Курсовая работа: Політична система Аргентини

ЗМІСТ:

Вступ

Розділ 1. Теоретичні основи становлення політичної системи країни

1.1 Політична система Аргентини: критерії визначення, типологія та структура

1.2 Теоретичні аспекти дослідження політичного режиму Аргентини

Розділ 2. Особливості становлення та розвиток політичної системи Аргентинської республіки

2.1 Політична система Аргентини, та її особливості

2.2 Характеристика основних елементів політичної системи Аргентини

Розділ 3. Політичний режим Аргентини

3.1 Аналіз основних складових політичного режиму Аргентини

3.2 Історія політичних режимів Аргентинської республіки в ХХ ст.

3.3 Еволюція політичного режиму в першому десятиріччі ХХ ст.

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми. Дослідження природи, особливостей становлення політичних систем та режимів є одним із головних завдань сучасної політичної теорії. Актуальність теми дослідження визначається динамізмом розвитку сучасного світу, переходом Аргентини разом з іншими латиноамериканськими країнами до демократії. У цілому Латинська Америка, зокрема і Аргентина була й залишається зразком президентської моделі влади на відміну від Європи, для якої характерна парламентська система. При цьому, на думку дуже багатьох громадян латиноамериканських держав, кращою є та влада, яку очолює видатна особистість.

Історія Аргентини, зокрема в післявоєнний період, свідчить про повсякчасну потребу аргентинського соціуму в реформуванні політичної системи на загальному тлі нестійкості політичних режимів. Це пов’язано з відповідними політико-ідеологічними, демографічними, цивілізаційними, культурними та іншими традиціями. Без об’єктивного дослідження історичної системи і режиму в Аргентині, неможливо зрозуміти причини нестійкості політичного режиму, доволі тривалої відсутності консолідованої партійної системи, що негативно впливало на політичну та соціально-економічну ситуацію в Аргетині.

Актуальність теми також визначається відсутністю цілісного теоретичного дослідження політичної системи та політичного режиму Аргентини. Ця держава, відмовившись від диктаторського минулого, набула досвіду будівництва демократичних інститутів влади. Досвід неоліберальних перетворень у Аргентині показав, що макроекономічна стабілізація ще не свідчить про рівень добробуту і політичну стабільність. Аргентина, які і інші країни Латинської Америки — це унікальний полігон обкатування реформ в політичній та соціально-економічній сфері.

Досвід Аргентини у розбудові поставторитарної політичної системи, набуває значення для державотворення України. Пошук власного оптимального шляху розвитку, розробка ефективної соціальної політики, укорінення демократичних інститутів і нової політичної культури є в сучасних умовах першочерговими завданнями. Позитивний досвід політичних перетворень, здійснених в регіоні, можливо використати в розбудові українського суспільства.

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є розкриття особливостей становлення та розвитку політичної системи та політичного режиму сучасної Аргентини.Визначення чинників, які вплинули на формування та розвиток політичної системи і режиму Аргентини.

Реалізація поставленої мети зумовила вирішення наступних завдань дослідження:

-          розглянути теоретичні підходи до визначення понять «політична система» та «політичний режим»;

-          дослідити особливості політичної системи Республіки Аргентина;

-          охарактеризувати політичний режим притаманний сучасній Аргентині;

-          проаналізувати період повалення режиму авторитаризму та визначити основні напрямки на шляху до побудови нового поставторитарного політичного режиму;

-          проаналізувати політичну ситуацію країни напередодні виборів 2007 р., визначити їх передумови та результати.

Предмет дослідження: становлення та розвиток політичної системи, еволюція політичного режиму Республіки Аргентини після повалення авторитарного режиму та на шляху демократизації країни.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у здійсненні комплексного політологічного дослідження особливостей становлення та розвитку сучасної політичної системи та політичного режиму Республіки Аргентина.

Практичне значення одержаних результатів. Висновки, отримані в ході теоретичного дослідження, дають цілісне уявлення про політичну структуру Аргентини її сучасний політичний режим, його особливості та історію розвитку. Основні положення проведеного дослідження розширюють і поглиблюють наукові знання про політичну структуру та режим Аргентина. Результати дослідження можуть бути використані для подальшого наукового аналізу політичних режимів Латинської Америки та Аргентини, зокрема. Матеріали та положення курсової роботи можуть стати у нагоді студентам в навчальному процесі у вищих навчальних закладах при вивченні курсів з політології, при написанні наукових, курсових, дипломних робіт тощо.

Структура дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та переліку використаної літератури, який включає 31 найменування.

Розділ 1. Теоретичні основи становлення політичної системи країни

1.1.     Політична система Аргентини: критерії визначення, типологія та структура

Сучасні політологічні дослідження свідчать, що сфера політичного життя не обмежується відносинами "держава – суспільство". Отже, і терміни "держава", "уряд", "нація" набувають вужчого й інституціонального змісту, оскільки належать до конкретних інститутів, характерних для сучасних західних суспільств.

У середині XX ст. характер дослідження проблем державного управління радикально змінився після введення до наукового вжитку поняття "політична система", яке набуло значного поширення завдяки тому, що охоплює всю політичну сферу суспільства. Іншими словами, поняття "політична система" є ширшим, аніж поняття "державне управління", оскільки стосується всіх осіб і всіх інститутів, які беруть участь у політичному процесі, а також неформальних і неурядових чинників, що впливають на механізми виявлення й постановляння проблем, на генерування та реалізацію рішень у сфері державних відносин.

Під політичною системою розуміють сукупність політичних організацій, норм, відносин, діяльності й свідомості, які забезпечують панування правлячого стану, співіснування з ним інших суспільних груп, уможливлюють окремим суспільним групам виявляти свої інтереси, потреби й суспільну волю через використання загальних суспільно-політичних інструментів волевиявлення [24, 166].

Згідно з Г. Алмондом і Д. Пауеллом, спільним для всіх визначень терміна "політична система" є асоціація її з фізичним примусом у суспільстві, яке конституйоване законодавче. Розвиваючи ці ідеї, Д. Істон писав про авторитарний розподіл цінностей, Р. Дал – про владу, управління й авторитет. Ці визначення передбачають законне право на санкції стосовно тих, хто не виконує "правил гри", встановлених у суспільстві. І хоча політична система не побудована виключно на силових засадах, однак її ставлення до насильства є важливою характеристикою системи. Вони визначають "політичний" компонент поняття. А "система" передбачає взаємозв'язок її складових, а також певні кордони між нею й зовнішнім середовищем. Кордони політичних систем можуть змінюватися. Наприклад, вони розширюються під час війни, коли великі маси населення мобілізуються, а вплив держави на галузі, що в мирний час практично не регулюються, значно посилюється [24, 168].

Структуру політичної системи становлять: політичні відносини; політична організація суспільства (державно-правові органи, політичні партії, політичні рухи, масові суспільні організації, трудові колективи та об'єднання); засоби масової інформації; політичні принципи й норми; політична свідомість і культура.

Політичні відносини. Вони формуються в суспільстві щодо завоювання та здійснення політичної влади. Це – міжкласові, внутрікласові, міжнаціональні та міждержавні відносини; вертикальні відносини у процесі здійснення влади між політичними організаціями (державою, партіями, трудовими колективами); відносини між політичними організаціями та установами (адміністрацією, інститутами).

З політичних відносин виростає політична організація суспільства, охоплюючи його стабільні політичні організації та установи, які здійснюють політичну владу. Їх поділяють на три види: власне політичні організації (держава, політичні партії, політичні рухи); політизовані організації (народні рухи, профспілки); неполітичні організації (об'єднання за інтересами).

Політична організація суспільства. Визначальним елементом політичної організації суспільства, її ядром є держава з усіма її складовими: законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади, збройними силами. Будучи головним інститутом політичної системи, держава здійснює управління суспільством, охороняє його економічну, соціальну і культурну сфери. Взаємозв'язок між різними рівнями й гілками державної влади, між державою та громадянським суспільством здійснюють політичні партії – певні групи людей, яких єднають спільні цілі та інтереси. Головним призначенням партій є досягнення державної влади; оволодіння апаратом управління для реалізації соціальних інтересів, які вони представляють; участь у розробці політичного курсу країни та вплив на висування і призначення державних лідерів. Поступово розширюється також впливовість трудових колективів на функціонування політичної організації суспільства [19, 224].

Трудові колективи створені для виконання виробничих завдань, але за певних умов вони можуть стати й політичними суб'єктами. Це відбувається, коли економічні методи вирішення питань стають неефективними і колектив перебирає на себе політичні функції. Для цього він повинен бути спроможний ухвалити самостійне політичне рішення, мати засоби й можливості для його реалізації.

Вирішальну роль у політичному житті суспільства відіграють громадські організації та рухи, які мають на меті вирішення політичних проблем, задоволення й захист потреб та інтересів своїх членів. Кожне з професійних, молодіжних, творчих та інших добровільних об'єднань має статут із чітко визначеними завданнями в межах чинних державних законів.

Засоби масової інформації. Вони є активним і самостійним елементом політичної системи суспільства і в демократичних країнах відіграють роль четвертої влади. Засоби масової інформації – це розгалужена мережа установ, що займаються збиранням, обробкою та поширенням інформації. Вони впливають на регулятивно-управлінську діяльність усіх ланок управління, сприяють реалізації цілей політики, пропагують вироблені політичні й правові норми. Засоби масової інформації намагаються звільнитися з-під державного й політичного диктату, але їхня незалежність не забезпечує нейтральності. Інтереси певних соціальних сил завжди домінують у викладі масової інформації.

Політичні принципи й норми. Їх призначення полягає у формуванні політичної поведінки та свідомості людини відповідно до цілей і завдань політичної системи. Закріплені в Конституції, законах, кодексах, законодавчих актах політичні принципи й норми регулюють політичні відносини, визначають дозволене й недозволене під кутом зору зміцнення правлячого режиму.

Політична свідомість і політична культура. Будучи важливими елементами політичної системи, вони формуються під впливом соціальної та політичної практики. Політична свідомість постає як сукупність політичних ідей, уявлень, традицій, відображених у політичних документах, правових нормах, як частина суспільної свідомості, а політична культура як сукупність уявлень про різні аспекти політичного життя.

Політична культура сприяє формуванню ставлення людини до навколишнього середовища, до головних цілей і змісту політики держави. Значущість політичної культури визначається її інтегративною роллю, яка передбачає сприяння єднанню всіх прошарків населення, створення широкої соціальної бази для підтримки системи влади, політичної системи загалом.

