Курсовая работа: Прийомна сім’я як об’єкт соціальної роботи

Міністерство Освіти і Науки України

Запорізький технічний національний університет

Кафедра соціальної роботи

Курсова робота

з дисципліни: «Загальна соціологічна теорія»

на тему: «Прийомна сім’я, як об’єкт соціальної роботи»

ВИКОНАВЕЦЬ

Студент 1-го курсу

Спеціальність «соціальна робота»

Ю.Г.Альошина

КЕРІВНИК

Викладач

О.А. Агарков

Запоріжжя 2009

Зміст

Вступ

Розділ I. Теоретико-методологічні підходи до аналізу прийомних сімей

1.1 Нормативно-правова база соціально-правового захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування

1.2 Сімейні форми влаштування дітей - сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування

1.3 Соціально-психологічні характеристики дітей - сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування

1.4 Вплив спадковості та соціального середовища на поведінку дітей, які виховуються в прийомних сім’ях

Висновок до розділу I

Розділ II. Соціальний супровід прийомних сімей

2.1 Соціально – педагогічна модель «ведення випадку»

2.2 Оцінка потреб дитини та прийомної сім’ї

2.3 Планування, реалізація, завершення соціального супроводження прийомних сімей

Висновок до розділу II

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

На сьогоднішній день в Україні в умовах економічної кризи, політичної і соціальної нестабільності, радикальної соціально-культурної трансформації постає проблема щодо необхідності розробки нових форм утримання та виховання дітей, які перебувають у особливо складних і дискомфортних умовах. Перш за все це стосується дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

В останні десять років в нашій державі вдвічі збільшилася кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Переважна більшість цих дітей влаштовані в інтернатні заклади. Вихованці інтернатних закладів відрізняються від дітей, які виховуються в сім’ях, станом здоров’я, розвитком інтелекту й особистості в цілому, що підтверджено спеціальними психологічними дослідженнями (І.М.Дубровіна, М.І.Лисіна, А.М.Прихожан). [6]

Дитина в державних закладах отримує комплекс освітніх, медичних, соціальних послуг, але спостерігаються значні відхилення у процесі її соціалізації, які проявляються у відсутності навичок самостійного життя, невмінні самостійно будувати стосунки у сім’ї та відкритому колективі.

Вивчення проблем влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, довело, що сімейне виховання, безперечно, виступає пріоритетною формою в Україні.

Роль сім’ї для дитини надзвичайно важлива. Батьки дають дітям життя, відповідають за догляд і виховання, беруть на себе фінансову відповідальність, мають юридичні повноваження, у тому числі на право прийняття важливих рішень від імені дітей. Батьки допомагають відчути взаємне тепло й любов, передають дітям досвід поколінь, життєві цінності та духовність, виховують дітей, задовольняють щоденні потреби, надають зразки для наслідування, поступово прищеплюють соціальні й побутові навички, необхідні у самостійному житті. Усі ці потреби життєво важливі для кожної дитини, якого б віку вона не була.

Діти повинні зростати в сім’ях рідних батьків, але коли це неможливо, альтернативою біологічній родині може слугувати інша сім’я.

В Україні існує чотири форми сімейного влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. За їх пріоритетністю перелік такий – усиновлення, опіка (піклування), прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу.

Сімейні форми влаштування забезпечують соціальний захист, захист майнових та житлових прав дитини, догляд, виховання, корекцію та компенсацію розвитку, вирішення медичних проблем, подолання психологічних травм, задоволення щоденних потреб дитини, яка залишилася без піклування батьків. дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківської опіки , формування її особистості в умовах сімейного піклування в Україні розпочато роботу по створенню інституту прийомної сім’ї.[2 ]

Під час перебування дитини у прийомній сім’ї держава не тільки фінансує, а й контролює утримання і виховання дитини, надає допомогу у її розвитку, соціалізації, організовує соціальний супровід сім’ї та дитини.

Питання соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, хвилює багатьох як вітчизняних, так і зарубіжних вчених. В цьому напрямку працюють відомі науковці Г.М.Бевз, А.Й.Капська, С. Мещерякова, І.В.Пєша , І.М.Трубавіна, Н.М.Комарова та інші.

Зважаючи на актуальність проблеми виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених піклування, визнання урядом України доцільності функціонування прийомних сімей, як сімейних форм опіки, необхідність розгляду комплексного підходу до соціального виховання, визначено тему нашого дослідження: «Прийомна сім’я – як об’єкт соціальної роботи».

