ХІХ - ХХ ст. із підняттям українського національно-визвольного руху на вищий, у порівнянні з попереднім часом, щабель розвитку.

Впродовж ХІХ ст. інтелектуальні верстви українських земель у своєму розвитку пройшли три етапи – українознавчий, українофільський та власне український, які були тісно взаємопов'язаними та взаємопереплетеними.

Наслідком праці інтелектуалів на українознавчому та українофільському етапах стало, як висловився І. Франко – теоретично виаргументоване українство. Наукові доробки українознавців, з-поміж яких були такі видатні люди часу, як І.Срезневський, О.Бодянський, Ф.Корш, П.Лаврівський, М.Максимович та О.Потебня, забезпечили, найперше, мовну емансипацію українців від поляків і росіян. Дослідження ж в галузі історії, етнографії, етнології, етнопсихології сприяли історичній, етнічній емансипації українців, підвели до утвердження ідеї культурної єдності, етнічної гомогенності українського народу, розділеного імперськими кордонами; сприяли чіткому окресленню межі української етнічної території, як і території сусідів – росіян і поляків [12, 138].

Одним із найвагоміших досягнень українознавчого етапу було (як в Галичині, так і на Наддніпрянській Україні) формулювання питання необхідності створення української державності, і не лише в рамках слов'янської федерації, але й у формі самостійної держави.

Наступний етап – українофільський, був періодом "практичного українофільства", що виявлялось і в діяльності "громад", земському русі, у спробах об'єднання всіх опозиційних та революційних елементів у боротьбі за конституцію, у організації наукових досліджень, прагненні преси, просвітництві мас, подальшому розвитку контактів галицьких і наддніпрянських українців, у виявленні прихильності до правових і політичних ідеалів Європи і т.п [12, 139].

Пройшовши фазу українофільствування з її підйомами 70-х і спадами у 80-х роках, інтелектуальна еліта в кінці ХІХ століття дійшла врешті-решт до декларування своєї українськості, стала власне українською. Відтак вона виступила репрезентантом української політичної думки, носієм "ідеї державності" [12, 140].

Схильність української еліти до державництва розвивалась на плюралістичному ідеологічному грунті. Спектр політичного світогляду інтелектуалів складався з елементів різних доктрин, а їхньою характерною рисою була мінливість поглядів, шукання ідейних кумирів, невизначеність ідеологічного обличчя. Незважаючи на це на межі століть в українському інтелектуальному середовищі формувались такі течії політичної думки, як лібералізм, соціалізм, націоналізм.

Лібералізм має множинність іпостасей як в історичному, так і національно-культурному та ідейно-політичному вимірах. Український лібералізм також був неоднорідним явищем. Серед лібералів були люди, які уособлювали класичний лібералізм (М.Ковалевський). Були й інші – ліберали-"общероси", які мислили категоріями загальноросійськими (В.Вернадський, М.Туган-Барановський, І.Петрункевич). Представником українського націонал-лібералізму був М.Драгоманов. Зокрема, М.Драгоманов був як для галицьких, так і наддніпрянських українців своєрідним джерелом не лише ліберальних, але й соціалістичних та націоналістичних ідей.

Стосовно поширення соціалістичних ідей то, соціалізм був найбільш розповсюдженою ідеологією на українських землях. Однак ідеали українських соціалістів різнились: галичани виявляли прихильність до соціалізму в його західноєвропейському (реформаторському) варіанті, наддніпрянці – російському. Не був чимось однозначно неподільним і український націоналізм кінця ХІХ - початку ХХ ст. В ньому вирізнялись і демократичні, і консервативні, і радикальні елементи.

Ідеєю, яку не оминули увагою ні ліберали, ні соціалісти, на націоналісти, була ідея створення (необхідності чи, навпаки, недоцільності) української державності. Демократи-націоналісти вважали природним правом нації мати для розвитку такі самі умови, які мали всі інші – державні – нації. Світ їм бачився світом рівноправних державних націй. Консервативно настроєні націоналістичні діячі, відстоюючи ідею державності, вимагали повернення тих прав, які українська нація "вже мала" в минулому і які в неї були відібрані. Повернення прав, тобто вихід із стану "нації-раба", на їхню думку, забезпечив би українцям умови для розвитку свого "я". Радикали стояли на позиції вищості українців супроти, перш за все, росіян. Відстоюючи ідею української національної винятковості, українську державність вони розглядали як таку форму існування нації, що забезпечить її панування у Східній Європі [8, 67].

Український лібералізм не був одностайним у своєму баченні питання державного самовизначення українців. В кінці століття окреслився як ліберально-самостійницький напрям, так і ліберально-федералістський. Представники останнього виступали за переоблаштування Росії на засадах федералізму. Федералістські настрої набули поширення серед українців-прогресистів та кадетів. Однак, останні, сповідуючи ідею перебудування Росії на федералістських началах, мали на увазі радше впровадження у життя принципів федералізму, а не побудову федерації. Їхній федералізм передбачав демократизацію суспільства шляхом перебудови центральної влади, а не знищення центру. На західноукраїнських землях поширювались як ідеї культурно-національної автономії, так і національно-територіальної.

В загальному, політична думка кінця ХІХ – початку ХХ століття характеризується виникненням різноманітних концепцій української державності, формуванням декількох підходів до визначення характеру національного розвитку майбутньої Української держави. Вітчизняна політична думка цього періоду сформувала три основні традиції щодо визначення характеру національного розвитку української державності: панславістсько-федералістську, консервативно-націократичну та націонал-самостійницьку. Незважаючи на певні розбіжності в розумінні шляхів та форм утворення української держави, їх об’єднує те, що з наукової та історичної точок зору вони доводили невід’ємність прав українського народу на свою державність і самостійність визначення ним характеру та напрямків національного розвитку.

Найбільш авторитетними представниками панславістсько-федералістської традиції у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття були М.Драгоманов, І.Франко, С.Чикаленко та М.Грушевський, в теоріях яких можна простежити певну еволюцію їх поглядів щодо майбутнього характеру національного розвитку України. Якщо у першій половині ХІХ століття панславізм та визнання необхідності створення федерації (або конфедерації) слов’янських народів для українських інтелектуалів була майже безперечною, то вже у другій половині ХІХ століття ідеали панславізму поступово трансформуються. Так, М.Драгоманов після 1880-х років під впливом сучасних йому політичних подій як на теренах Російської імперії, так і в країнах Європи визнає політичні проекти на засадах „слов’янської ідеї” невідповідними українським потребам, хоча і не відмовляється від гасел федералізму. Найбільшим внеском Драгоманова у розвитку національної державницької теорії було відстоювання та обґрунтування ідеї творення української політичної нації, розробка засад функціонування громадянського суспільства, визнання необхідності всебічного забезпечення прав і свобод людини.

