Курсовая работа: Капітал і праця: механізм взаємодії
Міністерсво освіти і науки України
Київський національний економічний університет
Кафедра політичної економії
Фінансово-економічних факультетів
Курсова робота
на тему: "Капітал і праця: механізм взаємодії"
Студентки I курсу,
2 групи, спеціальності 6508
факультету фінансово-економічного
Гончарової М.Ю.
Науковий керівник
доц. Тимошевська Л.Д.
Київ – 2008
Зміст
Вступ
1 Капітал як економічна категорія
1.1 Теорії капіталу
1.2 Перетворення грошей у капітал. Загальна формула руху капіталу
2 Капітал і праця
2.1 Наймана праця і робоча сила як товар
2.2 Властивості товару робоча сила. Його вартість
3 Винагорода за працю в ринковій економіці: заробітна плата
3.1 Теорії і суть заробітної плати
3.2 Форми та системи заробітної плати
3.3 Номінальна і реальна заробітна плата. Мінімальна заробітна плата та її критерії
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Актуальність даної теми визначається тим, що сучасна економіка будь-якої держави тісно пов’язана з такими категоріями, як капітал і наймана праця. Між цими поннятями існує тісний взаємозв’язок, який безпосередньо пов’язаний з економічними відносинами між власником капіталу і власниками робочої сили. Тобто механізм взаємодії капіталу і праці можна розглядати як авансування грошей у виробництво (капітал), яке існує у свою чергу тільки з використанням засобів виробництва і робочої сили (праця).
Виробничі відносини між власниками засобів виробництва і власниками робочої сили – це історично обумовлене, суспільно–виробниче відношення між підприємцями, що володіють засобами виробництва, і людьми найманої праці (робітниками), які позбавлені будь–яких засобів виробництва.
У даній курсовій роботі висвітлення теми: «Капітал і праця: механізм взаємодії» передбачає розгляд таких аспектів економічних відносин як:
ü соціально-економічного змісту категорії «капітал», враховуючи й альтернативні підходи до трактування її сутності;
ü механізму взаємодії капіталу і найманої праці;
ü соціально-економічної природи заробітної плати, її сутності, форм та систем у ринковій економіці.
Капітал підприємства, вкладений у виробництво, а саме у засоби праці та робочу силу, знаходиться в процесі безупинного руху, в результаті призводить до появи додаткової вартості. Робоча сила являє собою сукупність фізичних і розумових здібностей людини, її здатності до праці; та в умовах ринкових відносин «здатність до праці» робить робочу силу товаром. Але це не звичайний товар. Його відмінність від інших товарів полягає в тому, що він, по-перше, створює вартість більшу, чим коштує сам, по-друге, без його залучення неможливо здійснити будь-яке виробництво. Тому капіталіст наймає робітника, точніше його здатність до праці. У той же час наймана праця має оплачуватися, що пояснює соціально-економічну природу заробітної плати.
1 Капітал як економічна категорія
1.1 Теорії капіталу
Термін «капітал» (від лат. – голова) уперше з'являється в XII і XIII ст. і означає «засоби, склади товарів, сума грошей, гроші, позичені під процент». Поступово термін починає вживатися в більш вузькому значенні: грошове багатство виробника або купця. У XVII ст. цей термін у своєму вузькому значенні став загальноприйнятим, особливо стосовно продуктивного капіталу. Іменник «капіталіст» зустрічається вже в середині XVII ст. і позначає власників капіталу. Слово «капіталізм» пізнього походження запровадив К. Маркс.[3, с. 227]
Капітал, поряд з такими категоріями, як товар, гроші, попит, пропозиція, ціна, належить до найголовніших в ринкових відносинах. Однак його місце – особливе. Він знаходить прояв в товарі (товарний капітал), в грошах (грошовий капітал). Попит, пропозиція та ціна виступають як чинники (фактори), від яких в значній мірі залежить капітал. Одночасно капітал має суттєвий і зворотний вплив – попит, пропозиція і ціна залежать від обсягів капіталу.
Капітал виникає тільки там, де підприємець, будучи власником засобів виробництва та грошових ресурсів, знаходить на ринку вільного робітника в ролі продавця робочої сили, наймає його і здійснює процес виробництва товарів з метою одержання більшої вартості, що виступає у формі прибутку.
Умовами, за яких функціонує категорія капітал, є:
1) високорозвинуті товарне виробництво, обіг і ринок;
2) наявність такої мотивації діяльності виробника, як особисте збагачення за рахунок одержання прибутку;
3) зосередження в частини господарюючих суб'єктів значної кількості засобів виробництва і грошових ресурсів;
4) наявність людей праці, юридичне вільних, але які позбавлені засобів виробництва і життєвих благ, що змушує їх найматися.[3, c.230]
Капітал – це авансовані підприємцями у виробництво товарів засоби виробництва, грошові ресурси і засоби на оплату найманої праці, які в процесі своєї продуктивної взаємодії забезпечують зростання вартості та збагачення підприємців.[3, c. 230]
К. Маркс звертав увагу на декілька визначень капіталу:
1. Капітал – це вартість, яка створює додаткову вартість, або капітал – це самозростаюча вартість;
2. Капітал – це не річ, а певне суспільне, належне певній історичній формації суспільства виробниче відношення, яке представлене в речі і надає цій речі специфічного суспільного характеру;
3. Капітал – це не просто сума матеріальних і вироблених засобів виробництва, це перетворені в капітал засоби виробництва, які самі по собі так само мало є капіталом, як золото або срібло самі по собі – грішми.
Як зазначалося вище, К. Маркс продуктивний (функціонуючий, реальний) капітал поділяв на постійний – С та змінний – V. Під постійним він розумів вкладення коштів в засоби виробництва, який не змінює величини своєї вартості в процесі виробництва (С – від слова “Сonstantes Kapital”). Змінним він вважав кошти, вкладені в робочу силу, який (капітал) в процесі виробництва змінює свою вартість, тобто робітник не тільки відтворює вартість своєї робочої сили, але і робить додаткову вартість, збільшуючи капітал. (V – від слів “Variables Kapital”).
