Реферат: Особливості міжнародних стандартів щодо прав та свобод людини і громадянина

Вступ

Розділ 1 Поняття та правове регулювання міжнародних стандартів щодо основних прав, свобод і обов'язків людини і громадянина

1.1 Права і свободи людини в міжнародно-правовому аспекті

1.2 Юридична природа міжнародних стандартів прав людини

1.3 Характеристика загальних міжнародних стандартів прав людини

Розділ 2 Особливості міжнародних стандартів щодо основних прав, свобод і обов'язків людини і громадянина

2.1 Система Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини

2.2 Система національних засобів захисту прав людини (в контексті положень Конвенції про захист прав і основних свобод людини)

Розділ 3 Співвідношення міжнародно-правового і національного регулювання прав і свобод людини

3.1 Забезпечення міжнародних стандартів прав і свобод людини в Україні

3.2 Механізм захисту прав людини – основоположний принцип сучасного українського конституціоналізму

Висновки

Список використаних джерел

Основні права людини – один з головних правових інститутів сучасного демократичного суспільства. Його норми встановлюють найбільш суттєві, вихідні засади, які визначають положення особистості в суспільстві та державі, принципи їх взаємовідносин. У нинішній Європі інститут основних прав і свобод людини існує тільки на національному, але й на наднаціональному рівні, тобто в рамках Європейського Союзу в цілому. Він являє собою сукупність норм права Європейського Союзу, які закріплюють найбільш важливі, спільні для всього Союзу стандарти в сфері захисту основних прав і свобод людини, а також принципи взаємовідносин особистості з органами публічної влади на всіх рівнях.

Питання прав і свобод людини та громадянина на сьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої і зовнішньої політики усіх держав світової співдружності. Саме стан прав у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь – якої держави і суспільства в цілому.

Міжнародні стандарти щодо основних прав і свобод людини і громадянина регулюється низкою міжнародно – правових актів, які визначають політичні, природні, культурні, соціальні права.

Тому вирішення питання про міжнародні стандарти щодо основних прав, свобод і обов'язків є актуальним напрямком сучасної правової науки. Сукупність зазначених чинників й зумовили вибір даної теми дослідження.

Питання про міжнародні стандарти щодо основних прав, свобод і обов'язків розглядалися в працях таких авторів, як: А.Г., Баглай М.В., Габричидзе Б.И., Головатенко В., Грабильников А.В., Козлова Е.И., Ковлер А.И., Колюшин Е.И., Крупчан О.Т., Кутафин О.Е., Мишин А.А., Мюллерсон р.А., Присяжнюк Т., Румянцев В.О., Стрельцова О., Страшун Б.А., Тодика Ю.Н., Фрицький О.Ф., Чиркин В.Е., Яворський В.Д., та інших.

Основна мета курсової роботи полягає у визначенні особливостей міжнародних стандартів щодо прав та свобод людини і громадянина.

Основними завданнями курсової роботи є:

1) проаналізувати поняття міжнародних стандартів основних прав і свобод;

2) визначити механізм захисту прав людини;

3) визначити основні права, свободи людини і громадянина, закріплені міжнародними документами.

Об'єктом дослідження є правове регулювання у сфері міжнародних стандартів основних прав і свобод людини і громадянина.

Предметом курсової роботи складають суспільні відносини, які регулюють міжнародні стандарти щодо основних прав і свобод людини і громадянина.

У процесі написання курсової роботи використовувалися порівняльно – ретроспективний, формально – логічний, системного підходу, порівняльно – правовий методи, методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції, моделювання, абстрагування та інші методи дослідження.

Структура курсової роботи визначена метою і завданнями дослідження та включає в себе вступ, три розділи, висновки та список використаних джерел.

1.1 Права і свободи людини в міжнародно – правовому аспекті

Міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвитку та забезпеченню прав людини. Ці процеси набули особливої інтенсивності після другої світової війни, чому насамперед сприяла загальна демократизація міжнародних відносин, створення Організації Об'єднаних Націй, інших демократичних міжнародних інституцій.

Демократизації процесу, пов'язаного з проголошенням та захистом прав людини, значною мірою сприяло прийняття ряду міжнародних документів щодо закріплення, правової регламентації та розробки механізму міжнародного захисту прав людини у державах, які підписали відповідні міжнародні документи.

Серед найважливіших загальних документів, з якими повністю узгоджуються положення Конституції України, — Загальна декларація прав людини (1948 р.), Міжнародний договір про громадянські та політичні права (1966 р.), Міжнародний договір про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), Європейська конвенція про захист прав та фундаментальних свобод людини з протоколами (1950 р.), Європейський соціальний статут (1961 р.), Заключний акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975 р.), Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав — учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989 р.).[1]

Щоб мати уявлення про обсяги міжнародної діяльності, пов'язаної із захистом прав людини, достатньо зазначити, що на початку 90-х років у цій сфері діяли понад 60 різних міжнародних форумів, починаючи від Генеральної Асамблеї ООН і закінчуючи Засіданням експертів із прав людини та Робочою групою з примусових та недобровільних зникнень.

Україна як суб'єкт міжнародного права, одна із засновниць ООН, проводить активну роботу, спрямовану на використання не тільки національних, а й міжнародних інститутів захисту прав людини. Цьому сприяють положення Конституції України, згідно з якими "чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України" (ст. 9), а також визначення зовнішньої політичної діяльності України як такої, що "спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права" (ст. 18).

З огляду на подальшу демократизацію в Україні процесу захисту прав і свобод людини, у ст. 55 Конституції записано, що кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасницею яких є Україна.

Такими органами є Комітет з прав людини ООН, Європейський суд з прав людини, а також Європейська комісія з прав людини. Склад і порядок діяльності вказаних судів визначаються у розділах II, III і IV Європейської конвенції про захист прав та основних свобод людини.

1.2 Юридична природа міжнародних стандартів прав людини

Кожна країна світу, яка взяла на себе зобов'язання виконувати міжнародні конвенції, в тому числі й з прав людини, повинна керуватися принципами і нормами цих угод у своєму внутрішньому законодавстві. Норми, що містяться в міжнародних документах, обов'язкові для законотворчості розвинутих держав, тобто є міжнародними стандартами. Як визнано у літературі, цим терміном охоплюються різнорідні норми, такі як правила міжнародних договорів, резолюції міжнародних організацій, політичні домовленості (наприклад, Гельсінський заключний акт, документи Віденської та Копенгагенської зустрічей, міжнародні заичаї). Можна вважати, що людство виробило «своєрідний кодекс прав людини в міжнародному праві. Проте міжнародні стандарти — не не декларовані міжнародним співтовариством приклади, а норми, які необхідно втілювати в життя.[2]

На думку С.Черниченка, міжнародні стандарти в галузі прав людини — це міжнародно-правові, тобто такі, що випливають з норм міжнародного права, обов'язків держав. Тим часом Л.Шестаков висловлює заперечення, що права людини неможливо імпортувати, оскільки в кожному суспільстві вони мають специфіку. Міжнародні стандарти — тільки бездушні форми, а змісту й духовності вони набувають у державному відокремленому суспільстві. Щодо процесу виникнення національних норм з прав людини, то це зауваження має історичні підстави. М Орзіх вважає, що хоч основні права, свободи і обов'язки встановлюються найвищими органами державної влади у формі конституційного закону.., вони не можуть бути вужчими за змістом від міжнародно-правових стандартів. Це — завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи.

