Курсовая работа: Правовідносини батьків та дітей
План. Стр.
Вступ. …………………………………………………………………………………………2
Розділ 1. Підстави виникнення правових відносин між батьками та дітьми.
1.1. Народження та реєстрація дитини…………………………………………..5
1.2. Встановлення походження дітей………………………………………………11
Розділ 2. Особисті немайнові права та обов’язки батьків і дітей
2.1. Загальна характеристика та особливості особистих немайнових правовідносин подружжя (чоловіка і дружини)……………………………..16
2.2.Взаємні права і обов'язки батьків і дітей…………………………………………21
Розділ 3. Майнові права та обов’язки батьків та дітей
3.1. Види майнових прав і обов`язків подружжя. Правовий режим майна подружжя……………………………………………………………………………27
3.2. Права батьків і дітей на майно одне одного…………………………………32
3.3. Аліментні зобов`язання батьків по утриманню неповнолітніх дітей (умови, розмір, порядок і підстави зміни розміру аліментів)………………………34
Розділ 4. Позбавлення батьківських прав……………………………………….40
Висновок……………………………………………………………………………………44
Список літератури……………………………………………………………………..46
Вступ
На Україні проживає значна кількість дітей, близько 25 відсотків населення країни. Природним середовищем їхнього життєзабезпечення була і залишається сім’я. В даний час у сім’ях виховується 99,7 відсотка всіх неповнолітніх. При цьому майже кожна третя дитина є в батьків єдиною. Так свідчить статистика. У той же час 20 відсотків усіх дітей (тобто кожний п'ятий) росте в сім’ї із трьома і більше дітьми, що у сучасних умовах можна вважати багатодітними. Близько 47% дітей виховується в двухдітних родинах. Найважливішою характеристикою сім’ї є її повнота, під якою розуміється наявність у дітей обох батьків. На жаль, на Україні велика кількість родин є неповними, тобто по різних причинах діти в них виховуються тільки одним із батьків, як правило, матір'ю.
Вважається, що в минулому XX столітті виникло принципово інше відношення до правовідносин дітей і батьків, загалом, були створені умови неповнолітнім дітям, які заслуговують кращих умов існування, турботи і всебічного захисту з боку будь-якої держави. Однак дійсність не виправдала цих надій, особливо на Україні. У 1924 році Ліга націй прийняла так названу Женевську декларацію, що призиває чоловіків і жінок усього світу створювати для дитини умови для її нормального духовного, фізичного розвитку.
Змінилося положення правовідносин дітей і батьків у зв'язку з прийняттям сімейного законодавства.
По-перше, обрана тема - на погляд автора, - центральний інститут сімейного права, що заслуговує самого детального розгляду. Це та частина сімейного права, у якій розглядаються права й обов'язки батьків, права дітей.
По-друге, на даний час стали складатися нові правовідносини між дітьми і батьками, що вимагає переосмислення та нового погляду. Так зміст нового сімейного законодавства – було збагачено нормами спочатку Кодексом про шлюб та сім’ю, Проектом Цивільного кодесу України, Проектом Сімейного кодексу України, Конституцією, положеннями Конвенції ООН про права дитини і іншими міжнародно-правовими актами, ратифікованими Україною.
Саме тому дослідження підстав виникнення батьківських прав та обов’язків, прав дітей є актуальним напрямком сучасної правової науки. Сукупність зазначених чинників й зумовила вибір теми дослідження.
Основна мета курсової роботи полягає у аналізі та дослідження підставвиникнення прав та обов’язків батьків та дітей, їх характеристиці.
Обрана тема дуже об’ємна, що включає в себе наступні питання: встановлення походження дітей і його юридичне значення; добровільне встановлення батьківства; встановлення батьківства в судовому порядку; права неповнолітніх дітей; немайнові та майнові права дітей; захист прав дітей; права й обов'язки батьків; зміст батьківських прав, інше. Визначена мета дослідження зумовила постановку і розв’язання таких завдань:
- дослідити джерела правового регулювання відносин дітей і батьків, дати їхню загальну характеристику;
- розглянути правовий статус батьків ;
- дослідити права неповнолітніх дітей, дати їхню класифікацію і розкрити зміст;
- проаналізувати законодавство України та внести рекомендації і пропозиції, спрямовані на вдосконалення здійснення батьками та дітьми своїх прав та обов’язків..
Об’єктом дослідження є права та обов’язки батьків та дітей, їх характерні риси.
Предмет курсової роботи складає система прав та обов’язків батьків та дітей.
Методологічною основою є наукові методи, що ґрунтуються на вимогах об’єктивного та всебічного аналізу суспільних явищ політико-правового характеру. В основу методології дослідження покладено загальнотеоретичні принципи та підходи щодо визначення прав та обов’язків батьків та дітей, підстави їх виникнення, проблематика.
З цією метою використовується ряд загальнонаукових методів діалектичного пізнання: методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції, моделювання, абстрагування, прогнозування тощо.
У процесі розроблення проблеми використовувалися порівняльно-ретроспективний, формально-логічний, системного підходу, системно-функціональний, структурно-функціональний, аналогії, порівняльно-правовий та інші методи дослідження.
Структура курсової роботи визначена метою і завданнями дослідження та включає в себе вступ, чотири розділи, висновки та список використаних джерел.
Розділ 1. Підстави виникнення правових відносин між батьками та дітьми.
1.1. Народження та реєстрація дитини.
Народження людини – це подія, що має не тільки емоційний зміст. З появою дитини на світ в країні стає одним громадянином більше. А в чоловіка і жінки виникає моральний обов’язок батька і матері стосовно своєї дитини, навіть якщо його батьки разом не живуть разом, не уклали шлюб, підтримували короткочасний несімейний зв'язок. З правової точки зору народження дитини є факт, що породжує визначені правові наслідки: права й обов'язки батьків, передбачені сімейним законодавством. Однак це відбувається при одній істотній умові – якщо вони одружені. Дане положення закріплене в Кодексі про шлюб та сім’ю України.
Згідно ст.121 проекту Сімейного кодексу України, права та обов’язки матерi, батька i дитини ґрунтуються на походженнi дитини вiд них. Особисті немайнові права і обов'язки учасників батьківських правовідносин в основному тривають до досягнення дітьми повноліття або до часу їх одруження. Достроково ці права та обов'язки можуть припинитися тільки у випадках, передбачених законом.(3)
За неналежне виконання, або невиконання батьківських прав і обов'язків, допускається позбавлення батьківських прав (ст.70 КпШС), а також обмеження їх здійснення (ст.7б КпШС).(2)
До особистих прав і обов'язків батьків відносяться право і обов'язок батьків визначати ім'я, по батькові, прізвище дитини; право і обов'язок батьків представляти інтереси дітей, призначати місце проживання дитини і право на відібрання своїх дітей від осіб, які незаконно їх утримують. Право і обов'язок батьків на виховання своїх дітей.
Підставою виникнення прав і обов'язків батьків і дітей є походження дітей, засвідчене у встановленому законом порядку. Таке засвідчення юридичне оформляється наступним чином:
1) шляхом реєстрації народження дитини в органах РАГСу, коли батьки дитини перебувають між собою у зареєстрованому шлюбі;
2) добровільне визнання батьківства дитини батьком, який не перебуває в шлюбі з матір'ю дитини;
3) встановлення батьківства в судовому порядку, якщо батьки не перебувають у шлюбі, а батько (мати) заперечує своє батьківство (материнство).
Згідно до статті 62 КпШС України, якщо батьки мають спільне прізвище, це прізвище присвоюється й дітям. При різних прізвищах дитині присвоюється прізвище батька або матері за згодою батьків, а у разі відсутності згоди — за рішенням органів опіки та піклування.
Розірвання шлюбу або визнання його недійсним не тягне зміни прізвища дітей. Якщо той з батьків, у якого дитина лишилася жити після припинення шлюбу або визнання його недійсним, бажає присвоїти їй своє прізвище, органи опіки та піклування можуть дозволити зміну прізвища неповнолітньої дитини, виходячи з інтересів дитини.
У такому ж порядку вирішується питання про зміну прізвища неповнолітнього, в запис акта про народження якого відомості про батька було внесено згідно з рішенням суду або за спільною заявою матері і батька дитини чи за заявою батька, якщо батьки не перебувають у шлюбі між собою.
Той з батьків, прізвище якого носить дитина, повідомляється про порушення клопотання про зміну прізвища дитини, і його думка, поряд з іншими обставинами, враховується органами опіки і піклування при вирішенні питання про зміну прізвища неповнолітнього, виходячи з інтересів дитини.
Згоди неповнолітньої дитини на зміну їй прізвища закон не передбачає, однак у всіх випадках це питання вирішується з урахуванням її інтересів.
Вибір імені дитини — це особисте право батьків, яке здійснюється за їх взаємною згодою. У разі відсутності згоди батьків відносно імені дитини, спір вирішується органами опіки і піклування.