1.3 М. Драгоманов – державницький підхів у націонал-лібералізмі

Розвиток соціально-політичної думки в Україні тісно пов’язаний з творчістю і практичною діяльністю вченого, політичного та громадського діяча М. Драгоманова (1841—1895).

У магістерській дисертації «Питання про історичне значення римської історії і Тацит» (1869) Драгоманов писав, зокрема, що він покладав «найбільшу увагу на політичну науку, котра мусить виясняти людям напрямок і ґрунт їх громадської праці» [25, 8].

У пошуках реального й об’єктивного критерію суспільного розвитку М. Драгоманов звертається до здобутків тогочасної західноєвропейської науки і знаходить його в ідеї суспільно-культурного прогресу та в діалектиці, що посідала центральне місце в найбільш поширених тоді суспільно-політичних програмах і соціально-філософських теоріях.

М. Драгоманов, намагаючись перенести ідею прогресу на український політичний ґрунт, ототожнює її з ідеєю духовно-морального, економічного й політичного розвитку суспільства. На думку вченого, що більше розвинено суспільну організацію, то вищий щабель соціального прогресу може бути досягнутий. Незважаючи на те, що Драгоманов поділяв марксистські ідеї про соціалізм як більш прогресивний лад, що може виникнути лише в промислово розвинених країнах, а також визнавав постулат Маркса щодо політики й держави як надбудови над економічним базисом, він позитивно ставився до спенсерової теорії еволюції як різнобічної диференціації й розвитку людського суспільства. основою політичних поглядів Драгоманова є принцип еволюції: «Будучи соціалістом по своїх ідеалах, я переконаний, що здійснення цього ідеалу можливе тільки в певній поступовності і при високому розвитку мас, через що й досяжне більше при помочі духовної пропаганди, ніж кривавих повстань» [11, 138 ].

Політичну програму М. Драгоманова було побудовано на п’яти провідних принципах. Це, по-перше, визнання за державою з її політичною системою і конституцією можливості координації соціально-економічного життя, створення конституційно-репрезентативної системи; по-друге, ідея вченого щодо еволюції існуючої політичної системи як засобу проведення широких політичних реформ; по-третє, визнання вирішального значення за ідеєю культурництва, тобто думка про те, що визвольна боротьба має вестися лише просвітницькими засобами, і культура може стати основою для функціонування майбутньої республіканської держави; по-четверте, європоцентризм, тобто переконання, що історичний процес у Росії має пройти той самий політичний шлях, що і в країнах Західної Європи (учений називав його парламентсько-земським варіантом, що замінить абсолютистську монархію); по-п’яте, ідея федерації і «громадівського соціалізму» як вирішальної умови перебудови царської імперії на автономічних засадах.

У своїй політичній діяльності Драгоманов дотримувався думки, що політична діяльність і боротьба мають базуватися на моральному ґрунті, оскільки «чисте діло вимагає чистих засобів» [11, 132]. Учений уважав, що жодні компроміси із совістю, терор, диктатура не можуть бути засобами побудови ліпшого суспільно-політичного ладу.

М. Драгоманов розробив проект конституційного перетворення Російської імперії на децентралізовану федеративну державу. Він був переконаний, що терор і диктатура не можуть бути засобами побудови прогресивного суспільно-політичного ладу. У його проекті передбачався новий устрій держави на засадах політичної свободи, яка гарантуватиме права людини і громадянина, скасування тілесних і смертної кар, недоторканність житла без судової постанови, таємність приватного листування, свободу слова, друку, совісті й віросповідання. Церква відділялася від держави. На сторожі прав і свобод стояв суд. Усі громадяни, які досягли 21-річного віку, наділялися виборчими правами, а з 25-річного віку вони могли бути обраними до складу зборів, а також на державні посади.

У державно-правовій концепції М. Драгоманова передбачалися три гілки влади: законодавча, виконавча й судова. Законодавча влада належала двом думам — державній і союзній. Зміни в основні закони мали вноситися в разі згоди третин голосів членів обох дум і затверджуватися Державним собором, обираним зі складу двох дум, а також делегатами від обласних зборів [25, 14].

Головою держави міг бути імператор з успадкованою владою чи обираний голова Всеросійського державного союзу, Глава, держави призначав міністрів, відповідальних перед обома думами.

Разом із державною ланкою влади на місцевому рівні передбачалося самоуправління: громадське (в містах і селах), волосне, повітове та обласне. Самоуправління репрезентували сходи і збори, яким були підзвітні всі посадові особи, крім суддів. На рівні міст, волостей, повітів та областей обиралися думи, а з їхнього складу — управи.

До функцій обласних дум та їхніх управ входили вирішення місцевих господарських проблем, питання благоустрою, нагляд за економічною діяльністю, організацією освіти і под.

Зносини місцевих органів самоуправління з загальносоюзними, зокрема з міністрами, регулювалися законодавством. Можливі суперечності розглядалися Верховним судом.

До третьої гілки влади — судової, окрім Верховного суду (сенату), входили судові палати обласних, повітових і міських дум. Статус суддів визначався законом. Члени Верховного суду призначалися довічно главою держави, їм належало мати вищу юридичну освіту і практику роботи в судових палатах.

Силові структури діяли на обох рівнях. На загальносоюзному рівні утворювалася невелика армія, а в областях — ополчення. Поліція підпорядковувалася думам у містах і повітах.

Центральне місце в суспільних поглядах Драгоманова посідає ідея поступу: вищого ступеня соціальної справедливості та духовної культури [25, 28]. Обґрунтування її вчений вважав найважливішим досягненням європейської науки. І тут слід наголосити, що опинившись на еміграції, Михайло Петрович прагнув здійснити введення справи українського визвольного руху до загальноєвропейського контексту: зорієнтувати українську справу на взірці європейської науки і культури [25, 36]. Бачучи, “головним ділом” у людській історії – невпинний суспільний розвиток, Драгоманов визнавав найважливішим “поступ людини й громади, поступ політичний, соціальний… ” [11, 139].

Соціальний устрій суспільства на думку мислителя гармонійно повинні розвивати особистості, об’єднані в асоціації на добровільних засадах [25, 35]. Саме вільний індивід, з його нічим не обмеженою волею, є для М.П.Драгоманова атомом соціуму, фундаментом соціального й міжнародного порядку.

Функції держави, що є за Драгомановим чимось чужим і не притаманним для людства, у суспільстві “вільних індивідів” має виконувати “товариство-товариств”, що утворюється знизу з ініціативи самих таки “індивідуальних особистостей – федеративна спілка з максимальною децентралізацією та самоврядуванням громад. Найближчим до свого ідеального соціального устрою Драгоманов бачив швейцарські кантони, де він прожив 15 еміграційних років.