Наведені твердження свідчать, що сутність поняття "міжнародні стандарти” не є ще усталеною, особливо в тій частині, яка стосується юридичної сили міжнародних актів для учасників цих угод та інших суб'єктів міжнародного права. Проте саме визнання існування названих стандартів закладає правову основу того, що з часом права людини і в країні, де вона живе, відповідатимуть зразкам світового рівня в цій галузі.[3]

Слід зазначити, що визначення «міжнародні стандарти» стосується сучасних міжнародних документів у галузі прав людини, які беруть свій початок з Хартії прав людини, коли міжнародним співтовариством було покладено початок нормотворчому процесу на світовому рівні. До цього часу норми з прав людини виникали в національних правничих системах і, одержавши визнання світової спільноти, поширювалися через взаємини між державами. Кожна історична система права включає певну юридичну концепцію людини як суб'єкта права, її права та обов'язки — від примітивних і нерозвинених до сучасних. І суть правничої системи залежить від того, які саме права вона визнає, в якому обсязі та якою мірою їх гарантує. Коли керуватися постулатом, що кожна система права настільки є правом, наскільки вона грунтується на повазі до людської особи у всіх її проявах, то слушно стверджувати, що вся історія панування права (розподіл влад, демократія тощо) — це поступове усвідомлення і зміцнення почуття власної гідності кожної людини.

Коли розглядати права людини як галузь сучасного міжнародного права, то можна твердити, що, з одного боку, її формують принципи та норми, які закріплюють основні і похідні права людини і тим самим визначають стандарти демократії в міжнародній та національній системах, а, з іншого — демократію не можна повністю ототожнювати а правами людини.

У літературі існує: точка зору, шо "права людини” — це не що інше як гуманітарне право. З одного боку, дані права не обмежуються захистом прав індивіда, вони визначають характер міжнародного правопорядку та національних правових систем, з іншого ж — головною особливістю міжнародного гуманітарного права є те, що норми, які його складають, визначають права і обов'язки держав не тільки в їх відносинах між собою, а й в їх поводженні (відносинах) з людьми. Міжнародному співтовариству не однаково, наскільки гуманними та справедливими є національні закони та практика їх застосування .[4]

Інші юристи відносять до поняття міжнародного гуманітарного права тільки ті норми, які передбачають особливе заступництво найбільш вразливих груп населення — мирного, хворих, поранених, військовополонених та деяких інших категорій осіб у період збройного конфлікту. Щодо прав людини в широкому розумінні, то ці юристи віддають перевагу поняттю “міжнародне право прав людини».

Згідно з іншою концепцією, міжнародне гуманітарне право — це сукупність усіх норм та принципів міжнародного права, які приписують державам дотримуватися встановлених стандартів у їх відносинах між державними структурами та особистістю як у звичайних умовах, так і в особливих ситуаціях .

Можна зустріти і такий підхід, коли затвердження в міжнародному праві прав людини нібито робить індивіда суб'єктом міжнародного права. Однак об'єктом останнього є тільки міждержавні відносини, його механізм придатний лише для регулювання саме їх. Тому міжнародне право створює безпосередньо права та обов'язки для держав. З цього виходить і судова практика. Застосування норм щодо індивідів знаходиться виключно у компетенції держави. У тих випадках, коли міжнародні норми стосуються індивіда, назване право зобов'язує держави забезпечити їх реалізацію. І тільки у винятковиих випадках, коли державний механізм не в змозі цього зробити, міжнародне право передбачає безпосереднє застосування своїх норм за допомогою міжнародних установ. Такими є міжнародні кримінальні суди, які мають юрисдикцію шодо військових злочинів та злочинів проти людства. Ширшу юрисдикцію загального характеру мають установи ЄС, але і вони діють через держави. Міжнародні акти не містять визнання індивіда як суб'єкта міжнародного права. У тих рідких випадках, коли постає це питання, індивід розглядається як бенефіцарій (тобто, той, хто користується) норм міжнародного права. Що стосується прав і свобод, то індивід, звичайно ж, є суб'єктом, для нього вони й існують.

Загальновизнані норми прав людини притаманні як міжнародному, так і внутрішньодержавному прану. Вони відбивають історично досягнутий рівень демократії та гуманності суспільства на міжнародному та внутрішньодержавному рівні. Завдяки цьому останні мають особливі юридичні властивості. Ні міжнародний договір, ані внутрішньодержавний закон не можуть обмежити права людини. Для обгрунтування такого статусу використовується концепція природних прав людини. У ст. 21 Конституції України вона сформульована так: «Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними». Відповідно, конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22).

Це положення належить і до міжнародник договорів. Так, Статут ООН зобов'язує держави сприяти та розвивати повагу до прав людини (п. 3 ст. 1 розд. І). Будь-який договір, що принижує права людини, буде визнаний недійсним за ст. 103 Статуту, яка визначає за останнім переважаючу силу зобов'язань.

3 викладеного можна зробити висновок, що відносини між державами регулюються юридично. Головними в системі міжнародного права є норми, які обумовлюють права та обов'язки держав в їх відносинах. Такі норми містяться а міжнародних угодах або є загальновизнаними та мають статус звичаю. Що ж до "прав людини”, як галузі міжнародного права, то тут маємо справу з такою особливістю як норми та їх застосування державами у відносинах з людьми. Тобто тут спостерігаємо два аспекти у галузі "прав людини», а саме: 1) норми "прав людини” закріплюють права та обов'язки держав у відносинах між ними; 2) норми “прав людини” регламентують обов'язки і права держав в їх відносинах з людьми. Міжнародне співтовариство пильнує, щоб національні закони відповідали міжнародним стандартам у галузі прав людини.[5]

Необхідність розвивати міжнародне гуманітарне співробітництво, закріплюючи його в міжнародному праві, полягає в наступному. По-перше, історичний досвід показав, що антидемократичні держави становлять загрозу для загального миру та безпеки. Автори Статуту ООН вважають, що міжнародний мир та безпека не можуть бути забезпечені лише через запобігання та подолання актів агресії; для цього необхідно розвивати дружні відносини, між надіями та “вдаватися до міжнародного співробітництва у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру і у сприянні та розвитку поваги до прав людини і основних свобод для всіх, без відмінностей за ознакою раси, статі, мови і релігії" (п. 3 ст. 1 Статуту ООН). Післявоєнне життя показує, що чим вищі в державі стандарти демократії і соціальної справедливості, тим більшу довіру відчувають до неї інші народи. По-друге, у деяких випадках забезпечення прав людини та боротьба з їх порушеннями потребують об'єднання зусиль держав. Грубі та масові порушення прав людини, що виводяться у ранг державної політики (расизм, апартеїд, геноцид, дискримінація людей за будь-якими ознаками), можуть бути зупинені під тиском світової громадської думки за умови її підтримки міжнародним співтовариством держав. І, нарешті, загальновизнане уявлення про мінімальні стандарти поводження з людьми в демократичному цивілізованому суспільстві закріплюється в універсальних міжнародно-правових актах як вираз загального акумульованого досвіду, що відповідає даному етапу історичного розвитку. Відбиття таких узагальнених стандартів у національному законодавстві дозволяє реалізувати ідею єдності людства.