По батькові дитині присвоюється в усіх випадках за іменем особи, яка записана батьком дитини. Цією особою може бути: чоловік матері дитини, особа, яка добровільно визнала батьківство, особа, визнана батьком за рішенням суду, особа, чиє ім'я та по батькові записане за вказівкою матері, яка не перебуває у шлюбі.(10)
По батькові неповнолітньої дитини може бути змінені пише у випадку усиновлення її особою чоловічої статі.
Відповідно до Закону України “Про громадянство України” від 8 жовтня 1991 року громадянство дітей визначається громадянством їх батьків. Це питання вирішується в цілому, виходячи з конкретної ситуації.
Якщо обидва з батьків до часу народження дитини були громадянами України, то дитина набуває громадянства України, незалежно від того, де вона народилася — на території України чи за її межами.
При різному громадянстві батьків, із яких один до моменту народження дитини знаходився в громадянстві України якщо в цей час обидва батьки проживали за межами України, визначається за письмовою згодою батьків.
Якщо один з батьків до моменту народження дитини був громадянином України, а інший був особою без громадянства або був невідомий, дитина вважається громадянином України, незалежно від місця її народження.
У випадку встановлення батьківства дитини, мати якої є особою без громадянства, а батько є громадянин України дитина, яка не досягла 14 років, стає громадянином Україні незалежно від місця її народження.
Дитина, яка народилася на території України від осіб без громадянства, які постійно проживають на території України, є громадянином України.
Якщо батьки дитини невідомі і дитина знаходиться на території України, то ця дитина вважається громадянине України.
При зміні громадянства батьків, внаслідок якого вони стають громадянами України або виходять з громадянства України, змінюється відповідно громадянство їх дітей, які недотягли 14 років. Якщо відомий один з батьків дитини, то в разі зміни громадянства цього батька відповідно змінюється Громадянство дитини, яка не досягла 14 років.
Бувають випадки, коли обидва або один із батьків дитини яка проживає на території України, виходить з громадянства України і при цьому не приймає участь у вихованні дитини, над якою встановлюється опіка чи піклування громадян України, то в такому разі дитина за клопотання; батьків, опікуна чи піклувальника зберігає громадянство України.
Якщо громадянином України стає один із батьків, а інший .залишається іноземним громадянином, то дитина може набути громадянство України по клопотанню про це того із батьків, який набуває громадянство України, і згодою іншого з батьків, в тому разі, коли громадянином України стає один із .батьків, а інший залишається особою без громадянства, то дитина, яка проживає на території України стає громадянином України.
Коли із громадянства України виходить один із батьків, а інший залишається громадянином України, дитина зберігав громадянство України.
Обов'язкову
реєстрацію народження дитини здійснюють відділи (бюро) ЗАГСу виконавчого
комітету районної міської ради народних депутатів або виконавчі комітети
селищної, сільської ради народних депутатів. Реєстрація народження дітей, які
народилися в експедиції, на судні, полярній станції та в інших віддалених чи
відособлених місцях, де немає органів реєстрації актів громадянського стану,
провадиться за місцем проживання батьків або одного з них не пізніше трьох
місяців від дня їх повернення. Виходячи зі змісту ст.201 КпШС України,
зазначимо, що реєстрація народження дітей громадян України, які проживають поза
межами України, провадиться в консульських установах України. Реєстрація
народження провадиться за місцем проживання дитини або за місцем проживання її
батьків чи одного з них. У тому випадку, коли батьки не перебувать у шлюбі між
собою, народження може бути зареєстроване за місцем проживання особи, яка
визнала себе батьком дитини, якщо водночас із заявою про народження подається
заява про визнання батьківства. Заява про реєстрацію народження дитини повинна
бути подана батьками чи одним з них в усій або письмовій формі не пізніше трьох
місяців з дня народження дитини, а при народженні мертвої дитини - не пізніше
трьох діб.
Реєстрація народження дитини провадиться при пред'явленні:
а) довідки лікувального закладу про народження дитини. За певних
обставин, скажімо, при народженні дитини вдома без подання медичної допомоги
факт і час народження повинні бути підтверджені підписами двох свідків із
зазначенням їх призвища, імені, по батькові та міся проживання;
б) документів, що посвідчують особу батьків (одного з батьків);
в) документа, який є підставою для внесення відомостей про батька дитини
(свідоцтво про одруження, заява матері, спільна заява матері та батька або
рішення суду про встановлення батьківства). Реєстрація народження дитини,
зачатої в шлюбі, але народженої після розірвання шлюбу або визнання шлюбу
недійсним, якщо з дня розірвання шлюбу чи визнання його недійсним до дня
народження дитини минуло не більше 10 місяців, провадиться в тому порядку, що й
реєстрація народження дитини, батьки якої перебувають у шлюбі (ст.168 КпШС
України). Орган реєстрації актів громадянського стану на прохання громадян
вносить до їхніх паспортів відомості про дітей, які у них народилися: прізвище,
ім'я, по батькові і рік народження.
Походження дитини від матері (материнство) встановлюється не медичними показаннями, а органом запису актів громадського стану на підставі довідки чи іншого документа, виданого тим медичним закладом, у стінах якого народилася дитина. При цьому варто мати на увазі, що підміна дитини розглядається як злочин. Якщо дитина народилася не в пологовому будинку , а в іншому місці, походженні дитини підтверджується на підставі:
· медичних документів, якщо на допомогу був викликаний лікар;
· показань свідків, осіб, що були присутні при пологах;
· інших доказів, що підтверджують, що саме ця дитина народжена саме цією жінкою.
Наявність шлюбу між батьками дитини дає підстави вважати, що його батьком є чоловік матері. Така діюча на цей рахунок презумпція (припущення) зрозуміла. Тим більше, що особа, записана батьком дитини на підставі свідоцтва про шлюб, може заперечити запис, що відбувся, у судовому порядку.
Сiм’я є первинним та основним осередком суспiльства, сiм’ю складають особи, якi спiльно проживають, пов’язанi спiльним побутом, мають взаємнi права та обов’язки. Подружжя вважається сiм’єю i тодi, коли дружина та чоловiк у зв’язку з навчанням, роботою, лiкуванням, необхiднiстю догляду за батьками, дiтьми та з iнших поважних причин не проживають спiльно. Дитина належить до сiм’ї своїх батькiв i тодi, коли спiльно з ними не проживає.
1.2. Встановлення походження дітей.
Народження дитини одруженою жінкою створює презумпцію, що її чоловік — батько дитини. Тому вона, маючи на руках свідоцтво про шлюб, не повинна доказувати, що батьком дитини є її чоловік. Це випливає з факту народження дитини в зареєстрованому шлюбі (ст.52 КпШС України).
Походження дитини від батьків, які не перебувають між собою в шлюбі, встановлюється шляхом подання спільної заяви батьком та матір'ю дитини до органів РАГСу.
Якщо один з батьків з поважної причини не може особисто з'явитися до РАГСу для реєстрації батьківства, його підпис під спільною заявою повинен бути посвідчений у встановленому законом порядку. Реєстрація батьківства може бути проведена як одночасно з реєстрацією народження, так і після. У другому випадку для реєстрації батьківства необхідно додати до заяви свідоцтво про народження дитини.(11)
В заяві відображається лише побажання батька на встановлення правових відносин з дитиною. Мати ж у цих відносинах з дитиною перебуває з моменту народження. У заяві вона дає лише згоду на визнання батьківства. Крім заяви, поданої до РАГСу батьками дитини, ніяких інших документів не вимагається, і тому не вірно чинять деякі органи РАГСу, які наполягають на наданні довідки з місця роботи характеристики та інших документів від особи, яка висловила намір визнати дитину.
У разі смерті матері, визнанні матері недієздатною, позбавлення її батьківських прав, а також при неможливості встановлення її місця проживання, запис про батька дитини проводиться за заявою батька.
Визнання батьківства, висловлене у спільній заяві батьків, є юридичним фактом, який підтверджує кровне походження дитини від вказаних у заяві батьків. Це визнання не може бути відкликане батьком у однобічному порядку.
Добровільне визнання батьківства може бути зроблено як при реєстрації шлюбу батька дитини з її матір'ю, так і тоді, коли вони не перебували в шлюбі.
Визнання батьківства у добровільному порядку є остаточним актом.
Визнання батьківства у добровільному порядку може мати місце щодо позашлюбних дітей, які народилися як до, так і після вступу в силу Основ законодавства Союзу РСР та союзних республік про шлюб та сім'ю, тобто 1 жовтня 1968 року. Визнання батьківства щодо осіб, які досягли повноліття, можливо тільки за їх згодою.
Факт визнання батьківства або факт батьківства встановлюється з метою отримання пенсії на дитину у разі втрати годувальника, спадщини, а також для внесення запису про справжнього батька в актові книги та в свідоцтво про народження дитини.
Встановлення у судовому порядку батьківства може мати місце, якщо не була подана спільна заява до органів РАГСу від осіб, які не перебували в шлюбі. В цих випадках з позовом до суду можуть звернутись один з батьків або опікун (піклувальник) дитини, особи, на утриманні яких знаходиться дитина, а також сама дитина по досягненні повноліття.