Капітал перетворюється в найважливіші фактори процесу виробництва - у засоби виробництва і робочу силу. Вони грають різну функціональну роль у процесі виробництва, як процеси створення вартості. Цей критерій використаний К.Марксом для розподілу усього функціонуючого капіталу на постійний і перемінний.
Попередники К. Маркса – представники меркантилізму, фізіократичної школи і класичної політичної економії – ототожнювали капітал з річчю, із засобами виробництва. Меркантилісти ототожнювали капітал з грішми, фізіократи – відносили до капіталу інструменти, сировину й інші речові фактори виробництва, А. Сміт та Д. Рикардо також вважали капіталом засоби виробництва. Згідно теорії трьох факторів виробництва Ж. Б. Сея, капітал – це один із факторів, який приносить його власнику прибуток.[5, с. 198]
Багато дослідників вважали, що капітал – це сукупність засобів виробництва, які приносять прибуток (дохід) їхнльому власникові. «Капітал, - пише видатний американський економіст Поль Самуельсон , - цей термін часто застосовують до товарів виробничого призначення...», які «...перебувають у приватній власності, а вироблюваний ними дохід належить їх власникам».[8, с. 64, 72]
Дж. С. Мілль під капіталом розумів попередньо нагромаджений запас продуктів минулої праці. Він забезпечує необхідні для виробничої діяльності будівлі, охорону, знаряддя і матеріали, а також засоби існування для працівників під час виробничого процесу. Мілль вважав капіталом ту частину власності підприємця (фабриканта), яка утворює фонд для здійснення нового виробництва.
Оригінальними є погляди Дж. С. Мілля на те, що виробнича діяльність обмежується розмірами капіталу; що капітал є наслідком не споживання, а заощадження (зберігання); що капітал постійно споживається, але одночасно й відновлюється (відтворюється); що не праця викликає попит на капітал, а, навпаки, капітал викликає попит на працю.
Сучасна західна економічна думка під капіталом розуміє засоби виробництва, створені людиною, які полегшують здійснення процесу праці, в багато разів збільшуючи її продуктивність. Тобто капітал розглядається як ресурс виробництва, поряд з працею, землею та підприємницькою здатністю.
Вихідним пунктом виникнення капіталу є гроші.
Масовими і панівними економічними відносинами капітал стає за умов капіталістичного виробництва. Згідно із загальноекономічною точкою зору для даного виробництва (капіталістичної економіки) характерні такі принципові обставини:
· по-перше, наявність юридичної свободи працівника, з одного боку, та відсутність у нього засобів виробництва і засобів для життя (окрім здатності до праці — робочої сили) — з іншого;
· по-друге, економічне примушення людини продавати свою робочу силу (послуги праці) власникам засобів виробництва на певний час, протягом якого капіталіст організовує і контролює її використання;
· по-третє, оскільки за таких умов процес праці є взаємодією факторів, які купив капіталіст, то і результат їх взаємодії — продукт виробництва (товар, послуга) — належить капіталістові. Для нього немає принципового значення, які товари (споживчі блага) виробляти, оскільки він організує їх виробництво тому, що вони є носіями вартості, і перш за все нової вартості, яка для безпосереднього процесу виробництва більша за авансову вартість на відповідну величину (приріст).[1,ст.167-170]
Наймаючи працівників, підприємець (капіталіст) купує не лише їхню здатність до праці (чи послуги праці), а й найголовніше — здатність до створення додаткового продукту.
Отже, капітал – це вартість, що приносить додаткову вартість шляхом експлуатації найманих робітників.
1.2 Перетворення грошей в капітал. Загальна формула руху капіталу
Однією з особливостей економічної системи з розвинутими ринковими відносинами є те, що гроші стають капіталом. Гроші і капітал – це два різні поняття. Гроші самі по собі не є капіталом, вони стають ними, коли власнику грошей приносять додаткові гроші, приносять дохід або прибуток.
Найбільш загальною формулою руху грошей як капіталу є формула:
Г – Т – Г ' , де Г ' = Г + ∆Г.
Загальна формула капіталу стверджує, що гроші можуть бути капіталом лише тоді, коли за них купують товар, який при його продажі, принесе більші гроші, тобто:
Г ' = Г +∆Г.
Наявність приросту грошей - ∆Г і є свідченням того, що гроші – капітал. Класики, в тому числі К. Маркс, приріст грошей ∆Г - назвали додатковою вартістю.
Таким чином, гроші функціонують як капітал, коли вони приносять додаткову вартість.
Щоб вирішити проблему, яким чином з’являється додаткова вартість без порушення вимог закону вартості, К. Маркс розглядає два протиріччя загальної формули капіталу:
1. Додаткова вартість не може виникнути в обігу, одночасно вона ж не може виникнути без обігу;
2. Товар повинен бути куплений по вартості, проданий по вартості і при чому повинна з’явитись додаткова вартість.[6, с.178]
Вказані два протиріччя вирішуються, якщо на ринку з’являється особливий товар – робоча сила, тобто в суспільстві з’являються люди, що є власниками лише одного ресурсу – ресурсу праця. Робоча сила, тобто здатність людини до праці, або сам ресурс праця, стає товаром лише при певних умовах:
Ø носій робочої сили не повинен мати інших ресурсів (засобів праці, предметів праці, землі тощо);
Ø носій робочої сили повинен бути юридично вільним, сам повністю розпоряджатись собою, в т. ч. своєю робочою силою.
2 Капітал і праця
2.1 Наймана праця і робоча сила як товар
Впродовж кількох століть економісти сперечаються стосовно того, що продає найманий працівник капіталісту-підприємцю. Ще у XVII ст. англійський економіст У. Петті назвав об'єктом купівлі-продажу працю. Надалі до наших днів дискусія тривала навколо двох товарів: праці та робочої сили. Сучасні західні економісти ще одним об'єктом купівлі-продажу вважають послуги праці або робочої сили.