Дуже важливим є те, що держави, які підписали договори з прав людини, зобов'язані забезпечувати реалізацію їх положень у межах своїх територій. Так, ст. 9 Конституції України передбачає, шо чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою, є частиною національного законодавства України. Стандарти щодо основних прав і свобод, закріплені у Загальній декларації, є обов'язковими для всіх держав — членів ООН, якщо вони зробили про це заяву.

1.3 Характеристика загальних міжнародних стандартів прав людини

Необхідно зупинитись на деяких характеристиках міжнародних стандартів прав людини, які є загальними, тому що значна кількість держав закріпила їх у своїх внутрішніх законах. Загальна декларація містить положення, що всі люди народжуються рівними у своїй гідності та правах. Дане положення притаманне всім людям, що живуть на планеті Земля. Крім цього, визнання рівних та невід'ємних прав всіх її жителів є основою свободи, справедливості та загального миру і, дійсно, рівність людей не залежить ні від часу, ні від місця, ні від обставин. Міжнародне право затверджує рівність всіх людей. Але рівність існує в певній формі, яка забезпечується відповідною державою у відповідний історичний період. Тобто держава закріплює таку рівність у своїх законах, і остання набуває форму юридичної рівності.

Принцип рівності стає справді одним з основних у галузі захисту прав і свобод людини. Статті 1 і 2 Загальної декларації прав людини, п. 2 ст. 2 і ст. 3 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, статті 2 і 3 Пакту про громадянські та політичні права проголошують рівність всіх людей незалежно від раси, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження або інших обставин. Тобто, дискримінація за цими ознаками не допускається Існують також інші договори, за якими дискримінація забороняється щодо конкретних прав (наприклад, рівного права: дітей і підлітків стосовно соціальних заходів захисту; громадян на участь в управлінні державними справами та у виборах, а також у державній службі: всіх осіб на законний захист; на працю; на освіту тощо).

Обмеження рівноправності можуть бути встановлені, але тільки виключно законом. Визнання цього в міжнародному праві покликано запобігти на внутрішньодержавному рівні зловживанням з боку органів влади на різних рівнях через надання привілеїв тим групам населення, за якими право на окреме заступництво не є загальновизнаним. Будь-яке надання привілеїв поза межами закону означає довільне присвоєння додаткових благ, а це суперечить принципу рівноправності. Зрозумію, що надання відповідних пільг та привілеїв тим, хто їх потребує, не є дискримінацією, якщо вони надаються відповідно до закону. Ті, хто потребує таких пільг та привілеїв, звичайно, є особами, яким необхідний додатковий захист через те, що вони не можуть самі себе захистити з певних причин. Конституція України містить положення, що пільги окремим категоріям громадян встановлюються тільки законом (наприклад, статті 24 і 46).

Щодо міжнародних пільг та привілеїв, то не вважається дискримінацією і надається особливе заступництво вагітним та матерям-годувальницям (Конвенція про охорону материнства 1452 р ), біженцям (Конвенція про статус біженців 1951 р., дітям та підліткам (Конвенція про права дитини 1989 р.), жертвам тортур (Конвенція проти тортур 1984 р.), розумово-відсталим особам (Декларація ООН про права розумово-відсталих осіб 1971 р., інвалідам (Декларація ООН про права інвалідів 1975 р.), працюючим мігрантам (Європейська соціальна хартія 1961 р. та Конвенція про захист прав усіх працюючих мігрантів і членів їх сімей, прийнята ООН у 1990 р.) расовим та етнічним групам на тимчасовій основі, коли забезпечується їх фактична рівноправність (Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 р.). Особливе заступництво передбачається для тих, хто не в змозі скористатися перевагами рівноправності без додаткової допомоги.

На сьогодні склалися міжнародні стандарти прав людини. Відступати від них не можна. Міжнародна Конференція з прав людини, що проходила у Відні з 14 по 19 червня 1993 р. закріпила універсальний характер та стандарти прав людини, прийнявши консенсусом Заключний документ, шо складається з двох частин — Декларації і Плану дій. Він окреслює основні принципи і напрями співробітництва у сфері прав людини, відкриває міжнародному співтовариству шлях у світопорядок наступного тисячоліття. Основним завданням сьогодення є впровадження цих стандартів у життя .[6]

Таким чином, визнання міжнародних стандартів прав людини слід розглядати як історичне надбання суспільного розвитку, а також як процес нагромадження позитивного досвіду в галузі прав людини, що потребує глибокого вивчення, усвідомлення, пропагування і, нарешті, практичного використання у законотворчій діяльності всіх держав світу, особливо посткомуністичних. Розв'язання зазначених проблем стосується всіх держав — членів міжнародного співтовариства. І одним з головних завдань названого процесу повинно стати закріплення у масовій правосвідомості поняття прав людини як пріоритетного порівняно з іншими соціальними цінностями.

2.1 Система Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини

Багато авторів поділяють права людини на три покоління: 1-е покоління — громадянські і політичні права, проголошені буржуазними революціями; 2-е — соціально-економічні, в основу яких покладені соціалістичні вчення; 3-є — права колективні або солідаристичні, проголошені головним чином країнами третього світу.

Така класифікація не може прийматися як остаточна з причин динамічного розвитку правового інституту прав і свобод людини та зростання ролі судової практики у застосуванні норм міжнародного права, зокрема норм зазначеного інституту. Потреба визначити початкові напрями у становленні інституту прав і свобод людини виникла досить давно, ще в епоху буржуазних революцій, коли в Англії, Франції та США були прийняті перші декларації прав людини, де були визначені виключно громадянські і політичні права.[7]

Коли економічний базис в буржуазних суспільствах досяг певних, досить високих темпів розвитку, дістали свого розвитку соціально-економічні права. Для цього періоду характерна боротьба з утисками, яких зазнавали люди, котрі брали участь у капіталістичнону способі виробництва.

