Курсовая работа: Обов’язки та права державних службовців

з предмету: "Адміністративне право України"

на тему: "Обов’язки та права державних

службовців"

Студентки ІІ курсу, 4 групи

Науковий керівник:

Київ 2003 р.

Зміст

Вступ

Розділ 1. Призначення, сутність та структура державної служби

1.1. Сутність, особливості та завдання державної служби

1.2. Структура державної служби

1.3. Принципи державної служби

Розділ 2. Державний службовець, його правовий статус

2.1. Поняття “державний службовець” – одне з головних понять у системі державної служби

2.2. Правовий статус державного службовця

2.3. Обмеження та вимоги, встановлені до держслужбовців

Розділ 3. Відповідальність державних службовців

3.1. Засади юридичної відповідальності державних службовців

3.2. Право на проведення державного розслідування

Висновок

Список використаної літератури та джерел законодавства

Вступ

Якщо благородні та мудрі управляють нерозумними та низькими, то панує порядок.

Якщо ж нерозумні та низькі управляють благородними та мудрими, то буде безлад.

Дякуючи цьому знаємо, що пошанування мудрості є основою управління країною.

Мо-Цзи. Із глави Пошанування мудрості.

Безперечним фактом є те, що успіх будь-яких державних перетворень насамперед залежить від ефективності діяльності управлінського апарату. На цей феномен звертали увагу ще мислителі стародавнього світу. Зокрема, Демокрит учив, що державні справи є найважливішими, а тому рекомендував допускати до управління лише тих, хто має відповідні знання, якості та знає справу. Сократівський ідеал адміністрування означав правління знаючих, тобто ґрунтувався на принципі компетентності в державному управлінні.

Зазначені підходи не змінилися й сьогодні, адже саме від чиновників, які покликані служити народові, залежить соціально-економічний та культурний розвиток держав, добробут населення. Власне, кожен із нас це відчуває на собі. Класик “раціональної” теорії бюрократії Макс Вебер вважав, що неминучою перспективою всіх демократичних держав є тотальна бюрократизація суспільного та державного життя. На його думку, на зміну капіталізму прийде не соціалізм, а суспільство, гранично бюрократизоване в цілях раціонального управління.

Відповідно проблематика державної служби є сьогодні вкрай актуальною, їй присвячено достатньо літератури, наукових розвідок, вона стала повноправною частиною теорії державного управління, зайняла місце серед навчальних дисциплін із підготовки фахівців у галузі державного управління.

У розвиненому вигляді офіційну професійну державну службу започатковано в Європі та США у середині ХІХ ст., а наприкінці того ж століття в основному склалася концепція державної служби сучасного типу. Основними її рисами вважаються:

1.        Існування відокремлених служб і компетенції, суворо визначеної у законах і правилах з метою зручності для прийняття рішень і контролю.

2.        Захист статусу і компетенції службовців (гарантоване просування по службі й пенсія для чиновників, система пільг і для державних службовців, незмінність суддів тощо).

3.        Чітка ієрархія і виконання розпорядчих і виконавчих функцій.

4.        Підбір кадрів на конкурсній основі.

5.        Повне відокремлення службової функції від особистих якостей і характеристик, оскільки службовець не може бути власником своєї посади.

Становлення демократичної, правової, соціальної держави, розвиток громадянського суспільства, інтеграція України в Європейське співтовариство є неможливими без функціонування якісно нової системи державної служби. У процесі розвитку держави у правовому соціальному напрямку кардинально змінюється призначення державної служби.

У період панування комуністичної ідеології в Україні не існувало навіть інституту державної служби, а чиновники були механічними виконавцями рішень так званої партійної номенклатури – “керівної і спрямовуючої” радянського суспільства. таким чином у державі сформувалась модель, що складалася не з професійних управлінців – виконавців волі народу, а з чиновників – провідників компартійних ідей.

У радянській юридичній літературі поняття державної служби визначалося як “сукупність юридичних норм, що встановлюють правовий стан службовців, умови й порядок проходження державної служби, види заохочень і відповідальності службовців”. Тобто державна служба розглядалася у вузькому розумінні – лише як юридичний інститут, який регламентує діяльність службовців. Не існувало окремого закону про державну службу, законодавчому регулюванню відпадали лише правові засади державної служби.

Головною сутнісною парадигмою державної служби на сучасному етапі державотворення стає реалізація законів держави, забезпечення захисту прав та інтересів громадян і накладення на них відповідних обов’язків, а її суспільне призначення полягає в оптимальному здійсненні функцій державного управління.

Що ж до поняття “державний службовець”, то воно вперше зустрічається в Законі “Про державну службу”. Його запровадження за відсутності терміна “службовець” на практиці призвело до розбіжностей у розумінні правового статусу державних службовців. Адже раніше, коли держава проникала в усі сфери суспільного життя, до складу державних службовців входили службовці як органів державної влади, так і сфери матеріального виробництва, інших сфер суспільно корисної діяльності. це було природно, оскільки в умовах тотального контролю над усіма суспільними процесами державні службовці – чи то голова виконкому, чи директор підприємства – були “провідниками” державної політики у відповідній сфері професійної діяльності. у такому розумінні були відсутні відмінності в трудовій діяльності службовців, а, отже, не було необхідності в істотній диференціації їх правового статусу. Як виняток, трудове законодавство не поширювалося не “мілітаризованих” службовців, умови праці яких регламентувалися нормами адміністративного права.

У ході демократичних перетворень в Україні функції держави зазнали істотних змін, результатом чого стало обмеження такої служби рамками органів державної влади. Ознакою поняття “державний службовець” є практичне виконання завдань і функцій держави, одержання заробітної плати за рахунок державних коштів. Державні службовці – це група службовців, яка покликана служити державі, виконуючи відповідні державні функції.

Розділ 1 . Призначення, сутність та структура державної служби

Державна служба розглядається як професійна діяльність осіб, що займають посади в державних органах та їх апараті з метою практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Тобто вона органічно пов’язана з державою, її роллю та місцем у житті суспільства. В діяльності державних службовців реалізуються завдання та функції держави, оскільки кожна посада – це коло службових повноважень, які складають частину компетенції відповідного органу, вона невідривно пов’язана з його структурою і в той же час має на меті організацію особового складу державного органу чи його апарату – державних службовців. Таким чином, якщо державну службу розглядати з огляду на місце, яке вона посідає в державній організації, то вона починається там, де встановлюється посада. Встановлення посад завершує організацію державних органів та їх апарату.

