Дипломная работа: Організація ресурсної бази банків в Україні

Содержание

Вступ

Розділ I. Теоретико-методологічні основи аналізу організації ресурсної бази банків

1.1 Сутність та значення ресурсної бази банку

1.2 Класифікаційні ознаки та види банківських ресурсів

1.3 Методи та організаційні принципи формування банківських ресурсів

Розділ ІІ. Особливості організації формування ресурсної бази банків в Україні

2.1 Джерела формування власних ресурсів банку

2.2 Особливості та напрями використання банківських ресурсів

2.3 Організація управління залученими та запозиченими ресурсами банків

Розділ III. Удосконалення механізму організації ресурсної бази банків в Україні

3.1 Удосконалення методів організації ресурсної бази банків в Україні

3.2 Зарубіжний досвід організації формування ресурсної бази банків

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Сучасний етап розвитку вітчизняної економіки характеризується підвищенням вимог до банківської системи, яка повинна сприяти стійкому економічному зростанню та підвищенню конкурентоспроможності господарського комплексу в умовах поступової інтеграції у європейський та світовий економічний простір. Це обумовлено особливою роллю банків як провідних фінансових посередників, що забезпечують переміщення фінансових ресурсів між окремими регіонами, галузями господарства та суб’єктами економіки з метою задоволення їх потреб та запитів. Вказані процеси вимагають від комерційних банків адекватного нарощування обсягів, оптимізації структури та вдосконалення організації ресурсної бази.

Актуальність теми. Достатня за обсягом та належним чином збалансована ресурсна база банків є важливою передумовою їх прибутковості, підтримки достатньої ліквідності та довіри з боку всіх учасників ринку. Зміцнення ресурсної бази сприяє підвищенню можливостей банків у задоволенні поточних та інвестиційних потреб суб’єктів господарювання і домогосподарств у додаткових фінансових ресурсах. Разом з тим у сучасних умовах в Україні помітно загострились проблеми формування та використання ресурсів банків. Особливо гостро стоїть проблема збільшення капіталізації українських банків, а також формування довгострокових ресурсів, попит на які зростає найбільш динамічно у підприємств і населення.

Вирішення вказаних питань вимагає вдосконалення механізмів процесу формування банківських ресурсів та управління ресурсною базою банків, а отже, обумовлює необхідність їх дослідження.

Теоретичні та практичні аспекти формування ресурсної бази комерційних банків вивчалися вітчизняними та зарубіжними науковцями. Значний внесок у дослідження цієї проблеми зробили українські вчені М.Д. Алексеєнко, А.М. Мороз, М.І. Савлук, Л.О. Примостка, А.П. Вожжов, О.В. Дзюблюк, О.В. Васюренко, О.Д. Заруба, П.В. Матвієнко, Ж.М. Довгань, Д. Гладких. Варто відмітити дослідження російських авторів: Е.Ф. Жукова, І.Т. Балабанова, Ю.А. Бабичевої, В.І. Колесникова, Л.П. Кроливецької, О.І. Лаврушина, Г.С. Панової, В.М. Усоскіна. Вивченню банківських ресурсів багато уваги приділено зарубіжними економістами: Діаною Мак Нотон, Дональдом Дж. Карлсоном, К.Т. Д.итцем, Г. Асхауэром, Д.Ф. Синки, Т. Кохом.

Проте проблеми формування ресурсної бази банків потребують подальших досліджень, особливо з урахуванням новітніх реалій української економіки. Велике значення має вивчення сутності, передумов та особливостей механізму формування ресурсів банків, розвиток підходів до формування окремих їх складових та обґрунтування нових заходів в організації управлінням цим процесом.

Мета і завдання дослідження. Метою магістерської роботи є поглиблене і системне дослідження сутності ресурсної бази банків, аналіз її сучасного стану та обґрунтування шляхів подальшого вдосконалення управління ресурсами на рівні окремих банків та банківської системи в цілому. Для досягнення цієї мети визначено вирішення наступних завдань:

визначити сутність, значення та види банківських ресурсів;

розглянути організаційні принципи формування банківських ресурсів;

дослідити економічні і фінансові передумови та складові механізму формування банківських ресурсів;

проаналізувати джерела утворення та напрями використання ресурсів банку;

дослідити особливості управління окремими елементами ресурсної бази;

запропонувати шляхи підвищення ефективності формування банківських ресурсів в Україні.

Об’єктом даного дослідження є ресурсна база банків в Україні.

Предметом дослідження є система економічних відносин, що виникають між банками та іншими суб’єктами грошового ринку з приводу формування ресурсної бази банків.

Наукова новизна одержаних результатів. В роботі здійснено комплексне дослідження ресурсної бази банків, шляхів вдосконалення управління нею у сучасних умовах. Наукова новизна та особистий внесок дисертанта полягає в наступному:

вперше:

запропоновано новий підхід до аналізу сутності ресурсної бази банків, який базується на її визначенні не тільки з традиційної точки зору як сукупності коштів, що є в обороті банку (вузьке розуміння), але й з загальноекономічної, коли у поняття “ресурсна база” також включаються організаційні і економічні ресурси (мережа філій, персонал банку, його матеріально-технічна база);

обґрунтовано два додаткових критерії структуризації ресурсної бази банків: за характером залучення ресурсів (первинні та вторинні ресурси); за характером використання ресурсів (використана ресурсна база на формування портфеля доходних активів; ресурсна база, використана на створення матеріально-технічної і технологічної бази банку; не використана (резервна) ресурсна база). Вказані критерії класифікації дозволяють об’єктивно оцінити ефективність використання ресурсів, усунути недоліки в процесі управління пасивами та активами;

дістало подальшого розвитку:

обґрунтування нових форм організації довгострокових відносин банків із клієнтами (створення системи контролю якості обслуговування, розроблення маркетингових засобів щодо залучення потенційного клієнта), що в умовах жорсткої конкуренції сприятиме розвитку ресурсної бази банків;

Розділ I. Теоретико-методологічні основи аналізу організації ресурсної бази банків

1.1 Сутність та значення ресурсної бази банку

Фундаментальною складовою побудови та функціонування економічної системи будь-якої країни виступають ресурси, які акумульовані усіма учасниками господарських відносин. У макроекономічних умовах, що склалися в Україні внаслідок світової фінансової кризи, аналіз формування та функціонування ресурсів банківських установ має вирішальне значення для прийняття важливих стратегічних рішень щодо подальшого розвитку економіки країни.

Поняття “ресурси” походить від французького слова “resources” і означає “матеріальні засоби, цінності, запаси, кошти, що їх у разі потреби можна використати". Залежно від роду заняття, у підприємницьких структур виникає потреба у різних видах ресурсів. Діяльність банківських установ полягає у забезпеченні перерозподілу ресурсів між тими, хто має надлишок, та тими, хто відчуває дефіцит коштів для реалізації інвестиційних проектів. Таким чином, банки, як фінансові посередники, створюють свій ресурсний портфель за рахунок грошових коштів. Необхідно зазначити, що в банківських установах є ще й технологічні, матеріальні, інформаційні ресурси, проте вони призначені не для здійснення безпосередньої діяльності, а для організації процесу реалізації банком покладених на нього функцій.

Розуміння економічного змісту банківських ресурсів, значення проблем пов’язаних із їх ефективним формуванням і доцільним використанням є надзвичайно важливим для українських банків. На даний час в економічній літературі немає однозначного визначення банківських ресурсів при одночасному збереженні єдиного підходу до цього поняття.

Банківські ресурси - це сукупність коштів, що знаходяться в розпорядженні банків і використовуються ними для кредитування та інших активних операцій [9, с.18].

Дане визначення підкреслює організацію використання акумульованих банками коштів, але його істотним недоліком є те, що воно не характеризує механізму акумуляції та джерел банківських ресурсів.

Спробу виправити цей недолік зробив О.Д. Заруба, який відзначав, що “банківські ресурси складають всю величину коштів, які може використати банк для проведення своїх операцій, насамперед, кредитних. Складовими ресурсів банку є його власні та залучені від інших юридичних та фізичних осіб кошти…” [34, с.5].

Г.С. Панова пропонує своє визначення банківських ресурсів, як сукупність власних і залучених коштів, що є в розпорядженні банку і використовуються ним для здійснення активних операцій [54, с.40].

Акумулюючи грошові накопичення, прибутки та заощадження юридичних і фізичних осіб, банки перетворюють їх у позичковий капітал, тобто грошовий капітал, наданий у кредит клієнтам на умовах повернення за плату у вигляді відсотків. Тому банківські ресурси називають банківським капіталом [13, c.76].

З даним визначенням погодитися не можна, тому що в ньому, з одного боку, зазначено, що акумульовані ресурси використовуються для проведення активних та інших операцій, а з іншого, автори акцентують увагу тільки на кредитному характері таких операцій. Крім цього, при характеристиці джерел банківських ресурсів мова йде тільки про залучені і позичені кошти, а джерела внутрішнього походження (прибуток банку) та його власні кошти не згадуються.

У діяльності банків ресурсна база має першорядне значення, тому що процеси утворення кредитних ресурсів і надання кредитів знаходяться в тісному взаємозв’язку [27, с. 200].

На нашу думку, економічно невірно зводити сутність ресурсів банку тільки до кредитних ресурсів. Поняття “банківські ресурси" є більш широким, ніж “кредитні ресурси", оскільки перші мають більш широке цільове призначення і можуть використовуватися не тільки для кредитних, але й для інших видів активних операцій, що приносять банкам дохід, а також для нарощування матеріально-технічної бази банку.

На думку В.I. Колеснікова і Л.П. Кролівецької, до банківських ресурсів відносяться власні кошти банків, позичені і залучені кошти, сукупність яких використовується для здійснення банком активних операцій, тобто розміщення мобілізованих ресурсів з метою одержання доходу [8, с.116]. Однак не завжди метою акумулювання банківських ресурсів є одержання доходу. У сучасних умовах окремі банки, за рахунок акумуляції фінансових ресурсів, можуть намагатися не заробити кошти, а покрити свої збитки від тих чи інших операцій, приховуючи своє кризове фінансове положення.

На думку Ж.М. Довгань, у вузькому розумінні банківські ресурси - це акумульовані банком вільні грошові кошти економічних суб’єктів на умовах виникнення зобов’язань власності чи боргу для подальшого розміщення на ринку з метою отримання прибутку [30, c.4].

На нашу думку, банківські ресурси доцільно розглядати як ресурси у мікроекономічному аспекті та у макроекономічному аспекті.

Ресурси окремо взятого банку - це кошти, якими розпоряджається банк і використовує для забезпечення своєї діяльності на комерційних засадах та згідно з вимогами регулятивних органів. Ресурси ж усієї банківської системи - це особливе економічне поняття, що виражає сукупність економічних відносин із приводу створення, розподілу і використання коштів банківською системою на макроекономічному рівні. Наявність мультиплікаційного ефекту при створенні ресурсів банків, діяльність центральних банків з емісії платіжних засобів роблять досить проблематичним визначення сукупних ресурсів банківської системи країни шляхом арифметичного підсумовування ресурсів окремих банківських установ.

Якщо говорити більш конкретно, то банківські ресурси у мікроекономічному аспекті можливо охарактеризувати як акумульовані банком за допомогою емісії пайових цінних паперів або отримані в тимчасове користування на грошовому ринку кошти суб’єктів економіки на основі зобов’язальних правовідносин, а також кошти внутрішньобанківського походження, у т. ч. результати фінансової діяльності банку, що використовуються для подальшого розміщення згідно визначених банком напрямків з метою одержання прибутку, забезпечення ліквідності, зміцнення матеріально-технічної бази банку тощо.

У макроекономічному аспекті банківські ресурси є сукупністю ресурсів усієї банківської системи країни, які є джерелом задоволення різноманітних потреб сімейних господарств, джерелом інвестицій для господарюючих суб’єктів та самих банків, фінансування потреб держави (бюджетного дефіциту), взагалі важливим важелем економічного зростання і структурної перебудови економіки.

Ринок банківських ресурсів, як і будь-який ринок узагалі, можливо представити з інституціональної і функціональної точки зору.

З інституціональної точки зору він є сукупністю продавців грошових ресурсів, покупців, посередників, контролюючого органу, яким виступає Національний банк України. Природно, для розвинутого ринку повинні бути характерні як розмаїтість продавців, якими є інституціональні та індивідуальні інвестори, самі банки, що перепродують фінансові ресурси, так і розмаїтість покупців і посередників. При регулюванні діяльності цього ринку пріоритет повинен віддаватися методам не адміністративного, а економічного регулювання.

З функціональної точки зору ринок банківських ресурсів - це сфера економічних відносин, де відбуваються процеси акумуляції, розподілу та розміщення банківських ресурсів, встановлення ціни на них у результаті зіставлення попиту та пропозиції.

Враховуючи взаємозв’язок між підходами до розуміння сутності банківських ресурсів західними та українськими вченими, варто зауважити, що О. Заруба вводить термін “ресурсного забезпечення банку", під яким розуміє грошові ресурси, які становлять основу усіх видів активних операцій, продажу продуктів, послуг, що надаються банками та сукупність коштів, які є власністю банку або перебувають у його розпорядженні та протягом певного часу використовуються на власний розсуд. Поняття ресурсного забезпечення розкривається автором за допомогою моделі із трьох складових: ресурсного регулювання (чинники, які впливають на діяльність банку), ресурсного формування та оптимізації ресурсного забезпечення банку. Ключовим принципом створення моделі ресурсного забезпечення діяльності банку є оптимізація структури пасивів шляхом виявлення внутрішніх резервів та зовнішніх джерел фінансових ресурсів для забезпечення ефективної діяльності банку, тобто частково йдеться про виявлення та реалізацію ресурсного потенціалу банку за допомогою наступних методів: нарощування акціонерного капіталу, реалізації ефективної дивідендної політики; збільшення обсягів залучення та запозичення ресурсів; удосконалення механізму мобілізації ресурсів клієнтів шляхом освоєння нових видів операцій, банківських технологій та ринків для збільшення ресурсного забезпечення. На формування та оптимізацію ресурсного забезпечення діяльності банку мають вплив чимало зовнішніх та внутрішніх чинників, котрі визначають склад та структуру ресурсного забезпечення банківської установи або можуть вплинути на його побудову та використання [17, с.146].

Поряд з ресурсним забезпеченням в економічній літературі досить

часто використовується термін “ресурсна база” банку. Так В.В. Кисельов під ресурсною базою розуміє сукупний капітал, який створюється в результаті проведення банком політики збільшення власного капіталу та залучених коштів і використовується для здійснення активних операцій з метою реалізації суспільних і власних інтересів [42, с.25]. Дуже часто поняття “ресурсна база” банку та “банківські ресурси" ототожнюються серед науковців та банкірів-практиків.

Зокрема, Л.А. Костирко, Т.В. Пащенко, М.М. Агеєв вважають ресурсну базу банку основою початку функціонування у ролі кредитного інституту та чинника, який визначає напрям та масштабність розвитку [58, с.34].

Водночас ресурсна база є результатом діяльності банку, який залежить від ефективності проведення активних операцій, кредитної політики та ступеня активності та рейтингу банку на фінансових ринках. Забезпечення банків ресурсами залежить від ефективності управління ними, тому підхід до розкриття ресурсної бази банку здійснюється через управління фінансовими ресурсами з метою досягнення надійності, стабільності, рентабельності діяльності банку та його ліквідності [3].

Однак поняття “ресурсна база” можна трактувати і як сукупність ресурсів, що використовуються банком для збільшення мобілізації коштів. Тому розгляд ресурсної бази можливий не тільки з традиційної точки зору, як сукупності коштів, що є в обороті банку (вузьке розуміння), але й з загальноекономічної, коли в поняття “ресурсна база” також включаються організаційні та економічні ресурси (мережа філій, персонал банку, його матеріально-технічна база), що впливають на розвиток банку, є джерелом підтримки його конкурентних переваг та забезпечення надходження додаткових коштів (широке розуміння).

Для стійкості будь-якої динамічної системи їй необхідний надійний фундамент - яка-небудь підсистема чи група підсистем - як основа всієї системи. Основою функціонування банку як комерційної фірми є здійснення ним активних операцій. У свою чергу, аналіз балансу банків свідчить про те, що фундаментом роботи банку є саме ресурси. Головною функцією ресурсної бази виступає забезпечення активної діяльності банківських установ.

На нашу думку, ресурсна база - це сукупність матеріальних, людських та технічних ресурсів банку, які він у продовж своєї діяльності кількісно і якісно збільшує та вдосконалює, з метою забезпечення своєї надійності, конкурентоспроможності та отримання прибутку.

Слід зазначити, що жодне наукове дослідження не можливе без методології дослідження та застосування певних методів.

Методологія (від грец. methodos - спосіб, метод і logos - наука, знання) - це вчення про правила мислення при створенні науки, проведенні наукових досліджень [45 с.72]. Під методологією науки переважно розуміється вчення про науковий метод пізнання або система наукових принципів, на основі яких базується дослідження і здійснюється вибір засобів, прийомів і методів пізнання. Існує й інший, більш вузький погляд на методологію науки, коли вона розглядається як теоретична основа деяких спеціальних, часткових прийомів і засобів наукового пізнання, наприклад, методологія управління, методологія ціноутворення тощо, але в цьому разі доцільніше говорити про методику пізнання і дій. Головною метою методології науки є дослідження тих засобів, методів і прийомів наукового дослідження, завдяки яким суб’єкт наукового пізнання отримує нові знання про реальну дійсність.

Метод дослідження - це сукупність розумових і фізичних процедур, які націлені на вирішення наукової проблеми (завдання) [59, с.8].

Методика дослідження - система конкретних прийомів, способів і підходів здійснення науково-дослідницької роботи [59, с.70].