Об’єкт дослідження – діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування.

Предмет дослідження – опіка дітей як соціально-педагогічна проблема. Мета дослідження – визначити інноваційні методи опіки дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Завдання:

1.         проаналізувати нормативно-правову базу соціально-правового захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

2.         дати аналіз сімейним формам влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

3.         визначити соціально – психологічні характеристики дітей - сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

4.         визначити вплив спадковості й соціального середовища на поведінку дітей, які виховуються в прийомних сім’ях.

5.         проаналізувати соціально-педагогічну модель «веденя випадку»

6.         оцінити потреби дитини та прийомної сім’ї.

7.         обґрунтувати значення планування, реалізації, завершення соціального супроводження прийомних сімей.

Гіпотеза дослідження:

Процес влаштування дітей-сиріт в родину буде дієвим, якщо:

1) теоретично обґрунтувати і розробити проект ефективного влаштування дітей-сиріт в родину і забезпечити прийняття його основними суб'єктами патронування;

2) розробити технології пошуку, добору, оцінки та підготовки громадян, Які бажають взяти дитину на виховання в свою родину;

3) зміст і методи психолого-педагогічного супроводу забезпечать подолання дитиною-сиротою який травматичного досвіду та придбання їм позитивного досвіду проживання в сім'ї;

Практичне значення полягає в тому, що в ході дослідження ми брали активну участь у тренінгових заняттях по підготовці потенційних кандидатів у прийомні батьки та батьків-вихователів, зроблений висновок.

Загальний рівень виховання в інтернатах, незважаючи на те, що утримання кожної дитини коштує державі близько 10 тис. грн. На рік, залишає бажати кращого.

Тенденція передачі все більшої кількості дітей в інтернатні заклади, на думку багатьох вітчизняних та зарубіжних експертів, є показником кризи моралі та відповідальності суспільства перед своїм майбутнім.

 Досвід європейських країн, які вже давно відмовилися від інтернатної системи, переконує, що запобігти негативним явищам у виховному процесі підростаючого покоління можна. Потрібно лише посилити державну підтримку сімей з дітьми та інвестувати кошти в розвиток, соціалізацію дітей, які потребують особливої уваги. Слід своєчасно виявляти та запобігати критичним ситуаціям, надавати неблагополучним родинам комплексну професійну соціальну допомогу.

Пріоритетними напрямами державної політики є становлення альтернативних форм опіки, законодавчі зміни, спрямовані на державну підтримку сімейних форм виховання, нові можливості та ризики, пов’язані зі створенням і розвитком інституту прийомної сім'ї та дитячих будинків сімейного типу.

Соціальні працівники, які безпосередньо брали участь у становленні механізму нової державної системи, цілком справедливо констатують, що експеримент, який був схвалений відповідною урядовою постановою, що мав поширити в Україні міжнародний досвід сімейного виховання дітей – сиріт досі не запрацював на повну потужність. Запланованого результату не було досягнуто – прийомні сім'ї та будинки сімейного типу не набули необхідної популярності та іміджу в нашому суспільстві.[1]

На мою думку існує три причини повільної адаптації міжнародного досвіду:

·          Вітчизняна нормативно – правова база так і не була приведена у відповідність до реальних потреб нової системи;

·          Професіональна спроможність та компетентність самих соціальних працівників ще недостатня для реалізації поставлених завдань;

·          Вони, як і суспільство в цілому , не були готовими до сприйняття та впровадження такої альтернативної форми як прийомна сім’я. [8]

З початку 2006 року ситуація почала кардинально змінюватися.. після Указу Президента розв’язання цієї проблеми набуло статусу державної програми. Це значить, що держава взяла на себе реальну допомогу таким сім’ям. Було проведено значну кількість зустрічей, круглих столів, семінарів та нарад, унормовано законодавчі аспекти діяльності альтернативних форм сімейного виховання, механізм впровадження цього інституту. Комплекс заходів дає право говорити про те, що для впровадження апробованих практикою інституту прийомних сімей – відкрита широка дорога.[3]

 До початку 90 – х років у нас існувало лише дві форми такого виховання: усиновлення та опіка. Нині додалися ще дві: прийомні сім’ї та ДБСТ (дитячі будинки сімейного типу). Це – принципово різні юридичні форми виховання. Усиновлювачі – люди, які беруть у свою сім’ю дітей, не народжених ними, і вони набувають статусу їхніх біологічних дітей. Прийомна ж сім’я – це родина, яка бере на виховання дітей, не надаючи їм статусу біологічних, і яку підтримує держава, як таку, що виконує суспільну функцію по відношенню до дитини.