Необхідною об’єднуючою між собою умовою для асоціацій індивідів розглядуваний нами мислитель вважав національне, що “живе в людині”. Національне, національність є сукупністю спільних людських ознак. І не брати до уваги національного, у прагненні людства об’єднатися, не можна – бо людство і є “лише сукупністю націй” [11, 142]. Та все ж “громаду” Драгоманов ставить понад національні елементи асоціацій, вважаючи національність лишень ґрунтом, формою та способом, що мали би послужити в першу чергу “добробутові”, “…й просвіті нашого народу, а вкупі з ним й його національності” [11, 144]. А саме лише припущення про те, що питання національності й усього, що з нею пов’язане – “є перше, головне діло” у справі майбутнього українського народу, Драгоманов характеризує як примарну та регресивну [25, 38].

Щодо втілення своїх суспільних ідей у життя, то вчений виступав противником загальної соціальної революції, котра не могла би на його думку витворити новий лад суспільного життя. Надія на соціальну революцію, вважав мислитель, веде у глухий кут. “Не революція, еволюція” – було девізом Драгоманова. Новий суспільний устрій повинен органічно та поступово сформуватися із попередніх йому ладів.

Отже, своєю державно-правовою концепцією М. Драгоманов пропонував парламентську державу з засадами самоуправління, яка впливала б на соціальну та економічну сфери суспільства, надавала б великого значення просвітництву й законодавству, які уможливили б реформаційні зрушення.

Оцінюючи роль М. Драгоманова в розвитку української політичної думки, можна сказати, що він, як і М. Костомаров, є її основоположником. Головні наукові праці М. Драгоманова було присвячено теоретичній політології, політичній історії або конкретній політиці («Рай і поступ», «Старі хартії вольностей», «Чудацькі думки про українську справу», «Восточная политика Германии и обрусение» та ін.).

М.Драгоманов, будучи одним із найпрогресивніших діячів свого часу, у наукових працях, громадській та політичній діяльності проаналізував та синтезував чимало передових ідей, вплив яких на сучасний політичний розвиток світу триває і досі.

Підсумовуючи, зазначимо, що витоки національно-державницької думки України кінця ХІХ – початку ХХ століття базуються на інтелектуальній та громадсько-політичній спадщині М.Драгоманова – одного з фундаторів вітчизняної політичної науки, праці якого стали основою для подальших наукових та політичних пошуків як прихильників ліберально-демократичних ідеалів, так й ідейних опонентів драгоманівської традиції. Саме М.Драгоманов одним з перших почав обґрунтовувати у дусі загальноєвропейських демократичних тенденцій ідею необхідності творення української політичної нації. Незважаючи на те, що політичний мислитель тривалий час залишався прихильником ідей панславізму, він створив новаційну для свого часу європоцентристьку модель суспільно-політичного розвитку, яка стала основою для подальших розробок щодо визначення ідеї національного розвитку української державності.

Розділ 2. Еволюція державницьких поглядів в Україні на початку ХХ ст.

2.1 Ідеї національного розвитку в працях дослідників початку ХХ ст.

У першій чверті ХХ століття більшість українських інтелектуалів відходять від ідеалів федералізму та панславізму і стають прихильниками самостійницького шляху національного розвитку України. Ідея повної самостійності та унітарного державного устрою України обґрунтовувалася як представниками консервативно-націотворчої традиції, так і прибічниками націонал-радикальних поглядів.

Консервативно-державницьку традицію презентували теорії В.Липинського, С.Томашівського та В.Кучабського. В.Липинський є найбільш визнаним представником консервативно-державницького напрямку у вітчизняній політичній науці, на переконання якого класократія у формі історичного гетьманату, тобто трудової легітимної монархії постає найоптимальнішим напрямком національного розвитку України [19, 34].

С.Томашівський, у свою чергу, виступав за створення трудової клерикальної монархії, за об’єднання монархії і греко-католицької церкви, причому цей проект пропонувався передусім для Галичини, але, водночас, дослідник не відкидав і республіканської форми правління.

В.Кучабський ідеальним напрямком національного розвитку української державності вважав творення міліарної монархії [15, 157]. Таким чином, український консерватизм на початку ХХ століття ґрунтувався на засадах монархічної форми правління українського історичного легітимізму, визнанні пріоритету держави у суспільстві, провідної ролі аристократії у державотворчому процесі, ідеях не етнічного, а територіального патріотизму та важливості для національного розвитку релігійної єдності народу.

Аналізуючи консервативно-націотворчу традицію, не можна не розглянути і концепцію В.Старосольського, який сформулював теорію нації. Провідною тезою теорії В.Старосольського було твердження: „кожна нація є держава”, тому факт формування української нації означав необхідність творення національної держави. У націотворчих процесах вчений, подібно до прихильників консервативного напрямку, чільне місце надавав національній аристократії. Отже, на початку ХХ століття представниками консервативно-націотворчої традиції була визначена та аргументована необхідність створення самостійної, унітарної української держави.

Найбільш дискусійними і сьогодні залишаються погляди на характер національного розвитку прибічників націонал-самостійницьких ідеалів (М.Міхновського, Д.Донцова та М.Сціборського). Націонал-радикали висунули проект творення української державності на засадах націоналізму, причому під нацією вони розуміли, на відміну від федералістів та консерваторів, спільність людей передусім за етнічною ознакою. Націонал-радикали відкидали демократичний шлях поступу майбутньої української держави, вважаючи більш оптимальною для національного розвитку автократію. Національно-радикальний напрям на цьому етапі сформулював виразно одну думку: нормальний розвиток України можливий лише в межах незалежної Соборної Держави.

Вітчизняна політична думка на початку ХХ століття визначалася плюралізмом ідей, ідеалів, концепцій щодо окреслення характеру національного розвитку майбутньої Української держави та широкими суспільно-політичними дискусіями у середовищі українських інтелектуалів.

2.2 Державницькі концепції українських мислителів початку ХХ ст.

М. С. Грушевський (1866—1934) — видатний український учений-історик, політолог, публіцист і політичний діяч. Багато своїх праць Грушевський присвятив громадсько-політичній тематиці, охопивши майже всі сторони української політики, суспільного життя й культурного розвитку [10]. Величезна наукова цінність політичних ідей та теоретичних розробок видатного вченого полягає в тому, що ці наукові надбання були не тільки результатом його п’ятдесятирічної наполегливої праці в галузі української науки, а й результатом діяльності політика-практика, який справив величезний вплив на суспільно-політичне життя України.

