Курсовая работа: Військово-політичний блок НАТО: історія діяльності союзу та співпраці з Україною

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

 

«Військово-політичний блок НАТО:

історія діяльності союзу та співпраці з Україною»

 


План

Вступ

Розділ І. Історія створення та діяльність НАТО

1.1.  Історія та структура НАТО

1.2.  Переваги членства в НАТО

1.3.  Діяльність США у Північно-Атлантичному союзі

1.4.  Роль США в системі міжнародних організацій

Розділ ІІ. Історія розвитку відносин України з НАТО

2.1.  Стратегічний альянс: Україна – НАТО

2.2.  Хартія між Україною та НАТО

2.3.  Основні напрями співробітництва

Збройних Сил України з НАТО

Висновки

Список використаної літератури


Вступ

НАТО - це союз, відданий принципові колективної оборони як основи для збереження миру та забезпечення майбутньої безпеки. Спроможність Альянсу виконувати свої завдання залежить від високого ступеня координації та планування як на політичному рівні, так і в галузі оборони. Ядром НАТО є 19 держав-членів цієї організації. Проте в кожній сфері своєї діяльності Альянс активно налагоджує партнерські зв'язки з багатьма іншими країнами.

Партнерство набуває різних форм. Тридцять країн беруть участь у "Партнерстві заради миру", що ґрунтується на погодженому Рамковому документі та Програмах індивідуального партнерства. Що стосується 46 країн-членів Ради євроатлантичного партнерства, серед яких і 19 держав Альянсу, то в основі їхнього партнерства лежить всеосяжний План дій. Україна-НАТО, а також участь у програмі "Партнерство заради миру" та членство у Ради євроатлантичного партнерства. Співпраця з шістьма середземноморськими країнами, що беруть участь у Середземноморському діалозі НАТО, базується на узгодженій робочій програмі.

Внутрішній устрій НАТО відображає зв'язок між цивільними і політичними складниками співробітництва та військовими структурами, що сприяють їх здійсненню. У сферах політичних консультацій, оборонного планування і політики, співпраці у справах озброєнь, зв'язку, протиповітряної оборони, матеріально-технічного забезпечення збройних сил створено різні комітети, які відповідають за перспективне планування та надають поради щодо необхідних дій Північноатлантичній раді або Комітетові військового планування НАТО, Відбуваються також консультації з питань економіки, пов'язаних із безпекою. Вони стосуються, зокрема, витрат на оборону та переведення оборонних галузей промисловості на цивільні рейки. При підготовці та проведенні заходів на основі консенсусу, досягнутого країнами-членами, кожен із комітетів, що діють на згаданих вище напрямках, у значній мірі спирається на результати роботи, проведеної відповідними підрозділами Міжнародного секретаріату та Міжнародного військового штабу.

Актуальність теми. Я вважаю що ця тема є досить актуальною в наш час, саме в тій політичній обстановці яка склалася сьогодні в світі.

 НАТО є центром врегулювання світових проблем, саме ця організація сприяє налагодженню співробітництва між країнами-членами Північноатлантичного Союзу у політичній, воєнній та економічній, а також науковій та інших невоєнних галузях. Саме тому так багато країн світу прагне до членства в цій організації.

Роль США в НАТО є безперечною - з моменту виникнення Організації Північноатлантичного Договору і до сьогодення.

На сьогодні одним з головних аспектів зовнішньополітичної діяльності США є укріплення лідируючої ролі Сполучених Штатів у світі, їх військової могутності, збереження та посилення НАТО.

Джерельна база стосовно цієї теми досить широка, існує навіть декілька видів праць по цій тематиці.

Серед праць загального характеру слід виділити:

– працю Іванової І.М. "Концепция Атлантического сообщества во внешней политике США", видану у Москві у 1985 році, в якій автор висвітлює основні аспекти зовнішньополітичної діяльності Сполучених Штатів у післявоєнний період;

– роботу Шеїна В.С. "США и НАТО: Эволюция империалистического партнерства", видану у Москві у 1985 році, що акцентує увагу на особливій ролі США у Північноатлантичному Союзі;

– спільну роботу Караганова С.А., Трофіменко Г.А., Шеїна В.С. "США - диктатор НАТО", видану у Москві в 1985 році, яка визначає позицію Сполучених Штатів Америки в НАТО;

– працю Воронцова Г.А. "Атлантические отношения и современность", що була видана у Москві в 1977 році, і яка висвітлює відносини США і Європи в 1945-1970-ті роки.

До монографій і публікацій по цій тематиці можна віднести:

– статтю Квітки В. "Для чого існує завтра?", надруковану в газеті "Столиця" 10 лютого 1998 року;

– публікацію Гончара Б.М. та Гончар Ю.Б. "Ставлення США до проблем інтеграції країн Центрльно-Східної Європи в Західноєвропейське об'єднання", надрукованій в "Питаннях нової та новітньої історії" у випуску №41 за 1995 рік, присвяченій проблемам нової Європи та ставленню до них Сполучених Штатів;

– статтю Каспрука Б. "НАТО як гарант стабільності та безпеки в Європі", що була надрукована у газеті "Час" за 9 жовтня 1997 року, і роз'яснювала місце та роль НАТО на сучасному етапі;

– статтю Шитова А. "Конференция в США про будущее НАТО", надруковану у журналі "Компас", №17-18 за 1997 рік , яка висвітлює думки американських експертів щодо політики Північноатлантичного Союзу у наступному столітті;

– публікацію Кікіло В. "Американские эксперты о проблемах расширения НАТО", опублікованій в журналі "Компас", №29 за 1997 рік, та присвяченій одному з головних напрямків політики НАТО на сучасному етапі - проблемі розширення Альянсу, та ряд інших праць.

При написанні роботи я використовувала також і праці довідного характеру такі як "НАТО. Довідник", "Організація Північноатлантичного Договору. Статті" та інші.

Серед документів та матеріалів слід виділити: "Зустріч на вищому рівні в Мадриді", "Декларацію сесії Північноатлантичної Ради", програму "Партнерство заради миру".

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є комплексна історична і загальнотеоретична характеристика історії створення НАТО.

На основі вище названої літератури та джерел автор даної роботи ставить перед собою такі завдання:

1. Дослідити історію створення та діяльності НАТО;

2. Висвітлити історію розвитку відносин України з НАТО.

Предмет дослідження становлять причини та фактори, що обумовили становлення НАТО.

Об’єктом дослідження є процес становлення і розвитку НАТО.

Наукова новизна. Проаналізовані різні точки зору на проблему становлення НАТО, визначено провідні напрями, проведена систематизація накопиченого матеріалу. Зроблено аналіз вірогідності окремих джерел, які широко використовувалися при вивченні даного питання. Виявлено недостатньо досліджені питання з історіографії дослідження, а також проблеми, які потребують негайного розроблення на сучасному етапі.

Структура роботи включає в себе два розділи виділені за проблемно-хронологічною ознакою, вступ, висновки і список використаних джерел і літератури.

Практичне значення роботи. Запропонована на захист курсова робота відзначається актуальністю та новизною дослідження. Результати проведених досліджень можуть бути використані: при розробці проблем всесвітньої історії, деякі узагальнення, зроблені автором можуть бути використані для розробки спецкурсів і спецсемінарів.


Розділ І. Історія створення та діяльність НАТО

 

1.1.     Історія та структура НАТО

 

Історія створення НАТО безпосередньо пов'язана з тими подіями, що відбувалися в світі після другої світової війни. Але спробуємо виявити корені НАТО ще глибше. Три рази з часу Французької революції за останні двісті років Європа змогла мирним шляхом змінити основи своєї безпеки. Сьогодні континент знову стоїть на порозі таких змін. Перша постнаполеонівська архітектура європейської безпеки була розроблена на Венському конгресі у 1815 році, що стримувала загрозу великомасштабної європейської війни на протязі 99 років. Молоді США залишились збоку, хоча за сорок років приймали участь у двох війнах з Англією.

У другий раз архітектура європейської безпеки була дещо змінена у Версалі в 1919 році. Центральну роль в цьому процесі відігравав президент Вудро Вільсон, але США поспішили відійти від участі в будь-яких структурах, створених за їх же допомогою. Цей крок сприяв послабленню Америки і призвів до трагічного відновлення загальної війни двадцять років потому. Коли у 1945 році знову настав час перегляду засад європейської безпеки, великі держави спочатку збудували систему, засновану на принципах, проголошених на Ялтинській і Потсдамській конференціях і у Статуті ООН. Але вже у 1947 році, зрозумівши, що вона не здатна стримати радянську експансію, лідери західних країн створили більш ефективну структуру колективної безпеки для мирного часу, в основу якої були покладені "доктрина Трумена", "план Маршала", НАТО, атлантичне партнерство і лідируюча роль Америки.

Ця система відображала головні цілі американської політики в Європі у післявоєнний період. Але в епоху після закінчення "холодної війни" перед Сполученими Штатами в їх європейській політиці поряд із старими постали і нові завдання. На цей раз США повинні були взяти на себе ініціативу європейського архітектора, з тим щоб охопити всі країни континенту і таким чином стабілізувати Європу в цілому. Сюди повинні були входити власно західні країни, країни колишнього соцтабору в Центральній Європі і саме головне Росія і колишні радянські республіки.

Отже, в період між 1945-1949 роками між державами Західної Європи та їхніми союзниками в Північній Америці постала нагальна проблема повоєнної відбудови економіки.

22 січня 1948 року Ернест Бевін (міністр закордонних справ Великобританії), виступаючи в Палаті громад британського парламенту, запропонував в тій чи іншій формі союз Західних країн. Пропозиція була підтримана європейською громадою, і підписавши в березні 1948 року Брюссельський договір, п'ять держав Західної Європи, а саме: Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Сполучене Королівство і Франція цим самим засвідчили своє рішуче прагнення створити ефективну і мобільну систему оборони і зміцнити та поглибити взаємні контакти таким чином, щоб бути спроможними протидіяти ідеологічній і політичній загрозі з Півночі.

Відтак 27-28 вересня 1948 року міністри закордонних справ держав-учасниць Брюссельського договору заснували Організацію оборони Західного Союзу.

Потім відбулися переговори між США і Канадою про створення єдиного Північного Альянсу, заснованого на гарантіях безпеки та взаємних зобов'язаннях між Європою та Північною Америкою. І вже 10 грудня 1948 року представники держав-учасниць Брюссельського договору США і Канади розпочали у Вашингтоні переговори про укладання Північноатлантичного договору. Держави-члени Брюссельського договору запросили Данію, Ісландію, Італію, Норвегію і Португалію взяти участь у цьому процесі. Наслідком цих переговорів стало підписання 4 квітня 1949 року Вашингтонського договору, що започаткував спільну систему безпеки, засновану на партнерстві цих країн. Мелодії, що звучали в залі, де проходила процедура створення НАТО, були американськими, і нагадували всім, хто тепер буде "замовляти музику", визначати воєнну доктрину блоку, політику країн, що входять до нього.12 березня 1952 року першим генеральним секретарем НАТО було обрано лорда Ісмея з Великобританії. У 1952 році до договору приєдналася Греція і Туреччина. ФРН вступила до Альянсу у 1955 році, а Іспанія у 1982 році.