1.1 Сутність, особливості та завдання державної служби

Державна служба – це державний правовий і соціальний інститут, який здійснює в рамках своєї компетенції реалізацію цілей та функцій органів державної влади шляхом професійного виконання службовцями своїх посадових обов’язків і повноважень, що забезпечують взаємодію держави й громадян у реалізації їх інтересів, прав і обов’язків. Державна служба органічно пов’язана з державою, її роллю та місцем у житті суспільства. В реальній дійсності вона втілюється у виконання певних завдань і функцій держави – законодавчих, виконавчих, судових, прокурорсько-наглядових; її напрямки фактично відповідають основним формам державної діяльності. В діяльності державних службовців реалізуються завдання та функції держави, оскільки кожна посада – це коло службових повноважень, які складають частину компетенції відповідного органу, вона невідривно пов’язана з його структурою і в той же час має на меті організацію особового складу державного органу чи його апарату – державних службовців.

Головною рисою сучасної державної служби є пріоритет прав та інтересів особи зі зміною співвідношення державного й власного інтересів на користь останнього. Державна служба забезпечує виконання місії сучасної держави – служби суспільству.

Державна служба – це явище, яке можна охарактеризувати, виходячи з різних аспектуальних засад:

Як складне системне явище, державна служба володіє певними цінностями, що пов’язані передусім із культурою управління і можуть змінюватися залежно від часових параметрів та місця її здійснення. Головні цінності такі:

а) нейтральність – власні переконання службовця не повинні мати значення і це дає можливість співпрацювати з будь-яким політиком;

б) чесність і непідкупність – в основу діяльності службовця покладено його служіння суспільству й державі. Він не може представляти приватні інтереси, оскільки це може призвести до корумпованості державного апарату;

в) професійна честь – правила поведінки службовця повинні включати такі моральні якості, як лояльність, безпристрасність, гордість за добре виконану роботу;

г) постійне перебування на посаді – вступ і проходження служби базується на засадах кар’єрної служби.

Стосовно завдань державної служби, то вони зазнають у перехідний період докорінної зміни. Можна визначити такі завдання:

-           охорона конституційного устрою, створення умов для розвитку відкритого громадянського суспільства, захист прав та свобод людини та громадянина, а також якісне надання населенню різноманітних управлінських послуг;

-           досягнення цілісності державного механізму й стійкості засад державного управління. Цього можна досягти чітким дотриманням апаратом управління Конституції, законів та інших нормативно-правових актів;

-           забезпечення ефективного функціонування органів державної влади відповідно до їх повноважень і компетенції, що можливо при впровадженні новітніх досягнень науки;

-           демократизація діяльності апарату, забезпечення прозорості в його діяльності, подолання бюрократизму, корупції, протекціонізму та інших негативних проявів у державній службі, створення сприятливих соціально-правових, матеріально-фінансових, інформаційних та інших умов, що необхідні для ефективної діяльності державних службовців.

Цілі та завдання, що стоять перед державною службою, обумовлюють її основні функції, які умовно поділяються на два рівні. Реалізуючи свої функції, державна служба виступає своєрідним інститутом реалізації функцій і завдань держави, підтримки життєдіяльності суспільства. Зазначені функції, що відображають роль державної служби в суспільстві, віднесені до функцій першого рівня:

-           забезпечення реалізації державної політики в управлінні суспільними процесами;

-           забезпечення результативної та стабільної діяльності органів державної влади відповідно до їх завдань, повноважень і компетенції на конституційних засадах;

-           захист прав і свобод людини і громадянина, реалізація їх інтересів, надання громадянам управлінських послуг на високому рівні;

-           створення умов для залучення на державну службу найбільш професійних та відданих справі кадрів – фахівців нової генерації.

Щодо функцій другого рівня, то вони відображають роль держави в системі державного механізму:

-           установлення професійно-кваліфікаційних характеристик посад державних службовців;

-           максимально об’єктивний і гласний добір та просування кадрів на основі їх ділових та професійних якостей, заслуг і результатів роботи;

-           статистичний облік кадрів державної служби;

-           оцінка раціональності та ефективності затрат на апарат;

-           формування дійового кадрового резерву;

-           відповідне матеріально-технічне та технологічне забезпечення виконання державними службовцями їх функцій;

-           організація професійного навчання персоналу державної служби;

-           здійснення ефективного управління державною службою;

-           розробка форм публічної відповідальності державного апарату.

1.2 Структура державної служби

Державна служба – як будь-який соціально-правовий інститут – має свою структуру, що складається з відповідних видів і рівнів. Вид державної служби визначається залежно від виконуваних нею державних функцій. Можна запропонувати таку класифікацію видів державної служби:

а) загально функціональна (адміністративна):

-           служба в органах виконавчої влади;

-           служба в апараті законодавчого органу;

-           служба в Адміністрації Президента України.

б) спеціалізована:

-           служба в судових органах та органах юстиції;

-           служба в органах прокуратури;

-           служба безпеки;

-           податкова служба;

-           митна служба;

-           служба в органах внутрішніх справ;

-           дипломатична служба;

-           служба в управлінні Збройних Сил та інших військових формувань;

-           служба в Національному банку України.

в) цивільна:

-           наукова і науково-технічна діяльність;

-           освітня діяльність;

-           медична діяльність.

Але в теорії адміністративного права та практиці державного управління найпоширенішою є класифікація державних службовців на види за владними повноваженнями, які закріплюються як у законодавчих актах, так і в інших правових документах – положеннях, статутах, рішеннях і т. под.

За такою класифікацією виділяють:

-           допоміжний персонал. Його діяльність пов’язана з виконанням матеріально-технічних дій, які не тягнуть за собою юридичних наслідків, але мають велике значення в управлінській практиці, бо в процесі такої діяльності готуються умови для здійснення юридично значущих дій. Допоміжний персонал – це секретарі, діловоди, архіваріуси, лаборанти, стенографісти та ін.

-           спеціалісти. Це службовці, які мають професійні знання в окремих галузях та здійснюють професійну діяльність. Це лікарі, вчені, агрономи, юрисконсульти та ін. Їх посади не пов’язані керівною діяльністю і не породжують юридичних наслідків. Лише в окремих випадках їх дії можуть створювати юридичні наслідки.