При встановленні батьківства суд приймає до уваги наступні обставини (умови): спільне проживання та ведення спільного господарства матір'ю дитини та відповідачем до народження дитини; спільне виховання та утримання ними дитини; докази, що з достовірністю підтверджують визнання відповідачем батьківства.
Наявність спільного проживання та ведення спільного господарства дає право суду вважати, що відповідач є батьком дитини. Однак це не є безперечним доказом батьківства, так як відповідач може подати суду докази, які виключають його батьківство.
Спільне виховання батьками дитини може виявитися у спільній турботі про дитину, про її стан здоров'я та навчання. При цьому необов'язково, щоб батьки проживали разом та вели спільне господарство. Наприклад, хоча відповідач і проживав окремо від матері дитини, однак систематично відвідує її та доглядає за нею; дає поради по її вихованню, виявляє турботу під час захворювання, бере її на деякий час до себе. При спільному вихованні дитини необов'язково надавати матеріальні кошти на її утримання.
Суть спільного утримання батьками дитини полягає в тому, що відповідач надає матері дитини кошти, необхідні для її утримання. Такі дії дають суду право визнавати відповідача батьком дитини.
Розміри, період надання та систематичність матеріальної допомоги дитині зі сторони батька — все це має велике значення для використання судом цього доказу.
Не відіграє ролі, скільки часу пройшло з того моменту, коли в останній раз були надані кошти на утримання дитини, до моменту подання позову. Право на судове встановлення батьківства строком позовної давності не гаситься, тому і докази зберігають свою силу, скільки б часу не минуло.
Епізодичні або тимчасові знаки уваги до дитини у вигляді подарунків або іграшок не можуть бути підведені під поняття утримання. Потрібно, щоб особа, яка надає утримання, усвідомлювала, що це її дитина, і діяла як батько.
Докази, що з достовірністю підтверджують визнання відповідачем батьківства — це такі факти, які до пред'явлення позову підтверджували визнання відповідачем свого батьківства (хоча відповідач його заперечує).(3)
Ця умова є суб'єктивною обставиною ставлення відповідача до питання про своє батьківство та має бути виражена у тій чи іншій формі, яка безпосередньо підтверджує визнання ним свого батьківства. Визнання себе батьком може бути виражено як у період вагітності матері, так і після народження дитини.
Слід приймати до уваги свідчення близьких родичів відповідача, товаришів по роботі, друзів, які стверджують, що він називав дитину своєю. Таких свідків важко запідозрити в бажанні обмовити відповідача, але в будь-якому випадку достовірність доказів оцінює суд.
В останній час набуває поширення експертиза, що зветься “Генна дактилоскопія, висновок якої на 100% дає ствердну відповідь, чи є дана особа батьком (матір'ю) дитини, чи ні.
Висновки по розділу.
На мій погляд, розробляючи новий Сімейний кодекс від 10 січня 2002 року, Законодавець правильно підійшов до моменту трактування деякий проблемних питаннь сімейного права.Ст. 49 Сімейного кодексу України передбачає право на материнство, а саме зазначає, що дружина має право на материнство, небажання чоловiка мати дитину або нездатнiсть його до зачаття дитини може бути причиною розiрвання шлюбу.
Позбавлення жiнки можливостi народити дитину (репродуктивної функцiї) у зв’язку з виконанням нею конституцiйних, службових, трудових обов’язкiв або в результатi протиправної поведiнки щодо неї є пiдставою для вiдшкодування завданої їй моральної шкоди. Вагiтнiй дружинi мають бути створенi у сiм’ї умови для збереження її здоров’я та народження здорової дитини, а дружинi-матерi мають бути створенi у сiм’ї умови для поєднання материнства iз здiйсненням нею iнших прав та обов’язкiв. Законодавчо обумовлено і право на батьківство, згідно до якого чоловiк має право на батькiвство,вiдмова дружини вiд народження дитини або нездатнiсть її до народження дитини може бути причиною розiрвання шлюбу. Я вважаю, що право бути матір’ю чи батьком, яке законодавчо обумовлене, багатьом громадянам нашої країни дасть можливість реалізувати себе в житті та з більшою повагою ставитись до своєї дружини та чоловіка.
Слід було вирішити дуже важливе питання: чи варто вміщувати в Кодекс підстави встановлення батьківства в судовому порядку, які передбачені в ч.З ст.53 КпШС і передбачені ст.125 Сімейного Кодексу України, чи не простіше у кожному спірному випадку покладатись на висновок генної дактилоскопії. Позов про встановлення батьківства може пред'явити й особа, яка вважає себе батьком дитини у випадках, коли мати дитини не бажає подати з фактичним батьком спільну заяву до органу РАГСу про визнання ним батьківства; коли фактичний батько встановлює, що інший чоловік записаний батьком. Не бажаючи цього, дійсний батько пред'являє до суду позов про заперечення цього батьківства та встановлення свого.
Аналогічно вирішується питання при вступі батьків дитини в шлюб у встановленому законом порядку.
Треба заначити, що саме народження дитини- юридичний факт, який породжує юридичні наслідки щодо виникнення обов’язків батьків та прав дітей, які з часом переходять в взаємні права та обов’язки (по досягненню дітьми чи батьками певного віку, інш.).
Розділ 2. Особисті немайнові права та обов’язки батьків і дітей
2.1. Загальна характеристика та особливості особистих немайнових правовідносин подружжя (чоловіка і дружини).
Згідно ст.7 проекту Сімейного Кодексу України, жінка та чоловік мають рiвнi права i обов’язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім’ї.
Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, якi встановлені Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними правовими актами, визнаними в Україні.
Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім’ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
При вступі до шлюбу закон (ст.19 КпШС України) надає подружжю право залишати кожному з них дошлюбне прізвище. За їх взаємною згодою, вони мають право вибирати спільне прізвище, яке повинно бути прізвищем одного з них. Вибір іншого прізвища законодавцем не допускається. Кожний з подружжя не має будь-яких переваг у виборі спільного прізвища, питання про вибір прізвища вирішується ними спільно. В разі виникнення суперечок з приводу спільного прізвища орган РАГСу залишає подружжю їхні дошлюбні прізвища.(2)
Шлюбно-сімейне законодавство України дозволяє приєднувати до свого прізвища прізвище чоловіка чи дружини, тобто йменуватися подвійним прізвищем.
Таким чином, при реєстрації шлюбу один з подружжя має право прийняти об'єднане прізвище, а другий — залишити своє дошлюбне прізвище. При бажанні кожний з них може йменуватися подвійним прізвищем. Приєднувати до подвійного прізвища ще одне прізвище не дозволяється.
Питання про вибір прізвища вирішується особами, які вступають до шлюбу, тільки в момент реєстрації шлюбу.
Проведений в актових книгах запис про прізвище замінити неможливо, але це стане можливим зі вступом в силу Сімейного кодексу, а саме з 1 січня 2003 року, відповідно до ст.53 передбачено право дружини та чоловіка на зміну прізвища.
У відповідності з Положенням про порядок розгляду клопотань про переміну громадянами України прізвища, імені та по батькові, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 27 березня 1993 року № 233, зміна прізвищ, імен та по батькові громадянами України допускається по досягненню ними 16-річного віку.
Зміна прізвища, імені, по батькові проводиться з дозволу органу реєстрації актів громадянського стану.
Дозвіл на зміну прізвища, імені, по батькові видається лише у тих випадках, коли для цього маються вагомі поважні причини (незвучність прізвища, імені, по батькові чи важкість їх вимови; бажання одного з подружжя носити спільне з іншим прізвище або повернути своє дошлюбне прізвище, якщо про це не було заявлено при реєстрації шлюбу чи при розлученні; бажання носити прізвище вітчима (мачухи), виховуючого заявника, або по батькові по імені вітчима, коли усиновлення не може бути оформлене, та таке інше).
Зміна прізвища батьками або одним з них не тягне за собою зміну прізвища їх повнолітніх дітей. Прізвище неповнолітніх дітей змінюється в разі зміни прізвища обома батьками. Якщо прізвище змінив один з батьків, то питання про зміну прізвища неповнолітніх дітей вирішується за згодою батьків, а в разі відсутності згоди — органом опіки та піклування.
При зміні імені батьком, по батькові його неповнолітніх дітей виправляється у відповідності із зміною імені батька. По батькові повнолітніх дітей змінюється тільки за їхнім клопотанням на загальних підставах.
Розгляд клопотання про зміну прізвища, імені, по батькові має бути закінчений не пізніше тримісячного строку з дня подачі клопотання.
Зміна прізвища, імені, по батькові не допускається у таких випадках:
а) якщо заявник знаходиться під слідством, судом або в нього є судимість;
б) якщо проти зміни прізвища, імені, по батькові маються заперечення з боку органів внутрішніх справ.
До особистих прав подружжя відноситься право на спільне вирішення питань життя сім'ї, на вільний вибір занять, професій та місця проживання (статті 20, 21 КпШС України). (2)
Всі питання сім'ї вирішуються подружжям спільно, на основі взаємної згоди, повної рівності та виходячи з інтересів сім'ї в цілому та інтересів неповнолітніх дітей особисто. Особлива увага повинна виявлятися до охорони та забезпечення інтересів вагітної жінки. При відсутності згоди у вирішенні деяких питань спільного життя кожний з подружжя або двоє разом мають право звернутися за роз'ясненням суперечки до органу опіки та піклування чи до суду.