Метод (від грец. methodos - шлях до чого-небудь) - у найбільш загальному випадку означає засіб досягнення мети, спосіб дослідження явища, який визначає планомірний підхід до їх наукового пізнання та встановлення істини [68, с.80].

Для глибшого розуміння теми магістерської роботи ми застосовували такі методи дослідження як:

Метод наукової абстракції (від лат. abstractio - відвернення) - це загальнологічний метод наукового пізнання; розумовий відхід від несуттєвих властивостей, зв’язків, відношень об’єктів, що досліджуються, з одночасним виокремленням їх суттєвих властивостей, сторін, ознак, які цікавлять дослідника. Сутність цього методу полягає в тому, що він дає змогу подумки відволікатися від несуттєвих, другорядних властивостей, ознак, зв’язків об’єкта й одночасно вирізняти і фіксувати ті, що є вагомими для суб’єкта пізнання. Цей метод застосовувався нами при визначенні понять “ресурси банку", “ресурсна база”.

Історичний метод дає змогу дослідити виникнення, формування, розвиток процесів і подій у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв’язків, закономірностей і суперечностей. При цьому історія досліджуваного об’єкта відтворюється в усій її багатогранності, з урахуванням усіх відхилень і випадковостей. Отже, цей метод дає змогу отримати знання про емпіричну історію об’єкта, його розвиток. Цей метод застосовується нами при вивченні зарубіжного досвіду організації і формування ресурсної бази банків.

Системний метод полягає у комплексному дослідженні великих і складних об’єктів (систем), вивченні їх як єдиного цілого з узгодженим функціонуванням усіх елементів і частин. Враховуючи цей принцип, треба вивчити кожен елемент системи в його зв’язку з іншими елементами, виявити вплив властивостей окремих частин системи на її поведінку загалом. Цей метод використовується нами при вивченні сутності ресурсної базита її значення можна розглядати, як систему, з багатьма елементами. Під елементами цієї системи ми розуміємо різні види банківських ресурсів, які взаємодіють між собою та чинники, які впливають на формування ресурсної бази.

Метод порівняння - це процес встановлення подібності або відмінності предметів та явищ дійсності, а також знаходження загального, властивого двом або кільком об’єктам. За допомогою цього методу виявляються кількісні та якісні характеристики досліджуваного об’єкта, класифікується, впорядковується та оцінюється зміст явищ і процесів. Шляхом порівняння встановлюються відносини рівності та відмінності. Використання цього методу було актуальним при порівнянні українського і зарубіжного досвіду організації формування ресурсної бази банків.

Математичні методи - це група наукових методів, які дають змогу вивчати досліджуваний об’єкт з використанням математичного апарату, застосовуючи різноманітні формули, обрахунки, аналіз балансів, звітів. Цей метод застосовується нами при дослідженні ефективності управління залученими та запозиченими ресурсами банку, зокрема при аналізі структури доходів і витрат банку, де ми обчислюємо відсоткові показники кожної позиції доходів та витрат.

Статистичний метод застосовується при вивченні масових явищ, процесів, фактів і виявленні тенденцій та закономірностей їх розвитку. Він також дає змогу встановити кількісний вплив окремих чинників на досліджуваний результат, виявити головні чинники, що зумовили зміни в перебігу економічних процесів. Використовуючи даний метод нами були проаналізовані показники лізингу в Україні за 2005-2009 р.

Графічний метод передбачає використання графіків, діаграм для кращого сприйняття інформації, наочного виявлення певних тенденцій та закономірностей, більш глибокого розуміння явищ та процесів, які вивчаються. Даний метод застосовуємо при побудові діаграми динаміки власного капіталу банків України за 2006-2009 рр., динаміки активів банків України за 2004-2009 рр. і т.д.

Табличний метод використовується при побудові таблиць, які служать для накопичення, опрацювання і зберігання цифрової інформації, що дає змогу для кращого наочного висвітлення інформації та виявлення певних тенденцій. Даний метод застосовується нами при висвітленні основних показників обсягу активних операцій банків України.

Таким чином, банківські ресурси - це основа діяльності будь-якого банку, оскільки від їх формування залежать масштаби його діяльності та обсяги отримуваних прибутків. Кожна операція банків, здійснення якої пов’язане зі зміною обсягу та складу його ресурсів, приносить доходи або витрати. Тому розуміння сутності, функцій та джерел утворення надійних банківських ресурсів дозволяє адекватно проаналізувати реальну ситуацію у банківському секторі України.

1.2 Класифікаційні ознаки та види банківських ресурсів

Ресурсна база банку представляє собою сукупність різних форм та видів ресурсів, що знаходяться у розпорядженні банку та використовуються ним для забезпечення виконання стратегічної мети і оперативних цілей та завдань своєї діяльності.

Ресурсна база банку за формою ресурсів, які її складають, може бути розподілена (рис.1.1):

Рис.1.1 Класифікація ресурсної бази банку за формою ресурсів [36, с.32]

а) грошову (сукупність ресурсів у грошовій формі, залучених ззовні на грошовому ринку, і тих, що мають внутрішньобанківське походження, і розміщених в активи банку);

б) матеріально-технічну (рівень оснащення досконалою комп’ютерною технікою, сучасними засобами зв’язку, обладнанням, транспортом, приміщеннями і т.п.);

в) організаційну (мережа філій, канали внутрішньобанківського зв’язку);

г) людські ресурси банку (забезпеченість кваліфікованим банківським персоналом; постійно діюча система підготовки, підвищення кваліфікації кадрів, стимулювання кар’єрного зростання та формування кадрового резерву; наявність сформованих традицій внутрішньобанківської культури, корпоративного духу, професійної етики; сприятливий психологічний клімат у колективі);

д) нематеріальні ресурси (ноу-хау банківських послуг, якість банківського менеджменту, імідж банку та довіра до нього з боку контактних аудиторій, у т. ч. фінансових інститутів, рівень підтримки діяльності банку з боку органів влади і т.п.) [38, с.46].

За значенням ресурсів для банку пропонуємо розглядати ресурси, найбільш необхідні для здійснення банківської діяльності, які формують ядро ресурсної бази банку (грошові кошти, персонал, матеріально-технічна база), та допоміжні ресурси та системи, що забезпечують функціонування ядра та банку в цілому (рівень оснащення системами обробки інформації та комунікаціями, якість та склад систем аналізу та моніторингу банківської діяльності, правова та юридична підтримка здійснення банківської діяльності, лобіювання інтересів банку, положення банку на ринку та сприйняття його суспільством, наявність кваліфікованої та відданої банку команди менеджерів та ін), додаток А.

Використання запропонованої структури на практиці стимулює банк приділяти увагу всебічному вдосконаленню своєї діяльності, що створює стратегічне ресурсне підґрунтя для його розвитку в умовах зростаючої конкуренції та виживання в умовах кризових ситуацій на грошовому ринку.

За порядком створення ресурсів банку у складі ресурсної бази їх можливо класифікувати на стартові, що є в розпорядженні банку на початку його діяльності та використовуються у подальших операціях, та створені у процесі діяльності.

Так, до стартових відноситься статутний капітал банку, тобто ресурси у грошовому вигляді; матеріально-технічна база банку, що існує на початку його діяльності; рівень кваліфікації кадрів, залучених до новоствореного банку і рівень підтримки банку з боку засновників та державних органів влади при його створенні. До створених у процесі діяльності відповідно відносяться активи банку, що виникають, як наслідок розміщення акумульованих первинних ресурсів; придбання нового обладнання та приміщень при розширенні діяльності банку; імідж банку, який формується в очах громадськості протягом певного терміну його функціонування.

Запропонований поділ дозволяє простежити причинно-наслідкові зв’язки у процесі формування банківських ресурсів та здійснити відповідні кроки щодо збільшення обсягів ресурсів у розпорядженні банку.

За можливістю прогнозування ресурси банку доцільно класифікувати на [39, с.46]:

ресурси прямого прогнозування (фонди банку і нерозподілений прибуток);

ресурси непрямого прогнозування (кошти в розрахунках, залишки тимчасово вільних коштів на рахунках суб’єктів господарювання, деякі інші джерела).

За терміном знаходження у розпорядженні банку його ресурси базу можна розподілити на постійну частину, тобто ресурси, що постійно знаходяться у розпорядженні банку і можуть вилучатися тільки при його ліквідації або реорганізації (кошти статутного фонду, придбані у власність будівлі, обладнання і т.п.), і тимчасову частину, тобто ресурси, що знаходяться у розпорядженні банку протягом визначеного терміну (залучені і запозичені кошти, орендовані приміщення і т.п.).

Дана класифікація дозволяє визначити ступінь сталості ресурсної бази банку та вжити заходів для підвищення його фінансової міцності.

Введені у науковий оборот підходи до розгляду ресурсної бази банку дозволяють збагатити її зміст та розширити можливість використання цього поняття у практичній діяльності банків. Адже, крім того, що банк виконує роль фінансового посередника, він ще є комерційною установою, яка для забезпечення своєї діяльності повинна мати відповідну матеріально-технічну базу, приміщення, персонал та інші ресурси.

За ініціативою залучення можна виділити:

залучені кошти (кошти, що залучаються на депозити, а також кошти

в розрахунках);

позичені кошти (отримані за допомогою емісії боргових цінних

паперів чи залучення міжбанківських кредитів, у т. ч. від іноземних

банків).

В українській банківській практиці цей критерій класифікації ресурсів залучення використовується обмежено і в літературі слабо висвітлений. Зокрема, він зовсім не розповсюджується на власний капітал банків, хоча останній теж формується за чиєюсь ініціативою. На стадії створення і формування банку ініціаторами надходження цих ресурсів є засновники банку, а за умов подальшої діяльності банку ними можуть бути ще й його учасники, акціонери та менеджери. Це дає підстави стверджувати, що власний капітал повністю формується за ініціативою банку. Проте за певних обставин банк змушений збільшувати власний капітал на вимогу регулюючого органу, який в цьому випадку і є ініціатором зростання власного капіталу. Щоб врахувати цей момент, потрібно розширити трактування самого критерію ініціативи залучення коштів.

Не сприяє практичному застосуванню цього критерію і прийнята в нашій практиці назва “залучені і позичені кошти". Відносно ініціатора залучення і позичення коштів цілком рівнозначні - в обох випадках у першу чергу потрібно, щоб було бажання дебітора збільшити ресурси у своєму розпорядженні. Тому до класифікації за цим критерієм у нас відносяться переважно як чисто формальної.

При класифікації банківських ресурсів за критерієм “джерела формування” багато авторів виділяє лише два їх види: власні кошти і залучені ресурси банку. О.І. Лаврушин, зокрема, розділяє ресурси банку на власний капітал і позичені кошти [26 с.407]. Проте все частіше застосовується більш глибока класифікація ресурсів за цим критерієм, за якої ресурси розділяють на три види: власні, залучені і позичені [21, с.43]. Однак і при цьому підході мають місце розбіжності в трактуванні окремих видів ресурсів.

Так, на думку Т.П. Остапішиної, “позичені ресурси - це грошові кошти кредиторів та інвесторів, мобілізовані банками на певних умовах на міжбанківському та фондовому ринках” [52, с.25]. Однак під визначення процесу мобілізації коштів на фондовому ринку підходить і продаж акцій, за рахунок яких може формуватися статутний фонд банку, а це вже сфера формування власного капіталу.

Л.О. Дробозіна вказує, що ресурси банків формуються за рахунок власних, залучених і емітованих коштів [64, с.373]. У даному трактуванні особливе значення приділяється облігаційним позикам, банківським векселям і т.п. фінансовим інструментам формування ресурсної бази банку. Все це є по суті позичені кошти, які і потрібно так назвати. Назва ж емітовані кошти є некоректною, оскільки може включати і кошти, створені самим банком в процесі грошово-кредитної мультиплікації.

Менш поширене трактування Г.С. Панової, яка не розрізняє поняття запозичених коштів і залучених коштів. Виділяючи серед залучених коштів депозити та інші залучені кошти, вона вказує, що “інші залучені кошти - це ресурси, які банк одержує у вигляді кредитів або шляхом продажу на грошовому ринку власних боргових зобов’язань. Вони відрізняються від депозитів тим, що акумулюються на ринку на конкурсній основі. Ініціатива їх залучення належить самому банку" [53, с.70]. Однак при залученні депозитів банк вступає в жорстку конкурентну боротьбу, найважливішими методами якої виступають здійснення прийнятної відсоткової політики, створення позитивного іміджу банку, привабливих умов відкриття вкладів. Тому неправомірно говорити про відсутність конкурсної основи залучення даного джерела ресурсів.

У всякому випадку, можливості залучення коштів створює в першу чергу сам банк. Зокрема, не всі банки донедавна вважали економічно вигідним відкриття депозитних рахунків для населення, і не пропонували відповідні послуги. Однак ініціатива відкриття рахунку при здійсненні депозитних операцій належить тільки вкладнику.

Зважаючи на те, що банківські ресурси, які не відносяться до власного капіталу, залучаються банками на грошовому ринку шляхом їх придбання в господарюючих суб’єктів, сімейних господарств, міжнародних організацій та інших контрагентів на засадах платності і повернення, на нашу думку, доцільно запровадити такий критерій класифікації ресурсів, як характер залучення (первинний та вторинний).

Первинний характер має залучення ресурсів, що купуються банком на ринку безпосередньо в їх власників (залучаються ресурси держави, сімейних господарств, суб’єктів господарювання, яки виникли внаслідок здійснення господарської діяльності, з інших джерел отримання доходів і належать їм на правах власності). Вторинний характер має залучення ресурсів, які не належать безпосередньо кредитору банка, а вже залучені ним в інших суб’єктів на грошовому ринку.

Використання цього критерію має практичне значення, тому що:

по-перше, стабілізація економіки України, зростання темпів її економічного розвитку та інтеграція у світовий економічний простір супроводжуються поліпшенням фінансових результатів діяльності підприємств і доходів громадян, тому використання цього критерію буде своєрідним індикатором рівня розвитку економіки держави;

по-друге, розвиток грошового ринку супроводжується збільшенням кількості фінансових посередників, тому підвищення частки коштів вторинного залучення буде відображати вдосконалення інституційної структури грошового ринку та трансформаційної функції банківської системи. Однак, якщо ця тенденція відбувається на тлі кризових явищ в економіці, це буде характеризувати нестабільність і високу вартість ресурсної бази банків;

по-третє, виділення цих груп ресурсів дозволяє оцінити ступінь успішності грошової політики в країні та міру довіри до банківської системи в суспільстві.

Пропорції співвідношення коштів первинного і вторинного залучення визначаються розміром перших, тому що обсяги коштів вторинного залучення у першу чергу залежать від обсягів коштів на рахунках, що формують первинний ресурсний ринок.

Також пропонуємо запровадити критерій класифікації ресурсів за характером використання. Виділення згідно цього критерію трьох складових (рис.1.2):

Рис.1.2 Класифікація ресурсів за характером використання

Використана ресурсна база на формування портфеля доходних активів (кредити, надані клієнтам банку; міжбанківські кредити; вкладення в спекулятивні операції - валютні цінності, цінні папери; інвестиційні вкладення тощо);

ресурсна база, використана на створення матеріально-технічної і технологічної бази банку;

не використана (резервна) ресурсна база:

а) резервна база в межах нормативу обов’язкового резервування;

б) вільна резервна база.

Дана класифікація дозволяє більш ефективно здійснювати стратегічне планування банківської діяльності. Фінансові показники діяльності банку (ліквідність, прибутковість, платоспроможність та ін) суттєво залежать від ступеня використання ресурсів банку на формування портфеля доходних активів та обсягів невикористаної (резервної) ресурсної бази. Але при аналізі використання коштів треба також враховувати, що банк є суб’єктом підприємницької діяльності, який повинен мати матеріально-технічну і технологічну базу, розвиток якої потребує певних витрат. Запропонований критерій класифікації банківських ресурсів дозволяє оцінити у динаміці та в порівнянні з іншими банками ефективність їх використання, проаналізувати причини появи та обсяги вільної резервної бази. Це дозволяє усунути недоліки в процесі управління пасивами та активами.

Таким чином, банківські ресурси класифікують за можливістю прогнозування, часом використання, джерелами формування, ініціативою та характером залучення. Найбільше розбіжностей викликають критерії джерел формування та ініціативи залучення коштів. На нашу думку, особливу практичну значимість має критерій характеру залучення та критерій характеру використання ресурсної бази, які мають важливе практичне значення.

1.3 Методи та організаційні принципи формування банківських ресурсів

Операції за допомогою яких банківські установи формують свої ресурси, називаються пасивними. Для здійснення повноцінної діяльності, забезпечення ліквідності та одержання доходу власного капіталу банку недостатньо, саме тому для залучення додаткових ресурсів він здійснює пасивні операції.

Пасивні операції банку можуть здійснюватись у формі:

залучення коштів на депозитні рахунки: поточні, строкові, ощадні та інші;

недепозитного залучення коштів: одержання кредитів на міжбанківському ринку, рефінансування НБУ, випуск банківських облігацій, векселів та інших зобов’язань.

Основним видом пасивних операцій є залучення коштів на банківські рахунки всіх видів: поточні, строкові, ощадні, валютні та інші. Всі кошти, залучені на банківські рахунки, прийнято називати депозитами, а ці операції - депозитними.

Складовими ресурсів банку, а отже і підприємницького капіталу, є його власні та залучені від інших юридичних та фізичних осіб кошти, а їх структура і розмір визначаються інтенсивністю та різноманітністю операцій, що здійснюються тією чи іншою фінансово-кредитною установою [6, c.302].

Результати досліджень, проведених у банківських установах України щодо джерел формування банківського капіталу, зокрема підприємницької його частки, подаються у додатку Б.