НАТО було створено як союз незалежних держав об'єднаних загальною зацікавленістю у збереженні миру та захисті своєї свободи на засадах політичної солідарності, забезпечення адекватної оборони з метою утримання і у випадку необхідності відведення будь-якої форми розв'язання проти них агресії. Створений у відповідністю із статтею 51 Статуту ООН, яка підтверджувала невід'ємне право держав на індивідуальну або колективну оборону, Північноатлантичний Союз є співтовариством вільних держав, єдиних у своїй рішучості зберегти власну безпеку, на засаді надання один одному взаємних гарантій, та забезпечення стабільних відносин з іншими державами.

Організація Північноатлантичного договору має таку структуру, яка дозволяє здійснити всі цілі НАТО. Вона є міжурядовою організацією, в рамках якої країни-члени зберігають повний суверенітет і незалежність. Ця організація являє собою форум, на якому вони проводять спільні консультації з будь-яких проблем та приймають рішення з політичних та воєнних питань що стосуються їх безпеки.

Першочерговим завданням НАТО є захист свободи та безпеки її членів політичними та воєнними засобами у відповідності зі Статутом ООН. Спираючись на загальнодемократичні цінності, права людини та дотримання законності, з моменту створення Північноатлантичний Союз проводить діяльність, спрямовану на встановлення справедливого та міцного миру в Європі. Ця центральна мета залишається незмінною. НАТО також являє собою трансатлантичне звено, що пов'язує безпеку США з безпекою Європи. В цій організації знаходять своє практичне втілення дійсні колективні зусилля її членів на підтримку їх загальних інтересів.

Основоположним принципом діяльності Північноатлантичного Союзу є вірність прийнятим на себе загальним зобов'язанням та співробітництво суверенних держав, яке базується на неподільності безпеки її членів. Приймаючи до уваги характер та результати щоденної діяльності НАТО в політичній, військовій та інших галузях, солідарність у рамках Північноатлантичного Союзу забезпечує такий стан, за яким ні одній із держав-членів не доводиться розраховувати лише на власні сили у рішенні основних проблем безпеки. Не позбавляючи держав-членів їх прав та обов'язків по прийняттю на себе суверенної відповідальності у сфері оборони, НАТО дозволяє їм спільно вирішувати життєво важливі завдання у сфері національної безпеки.

В результаті, не дивлячись на різницю у становищі та військовому потенціалі членів Північноатлантичного Союзу, у них з являється почуття рівної безпеки, яке сприяє встановленню загальної стабільності в Європі та створенню благоприємних умов для розвитку співробітництва в рамках НАТО, а також співробітництва його членів з іншими країнами. Саме це і складає основу розвитку нових структур співробітництва у сфері безпеки, які відповідають інтересам такої Європи, що не переживала б через розрізненість та могла б вільно слідувати своєму політичному, економічному, соціальному та культурному призначенню.

До засобів за допомогою яких Північноатлантичний Союз проводить свою політику в галузі безпеки відноситься підтримка військового потенціалу, достатнього для попередження війни та забезпечення ефективної оборони існування спільного потенціалу попередження криз, які зачіпають безпеку її членів, а також активна співпраця з іншими країнами по вирішенню проблем європейської безпеки на основі співробітництва, включаючи заходи по досягненню подальшого прогресу у сфері контролю над озброєннями та роззброєння. Для досягнення своєї головної мети Північноатлантичний Союз виконує наступні основні завдання у сфері безпеки: забезпечення необхідної основи для затвердження в Європі умов стабільної безпеки, спираючись при цьому на розвиток демократичних інститутів та прихильність мирному вирішенню спірних питань. Прагнення до створення умов, в яких жодна країна не могла б залякувати або змушувати будь-яку з європейських країн або встановлювати свою гегемонію за допомогою використання сили чи загрози її використання.

Основи механізму співробітництва країн-членів були закладені в період формування Північноатлантичного Союзу. Цей механізм складається із наступних основних елементів :

1) Північноатлантична Рада, яка володіє реальною політичною владою та правом прийняття рішень; до неї входять постійні представники всіх країн-членів, які проводять спільні засідання не менше одного разу на тиждень. Рада також збирається і на більш високому рівні. Рада надає великого значення інформуванню суспільності та випускає заяви і комюнікє, яке пояснює їй, а також урядам країн, що не є членами Альянсу, політику і рішення Північноатлантичної Ради. Рада є єдиним органом Союзу, повноваження якої визначає Північноатлантичний Союз. У відповідності з ним саме Раді доручено сформувати допоміжні органи. За весь період діяльності Ради нею були створені комітети і групи планування з метою покращання роботи Ради або прийняттю на себе відповідальності у таких конкретних сферах, як планування оборони, ядерне планування та воєнне. Кожен з урядів країн-членів Північноатлантичного Союзу представляє у Раді постійний представник у ранзі посла. Кожна країна, що представлена на засіданнях Ради або в будь-яких з підлеглих йому комітетів, повністю зберігає незалежність та несе відповідальність за свої рішення.

2) Комітет військового планування (КВП) - займається вирішенням більшості воєнних питань і проблем, які стосуються планування колективної оборони. В цьому комітеті представлені всі країни-члени Північноатлантичного Союзу, крім Франції. КВП дає вказівки військовому керівництву НАТО та у межах своєї відповідальності виконує ті ж функції, має ті ж повноваження, що і Рада в питаннях, які входять в його компетенцію.

3)Група ядерного планування (ГЯП) - є основним форумом для проведення консультацій з усіх питань, що стосуються ролі ядерних сил, у здійсненні політики НАТО у сфері оборони і безпеки. У роботі групи приймають участь всі країни-члени, крім Франції. Ісландія присутня на засіданнях ГЯП в якості спостерігача.

4) На посаду генерального секретаря НАТО країни-члени висувають високопоставлених державних діячів міжнародного масштабу. Одночасно він висувається на посаду голови Північноатлантичної Ради, КВП, ГЯП та інших основних комітетів. Генеральний секретар НАТО також виступає в якості головного представника цієї організації, як у відносинах із зовнішнім світом, так і в сфері розвитку зв'язків і налагодженні контактів з урядами країн-членів. В теперішній час посаду генерального секретаря НАТО посідає колишній міністр іноземних справ Іспанії Хав'єр Солана.

5)Міжнародний секретаріат - комплектується із персоналу країн-членів, обслуговує Раду, а також підлеглі йому комітети та робочі групи і на постійній основі займається широким колом питань, які стосуються діяльності НАТО.

6)Військовий комітет відповідає за розробку рекомендацій політичному керівництву НАТО, що стосуються заходів по забезпеченню спільної оборони зони дій НАТО і за підготовкою спільних директив з воєнних питань, які призначені головнокомандуючим стратегічним командуванням НАТО. Військовий комітет є вищим керівним військовим органом Північноатлантичного Союзу, який проводить свою роботу під політичним керівництвом Північноатлантичної Ради та КВП або, якщо справа стосується ядерної зброї - під керівництвом ГЯП.7) Політичний контроль та управління Об'єднаної військової структури здійснюється на вищому рівні. Роль об'єднаної воєнної структури складається у створенні організаційної основи для захисту території країн-членів від будь-якої загрози їх безпеці або стабільності. До цієї структури входить система головних військових командувань та командувань у складі ОВС НАТО, зона дій яких охоплює весь Північноатлантичний регіон. Вона складає основу організації спільних установ збройних сил та співробітництва в таких галузях як системи зв'язку та інформації, протиповітряної оборони, матеріально-технічного забезпечення збройних сил та стандартизація або оперативна сумісність методик та технічних заходів. Роль об'єднаних збройних сил Північноатлантичного Союзу зводиться до гарантії безпеки та територіальної єдності країни-члена, внесенню свого вкладу у збереження стабільності та рівноваги сил у Європі, а також у попередженню криз і в решті забезпеченню захисту стратегічно важливого регіону, який охоплює договір НАТО.

8) Міжнародний військовий штаб забезпечує роботу Військового комітету НАТО. Крім того існує ряд інших військових управлінь, які здійснюють нагляд за конкретними аспектами діяльності Військового комітету.

9) Військово-політичний координаційний комітет програми "Партнерство заради миру" - є головним робочим органом програми "Партнерство заради миру" та проводить свої засідання у різному складі, включаючи засідання за участю окремих партнерів та всіх країн-учасниць.

Тепер перейдемо до організаційної структури НАТО. Штаб-квартира НАТО знаходиться в Брюсселі, і є політичним штабом НАТО. В ній розміщуються постійні представництва та національні делегації, Генеральний секретар, співробітники Міжнародного секретаріату, національні воєнні представники, Голова Військового комітету та Міжнародний військовий штаб, а також низка створених Альянсом установ.

Отже, структура НАТО є досить розгалуженою, що саме і забезпечує таку ефективну і стабільну роботу цієї організації. Північноатлантичний Союз втілює в себе трансатлантичне партнерство між європейськими членами НАТО і Сполученими Штатами Америки і Канадою, спрямоване на укріплення миру і стабільності у всій Європі. Цілі партнерства між європейськими і північноамериканськими членами союзу є, перш за все, політичними, з опорою на спільне планування оборони, військове співробітництво і на співробітництво і консультації в економічній, науковій, екологічній та інших відповідних сферах.

Рішення в НАТО приймаються на основі консенсусу, після переговорів і консультацій між країнами-членами. НАТО, як багатонаціональна міжурядова асоціація вільних і незалежних держав, не має функцію наднаціональних повноважень або формування політики поза залежністю від її членів. Тому рішення прийняті НАТО - це рішення, які приймаються всіма її країнами-членами [35; 7].

1.2.     Переваги членства в НАТО

 

Найбільш очевидними перевагами членства в Альянсі є посилені безпека й стабільність. Зокрема, членство надає гарантії, які є підґрунтям Північноатлантичного договору. Йдеться про те, що члени прийдуть один одному на поміч - і поодинці, і гуртом - у разі збройного нападу на будь-кого з них, Договір гарантує, що жодна країна-член Альянсу не буде змушена розраховувати лише на власні сили та економічні ресурси у вирішенні основних проблем безпеки. Однак жодна країна не позбавляється права виконати національні зобов'язання перед своїм народом. Кожна країна продовжує нести відповідальність за власну оборону. НАТО не робить нічого за них. Альянс створює можливості для того, щоб вони робили це разом. Він дозволяє країнам-членам спільно вирішувати життєво важливі завдання у сфері національної безпеки. В результаті, незважаючи на відмінності у становищі та військовому потенціалі країн-членів, у них з'являється відчуття рівної безпеки, що сприяє зміцненню їх загальної стабільності.

Хоча під час консультацій в рамках Альянсу допускається обговорення будь-якої теми, не практикується втручання у внутрішні справи окремих країн-членів. Держави утримуються від порушення на форумах Альянсу питань, які є суто внутрішніми за своєю природою. У разі незгоди або спорів між країнами переваги членства в Альянсі відіграють неабияку роль, хоча структура Альянсу і не дозволяє йому прямо втручатися у їхні справи. Та й не в цьому полягає його мета. Країни-члени вправі, за бажанням, прийняти пропозицію щодо посередництва від Генерального секретаря НАТО. Однак, незалежно від обставин, зацікавлені країни можуть скористатися з власного досвіду співпраці та взаємодії в рамках одного Альянсу та надалі розраховувати на зовнішню безпеку, яку НАТО їм гарантує, поки триватиме пошук шляхів вирішення їхніх невідкладних проблем. Подібні переваги притаманні й партнерству з НАТО, яке вже допомогло окремим країнам-партнерам розв'язати застарілі регіональні проблеми.