Право подружжя вільно обирати заняття та професію закріплене статтею 49 Конституції України. У відповідності з цим правом кожен з подружжя, керуючись своїми нахилами та інтересами, самостійно вибирає для себе заняття чи професію. Заперечення або заборони іншого з подружжя, пов'язані з таким вибором, правового значення не мають.
Кожному з подружжя належить право вільного визначення свого місця проживання. А це означає, що зміна місця проживання одним з подружжя не тягне правового обов'язку іншого з подружжя слідувати за ним. Тому не може мати юридичної сили зобов'язання, яке дала громадянка Н. чоловіку: поїхати разом з ним до місця служби до Шацького району Волинської області.
До деяких інших особистих прав подружжя відноситься право давати згоду на усиновлення дитини, право на розірвання шлюбу, на виховання дітей.
Ст. 61 КпШС передбачає найважливіше право батьків — право на виховання своїх дітей. Для права батьків по вихованню, як і для ряду інших суб'єктивних сімейних прав, характерно, що права батьків по вихованню дітей є одночасно їх обов'язками перед дітьми. Батьківські права не можуть здійснюватися в протиріччі з інтересами дітей. Разом з тим обов'язок батьків по вихованню дітей є їхнім обов'язком не тільки перед дітьми, але і перед суспільством. Здійснення права батьків по вихованню дітей настільки серйозно торкається інтересів суспільства в цілому, що регулюється імперативними нормами. Нездійснення права й обов'язку батьків по вихованню дітей є правопорушенням, що спричиняє застосування визначених санкцій. Право батьків на виховання дітей, як і інші батьківські права, має абсолютний характер захисту від усіх третіх осіб. Як відзначено в літературі, праву батьків по вихованню дітей відповідає обов'язок дітей не чинити батькам перешкод при здійсненні цього права в інтересах дітей. При цьому виконання цього обов'язку дітей, як і їхнього права на виховання, не завжди може бути покладене на самих дітей, а забезпечується, насамперед, їхніми батьками, а також установами й особами, покликаними створити необхідні умови для нормального психофізичного і духовного розвитку дитини. Батьки вправі застосовувати визначені примусові заходи до своїх дітей для того, щоб домогтися від них бажаного поводження. Однак ця сторона виховного процесу знаходиться за рамками права. Усі примусові заходи, застосовувані батьками до дітей, носять чисто побутовий характер, і закон не визначає їхні види, а вимагає лише, щоб вони здійснювалися не в протиріччі з інтересами дітей.
Ч.2 ст.61 КпШС установлює межі і ціль здійснення батьківських прав, передбачаючи, що батьківські права не можуть здійснюватися в протиріччі з інтересами дитини. Під інтересами дітей варто розуміти збереження їхнього здоров'я, нормальний фізичний і психічний розвиток, виховання в них якостей, необхідних суспільству. Поняття інтересів дитини охоплює також належні морально-побутові умови його життя. Визнання існування інтересів дитини не обов'язково припускає усвідомлення їм своїх потреб. Це залежить від віку дитини. Однак не можна не враховувати при встановленні поняття “інтерес дитини” і суб'єктивний момент: мається на увазі прихильність дитини до одному з батьків, іншим членам родини.
Ч.3,ст.61 КпШС передбачає, що при неналежному виконанні батьками (одним з них) обов'язків по вихованню чи зловживанні батьківськими правами, діти вправі звернутися за захистом своїх прав і інтересів в органи опіки і піклування.
Батьки мають право і зобов'язані виховувати своїх неповнолітніх дітей. Тому право батьків на виховання дітей, як і інші правовідносини між батьками і дітьми, носять терміновий характер, тобто існують до досягнення дітьми повноліття або набуття дітьми повної дієздатності.
Права й обов'язки батьків по вихованню дітей, зокрема, містять у собі право й обов'язок навчання дітей. Здійснювати навчання дітей у школі відповідно до Закону України "Про освіту" є не тільки правом батьків, але і їхнім обов'язком не тільки перед дітьми, але і перед державою. Тому держава через органи опіки і піклування й органи утворення вправі контролювати, як батьки виконують цей свій обов'язок. Відхилення батьків від виконання свого обов'язку по навчанню дітей за наявності їхньої вини може викликати позбавлення батьків батьківських прав.
Батьки мають рівні права й обов'язки у відношенні своїх дітей. Тому питання виховання дітей зважуються по взаємній згоді.
2.2.Взаємні права і обов'язки батьків і дітей.
Проектом Сімейного кодексу України передбачено, що батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини. . Батьки мають право залучати до виховання дитини інших осіб, передавати її на виховання фізичним та юридичним особам. Батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, якi суперечать закону, моральним засадам суспільства.(3)
Право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом. Дитина має право противитися неналежному виконанню батьками своїх обов’язків щодо неї.
Дитина має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій.
Дитина має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів безпосередньо до суду, якщо вона досягла чотирнадцяти років.
Відповідно до ст.153 проекту Сімейного кодексу України передбачені права батькiв та дитини на спiлкування. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спiлкування, зокрема якщо хтось iз них перебуває у надзвичайнiй ситуацiї (лiкарнi, мiсцi затримання та позбавлення волi тощо). Батьки мають право на самозахист своєї дитини, повнолiтнiх дочки та сина. Батьки мають право звертатися до суду, органiв державної влади, органiв мiсцевого самоврядування та громадських органiзацiй за захистом прав та iнтересiв дитини, а також непрацездатних сина, дочки як їх законнi представники без спецiальних на те повноважень.
Батьки мають право звернутися за захистом прав та iнтересiв дiтей i тодi, коли вiдповiдно до закону вони самi мають право звернутися за таким захистом.
Здiйснення батькiвських прав та виконання батькiвських обов’язкiв мають ґрунтуватися на повазi до прав дитини та її людської гiдностi. Батькiвськi права не можуть здiйснюватися всупереч iнтересам дитини. Вiдмова батькiв вiд дитини є неправозгiдною, суперечить моральним засадам суспiльства. Ухилення батькiв вiд виконання батькiвських обов’язкiв є пiдставою для покладення на них вiдповiдальностi, встановленої законом. Неповнолiтнi батьки мають такi ж права та обов’язки щодо дитини, як i повнолiтнi батьки, i можуть їх здiйснювати самостiйно.
Питання виховання дитини вирiшується батьками спiльно. Той iз батькiв, хто проживає окремо вiд дитини, зобов’язаний брати участь у її вихованнi i має право на особисте спiлкування з нею. . Той iз батькiв, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батькiв, хто проживає окремо, спiлкуватися з дитиною та брати участь у її вихованнi, якщо таке спiлкування не перешкоджає нормальному розвитковi дитини. 4. Батьки мають право укласти договiр щодо здiйснення батькiвських прав та виконання обов’язкiв тим з них, хто проживає окремо вiд дитини.
Той з батькiв, хто проживає з дитиною, у разi його ухилення вiд виконання договору зобов’язаний вiдшкодувати матерiальну та моральну шкоду, завдану другому з батькiв.
Вирiшення органом опiки та пiклування спору щодо участi у вихованнi дитини того з батькiв, хто проживає окремо вiд неї.
За заявою матерi, батька дитини орган опiки та пiклування визначає способи участi у вихованнi дитини та спiлкуваннi з нею того з батькiв, хто проживає окремо вiд неї.(3)
Якщо той iз батькiв, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батькiв, хто проживає окремо, у спiлкуваннi з дитиною та у її вихованнi, зокрема якщо вiн ухиляється вiд виконання рiшення органу опiки та пiклування, другий iз батькiв має право звернутися до суду з позовом про усунення цих перешкод.
Суд визначає способи участi одного з батькiв у вихованнi дитини (перiодичнi чи систематичнi побачення, можливiсть спiльного вiдпочинку, вiдвiдування дитиною мiсця його проживання тощо), мiсце та час їхнього спiлкування, з урахуванням вiку, стану здоров’я дитини, поведiнки батькiв, а також iнших обставин, що мають iстотне значення.
В окремих випадках, якщо це викликано iнтересами дитини, суд може обумовити побачення з дитиною присутнiстю iншої особи.
За заявою заiнтересованої сторони суд може зупинити виконання рiшення органу опiки та пiклування до вирiшення спору. У разi ухилення вiд виконання рiшення суду особою, з якою проживає дитина, суд за заявою того з батькiв, хто проживає окремо, може передати дитину для проживання з ним. Особа, яка ухиляється вiд виконання рiшення суду, зобов’язана вiдшкодувати матерiальну та моральну шкоду, завдану тому з батькiв, хто проживає окремо вiд дитини. Мiсце проживання дитини, яка не досягла десяти рокiв, визначається за згодою батькiв.