Однак, власні ресурси - лише відправна точка для організації банківської справи, і їхня роль зводиться переважно до гарантування прибутковості і фінансової стійкості банків. Більшість же банківських операцій, в їх числі і стимулювання підприємництва, здійснюється за рахунок залучення зовнішніх джерел коштів. Серед залучених коштів банків найбільше значення, на нашу думку, мають [14, c.84]:

кошти на розрахункових, поточних та інших рахунках клієнтів;

депозити підприємств і організацій;

вклади населення;

кредити, одержані від інших банків;

кошти бюджету.

Депозити слугують важливим джерелом коштів, завдяки яким банки формують переважну частину своїх дохідних активів. Не депозитні кошти найчастіше залучаються для підтримання ліквідності банків.

Мобілізація банківських ресурсів - це чітко визначені зусилля банку, що спонукають контрагентів вкладати кошти саме в цей банк. Також визначено, з яких сегментів фінансового ринку банк мобілізує ці ресурси (ринок банківських ресурсів).

Вперше у вітчизняній теорії виділено основні та похідні (деривативні) складові ресурсної бази. Похідне утворення ресурсів є погашенням банківських кредитів, фінансуванням через амортизаційні відрахування і перегрупуванням активів [31, с.31-35].

Банк повинен також враховувати чинники, які здійснюють вплив на створення ресурсної бази. У дослідженні виявлено такі чинники та запропоновано об’єднати їх у три групи (рис.1.3).

Рис.1.3 Чинники, які впливають на створення ресурсної бази

Перша група чинників - неконтрольовані. Їх вплив банк не може попередити чи змінити і враховує як задані величини. Серед таких позасистемних чинників доцільно виділити макроекономічні, стан фінансового ринку, нормативи регулюючих органів.

До другої групи чинників - частково контрольованих, вплив яких на мобілізацію ресурсів банк може частково змінити, належать поведінка клієнтів, конкурентів і власників.

Третя група чинників - це внутрішньосистемні. До них належать ендогенні величини впливу, які є контрольовані, тобто їх вплив банк може змінити так, щоб узгодити обсяг мобілізованих ресурсів згідно з поставленими цілями.

Важливим елементом політики банку стосовно мобілізації ресурсів є вироблення рекомендацій щодо формування ресурсної бази [40, c. 206].

Традиційним джерелом формування ресурсів банку є вклади клієнтів, але з розширенням банківської діяльності виникає потреба в пошуку нових шляхів зростання ресурсної бази.

Якщо наявних залучених коштів недостатньо для проведення всіх активних операцій, що їх має намір здійснити банк, то можна або відмовитися від операції, або запозичити ресурси на ринку.

Операцію запозичення коштів називають купівлею фондів, а джерела запозичення - недепозитними зобов’язаннями банку. Особливістю запозичених коштів є те, що у процесі їх формування виступає банк, тоді як при створенні депозитної бази ініціатива належить клієнтам. Коли йдеться про запозичення, банк самостійно визначає скільки і на який період йому потрібно коштів, а у процесі залучення вкладів їх сума та строки визначаються клієнтами з огляду на власні потреби [43].

Серед недепозитних джерел формування банківських ресурсів найбільш поширеними на сучасному етапі є:

отримання міжбанківських кредитів;

рефінансування в Національному банку України;

операції “репо”;

емісія цінних паперів власного боргу (банківські векселі, облігації тощо).

Основним джерелом недепозитних ресурсів є операції з отримання міжбанківських кредитів. Ці операції надають можливість банкам з недостатнім обсягом ресурсів забезпечувати виконання резервних вимог НБУ та задовольняти потреби власних клієнтів у кредитах шляхом залучення необхідних для цього ресурсів інших банків, які мають тимчасовий надлишок грошових коштів.

Перевагами операцій з міжбанківського кредитування виступають передусім відносна простота оформлення та швидкість здійснення.

Досить поширеними є міжбанківські кредити “overnight", які повинні повертатися на наступний день після їх отримання [46, c.231].

Досить широко використовуються в міжнародній банківській практиці операції з позичання ресурсів у системі центрального банку. Центральний банк кредитує банківські установи на короткостроковій основі з метою сприяння їм у вирішенні проблеми з тимчасовою нестачею ресурсів для проведення активних операцій.

В Україні Національний банк здійснює політику рефінансування банків через використання таких інструментів [14, c.146]:

рефінансування банків шляхом операцій на відкритому ринку;

надання стабілізаційного кредиту;

операції купівлі-продажу державних цінних паперів на відкритому ринку.

Національний банк України здійснює операції на відкритому ринку шляхом:

проведення короткострокового рефінансування банків;

проведення середньострокового рефінансування банків;

надання кредитів “overnight”;

купівлі/продажу державних цінних паперів.

Постійні зміни умов функціонування банків, посилення конкуренції на фінансовому ринку потребують вдосконалення існуючих та впровадження нових методів управління банківськими операціями. Щодо недепозитних банківських операцій, то тут все більшого розвитку за останні роки набувають так звані операції із забалансового фінансування.

Основними методами забалансового фінансування є [44, c.86]:

сек’юритизація активів;

продаж кредитів;

надання кредитних гарантій.

Сутність методу сек’юритизації активів полягає у трансформації кредитів, наданих банкам, у відповідне недепозитне джерело залучення ресурсів шляхом випуску цінних паперів власного боргу. У загальному вигляді механізм здійснення сек’юритизації активів за рахунок залучених раніше ресурсів надає клієнтам кредити обов’язково під реальну заставу. Надалі при виникненні потреби в залученні додаткових ресурсів банк об’єднує в єдиний пакет усі документи, що підтверджують внесення відповідних видів застави під надані клієнтам кредити.

Потім банк здійснює випуск цінних паперів власного боргу (облігацій, векселів), забезпеченням яких виступає саме цей пакет заставних документів, що передається інвесторам разом з цінними паперами у момент здійснення їх продажу. У результаті банк отримує можливість залучити ресурси на ринку за найменшою порівняно з іншими джерелами вартістю, оскільки його цінні папери забезпечуються реальною заставою. Отримані таким чином у розпорядження банку кошти використовуються ним для надання нових кредитів та вкладень в інші доходи. Погашення емітованих банком цінних паперів здійснюється за рахунок кредитних коштів, що повертаються після визначеного терміну користування позичальниками-заставодавцями.

Сутність методу продажу кредитів полягає у здійсненні операцій з продажу права власності банку на якісні короткострокові кредити іншим банківським установам. Одним із найважливіших чинників, що спонукає банки застосовувати цей метод, є очікуване підвищення ринкової відсоткової ставки. У цьому разі здійснення продажу кредитів, наданих під діючу ставку, дозволить банку вже в найближчому майбутньому вкласти ресурси, отримані від продажу в активи з більшою прибутковістю. У сучасній міжнародній практиці, як правило, банк - продавець кредиту зберігає за собою право на обслуговування боргу, отримуючи від позичальників відсоткові платежі та контролюючи виконання ними термінів платежів, в інтересах банку-покупця за відповідну комісійну винагороду [51].

Одними з найпоширеніших забалансових недепозитних операцій є операції з надання кредитних гарантій банку.

Кредитна гарантія - це забалансове зобов’язання банку, згідно з яким він погоджується за визначену плату гарантувати повернення кредиту своїм клієнтом іншому банку або виконання умов контракту, що був укладений між клієнтом банку та третьою особою. Кредитні гарантії є вигідними як для банку-гаранта, так і для його клієнта. Так, банк за видачу кредитної гарантії отримує значний прибуток у вигляді комісійних не використовуючи власних ресурсів. Що стосується клієнта, то надана банківська гарантія дозволяє йому зміцнити свою репутацію надійного позичальника та розраховувати на істотне зниження вартості кредиту або спрощення та полегшення умов комерційного контракту [70].

З метою збалансованого формування ресурсів у банківській практиці використовується декілька методів оцінки потреб банку в ліквідних коштах:

1. Метод фондового пулу (метод визначення величини розриву ліквідності). Він є основним у банківській практиці і полягає у визначенні величини розриву ліквідності протягом певного періоду, що дорівнює різниці між очікуваними припливами та потенційними відтоками коштів, надає можливість побудувати наочну модель руху майбутніх активів та пасивів банку.

Оцінка динаміки майбутніх вкладів та кредитів зводиться до прогнозування зростання депозитів та кредитів за трьома основними компонентами:

а) трендовий компонент, який визначається за допомогою побудови тренду, що характеризує закономірну тенденцію або довгостроковий середній темп зростання;

б) сезонний компонент, який характеризує зміни в стані вкладів та кредитів протягом певного періоду порівняно з їх рівнем за станом на кінець попереднього року, що викликані сезонними чинниками;

в) циклічний компонент, який виражає позитивне або негативне відхилення від сукупного рівня очікуваних вкладів та кредитів, обчислюється як сума трендового та сезонного компонентів, і залежить від стану економіки цього року.

Різниця підсумків очікуваних потоків надходжень коштів та обсягів ресурсів для кредитування складає плановий дисбаланс, який дозволяє більш точно спрогнозувати розмір підсумкового розриву ліквідності. Коли джерела ліквідних коштів перевищують використання ліквідних коштів, банк має позитивний розрив ліквідності. Цей надлишок ліквідних коштів повинен бути швидко інвестований в активи, що приносять дохід, до виникнення необхідності покриття потреби в коштах. Коли обсяг використання ліквідних коштів перевищує величину їх джерел, банк має дефіцит ліквідних коштів, або негативний розрив ліквідності. І тоді він повинен отримати кошти з найдешевших та доступних за часом джерел.

2. Коефіцієнтний метод - це здатність банку залучати кошти під нормальні відсотки тісно пов’язана зі сприйняттям ринком якості його активів. Банки з високоякісними активами та достатнім капіталом мають можливість залучати ресурси за найнижчими ставками у порівнянні з іншими банками - в силу довіри інвесторів до надійності такого банку. Банк зі стабільною базою основних депозитів може мати незначні непередбачені відтоки депозитів. Банки, що сильно залежать від придбаних зобов’язань, повинні сплачувати вищі ставки і часто зустрічаються з відтоками таких коштів у пошуках більшої прибутковості. Тому важливе значення має обчислення обов’язкових нормативів, встановлених НБУ, та додаткових коефіцієнтів, які відображають стан банківської ліквідності.

Даний метод дозволяє виявити загальні тенденції зміни стану ліквідності банку і можливість появи проблемних ситуацій, своєчасно реагувати на погіршення стану ліквідності у процесі оперативного управління банком.

3. Метод структури коштів передбачає оцінку потреб банку в ліквідних коштах за методом структури коштів деякою мірою може бути віднесений до прийомів прогнозування обсягу коштів на кореспондентському рахунку, необхідного з погляду виконання зобов’язань перед клієнтами щодо повернення депозитних коштів та майбутньої видачі кредитів. Даний метод може бути використаний в оперативному плануванні поточної ліквідності в режимі “сьогодні на завтра".

При цьому банк (філія) визначається на запланований день з обсягами:

а) зобов’язань по “гарячих коштах” - коштів, які точно повинні вилучатися з банку;

б) зобов’язань по “ненадійних коштах” - коштів, значна частина яких може бути вилучена протягом дня; особливу увагу необхідно приділяти великим вкладам (у т. ч. і великим залишкам на поточних рахунках);

в) зобов’язань по “стабільних коштах” - коштів, ймовірність вилучення яких найменша (ключові депозити).

Ряд банків використовує у своїй діяльності метод наукового керування, в основу якого призначені економіко-математичні методи. Використання математичних методів в процесі управління банком дозволяє одночасно оперувати і пасивами, і активами балансу в тісному взаємозв’язку з урахуванням стану ліквідності, прибутковості та інших чинників.

При вирішенні задач математичного програмування використовується особливий обчислювальний метод, що одержав назву симплексного методу, цільовою функцією якого є максимізація прибутку, а система обмежень містить коефіцієнти, які ґрунтуються на показниках розміру джерел пасивів та активів банку, враховують необхідність дотримання нормативів достатності власного капіталу, ліквідності банку, показників ділової активності та інших показників, що використовуються в процесі аналізу та регулювання діяльності банків, застосування якого дозволить розрахувати структуру пасивів та структуру активів банку, яка забезпечить достатній рівень прибутковості при підтримці прийнятного рівня ризику та збереженні необхідного для сталої роботи банку рівня ліквідності.

Також банки використовують і такий метод залучення ресурсів, як встановлення залежності між кредитуванням клієнта і накопиченням коштів на його депозитному рахунку.

У цьому випадку між банком і клієнтом підписується договір, відповідно до якого банк бере на себе зобов’язання надати клієнту кредит за умовою накопичення і зберігання останнім протягом встановленого терміну визначеної суми коштів.

Вигода клієнта при такому депозиті полягає в тому, що він має можливість безперешкодно одержати в банку кредит, причому чим меншим буде розрив між сумою депозиту і сумою кредиту, тим меншим буде встановлений процент за позичкою.

У банку при такому кредитуванні значно меншим буде ризик неповернення позички, оскільки він має право спрямовувати на погашення кредиту кошти, що зберігаються на депозитному рахунку.

Більшість банків в області управління активами використовує метод загального фонду коштів, що припускає мобілізацію коштів із наступним направленням їх на потреби, що формуються у даний момент.

Але даний метод має суттєві недоліки: у ньому відсутня чітка політика в розміщенні ресурсів у залежності від терміну і джерела їх утворення, ступеня ризику і прибутковості активів, що в значній мірі негативно позначається на стані ліквідності банку і його платоспроможності.

У додатку В подана економічна оцінка методів стратегії управління активами банку.

Сутність цінових методів управління полягає у використанні відсоткової ставки за депозитами, як головного важеля у боротьбі за вільні грошові кошти клієнтів.

Нецінові методи управління залученими коштами банку базуються на використанні різних прийомів заохочення клієнтів, які прямо не пов’язані зі зміною депозитних ставок.

Це реклама, покращення рівня обслуговування, розширення спектру банківських послуг, безкоштовні послуги, проведення лотерей, зручний для клієнтів графік роботи, зручне розташування банківських відділень та філій, широка мережа банкоматів тощо.

На практиці методи цінового та нецінового управління застосовуються паралельно.

Формування ресурсної бази банку в ринковій економіці базується на дотриманні наступних принципів:

орієнтація на потреби ринку, на задоволення попиту клієнтів, на створення таких банківських продуктів і послуг, які можуть принести прибуток;

адекватність параметрів ресурсів банку його політиці в області розміщення коштів;

безупинне прагнення до підвищення ефективності банківської діяльності шляхом зменшення витрат на ресурсозабезпечення та одержання оптимальних доходів від розміщення сформованих ресурсів;

використання сучасної інформаційної бази та інноваційних технологій при формуванні банківських ресурсів (комп’ютерні технології та мережі, автоматизовані системи ведення біржових торгів та ін).

Також виділяють наступні принципи формування ресурсів банків (рис.1.4):

1. Комерційний розрахунок: доходи покривають витрати, відсутнє право на отримання державних субсидій, безпосередньою метою діяльності є отримання прибутку при розумному ризику.

Рис.1.4 Принципи формування ресурсів банків [60, c.420]

Основним джерелом прибутку є банківський процент. Першоосновою процента є додатковий продукт, створений у виробництві, а на поверхні явищ прибуток банків виступає переважно як різниця між сумою процентів, отриманих за надані банком кредити і виплачених по внесках клієнтів.

2. Автономія: банки отримали право самостійно здійснювати ціноутворення банківських продуктів у межах діючих обмежень, тобто самостійно встановлюють відсоткові ставки за депозитами та кредитами, розміри тарифів на розрахунково-касове обслуговування тощо.

3. Самоуправління: банки самостійно визначають стратегію і тактику свого розвитку, своєї діяльності без втручання держави.

4. Банки належать до категорії підприємств - фінансових посередників і працюють за принципом: “Дешевше купити - дорожче продати". Виходячи з цього банк з повним правом можна назвати спекулятивним підприємством. Певна річ, спекуляція зі сторони банку має свої межі. Будь-хто має право торгувати, але для цього спекуляція повинна носити “цивілізований” характер. Для приборкання її аморальних якостей вона повинна спиратись на законодавство, не суперечити йому, для здійснення комерції кожен банк повинен мати рівні інформаційні можливості про кон’юнктуру ринку. У таких умовах спекуляція втрачає свій кримінальний відтінок і стає нормою підприємництва. Від того наскільки успішно “спекулює" банк, залежить його дохідність та ефективність діяльності.

5. Всі гроші, всі ресурси банку повинні максимально працювати. З позиції комерції не повинно бути ресурсів, які даремно лежать. Реальність однак така, що якась частина коштів знаходиться в резервах, обертається повільно, або не обертається зовсім. З позиції бізнесу це не природно, тому завжди корисно знати, що прибуток тим вищий, чим вища частка кредитів по відношенню до банківських резервів.

6. Банківська комерція повинна діяти за принципом - все для клієнта. Це означає, що банк несе повну відповідальність за клієнта, забезпечує його прибуток. На перший погляд здається, що даний принцип не узгоджується з принципом дохідності самого банку. Разом з тим ніякого протиріччя між цими принципами не існує. На практиці все повинно бути на взаємовигідній основі: перш за все прибуток клієнта, а потім прибуток банка. Вірно і те, що прибуток клієнта - це не єдина мета, а основа для одержання прибутку банку. Забезпечуючи прибуток клієнту, банк реалізовує і свій власний інтерес.

Отже, існує велика кількість методів та принципів формування банківських ресурсів, кожен з них має свої переваги та недоліки, саме тому банкам, а саме їхньому керівництву слід вдосконалювати їх, вивчати нові, варіювати їх між собою. Такий підхід дозволить виявити найоптимальніший варіант формування збалансованої ресурсної бази та забезпечить стійкість і прибутковість банківській установі.

