Реферат: Особливості "автоцивілки" в податковому обліку
РЕФЕРАТ
Особливості «автоцивілки» в податковому обліку
Кількість автомобілів на дорогах, як і інтенсивність руху щодня збільшується, відповідно зростає ризик непередбачуваних ситуацій. Почувати себе впевненіше в напруженому потоці автотранспорту дає можливість страхування автомобіля і цивільної відповідальності його власника
Підприємницька діяльність повна небезпек і ризиків, тому страхування вже давно стало її невід'ємною частиною з усіма податковими наслідками. На сьогодні обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів є одним з найпопулярніших видів страхування. За договором «автоцивілки» покривається матеріальний збиток, завданий життю, здоров'ю та майну третіх осіб у межах погоджених лімітів.
Страхові платежі
Звичайно, на практиці перед суб'єктами господарської діяльності – платниками податків постають питання, пов'язані з податковим обліком витрат у вигляді обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів та виплати страхового відшкодування за цим видом страхування.
Законом № 283 (пп. 5.4.6 ст. 5) передбачена можливість включення до складу валових витрат (далі – ВВ) затрат зі страхування ризиків цивільної відповідальності, пов'язаної з експлуатацією транспортних засобів, що перебувають у складі основних фондів платника податку. До того ж, оскільки це обов'язковий вид страхування, – у повному обсязі без обмежень.
Коротко нагадаємо основні моменти, визначені законодавчими актами.
Відповідно до Закону № 1961 потерпілим, які є юридичними особами (це платники податку на прибуток), страхова компанія відшкодовує виключно шкоду, заподіяну їх майну.
Згідно з Методикою № 3259 для розрахунку страхового платежу за договорами з обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів застосовується не звичайний страховий тариф, а розмір базового страхового платежу, визначений актуарним методом гарантом відшкодування шкоди – Моторним (транспортним) страховим бюро України (далі – МТСБУ). Його величина, затверджена Розпорядженням № 3099, становить 291,49 грн. Однак для кожного підприємства-страхувальника страховий платіж визначається множенням базового платежу на коригуючі коефіцієнти, встановлені Законом № 1961 залежно від типу обраного договору.
Зауважимо, що максимальний розмір страхового платежу не може більше ніж утричі перевищувати базову ставку або бути меншим за 50 % її суми, що, звичайно, позначиться на ВВ страхувальника.
Таким чином, базовий страховий платіж впливає на суми, що відносяться на ВВ страхувальника, у складі основних фондів (далі – ОФ) якого перебувають транспортні засоби.
Зазначена вище норма Закону № 283 (пп. 5.4.6 ст. 5) ставить під сумнів можливість зменшення об'єкта оподаткування на страхові платежі, понесені у зв'язку з експлуатацією автомобілів, що взяті в оренду. Проте з огляду на визначення терміна «власники транспортних засобів» можна розраховувати на позитивне розуміння податківцями цієї проблеми.
Утім, усе по порядку. Не слід ігнорувати правила, прописані в підпункті 5.4.6 статті 5 Закону № 283, адже, як випливає з першого його абзацу, дія «автоцивілки» поширюється на транспортні засоби, що перебувають у складі ОФ платника податку.
Таким чином, у підприємства, яке придбало автомобіль в оперативну оренду, не надто багато перспектив щодо віднесення платежів зі страхування «автоцивілки» до ВВ.
Хоча можливий варіант, коли орендодавець сам укладає зі страховиком відносно належного йому на праві власності автомобіля договір цивільно-правової відповідальності І типу згідно з класифікацією, визначеною Законом № 1961. Це означає, що страхується відповідальність за шкоду, заподіяну життю, здоров'ю та майну третіх осіб у результаті експлуатації автомобіля, визначеного в договорі страхування, будь-якою особою, яка експлуатує його на загальних підставах. На практиці це буде водій орендаря.
Отже, в орендодавця, який здає в оперативну оренду автомобіль, є право на ВВ за вказаними договорами страхування, оскільки автомобіль входить до складу його ОФ. У такому випадку додаткові витрати орендодавця на страхування можуть бути компенсовані збільшенням орендної плати, що призведе до збільшення ВВ орендаря.