Витоки своїх політичних поглядів сам М. Грушевський визначив у праці «Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання», яку він підготував за кордоном. У цій праці розкривається сутність народницького світогляду вченого — ідея пріоритету інтересів народу, суспільства над інтересами держави. Цю ідею він обстоював протягом усієї своєї наукової та громадської діяльності. Виходячи із пріоритету ідеї народності, Грушевський звертається до дослідження історії українського народу як окремої етнокультурної одиниці, присвятивши цьому десятки років наполегливої праці [3, 39]. Саме історичні дослідження привели вченого до обґрунтування історико-юридичних прав українського народу на самостійність і власну державність, до розуміння української соціалістичної республіки як форми народної держави. ця ідея була в центрі уваги М. Грушевського і як політика-практика, привівши його згодом у партію українських соціалістів-революціонерів. Ідея пріоритету інтересів народу як критерію суспільного прогресу є провідною в усій науковій і громадській діяльності Грушевського. Виняткове значення в історії українського народу мали віковічні прагнення до землі і волі, бажання розпоряджатися продуктами своєї праці, що завжди були основою активності українських мас, причиною повстань проти чужого панування, причиною переселень та еміграції, трансформації різних місцевих груп у процесі шукання «вільної землі» у більш однорідну етнічну масу. Процес історичного розвитку, з одного боку, спільність території, політичні й культурні впливи — з іншого, «постійно перемішували українську народність, зводячи її до більш одноманітних форм» [2, 12].

Саме така подвійна мета — земля і воля — готувала, на думку Грушевського, матеріал для української нації, сповнювала життя українського народу цим одвічним прагненням, формувала його право, мораль, весь світогляд; давала йому свого роду релігію праці [2, 13].

Досліджуючи цю проблему, учений дійшов висновку, що селянство є основою української нації і самим історичним процесом його навчено дивитися на себе як на єдиного справжнього представника нації, охоронця її традицій та ідеології, що воно є сильним, активним і національно відмінним від селянства Московщини, що Україна взагалі є країна землеробська, мужицька, з мужицькою культурою [23, 147]. М. Грушевський наголошував на своєрідності українського селянства, яке відзначається твердим моральним світоглядом, естетичними ознаками, оригінальною культурою, з якою справедливо відчуває себе не нижчим класом якоїсь нації, але народом-нацією, її єдиним представником»[23, 151].

Будучи об’єктивним дослідником, у своєму аналізі притаманних українському народові рис М. Грушевський не оминає й негативних сторін народного характеру. Відносячи до позитивних якостей українського народу цілісність, стихійну гармонію, високу красу побуту, глибоку, уроджену логічність думки, високі культурні й соціальні інстинкти, гуманний характер і тонке етнічне почуття, прагнення до справедливості, він характеризує й темні сторони українського народного життя: брак свідомості, низький рівень освіти, культурного та політичного виховання, слабкість національного інстинкту, особливо у східних українців, національної енергії, національного почуття. Усі ці вади він пояснює тим, що панування чужих сил на українській землі, розвиваючи силу протесту, анархічні інстинкти, натомість послаблювало інстинкт організації.

Вивчаючи цю проблему, М. Грушевський особливо наголошував на тому, що український народ протягом кількох століть перебував під чужоземною владою, не маючи власної національної держави. Саме тому у фундаментальній праці «Історія України-Руси» він зазначав, що несприятливі історичні умови призвели до руйнування політичного життя, економічного, культурного та національного занепаду українського народу, затьмарили світлі моменти його життя, прояви його активності, творчої енергії й кинули на роздоріжжя політичного життя як етнічну масу без національного обличчя, без традицій і навіть без імені.

Не тільки ідея народності, але також ідея слов’янської федерації були тими підвалинами, на яких базувалася вся наукова і громадська діяльність М. Грушевського. Не випадково, навіть у моменти жорстокої кризи федералістських ідей в Україні в 1918 р., він називав федералістську традицію «провідною ідеєю нашого національного політичного життя» [23, 154]. Характеризуючи програму української партії соціалістів-революціонерів, у розробці якої він брав активну участь, Грушевський писав: «Українська партія соціалістів-революціонерів завжди вважала своїм обов’язком дотримуватись старих федералістичних принципів, висунутих кирило-мефодіївцями (і ще раніше «Обществом Соединенных Славян»), не кажучи вже про старші прецеденти» [10, 43].

Основні пункти політичної програми М. Грушевського, що випливали з його народницької концепції історії України та її політичного життя, можна звести до семи основних засад: 1) покладаючи вину за поневолення українського народу виключно на царський уряд, який використовував кожну внутрішню незгоду в українському суспільстві, щоб підірвати одностайність української політики, Грушевський уважав основою політичної платформи українського народу вимогу широкої національно-територіальної автономії України в Російській федеративній республіці на демократичних засадах, що уможливило б також надійне забезпечення прав національних меншостей; 2) забезпечення українському народові державного права, тобто повної незалежності української держави через федерацію: тільки широка національно-територіальна автономія та федеративне забезпечення державного права України можуть стати запорукою вільного політичного й національного розвитку українського народу; 3) широке самоуправління, розвиток будь-якої ініціативи людини і громадянина щодо порозуміння різних національних і класових груп; 4) повне забезпечення політичних, мовних, культурних, релігійних та інших прав національних меншостей на нових, автономних засадах; 5) залишення на місцях усіх старих корисних працівників-професіоналів, прихильників свободи і демократії, які готові керуватися потребами нового життя українського народу; 6) паралельно з об’єднанням і формуванням нових українських національних організацій розвиток процесу творення територіальних комітетів, куди б увійшли представники не тільки українського громадянства, а й національних меншостей. Такі територіальні комітети могли б розвивати організаційну роботу в контакті з іншими місцевими групами й установами в усіх необхідних випадках: для організації виборів, політичних виступів, для врегулювання національних чи класових суперечностей. Вони могли б стати своєрідною плюралістичною противагою органам міської і земської самоуправи як координатори діяльності місцевих і земських рад за умови, що останні також будуть пропорційними об’єднаннями різних класових та національних елементів; 7) організація нових повітів і губерній на основі природних зв’язків — географічних, економічних, комунікаційних, що сприятиме органічному творенню реального політичного поділу України. Така організація на місцях стане підґрунтям для організації крайової [26, 6-7].