Останні дані щодо реалізації державної програми реформування системи опіки та піклування свідчать про зростання інтересу до нових форм влаштування дітей – сиріт. Стимулом до розвитку цієї системи стало й те , що з 2006 року в Україні почала діяти державна програма фінансування прийомних сімей.

Уряд затвердив порядок призначення й виплати державної соціальної допомоги та грошового забезпечення на дітей – сиріт прийомним батькам за принципом «гроші ходять за дитиною».

Соціальний супровід – обов’язкова умова створення прийомної сім’ї особливо на початковому етапі. Вона є гарантією того, що права дітей будуть захищені. Згідно з урядовою постановою, небажання прийомних батьків мати соціальний супровід може стати причиною відмови у створенні такої сім’ї. Технологія соціального супроводу визначена програмою «Соціальний супровід дитячих будинків сімейного типу та прийомних сімей» (наказ Держкомсім’ямолодь від 1 жовтня 2002 р.).

Основними завданнями соціального супроводу є :

ефективне використання наявних ресурсів для оптимальної

та швидкої адаптації сім’ї і дитини-вихованця ;

надання допомоги батькам-опікунам ;

забезпечення зв’язку між сім’єю та відомчими органами для комплексного забезпечення прав дитини-вихованця.

Ефективність діяльності дитячих будинків сімейного типу та прийомних сімей залежить від соціального супроводу, який здійснюється відповідними уповноваженими органами.

Розділ I. Теоретико-методологічні підходи до аналізу

прийомних сімей

1.1 Нормативно – законодавча база соціально – правового захисту дітей – сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування

Відповідно до частини третьої статті 52 Конституції України утримання та виховання дітей – сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про забезпечення організаційно – правових умов соціального захисту дітей – сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування »державне утримання дітей – сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, повне забезпечення відповідно до державних соціальних стандартів матеріальними і грошовими ресурсами дитини для задоволення її життєво необхідних потреб та створення умов для нормальної життєдіяльності.

 Державне утримання дітей – сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, - повне забезпечення відповідно до державних соціальних стандартів матеріальними і грошовими ресурсами дитини для задоволення її життєво необхідних потреб та створення умов для нормальної життєдіяльності.

 Держава здійснює повне забезпечення дітей – сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Допомога та утримання таких дітей не можуть бути нижчими за встановленні мінімальні стандарти, що забезпечують кожній дитині рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального та соціального розвитку на рівні, не нижчому за встановлений прожитковий мінімум для таких осіб. Державні піклування, встановлюються незалежно від того, де така дитина перебуває на утримані та вихованні.

 Вартість повного державного забезпечення у грошовому еквіваленті для дітей віком від народження до трьох років, від трьох до семи років, від семи до десяти років, від десяти до чотирнадцяти років, від чотирнадцяти до вісімнадцяти років та осіб із числа дітей – сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, до двадцяти трьох років визначається відповідно до Закону України «Про прожитковий мінімум». Розмір прожиткового мінімуму визначається щорічно Законом України «Про державний бюджет». [2]

 Відповідно до статті 4 Закону «Про забезпечення організаційно – правові умов соціального захисту дітей – сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» заходи соціального захисту дітей – сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, гарантуються, забезпечуються й охороняються державою. [13,14]

Законодавчо визначені пріоритети сімейного влаштування дітей, які залишилися без батьківської опіки: згідно зі статтею6 Закону України «Про забезпечення організаційно – правових умов соціального захисту дітей – сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» за умови втрати дитиною батьківського піклування відповідний орган опіки та піклування вживає вичерпних заходів щодо влаштування дитини в сім’ї громадян України – на усиновлення, під опіку або піклування, у прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу.

 З метою забезпечення пріоритетності сімейного влаштування дітей – сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, в Україні створюються сімейні форми влаштування таких дітей: прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу.

 26.04.2002 р. прийнято Положення про прийомну сім’ю, затверджене постановою Кабінету Міністрів № 565, яким, зокрема, встановлено, що метою утворення прийомної сім’ї є забезпечення належних умов для зростання в сімейному оточенні дітей – сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, шляхом улаштування їх у сім’ї на виховання та спільне проживання. [4]

Прийомна сім’я – сім’я, яка добровільно взяла із закладів для дітей – сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, від 1-го до 4- х дітей на виховання та спільне проживання.