Країни-члени НАТО виграють також від того, що узгоджують свої позиції на інших міжнародних форумах. Регулярні контакти між цими державами - як щодня в рамках НАТО, так і між їхніми столицями - разом із постійними міжурядовими консультаціями сприяють посиленню впливу і ролі, що Її відіграє кожна з них у міжнародних відносинах в цілому. Вони стають країнам-членам у пригоді тоді, коли виникають труднощі або суперечки, і дозволяють їм черпати зі спільного джерела взаєморозуміння й поваги, що допомагає їм визначати взаємоприйнятні шляхи розв'язання проблем та приймати спільні рішення. Завдяки їм члени НАТО вступають у переговори на інших міжнародних форумах, попередньо ознайомившись із позиціями союзників. При цьому вони нерідко заздалегідь узгоджують свої погляди на основні завдання в сфері політики. Скажімо, на двосторонніх і багатосторонніх переговорах з контролю над озброєннями і роззброєнням країни-члени НАТО часто досягали згоди щодо спільних позицій та координували свої ініціативи таким чином, що вони додавали їм впливовості й переконливості. За допомогою програми "Партнерство заради миру" та інших форумів співробітництва з Альянсом країнам, які беруть у них активну участь, вдається домогтися, щоб у світі більше рахувалися з їхніми думками щодо міжнародних справ та чули їхні голоси [5; 111].

1.3.     Діяльність США у Північно-Атлантичному союзі

 

Американський дослідник К.Дойч писав, що США могли приєднатися тільки до такої організації в якій вони зможуть займати панівне становище, і де буде панувати їх воля. Для Сполучених Штатів було важливо не чим вони будуть корисні для НАТО, а чим ця організація буде корисна для них. Панівна роль США в Північноатлантичному блоці так характеризується американськими політичними діячами Е.Ентовеном і К.Смітом: " Сторонній спостерігач міг би заключити, що НАТО - це суто американська організація".1 Навіть видатні американські політики писали про особливу роль США в НАТО. Так президент Сполучених Штатів Р. Ніксон зазначав: " Американці не можуть об'єднати Європу, європейці повинні зробити це самі. І ми не повинні втручатися у сварки між європейцями, в яких не зачіпаються наші життєво важливі інтереси". Постійний представник американського уряду в НАТО Х.Клівленд так писав про цей аспект зовнішньополітичної діяльності США: "Сполучені Штати не можуть підтримувати такий військово-політичний союз Європи, який призвів би до політичного її відокремлення від Америки".

У основу відносин між США і Західною Європою у післявоєнний час був покладений атлантизм - геополітична концепція, що відбиває взаємозв'язки між державами Атлантичного басейну. Атлантичні ідеї були реалізовані у складному комплексі політичних. економічних, військових, фінансових та інших взаємозв'язків між США та Західною Європою. Їх серцевиною і стала Організація Північноатлантичного Договору.

Як зазначає німецький журнал "Штерн": "Історія НАТО – це історія американської воєнної політики, і вона представляє собою справу європейських союзників лише у тому ступені, в якому вони були і будуть готові підкорити інтереси своєї безпеки американським інтересам".

Отже, як зазначалося вище, в кінці 1940-х років продовжувалася повоєнна відбудова світу. 25 серпня 1948 року Рада Національної безпеки США підписала меморандум № 20\2 про те, щоб Сполучені Штати перейшли до стану постійної готовності до війни . Почалося різке нарощування військово-промислового потенціалу США, дещо зменшене у перші два роки після війни. 4 квітня було підписано Вашингтонський Договір, що і ознаменував створення НАТО. Цього ж року за ініціативою США був створений КОКОМ- Координаційний комітет з багатобічного експортного контролю - економічний додаток НАТО. В 1950 році країни-учасники НАТО заключили таємну угоду, відому як "ОПЛАН № 100-1", в якій зазначалося зобов'язання застосовувати збройні сили у випадку виступів проти існуючого ладу у своїх країнах. НАТО виступала гарантом соціального status-quo, і цим цінна до цього часу, правлячим колам країн, які до нього входять. Роль гаранта існуючого status-quo відігравали і американські війська, які присутні на території країн-членів НАТО. Їх присутність там надавала надійності воєнним гарантіям США.

У листопаді 1951 року було прийнято рішення створити до 1954 року армію НАТО із 43 дивізій. Але Вашингтон не був задоволений . В решті-решт на лісабонській сесії Ради НАТО кількість дивізій було доведено до 90.4 Північноатлантичний Союз дозволяв США міцно закріпитися у Північноєвропейських країнах. За роки існування НАТО її рішення з усіх питань, що мають хоч якесь істотне значення приймались в основному з ініціативи або під тиском США. Вашингтон постійно прагнув поширити консультативну роль керівних органів НАТО, розраховуючи тим самим значно полегшити завдання умовлення союзників, в тому числі і за допомогою колективного натиску на тих з них, хто виявляє найбільшу строптивість.

Завдяки своєму найбільшому впливу в НАТО, США мають значну перевагу у Північноатлантичному блоці. На протязі більш ніж двадцятирічного періоду з моменту утворення НАТО, об'єднане командування цієї організації завжди очолював американець. За різними даними від 30 до 40% персоналу Міжнародного штабу об'єднаних збройних сил НАТО в Європі та немалу частину у більшості інших її керівних органів займають представники США. Постійне перебування американських солдат в Великобританії, ФРН, Італії і більшості інших держав НАТО - невід'ємна риса їх зовнішньої політики. "Без сильної участі Сполучених Штатів в НАТО, – писала газета "Лос-Анджелес таймс", – можливо, що спочатку малі західноєвропейські країни наслідують прикладу шведського нейтралітету, а потім до них приєднаються більш великі".

У вересні 1950 року на сесії Ради НАТО стосовно Європи була прийнята американська стратегія, що базувалася на концепції висунутих вперед кордонів:

а) збереження постійної воєнної присутності США в Західній Європі;

б) відновлення воєнного потенціалу західноєвропейських держав;

в) розміщення військ пакту безпосередньо на кордоні між соціалістичними країнами і країнами НАТО в Європі;

г) відмова від визнання післявоєнних реальностей на європейському континенті;

д) опір на ядерну зброю.

Американський теоретик Дж.Шлесинджер виділив три фази розвитку європейської стратегії НАТО:

1) 1945-1954 (адміністрація президента Трумена) - атомний вплив, перевага американських мобілізаційних баз;

2) 1954-1962-масове возмездя у все більшому ступені підтримане можливістю використання тактичної ядерної зброї;

3) 1962-1985 – гнучке реагування - витончена американська стратегія націлювання, спрямована на те, щоб обмежити втрати і зменшити ризик взаємних ядерних ударів по містам, підкріплення звичайних збройних сил і тактичних ядерних можливостей в Європі.

У 1954 році США почали розміщувати в Західній Європі ракети і літаки - снаряди ближнього та середнього радіусу дії з ядерним зарядом ("Онест Джон", "Корпорал", "Матадор"). У жовтні 1954 року відбулося формальне підписання парижської угоди, що передбачала вступ Західної Німеччини та Італії в НАТО. В липні 1957 року державний секретар США офіційно заявив, що Сполученні Штати можуть виділити для НАТО спеціальний арсенал ядерної зброї, яка буде призначена не для якихось окремих союзників, а для НАТО в цілому. Чим сильніше використовували США свій "ядерний фактор", для затвердження своєї переваги, в системі НАТО, тим більша тяга з'являлася у головних союзників США придбати свою власну ядерну зброю. У 1955 році Англія підірвала свою першу атомну бомбу . В тому ж році про рішення створити свою власну ядерну зброю оголосила Франція (перший випробувальний вибух ядерної зброї вона здійснила у 1960 році).У травні 1958 року президент Франції де Голль виступив з пропозицією про заміну єдиноособового американського контролю в НАТО тріумвіратом у складі США , Франції, Великобританії.

З приходом до влади в США у 1961 році адміністрації президента-демократа Дж.Кеннеді, американська стратегія була змінена. Кеннеді проголосив стратегію "гнучкого реагування", що передбачала подальше нарощування прискореними темпами ядерного арсеналу та стратегічного потенціалу США.

Згідно з офіційною статистикою, витрати членів НАТО на воєнні цілі за два з половиною десятиліття з моменту виникнення організації значно виросли:

Рік Воєнні витрати США Воєнні витрати в цілому по НАТО

1949 $13,503 млрд $18,713 млрд

1973 $78,5 млрд $121,6 млрд

1974 $85,906 млрд $135,093 млрд

1975 $89 млрд $150 млрд

1976 $99,1 млрд $155,3 млрд.

Приведені нижче цифри означають, що із усіх внесків країн-членів НАТО, витрати США у Північноатлантичному Союзі були левові. Крім того США мають найкращу військово-технічну базу та найбільші масштаби виробництва.

Центральне місце в американо-західноєвропейських відносинах займають три великі країни Західної Європи: Англія, Франція і ФРН. Першочергова увага, яку приділяють США цим країнам пояснюється їх економічною, політичною і військовою міццю, сильними міжнародними позиціями, а також тим, що вони є найбільшими партнерами Сполучених Штатів по НАТО і складають ядро Європейського Економічного Співтовариства.

У 1967 році НАТО прийняла воєнно-політичну доктрину "гнучкого реагування", яка офіційно передбачала недопущення вторгнення країн Організації Варшавського Договору у Західну Європу за допомогою використання загрози ескалаційного застосування тактичної, середньої дальності та стратегічної ядерної зброї, якщо оборона звичайними засобами буде неефективною.

Після приходу до влади в США у 1969 році республіканської адміністрації в американській зовнішній політиці відбулося зміцнення акцентів в бік проблем, пов'язаних із Західною Європою і Північноатлантичним блоком. Республіканська адміністрація прагнула надати відносинам з партнерами по НАТО гнучкість, але зробити це таким чином, щоб перекладання на них додаткової "відповідальності" не тільки не послабило, але навіть збільшило б вплив США на західноєвропейських союзників. У відповідності з цими цілями була розроблена практична політика Вашингтону у Північноатлантичному блоці:

а) укріплення НАТО і розгортання гонки озброєнь;

б) розширення економічної та ідеологічної експансії;

в) курс на розгортання двобічних відносин з державами Західної Європи та іншими.

Визначені урядом Р.Ніксона зовнішньополітичні орієнтири, які відбивали реакцію США на кардинальні зрушення у міжнародній обстановці, багато в чому збереглися, - в тому, що стосується американського курсу в НАТО і при наступних адміністраціях - Форда, Картера, Рейгана, Буша, Клінтона. На початку адміністрації Р.Ніксона вдалося підтримати порівняно непогані відносини із своїми партнерами по Північноатлантичному блоку. В цілому американо-західноєвропейські відносини розвивалися благоприємно для США. У сфері економіки був характерний наступ Америки на позиції союзників по НАТО. В Західній Європі знаходилося американських капіталовкладень і підприємств, які оцінювались у $100 млрд.7 Зростання ж західноєвропейських капіталовкладень не відчувалося в Сполучених Штатах досить значно, особливо якщо враховувати можливості американського ринку.

Сполученні Штати знаходились далеко попереду Західних країн з об'єму виробництва, мали експорт в три рази більший ніж експорт цих країн. Такий стан надавав американським правлячим колам міцний засіб впливу на інших учасників НАТО. Брюссельська сесія Ради НАТО у грудні 1970 року узгодила план нарощування воєнного потенціалу країн-учасниць(план АД-70). Завдання НАТО у воєнній галузі формувалося з врахуванням вимог, що містяться у новій стратегії США більшої "гнучкості". Вони передбачали:

1)укріплення звичайного потенціалу, особливо усунення кількісних недоліків в об'єднаних збройних силах Північноатлантичного Союзу;

2)підтримання достатніх стратегічних і тактичних ядерних сил, як доповнення до звичайних сил;

3)продовження консультацій по визначенню чіткої ролі тактичної ядерної зброї.