Розділ ІІ. Особливості організації формування ресурсної бази банків в Україні

2.1 Джерела формування власних ресурсів банку

Зростання ризикованості банківської діяльності в умовах трансформації економіки, підвищення її обсягів та поява різноманітних форм вимагають збільшення банками власної ресурсної бази. Враховуючи важливу роль банків у розвитку економіки як провідних фінансових посередників, регулятивні органи встановлюють мінімальні нормативи до розмірів та достатності капіталу банків. З урахуванням цих вимог, для розширення можливостей здійснення активних операцій більшість банків прагне до нарощування власної ресурсної бази. Крім того, збільшення банками власних коштів підвищує їхню надійність, сприяє підтримці довіри до них з боку суспільства, що стимулює розвиток банківських ресурсів.

Джерела формування ресурсної бази банків, визначаються особливим місцем їх у ринкової системі [36, с.31]:

як провідних посередників грошового ринку;

як комерційних структур, що працюють заради прибутку;

як економічних суб’єктів, що піддаються більшим фінансовим ризикам, порівняно з іншими суб’єктами ринку.

Завдяки цим особливостям банки формують свою ресурсну базу на трьох засадах:

1) накопичення власних коштів як бази для забезпечення економічної самостійності і фінансової відповідальності банку за його зобов’язаннями;

2) приймання грошових коштів від юридичних і фізичних осіб на зберігання згідно з посередницьким призначенням і особливим статусом банків. В літературі і на практиці цю засаду називають залученням коштів банками, хоча така назва не зовсім точно виражає сутність цієї засади, оскільки ініціаторами розміщення цих коштів є їх власники, а не банки;

3) позичення коштів в інших банків та економічних суб’єктів.

Відповідно, щодо джерел утворення ресурсів, то банки можуть отримати їх від фізичних та юридичних осіб, інших банків та фінансових установ, НБУ та на міжнародних фінансових ринках (рис.2.1).

Рис.2.1 Класифікація джерел утворення ресурсної бази банк ів

Власні ресурси банків являють собою кошти і виражену у грошовій формі частину майна, які належать банкам на правах власності, забезпечують їх економічну самостійність та фінансову стійкість. Специфікою банківської діяльності обумовлене те, що власні ресурси банків здебільшого виконують захисну функцію. Однак, роль власних ресурсів у діяльності банків відразу після їх утворення дуже велика, оскільки за їх рахунок фінансується придбання будівель, меблів, організаційної техніки та інше [18, с.126].

Власний капітал банку формується із статутного (грошових внесків учасників банку) та резервного капіталу, нерозподіленого прибутку та інших фондів сформованих за рахунок прибутку.

Об’єктивно у банків існують два види джерел формування та нарощування власних коштів (капіталу): зовнішні та внутрішні, різниця між якими полягає у тім, що в першому випадку для збільшення власних коштів залучаються додаткові ресурси з грошового ринку, а в другому - збільшення власних коштів відбувається за рахунок підвищення ефективності роботи банку (табл.2.1).

Таблиця 2.1

Зовнішні та внутрішні джерела збільшення власних коштів банку

Як показує узагальнення закордонної та вітчизняної практики, для залучення капіталу із зовнішніх джерел банки мають декілька альтернативних способів [2, 6, 42]:

1) продаж звичайних акцій;

2) продаж привілейованих акцій;

3) емісія субординованих боргових зобов’язань;

4) обмін акцій на боргові цінні папери.

Розглянемо переваги та недоліки окремих джерел залучення ресурсів. Додаткова емісія звичайних акцій є найбільш дорогим способом залучення зовнішнього капіталу через високі витрати з розміщення емітованих акцій та великий ризик, пов’язаний з доходами акціонерів у порівнянні з доходами власників боргових зобов’язань. Коли акціонери банку не зможуть викупити всі нові акції, це зменшить їх контроль над банком та прибуток на одну акцію, якщо тільки залучені кошти не принесуть дохід, що перевищує витрати на емісію нових цінних паперів. Продаж привілейованих акцій, як і продаж звичайних акцій, є одним з найдорожчих джерел поповнення банківського капіталу. Дивідендні виплати власникам звичайних акцій можуть знизитися після випуску привілейованих, тому що привілейовані акціонери мають первинне право на прибуток банку відносно власників звичайних акцій. Однак, привілейовані акції мають перевагу перед борговими зобов’язаннями, що полягає в більшій гнучкості перших (тому що дивіденди не є обов’язковими виплатами), а також у тім, що вони збільшують можливості банку щодо залучення позикових коштів у майбутньому.

Випуск субординованих зобов’язань та цінних паперів. Цим зобов’язанням притаманні окремі ознаки власного капіталу: виплата процентів інвесторам може призупинитись у разі погіршення фінансового стану банку-боржника ; ці боргові зобов’язання не можуть бути забрані з банку раніше, ніж через п’ять років, а у разі банкрутства або ліквідації повертаються інвестору після погашення претензій усіх інших кредиторів; субординований капітал забезпечується в цілому всім майном банку. Перевага субординованих боргових зобов’язань у збільшенні частки запозичених коштів підвищує прибуток на одну акцію, якщо позичені кошти приносять дохід, який перевищує відсоткові виплати, які необхідно по них зробити. Крім того, відсоткові виплати по боргових зобов’язаннях виключаються з оподаткованого доходу. Однак нові боргові зобов’язання збільшують ризик банкрутства та ризик, пов’язаний зі сталістю отримання прибутку, що може уповільнити продаж акцій у майбутньому.

Обмін акцій на боргові цінні папери. В останні роки багато банківських організацій (особливо банківські холдингові компанії) використовували у своїй практиці обмінні операції типу “акції - боргові зобов’язання”, у результаті яких банк збільшує свій капітал та уникає майбутніх витрат на виплату відсотків по зобов’язаннях, що погашаються. Вибір того чи іншого зовнішнього джерела збільшення власного капіталу та

їх співвідношення визначаються чинниками, серед яких найбільше значення мають:

відносні витрати, пов’язані з використанням конкретного джерела власних коштів (капіталу) ;

ризик, пов’язаний з конкретним джерелом власних коштів (капіталу) ;

вплив на прибутковість власних коштів банку або акціонерного капіталу, що характеризується зміною прибутку на одну акцію;

вплив на власність та контроль за діяльністю банку з боку існуючих та потенційних акціонерів;

вплив на загальну схильність банку до ризику, що характеризується, наприклад, таким показником, як співвідношення сукупного обсягу виданих кредитів та власних коштів (капіталу) банку;

ступінь розвиненості ринків капіталу, на яких може здійснюватися залучення нових коштів для поповнення власного капіталу банку;

політика регулювання НБУ.

Найбільш пристосованим видом боргових цінних паперів для залучення довгострокових ресурсів у сучасних українських умовах є облігації. Облігації - це досить гнучкий фінансовий інструмент, здатний зменшити високі відсоткові ризики, яким піддаються як банк-позичальник, так і власники вільних коштів. Протиріччя між банком та інвестором, що обумовлені високим рівнем відсоткових ризиків, знижуються при емісії купонних облігацій із змінною відсотковою ставкою. У цьому випадку відсоткова ставка по купону прив’язується до одного з головних індикаторів грошового ринку, наприклад, курсу долару США. Таким чином, банк може бути впевнений, що у випадку падіння прибутковості на грошовому ринку відсоткова ставка по купонах облігації також зменшиться. Дохід інвесторів залежить тільки від об’єктивної ситуації, що складається на ринку. Облігації, що випускаються великими банками, мають ряд привабливих для інвесторів властивостей. У зв’язку з тим, що облігації відносяться до категорії емісійних цінних паперів, тобто емітуються випусками (серіями), існує однаковий для всього випуску термін до погашення, періоди купонних виплат, відсоткова ставка по купонах - іншими словами, усі чинники, що визначають рівень цін на ці папери у кожний конкретний момент.

Тим самим створюються передумови для організації розвинутого вторинного ринку банківських облігацій. Таким чином, потенційний власник облігацій має впевненість, що у випадку виникнення потреби в коштах раніше терміну погашення облігацій він зможе їх вигідно продати, використати як заставу і т. ін. З іншого боку, банк, емітувавши облігації, одержує гарантії, що йому не потрібно буде повертати акумульовані кошти до терміну погашення цінних паперів.

Залучення капіталу за рахунок внутрішніх джерел не несе в собі небезпеки втрати існуючими акціонерами контролю над банком, звуження їх частки у власності та скорочення доходу на одну акцію. Такий спосіб нарощування власного капіталу спостерігається в умовах зниження активності інвесторів та нестачі коштів від реалізації акцій, що емітуються. У той же час суттєве скорочення прибутків комерційних банків робить збільшення капіталу за рахунок внутрішніх джерел проблематичним, що потребує особливої уваги.

Оцінка обсягу власного капіталу та його питомої ваги у структурі ресурсної бази банківської системи України дає змогу визначити рівень капіталізації банківського сектору та охарактеризувати тенденції, які в ньому спостерігаються, з метою пошуку способів вдосконалення. Зокрема, станом на 1 січня 2009 року власний капітал банків України склав 119,3 млрд. грн. або 13,1% пасивів банків, що б, за сприятливої загальноекономічної ситуації, дозволило говорити про фінансову стійкість та надійність банківських установ, оскільки в економічній практиці вважається, що цей показник є оптимальним вже на рівні 8-10%.

Варто зазначити, що в останні роки спостерігається суттєве зростання капіталізації банківської системи України (рис.2.2).

Рис. 2.2 Динаміка власного капіталу банків України 2006-2009 рр.

Порівняно із 2008 роком власний капітал українських банків зріс майже вдвічі. Тенденція зростання спостерігалася і протягом минулих років, зокрема у 2008р. власний капітал зріс на 64% порівняно з 2007р., а також майже на 67% у 2007р. в порівнянні із 2006 роком, проте раніше вона була зумовлена в основному збільшенням чисельності банків та об’єктивною потребою розширення обсягів, невеликої за мірками розвинутих країн, банківської системи України.

Адже обсяг капіталу всього українського банківського сектору можна прирівняти до капіталу одного банку Польщі. У свою чергу, різниця у 71% сьогодні, за незмінної кількості зареєстрованих банків, свідчить, що в умовах світової та внутрішньодержавної фінансової кризи банки активніше почали нарощувати капітал здебільшого для збереження своєї фінансової надійності та стійкості [74].

Порівняння приросту власного та статутного капіталу протягом першого місяця 2006-2009 рр. дає більш повну характеристику впливу кризових чинників на тенденцію додаткового залучення ресурсів від акціонерів (табл.2.2). Як видно з таблиці 2.2 зростання капіталу банків України здебільшого відбувається за рахунок збільшення фактично сплаченого зареєстрованого статутного капіталу. Варто також зазначити, що станом на 1.01.2007 р. капітал акціонерів становив 26,266 млрд. грн. або 62% від усього капіталу, на 1.01.2008 р. - 42,873 млрд. грн. або 62%, а 1 січня 2009 року - 82,454 млрд. грн. або 69% власного капіталу [74]. В економічній практиці даний показник вважається достатнім вже на рівні 50-60%.

Таблиця 2.2

Динаміка приросту власного та статутного капіталу банків України за січень 2006-2009 рр. (абсолютні та відносні показники)

Водночас у банківській системі України простежується значна концентрація капіталу та банківських операцій. Так, на першу десятку банків припадає понад 46% сукупного власного капіталу всієї банківської системи. Тобто більшість українських банківських установ невеликі за обсягом капіталу, що збільшує їх чутливість до впливів зовнішнього фінансового середовища і в подальшому може призвести до зменшення їх кількості через злиття, чи поглинання більш стійкими конкурентами.

Для повного аналізу власного капіталу необхідно здійснити його оцінку у розрізі складових (рис.2.3).

Так, станом на 1 січня 2009 року загальні резерви, резервний фонд та інші фонди банків становили 8,4% від власного капіталу, тоді як у 2008 році, на ту ж дату, вони становили 9,6% відповідно. Зменшення резервних ресурсів

банку у відсотковому співвідношенні, в абсолютних показниках відображене майже подвоєнням зарезервованих у різних фондах коштів: з 6,7 млрд. грн. до 10 млрд. грн.

Рис.2.3 Структура власного капіталу банків України

Вагомою складовою у структурі власного капіталу банків виступає результат поточного року, який на початку 2008 р. становив 6,6 млрд. грн., а у 2009 році - 7 млрд. грн. Позитивна різниця характеризує зростання прибутковості українських банків, проте, за попередніми даними, вже у другому місяці 2009 р. наслідком фінансової кризи стає фіксація суми збитку банківської системи України у розмірі 243 млн. грн. [74].

Характерною ознакою 2008 року у банках України виступає незмінна частка дивідендів що спрямовані на збільшення статутного капіталу - 0,4%. Абсолютний приріст направлених до статутного капіталу доходів акціонерів у 2008-2009 рр. становив 199 млн. грн.

Значну частку у власному капіталі банків займають результати переоцінки основних засобів, нематеріальних активів, цінних паперів у портфелі банку на продаж та інвестицій в асоційовані компанії. Станом на 1.01.2008 року цей показник становив 8 млрд. грн. (11,5% від власного капіталу), а 1.01.2009 р. - 10,5 млрд. грн. (8.8%), що свідчить про зростання інвестиційного потенціалу українських банків протягом 2008 року.

Помітною складовою зростання власного капіталу виступають емісійні різниці. За результатами аналізу варто сказати, що вони суттєво зросли, як абсолютно, так і у відносних показниках. Зокрема, із 4,6% станом на 1.01.2008 р. до 5,3% станом на 1.01.2009 р. побільшала питома вага емісійних різниць у власних ресурсах банку. Проте незайвим буде зазначити, що протягом останніх двох місяців, за попередніми даними, спостерігається тенденція зменшення частки цього показника до 4,8% у власному капіталі, що є наслідком погіршення ситуації на фондовому ринку у зв’язку із фінансовою кризою.

Зараховуються до складу власного капіталу і результат минулих років. Зокрема, 1,4 млрд. грн. нерозподіленого прибутку станом на 1 січня 2009 р., зважаючи на світову фінансову кризу, виступає, певною мірою, заспокійливим фактом для населення банківської системи України.

Таким чином, власні банківські ресурси - це основа діяльності будь-якого банку, оскільки від їх формування залежать масштаби його діяльності та обсяги отримуваних прибутків. Кожна операція банків, здійснення якої пов’язане зі зміною обсягу та складу його ресурсів, приносить доходи або витрати. Тому розуміння суті, функцій та джерел утворення надійних банківських ресурсів дозволяє адекватно проаналізувати реальну ситуацію у банківському секторі України та сформулювати шляхи вдосконалення ресурсної бази.

2.2 Особливості та напрями використання банківських ресурсів

Розміщення мобілізованих ресурсів банків України з метою отримання прибутку і забезпечення ліквідності визначає склад його активів або зміст операцій із формування вимог.

Найбільш розповсюдженими активними операціями банків є:

кредитування (у всіх його формах);

інвестування;

інші операції.

Кредитні операції є основним видом банківської діяльності. Оскільки протягом певного проміжку часу банки одержують процентний дохід за наданими кредитами, а час сплати процентних витрат по депозитах ще не настав, цілком очевидною є надійність банківських портфелів, навіть якщо фінансовий стан позичальників не дозволяє вчасно і у повному обсязі розрахуватися за кредитами, або вони сплачують проценти для збереження своєї репутації [48, c.32-36].

За 2008 р. у банківській системі України спостерігалось рекордне збільшення чистих активів. Так, у порівнянні з 2007 р. активи за 2008 р. зросли на 326690 млн. грн.

Найбільшу частку в структурі активів складає кредитний портфель, станом на 01.01.2009 р.792384 млн. грн. У структурі кредитного портфеля переважали кредити надані суб’єктам господарювання - 472584 млн. грн., проти 268857 млн. грн. фізичним особам. Збереглася тенденція до збільшення пріоритетного розвитку частки довгострокового кредитування 507715 млн. грн., (табл.2.3) [74].

За станом на 01.01.2010 р. структура активів мала такий вигляд (у дужках - значення на 01.01.2009 р) (рис.2.4), (рис.2.5):

68,14% (76,31%) - кредитний портфель та лізинг;

8,52% (6,51%) - коррахунки в інших банках;

3,98% (4,39%) - інвестиційний портфель (державні цінні папери та вкладення в акції інших підприємств);

Таблиця 2.3

Основні показники обсягу активних операцій банків 2004-2009 роки, млн. грн. [74]

4, 20% (4,81%) - депозити та кредити в інших банках;

4,09% (3,78%) - матеріальні та нематеріальні активи;

2,41% (2,24%) - готівка, чеки та банківські метали;

0,18% (0,19%) - інвестиції капіталу;

3,92% (1,07%) - доходи до отримання;

4,56% (0,68%) - інші активи.

Слід зазначити, що протягом періоду зросло використання коштів банків на коррахунках в інших банках, матеріальні та нематеріальні активи, готівку та чеки, доходи до отримання, інші активи. Протягом періоду зменшилось використання коштів банків на кредитний портфель та лізинг, інвестиційний портфель, депозити в інших банках, інвестиції капіталу.

Рис.2.4 Динаміка використання банківських коштів у 2008-2009 роках, % [74]

Рис.2.5 Структура використання коштів банків України, % [74]

У структурі використання коштів переважають кредитні та лізингові операції - 68,14%. Значно меншу частку займають - коррахунки в інших банках - 8,52%.

Ще менше у структурі інших активів, депозитів у банках, матеріальних та нематеріальних активів, готівки, інвестицій [75].

Рис.2.6 Динаміка використання активів банками України за 2004-2009 роки, млрд. грн.