 Постановою Кабінету Міністрів України від 06.02.2006 р. № 106 затверджено Порядок призначення і виплати державної соціальної допомоги на дітей – сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, грошового забезпечення батькам – вихователям і прийомним батькам за надання соціальних послуг у прийомних сім’ях та ДБСТ за принципом «гроші ходять за дитиною». [3]

 Діти які виховуються в прийомних сім’ях та ДБСТ, не позбавляються статусу дитини – сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування, що передбачає збереження за ними пільг та соціальних гарантій, передбачених законодавством для цієї категорії дітей.

 Закон України «Про забезпечення організаційно-правових умов спільного захисту дітей – сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування»(стаття 1) дає таке тлумачення терміна «дитина - сирота» та «дитина, позбавлена батьківського піклування» [2]

-           дитина – сирота – дитина, в якої померли чи загинули батьки.

-           Діти, позбавлені батьківського піклування – діти, які залишилися без піклування батьків у зв’язку з позбавленням їх батьківських прав, визнанням батьків безвісно відсутніми або недієздатними, оголошенням їх померлими, відбуванням покарання в місцях позбавлення волі та перебування їх під вартою на час слідства, розшуком їх органами внутрішніх справ, пов’язаним з ухиленням від сплати аліментів та відсутністю відомостей про їх місцезнаходження, тривалою хворобою батьків, яка перешкоджає їм виконувати свої батьківські обов’язки, а також підкинуті діти, батьки яких невідомі, діти, від яких відмовилися батьки, та безпритульні діти. [1]

Підстави позбавлення батьківських прав визначенні Сімейним кодексом України. Право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один із батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім’ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров’я, навчальний або інший заклад, в якому вона перебуває, органи опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

Підстави позбавлення батьківських прав

1.         мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він:

1)         не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування.

2)         Ухиляються від виконання своїх обов’язків по вихованню дитини.

3)         Жорстоко поводяться з дитиною

4)         Є хронічними алкоголіками або наркоманами

5)         Вдаються до будь – яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва.

6)         Засудженні за вчинення умисного злочину щодо дитини.

2.         мати, батько можуть бути позбавленні батьківських прав з підстав, встановлених пунктами 2, 4 і 5 частини першої цієї статті, лише у разі досягнення ними повноліття.

3.         мати, батько можуть бути позбавленні батьківських прав щодо усіх своїх дітей або когось із них.

4.         якщо суд при розгляді справи про позбавлення батьківських прав виявить у діях батьків або одзнаки злочину, він порушує кримінальну справу.

5.         рішення суду про позбавлення батьківських прав після набрання ним законної сили суд надсилає державному органу реєстрації актів цивільного стану за місцем реєстрації народження дитини.

 Одночасно з позбавленням батьківських прав суд може на вимогу позивача або за власною ініціативою вирішити питання про стягнення аліментів на дитину. [4]

 Статус дитини – сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування, - визначене відповідно до законодавства становище дитини, яке надає їй право на повне державне забезпечення і отримання передбачених законодавством пільг та яке підтверджується комплектом документів, що засвідчують обставини, через які дитина не має батьківського піклування.

Визначивши нормативно-законодавчу базу соціально – правового захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування перейдемо до аналізу сімейних форм влаштування дітей – сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

1.2 Сімейні форми влаштування дітей - сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування

Кожна дитина має право на виховання в сімейному оточенні незалежно від того, чи може її біологічна родина забезпечити нормальні умови життя та виховання, чи батьки неналежним чином виконують свої обов’язки. Щодо дітей, які за певних життєвих обставин залишилися без батьківського піклування, то обов’язок забезпечення їхнього розвитку й виховання бере на себе держава. Пріоритетом у влаштуванні таких дітей Сімейним кодексом України, Законами України «Про охорону дитинства», «Про забезпечення організаційно – правових умов соціального захисту дітей – сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» визначено саме сімейне виховання. Розвиток саме сімейних інститутів улаштування дітей сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, що в останні роки набув загальнодержавного значення, є життєво необхідною умовою виховання дітей, позбавлених можливості виховуватися в біологічній родині. [5]

 Усиновлення, опіка та піклування над дітьми – перевірені часом форми сімейного виховання дітей сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, тоді як альтернативні форми, що набули розвитку останнім часом, - прийомна сім’я та дитячий будинок сімейного типу є новацією сімейного законодавства України.