Третя група прав стала розвиватися у державах, які виникали в результаті антиколоніальної боротьби країн Азії, Африки і Латинської Америки. Проголошення права на самовизначення, наприклад, виникало як суть цього процесу. Серед цієї групи прав також можна виділити право
на мир, безпечне довкілля, свободу пересування, свободу совісті та ін. Поява такої групи прав було зумовлено насамперед результатом економічної залежності країн-колоній від держав, які проводили таку політику.

В даний час можна говорити також про появу прав, які б забезпечили гарантії реалізації вже загальновизнаних на міжнародній арені і закріплених не тільки у відповідних міжнародно-правових документах, а і у національному законодавстві прав та свобод людини.

Якщо права, які належать до перших двох поколінь, — це права і свободи, що належать кожному індивіду як такому, то права третього покоління можна назвати правами людини і народів. Існує також думка, що права третього покоління мають декларативний характер і потребують подальшого уточнення. Право на самовизначення є одним із загальновизнаних принципів міжнародного права. Це окреме положення в третій генерації прав, яке на сьогоднішній час є достатньо розвинутим на відміну від інших прав цієї генерації. Цей принцип зафіксований у багатьох міжнародно-правових договорах (ст. 1 Пакт про громадянські і політичні права 1948 р. і Пакту про економічні, соціальні та культурні права 1566 р.).

Отже, можна зробити висновок, що більшість прав і свобод людини є загальновизнаними. Міжнародна правотворчість (мається на увазі правотворчість міжнародних організацій) сприяє подальшому розвитку цих прав. Розвиток інституту прав і свобод людини залежить насамперед від діяльності міжнародних організацій і внутрішньодержавної практики в цій галузі.

Існує проблема забезпечення єдності поглядів держав на права і свободи людини.

Наука міжнародного права розробила спеціальний термін: міжнародні стандарти в галузі прав людини — і тепер під цим терміном розуміють сукупність існуючих норм у галузі прав людини, які розроблені за участю держав у міжнародному співіснуванні і містяться у відповідних міжнародно-правових документах або звичаях. Ці норми можна зустріти у багатьох міжнародних документах, резолюціях, конвенціях тощо.[8]

Механізм формування сучасного міжнародного права пройшов свій шлях від звичаю, що сформувався у відносинах між державами, до кодифікації цих відносин і їхнього нормативного закріплення. Механізм цей достатньо складний і, звичайно, тут також може йти мова про зворотний процес, тобто коли норми двосторонньої угоди між державами стають фундаментом для міжнародного звичаю і у подальшому йому надається правова природа. Цей механізм формування норм міжнародного права стосується таких його галузей, як морське право, дипломатичне і консульське право, право договору та ін.

За допомогою іншого механізму утворюються норми з прав людини, яким не може передувати звичай. Майже усі норми у галузі прав людини почали з'являтися як писане право, яке утворюється в рамках міжнародних організацій і тільки пізніше договірні норми стають звичаєвими.

Цілий ряд положень став загальновизнаними звичаєвими нормами. І це означає, що навіть коли держава не є учасником певного договору з прав людини, вона повинна підкорятися звичаєвим нормам в цій галузі, які вже виникли і є загальновизнаними. З цього приводу можна сказати, що такі універсальні положення є світовим надбанням і не можуть не застосовуватись державою. Наприклад, беззаперечним є те, що особу не може бути піддано арешту за цивільно-правові зобов'язання. Не визнається майже усіма державами, хоча міжнародна звичаєва норма, як відомо, складається з певної практики поведінки і її визнання є юридично обов'язковим. Визнання норми юридично обов'язковою здійсняється насамперед у законодавчому процесі. Але якщо йдеться про ратифікацію вищим законодавчим органом країни будь-якого документа міжнародно-правового характеру в галузі прав людини, то подальший розвиток цей документ дістає при своєму застосуванні в судовій практиці. Складається певна судова практика, і з цього приводу можна говорити про виникнення звичаєвої норми, якщо така практика є однаковою у ряді держав. Але і при сучасному розвитку міжнародного права не можна вважати, що більшість норм у галузі прав людини набули статусу звичаєвих.

4 листопада 1950 р. Комітет міністрів Ради Європи в Римі прийняв Європейську Конвенцію про захист прав і основних свобод людини, що набрала чинності для перших десяти держав у 1953 р.[9] Конвенція відкрита тільки для держав — членів Ради Європи. Конвенція захищає тільки громадянські і політичні, а не соціально-економічні права. Що ж до соціально-економічних прав, то в рамках Ради Європи 1961 р. була прийнята Європейська соціальна хартія, яка набрала чинності 1965 р. На відміну від Європейської Конвенції, яка передбачає систему індивідуальних скарг, які подаються до Європейського Суду з прав людини. Хартія передбачає для своєї імплементації тільки систему доповідей держав-учасників, які розглядаються спеціально створеним для нього Комітетом експертів.

Статті Європейської Конвенції сформульовані у формі зобов'язань держав і безумовних прав індивідів. Статті Хартії мають умовний характер.

Слід також відмітити, що у Страсбурзі в 1996 р. була прийнята в рамках Ради Європи Європейська соціальна хартія (переглянута). В її преамбулі підкреслюється необхідність зберегти неподільний характер громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав людини, а також надати новий поштовх Європейській соціальній хартії. За допомогою переглянутої Хартії зміст старого документа дещо оновився. З метою пристосування до нових умов у новому документі враховуються суттєві зміни у соціальній сфері.[10]

Цілком очевидно, що в рамках Хартії (старої та переглянутої) розроблені міжнародні стандарти соціально-економічних прав громадян не забезпечуються відповідними заходами та механізмами. Ці права залежать від соціально-економічного розвитку країни, стабільності її політичних процесів, розвитку внутрішнього законодавства. Багато держав хоча і декларує їх у своїх внутрішніх законах, але не забезпечує належне здійснення і дотримання цих прав. На відміну від соціально-економічних прав, громадянські і політичні права захищаються в рамках вже існуючих міжнародних процедур. На основі Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини нині діє Європейський Суд з прав людини. За допомогою Суду здійснюється контроль виконання вимог Конвенції та їх відповідність з внутрішнім законодавством держави. Суд розглядає індивідуальні скарги, в яких відповідачем виступає держава. Але для цього потрібним є визнання державою-учасником юрисдикції Суду. Якщо таке визнання сталося, то рішення Суду є обов'язковими для виконання державою-учасником у справах, по яких держава-учасник виступає відповідачем.

Отже, головною метою функціонування контрольних механізмів міжнародно-правових документів (в тому числі і Конвенції) полягає у контролі за дотриманням міжнародних стандартів прав людини країнами, які підписали відповідні угоди. Причому такий контроль здійснюється не тільки у межах прийнятих національними судами рішень, а й у межах існуючого законодавства. тобто вирішується питання відповідності чинного закону вимогам міжнародно-правової угоди.

Захист прав особи, яка бере участь у кримінальному процесі, проголошувався та закріплювався у різних міжнародно – правових документах як універсального, так і регіонального характеру. Європейська Конвенція про захист прав і основних свобод людини була прийнята 4 листопада 1950 р. і набрала чинності 3 вересня 1953 р.