-           посадові особи. На них покладено здійснення організаційно-розпорядчих та контрольно-дорадчих функцій. Їх дії завжди тягнуть за собою юридичні наслідки. Вони своїми діями створюють юридичні акти, які здатні породжувати, змінювати, припиняти конкретні юридичні відносини.

Представники адміністративної влади. Це службовці, чиї дії поширюються на осіб, що їм не підпорядковані. Вони наділені правом застосовувати адміністративний примус, а деякі з них – і адміністративні стягнення за адміністративні правопорушення.

1.3 Принципи державної служби

Принципи державної служби – це основоположні ідеї, положення, настанови, які віддзеркалюють об’єктивні закономірності та обґрунтовані напрями реалізації компетенції, функцій та завдань органів державної влади, повноважень та обов’язків державних службовців, які працюють у системі державної служби. Умовно їх можна згрупувати у дві основні групи:

ü   Загальні:

-           служіння українському народу та Українській державі;

-           демократизм, гуманізм і соціальна справедливість;

-           закономірність, що забезпечує пріоритет прав та свобод людини і громадянина;

-           професіоналізм, компетентність, ініціативність, чесність, відданість справі;

-           персональна відповідальність за виконання посадових повноважень і дотримання службової дисципліни;

-           політична неупередженість;

-           відкритість, гласність та контрольованість.

ü   Організаційно-функціональні:

-           єдність системи державної служби. Незважаючи на різноманітність посад держслужбовців усі вони діють в межах єдиної, скоординованої з єдиного керівного центру системи – Головного управління державної служби (воно й забезпечує функціональне управління державною службою);

-           політична нейтральність державної служби. Держслужбовці можуть брати участь у політичній чи іншій громадській діяльності лише поза межами їх службових обов’язків і в поза робочий час;

-           рівність доступу до державної служби. Цей принцип міститься в ч.2 ст.38 Конституції України, а також у статті 4 Закону України “Про державну службу”, в якій зазначено, що право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір.

-           ієрархічність системи держслужби характеризується системою відносин, побудованих на засадах чітко встановленої підлеглості нижчих органів державної влади вищим, нижчих за посадою державних службовців – вищим. Цей принцип є засадним для функціонування системи органів виконавчої влади, саме він забезпечує дотримання єдино встановленої виконавчої дисципліни на всіх рівнях державного апарату.

-           уніфікованість державної служби означає, що існує єдиний для всіх держслужбовців порядок проходження державної служби в державних органах та їх апараті, обмеження, пов’язані з її проходженням, єдина система та класифікація посад державних службовців (ст.. 25 та 26 Закону України “Про державну службу”), типові професійно-класифікаційні характеристики, а також загальні стандарти держслужби, загальні права, обов’язки, гарантії, заохочення державних службовців, загальна система підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації держслужбовців, загальні підстави припинення державної служби тощо.

-           стабільність інституту державної служби. Цей принцип означає, що основний склад державних службовців, який складається з адміністративних посад, має професійно здійснювати свої функції незалежно від політичних коливань та змін урядів чи його окремих членів, забезпечуючи таким чином ефективне виконання функцій. Згідно статті 30 Закону “Про державну службу” зміна керівників або складу державних органів може бути підставою для припинення службових обов’язків лише у випадку патронажної служби.

-           ефективність держслужби – необхідність функціонування держслужби в режимі досягнення поставлених цілей з мінімально можливими витратами матеріальних і фінансових ресурсів.

- система заслуг означає, що прийняття на державну службу здійснюється не за вказівками, а на підставі ділових і особистих якостей, компетентності та кваліфікації кандидата, результатів іспитів.

Розділ 2 . Державний службовець, його правовий статус

Поняття “державний службовець” не має конкретного визначення. Воно введено в життя Законом “Про державну службу”. Зі змісту ст..1 можна зробити висновок, що основною ознакою державних службовців є організація їх роботи на основі професіоналізму. Але відсутність чіткого визначення породжує численні запитання про визнання окремих категорій службовців державними.

Між поняттями “державний службовець” і просто “службовець” є відмінності. Слід пригадати, що різні найменування працівників виникли в результаті суспільного поділу праці. З появою держави управління виокремлюється у самостійну суспільну функцію, яку здійснює певна група людей, для яких управлінська праця стає професією. Саме цей зміст роботи державних службовців не охоплювався терміном “службовець”. Службовець – це просто соціальна група, головним призначенням якої є здійснення на платній основі певних, необхідних для суспільства функцій, шляхом виконання конкретних завдань у відповідних органах, установах і організаціях.

2.1 Поняття “державний службовець” – одне з основних понять у системі державної служби

Щодо поняття “державний службовець”, то Закон лише констатує, що до них належать особи, які займають посади в державних органах та їх апараті і мають відповідні службові повноваження. В спеціальній літературі це поняття розглядається в широкому розумінні – особа, яка в порядку, встановленому правовим актом, займає посаду в державній організації (органі державної влади, а також підприємстві, установі, організації, заснованих на державній власності).

Поняття “державний службовець” розглядають у широкому і вузькому розумінні. У першому випадку – це індивідуальний суб’єкт права, який здійснює функції державного управління не лише в органах державної влади, а й в інших державних організаціях, установах, підприємствах. У вузькому розумінні державний службовець – це особа, яка займає певну посаду лише в органах державної влади. Для української системи державної служби є другий підхід.

В Україні загальні засади діяльності, а також статус державних службовців (про що мова піде нижче), які працюють у державних органах та їх апараті, в основному, визначені у Законі “Про державну службу”. А от відсутність чіткого нормативного визначення поняття “державний службовець” є розповсюдженим явищем у багатьох країнах навіть із стабільною системою законодавства з державної служби. А тому його зміст розкривається через поняття “державна служба”. Як вже зазначалося в розділі першому, закон визначає державну службу як професійну діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті, щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.

Аналізувати поняття “державний службовець” можна як мінімум у трьох аспектах, з трьох точок зору:

ü   державно-правова: державний службовець – це “слуга” держави, наділений нею відповідними повноваженнями. Він репрезентує державу в її багатоманітних взаємозв’язках як усередині, так і зовні.

ü   адміністративно-правова: держслужбовець володіє владними, організаційно-розпорядчими повноваженнями. Будучи представником держави, він застосовує юрисдикційні заходи й повноваження, застосовує адміністративно-правові санкції.

