Реферат: Соціально-історичні умови виникнення християнства

РЕФЕРАТ

на тему:

„Соціально-історичні умови виникнення християнства”

1. Загальні положення

Християнство є однією з найбільших світових релігій, має близько 1,5 млрд. прихильників, що складає приблизно 20% населення земної кулі. Воно поширене в усіх країнах світу, а домінує серед населення в Європі, Америці, Центральній та Південній Африці, Австралії. Християни складають переважну більшість населення в найбільш розвинених країнах, що дозволяє їм справляти значний вплив на перебіг політичних і соціально-культурних світових подій. Протягом майже 2 тис. років існування народів християнство впливало на розвиток їхньої культури, певною мірою визначало історичну долю окремих народів. Християнство є також однією з найбільш розвинених в ідеологічному плані монотеїстичних релігій.

Християнство виникло в ї ст. н. е. у східних провінціях Римської імперії, зокрема в Антіохії, Сирії, Малій Азії. Римська імперія на той час була великою рабовласницькою державою, соціально-політичний лад якої знаходився у глибокій кризі, що обумовлювало посилення експлуатації рабів, загострення соціально-класових суперечностей і призводило до численних повстань і війн рабів проти рабовласників. Але виступи рабів, як і поневолених народів, щоразу завершувалися поразкою. Це вело до втрати впевненості у своїх силах та віри в можливість подолання соціального зла, викликало почуття приреченості, безперспективності. Серед рабів і поневолених народів поширювалися песимістичні настрої, відчай та безнадійність, а як наслідок цього — пошуки спасіння й порятунку від зла в надії на допомогу небесних сил, божого рятівника. Цьому сприяло й те, що в умовах деградації суспільства, апатії й деморалізації досить поширеними були віра в диво, екстази, видіння, привиди і под. Свідомість знедолених людей ставала дуже сприйнятливою до містико-релігійних ідей та уявлень, що було живильним грунтом для засвоєння християнського месіанського віровчення.

Перші християнські громади з'явилися серед населення єврейської діаспори у другій половині І ст. н. е. Об'єднання їх відбувалося під впливом запозиченої а іудаїзму ідеї спасителя, месії, посланця Боги, який мав прийти і спасти пригноблених і знедолених. Ця ідея стала популярною також серед рабів, старців, жебраків ти інших верств населення. Згодом віра в спасителя, месію (іудаїстичний месіанізм) стала одним із джерел міфу про Христа (Христос — по-єврейськи Месія, грец. переклад — Помазаник, їм’я Ісус — Спаситель). Взагалі, про первісне християнство досить яскраво свідчить книга Нового Заповіту "Апокаліпсис". У ній ще не згадується назва "християни", а своїх одновірців автор уважав іудеями; не знаходимо тут також ні догматики, ні моралі пізнішого християнства. Але в "Об'явленні Івана Богослова" досить виразно пророкується кінець світу, перемога Бога над антихристом і встановлення месією вічного Небесного Царства.

Відомо, що перші християнські громади не мали сталої організації. Вони були розрізнені, діяльність їхня зводилася до розспівування молитов на релігійних зібраннях і спільних трапезах. Не було професійного духовенства, єдиного християнського віровчення і культу. Навіть більше, християни зазнавали від Римської держави утисків, переслідувань і навіть масового знищення протягом майже всього II ст.

2. Етапи еволюції християнства

Попервах християнство було лише однією з месіанських сект іудаїзму. Але наприкінці І ст. до християнських громад вступали й неєвреї, яким була близькою ідеологія християнства — ідеї гріховності, спасіння і спокути, спасителя, месії. У II ст., незважаючи на гоніння християн з боку влади, їхні громади поширилися на всю територію Римської імперії, в їхній структурі з'явилися постійні посадові особи — диякони та єпископи, які грали провідну роль у питаннях догматики і культу. Наприкінці II — на початку III ст., долаючи гостру боротьбу між окремими сектами й течіями, християнські громади об'єдналися навколо великих міст імперії — Александрії, Карфагена, Рима та ін. Єпископи цих міст, які очолювали церкви своїх провінцій, стали називати себе митрополитами. Так поступово складалася церковна організація християнства, а ЇЇ ідеологія набувала дедалі більшого поширення серед римських громадян. У 313 р. імператор Константин видав едикт (указ) про надання християнству офіційної рівності з усіма релігіями, а 324 р. — оголосив християнство державною релігією.

