Курсовая работа: Еколого-ландшафтні особливості Кордівки (м. Чернігів)

Актуальність. Місто – це антропогенна екосистема, що являє собою концентроване розміщення промислових і побутових споруд, та населення, яке знаходиться на його території. На відміну від сільських населених пунктів жителі міст зайняті трудовою діяльністю переважно у сфері промисловості, управління або культури. Для міст характерна чисельність населення не менше 5–10 тисяч і багатоповерхова забудова. Ємність міського середовища залежить від інфраструктури міста і розвитку транспортних мереж.

Питання вивчення міських біоценозів потребує постійного дослідження, оскільки на сучасному етапі розвитку техносфери людина постійно намагається якомога більше полегшити власне життя. Це виявляється насамперед у зростанні кількості автотранспорту. Фітомеліорація міських територій, на які здійснюється постійне навантаження перебуває в досить складному екологічному стані і потребує постійного поновнення.

Об`єкт дослідження – парк Кордівка.

Мета роботи – проаналізувати еколого-ландшафтні особливості та природну цінність територій Кордівки.

Дослідження даного питання потребує вирішення певного кола питань:

1)         проаналізувати основні шляхи і особливості формування флори та фауни міста;

2)         розглянути фітоландшафтні особливості міського середовища;

3)         розглянути формування та природна цінність комплексних зелених зон міста;

4)         дати характеристику переважаючих видів флори парку Кордівка.

Місто є не тільки місцем проживання популяції людини, але і надає умови для існування різних інших видів тварин, рослин, грибів, найпростіших, прокаріот, є невід'ємними елементами середовища незаселеного городянина.

Частина цих видів (перша група) існують тільки в одомашненому (тварини) або окультуреному (рослини) стані і використовуються людиною для задоволення його життєвих потреб – в лікарських препаратах, матеріалах для будівництва і обробки жител, засобах пересування, спілкування. Значення останніх в житті міської людини набагато вище, а значення сільськогосподарських видів тварин і рослин в містах набагато менше ніж в житті сільського жителя [10].

Друга група – тварини і рослини, не одомашнені або неокультурені в повному розумінні цих слів, а що мешкають в неурбанізованому середовищі інших природно-кліматичних зон, відмінних від даної, в містах можуть жити тільки в житлах людини або в спеціальних спорудах (оранжереї, теплиці, тераріуми, акваріуми, вольєри і т.п.), де штучно створюються і підтримуються умови існування і розмноження організмів цих видів. До цієї групи відносяться екзотичні рослини і тварини, що становлять основу наукових (зоологічні парки, ботанічні сади, розплідники) і приватних колекцій – кімнатні і оранжерейні рослини, акваріумні риби, мешканці тераріумів, інсектаріїв, кімнатні і декоративні птахи і ссавці. Більш того, саме в містах – починаючи з Давнього Єгипту і Месопотамії, пройшовши через епоху античності, випробувавши «нове народження» в епоху Відродження і особливо в новий час – і зародилася традиція вирощування таких рослин і таких тваринних з метою задоволення виключно естетичних і комунікативних потреб людини (а пізніше – і потреб в «душевному комфорті»). В даний час ця тенденція не слабшає, і з кожним поколінням все більше і більше городян вводять в свої житла на правах постійних жителів і навіть свого роду «членів сімей» тварин і рослин з цієї групи видів, не враховуючи вже згаданих вище собак і кішок, перетворюючи міста на подібність Ноєва ковчегу. В житті сільських жителів декоративні екзотичні види відіграють незначну роль, оскільки, з одного боку, їх місце вже зайнято одомашненими тваринними і культурними рослинами, а з іншою – «середньостатистичний сільський житель» має більше, ніж городянин, можливостей різноманітних контактів утиліт і неутиліт з дикими видами тварин і дикорослими видами рослин в безпосередньому оточенні його поселень. Для більшості ж міських жителів саме вила рослин і тваринних перших двох груп є деколи єдиним (на жаль!) «вікном в природу» (В. Пісків).

Третя група видів – це також неодомашнені тварини і неокультурені рослини, які людина свідомо (навмисно) розселяє або вирощує в містах, але вже не в житлах, а в природно-антропогенних або антропогенних місцепроживаннях. В цій групі виділяє дві півгрупи: I) нові для регіону види (інпродуценти) і 2) аборигенні (автохтонні) види, що мешкають в нових або змінених умовах середовища. Інтродуковані види в нових умовах проходять процес акліматизації, після чого вони або натуралізуються, тобто можуть існувати, зберігаючи життєздатність без втручання людини, або для їх існування (розмноження) необхідна постійна підтримка з боку людини у вигляді системи агротехнічних (для рослин) або біотехнічних (для тварин) заходів. В останньому випадку рослини називаються інтродуцентами відкритого ґрунту (на відміну від тепличних або оранжерейних видів – інтродуцентів закритого ґрунту), а для позначення тварин особливого терміну не існує (можна говорити про них як акліматизованих, але не натуралізованих: наприклад, далекосхідні плямисті олені в парках Європи або лані в парках України або країнах Балтії. З видами з цієї групи городяни також стикаються в повсякденному житті – на міських вулицях, в парках, садибах – але в більшості випадків не знають їх назв.