ü   кримінально-правова: державний службовець – особливий суб’єкт кримінальної та адміністративної відповідальності.

В умовах державотворення в Україні, а відповідно й ускладнення завдань та функцій держави, роль і значення державної служби невпинно зростають. Останнім часом законодавчими та виконавчими органами здійснені певні заходи щодо вдосконалення правового регулювання державно-службових відносин та організації державної служби. Правовий статус державних службовців – це сукупність прав, обов’язків, свобод, обмежень, відповідальності, що встановлені законами і гарантовані авторитетом держави. Він закріплений в розділі ІІІ Закону України “Про державну службу”.

Правовий статус вищих посадових осіб в Україні регулюється Конституцією України та спеціальними законами. До цієї категорії законодавець відніс Президента України, Голову Верховної Ради та його заступників, голів постійних комітетів Верховної Ради та їх заступників, народних депутатів, Прем’єр-міністра, членів Кабінету Міністрів, Голову та членів Конституційного Суду, Голови та суддів Верховного Суду, Голову та арбітрів Вищого арбітражного суду, Генерального прокурора та його заступників (ст..9 Закону України “Про державну службу”). А регулювання правового становища державних службовців, що працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної служби, митного контролю, служби безпеки, внутрішніх справ та інших, здійснюється відповідно до вказаного закону, якщо інше не передбачено законами України.

2.2 Правовий статус державного службовця

Отже, як було вказано вище, правовий статус державних службовців – це сукупність прав, обов’язків, свобод, обмежень, відповідальності, що встановлені законами і гарантовані авторитетом держави.

Основними елементами правового статусу державного службовця, що розкриває демократизм державної служби й обумовлює її ефективне функціонування, виступають права державного службовця. З точки зору державно-управлінської діяльності, найважливішим аспектом є службові права, за допомогою яких здійснюється службова діяльність. Службові права прямо пов’язані з виконанням посадових обов’язків. Інколи права державного службовця реалізуються з метою виконання визначених законодавчими актами посадових обов’язків. Аналізуючи діяльність державного службовця, необхідно розглянути його особисті права – важливу складову системи прав держслужбовця. Саме останні виконують суттєву мотиваційну функцію, стимулюючи його інтерес в отриманні матеріальних та інших винагород, у просуванні по службі, що є запорукою ефективної діяльності держслужбовця. У цілому зміст правового становища державних службовців характеризується загальногромадянськими, загально службовими та особистими правами.

До загальногромадянських прав віднесені такі:

а) державний службовець реалізує конституційне право громадян України “брати участь в управлінні державними справами” (згідно до ст..38 Конституції). При прийомі на державну службу не допускаються які-небудь обмеження;

б) користуватися правами і свободами, які гарантуються громадянам України Конституцією і законами України Конституцією і законами України

Таким чином, Основний Закон значною мірою регулює питання, пов’язані зі встановленням і реалізацією правового статусу державних службовців у плані їх загальногромадянських прав.

Тепер щодо загальнослужбових прав. Це повноваження, якими володіє кожен державний службовець:

а) брати участь у розгляді питань і прийнятті в межах своїх повноважень рішень;

б) одержувати від державних органів, підприємств, установ і організацій, органів місцевого та регіонального самоврядування необхідну інформацію з питань, що належать до їх компетенції;

в) відвідувати в установленому порядку для виконання посадових обов’язків підприємства, установи й організації незалежно від прав власності;

г) на повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників і громадян;

д) вимагати затвердження керівником чітко визначеного обсягу службових воно важень за посадою службовця;

е) безперешкодно ознайомитися з матеріалами, що стосуються проходження ним державної служби, в необхідних випадках давати особисті пояснення;

ж) вносити пропозиції щодо удосконалення державної служби в будь-які інстанції.

А до групи особистих прав державного службовця можна віднести такі, що пов’язані з кар’єрою державного службовця, реалізацією його прав на матеріальне забезпечення, відпочинок, пільги, а також на соціальний захист.

Щодо кар’єри, то тут можна вказати такі права:

а) на участь за власною ініціативою у конкурсі на заміщення посад більш високої категорії;

б) на просування по службі з урахуванням кваліфікації та здібностей, сумлінного виконання своїх службових обов’язків, участь у конкурсах на заміщення посад більше високої категорії;

в) перепідготовку і підвищення кваліфікації за рахунок коштів відповідного бюджету.

Підгрупа прав державного службовця на матеріальне забезпечення й відпочинок включає права:

а) на оплату праці залежно від посади, яку він займає, рангу, який йому присвоюється, якості, досвіду та стажу роботи;

б) щорічну оплачувану відпустку терміном не менше тридцяти календарних днів, додаткову відпустку за наявності відповідного стажу державної служби;

в) на здорові, безпечні та належні для високопродуктивної роботи умови праці;

г) медичне обслуговування своє й своєї сім’ї у державних закладах охорони здоров’я;

д) пенсійне забезпечення за вислугу років і грошову допомогу;

е) обов’язкове соціальне страхування на випадок захворювання або втрати працездатності в період проходження державної служби.

Для захисту своїх прав і законних інтересів службовець може використовувати право:

а) вимагати службового розслідування з метою зняття безпідставних, на думку службовця, звинувачень або підозри;

б) на соціальний і правовий захист відповідно до його статусу;

в) захищати свої законні права та інтереси у вищестоящих державних органів та у судовому порядку.

Крім того, державні службовці можуть об’єднуватись у професійні спілки для захисту своїх прав, соціально-економічних і професійних інтересів. Практика зарубіжних країн, зокрема тих, які входять до Європейського Союзу, засвідчує, що ефективність державної служби не в останню чергу залежить від функціонування певних представницьких структур державних службовців, які забезпечують їх надійний правовий та соціальний захист.

В Західній Європі авторитет державної служби базується на ґрунтовному законодавчому забезпеченні, а також на активній ролі державних службовців у сфері захисту своїх інтересів. Перед Україною стоїть завдання створення подібного спеціального офіційного органу, який би представляв і відстоював інтереси держслужбовців. А поки що, згідно ст..6 Закону “Про державну службу”, в Україні утворено Головне управління державної служби при Кабінеті Міністрів. Його мета – проведення єдиної державної політики та функціонального управління державною службою. Державна політика у сфері держслужби визначається Верховною Радою України. Основними напрямами державної політики у сфері державної служби є визначення основних цілей, завдань та принципів, функціонування інституту державної служби, забезпечення ефективної роботи всіх державних органів відповідно до їх компетенції.