Укладення суб'єктом господарської діяльності договору фінансового лізингу з лізингодавцем надає суттєві переваги порівняно з договором оперативної оренди, оскільки відповідно до підпункту 5.4.6 статті 5 Закону № 283 це дає можливість включати до складу ВВ платника податку витрати на страхування «цивільної відповідальності, пов'язаної з експлуатацією транспортних засобів, що перебувають у складі ОФ платника податку».
Нагадаємо, що відповідно до статті 13 Закону № 723 з моменту передачі предмета лізингу у володіння лізингоодержувачу ризик випадкового знищення або пошкодження предмета лізингу переходить до лізингоодержувача, якщо інше не встановлено договором. При цьому предмет лізингу та/або пов'язані з виконанням лізингових договорів ризики підлягають страхуванню, якщо їх обов'язковість встановлено законом або договором.
За загальним правилом, витрати на страхування за договором лізингу несе лізингоодержувач, якщо інше не встановлено договором.
У цілях оподаткування Закон № 283 (пп. 1.18.2 ст. 1) визначає фінансовий лізинг (оренду) як господарську операцію фізичної або юридичної особи, яка передбачає відповідно до договору фінансового лізингу (оренди) передання орендарю майна, що підпадає під визначення ОФ згідно зі статтею 8 цього Закону, придбаного або виготовленого орендодавцем, а також усіх ризиків та винагород, пов'язаних з правом користування та володіння об'єктом лізингу.
При цьому балансова вартість відповідної групи ОФ зменшується на вартість ОФ, які надаються платником податку у фінансовий лізинг (оренду) в порядку, передбаченому для продажу ОФ, а лізингоотримувач (орендар) збільшує балансову вартість відповідної групи ОФ у порядку, передбаченому для придбання ОФ (пп. 8.5.2 ст. 8 Закону № 283).
З огляду на зазначене, витрати платника податку зі страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів, що придбані у фінансовий лізинг, включаються до складу ВВ лізингоодержувача.
Перейдемо до питання щодо обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, пов'язаної з експлуатацією службового автомобіля, на якому працівник вирушає у відрядження за кордон.
З норм підпунктів 5.4.6 та 5.4.8 статті 5 Закону № 283 випливає, що платник податку має підстави включати до ВВ суму страхових платежів за договорами обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, якщо останні використовуються працівниками (водіями) у відрядженні за кордоном для виконання службових обов'язків.
Статтею 10 Закону № 1961 визначено, що є два види договорів обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності: внутрішній договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, що діє виключно на території України, та договір міжнародного обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності «Зелена картка» (далі – «Зелена картка»), що діє на території країн, зазначених у таких договорах (полісах).
Згідно з Порядком № 7114 діяльність з укладання вказаних договорів у пунктах пропуску через державний кордон здійснюється через уповноважених МТСБУ страхових посередників. При цьому в одному пункті пропуску може бути лише один посередник.
У разі в'їзду на територію України транспортного засобу без документа, що підтверджує наявність чинного на території України договору «автоцивілки», подальший рух транспортного засобу допускається лише після укладення відповідного договору.
Стосовно працівника, який виїжджає у відрядження за межі України на транспортному засобі, страхувальник, наприклад транспортне підприємство, зобов'язаний укласти договір «Зелена картка», якщо користування транспортним засобом за межами України потребує обов'язкового страхування цивільної відповідальності на умовах країн відвідання. У разі відсутності такого договору автовласник повинен укласти його в пункті пропуску через державний кордон України.
Таким чином, підприємство, яке має на балансі транспортні засоби, може включати до складу ВВ вартість полісів «Зелена картка» для своїх водіїв.
Як було зазначено вище, на підставі абзацу першого підпункту 5.4.6 статті 5 Закону № 283 підприємство-страхувальник може відносити на ВВ витрати зі страхування ризиків цивільної відповідальності, пов'язаної з експлуатацією транспортних засобів, що перебувають у складі ОФ платника податку. Проте ця норма не відмежовує «автоцивілку» від добровільного страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів. До речі, обидва види страхування передбачені Законом № 85 (ст. 6 та ст. 7).
Якщо за обов'язковим видом страхування цивільної відповідальності звичайна ціна страхового тарифу встановлюється згідно з Методикою № 3259, то звичайна ціна страхового тарифу за добровільним страхуванням цивільної відповідальності власників транспортних засобів встановлюється на рівні ціни, зафіксованої в договорі страхування. Тобто сума страхового платежу за цими видами страхування буде розрізнятися.