Четверта група видів – це ненавмисне інтрадуценти, види-прибульці, поява яких в даному регіоні або місті не передбачалася людиною, але які розповсюдилися і натуралізувалися завдяки людині як агенту перенесення організмів або їх стадій, що покояться, і в результаті антропогенних перетворень ландшафтів, супутніх урбанізації [5].

П'ята група видів – синантропні, тобто види, що живуть в безпосередньому сусідстві з людиною: в житлах і інших спорудах, поблизу житла і тимчасових споруд і що розповсюджуються у міру розповсюдження ландшафту даного класу. Сюди входять: а) види, еволюція яких, принаймні, з неоліту, проходила у контакті з людськими популяціями (наприклад, польові бур'яни, деякі таргани, воші, миша будинкова, і б) види, лише в новий і новітній час екологічні ніші, параметри яких визначаються життєдіяльністю людини, його домашніх тваринних і окультурених рослин, які освоїли даний ареал, наприклад, горобець хатній, голуб сизий, стриж чорний, щур сірий. Проте більш молоді синантропні види не «поривають» повністю зв'язок з своїми початковими природними місцепроживаннями і використовують їх залежно від конкретних ситуацій разом з антропогенними.

Нарешті, шоста і, мабуть, найчисленніша група видів – це дикорослі рослини і дикі тварини, що живуть в містах в різних місцях – від слабо порушених і трансформованих природних до антропогенних. Тут ми знаходимо велику різноманітність видів – від тих, що збереглися у вигляді малих залишків ніколи існуючих життєздатних популяцій, а нині приречених на вимирання, до активно або пасивно проникаючих в міста і процвітаючих в них. Тобто всі ті види рослин, тваринних, грибів – «союзники», «небажані сусіди» або «шкідники», які, разом з видами з п'ятої, четвертої і частково третьої груп формують флору і фауну міст, це «життя серед життя» (А. Гапченко), що розвивається поряд з людиною, крім його волі і навіть всупереч його бажанню.

Так, неможливо переоцінити роль зелених насаджень в поліпшенні міського клімату, властивостей ґрунтів, очищенні повітря від забруднюючих домішок і хвороботворних агентів, шумопоглинанні, тобто у всьому тому, що складає єство фітомеліорації. З другого боку, рослини виділяють в оточуючу людину середу речовини або свої частини, що викликають у людини алергічні реакції (те ж саме відноситься і до тварин). Смітні рослини також є небажаними, хоча і невід'ємним елементом урбоекосистеми, а багато видів тварин і мікроорганізмів, що мешкають в містах, є збудниками або переносниками захворювань. В той же час деякі з них виконують санітарні функції, беручи участь в процесах розкладання органічної речовини виробничих і побутових відходів. Важко собі уявити сучасне місто, позбавлене шуму дерев і прохолоди, яку вони дають в жаркий літній день, запахів квітучих рослин, співу птахів, цвірчання комах – всього того, що формує дружню людині середовище незаселеного, перш за все в естетичному значенні, і завдяки чому можна виховувати підростаюче покоління у дусі гармонії з природою. З другого боку, недоглянуті, засихаючі насадження, чагарники смітних рослин в дворах городян і по узбіччях доріг, гучні крики і послід птахів або, наприклад, мавп (в містах тропічних країн) в місцях їх скупчень є явними ознаками погіршення саме естетичної і санітарно-гігієнічної складових навколишнього середовища міста. Крім того, живі організми, взаємодіючи з об'єктами штучного середовища незаселеного людини, можуть ушкоджувати їх. Приведені аспекти взаємодії людини і інших живих організмів, складових флору і фауну міст, відображені на рис. 1.

При аналізі будь-яких взаємодій людини з об'єктами біотичного середовища міста необхідно пам'ятати, що як позитивні, так і негативні (з погляду людини) наслідки таких взаємодій є закономірною реакцією біоти на все ті зміни, які він вносить в природні ландшафти і екосистеми в процесі створення і розвитку міст [22].

Рис. 1. Роль флори і фауни в урбоекосистемі

1.2 Шляхи формування флори і фауни міс ького ландшафту

Флора і фауна будь-якого міста складається з місцевих видів, що мешкали в конкретній місцевості як мінімум з нового часу (архефіти), і з видів, що вселилися в дану місцевість в новий (неофіти) і новітній (адвентивні види) час. При цьому, не дивлячись на те, що число видів рослин і тварин в місті може рости завдяки вселенню нових видів, частину архефітів і неофітів з низькою толерантністю до умов урбанізованого середовища за цей же час зникають. Різноманіття шляхів формування флори і фауни на урбанізованих територіях може бути представлено наступними схемами:

«Поглинання» містом місцепроживань вигляду в межах існуючого ареалу. В результаті цього процесу флора і фауна міста поповнюються за рахунок автохтонних (аборигенних) видів, які адаптуються до умов урбанізації і існують в місті із стабільною або збільшується чисельністю, а частина цих видів, які не можуть адаптуватися до нових умов, зникають з колишніх місцепроживань. Вірогідність зникнення прямо пропорційна ступеню порушення місцепроживань і обернено пропорційна чисельності популяцій вигляду. Б. Клаусницер (1990) відзначає, що у складі фауни міст частка аборигенних видів в більшості випадків менше ніж частка іммігруючих.