Що ж до обов’язків державних службовців, то вони найбільш яскраво характеризують сутність їх службової діяльності адже держава приймає на роботу службовців саме з метою покладення на них певних службових обов’язків. Виходячи із загальних обов’язків, державний службовець повинен діяти на підставі, в обсязі та у спосіб, які передбачені Конституцією та законами України, а також укладеними і в установленому порядку ратифікованими міжнародними договорами України, на засадах чесності, справедливості, відповідальності, відкритості й прозорості. Крім цього, в Законі України “Про державну службу” (ст..10) перелічені такі основні обов’язки державних службовців, як:

-           забезпечення ефективної роботи та виконання завдань державних органів відповідно до їх компетенції;

-           недопущення порушення прав і свобод людини та громадянина;

-           безпосереднє виконання покладених на них службових обов’язків, своєчасне і точне виконання рішень державних органів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок своїх керівників;

-           збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їх відома під час виконання обов’язків, державної служби, а також іншої інформації, яка згідно з законодавством не підлягає розголошенню;

-           постійне вдосконалення організації своїх роботи і підвищення професійної кваліфікації;

-           сумлінне виконання своїх службових обов’язків, ініціатива і творчість в роботі.

Державний службовець повинен діяти в межах своїх повноважень. У разі одержання доручення, яке суперечить чинному законодавству, державний службовець зобов’язаний невідкладно в письмовій формі доповісти про це посадовій особі, яка дала доручення, а у разі наполягання на його виконанні – повідомити вищу за посадою особу.

Відповідно до вимог щодо змісту професійної діяльності та кваліфікації державний службовець повинен володіти:

-           знаннями з права, політології, економіки, державного управління, фінансів, кадрового менеджменту, соціальних та гуманітарних наук, екології;

-           умінням вільно орієнтуватися в соціально-політичній сфері, відбирати, аналізувати та узагальнювати інформацію;

-           аналітичним мисленням, розумінням сучасних проблем менеджменту, технологією адміністративної роботи, здатністю продукувати нові ідеї, управлінські рішення, соціальні технології.

Державний службовець повинен мати, як правило, повну вищу освіту, володіти державною мовою, а ті службовці, які за характером своєї роботи вирішують питання, пов’язані з формуванням та здійсненням міждержавних зв’язків, мають володіти на рівні побутового й професійного спілкування ще й однією з іноземних мов.

Державному службовцю забороняється:

- брати учать у діях, що суперечать національним інтересам України, розголошувати довірену йому державну таємницю, іншу інформацію з обмеженим доступом, установлену Законом України “Про інформацію” та “Про державну таємницю”, у тому числі й після залишення ним державної служби, а також використовувати таку інформацію для власного інтересу або інтересу інших осіб шляхом порад чи рекомендацій;

- брати участь у страйках та вчиняти дії, що перешкоджають нормальному функціонуванню органів державної влади;

- учиняти дії, що можуть бути розцінені як використання свого службового становища в корисливих цілях у власних інтересах, а також дії, які відповідно до чинного законодавства вважаються корупційними;

- виявляти всупереч інтересам справи упередженість або прихильність до будь-якого підприємства, установи, організації, органу, об’єднання громадян чи конкретної особи; проявляти бюрократизм, відомчість і місництво.

В той же час державний службовець не повинен приховувати від громадян факти та обставини, що становлять загрозу для життя, здоров’я і безпеки людей, крім випадків заборони розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, вичерпний перелік яких визначений законом, а також завдавати шкоди державній інформаційній політиці, суб’єктам інформаційних відносин шляхом ухилення чи утримання від ужиття заходів щодо охорони державної таємниці та іншої інформації з обмеженим доступом.

Конкретні обов’язки та права державних службовців визначаються на основі типових професійно-кваліфікаційних характеристик і відображаються у посадових інструкціях, що затверджуються керівниками відповідних державних органів у межах закону та їх компетенції.

Професійно-кваліфікаційна характеристика посади державного службовця – це нормативний документ, який визначає науково обґрунтований перелік професійних завдань, обов’язків та повноважень державного службовця, вимоги до його професійної підготовки, освітньої кваліфікації, досвіду практичної роботи.

Професійно-кваліфікаційна характеристика посади державного службовця є основним документом, за яким орган державної влади розробляє посадові інструкції державних службовців, і застосовується при доборі кадрів і формуванні кадрового резерву, прийнятті на державну службу, просуванні по ній, стимулюванні праці державних службовців, їх атестації, вирішенні інших питань, пов’язаних із проходженням служби, а також при формуванні програм перепідготовки державних службовців.

2.3 Обмеження та вимоги, встановлені до державних службовців

До державних службовців встановлені і відповідні обмеження. Так, наприклад, відповідно до ст..6 Закону “Про політичні партії в Україні” членами політичних партій не можуть бути:

1)         судді,

2)         працівники прокуратури,

3)         працівники органів внутрішніх справ,

4)         співробітники Служби безпеки України,

5)         військовослужбовці.

Хоча Закон “Про державну службу” не закріпив принципу політичного нейтралітету державних службовців, але він передбачений спеціальними законами. Так статтею 6 Закону “Про Службу безпеки України” закріплено принцип позапартійності співробітників Служби безпеки. Згідно зі ст..414 Митного кодексу України посадові особи митної служби також не можуть бути членами політичних партій. Статтею 17 Закону “Про внесення змін до Закону України “Про Збройні Сили України”” встановлено, що працівники Міністерства оборони України зупиняють членство у політичних партіях на період роботи у Збройних Силах України.

Закони України “Про державну службу” і “Про боротьбу з корупцією” встановили жорстокіші, порівнюючи з Кодексом про працю, умови прийняття на посади державних службовців та проходження ними державної служби. Відповідно до статті 12 Закону України “Про державну службу”, в якій встановлені обмеження, пов’язані з прийняттям на державну службу, не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі та його апараті особи, які:

- визнані у встановленому порядку недієздатними,

- мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади,

- у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи свояками.