Отже, політична система є субсистемою (елементом) суспільної системи. Остання створює основу для існування політичної системи, визначає спосіб її формування та функціонування. Саме вона визначає основні характеристики політичної системи, сфери її функціонування, можливості розв'язання на рівні політики основних проблем суспільного життя.

Розвиток суспільної системи, еволюція (перетворення) суспільних відносин та інститутів сприяють перетворенням у політичній системі, виникненню нових інститутів, механізмів, "правил гри" [2, 167]. Проте й елементи політичної системи впливають на економіку, культуру, ідеологію суспільства, а отже, і на функціонування суспільної системи. Політична система певною мірою є автономною сферою, хоча її самостійність не може виходити за певні межі. Інакше може виникнути загроза існуванню суспільного цілого як такого.

Основним обмеженням автономії політичної системи є економіка. Економічний стан суспільства потрібно постійно враховувати в діяльності суб'єктів політики, оскільки без аналізу суспільних ресурсів, реальних потенцій неможливо приймати оптимальні політичні рішення. Отже, бажано додержувати принципу єдності економіки, політики та ідеології. Остання, до речі, також є чинником обмеження політичної системи. Саме ідеологія визначає основну мету діяльності, наприклад, у сфері економіки. Вона формує критерії оцінювання суспільних явищ і процесів, ефективності функціонування політичної та економічної систем загалом, сприяє цілеспрямованій перебудові суспільних відносин, механізмів їх регулювання, формуванню нових суспільних норм оцінки та поведінки.

Крім того, існують і внутрішні обмеження автономії політичної системи – суперечності між напрямками діяльності окремих політичних інститутів, суспільних груп і т. ін.

У надрах політичної системи формуються нові суспільні рішення, мобілізуються суспільні ресурси та енергія, необхідні для впровадження у суспільну практику зазначених рішень, створення інститутів, що впливають на постійне перетворення елементів суспільної системи. З цього погляду політична система відіграє роль важливого інструмента суспільної системи, оскільки забезпечує останній стійкість, сприяє вдосконаленню окремих її функцій, підвищенню ефективності вирішення конфліктів і суперечностей.

Політична система є автономною і відкритою. Вона має постійні відносини та взаємний обмін з іншими субсистемами суспільства. Як і в економічній системі, тут є такий самий тип обміну чинників: витрати й випуск (вхід і вихід).

Найбільший внесок у розвиток цього напрямку політології зробили Т. Парсонс [2, 168], який започаткував основи системного аналізу суспільного життя загалом, і Д. Істон [2, 168], який застосував загальну теорію систем в аналізі політики. Останній, до речі, як вхід до політичної системи розглядав вимоги й підтримку, між якими мають бути збалансовані відносини. Скажімо, надмірні вимоги або низька підтримка, або обидва чинники разом можуть призвести до руйнування системи. А на виході політичної системи можуть бути нові закони, регламенти діяльності, державні асигнування, інформаційні кампанії і т. ін.

У. Мітчел вважав, що вхід політичної системи не повинен обмежуватися вимогами й підтримкою. На його думку, до них слід додати ще й очікування та ресурси, на які спирається система. А вихід має розглядатись як поєднання мети, цінностей і регулювання. Під останнім він розумів спосіб реалізації мети, цінностей і витрат.

Політична система повинна мати "петлю зворотного зв'язку", оскільки без цього механізму коригування поведінки політичної системи неможливо позбутися соціального напруження в суспільстві чи зменшити його, реагувати на зміну ситуації.

Надзвичайно важливою в політологічних дослідженнях є проблема типологізації політичних систем, кожна з яких по-своєму унікальна й специфічна.

Однією з перших спроб здійснити такий порівняльний аналіз була типологізація Платона, який виокремив монархію і тиранію, аристократію і олігархію, а також демократію. Показово, що антипода демократії він не вказав, вважаючи останню найгіршою формою правління.

Аристотель на розвиток ідей Платона запропонував два основних критерії оцінювання політичних систем: коли можновладці керують в інтересах усіх, а коли – у власних інтересах. У першому разі він виокремив монархію, аристократію та "політику", у другому – тиранію, олігархію та демократію. М. Вебер класифікував системи правління згідно з тим, що урядовці можуть претендувати на легітимність свого правління, а члени системи можуть їх прийняти на основі традицій, харизми й легітизму. Г. Алмонд розглядав англо-американську, континентально-європейську, тоталітарну й доіндустріальну системи, Дж. Коулмен – конкурентну, напівконкурентну та авторитарну системи, а Д. Ептер – диктаторську, олігархічну, опосередковано представницьку й пряму представницьку.

К. Гаджієвзапропонував враховувати однолінійну типологію систем на кшталт:

–          рабовласницькі – феодальні – капіталістичні;

–          патріархальні, традиціоналістські – раціоналістські;

–          колективістські – індивідуалістські;

–          диктаторські – ліберальні;

–          тоталітарні – демократичні політичні [24, 169].

Крім того, він вважає, що треба враховувати співвідношення різних типів типологізації: демократія – унітаризм; тоталітаризм – федералізм; демократія – федералізм. У першому разі він говорить про типи політичних систем, у другому – про типи політичних режимів, у третьому – про форми державно-адміністративного устрою.

Політична система Аргентини в цілому і окремо її складові елементи та політичний режим вивчаються в комплексі поряд з політичними режимами і політичними системами інших латиноамериканських країн. Безліч дослідників вивчають політичну систему і політичний режим Аргентини, звертається увага, як на окремі структурні елементи політичної системи так і на політичний режим, серед них значну увагу можна виділити Джону Мату, Девіду Істону, Герберту Алмонду Г. Виландту та таким вітчизняним дослідникам , як В.М. Бебику, А.О. Білоусу, С.Головатому, В.М. Шаповалу, І. Майстренко, К.Л. Майданику, Л.С. Окуневу, Т.Е. Ворожейкіну. В основному в дослідженнях структури політичної системи і політичного режиму є бінарний метод порівняння, який передбачає порівняння двох країн. При обранні країн потрібно звернути увагу на проблему винятковості при виборі двох країн, потрібно обирати найбільш характерні відмінності між двома країнами, тобто вивчаються різні шляхи досягнення однієї цілі ( умови приходу лівих в Аргентині та Венесуелі); та регіонального Джон Мату дає наступні рекомендації для порівняльного аналізу схожих країн, опираючись на порівняння країн Латинської Америки для того, щоб застосувати стратегію порівняння схожих країн і створити вагомі теорії необхідно обмежити просторові межі (Центральна Америка, Південний конус).Особливостями вивчення політичної системи і режиму Аргентини є її швидкий трансформаційний перехід від авторитаризму до демократії і активна розбудова інститутів демократії за домінуючої лівої ідеології. Аргентина розвивається швидкими темпами з бідної країни до потужної індустріальної країни, яка стала одним з регіональних лідерів в Латинській Америці і в майбутньому може стати новим центром сили в світовій політиці.

1.2.     Теоретичні аспекти дослідження політичного режиму Аргентини

Функціональний і динамічний аспекти політичної системи розкриваються в політичному режимі. Політичний режим (у загальному плані) – це сукупність методів і законів здійснення політичної влади. Дослідження політичного режиму скласти реальне уявлення про реалізацію політичної влади, ступінь свободи і правове становище особистості в конкретній країні в певний історичний період часу. У політології існують декілька трактувань політичного режиму.

1.         Інституціональний (політико-правовий) підхід ототожнює політичний режим з формами правління і державного устрою та акцентує увагу на формально-юридичних характеристиках: особливостях поділу державної влади і співвідношення між гілками влади, на типах урядових структур.

2.         Соціологічний підхід ставить акцент на характері відносин між державою і суспільством, які склалися реально і необов´язково відповідно до продиктованих конституцією та іншими правовими актами нормами політичної поведінки. В межах цього підходу звертається увага на соціальні обгрунтування влади, групи тиску, взаємовідносини еліт і народу.

3.         Широке трактування політичного режиму виходить за межі тільки політико-правового або тільки соціологічного аналізу і розглядає його через співвідношення кількох компонентів, що дозволяє відрізняти одні типи політичних режимів від інших.

Політичний режим включає в себе:

·           політичні структури влади, їх реальний статус і роль у суспільстві;

·           методи здійснення державної влади: яким методам управління і панування віддається перевага - прямим чи непрямим, насильницьким чи методам переконання;

·           реальний рівень свобод людини, обсяг її прав;

·           методи вироблення політичних рішень;

·           способи урегулювання конфліктів;

·           плюралізм, у тому числі наявність або відсутність легальної (нелегальної) опозиції;

·           конфігурацію партійної системи: однопартійні чи багатопартійні системи;

·           ідеологію і те місце, яке відводиться їй у мобілізації суспільства;

·           форми ставлення населення до політичної участі (політична пасивність, мобілізована або автономна участь);

·           тип легітимності: харизматична, традиційна, раціонально-легальна, ідеологічна тощо;

·           структурованість правлячої еліти: ступінь її згуртованості, відкритість і закритість, канали рекрутування [9, 25].

Режим вказує на соціальну природу влади: які групи пануючого класу знаходяться при владі, на підтримку яких соціальних верств опирається влада.

Тип політичного режиму Аргентини – демократичний, де інститути демократії та громадянського суспільства почали формуватися ще в середині ХХ ст, але не стабільна політична ситуація, гострі економічні, соціальні проблема, як наслідок, – низка державних переворотів, які дезбалансували політичну систему країни. Демократичні цінності почали закріплюватися в аргентинському суспільстві в 1983 році, коли в Аргентині був повалений авторитарний режим і була встановлена влада цивільних, тобто громадянське правління. З цього періоду в країні розпотався складний трансформаційний перехід від авторитарних та нестабільних політичних режимів до демократичного [9, 27].

Розділ 2. Особливості становлення та розвиток політичної системи Аргентинської республіки

2.1.     Політична система Аргентини, та її особливості

Послідовна зміна стану політичних відносин в Аргентині внаслідок падіння авторитарного режиму набувають статусу нового політичного процесу, цей процес можна оцінити як процес трансформаційного переходу від авторитаризму до демократії, лібералізація і демократизація суспільного життя дали змогу для виникнення нових політичних партій, а також громадських організацій, профспілкових рухів, змінилась і сама взаємодія між державними інститутами, установами та суспільством. До влади протягом останніх років приходили політичні сили, як правого так і лівого ідеологічного спрямування. Парламент широко представлений представниками різних політичних сил, що стало можливе при зниженні відсоткового барєру до 0,3 %.