2. «Зміна біотопів» і вселення в місто раніше неурбанізованих видів.

В цьому випадку флора і фауна міста також поповнюються за рахунок місцевих видів, які, як правило, не є вузько спеціалізованими і мають високий потенціал адаптації до умов життя в місті. Популяції цих видів в містах стають більшою мірою синантропними, ніж початкові популяції. По цій же схемі в міста проникають солелюбні і водно-болотяні види рослин, якщо в результаті використовування солі для танення снігу і льоду і підтоплення формуються міські місцепроживання з відповідними умовами. Вірогідність поповнення флори і фауни міст видами по даній схемі вище в тих випадках, коли початкові місцепроживання зовні міста зв'язані системою «коридорів» з їх міськими аналогами [17].

3. Формування нових екологічних ніш, які займаються вилами-переселенцями з інших географічних областей відповідно до їх екологічних вимог. Поповнення флори і фауни міст по цій схемі припускає наявність у видів механізмів активного і пасивного розселення. Активне розселення характерний для всіх рухомих тварин, а також тих рослин, у яких є повзучі або «стелючі» погони або спеціальні (гідропневматичні) механізми розкидання насіння. У багатьох випадках подібного розповсюдження видів активному освоєнню нових територій передує, як правило, випадкове занесення або цілеспрямована інтродукція. Пасивне розселення характерний для більшості видів рослин і багатьох тварин: земноводні (на стадії яйця або личинок), риби, комахи, павукоподібні, паразитичні черв'яки, найпростіші, причому у ряду видів тварин активне розселення часто комбінується з пасивним. Агентами пасивного перенесення організмів або їх частин (насіння, плоди) є вітер (в цьому випадку процес перенесення називається анемохорією), вода (гідрохорія), тварини (зоохорія), людина (антропохорія). Повсюдно переважаюча частина нових видів, що потрапляють в містах з інших географічних регіонів, були занесені або завезені людиною, і лише після вселення види з пасивним розселенням використовують характерних для них агентів перенесення для закріплення в нових місцепроживаннях. В монографії Б. Клаусницера (1990) наведені десятки прикладів навмисної інтродукції, а також невипадкового занесення тварин з їжею, будівельними матеріалами, транспортом, шкіряними і хутряними виробами, інтродукованими і кімнатними рослинами і навіть музейними колекціями в міста Європи. Адвентивним видам рослин України і історії їх розселення присвячена популярна книга В. Протопоповой (1989). Найсприятливіші умови такі види знаходять частіше всього в порушених антропогенних ландшафтах, а їх розселенню сприяє розвинута дорожня і торгова сіть.

4. Комбінована схема – результат процесів пасивного розселення і «зміни біотопів» раніше неурбанізованих видів.

2.1 Функції рослинного покриву в містах

Неоднорідність умов зростання, контроль з боку людини обумовлює неоднорідність складу і нерівномірність розміщення рослинності в місті. «Лісистість» міської території на різних ділянках складає від 1 до 98%. На відміну від типового європейського міста епохи Середньовіччя, майже повністю позбавленого рослинного покриву, сучасні міста з їх системою штучних зелених насаджень, приміських лісів, парків і рослинним покривом, що спонтанно формується, на будь-яких ділянках з порушеним ґрунтовим субстратом, де контроль з боку людини слабшає, вже не є «царством каменя, металу, скла і бетону», символом перемоги Людини над Природою (Ле Корбюзье). І якщо в епоху Відродження, коли людина «розкрила» свої міські поселення для рослин, відвів значні площі під пристрій садів, парків, «італійських двориків», фонтанів, а міста сталі більш світлими, просторими, провітрюваними, зелені насадження розглядалися як свого роду елемента розкоші, що відповідає в першу чергу естетичним запитам людини, то в сучасну епоху, після двох сторіч панування «промислового міста», міські насадження вже не є красивим, але необов'язковим елементом міської структури, далеким від задоволення насущних потреб людини. Саме рослинність робить урбоекосистему повноцінною екосистемою, і наявність сіті зелених насаджень в місті стає вже не символом багатства і розкоші, а умовою виживання людини [14].