Влітку 1971 року, коли адміністрація Р.Ніксона з успіхом застосовувала обмеження імпорту, збільшилися на 10% митні тарифи на іноземні товари. В результаті Вашингтону вдалося отримати від більшості західноєвропейських партнерів значних військово-політичних і економічних поступок, в тому числі істотного збільшення воєнних витрат країн-учасниць Північноатлантичного блоку. Після того як ця та деякі інші цілі були досягнуті, американський уряд відмінив митні надбавки. Отже, іноді Америка використовувала свою економічну перевагу, для натиску на західноєвропейські країни.

За адміністрації Р.Ніксона США більше не вимагали прямого узгодження членами НАТО своїх акцій в Південно-східній Азії, а тим більше їх безпосередньої участі в цих акціях. Вашингтон користувався там послугами союзників по іншим блокам або взагалі обходився своїми силами. Американський дослідник М.Каплан писав, що Сполученні Штати не повинні так тісно зв'язуватися з НАТО, щоб здавалося нібито будь-яка їх дія де-небудь у світі буде залучувати їх союзників.

У період близькосхідної кризи 1973 року "строптивість" західноєвропейських учасників НАТО проявилася у гострій формі. Північноатлантичний Союз в цей час був фактично паралізованим в результаті відокремлення майже всіх партнерів США по блоку, крім Португалії. Західноєвропейські країни не тільки прагнули уникнути залучення у дуже небезпечну ситуацію, але й не узгоджували загальну позицію Сполучених Штатів по близькосхідній проблемі. Послаблюючий вплив на Північноатлантичний Союз у 1973 році оказав вихід Франції із військової організації НАТО. В цілому до середині 1970-х років в НАТО склалася така обстановка, для якої було характерно розходження у думках на те, для чого існує НАТО.

У червні 1974 року в Оттаві відбулися переговори США із західноєвропейськими учасниками блоку з питання про роль НАТО. Вашингтон висунув проект так званої нової Атлантичної хартії. Американські представники наполягали на включенні в текст майбутньої угоди пропозицій, які б підтверджували необхідність взаємодії країн НАТО і за межами займаємої ними території. В липні 1974 року в Брюсселі було підписано декларацію про атлантичні відносини. Як і попередні американські адміністрації, уряд Р.Ніксона надавав виключно великого значення воєнній діяльність в НАТО. Вихід Греції із військової організації Північноатлантичного Союзу в результаті подій на Кіпрі влітку 1974 року, наніс чуйного удару по позиціям блоку на півдні Європи і у Східному Середземномор'ї. Воєнно-стратегічний стан Греції високо оцінювався керівництвом США і НАТО.

Під натиском Сполучених Штатів на лондонській сесії Ради НАТО, проведеній у травні 1977 року, на рівні глав держав і урядів, було прийнято рішення про реальне збільшення воєнних витрат на 3%, які входять до блоку на протязі п'яти років, починаючи з бюджету 1978 року. Правлячі кола США наполягали на тому, щоб країни-учасниці Північноатлантичного союзу не обмежувалися розробками тільки короткострокових програм, а планували свої воєнні приготування на довгостроковій основі, з тим, щоб надати збройним силам Заходу можливість задовольнити потреби у воєнній сфері, що зміняться у 1980-ті роки .Однак здійснення цієї програми вимагало б колосальних витрат, а економіка Західної Європи і без того переживала хронічні труднощі. В кінці травня 1978 року у Вашингтоні відбулася сесія Ради НАТО . Одним з головних пунктів повістки дня сесії було прийняття довгострокової воєнної програми Північноатлантичного Союзу.

У воєнному бюджеті на 1979 фінансовий рік, який адміністрація Дж.Картера представила як "бюджет НАТО", Сполученні Штати різко посилили акцент на укріплення воєнної машини блоку, збільшення асигнувань Пентагону приблизно на 2% у порівнянні з попереднім роком, а асигнування на потреби НАТО збільшити більш ніж на 4,5%. За адміністрації Картера, Вашингтон значно активізував західноєвропейський напрям своєї політики. Внесок США у різні сфери діяльності Північноатлантичного блоку систематично збільшувався. Правлячі кола США спробували нейтралізувати натиск Західної Європи. Так вже на травневій сесії Ради НАТО у 1977 році президент Дж.Картер знову запевнив "молодших партнерів" в тому, що Сполученні Штати будуть звертатися до своїх союзників за порадою, прислухатимуться до них. Крім того Вашингтон використав події в Афганістані, щоб знову запевнити союзників у важливості нарощування озброєнь, перш за все в контексті здійснення довгострокової воєнної програми НАТО. У 1979-1980 роках із завданням нарощування воєнних бюджетів справилися лише три учасники НАТО - самі США (3,6%), Португалія і Люксембург. Для інших держав Північноатлантичного Союзу середні показники збільшення воєнних витрат за два роки складали: Великобританія-2,8%, Західна Німеччина, Нідерланди, Норвегія, Туреччина-2,3%, Бельгія-2%. Лише 2% складав приріст в Італії і Данії. В цілому по НАТО реальне збільшення воєнних витрат, за даними американського уряду, складало: 1978-2%, 1979-2,5%, 1980-2%14 .

Роки президентства Дж.Картера були як для США так і для їх західноєвропейських союзників періодом гострих дискусій з приводу ядерної політики Сполучених Штатів у Північноатлантичному блоці. Питання про розміщення в Західній Європі нейтронної зброї обговорювалось на осінній та зимовій нарадах НАТО. Восени 1979 року в Брюсселі відбулася конференція " НАТО у наступні 30 років". На грудневій сесії Ради НАТО у 1979 році були узгоджені проекти розгортання на європейському континенті 108 пускових установок "Першінг-2" і 464 крилатих ракет наземного базування з дальністю 2500 км. 15

Головною силою, яка виступала за необхідність розміщення на європейському континенті нових американських ракет, були, звичайно, США. Спеціальний помічник президента США з питань національної безпеки З.Бжезинський приписував рішенню про розміщення ракет "таке ж історичне значення, яке мали створення стратегічного бомбардувального командування адміністрацією Трумена і прийняття на озброєння міжконтинентальних ракет адміністрацією Кеннеді". За допомогою Північноатлантичного Союзу американські правлячі кола прагнули перш за все забезпечити воєнну перевагу над країнами Організації Варшавського Договору.

Прихід до влади в США адміністрації Р.Рейгана співпав із кризою Північноатлантичного Союзу і в цілому американо-західноєвропейських відносин. В основі кризи були протиріччя держав по широкому колу питань, що виникли у зв'язку із подіями в Ірані, Афганістані, Польщі через спірні питання з приводу ядерної стратегії. В серпні 1981 року американський уряд оголосив про рішення приступити до виробництва компонентів нейтронних боєприпасів. Уряд Рейгана визначив свій підхід до воєнних зусиль партнерів по НАТО, спираючись на накопичений у попередні роки політичний досвід, який вказує на дві можливі лінії поведінки. Перша - отримати від західноєвропейських союзників збільшення їх безпосереднього внеску у забезпечення безпеки Заходу (збільшення воєнних витрат, укріплення збройних сил, отримання додаткової кількості бойової техніки, зброї, боєприпасів). Друга лінія орієнтувалася на те, щоб наполягати на компенсації союзниками по НАТО в тій чи іншій формі фінансового тягаря, який несуть США у зв'язку з обороною Західної Європи.

Взаємодія США із ФРН, Англією, Францією, Італією свідчила про співпадання інтересів великих атлантичних держав в тому, що стосується укріплення Південно-східного флангу НАТО. У 1980-ті роки чисельність американських військ у Західній Європі складала 350 тисяч чоловік. Сухопутні війська США становили більше 200 тисяч і знаходились головним чином у ФРН. Американські бойові літаки були розкидані по багатьом базам практично всіх країн Західної Європи, що входили до Північноатлантичного Союзу. Отже, Північноатлантичний Союз служив справі охорони політики, військових і економічних позицій США в Західній Європі.

Дещо напруженими були в цей час американо-радянські відносини. 16 березня 1982 року радянське керівництво прийняло рішення ввести в однобічному порядку мораторій на розгортання ядерної зброї середньої дальності у європейській частині СРСР. 18 травня було оголошено про початок скорочення значної кількості ракет середньої дальності та припинення будівництва стартових площадок для таких ракет по всій європейській частині СРСР. 15 червня 1982 року СРСР оголосив про прийняття на себе зобов'язання не застосовувати першими ядерну зброю.

Весною 1983 року США проголосили програму СОІ (так звана "стратегічна оборонна ініціатива"). 27 серпня 1983 року СРСР заявив, що на випадок досягнення взаємної згоди, включаючи відмову США від розгортання в Європі нових ракет, він ліквідує, тобто, знищить і пускові установки, і ракети як бойові одиниці. В кінці 1983 року Вашингтон почав зі згоди ФРН, Англії, Італії розміщення на території трьох західноєвропейських країн перших партій ракет "Першінг-2" та крилатих ракет.

У січні 1984 року відбулася конференція "Майбутнє НАТО та глобальна безпека", на якій основним було питання про нові американські ракети.

Починаючи з 1980 і по 1986 рік воєнний бюджет США збільшився на 51%. За 1980-ті роки Пентагон витратив приблизно $2 трильйони.

У 1990 році стратегічні ядерні сили Сполучених Штатів були скорочені на третину згідно з Договором СНО-1, і скорочені на дві третини згідно Договору СНО-2. Збройні сили США у Європі було скорочено із 300000 до 100000 чоловік.

7 червня 1990 року в Торнбері відбулася чергова сесія Ради НАТО. В 5-6 липня 1990 року в Лондоні відбулася зустріч глав держав-членів НАТО. На зустрічі обговорювалося питання про створення центру по запобіганню конфліктів в рамках СБСЕ, а також було прийнято Декларацію про перетворення у Північноатлантичному Союзі, в якій приводився план дій НАТО після виводу радянських військ із Східної Європи, і втілення в життя договору про звичайні сили, про радикальні зміни структури і стратегії НАТО.  

В листопаді 1990 року було підписано Договір про звичайні збройні сили в Європі, прийнято Спільну декларацію двадцяти двох членів Організації Варшавського Договору і Північноатлантичного Союзу, а також Паризьку хартію для нової Європи. В ході зустрічі керівників 34 країн-учасниць Загальноєвропейської Наради з безпеки і співробітництва було створено унікальну можливість формування принципово нових засад європейської безпеки . У листопаді 1991 року в Римі голови держав і урядів країн-учасниць НАТО узгодили нову стратегічну концепцію Альянсу, що стало важливим кроком на шляху пристосування Північноатлантичного Союзу до нової ситуації у сфері безпеки. У грудні 1993 року відбулося засідання Ради НАТО в Брюсселі. Саме тут міністри іноземних справ поставили питання про практичне розширення Північноатлантичного Союзу шляхом створення системи безпеки для всієї Європи. Також було прийнято декларацію, в якій зазначалось: "Всі наші країни виступають за продовження прямої участі США і Канади в забезпеченні безпеки Європи". 10-11 січня 1994 року в Брюсселі відбулася чергова зустріч глав держав-членів НАТО. Центральне питання про ратифікацію програми "Партнерство заради миру". На практиці "Партнерство заради миру" дає можливість НАТО і країнам-партнерам працювати за спільними військовими стандартами і процедурами. З нашого погляду існують певні фундаментальні вимоги щодо членства, які відображені у Вашингтонській угоді. Нові члени мусять бути ринковими демократіями, дотримувати відповідальної політики в сфері безпеки і бути спроможними робити внески до Союзу", - зазначав держсекретар США У.Крістофер.