Станом на 1 січня 2010р., обсяг активів банківської системи становив 880,3 млрд. грн., зменшення за рік склало 45,8 млрд. грн. В основному воно відбулося за рахунок скорочення обсягів кредитних операцій, частка яких становить 79,2% усіх активів, (рис.2.7).

Рис.2.7 Динаміка кредитного портфеля та проблемних кредитів, млрд. грн. [77]

Чинником загострення кризової ситуації в банківській системі стали проблеми у сфері кредитування. Так, обсяги кредитів в економіку у січні скоротились на 11,4 млрд. грн. - як для юридичних, так і для фізичних осіб. Різко зросла середня вартість кредитів у національній валюті (з 21,6% до 26,5%), вона стала удвічі вищою, ніж у січні 2008 р. [75].

Таку ситуацію спричинила некоректна кредитна політика банків. Суми проблемних кредитів за 2008 р. зросли у 3 рази, а частина громадян, які вважають позичання коштів у банках недоцільним, подвоїлась і становить 86% [77].

У січні-лютому 2009 р. зафіксовано істотний спад обсягів кредитування економіки на 16 млрд. грн., або на 2,2%. Причин цього декілька [74]:

гострий дефіцит кредитних ресурсів; різке зростання вартості кредитних ресурсів;

зниження кредитної платоспроможності позичальників;

зниження взаємної довіри між банками і позичальниками.

Динаміка залучених депозитів та виданих кредитів наведена на рис.2.8

Обсяги кредитування домашніх господарств протягом листопада 2009 р. зросли до 3.6 млрд. грн. порівняно з жовтнем і залишилися меншими за середній обсяг за попередні 12 місяців (4,1 млрд. грн).

Обсяги кредитування у річному обчисленні зменшилися на - 2,3%, у т. ч. споживчих кредитів - на - 3,4%, кредитів на нерухомість - на - 6,8%.

Обсяги кредитування нефінансових корпорацій протягом листопада 2009 р. зменшилися до 62,5 млрд. грн. порівняно з жовтнем і були меншими, ніж середній обсяг за попередні 12 місяців (63,1 млрд. грн) [77].

Обсяги кредитування у річному обчисленні зменшилися на - 0,1%, у т. ч. у сільське господарство та будівництво (на - 3,2% та - 3,4% відповідно), водночас зросли у промисловість та торгівлю (на 4,7% та 3,0% відповідно), (табл.2.4).

Рис.2.8 Динаміка залучених депозитів та виданих кредитів в Україні за 2004 - початок 2009 рр. [75].

Таблиця 2.4

Нові кредити банків України на 2009 рік, млрд. грн. [74]

У структурі кредитного портфеля значно збільшилась частка проблемних кредитів - у 3,88 рази, що значною мірою вплинуло на фінансовий результат банків.

Структура кредитного портфеля за об’єктами кредитування індикативної групи станом на 01.01.2010 р. була такою (рис.2.11):

Рис.2.9 Структура кредитів банків України, % [75]

кредити юридичним особам - 57,89 (57,86%) - склали 306,65 млрд. грн.;

кредити фізичним особам - 35,22% (36,21%) - 186,58 млрд. грн.;

кредити та депозити іншим банкам - 5,81% (5,93%) - 30,77 млрд. грн.,

Слід зазначити, що протягом періоду загальні інвестиції банків зросли із 37172 млн. грн. у 2004 р. до 63236 млн. грн. у 2009 р. Вкладення в цінні папери зросли із 8157 млн. грн. до 35035 млн. грн., (рис.2.10).

Рис.2.10 Динаміка інвестицій банків, млрд. грн. [77]

Отже, портфельне інвестування дозволяє банку планувати, оцінювати, контролювати кінцеві результати всієї інвестиційної діяльності в різних секторах фондового ринку.

Здійснимо аналіз інвестиційних вкладень банків на основі табл.2.5

Таблиця 2.5

Інвестиційні банківські кредити в Україні у 2000-2008 рр. млн. грн. [77]

Ще одним напрямом використання ресурсів банків - є інші операції і серед них - операції лізингу.

Протягом 2005-2008 рр. ринок лізингу в Україні зріс більш ніж в 11 разів, проте, у 2009 р. відбулось його падіння (табл.2.6).

Дослідження ринку лізингу в Україні свідчить, що засновниками найпотужніших лізингових компаній України є саме банківські установи.

Таблиця 2.6

Показники лізингу в Україні, млрд. грн. [74]

Для банку фінансування лізингових операцій має низку переваг, оскільки лізингова компанія [16, c.173]:

як позичальник у фінансовому плані є більш надійною та стійкою структурою порівняно з більшістю лізингоодержувачів;

надає в заставу банку, крім предмету лізингу, майнові права на лізингові платежі за договором лізингу;

готує документацію та здійснює аналіз для банківського фінансування;

ділить з банком ризики, оскільки фінансує за рахунок власних коштів від 5% до 50% від суми кожного проекту;

позбавляє банк потреби займатися низкою технічних питань;

співпраця з лізинговою компанією дає змогу банку збільшувати клієнтську базу та нарощувати кредитний портфель.

Отже, найбільш поширеним напрямом використання коштів українських банків належить - кредитуванню фізичних та юридичних осіб, інші напрями, такі, як - відкриття коррахунків в інших банках; відкриття депозитів та кредитів в інших банках; придбання матеріальних та нематеріальних активів; залишки готівки, чеків та банківських металів; інвестицій капіталу; доходів до отримання та інших активів - поширені значно менше.

2.3 Організація управління залученими та запозиченими ресурсами банків

Висока ризикованість спонукає українські банки інтенсивно використовувати різні способи захисту для збереження фінансових позицій та управління запозиченими та залученими ресурсами (рис.2.11)

Одним із способів уникнення цих ризиків є зважене управління процесом формування ресурсної бази банку.

У процесі стратегічного планування ресурсної бази банк повинен здійснювати якісну оцінку її елементів.

При цьому встановлено, що якість кожного з елементів ресурсної бази визначається за допомогою критеріїв прийняття рішень через інтервали шкалювання.

Рис.2.11 Можливі ризики українських банків при управлінні залученими ресурсами [16, c.173]

Процес кваліфікаційного вибору інструментів мобілізацій банківських ресурсів розроблено за допомогою матриці обґрунтування рішень і визначено, що оптимальними інструментами є емісія банківських облігацій, строкові депозити і капітал. Це пояснюється тим, що даним елементам ресурсної бази притаманні найвищі чинники врахування у банківських нормативах і стабільність. Однак дані елементи матимуть пріоритетність у складі ресурсної бази лише при створенні у вітчизняній практиці механізмів та інструментів, адекватних до тих, які існують у ринковій економіці розвинених країн.

На основі вивчення банківської практики можна визначити, що українські банки при мобілізації ресурсів на фінансовому ринку дотримуються наступних принципів [1, c.30]:

дотримання вимог регулюючих органів;

мінімізації обов’язкових резервів;

ліквідності;

мінімізації витрат;

прибутковості;

мінімізації ризиків.

Банк, мобілізуючи ресурси з урахуванням ліквідності, постійно аналізує потребу в коштах. Його завдання при цьому полягає в створенні узгодженого (конкурентного) покриття активу балансу пасивом, як за строками, так і за сумами. У межах політики ліквідності необхідно, щоб розміри трансформації строків залишалися у певних межах. Однак зважена політика управління ліквідністю, враховуючи принципи рентабельності, передбачає лише мінімально необхідний обсяг ліквідності [48, c.51].

Оптимізація банківських ресурсів здійснюється, орієнтуючись на мінімізацію витрат. Одним із аспектів мінімізації витрат є надходження на пасивні рахунки відносно дешевих залучених і запозичених коштів. Для цього банк повинен постійно аналізувати ринки грошових коштів з метою залучення ресурсів за найдешевшими цінами та їх якнайдорожчим розміщенням.

Управління мобілізацією капіталу передбачає визначення потреби банку у власних коштах і вибір оптимальних шляхів її покриття.

Серед найпоширеніших можливостей поповнення банківського капіталу доцільно виділити такі:

за рахунок змін у структурі балансу;

методом “непрямого ефекту фінансування”;

за допомогою внутрішніх і зовнішніх джерел.

Метою банківського менеджменту у сфері управління зобов’язаннями банку є залучення достатнього обсягу коштів з найменшими витратами для фінансування тих активних операцій, які має здійснити банк. Отже, у процесі формування фондів менеджмент має враховувати два основні параметри управління - вартість залучених коштів та їх обсяг.

Для забезпечення бажаної структури, обсягів та рівня витрат за депозитними зобов’язаннями менеджмент використовує різні методи залучення коштів, які загалом зводяться до двох груп - цінові та нецінові методи управління залученими коштами.

Сутність цінових методів полягає у використанні відсоткової ставки за депозитами як головного важеля в конкурентній боротьбі за вільні і грошові кошти фізичних і юридичних осіб. Підвищення пропонованої банком ставки дозволяє залучати додаткові ресурси. І навпаки, банк, перенасичений ресурсами, але обмежений декількома прибутковими напрямками їх розміщення, зберігає або навіть зменшує депозиті ставки [28, c.138].

Нецінові методи управління залученими коштами банку базуються на використанні різноманітних прийомів заохочення клієнтів, які прямо не пов’язанні зі зміною депозитних ставок. До таких прийомів належать реклама, поліпшений рівень обслуговування, розширення спектра пропонованих банком рахунків та послуг, комплексне обслуговування, додаткові види безкоштовних послуг, розташування філій у місцях максимально наближених до клієнтів, пристосування графіка роботи до потреб клієнтів тощо. В умовах загострення конкурентної боротьби в банківській сфері менеджмент велику увагу приділяє саме неціновим методам управління, оскільки підвищення депозитних ставок має обмеження, і не завжди такий метод управління можна застосовувати. У боротьбі за клієнтів банки вдаються до таких прийомів як проведення лотереї серед клієнтів, безкоштовне розсилання виписок з рахунків, відкриття депозитів новонародженим як подарунок від банку, обладнання безкоштовних автомобільних стоянок біля банку, розташування банкоматів у громадських місцях. Проведення безготівкових розрахунків за допомогою пластикових карток, надсилання клієнтам привітань та подарунків до свят від імені керівництва банку тощо.

Нецінові методи управління базуються на маркетингових дослідженнях того сектора ринку, який обслуговується банком, вивченні потреб клієнтури, розробці нових фінансових інструментів та операцій, що пропонуються клієнтам. У цілому застосування нецінових методів потребує деяких (іноді й значних) витрат. Тому обираючи метод управління залученими коштами, менеджмент банку має порівняти витрати, пов’язані з підвищенням депозитної ставки та витрати, які супроводжуватимуть впровадження нецінових прийомів. На практиці ці методи можуть застосовуватись паралельно [29, c.138].

У практиці роботи українських банків перевага надається ціновим методам управління, оскільки депозитні ставки не підлягають регулюванню і встановлюються менеджментом банку самостійно залежно від потреби в залучених коштах. Депозитні ставки значно відрізняються як у динаміці, так і від банку до банку. Нецінові методи управління ще не досить популярні у вітчизняній банківській практиці, але загострення конкурентної боротьби та зниження загального рівня прибутковості спонукає банки до пошуку нових прийомів заохочення клієнтів [29, c.138].

Визначення депозитної ставки. Банки встановлюють диференційовані ставки залежно від виду депозитного рахунка, строку розміщення коштів на депозиті та суми вкладу. Ціноутворення за депозитними зобов’язаннями банку базується на аналізі співвідношення між депозитною ставкою, яка відображає ринкову вартість залучення коштів та витратами банку, пов’язаними з обслуговуванням кожного виду депозитних рахунків. Якщо операційні витрати банку за рахунком значні, наприклад для розрахункових рахунків клієнтів, то ставка буде низькою, або взагалі відсотки не виплачуватимуться. Іноді банк покриття витрат з обслуговування депозиту перекладає на клієнта, стягуючи фіксовану комісійну винагороду або встановлюючи вартість проведення кожної операції за рахунком, і одночасно виплачує відсотки за залишок коштів на клієнтському рахунку [29, c.139].

На рівень депозитної ставки впливають такі чинники, як попит і пропозиція грошових коштів на ринку, рівень ліквідності банку, структура та умови вкладу, правила обліку і оподаткування доходів тощо. Але в основу формування депозитних ставок покладено визначення базової ринкової ставки, яка показує той мінімальний рівень прибутковості, що задовольнить інвестора у разі вкладення власних коштів у конкретний банк.

На рівень базової депозитної ставки впливають основні чинники [20]:

реальні темпи економічного росту в країні;

очікуваний рівень інфляції протягом періоду вкладання коштів;

ризик не повернення коштів, що пов’язується з конкретною банківською установою.

У практичній діяльності банки не завжди мають змогу скористатися запропонованим методом визначення депозитної ставки, оскільки для одержання достовірних результатів необхідна інформація про прогнозні значення темпів економічного росту та інфляції. На рівні окремого банку розрахунок цих макроекономічних показників ускладнюється.

Особливості процесу управління запозиченими джерелами коштів. На вибір недепозитних джерел банку впливають такі чинники [1, c.30]:

відносна вартість конкретного джерела;

граничні строки погашення;

рівень надійності джерела;

правила та обмеження щодо використання;

доступність;

кредитні можливості банку позичальника - розмір капіталу, рейтинг, можливості реалізації комерційних паперів тощо.

Процес управління запозиченими коштами має певні особливості, виходячи з яких менеджери формують стратегію управління ресурсами [4, c.30]:

1. Гнучкість управління - у будь-який момент часу можна чітко визначити, скільки і на який період необхідно банку запозичити коштів. Потреба в недепозитних джерелах розраховується як різниця між вихідними та вхідними грошовими потоками банку, урахуванням як реальних, так і очікуваних значень.

2. Висока чутливість до змін ринкової ставки - кредити здебільшого надаються під плаваючу ставку або на короткі періоди часу.

3. Короткостроковий характер операцій запозичення - найпопулярнішими є одноденні кредити та кредити зі строками погашення до двох тижнів.

4. Неможливість застосування нецінових методів управління, оскільки ставку за кредитом встановлює кредитор.

Актуальною проблемою управління банківськими зобов’язаннями на сьогодні є нарощування ресурсів з ринку капіталів. Найбільш дієвими стимулами для удосконалення діяльності банків з мобілізації ресурсів на фінансовому ринку є проведення банками гнучкої депозитної політики.

Остання передбачає здійснення таких заходів:

пропозиція високих процентних ставок на вклади з метою захисту коштів від інфляційного знецінення;

надання відносно дешевих (порівняно з ринковими) кредитів вкладникам під внесені депозити;

забезпечення високої гарантії надійності розміщення нагромаджених грошових коштів;

доступність достовірної інформації про діяльність банків з метою надання вкладникам можливості самостійно оцінити ризик майбутніх доходів.

Перед вітчизняними банками постало серйозне завдання щодо формування оптимального складу та структури ресурсної бази, здатної стати основою вирішення ключової дилеми банківської діяльності “прибутковість-ліквідність". Беручи це до уваги, під оптимальним варіантом формування банківських ресурсів доцільно розуміти розробку моделі ресурсної бази банків із використанням методу управління активами-пасивами [5, c.31].

За умов нестабільного економічного розвитку, що спостерігається в Україні протягом останнього десятиріччя, передбачити рівень інфляції, визначити ризикованість банківської установи, а також спрогнозувати темпи росту, які насправді перетворилися на темпи економічної кризи (падіння), не вдається навіть на макроекономічному рівні. Тому, вітчизняні банки при встановленні депозитної ставки орієнтуються на рівень облікової ставки НБУ та пропонують клієнтам плаваючу ставку, яка переглядається в разі зміни облікової ставки. Несприятливі економічні процеси змусили банки перейти до короткострокового залучення коштів, коли депозити приймаються на такий період часу, у межах якого темпи інфляції більш-менш можуть бути передбачені. Використання облікової ставки НБУ як орієнтиру щодо пропозиції ставок за депозитними рахунками цілком обґрунтоване, оскільки в обліковій ставці очікуваний рівень інфляції вже врахований, а в Україні саме інфляція є головним чинником, що впливає на рівень банківських ставок [48, c.51].

Проаналізуємо ефективність управління залученими та запозиченими ресурсами банку шляхом аналізу дохідності (табл.2.8).

Доходи банків у 2009 р. склали 120,6 млрд. грн., у т. ч. процентні доходи становили 88,4 млрд. грн. (або 73,3% від загальних доходів), комісійні доходи - 19,6 млрд. грн. (16,2%). Доходи банків склали 143,1 млрд. грн., з них: процентні доходи становили 121,2 млрд. грн. (або 84,7% від

Таблиця 2.8

Структура доходів і витрат банків станом на 01.03.2010 р., тис. грн. [74]

загальних доходів), комісійні доходи - 16,2 млрд. грн. (11,3%). Витрати банків склали 171,1 млрд. грн., з них: процентні витрати - 66,6 млрд. грн. (або 38,9% від загальних витрат), відрахування в резерви - 65,4 млрд. грн. (38,2%), комісійні витрати - 3,0 млрд. грн. (1,7%).

Доходи банків порівняно з відповідним періодом 2009 р. скоротились на 15,7% і склали 21,4 млрд. грн. Витрати банків за звітний період скоротились на 16,6% і склали 22,8 млрд. грн. Витрати банків склали 110,9 млрд. грн., у т. ч. процентні витрати - 50,8 млрд. грн. (або 45,8% від загальних витрат), комісійні витрати - 2,2 млрд. грн. (2,0%). Від’ємний фінансовий результат по системі банків на 01.03.2010 склав 1,4 млрд. грн. (табл.2.8).

Отже, слід зазначити, що у 1 кварталі 2010 р. банки працювали збитково. Чистий збиток за аналізований період становив 1 368 598 тис. грн.