Крім цього, Законами України “Про державну службу”, “Про боротьбу з корупцією”, Загальними правилами поведінки державного службовця встановлені обмеження, пов’язані з проходженням служби. Відповідно до них державний службовець не має права:

- займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, де він працює, а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики);

- сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним і юридичним особам у провадженні ними підприємницької діяльності, також отриманні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг з метою отримання за це для себе, своїх родичів або інших осіб матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг;

- входити самостійно, через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господарських товариств, організацій, спілок, об’єднань, що провадять підприємницьку діяльність;

- відмовляти фізичним і юридичним особам в інформації, надання якої передбачено правовими актами, навмисне затримувати її. Надавати недостовірну чи неповну інформацію; відмовляти у видачі або затримувати підготовку та видачу фізичним або юридичним особам передбачених законодавством довідок, посвідчень, інших документів;

- вимагати чи приймати від фізичних і юридичних осіб подарунки, послуги чи будь-які інші переваги, які є чи можуть виглядати як винагорода за рішення чи дії, які належать до його службових обов’язків.

Статтею 2 Закону “Про боротьбу з корупцією” державні службовці визначені суб’єктами корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних із корупцією. Стаття 1 цього Закону визначає, що корупційними діяннями є:

а) незаконне одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, у зв’язку з виконанням таких функцій, матеріальних благ, послуг або інших переваг, у тому числі прийняття чи одержання предметів (послуг) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх фактичної (дійсної) вартості;

б) одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством.

Статтею 5 цього Закону встановлено обмеження, схожі на вищевикладені у Законі “Про державну службу” і окремо виділені, відносно державних службовців, які є посадовими особами. Зокрема, вони не мають права:

- сприяти, використовуючи своє посадове становище, фізичним та юридичним особам у здійсненні ними зовнішньоекономічної, кредитно-банківської та іншої діяльності з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг;

- неправомірно втручатися, використовуючи своє посадове становище, у діяльність інших державних органів чи посадових осіб з метою перешкодити виконанню ними своїх повноважень;

- бути повіреним третіх осіб у справах органу державної влади, в якому він працює, або державного органу, діяльність якого він контролює;

- надавати незаконні переваги фізичним та юридичним особам під час підготовки й прийняття нормативно-правових актів чи рішень.

Статтею 13 Закону “Про державну службу” передбачено, що особа, яка претендує на зайняття посади державного службовця третьої-сьомої категорій, подає за місцем майбутньої служби відомості (декларацію) про доходи та зобов’язання фінансового характеру за минулий рік, у тому числі і за кордоном, щодо себе і членів своєї сім’ї. Зазначені відомості подаються державним службовцем щорічно.

Згідно з Указом Президента “Про обов’язкову спеціальну перевірку відомостей, що подають кандидати на зайняття посад державних службовців” від 19 листопада 2001 р. №1098 обов’язкова спеціальна перевірка проводиться стосовно відомостей, що подають кандидати на зайняття посад державних службовців, призначення на які здійснює глава держави або Кабінет Міністрів. Перевірці, яка здійснюється Головним управлінням державної служби України за участю Державної податкової адміністрації, Міністерства внутрішніх справ і Служби безпеки, підлягають:

üдостовірність даних, повідомлених кандидатом на зайняття посади про себе під час розгляду питання щодо прийняття його на державну службу або просування по службі;

üдодержання кандидатом на зайняття посади вимог, установлених законодавством про державну службу та боротьбу з корупцією, невиконання яких перешкоджає прийняттю та перебуванню на державній службі;

üдостовірність зазначених у деклараціях даних про доходи, зобов’язання фінансового характеру та майновий стан кандидата на зайняття посади щодо себе на членів своєї сім’ї.

Постановою Кабміну “Про затвердження Порядку розгляду питань, пов’язаних з призначенням на посади та звільнення з посад керівників, заступників керівників центральних органів виконавчої влади, урядових органів державного управління, державних підприємств та їх об’єднань, а також голів місцевих державних адміністрацій” від 13 грудня 2001 р. №1658 встановлено, що під час розгляду питань щодо призначення на посади міністрів, державних секретарів міністерств, їх заступників, керівників, заступників керівників інших центральних органів виконавчої влади, урядових органів державного управління, а також голів місцевих державних адміністрацій особа, яка претендує на зайняття даних посад, повинна подати, крім зазначеної декларації також відомості про належне їй та членам її сім’ї нерухоме та цінне рухоме майно, вклади у банках і цінні папери. Стаття 6 Закону “Про боротьбу з корупцією” встановила, що в разі відкриття валютного рахунку в іноземному банку державний службовець або інша особа, уповноважена на виконання функцій держави, зобов’язана у десятиденний строк письмово повідомити про це податкову службу із зазначенням номера рахунку й місцезнаходження іноземного банку.

Для виконання невідкладної й непередбаченої роботи за розпорядженням керівника державний службовець зобов’язаний з’являтися на службу у вихідні, святкові та неробочі дні, може бути відкликаним із щорічної або додаткової відпустки. Перебування на державній службі обмежується граничним віком: 60 років для чоловіків і 55 років для жінок. Досягнення граничного віку, якщо не продовжено в установленому порядку терміну перебування на державній службі, відмова від прийняття або порушення Присяги державного службовця, неподання або подання неправдивих відомостей щодо доходів є підставою для беззастережного звільнення державного службовця з посади.

До речі, щодо присяги. Вона є парадигмою діяльності даної категорії працівників (тобто державних службовців) у сфері державної служби. Саме інститут присяги у концентрованому вигляді формулює засадні вимоги до державних службовців, їхньої діяльності, дає чіткі підстави для спільного, єдиного розуміння цілей, завдань державного управління кожним державним службовцем та своєї конкретної ролі у складному механізмі державної влади. Громадяни України, що вперше зараховуються на державну службу, приймають Присягу такого змісту: “Повністю усвідомлюючи свою високу відповідальність, урочисто присягаю, що буду вірно служити народові України, суворо дотримуватися Конституції та законів України, сприяти втіленню їх у життя, зміцнювати їх авторитет, охороняти права, свободи і законні інтереси громадян, з гідністю нести високе звання державного службовця, сумлінно виконувати свої обов’язки”. Державний службовець підписує текст Присяги, який зберігається за місцем роботи. Про прийняття Присяги робиться запис у трудовій книжці.