В обов'язковому і добровільному полісах однакові об'єкти страхування, ризики тощо. Відмінність зазначених страховок полягає в розмірах лімітів відповідальності та тарифів.
Оскільки головна вада «автоцивілки» – низький ліміт відповідальності, комбінація цих двох страховок є шляхом розв'язання проблеми. Проте, з іншого боку, податківці не погодяться на подвійне включення до ВВ платника податків страхових внесків за обов'язковим видом страхування (в повному обсязі) та добровільним страхуванням відповідальності (навіть з 5-відсотковим обмеженням згідно з абзацом другим пп. 5.4.6 ст. 5 Закону № 283) щодо одного об'єкта страхування (автомобіль). Особливо чітко подвійні витрати простежуються у випадку, якщо підприємство придбало «автоцивілку» в одного страховика, а поліс добровільного страхування відповідальності транспортних засобів – в іншого.
ДПАУ не надавала роз'яснень з цього питання, тож воно залишається до кінця не вирішеним.
На думку автора, якщо обидва поліси придбано в одного страховика, і добровільний поліс почне діяти тільки тоді, коли ліміту в $5 тис. буде недостатньо для покриття збитків потерпілому (як «доважок» до обов'язкового поліса), то у платника податків – страхувальника є всі підстави для включення страхових платежів за двома полісами до ВВ (див. приклад).
Приклад
Підприємство одночасно уклало зі страховою компанією два договори страхування на рік. Страховий платіж за договором «автоцивілки» становить 300 грн. Страховий платіж за договором добровільного страхування цивільної відповідальності власників наземного транспорту на рік при страховій сумі в розмірі 200 тис. грн. – 560 грн. Якщо договором добровільного страхування передбачено, що страхова виплата потерпілому надаватиметься, лише коли страхового відшкодування за «автоцивілкою» буде недостатньо для компенсації збитку (якщо в ДТП винен водій страхувальника), то до ВВ підприємство може включити 860 грн. (300 + 560). Якщо підприємство має великий автопарк, то слід пам'ятати про 5-відсоткове обмеження ВВ для добровільних видів страхування.
Виплата страхового відшкодування
Розглянемо кілька актуальних питань, що постають перед автовласниками в результаті збитків, спричинених пошкодженням (знищенням) легкових автомобілів унаслідок ДТП.
Що стосується виплати страхового відшкодування в разі настання страхового випадку, то Законом № 1961 встановлено обов'язковий ліміт відповідальності страховика у розмірі 25500 грн. на одного потерпілого за шкоду, заподіяну майну потерпілих. Якщо загальний розмір шкоди за одним страховим випадком перевищує п'ятикратний ліміт відповідальності страховика, відшкодування кожному потерпілому пропорційно зменшується. Обов'язковий ліміт відповідальності страховика за шкоду, заподіяну життю та здоров'ю потерпілих, становить 51000 грн.
У разі укладення договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності встановлюється сума франшизи під час відшкодування шкоди, заподіяної майну. Хоча на практиці окремі страховики пропонують поліси «автоцивілки» з франшизою, що дорівнює 0.
Згідно зі статтею 12 Закону № 1961 розмір франшизи не може перевищувати двох відсотків ліміту відповідальності страховика, у межах якого відшкодовується шкода, заподіяна майну потерпілих. Страхова компенсація завжди зменшується на суму франшизи, розрахованої згідно з цим порядком. У разі шкоди, заподіяної життю або здоров'ю потерпілих, франшиза не застосовується.
У зв'язку з пошкодженням транспортного засобу компенсуються витрати, пов'язані з відновлювальним ремонтом транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого в порядку, встановленому законодавством, включаючи витрати на усунення пошкоджень, зроблених навмисно з метою порятунку потерпілих унаслідок ДТП, з евакуацією транспортного засобу з місця пригоди до місця здійснення ремонту тощо.
Транспортний засіб вважається фізично знищеним, якщо його ремонт є технічно неможливим чи економічно необґрунтованим та власник погоджується визнати його фізично знищеним. Економічно необґрунтованим є ремонт, якщо передбачені згідно з експертизою витрати на нього перевищують вартість транспортного засобу до ДТП. У таких випадках відшкодування шкоди виплачується в розмірі вартості транспортного засобу до ДТП та витрат з його евакуації. При цьому право на залишки транспортного засобу отримує страховик чи МТСБУ.