Крім традиційних функцій, виконуваних рослинним блоком в будь-якій екосистемі, а саме – виробництво первинної продукції в результаті фотосинтезу, споживаної потім консументами і редуцентами (після відмирання частин рослин), і формування життєвого простору для консументів і редуцентів (середовищеутворююча функція), – в урбоекосистемі істотне значення придбавають такі функції рослинності, як:

•  охолоджування міського «острова тепла» за рахунок збільшення альбедо поверхні і транспірування;

•  стабілізація вітрового режиму, «розвантаження» повітряних мас;

•  збільшення відносної вогкості повітря і «згладжування» її су
точних і сезонних коливань;

•  виділення кисню (як побічного продукту фотосинтезу) в атмосферу;

•  збільшення концентрації негативно заряджених іонів (позитивно впливаючих на здоров'я людини) в атмосфері над дерево-чагарниковими насадженнями;

•  виділення біологічно активних речовин, що пригнічують розвиток патогенних агентів в атмосфері;

•  поглинання забруднюючих атмосферне повітря пилу і газів;

•  зниження рівня шуму унаслідок поглинання енергії що викликають його механічних коливань;

•  затримання частини опадів і зменшення поверхневого стоку;

•  у водних і болотяних екосистемах – формування умов аеробного розкладання забруднюючих воду речовин, поглинання біогенних елементів;

•  поліпшення структури, збільшення проникності і, у ряді випадків, родючості ґрунтів;

•  затримання снігового покриву і талих вод;

•  закріплення сипких ґрунтів, зниження рівня ерозії;

•  поліпшення візуальних властивостей урбанізованих ландшафтів.

Свідоме використовування людиною перерахованих функцій рослинного покриву у формуванні і оптимізації урбанізованого середовища утілилося в теорії і практиці фітомеліорації.

Фітомеліорація – напрям прикладної екології, що полягає в дослідженні, прогнозуванні і використовуванні рослинних систем для поліпшення геофізичних, геохімічних, біотичних, просторових і естетичних характеристик оточуючого людину середовища, проектуванні і створенні штучних рослинних угрупувань (включаючи цілеспрямоване використовування природних рослинних співтовариств) з високими перетворюючими фізичне середовище властивостями.

Використовування фітомеліоративних систем припускає залучення механізмів зміни середовища незаселеного, заснованих на принципах компенсації (наприклад, заповнення запасів кисню повітря, спожитого населенням, промисловістю і енергетикою), опірності зовнішній дії (наприклад, здатність слабо чутливих до газопилового забруднення рослин поглинати домішки з атмосфери) і посилення (наприклад, виділення фітонцидів). Залежно від комплексу поставлених задач виділяють п'ять напрямів фітомеліорації (Додаток В).

2.3 Властивості рослин, що використовуються у складі міських і приміських насаджень

Серед різних властивостей видів рослин, що використовуються у фітомеліоративних системах, виділяють наступні характеристики, які мають найбільше значення для досягнення високої ефективності фітомеліоративних заходів:

•  здатність виростати в широкому діапазоні умов ґрунтового багатства, визначених механічним складом і запасом поживних речовин;

•  широкий діапазон толерантності до умов ґрунтового зволоження;

•  у ряді випадків, коли фітомеліоративні системи створюються в специфічних едафічних умовах, для досягнення бажаного ефекту необхідно використовувати рослини, спеціалізовані в виростанні на дуже багатих або, навпаки, дуже бідних місцезростаннях або в умовах одночасного затоплення і засолу; рослини засолених місцезростань проявляють і властивості високої стійкості до газо-аерозольних викидів;

•  висока стійкість (відповідно, низька чутливість) до промислового газо-аерозольного забрудненням; як правило, листопадні дерева помірних широт і трав'янисті рослини посушливих місцезростань демонструють більш високу стійкість до цього чинника, ніж, відповідно, хвойні рослини і рослини більш вологих місцезростань;

•  здатність поглинати забруднюючі речовини з атмосфери або водного середовища;

•  добре виражені фітонцидні властивості;

•  добре виражена здібність до іонізації атмосферного повітря;

•  гіллясті крони з густим листям або щільною хвоєю, що є необхідною умовою для використовування рослин з метою шумопоглинання;

•  високі естетичні якості: рослини з красивими, декоративними кронами, пагонами, квітками, плодами використовуються в архітектурно-планувальній фітомеліорації.

Ліс – це тип біогеоценозів, рослинний покрив якого сформований з переважанням дерев, займає площу не менше 0,01 га. із зімкнутою не менше 30%, з особливим мікрокліматом на поверхні і ґрунтовими умовами, що задовольняють вимогам населяючого його специфічного співтовариства організмів.

Серед територій, зайнятих лісовими насадженнями, особливе місце займають зелені зони міст.

Зелена зона – територія за межами міської межі, зайнята лісами і лісопарками, що виконують захисні і санітарно-гігієнічні функції і є місцем відпочинку населення [22].

Лісопарк – обширний природний ліс поблизу великого міста або усередині нього, пристосований для масового відпочинку, спорту, розваг і задоволення культурних потреб населення.

Ліси і насадження зелених зон покликані виконувати три основні функції: захисну, санітарно-гігієнічну, рекреаційну.

Правовий режим лісів, групи і категорії захищеності, їх господарське використовування визначені Лісовим кодексом України.