Сутність політичних відносин становить питання про політичну владу, використання її в інтересах кожної з соціальних груп, держави, суспільства в цілому. Цікавим фактом є те, бажання змінити існуючий режим виникло не лише в політичних колах, але і маси прагнули до демократизації, тобто криза режиму викликала зміну політичних відносин в Аргентині. Далі політичні відносини, що утвердились вдосконалювались шляхом різних реформ в політичній, культурній, соціальній, економічній сферах. Політичні відносини в Аргентині регулюються Конституцією Аргентини, яка дозволяє діяльність різноманітних політичних партій, громадських організацій, та профспілкових рухів, а також регулює відносини між різними національностями. Які проживають на території Аргентини. В конституції закріплено право на «народну дію»: колективні вимоги трудових колективів про відміну актів державних органів, які зазіхають на національну мораль, навколишнє середовище, охорону здоров’я [31].

Політична організація суспільства, яка включає в себе державу, політичні партії та рухи, народні рухи профспілки, об’єднання за інтересами.

За останні роки в Аргентині спостерігається стрімкий розвиток робітничого і профспілкового руху, який і є основою електоральною базою лівих політичних сил, які на сучасному етапі знаходяться при владі. Аргентина є багатонаціональною державою, і на її теренах проживає безліч націй та народів, які також об’єднуються заради захисту свої інтересів.

Основні політичні партії Аргентини – Хустисилістська партія (ХП), Громадянський Радикальний Союз, Альтернатива за Республіку рівних, Рух за відродження, Фонд солідарної держави.

Щодо профспілок то вони можуть створюватись вільно. Закон не потрбує дозволу держави для їх створення. За виключенням їх реєстрації в відповідних органах. Чітко розмежовуються функції держави і профспілок. Втручання та взаємодія державної влади з профспілковими організаціями заборонене. Обов’язки профспілок зводяться до захисту колективних та індивідуальних прав та інтересів тієї категорії осіб, яку вони представляють, в тому числі в адміністративній і судовій областях. Участь профспілок в колективних і трудових переговорах обов’язкове, причому члени профспілок, які знаходяться на пенсії. Являються виборцями її органів і можуть бути обрані на посади в профспілкових організаціях [15, 12-13].

Початок організованого робочого руху в країні відноситься до останніх десятиліть ХІХ ст. В цей час воно знаходилося під впливом анархістів, проте після Першої світової війни більшість керівників руху були членами соціалістичної партії. До 1935 р. Загальна конфедерація праці налічувала 465 тис. членів. На початку 1940-х років ВКТ знаходилася під впливом Хуана Перона. Знаходячись на посту міністра праці і соціального забезпечення в 1943-1945, Перон подавав значну підтримку цієї організації, і число членів профспілок швидко росло. До кінця 1940-х років ВКТ налічувала більше 2 млн. чоловік. В період правління Перона більшість міських робочих і великі групи сільськогосподарських робочих приєдналися до ВКТ. В той же час профспілки були зведені до положення простих виконавців волі Перона.

Після скинення режиму Перона ВКТ опинилася залежно від нового уряду військових. З відновленням демократії усередині самої ВКТ виявилися фракції, що змагаються, одні з них були войовничими тред-юніоністами лівого толку, а інші виявили готовність співробітничати з діловими колами і урядом. У 1980-1990-х роках як ВКТ, так і взагалі робочий рух були значно ослаблені в результаті кризи в промисловості, приватизації державних підприємств і безробіття, що росте [6, 35].

ЗМІ Аргентини як складова система політичної системи. Засоби масової інформації є активним і самостійним елементом політичної системи суспільства і в демократичних країнах відіграють роль четвертої влади. Засоби масової інформації – це розгалужена мережа установ, що займаються збиранням, обробкою та поширенням інформації. Вони впливають на регулятивно-управлінську діяльність усіх ланок управління, сприяють реалізації цілей політики, пропагують вироблені політичні й правові норми. Засоби масової інформації намагаються звільнитися з-під державного й політичного диктату, але їхня незалежність не забезпечує нейтральності. Інтереси певних соціальних сил завжди домінують у викладі масової інформації.

У Аргентині заборонена будь-яка цензура політичного, ідеологічного і художнього характеру. У країні спостерігається слабке розповсюдження друкованої преси, якщо враховувати чисельність населення. На сьогодняшній день відсутні загальнонаціональні щоденні газети. Радіостанції Аргентини належать в основному трьом компаніям: «Ель мундо», «Бельграно» і «Сплендід». В Буенос-Айресі — телевізійний центр [29].

Призначення політичних норми і принципів полягає у формуванні політичної поведінки та свідомості людини відповідно до цілей і завдань політичної системи. Закріплені в Конституції, законах, кодексах, законодавчих актах політичні принципи й норми регулюють політичні відносини, визначають дозволене й недозволене під кутом зору зміцнення правлячого режиму. Аргентинська Конституція є тим нормативно-правовим документом, в якому закріплені основи демократичного ладу та існуючої політичної режими та політичного режиму. Конституція забезпечує існування соціальних і індивідуальних прав, свободу, безпеку, добробут, розвиток, рівність і справедливість як найвищих цінностей суспільства.

Конституція Аргентини – найвищий закон у країні, і ця обставина закріплює таку важливу рису як система контролю конституційності. Нормативно правові акти регулюють суспільні відносини, а також безпосередньо впливають на формування політичної свідомості громадян Аргентини. [28, 108- 113].

Політична свідомість і політична культура, будучи важливими елементами політичної системи, формуються під впливом соціальної та політичної практики. Аргентина є федеративною і багатонаціональною державою, питання взаємовідносин і взаємо сприйняття представників різних соціальних груп, національностей, прихильників різних ідеологій стоїть дуже гостро, головним арбітром і регулятором внутрішньо суспільних відносин є Аргентинська Конституція. Політична свідомість аргентинського суспільства правомірно розглядається як відображення відносин між суб’єктами політичних відносин, що зумовлюються характером суспільних процесів, ставленням до них, та інших організаційних і змістових суспільних та політичних цінностей. Політична влада в Аргентині є інтегруючою віссю політичної свідомості суб’єктів політичної діяльності. Діяльність влади завжди відображається в політичній свідомості громадян, та вираження в ній політичних інтересів суб’єктів.

Якщо аналізувати президентські і парламентські вибори то явка громадян Аргентини на них становить більше 76% (2003 – 73%), висока явка свідчить, що громадяни активно цікавляться політичним процесом, але це не може бути і свідченням достатньо високо рівня політичної культури, причина в тому, що в Аргентині існують гострі не вирішені соціальні і економічні проблеми, які торкаються більшої половини громадян аргентини, а отже активну участь в виборах можна назвати бажання покращити своє економічне і соціальне становище [30].

Перевагу на виборах, як президентських так і парламентських громадяни Аргентини надають тим політичним силам, які обіцяють ефективно вирішити економічні і соціальні проблеми, тому в парламент Аргентини і проходять так багато лівих і лівоцентриських сил (Хустисилістська партія (ХП), Громадянський Радикальний Союз, Альтернатива за Республіку рівних, Рух за відродження, Фонд солідарної держави). Політична культура впливає на стабільність політичної системи, існуюча політична система і політичний демократичний режим існують понад двадцять років і не виникло передумов, для зміни існуючої політичної системи.

Політична культура особи в Аргентині не є абсолютно колективним феноменом. Політична культура Аргентини залежить від того факту, що більша половина населення країни проживає за межею бідності і як не дивно, як результат при владі знаходяться ліві і лівоцентричні політичні сили, і це не руйнує підвалин демократії, а навпаки зміцнює їх. Важливими факторами, які впливають на формування і розвиток політичної культури Аргентини, є політико-економічні і культурно-соціальні фактори розвитку суспільства, тут можна зробити акцент на тому, що незадоволення рівнем життя, соціальною та економічною економічною політикою призводить до активізації мас в Аргентині і їхнім прагненям змінити політичну ситуацію в державі, так нездатність провладних політичних сил розвязати гострі соціальні та економічні проблеми призводить до втрати легітимності та їхньої поразки на парламентських і президентських виборах. Маси в Аргентині передовсім керуються бажанням мати на чолі держави політиків відданих загальнонаціональним інтересам, ідеям суспільної, виробничої дисципліни, подоланням корупції [25, 63].

2.2.     Характеристика основних елементів політичної системи Аргентини

Досліджуючи та аналізуючи політичну систему Аргентини за моделями політичних систем, слід зауважити, що в Аргентині соціопримирлива модель політичної системи.

Соціопримирлива політична система Аргентини має такі ознаки: висунення на перший план соціальних проблем у змаганні за утвердження політичних цілей і завдань; використання компромісів у вирішенні політичних та інших проблем; розгляд командних методів протиборства як великих затрат економічних, духовних та людських ресурсів; професіоналізм політичного управління; утвердження політичного плюралізму, що передбачає певні обмеження панівних сил, груп, які змагаються на ґрунті поступок, консенсусу, добровільних узгоджень сторін; високий рівень політичної культури; прагнення до утвердження соціального миру, соціальної справедливості, служіння їм; уведення певних обмежень щодо власності, розподілу доходів, свободи договору (насамперед на продаж робочої сили) з метою досягнення соціального миру; onqrsonbe і постійне здійснення соціальних програм; високий рівень захисту прав людини; політична безконфліктність; саморегульованість та ін.

До конституційної реформи 1994 президент і віце-президент обиралися на шестирічний термін (обрання на другий термін відразу після закінчення першого не вирішувалося) колегією вибірників, члени якої обиралися загальним голосуванням. Відповідно до поправок 1994, введені прямі вибори президента і віце-президента загальним таємним голосуванням на чотирилітній термін, після закінчення якого вони можуть бути відразу ж вибрані повторно, але не більше ніж на один термін. Пости президента і віце-президента можуть займати осіб не молодше 30 років, уродженців Аргентини або прямих нащадків корінних аргентинців. Якщо з якої-небудь причини президент не може виконувати свої обов'язки, його місце займає віце-президент до закінчення терміну президентського правління [15, 31].

Законодавча влада в Аргентині належить Національному конгресу, який складається з Палати депутатів (257 членів) і Сенату (72 члени). Депутати Палати обираються прямим загальним голосуванням на чотири роки, причому склад її оновлюється наполовину кожні два роки. Вибори проходять по 24 виборчим округам (по числу провінцій плюс столичний Федеральний округ) відповідно до пропорційної виборчої системи. Сенат обирається на шість років і кожні два роки обирається на одну третину. Раніше члени сенату вибиралися провінційними легислатурамі, але з 2001 введені прямі вибори сенаторів від провінцій голосуванням по мажоритарній системі. Кожен суб'єкт федерації представлений в сенаті трьома членами: два сенатори - від політичної партії, що набрала найбільше число голосів, і один - від наступної по числу голосів партії [ 31 ].