Мiсце проживання дитини, яка досягла десяти рокiв, визначається за спiльною згодою батькiв та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, мiсце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти рокiв, визначається нею самою. Якщо мати та батько, якi проживають окремо, не дiйшли згоди щодо того, з ким iз них буде проживати малолiтня дитина, спiр мiж ними може вирiшуватися судом. При вирiшеннi спору щодо мiсця проживання дитини суд бере до уваги ставлення батькiв до виконання своїх батькiвських обов’язкiв, особисту прихильнiсть дитини до кожного з них, вiк дитини, стан її здоров’я та iншi обставини, що мають iстотне значення. Суд не може передати дитину для проживання з тим iз батькiв, хто не має самостiйного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, може своєю аморальною поведiнкою зашкодити розвитковi дитини.
Якщо один з батькiв або iнша особа самочинно, без згоди другого з батькiв чи iнших осiб, з якими на пiдставi закону або рiшення суду проживала малолiтня дитина, змiнить її мiсце проживання, у тому числi способом її викрадення, суд за позовом заiнтересованої особи має право негайно постановити рiшення про вiдiбрання дитини i повернення її тому, з ким вона проживала.
Дитина не може бути повернута лише тодi, коли залишення її за попереднiм мiсцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров’я.
Особа, яка самочинно змiнила мiсце проживання малолiтньої дитини, зобов’язана вiдшкодувати матерiальну та моральну шкоду, завдану тому, з ким вона проживала.
Батьки мають переважне право перед iншими особами на те, щоб малолiтня дитина проживала з ними. Батьки мають право вимагати вiдiбрання малолiтньої дитини вiд будь-якої особи, яка тримає її у себе не на пiдставi закону або рiшення суду. Суд може вiдмовити у вiдiбраннi малолiтньої дитини i переданнi її батькам або одному з них, якщо буде встановлено, що це суперечить її iнтересам.
Згідно ст. 56 нині діючого кодексу про шлюб та сім’ю "Батьки і діти зобов'язані робити взаємну моральну підтримку і матеріальну допомогу один одному."
Підставою виникнення правовідносин між батьками і дітьми є засвідчене у встановленому законом порядку походження дітей від даних батьків. Правовідносини між батьками і дітьми можуть бути особистими і майновими. Для правовідносин між батьками і дітьми, як і для будь-яких інших відносин, регульованих сімейним правом, характерно, що визначальними є особисті правовідносини.
Правовідносини між батьками і дітьми і дітьми носять двосторонній характер. Вони, як є відносними, тому що тут маються визначені суб'єкти прав і обов'язків — діти і батьки, але вони мають абсолютний характер захисту від порушень з боку всіх інших осіб. Для прав батьків, як і для ряду інших суб'єктивних сімейних прав, характерним є те, що права батьків стосовно дітей є одночасно їх обов'язком перед дітьми. Батьки не можуть здійснювати батьківські .права в протиріччі з інтересами дитини. Для правовідносин між батьками і дітьми також характерно те, що вони носять терміновий характер, тому що існують тільки до досягнення дітьми повноліття або придбання неповнолітніми повної дієздатності. Для правовідносин між батьками і дітьми характерно й те, що вони виникають із закону на підставі факту походження дітей від даних батьків. Між дорослими дітьми і батьками можуть також виникати правовідносини (наприклад, аліментні правовідносини). Однак для виникнення цих правовідносин необхідні додаткові юридичні факти.
При належному оформленні батьківства правовідносини між батьками і дітьми виникають незалежно від того, народилася дитина від зареєстрованого чи незареєстрованного шлюбу.
Висновки до розділу
Особисті немайнові права та обов’язки батьків і дітей мають неабияке значення в науці сімейного права.
У науці довгий час, аж до б0-х років минулого століття, сім'ю вважали за первісну, найдавнішу форму стародавнього суспільства, що з неї згодом виникли рід, плем'я, держава:
В першу чергу сімейні правовідносини — це особисті немайнові і лише в другу чергу вони є майновими. Майнові правовідносини випливають з особистих. Є родинність, є шлюб — є майнові відносини. А в цивільному праві 99,9% взаємовідносин — це майнові відносини.
Сімейні права та сімейні обов'язки не можна відчужувати, передавати, купувати, продавати чи дарувати. Причому не тільки особисті, але й майнові. Не можна, наприклад, передати право на одержання аліментів або ж на виховання дітей. А в цивільному праві майже всі майнові відносини легко передаються. Наприклад, право на одержання спадщини.
Сімейні правовідносини регулюються окремим Кодексом про шлюб та сім'ю України, що був перший прийнятий в нашій країні, прийняття проекту Сімейного кодексу України має також велике значення. Він значно конкретизував особисті немайнові відносини між батьками та дітьми.
Процес розгляду сімейних справ відрізняється від цивільних справ, та й виконання рішень також суттєво відрізняється. По справах про передачу дитини на виховання другому з подружжя не можна так легко виконати рішення, як рішення про відібрання годинника.. Сімейно-шлюбні взаємовідносини в Україні в багатьох випадках регулюються нормами моралі, а не тільки правовими нормами, і це характерно тільки для сімейного права.
Все це дає підстави розглядати особисті немайнові відносини батьків та дітей, як специфічну, самостійну ланку інститу сімейного права, яка виникає на грунті укладання шлюбу та народженні дитини.
Розділ 3. Майнові права та обов’язки батьків та дітей
3.1. Види майнових прав і обов`язків подружжя. Правовий режим майна подружжя.
При регулюванні відносин подружжя із приводу приналежного їм майна можуть застосовуватися два правових режими: законний і договірний. Законний правовий режим регулювання відносин подружжя із приводу їхнього майна застосовується в тих випадках, коли він не змінений шлюбним контрактом, треба зазначити, що проект Сімейного кодексу України суттєво розширив аспект правового регулювання шлюбного контракту.Відповідно до законного правового режиму все майно подружжя можна розділити на загальне і роздільне.
У відповідності зі ст.22 КпШС майно, нажите подружжям під час шлюбу, є їх загальною спільною власністю.
У літературі немає єдиної точки зору про поняття загального майна подружжя. Одні автори вважають, що до складу загального майна чоловіків входять тільки речі. Подружжя мають на внесок іншого не право власності, а зобов'язальне право. Приведена точка зору також не відповідає змісту ч.2 п.9 Постанови Пленуму Верховного суду України від 12 червня 1998 р. “Про застосування судами деяких норм КпШС України”, де роз'яснено, що до складу спільного майна подружжя можуть входити не тільки речі, але і права, право на внески в кредитні установи, паї нагромадження в ЖБК, ДСК, гаражно-будівельних кооперативах, право на страхові суми, страхові відшкодування, грошові суми і майно, що належить дружинам по іншим зобов'язальним правовідносинам. Крім того, дружинам можуть спільно належати права по акціях і інших цінних паперах.
Для загального майна подружжя характерно також те, що не має значення на ім'я кого з подружжя придбано в період шлюбу майно. Тому що випливає зі змісту ч.З п.4 Постанови Пленуму Верховного суду України від 04.10.91 р. “Про практику застосування судами законодавства, що регулює право власності громадян на житловий будинок”, для виникнення права загальної власності подружжя на побудований житловий будинок не має значення, на ім'я кого з чоловіків оформлений житловий будинок. Відповідно до діючого законодавства дружинам на праві власності можуть належати не тільки предмети споживання, але і засобу виробництва (ст. 13 Закону України “Про власність”). У тих випадках, коли майно належить дружинам на праві спільної власності, виникає спільна сумісна власність подружжя.
Як випливає зі ст.22 КпШС, для виникнення спільного майна подружжя необхідно, щоб воно було придбано під час шлюбу. Ця ж вимога випливає зі ст. 16 Закону України “Про власність”. В осіб, що не перебувають в зареєстрованому шлюбі, також може виникнути право спільної сумісної власності на деякі речі, наприклад, при спільному створенні речі (будинку). Однак у цьому випадку немає презумпції рівності часток, не враховується принцип взаємної матеріальної підтримки. У Постанові Пленуму Верховного суду України від 12 червня 1998 р. “Про застосування судами деяких норм КпШС України” (п. 12 ч.1) сказано, що правила ст ст.22, 28, 29 КпШС не застосовуються до спорів про розділ майна осіб, що живуть однією родиною, але не одружені. Як випливає з ч.2 ст.13 КпШС, права й обов'язки подружжя породжує тільки зареєстрований шлюб. Однак для виникнення спільності майна подружжя недостатньо, щоб майно було придбано в період зареєстрованого шлюбу. Потрібно також, щоб подружжя спільно проживали, господарювали, тобто наявність спільної праці подружжя. Необхідність спільної праці подружжя для виникнення спільності їхнього майна випливає з ч.2 ст.28 КпШС, що передбачає, що суд може визнати майно, нажите кожним з подружжя під час їхнього роздільного проживання, при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них. У даному випадку є один з елементів юридичного складу, необхідного для виникнення спільного майна подружжя — зареєстрований шлюб, але відсутній інший факт — спільна праця, тому що подружжя фактично припинило ведення спільного господарства. Таким чином, обов'язковими елементами юридичного складу, необхідного для виникнення спільності майна подружжя, є придбання майна під час зареєстрованого шлюбу й у результаті спільної праці. Сукупність елементів юридичного складу, необхідного для виникнення спільності майна подружжя, визначає і початковий момент виникнення спільності їхнього майна. З огляду на, що до складу загального майна чоловіків входять не тільки право власності, але і зобов'язальні права; при цьому можливі три рішення цього питання:
1) майно стає спільним, коли зароблено, тобто коли на нього виникло право;
2) коли майно отримане;
3) коли майно внесене одним з чоловіків у дім, у родину.