Новий характер українсько-російських взаємин після Жовтневої революції 1917 р. в Росії вніс значні корективи в політичну програму М. Грушевського. він піддає різкій критиці політику радянської Росії в Україні, оскільки вважає, що вона фактично продовжує стару царську політику. Учений писав з цього приводу, що більшовицькі керівники, які своїм завданням поставили федеральне об’єднання великоруської та української демократії, під своїм федералізмом приховують найгірший терористичний централізм. На початку 1918 р. IV Універсалом Центральної Ради Україна проголошувалася самостійною, незалежною республікою. Проте й тоді Грушевський залишався на позиціях федералізму, щоправда, у ширшому його розумінні. Підкреслюючи, що він «був і залишається далі федералістом, оскільки не вважає, як перед тим, так і тепер, самотнього державного відокремлення за політичний ідеал», учений далі писав: «Тільки маючи на меті завсіди, як кінцеву мету, федерацію світову, я буду виходити, як з першого конкретного кроку до неї, з федерації країв, зв’язаних географічно, економічно й культурно, а не з якоїсь федерації поневолі, на тій підставі, що ми колись разом були піймані при різних оказіях і замкнені до одної в’язничної клітки» [9, 22]. І тільки «з тим, з ким буде їй по дорозі, Україна й установить федеративну связь» [9, 23].

Надзвичайно важливим епізодом політичної діяльності М. Грушевського як українського федераліста був організований Центральною Радою в Києві у вересні 1917 р. з’їзд національностей Росії. Виступаючи перед учасниками з’їзду, Грушевський заявив, що «...ми розглядаємо федерацію не як шлях до самостійності, але як шлях до нових перспектив, які вже давно відкрилися провідним розумам людства, як шлях до федерації Європи і в майбутньому — до федерації всього світу» [9, 23].

Видатним українським політичним мислителем і політичним діячем консервативного напрямку був В. Липинський (1882—1931). Українська держава в майбутньому, на думку Липинського, має бути назалежною монархією спадкового характеру з обов’язковою передачею успадкованої гетьманської влади. В Україні гетьман повинен уособлювати державу і виступати своєрідним «національним прапором», найвищим символом держави. Влада гетьмана в державі спирається на традиції, які були започатковані ще Б. Хмельницьким. існування інституту гетьманства в Україні дає можливість об’єднатися і співпрацювати в ім’я добробуту держави різним політичним угрупованням. «При монархії, — зазначав учений, — найвище місце репрезентації держави зайняте раз і назавжди гетьманом. Ніхто з монархістів на це найвище місце претендувати не може. Тому кожен скеровує свою увагу..., щоб вище місце здобути своїм найкращим виконуванням покладених на нього обов’язків» [24, 153]. Отже, основним пунктом українського державного будівництва Липинський уважав встановлення правової монархії в традиційній формі гетьманату.

Політична програма В. Липинського базувалася на таких юридичних та економічних засадах: 1) гарантія недоторканності особи; 2) забезпечення права приватної власності на землю; 3) проведення аграрної реформи; 4) гарантія об’єднання в українській державі всіх українських земель, а в зовнішній політиці — військового та економічного союзу з Росією і Білорусією [28, 126].

Важливою передумовою на шляху до здійснення цієї програми, на думку вченого, має стати поява української еліти, тобто «організація сильної і авторитетної групи, навколо якої могла б об’єднатись (як колись у варязько-князівській чи шляхетсько-козацькій добі) і політично організуватись українська нація. Без теоретичного і практичного розв’язання цієї проблеми ніякі, навіть найкращі орієнтації не допоможуть нам стати нацією і державою» [28, 127]. Еліта, в уявленні українського мислителя, може бути демократичною, класократичною і охлократичною, і такого ж характеру набуває та держава або народ, де ця еліта приходить до влади. Тут взаємовідносини будуються або на гармонійній співпраці еліти з масою (класократія), або на догоджанні масі та пошуках альянсу з її анархічними, руйнівними інстинктами (демократія), або на насильницькому пануванні над масою (охлократія).

Вузловими пунктами своєї політичної програми В. Липинський називає поняття територіального патріотизму української нації та українського консерватизму, які, на його думку, здатні перебороти внутрішні органічні слабкості українства. Поняття патріотизму вчений визначає як «свідомість своєї території, любов до своєї землі, до всіх без винятку її мешканців» [28, 127]. Липинський засуджує націоналізм, в основі якого лежить почуття спільності з людьми однієї віри і одного стану, хоча б і на чужій території, і ненависть до людей чужої віри і чужого стану, хоча б і на своїй території.

Учений підкреслює, що цей брак територіального патріотизму, який спостерігається також і в інонаціональних елементів, що заселяють Україну, завжди відігравав деструктивну роль у творенні української державності. «Україна завжди була гніздом, яке постачало фанатиків екстериторіальної віросповідності і становості. Патріотів українських і українського патріотизму історія наша за винятком одиниць і епізодів не знає» [28, 130].

Виклавши своє розуміння територіального патріотизму, В. Липинський дає своє визначення і поняттю української нації. «Зрештою, — пише він, — як нема чистокровних американців — нема чистокровних українців. Колонія єсть колонія: осідок людей різних племен, рас і вір. Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією; щоб з ріжних її племен, рас і вір повстала одна держава українська. А творцем України є той, хто в святе діло унезалежнення української колонії приносить все найкраще, що єсть у ньому: в тій культурі, з якої він до українства прийшов». І далі: «Нація — це реалізація хотіння до буття нацією. Коли нема хотіння, виявленого в формі ідеї, — нема нації. Але так само нема нації, коли це хотіння не реалізується в матеріальних формах держави» [28, 132].

Для В. Липинського нації не вічні, і їхня доля цілковито залежить від того проводу, який їх очолює, тобто від національної аристократії. В історії всіх націй завжди точилася і нині точиться боротьба між будівничими та руйнівниками, об’єднуючими і роз’єднуючими силами, оскільки сама нація за своєю природою або переживає добу організації, об’єднання, або зазнає впливу деструктивних сил, які обов’язково призводять її до роз’єднання. Життя нації прямує або конструктивним шляхом, тобто вгору, або шляхом дегенерації, тобто донизу. І цей шлях залежить від того, хто саме приходить до керівництва нацією — організатори чи руйнівники, тобто від співвідношення тих позитивно і негативно діючих людських індивідів, які визначають зміст діяльності національного колективу.

Учений говорить про три вічні стадії, які наслідують одна одній і через які проходять у своєму житті всі нації (вже згадувані класократія, демократія та охлократія). Будь-який із цих типів панування врешті-решт приводить до панування демократії, але й сама демократія в процесі дегенерації породжує елементи диктаторського характеру і грубої сили, тобто охлократію. Охлократія — це механічний засіб панування, але її тверда влада завдяки своїй прямолінійності і войовничості викликає до життя таку ж безкомпромісну і тверду войовничу опозицію, однак з конструктивними творчими якостями, тобто класократію.