Праця — це процес свідомої доцільної діяльності людей. З цього випливає, по-перше, що працю не можна продавати, оскільки її не існує до моменту купівлі-продажу. На ринку робітник може продати лише здатність до праці, або робочу силу. Капіталіст купує у робітника — власника робочої сили — тимчасове розпорядження нею. По-друге, якщо припустити, що робітник продає працю і отримує за неї повний еквівалент (що ця праця повністю оплачується), то незрозуміло, звідки виникає додатковий продукт. Єдиним джерелом вартості, в тому числі додаткового продукту, є праця людини, а засоби виробництва не створюють додаткового продукту. Додаткова вартість, яка створюється працею підприємця або вищого менеджера, незначна за обсягом порівняно з додатковою вартістю, створеною найманими працівниками.
Праця - процес споживання робочої сили. В свою чергу, під робочою силою розуміється “ сукупність фізичних і духовних здібностей, якими володіє організм, жива особистість людини, і які вона пускає в хід кожного разу, коли виробляє які-небудь споживчі вартості”.Таким чином, робоча сила виникла тоді, коли людина почала виробляти матеріальні блага для задоволення своїх потреб. Вона існувала за всіх способах виробництва, є і зараз, але в теперішніх умовах робоча сила набула іншої форми - форми товару.
Як відмічалося раніше, капітал і наймана праця співіснують поряд. Їх існування пов’язане з тим, що робоча сила є товаром. Робоча сила, тобто здатність людини до праці, її фізичні та розумові здібності до праці, в тій чи іншій мірі притаманні кожній дорослій здоровій людині.
Однак людина і її робоча сила – це не одне і те. Людина більш широке поняття, вона в певних умовах, сама може продаватись та купуватись, тобто бути товаром: раб, кріпосний селянин (кріпак).
Явища, пов’язані з торгівлею людьми, на жаль, можна спостерігати і в теперішньому світі.
Однак в класичних ринкових умовах продається і купується не людина, а її робоча сила.
Робоча сила — сукупність фізичних, розумових та організаторських властивостей людини, набутих знань і досвіду, які вона застосовує у процесі виробництва споживних вартостей.
Робоча сила є основним елементом продуктивних сил у будь-якому суспільстві, але товаром стає лише за капіталізму. Це зумовлено тим, що робітник позбавлений власності на засоби виробництва і засоби існування, але сам він особисто вільний, тобто є власником своєї робочої сили і може розпоряджатися нею.
Умови перетворення робочої сили в товар:
v Особиста юридична воля працівника.
v Відсутність у працівника засобів виробництва і, унаслідок цього, засобів існування.
v Виробництво в умовах панування капіталу характеризується тим, що основні фактори, необхідні для його початку, — засоби виробництва і робоча сила, відділені один від одного. Для початку процесу виробництва необхідний продаж робочої сили капіталісту.
Під робочою силою, чи, здатністю до праці, розуміється сукупність професійних якостей, якими володіє людина і затрачає при виробництві матеріальних благ.
Особливості товару "робоча сила":
v Продається, як правило, у кредит.
v Продається на певний строк.
v В момент продажу робоча сила, як будь-який інший товар, не відокремлюється від її власника - самого робітника.
Капітал підприємця є його приватною власністю. Але його власність не поширюється на інший фактор виробництва – робочу силу вільних робітників, яких він може залучити через механізм наймання. Наявність найманої праці – обов'язковий соціально-економічний чинник функціонування в економічній системі суспільства категорії капітал.
Економічна теорія розглядає дві основні форми працевлаштування людей: пряму і побічну.
Пряме (безпосереднє) працевлаштування є характерним для дрібного товарного виробництва та сектору підприємств колективної власності, коли пряме поєднання робочої сили і засобів виробництва можливе лише тоді, коли власник робочої сили водночас є власником (чи співвласником) підприємства, на якому він працює.[3, с. 231]
Але в ринковій економіці більшість підприємств є приватною власністю підприємців-капіталістів або державною власністю.
Побічне працевлаштування – це коли наймана праця здійснюється за допомогою засобів виробництва, які не належать працівникові, тобто відчужені від нього; процесом праці керує власник засобів виробництва; результати виробництва присвоюються власником капіталу.[3, с.231]
Наймання праці – це письмовий чи усний договір між власником підприємства або його представником і працездатною особою про використання робочої сипи суб'єкта, що працевлаштовується, у виробничому процесі підприємства за відповідну грошову винагороду. Грошова винагорода має назву заробітна плата. [3, с.231]
Трудові колективи на більшості підприємств країн СНД і на великих підприємствах розвинених країн Заходу організовують первинні ланки професійних спілок. З їх участю формуються і змінюються основи трудового права, трудового законодавства, виробляються умови укладення колективних договорів, в яких обумовлюються питання оплати, умов та охорони праці, соціального розвитку, участі в управлінні підприємством і розподілі прибутку тощо. Але потрібно пам'ятати, що члени трудових колективів — це наймані працівники, які мають особисту свободу, проте не є власниками засобів виробництва, і які продають свою робочу силу як товар, виходячи на ринок праці. Підприємець, наймаючи працівника, керується майбутньою граничною корисністю. При цьому масштаби та методи наймання залежать від стратегії фірми, можливостей підготовки і перепідготовки кадрів, ситуації на ринку праці (внутрішньому і зовнішньому), а також інших чинників. Наймання працівників здійснюється різними способами: наймання спеціалістів, які відповідають умовам роботи і виробничим функціям, через агентства працевлаштування (приватні і державні), за об'явами і рекламними проспектами, на конкурсній основі претендентів. Наймання робочої сили звичайно здійснює кадрова служба.
Юридична свобода робітника за відсутності в нього джерел до життя є тим економічним чинником, який перетворює його здатність до праці у товар. З виникненням капіталізму створюється особливий ринок – ринок праці.
