Курсовая работа: Етап першого відродження української нації

Міністерство Науки і Освіти України

Кримській Інститут Інформаційно-поліграфічних Технологій

Українська Академія Друку

Курсова робота

З дисципліни

“Наукова і науково-популярна література”

На тему:

“Етап першого відродження української нації”

Студентки 3 курсу

Гнатко О.В.

Керівник роботи

Мащенко А.С.

Сімферополь, 2004 р

Зміст

Вступ

1.Ознаки та історичні умови відродження української нації

1.1. Ознаки національної придатності

1.2. Історичні предумови до становлення та розвитку першого етапу відродження української нації

2. Відображення процесів відродження української нації у літературно-наукових виданнях

2.1. Істоки відображення основ національної самобутності українського народу у трудах національних письменників

2.2. Документальні та наукові втілення національні ідеї першого етапу українського відродження

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Дисципліною вивчення у роботі служить дисципліна наукової та науково-популярної літератури.

Основна мета роботи – спостереження характерних рис першого етапу національного відродження української нації та відображення цього процесу у творах наукової та популярної літератури.

Для досягнення поставленої мети треба вирішить другі завдання:

-           розглянути соціально політичні передумови відродження української нації;

-           визначити особливості національної самосвідомості;

-           дати нарис основних наукових розробок у літературі того часу;

-           охарактеризувати основні риси етнографічних досліджувань та їх роль у національному ствердженні українського народу.

Даний період історичного розвитку надав культурі українського народу багато різноманітних рис. Це пов’язано насамперед з змінами, які відбувалися Європі і проникли на вітчизняну землю. Вплив польської, литовської культур був значним, але український народ не позбавився своєї особливості, а навпаки збагатив скарбницю культури досягненнями високого шану і національне відродження не заставило себе чекати.

1.         Ознаки та історичні умови відродження української нації

1.1.     Ознаки національної придатності

Кожний етнос, кожний народ має риси, притаманні лише йому. Науковцями це визначається як характер нації, народу.

Характер нації чи людини найяскравіше проявляється в їхній поведінці. Умовно складові характеру розріз­няють так: ідейність, свідомість, принциповість, ініціативність, переконання, які характеризують ставлення народу, людини до праці (працелюбність чи споживацтво), до власності (ощадливість чи користолюбство), особливості міжособистісних стосунків як усередині нації, так і у зв'язках з іншими народами (людинолюб­ство і людиноненависництво, повага і зарозумілість, ввічливість і грубіянство); якості, що розкривають риси людини (правдивість, вірність, щирість, лицемірство, підступність). До останніх нале­жать вольові якості особистості, притаманні також народу: само­любство, самовладання, витримка, мужність, сміливість, боягуз­тво[1].

Мораль кожної суспільно-економічної формації виробляла специфічні уявлення про характер і взірці позитивних чи негатив­них моделей поведінки, морального виховання громадськими інституціями.

У періоди активної пропаганди релігійних концепцій створю­валися моделі відповідності характеру до життя "святих правед­ників", які переборювали потяг до радощів земного буття. У пе­ріод формування буржуазних відносин пропагувався образ ощад­ливого господаря, який накопичення первинного капіталу ставив понад усе. У період перерозподілу та стабілізації накопиченого капіталу почав утверджуватись характер впевненої в собі людини, яка забезпечена матеріально і може займатися меценатством та благодійництвом.

Надмірне заселення територій, зокрема Європи, спровокувало завойовницькі війни з метою розширення життєво­го простору та одержання прибутків. Колонії європейських країн (Англії, Франції, Німеччини, Португалії та ін.) були розкидані по всіх континентах. Росія в XVII—XVIII ст. "освоїла" Урал, Сибір, Аляску і частину Канади.

Національний характер позначається цілісністю, але в кожній спільноті формуються окремі угруповання, які своєрідно сприй­мають особливості моделі загальнонаціонального визначення[2].

Зрозуміти особливості національного характеру можна за даними наукових розробок та видань, які досліджують історико-культурні стадії розвитку свого народу у порівнянні з іншими національними особистостями. Важливо те, що науковці широко використовують дані по­рівняння, аналізу, варіативні модифікації культурних показників, що уможливлює порівняння регіональних самостійних культур, які сформувались за всю історію людства, та етапів загального по­ступального розвитку.

Національний характер формує національну свідомість, яка відоб­ражає соціальне буття. Остання охоплює весь життєвий спектр: виробничі, економічні та політичні відносини, культурно-мистецький процес. Усе це уособлює психологічний рівень моральних стосунків як у самому об'єкті, так і у його зовнішніх зв'язках.

Кожна історична епоха має певні особливості. Історичний про­цес розвивається циклічно. Свідомий вибір морального імперативу визначає поведінку людей, їхнє почуття обов'язку перед суспільством. Ця моральна домінанта визначає мотивації вчинків, творення моральних цінно­стей, якісних ознак суспільних відносин, ідеалу народу.

Моральна свідомість формує одну з провідних категорій ети­ки — совість, завдяки якій особистість здійснює самоконтроль у своїх діях, що утверджує людину, визначає її належне місце у громадських структурах, виробляє особистісні переконання, ви­являє її честь і гідність. На цій основі формується категорія на­ціонального інтересу, яка поєднує індивідуальні загальнолюдські та державні установки. Лише в цьому разі можна досягти кінцевої мети — об'єднати нації у творенні та становленні держави.