У цілому високо оцінюючи роль української творчої інтелігенції, її великі заслуги перед нацією на ниві культурної та наукової праці, літератури, кооперації, Липинський водночас наголошує на її абсолютній нездатності до праці політичної. Інтелігенція стоїть надзвичайно далеко від керівництва держави. Учений уважає, що ті люди в нації, які не зайняті безпосередньо війною та обороною своєї батьківщини або створенням матеріальних, необхідних для життя цінностей, — це здекласована інтелігенція, якій можна довіряти лише справу допомоги національній аристократії і роль опосередкованих помічників.

Липинський уважав формування нації явищем, похідним від державності й обстоював думку, що лише через свою державу і безпосередньо в державі вона формується. «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не хочемо бути», — зауважував учений [28, 133].

В. Липинський зазначав, що одним із головних політичних завдань української еліти має бути тривале виховання провідними верствами, об’єднаними в організацію, усього українського громадянства в дусі державно-ідеалістичної ідеї, боротьба за здійснення якої, на його думку, завжди була необхідною передумовою перетворення нації недержавної в державну. Причому ця ідея, указував він, має спиратися на релігію, церкву і віру, яка навчала «своїм прикладом і смертю на хресті терпеливо переносити по тюрмам, каторгам, еміграціям всі невдачі і найтяжче горе. Тому, кажемо ми, українському громадянству, щоб стати зрілою державною нацією, необхідний державний ідеалізм, опертий на релігії, церкві, вірі живій» [28, 34].

Отже, монархічні погляди в поєднанні із засадами християнства, етики і консерватизму становлять зміст політичної концепції В. Липинського, концепції, яка лягла в основу державницького, консервативного напряму в українській політичній думці.

2.3 Радикальні націонал-державницькі ідеї

Особливу роль у формуванні та розвитку української політичної думки відіграли відверто націоналістичні ідеї Д. Ткачука, Д. Донцова та М. Міхновського. Так, Д. Ткачук зауважував, що «націоналістична ідеологія — це не є штучно видумана теорія (наука)», а «цілий ряд тісно з собою пов’язаних правд…, що на їх підставі розвивається життя… і, отже, життя нації» [22, 156]. І далі, роз’яснюючи мету і завдання цієї політичної течії, він підкреслював, що «націоналіст поборює аж до знищення усі інші фальшиві теорії», у тому числі «марксизм, інтернаціональний соціалізм..., лібералізм», які «є видумані ворогами, щоб розложити й ослабити націю, а потім віддати на поталу чужих хижаків» [22, 156].

Інший представник цього політичного напрямку Д. Донцов підкреслює, що в українському націоналізмі набуває центрального значення головна ідея, яку він пропагував усе життя, — ідея про засадну відмінність націоналістичного світогляду від ідеалів європейського Просвітництва взагалі та його похідних у вигляді позитивізму, наукового соціалізму, наукового матеріалізму тощо. Донцов піддає жорстокій критиці майже всіх відомих українських демократів, починаючи з П. Куліша й закінчуючи М. Драгомановим, саме за їхні просвітницькі ідеали та спроби на науковому рівні аналізувати явища суспільно-політичного життя. У своїх публікаціях він намагався довести, що криза в Європі, яка в 1914 році спричинилась до початку Першої світової війни, стала наслідком визрівання національно-життєвих світів, кризою зіткнення національних воль до самоствердження, виборюванням свого місця у світі.

Націоналізм Донцов розглядав як світогляд, що є стимулом усіх людських починань і встановлює взаємини між усіма суб’єктами. Проголошуючи головним чинником діяльності людини вольовий аспект людської психіки, він підносить до рівня абсолютних людських цінностей ірраціоналізм, експансію, насильництво і фанатизм. Центральною тезою ідеології чинного, або інтегрального націоналізму Д. Донцова було поняття волі, яке в нього випливало з ніцшеанської концепції «волі до влади». Саме у волі Донцов убачав початок усіх здорових людських починань, «вічний невсипучий гін», який все перетворює в житті суспільства. Оскільки український народ довгий час пригнічувався, то такий стан нереалізованого прагнення національного самоствердження є майже постійним, а тому націоналізм набуває реального суспільного сенсу, волі до власної культури, до самостійного державницького буття.

Ось чому для Д. Донцова не стояло питання про справедливість чи несправедливість запропонованого ним «чинного націоналізму». «Боротьба за існування є законом життя. Всесвітньої правди нема… Життя признає її тому, хто викажеться більшою силою, моральною і фізичною. Ту силу можемо ми здобути лиш тоді, коли переймемося новим духом, новою ідеологією. Перед кожною нацією є ділема: або перемогти, або згинути» [22, 157].

Ще одним представником цього політичного напрямку був М. Міхновський, який свої погляди виклав у своєрідному маніфесті, «катехізисі» самостійників — «Десять заповітів УНП»:

1. Одна, єдина, неподільна, самостійна, вільна, демократична Україна, Республіка робочих людей — це ідеал української людини, за здійснення якого ти повинен боротися, не шкодуючи свого життя...

2. Всі люди — твої брати. Але москалі, поляки, мадяри й жиди — це вороги нашого народу, як довго вони панують над нами і визискують з нас.

3. Україна для українців, тому виганяй з неї всіх ворогів-зайдів.

4. Усюди й завжди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.

5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників і добре буде цілому твоєму народові й тобі.

6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних ідеалів.

7. Не зробися ренегатом-відступником.

8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

9. Допомагай своєму землякові поперед усіх: держись купи.

10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами; не приятелюй із ворогами нашого народу, цим ти додаш їм сили й відваги» [22, 158].

Ідеологи націонал-самостійницьких ідеалів (М.Міхновський, Д.Донцов, М.Сціборський) були прихильниками ідей унітарності та соборності України Так, якщо прибічники ідеалів федералізму виступали за розвиток демократичної України, то поборники ідей унітаризму відстоювали автократичні чи навіть тоталітарні засади функціонування механізмів державної влади.

2.4 Моделі української державності під час революції

У 1917 р., згідно з соціалістичним проектом, у російській державі вищі класи втратили свою політичну роль, поступившись місцем на політичній арені «представникам трудящих». Такі «трудящі» в Україні фактично складалися з двох груп, які дуже мало розуміли одна одну: україномовне селянство та переважно російськомовний міський пролетаріат і солдати. В Україні розвивалися практично дві революції, цілі яких, поза ілюзорну схожість соціальних гасел, були, по суті, різні. У середовищі російськомовного робітничого класу революція в Україні мала всі загальні ознаки російської революції — ради робітничих і солдатських депутатів та місцеві організації головних російських політичних партій. Тут, по суті, розвивався лише місцевий варіант загальноросійської революції. В українському селі, завдяки його самоорганізації через Селянську Спілку й мережу селянських кооперативів, об’єднаних Центральним Українським Кооперативним Комітетом, українські соціалісти завжди могли мобілізувати тисячі селян для міських маніфестацій. Це ключ до сили українського руху та його органу — Української Центральної Ради в Києві.