Якщо ж власник не погоджується визнати транспортний засіб фізично знищеним, йому відшкодовується різниця між вартістю транспортного засобу до та після ДТП, а також витрати з його евакуації з місця ДТП.
Проте на практиці платників податків – як страхувальників, так і потерпілих – найбільше цікавить питання, чи необхідно для відображення в податковому обліку потерпілого підприємства операцій, пов'язаних зі шкодою, якої воно зазнало внаслідок страхового випадку, та відповідно з одержанням страхових виплат від страхових компаній, застосовувати положення підпунктів 8.4.8 та 8.4.9 статті 8 Закону № 283 за аналогією з податковим обліком операцій з майнового страхування автотранспортних засобів.
Дійсно, якщо з незалежних від платника обставин транспортні засоби (їх частина) зруйновані, вкрадені чи підлягають ліквідації, або платник податку змушений відмовитися від використання таких ОФ через загрозу чи неминучість їх заміни, зруйнування або ліквідації, платник податку у звітному періоді, в якому виникають такі обставини, балансову вартість групи 2 не змінює й амортизація в податковому обліку продовжує нараховуватися (пп. 8.4.8 ст. 8 Закону № 283).
Якщо в результаті страхового випадку з транспортним засобом страхова організація виплачує платнику податку страхове відшкодування, слід застосовувати підпункт 8.4.9 статті 8 цього ж Закону, згідно з яким платник податку в податковий період, на який припадає компенсація, зменшує балансову вартість групи 2 ОФ, що спричиняє зменшення сум амортизації, за допомогою якої (а не через ВВ) коригується величина оподатковуваного прибутку підприємства.
Звернімося також до статті 37 Закону № 1961, якою встановлено, що страхувальник або особа, відповідальність якої застрахована (тобто водій), має компенсувати потерпілому суму франшизи в повному обсязі одночасно з виплатою страховиком страхового відшкодування.
Отже, страховик та страхувальник несуть перед третьою особою солідарну відповідальність за заподіяну шкоду. Страховик відшкодовує вартість шкоди за винятком суми франшизи, яку сплачує страхувальник, проте франшиза може сплачуватися транзитом через страховика під час виплати відшкодування з підстав зручності розрахунків страхувальників з потерпілим. У таких випадках у разі внесення страхувальником (винним водієм) до каси потерпілого підприємства суми у вигляді франшизи, працівники податкових органів вважають таку суму валовим доходом цього платника податків на підставі підпункту 4.1.6 статті 4 Закону № 283 як доход з інших джерел.
До речі, згідно з підпунктом 3.2.3 статті 3 Закону № 168 операції з надання послуг зі страхування особами, які мають ліцензію на здійснення страхової діяльності відповідно до закону, не є об'єктом оподаткування. Оскільки послуги з автострахування (як майнового, так і відповідальності) надають страхові організації, що мають відповідну ліцензію, то страховий платіж, який страхувальник перераховує страховій компанії, не обкладається ПДВ
Література:
1. Закон № 85 – Закон України «Про страхування» від 07.03.96 р. № 85/96-ВР.
2. Закон № 168 – Закон України «Про податок на додану вартість» від 03.04.97 р. № 168/97-ВР.
3. Закон № 283 – Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» у редакції Закону від 22.05.97 р. № 283/97-ВР.
4. Закон № 723 – Закон України «Про фінансовий лізинг» від 16.12.97 р. № 723/97-ВР.
5. Закон № 1961 – Закон України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» від 01.07.2004 р. № 1961-IV.
6. Розпорядження № 3099 – Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України «Про затвердження розміру базового страхового платежу за договорами обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» від 16.12.2004 р. № 3099.
7. Методика № 3259 – Методика визначення звичайної ціни страхового тарифу, затверджена розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 30.12.2004 р. № 3259.
8. Порядок № 7114 – Порядок укладання договорів обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів у пунктах пропуску через державний кордон України, затверджений розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 05.04.2007 р. № 7114.
9. http://mediapro.com.ua/economist/magazine/daily.php