Ще на початку III ст. керівники християнських громад збирали локальні, помісні собори для вирішення питань догматики і культу, У 325 р. за ініціативою і під головуванням імператора Константина відбувся І Вселенський собор в місті Нікея (Мала Азія). На Нікейському соборі було затверджено "Символ віри" (у першій редакції) — стислий виклад основних догматичних положень християнства, який мав об'єднати єдиним віровченням розрізнені громади. Собор визначив також час святкування Пасхи, засудив єресь аріанства. II Вселенський собор (381 р., Константинополь) уточнив редакцію нікейського "Символу віри", затвердив формулу троїчності Бога, засудив єретичні рухи. III Вселенський собор (431 р., Ефес) визнав Діву Марію Богородицею. На IV Вселенському соборі (451 р., Халкідон) було прийнято догмат про двоєдину природу Ісуса Христа, якого визнано Богом і людиною, що має дві істоти, але одну іпостась. Окремі церкви не визнали цього догмату, що призвело до першого розколу в християнстві та утворення нехалкідояських (монофізитських) церков — Вірмено-григоріанської, Коптської (Ефіопської) та ін. Монофізити стверджували, що Ісусові Христу властива одна природа — божественна. V і VI Вселенські собори (553 і 680 рр», Константинополь) у своїх основних рішеннях засудили монофі-зитів і моїгофилітів (останні визнавали за Христом дві природи, але єдину волю, одну "боголюдську" енергію). VII Вселенський собор (787 р_м Нікея) засудив іконоборство і виніс рішення про вшанування ікон і хреста. Зазначимо, що православна церква визнає рішення лише семи Вселенських соборів» Римсько-католицька церква називає Вселенськими і 14 наступних соборів, що їх скликала сама. У VI ст. в християнстві склалася церковна організація з центрами патріаршестві Рим, Константинополь, Александрія, Антіохія та Єрусалим.

З IV ст. еволюція християнства визначалася історичною долею Римської імперії. Відомо, що 330 р. імператор Константан переніс столицю імперії у свою колонію на Сході — Візантію. У 395 р. імперія розпалася на Західну (Рим) і Східну (Константинополь). Германські племена 476 р. остаточно зруйнували Західну імперію. Східна імперія, відома як Візантійська, стала найбільшою феодальною державою і проіснувала до 1453 р. Отже з IV ст. визначилися два центри християнства: західний — у Римі та східний — у Візантії. Таке співіснування центрів, із різними соціально-політичними умовами, часто спричиняло церковні конфлікти між ними. Так, У VII—VIII ст. візантійські імператори, самовільно привласнивши право очолювати церкву, вважали за можливе міняти не лише східних патріархів, а й західного главу християн. Після VII Вселенського собору відносини між ними загострилися внаслідок дискусії про сходження Святого Духа тільки від Бога-отця чи й від Бога-сина, як уважала західна церква. Суперечки досягли кульмінації в 60-рр. IX ст.» коли було піддано анафемі папу Миколу І і патріарха Фотія. Нарешті, в XI ст. знову спалахнула суперечка про верховенство у християнстві, що призвела 1054 р, до повного розмежування і розколу християнства на дві церкви: західна прибрала назву римо-католицької (тобто вселенської, римо-всесвітньої), а східна (греко-візантійська) стала називатися ортодоксальною (правовірною, православною), з додаванням терміна "кафолічна" (всесвітня).

У ті часи християнство поширювалося на теренах Європи. Король германського племені франків хрестився 496 р., хоча інші германські племена залишалися язичниками до кінця VIII ст. Християнізація англосаксів, які вторглися на територію Британії, почалася наприкінці VI ст. У VI ст. християнська церква утвердилася в Іспанії, Грузії. У VII—IX ст. прийняли християнство слов'яни Південної та Центральної Європи: Великоморавське князівство (831 р.), Болгарія (864—865 рр.), Чехія (882—884 рр.) У 925 р. християнство утвердилося в Хорватії, 966 р. — в Польщі. У другій половині X ст. ввійшли до християнського світу Угорщина і Данія, наприкінці X ст. — Швеція, Норвегія і Київська Русь (988 р.)