Вищий рівень формування національного характеру, свідомості нації — вироблення ідеї, що визначає прагнення до високої мети, якій присвячується все життя.

Особистості притаманна ідейність як моральна якість, що ха­рактеризує одну з найважливіших форм моральної самосвідомості, визначає її життєдіяльність і зумовлює систему вчинків, що до­помагають втілити певну ідею в життя. Особистість завдяки своїм переконанням обирає єдино правильний шлях до поставленої мети. У результаті формуються позитивні якості — героїзм, благо­родство, самопожертва, але, на жаль, спостерігаються й нега­тивні — безпринципність, лицемірство, цинізм, особливо в полі­тичній діяльності, догматизм і нігілізм в ідеології. Відмежувавшись від негативного, маємо визнати, що найвищий рівень ідейності — це позитивна якість народу, що сприяє створенню ідеалу, який утверджує людину в суспільстві, суспільство — у державі.

Висока ідея національної ідентифікації як усвідомлення ролі та значення свого народу в міжнаціональній спільноті за кінцеву мету ставить національне державотворення. Як ідеальна модель вона передбачає утворення державних структур на демократичних за­садах, коли всі народи, що проживають на території країни, ма­ють рівні права і рівні обов'язки перед державою. Кожна багатонаціональна держава для самоутвердження, а також утвердження національних інтересів має виробити таке законодавство, яке не суперечить нормам міжнародного права, сприяє розвитку націо­нальної освіти, виховання, культури. Мають бути дотримані обо­в'язкові умови, щоб усі етнонаціональні групи мали рівні права, можливість збереження і розвитку своїх національно-культурних закладів, інституцій, інформаційної мережі та ін.

Таким чином, у державі мають ідеально поєднуватись націо­нальне і загальнолюдське. Незважаючи на те, що провідна нація займає особливе становище, усі інші мають бути поважаними, ос­кільки вони становлять державу як єдину цілісність.

1.2.     Історичні передумови до становлення та розвитку першого етапу відродження української нації

Роз'єднаність українських земель, відсутність єдиного політично­го центру, спустошливі турецько-татарські набіги, іноземний гніт спричинили складні процеси в розвитку української культури XIV—XVI ст.

З 60-х років XIV ст. значна частина українських земель пе­ребувала під владою Литви. Перші роки під владою Литви практично не внесли кардинальних змін у суспільний устрій українських земель, вони існували як окремі князівства[3].

Але з часом політичні обставини складалися не на користь України: почав зростати авто­ритет Московського князівства, особливо після перемоги над татаро-монголами на Куликовому полі у 1380 році; виникла небезпека з боку німецьких рицарів, яка викликала занепокоєння литовського князя Ягайла. Наслідком політичних побоювань Литви став договір з Поль­щею 1385 р. Скасувати повністю незалежність Литовського князівства Польщі не вдалося. Опір цьому чинили литовські феодали й намісники, які керували Київським та Подільським князівствами.

Остаточне поневолення українського народу сталося з підписанням Люблінської унії 1569 р. За умовами унії Литва об'єднувалася з Польщею в єдину державу — Річ Посполиту. Унія знищила рештки традицій державного самоврядування. Адміністративний поділ українських зе­мель тоді складався з семи воєводств: Руське (Галицьке), Белзьке. Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Чернігівське. Поза межами Польщі залишилася закарпатська Україна в складі Угорщини, Північна Буковина — під владою Молдови[4].

Полонізації українських земель сприяла й своя, національна шляхта, сподіваючись отримати більше прав та привілеїв після остаточного об'єднання Польщі й Литви. Частина української шляхти почали переймати польські звичаї, побут, мову і навіть католицьке віросповідання.

Довгий час православна церква залишалася для українського населення єдиним осередком національної самобутності, духовності й культури. Великою шаною вона користувалась і в литовських князі її, які до 1385 року були православними.

В українських землях поступово поширювався католицизм. Складність церковного життя в Україні литовсько-польської доби пов'язана і з тим, що православна церква не мала державної підтрим­ки, переживала глибоку кризу, значно поступалася католицькій осві­ченістю. Однак не лише православна, а й католицька церква в Укра­їні не здобула авторитету і почала занепадати. Розкішне життя кар­диналів та католицьких єпископів, продаж церковних кафедр та індульгенцій, негідна поведінка окремих римських пап — все це підривало велич та могутність католицької церкви. Реакцією на ці яви­ща став реформаційний рух у країнах Західної Європи, в тому числі іі у польсько-литовській феодальній державі.

Першими на терени України проникають ідеї гуситства, чому сприяли інтенсивні зв'язки з Чехією: українці навчались у Празько­му університеті, були учнями Яна Гуса. Для України в гуситському русі важливі не лише релігійні, але й національні мотиви.

Впливи Реформації стають найбільш відчутними в 50-х роках XVI ст. У Галичині, на Волині, Вінниччині, Брацлавщині, Київщині, Житомирщині утворюються громади кальвіністів, антитринітаріїв, соціан та ін. І хоча реформаційний рух в Україні не набув масштабів Західної Європи, його вплив на пробудження національної свідомості й культури українського народу був вагомий[5].