Конвенція – це незалежна система “міжнародного загального права”. Ця система розвивається завдяки створенню європейським судом з прав людини прецедентного права.

Також основні принципи закріплені у Віденській Конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.

Таким чином, система Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини – унікальний інструмент захисту порушених прав.

2.2 Система національних засобів захисту прав людини (в контексті положень Конвенції про захист прав і основних свобод людини)

Конституція України гарантує кожному право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, після використання всіх національних засобів правового захисту (ст. 55).

Прийняття Верховною Радою України Закону «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» стало не лише моментом, з якого розпочалось перенесення на український державницький грунт європейських правних цінностей, а й моментом, з якого Україна стала потенційним відповідачем у Європейському Суді з прав людини. Адже відповідно до положень Конвенції, будь-яка особа, неурядова організація або група осіб, що вважають себе потерпілими від порушення державою прав, викладених у Конвенції, може подати скаргу до Суду з прав людини.[11]

Положення щодо використання всіх національних засобів правового захисту, закріплене в Конституції України, відображає один з принципів міжнародного процесуального права, який полягає у тому, що «міжнародний суд не прийме до свого провадження претензію від імені іноземця із заявою про відмову йому в правосудді, якщо вказана особа не вичерпала всіх законних можливостей, наданих їй у відповідній державі. В основі цього принципу лежить твердження, що державі повинно бути надане право виправити порушення шляхом використання власних правових засобів до того, як це порушення буде розглянуте міжнародними органами.[12]

Принцип вичерпаний національних засобів захисту прав людини часто включається в конвенції, що передбачають обов'язкову юрисдикцій міжнародних судів. Відповідно до вимог п. 1 ст. 35 Конвенції однією з умов прийнятності такої скарги є вичерпання всіх національних засобів захисту прав людини.

Неможливо залишити пози увагою той факт, що в Україні існує дуже обмежене коло засобів захисту прав людини. Виходячи з практики Європейського Суду з прав людини, не кожен елемент національної системи може бути визнаний ефективним засобом захисту прав людини. Лише правові засоби повинні бути вичерпані. Тобто справа повинна обов'язково бути розглянута всіма органами, до повноважень яких належить розгляд справи по суті.

В даному випадку необхідно звернути увагу на інститут Уповноваженого Верховної Ради з прав людини (омбудсмена), адже саме його часто згадують як один з дійових механізмів захисту прав людини в Україні. Відповідно до чинного законодавства до функцій Уповноваженого належить, зокрема, здійснення парламентського контролю з метою захисту, дотримання та запобігання порушенню прав людини. Єдиним можливим засобом впливу омбудсмена є звернення до Конституційною Суду України з клопотанням щодо відповідності Конституції України законів та інших правових актів, які стосуються прав та свобод людини і громадянина та офіційного тлумачення Конституції і законів України, а також до судів загальної юрисдикції про захист прав і свобод людини, яка за станом здоров'я чи з інших поважних причин не може цього зробити. В інших випадках Уповноважений може направити подання про вжиття відповідних заходів шодо усунення виявлених ним порушень прав і свобод. Подання є обов'язковим для органів, яким вони адресовані. Як бачимо, до функцій Уповноваженого з прав людини не належить розгляд справи по суті; отже, звернення до нього не може бути визнаним засобом захисту прав людини у розумінні Конвенції.

Відповідно до положень ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, тобто основоположним елементом системи захисту прав людини в Україні є судова система.[13]

Судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Але роль Конституційного Суду України у захисті прав людини все ще залишається не з'ясованою до кінця. Відповідно до положень ст. 43 Закону України “Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 р., громадини мають право безпосередньо звертатись до Конституційного Суду України з питань тлумачення норм Конституції і законів України. Конституційний Суд не розглядає справи по суті і результатом розгляду звернення не може бути компенсація шкоди конкретному громадянинові.

Отже, Конституційний Суд України теж не може розглядатись як засіб захисту прав людини в розумінні Конвенції,

Чинна система загальних судів далеко не досконала і не всі стадії процесу можуть бути визнані стадіями захисту прав людини. У більшості випадків працює двоступенева, а в окремих випадках навіть одноступенева система судового захисту прав людини. Перед поданням скарги до Європейського Суду особа повинна звернутися за захистом своїх прав до національних судів усіх рівнів, аж до найвищих органів, до повноважень яких належить розгляд такого роду справ. Тут слід зазначити, що особа повинна використати лише загальнодоступні засоби. Загальнодоступність полягає у можливості кожної заінтересованої особи у разі зазіхання на її права особисто звернутись до відповідного органу з заявою про відновлення, захист, охорону чи запобігання порушенню цих прав. Така заява повинна бути безпосередньою підставою для відкриття провадження у справі, а не відкриття справи у винятковому (надзвичайному) порядку.

Чинне законодавство України передбачає можливість оскарження рішення суду першої інстанції шляхом подання скарги у касаційному порядку або в порядку нагляду. У касаційному порядку судові рішення може оскаржуватись у межах строку, що визначені законом і лише сторонами у судовому процесі, а також відповідним прокурором. У наглядовому порядку скаргу може направити будь-яка особа, яка вважає, що судове рішення, яке набуло чинності, ухвалене з порушенням закону і його з цих підстав необхідно скасувати.

Скарга, яка внесена у касаційному порядку, для суду є обов'язковою підставою відкриття касаційного судового провадження. Скарга у наглядовому провадженні не є зверненням, яке зобов'язує суд відкривати провадження. Така скарга може бути лише приводом для внесення протесту в порядку нагляду з боку посадових осіб суду і прокуратури, перелік яких визначено процесуальним законодавством, а вже сам протест є підставою для відкриття судового провадження у порядку нагляду.[14]

Оскарження судових рішень у касаційному провадженні передбачено у кримінальному і цивільному процесі (ст. 347 КПК України, ст. 239 ЦПК України), а оскарження судових рішень у наглядовому провадженні — у кримінальному, цивільному, арбітражному процесі і у процедурі притягнення особи до адміністративної відповідальності.

Конституція України 1996 р. передбачає створення нової судової системи, яка повністю відповідатиме європейським стандартам, міжнародним зобов'язанням України та створить умови для реального захисту прав людини. Новим для України і дуже важливим для національної системи захисту прав людини стане інститут апеляційних судів. Адже саме цей інститут розглядається Європейським Судом як один з ефективних засобів захисту прав людини в більшості держав — членів Ради Європи. Прийняття нового закону про судоустрій, який деталізує та наповнить реальним змістом положення Конституції України, — необхідний і невідкладний крок, який дасть можливість вирішити широке коло питань, пов'язаних з виконанням не лише внутрішньодержавних функцій, а й міжнародних зобов'язань України.