Програма "Партнерство заради миру" була створена спеціально для того, щоб охопити країни, що не є членами НАТО. Їм необхідно приділяти більше уваги. Всього за один рік ця новаторська ідея стала складовою частиною європейської системи безпеки. Мова йде про сукупність окремих угод між НАТО і на сьогодні 24-ма країнами - від Польщі до Вірменії, включаючи Росію і Україну. Кожна країна-партнер розробляє свою власну програму, яка відповідає її потребам. Ця програма допомагає новим демократіям встановити і укріпити демократичний контроль над збройними силами та виробити нову воєнну доктрину, систему охорони навколишнього середовища та ліквідації наслідків стихійних бід. Програма "Партнерство заради миру" є тією основою, на якій всі держави будують своє співробітництво у врегулюванні конфліктів та миротворчій діяльності. За перший рік існування союзники та партнери провели спільні воєнні навчання в Польщі, Нідерландах та Північній Атлантиці. Крім спільних навчань основними завданнями програми є обмін військовими делегаціями та навчання офіцерів з ненатовських держав у навчальних закладах Альянсу. Ця програма дає також можливість новим демократіям краще дізнатися про існуючі в НАТО процедури та стандарти, що допоможе їм прийняти рішення про вступ в Альянс.

Ініціатива "Партнерство заради миру" виявилась досить вдалою у створенні впливу на стабільність та безпеку в Європі і у справі покращання добросусідських відносин. Вона перетворилась у постійний та динамічний елемент європейської безпеки. У зв'язку з цим, у середині 1997 року Північноатлантичний Союз прийняв рішення про розширення партнерства. Весною 1997 року міністри іноземних справ і оборони країн НАТО прийняли цілий ряд заходів по розширенню програми, які надали нової якості програмі "Партнерство заради миру" і укріпили її у політичній, військовій, інституціональній сферах та у сфері забезпечення безпеки. Розширення "Партнерства заради миру" є одним із базових елементів зовнішньої адаптації Північноатлантичного Союзу, яка поряд з особливими відносинами, що розвиваються з Росією та Україною, закладає основу для нових домовленостей про безпеку в Європі та підкреслює керівну роль Союзу у цих домовленостях.

В травні 1996 року відбулася Берлінська сесія керівництва НАТО. Влітку 1996 року до США прибув з офіційним візитом президент України Л.Кучма. Основним питанням візиту було врегулювання відносин Україна-НАТО.

Адміністрація Дж.Буша активно відстоювала необхідність збереження НАТО. Значна частина цих зусиль форсувалася на протидії європейському просуванню до більшої незалежності в питаннях оборони. Адже позиція західноєвропейців могла послабити трансатлантичні зв'язки, що забезпечувало роль Америки як гаранта континентальної стабільності. Франція вимагала створення в рамках ЄС незалежної від США системи європейської оборони, яка у більш віддаленій перспективі, як сподівався Париж, повинна замінити Північноатлантичний Союз. Бонн же вважає, що немає необхідності створення воєнної структури, що була б конкурентом НАТО. Протягом першого року діяльності адміністрації Клінтона США продовжували підкреслювати значення НАТО у збереженні трансатлантичних зв'язків. Більш повна інтеграція країн Центрально-Східної Європи та країн колишнього Радянського Союзу в вільну та єдину Європу не може бути вдалою без енергійної і активної участі всіх союзників по обидва боки Атлантики. Надалі позиція адміністрації Клінтона щодо проблем безпеки в Центрально-Східній Європі стала чіткішою: вона зайняла однозначно позитивну позицію щодо залучення країн Центрально-Східної Європи до західноєвропейських інституцій, зокрема поширення зобов'язань НАТО на ці країни. Необхідність більшої уваги до цього регіону європейського континенту пояснюється кількома факторами: по-перше, проблемою розповсюдження ядерної зброї, яка після розпаду СРСР опинилася на території Білорусії, Казахстану, України і Росії; по-друге, зростанням нестабільності суперечностей і конфліктів всередині країн та між країнами посткомуністичної Європи; по-третє, побоюванням того, що відновлена Росія з її величезним військовим потенціалом може створити загрозу для країн Центрально-Східної Європи; по-четверте, новою небезпекою в Центрально-Східній Європі, що особливо виявилось в Югославії, посиленням сумнівів щодо спроможності європейських інститутів, включаючи Нараду з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ), Європейське Співтовариство (ЄС), його складову - Західноєвропейський Союз (ЗЄС), і навіть НАТО в цілому, запобігати загрозам в посткомуністичній Європі. Екс-помічник президента США з національної безпеки Збігнев Бжезинський вважає, що Росії можна піти на зустріч принаймі по трьом напрямкам:

1)не слід розміщувати на території "новичков" тактичні ракети;

2)не потрібно розгортати там ядерну зброю;

3)поки що можна, не на постійній основі, відмовитися від передового базування там бойових частин.

У листопаді-грудні 1997 року в американському конгресі пройшли дебати навколо розширення НАТО, які показали, що адміністрація Клінтона розглядає це питання виключно з точки зору вигоди для США. Американці вважають, що враховуючи доведену роками ефективність Альянсу, кошти на його розширення стали би вигідним вкладом у забезпечення безпеки перш за все самих Сполучених Штатів.

Важливою віхою в історії Північноатлантичного Союзу є Мадридська зустріч на вищому рівні, що відбулася в липні 1997 року. У Мадриді глави держав і урядів НАТО запросили Польщу, Угорщину та Чеську Республіку розпочати з Альянсом переговори про приєднання з метою їх вступу до НАТО у 1999 році. Вони також підтвердили, що Альянс лишається відкритим для вступу в майбутньому інших країн. З Мадридської зустрічі у верхах НАТО вийшла зміцнілою і з відчуттям переосмисленої мети. Було обговорено багато питань, пов'язаних із новою НАТО, інтенсифіковано консультації з партнерами в рамках Ради Євроатлантичного партнерства (РЄАП), відкрито нову сторінку у взаєминах між НАТО і Росією на основі Основоположного акту, підписаного в травні у Парижі, підписано Хартію з Україною про особливе партнерство, зміцнено діалог з середземноморськими сусідами, досягнуто подальшого прогресу в рамках власне європейської системи безпеки і оборони в рамках Альянсу, зроблено крок вперед щодо радикального реформування командної структури НАТО. В НАТО зараз проходять дискусії про можливості все більшої участі цієї організації в операціях ООН [27; 17].

9 липня 1997 року в Мадриді було підписано Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО, яка відкрила для обох сторін нові можливості для консультацій і співробітництва з політичних питань і питань безпеки.

Американські експерти так висловилися з цього приводу: "Незалежна Україна - краща гарантія того, що Росія залишиться мирною державою. Конфлікт між ними мав би згубні наслідки для Заходу".

11 липня 1997 року в Бухаресті відбулася зустріч президента США Біла Клінтона та президента Румунії Еміля Константинеску. Під час зустрічі Клінтон запевнив румунський народ у тому, що "двері НАТО залишаються відчиненими".

США достатньо розвинуті як в економічному, так і в політичному плані, тому, звичайно, ця країна може претендувати на панівну роль у світовій політиці, навіть не вдаючись до воєнних дій.

 Основними завданнями зовнішньополітичної діяльності Сполучених Штатів на сучасному етапі є:

1)укріпити лідируючу роль США в світі, їх військову міць; зберегти та посилити НАТО(що на думку У.Перрі, неможливо без активної керівної ролі і збройних сил США) та воєнні блоки у Азіатсько-тихоокеанському регіоні;

2)поставити діяльність ООН в залежність від НАТО, а це означає і від Сполучених Штатів;

3)використати питання про укріплення впливу НАТО та про її розширення для виявлення стримуючого впливу на Росію.

Але саме завдяки особливій ролі США у світовій політиці, і, зокрема, в НАТО, можливо послаблення військових союзів та дестабілізація міжнародної обстановки. Враховуючи, що підтримання світового порядку є частиною національних інтересів Сполучених Штатів, можна сподіватися на стабільний та прогресивний розвиток світової політики [42; 44-65].

1.4.     Роль США в системі міжнародних організацій

 

Одним з важливих елементів глобальної стратегії Вашингтону після другої світової війни стала політика створення військово-політичних блоків та союзів, покликаних встановити американську гегемонію в світі. Розірвавши із традицією незалучення у блоки, США у післявоєнний період активно зайнялись створенням по всьому світу різних політичних коаліцій, військових пактів, закритих регіональних організацій та економічних угрупувань.

Блокова політика була поставлена на чолі взаємовідносин Сполучених Штатів з їх партнерами, і стала однією з основних форм затвердження себе в якості світового лідера. Блок НАТО був доповнений розгалуженою системою військово-політичних організацій і пактів в інших географічних регіонах, створених у різний час під егідою США, які створювали глобальну систему світової взаємодопомоги. У 1954 році з ініціативи Вашингтону була створена Організація договору Південно-східної Азії (СЕАТО) у складі США, Англії, Франції, Австралії, Нової Зеландії, Таїланда, Філіппін та Пакистану. Блок було створено для боротьби з національно-визвольним рухом у Південно-східній Азії. Протиріччя між самими членами СЕАТО призвели до кризи блоку і в решті решт до його розпаду. Офіційно блок припинив своє існування 1 липня 1977 року.

У районі Близького та Середнього Сходу у 1955 році було створено Багдадський пакт, який після виходу із нього у 1959 році Іраку був перетворений на СЕНТО - Організацію Центрального договору. До його складу увійшли Англія, Іран, Туреччина і Пакистан. Хоча США формально входили до СЕНТО в якості спостерігача, вони активно приймали участь в його діяльності, а американські представники очолювали ряд його керівних органів. Після падіння шахського режиму на початку 1979 року новий уряд Ірану заявив про вихід своєї країни із СЕНТО. Приклад Ірану наслідував Пакистан, про що було заявлено 13 березня 1979 року. Ці рішення призвели до саморозпуску цієї організації.

У 1951 році США підписали з Австралією та Новою Зеландією Тихоокеанський пакт безпеки, що призвело до створення трьохстороннєго військово-політичного блоку АНЗЮС. У 1986 році через протиріччя стосовно ядерної політики із США, Нова Зеландія вийшла із блоку.

У 1966 році США спробували звести до одного блоку всіх союзників у східноазіатському регіоні та південній частині Тихого океану. Було створено Азіатсько-Тихоокеанський пакт (АЗПАК) у складі Японії, Південної Кореї, Тайвані, Філіппін, Таїланда, Південного В'єтнаму, Малайзії, Австралії, Нової Зеландії. Формально АЗПАК був створений з метою розвитку співробітництва країн-членів в економічній, культурній та соціальній сферах.

Фактично ж це був політичний союз, тісно пов'язаний із системою військових блоків США в Азії. Всі його члени, крім Малайзії, були пов'язані двосторонніми військовими союзницькими угодами із Сполученими Штатами. На території більшості з них були розміщені військові бази США. У 1973 році із блоку вийшла Малайзія, а у 1975 році - Південний В'єтнам. Сесії міністрів іноземних справ країн-членів АЗПАК не скликаються вже з 1973 року.