В еволюції західного і східного християнства не було єдності ні за віровченням, ні за організацією. У XVI ст., в період Реформації, від католицизму відійшла частина віруючих, яка утворила протестантський рух, на основі якого потім склалися різноманітні протестантські церкви. Починаючи з XVII ст. , всередині католицизму та окремих православних церков (приміром, російської) виникали численні секти і течії, окремі з них існують і досі. Взагалі християнство зараз переділене на три великі течії; католицизм, православ'я і протестантизм, які різняться ідеологією та організацією.

3. Віровчення християнства

Богословська думка вважає християнське віровчення наслідком пропаганди вчителя Ісуса Христа, який, власне, й започаткував християнську релігію. Історична наука, посилаючись на новозавітні тексти, не дає нам повної інформації про образ Ісуса Христа, його проповідницьку діяльність. В "Апокаліпсисі" християнське божество не назване своїм іменем, воно не має нічого спільного а земним проповідником і вчителем (Об., 5:6; 12:1; 12:5). У Посланнях апостола Павла образ Христа подано абстрактно. Це — Бог, який втілився в людину, Боголюдина: народився на землі від земної жінки, був страчений і воскрес. Але де, коли та за яких умов він народився, залишається невідомим, зокрема для апостола Павла (Дії, 10:38—42). Виразний портрет мандрівного проповідника є лише в Євангеліях від святого Матвія та святого Луки, які подають біографію Ісуса Христа (Мт., 1—5, 27—28; Лк., 2—6, 23—24). Але закінченого історичного образу Христа, заснованого на фактографічному матеріалі, немає навіть тут.

Сучасна історична наука нагромадила чимало даних, які свідчать про тривалий період формування християнського віровчення, його багатоступеневий характер творіння. Попервах становлення християнського вчення відбувалося на підвалинах іудаїзму: біблійна традиція визнається як своєрідна передісторія християнства, а "П'ятикнижжя" Мойсееве, "Книга псалмів", Пророцькі книги та ін. увійшли до християнського канону як "Старий Заповіт. Бог християн — це єдиний, живий і особистий "Бог Авраамів, і Бог Ісаків, і Бог Яковів" (Мт_м 22:32). Христос і апостоли моляться в іудейських храмах, виконують обряд обрізання та ін., що належить робити побожному іудею. Християнство запозичило з іудаїзму моральні заповіді, вчення про кінець світу і віру в настання Небесного Царства, хоча воно за змістом не є адекватним, оскільки Христос по-іншому сприйняв іудейську мораль, про що виголосив у Нагірній проповіді (Мт., 5), а християнський міф про прихід на землю месії Ісуса, його страждання і смерть стали спокутою людських гріхів. Водночас християни сформулювали нові ідеї (особистого безсмертя і загробної відплати), що були невідомі іудеям.

Християнське вчення має й філософські джерела, зокрема вчення єврейського філософа Філона Александрійського (25 до н. е. — 50 н, е.): про те, що Бог-отець виступає творцем ідей, душі, світу, а посередником між Богом і людьми є Світовий розум, Логос; про природжену гріховну сутність людини; про необхідність урятування душі через аскетизм і страждання; про Логос (слово) як месію, спасителя. Дуже сильно вплинуло на християнську ідеологію філософське вчення стоїка Сенеки (4 до н. е. — 65 н. е.): про рівність людей перед Богом; про врятування душі як мети життя; про любов до ворогів та ін. Особливо вартісними для християнства були моральні повчання Сенеки про те, що людина має бути покірною, смиренною, витриманою, розсудливою, відмовлятися заради спасіння душі від земних радощів і насолод.

На формування культу в християнстві досить великий вплив, окрім іудаїзму, зробили численні східні культури, насичені містичними ідеями, зокрема культ перського бога сонця Мітри (святкували 25 грудня), культи богів Осириса, Адоніса та ін., які вмирали та воскресали (відзначалися свята в дні весняного рівнодення), культи та обряди давньоримської політеїстичної релігії.

Та все ж християнство було новою релігією, яка мала оригінальні за новизною ідеї та ідеали. Насамперед це ідея Боголюдини — Спасителя Ісуса Христа, який страждав і віддав життя, спокутуючи гріхи людства. Ідеал людини, яка страждає за інших, уперше в історії античної культури дозволив підняти голос на захист знедолених, стражденних і поневолених людей. Християнська мораль пронизана людяністю, гуманізмом, оскільки формувалась як альтернатива аморалізмові, що поширився в період занепаду рабовласницького Риму. Недарма християнські апологети Юстин, Кіпріан, Тертуліан та ін. гостро викривали анти-людські звичаї та панівну мораль Риму, жорстокість, несправедливість, спотворення, користолюбство й лицемірство.

