Реферат: Значення української літератури. Найбільші надбання. Місце серед слов’янських та іноземних мов
на тему:
Значення української літератури. Найбільші надбання. Місце серед слов’янських та іноземних мов
ПЛАН
1. Особливість української літератури та її місце у світовій літературі
2. Твори Т.Шевченка та його безсмертний “Кобзар” – великий внесок у загальносвітову літературу
3. Життя і творчість І.Франка – яскравий загальноєвропейський взірець творчого пошуку і революційної боротьби
Список використаної літератури
1. Особливість української літератури
та її місце у світовій літературі
Література кожного народу – це живий організм, який родиться, живе, росте, а інколи, залежно від історичних обставин, завмирає, а то й вмирає.
Українська література – література між двома світами. Вона випливає з самої географії народу, що створив цю літературу. Географічно це письменство бачать між Сходом і Заходом. Історично-релігійно – поміж Константинополем і Римом, з точки зору світової культури її можна помістити між Азією й Європою, а з точки зору ідеології ще зовсім недавно її часто ставили між фашизмом і комунізмом. Цю літературу інколи бачать також між марксизмом і західним капіталізмом, поміж Москвою і Вашингтоном. Можливо, це головна причина, що українська література завжди виявляла певну полярність, а інколи – роздвоєність. Її напруження й динамізм спричинені “антистатичними” елементами, що надихають її. Така полярність неодноразово голосно заявляла про себе. Варто згадати погляди націонал-комуніста Миколи Хвильового (1893 – 1933), який проголосив: “Геть від Москви, обличчям до Європи!”. Його сучасник Микола Зеров (1890 – 1941), поет-неокласик був на протилежному кінці ідеологічного спектра і закликав українських письменників навертатись до джерел, шукати натхнення не в російській літературній царині, а в класичних часах та літературі Заходу.
Українська література – це література з місією. Українська література завжди служила якійсь великій справі, ідеї, а то й ідеології. Творчість майже кожного з українських письменників може бути прикладом. Візьмімо одного з найвидатніших представників проповідницької літератури Київської Русі митрополита Іларіона (помер 1054), автора знаменитого твору “Слово про закон і благодать”. Його творчість служила християнській ідеї, мала завдання поширювати християнство в Київській Русі. Проте його писання – політично заангажована література, метою якої є національне самоусвідомлення та утвердження руської (української) національної ідентичності. Говорячи про діла і чесноти перших князів Київської Русі, Іларіон пише, що “не в малій і невідомій країні вони рядили, а в Руській, що відома і про яку чували по всіх чотирьох кінцях землі”. Так само і найславетніший Тарас Шевченко (1814 – 1861), чия поезія служила й служить дотепер зародженню, пробудженню та плеканню української ідентичності, укріплює чуття приналежності до славного козацького кореня, що інколи теж не без проблем. У типовій романтичній манері Шевченко закликає “і мертвих, і живих, і ненарожденних” повстати, розбити кайдани. Такі його рядки – на службі патріотизму, на службі державотворчості.
Шевченків “Кобзар” (1840) не тільки засвідчує існування української мови як найбільш придатного літературного медіуму, а й збуджує національну самосвідомість, надихає українське відродження. Часто імітований, але ніколи не осягнений іншими, прометеїв вірш Шевченка став найбільш дорогоцінним літературним спадком, що наклав свій відбиток на творчість наступних поколінь письменників. Як відомо, Шевченкова поезія викликала лють царського уряду не лише за свій зміст, а й за сам медіум, за мову. Поета було заслано в Казахстан (1847 – 1857), йому було заборонено писати й малювати, а його поезія була очорнена російськими критиками (напр. Бєлінським). Після смерті Шевченка, царат, аби придушити українську національну стихію, зроджену поетовою творчістю, спробував викорінити українську мову. 1863 року російський міністр П.Валуєв зробив сумнозвісну заяву про те, що “українська мова ніколи не існувала, не існує й не буде існувати”. У 1876 р. цар Олександр ІІ (відомий на Заході як великий “ліберал”) видав Ємський указ, в якому проголосив друк українських книжок, українську драматургію, будь-яку форму викладання українською мовою – злочином проти держави. З іншого боку – визнання української мови, як окремої слов’янської мови на існування в 1906 р. також завдячує творам Шевченка та іншим українським письменникам, чия поетична муза була на службі української демократичної національної ідеї. Царський уряд, а згодом і радянський режим добре розуміли небезпеку, яку несе українське друковане слово. Царський уряд хотів знищити його рубом, а совєтський – поступово, називаючи зросійщення українців (і інших народів) “злиттям націй”.