Як і більшісті країн Латинської Америки в Аргентині починаючи з середини з середини 90-их років ХХ ст. відбувся так званий стрибок «вліво», який був зумовлений необхіднісью вирішення гострих соціальних та економічних проглем пересічних громадян Аргентини.

На початку 2000-х зусилля по об'єднанню лівого спектру привели до утворення двох основних блоків. Кістяк першого з них - альянсу «Об'єднана ліва» (ОЛ) склали Соціалістичний рух трудящих і КПА. ОЛ закликає до об'єднання лівих сил Аргентини і виступає за соціалізм. Альянс закликає припинити виплату зовнішнього боргу, відмінити проведену приватизацію, підвищити заробітну плату і розширити систему посібників з безробіття. На президентських виборах 2003 він висунув кандидатуру депутатки Патрісиі Уелш - дочки відомого письменника, убитого в 1977 при військовій диктатурі. Їй вдалося отримати 1,7% голосів [31].

Іншим центром тяжіння для лівих служить Робоча партія, яку підтримують МАС і ін. Вона висуває троцькістську програму соціалістичної революції, а як негайні мери свого потенційного уряду пропонує повну націоналізацію банків під контролем трудящих, обрання трудящими Економічного конгресу для визначення пріоритетів перетворення господарства країни «на користь більшості суспільства і національної незалежності», встановлення мінімально гарантованого рівня зарплати у розмірі «споживчої корзини», підвищення зарплат з відновленням купівельної спроможності трудящих, що існувала на грудень 2001, скорочення робочого часу і створення за рахунок цього нових робочих місць. Робоча партія вимагає відмовитися від сплати зовнішнього боргу і закликає до об'єднання народів і країн Латинської Америки в «соціалістичну федерацію». Особливість позиції партії серед інших лівих організацій складає вимогу провести референдум про негайний розпуск існуючих органів влади і скликання нових Засновницьких зборів. Робоча партія користується істотним впливом в соціальних рухах; під її керівництвом діє «Робочий полюс», об'єднуючий безробітні і учасників пікетів протесту. Проте на президентських виборах 2003 кандидат партії Хорхе Альтаміра набрав всього 0,7% голосів. [31].

Серед маоістських партій і угрупувань реальним впливом користується лише Революційна комуністична партія, що відкололася від КПА в 1968. Вона очолює профспілковий «Перебіг класової боротьби» і здійснює контроль над частиною соціальних рухів протесту. Існують також: Партія звільнення (заснована в 1965 як «Комуністичний авангард», пізніше називалася Комуністичною партією – марксистсько-ленінською), Революційна партія звільнення (відкололася від попередньої) і Соціалістична орієнтація (заснована в 1971, раннє входила в блок ОЛ) [5, 13].

До інших лівих організацій Аргентини відносяться: Координація революційних організацій і об'єднань (створена в 1998), Національна течія «Вільна батьківщина» (засновано в 1987), Партія національної лівої (заснована в 1983), Революційний патріотичний рух «Квебрачо» (існує з 1992) і ін.

Нова фаза в історії економічного розвитку Аргентини наступила в кінці 1983. Під час президентського правління Рауля Альфонсина був досягнутий певний прогрес в справі відновлення демократії і дотримання прав людини. Проте в питаннях управління господарством його уряд опинився куди менш успішним. Власні політичні прорахунки, відсутність стійкої підтримки парламентської більшості, протидія політиці уряду в ділових колах, постійний тиск з боку пероністських профспілок - все це не дозволило адміністрації Альфонсина проводити реформи і одночасно - жорстку політику, необхідну для стабілізації і реструктуризації економіки і обслуговування величезного зовнішнього боргу країни. У 1989 почалася гіперінфляція, коли річне зростання цін на споживчі товари перевищило 3000% [6, 35].

Ця криза забезпечила перемогу пероніста Карлоса Сауля Менема на президентських виборах 1989. На знак повного розриву з популістською політикою перонізма, направленій на посилення ролі держави в економіці, уряд Менема приступив до здійснення амбітного проекту перебудови економіки на основі принципів вільного ринку з використанням неоліберальних концепцій; передбачалася приватизація майже всіх державних підприємств, лібералізація зовнішньої торгівлі і залучення іноземних капіталів. Послідовно проводячи в життя виключно жорсткий план стабілізації, до 1995 вдалося понизити темпи інфляції до рівня менше 5% в рік. Зростання економіки в 1991-1994 складало в середньому 7% в рік, хоча ці темпи помітно знизилися після мексиканської фінансової кризи 1994. До негативних наслідків економічної політики, орієнтованої на вільний ринок, можна віднести безпрецедентне зростання безробіття, що досягло в 1995 18%. Якщо в 1974 чисельність населення, що живе за межею офіційної межі бідності, складала менше 10%, то в 1995 вона перевищила 20% [6, 37].

Що вибухнув в 1997 азіатська фінансова криза перший час не надала помітної дії на стан аргентинської економіки. Фінансовий сектор країни був в значній мірі реструктурований після мексиканської кризи 1994 і опинився в змозі протистояти коливанням на світовому фінансовому ринку. Проте в 1998, після того, як Росія відмовилася від виплат по своїх зовнішніх боргах, з'явилися сумніву в надійності всіх ринків, що «розвиваються». Крім того, на стані раніше стійкої економіки країни негативно позначилася виникла невпевненість в стійкості фінансового положення Бразилії, основного торгового партнера Аргентини. Результатом всіх цих подій стало зниження показника зростання ВВП з 8,6% в 1997 до 5% в 1998. Рівень інфляції залишився низьким (всього 1% в рік), проте дефіцит поточних статей платіжного балансу виріс з 2,9% ВВП в 1997 до 4,4% ВВП в 1998. Внаслідок цього уряду Аргентини довелося давати пояснення Міжнародному валютному фонду (МВФ) у зв'язку з тим, що узгоджені на 1998 показників фінансової діяльності так і не були досягнуті [29].

З жовтня 1998 Аргентина увійшла до фази спаду. Число бідних стрімко росло, особливо в районі Буенос-айреса. Надані в кінці 1998 Усесвітнім банком і Міжамериканським банком розвитку кредити на загальну суму в 5,75 млрд. дол. не могли врятувати положення. Державний борг перевищив в 1999 суму в 125 млрд. дол., ВВП впав на 3%, безробіття, за офіційними даними, трималося на рівні 14%, а фактично підходила до 20%-ной відмітки [31].

Все частіше спалахували голодні бунти, хвилювання і протести населення. У травні 1999 президент Менем вимушений був після бурхливих демонстрацій студентів узяти назад вирішення об скорочення витрат на освіту на 10%.

У спробі справитися з катастрофічною соціальною спадщиною правління пероністов уряд президента-радикала Фернандо де ла Руа (1999-2001) зробило ряд екстрених мерів. Воно істотно підвищило податок на доходи, заохочувало створення робочих місць за погіршених умов праці і пониженої зарплати, отримало від МВФ новий кредит розмірів в 7,4 млрд. дол. У обмін на засоби від міжнародних фінансових інстанцій уряд зобов'язався проводити ліберальну соціально-економічну політику. Конгрес країни прийняв закон про «нульовий дефіцит»: держава зобов'язувалася скоротити свої витрати так, щоб вони не перевищували доходів. Пріоритет віддавався сплаті відсотків по зовнішній заборгованості. Уряд скоротив зарплату працівникам бюджетної сфери і пенсії на 13% [31].

За період свого перебування у влади адміністрація де ла Руа так і не змогла справитися з економічним спадом. ВВП продовжував падати. Соціальні наслідки неоліберальних реформ виявлялися все більш катастрофічними. У 2001 число офіційних безробітних перевищило 16,4% (неофіційно - 22%), ще 15% робочої сили страждали від неповної зайнятості. Майже 40% населення жили в бідності, а 7% з них - в крайній потребі. Щоденні більше 55 дітей вмирали з голоду і пов'язаних з цим хвороб.

У 2002 ВВП склав 10,9%. ВВП по секторах: сільське господарство - 5%, індустрія - 28%, служби - 66%.А рівень інфляції піднявся до відмітки в 41%. Профспілки Аргентини проводили майже безперервні загальні страйки проти економічної політики уряду. Розповсюдилися випадки голодних бунтів. Почав оформлятися рух безробітних: вони створювали групи, які виставляли пікети на дорогах і вимагали їжі і роботи. Відбувалися зіткнення між «пікетниками» і військами [31].

У грудні 2001 в Аргентині вибухнула фінансова криза. У спробі припинити витік грошових коштів і врятувати банківську систему уряд заборонив знімати з рахунків суми, що перевищують 250 песо. Цей захід, що боляче ударив по широких верствах населення, привів до вибуху народного протесту. Демонстрації переросли у вуличні зіткнення з поліцією, і президент де ла Руа вимушений був подати у відставку.

Тимчасовий уряд пероністського президента Дуальде відмовився від крайнього неолібералізма своїх попередників. Воно здійснило девальвацію національної валюти, але одночасно встановило контроль над цінами, обмежило свободу звільнень, ввело систему допомоги і соціальних виплат. Що переміг на президентських виборах 2003 Нестор Кирхнер обіцяв проводити неокейнсианськую політику заохочення попиту і посилення державного регулювання економіки [29].

Розділ 3. Політичний режим Аргентини

3.1.     Аналіз основних складових політичного режиму Аргентини

Аргентина є демократичною державою, яка швидко подолала трансформаційний перехід до демократії, в ній активно розвивається громадянське суспільство, в Аргентині існує багатопартійна система, основні політичні гравці це представники лівої та ліво-центриської ідеології(соціал-демократи).

Відповідно до конституції Аргентини, у країні встановлена республіканська форма правління й представницька політична система, при помірній ролі федерального уряду (приблизно такої ж, як у США, які багато в чому послужили зразком для Аргентини). Однак, на відміну від США, в Аргентині провінції не беруть участь у прийнятті виправлень до конституції. Більше того, у конституції передбачена можливість втручання федерального уряду в справи провінцій для запобігання порушень республіканської форми правління; внаслідок цього глави провінцій часто виконують роль простих провідників політики президента.