Комісійні доходи банків становили 2 121 031 млн. грн., тобто 9,9% від усіх доходів банків (рис.2.12).

Рис.2.12. Структура банківських доходів, % [74]

Отже, можна констатувати, що протягом 2009 р. діяльність українських банків значно погіршилась.

У більшості банків України виникли проблеми, коли [72, c.2]:

у кредитно-інвестиційному портфелі з’явилась складова, пов’язана з неповерненнями ресурсів і пролонгацією термінів;

при формуванні власної матеріальної бази банки використовували позикові засоби, що перевищують власний капітал.

Симптомами погіршення стану банків України стали:

наростання заборгованості банків по нарахованим, але невиплаченим відсоткам;

збільшення питомої ваги міжбанківського кредиту в пасиві;

серйозне падіння показників прибутковості банків.

Відповідно до викладеного, можна виділити ряд базових відносин, динаміка яких однозначно відбиває стабільність функціонування заснування. Наявність статистики за останні чотири роки з великою кількістю траєкторій розвитку практично однозначно виділяє аномальні:

відношення капіталу банку до валюти балансу (коефіцієнт Кука);

відношення власних засобів до залученого капіталу;

відношення високоліквідних активів до поточних коштів клієнтів;

відношення кредитно-інвестиційного портфеля до капіталу;

відношення прибутку до працюючих активів;

питома вага міжбанківських кредитів у пасиві.

Динаміка цих показників практично однозначно дозволяє судити про фінансове здоров’я банків.

Одним із чинників стабілізації банківської системи є система страхування депозитів, існування якої на рівні держави дозволяє банкам знизити премію за ризик як однієї із складових базової депозитної ставки. У багатьох розвинених країнах створено державну систему страхування депозитів, яка передбачає компенсацію певної суми депозитного вкладу власникові в разі банкрутства банку.

В Україні прийнято відповідні нормативні документи щодо створення системи страхування депозитів. Це дозволяє сподіватися на вирішення високої ризикованості банківських вкладів, що сприятиме підвищенню надійності та стабільності вітчизняних банків. Одним зі шляхів зниження ризику неповернення коштів для юридичних осіб є можливість відкриття розрахункових рахунків у різних банках, завдяки чому вдається застосувати такий метод управління ризиками як диверсифікація. Досі ускладнення фінансового стану банку призводило до втрати коштів на розрахункових рахунках клієнтів, унеможливлювало проведення будь-яких господарських операцій та автоматично означало банкрутство юридичних осіб, які мали рахунок у цьому банку. За теперішніх умов досить високої ризикованості української банківської системи відкриття розрахункових рахунків у різних банках не дає гарантії уникнення ризику неповернення коштів, але дозволяє його знизити.

Таким чином, пошук оптимального рівня депозитної ставки - складне завдання, яке має вирішувати менеджмент кожного банку самостійно залежно від ринкової ситуації, власних потреб та можливостей. Занадто низький рівень ставки призводить до відпливу депозитів банку, зменшує обсяг кредитних ресурсів, а отже, звужує можливості проведення активних операцій та отримання прибутків. Завищення депозитної ставки тягне за собою зростання відсоткових виплат за рахунками клієнтів і за відсутності високоефективних напрямів розміщення ресурсів спричинюється до зменшення маржі чи навіть завдає збитків [72, c.4].

Проведене дослідження надійності використання окремих елементів банківських ресурсів дає змогу виділити серед основних такі напрями створення оптимальної ресурсної бази українських банків:

формування банківського капіталу, адекватного економіці перехідного періоду;

встановлення пріоритету коштів на поточних рахунках клієнтів над іншими борговими зобов’язаннями;

поступове збільшення частки строкових депозитів і емісії цінних паперів власного боргу з розвитком ринкових відносин та інфраструктури фінансового ринку;

використання міжбанківського кредиту переважно як засобу забезпечення ліквідності банку.

Оптимальність структури ресурсної бази банку в умовах трансформації економіки розраховано на базі даних про діяльність банківських установ України за такими критеріями: прибутковості активів і виконання економічних нормативів (достатності капіталу, миттєвої ліквідності, високоліквідні активи / робочі активи).

У результаті оптимальним варіантом вважається така структура [1, c.30]:

капіталу: від 25% до 35% ресурсної бази банку;

коштів на поточних рахунках: від 20% до 35%;

строкових депозитів: від 15% до 25%;

міжбанківських кредитів: не вище 5%.

Розділ III. Удосконалення механізму організації ресурсної бази банків в Україні

3.1 Удосконалення методів організації ресурсної бази банків в Україні

На даний час для підвищення прибутковості діяльності банку та зміцнення його позицій у висококонкурентному середовищі на перший план виходить необхідність збалансованого формування ресурсної бази банку, тобто формування доцільної структури активів та пасивів, зваженого підходу при управлінні ризиками, впровадження нових банківських послуг та технологій.

Ефективне управління ресурсозабезпеченням банківських установ спрямоване на досягнення певної прибутковості в поєднанні з підтриманням певного рівня ліквідності.

Для визначення напрямів удосконалення процесу формування ресурсів доцільним є виділення окремих найважливіших аспектів необхідних перетворень. Зокрема, підвищення ефективності формування банківських ресурсів залежить від двох, на нашу думку, найважливіших чинників: по-перше - розширення обсягу ресурсної бази, по-друге - максимізації прибутку за мінімальних витрат на ресурси. Для реалізації цих завдань, банківські установи повинні здійснити певні заходи.

Перш за все, необхідно знову відновити довіру населення до банківських установ України, яка, будучи на етапі формування, суттєво знизилась після ухвалення Постанови Національного Банку України “Про додаткові заходи щодо діяльності банків” №319 [57]. Зокрема, цією Постановою заборонялося достроково видавати строкові депозити. Зважаючи на те, що такі дії суперечать статті 1060 Цивільного кодексу України, вони не мали , проте зайва тяганина щодо повернення власних коштів знизила довіру громадян до рівня, який спостерігався кілька років тому. Більшість українських банків виявилася не готовою до випробування в жорстких умовах інформаційного пресингу вітчизняних засобів масової інформації і втрачала свої позиції в рейтингах довіри громадськості. Такі необдумані дії керівних органів влади, засобів масової інформації розхитують стабільність банківської системи країни та всієї економіки загалом. Скасування подібного роду положень та дотримання норм законодавства у будь-якому випадку дозволить банкам формувати якісно нові відносини із клієнтами.

Адже зменшення довіри - це саме той час, коли позитивна репутація надійної і стабільної фінансової установи є основним капіталом будь-якого банку. Надійність банку і упевненість у банку - основне, що приваблює вкладників на сьогоднішній день. Тому українські банківські установи для залучення потенційних клієнтів вдаються до різних маркетингових ходів. Найпопулярнішими вкладами є короткі вклади на пільгових умовах, що передбачає можливість оперативного і вигідного управління вкладеннями клієнтів і є переважним напрямом у депозитній політиці банків у ситуації економічної нестабільності. З метою захисту вкладників шляхом збільшення їх інформованості відносно надійності банківських установ, Агентство “Кредит-Рейтинг" оголосило про присвоєння рейтингів надійності банківських вкладів 73 українським банкам. Отже, банкам сьогодні слід використовувати професіональний підхід співробітників до кожного клієнта, дотримуватися платіжної дисципліни та умов договорів для підвищення власного рейтингу надійності банківських вкладів [49, с.167].

Також, на нашу думку, до процесу мінімізації ризиків вкладників, що виникають при розміщенні коштів у банках, практично не залучаються спеціально призначені для цього - страхові компанії. Для банків доцільно поряд з наданням захисту з боку Фонду гарантування вкладів пропонувати клієнтам, які вкладають суми понад 50000 грн., укладати договори страхування їх майнових інтересів, пов’язаних з неповерненням банківських вкладів, у великих страховиків. За умовами договору страхове відшкодування буде виплачуватися вкладнику після винесення арбітражним судом рішення про затвердження ліквідаційного балансу та ліквідації банку-банкрута. Розмір страхового тарифу буде залежати від місця банку в рейтингах, кількості вкладників та періодичності сплати платежів.

При цьому банк може сам виступати страхувальником, що буде додатковим аргументом залучення вкладників, або може продавати поліси страхування, страхувальниками по яких будуть його клієнти. Останнє дозволить йому одержувати додатковий дохід у вигляді комісійних від реалізації страхових продуктів.

Особливу увагу в роботі із клієнтами варто надати їх інформаційному обслуговуванню. Регулярне інформування клієнтів про нові банківські послуги та фінансово-економічні новини сприяє зміцненню їх ділових зв’язків з філією (відділенням). Канали доставки інформації клієнтам можуть бути різні. Це й пересилання інформаційних файлів за системою “клієнт-банк”, і інформування за телефоном, і розсилання інформаційних та рекламних бюлетенів потенційним клієнтам банку. Значний інтерес клієнти виявляють до інформаційного супроводу їх рахунків (довірчі послуги, надання за допомогою телефонного зв’язку оперативної інформації про стан цих рахунків, одержання банківської інформації у вигляді інформаційного блоку, як додатку до щоденної виписки по рахунку).

Виявлення потреб клієнтів у більш високому рівні банківських послуг, негайне реагування філії (відділення) на ці потреби шляхом розробки нових додаткових видів послуг та оперативна пропозиція їх всім клієнтам - це головне завдання системи контролю якості обслуговування, вирішення якого дозволить не тільки стабілізувати клієнтську базу, що сформувалася, але й сприятиме залученню до банку (філії) нових клієнтів. У додатках Д і Е наведені схеми залучення потенційних клієнтів до банку, а також заходи з підвищення якості обслуговування клієнтів банку.

Важливим кроком до зростання ресурсної бази є зниження обсягу коштів, що знаходяться в обігу поза банками, які на кінець лютого 2009-го року становили понад 147 млрд. грн. або майже 31% усієї грошової маси [75]. З урахуванням цього можна говорити, що в Україні майже немає відносно стабільних джерел надходження ресурсів у банки. Проте, збільшуючи кількість користувачів зарплатними та пенсійними картками, а також надаючи додаткові послуги, такі як оплата регулярних платежів за комунальні послуги, погашення заборгованості перед торговельними організаціями, чи навіть управління коштами вкладника з метою збільшення їх дохідності, банки можуть привабити більшу кількість клієнтів та зміцнити своє конкурентне становище.

Важливим завданням банку щодо формування стабільної ресурсної бази залишається залучення нових клієнтів. Основним результатом такого залучення має бути забезпечення стабільного поступлення в банк вільних грошових коштів. Однак залучення більшої кількості клієнтів та постійне поступлення депозитів не сприяє стабільності ресурсної бази.

Традиційний підхід до визначення стабільності депозитів полягає у розрахунку двох-трьох основних показників, таких як середній строк зберігання грошових коштів, рівень осідання коштів, величина залишку коштів, які можна використати. Однак за допомогою цих коефіцієнтів неможливо оцінити тривалість періоду, на який можуть бути розміщені залучені ресурси.

Дані методи не призначені для аналізу клієнтської бази та виявлення стабільних депозитних ресурсів, вони не дають відповідей на деякі актуальні питання, які виникають при реалізації депозитної політики, зокрема, які види ресурсів, яких саме клієнтів та в якій кількості варто залучати банкам для забезпечення стабільної ресурсної бази [22, с.64].

Важливим аспектом при формуванні депозитного портфелю є планування роботи щодо залучення депозитних ресурсів. Необхідно визначити, яку кількість клієнтів потрібно мати, або залучити для забезпечення необхідного обсягу депозитів.

При формування залучених ресурсів постає також питання аналізу клієнтської бази та питання виявлення стабільних депозитних ресурсів.

Для якісного управління депозитними ресурсами банкам необхідно вирішити наступні завдання:

по-перше, визначити найбільш вигідних клієнтів, тобто клієнтів, які забезпечать більшу стабільність депозитної бази та більш високий залишок на своєму рахунку;

по-друге, визначити кількість клієнтів, яких необхідно залучити для підтримання заданого обсягу депозитної бази;

по-третє, проводити роботу щодо залучення найбільш вигідних потенційних клієнтів, однак продовжувати утримувати старих клієнтів;

по-четверте, проводити гнучку цінову політику в розрізі окремих клієнтів.

Одним із способів залучення клієнтів стає запровадження нових організаційних форм ведення депозитних рахунків населення. Сьогодні вузькість асортименту запропонованих банками України послуг суттєво знижує привабливість вітчизняних банківських установ. Якщо у провідних закордонних банках представлено до трьохсот видів послуг, то в українських - у кілька разів менше.

Залучаючи кошти населення, банківським установам не варто забувати і про значні фінансові ресурси, які надходять від суб’єктів підприємницької діяльності. Зокрема, більш активне використання коштів юридичних осіб забезпечується можливістю гарантованого відшкодування депозитів. Формування фонду гарантування вкладів юридичних осіб створить відповідні умови для стабільного функціонування фінансового ринку з погляду створення належної ресурсної бази банків.

Загалом розширення ресурсної бази несе і певне збільшення витрат, тому паралельно необхідно здійснювати оптимізацію процесу залучення банківських ресурсів.

У кризових умовах банки втрачають свою довгострокову частину пасивів. Лише десята частина усіх залучених коштів припадає на депозити строком понад два роки. Нестача довгострокових ресурсів суттєво знижує прибутки банківських установ та гальмує економічний розвиток країни, оскільки колосальна ресурсна база повною мірою не може залучатися у довгострокові інвестиційні проекти. Формування довгострокових кредитних ресурсів в економіці можливе лише за умови сталості розвитку депозитної бази. Враховуючи, що вкладник банку є продавцем ресурсів, а банк - покупцем, у процесі планування обсягу банківських ресурсів варто використовувати коефіцієнт еластичності банківських депозитів. За відносно невисоких ставок вкладники мають безліч альтернатив, тому навіть на незначну зміну відсотка припадає значна зміна депозитних надходжень.

Важливим аспектом залучення коштів є питання ціноутворення, оскільки саме ціна є чинником формування відносин між клієнтом та банками. Сьогодні у банківській практиці нашої країни у цій сфері немає чітко визначених схем. У процесі формування ціни депозиту враховуються сума вкладу, строки, порядок вилучення коштів, проте недостатньо уваги приділяється макроекономічним чинникам, які загалом визначають динаміку процентних ставок. Зокрема, темпи інфляції, динаміка виробництва, кон’юнктура на ринку кредитних ресурсів, валютний курс, доходи та заощадження домашніх господарств безпосередньо визначають ефективність запропонованих клієнтам процентних доходів.

Важливим джерелом зміцнення та розширення ресурсної бази є залучення коштів від міжнародних фінансових організацій, таких як Європейський банк реконструкцій та розвитку, Міжнародна фінансова корпорація та ін. [51, ст.51].

Не слід забувати і про перспективи активізації розвитку інтернет-банкінгу як засобу стимулювання додаткового залучення коштів клієнтів через он-лайн депозити. Їх головною перевагою поряд із традиційними депозитними послугами банків є значно нижчі затрати на обслуговування, а це відповідно сприяє економії та отриманню банківськими установами більшої норми прибутку на залучені кошти. На думку американських експертів, відкриття одного клієнтського рахунку в Інтернеті коштує лише 23% вартості подібної операції здійсненої традиційним способом.

Вагомою складовою підвищення ефективності ресурсної бази можуть бути залишки коштів на рахунках місцевих бюджетів. У деяких країнах кредитні організації не виключаються із процесу виконання бюджету. Так, наприклад у США банки можуть виконувати функції агента з розрахунково-касового обслуговування бюджету у дохідній частині [51, ст.51].

Ще одним можливим варіантом оптимізації ресурсної бази банків є розширення можливостей випуску середньострокових цінних паперів та їх розміщення як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Нажаль, залучення коштів за допомогою цінних паперів у банківській сфері не дуже поширене [40, с.100-101].

Важливим елементом поповнення ресурсного портфеля також може стати використання механізму диференціації окремих нормативів регулювання діяльності банків. Потрібно опрацювати питання щодо законодавчого встановлення права Національного банку України вимагати від банків підтримки капіталу не лише на рівні вище нормативного, а й такому, що забезпечує покриття притаманних конкретному банку ризиків.

Також необхідно, щоб у фінансовій стратегії банків, спрямованій на мотивацію суб’єктів ринку і збереження коштів на банківських рахунках, застосовувався комплексний підхід. Тобто банки мають створювати конкурентоздатні умови залучення коштів не лише для клієнта, а й забезпечити максимально можливий перелік послуг для тих суб’єктів ринку, з якими клієнт здійснює операції в процесі своєї діяльності. Акумуляція коштів кредиторів на строкових рахунках, яка зменшує частку грошових ресурсів, сконцентрованих на рахунках “до запитання" сприяє поліпшенню показників ліквідності та через них - фінансової стійкості банків.

Отже, можна зробити висновки, що збільшення кількості банків, стандартизація банківських послуг та зростання вимог споживачів до їх якості викликають підвищення актуальності маркетингового забезпечення формування ресурсних баз банків. Також важливе значення у процесі залучення клієнтів має ресурсна політика банку, у т. ч. відсоткова політика зі своїми інструментами (мінімальний та максимальний розмір вкладу, розмір та періодичність виплати відсотків, і деякі інші). Для збільшення впевненості вкладників у поверненні банками їх заощаджень запропоновані заходи щодо подальшого розвитку системи гарантування вкладів та більш активного залучення до цього процесу страховиків, розвитку взаємовигідного співробітництва страхових компаній з банками.

3.2 Зарубіжний досвід організації формування ресурсної бази банків

Основний масив банківської системи на Заході складають банківські установи. У вузькому розумінні банк - це банк, який виконує повний набір базових банківських операцій та єдиною метою має одержання максимального прибутку. Так він характеризується у банківській практиці Німеччини, США та інших країн, в яких поряд з групою банків, діє велика група інших банків другого рівня.