Початковим моментом виникнення спільності майна подружжя варто вважати момент, коли в одного з подружжя виникло на нього право.
Подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження спільним майном. При цьому подружжя користується рівними правами на майно й у тому випадку, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми чи по інших поважних причинах не мав самостійного заробітку. Дане положення відповідає принципу рівноправності подружжя, закріпленому в ст.51 Конституції й у ст.4 КпШС. Це положення ст.22 КпШС охороняє інтереси жінки, найчастіше інтереси жінки-матері, а також непрацездатного чоловіка. До поважних причин, по яких інший з подружжя не мав самостійного заробітку, можуть бути також віднесена непрацездатність дружини, навчання й ін. Приведене положення відповідає принципу взаємної матеріальної підтримки подружжя.
Подружжя, здійснюючи правомочності у відношенні приналежного їм спільного майна, можуть укладати угоди як один з одним, так і з третіми особами. Подружжя, як було сказано, мають рівні права на приналежне їм спільне майно. Тому ч.1 ст.23 КпШС установлює, що подружжя розпоряджаються спільним майном за спільною згодою. Подружжя в повсякденному житті укладають угоди по відношенню спільного майна майже щодня, наприклад, дрібні побутові угоди по придбанню предметів споживання. Вимога про надання одним з подружжя згоди іншого з подружжя на здійснення таких угод привело б до надзвичайного ускладнення цивільного обороту. Тому закон, виходячи з припущення про єдність інтересів подружжя, установлює презумпцію згоди одного з подружжя при здійсненні угод із спільним майном іншим з подружжя. Ця презумпція не поширюється на угоди по відчуженню спільного майна, що вимагають обов'язкового нотаріального посвідчення. Для здійснення цих угод одним з подружжя необхідно прямо виражена згода іншого з подружжя в письмовій формі. Проект ЦК України передбачає, що для здійснення одним з подружжя будь-яких договорів, що повинні бути нотаріально оформлені, а також договорів щодо коштовного майна, згода іншого подружжя повинна бути письмовою (п.З ст. 1302 проекту ЦК України). Якщо угода з приводу спільного майна укладена одним з подружжя без згоди іншого з подружжя, то вона за вимогою цього з подружжя може бути визнана недійсної. Для задоволення такого позову повинна бути доведена несумлінність іншої сторони по угоді. Якщо контрагент по угоді був сумлінним, тобто не знав і не повинний був знати про відсутність згоди на здійснення угоди іншим з подружжя, то така угода не може бути визнана недійсної, за винятком угод, для здійснення яких закон вимагає прямо вираженої згоди іншого з подружжя.
Укладаючи шлюб, подружжя залишаються самостійними суб'єктами права, тому закон передбачає право кожного з подружжя укладати угоди як із третіми особами (див. коментар до ст.23 КпШС), так і між собою.
Найчастіше подружжя між собою укладають договори дарування.
Подружжя можуть також укладати договори про розділ спільного майна або про об'єднання їх роздільного майна в спільне.
Особливим різновидом угод між подружжям є шлюбний контракт.
Угоди між подружжям є різновидом цивільно-правових угод і повинні відповідати усім вимогам, пропонованим до угод. Положення ст.27 КпШС про недійсність угод між подружжям, спрямованих на обмеження майнових прав дружини, чи дітей, варто тлумачити обмежно в тому розумінні, що недійсними є угоди, спрямовані на обмеження майнових прав дружини чи чоловіка, або дітей, що випливають з факту перебування в шлюбі чи спорідненні. Недійсним, наприклад, є угода між подружжям, укладена під час перебування в шлюбі, відповідно до якого нажите ними в шлюбі майно не буде їхньою спільною власністю. Це положення можна передбачити в шлюбному контракті.
3.2. Права батьків і дітей на майно одне одного.
Згідно до статті 77 КпШС України за життя батьків діти не мають права на їх майно, так само як батьки не мають права і майно дітей. Таким чином, батьки мають право належне їм майно продавати, дарувати, передавати до найму, не запитуючи згоди на це дітей. Батьки можуть також позбавити спадщини за своїм заповітом (за винятком випадків, передбачених статтею 535 ЦК України, — обов'язкова частки у спадщині).
Разом з тим батьки не набувають прав на майно дітей. Роздільність майна батьків та дітей обумовлює їх особисту відповідальність по своїх боргах: батьки не відповідають по зобов’язаннях своїх дітей, незалежно від віку останніх, за винятком заподіяної шкоди неповнолітнім, коли його батьки зобов'язані відшкодувати заподіяну шкоду.
У неповнолітніх дітей може виникнути право власності на майно в результаті купівлі речей за власні кошти, отримання спадщини, дарування, а також створення його власною працею.
Батьки є законними представниками інтересів своїх неповнолітніх дітей, і одною з функцій такого представництва є управління їх майном. У зв'язку з цим батьки самостійно вирішують всі питання, пов'язані з володінням та розпорядженням майном неповнолітніх дітей, тобто фактично виконують права та обов'язки власників майна, діючи в інтересах дітей.
Однак вони не можуть передавати належне неповнолітнім дітям майно у дарунок іншим особам, навіть родичам дитини, заповідати майно дітей, відмовляючись від нього від імені дітей. Управління майном дітей здійснюється батьками без спеціального на те повноваження, але їх дії щодо володіння, користування та розпорядження майном дітей контролюються г органами опіки та піклування Ці ж органи розглядають спори між батьками щодо питань управління майном дітей.
Батьки управляють майном дітей до досягнення ними повноліття. Після цього діти особисто здійснюють всі права та обов'язки по відношенню до свого майна. Розпорядження батьками майном повнолітніх дітей можливе тільки за згодою останніх та за наявності доручення.
Крім роздільності власності батьків та дітей, у них може виникнути спільна часткова власність, наприклад, у зв'язку з отриманням спадщини за законом чи заповітом. Спільна власність батьків та дітей може існувати незалежно від віку дітей. Відносини з приводу цієї власності регулюються цивільним законодавством України. За новим законодавством України між батьками і дітьми та іншими членами сім'ї може виникати як спільна часткова, так і спільна сумісна власність (ст. 17 Закону України “Про власність).
3.3. Аліментні зобов`язання батьків по утриманню неповнолітніх дітей (умови, розмір, порядок і підстави зміни розміру аліментів).
У відповідності до закону батьки зобов'язані утримувати своїх неповнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги (стаття 80 КпШС України).(2)
Обов'язок по утриманню своїх неповнолітніх дітей здійснюється батьками у більшості випадків добровільно. Якщо ж батьки ухиляються від цього обов'язку та не надають коштів на утримання дітей добровільно, такі кошти стягуються з них у судовому порядку у вигляді аліментів.
Обов'язок по утриманню дітей покладається на обох батьків. Коли діти проживають з матір'ю, позов про стягнення аліментів пред'являється до батька. На дітей, які виковуються батьком, аліменти стягуються з їх матері. Якщо дитина проживає у інших осіб (діда, бабусі, дядька, тітки та ін.), ці особи можуть стягувати аліменти з обох батьків.
У силу статті 92 КпШС України аліменти можуть виплачуватися у добровільному порядку особисто особою, яка зобов'язана сплачувати аліменти, або через власника чи уповноважений ним орган за місцем її роботи, одержання нею пенсії, стипендії.
Підставою для утримання та переводу аліментів в добровільному порядку є письмова заява громадянина, що подана за місцем роботи, яку бухгалтерія реєструє як виконавчий документ.
Особа, яка виявила бажання добровільно сплачувати аліменти, має право у будь-який час збільшити розмір або припинити виплату аліментів, подавши про це письмову заяву до бухгалтерії за місцем роботи, яка зобов'язана негайно повідомити стягувача аліментів про надходження від громадянина такої заяви.
Власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації щомісячно переводить аліменти особі, яка зазначена в заяві, в триденний строк з дня, встановленого для виплати заробітної плати.
Якщо громадянин, з якого утримуються аліменти за його заявою, змінює місце роботи, навчання або одержання пенсії, стягнення аліментів припиняється. Про це негайно повідомляється стягувач. Утримання аліментів може бути поновлено на підставі знову поданої громадянином заяви.
Такий добровільний порядок сплати аліментів не виключає права стягувача в будь-який час звернутися до суду з позовом про стягнення аліментів.