Відповідно до Закону України «Про охорону дитинства» «прийомна сім’я – сім’я, яка добровільно взяла із закладів для дітей – сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, від 1-го до 4-х дітей на виховання та спільне проживання». Функціонування прийомних сімей регулюється Положенням про прийомну сім’ю, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України (2002р.). [1]

 Метою створення прийомних сімей є забезпечення належних умов для виховання в сімейному оточенні дітей сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Прийомні діти влаштовуються в сім’ю до досягнення вісімнадцятирічного віку або до закінчення навчання професійно – технічних чи вищих навчальних закладів, але не пізніше досягнення ними 23-річного віку.

Створення прийомних сімей дозволяє вирішувати питання тимчасового влаштування долі дитини, батьки якої за певних обставин(хвороба, засудження тощо) певний проміжок часу не можуть займатися вихованням. У такому випадку дитина влаштовується у прийомну сім’ю на той проміжок часу, поки родина не справиться з проблемами, які не дозволяють біологічним батькам займатися дитиною, забезпечувати необхідний рівень життя і розвитку.

Діти, уражені ВІЛ – інфекцію, можуть влаштовуватися на виховання і спільне проживання у прийомній сім’ї за наявності відповідних висновків органів опіки та піклування і закладів охорони здоров’я. Їх загальна кількість не повинна перевищувати трьох осіб. Влаштування в родині дітей з таким діагнозом потребує проходження прийомними батьками та спеціалістами, які здійснюють соціальний супровід, відповідної підготовки.

Особливістю прийомної сім’ї як альтернативної форми сімейного влаштування дітей, які залишились без батьківського піклування, є те що:

·          дитина, яка виховується в прийомній сім’ї, не позбавляється статусу дитини – сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування, за нею залишаються всі пільги передбачені законодавством для таких категорій дітей;

·          кандидати в прийомні батьки обов’язково проходять курс підготовки, розрахований на осмислення батьками проблем, пов’язаних із приходом в сім’ю нового вихованця, опанування соціального статусу – вихователя прийомної дитини;

·          прийомні батьки у вирішені проблем прийомної дитини співпрацюють з соціальним працівником, який здійснює соціальний супровід прийомної сім’ї. Соціальний працівник виступає посередником між прийомною сім’єю і державними структурами, які опікуються проблемами дітей;

·          утримання прийомної дитини в сім’ї фінансується державою, одному з прийомних батьків виплачується грошове забезпечення;

·          сім’я отримує статус «прийомної» на підставі рішення місцевого органу виконавчої влади, між прийомними батьками та органом, який приймає рішення про створення прийомної сім’ї на виховання та спільне проживання, який визначає права та обов’язки обох сторін; [8]

 У прийомну сім’ю може бути влаштовано від однієї дитини до чотирьох прийомних дітей. Між батьками і прийомними дітьми сімейних правовідносин не виникає. За вихованцями зберігається статус дитини – сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування, що передбачає збереження раніше призначених аліментів, пенсій, інших виплат державної допомоги. Суми коштів, що належать прийомним дітям, переходять у розпорядження прийомних батьків і витрачаються ними на утримання прийомних дітей.

 Прийомні батьки влаштовують дитину на власну житлову площу, ніяких пільг щодо поліпшення житлових умов при оформленні прийомної сім’ї законодавством не передбачено. Однією з умов улаштування прийомної дитини є можливість виділити їй індивідуальне місце проживання в прийомній родині.

 Згідно із законом «Про забезпечення організаційно – правових умов соціального захисту дітей – сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» до прийомної сім’ї влаштовуються діти з державних закладів для дітей – сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а саме: з дитячих будинків, будинків дитини, шкіл – інтернатів для дітей-сиріт, лікарень, притулків для неповнолітніх. Законодавче обмеження можливості оформлення дитини із родини, в якій вона перебуває, не дає змоги безпосереднього розміщення в сім’ю дітей, які потребують термінового влаштування. [4]

Обмежує розміщення дітей у прийомній сім’ї вимога оформлення її соціального статусу – без документів, що засвідчують соціальний статус дитини, неможливе оформлення на неї соціальної допомоги, передбаченої на вихованців прийомної сім’ї.

Інформацію про дітей, які потребують термінового влаштування, містить банк даних про дітей – сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, формування якого покладається на служби у справах неповнолітніх. У випадку влаштування до прийомної сім’ї збір інформації про дітей та налагодження співпраці з працівниками закладів, у яких вони перебувають, мають проводити спеціалісти служб у справах неповнолітніх.