Розділ 3 . Відповідальність державних службовців

Особи, винні у порушенні законодавства про державну службу, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з чинним законодавством. Саме розгляду відповідальності державних службовців і буде присвячений третій розділ роботи

3.1 Засади юридичної відповідальності державних службовців

Стаття 38 Закону України “Про державну службу” визначила засади юридичної відповідальності державних службовців, встановивши, що особи, винні в порушенні законодавства про державну службу, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з чинним законодавством. До державних службовців застосовуються такі види юридичної відповідальності:

·      матеріальна (статті 130, 133 Кодексу законів про працю України);

·      дисциплінарна (ст..14 Закону України “Про державну службу”);

·      адміністративна і кримінальна (ст..16 Закону “Про державну службу”, закон “Про боротьбу з корупцією”), а також про звільнення з державної служби за порушення Присяги державного службовця (п.6 ст.30 Закону “Про державну службу”).

Найважливішою з практичної та юридичної точок зору є дисциплінарна відповідальність. Вона настає при невиконанні чи неналежному виконанні службових обов’язків, перевищенні своїх повноважень, порушенні обмежень, пов’язаних із проходженням державної служби, а також за вчинок, який ганьбить його як державного службовця або дискредитує державний орган, у якому він працює. Крім цього, підставою для дисциплінарної відповідальності є правопорушення (дисциплінарний проступок), тобто вчинення (невиконання) службових обов’язків, правил внутрішнього розпорядку органу державної влади, наказів посадових осіб, вимог законодавчих актів, якщо це не передбачено кримінальним законодавством як злочин і не тягне за собою відповідальності в кримінальному порядку.

Законодавчою базою дисциплінарної відповідальності є положення про орган державної влади, регламенти діяльності органу (установи), типові професійно-кваліфікаційні характеристики посад державних службовців, посадові положення та інструкції, статути та спеціальні положення про дисципліну працівників окремих секторів державного управління (начальницький склад Збройних Сил, Служби безпеки, внутрішніх справ, митної служби, транспорту, зв’язку тощо).

Розрізняють три види дисциплінарної відповідальності: загальну, спеціальну та для керівних і виборник працівників. Загальна дисциплінарна відповідальність передбачає дисциплінарні стягнення, які за своїм змістом можуть бути поділені на такі три групи:

а) заходи морально-правового характеру – догана, попередження про неповну службову відповідність;

б) заходи матеріально-правового характеру – затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу або призначенні на вищу посаду, зменшення розміру чи зняття премій, надбавок за високі досягнення у праці й виконанні особливо важливої роботи, інших надбавок і доплат, установлених статтею 33 Закону “Про державну службу”;

в) припинення державної служби.

Адміністративна відповідальність настає за невиконання або неналежне виконання своїх обов’язків, тобто за здійснення адміністративного правопорушення. Такі характерні особливості адміністративного правопорушення, як суспільна небезпека, протиправність, винуватість є складовими адміністративної відповідальності.

Особливість підстав для адміністративної відповідальності посадових осіб і державних службовців полягає в тому, що вони несуть таку відповідальність за порушення встановлених загальнообов’язкових правил своїми власними діями, у тому числі неправомірними вказівками, виконуючи які, їх підлеглі, інші працівники порушують встановлені правила. Крім того, посадові особи можуть нести адміністративну відповідальність і за невжиття заходів щодо забезпечення виконання правил іншими особами, якщо забезпечення їх дотримання входить до кола їх службових обов’язків. У даному разі йдеться про проступки, скоєні з власної вини, та з вини, пов’язаної зі службовою діяльністю. Щодо останнього може застосовуватись й подвійна відповідальність – адміністративна та цивільна, адміністративна і дисциплінарна – за одне й те саме порушення. Цивільно-правова відповідальність являє собою передбачені законодавством засоби примусового впливу на порушника цивільних прав і обов’язків шляхом застосування до нього цивільно-правових санкцій, які тягнуть за собою невигідні майнові наслідки, що проявляються в позбавленні його певних прав або покладенні на нього додаткових обов’язків. Слід зазначити, що коли юридично значущі дії посадової особи пов’язані зі службовою діяльністю в рамках наданої йому компетенції, то відповідальність за шкоду, завдану посадовою особою, повинен нести орган державної влади. Виходячи з цього принципу, у випадках, коли конкретна посадова особа не може відповідати в суді (наприклад, у зв’язку з її звільненням, переходом на іншу роботу тощо), за її неправомірні дії несе відповідальність орган управління. Коли ж шкода, завдана посадовою особою внаслідок дій, які не пов’язані з виконанням службових обов’язків навіть і в робочий час, відшкодовується не органом державного управління, а безпосередньо вищою особою. Державний орган не несе відповідальності і за “особисті акти” службових осіб. Адже державний службовець, який має бути виконавцем державної волі, є звичайною людиною, яка, реалізуючи надані повноваження, проявляє свої суб’єктивні риси (громадську позицію, ідеологічну заангажованість, симпатії, антипатії, емоції тощо). Тому службові дії можуть нести на собі відповідні негативні наслідки. Орган державної влади, який відшкодував збитки потерпілій особі, має право звернутися до суду з регресним позовом до службової особи, яка є винною в заподіяній шкоді.

Звільняються від юридичної відповідальності службовці органів державної влади, які заподіяли шкоду правам, свободам громадян, інтересам держави під час здійснення службових повноважень, перебуваючи в стані надзвичайних ситуацій, стихійного лиха, необхідної оборони, крайньої необхідності або професійного ризику.

Кримінальна відповідальність державних службовців настає за так звані службові злочини, які за характером та проявом порушень поділяються на три види:

а) порушення повноважень: невиконання (неналежне виконання) повноважень (недбалість, бездіяльність);

б) перевищення повноважень: вчинення службовою особою акту, на який вона не мала законної влади, вихід за межі такої або недотримання відомих форм, процедур (одноосібне вирішення справи, яка повинна вирішуватися колегіально, або вчинення дій, які ніхто не має права здійснювати чи дозволяти тощо);

в) вчинення акту, що входить до повноважень, але з метою, яку не передбачає закон (зловживання владою або службовим становищем, хабарництво, посадовий підлог).