За формою господарювання і управління ліси зелених зон відносяться до лісів, що знаходяться у віданні державних органів лісового господарства. міським, закріпленим лісам і лісам заповідників.

Міськими вважаються ліси, що знаходяться в адміністративних межах міста. Лісове господарство в них ведуть підприємства і організації місцевих органів самоврядування.

Закріплені ліси – це частина лісів державного значення, наданих міністерствам, відомствам, підприємствам, організаціям і установам для виконання покладених на них спеціальних задач – наукових, учбових, оздоровчих і інших.

До лісів заповідників відносяться ліси, що знаходяться на виділених в установленому порядку ділянках землі, в межах яких є охороняються природні і культурно-історичні об'єкти, що представляють особливу наукову або пізнавальну цінність. Лісове господарство в них ведеться заповідниками як науково-дослідними установами.

Правовою гарантією збереження природоохоронної функції лісів служить встановлення категорій захищеності, тобто розподіл їх на групи.

Категорія захищеності встановлюється для частини лісової фундації і непокритих лісом земель цієї фундації у зв'язку з особливою захисною, водозахисною, санітарно-гігієнічною, рекреаційною, науковою, історичним або іншим спеціальним значенням для використовування переважно в одній з вказаної мети.

До лісів першої групи, що мають санітарно-гігієнічне і оздоровче значення, зокрема, відносяться:

•  ліси зелених зон міст, інших населених пунктів і промислових підприємстві, у тому числі ліси лісопаркових частин зелених зон;

•  ліси першого і другого поясів санітарної охорони джерел водопостачання;

•        ліси округів санітарної охорони курортів, міські ліси і лісопарки. В лісах першої групи можуть виділятися додатково особливо захисні ділянки з обмеженим режимом лісокористування. Такі ділянки виділяються державними органами лісового господарства областей і Автономної Республіки Крим на підставі матеріалів лісовпорядження або спеціальних обстежень, проведених державними лісовпорядними організаціями, і затверджуються державними обласними адміністраціями і Кабінетом Міністрів АР Крим.

Порядок виділення категорій захищеності лісів має на своїй меті визначення господарської спеціалізації лісів і забезпечення їх необхідної охорони. Разом з цим встановлення обмеженого режиму лісокористування при виділенні відповідних категорій захищеності ставить за мету збереження і інших компонентів природного середовища: вод, ґрунтів і тваринного світу. Категорія захищеності лісів є правовим поняттям екологічної ролі, яку виконують ліси як компонент природного комплексу території, сприяючого підтримці і збереженню ландшафтної і біологічної різноманітності.

3.2 Виділення і визначення розмірів зелених зон міст

Зелені зони міст виділяються на землях державної лісового Фонду, розташованих за межами міської межі з урахуванням площ зон санітарної охорони джерел водопостачання, округів санітарної охорони курортів, захисних смуг уздовж залізних і автомобільних доріг, а також заборонених смуг лісу, що захищають нерестовища цінних промислових риб. Для міст, де відсутні природні ліси і інші насадження, ліси зелених зон створюються штучно на землях, непридатних для ведення сільського господарства. Нормативні розміри загальної площі зелених зон міст встановлюють виходячи з чисельності населення міста, природно-кліматичної зони і загальної лісистості території. Залежно від місцевих санітарних і кліматичних умов допускається зміна розмірів зелених зон не більш, ніж на 15% від нормативно встановлених [21].

Для міст з населенням більше 1 млн. чоловік зелені зони виділяються за окремими проектами, що розробляються науковими і проектними лісовпорядними установами і організаціями.

За цільовим призначенням зелені зони міст територіально підрозділяються на дві частини – лісопаркову і лісогосподарську. Лісопаркова частина виділяється з тих, що входять в зелену зону міста лісів з естетично цінними ландшафтами. Розміри лісопаркової зони встановлюються залежно від чисельності населення міста (табл. 3.1).

Таблиця 3.1. Визначення розміру лісопаркової частини зеленої зони міста

В лісостеповій і степовій рослинних зонах при лісистості 2% і нижче лісопаркову частину складає вся площа лісів зеленої зони міста. Ліси і інші зелені насадження, що входять в зелену зону міста, повинні бути відмежований природними рубежами або просіками зі встановленими граничними стовпами.

3.3 Охорона і використовування зелених територій міста

Охорона і використовування лісів зелених зон міст повинна ґрунтуватися на комплексній системі лісокористування. Така система включає лісовідні, біотехнічні і протипожежні заходи, впорядкування території для забезпечення оздоровчих і середовищезахисних функцій лісу і організації відпочинку міського населення, а також передбачає обмеження побічного користування лісом. Виконання цих задач повинне забезпечувати:

•  в лісопарковій частині – збереження і формування довговічних стійкостей і естетично привабливих насаджень, придатних для організації відпочинку населення;

•  в лісогосподарській частині – формування високопродуктивних насаджень, сприяючих очищенню і оздоровленню повітряного басейну міста, створенню резерву для подальшого розширення лісопаркової частини міста, задоволенню потреб в деревині і продуктах побічного користування лісом.