Світова практика виробила два принципи побудови банків (рис.3.1):

Рис.3.1 Принципи організації діяльності банків [44, с.124]

Принцип сегментування чітко простежується в банківському законодавстві США, Канади та Японії. У цих країнах проводиться розмежування між комерційними та інвестиційними банками, для яких існує відмінний режим регулювання діяльності або суттєво обмежується взаємопроникнення. У цих країнах більш, а в деяких менш виражене обмеження, яке стосується інвестиційної діяльності банків. У більшості випадків обмежується інвестування коштів у нерухомість, а також в акції небанківських компаній. Ці обмеження можуть виражатися у вигляді 100-відсоткової заборони або у визначених лімітах частки пакету акцій, якою може володіти банк. Ця частка коливається від 2% в Італії до 20% у Франції [5, с.64].

У більшості країн Західної Європи такі обмеження зняті, і банки другого рівня можуть надавати будь-які фінансові послуги на грошовому ринку.

Залежно від прийнятого принципу побудови банків в країні будуть переважати спеціалізовані чи універсальні банки. Так, в ФРН більше 90% всіх банків другого рівня відноситься до категорії універсальних. На них припадає біля 3/4 всіх банківських депозитів. Разом з тим в ФРН функціонує група спеціалізованих банків: іпотечних, інвестиційних, кредитних товариств тощо.

У США, поряд з універсальними банками, діє величезна кількість спеціалізованих. На них припадає понад 50% всіх активів фінансових установ США. До таких банків відносяться взаємоощадні банки, позичково-ощадні товариства, кредитні союзи. Крім того, в США надто розвинута мережа небанківських (недепозитних) фінансово-кредитних установ (фінансових, інвестиційних, страхових компаній, пенсійних фондів), які за своїми операціями не відповідають критеріям банків.

В Україні ж за набором операцій, що виконуються, переважну кількість банків можна віднести до категорії універсальних.

Новостворений банк у світової практиці ліцензується. В якості основних умов видачі ліцензій виступають вимоги наявності авторитетного керівництва та визначення мінімального підписного капіталу. Розмір мінімального підписного капіталу може коливатися від 200 тис. доларів у Нідерландах до 100 млн. доларів у Великобританії [11].

Особливу увагу привертає федеративна ознака організації банківської системи США. Згідно американським законам, банки можуть реєструватися і як штатні, і як національні. Вимоги по відношенню до критеріїв видачі ліцензії у обох випадках однакові, розрізняють лише умови операції. Банки, які зареєстровані як штатні, регулюються одними правилами, що безпосередньо стосується норм резервів та встановлення максимуму відсоткової ставки, а національні - іншими [11].

У США відкриття відділень регулюється законами штатів, які обмежують створення національної мережі цих відділень.

Діяльність зарубіжних банків полягає в залученні грошових коштів та надання їх в кредит за більш високими процентними ставками, вони виступають посередниками між тими, хто у них потребує. Метою та рухомим мотивом здійснення такого посередництва являється одержання банківського прибутку.

Операції, за допомогою яких зарубіжні банки формують свої ресурси, називаються пасивними. Сутність пасивних операцій полягає у залученні різноманітних вкладів у межах депозитних та ощадних операцій, одержання кредитів від інших банків, емісії різноманітних цінних паперів, а також проведення інших операцій, в наслідок чого збільшуються грошові кошти в пасиві балансу банку [11].

Пасиви зарубіжних банків складаються з власних, залучених та запозичених коштів.

Власний капітал зарубіжних банків займає невелику питому вагу у сукупному капіталі. Він служить, перш за все, для страхування інтересів вкладників, фінансового забезпечення своєї оперативної діяльності. Виходячи з цього власний капітал являється важливим чинником забезпечення надійності функціонування банку та повинен знаходитися під жорстоким контролем органів, які регулюють діяльність банку [71, c.211].

Банки залучають вільні грошові кошти юридичних та фізичних осіб шляхом виконання депозитних операцій, в процесі яких використовують різні види банківських рахунків.

До запозиченого капіталу зарубіжних банків належать кошти, отримані від емісії та продажу облігацій, та кредити, отримані у інших банків.

Ресурси зарубіжних банків - це сукупність грошових коштів, що знаходяться у його розпорядженні і використовуються для виконання активних операцій. Пасивні операції - це операції, що забезпечують формування ресурсів банку.

Власний капітал зарубіжних банків поділяється на основний та додатковий. Основний капітал складається з статутного, резервного фондів, фондів економічного стимулювання та інших фондів, що утворюються за рахунок прибутку.

У складі основного капіталу головна роль належить статутному фонду банку. Він формується з акціонерного або приватного капіталу при організації нового банку шляхом внесків засновників чи випуску і реалізації акцій. Резервний фонд банку створюється у порядку, встановленому зборами акціонерів, а його розмір встановлюється на рівні 50% від розміру статутного фонду. Він формується за рахунок відрахувань з прибутку і повинен складати не менше 5% від суми отриманого прибутку. Спеціальні фонди, призначені для соціального розвитку банку формуються за рахунок прибутку [71, c.25].

Додатковий капітал зарубіжних банків - це грошові кошти, що доповнюють власний капітал. Додатковий капітал формується з невикористаних резервів, що призначаються для страхування активних операцій банків та нерозподіленого прибутку.

Регулювання фінансового посередництва зарубіжних банків (у тому числі і банківської діяльності) означає встановлення довгострокових правил, за якими здійснюються операції фінансових посередників. Тому можна стверджувати, що регулювання - це стратегія. Розумні правила регулювання - це правила, що пройшли іспит часом у промислово розвинутих країнах і рекомендується тепер Базельським комітетом з банківського регулювання і нагляду для використання комерційними банками [56].

Для розумного регулювання дуже важливим є питання про мінімальність капіталу. У зв’язку з мобілізацією банківської справи різко зріс ступінь мінливості пов’язаних з цим ризиків, а враховуючи призначення капіталу - згладжувати наслідки неочікуваних втрат, дане питання набуло особливої гостроти.

Раніше на капітал дивились як на засіб захисту вкладників, а тому встановленими правилами вимагалося від тих, хто тримає депозити, підтримувати свій капітал у певному співвідношенні до суми депозитів.

В основі сучасного підходу, який рекомендується Базельським комітетом, лежить розгляд капіталу як амортизатора, який сприяє подоланню зниження реальної вартості активів. Сучасні інформаційні технології надають підвищений ризик майже усім категоріям активів і збалансованих зобов’язань, настільки умови достатності власного капіталу обґрунтовані на мінімально придатній відсотковій частині виважених за ризиком активів, треба надати перевагу умові, що виходить із суми депозитів.

Базельський комітет встановив мінімальний стандарт капітальної достатності 8%, виважений за ризиком активів банку. У Великобританії цей показник називається Risk Asset Ratio (коефіцієнт ризику активів) з мінімальним рівнем 8%. У Німеччині достатність власного капіталу визначається за відношенням до ризикових активів, які не можуть перевищувати його більш ніж у 18 разів, тобто мінімальне співвідношення дорівнює 5,56%. В Україні даний показник називається співвідношення власних коштів з урахуванням коефіцієнту ризику [50].

Згідно до Базельської угоди, складовими частинами капітальної бази є стрижневий і додатковий капітал. Стрижневий капітал визначається основною частиною власних коштів, до нього належать випущені та повністю сплачені звичайні акції та некумулятивні безстрокові привілейовані резерви, на відміну від прихованих, формуються з чистого прибутку після сплати податків.

Додатковий капітал зарубіжних банків включає такі елементи [67, с.124]:

а) неопубліковані, або приховані резерви;

б) переоцінені резерви;

в) загальні банківські резерви;

г) гібридні інструменти позикового капіталу;

д) терміновий субординований борг.

Власним капіталом (тобто капіталом, яким банки несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями) у Німеччині вважається сума сплаченого статутного капіталу і страхових фондів за відрахування власних акцій, які залишаються у банках, чи частин капіталу; пільгових чи виданих під менші, ніж звичайно, гарантії кредитів засновникам і акціонерам, які мають більше 25% капіталу або голосів [33].

У Великобританії Банк Англії вважає, що банківське кредитування має фінансуватися переважно вкладниками, а списування збитків - наприклад, неповернення кредитів - повинні сплачувати акціонери, а не вкладники. Для захисту вкладників від збитків банки повинні мати достатній капітал [33].

Згідно з Базельською угодою для розрахунку зваженого за ризиками відношення капіталу до активів (показник капітальної достатності) з капітальної бази відраховуються такі складові:

ділова репутація, яка як актив вираховується з серцевинного капіталу;

інвестиції у філії, що займаються банківською та фінансовою діяльністю.

Більша частина ресурсів зарубіжних банків формується за рахунок залучених та запозичених коштів, а не власних.

Банки залучають вільні грошові кошти юридичних та фізичних осіб шляхом виконання депозитних операцій, у процесі яких використовують різні види банківських рахунків. Операції, пов’язані з залученням грошових коштів на вклади, мають назву депозитних.

Практично усі клієнтські рахунки зарубіжних банків називають депозитними. Депозитним може бути будь-який відкритий клієнту у банку рахунок, на якому зберігаються його грошові кошти. За формою використання рахунків вони поділяються на: депозити до запитання, термінові або строкові депозити, умовні депозити.

Одним із способів стимулювання внесків є застосування процентної ставки, що прогресивно зростає залежно від часу фактичного перебування коштів на вкладі.

З метою компенсації інфляційних втрат зарубіжних банків, можуть пропонувати вкладнику виплату процентів на перед. Якщо депозитна угода буде розірвана достроково, виплачені проценти банк утримає із суми внеску. Важливе значення для стимулювання внесків має гарантування банком цілості переданих йому коштів. Цього можна досягнути шляхом страхування депозитів. В Україні проблема страхування депозитів залишається актуальною, для вирішення цієї проблеми необхідно враховувати зарубіжний досвід, на чому ми зупинимося докладніше у наступній главі [10].

До запозиченого капіталу зарубіжних банків належать кошти, отримані від емісії та продажу облігацій, та кредити, отримані у інших банків.

Банк може випускати облігації для залучення кредитних коштів лише за умови повної сплати усіх випущених ним акцій. Реалізація облігації може відбуватися або на основі їх продажу за договорами з покупцями або шляхом обміну на раніше випущені облігації та цінні папери. Погашаються облігаційні пкредити банками після закінчення терміну обігу облігацій за їх номінальною вартістю. Банківські облігації на сьогодні не дістали розвитку.

Одним із джерел поповнення ресурсів зарубіжних банків є міжбанківський кредит. Банки-позичальники залучають міжбанківський кредит для розширення своєї кредитної діяльності з клієнтами, а також у зв’язку з необхідністю регулювання банківської ліквідності. Враховуючи світову практику досить активно використовуються міжбанківські кредити терміном на один день, мета яких полягає у підтримці поточної ліквідності банку. У Великобританії у структурі запозичених коштів міжбанківські кредити займають 18,6%, у Франції - 40% [10].

Ресурси кожного зарубіжних банків мають конкретну структуру, тобто співвідношення між власними, залученими та запозиченими коштами. Ця структура складається насамперед під впливом конкретних умов: універсалізації чи спеціалізації банку, його кредитної тактики і стратегії, позицій на грошово-кредитному ринку, обсягу продуктів і послуг, які пропонуються клієнтам. Під впливом змін у регулюванні банківської діяльності, зрушень у макро- й мікроекономічній динаміці, можливості формування ресурсної бази банку не залишаються стабільними. Враховуючи це, актуальним є моделювання кожним банком шляхів і джерел ресурсного забезпечення його діяльності.

Структура пасивів банків Великобританії на кінець 1997 р. становила: 39,3%- строкові депозити; 24,1%- кошти клієнтів на розрахункових та поточних рахунках у національній валюті; 21,7%- фонди банків; 6,1%- прибуток; 3,5%- кредитори; 3,3%- кошти клієнтів у іноземній валюті; 2,0% - кореспондентські рахунки інших банків [10].

Аналіз структури пасивних операцій банку може бути якісним і кількісним і включає аналіз структури власних коштів і аналіз структури залучених та запозичених коштів.

Якісний аналіз структури власних коштів банку дозволяє виділити джерела їх формування. Власні кошти банків складаються із фондів: статутного, резервного, страхового, інших фондів та нерозподіленого прибутку. Аналіз власних коштів має важливе значення, бо вони служать забезпеченням зобов’язань банку. Окрім власних банк широко використовує залучені кошти, за рахунок яких формується більша частина активів.

Аналіз власних і залучених ресурсів починають з оцінки їх структури в цілому і по кожній групі. При цьому слідкують, як складається співвідношення між власними та залученими ресурсами і темпами їх росту. Наступним етапом аналізу є оцінка стану власних коштів банку та їх складових частин.

Для забезпечення фінансової стійкості банку дуже важливо нарощувати найбільш стабільну частину власних коштів - статутний фонд і резервний капітал.

При аналізі залучених коштів враховують наступні їх види: залишки на розрахункових, поточних рахунках клієнтів; залишки на рахунках по обліку боргових зобов’язань випущених банком, що обертаються на ринку; строкові депозити юридичних та фізичних осіб; міжбанківські кредити. Збільшення суми залучених ресурсів свідчить про збільшення депозитної бази банку. Чим більша доля залучених коштів клієнтів банку на довгостроковій основі, тим стабільніша частина ресурсів банку, що задовільно впливає на його ліквідність і зменшує залежність від міжбанківських позик [55, с.219].

Слід підтримувати таку структуру пасивів, яка б забезпечувала певне співвідношення власного та позикового капіталу, що дає змогу підтримати ефективність банківської діяльності.

Управління банківськими ресурсами - це діяльність, яка пов’язана з залученням грошових коштів вкладників та інших кредиторів, визначенням величини та відповідної структури джерел грошових коштів і їх розташування.

У практиці зарубіжного менеджменту управління пасивами є самостійним напрямком, в процесі якого вирішуються наступні завдання [10]:

не допускати наявності в банку коштів, які не приносять доходу, окрім тієї частини, яка забезпечує формування обов’язкових резервів;

сформувати необхідні кредитні ресурси для виконання банком відповідних зобов’язань перед клієнтом і розвитку активних операцій;

забезпечити отримання банком прибутку за рахунок залучення “дешевих” ресурсів.

Кожне із цих завдань має свої особливі способи і методи вирішення. В управлінні операцій по залученню вільних грошових коштів важливе значення має якість обслуговування клієнтів - наявність інформації про умови залучення грошових коштів у вклади, швидкість обслуговування, добре відношення до клієнта. Якісне обслуговування, на думку А. Даугласа, багато в чому залежить від кваліфікації апарату банку, який повинен врахувати не лише свої власні інтереси, а й інтереси клієнтів. Важливе місце серед них належить депозитному проценту, його диференціації в залежності від строку вкладу [44].

Перед зарубіжними банками постає завдання ефективного розташування ресурсів, яке б надало банку прибуток, а для досягнення цього банк повинен підтримувати визначене співвідношення між власними та залученими коштами. Надмірна наявність залучених коштів посилює ризик і підвищує потенційну загрозу неплатоспроможності банку, а також можливість потрапити під контроль інших банків та кредиторів, що може дозволити останнім впливати як на поточну діяльність, так і на проведення банком кредитної політики в цілому.

Переважне формування банківських ресурсів за рахунок власного капіталу також не краща політика для банку. Це пов’язано з можливістю втрати певної групи акціонерів контролю над комерційним банком, зниження рівня сплати дивідендів і ринкової вартості акції. Як результат, незбалансованість в структурі капіталу може призвести до погіршення показників, які характеризують діяльність банку.

Тому потрібно вибирати таку структуру банківського капіталу, яка при найменших затратах на формування банківських ресурсів буде сприяти підтримці стабільному рівню доходів, а також репутації банку на рівні, достатньому для залучення ним необхідних грошових ресурсів на вигідних умовах.

Страхування депозитів як один з важливих елементів успішного функціонування банку.

Страхування депозитів зарубіжних банків може бути державним та здійснюватися за рахунок бюджету. Його засновником повинна бути установа з великим контрольними повноваженнями по відношенню до банківських установ, які підлягають страхуванню.

Особливу увагу питанню страхуванню депозитів приділяється в банківській практиці західних країн. Більшість промислово розвинутих країн або вже ввели в дію, або вводять механізм захисту депозитів. Ці механізми можуть бути державними, як у США, Великобританії та Канаді; можуть створюватися самими банками, як у Франції, Німеччині та Нідерландах; та мати змішаний характер, як у Бельгії та Японії [46].

Основна мета страхування депозитів зарубіжних банків полягає у тому, щоб забезпечити збереження вкладів населення, підприємств та організацій у випадку банківського краху. Це один з елементів соціального захисту та у той же час важливий інструмент підтримки життєздатності кредитної системи. Забезпечуючи гарантію збереження вкладів на банківських рахунках, страхування депозитів зменшує небезпеку вилучення вкладів у випадку погіршення кон’юнктури та неплатоспроможності окремих установ.

Незважаючи на розбіжності у схемах депозитного страхування зарубіжних банків, до їх спільної риси можна віднести територіальну ознаку здійснення страхування, яка не робить різниці між національними та іноземними банківськими установами, які функціонують у даній країні. Страхування розповсюджується як на вклади резидентів, так і нерезидентів. По відношенню до страхування валютних вкладів існує різноманітна практика: деякі країни такі вклади страхують, інші ні. Міжбанківські вклади, як правило, не страхуються. Велика кількість країн встановлює максимальні ліміти на розміри депозитів, які належать страхуванню.

Страхові організації можуть виконувати лише технічні функції, а в окремих країнах, як, наприклад, у США, можуть мати великі контрольні повноваження по відношенню до банківських установ, які підлягають страхуванню [10].