Не менш важливою ніж участь США в НАТО є участь Америки в ООН.  Разом з іншими великими країнами США відіграли велику роль у створенні Організації Об'єднаних Націй, на яку покладались великі надії з точки зору перспектив розвитку післявоєнного міжнародного співробітництва в інтересах збереження миру та безпеки народів. Однак на протязі більш ніж п'ятдесяти років між лінією США та позиціями більшості членів ООН тривав конфлікт. У 1985 році Сполученні Штати однобічно скоротили свій внесок в бюджет ООН, чим викликали загострення фінансових проблем організації; того ж року США вийшли із ЮНЕСКО. На сучасному етапі США досить ефективно співпрацюють із ООН, прагнуть все більшої участі в її операціях.

Крім безпосередньої участі США в цих організаціях, Сполученні Штати не менш активно співпрацюють з рядом європейських організацій, таких як Організація по безпеці та співробітництву в Європі (ОБСЄ), Рада Європи, Європейський Співтовариство (ЄС), Західноєвропейський Союз (ЗЄС), Рада Євроатлантичного партнерства (РЄАП) та ряд інших інституцій. Як записано в Римській декларації про мир і співробітництво від 7-8 листопада 1991 року: "Одна окрема організація не в змозі сама охопити всі проблеми, що постають перед нами в новій Європі. Їх можна буде вирішити лише в рамках взаємодоповнюючих інституцій, котрі об'єднуватимуть держави Європи і Північної Америки. Ось чому ми разом працюємо над створенням нової архітектури європейської безпеки, у якій НАТО, НБСЄ, Європейське Співтовариство, ЗЄС та Рада Європи доповнюватимуть одна одну. Важливе значення матимуть також регіональні структури співробітництва. Така взаємодія відіграватиме вирішальну роль у запобіганні нестабільності й розколу, породжуваних різноманітними причинами, зокрема такими, як економічна нерівність та запеклий націоналізм".

Не дивлячись на існуючу тенденцію тісної кооперації країн Західної Європи, США і Канади в рамках відповідно ЄС, ЗЄС, СБСЄ, НАТО та інших союзів, існує жорстока військово-політична, економічна, інформаційна боротьба окремих країн - США, Франції, Великобританії, Німеччини, Іспанії, Італії, Португалії і Данії. Саме Сполученим Штатам відведено роль архітектора європейської безпеки, що в змозі врегулювати всі міжнародні конфлікти.

Отже, виходячи з тієї позиції, яку займають Сполученні Штати в системі міжнародних організацій, можна зробити висновок, що США не тільки мають особливе місце в Північноатлантичному Союзі, але й залишаються єдиною наддержавою, яка здатна впливати на хід світових подій.


Розділ ІІ. Історія розвитку відносин України з НАТО

 

2.1. Стратегічний альянс: Україна – НАТО

 

Відносини України з НАТО почали розвиватися невдовзі по отриманні країною незалежності у 1991 році. Вже у січні 1992 року представник України вперше взяв участь у Робочій групі високого рівня Ради Північноатлантичного співробітництва (РПАС).

22-23 лютого 1992 року відбувся перший візит Генерального секретаря НАТО М.Вернера до Києва, в ході якого Україна була запрошена до участі в РПАС. З того часу почалися активні контакти і співробітництво з НАТО.

8 лютого 1994 Україна першою з країн СНД підписала Рамковий документ ПЗМ, а 25.05.94 передала керівництву НАТО свій Презентаційний документ, в якому визначені політичні цілі участі України в ПЗМ, заходи, які планується здійснити для досягнення цих цілей, а також сили і засоби, що виділяються Україною для участі у ПЗМ.

14 вересня 1994 року перша Індивідуальна програма партнерства (ІПП) між Україною і НАТО була офіційно схвалена на спеціальному засіданні Північноатлантичної Ради НАТО.

У 1995 році Україна призначила своїх перших офіцерів зв’язку до штаб-квартири НАТО у м. Брюссель та Координаційного центру партнерства (КЦП) у м. Монс (Бельгія). Весною того ж року між Україною і НАТО були укладені Адміністративна угода та Угода у сфері безпеки, на основі яких відкрито офіси зв’язку у штаб-квартирі НАТО та КЦП.

У 1995 році Україна однією з перших серед країн-партнерів приєдналась до Процесу планування та оцінки сил (ППОС), головною метою якого є надання державам-партнерам можливості для визначення та підготовки сил, здатних ефективно взаємодіяти зі збройними силами інших держав в операціях під проводом НАТО, а також створення механізму для обміну інформацією з питань оборонного та бюджетного планування в рамках ПЗМ.

6 травня 1996 року від імені Уряду України були підписані важливі угоди в рамках ПЗМ, за якими регулюється статус військовослужбовців Збройних Сил України при перебуванні на навчаннях та інших заходах на території країн – членів НАТО або країн–партнерів і, навпаки, військовослужбовців інших держав, які беруть участь у навчаннях на території України, – Угода між державами, які є сторонами Північноатлантичного Договору, та іншими державами, які беруть участь у Програмі ПЗМ, щодо статусу їх збройних сил, а також Додатковий протокол до цієї Угоди (ратифіковані Верховною Радою України 2 березня 2000 року).

Важливими етапами у розвитку співробітництва Україна-НАТО стали також засідання 14 вересня 1995 року та 20 березня 1997 року Північноатлантичної Ради (ПАР) за участю Міністра закордонних справ України Г.Удовенка, ряд політичних і спеціальних консультацій між Україною та НАТО у форматі “16+1”, які відбулись протягом 1995-1997 р.р., взаємні візити на високому рівні, в т.ч. перший офіційний візит Генерального секретаря НАТО Х.Солани в Україну 15-16 квітня 1996 року.

9 липня 1997 року на самміті НАТО в м. Мадрид Президентом України було підписано Хартію про особливе партнерство між Україною та НАТО, яка фіксує політичні зобов’язання сторін на найвищому рівні і регламентує зміст “особливого партнерства” між Україною та НАТО.

У 1997 році засновано Центр інформації і документації НАТО в Україні.

У 1997 році засновано Місію України при НАТО та призначено Військового представника.

У 1998 році засновано Спільну робочу групу Україна – НАТО з питань військової реформи.

У квітні 1999 року відкрито Офіс зв’язку НАТО в Україні у м. Києві.

27 січня 2001 року Указом Президента України затверджена Державна програма співробітництва України з НАТО на 2001-2004 роки.

У липні 2002 року підписано Указ Президента України “Про затвердження Стратегії України щодо Організації Північноатлантичного Договору (НАТО)”.

9 липня 2002 року підписано Меморандум про взаєморозуміння між Кабінетом Міністрів України і штабом Верховного головнокомандувача об’єднаних збройних сил НАТО на Атлантиці та штабом Верховного головнокомандувачем об’єднаних збройних сил НАТО в Європі щодо забезпечення підтримки операцій НАТО з боку України (ратифікований Верховною Радою України 17 березня 2004 року).

30 серпня 2002 року рішенням Президента України створено Державну раду з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України. 17 жовтня 2002 року відбулося перше засідання Державної ради.

22 листопада 2002 року підписано План дій Україна – НАТО і Цільовий план дій Україна – НАТО на 2003 рік на засіданні Комісії Україна – НАТО на рівні міністрів закордонних справ, м. Прага.

11 січня 2003 року Указом Президента України створено Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України.

25 березня 2004 року затверджено Цільовий план дій Україна – НАТО на 2004 рік Державною радою.

1 червня 2004 року у штаб-квартирі НАТО відбулося щорічне засідання Політико-військового керівного комітету в рамках Процесу планування та оцінки сил (ПВКК/ППОС) у форматі 26 + Україна. На засіданні було погоджено новий пакет Цілей партнерства на 2004-2005 роки (налічує 54 цілі), до якого інтегровані Національні цілі воєнної реформи.

6-7 червня 2004 року у м. Варшава відбулася неформальна конференція (консультації) Україна – НАТО високого рівня. Під час конференції підписано Меморандум про взаєморозуміння між Кабінетом Міністрів України і Верховним головнокомандуванням Об’єднаних Збройних Сил НАТО з питань трансформації та Верховним головнокомандуванням Об’єднаних Збройних Сил НАТО в Європі щодо використання стратегічної транспортної авіації України в операціях та навчаннях НАТО (ратифіковано ВР України 05.10.2006).

29 червня 2004 року Президент України взяв участь у засіданні Комісії “Україна – НАТО” на рівні глав держав та урядів, що вперше відбулося за участю семи нових членів Альянсу в Стамбулі. Під час зустрічі сторони обговорили внесок особливого партнерства між Україною та НАТО у підтримання миру і стабільності на євроатлантичному просторі, а також перспективи розвитку цих відносин у світлі імплементації Плану дій Україна – НАТО.

3 серпня 2004 року підписана Адміністративна Угода між Міністерством оборони України та Штабом Верховного Головнокомандувача Об’єднаних Збройних Сил НАТО з питань трансформації щодо створення, фінансування та підтримки діяльності Бюро військової документації Україна – НАТО.

У квітні 2005 року в м. Вільнюс, Литовська Республіка, під час неформальної зустрічі Україна – НАТО на рівні міністрів закордонних справ офіційно започатковано Інтенсифікований діалог щодо прагнень України стосовно членства в НАТО та відповідних реформ.

14 жовтня 2005 року Постановою Кабінету Міністрів України № 1020 створений Урядовий комітет з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, який провадить свою діяльність відповідно до Загального положення про урядовий комітет, з урахуванням особливостей, які визначаються завданнями із здійснення конкретних заходів щодо європейської та євроатлантичної інтеграції (зокрема з досягнення критеріїв членства України в ЄС та НАТО), передбачених Постановою КМУ від 17.12.05 № 1214 “Про особливості діяльності Урядового комітету з питань європейської та євроатлантичної інтеграції”.

28 грудня 2005 року Президент України своїм Указом увів у дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 25 листопада 2005 року “Про невідкладні заходи щодо дальшого розвитку відносин України з Організацією Північноатлантичного договору (НАТО)”. Згідно з Указом серед іншого передбачено:

визнати одним із пріоритетів діяльності забезпечення реалізації державної політики щодо співробітництва України з НАТО, в тому числі досягнення критеріїв членства України в НАТО;

утворити постійно діючий орган з питань підготовки України до вступу в НАТО;

опрацювати питання щодо створення національної системи координації співробітництва України з НАТО.

На виконання зазначеного нормативно-правового акту розроблені та затверджені укази Президента України “Про Національну систему координації співробітництва України з Організацією Північноатлантичного договору” (№ 215/2006 від 13.03.06) та “Про Міжвідомчу комісію з питань підготовки України до вступу в НАТО” (№ 429/2006 від 22.05.06).

У період з 04 по 07 квітня 2006 року відбулося експертне засідання Україна-НАТО з питань участі у ППОС. Метою експертного засідання було проведення консультацій щодо досягнення визначених Цілей партнерства та опрацювання оновленого пакету Цілей партнерства на 2007 рік.

18 травня 2006 року в Києві проведено конференцію з реформування сектора безпеки, наступного дня – засідання представників високого рівня у рамках Спільної робочої групи з питань військової реформи (СРГВР), а згодом – міжвідомчі переговори з питань реформування оборонного сектора в рамках Інтенсифікованого діалогу з НАТО.