Територіальна організація зелених зон міст передбачає:

•  виділення місць відпочинку населення;

•  виділення ділянок, що особливо охороняються, «зон спокою» для тварин, що забезпечують підтримку нормального функціонування лісних екосистем;

•  розміщення зон розвитку лісогосподарської діяльності.

Заходи з лісоведення включають систему рубок і лісовідновлювальних робіт. Система рубок в лісах зелених зон передбачає:

•  в лісопарковій частині – рубки, направлені на формування ландшафту, і санітарні рубки;

•  в лісогосподарській частині – рубки догляду за лісом, санітарні рубки, лісовідновлювальні рубки, рубки реконструкції малоцінних лісових насаджень і рубки, направлені на формування естетично-цінного ландшафту [15].

Вік насаджень лісогосподарської частини зелених зон міст, намічаних для лісовідновлювальної рубки, визначають з урахуванням стану насаджень, але не нижче за клас віку, встановлений для лісів першої групи.

Лісовідновлювальні роботи повинні проводитися на лісотипологічній основі з місцевих порід дерев з урахуванням ландшафтних особливостей території, по можливості відновлюючи корені насадження, як найстійкіші до рекреаційних навантажень, а також сприяючи природному лісовідновленню.

Поблизу промислових підприємств, що виділяють в атмосферу пил і шкідливі гази, створюються лісові культури з підвищеними газостійкістю і пиловловлюючими властивостями.

Ліси зелених зон міст забезпечуються також системою протипожежних заходів.

Біотехнічні заходи включають:

•  фітопатологічний і ентомологічний захист лісу і профілактику атак шкідників і хвороб шляхом здійснення лісопатологічного нагляду і використовування засобів захисту лісу, безпечних для людини і тварин;

•  збереження і регулювання чисельності тварин за допомогою системи щорічних обліків, заходів щодо охорони і регулювання чисельності, пристрої штучних кубел для птахів і рукокрилих, введення в деревостой плодово-ягідних дерев і чагарників створення системи «зон спокою», мікрозаповідників і мікрозаповідників для залучення господарсько-цінних організмів, підтримання високої надійності функціонування лісових екосистем.

Для регулювання чисельності тварин, що завдають шкоди лісовим насадженням, допускається їх відлякування, вилов і відстріл з дотриманням заходів безпеки відпочиваючих [20].

Сінокосіння допускається тільки на спеціально відведених ділянках. В лісах лісопаркової частини не допускаються такі побічні види лісокористування, як випас худоби, промислова заготівка лікарських трав, збір красиво квітучих рослин, деревних соків, грибів, ягід, плодів, горіхів, технічної сировини, а також охота.

4.1 Видовий склад деревних рослин парку м. Чернігова

На території парків м. Чернігів зустрічається значна кількість видів деревних рослин, які належать в переважній більшості до представників таких родин: Соснові, Кипарисові (відділ Голонасінні); Розові, Цезальпінієві, Бобові, Рутові, Симарубові, Самшитові, Сумахові, Липові, Гіркокаштанові, Березові, Букові, Бігнонієві, Вербові, Маслинкові (відділ Покритонасінні) (табл. 4.1).

Таблиця 4.1. Видовий склад деревних рослин міського парку

4.2 Особливості географо-кліматичних умов території парку Кордівка м. Чернігів

Територія міського парку має досить вдале розташування. Міський парк має досить вдале розташування. Він розміщений з правого боку від центральної частини міста. Досить вдале розташування парку пояснюється рельєфними особливостями місцевості. Продовженням парку є Кордівка. На території парку є природні стоячі невеликі водойми, які сприяють достатньому зволоженню паркової флори. Для естетичного оформлення парку споруджені фонтани.

Рис. 1. Територіальне розміщення Чернігівського міського парку

За природними умовами територія парку характеризується теплим, легким з достатньою кількістю вологи кліматом.

Щорічно мінімальна температура буває – 15 і нижче. В порівнянні з лютим в березні температурний режим в середньому підвищується на 5⁰С. Майже такий же ріст температури від березня до квітня.

Більш інтенсивний ріст температури відбувається в травні. Це пов`язано зі зменшенням хмарності, збільшенням світлової частини доби і висоти сонця над горизонтом. Різниця в середніх температурах за літні місяці невелика і складає 1 – 2⁰С.

Найтепліший місяць року – липень. Середня температура складає 19,5 – 22,8. в 75 – 80% років в літній період можлива температура 30 і вище. В літній період в районі переважають західні і північно-західні вітри.

Річна сума опадів становить від 45,7 до 55,4 мм. Протягом року опади розподіляються нерівномірно. Біля 70% всієї кількості їх випадає в теплий період, тільки 30% припадає на холодну пору року.