2.2 Властивості товару робоча сила. Його вартість
Як будь-який інший товар, робоча сила володіє двома властивостями -вартістю і споживчою вартістю. Вартість робочої сили визначається вартістю засобів існування робітника і його родини, необхідних для підтримки здатності до праці. Якщо розглядати в історичному плані, вартість робочої сили росте в силу чинності закону збільшення потреб, зросту складності, кваліфікації й інтенсивності праці.
Споживча вартість робочої сили укладається в її здатності робити вартості більше, ніж вона сама коштує. Споживча вартість робочої сили, як і всякого іншого товару, здійснюється в користуванні, у споживанні, а її споживання є праця. Покупка робочої сили здійснюється заради її здатності створювати в процесі виробництва додаткову вартість.
Вартість робочої сили – це те, чого вона коштує. Однак – це особлива вартість. Згідно К. Маркса, це вартість всіх життєвих засобів, необхідних для існування носія робочої сили – людини. В більш вузькому розумінні вартість робочої сили, це вартість життєвих засобів – предметів споживання, необхідних для відновлення витрат робочої сили, здійснених в процесі її споживання. Згідно Маркса, у вартість робочої сили глави сім’ї (робітника) входить також вартість засобів для підтримки життєдіяльності членів його сім’ї, і, насамперед, дітей, які в майбутньому повинні замінити його в процесі виробництва.
Окрім того, вартість робочої сили, крім витрат, необхідних для підтримання життєдіяльності самого робітника і членів його сім’ї, включає витрати на навчання робітника, тобто на підвищення його освіти і кваліфікації.
На противагу іншим (звичайним товарам) поняття вартості товару робоча сила включає в себе історичний і моральний елемент.
Це означає, що розмір необхідних потреб, життєві запити робітника, способи задоволення їх залежать здебільшого від культурного рівня країни і від того, за яких умов сформувався клас (прошарок) найманих працівників.
Вартість робочої сили у грошовому виразі є її ціна. Ціна робочої сили складається, як правило, на ринку праці під впливом попиту та пропозиції на цьому ринку. Так як пропозиція на ринку праці здебільшого перевищує її попит, то ціна робочої сили часто складається на рівні, нижчому за вартість робочої сили.
Сукупність життєвих засобів у грошовому виразі, необхідних для відтворення робочої сили, також визначає ціну робочої сили. Залежно від стану ринку праці, від кон'юнктури на ньому, попиту і пропозиції робочої сили ціна робочої сили може відхилятись від її вартості. Кон'юнктура ринку праці може змінюватись, викликаючи відповідні коливання ціни робочої сили.
Важливо мати на увазі чітке розмежування між вартістю робочої сили і вартістю продукту (товару), створеного робочою силою.
Останнє, як правило, перевищує вартість робочої сили. Таке перевищення вартості створеного продукту (новоствореного продукту) над вартістю робочої сили і є додатковою вартістю, яка на поверхні виступає як прибуток, рента чи процент, і які, в більшості випадків, привласнюються тими, хто не приймає участі у виробництві (власники підприємств, державні службовці, культові особи тощо).
Додана вартість може бути абсолютною та відносною і залежить від інтенсивності праці та кількості працюючих. Від кількості працюючих залежить не тільки поділ підприємств на малі, середні або великі, а й соціально-економічна форма їх організації — трудовий колектив. У політико-економічному розумінні трудовий колектив — це суб'єкт економічних відносин, насамперед відносин власності, який забезпечує раціональне використання наявних матеріально-речових ресурсів з метою створення і привласнення доходу. Якщо засоби виробництва виступають у формі капіталу, то трудовий колектив є лише суб'єктом техніко-економічних відносин (тобто відносин спеціалізації, кооперування виробництва тощо) і самого процесу праці.
У міжнародній практиці існує загальне визначення поняття вартості робочої сили. Згідно з резолюцією, прийнятою Міжнародною конференцією зі статистики праці (червень 1985 p.), вартість робочої сили — це розмір фактичних видатків наймача на утримання робочої сили.
На величину вартості робочої сили впливають чинники, які збільшують або зменшують її:
1. безпосередньо заробітна плата (тарифний заробіток, посадовий оклад, преміальні виплати, пільги, послуги, надбавки і доплати);
2. натуральні виплати (харчування, витрати на оплату житла), які надаються працівникам підприємцями; витрати на професійне навчання;
3. витрати на утримання громадських служб; витрати роботодавців на соціальне забезпечення працівників;
4. встановлені законом внески на соціальне забезпечення (за віком, у зв'язку з інвалідністю, хворобою, материнством, виробничим травматизмом, безробіттям і як сімейна допомога);
5. добровільні або договірні (відповідно до колективних угод) внески в систем і соціального забезпечення і приватне страхування;
6. безпосередні виплати працівникам, відсутнім на роботі через хворобу, нещасний випадок тощо;
7. вартість медичного й санітарного обслуговування; вихідна допомога (виплати у зв'язку із закінченням строку трудового договору);
8. витрати на професійну підготовку і підвищення кваліфікації персоналу, професійну орієнтацію та підбір кадрів;
9. витрати на соціально-побутове обслуговування (їдальні та інші заклади харчування на підприємствах, культурне обслуговування та аналогічні послуги); податки, що розглядаються як витрати на робочу силу (на фонд заробітної плати, на дохід).
Вартість робочої сили складається з витрат, пов'язаних з використанням робочої сили і забезпеченням необхідного її відтворення. Вона зумовлена обсягом життєвих благ, необхідних для забезпечення нормальної життєдіяльності людини. На вартість робочої сили також впливають результати праці власника робочої сили. На ринку вона формується через порівняння результативності праці та її корисності з урахуванням витрат на відтворення робочої сили і встановлюється на рівні, який узгоджує граничну продуктивність праці, тобто цінність послуг праці для покупця-підприємця, з витратами, потрібними для відтворення робочої сили.
3 Винагорода за працю в ринковій економіці: заробітна плата
3.1 Теорії і суть заробітньої плати
Заробітна плата є трудовим доходом, тобто доходом, одержаним робітником від праці. Трудові доходи є основним джерелом доходів для більшості людей.