Як відомо, на зміну Реформації в Західній Європі прийшла контрреформація — реакція католицької церкви. Не обминув цей процес і Україну. У 1568 р. в українських землях розпочав діяльність ор­ден єзуїтів. Орден було засновано в Парижі у 1534 р. і затверджено папою Павлом під назвою "Товариство Ісуса". Орден єзуїтів через місіонерську та педагогічну діяльність наполегливо продовжував справу полонізації та окатоличення українського населення. Ним було засновано ряд шкіл: у Перемишлі, Фастові, Острозі, Львові, Він-ниці. В Україні тоді діяли 23 єзуїтські колегії. У школах, окрім оствітнянської справи, увага акцентувалась на пропаганді католицької віровчення.

Соціально-економічні умови, історичні обставини спричинили до підписання Берестейської церковної унії в жовтні 1596 р. Її підписанню передувало багато подій як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру.

Не останню роль в її підписанні відіграла частина православних ієрархів, яка ще в 1590 р. вступила у таємні переговори з польським королем Сигізмундом III і висловила бажання приєднатись до католицької церкви.

А в 1595 р. прихильники унії (за підтримки королівського уряду) направили своїх посланців — єпископа Луцького Кирила Терлецького та єпископа Володимирського Іпатія Потія в Рим, де вони у присутності папи Климента VIII прийняли його зверхність від імені всього православного народу. З цього часу католицизм став активно поширюватись на теренах України.

Складна соціально-політична ситуація, що склалася в польсько литовську добу в Україні, істотно позначилася на розвитку української культури. Загалом ці обставини не припинили культурного процесу в українських землях, лише надали йому специфічних особливостей.

По-перше, українські землі відновили економічні й культурні зв'язки з західними державами, які були зруйновані в період татаро-монгольської навали. По-друге, українська культура зазнала істотного впливу ідей європейського Відродження, зокрема поширення гуманізму.

По-третє, культурний процес в українських землях тривав в умовах гострої релігійно-політичної боротьби між сходом і заходом за сфери впливу. Вказані особливості притаманні усім сфе­рам української культури періоду феодальної роздрібненості, але найрільєфніше вони виявляються у сфері освіти й книгодрукування.

На межі XVI—XVII ст. під впливом західноєвропейських гуманістичних та реформаційних ідей в українській освіті відбулися істотні зміни. Було створено нові навчальні заклади, які ґрунтувалися на національних освітніх традиціях, поєднанні вітчизняного і кращого європейського досвіду. До них належать Острозький куль­турно-освітній центр, Львівська і Київська братські школи, Київська колегія, Києво-Могилянська академія.

Багатий і впливовий магнат, князь Костянтин Острозький заснував у 1576 р. у м. Острог культурно-освітній центр нового типу. До нього входили колегія, літературно-науковий гурток, бібліотека і друкар­ня, яку протягом 1577—1582 рр. очолював відомий першодрукар Іван Федоров. У Острозькому культурно-освітньому центрі викладання поєднувалось з науковою, перекладацькою й видавничою діяльністю. Навчання здійснювалося за поширеною у Європі системою "Семи вільних мистецтв". Тут вивчалися богосло­в'я і філософія, математика і астрономія, діалектика і логіка, старослов'янська, польська, грецька та латинська мови. В академії працювали висококваліфіковані професори не лише православного вірування, але й іновірці, що їх звільнили з латинських шкіл. Острозька академія залишила по собі значний слід в історії освіти ти й духовного життя України[6].

Острозька академія, даючи освіту місцевій молоді, стала зразком для інших шкіл. За зразком Острозької академії вищі школи були створені в Турові — 1572 р, Володимирі-Волинському — 1577 р., Слуцьку — 1580 р., Львові 1586 р. Навчання в цих школах було доступне для дітей "всякого стану", убогих і багатих, їх основним завданням було релігійне та моральне виховання молоді.

У Львівській братській школі, наприклад, вчили дітей читати, писати й рахувати, а потім вивчали граматик й риторику, діалектику і музику. Програма передбачала вивченим старослов'янської і грецької мови. Учні мали розмовляти і писати цими мовами. Все це свідчить про те, що освіта на українських землях у ті часи була піднята на європейський рівень. Іноземні мандрівники, які відвідували українські землі в XVII столітті, відзначали високий рівень грамотності населення.

У Центральній Україні на початку XVII ст. активізувався рух зі створення братських шкіл. Було створено Київську братську школу, яка стала ідейно-культурним осередком національно-визвольної боротьби українського народу. При організації Київської школи І Борецький спирався на попередній досвід. З братською школою в Києві пов'язані імена таких видатних діячів культури, як Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Захарія Копистенський та ін. У цілому в кінці XVI — на початку XVII ст. в Україні діяло близько тридцяти братських шкіл: у Перемишлі, Луцьку, Кременці, Кам'янці-Подільському, Городку та інших містах.