3.1 Забезпечення міжнародних стандартів прав і свобод людини в Україні

Проблема співвідношення міжнародно-правового та внутрішньодержавного регулювання виникає при зіткненні двох галузей права — конституційного й міжнародного. У процесі розв'язання цієї проблеми досліджується співвідношення міжнародних стандартів прав і свобод людини з нормами національного права, адже останні забезпечують дії міжнародних стандартів прав людини в конституційному праві.

Гносеологічною основою співвідношення норм міжнародного та конституційного права з цього питання є теорія, згідно з якою міжнародні стандарти переважають над нормами національного законодавства і мають бути інтегровані у внутрішньодержавних правових системах.[15]

Згідно з Конституцією України, на території України діють ратифіковані міжнародні договори. Але щоб вони справді діяли, недостатньо лише назвати їх частиною внутрішньодержавного права. Загальновизнані норми міжнародного права за своїм характером не є такими, що діють самі по собі, вони сприймаються правовою системою не як норми-регулятори, а як норми-принципи. Єдиний шлях їх виконання — видання відповідного законодавчого акта, а не посилання на міжнародні норми права.

Звичайно, не можна не вказати на позитивні сторони конституційного закріплення відсилаючих норм. Така норма "прямо" зобов'язує державні органи використовувати міжнародні норми у сфері прав людини, при цьому значно спрощується процес уніфікації, процедура приведення у відповідність норм національного права до міжнародного.

Дія права, як відомо, полягає у впливові на свідомість та волю людей, зрештою — в упорядкуванні суспільних відносин шляхом визначення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків учасників правовідносин. Реалізація права полягає у втіленні правових норм у практичну діяльність суб'єктів права (індивідуальних і колективних), в результаті чого складається низка заборон, юридичних обов'язків та юридичних прав. Дія норм права обмежена часовими, просторовими та предметно-суб'єктними межами.

Реалізація норми права — це завершальний етап правового регулювання. Норми права реалізуються в межах, в яких діють суб'єкти права. Тому слід розрізняти механізми дії та механізми реалізації міжнародних і внутрішньодержавних нормативно-правових актів, а також взаємопроникнення процесів дії та реалізації цих актів. Без процесу дії не може настати реалізація акта. Проте дія може не перейти в ту чи іншу форму реалізації норми права.[16]

Реальне здійснення та захист основних прав людини конкретною особою забезпечується передусім юридичними механізмами, що діють у державі. Тобто правова національна система, припускає безпосередню дію належним чином ратифікованих норм міжнародних договорів Поряд з національним законодавством, але пріоритет останнього полягає у тому, що саме воно забезпечує засоби реалізації, охорони та захисту прав людини.

Таким є сутність співвідношення норм національного права і міжнародних стандартів про права людини.

Таким є і співвідношення норм Конституції України, які стосуються прав і свобод людини, з міжнародними документами про права людини.

Аналіз статей другого розділу Конституції свідчить про те, що майже всі статті цього розділу так чи інакше відображають зміст Міжнародної хартії прав людини, насамперед Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права, а також Загальної декларації прав людини.

При цьому автори Конституції сприйняли "ритм" міжнародних документів про права людини, систему й послідовність викладу цих прав і свобод. Проте іноді вони відходили від такої послідовності. Це стосується ст. 51 Конституції, де йдеться про права й обов'язки, що пов'язані зі шлюбними відносинами. В Основному Законі ця стаття розміщена серед тих, де зафіксовані права, котрі у вітчизняній і, нерідко, зарубіжній юридичній науці визначаються як соціально-економічні та соціально-культурні права.

У міжнародному праві відображено інший підхід до визначення прав, котрі випливають зі шлюбного стану і сімейних відносин: відповідну статтю містить Міжнародний пакт про громадянські й політичні права (ст. 23).

Деякі конституційні положення про права людини порівняно з відповідними положеннями міжнародних документів сформульовані більш актуально і юридично точно. Як-от ст. 38 Конституції, котру можна порівняти, зокрема, зі ст. 21 Загальної декларації.

У Конституції України можна знайти положення, відсутні в міжнародних документах про права людини. Це зумовлено насамперед тим, що вони мають різне регламентне призначення. З іншого боку, міжнародні документи про права людини загального характеру (а саме вони складають Міжнародну хартію прав людини) визначають саме загальні стандарти у відповідній сфері. Тому їхні положення сформульовані, звичайно, у загальній формі, без юридичної конкретики. І хоча у такий само спосіб характеризуються норми конституцій, рівень узагальненості у міжнародних норм об'єктивно вищий. У деяких випадках відсутність в міжнародних документах про права людини в міжнародних документах про права людини положень, які були б аналогами тим, що наявні в Конституції України, пояснюється, на нашу думку, дією фактора часу. Сказане стосується конституційного закріплення окремих так званих прав останньої генерації. До таких віднесене, зокрема, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, зафіксоване у ст. 50 Основного Закону. Такого права не знайти в текстах головних міжнародних документів. Водночас зауважимо, що, коментуючи наш офіційний конституційний проект, дехто із зарубіжних експертів звертав увагу на нереальний характер сформульованого як імператив права особи на відшкодування завданого порушенням щойно зазначеного права шкоди. На думку таких експертів, фіксація на конституційному рівні права на таке відшкодування може створити великі складнощі для різноманітної економічної діяльності.

У міжнародних документах сказано про право на свободу думки, совісті і релігії (ст. 18 Загальної декларації[17], ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права[18], ст. 9 Європейської конвенції). В Основному Законі України ці права "розведені"; у ст. 34 йдеться про "право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань", що за змістом значно ширше згадуваної свободи думки, а в ст. 35 — про "право на свободу світогляду і віросповідання". Такий підхід відповідає усталеній конституційній традиції.

Ще одним прикладом може слугувати положення міжнародних документів про право на свободу мирних зборів і асоціацій (ст. 20 Загальної декларації, ст. 11 Європейської конвенції). Таке поєднання можна вважати певним чином виправданим, адже згадані свободи — мирних зборів і асоціацій — звичайно, тісно пов'язані в реальному державно-політичному житті. У Конституції України вони зафіксовані відповідно у ст 36 і 39, що також є традиційним з позицій конституційного права. Роз'єднання відповідних прав у Конституції дає змогу більш детально їх регламентувати.

Найзагальнішою юридичною гарантією прав і свобод є право на судовий захист: у ст. 55 Конституції України записано, що "права і свободи людини і громадянина захищаються судом". Про право на судовий захист йдеться, зокрема, у ст. 8 Загальної декларації і в ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права. До юридичних гарантій прав і свобод віднесені так звані процесуальні гарантії. В науці конституційного права їх іноді визначають як права людини в досудовому і судовому процесах. Серед міжнародних документів найдетальнішим щодо процесуальних гарантій можна вважати Європейську конвенцію про права людини і основні свободи з протоколами до неї. Серед конституційних приписів відповідного змісту можна виділити положення ст. 29 Основного Закону, де йдеться про особисту недоторканість. Ці положення сформульовані в дусі знайомої світовому конституціоналізмові ще XVII ст. демократичної процедури "хабеас корпус".