Конституція гарантує громадянам свободу віросповідання, однак Римсько-католицька церква здавна займає привілейоване положення в країні. Конституційна реформа 1994 р. знищила багато форм, державної опіки над церквою, а також скасувала вимогу про обов'язкову приналежність президента й віце-президента до католицької церкви; однак і після цього в конституції збереглося положення, що зобов'язує федеральний уряд «підтримувати римську католицьку апостольську віру».

а) Виконавча влада

До конституційної реформи 1994 р. президент і віце-президент обиралися на шестирічний строк (обрання на другий строк відразу по закінченні першого не дозволялося) колегією вибірників, члени якої обиралися загальним голосуванням. Відповідно до виправлень 1994 р., були введені прямі вибори президента й віце-президента загальним таємним голосуванням на чотирирічний строк, по закінченні якого вони можуть бути відразу ж обрані вдруге, але не більше ніж на один строк. Пости президента й віце-президента можуть займати особи не моложе 30 років, уродженці Аргентини або прямі нащадки корінних аргентинців. Якщо з якоїсь причини президент не може виконувати свої обов'язки, його місце займає віце-президент до закінчення строку президентського правління.

Президент є главою виконавчої влади в країні й головнокомандуючим збройними силами, призначає уряд (кабінет міністрів) і визначає його функції; призначає керівників підприємств, які є державною власністю, а також суддів і послів, з наступним їх затвердженням сенатом; визначає зовнішню політику; має право вето в питаннях законодавства; у випадку погрози військового нападу, може оголосити (зі схвалення сенату) воєнний стан, що тимчасово обмежує деякі цивільні свободи. У випадку внутрішніх заворушень, що відбуваються під час парламентських канікул, президент має право одноосібно оголосити воєнний стан або втрутитися в справи якоїсь провінції, змінивши її керівництво. Однак ці міри повинні одержати схвалення Національного конгресу після того, як він відновить свою роботу. Конституційна реформа 1994 р. передбачає міри, спрямовані на розширення прав парламенту й судової влади й деяке обмеження повноважень президента й виконавчої влади; наприклад, вводиться підзвітність глави кабінету міністрів парламенту, обмежується право президента видавати законодавчі постанови, розширюються права суддів [2, 37].

Законотворча діяльність президента зводиться до видання інструкцій і розпоряджень, необхідних для виконання законів, а також до участі в розробці законів. Він не має права брати на себе законодавчі функції. Президент здійснює виконавчу владу разом із призначуваним ним кабінетом міністрів, який складають зі членів кабінету, генерального секретаря й прем'єр-міністра. Останній став главою кабінету замість президента.Змістити прем'єр-міністра можна більшістю голосів обох палат конгресу.

Із травня 2003 р. пост президента Аргентини займав Нестір Карлос Киршнер Остоич, представник Хустисиалистской партії, кандидат Фронту за перемогу. Киршнер народився в 1950 р. у Рио-Гальегос і почав свою політичну діяльність у молодіжному перонистському русі на початку 1970-х, вивчаючи право в університеті Ла-Платі. В 1987-1991 рр. займав пост інтенданта столиці провінції Санта-Крус, з 1991 р. - губернатора провінції. Примикав до «лівої» течії перонізму. З жовтня 2007 р. президентом Аргентини стала Крістіна Фернандес де Кіршнер. Крістіна Фернандес народилася в м. Ла-Плата, провінції Буенос-Айрес. Після закінчення школи навчалась на юридичному факультеті Національного Університету Ла-Плата. Закінчила університет у 1979 р. Свою політичну діяльність почала в одній з пероністських партій в 1970-их роках. Під час військової диктатури займалась приватною практикою, працювала адвокатом. У 1989 р. обрана до законодавчих зборів провінції Санта-Крус. Після двох термінів на посаді від цієї ж провінції була обрана до сенату країни, а пізніше і до Палати Депутатів. Переобиралася на посаду у 2001 р. У 2003 р. відіграла важливу роль у президентських перегонах її чоловіка Нестора Кіршнера, котрий переміг у виборах 27 квітня 2003 р [2, 41].

23 жовтня 2005 р. перемогла у виборах на місце в сенаті країни від провінції Буенос-Айрес. З наближенням кінця терміну президентства чоловіка, вирішила балотуватися на президентську посаду сама. Отримала впевнену перемогу над конкурентами і в першому турі з 45 % голосів була обрана президентом Аргентини. Чотирьохрічний термін почався 10 грудня 2007 року.

б) Законодавча влада

Законодавча влада в Аргентині належить Національному конгресу, який складається з Палати депутатів (257 членів) і Сенату (72 члена). Депутати Палати обираються прямим загальним голосуванням на чотири роки, причому склад її обновляється наполовину кожні два роки. Вибори проходять по 24 виборчих округах (по числу провінцій плюс столичний Федеральний округ) відповідно до пропорційної виборчої системи. Сенат обирається на шість років і кожні два роки обирається на одну третину. Раніше члени сенату вибиралися провінційними легіслатурами, але з 2001 р. введені прямі вибори сенаторів від провінцій голосуванням по мажоритарній системі. Кожен суб'єкт федерації представлений у сенаті трьома членами: два сенатори – від політичної партії, що набрала найбільше число голосів, і один – від наступної по числу голосів партії.

Аргентинський конгрес має широкі повноваження в області фінансів, бюджету й торгівлі. У його компетенцію входять встановлення прямих і непрямих податків, затвердження щорічного національного бюджету, виділення коштів на фінансування національної адміністрації (відповідно до урядової програми), надання субсидій провінціям, регулювання погашення внутрішнього й зовнішнього державного боргу, встановлення федерального банку й регламентування його роботи, митне й зовнішньоторговельне законодавство. Вищий законодавчий орган країни приймає цивільні, карні, трудові, гірничорудний кодекси, кодекс суспільної безпеки, розглядає питання державних і провінційних границь, вирішує проблеми, пов'язані з освітою, промисловим розвитком, імміграцією, заселенням земель й іноземних капіталовкладень, приймає закони соціального характеру. Законодавці засновують суди, оголошують загальну амністію, приймають остаточне рішення про відставку президента або віце-президента й про проведення нових виборів. Конгрес схвалює або відхиляє міжнародні договори й угоди, дає доручення оголосити про початок війни або укладення миру, дозволяє введення іноземних військ або командирування аргентинських військ за кордон. Він має також право контролю над виконавчою владою [2, 43].

Для скасування президентського вето необхідні дві третини голосів в обох палатах. Законопроект, що не був повернутий виконавчою владою в Конгрес протягом 10 робочих днів, стає законом, хоча зазвичай протягом цих десяти днів виходить президентський декрет, який легітимізує цей закон.

Обидві палати конгресу мало відрізняються один від одного за своїми правами і повноваженнями. Однак саме Палаті депутатів належить виключне право законодавчої ініціативи в області податків і призову в армію; вона висуває перед Сенатом обвинувачення на адресу президента, віце-президента, міністрів і членів Верховного суду (для цього необхідна більшість у дві третини голосів). Сенат виносить остаточне рішення по цих обвинуваченнях. Він дає також дозвіл президентові на введення надзвичайного стану.

в) Судова система

Традиційно судова система – найбільш слабка із трьох галузей влади. Главою судової системи в Аргентині є Верховний суд з 9 суддів, що перебуває в Буенос-Айресі. Члени Верховного суду й інших федеральних суддів призначаються довічно й можуть бути зміщені тільки в результаті імпічменту в парламенті. Федеральні суди мають право здійснювати судовий нагляд, контролюючи конституційність розглянутих справ. Однак рішення про неконституційність виносяться вкрай рідко; зазвичай суди воліють уникати спірних справ, щоб не вступати в конфлікт із іншими галузями влади, і відхиляють їх, як такі, що перебувають за межами своєї юрисдикції.

Судова система в Аргентині була істотно ослаблена в перший період перебування у влади Перона (1943-1955 рр.) і доведена до повного безсилля під владою військової хунти (1976-1983 рр.). Останній період відрізнявся тим, що військова й поліцейська влада майже ніколи не відкривали судових справ проти людей, оголошених терористами й підривними елементами. Замість цього їх викрадали, ув`язнювали, піддавали катуванням і потім найчастіше вбивали. Число таких жертв оцінюється приблизно в 30 тисяч чоловік. Друзі й родичі загиблих не могли звернутися в суд, не маючи у своєму розпорядженні ніяких офіційних документів. Після відновлення конституційного режиму в 1983 р. уряд почав спроби відродити судову систему й відкрити кримінальні справи принаймні проти деяких вбивць і катів [2, 47].

За конституційнійною реформою 1994 р. передбачаються деякі нововведення в судовій системі, що мають метою зробити її більше доступною для громадян і зміцнити незалежність суддів [2, 39-42].

3.2.     Історія політичних режимів Аргентинської республіки в ХХ ст.

Історія Арентини у ХХ столітті вражає волаючою невідповідністю величезного потенціалу – природного і людського – більш ніж скромним досягненням у соціально-економічному й особливо політичному розвитку.

Аргентина заселялася як іммігрантська країна по типу більше подібному з США, ніж з будь-якою іншою латиноамериканською країною. Сполучення двох факторів – унікальних природних умов й унікальної по динамізму й рівню кваліфікації робочої сили – на рубежі ХIХ--ХХ століть перетворило Аргентину в одну із самих багатих і процвітаючих країн світу. Цей період у багатьох відносинах залишається еталонним для аргентинців дотепер.

Процвітання закінчилося в 1930 році з настанням Великої депресії. У країні відбувається військовий переворот, з якого, властне, і починається сучасна історія Аргентини, історія спиралевидного руху вниз – від гарного до поганого й від поганого до гіршого, з якого країна, незважаючи на всі зусилля, не могла вирватися до кінця ХХ століття. Якщо по економічним і цілому ряду соціальних показників Аргентина в середині ХХ століття була цілком порівнянна із країнами Європи й до 1970-х років навіть перевершувала деякі з них, то в політичних відносинах це була типово латиноамериканська країна. З 1930 по 1983 рік військові диктатури чергувалися тут зі слабкими цивільними урядами. Кульмінацією цього процесу політичної деградації став дивовижний військовий режим 1976 –1983 років, коли було вбито, замучено й безвісти зникло близько 30 тис. чоловік [3, 30].