Зазначимо, що відповідальність за службові злочини, передбачені Кримінальним кодексом України (розділ XVII “Злочини у сфері службової діяльності”), настає стосовно службових осіб. У примітці до ст..364 сказано, що “службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або виконують такі обов’язки за спеціальним повноваженням”. Крім того, законодавець виокремлює поняття:

а) службові особи, які займають відповідальне становище. Це особи, посади яких згідно зі статтею 25 Закону “Про державну службу” віднесені до 3-6 категорій, а також судді, прокурори і слідчі, керівники, заступники керівників органів державної влади та управління, органів місцевого самоврядування, їх структурних підрозділів та одиниць,

б) службові особи, які займають особливо відповідальне становище. Це особи, зазначені в частині першій статті 9 цього ж закону, та особи, посади яких віднесені до 1 та 2 категорій державних службовців.

3.2 Право на проведення державного розслідування

Законодавчо передбачена можливість державному службовцю захистити свою репутацію шляхом зняття з нього безпідставних звинувачень або підозри. Стаття 11 Закону “Про державну службу” передбачила з цією метою проведення, на вимогу державного службовця, службового розслідування. Так, у разі відсторонення державного службовця від виконання повноважень за посадою проводиться службове розслідування, відповідно до “Порядку проведення службового розслідування стосовно державних службовців”, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 червня 2000 року №950.

Рішення про проведення службового розслідування може прийматися лише в чітко визначених випадках, а саме:

- у разі невиконання або неналежного виконання державним службовцем службових обов’язків, перевищення своїх повноважень, що призвело до людських жертв або заподіяло значну матеріальну чи моральну шкоду громадянинові, державі, підприємству, установі, організації чи об’єднанню громадян;

- у разі недодержання державним службовцем законодавства про державну службу, про боротьбу з корупцією, порушення етики поведінки;

- на вимогу державного службовця з метою зняття безпідставних, на його думку, звинувачень або підозри.

Головдержслужба може проводити службові розслідування за дорученням вищих посадових осіб України та Першого віце-прем’єр-міністра України, а у разі безпосереднього звернення державного службовця рішення щодо проведення службового розслідування приймається керівником Головдержслужби. Для проведення розслідування утворюється комісія, завданням якої є встановити, чи мав місце факт порушення з боку державного службовця, тобто, по суті, кваліфікувати дії останнього як правомірні чи неправомірні. Термін службового розслідування не може перевищувати двох місяців.

Висновок

Отже, в цій роботі я намагалася якомога ясніше висвітлити питання державної служби та визначити права та обов’язки державних службовців.

Нагадаємо, що:

-           державна служба в Україні – це професійна діяльність осіб, що займають посади в державних органах та їх апараті;

-           вона є частиною або однією із сторін організаційної діяльності держави;

-           ця організаційна діяльність спрямована на комплектування особового складу державних органів та інших організацій і правове регулювання роботу державних службовців;

-           зміст діяльності державних службовців полягає в практичному виконанні завдань і функцій держави;

-           особливість державної служби пов’язана з оплатою праці осіб, що на ній перебувають, з державних коштів.

Важливо підкреслити, що названі елементи вказують також на велику організаторську роль держави у розв’язанні проблем управління різними галузями, оскільки від професійних знань кадрів управління залежить виконання її завдань та функцій.

Закон України “Про державну службу”, прийнятий 16 грудня 1993 р., встановлює основні принципи державної служби, а саме:

-           служіння народу України,

-           демократизм і законність,

-           гуманізм і соціальна справедливість,

-           пріоритет прав людини і громадянина,

-           професіоналізм, компетентність, ініціативність, чесність, відданість справі,

-           персональна відповідальність за виконання службових обов’язків, дисциплінованість

-           дотримання прав та законних інтересів органів місцевого самоврядування

Він також розвиває конституційне положення про рівне право громадян на доступ до державної служби тощо.

А от щодо державних службовців, то, як вже було сказано, Закон лише констатує, що до них належать особи, які займають посади в державних органах та їх апараті і мають відповідні службові повноваження. В спеціальній літературі це поняття розглядається в широкому розумінні – особа, яка в порядку, встановленому правовим актом, займає посаду в державній організації (органі державної влади, а також підприємстві, установі, організації, заснованих на державній власності).

Підсумовуючи зазначимо, що правовий статус державних службовців як суб’єктів адміністративно-правових відносин загалом характеризується тим, що:

- їхні права та обов’язки встановлюються, як правило, у межах компетенції органів, в яких вони перебувають на державній службі;

- службові права та обов’язки характеризуються єдністю, своєрідність якої полягає в тому, що їх права одночасно є обов’язками, оскільки вони повинні використовуватися в інтересах служби, а обов’язки – правами, без наявності яких обов’язки неможливо здійснювати;

- здійснення службовцями своїх прав та обов’язків гарантується законодавством;

- законні приписи й вимоги державних службовців повинні виконуватися всіма, кому вони адресовані;

- держслужбовці мають право на просування по службі, тобто на службову кар'єру. Порядок і умови реалізації цього права встановлюються нормативними актами;

- передбачені обмеження окремих загальногромадянських прав службовців з метою ефективності службової діяльності;

- для них передбачені певні пільги, а також підвищена відповідальність за вчинення правопорушень.

На завершення необхідно зазначити, що, здійснюючи цілі державної служби, державний службовець завжди повинен дотримуватися прав та інтересів громадян. Лише такий підхід поверне довіру населення до інституту державної служби та, відповідно, до органів державної влади та до держави в цілому.

Список використаної літератури та джерел законодавства

1.      Конституція України

2.      Закон України “Про державну службу” від 16 грудня 1993 р.

3.      Кримінальний кодекс України, прийнятий сьомою сесією ВРУ 5 квітня 2001 р.

4.      Адміністративне право України.: Підручник / За заг. Редакцією проф.. Битяк Ю.П. – Х.: Право, 2001

5.      Коваленко А. Принципи організації та діяльності системи державної служби в Україні // Нова політика. – 2001. - № 2.

6.      Коцемир В. Професійно-кваліфікаційна характеристика, посадова інструкція як основа роботи з державними службовцями // Вісник УАДУ. – 2001. - № 2. - Ч.І.

7.      Державна служба: теорія практика.: Навчальний посібник / За ред. Малиновського В.Я. – Київ: Атіка, 2003

8.      Миронова Н. Сучасні підходи до оцінки ефективності державного управління // Актуальні проблеми державного управління. – Харків, 2000. - №1.

9.      Серьогін С.М. Влада і державна служба: Історичний аспект. – К.: Вид-во УАДУ, 1999.

10.    Научные основы государственного управления в СССР. – М.:Наука, 1968