На основі ідейних джерел християнства Біблії (Старого й Нового Заповітів), рішень Вселенських соборів, Святого переказу (твори церковних авторитетів) було вироблено й затверджено "Символ віри", що складається з 12 догматичних положень: 1) вірити в єдиного Бога, який існує в трьох іпостасях; Бог-отець, Бог-син і Бог—Дух Святий (християнська свята Трійця); 2) догмат про боговтілення, згідно з яким Христос, залишаючись Богом, народився від Діви Марії; 3) догмат про спокуту, відповідно до якого Христос своїм стражданням і смертю на хресті спокутував гріхи людей; 4) догмат про воскресіння, за яким через три дні після страти Христос воскрес та був серед людей іще 40 днів; 5) догмат про вшестя зобов'язує людей вірити, що після воскресіння Христос потім піднісся на небо до Бога-отця, але повернеться на землю під час другого пришестя; 6) догмат про віру в безсмертя душі; 7) догмат про існування пекла і раю; 8) догмат про небесну відплату за богоугодне життя на землі; 9) догмат про віру в єдину святу, соборну та апостольську церкву; 10) догмат про визнання необхідності хрещення; 11) догмат про воскресіння мертвих; 12) догмат про прихід вічного Царства Небесного для праведників і вічних мук для грішників.

Окремо від "Символу віри" християнська ідеологія містить також ідеї, погляди та уявлення про навколишній світ (християнська картина світу), про походження людини, про соціальний устрій, про сім'ю і шлюб, про жінку, про працю та про безліч інших проблем людського життя. Взагалі християнський світогляд являє собою строкату картину релігійних і реалістичних поглядів. Завдяки останнім ідеям та ідеалам, особливо соціально-етичного спрямування, християнство вижило й перетворилося на потужну релігійну ідеологію, що панує у свідомості великої частини людства. Народ зрозумів і сприйняв у християнстві те, що відповідало його сподіванням та уявленням.

4. Християнський культ

Паралельно становленню ідеології християнства відбувалося формування християнського культу, сукупності особливих ритуалів, обрядів і дій. Унаслідок цього процесу в християнстві склалася досить розгалужена система різноманітних свят, постів, жертвоприношень, поклонінь, молитов, богослужінь, таїнств, релігійних треб тощо, обгрунтованих вірою в надприродне та регламентованих віровченням, церковними канонами. Останні зафіксовані в богослужбових книгах»

Найважливішими з християнських обрядів є сім таїнств До них належать; хрещення (прилучення до християнства засобами обливання чи занурення у воду), миропомазання (додання хрещеному Святого Духа через змащування освяченим маслом — миром його тіла); покаяння (сповідь, каяття віруючого за його гріхи перед священиком), причащання, або євхаристія (куштування хліба й вина, що символізують тіло і кров Христа), шлюб (здійснення в храмі церковного шлюбу, вінчання), священство, або ординація (єпископське висвячення на церковнослужителя), маслосвяття, або соборування (помазання єлеєм тяжко хворої або вмираючої людини).

Важливим елементом християнського культу є також богослужіння — сукупність церемоній та обрядових дій, звернених до Бога з метою отримати від нього милість. У християнстві існують кола: річного богослужіння (порядок відправлення богослужінь протягом року); тижневого богослужіння (порядок відправлення служб на кожний день тижня: неділя — воскресіння Ісуса Христа, понеділок — ангелам Бога, вівторок — пророкам, середа — зраді Ісуса Христа, четвер — святійшим християнства, п'ятниця — розп'яттю Ісуса Христа, субота — всім святим християнської церкви), добового богослужіння (складається з 9 служб: вечірніх і нічних — вечірня, завечірня, опівнічна й ранішня, та денних — першої, третьої, шостої та дев'ятої години). Центральним місцем богослужіння е літургія (обідня, меса), що відбувається в храмі урочисто й супроводжується музикою та співами, поклонами, запаленням свічок і лампад та ін. У християнстві для богослужінь використовуються національні мови, а окремими церквами також створені (прийняті) для богослужінь відповідні мови ("мертві" мови). Так, у католицизмі вживається латинська мова, в окремих православних церквах — церковно-слов'янська.