Вагомі здобутки вітчизняної освіти пов'язані з ім'ям Петра Могили, який, будучи митрополії том Київським, у 1631 році заснував Лаврську школу як вищий заклад європейського типу. Через рік він об'єднав її з Київською братською школою і створив Київську колегію, що пізніше стала називати ся Києво-Могилянською академією. Він забезпечив її професори ми високої кваліфікації, яких посилав для підготовки у різні західноєвропейські університети. Києво-Могилянська академія за змістом навчальних програм і рівнем викладання відповідала вимогам європейської вищої освіти.

Вагома роль у розвитку освіти належить книгодрукуванню. Поява книгодрукування — значна віха в розвитку культури українського ми роду, серйозний чинник у формуванні національної свідомості. Друкована книга, окрім свого функціонального призначення, започаткувала і новий етап в історії культури — мистецтво книгодрукування. Власне, книгодрукування стало одночасно і виявом гуманістичних тенденцій в українській історії та зброєю представників вітчизняного гуманізму в боротьбі за незалежність. В Україні до появи першодруків панувала рукописна книга, котра була витвором малярства. Характерною такою пам'яткою є руко­писне Пересопницьке Євангеліє, складене в 1556—1561 рр. у Заславі при монастирі св. Трійці, що довгий час належало Пересопницькому монастирю на Волині.

Друкована книга становила синтез графічного мистецтва і поліграфічної техніки. Перші книги, друковані кирилицею, з'явилися у 1491 р. в краківській друкарні Швайпольта Фіоля. Це були "Осьмигласник", "Тріодь цвітна", "Часословець". Українським першодруком вважаєть­ся "Апостол", надрукований у 1574 р. Іваном Федоровим у Львові. "Апостол" історично започаткував розвиток друкарства в Україні. Одночасно з "Апостолом" І. Федоров видає навчальні книги — граматки. Зразком такої книги є "Буквар", надрукований у 1574 р. "Буквар" складався з двох частин: азбуки та матеріалів для читан­ня. Наступним етапом у розвитку книгодрукування є діяльність Львівської братської друкарні. Львівська друкарня продовжує традиції вітчизняного друку. У перших своїх виданнях друкарня Львівського братства спробувала реформувати церковнослов'янський кириличний шрифт. І хоча зміни стосувалися лише прописних буки значення їх вагоме. Вдосконалювалась організація друкарської справи у друкарні Львівського братства. Українські майстри у видавничій справі не використовували пергамент, книги друкувалися на папері[7].

1.         Відображення процесів відродження української нації у літературно-наукових виданнях

2.1. Істоки відображення  самобутності українського народу у трудах національних письменників

Національному власне визначенню української особистості сприяє розвиток історичного відображення самобутнього шляху українців у історії людства. Перши ознаки цього процесу ми знаходимо у історичних хроніках.

У Києво-Печерському монастирі в 1037—1039 рр. було зроблено перший звід історичних хронік. На­чальний літопис, укладено в 1093—1095 рр.; у ньому активно прово­диться ідея єдності Русі, а в 1113 р. чернець Нестор уклав четверту редакцію — "Повість минулих літ". Він зробив спробу пов'язати істо­рію Русі зі світовою й висунув гіпотезу про норманське походженнядержави. "Повість..." редагувалася і доповнювалася багато разів. Один із кращих варіантів знаходимо у списках Лаврентїївському (1376) та Іпатіївському (початок XV ст.). Заслуговує на увагу Київський літо­пис, доведений до 1200 р[8].

Після роздроблення Київської Русі й посилення ролі окремих князівств у них також уводиться система літописання. Найважливіший з літописів цієї доби є Галицьке-Волинський 1202—1292 рр. Українські літописи засвідчують глибоке розуміння істо­ричного процесу, їхню національну свідомість, що було унікальним явищем у тогочасній Європі.

Літописання продовжувалось і в період, коли Україна входила до Великого князівства Литовського. Варто відзначити Супрасльський список 1520 р., куди було включено Київський літопис, літопис Авраама 1495 р., Баркулабовський кінця XVI — початку XVII ст., літо­пис Биховця кінця XVI ст. Вони дають цілісне уявлення про події, які відбувалися в Україні у XVI—XVII ст.

У Київської академії XVI—XVII ст. працювали видатні вчені, письменники, митці Лазар Баранович, Іонникій Галятовський, Варлаам Ясинський, Дмитро Туптало, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та ін. Авторитет Київської академії м! надзвичайно високим. Професорів і талановитих студентів запро-аи для піднесення освіти та культури в інші слов'янські країни, особливо у Росію. Першим, хто переїхав до Москви, був Єпіфаній Славинецький — один з найвидатніших учених того часу. Він був автором греко-слов'янського Лексикону, словника малозрозумілих слов у Святому Письмі, викладачем у патріаршій школі[9].

Вихованець Київської академії Симеон Полоцький (за походженням білорус) в 1664 р. на запрошення царя Олексія Михайловича переїхав до Москви, де став засновником слов'яно-греко-латинської академії. Стефан Яворський родом з Галичини,  був протектором московської слов'яно-греко-латинської академії, 1700 р. — митрополитом.

Професор риторики та піїтики Київській академії Феофан Прокопович мав великі заслуги реформаторській діяльності Петра І, фактично очолював російську православну церкву. Вихованці Київської академії були організаторами майже всіх духовних училищ Росії — в Москві, Архангельську, В'ятці та Рязані, Суздалі та в інших містах. Уже сама належність до української національності була певним атестатом для обіймання високої посади у Москві.