Три політичні партії домінували в організованому українстві, Центральній Раді і Директорії Української Народної Республіки — УСДРП, Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) і напівліберальна Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ). УСДРП мала найбільш досвідчених партійних діячів, але прагнула представляти дуже нечисленну суспільну групу — україномовних пролетаріїв. Інші дві партії фактично постали й прийняли платформи тільки в 1917 р. Найсильнішою партією була УПСР, що походила від гуртка, який в 1903 р. прагнув примирити доктрини Драгоманова й Маркса. Вона була побудована на базі селянського кооперативного руху. УПСФ організувалася на основі Товариства українських поступовців з переважно старих культурних і наукових діячів і являла собою найпрагматичніше крило українського руху. [29, 28-30]

Українські соціалісти, як і всі соціалісти взагалі, вірили, що соціалізм — це просто поширення демократії на сферу економіки. Спершу треба встановити громадські права за так званою моделлю «буржуазної демократії», а тоді з підтримкою трудящої більшості населення забезпечити працюючих через розподіл економічних благ від багатшої меншини до бідних та усуспільнення засобів виробництва. Соціалісти ненавиділи «експлуататорів», вважали неминучою протидію їх у формі так званої класової боротьби, були готові застосувати насильство проти «нетрудящих» прошарків населення. Та для соціалістів була просто несприйнятною думка, що можуть виникати серйозні сутички та кровопролиття між самими трудящими та їхніми соціалістичними представниками. Вони щиро вірили, що зліва ворогів немає і не може бути. Ця політична культура зробила українських соціалістів дуже уразливими внутрішньо і відкритими для атак з боку російських революціонерів. У середині українського руху це ставало приводом для постійних сварок, розколів та боротьби за імідж справжніх соціалістів за принципом: хто більший, хто революційніший. Для російських проімперськи настроєних радикалів сприйняття такої політичної культури стало могутнім інструментом у боротьбі з національними рухами. Будь-хто в будь-яку мить міг бути оголошений націоналістом, реакціонером і на цій основі піддаватися політичному остракізму.

Члени УСДРП, як і російські меншовики та європейські соціал-демократи взагалі, вірили в повне усуспільнення (одержавлення) фабрик, заводів та еволюцію сільського господарства до великомасштабного суспільного рільництва. Дивлячись, як і всі ортодоксальні марксисти, на селянство як на приречений дрібнобуржуазний прошарок, який капіталістичне фермерство неминуче витискує у небуття, вони вважали, що переділ землі від культурних маєтків до одноосібника-селянина був би небезпечним реакційним кроком.

УПСР, навпаки, була партією свідомих селян і сільськогосподарських діячів, які поставили аґрарну реформу на користь селянам у центрі своїх вимог [29, 32]. Як і російські соціалісти-революціонери, вони передбачали знищення приватної власності на землю й створення Земельного фонду, який контролювали б самі селяни і який мав би наділяти державні, церковні, поміщицькі землі одноосібникам. Вони вважали бажаним утворення великих зразкових господарств як огнищ майбутнього соціалістичного господарювання, але при цьому наголошували, що «всі землі на Україні переходять без викупу в користування всього трудового народу, який порядкує ними через сільські громади, волосні, повітові, крайові та всеукраїнський земельні комітети, обрані трудовим народом на основі загального, рівного, прямого і таємного виборчого права». УСДРП успішно блокувала цей проект УПСР, погодившись з ним лише в IV Універсалі.

Отже, основні політичні баталії в Україні у 1917 р. велися не навколо моделей майбутньої української державності (про це ніхто серйозно не думав, вважаючи, що соціалістична революція одним ударом перетворить імперію на сім’ю рівноправних братніх народів), а навколо проблем соціалістичної трансформації українського суспільства.

Аж до кінця 1917 р. ніхто з головних українських діячів серйозно не думав про повне відокремлення України від Росії. Вони до останнього моменту хотіли перетворити Росію-імперію на федерацію, де Україна мала б повну внутрішню суверенність та окремі від російських Установчі збори для розв’язання всіх внутрішніх українських політичних питань.

Протягом 1917 р. гаслом українських соціалістів було: «Національна територіальна автономія України із забезпеченням прав національних меншостей». Під цим вони мали на увазі австро-марксистську модель національної культурної автономії, твердим опонентом якої був Ленін. Більшість російських, польських і єврейських соціалістів виступала категорично проти ідей української суверенності, вбачаючи у них загрозу «українського сепаратизму» [29, 33].

Висновки

Особливий інтерес щодо розгляду ідеї державності в історії вітчизняної суспільно-політичної думки становить період кінця ХІХ – початку ХХ століття. Саме в цей період Україна отримала реальний шанс здобути державну незалежність. До того ж, на зламі ХІХ – ХХ століть починається інституціалізація вітчизняної політичної науки, пов’язана з іменами М.Драгоманова, І.Франка, М.Грушевського, В.Липинського, Д.Донцова та багатьох інших політичних мислителів. Політична спадщина українських інтелектуалів зазначеного періоду не втратила своєї актуальності та значущості і сьогодні.

Історична думка України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. досить чітко відобразила основні риси соціально-економічного і політичного життя епохи. Розвиток капіталістичних відносин, національно-визвольних ідей послужили сприятливим ґрунтом для виникнення організованого руху українства, який поступово скристалізувався у декілька напрямів: народницький, консервативний, ліберальний, національно-державницький тощо.

Згідно з народницькою концепцією, основну увагу дослідники зосереджували на вивченні історії народу – його ідеалів, прагнень, боротьби, здобутків і втрат, проблем економічного, культурного і духовного розвитку, відсуваючи на другий план питання державного творення і території. Українські консерватори обстоювали ідею інтеграції сучасного нового з органічно створеним історією минулим. Поєднуючи українську національну ідею з державницькою, вони вважали, що перша тільки тоді спроможна оживити собою етнографічну масу, якщо вона закликає до повного національного визволення. Представники ліберально-демократичного напряму виступали за ліквідацію авторитарних і примусових засад у суспільному житті, збереження і захист прав людини, договірний характер відносин між окремою людиною і державою, встановлення конституційного ладу, парламентаризм тощо. Творчість М.Драгоманова справила величезний вплив на нові покоління вчених, які здійснили злам в українському державознавстві, заснували новий, державницький напрям в українській історичній науці, представники якого основну увагу приділяли створенню концепції державності України. Всупереч народницькій доктрині, згідно з якою націю утворювали виключно селянські маси, Україна, в інтерпретації державницького напряму, постала як розвинене суспільство з класами та соціальними прошарками. Внеском послідовників В.Липинського в українську історіографію було закріплення в науковій свідомості та дослідницькій практиці принципу державності, проблеми влади та політичного проводу, ідеї еліти та її соціокультурного призначення.