На тривалість періоду вегетації фітомеліоративних культур впливають заморозки. В середньому по району парку в повітрі вони припиняються в третій декаді квітня, а осіння починаються в кінці вересня – 1 декада жовтня. Середня тривалість без морозного періоду в повітрі складає 153 дні.

В цілому кліматичні умови району міського парку за кількістю тепла, світла і вологи сприятливі для вирощування переважної більшості деревних порід рослин.

На території міського парку ґрунтовий покрив в переважній більшості представлений такими основними видами ґрунтів: ясно-сірі та сірі опідзолені, деревно-слабопідзолисті, темно-сірі.

Ясно-сірі та сірі опідзолені ґрунти утворилися під змішаними і широколистими лісами. Від дерново-підзолистих ґрунтів відрізняються темно-бурим забарвленням ілювіальних горизонтів завдяки високому вмісту тут гумусу. Характерним для цих ґрунтів є менш чітко виражений перехід між горизонтами.

Ясно-сірі опідзолені ґрунти відрізняються від сірих меншою глибиною гумусового горизонту, який становить 14 – 15 см, та більш чітко вираженими елювіальним і ілювіальним горизонтами.

Гумусово-елювіальний горизонт сірих опідзолених ґрунтів має глибину 30 – 32 см. Нижче нього залягає безгумусний горизонт червонувато-бурого кольору, який містить велику кількість присипки SіО₂ і має тонкоплитчату структуру. Глибше він переходить у червоно-бурий ілювіальний горизонт,

Ясно-сірі та сірі опідзолені ґрунти належать до ґрунтів з невисокою природною родючістю. Верхні шари цих ґрунтів дуже бідні на органічні і мінеральні колоїди, мають розпилену структуру, запливають від дощів з утворенням корки.

Для поліпшення фізичних властивостей цих ґрунтів, збагачення їх на поживні речовини і зменшення кислотності необхідно вносити органічні добрива у вигляді торфокомпостів та перегною.

Темно-сірі опідзолені ґрунти і тим більш чорноземи опідзолені за морфологічними ознаками різко відрізняються від дерново-підзолистих ґрунтів як глибиною генетичних горизонтів, так і характером переходу горизонтів.

Темно-сірі опідзолені ґрунти поєднують у собі ознаки чорноземів і дерново-підзолистих ґрунтів. Ознаки чорноземів проявляються в добре розвиненому гумусовому горизонті (Не), що має глибину 30 – 32 см, у глибокому забарвленні профілю гумусом (Не+Ні становить 45 – 55 см) і в наявності кротовин у підорному шарі. Підзолистість виявлена наявністю у верхній частині ґрунтового профілю рясної борошнистої крем'янкової присипки та ілювіального горизонту. Темно-сірі опідзолені ґрунти на відміну від чорноземів опідзолених мають більш глибокий ілювіальний і дещо менший гумусовий горизонти.

Темно-сірі опідзолені ґрунти і чорноземи опідзолені більш забезпечені поживними речовинами, ніж ясно-сірі і сірі опідзолені ґрунти. За характером поживного режиму іони подібні до ґрунтів чорноземного типу ґрунтоутворення. Проте під дією процесу опідзолювання, що супроводиться руйнуванням вбирного комплексу, верхні їх шари збіднені на колоїди, мають кислу реакцію та знижену суму ввібраних основ.

Дерново-слабопідзолисті ґрунти мають невелику глибину гумусового горизонту, який часто дорівнює глибині орного шару – 15–25 (30) см. В цих ґрунтах майже нема цільних прошарків, які могли б затримувати вологу і поживні речовини близько до кореневої системи рослин, профіль їх пухкий – він обумовлює незадовільний водний режим, високу аерацію.

Зніс гумусу в дерново-слабопідзолистих піщаних і глинисто-піщаних ґрунтах у верхньому шарі (0–2,0 см) незначний і становить в середньому 0,85 з незначними відхиленнями в той і інший бік. Вбирна здатність цих ґрунтів невисока, вони ненасичені основами. Реакція ґрунтового розчину кисла: рН сольової витяжки 4,0–3,9, гідролітична кислотність 1,7–2,5 міліеквівалента на І00 г. ґрунту, сума ввібраних основ 1,5–5,0 м.-еквівалентів, ступінь насиченості основами невисокий – 15–60%. За ступенем забезпеченості поживними речовинами належать до слабозабезпечених.

Негативним явищем у цих ґрунтах є ґрунтові посухи, які можуть виникати при затримці у випаданні опадів у період вегетації рослин, внаслідок чого відбувається пригнічення чи, навіть, загибель значного проценту рослин.

На території міського парку представлені ґрунти, які без зайвих на них навантажень можуть бути використані для вирощування деревних рослин.

1. Рослинні та тваринні угруповання відіграють значну роль в житті міських біоценозів. Флора міста виконує певні функції: санітарно-гігієнічну, лікарську, естетичну.

2. Всі види, що перебувають у взаємодії на території міста входять до складу і за допомогою взаємозв'язків формують складну мозаїку біотичних співтовариств (біоценозів) урбоекосистеми.