З XVII ст. в Україні формується історична наука, яка виходить із вузьких літописних рамок. Щоправда, у цю добу вона дещо прагматична, але зігріта українським патріотизмом. Робиться спроба визначити місце свого народу в європейській історії. Зокрема, це літописи Густинський, доведений до 1597 р., Межигірський 1393—1649 рр., Хмільницький 1636—1650 рр., а також літописи багатьох монастирів. У них знаходи­мо багатий матеріал з історії українського народу.

Починаючи з другої половини XVII ст. популярними стають хро­ніки. Це здебільшого компіляції з різних джерел. "Хроніка з літописців стародавніх" визначного культурного діяча XVII ст. Феодосія Сафоновича — одна з перших узагальнюючих праць з історії України від най­давніших часів до 1673 р. та "Синопсис" Інокентія Гізеля, що видавав­ся з 1674 р. до початку XIX ст. і був основним підручником з історії Русі, обов'язковим для всіх загальноосвітніх шкіл.

Окреме місце займають козацькі літописи: "Самовидця", Самійла Величка, Григорія Граб'янки, "Історія Русів" та ін. Вони доносять до нас інформацію про буремні роки козаччини. Протягом XVIII ст. виходить низка історичних творів, де робиться спроба генетично пов'язати історію княжої доби з гетьманщиною.

Це, зокрема, "Краткое описание Малороссии" (1730), "Описание о Малой России" Г. Покаса (1751), "Краткое описание о козацком малороссийском народе" П. Симоновського (1765), "Летописное повествование о Малой России й ее народе и казанах вообще" О. Рігельмана (1786), "Записки о Малороссии" Я. Маркевича (1798). У своїх творах найбільш свідомі представники свого народу намагалися розбудити національну гідність українців, стверджуючи, що пригноблення їх у давні часи — явище тимчасове[10].

2.2. Документальні та наукові втілення національні ідеї першого етапу українського відродження

Ідеї, народжені європейською культурою Просвітительства, поширились у світі, зокрема й в Україні. Вони тили нове українське культурне і національне відродження.

Саме в цей час почало формуватися нове поняття спільності, яке спиралось на спільність мови та культури. Дедалі більше людей сприймало ідею про те, що носієм суверенітету є народ, водночас посилився інтерес до його мови, історичного минулого, побуту, звичаїв, традицій. З цього й починається процес творення національної свідомості.

Неперевершену роль в обґрунтуванні та поширенні цих ідей має інтелігенція.

У процесі зростання національної свідомості вирішальну роль відігравало відтворення національної історії, адже без знання свого історичного минулого народ не може мати і свого майбутнього.

Вивчення минулого посилювалося ще й тим, ціні спростовувати твердження ряду російських істориків (В. Татищів М. Карамзін, М. Ломоносов) щодо існування української нації і що Малоросія — споконвічна російська земля, яка не має ні власної історії, ні мови, ні культури[11].

Ці завдання виконувала національна історіографія науковим дослідженням історичного минулого. Тому, як підсвідомий протест проти русифікації, наприкінці XVIII ст. серед дворян інтелігентів Лівобережжя зростає зацікавленість справжньою історію українського народу.

Щоб прислужити рідній історії, група освічених українських патріотів збирати гетьманські універсали, дипломатичне листування, рукописні записки видатних діячів минулого. Найвідомішими такими ми були Андріян Чепа (1760—1822) і Григорій Полетика (1725-1784). На основі зібраного матеріалу Яків Маркович (1776—1804) почав складати енциклопедію українознавства. Встиг видати лише перший том під назвою «Записки про Малоросію, її жителів та виробництва» (1798), в якій містяться короткий огляд географії та історії України. Григорій Полетика основну увагу приділяв вивченню Богдана Хмельницького та інших гетьманів. Є припущення що він був автором «Історії Русів».

Перші спроби синтезованого викладу історії України зробив Дмитро Бантиш-Каменський (1737—1814), який у 1822 р. опублікував документовану чотиритомну «Історію Малої Росії», і Микола Маркович (1804-1860), котрий у 1842—1843 рр. видав п'ятитомну “Історію Ма­лоросії”[12].

Упродовж XIX—XX ст. формується українська історична школа, яку напочаткували Д. Бантиш-Каменський (він видав 1822 р. "Историю Малой России со времен присоединения оной к Российскому государству при царе Алексее Михайловиче" у 4-х томах) і М. Марке­вич, який написав глибоко патріотичний твір — "Историю Малороссии" у 5-ти томах (1842—1843).

Значний внесок у вивчення історії .культури зробили етнографи. Г. Калиновський 1777 р. видав "Описа­нние свадебних простонародних обрядов в Малой России й Слободской украинской губернии", а 1819 р. у Харкові вийшов його "Опит собрания старинних малороссийских песней", що став першою суто науконою розвідкою з етнографії в Україні. Цю справу продовжили М. Максимович, М. Костомаров, М. Драгоманов, М. Закревський, Д. Дорошенко, Г. Квітка, Г. Данилевський та ін.