Що являє собою категорія «заробітна плата»? Різні економічні школи дають на це питання неоднакову відповідь. Сучасна неокласична політична економія вважає, що «.. .заробітна плата, або ставка заробітної плати, – це ціна, яку платять за використання праці». Положення цієї теорії ґрунтуються на теорії граничної продуктивності (рис.3.1).[3, с. 233]
Рис.3.1. Визначення рівня заробітної плати на конкурентному ринку праці
На цьому графіку лінія D характеризує спадну граничну продуктивність додаткових одиниць праці Q, а також попит на працю, що відповідає її граничній продуктивності. Лінія S характеризує пропонування праці на окремому конкретному ринку за умов досконалої конкуренції; W – ставка заробітної плати. Точка а визначає граничну продуктивність останньої одиниці праці. W водночас характеризує витрати підприємця на оплату праці.
Протилежною неокласичній є марксистська теорія заробітної плати за капіталістичної ринкової системи. К. Маркс розглядав заробітну плату в органічній єдності з вартістю товару робоча сила. «...Вартість робочої сили – це вартість життєвих засобів, необхідних для підтримання життя її власника... Сума життєвих засобів, – писав К. Маркс, – повинна бути достатньою для того, щоб підтримати трудящого індивіда як такого в стані нормальної життєдіяльності». [11, с. 169]
У життєві блага, що необхідні для нормальної життєдіяльності трудящого індивіда, К. Маркс включав:
ü блага, необхідні для задоволення природних потреб: їжа, одяг, житло, паливо і т. д.;
ü блага, необхідні для утримання дітей робітника та виробництва робочої сили;
ü витрати на навчання, підготовку, виховання, необхідні для того, щоб людина набула підготовки і навиків у певній галузі праці, стала розвиненою і специфічною робочою силою.
Ця теорія є протилежною неокласичній теорії, за якою:
1) заробітна плата є винагородою виключно за працю;
2) заробітна плата має дорівнювати граничному продукту виробника.
З цього випливає, що робітник одержує за свою працю весь її продукт.
Недолік Марксової теорії полягає насамперед у тому, що в ній заробітна плата не пов'язується з результатами праці трудящого.
Щодо суті, рівня та систем заробітної плати в політичній економії існує чимало різноманітних поглядів. Як уже відмічалось, один з них співпадає з поглядом К. Маркса і вважає заробітну плату як перетворену форму ціни або вартості робочої сили; інші, розуміючи під робочою силою ресурс праця, вважають заробітну плату як плату саме за цей ресурс.
Серед інших, більш конкретних теорій, слід відмітити продуктивну теорію заробітної плати. (Сей та Кері). Вона вважає заробітну плату як повну оплату праці і що рівень її змінюється прямо пропорційно продуктивності праці.
Пізніше з’явилась теорія “граничної продуктивності” (Кларк), згідно якої загальний рівень заробітної плати визначається “граничним продуктом праці”, тобто продуктом останньої, додаткової, ще однієї одиниці ресурсу праця. Цієї теорії дотримувався і Кейнс. Він же був прихильником “регульованої” заробітної плати, згідно якої рівень заробітної плати визначається не лише станом на ринку праці, але й державою а також профспілками. (Державне законодавство в галузі оплати праці, угоди між підприємцями і профспілками).
Різновидом такої теорії є теорія “залізного закону заробітної плати” (Лассаль, Блюм) та теорія “інфляційної спіралі” заробітної плати і ціни.
Згідно останньої, зростання заробітної плати веде до зростання цін, а зростання цін веде до зростання заробітної плати і т.д. Основним змістом цих теорій є думка про недоцільність суттєвого стихійного підвищення заробітної плати, про необхідність регулювання рівня заробітної плати державою. Кейнс зробив висновок щодо зв’язку зростання зайнятості із зниженням реальної заробітної плати.
Чільне місце в обґрунтуванні заробітної плати займають соціальні теорії. Видатний український політеконом Туган-Барановський вбачав в заробітній платі дві сторони: продуктивну (економічну) і соціальну. Він вважав, що рівень заробітної плати в значній мірі визначається боротьбою людей найманої праці за свої економічні права.
Різновидом соціальної є “колективно-договірна” теорія заробітної плати, яку умовно можна поділити на два напрямки: інституціональний та психологічний. Спільним для обох є погляд про існування верхньої та нижньої межі ставок заробітної плати для робітників однієї спеціальності, рівної кваліфікації і які виконують однакові роботи.
Фактичний рівень заробітної плати знаходиться між верхньою і нижньою межею, залежно від рівня потреби роботодавців в робочій силі і рівня потреби робітників в роботі. В решті решт він залежить від переговорів і угод між роботодавцем і робітником.
Прихильники інституціонального підходу більшу роль у встановленні заробітної плати відводять таким неекономічним факторам (інститутам), як вплив держави, профспілок, переговорів між профспілковими організаціями і підприємцями.
Прихильники психологічної школи найбільше уваги надають психологічним, суб’єктивним факторам: почуття “справедливості” у підприємців, оцінка трудових затрат самими робітниками тощо.
Радянська політична економія, не визнаючи робочу силу товаром при соціалізмі, під заробітною платою в такому суспільстві вважали частку фонду індивідуального споживання, яку одержує працівник у відповідності з кількістю і якістю праці, вкладеної ним в суспільне виробництво, як грошовий вираз основної частини створеного на державних підприємствах необхідного продукту. При цьому заробітна плата виступає основною категорією дії економічного закону розподілу праці, який, вважалось, притаманний соціалістичній економіці.
Повніше (комплексно) сутність зарплати розкривається у виконуваних нею функціях. Заробітна плата виконує такі функції:
Ø відтворювальну — забезпечення розширеного відтворення якості робочої сили найманого працівника та членів його сім'ї;
Ø стимулюючу — стимулювання високоефективної праці;
Ø розподільчу — стимулювання припливу робочої сили в одні галузі та її відпливу з інших.