 Документи на дитину, яка передається до прийомної сім’ї, готуються органами опіки та піклування. Положенням про прийомну сім’ю не визначено термін, протягом якого має бути підготовлений пакет документів на дитину, що може подовжувати термін улаштування її до сім’ї. Також не передбачена відповідальність конкретної структури за підготовку документації. У цьому пункті Положення потребує змін щодо встановлення відповідальності за підготовку документів на дитину спеціалістів служб у справах неповнолітніх.

Прийомні діти мають право підтримувати контакти з біологічними батьками й іншими родичами в тому разі, якщо таке спілкування не суперечить інтересам дитини і не заборонене рішенням суду. Форми таких стосунків визначаються органами опіки і піклування спільно зі спеціалістом центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, який здійснює соціальний супровід сім’ї на підставі аналізу існуючих взаємин і причин, через які дитина втратила батьківську опіку. [8]

Прийомними батьками можуть бути як особи, які перебувають у шлюбі, так і одинокі особи. До внесення змін у Положення про прийомну сім’ю (2006 р.) дозвіл на влаштування прийомних дітей мали тільки подружні пари. Відповідно до Положення про прийомну сім’ю прийомні батьки є законними представниками прийомних дітей на підприємствах, в установах та організаціях без спеціальних на те повноважень, несуть персональну відповідальність за життя, здоров’я, фізичний стан та психічний розвиток прийомних дітей. Щодо сімей, які виховують ВІЛ – інфіковану дитину – сироту, то обов’язком прийомних батьків є дотримання принципу конфіденційності інформації щодо діагнозу дитини. [8]

На відміну від усиновлення та оформлення опіки (піклування) кандидати на створення прийомної сім’ї в обов’язковому порядку мають пройти курс підготовки, спрямований на формування усвідомленого ставлення батьків до соціальної ролі вихователів дитини – сироти. Організація і проведення навчання покладається на центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, які залучають до цього психологів, педагогів, медиків, соціальних працівників.

Окрім попередньої підготовки потенційних кандидатів на створення прийомних сімей, передбачено проведення періодичних навчань для батьків, які вже виховують прийомних дітей, з метою підвищення їхнього виховного потенціалу. Програми навчання прийомних батьків затверджуються наказом Міністерства України у справах сім’ї, дітей та молоді.

Навчання проводиться у вигляді лекцій, тренінгових занять, семінарів. Найефективнішою формою підготовки потенційних кандидатів, зважаючи на міжнародний досвід, є проведення навчання у формі тренінгових занять. Умовою ефективної підготовки кандидатів є проходження курсу тренінгів обома батьками, а також участь соціального працівника, який у подальшому здійснюватиме соціальний супровід сім’ї. У процесі навчання батьки остаточно утверджуються у рішенні організувати прийомну сім’ю, у той же час соціальні працівники визначаються щодо подальшої стратегії роботи з прийомною сім’єю. За результатами тренінгу спеціалісти центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді готують рекомендацію щодо включення сім’ї у банк даних про сім’ї потенційних усиновителів, опікунів, піклувальників, прийомних батьків. [11]

Враховуючи особливості розвитку дітей, уражених ВІЛ – інфекцією, специфічні вимоги щодо догляду, для прийомних батьків один раз на рік передбачено проведення навчання з догляду за такими дітьми, що проводиться відділами у справах сім’ї, дітей та молоді разом із спеціалістами охорони здоров’я. Програма проведення навчання затверджується Міністерством України у справах сім’ї, дітей та молоді та спорту разом з Міністерством охорони здоров’я. Ще одним пунктом Положення про прийомну сім’ю, що стосується прийомних батьків, які виховують дітей, уражених ВІЛ – інфекцією, є обов’язкове щорічне медичне обстеження, що проводиться лікувально-профілактичними закладами. За бажанням батьків може здійснюватись обстеження на ВІЛ – інфекцію.

 Окрім проходження спеціальної підготовки, до кандидатів на створення прийомної сім’ї висуваються вимоги щодо достатнього матеріального забезпечення. Середньомісячний сукупний дохід на кожного члена сім’ї кандидатів, обчислений за останні шість календарних місяців, що передували місяцю звернення із заявою про утворення прийомної сім’ї, не може бути меншим ніж рівень забезпечення прожиткового мінімуму (гарантований мінімум), встановленого законодавством.