Проектом, що визначив долю Аргентини в другій половині ХХ століття, був перонізм – держава, рух, партія, створені генералом Хуаном Доминго Пероном, президентом країни в 1946 –1955 роках. Це була найбільш послідовна спроба інтегрувати суспільство зверху шляхом активного державного втручання. У соціальному плані це припускало «включення», інкорпорування міських працюючих і середніх верств у створені зверху корпоративні структури, що охоплювали найбільш активну частину народних мас мережею державних і напівдержавних організацій. Інтеграція масового руху здійснювалася в першу чергу через створені режимом профспілки. Для робітників залежність від політичної влади, режиму, лідера сприймалася як неминуча плата за зростаючу роль профспілок у політичному житті.

Націонал-популістський пероністський проект був економічно орієнтований на імпортозамещіщуючу індустріалізацію й захист національної промисловості. У соціальному відношенні цей проект був перерозподільним. На такій основі виникла популістська соціальна коаліція, що об'єднала місцевих підприємців («національна буржуазія»), «народний сектор» (організовані працюючі й середні верстви) і традиційних провінційних каудильо під егідою держави, яка виступала як головний подавець благ і субсидій підприємцям, субвенцій провінціям, соціального захисту працюючим й посад у швидко зростаючому державному апарату.

Перонізму протистояв не менш різнорідний соціальний блок, що поєднував економічно пануючі групи, відсунуті в пероністське десятиліття від політичної влади. Розкол аргентинського суспільства виявився дуже глибоким. Він збільшувався слабістю представницьких інститутів. Супротивники Перона, у тому числі ті, хто не був згодний з державним дирижизмом, авторитарними й автократичними тенденціями, які наростали, пріоритетом порядку над цінностями свободи, були позбавлені політичних каналів впливу на прийняття рішень.

Після скинення Перона в 1955 році військові на 18 років наклали фактичну заборону на повернення пероністської партії до влади. Саме в цей період (1956–1973 рр.) складається рівновага сил, що породило маятниковий рух між двома конфронтуючими економічними проектами [3, 36].

Незважаючи на політичну поразку й період, що встановився потім, перонізм залишався самим життєздатним політичним рухом Аргентини. Створені зверху під егідою держави корпоративні структури не тільки збереглися як масові організації, але й знайшли самостійність, перетворившись у ключовий елемент цивільного суспільства. Перонізм виявився гранично широким, практично всеохоплюючим політичним плином. У середині 1970-х років він містив у собі весь політичний спектр –і від вкрай правих, фашистських до вкрай лівих організацій. У всеосяжному характері перонізму, що зумів зберегти привабливість загального, хоча й усе більше розпливчастого «національного проекту капіталізму», укладалися й сила, і слабість руху. Сила – тому що, як тільки була знята електоральна заборона, пероністи тріумфально повернулися до влади на перших же вільних виборах у березні 1973 року. Слабість – тому що тільки фігура старого вождя, що повернувся з еміграції, скріплювала коаліцію, яка розвалювалася на очах.

Смерть Перона в липні 1974 року зняла останні обмеження: уряд вступив у прямий конфлікт із профспілками, масові організації, незадоволені падінням рівня життя, почали захоплювати підприємства, ліворадикальні організації відновили збройні дії проти режиму. Військові дочекалися, коли країна повністю поринула в хаос, і, не зустрівши ніякого опору, черговий раз скинули пероністський уряд.

«Процес національної реорганізації», як офіційно йменувався військовий режим, обернувся повним провалом з погляду тих цілей, які він перед собою ставив. Військовим не вдалося створити відкриту економіку й радикально перешикувати відносини держави й суспільства, замінивши популістські механізми соціальної інтеграції економічними, ринковими.

Програма лібералізації економіки провалилася не в останню чергу тому, що економічні інтереси військової корпорації були вбудовані в ту систему державного інтервенціонізму й патерналізму, яку вони прагнули зруйнувати.

Руйнування популістської моделі соціальної інтеграції в Аргентині було довершено в 1990-х роках, коли президентом країни став лідер пероністської партії Карлос Менем. В тому, що саме пероністам вдалося демонтувати модель, створену їхнім історичним лідером, міститься не тільки зла іронія історії, але й та очевидна закономірність, відповідно до якої це могли зробити тільки «свої» – партія, як і раніше користувалася підтримкою більшості трудящих і низів суспільства.

Прийшовши до влади як класичний популіст і борець за інтереси найбідніших верстов – «виключених», Менем буквально на наступний же день робить розворот на 180 градусів і починає здійснювати найрадикальнішу в Латинській Америці програму стабілізації й лібералізації економіки.

Фіксація курсу національної валюти стосовно долара в сполученні з послідовною лібералізацією економіки й приватизацією, найбільш радикальної в Латинській Америці, забезпечили стабілізацію й економічний ріст у першій половині 1990-х років. Рішуче скоротивши роль держави в економіці, уряд Менема зміг оздоровити фінансову систему й відновити фіскальні важелі держави: люди стали платити податки.

Однак умовою й результатом успіху цієї економічної політики стало руйнування або ослаблення тих форм соціальної самоорганізації, цивільного суспільства, які зложилися в епоху класичного перонізму. Менему вдалося розколоти профспілки й остаточно підірвати їх політичні й економічні позиції. Все це послабило інститути представницької демократії й можливості контролю з боку суспільства за діяльністю уряду й, зокрема, за процесом приватизації, що став одним із самих корумпованих на континенті [5, 9].

З 1996 року починається спад, відтік капіталів з аргентинського ринку здобуває необоротний характер. Коли в грудні 2001 року уряд оголосив про заморожування банківських вкладів, аргентинський середній клас вийшов на вулицю, об'єднавши свій протест із рухом бідних і безробітних, який наростав в країні вже з 1998 –1999 років. Президент де ла Руа подав у відставку й змушений був бігти із країни.

Менше ніж за місяць в Аргентині змінилося п'ять президентів. У січні 2002 року лідер пероністів Едуардо Дуальде стає тимчасовим президентом Аргентини й здійснює ряд досить радикальних соціально-економічних мір, що дозволили зм'якшити наслідки кризи для середніх верств населення.

Все це стабілізувало політичну ситуацію. За півтора року, що пройшли від відставки де ла Руа в грудні 2001 року до обрання президентом Нестора Киршнера у квітні 2003 року, аргентинське суспільство пройшло шлях від загального розпачу до усвідомлення значимості політичної системи як каналу представництва й інструмента впливу на процес прийняття рішень. За цим стояли дуже важливі зрушення в політичній культурі Аргентини, що підспудно відбувалися протягом двадцятилітнього періоду й пов'язані зі зміною типу взаємин між цивільним і політичним суспільством [5, 11].

3.3.     Еволюція політичного режиму в першому десятиріччі ХХ ст.

20 грудня 2001 року пішов у відставку конституційний уряд Фернандо де ла Руа. Конгрес призначив тимчасовим Президентом Адольфо Родригеса Саа, який 23 грудня проголосив дефолт. Проте акції громадської непокори продовжувались. Вони проходили під гаслом «Забирайтесь усі!»…, що свідчило про недовіру всім трьом гілкам влади. Мешканці столиці пікетували урядові установи. В країні почали стихійно утворюватись органи народного самоврядування, які взяли на себе забезпечення населення всім необхідним. Це був безпрецедентний приклад суспільної солідарності, реальний вияв народного суверенітету [13, 24].

У січні 2002 року Конгрес обрав нового тимчасового Президента – Едуардо Дуальде. Його уряд дещо стабілізував ситуацію, після чого стало можливим обрання президента на чотирирічний термін повноважень, сформування постійного кабінета (2003 р.).

Криза 2001 – 2002 років – багато в чому наслідок тих причин, які викликали російський дефолт 1998 року. Обидві ці події пов’язані зі світовою фінансовою кризою, яка почалась у Східній Азії та перекинулась на інші ринки. Те, що аргентинська катастрофа трапилась на три роки пізніше від російської, було обумовлено більшою стійкістю фінансового ринку цієї країни. Однак і він не вистояв проти кризи, що вибухнула. Створене за рецептами неоліберальної школи «аргентинське чудо» 1990-х років ганебно закінчило свої дні. Амбіційний проект повернення Аргентини до лав провідних світових економік, до яких її відносили на початку ХХ століття, не відбувся.

Катастрофа мала далекосяжні наслідки для політичної системи країни. Вона викликала серйозні зрушення в масовій свідомості, що відобразилося на подальшому перебігу подій аж до цього часу. Післякризова «система координат» досі визначає розподіл сил в аргентинській політиці. Що змінилось у владі і в суспільстві після дефолту?

Першим та основним його наслідком став реванш держави як економічного актора, оскільки відмова від неолібералізму об’єктивно означала посилення соціальної та економічної ролі держави, відновлення її регуляторної та контрольної функцій [13, 25]. Ця тенденція була загальною для країн регіону, які перенесли подібні кризові явища. Між тим відновлення регуляторної ролі держави призвело до загального посилення державної, і передусім виконавчої влади. Цей процесс наростав у міру виходу з кризи і на цей час не завершений, експансія держави триває.

Посилення виконавчої влади призвело до коригування системи розподілу влади і перш за все вплинуло на становище парламенту. В цьому – головне пояснення появи на континенті популістських режимів на чолі з лідерами, які претендують на роль харизматичних вождів нації. Знову проявився феномен латиноамериканського «каудилізму» (вождизму) в його сучасному респектабельному варіанті [15, 18]. ( «Каудильйо (ісп. сaudillo вождь), 1) офіційний титул глави держави в Іспанії генералісімуса Ф.Франко. Каудильйо має фактично необмежені повноваження вищого державного, політичного і військового керівництва («каудильйо відповідає перед богом та історією»). 2) У низці країн Латинської Америки каудильйо – глава держави, який здійснює особисту диктатуру». Однак необхідно зауважити, що каудилізм як політичне і правове явище не вичерпується випадками особистої диктатури латиноамериканських президентів. Під каудилізмом в широкому сенсі розуміють геґемонію глави держави в політичній системі держави.)

Слід сказати, що в цілому відмова від неоліберальної політики відбувалася в Латинській Америці досить болісно. Повністю порвати з неоліберальною моделлю зміг, мабуть, лише Уго Чавес. Бідні країни регіону, наприклад, Болівія й Еквадор, потрапили в більш складне становище, адже не мали запасів нафти та інших природних ресурсів. Уряди реформаторів опинились тут «поміж двох вогнів»: знизу – потужний тиск мас, згори – протидія соціальним проектам зі сторонни еліт, які хотіли зберегти привілеї, а також зі сторони іноземних структур.