Отже, заробітна плата – це ціна, що виплачується за використання праці. Вона як економічна категорія розвинутих товарно-ринкових відносин виражає вартість товару робоча сила і оплату за працю, за витрати й її результати, що визнані ринком.
3.2 Форми та системи заробітної плати
Заробітна плата виражається в основних формах та системах. Це дає змогу усвідомити політекономічну сутність даної категорії на відповідно нижньому рівні абстракції.
Залежно від способу обліку і нарахування заробітної плати розрізняють дві її основні форми: почасову (погодинну) і відрядну (поштучну).
Почасова (погодинна) зарплата — це оплата працівникові за певний час (годину, робочий день, тиждень) його роботи (праці).
При визначенні розмірів заробітної погодинної плати визначається одиниця виміру ціни праці – ціна години праці – погодинна ставка оплати праці. Погодинна ставка оплати праці розраховується діленням установленої величини заробітної плати (за день, тиждень, місяць) на нормативну кількість годин праці (відповідно за день, тиждень, місяць):
Погодинна заробітна плата зазвичай застосовується на підприємствах, де переважає чітко регламентований технологічний режим (масово-поточне виробництво, автоматизовані операції і виробництва з переважанням апаратурних процесів (хімічні, технології, термічна обробка і т. ін.)). Вигода від застосування погодинної заробітної плати для підприємця пов'язана з тим, що вона дозволяє легше підвищувати інтенсивність праці без підвищення заробітної плати.
Особливо вигідно застосовувати погодинні ставки заробітної плати, оскільки у цьому разі робітникові оплачується не денна (або тижнева чи місячна) вартість його робочої сили, а тільки фактично відпрацьована кількість годин.
Відрядна форма зарплати — це оплата працівникові залежно від розмірів виробітку (виготовлених виробів або здійснених операцій).
Затрати робітника за цією формою заробітної плати вимірюються кількістю і якістю виробленої продукції. Відрядна заробітна плата використовується для підвищення інтенсивності праці, скорочення витрат на контролювання робітників, посилення конкуренції між ними.
На основі погодинної і відрядної форм заробітної плати підприємства застосовують різні системи оплати праці, які спрямовані на стимулювання зростання кількості та якості вироблюваної продукції, на інтенсифікацію праці. За їх допомогою власники підприємств намагаються зацікавити найманий персонал у найбільшій віддачі, у найкращому виконанні своїх трудових обов'язків, в ініціативності та винахідливості.
У сучасних умовах найпоширенішими є такі системи оплати праці: тарифні, преміальні та колективні форми, які кожне підприємство використовує відповідно до конкретних обставин та модифікацій. В останні десятиліття зарубіжні фірми для посилення мотивації працівників успішно використовують різні системи участі працівників у прибутках і створенні робітничої власності. Досвід показує, що застосування такої системи приводить до додаткового приросту продуктивності праці.
3.3 Номінальна та реальна заробітна плата. Мінімальна заробітна плата та її критерії
Визначення розміру зарплати має два підходи: з боку найманого персоналу і з боку роботодавця.
Роботодавець обчислює не тільки ту частину витрат, що визначається ставками заробітної плати, а й валові витрати на наймання працівників. Найманий персонал під заробітною платою вважає той заробіток, який він одержує на руки в касі підприємства. На рис.3.2. показано структуру заробітної плати з точки зору підприємця і працівників, яка є характерною для Німеччини.[3, с. 239]
Як видно з рисунка, на підприємствах Німеччини робітник одержує в касі підприємства лише 35% того, що витрачає роботодавець прямо чи опосередковано на використання найманої ним робочої сили.
Рис. 3.2. Валові витрати роботодавця на найманих працівників і відповідна чиста заробітна плата найманого працівника
Для характеристики рівня оплати праці застосовуються показники номінальної і реальної заробітної плати.
Номінальна заробітна плата – сума грошей, яку одержує працівник за свою працю. Включає в себе відрахування на соціальне страхування і прибутковий податок. Одиницею виміру тут є погодинна ставка заробітної плати, яка визначається коливанням попиту і пропозиції на ринку праці. На погодинну ставку впливають і такі чинники: фондоозброєність праці, її продуктивність і якість, рівень застосованої технології праці, кваліфікації найманих працівників, ефективність праці, природні умови (клімат) і традиції країни.
Номінальна заробітна плата, тобто кількість грошей, одержаних працівником на руки, не дає повного уявлення про доход на фактор найманої праці, тому що в різний час за одну і ту ж кількість грошей можна купити різну кількість життєвих благ. Тому визначення рівня оплати праці здійснюється через реальну заробітну плату.
Реальна заробітна плата визначається кількістю товарів і послуг, які можна придбати за номінальну заробітну плату за існуючого рівня цін після відрахування податків та інших платежів. Отже, рівень реальної заробітної плати визначається сумою номінальної оплати праці, рівнем податків і цін на життєві блага. При даному рівні цін реальна заробітна плата змінюється прямо пропорційно змінам номінальної заробітної, а при даному рівні номінальної заробітної плати – обернено пропорційно зміні цін на споживчі товари і послуги.
Реальна заробітна плата – відносний показник, який характеризує купівельну спроможність номінальної заробітної плати під впливом змін роздрібних цін на товари й послуги та рівня витрат на сплату податків і обов’язкових платежів. Абсолютна величина реальної заробітної плати розраховується діленням номінальної заробітної плати поточного періоду без урахування податків і обов’язкових платежів на індекс споживчих цін.
Виділяють такі фактори, які визначають рівень заробітної плати:
1) розмір номінальної заробітної плати;
2) рівень цін на товари та послуги (індекс вартості життя);
3) розмір податків, які сплачують робітники до бюджету держави і фондів соціального страхування.
Для визначення реальної заробітної плати індекс номінальної зарплати ділять на індекс вартості життя.