Також необхідною умовою створення умов розвитку та виховання прийомної дитини в сім’ї є згода всіх її членів на влаштування нового вихованця. При оформлені прийомної сім’ї така згода всіх повнолітніх членів родини, які проживають разом, є необхідною. У свою чергу прийомні батьки мають враховувати згоду не лише дорослих членів родини, а й рідних дітей, які не досягли повноліття.

Ще однією вимогою щодо кандидатів, введеною до Положення про прийомну сім’ю у 2006 р., є обмеження за віком. Прийомними батьками можуть бути особи працездатного віку, що пояснюється у першу чергу захистом інтересів прийомної дитини – окрім бажання дорослих слід враховувати й те, що дитина не повинна ще раз переживати втрату близьких людей.

Вік батьків враховується при визначенні, які саме діти можуть бути влаштовані до прийомної сім’ї. Відповідно до Положення при влаштуванні дитини у прийомну сім’ю має бути враховано наступне: дитина має досягти повноліття до досягнення прийомними батьками пенсійного віку. Час улаштування дітей визначається відповідно до віку молодшого з батьків.

На момент досягнення батьками пенсійного віку всі прийомні діти мають вийти із сім’ї, вона втрачає статус прийомної. Проте враховуючи непередбачені обставини, наприклад, якщо дитина була влаштована у прийомну сім’ю, а через певний час виникає потреба влаштування старшого брата чи сестри, в окремих випадках прийомна сім’я продовжує функціонувати після досягнення батьками пенсійного віку, але термін не має перевищувати п’яти років. На подовження терміну діяльності прийомної сім’ї має бути згода прийомних батьків та місцевого органу виконавчої влади.

Окрім визначених вимог щодо кандидатів на створення прийомної сім’ї законодавчо визначено обмеження, що стосуються психічного та фізичного здоров’я батьків, виконання ними своїх обов’язків стосовно дітей. Прийомними батьками не можуть бути особи, які:

·          не пройшли курсу підготовки потенційних кандидатів у прийомні батьки;

·          визнані в установленому порядку недієздатними або обмежено дієздатними;

·          позбавлені батьківських прав

·          колишні опікуни, позбавлені відповідних прав за неналежне виконання покладених на них обов’язків;

·          за станом здоров’я не можуть виконувати обов’язки щодо виховання дітей: інваліди I і II групи, які за висновком медико-соціальної експертної комісії потребують стороннього догляду, особи, які мають глибокі органічні ураження нервової системи, алкогольну та наркотичну залежність, хворі на СНІД, відкриту форму туберкульозу, психотичні розлади, у яких офіційно зареєстровані асоціальні прояви, нахили до насильства. [14]

Підвищені вимоги стосуються не лише батьків, а й їхнього соціального оточення. Не можуть бути прийомними батьками особи, з якими на спільній житловій площі проживають члени сім’ї, які мають глибокі органічні ураження нервової системи, хворі на СНІД (крім сімей які беруть га виховання дітей, уражених на ВІЛ - інфекцією), відкриту форму туберкульозу, психотичні розлади, у яких офіційно зареєстровані асоціальні прояви, нахили до насильства.

Відповідальність за створення і функціонування прийомних сімей покладається на райдержадміністрацію або виконавчий комітет міської ради. Безпосередня робота з кандидатами на створення прийомної сім’ї та діючими прийомними сім’ями з 2006 р., покладається на місцеві служби у справах неповнолітніх і центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.

Кандидатури прийомних батьків та дітей, які передаються на виховання у сім’ю, розглядаються на засіданні опікунської ради входить до пакета документів, які готуються при юридичному оформленні прийомної сім’ї.

Рішення про утворення прийомної сім’ї приймається районною, районною у мм. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим комітетом міської ради (міст республіканського значення АРК і міст обласного значення) на підставі заяви подружжя або окремої особи, які виявили бажання утворити прийомну сім’ю, за поданням відповідного висновку служби у справах неповнолітніх. Висновок готується службою за результатами проходження кандидатами курсу підготовки відповідно до рекомендації центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, спеціалісти якого проводили попередню роботу з кандидатами на створення прийомної сім’ї.

Між батьками й місцевим органом виконавчої влади укладається договір про влаштування дітей на виховання та спільне проживання до прийомної сім’ї.

Однією з особливостей функціонування прийомної сім’ї є матеріальна підтримка з боку держави до 2006 р. мова йшла лише про виплати на прийомну дитину з місцевих бюджетів, що розраховувались відповідно до матеріального забезпечення вихованців інтернатних закладів. Матеріальна нагорода прийомним батькам не передбачалася.