З метою уникнення, з одного боку, «повстання мас», а з іншого – соціального розколу провідні країни континенту – Бразилія та Аргентина – взяли на озброєння стратегію обережного відступу від неолібералізму. Це означало відмову від тотальної націоналізації попередньо приватизованої власності за умови повернення державі ключових позицій у базових галузях – у сфері транспорту, зв’язку, виробництва енергоносіїв. Також посилилася соціальна роль держави, виросли обсяги пропонованих населенню послуг.

Аргентинський уряд 2000-х років найбільшу увагу звернув на пошук шляхів урегулювання зовнішнього боргу, налагодженню відносин з МВФ. Щоб оздоровити економіку та досягти зростання без «ув’язання» в боргах, було необхідно форсувати процес регіональної інтеграції та зміцнювати «Південний спільний ринок» – Меркосур. (Меркосур (Mercosur) – «Південний спільний ринок» – південноамериканська зона вільної торгівлі. Створена у 1991 році Аргентиною, Бразилією, Уругваєм та Парагваєм. До складу цього об’єднання держав, крім вказаних (вони є його головними, постійними членами), входять також як асоційовані члени: Чилі (з 1996 року), Болівія (з 1997 року), Перу (з 2003 року), Колумбія, Еквадор та Венесуела (з 2004 року).

До 2004 року до цього об’єднання входили, або хоча б брали участь у його проектах практично всі держави Південної Америки, що дозволяло їм забезпечувати себе необхідними ресурсами за прийнятними цінами.

Що стосується Аргентини, то вона розширила зв’язки з Бразилією, що стала її економічним партнером №1 (приблизно 37% імпорту та 16% експорту за підсумками 2003 – 2006 років), а також почала шукати шляхи виходу на європейські ринки, поступово послаблюючи свою залежність від США. У підсумку Європейський Союз вийшов на друге місце за імпортом і на перше місце за експортом Аргентини (19% і 17% відповідно у 2003 – 2006 роках) [13, 27]. Головними партнерами Аргентини в Європі стали Іспанія та Італія. Непогані відносини складаються з Францією та ФРН.

У результаті збалансованої політики уряд післякризової епохи, який з 2003 по 2007 роки очолював Президент Нестор Кіршнер, швидко нарощував авторитет і зміцнював свою легітимність. Усього за 2 роки (2003 – 2005) рейтинг глави виконавчої влади піднявся з 22–25% до 70%: аргентинці вважали успішними реформи, які дали восьмивідсотковий економічний приріст, і політику уряду з підтримки інтеграційних процесів у Південній Америці.

У цілому вже до 2005 року уряду Кіршнера вдалось зміцнити свій авторитет та свої позиції в Національному Конгресі. У підсумку на проміжних виборах 2005 року його прихильники отримали більшість місць у нижній палаті – Палаті депутатів і майже половину місць у верхній палаті – Сенаті [13, 28].

Це послужило поштовхом для подальшого розриву, або, як кажуть аргентинці, «розлучення» з лібералізмом. Стали слабшати зв’язки президента та його оточення з міським середнім класом та дрібною буржуазією – головною опорою уряду Дуальде, а також Кіршнера в перші роки його правління. «Розлучення» з цими прошарками означало перш за все дрейф правлячих груп «вліво», що відповідало політичним тенденціям у всьому регіоні. В урядовій риториці посилилися популістські нотки. Уряд Кіршнера почав апелювати до соціально вразивого населення, бідних класів, включно з відповідними категоріями мешканців провінції Буенос-Айрес, набільш густо заселеної провінції, здатної дати суттєвий відсоток голосів на виборах. Також уряд став шукати підтримки населення бідних провінцій на півдні країни, яким в обмін надавались державні гарантії. Відповідно почали застосовуватися такі засоби, як прямі виплати громадянам, спроби впливати на ціни, дотації регіонам і т.ін.

Слід сказати, що цей популізм – явище цілком зрозуміле. Він наявний майже у всіх країнах Латинської Америки і пов’язаний з постійним відтворенням феномену «каудилізму», про який ми говорили раніш. Зокрема, в Аргентині урядові традиційно не вдається знайти підтримку серед середніх верств і перетворити їх на свою опору. Наявність бідноти на півдні країни, яка за площею займає майже 3/5 усієї території, а також бідноти в північних провінціях та в провінції Буенос-Айрес об’єктивно змушує президента звернутися до соціальної тематики.

У той же час соціально утиснутий електорат є сприятливим середовищем для посилення виконавчої влади та особистого впливу президента в країні, що і є суттю «каудилізму». До речі, в Аргентині «каудилізм», за винятком випадків короткочасних військових диктатур, досить помірний і традиційно здійснюється в конституційних рамках. Останні два десятиліття він існує більше «в потенції», ніж у реальності, оскільки влада президента обмежена парламентаризмом, системою політичних партій, незалежною юстицією.

Разом з тим експансія виконавчої влади має місце. Вибори виявились одним із етапів у цьому процесі, оскільки вони підтвердили мандат президентської команди та надали її діям необхідної легітимності.

Криза початку 2000-х років призвела до згортання традиційного для аргентинської ліберальної опозиції порядку денного, що включає такі проблеми, як зміцнення конституціоналізму та парламентаризму, правової держави, інститутів громадянського суспільства. Тимчасово ці лозунги втратили свою популярність, поступившись місцем соціальній тематиці. Однак ця тематика виявилась «узурпованою» урядом, який в умовах поступового відходу від неоліберальної політики взяв на себе відповідальність за вирішення соціальних проблем, зокрема за відновлення життєвого рівня населення.

Вибори 2007 р. в Аргентині мали дві особливості. Перша – участь в них як головних претендентів на пост глави держави, а точніше, двох жінок: дружини чинного президента – Крістіни Фернандес де Кіршнер (в Аргентині її називають просто Крістіною) – і представника лівоцентристської опозиції Еліси Карріо. Обидві – і «перша леді», і інша – відразу заявили про себе як лідери кампанії. Зрештою боротьба дійсно розгорнулась саме навколо них, залишивши інших кандидатів в числі аутсайдерів.

Друга особливість кампанії – підвищена увага до соціальної тематики. Майже всі кандидати так чи інакше звертались до соціальних проблем, а найбільш успішними виявились ті, хто був послідовним у відстоюванні саме соціальної програми. Зокрема соціальні питання стали головними в передвиборних виступах кандидатів-лідерів – і Крістіни, і Карріо.

Соціальні питання пропонувалось вирішувати перш за все шляхом посилення ролі держави, зміцнення держсектору, досягнення домовленостей з підприємцями відносно цін (здатність до цього уряд продемонстрував напередодні виборів, домовившись з постачальниками сільгосппродукції про заморожування цін на овочі), зростанню експорту.

Особливістю кампанії 2007 року став ранній екзит-пол: вже о 19.00, тобто в момент, коли закрилась основна кількість виборчих дільниць, на екранах телевізорів виникли написи «Перемогла Крістіна Кіршнер», «Друга – Еліса Карріо», «Другого туру не буде». Стали поступати і перші результати, які значно відрізнялись на різних каналах. Результатом голосування став тріумф «офіціалізму», який переміг, як і було обіцяно, в першому турі. Згідно зі статтями 97 і 98 аргентинської Конституції, обраним визнається кандидат на пост президента, який набрав у першому турі більше 45% голосів виборців, або не менше 40% голосів виборців, якщо при цьому існує розрив у більше ніж 10% голосів між цим кандидатом та наступним за ним за кількістю отриманих голосів. На виборах 2007 року мав місце саме останній варіант, оскільки розрив між Крістіною та Карріо виявився більшим ніж 10% [13, 45].

Слід відзначити, що якщо б в Аргентині діяли ті ж правила встановлення результатів виборів, що і в Україні, то необхідно було б провести другий тур, тому що жоден з кандидатів не набрав більш ніж 50% голосів виборців. Можливі підсумки цього другого туру складно передбачити, оскільки він призвів би до появи, всупереч логіці виборчої кампанії, єдиного кандидата від опозиції. Але аргентинське законодавство виключило таку ситуацію.

З цього приводу аргентинські юристи висловлюють таку думку: вказана вище норма Конституції зумисно передбачена на той випадок, коли в країні не склалася стійка опозиційна коаліція, яка здатна була б отримати безперечну підтримку виборців. Проведення другого туру в цьому випадку виявилось би чи безцільним використанням коштів, або змусило б опонентів режиму піти на створення об’єктивно нестійкого альянсу, що дало б у випадку його перемоги слабкий уряд чи спровокувало б до розколу електорату. При існуючому законодавстві такий сценарій виключається. Не слід стверджувати, що розглянута конституційна норма має на меті створити сприятливі умови для партії влади. Досить нагадати, що у 1999 році вона гарантувала перемогу в першому турі опозиційної коаліції ГРС та лівих сил, які набрали 48,5% голосів [13, 45].

Перемога на президентських виборах була не єдиною перемогою «кіршнеризму». Одночасно він посилив свої позиції і в національному Конгресі. Так, тепер 2/3 Сенату – це представники «офіціалізму». У розпорядженні партії влади 41 крісло у верхній палаті та, крім цього, голоси ще 7 сенаторів від інших партій, які підтримують «кіршнеризм»: разом президентська команда має 48 голосів із 72 [13, 45].

У палаті депутатів у кішнеристів до виборів було 111 власних мандатів і 34 мандати «співчуваючих» партій, які блокувались з «офіціалізмом» під час голосування; разом 145 мандатів із 257. Нині партія влади спирається на 150 голосів, з яких 131 – голос кіршнеристів, а 29 – голоси «співчуваючих». Це збільшення кількості мандатів слід вважати якісною зміною. Справа в тому, що кворум у нижній палаті складає 129 голосів. Отож партія влади має можливість проводити засідання та приймати легітимні рішення без представників інших партій, навіть без «співчуваючих» включно. За такого розподілу «офіціалізм» перетворився на гегемона, який визначає політику країни.

Громадянська коаліція Еліси Карріо також отримала певну вигоду. Головний результат Карріо: вона змогла потіснити свою alma mater – радикалізм – та очолити опозицію. Тепер коаліція може претендувати на роль «другої партії» у випадку відновлення хустисіалізму. Цей результат слід вважати важливою подією в політичній історії Аргентини, оскільки завдяки цьому відкриваються можливості для створення якісно нової опозиції – опозиції лівоцентриського напряму. Подальші плани партії – зміцнити своє становище до наступних виборів, консолідувати опозицію.