Рух реальної заробітної плати визначається за такою формулою:
,
де Ірзп – індекс реальної заробітної плати; Інзп – індекс номінальної заробітної плати; Іц – індекс цін на товари і послуги.[3, с.240]
Ця формула показує, що номінальна і реальна заробітна плата необов'язково змінюються в одному й тому самому напрямі. Так, номінальна заробітна плата може зростати, а реальна заробітна плата знижуватись або залишатися незмінною.
Номінальні доходи — це величина нарахованих виплат і натуральних видач.
Реальні доходи — це номінальні доходи, скориговані на зміни цін на товари і тарифів на послуги. Індекс споживчих цін впливає на купівельну спроможність номінальних доходів населення:
,
де: Др — доходи реальні;
Дн — доходи номінальні;
Іц — індекс споживчих цін.
Чинник цін (рівень інфляції) в обчисленнях динаміки реальної заробітної плати розраховується як індекс вартості життя (індекс цін споживчих товарів – коефіцієнт, що відображає зміну цін).
В умовах державного регулювання розподілу національного доходу і доходів населення майже в усіх країнах законодавче встановлюється мінімальна заробітна плата, яка націлена на зниження бідності в країні.
Основою розрахунку мінімальної заробітної плати виступає показник прожиткового мінімуму (вартість товарів і послуг, необхідних для задоволення вузького кола першочергових потреб людини).
Отже, мінімальна заробітна плата – це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може проводитися оплата за виконану працівником місячну, погодинну норму праці (обсяг роботи) , за яку некваліфіковані робітники могли б утримувати свої родини. У Законі України «Про оплату праці» наводиться таке її визначення: «Заробітна плата — це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу». Тобто маємо безпосередню вказівку на лінійний зв’язок заробітної плати з ціною праці (чи її послуг).
Державне регулювання оплати праці полягає передусім у визначенні і перегляді розміру мінімальної заробітної плати й умов, які впливають на її величину.
Розмір мінімальної заробітної плати визначається з урахуванням:
§ вартісної величини мінімального споживчого бюджету з поступовим зближенням рівнів цих показників у міру стабілізації та розвитку економіки країни;
§ загального рівня середньої заробітної плати;
§ продуктивності праці; рівня зайнятості та інших економічних умов.
Установлюючи мінімальну заробітну плату, країни з розвинутою ринковою економікою орієнтуються на відповідні конвенції Міжнародної організації праці. Як свідчить практика цих країн, визначення мінімуму заробітної плати на загальнонаціональному рівні є хоча і важливим, проте додатковим, а не основним інструментом регулювання оплати, оскільки пріоритет зберігається за колективними переговорами. Державне регулювання оплати праці має за мету визначити найменший рівень заробітної плати, «стартові» позиції учасників колективних переговорів, нижче рівня яких угоди неможливі.
У сучасних умовах в Україні метою встановлення мінімальної заробітної плати є фіксування нижньої межі розмірів оплати праці. Отже, мінімум заробітної плати розглядається як інструмент у боротьбі з бідністю через надання всім працівникам на умовах найму на підприємствах усіх форм господарювання гарантованого захисту від невиправдано низьких ставок заробітної плати.
Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України, як правило, один раз на рік під час затвердження Державного бюджету України з урахуванням пропозицій, вироблених у процесі переговорів представників професійних спілок, власників або уповноважених ними органів, які об’єдналися для ведення колективних переговорів і укладення генеральної угоди. Розмір мінімальної заробітної плати переглядається залежно від зростання індексів цін на споживчі товари і тарифів на послуги за угодою сторін колективних переговорів.
Установлена на рівні держави мінімальна заробітна плата являє собою її державну гарантію для всіх категорій найманих працівників і не підлягає зниженню на рівні галузі і підприємства.
Мінімальна ж зарплата в даному Законі визначається, як «законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитись оплата за виконану працівником місячну погодинну норму праці (обсяг робіт)». Тут неначе і є вказівка на врахування обсягу прожиткового мінімуму і в той же час — немає. Формування мінімальної зарплати має базуватись на обчисленні прожиткового мінімуму, який не може бути нижчим за межу малозабезпеченості. На жаль, в Україні протягом 90-х років усі ці показники не корелювались, нормативи встановлювались довільно. Тому при їх аналізі будь-яка економічна логіка відсутня. Водночас у розвинутих країнах розмір мінімальної погодинної зарплати законодавчо встановлюється з урахуванням прожиткового мінімуму (наприклад, у США її розмір становив у кінці 90-х років понад 5 доларів).
Висновок
Формування цивілізованих економічних взаємовідносин між капіталом та працею передбачають подолання протиріч в стосунках робітника і капіталіста, який мав місце на ранніх етапах розвитку західного суспільства. Нині ці відносини наповнюються іншим змістом. Трансформуються самі основи виробничих зв’язків.
Вони набувають ознак партнерства й співробітництва. Як писав нобелівський лауреат П. Самуельсон, відносини, про які йдеться, набувають економічної симетрії. З одного боку, на зміну відносинам купівлі-продажу робочої сили прийшли відносини її колективно-договірної оренди, з другого – колективи працівників виступають, по суті, в ролі орендарів капіталу і втілених у ньому засобів виробництва. Йдеться про те, що за нових умов праця здатна таким же чином відігравати роль наймача капіталу, як і капітал – наймача праці.
Капітал — це вартість, яка приносить дохід, тобто приріст до початково авансованого розміру вартості активів (грошових, матеріальних і нематеріальних). Капітал складається з двох частин: постійної та змінної.
Постійний капітал — це витрати підприємця на придбання засобів виробництва, він переноситься конкретною працею на новостворений продукт. Отже, постійний капітал С бере участь у процесі виробництва своїм речовим змістом і є фактором виробництва (знаряддя та всі засоби праці, сировина, матеріали, паливо, електроенергія тощо). Він не бере участі у процесі збільшення вартості.