3. Фітомеліорація це напрям прикладної екології, що полягає в дослідженні, прогнозуванні і використовуванні рослинних систем для поліпшення геофізичних, геохімічних, біотичних, просторових і естетичних характеристик оточуючої людину середовища, проектуванні і створенні штучних рослинних угрупувань з високими перетворюючими фізичне середовище властивостями.

4. На території міських біоценозів створюються зелені зони, вони створюються з метою посилення захисних та санітарно-гігієнічних функцій і є місцем відпочинку населення.

5. Територія парку має досить вдале розташування відносно рельєфного та естетичного аспектів.

6. Характеризуючи особливості міської флори нами було встановлено, що на території парку Кордівка м. Чернігів зустрічається значна кількість видів деревних рослин.

1.   Андриенко Т.Л. Растительный мир Украинского Полесья в аспекте его охраны. – К., 1983.

2.   Губко В.А. Нові заповідні території та об’єкти Чернігівщини // Національні та регіональні традиції в системі навчання та виховання студентів та школярів: Матеріали регіональної науково-методичної конференції 22 – 23 жовтня 1996 р.: Редколегія Т.В. Гринь – Ч. 1996 – 80 с

3.   Гордієнко М.І., Бойчук А.Ф., Гордієнко Н.М. Штучні ліси в дібровах. – Житомир: Полісся, 1999. – 592 с.

4.   Гостев В.Ф., Юскевич Н.Н. Проектирование садов и парков. – М.: Стройиздат, 1991. – 340 с.

5.   Дмитрієва В.І. Грунти Чернігівської області. К.: Урожай, 1969. – 62 с.

6.   Един Ю.А. Рослини наших лісів. – К.: Радянська школа, 1979. -238 с.

7.   Заверуха Б.В. Охраняемые растения Украины. – К., 1983.

8.   Заверуха Б.В. У світі рослин – К.: Урожай, 1991. – 253 с.

9.   Закревська Г.І. Геологічний та геоморфічний нарис Чернігівського Полісся. – К., 1936.

10.      Жизнь растений, т. 5. / под ред. М.В. Горленко. – М.: «Просвещение», 1976. – 475 с.

11.      Калінін М.І. Лісові культури. – К.: НМК, 1991. – 149 с.

12.      Карпенко Ю.О., Графін М.В. Загадковими стежками «Ялівщини». – Чернігів, 2002. – 40 с.

13.      Карпенко Ю.О. Лукаш О.В. Охорона рідкісних видів на Чернігівщині в природі та їх введення в культуру // Рідкісні та корисні рослини флори Чернігівщини в природі та культурі – К., 1997 – С. 14–18.

14.      Кимишев Н.С. Введение в фитоценологию. – Воронеж: Изд. Воронеж. Ун-та, 1986. – 204 с.

15.      Комплексное озеленение мест. К.: Будівельник, 1964. – 48 с.

16.      Кучерявый В.А. Природная среда города. Львів: Вища школа, 1984. – 142 с.

17.      Кучерявый В.А. Фитомелиорация. – М.: НТО «Информация», 1991. – 288 с.

18.      Кучерявий В.П. Урбоекологія. – Львів: Світ, 2001, 390 с.

19.      Лукаш О., Чорний Я. Дендрарій Чернігівского Педуніверситету: заснування та перспективи. // Укр. бот..журнал. – 1999. №3. – С. 45 – 46.

20.      Мулярчук С.О. Рослинність Чернігівщини. – К., 1970.

21.      Матвеева Г.В., Тарабрин А.Д. Ботаника – 3-е изд., перераб. и доп. М.: Агропромиздат, 1989. 286 с.

22.      Мир растений. В 7 томах / под ред. М.В. Горленко. – М.: «Просвещение», 1991. – 475 с.

23.      Мороз І.В., Гришко-Богмако Б.К. Ботаніка з основами екології: Навч. посібник. – К.: Вища школа, 1994. – 259 с.

24.      Марчак А.В. Ліс і довкілля. – Вінниця, ВДСТІ, 1998, – 199 с.

25.      Машинский Л.О. Город и природа. – М.: Стройиздат, 1973. – 227 с.

26.      Методические рекомендации по технологии создания лесных насаждений на эродированных горных склонах Крыма. – Харьков: НДИЛГи АМ, 1982. – 52 С.

27.      Основи лісової радіоекології. – К.: УкрНДІ лісового господарства та агро меліорації, 1999. – 592 с.

28.      Определитель высших растений. – К., 1992.

29.      Пойкер Х. Культурный ландшафт: формирование и уход. – М.: ВО «Агропромиздат», 1987. – 176 с.

30.      Пряхи В.Д., Николаенко В.Т. Пригородные леса. М.: Лесная промышленность, 1981. – 248 с.

31.      Рідкісні та корисні рослини флори Чернігівщини в природі та культурі – К., 1997 – 320 с.

32.      Таран И.В., Агапова М. Пейзажные группы для рекреационного строительства. – Новосибирск, 1981. – 240 с.