При виїзді громадянина, який зобов'язаний сплачувати аліменти, за кордон на постійне місце проживання в держави, з якими Україна не має договорів про надання правової допомоги, стягнення аліментів провадиться в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Аліменти на неповнолітніх дітей з їх батьків стягуються в розмірі: на одну дитину — одна чверть, на двох — одна третина, на трьох — не більше половини заробітку (прибутку) батьків, але не менше 1/2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян на кожну дитину (стаття 82 КпШС України). Однак у окремих випадках встановлення розміру аліментів такому порядку викликає певні труднощі. Наприклад, письменники, композитори, художники та інші працівники творчих професій, як правило, не мають постійного заробітку і отримують авторський гонорар за створені ними твори. Тому стягнення з них аліментів у частковому відношенні носило б нерегулярний характер. Саме тому в силу статті 85 КпШС України аліменти за проханням особи, яка вимагає їх, можуть бути встановлені судом у твердій грошовій сумі, яка підлягає виплаті щомісячно.
Аліменти в твердій грошовій сумі стягуються і у тих випадках, коли діти знаходяться у кожного з батьків. У таких випадках аліменти стягуються на користь менш забезпеченого з батьків, в залежності від матеріального сімейного стану сторін у межах, встановлених для стягування аліментів.
У разі стягнення аліментів з батьків на непрацездатних дітей, які потребують матеріальної допомоги, розмір аліментів визначається в частковому відношенні до заробітку (доходу), виходячи з матеріального та сімейного становища особи, з якої стягуються аліменти, та особи, яка одержує їх.
У силу частини 2 статті 89 КпШС України розмір аліментів У цих випадках не може перевищувати відповідний розмір аліментів, які сплачуються на неповнолітніх дітей, тобто однієї чверті заробітку на одну дитину, однієї третини — на двох дітей та половини заробітку (доходу) — на трьох чи більше дітей і не може бути меншим 1/2 неоподатковуваного мінімуму доходу громадян на кожну дитину.
Стягнення аліментів у твердій грошовій сумі провадиться тільки у вищезгаданих випадках, і вимоги про зміну цього порядку законом не передбачені.
Позови про стягнення аліментів на користь повнолітніх непрацездатних дітей можуть подавати самі ці особи або їх опікуни (піклувальники).
Бувають випадки, коли з однієї особи стягуються аліменти на дітей від двох і більше різних матерів, що в цілому перевищує розмір аліментів, який передбачений законом. У таких випадках особа, яка сплачує аліменти, має право пред'являти позов до будь-якої особи, на користь якої згідно з судовим рішенням стягнуті аліменти, про їх зниження.
Розмір аліментів, які стягуються з батьків на неповнолітніх дітей, може бути зменшений лише у випадках, прямо зазначених в законі (частина 2 статті 82 КпШС України).
Одним з таких випадків є наявність у платника аліментів інших неповнолітніх дітей, які при стягуванні аліментів у встановленому законом розмірі, опинилися б менш матеріально забезпеченими, ніж діти, які отримують аліменти.
Якщо аліменти були присуджені у частках до заробітку (доходу) відповідача, розмір платежів при задоволенні позову про зниження аліментів повинен бути визначений в частках, а не в твердій грошовій сумі. Однак судом повинна бути визначена мінімальна грошова сума аліментів, яка підлягає виплаті на кожну дитину.
Умовою зменшення розміру аліментів на неповнолітніх дітей є також обставина, коли той з батьків, з якого стягуються аліменти, є інвалідом І або II групи. Особи, які втратили працездатність, змушені витрачати більше коштів на своє утримання, ніж здорові громадяни. Інваліди І групи, інваліди, як правило, потребують стороннього догляду, що в свою чергу тягне додаткові витрати. Отож, інваліди при стягненні з них аліментів у встановленому законом розмірі можуть залишатися у тяжкому матеріальному стані, тому суд, враховуючи необхідність особливих витрат, пов’язаних з інвалідністю, вправі знизити розмір аліментів, які з нього стягуються, і їх мінімальний розмір.
Інваліди III групи не мають права вимагати зменшення міру присуджених в них аліментів.
Суд має право також зменшити розмір аліментів у тих випадках, коли діти працюють та мають достатній заробіток, з інших поважних причин.
За загальними правилами трудове повноліття настає в зв'язку досягненням 16-річного віку, а в окремих випадках 15-ти, 14-річні підлітки можуть бути прийняті на роботу. У працюючого неповнолітнього заробіток може перевищувати доход того з батьків, який сплачує аліменти, і такий неповнолітній сам може себе утримувати. Це є підставою для зменшення розміру аліментів, які сплачує один з батьків.
Суд також може зменшити розмір аліментів, що стягуються на користь неповнолітніх дітей, коли неповнолітній не працює, але має суттєві кошти на своє утримання (наприклад, отримання спадщини).
Суд має право не тільки зменшити розмір аліментів, але й повністю звільнити батьків від сплати, якщо діти перебувають на повному утриманні держави або громадської організації.
Частина 3 статті 82 КпШС України не містить перелік випадків, коли батьки можуть бути повністю або частково звільнені від сплати аліментів. Судам надані широкі можливості у вирішенні цих питань залежно від конкретних обставин справи та матеріального положення батьків.
Висновки до розділу.
Варто відзначити, що в Проекті збережено переважну частину норм чинного КпШС. Водночас пропонуються новели. Зокрема, передбачається зниження шлюбного віку для жінок з 17 до 16 років, розширюється коло доказів для встановлення батьківства, встановлюються норми спрямовані на захист не лише материнства, але і батьківства. Так чи інакше, найближчим часом очікуються досить істотні зміни в регулюванні шлюбно-сімейних відносин.
Говорячи про сімейне право, як про самостійну галузь права,та виходячи з аналізу даного розділу ми все-таки не можемо не помітити, що сімейне право має зв'язок з інститутами цивільного права.
Особливо із спадковим, де основним видом спадкування є спадкування за законом, тобто майно переходить до осіб, пов'язаних між собою відносинами подружжя, родинності. І хоча особа має право за заповітом позбавити свою родину спадщини, ст.535 Цивільного кодексу України встановлює правило обов'язковості долі в спадщині (неповнолітні або непрацездатні діти, непрацездатні дружина, батьки). Звідси можна говорити, що спадкування, в основному, носить сімейний характер.
У деякій мірі сімейне право пов'язане з житловим правом, де право на житлову площу виникає не лише з договору житлового найму, а також з сімейно-шлюбних відносин. Хоча поняття члена сім'ї по сімейному праву і житловому не збігаються, оскільки в сімейному праві при визначенні члена сім'ї ми виходимо з родства, шлюбу (або усиновлення), то в житловому праві має значення ще й спільне проживання.
Можна зробити висновок, що сімейно-шлюбні відносини не можуть перебувати поза сферою регулювання права.
Принципом сімейного права є принцип повної рівності чоловіка і жінки в особистих і майнових правах. Це визначають ст.ст.21, 24, 51 Конституції України та ст.З КпШС України.
Принцип моральності і матеріальної підтримки нужденних членів сім'ї освітлюється аліментними зобов'язаннями (п.2 ст.51 Конституції, ст.32 КпШС), а саме: батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття, а повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Крім цього, подружжя повинно матеріально підтримувати один одного на випадок потреби, а в разі відмови в такій підтримці той з подружжя, що потребує матеріальної допомоги, має право по суду одержувати утримання від другого з подружжя, якщо останній спроможний його надати. Це право зберігається і після розірвання шлюбу.
Розділ 4. Позбавлення батьківських прав.
Підстави, за яких батьки або один з них можуть бути позбавлені батьківських прав, чітко визначені в законі. Виходячи зі змісту ст.70 Кодексу про шлюб і сім'ю (КпШС) України, такими є:
· ухилення батьків від виконання своїх обов'язків по вихованню дітей;
· зловживання батьківськими правами, жорстоке поводження з дітьми, шкідливий вплив на дітей своєю аморальною, антигромадською поведінкою;
· обставини, за яких батьки є хронічними алкоголіками або наркоманами.
При цьому, необхідно довести, що ухилення батьків від виконання обов'язків по вихованню своїх дітей є навмисним. Батьки або один з них за таких обставин повинні (повинен) повністю розуміти наслідки своєї винної поведінки. Не може бути позбавлена батьківських прав особа, яка не виконує своїх батьківських обов'язків внаслідок душевної хвороби, недоумства, тривалого відрядження, створення перешкод з боку іншого з батьків, юз яким проживає дитина. Позбавлення батьківських прав може провадитися за наявності однієї або кількох передбачених законом підстав і тільки в судовому порядку. Ніякий інший орган не вправі позбавити людину її батьківських прав. Справи про позбавлення батьківських прав розглядаються за заявою державних або громадських організацій, одного з батьків або опікуна (піклувальника) дитини, а також за позовом прокурора. Інші зацікавлені особи із заявою про позбавлення батьківських прав повинні звертатися до органів опіки та піклування або до прокурора.