Друга частина капіталу — вартість робочої сили, яка визначається за домовленістю між працівниками і роботодавцями (в руках працівників вона є заробітною платою), змінює свою вартість у процесі виробництва і тому є змінним капіталом V. Ця частина капіталу забезпечує збільшення первісної вартості, відтворюючи первісну вартість і створюючи додану вартість т.
Отже, постійний капітал і вартість робочої сили (С + V) становлять витрати виробництва, а створювана найманими працівниками нова вартість розпадається на еквівалент вартості робочої сили і додану вартість. Додана вартість є доходом виробництва.
Капітал фіксує деякі ключові елементи феномену: він пов'язаний з грішми і являє собою специфічний спосіб організації виробництва.
Гроші стають капіталом лише тоді, коли їх пускають в обіг для наживи, тобто для одержання грошової суми більшої ніж первісно вкладена.
Найманий працівник продає капіталісту-підприємцю не працю, не послуги праці, як це видається на перший погляд, а робочу силу. Остання є сукупністю фізичних, розумових і організаторських властивостей і здібностей людини, набутих нею знань і досвіду, які вона застосовує у процесі виробництва споживних вартостей.
Як і всякий товар, робоча сила – як товар, має споживну вартість і вартість. Споживною вартістю робочої сили, тобто її корисністю, є здатність її приносити додаткову вартість (прибуток, дохід). Фірма (підприємець) наймає робочу силу лише тоді, коли вона приносить фірмі (підприємцю) дохід (прибуток). Якщо на останнє робоча сила не здатна, то для роботодавця вона не викликає ніякого інтересу.
Вартість робочої сили (як специфічного товару) визначається суспільно необхідними витратами на її відтворення (тобто належного рівня освіти, кваліфікації), відповідними витратами на утримання сім'ї. Вартість робочої сили упродовж тривалого періоду зростає, що свідчить про постійне зростання ролі особистісного фактора у виробництві, ускладнення споживної вартості даного товару, про дію закону зростання вартості останнього. Таке зростання зумовлює збільшення реальної заробітної плати.
Заробітна плата є грошовим виразом вартості та ціни товару робоча сила і результативності її функціонування. На ціну робочої сили (а отже, і на заробітну плату) істотно впливають попит і пропозиція. Комплексно сутність заробітної плати розкривається у виконуваних нею функціях (відтворювальній, стимулюючій і розподільчій).
Таким чином, заробітна плата – це нарахування працівникам у грошовій та натуральній формі (незалежно від джерела фінансування) за відпрацьований час або виконану роботу, премії, доплати, надбавки, а також інші види оплати за невідпрацьований час.
Отже, продається на ринку не сам процес праці, а лише здатність до праці, тобто робоча сила. Якщо ж кажуть, що на ринку праці продається праця, то саме під нею розуміють робочу силу.
Будь-якій людській праці, незалежно від того, в яких суспільних умовах вона здійснюється, властиві дві міри кількості праці: безпосередньо відпрацьований робочий час і вироблений продукт. Відповідно до цього заробітна плата виступає в двох конкретних формах: почасової і відрядної плати. Тому форма заробітної плати показує міру кількості праці, що застосовується з огляду на об’єктивні умови процесу виробництва. Форму заробітної плати слід відрізняти від системи заробітної плати. Останнє характеризує різновидність певної форми і пов’язана із способом організації праці та методом розрахунку заробітку робітника.
Заробітна плата, що виплачується за певний час функціонування робочої сили (година, день, тиждень, місяць), називається почасовою заробітною платою.
Одиницею вимірювання почасової заробітної плати є погодинна ставка заробітної плати, яка іменується ціною праці.
Для характеристики рівня оплати праці застосовуються показники номінальної і реальної заробітної плати. Мінімальна заробітна плата – рівень заробітної плати, нижче якого вона бути не може. Основою мінімальної заробітної плати є прожитковий мінімум. Мінімальна заробітна плата може не співпадати, а то й бути нижчою за прожитковий мінімум, що залежить від рівня економічного розвитку країни. В економічній теорії є різні погляди щодо ролі категорії мінімальної заробітної плати. Одні вважають, що встановлення мінімуму заробітної плати на рівні вищому за рівноважну викликає зростання надлишку робочої сили на ринку, тобто безробіття. Інші ж, навпаки, заперечуючи це, вбачають в мінімальній заробітній платі суттєвий засіб підтримки доходів населення.
Отже, економіку будь-якої країни не можливо уявити без механізму взаємодії таких категорій як капітал і праця. У свою чергу ці поняття є нерозривно взаємопов’язані і не можуть існувати окремо, що було досліджено в даній курсовій роботі.
Список використаної літератури
1. Бєляєв О.О., Бебело А.С. Політична економія: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2001. —Тема 11.
2. Основи економічних теорії: політекономічний аспект: Підручник / За ред. Г.Н. Климка, В.П. Нестеренка. — К.: Вища шк. – Знання, 2003. — Розд. 19, §1; Розд. 28, §2.
3. Політична економія: Навч. Посібник / За ред. К.Т. Кривенка. – К.: КНЕУ, 2001. – Тема 13.
4. Економічна теорія: Політекономія: Підруч. / За ред. В.Д. Базилевича. — К.: Знання-Прес, 2005. — 581 с.
5. Історія економічних учень: Підруч. / За ред. Л.Я. Корнейчук, З.О. Татаренко. — К.: Вид-во КНЕУ, 2001. — 564 с.
6. Маркс К. Капітал — М.: Издательство политической литературы.-1983-т.1-с.178
7. Мочерний С.В. Основи економічних знань. – К.: Феміна. – 2006.
8. Самуельсон П. Экономика. – М.: Прогресс,1964. – Гл.28.
9. Чухно А.А. Капітал, кредит, процент, їх сутність і роль в економіці // Фінанси України. – 1997. - № 9.
10. Богиня Д. Актуальні проблеми регулювання доходів і організації заробітної плати на етапі трансформації економіки України // Україна: аспекти праці. – 2000. - №6.
11. Маркс К. Капітал: Т.1 // Маркс к., Енгельс Ф. Твори. – Т.23. – с. 169.