Рання творчість І.Франка (1856 – 1916) є свого роду прикладом
служіння літератури ідеї соціалізму. Проте як Шевченків “націоналізм” немає
нічого спільного з ідеологією націонал-соціалізму ХХ ст., так само і Франків
“соціалізм” не пов’язаний з репресивною політикою соціалізму радянського;
Франків “соціалізм” є лише респектом до індивідуальності, її невід’ємного права
на свободу, любов до рідної землі, домагання волі для України.
А в основі творчості Р.Іваничука лежить задум подати у художній формі історію
України –– це теж добрий приклад служіння одній ідеї.
Українська література – література глибокого ліризму, сентименталізму, плачу. У всіх своїх жанрах (поезії, прозі, драмі) – вона просякнута надзвичайною емоційністю, романтичним ліризмом. Причина цього не тільки в психології українців, а і в самій природі їхньої мови. Українська мова, як і італійська, надзвичайно мелодійна (про що свідчить чергування голосних і приголосних та рідковживані три приголосні підряд) і надзвичайно емоційна (якщо мова може бути емоційною).
Четверта – духовна: Українська література – література глибоко релігійна.
Українську літературу справді можна назвати літературою плачу. Тема терпіння є чи не найпоширенішою в українській літературі. Саме терпіння, сам біль, душевний і фізичний, часто розглядаються як моральне добро літератури, бо терпіння наближує людину до Христа.
Українці знають як страждати, знають “мистецтво” терпіння. Їхня література відображає страждання, а отже, й силу українського народу. українська література – література глибоко релігійна.
Релігія відіграє надзвичайну роль в українській літературі. Мотив християнства завжди присутній у ній, починаючи від “Слова о полку Ігоревім” до недавньої радянської літератури, і тієї, що постає сьогодні в незалежній Україні. Інколи він завуальований і майже непомітний, інколи представлений негативно, але він завжди є. У Шевченка цей мотив є відвертим і очевидним для кожного. Його поезія – то прекрасний гімн Господові. Шедеври Івана Франка, поеми “Мойсей”, “Іван Вишенський”, “Панські жарти” є глибоко християнськими, як і твори більшості сьогоденних письменників, що творять у добу секуляризму, твори, писані в еміграції і в Україні, в часи недавні, коли соціалістична ідеологія утримувала гегемонію над творами радянського періоду.
До речі, дуже промовистими могли б бути студії про релігійні теми й мотиви в українській радянській літературі. Навіть правдиві марксистські літератори не могли звільнити себе від релігії, від християнства. Здається, що релігійність так глибоко вкорінена в українську психіку, що навіть десятиліття насильницького атеїзму не змогли стерти її. Поряд з ліризмом і місійністю, релігійність є об’єднуючим чинником цієї літератури на етапах її розвитку, і чинником найсильнішим. Це можна встановити, розглядаючи не тільки стару народну словесність, богослужбову, а взагалі релігійну літературу включно з “апокрифами”, проповідями та “житіями святих”, а розглядаючи також і секулярну літературу, а саме – лицарський епос “Слово о полку Ігоревім”. Релігійний чи скоріше християнський епос “Слова” стає особливо наявним, коли порівняємо його з епосами народів Західної Європи, тобто з такими творами, як “Беовулф”, “Пісня про Роланда” та “Пісня про Нібелунгів”. Саме християнство не є душею цих творів, про це свідчить захоплення в них жорстокістю, помстою і навіть кровожадністю, що вказує на поганський світогляд. “Слово о полку Ігоревім”, навпаки, у своїй символіці і зовнішній структурі домінуючими має образи поганського світу.