Християнські свята посідають важливе місце в культовій практиці; поділяються на головні, великі та престольні. Це дні відзначення подій церковної історії, християнської міфології, пам'ятні дати. Головних свят — 12 (дванадесяті); деякі з них мають фіксовану дату (за юліанським чи григоріанським календарем) проведення. Це такі свята: Пасха, або Великдень (у пам'ять воскресіння з мертвих Ісуса Христа); Різдво Христове (день народження Ісуса Христа: 7 січня або 25 грудня відповідно до григоріанського чи юліанського календаря); Трійця, або П'ятидесятниця (в пам'ять про зішестя Святого Духа на апостолів у 50-й день після воскресіння Христа); Стрітення Господнє (представлення батьками Ісуса Христа Богові, 2 лютого); Хрещення Господнє, Богоявлення (в пам'ять хрещення Ісуса Христа в річці Йордан пророком Іваном Хрестителем, 19 січня); Спас (перетворених Ісуса Христа в присутності апостолів на Божу істоту, 19 серпня); Вхід Господа в Єрусалим, або Вербна неділя; Вознесіння Господнє (в пам'ять про вшестя Ісуса Христа на небо у 40-й день після Великодня); Здвиження Чесного і Животворного Xреста Господнього (присвячений вшануванню хреста, 27 вересня); Введення у храм Пресвятої Богородиці (в пам'ять відвідання храму Дівою Марією, 4 грудня); Благовіщення (сповіщення Діві Марії архангелом Гавриїлом про народження Сина Божого Ісуса Христа, 7 квітня); Успіння Богородиці, або перша Пречиста (день смерті Діви Марії, 28 серпня).

До великих свят (які не входять до числа дванадесятих, але широко вшановуються) належать: Покрова (14 жовтня); Різдво Івана Хрестителя (7 липня); Обрізання й Найменування Господнє (14 січня); Свято святих апостолів Петра і Павла (12 липня); Відсікання голови Івана Предтечі. Престольні, або храмові свята, свята на честь святих установлені церквою на вшанування християнських святих, Богородиці, чудодійних ікон та інших подій, ім'ям яких названо місцевий храм або день у церковному календарі. Під час свят проводяться урочисті богослужіння з прославлянням відповідних подій.

У християнському культі існують також пости, тобто утримання від їжі чи обмеження щодо страв тваринного походження протягом певного часу. Пости, як і свята, пов'язані з життям Ісуса, християнських святих. Зокрема, перед Великоднем установлено Великий піст, на спогад про страждання і смерть Христа. У церковному календарі встановлено пісні дні — середа і п'ятниця. Існують тривалі пости: Апостольський — від свята Трійці до 12 липня (Петрівка), Успенський, або Спасів (з 1 по 25 серпня), Різдвяний, або Пилипівка (за 40 днів до Різдва). Кількість пісних днів в окремих християнських церквах досягає 200.

Серед культової практики у християнстві досить поширені молитви, тобто звернення віруючих до Бога (їх образів чи святих предметів) із проханням послання їм блага та відвернення зла. Молитва — це своєрідна форма заклинань у формі прохань та благань, якими супроводжуються майже всі релігійні церемонії. Вони бувають колективні (групові) або індивідуальні, їхні тексти подаються у відповідних молитовниках. Поширені в християнстві і вшанування реліквій, тобто певні магічні дії навколо визначених церквою сакральних предметів. Найвідоміші у християнстві — вшанування ікон (зображення), образ Бога, святих та інших сакральних істот — об'єктів вшанування, хреста (встановлений у IV ст, символ страждання і смерті Ісуса), мощей (нетлінні мощі святих, тобто людей, які вшановуються церквою) та ін.

Структура релігійних організацій у християнстві різноманітна. Але в ній завжди є миряни і клір, звичайні віруючі й духовенство, тобто священнослужителі і церковнослужителі (псаломщики , паламарі тощо). Священнослужителі мають духовний сан і відповідну ієрархію: ієреї — середнє духовенство (священики), яке безпосередньо обслуговує віруючих, та архієреї, єпископат — вище духовенство. Церковнослужителі духовного сану не миють, вони лише допомагають священнослужителям під час богослужінь і таїнств.