Автономізм та федералізм, ідея самостійності України домінують в поглядах українських діячів, у програмах та діяльності українських партій кінця ХІХ – початку ХХ ст. Помітним успіхом українських політичних організацій у справі обстоювання національних прав став їх вихід на парламентський рівень. Про поширення ідеї державності в українському русі означеного періоду свідчило активне відстоювання українцями вимог забезпечення державності та посилення їхнього впливу на державне життя. В суспільно-політичному житті України все більшого впливу набував самостійницький напрям, який передбачав як стратегічну кінцеву мету створення самостійної Української держави. Необхідною передумовою висунення ідеї незалежної соборної України було визнання спільності західних і наддніпрянських українців, яка і становила єдиний український народ.

Вітчизняна політична думка кінця ХІХ – початку ХХ століття характеризується формуванням декількох підходів щодо визначення характеру національного розвитку та форми держави майбутньої України. В зазначений періоду сформувалося три основні традиції щодо визначення характеру національного розвитку української державності: панславістсько-федералістська, консервативно-націократична та націонал-самостійницька. Незважаючи на певні розбіжності в розумінні шляхів та форм утворення української держави, їх об’єднує те, що з наукової та історичної точок зору вони доводили невід’ємність прав українського народу на свою державність і самостійність визначення ним характеру та напрямків національного розвитку.

Консервативно-державницьку традицію презентували теорії В.Липинського, С.Томашівського та В.Кучабського. Український консерватизм початку ХХ століття ґрунтувався на засадах монархічної форми правління як логічно-історичного продовження національного легітимізму, визнанні пріоритету інтересів держави над потребами особи, визнанні провідної ролі аристократії у державотворчих процесах та необхідності врахування у національному розвитку релігійного чинника.

Найбільш дискусійними і сьогодні залишаються погляди на характер національного розвитку прибічників націонал-самостійницьких ідеалів (М.Міхновського, Д.Донцова та М.Сціборського). Саме один з творців націонал-самостійницької традиції – М.Міхновський – першим серед вітчизняних інтелектуалів висунув ідею необхідності побудови незалежної і соборної (унітарної) України. Націонал-радикали висунули проект творення української державності на засадах націоналізму, причому під нацією вони розуміли, на відміну від федералістів та консерваторів, спільність людей передусім за етнічною ознакою. Націонал-радикали відкидали демократичний шлях поступу майбутньої Української держави, вважаючи більш оптимальною для національного розвитку автократію чи навіть тоталітарну диктатуру.

Список використаної літератури

1. Брегеда А. Ю. Основи політології: Навч. посібник. — Вид. 2-ге, перероб. і доп. — К.: КНЕУ, 2000. — 312 с.

2. Великий українець: матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського.—К., 1992.

3. Верстюк В.Ф. М.С. Грушевський у перший період діяльності Центральної Ради // Український історичний журнал. — 1996. — №5.

4. Голобуцький О., Кулик В. Український політичний рух на Наддніпрянщині кінця ХІХ – початку ХХ століття. Довідник. – К., 1996.

5. Головченко В. Від “Самостійної України” до Союзу визволення України: нариси з історії української соціал-демократії початку ХХ століття. – Харків, 1996.

6. Гордієнко В. Українські Січові Стрільці. – Львів, 1990.

7. Грабович Г. До питання про критичне самоусвідомлення в українській думці XIX ст.: Шевченко, Куліш, Драгоманов // Сучасність. — 1996.

8. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ –ХХ століття. – К., 1996.

9. Грушевський М. На порозі нової України. - К., 1991

10. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К., 1991.

11. Драгоманов М. Вибране. – К.,1991.

12. Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV-XX століть: навч. посіб./ Ю. А. Горбань, Б. І. Білик, Л.В. Дячук та ін.. – К., 2007.

13. Кармазіна М. С. Ідея державності в Українській політичній думці (кінець ХІХ – початок ХХ століття). – К., 1998.

14. Кучер В.В. История правовых учений. Курс лекций. – М.: Омега-Л, 2007.

15. Малик Я., Кондратюк К. Рецензія на книгу С.Гелея “Василь Кучабський: від національної ідеї до державності” // Українські варіанти. – 1998, Ч. 3-4.

16. Політологічний енциклопедичний словник: Навч. Посібник для студентів вищ. навч.закладів. – К.: Генеза, 1997.

17. Політологічний енциклопедичний словник // Упорядник В.П.Горбатенко; За ред. Ю.С.Шевчука, В.Д. Бабкіна, В.П.Горбатенко. 2-е вид., і перероб. – К.: Генеза, 2004.

18. Потульницький. Нариси з української політології 1918 – 1991. – К., 1994.

19. Потульницький. Історія української політології. – К.;1992.

20. Реєнт О. Україна в імперську добу (XIX – початок XX ст.). – К., 2003.

21. Салтовський О. І. Концепції української державності в історії вітчизняної політичної думки (від витоків до початку XX сторіччя). — К.: Вид. ПАРАПАН, 2002. — 396 с.

22. Сарбей В.Г. Iсторiя Украiни (XIX - початок XX ст.).- К.: Гнеза, 1996.

23. Сарбей В. Національне відродження України. – К., 1999. – 336 с.

24. Семків О.І. Політологія. Хрестоматія. –– Львів.: Світ, 1996.

25. Скакун. Драгоманов как политический мислитель. – Харьков, 1993.

26. Солдатенко В.Ф. Внесок М.С. Грушевського в концепцію української революції // Український історичний журнал. — 1996. — №5.

27. Ткаченко В., Реєнт О. Україна: на межі цивілізацій (історико-політологічні розвідки). – К., 1995.

28. Українська державність у XX столітті. (Історико-політологічний аналіз). – Київ: Політична думка, 1996.

29. Українські політичні партії кінця XIX — початку XX століття. Програмові і довідкові матеріали.—К., 1993.

30. Шип Н. Суспільно-політичне і духовне життя українців у складі Російської імперії (XIX ст.). – К., 2004.

5rik.ru

Материалы для учебы и работы

Курсовая работа: Концепції української державності

1.1 Передумови виникнення державницьких поглядів серед української інтелігенції в кінці ХІХ століття

2.1 Ідеї національного розвитку в працях дослідників початку ХХ ст.