Результати Громадянської коаліції такі. Прихильники Карріо збільшили кількість мандатів у Сенаті з 2 до 5. У Палаті депутатів Карріо розпоряджається 32 голосами, що на 13 більше ніж раніше. Водночас з цих чисел видно, наскільки слабкий вплив опозиції в порівнянні з «кіршнеризмом». Поки що не може бути й мови, щоб опозиція очолила уряд, як це було в період, коли «другою партією» був ГРС [14, 45].

Висування Громадянської коаліції Карріо на позиції основного оппонента уряду продемонструвало занепад радикалізму та самого інституту ліберальної партії – ГРС. Дійсно, ця партія виявилась в ролі аутсайдера; за підсумками кампанії вона має лише 28 депутатських мандатів. Що стосується Сенату, то і тут представництво радикалів скоротилось з 15 до 9 місць [14, 45].

У цілому результати виборів свідчать про зміцнення партії влади та про кризу опозиції, фрагментація та слабкість якої не дала змоги сформувати альтернативу «кіршнеризму». Тепер на цю роль має підстави претендувати коаліція Еліси Карріо. Однак, для того щоб вийти за межі отриманих 23%, їй прийдеться піти на діалог з іншими партіями.

Висновки

Аргентина — федеративна республіка. У країні діє Конституція 1853 р. У неї неодноразово вносилися виправлення. Останні були внесені в 1994 р. До складу Аргентини входять 23 провінції й федеральний столичний округ Провінції. Федеральний столичний округ: Буенос-Айрес. Найбільше місто й столиця країни — Буенос-Айрес. Система державної влади базується на принципах представницької демократії, найважливішими з яких є виборність всіх органів влади й поділ влади. Вищий орган законодавчої влади — Національний конгрес, що складається із двох палат: Сенату (72 сенатора) і палати депутатів (257 депутатів). Конгрес щорічно затверджує національний бюджет, встановлює прямі й непрямі податки, засновує федеральний банк і регламентує його роботу, приймає митне законодавство, встановлює правила експорту й імпорту. До числа повноважень Конгресу відноситься прийняття кодексів — цивільної, карної, трудового й суспільної безпеки. Винятково до сфери компетенції Конгресу відносяться питання визначення границь держави й провінцій й їхньої безпеки.Конгрес ратифікує або відхиляє договори, укладені з іншими державами, а також міжнародними організаціями. У компетенції вищого законодавчого органа — дозволи введення іноземних військ на територію Аргентини і послання національних Збройних сил за межі країни. З доручення Конгресу оголошується про початок війни або про укладення миру. Конгрес засновує суди, підлеглі Верховному суду, повідомляє загальну амністію, приймає остаточне рішення по питанню про відставку президента або віцепрезидента, повідомляє про нові вибори.

Проводячи в останнє десятиліття істотні економічні й політичні реформи в умовах правління цивільної влади, Аргентина домоглася певних успіхів у демократизації соціально-політичного політичного життя. У цій республіці у влади стоять конституційні цивільні уряди й, на нашу думку, рецидиви диктаторської хвилі сьогодні малоймовірні не тільки для Аргентини, але й для інших країн латиноамериканського регіону.

Історичні події ХХ ст. в Аргентині показують, що демократія в цій країні не просто встояла, але одержала потужний імпульс розвитку й трансформації, інтегрувавши енергію цивільного суспільства, яке підсилилося в результаті кризи. Але це не означає, що між цивільним і політичним суспільством в Аргентині існує повна гармонія. Сучасний розвиток Латинської Америки показує, що зміст цивільного суспільства міститься в створенні механізмів інтеграції, цивільної взаємодії людей, що проживають в одній країні. Цивільне суспільство, за межами якого залишається значна частина, а іноді й більшість населення, виявляється збитковим, не тільки не здатним впливати позитивно на демократичну систему, але й небезпечним для існування такої системи.

Вибори в Аргентині, які відбулись в 2007 р., продемонстрували кризу традиційних національних партій – хустисіалізму та радикалізму. Обидві політичні течії були представлені на виборах в дуже трансформованому вигляді і в «багатьох видах».

Слід зазначити, що президентська кампанія 2007 року виявилась практично безальтернативною, оскільки жодна з запропонованих політичних пропозицій реально не змогла скласти конкуренцію «офіціалізму». Опозиція так і не змогла висунути єдиного кандидата, внаслідок чого голоси, які були подані проти партії влади, були розпорошені та значною мірою втрачені. Останній висновок підтверджується співвідношенням місць в парламенті, при якому «кіршнеризм», маючи рейтинг 45%, має більшість у нижній та 2/3 місць у верхній палаті. Що стосується опозиції, то вона, в сукупності зібравши на президентський виборах більше ніж 50% голосів виборців, задовольняється приблизно 1/3 місць у нижній і трохи менше 1/3 місць у верхній палаті Конгресу. Інші мандати – в руках невеликих, в основному регіональних, партій та блоків.

«Офіціалізм» після минулих виборів володіє кількістю мандатів, достатньою для проведення засідань Конгресу в повноважному складі без представників інших партій. Це означає серйозне посилення позицій виконавчої влади. По суті, можна вести мову про підконтрольність вищого законодавчого органу новому уряду. Саме цей висновок роблять багато аргентинських експертів.

У той же час перетворенню парламенту на «реєстраційну палату» при адміністрації президента перешкоджає наявність у ньому двох відносно стійких опозиційних фракцій – Громадянської коаліції та ГРС. Друга залишається на послідовно ліберальних позиціях. Перша ж має визначити своє місце в політиці: або перетворитися на політичну партію, за припущенням, лівоцентристської орієнтації, чи позиціонуватися як тимчасовий виборчий блок, необхідний для збереження громадського контролю за владою та трансформацію в майбутньому в нову політичну силу.

У цілому після кризи 2001–2002 років політичний режим в Аргентині зазнав трансформації. Підсилився вплив державного апарату, відбувся перерозподіл політичного впливу на користь партії влади. Новим явищем стала фемінізація політичної кампанії, висунення на ролі лідерів жінок, одна з яких обрана президентом держави.

З урахуванням викладеного, досвід Аргентини здається цікавим для нашої країни. Слід звернути увагу, що Аргентина – це «незахідна» цивілізація, яка шукає шляхи утворення демократичного ладу, який би враховував реалії регіону та менталітет населення.

Список використаної літератури :

1.         Абазов Р. Глобальные перемены и геополитика на пороге ХХІ века // Международная экономика и международные отношения. – 1999. – 2. – С. 116-120.

2.         Аргентинская Республика. Конституционный строй. Права человека. Выборы / Пер. с исп. – М.: Ленанд, 2007.

4.         Латинская Америка ХХ века: социальная антропология бедности / Отв. ред. Б.И.Коваль. – М.: Наука, 2006.

5.         Ворожейкина Т. Государство и общество в России и Латинской Америке // Общественные науки и современность. – 2001. – № 6. – С. 8–15.

6.         Ворожейкина Т. Специфика гражданского общества в Аргентине // Мировая экономика и международные отношения. – 1996. – № 6. – С. 32-44.

7.         Кауфман Р. Латинская Америка: новые вызовы / МЭ и МО, 1998. – № 4. – С. 71-82.

8.         Ковальова О. Латинська Америка: базова теорія регіональної інтеграції // Дослідження світової політики. Зб. наук. праць. Вип. 17. Відповідальний редактор Камінський Є.Є. – Київ: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, 2001. – С. 76–83.

9.         Ковальова О.І. Політична інтеграція в Латинській Америці: генеза, ключові характеристики, детермінанти кризових тенденцій. – Київ, 2004.

10.      Латинская Америка в международных отношениях. XX век / Отв. ред. А.Н. Глинкин – М., 1998.

11.      Латинская Америка и Карибы. Политические институты и процессы. — М., 2000. — С. 154.

12.      Латинская Америка в новой глобальной расстановке сил. – М., 1996.

13.      Миронов Н. Аргентинская демократия в поисках новой двухпартийности (обзор президентских и папрламентских выборов 2007 года) // Сравнительное конституционное обозоение. – 2008. – № 1(62). – С.24-45.

14.      Миронов Н. Избирательная система Аргентинской Республики // Избирательное право. – 2007.– №1. – С.34–45.

15.      Миронов Н. Особенности конституционного строя Аргентины после демократического перехода и реформы 1994 года // Сравнительное конституционное обозрение. – 2007. – №1. – С.18–33.

16.      Неолиберализм в Латинской Америке. Выпуск 1,2. – М., 1995.

17.      Переход от авторитаризма к демократии: латиноамерриканская специфика. – М., 1997.

18.      Орлов Г.А. Президентские республики в Латинской Америке. – М.: МГИМО, 1995. – 84 с.

19.      Страны мира. Полный универсальный информационный справочник. — М., 2002. — С. 559.

20.      Строганов А.И. Новейшая история стран Латинской Америки: Учебное пособие. – М.: Высшая школа, 2000. – 415 с.

21.      Сударев В.П. Организация американских государств обретает авторитет. // Международная жизнь – 1998. – № 6. – С. 38-45.

22.      Ткач О.І. Демократичні традиції сучасних політичних систем сучасності. // Актуальні проблеми міжнародних відносин. — Випуск 12. Ч.1У. — 1999. — C.23-31.

23.      Ткач О.І. Латинська Америка — деякі аспекти конституційних реформ // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія «Міжнародні відносини». — Випуск 12. — 1999. — C. 63-69.

24.      Ткач О.І. Модернізація політичних систем країн Латинської Америки (політологічний аналіз) — К.: Ніка-Центр. 2006. — 312 с.

25.      Ткач О.І. Політичні партії як фактор демократизації політичного життя країн Латинської Америки. // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія «Міжнародні відносини». — Випуск 13. — 1999. — С.62-65.

26.      Хорос В.Г., Миоский Г.Л., Майданик К.Л. и др. Авторитаризм и демокціонального університету імені Тараса Шевченка. Серія «Міжнародні відносини». — Випуск 13. — 1999. — С.62-65.

26.      Хорос В.Г., Миоский Г.Л., Майданик К.Л. и др. Авторитаризм и демократия в развивающихся странах. – М.: Наука, 1996. – 336 с.

27.      Шульговский А.Ф. Армия и политика в Латинской Америке. – М.: Наука, 1979. – 556 с.

28.      Шумов С.А., Андреев А.Р. История Латинской Америки.— М., 2003. — 712 с.

29.      http://help4mi.narod.ru/c_learn/gol_lat.php — Латинська Америка - загальні відомості.

30.      http://geoman.ru/books/item/f00/s00/z0000017/st014.shtml — Страны и народы — Аргентина.

31.      http://violencia.narod.ru/times.php — Аргентина — хроника реальных событий.