9 червня 2006 року в штаб-квартирі НАТО відбулося засідання Комісії Україна – НАТО на рівні міністрів оборони. Міністрами розглянута оборонна політика України у площині мінливого середовища безпеки, трансформація її збройних сил, а також триваюча підтримка Україною операцій під проводом НАТО.

19 червня 2006 року Міністерство оборони України та Агентство з обслуговування та постачання НАТО підписали контракт, що дозволив розпочати найбільший у світі проект з демілітаризації. Метою проекту є безпечне знешкодження 1,5 мільйона одиниць стрілецького та легкого озброєння, а також 133 тис. тонн боєприпасів, які зберігаються в Україні. Першим практичним кроком став початок знищення 1 тис. одиниць переносних зенітно-ракетних комплексів, що розпочалось в Україні того ж тижня.

5 жовтня 2006 року у м. Сінтра, Португалія, відбулись п’яті неформальні консультації Україна – НАТО високого рівня. Під час консультацій розглядалися можливості надання допомоги Україні у перетворенні її галузі безпеки і оборони на демократично контрольовані і відповідальні механізми реагування на нинішні загрози і виклики безпеці.

2.2. Хартія між Україною та НАТО

"Хартія про особливо партнерство між Організацією Північноатлантичного договору та Україною" була підписана у Сінтрі, Португалія, 29 травня 1997 р. Президент України Кучма та глави держав і урядів країн-членів НАТО підписали Хартію у Мадриді в липні 1997 р.

Хартія, що грунтується на принципах, які поділяють обидві сторони, покликана сприяти зміцненню співпраці та дійового партнерства між НАТО й Україною. Вона істотно просуне вперед відносини між НАТО й Україною. В рамках цього процесу Генеральний секретар НАТО Солана і міністр закордонних справ України Удовенко відкрили у Києві 7 травня 1997р. Центр інформації та документації НАТО. Зараз реалізуються нові спільні програми. Для нагляду за розвитком стосунків створено Комісію НАТО-Україна. Комісія збиратиметься па засідання принаймні двічі па рік, щоб проаналізувати результати проведеної робити.

·           Хартія між НАТО й Україною відкриває нові можливості для змістовної співпраці та консультацій з питань політики і безпеки

·           Хартія офіційно визнає важливість незалежної, стабільної і демократичної України для розвитку усієї Європи.

·           Україна стала важливим суб'єктом європейської безпеки. Українські солдати несуть службу разом із військами країн НАТО в рамках міжнародного контингенту в Боснії, покликаного утвердити тривалий мир у цьому неспокійному регіоні.

·           Хартія закладає основу для співпраці та консультацій - в межах семінарів, робочих груп та інших спільних програм - у таких сферах, як цивільне планування на випадок надзвичайних ситуацій, готовність до катастроф, відносини між цивільними і військовими та демократичний контроль над збройними силами.

·           Співпраця охоплює і такі питання, як оборонне планування, складання бюджету, політика, стратегія, концепції національної безпеки, оборонна конверсія, підготовка військових кадрів і військові навчання.

·           Вивчаються можливості співпраці в інших сферах. Йдеться про військову співпрацю і взаємодію; економічні аспекти; питання науки і технології; проблеми екологічної, зокрема і ядерної, безпеки; наукові й дослідно-конструкторські розробки в аерокосмічній галузі: координацію роботи цивільних і військових служб управління повітряним рухом.

·           Засновується військова місія зв'язку. що стане складовою частиною представництва при НАТО в Брюсселі.

·           Центр інформації та документації НАТО - перший осередок подібного плану в Центральній і Східній Європі - було відкрито у Києві 7 травня 1997 р. [31; 5].


2.3. Основні напрями співробітництва Збройних Сил України з НАТО

 

Україна розцінює Програму “Партнерство заради миру” (ПЗМ) як важливий елемент загальної структури європейської стабільності і безпеки, що спрямована на подальший розвиток і практичне поглиблення стосунків НАТО з країнами-членами Ради євроатлантичного партнерства, а також іншими зацікавленими країнами – членами ОБСЄ, у галузі оборони, військово-цивільного співробітництва та миротворчих операцій.

Основні напрями співробітництва між Збройними Силами України та НАТО включають:

створення ефективної системи цивільно-військових відносин;

вдосконалення демократичного контролю над збройними силами;

створення ефективної системи оборонного планування, яка збалансує основні пріоритети реформування та розвитку ЗС України, у т.ч.:

проведення короткострокового та середньострокового оборонного планування включаючи оновлення законодавчої бази діяльності ЗС відповідно до проведеного оборонного огляду в Україні у всьому спектрі його призначення;

інтеграція Процесу планування і оцінки сил в національну систему оборонного планування України;

забезпечення реалізації рішень Спільної робочої групи Україна – НАТО з питань воєнної реформи та Спільної робочої групи з питань оборонно-технічного співробітництва;

досягнення взаємосумісності підрозділів ЗС України з військовими формуваннями Північноатлантичного Альянсу з метою участі в операціях з підтримання миру під проводом НАТО шляхом продовження безпосередньої участі у них, а також досягнення Цілей партнерства, визначених для Збройних Сил України в рамках третього етапу ППОС;

сприяння повному переходу ЗС України до комплектування військовослужбовцями, які проходять військову службу за контрактом;

вдосконалення існуючої нормативно-правової бази співробітництва, зокрема виконання заходів в рамках Плану дій Україна – НАТО та щорічних Цільових планів Україна – НАТО в частині, що стосується Міністерства оборони України.

наближення законодавчої бази до правового поля країн-членів НАТО, адаптації до стандартів Альянсу та фахової підготовки у відповідних галузях;

реалізація пілотного проекту Україна – НАТО щодо майбутньої структури ЗС України (зокрема, стосовно створення Об’єднаного оперативного командування);

реалізація пілотного проекту Україна-НАТО з професійної підготовки цивільного персоналу для потреб Міністерства оборони України;

мінімізацію негативних наслідків реформування ЗС України (конверсія оборонних об’єктів, утилізація надлишкових боєприпасів, легких озброєнь та стрілецької зброї (ЛОСЗ), соціальні питання, рекультивація територій, забруднених внаслідок військової діяльності тощо);

інформування громадськості про стан співробітництва з Альянсом, а також здійснення заходів воєнної реформи в Україні;

співробітництво з НАТО у сфері управління повітряним рухом, обмін даними про повітряну обстановку;

участь у боротьбі проти тероризму тощо [17; 4].


Висновки

Згідно з Північноатлантичним договором, підписаним у Вашингтоні 4 квітня 1949 р., було створено союз 10 європейських і 2 північноамериканських незалежних держав, що зобов'язалися одна одну боронити. Пізніше, між 1952 і 1982 рр., до Договору приєдналися ще 4 європейських країни.

Сам Договір є простим документом. Він відкривається короткою преамбулою, у якій чітко зазначено, що Договір укладається в дусі Статуту ООН. Власне, із Статуту й випливає його легітимність. Решта тексту складається з чотирнадцяти статей, у яких сформульовано найголовніші зобов'язання, котрі члени беруть один перед одним і перед Альянсом у цілому.

Деякі статті заслуговують на особливу увагу. Стаття 3 є основою для розробки планів колективної оборони. Вона покладає на країни-члени обов'язок підтримувати й розвивати індивідуальний та колективний оборонний потенціал. Стаття 4 надає можливості для консультацій між державами-членами, коли будь-яка з них відчуває, що її безпека під загрозою. Саме в цій статті робиться наголос на першорядній важливості процесу широкомасштабних консультацій, що відбуваються в рамках Альянсу, і пояснюється, чому НАТО бере на себе нові функції, покликані зміцнити безпеку в усьому євроатлантичному регіоні,

Стаття 5 підтверджує право на індивідуальну чи колективну самооборону, записане и Статті 51 Статуту ООН. Згідно з нею країни, що підписують Північноатлантичний договір, домовляються вважати збройний напад на одну або кількох з них нападом на них усіх. Стаття 6 визначає географічний район, на який поширюється дія Статті 5.

Статтею 9 засновано Північноатлантичну раду як єдиний офіційний орган, започаткований безпосередньо Договором. Він доручає Раді створювати такі "допоміжні органи", які можуть знадобитися для реалізації цілей Договору. Сьогоднішні комітети й агенції, які утворені Радою й діють за підтримки своїх військових і цивільних підрозділів, визначають структуру Організації Північноатлантичного Договору.

На засіданні Північноатлантичної ради на вищому рівні у Мадриді в липні 1997 р. Альянс запросив три країни - Чеську Республіку, Угорщину й Польщу - розпочати переговори щодо вступу в НАТО у 1999 р. Водночас лідери Альянсу проголосили, що двері організації лишаються відкритими, і вони сподіваються пізніше надіслати подібні запрошення іншим країнам. Прагнучи до членства в НАТО, ці країни хочуть отримати страховий поліс на майбутнє. Це їхнє право. Що ж стосується страхового полісу, то вони мають бути готові оплатити страхову премію. Вони повинні виявити спроможність і волю взяти на себе це зобов'язання. Стаття 10 Північноатлантичного договору передбачає таку можливість. У ній сказано, що члени Альянсу можуть "за одностайною згодою запросити будь-яку іншу європейську державу, здатну здійснювати принципи Договору і сприяти зміцненню безпеки в північноатлантичному регіоні, приєднатися до цього Договору".

За іншими статтями Договору кожна країна-член приймає конкретні зобов'язання стосовно оборони й безпеки. Жодне з них не зачіпає права і обов'язки сторін, що випливають з Статуту ООН. Кожна держава зобов'язується також зробити внесок у розвиток мирних і дружніх міжнародних відносин, "зміцнюючи свої вільні інститути", "сприяючи кращому розумінню принципів, на яких засновані ці інститути" і "домагаючись створення умов стабільності й добробуту". Договір містить і положення про зусилля, які слід спрямувати на заохочення економічної співпраці між країнами-членами та усування суперечностей у їхній міжнародній економічній політиці.

Північноатлантичний договір забезпечує безпеку країн-членів з 1949 р. Чимало інших європейських країн отримали посередню вигоду від безпеки, гарантованої Альянсом. Сьогодні, коли покладено край холодній війні та розмежуванню Європи, Альянс не тільки запросив три нові держави приєднатися до своїх рядів, а й реорганізувався таким чином, щоб інші країни могли брати активну участь в його заходах. Уся Європа виграє від посиленої внаслідок цих процесів стабільності й взаємної довіри.

НАТО спрямовує свої зусилля на майбутню безпеку. Проте членство в НАТО й співпраця з Альянсом - це не просто планування на чорний день. Мова йде про активні кроки на шляху до зміцнення безпеки у Європі. З 1995 р. співпраця НАТО з країнами, що не с членами Альянсу, та з міжнародними організаціями допомогла запобігти подальшому загостренню конфлікту в Боснії й утвердити перспективи миру. Альянс - єдина міжнародна організація, що мас необхідний потенціал для здійснення цієї місії. Щоб підготуватися до розв'язання подібних проблем у майбутньому, Альянс трансформував свої політичні та військові структури, пристосувавши їх до проведення миротворчих операцій та управління кризовими ситуаціями.

Перетворення США після закінчення другої світової війни на могутню країну світу, в його економічний центр та військово-політичного лідера, призвело до проведення глобального зовнішньополітичного курсу Вашингтону. Оптимальною з точки зору правлячих кіл США формою устрою міжнародних відносин був би "світ по-американські" -"Pax Americana". Після другої світової війни Сполученні Штати постійно почали втручатися у події на Європейському континенті. І до кінця 20-го століття таки забезпечили собі політичне лідерство в світі.