3.2 Механізм захисту прав людини – основоположний принцип сучасного українського конституціоналізму

Реальний захист прав людини належить до найгостріших проблем української дійсності. Конституційне прагнення розвивати і зміцнювати демократичну державу неможливо реалізувати без утвердження в суспільній свідомості і соціальній практиці невідчужуваних прав і свобод людини, нормативного закріплення їх гарантій. Держава зобов'язана проявляти активність у забезпеченні прав людини, у створенні матеріальних, організаційних, соціальних, політичних та інших умов для найповнішого використання людиною своїх прав і свобод.[19]

Встановлення системи гарантій не забезпечує автоматичної реалізації прав і свобод людини. У зв'язку з цим у науковий обіг введено поняття соціально-юридичного механізму захисту прав людини і громадянина як системи засобів та факторів, які створюють необхідні умови поваги прав і свобод людини. В структуру механізму входять: 1. Органи державної влади і місцевого самоврядування та відповідні посадові особи; 2. Спеціалізовані державні і громадські органи та організації у справі захисту прав і свобод людини і громадянина (наприклад, адвокатура, прокуратура, суд тощо); 3. Політичні партії і відповідні громадські організації та їх органи; 4. Нормативно-правові акти матеріального і процесуального характеру, які передбачають і закріплюють права, порядок їх реалізації і захисту та юридичну відповідальність за їх порушення; 5. Правові акти (документи), які підтверджують наявність, межі і характер прав і свобод; 6. Інші соціальні норми та їх акти (статути політичних партій і громадських організацій, звичаєві норми тощо); 7. Засоби масової інформації, державні і недержавні органи та організації в галузі масової інформації.

Даний механізм повинен також включати засоби стимулювання реалізації прав і свобод, у тому числі створення умов, за яких закріплені права і свободи можуть реально належати конкретній особі, використовуватись нею без будь-яких зовнішніх перепон.

Конституція України досить чітко визначає систему органів та посадових осіб різних рівнів, які повинні захищати права і свободи людини і громадянина. Це: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації, підсистема судів загальної юрисдикції та спеціалізованих судів, Конституційний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокуратура, адвокатура, інші правоохоронні органи України.

Верховна Рада України здійснює захист прав і свобод через законодавчу діяльність шляхом визначення виключно в законах України прав і свобод людини і громадянина, гарантій цих прав і свобод, основних обов'язків громадян, громадянства, правосуб'єктності громадян, статусу іноземців і осіб без громадянства; прав корінних народів і національних меншин; основ соціального захисту; визначення правового режиму власності, правових засад і гарантій підприємництва, правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання (пп. 1—3, 6—8 ч. 1 ст. 92 Конституції).[20]

Особливе місце у системі гарантій посідає Президент України. Він зобов'язаний сприяти формуванню відповідних механізмів контролю та забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина, а обстоюючи їх, створювати умови нетерпимого ставлення до будь-яких випадків порушення таких прав і свобод. Для виконання зазначених обов'язків Президент наділений правом вето щодо прийнятих Верховною Радою законів із наступним поверненням на повторний розгляд; повноваженнями щодо скасування актів Кабінету міністрів України, рішень голів місцевих державних адміністрацій та актів Ради міністрів Автономної Республіки Крим (п. 16, 30 ч. 1 ст. 108 Конституції); правом звертатися з клопотанням до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Великі надії в плані посилення гарантій захисту прав і свобод людини покладаються на інститут Уповноваженого з прав людини, який існує в рамках парламентаризму. Зазначена посадова особа заповнює прогалини і компенсує недоліки судових засобів захисту, парламентського та відомчого контролю за адміністративними органами.

Уповноважений з прав людини в силу специфіки своєї природи, а також надзвичайної складності завдань забезпечення прав людини в Україні не здатний докорінно змінити ситуацію. Новий демократичний інститут робить перші кроки. Але наявний досвід його функціонування вказує на необхідність удосконалення існуючої законодавчої бази. Так, чинна Конституція у п. 17 ст. 85 містить лише згадку про цю посадову особу у зв'язку із закріпленням повноважень Верховної Ради по призначенню і звільненню з посади Уповноваженого з прав людини. Тому Основний Закон слід доповнити спеціальною нормою, яка присвячена Уповноваженому з прав людини.

Широкими повноваженнями щодо захисту прав і свобод людини наділена прокуратура України при виконанні функцій нагляду за додержанням і застосуванням законів. Діяльність органів прокуратури по вирішенню заяв і звернень громадин, перевірці сигналів преси та інших засобів масової інформації про порушення законності забезпечує своєчасний і кваліфікований розгляд кожного звернення, всебічну перевірку доводів заявника і прийняття на місці правильного рішення, поновлення порушених прав і законних інтересів громадян, притягнення до відповідальності винних осіб.[21]

Забезпечення прав і свобод громадян неможливе без специфічного демократичного інституту, яким є адвокатура. Адвокат зобов'язаний здійснювати представництво, сприяти захисту прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб за їх дорученням в усіх органах, установах, організаціях. Вказана діяльність базується на принципах верховенства права, незалежності, гуманізму, демократизму і конфіденційності.

Таким чином, удосконалення процедур захисту прав і свобод індивіда — важливе і невідкладне завдання Української держави. На жаль, розмитість, невизначеність, а то й повна відсутність юридичних правил, які б регулювали захист громадян, свідчать про незадовільну правову ситуацію, яка склалася в суспільстві. Юридичні механізми, які діяли в колишньому СРСР, зруйновані, нові ще не сформовані, а ті, що діють, недосконалі. В таких умовах правовий статус людини і громадянина, закріплений в Конституції України, не має реального підґрунтя. А це загрожує перетворенням суб'єктивних прав у декларацію, відірвану від життя.

В процесі написання курсової роботи були розглянуті такі проблеми:

1)         поняття міжнародно – правових стандартів прав і свобод людини і громадянина;

2)         засоби захисту основних прав і свобод людини і громадянина;

3)         забезпечення міжнародних стандартів в Україні.

Таким чином, міжнародні стандарти щодо основних прав, свобод людини і громадянина є важливими і мають значний вплив на внутрішнє законодавство як України, так і інших держав.

Міжнародні стандарти щодо основних прав та свобод людини і громадянина встановлені низкою нормативних актів, а саме: Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про політичні та громадянські права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, Європейська соціальна хартія, Європейська конвенція про захист прав та фундаментальних свобод людини з протоколами та інші.

Міжнародно - правові акти закріплюють такі основні права та свободи людини і громадянина: принцип рівності всіх громадян незалежно від мови, статі, кольору шкіри, релігійних, політичних переконань та інших ознак; право на життя; право людини на повагу до її гідності; право на недоторканість житла; право на невтручання в особисте та сімейне життя; право на об'єднання; право на мирні збори та маніфестації; право на працю; право на відпочинок; право на охорону здоров'я та інші права.