2. Твори Т.Шевченка та його безсмертний “Кобзар” –
великий внесок у загальносвітову літературу
Шевченко є основоположником нової української літератури і родоначальником її революційно-демократичного напряму. Саме в його творчості повно розвинулися ті начала, які стали провідними для передових українських письменників другої половини ХІХ – початку ХХ століть. Тенденції народності й реалізму були вже властиві в значній мірі і творчості попередників Шевченка. Шевченко перший в українській літературі виступив як істинно народний поет, твори якого з усією повнотою відбили почуття й думки трудящих мас, їх віковічні визвольні прагнення.
Творчість великого народного поета внесла в нашу літературу незнане багатство тем і жанрів, прилучила її до кращих досягнень світової літератури.
Шевченко відіграв важливу історичну роль у розвитку української літературної мови. Він установив ту структуру української літературної мови, яка збереглась у всьому істотному як основа сучасної мови, тобто розвинув і утвердив певний склад словника і граматичний лад української мови, які стали нормою і зразком для письменників, преси, театру тощо.
Норми української літературної мови, створені на народній основі, дала поезія Шевченка. Основні мовні джерела великий народний поет черпав із скарбів фольклору і живої розмовної мови. Він відібрав від загальнонародної мови все найбільш істотне і яскраве і розкрив у своїй творчості багатство, гнучкість, красу і милозвучність українського слова.
Тарас Шевченко - не тільки поет, а й драматург, прозаїк, мислитель, історик, етнограф, фольклорист, художник(живописець, гравер), який залишив велику образотворчу спадщину-понад тисячу творів. Геній Шевченка надзвичайно широкий, багатогранний.
Попередники великого поета в українській літературі в своїх творах критикували окремі явища тогочасного життя, як-от: знущання поміщиків з селян, хабарництво чиновників. Шевченко ж виступив як грізний суддя і викривач усього самодержавно-кріпосницького ладу, як непримиренний ворог поміщиків і царизму. У його творах змальований новий позитивний герой – борець проти самодержавно-поміщицького ладу, борець за щасті народу.
Найгостріші соціальні драми і найтонші нюанси інтимного, гнівний біль безправства, неволі, хвилин розпачу, що їх теж знав поет, смутки знівеченого життя, голос потоптаної і пробудженої людської гідності, сила непокори, що не раз переходить у скрик прокляття, у грізні вибухи прометеївського титанізму – все клекоче , все скипілося в художню цільність поезії Шевченка, від початку до кінця перейнятої вогнем, може, найсильнішого поетового почуття. Поезія Шевченка з'явилася на гребені віку як бунтівний голос найбільш покривджених соціальних низів, голос тих, що вже почували потребу "громадою обух сталить".
Тараса Шевченка не випадково визнано фундатором нової української лiтератури. Хоча деякi тенденцiї її розвитку вже можна було побачити в окремих творах деяких письменникiв, саме Шевченко перетворив українську лiтературу на явище лiтератури всесвiтньої, його творчий генiй нiби подолав звичнi кордони. Саме в його творчості найповнiше розвинулися засади, що згодом стали провiдними для передових українських (i не лише українських) письменникiв другої половини ХIХ - початку ХХ столiть: народнiсть i реалiзм, що розкривали справжнє життя в усiй його повнотi та багатогранностi.
Тільки літературна спадщина Шевченка - це "Кобзар", 9 повістей, п'єса "Назар Стодоля", уривки драматичних творів, щоденник та листи.
З поміж безлічі книг, з якими має справу історія світової літератури поодиноко виділяються ті, що ввібрали в себе науку віків і мають для народу значення заповітне. До таких належить "Кобзар", книга, яку народ український поставив на першому місці серед успадкованих з минулого національних духовних скарбів. У "Кобзарі" поет зняних митцiв, а й поетiв iнших лiтератур. Це поняття узагальнює метро-ритмiчнi форми органiзацiї вiрша на основi народно-пiсенної лiрики, при чому виразнiсть досягається через переходи вiд одного метру до iншого. Бiльше того, використання рiзних вiршованих форм усерединi однiєї композицiї, вперше введене Шевченком, стало основою поетичної технiки лiтератури ХХ сторiччя.