Особливе значення у нагляді історичного розвитку України та її народу належить В. Антоновичу. Він створив київську школу істориків, характерною особливі­стю якої стала робота над першоджерелами та документами. Гідно продовжили його справу Д. Багалій, І. Линниченко, П. Голубовський, Н. Молчановський, В. Данилевич, М. Грушевський, Н. Полонська-Василенко, О. Грушевський та ін.

Велику увагу Українї та її культури приділяли науконі товариства, зокрема одеське "Общество истории древностей", засноване 1838 р., "Временная комиссия для разбора древних актов" (1843), "Историческое общество Нестора Летописца" (1873), харків­ське "Историко-филологическое общество" (1880), "Вчені губернські архівні комісії" у Катеринославі, Полтаві, Чернігові та інших містах. Усі вони зробили істотний внесок в об'єднання місцевих наукових сил та фіксацію пам'яток історично-культурного самокатного шляху української нації. Нині у науковий обіг введено багато матеріалів літописних зводів, полоцьких літописів, історичних хронік, які доносять до широкого зага­лу читачів основні риси та етапи становлення української нації[13].

Історії Галичини присвятив свої праці відомий учасник «Руської трійці” Яків Головацький (1814—1888). У збірці «Вінок русинам на обжинки» він умістив матеріали з історії та етнографії, українські народні пісні Галичини, Буковини й Закарпаття, з позицій слов’янофільства мав ідею єдності українського народу з іншими слов'янськими народами.

Значний вплив на зростання національної свідомості справив історичний трактат невідомого автора «Історії Русів», що вийшов з друку в 1846 році. Цей твір прославляє козацьке минуле, його героїв, Б. Хмельницкого, непокірного П. Полуботка, який повстав проти Петра І. Автор убачав в українцях окремий від росіян народ, закликав надати йому самоврядування і документально переконував, що Україна, а не Росія є прямою спадкоємицею Київської Русі. Автор твору виступає як палкий прибічник правди й справедливості, противник тиранії та рабства. І це не було чимось винятковим. Погляди, висловлені автором твору в першій половині XIX ст., були властиві широкому колу інтелігенції. На «Історії Русів» виховувалися сотні українських патріотів, і вплив Ії позначився на творчості М. Маркевича, Д. Бантиш-Каменського, Костомарова, М. Гоголя, П. Куліша, Т. Шевченка. Не випадково дослідник О. Оглоблін назвав цю книгу «Декларацією прав України».

Крім історії українського народу велике захоплення молодих дворян-інтелігентів викликало вивчення фольклору, селянських звичаїв, традицій, пісень тощо.

Такій зацікавленості народним буттям української інтелігенції сприяли ідеї, які висловив німецький філософ і письменник-просвітитель Іоган Гердер (1744—1803), що поступово просочилися і в Україну. Оскільки основною передумовою повнокровної і животворної культури є природність, стверджував він, тому слід відкинути так звану «високу культуру» імперських дворів та аристократії й звернутися в пошуках свіжих джерел натхнення і засобів самовираження до незіпсованої, справжньої та самобутньої культури простих людей. І дійсно, саме в культурі українського села, тобто в традиційній народній культурі, прибічники Гердера вбачали гарант збереження національної культури в містах. При цьому слід підкреслити й те, що одна з найхарактерніших особливостей українців — народу в основному селянського — крилась в їхньому багатому й живому фольклорі, і насамперед у героїчному епосі, достовірних документах самобутнього славного минулого. Тому цілком зрозуміло, що етнографічні дослідження незабаром захопили українську інтелігенцію, яка ходила по селах, розшукувала, збирала й згодом публікувала перлини народної мудрості[14].

Одним з перших до фольклорних джерел української культури прилучився князь Микола Цертелєв (1790—1869). У 1819 р. він опублікував у Петербурзі збірник «Опіт собрания старинньїх малороссийских песней», що дав початок українській фольклористиці. У передмові М. Цертелєв зазначив, що ці пісні відбивають геній і дух народу, чисту мораль, якою завжди славились малороси. Ним опубліковані також зразки українських дум записаних на Полтавщині, у тому числі думи про національно-визвольну війну в Україні 1648—1654 рр.

Більш ґрунтовні дослідження української етнографії виконав Михайло Максимович (1804—1873) — видатний український вчений природознавець, історик, фольклорист, письменник. Почесний член Московського, Петербурзького, Ки­ївського та Новоросійського в Одесі університетів, багатьох наукових товариств. Він автор трьох збірок народних пісень: «Малоросійські пісні» (1827), «Українські народні пісні» (1834), «Збірник українськії пісень» (1849). Вже сама передмова до збірки «Малоросійські піснії» зазначав історик Д. Дорошенко, «звучить як літературний маніфест, І справді, для свого покоління вона мала значення маніфесту, вона буді прапором, на якому було написано магічне слово для тих часів: «народність»[15].

М. Максимович — автор однієї з перших у Росії «Истории древней русской словесности» (1839). Випускав альманах «Денница», «Украинец», які донесли до нас не лише багатство українського
фольклору, а й засвідчили народність української мови, її історичні витоки та глибини історичної минувшини України. Максимович чи не перший вивів українську фольклористику на рівень наукового пізнання.        