Орган опіки та піклування при підготовці справ до розгляду зобов'язаний вивчити умови життя і виховання дитини, поведінку батьків, їхні взаємовідносини з дітьми та ставлення до своїх батьківських обов'язків. За матеріалами перевірки органи опіки і піклування складаються письмовий висновок, який додається до матеріалів судового розгляду. Орган опіки та піклування, а також прокурор не тільки мають право, а й зобов'язані взяти участь у розгляді кожної такої справи, незалежно від того, хто є позивачем. Рішення суду про позбавлення батьківських прав стосується лише тих дітей, щодо яких поведінка батьків була неправомірною. Відносно інших дітей, у тому числі тих, які народженні пізніше, батьківські права зберігаються. Позбавлення батьківських прав допускається тільки відносно дітей, які не досягли 18 років. Батьки втрачають всі права, засновані на факті родинності з дитиною, які належать їм та здійснюються ними до досягнення дитиною повноліття. Передусім, це немайнові права: право виховувати дитину, представляти її інтереси, визначати місце проживання, вимагати повернення дитини від будь-якої особи, яка утримує її не на підставі закону чи судового рішення, давати чи не давати згоду на усиновлення (удочеріння) дитини. А також майнові: право на отримання в майбутньому від дітей аліментів у випадку своєї непрацездатності. Відповідно до ст.528 Цивільного Кодексу (ЦК) України, батьки не мають права стати спадкоємцями за законом дітей, у відношенні яких вони були позбавлені батьківських прав і не були поновленні у цих правах на момент відкриття спадщини.
Водночас, позбавлення батьківських прав не звільняє батьків від обов'язку по утриманню дітей (ч.2 ст.74 КпШС України). Аліменти на дітей стягуються на користь другого з батьків чи опікуна (піклувальника), при якому дитина перебуває на утриманні, або організації, де дитина перебуває на вихованні. Позовна заява подається до районного суду за місцем проживання в письмовій формі. Позовна заява має містити (згідно ст.137 Цивільно-процесуального кодексу (ЦПК) України):
· назву суду, до якого подається заява;
· точну назву позивача і відповідача, їх місце проживання або знаходження, назву представника, коли заява подається представником;
· зміст позивних вимог;
· виклад обставин, якими позивач обґрунтовує позовні вимоги;
· зазначення доказів, що стверджують позов;
· зазначення ціни позову (якщо позов у грошовій оцінці);
· підпис позивача або його представника з зазначенням часу подання заяви.
До позовної заяви подаються письмові докази, а якщо заява подається представником – також довіреність чи інший документ, що підтверджує його повноваження. Відповідно до ст.138 ЦПК, позивач повинен подати позовну заяву з копіями відповідно до кількості відповідачів. До заяви додається документ про сплату державного мита. Розмір державного мита встановлено Декретом КМУ “Про державне мито”, і з позовних заяв немайнового характеру складає 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, тобто 8грн. 50коп.
Серед документів, які відіграватимуть роль доказів у справі про позбавлення батьківських прав, провідну роль виграє висновок органів опіки і піклування. Однак, до заяви слід також додати документи, що підтверджують факт перебування в шлюбі, факт його припинення, відомості про дитину (свідоцтво про народження, умови виховання та проживання тощо).
Відповідно до того, що зміст позовних вимог становитиме вимога про позбавлення батьківських прав, викладаючи обставини, якими обґрунтовується така вимога, слід послідовно навести факти, якими можна буде довести навмисність ухилення винного з батьків від виконання обов'язків по вихованню своїх дітей (дитини), визначити коло осіб, які можуть бути викликані свідками для дачі пояснень з цих фактів.
До того, обов'язково в заяві слід зробити посилання на законодавство, що дає право на звернення до суду із вимогою про позбавлення батьківських прав:
· ст.70, 71, 74 КпШС щодо права на звернення до суду із вимогою про позбавлення батьківських прав;
· ст.51 Конституції України щодо обов'язку батьків по утриманню дітей до повноліття;
· ст.52 Конституції України у випадку насильства над дитиною;
· ст.55 Конституції України щодо права звернення за судовим захистом.
Висновок до розділу
Позбавлення батьківських прав- санкція до батьків, які порушують свій обов'язок щодо виховання неповнолітніх дітей. Застосовується вона не тільки у сімейному а й у кримінальному праві. У кримінальному праві позбавлення батьківських прав призначається як додаткова міра покарання. Як основна міра покарання допускається лише тоді, коли суд встановив зловживання цими правами з боку винного. Найчастіше застосовується як міра сімейно-правової відповідальності. Значення позбавлення батьківських прав під собою містить контроль з боку держави щодо належного виконання обов’язків шодо неповнолітніх дітей, який передбачений не тільки Сімейним Кодексом України, а й міжнародними правовими актами.
Висновок
У висновку хотілося б відзначити деякі важливі аспекти, пов’язані з підставами виникнення прав та обов’язків батьків та дітей, з правами неповнолітніх дітей, визначити , правовідносин дітей і батьків у цілому.
В останні роки в нашій країні намітилися тенденції спрямовані на те, щоб, по-перше, цілком відродити розуміння сім’ї, як неминущої цінності, по-друге, у корені змінити сформоване століттями патріархальне представлення про підлегле положення неповнолітнього в сім’ї.
Закріплення законодавчо право неповнолітніх дітей, сасо по собі передбачило закріплення відповідних обов'язків у батьків. Так, наприклад, турбота про дітей, їхнє виховання - рівне право й обов'язок батьків. Отже, мова йде не тільки про моральний борг кожного батька, але і про його конституційні права й обов'язки. Причому їхнє існування не зв'язується з наявністю чи відсутністю шлюбу батьків. Наділення батьків правами у відношенні їхніх неповнолітніх дітей означає, що їм дається можливість робити схвалювані, бажані з погляду держави дії і вчинки, спрямовані на благо дитини. Правам батьків відповідають і певні обов'язки. Причому батьки мають рівні права й обов'язки. Їхня рівноправність забезпечується сімейно-правовими нормами, що мають конкретний зміст.
Зміст прав дитини складають: Право дитини жити і виховуватися в родині, що включає в себе: право жити і виховуватися в родині; право, наскільки це можливо, знати своїх батьків; право на турботу з боку батьків; право на спільне проживання зі своїми батьками; право на виховання своїми батьками; право на забезпечення інтересів; право дитини на спілкування з батьками й іншими родичами; право дитини на захист; право дитини виражати своя думку; Право дитини на ім'я, по батькові, прізвище; майнові права дитини, що включають у себе: право власності; право самостійне розпоряджатися своїм майном.
Включення в текст Сімейного кодексу України норм про майнові права дитини має великий сенс. Воно означає розширення кола відносин, регульованих сімейним законодавством, оскільки сюди входять майнові права неповнолітніх як у сім’ї, так і за її межами. Стосовно прав батьків, то на даний момент вони мають широке коло прав, які забезпечують повагу до людської честі та гідності- особисті немайнові права та передбачений правовий режим майна подружжя, який захищає інститут права власності громадянина, передбачений Конституцією нашої держави.
Як би н мінялося відношення держави до сім’ї та батьків, дитина завжди мала право на одержання утримання за їхній рахунок. На обов'язок матеріально забезпечувати неповнолітніх, а також непрацездатних нужденних повнолітніх дітей можна подивитися і як на право дитини на турботу з боку своїх батьків. Це один з найбільш типових прикладів злиття особистих і майнових прав дитини в родині. При відсутності такої турботи Сімейний кодекс дозволяє вдаватися до допомоги правових норм, що передбачають аліментні зобов'язання.
Треба ще раз відзначити, що законодавець говорить тільки про права неповнолітніх дітей, що ж стосується обов'язків дитини в сім’ї, то вони визначаються тільки нормами моральності, оскільки спонукати його до їх виконання за допомогою закону неможливо.
Хочеться також відмітити, що в нашій державі дуже гуманне та цивілізоване сімейне законодавство, сформована гарна база основами якої послужили міжнародні конвенці, особливо з прийняттям проекту сімейного кодексу України, на мою думку, всі необхідні правові питання врегульовані, для того, щоб кожна сім’я могла бути щасливою.
Список літератури:
1. Конституція України, Київ, Відомості Верховної Ради України, 1996 р.
2. Кодекс про шлюб та сім’ю,. Київ, Юрінком Інтер, 1998 р.
3. Проект Сімейного кодексу України, Київ, Юрінком Інтер, 2001 р.
4. Цивільний кодекс України, Харків, Одісей, 2000 р.
5. Загальна декларація прав людини (прийнята на третій сесії Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 р.) // Бібліотечка Російської газети", випуск №22-23, 1999 р.
6. Міжнародний Пакт про цивільні і політичні права (Нью-Йорк, 19 грудня 1966 р.) // Бібліотечка Російської газети, випуск №22-23, 1999 р.
7. Конвенція ООН "ПРО права дитини" // Відомості З'їзду народних депутатів СРСР і Верховної Ради СРСР, 1990, №45.
8. Сорокін С. Майнові права дитини в родині // Російська юстиція, 2000, №2.
9. . Нечаєва А.М., Сімейне право. Курс лекцій. – М.: Юристь, 1998.-336с. (144-221с.)
10. Казанцева А.Е., Обов'язку і права батьків по вихованню дітей і відповідальність за їхнє порушення. Томськ, 1987.
11. Сорокін С. Конвенція ООН "ПРО права дитини" // Російська юстиція, 1999, №6.
12. Тарусина Н.Н. Сімейне право. Навчальний посібник – М.: Проспект, 2001.