США з її величезним економічним та політичним потенціалом звичайно ж можуть претендувати на роль гегемона у світовій політиці. Цим і пояснюється значна перевага Сполучених Штатів як країни, що користується найбільшим впливом в НАТО. Недарма деякі американські політики зазначають, що історія Північноатлантичного Союзу - це історія американської воєнної політики.

США використовують своє лідерство в НАТО, роль $ у фінансовій системі світу, економічну, військову та ідеологічну присутність в Західній Європі, свої ядерні гарантії, науково-технічну перевагу та ряд інших заходів , і продовжують впливати на орієнтацію західноєвропейських держав у зовнішньому світі, змушуючи їх у деяких випадках поступатися своїми інтересами.

При укріпленні американського лідерства НАТО впевнено вступає в майбутнє 21-е століття і як основна організація по європейській безпеці, і як основа трансатлантичного партнерства.


Документи і матеріали

1. Указ Президента України "Про Цільовий план Україна – НАТО на 2006 рік у рамках Плану дій Україна – НАТО" (виданий 07.04.2006).

2. Декларація сесії Північноатлантичної Ради. Брюссель, 1994.

3. Зустріч на вищому рівні в Мадриді. Брюссель, 1997.

4. Імплементаційна угода між Кабінетом Міністрів України та Організацією НАТО з питань матеріально-технічного забезпечення і постачання (NAMSO) щодо утилізації переносних зенітно-ракетних комплексів, легких озброєнь, стрілецької зброї та звичайних боєприпасів (підписана 23.11.05 під час засідання Спільної робочої групи Україна – НАТО з питань озброєнь, м. Брюссель, Бельгія).

5. Меморандум про взаєморозуміння між Урядом України та Організацією Північноатлантичного Договору щодо призначення Офіцерів зв’язку НАТО в Україні (підписаний 09.12.1998).

6. Меморандум про взаєморозуміння між Кабінетом Міністрів України і Організацією НАТО з матеріально-технічного забезпечення і обслуговування (NAMSA) (підписаний 06.12.2001).

7. Нова стратегічна концепція Північноатлантичного Союзу. Брюссель, 1991.

Партнерство заради миру. Брюссель, 1994.

8. Угода між Національним координаційним центром соціальної та професійної адаптації військовослужбовців, звільнених у запас або відставку, Кабінету Міністрів України та Організацією Північноатлантичного Договору “Про практичну реалізацію ініціативу НАТО щодо перепідготовки українських військовослужбовців, звільнених в запас або відставку” (підписана 11.11.1999).

9. Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору (підписана 09.07.1997).


Список використаної літератури

1. Александров И. "Планы США по обеспечению безопасности новых членов НАТО"//Зарубежное военное обозрение, 1997, №5, с.9-11.

2. Бертрам Крістоф "Чому НАТО має розширюватись?". Брюссель, 1997, 11 с.

3. Браун Г. "Нужно ли НАТО расширяться?"// США: Экономика, политика, идеология. Москва, 1995, №8, с.64-75.

4. Варшавский договор и современность". Москва, 1990, 190 с.

5. Воронцов Г.А. "Атлантические отношения и современность". Москва, 1977, 111 с.

6. Волков В. "Голландский ученый про новую концепцию НАТО" // Компас, Москва, 1997, №29, с.10-17.

7. Гебхардт фон Мольтке "Аналитический доклад по вопросам расширения НАТО"//Компас, Москва, 1996, №4, с.13-20.

8. Гончар Б.М., Гончар Ю.Б. "Ставлення США до проблем інтеграції країн Центрально-Східної Європи в Західноєвропейське об'єднання"// Питання нової та новітньої історії. Київ, 1996, випуск 42, с.139-146.

9. Гончар Ю.Б. "Маастріхт, США і європейська безпека" // Питання нової та новітньої історії. Київ, 1995, випуск 41, с.142-150.

10. Дорожовець О. "Плата за НАТО"// День. Київ,1997, 11 липня, с.3.

11. Дослідження з питань про розширення НАТО. Брюссель, 1995, 41 с.

12. Иванова И.М. "Концепция Атлантического сообщества во внешней политике США". Москва, 1973, 279 с.

13. Казанцев Б. "Последствия расширения НАТО" // Международная жизнь, Москва, 1997, №11-12, с.20-26.

14. Караганов С.А., Трофименко Г.А., Шеин В.С. "США-диктатор НАТО". Москва, 1985, 208 с.

15. Карновале Марко "Партнери і члени НАТО". Брюссель, 1997,13с.

16. Каспрук Б. "НАТО - як гарант стабільності та безпеки в Європі й світі // Час. Київ, 1997, 9-15 жовтня, №40, с.4.

17. Квітка В. "Для чого існує завтра?"// Столиця. Київ, 1998, 10 лютого, №14, с.4.

18. Кикило В. "Американские эксперты о проблемах расширения НАТО"//Компас, Москва,1997, №29, с.17-29.

19. Кудрявцев В.Б. "Военная политика НАТО и европейская безопасность"//США: Экономика, политика, идеология, Москва, 1991, №6, с.12-19.

20. Мадридський Самміт// Спеціальний випуск НАТО рев'ю. Брюссель, 1997, 47 с.

21. Майбутнє НАТО: Альянс дев'ятнадцяти в 1999 році //НАТО рев'ю, Брюссель, 1997, №1, 35 с.

22. Маслов С., Хохлов А."Десять наивных вопросов о НАТО" //Комсомольская правда.Москва, 1997, 17 травня, с.3.

23. Медведенко А., Минеев А. "НАТО после Мадридской встречи в верхах"// Компас. Москва, 1997, №29, с. 29-34.

24. Менделбаум М. "Сохранение нового мира. Доводы против расширения НАТО//США: Экономика, политика, идеология. Москва, 1995, №8, с.59-63.

25. НАТО. Довідник. Київ, 1997, 430 с.

26. Недюха І. "Ядерні" запитання президентові США Б.Клінтону" // Вечірній Київ. Київ, 1996, 25 грудня, с.3.

27. Організація Північноатлантичного Договору. Структура та устрій. Брюссель, 1993, 17 с.

28. Орлов А. "Дорога на Восток: "за" и "против"//Новое время. Москва, 1997 №16, с.22-25.

29. Откуда исходит угроза миру. Москва, 1987, 109 с.

30. Перммуттер А., Гален Карпентер Т. "Дорогостоящий поход НАТО на Восток"//Компас. Москва, 1997, №9, с. 19-24.

31. Писанська В. "Бути чи не бути в ...НАТО"// Голос України. Київ, 1998, 11 лютого, с.5.

32. Писанська В. "Пристрасті на тлі НАТО"// Голос України. Київ, 1997, 5 липня, с. 8.

33. Поліщук В. "Не тільки пропагандист, а й агітатор" // Голос України. Київ, 1998, 13 січня, с.4.

34. Рей Норман "Новий рівень партнерства в оборонному забезпеченні НАТО"// Майбутнє НАТО: Альянс дев'ятнадцяти в 1999 році"//НАТО рев'ю, 1997, № 1, с. 27-31.

35. Рюе Ф. "Стратегия НАТО: совместная оборона и устрашение" //За рубежом. Москва, 1993, №41, с.7.

36. Сабрі Ю. "Новий рулевий НАТО"// Всеукраїнські відомості. Київ, 1996, 4 січня, с.4.

37. Сміт Р. "НАТО, яка змінюється".Брюссель, 1997, 3 травня, 12 с.

38. Современные США. Энциклопедический справочник. Москва, 1988, 592 с.

39. Солана Хав'єр "Готуючись до Мадридської зустрічі у верхах". Брюссель, 1997, 7 с.

40. Трушін О. "США и расширение НАТО"// Компас. Москва, 1998, №1, с.19-28.

41. Уорнер Крістофер про розширення НАТО і майбутнє Європи // Урядовий кур'єр. Київ, 1996, 15 червня, с.4.

42. Холбрук Р. "Америка - европейськая держава"//США: Экономика, политика, идеология. Москва, 1995, №8, с. 44-65.

43. Шаклеина Т.А. "Дискуссии в США по вопросам внешней политики"//США:Экономика, политика, идеология. Москва, 1996,. №2, с. 29-44.

44. Шеин В.С. "США и НАТО: Эволюция империалистического партнерства". Москва, 1985, 192 с.

45. Шитов А. "Конференция в США про будущее НАТО" // Компас. Москва, 1997, №17-18, с. 10-21.

Історія міжнародних відносин України
1.Східні слов"янські племена та їх зв"язки зі своїми сусідами (ІІ-VІІ ст.) Зародження слов"янства та їх розселення Від найдавніших часів терени ...
У.Черчілль закликав створити новий британсько-американський військовий союз замість антигітлерівської коаліції з метою "боротьби з міжнародним комунізмом на чолі з СРСР".
Українська держава стала повноправною учасницею Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), підписала документи про співробітництво та партнерство з Європейським ...
Раздел: Рефераты по истории
Тип: учебное пособие
Відносини Росії і США на сучасному етапі
... етапі Зміст Вступ Розділ І Особливості відносин Росії та США в світовій економіці 1.1 Характеристика російсько-американських відносин у сфері ...
На момент завершення конфронтаційного періоду в Європі не з"явилося адекватної альтернативи американській військовій присутності, а отже і НАТО, яка компенсувала недостатній ...
Саме він був врахований при узгодженні у 1994 році Росією та НАТО спільної програми "Партнерство заради миру" (ПРМ), оскільки її виконання, з одного боку, відкривало шлях до ...
Раздел: Рефераты по международным отношениям
Тип: дипломная работа
Зовнішня політика США у пост біполярний період
Зовнішя політика США у пост біполярний період План 1. Політика США щодо Ірану 2. Політика США на Близькому Сході 3. США та перша іракська війна в ...
На вересень 2004 року кількість американських військ в Афганістані склала 16 тис. осіб, а чисельність МСБ - 7300; у 2005 році - вже чисельність американських військових частин ...
Три країни Альянсу - Франція, Німеччина і Бельгія - під час обговорення у лютому 2003 року деталей можливої військової операції проти Іраку виступили настільки консолідовано проти ...
Раздел: Рефераты по международным отношениям
Тип: курсовая работа
Зовнішньополітичні доктрини США і країни пострадянського простору ...
Курсова робота з теми: Зовнішньополітичні доктрини США і країни пострадянського простору: ретроспективний аналіз 1. Зовнішньополітичні доктрини ...
Під час квітневого візиту 1993 року Б.Єльцина до американської столиці була підписана Хартія американо-російського партнерства (Вашингтонська хартія), у якій вже не згадувалось про ...
У 1997 році на Мадридському самміті НАТО Україна підписала за підтримки С. Хартію про особливе партнерство з НАТО.
Раздел: Рефераты по международным отношениям
Тип: курсовая работа
Передумови, рушійні сили та перспективи еволюції російсько ...
Міністерство освіти і науки України Державний вищий навчальний заклад "Ужгородський національний університет" Факультет суспільних наук Кафедра ...
В глобальному вимірі безпосереднім результатом російської інтервенції буде участь європейських держав в новій глобальній гонці озброєнь шляхом збільшення видатків на реформу ...
У результаті початку бойових дій були скасовані заплановані навчання з НАТО і альянс підтвердив кандидатуру Грузії як можливого члену альянсу.
Раздел: Рефераты по международным отношениям
Тип: курсовая работа