Український професор Московського університету Йосип Бодянський
(1808—1877) присвятив свою кандидатську дисертацію порівнянню
російських та українських народних пісень. Узагальнюючи матеріал він робить висновок: «...яка велика різниця існує між Північчю
і Півднем, і наскільки різні народи там живуть». Вивчення народного фольклору давало можливість українській інтелігенції зробити перші висновки щодо розвитку національної свідомості, становлення нації.

Найважливішим компонентом нації, засобом спілкування людей є мова. Тому окремі представники української інтелігенції розгорнули діяльність, спрямовану на перетворення місцевої (тобто розмовної) мови простих людей на головний засіб ураження всіх українців.

Отже, посилення уваги до рідної мови, зіставлення її з іншими словінськими сприяли її піднесенню, спростували усталений ще в і XVIII ст. погляд на українську мову як на діалект російської, не ний для літературної обробки.

Певне цим пояснюється поява в 1818 р. «Граматики малороссийского наречия», яку написав  Олексій Павловський, першої друкованої граматики української мови. В 1823 р. з'явився невеликий    український словник, який склав Іван Войцехович[16].

Вирішальним показником життєвості української мови стали якість і різноманітність літератури, які створювались нею. Провідне місце у становленні української мови та літератури до шевченківської доби належить творчості Івана Петровича Котляревського (1769—1838).

Його поема «Енеїда», герої якої розмовляють влучною й барвистою українською мовою, була першим твором, написаним мовою селян і міщан. Публікація перших трьох частин «Енеїди» в 1798 році знаменувала появу української мови як літературної, заснованої на живій мові народу, його усному фольклорі, а також початок сучасної української літератури.

Велике захоплення серед дворянства Слобожанщини ви­кликали і п'єси І. Котляревського «Наталка Полтавка» (1838) і «Москаль-чарівник» (1841), в яких відбито високі духовні якості народу. Заслугою Котляревського є не лише те, що він першим писав українською мовою, а й те, що його твори були творами високого літературного гатунку. Тому не випадково його називають «батьком сучасної української літератури».

Значну роль у розширенні літературного діапазону української мови відігравали харківські письменники-романтики, більшість яких була пов'язана з новоствореним Харківським університетом (1805). Це такі талановиті письменники, як Петро Гулак-Артемовський, Григорій Квітка-Основ'яненкові, Євген Гребінка, Левко Боровиковський, Амвросій Метлиньский (1814—1870) і, особливо, Микола Костомаров (1817—1885) у ті часи ще початкуючий історик, етнограф і письменник[17].

Ці та інші діячі української культури в своїх працях виробляють концепцію національного романтизму, згідно з якою джерелом морально-естетичних куль­турних цінностей є дух нації, сконцентрований у фольклорних пам'ятках — достовірних документах славного минулого народу. Прилучившись до фольклорних джерел української культури, вони збагатили літературу новими жанрами — баладою, драмою, історичною поемою. Улюбленою темою харківських письменників була козаччина та визвольна боротьба, яку змальовували у типових для романтиків барвах, наповнюючи літературу нечуваним досі пафосом та патріотичним духом.

Саме романтикам вдалося утвердити в літературі чудову мелодійну, пісенну українську мову і довести її здатність передавати найтонші почуття і найскладніші думки.

Зростання національної свідомості відбувалося і на західноукраїнських землях.

У 30-х роках XIX ст. «народними будителями» виступили тут молоді ідеалістично настроєні і захоплені ідеями Гердера львівські семінаристи, їх лідер Маркіян Шашкевич (1811-1843) та його товариші Яків Головацький (1814—1888) та Іван Вагилевич (1811- 1866) утворили знамениту «Руську трійцю», яка своєю плідною діяльністю пробуджувала національну свідомість українців Австро-Угорської імперії. Метою цієї організації було піднести український діалект до рівня літературної мови, що, на думку її членів, відкривало би селянству доступ до знань, полегшувало б їх долю.

Під впливом революції 1848 р. у Львові галицькою інтелігенцією було засновано Головну Руську Раду — першу українську політичні організацію, що виборювала крайову автономію для українців у Гасбурзькій монархії. В 1848 р. було проведено з'їзд інтелігенції «Сбор руських учених», у Львівському університеті відкрито кафедру украінської мови і літератури, засновано літературно-наукове товариство «Галицько-Руська Матиця»[18].

Отже, перші дослідження української історії, фольклору, мови і літератури були першим пробудженням сучасної української свідомості і забезпечили їй міцні підвалини, бо не може бути щось більш нагальним для нації, яка народжується, ніж потреба знайти свої історичні витопі і культурне підґрунтя. Саме цим і займалися українці, шукаючи таким чином основу своєї самобутності.

Висновки

У процесі виконання курсової роботи мною були зроблені наступні основні висновки що до теми пізнання.