На даному етапі розвитку банківської системи України потрібно враховувати досвід страхування депозитів зарубіжних країн для того, щоб попередити можливість банківської кризи. Ця проблема стоїть перед керівними органами, які повинні дозволити банкам ефективно використовувати коливання процентної ставки по вкладам в якості засобу компенсації як індивідуального ризику неповернення боргу, так і ризику знецінення грошей.

Висновки

Ресурси є невід’ємною складовою життєдіяльності будь-якої системи. Банківські ресурси також не є виключенням, адже формування оптимального складу і структури ресурсної бази банків - обов’язкова умова повноцінної ринкової економіки, оскільки від цього у значній мірі залежить подальша діяльність банківської системи України.

У ході написання магістерської роботи ми дійшли наступних висновків:

1. На даний час в економічній літературі немає однозначного визначення банківських ресурсів при збереженні єдиного підходу до цього поняття. У науковій літературі розповсюджене лише вузьке трактування ресурсної бази як сукупності грошових коштів, які знаходяться у розпорядженні банку. У магістерській роботі обґрунтована доцільність застосування більш широкого трактування, коли в поняття “ресурсна база” включаються також організаційні і економічні ресурси (мережа філій, персонал банку, його матеріально-технічна база), що впливають на розвиток банку, є джерелом підтримки його конкурентних переваг та забезпечення надходження додаткових коштів (широке розуміння).

2. Банківські ресурси класифікують за можливістю прогнозування, часом використання, джерелами формування, ініціативою та характером залучення. Найбільше розбіжностей викликають критерії джерел формування та ініціативи залучення коштів. На нашу думку, особливу практичну значимість має новий критерій характеру залучення, за котрим можливо розрізняти кошти первинного та вторинного залучення. У роботі пропонується нова класифікація банківських ресурсів за критерієм характеру використання ресурсної бази, яка теж має важливе практичне значення.

Запропоновані нові критерії структуризації ресурсної бази банків: за формою ресурсів, що її формують; за значенням ресурсів для банку; за порядком створення ресурсів банку; за терміном знаходження у розпорядженні банку.

3. Проаналізовані економічні та фінансові передумови формування банківських ресурсів дали змогу виділити три групи чинників, які впливають на цей процес: неконтрольовані; частково контрольовані; внутрішньосистемні, що має важливе практичне значення. Розглянуті та обґрунтовані основні організаційні принципи та методи формування банківських ресурсів, виділені їх переваги та недоліки, що дає змогу обрати найоптимальнішу схему збалансованого формування банківських ресурсів.

4. Визначене особливе місце банків у ринковій системі, завдяки чому сформовані засади формування ресурсної бази. Виділені зовнішні джерела збільшення власних коштів банку (додаткові ресурси залучаються з грошового ринку) та внутрішні (збільшення власних коштів відбувається за рахунок підвищення ефективності роботи банку), обґрунтована їхня роль та функції. Проаналізований стан власного капіталу банків України, і зроблені висновки відносно необхідності подальшої капіталізації банків.

5. Проведений аналіз використання банківських ресурсів дав змогу виділити найбільш поширені напрями. Незважаючи на суттєве скорочення кредитування фізичних та юридичних осіб під час фінансової кризи, даний напрямок залишається найбільш пріоритетним для більшості вітчизняних банків. Значно менше використовуються ресурси на такі напрями як: відкриття коррахунків в інших банках; відкриття депозитів в інших банках; придбання матеріальних та нематеріальних активів; залишки готівки, чеків та банківських металів; інвестицій капіталу; доходів до отримання та інших активів, що зумовлене меншою дохідністю даних операцій порівняно з кредитуванням.

6. Формуючи залучені та запозичені кошти, банкам слід раціонально підходити до різноманітних джерел їхнього надходження, оскільки вони мають різний вплив на його фінансову стійкість, так як майже всі залучені та запозичені кошти є платними для банку. При дослідженні даного питання виділені основні методи управління залученими коштами банку (цінові та нецінові), сформовані особливості стратегії управління запозиченими коштами (гнучкість управління; висока чутливість до змін ринкової ставки; короткостроковий характер операцій запозичення; неможливість застосування нецінових методів управління).

7. Основним і найбільшим кроком до удосконалення організації ресурсної бази є збільшення довіри до банківської системи в цілому. Як з боку населення, що забезпечить збільшення більшої кількості залучених коштів на довгостроковий період, а також довіри іноземних інвесторів, що може дати доступ до запозичення дешевших ресурсів. Не менш важливим залишається удосконалення маркетингових заходів, управління відсотковою політикою та розвиток новітніх банківських послуг.

8. Використовуючи досвід зарубіжних країн, зокрема США, Німеччини, Франції, країн Східної та центральної Європи можна покращити організацію формування ресурсної бази банків та слід адаптувати банківську систему до міжнародних стандартів. Адже наявність банківської системи, яка регулюється у відповідності з міжнародними стандартами є однією з передумов припливу іноземних капіталів та розвитку ресурсної бази вітчизняних банків.

Отже, ресурсна база відіграє визначальну роль у створенні, ефективній роботі та розвитку банківських установ. Її збільшення веде до зростання ресурсного потенціалу всієї банківської системи України загалом. Саме тому дослідження ресурсної бази повинне залишатись одним з пріоритетних напрямів вітчизняних науковців та вищого керівництва українських банків.

Список використаних джерел

1.         Абламонов С. Научное управление активами коммерческого банка // Банковские технологии. - 2004. - №7. - c.30 - 32.

2.         Алексеєнко М.Д. Капітал банку: питання теорії і практики: Монографія. - К.: КНЕУ, 2002. - 276 с.

3.         Аналіз банківської діяльності: Підручник / А.М. Герасимович, М.Д. Алексеєнко, І.М. Парасій-Вергуненко та ін.; За ред.А.М. Герасимовича. - К.: КНЕУ. - 2004. - 599с. // www.studentbooks.com.ua/

4.         Банки на развивающихся рынках: В 2 т. / Диана Мак Нотон, Дональд Дж. Карлсон, Клайтон Таунсенд Дитц и др.: Пер. с англ. - М.: Финансы и статистика, 1994. - Т.1: Укрепление руководства и повышение чувствительности к переменам. - 336 с.

5.         Банківські операції: Конспект лекцій для студ. екон. спец. / Черкаський держ. технологічний ун-т / Ігор Геннадійович Єресько (уклад), Вікторія Віталіївна Чаленко (уклад). - Черкаси: ЧДТУ, 2003. - 64с.

6.         Банківські операції: Підручник / За ред.А.М. Мороза. - К.: КНЕУ, 2000. - 384 с.

7.         Банківський менеджмент Навчальний посібник / Кириченко О.А., Гіленко І.В., Роголь С., Сиротян С.В., Нємой О. - К.: Знання-Прес, 2002. - 438 c.

8.         Банковское дело: Учебник / Под ред.В.И. Колесникова, Л.П. Кроливецкой. - М.: Финансы и статистика, 2001. - 464 с.

9.         Банковско-финансово-правовой словарь - справочник / Сост.: Л.К. Воронова. - К.: А.С.К., 1998. - 288 с.

10.      Безчасний Л. Тенденції на світовому ринку капіталів та їх вплив на інвестиційну діяльність в Україні / Л. Безчасний, С. Онишко // Економіка України. - 2001. - № 3.

11.      Буздалин А.В. Содержательный анализ устойчивости банка искусственным интеллектом. // www.h16. h1.ru/

12.      Васюренко О.В. Банківський менеджмент: Нач. посібник. - К.: Академія, 2001. - 320 с.

13.      Васюренко О.В. Банківські операції: Навчальний посібник. - К.: Т-во “Знання”, КОО, 2000. - 243 с.

14.      Васюренко О.В. Банківські операції: Навч. посіб. для студ. екон. спец. - 2. вид., випр. і доп. - К.: Знання, 2001. - 256с.

15.      Венгренович Н.Р. Аналіз ресурсів комерційних банків України: вдосконалення методики // Вісник Тернопільської академії народного господарства. - Випуск 1. - Тернопіль: "Економічна думка", 2002. - С.110-113.

16.      Венгренович Н.Р. Банківські ресурси як джерело відтворення вітчизняного підприємництва // Стратегічні пріоритети розвитку регіонів у системі економічної політики в Україні (за матеріалами ХІІ Міжнародної науково-практичної конференції): Науковий вісник. - ІІ випуск. - Чернівці, 2001. - С.173-176.

17.      Владичин У.В. Капіталізація банківської системи в Україні / Фінанси України. - 2002. - №7. - С.145-150.

18.      Галіцейська Ю. Ресурсна база комерційних банків: сучасний стан та можливі напрями оптимізації. / Вісник ТДЕУ. - 2006р. - №3,Глоссарий банковских терминов / Под ред.С.И. Кумок. - М.: Моск. фин. об-ние, 1994. - 288 с.

19.      Гриньков Д. Депозитные каникулы  // www.business. kiev.ua/

20.      Гроші та кредит: Підручник / М.І. Савлук, А.М. Мороз, М.Ф. Пуховкіна та ін.; За заг. ред. М.І. Савлука. - К.: КНЕУ, 2006. - 744 с.

21.      Гузов К.О. Депозитний портфель банків: совершенствование методов и инструментов формирования/ Банковское дело. - 2006. - №2. - С.62-67.

22.      Дзюблюк О.В., Михайлюк Р.В., Фінансова стійкість банків як основа ефективного функціонування кредитної системи. Тернопіль. 2009. - 317 с.

23.      Дзюблюк О. Оптимізація формування ресурсної бази комерційних банків/ Банківська справа - 2008. - №5, с.38-46.

24.      Деньги, кредит, банки: Справ. пособие / Под общ. ред. Г.И. Кравцовой. - Мн.: Меркаванне, 1994. - 270 с.

25.      Деньги, кредит, банки: Учебник / Под ред. О.И. Лаврушина. - М.: Финансы и статистика, 1999. - 448 с.

26.      Деньги. Кредит. Банки: Учебник для вузов / Под ред. Жукова Е.Ф. - М.: Юнитие, 2001. - 622 с.

27.      Джулакідзе К.Ю., Невмержицький В.В. Аналіз кредитно-інвестиційного портфеля банку // Банківська справа - 2005. - № 3. c.138-144.

28.      Дмитрієва О.А. Оптимізація депозитної діяльності комерційного банку // Банківська справа - 2004. - № 5. c.138-144.

29.      Довгань Ж.М. Ресурси комерційного банку: формування та управління: Автореф. дис. кандидата економічних наук: 08.04.01/Київський національний університет ім.Т. Шевченка. - К., 2000. - 19 с.

30.      Енгалычев А. Методы анализа стоимостной структуры банковского баланса // Банковские технологии. - 2004. - №10. - c.31 - 35.

31.      Енциклопедія банківської справи України/ За ред.В.С. Стельмаха. - К.: Молодь, 2001. - С.74.

32.      Завадська Д. Оптимізація кредитно-депозитної стратегії комерційного банку // Банківська справа - 2004. - № 3. С.87-91.

33.      Заруба О.Д. Банківський менеджмент та аудит. - К.: Видавництво “Лібра”, 1996. - 224 с.

34.      Землячев С.В. Аккумулирование коммерческими банками ресурсов на рынке межбанковского кредитования // Материалы Всеукраинской научно-практической конференции “Проблемы устойчивого регионального развития в условиях рыночной экономики”. - Симферополь: “Крымская академия природоохранного и курортного строительства”, 2004. - С.46-49.

35.      Землячев С.В. Некоторые особенности формирования ресурсной базы коммерческих банков в Украине // Материалы научно-практической конференции "Республика Крым: проблемы развития региона". - Симферополь. - Культура народов Причерноморья. - 2000. - №12. - С.33-35

36.      Землячов С.В. Питання залучення депозитних ресурсів вітчизняними і закордонними комерційними банками // Вісник Київського національного університету ім.Т. Шевченко. Серія Економіка. Випуск 48. - 2001. - С.49-52.

37.      Землячов С.В. Ресурсна база комерційних банків: сутність, значення, джерела // Схід. - 2002. -? 3 (46). - С.45-48.

38.      Землячев С.В. Совершенствование формирования ресурсной базы коммерческих банков в Украине // Экономические аспекты устойчивого развития. Материалы конференции: Экономика, компьютеры, образование. - Симферополь, 2000. - С.28.

39.      Ісмаїлов В.Б. Методи та інструменти залучення довгострокового капіталу / Фінанси України. - 2004. - №8. - С.97 - 101.

40.      Капіталізація банків: методи оцінювання та напрями підвищення: монографія / В.В. Коваленко, К.Ф. Черкашина. - Суми: ДВНЗ “УАБС НБУ”, 2010. - 153 с.

41.      Киселев В.В. Управление банковским капиталом (теория и практика). - М.: ОАО "Изд-во Экономика", 1997. - 256 с.

42.      Колоколова О.В. Оптимизационное моделирование кредитного портфеля. // www.hedging.ru/

43.      Костіна Н.І. Гроші та грошова політика: навч. посібник / Н.І. Костіна. - К.: НІОС, 2001. - 224 с.

44.      Кустовська О.В. Методологія системного підходу та наукових досліджень: Курс лекцій. - Тернопіль: Економічна думка, 2005. - 124 с.

45.      Лаврушин О.И. Деньги, кредит, банки: учебник для студ. вузов, обуч. по экон. спец. / О.И. Лаврушин (ред). - 2. изд., перераб. и доп. - М.: Финансы и статистика, 2000. - 464 с.

46.      Мартинюк Ж.М. (Довгань) Формування ресурсів комерційними банками України // Фінанси України. - 1997. - №10. - с.32-36.

47.      Мартинюк Ж.М. (Довгань) Причини структурної слабкості банків // Банківська система України: проблеми становлення та перспективи розвитку. Зб. тез доповідей міжнародної науково-практичної конференції. - Тернопіль, 1998. - с.51-52.

48.      Маслова А.Ю. Роль депозитів у формування ресурсної бази банків в умовах економічної нестабільності. / Економічний простір №23/2, 2009. - 160 - 171 с.

49.      Мороз А.М. Банківські операції: підручник / А.М. Мороз (ред). - К., 2000. - 384 с.

50.      Мурычев А.В. О путях укрепления ресурсной базы российских коммерческих банков / Деньги и кредит. - 2003. - №11.

51.      . Остапишин Т.П. Основи банківської справи: Курс лекцій. - К.: МАУП, 1999. - 112 с.

52.      Павлюк С.М. Формування ресурсів комерційних банків // www.lib.ua-ru.net/

53.      Панова Г.С. Анализ финансового состояния коммерческого банка. - М.: Финансы и статистика, 1997. - 272 с.

54.      Петрук О.М. Банківська справа: Навчальний посібник / Ред.Ф. Ф. Бутинець. - К.: Кондор, 2004. - 462 с.

55.      Пономарев А.Ю. Применение нечетких множеств для оценки риска портфельных инвестиций. // www.journal. seun.ru/

56.      Постанова Національного Банку України "Про додаткові заходи щодо діяльності банків" від 11 жовтня 2008р. №319/

57.      Примостка Л.О. Фінансовий менеджмент банку. Підручник. - 2-ге вид., доп. і перероб. - К.: КНЕУ, 2004. - 468 с.

58.      Реверчук С.К. Основи методології економічних досліджень: Навчальний посібник. - Львів: Євросвіт, 2007. - 112 с.

59.      Роуз Питер С. Банковский менеджмент. / Роуз Питер С.; пер. с англ. [со 2-го изд]. - М.: Дело ЛТД, 1995 г. - 768 с.

60.      Словник фондового ринку / Авт. - уклад.: А.Т. Головко, В.Ф. Кобзар, О.О. Науменко та ін. - К.: УМК Центр. - 1999. - 288 с.

61.      Стоян В. Управління витратами банку // Банківська справа. - 2000. -? 5. - С.39-42, 52.

62.      Стрілець Т.М. Використання чинника еластичності банківських депозитів при формуванні ресурсної бази банків. // Актуальні проблеми економіки. - 2008. - №1 (79). - С. 203-205.

63.      Тігіпко С. Напрями розвитку банківської системи України: проблеми вибору і впровадження // Вісник НБУ. - 2004. - №6. - С.5-7.

64.      Толковый словарь рыночной экономики / Под общ. ред. Ф.А. Крутикова. - М.: Рекламно-издательская фирма "Глория", 1993. - 301 с.

65.      Усоскин В.М. Базельские стандарты адекватности банковского капитала: эволюция подходов // Деньги и кредит. - 2000. - №3. - С.39-51.

66.      Федоренко І., Колесніченко Н. Оптимізація ліквідності комерційних банків // Банківська справа. - 1999. - №1. - С.33-40.

67.      Цехмістрова Г.С. Основи наукових досліджень.Н. п. - К.: Видавничий Дім “Слово”, 2004. - 260 с.

68.      Чеботарев В. Опыт моделирования кредитно-депозитных операций коммерческого банка. // www.cfin.ru/

69.      Шевченко Р.І. Банківські операції: Навч. -метод. посібник для самост. вивч. дисц. - К.: КНЕУ, 2000. - 160 с.

70.      Шелудько В.М. Фінансовий менеджмент: Підручник. - К.: Знання, 2006. - 439 с.

71.      Шулик В. Банковская система Украины. Что дальше? // Кредит-Рейтинг Монитор. - 2009. - №3 (19). - С.2-6.

72.      www.aub.com.ua

73.      www.bank.gov.ua - Інтернет сайт Національного банку України.

74.      www.me.gov.ua - Інтернет сайт Міністерства економіки України.

75.      www.rusnauka.com

76.      www.ukrstat.gov.ua - Інтернет сайт Державного комітету статистики України.