З виходом "Кобзаря" відкривається нова епоха в розвитку українського красного письменнства, яке віднині незрівняно розширило свої тематичні й філософські обрії: Шевченко воїстину виводив рідну літературу на простори вселюдські.
Отже, цiлком справедливим i природним є той факт, що твори великого Кобзаря були перекладенi майже всiма мовами свiту. I досi лiтературознавцi вивчають, а письменники творчо використовують спадщину українського народного поета Тараса Шевченка. Для генiїв не iснує дати смертi.
Шевченка не без підстави називають революціонером художньої форми, вказуючи на те, як сміливо відходив він від літературних канонів, хоча навряд чи він ставив собі на меті свідомо руйнувати усталені художні форми.
3. Життя і творчість І.Франка – яскравий загальноєвропейський взірець творчого пошуку і революційної боротьби
У літературному русі другої половини XIX століття Іван Франко — найвидатніший діяч. Його «поетична творчість вражає глибиною і багатством ідей, Широким колом тем і сюжетів, великою різноманітністю форм». Своє палке слово Каменяр спрямовував на захист трудящих, проти несправедливого ладу, проти експлуататорів.
Франко — легендарний Каменяр, геніальний поет, видатний прозаїк і драматург, критик, публіцист і літературознавець, фольклорист і етнограф, перекладач. Видатний громадський діяч, борець за волю народу.
Найвидатнішим внеском у скарбницю української поезії стала збірка «З вершин і низин». Провідне місце у збірці посідають поезії, спрямовані на боротьбу проти соціального і національного поневолення українського народу. Збірка відкривається програмним віршем «Гімн», у якому автор створив образ вічного революціонера як прояв могутності і незламності трудящих.
У тяжкий для трудового населення Галичини час встав на бій з темними силами реакції за соціальні права поневоленого народу. «У важкі часи безправ'я і темряви, — писав П. Тичина, — він був для Західної України і університетом, і енциклопедією, і академією наук, і народним, не затвердженим ніякою монаршою ласкою міністерством культури і освіти».
Він обрав шлях боротьби і тяжких випробувань. Франко назавжди пов'язав свою долю з робочим людом, боровся проти неправди та соціальної несправедливості, активно пропагував революційні ідеї, закликав до боротьби, ставши в центрі громадського життя Галичини. Тричі був заарештований, але не змінив своїх ідейних переконань.
Наслідком глибокого вивчення економічного становища народу були твори Франка з життя трудящих, головне ж – збірка “Борислав”, в якій змальовано тяжке життя робітників-ріпників.
І.Франко все життя своє твердив: боротися лише за національне визволення свого народу – значить обдурювати соціальні сподівання трудящих, адже замість “чужих” панів на шию сядуть “свої”, ще лютіші, ще захланніші.
Віра поета у світле майбутнє народу була непереможною. І. Франко був справжнім народним трибуном, пророком, який відчував у собі велику силу повести за собою мільйони безправних, змучених людей, вірив у світле прийдешнє народу України.
І.Франко — корифей науково-літературного життя Західної України. Твори великого Каменяра були вираженням його громадсько-політичних ідеалів, метою життя його було служіння інтересам українського народу і Вітчизні, загальнолюдським поступовим ідеям.
«Ми не можемо назвати, мабуть, жодної ділянки людського духу, в якій би не працював Іван Франко і в якій він би не був великий». (П. Загребельний)
Серед культурно-громадських і політичних діячів слов’янства останньої чверті ХІХ століття Франкові належить одне з найпочесніших місць. Значення його в розвиткові громадської думки на України виходить далеко за її межами. Провідною зорею його трудного життя, що весь час “воєнним табором тяглося”, була ідея дружби народів без різниці рас, вір і національностей, у визвольний боротьбі проти світу рабства, капіталістичної експлуатації й дискримінації трудящих.
Список використаної літератури
1. Енциклопедія українознавства. В 6-ти томах. – К., 1992-1994.
2. Літературна енциклопедія. – К., 1998.