Кожний народ має риси, притаманні лише йому. Науковцями це визначається як характер нації, народу. Національний характер позначається цілісністю. Особливості відродження та становлення національного ідеї можна простежити за даними наукових розробок та видань, які досліджують історико-культурні стадії розвитку українського народу у порівнянні з іншими національними особистостями. Не треба доказувати, що вищий рівень формування національного характеру, свідомості нації — це вироблення ідеї, що визначає прагнення до високої мети, якій присвячується все життя. Висока ідея національної ідентифікації як усвідомлення ролі та значення свого народу в міжнаціональній спільноті за кінцеву мету ставить національне державотворення. У своєї історії український народ прошов дуже багато іспитів, які були підготовкою до відродження національного самопізнання.

Впливи Реформації у Україні стає найбільш відчутними в 50-х роках XVI ст. На межі XVI—XVII ст. під впливом західноєвропейських гуманістичних та реформаційних ідей в українській освіті відбулися істотні зміни. Було створено нові навчальні заклади, які ґрунтувалися на національних освітніх традиціях, поєднанні вітчизняного і кращого європейського досвіду. Це були історичні передумови відродження національного самопізнання.

Період національного відродження з характерними для нього особливостями широко освідчено у роботах істориків та літературних діячів XVI—XVIII століть. Треба тут назвати такі імена, як Феодосій Афонович, П. Симоновський, Андріян Чепа, Григорій Полетика, Яків Маркович, Дмитро Бантиш-Каменський, Г.Калиновський, М. Максимович, М. Костомаров, М. Драгоманов, М. Закревський, Д. Дорошенко, Г. Квітка, Г. Данилевський, В. Антонович, Д. Багалій, І. Линниченко, П. Голубовський, Н. Молчановський, В. Данилевич, М. Грушевський, Н. Полонська-Василенко, О. Грушевський та інші. Їх роботи внесли самий великий вклад в процеси національної ідентифікації українського народу.

Список використаних джерел

1.         Бокань В. А., Польовий Л.П., Історія культури України. — К., 1998;

2.         Бистрицкий Е.К., Феномен личности: мировоззрение: культура, бытие. - К., 1991;

3.         Вернадський В.І., Українське питання і російська громадськість // Дружба народів. — 1990. — № 3;

4.         Голубенко П., Україна і Росія у світлі культурних взаємин. — К., 1993;

5.         Гончаренко М., Духовна культура. — К., 1986;

6.         Гончаренко Н.В., Діалектика прогресу культури — К., 1987;

7.         Грушевський М.С., Духовна Україна. — К., 1994;

8.         Грушевський М., Культурно-національний рух на Україні в XVI—XVII віці. — К., 1912;

9.         Дзюба І., "Бо то не просто мова, звуки". — К., 1989;

10.      Історія української культури / За ред. І. Крип'якевича. — Львів, 1993;

11.      Ісаєвич Я.Д., Братства та їх роль у розвитку української куль­тури XVI—XVIII ст. — К., 1996;

2.         12.Культурне відродження в Україні: історія і сучасність. — Тернопіль, 1993;

12.      Маланюк С., Нариси з історії нашої культури. — К., 1993;

13.      Мистецтво, фольклор та етнографія слов'янського народу. — К., 1993;

14.      Нічик В.М., Литвинов ВД., Стратій Я.М., Гуманістичні і ре­формаційні ідеї на Україні (XVI — поч. XVII ст.). — К., 1990;

15.      Українська культура: Лекції / За редакцією Дмитра Антоновича. — К., 1993;

16.      Попович М.В., Нарис історії культури України. — К., 1998. — С. 57—207;

17.      Семнишин Я., Тисяча років української культури. — Львів, 1993.;

18.      Художественная культура в докапиталистических формах / Под ред. М.С. Кагана.-Л., 1984.

[1] Семнишин Я., Тисяча років української культури. — Львів, 1993

[2] Попович М.В., Нарис історії культури України. — К., 1998. — С. 57—207

[3] Бокань В. А., Польовий Л. П., Історія культури України. — К., 1998

[4] Культурне відродження в Україні: історія і сучасність. — Тернопіль, 1993

[5] Культурне відродження в Україні: історія і сучасність. — Тернопіль, 1993

[6] Бокань В. А., Польовий Л. П., Історія культури України. — К., 1998

[7] Гончаренко Н. В., Діалектика прогресу культури — К., 1987

[8] Грушевський М. С., Духовна Україна. — К., 1994

[9] Маланюк С., Нариси з історії нашої культури. — К., 1993

[10] Грушевський М., Культурно-національний рух на Україні в XVI—XVII віці. — К., 1912

[11] Нічик В.М., Литвинов ВД., Стратій Я.М., Гуманістичні і ре­формаційні ідеї на Україні (XVI — поч. XVII ст.). — К., 1990

[12] Попович М.В., Нарис історії культури України. — К., 1998. — С. 57—207

[13] Художественная культура в докапиталистических формах / Под ред. М.С. Кагана.-Л., 1984.

[14] Грушевський М., Культурно-національний рух на Україні в XVI—XVII віці. — К., 1912

[15] Нічик В.М., Литвинов В.Д.., Гуманістичні і ре­формаційні ідеї на Україні (XVI — поч. XVII)

[16] Художественная культура в докапиталистических формах / Под ред. М.С. Кагана.-Л., 1984

[17] Художественная культура в докапиталистических формах / Под ред. М.С. Кагана.-Л., 1984

[18] Культурне відродження в Україні: історія і сучасність. — Тернопіль, 1993