Кожна держава повинна забезпечувати механізм реалізації захисту прав та свобод своїх громадян. Це невід'ємна складова демократичної держави.

Механізм – це система правових засобів. Метою цих засобів є захист прав людини. Потреба в такому захисті виникає при вчиненні певного правового правопорушення чи об'єктивно-протиправного діяння.

Кожна особа має право на захист, що закріплено Конституціями багатьох держав, а також міжнародно – правовими актами.

Право на захист – це матеріальне суб'єктивне право правоохоронного характеру, що виникло в момент порушення регулятивного суб'єктивного права на стороні потерпілого. Право на захист означає можливість вдатися в необхідних випадках до примусової сили держави, тобто суб'єктом правоохоронного відношення мусить бути державний орган, без якого такий примус неможливий.

Конституційно-правовий механізм захисту людиною своїх прав – це система влади держави, функцією якої є захист прав людини.

Таким чином, міжнародні стандарти щодо основних прав, свобод людини і громадянина являють собою сукупність норм права, які закріплені в міжнародно – правових актах. Положення Конституції держав про основні права і свободи людини та громадянина повинні відповідати міжнародним стандартам, оскільки захист цих прав забезпечує існування суверенної, демократичної і незалежної держави.

1.    Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії ВРУ 28.06.96. // ВВРУ. – 1996.- №30.- ст.141.

2.    Загальна декларація прав людини 1948 р. // Международные акты о правах человека: Сборник документов. – М. – 1999.

3.    Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р. // Международные акты о правах человека: Сборник документов. – М. – 1999.

4.    Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 р. // Международные акты о правах человека: Сборник документов. – М. – 1999.

5.    Євопейська конвенція про захист прав та фундаментальних свобод людини з протоколами 1950 р. // Международные акты о правах человека: Сборник документов. – М. – 1999.

6.    Конституційне право України: Конспект лекцій /За ред. проф. Ю. М. Тодики. — X., 1997.

7.    Конституційне право України / За ред. проф. В. Ф. Погорілка. — К., 1999.

8.    Конституційне право України /За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. — К., 1999.

9.    Конституционное право Украины /Сост.: В. Д. Волков, Р. Ф. Гринюк, И. С. Щебетун. — Донецьк, 2000.

10.  Кравченко В. В. Конституційне право України. — К., 2002.

11.  Лукашева Е.А. Общая теория прав человека. – М. – 1996.

12.  Матузова Н.И., Малько А.В. Теория государства и права. – М .- 1997.

13.  Тодика Ю.М., Журавський В.С. Конституційне право України. – К: Видавничий дім. – 2002 р.

14.  Фрицький О.Ф. Конституційне право України. – К: Юрінком Інтер. – 2002.

15.  Гораджаєв О.Я. Конституційні права і свободи людини і громадянина в країнах Співдружності Незалежних Держав і міжнародно – правові стандарти: Автореф. дис. канд. юрид. наук. – Одеса. – 1998. – ст.13-15.

16.  Бородін І. Права та свободи громадян, їх класифікація, гарантії реалізації // Право України. – 2001. - №12.

17.  Климович О. Система національних засобів захисту прав людини. // Право України. - №1. – ст.2001. – ст.34.

18.  Муса Аль-Сулайбі. Юридична природа міжнародних стандартів пра людини. // Право України. - №9. –2000. - ст.116.

19.  Присяжнюк Т. Система Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини – унікальний інструмент захисту порушених прав. // Право України. - №6. – 12001. – ст.32.

20.  Словська І. Механізм захисту прав людини – основоположний прицип сучасного українського конституціоналізму. // Право України. - №9. – 2001. – ст.15.

21.  Стрєльцова О. Становлення та розвиток принципу основних прав людини як джерела Європейського союзу. // Право України. - №11. – ст.2003. – ст.158.

[1] Гораджаєв О.Я. Конституційні права і свободи людини і громадянина в країнах Співдружності Незалежних Держав і міжнародно – правові стандарти: Автореф. дис. канд. юрид. наук. – Одеса. – 1998. – ст.13-15.

[2]  Муса Аль-Сулайбі. Юридична природа міжнародних стандартів пра людини. // Право України. - №9. –2000. -  ст.116.

[3] Фрицький О.Ф. Конституційне право України. – К: Юрінком Інтер. – 2002.

[4] Муса Аль-Сулайбі. Юридична природа міжнародних стандартів пра людини. // Право України. - №9. –2000. -  ст.116.

[5] Гораджаєв О.Я. Конституційні права і свободи людини і громадянина в країнах Співдружності Незалежних Держав і міжнародно – правові стандарти: Автореф. дис. канд. юрид. наук. – Одеса. – 1998. – ст.13-15.

[6]  Бородін І. Права та свободи громадян, їх класифікація, гарантії реалізації // Право України. – 2001. - №12.

[7]  Присяжнюк Т. Система Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини – унікальний інструмент захисту порушених прав. // Право України. - №6. – 12001. – ст.32.

[8] Тодика Ю.М., Журавський В.С. Конституційне право України. – К: Видавничий  дім. – 2002 р.

[9]  Див. Євопейська конвенція про захист прав та фундаментальних свобод людини з протоколами 1950 р. // Международные акты о правах человека: Сборник документов. – М. – 1999.

[10] Див. Присяжнюк Т. Система Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини – унікальний інструмент захисту порушених прав. // Право України. - №6. – 12001. – ст.32.

[11] Див.  Климович О. Система національних засобів захисту прав людини. // Право України. - №1. – ст.2001. – ст.34.

[12] Див. Стрєльцова О. Становлення та розвиток принципу основних прав людини як джерела Європейського союзу. // Право України. - №11. – ст.2003. – ст.158.

[13]  Див. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії ВРУ 28.06.96. // ВВРУ. – 1996.- №30.- ст.141.

[14] Див.  Климович О. Система національних засобів захисту прав людини. // Право України. - №1. – ст.2001. – ст.34.

[15]  Див. Конституційне право України /За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. — К., 1999.

[16] Див. Конституційне право України / За ред. проф. В. Ф. По­горілка. — К., 1999.

[17] Див. Загальна декларація прав людини 1948 р. // Международные акты о правах человека: Сборник документов. – М. – 1999.

[18] Див. Міжнародний договір про громадянські та політичні права 1966 р. // Международные акты о правах человека: Сборник документов. – М. – 1999.

[19] Див. Словська І. Механізм захисту прав людини – основоположний прицип сучасного українського конституціоналізму. // Право України. - №9. – 2001. – ст.15.

[20] Див. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії ВРУ 28.06.96. // ВВРУ. – 1996.- №30.- ст.141.

[21] Див. Фрицький О.Ф. Конституційне право України. – К: Юрінком Інтер. – 2002.