 З 2006 р. бере початок формування принципово нового механізму фінансування, що базується на принципі «гроші ходять за дитиною» - передбачається впровадження фінансування не інститутів виховання, а дитини, позбавленої батьківського піклування, незалежно від того, у якому закладі або родині вона виховується. [8]

У 2006 р. соціальні виплати на прийомні сім’ї фінансуються з державного бюджету, що дало позитивний імпульс розвитку цих соціальних інститутів. Механізм фінансування прийомних сімей регулюється Порядком призначення і виплати державної соціальної допомоги для дітей – сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, грошового забезпечення прийомним батькам за надання соціальних послуг у прийомних сім’ях за принципом «гроші ходять за дитиною» у 2006 р. [6]

На прийомних дітей щомісячно виділяється державна соціальна допомога, що становить два прожиткові мінімуми для дітей відповідного віку

Призначення і виплата соціальної допомоги та грошового забезпечення здійснюється управліннями праці та соціального забезпечення населення за місцем проживання дитини. У разі затвердження нового рівня прожиткового мінімуму розмір соціальної допомоги та грошового забезпечення перераховується без додаткового звернення батьків. Грошове утримання і соціальна допомога на дітей у прийомній сім’ї перераховується на особистий рахунок одного з прийомних батьків, відкритий в установі банку за місцем проживання.

Відповідно до законодавства прийомним сім’ям може надаватися матеріальна, фінансова й інша благодійна допомога підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності, громадськими об’єднаннями, фондами, фізичними особами. Залучення позабюджетних коштів дозволяє покращити умови розвитку й виховання дітей, і така практика широко використовується в регіонах.

Специфічною відмінністю прийомних сімей від усиновлення та опіки є державна соціальна підтримка таких сімей, що реалізуються у формі соціального супроводу. Соціальний супровід – це діяльність спеціаліста (групи спеціалістів), спрямована на створення необхідних соціально – психологічних умов розвитку прийомних дітей. Основний принцип роботи – індивідуальний підхід до кожної дитини, кожної сім’ї з урахуванням особливостей та специфічних потреб.

Центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді здійснюють соціальний супровід прийомних сімей від моменту їх утворення. Така форма соціальної роботи виступає, з одного боку, як контроль за умовами виховання та утримання, з другого боку – як система дієвої допомоги у вирішені життєвих проблем сімей, які виховують дітей – сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування.

Проаналізувавши сімейні форми влаштування дітей - сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування визначаємо соціально – психологічні характеристики дітей - сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування

1.3 Соціально – психологічні характеристики дітей - сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування

Значна демографічна група нашого суспільства – це діти, і серед них:

·          діти – біологічні сироти;

·          діти – сироти з функціональними обмеженнями (з вадами фізичного та розумового розвитку);

·          діти – напівсироти;

·          «відмовники» (при наявності нотаріально завіреного акту, що складається у пологовому будинку);

·          «підкидьки», батьків яких так ніколи і не вдасться розшукати;

·          «діти вулиці», які прийшли на вулицю з різних місць і різних причин;

·          діти, що проживають в асоціальних сім’ях;

·          діти, батьки яких позбавлені батьківських прав або обмежені у батьківських правах;

·          діти, відібрані від батьків;

·          діти, які перебувають в умовах, що загрожують їхньому розвитку та здоров’ю;

·          діти, батьки яких страждають на хронічні захворювання, внаслідок чого не можуть належним чином виховувати та утримувати дітей;

·          діти, чиї батьки перебувають у місцях позбавлення волі або в місцях утримання під вартою, підозрюються або звинувачуються у скоєнні злочину;

·          діти батьків – інвалідів;

·          діти, які перебувають у лікарнях;

·          діти із сімей біженців чи тимчасових переселенців;

·          діти, які зазнали різних форм жорстокого поводженя; [7]

Проблема соціального сирітства є явищем багатоаспектним і як негативне соціальне явище сучасності вивчається з різних позицій: філософської, соціологічної, соціально – педагогічної, культурологічної, медико-соціальної, юридичної, психологічної.

Вивчення даної проблеми з соціальної педагогіки дозволяє стверджувати, що причиною викривлення особистісного досвіду дитини можна вважати вплив фактора депривації, тобто відсутність, обмеження або недостатність матеріальної та духовної турботи про дитину, необхідних для її виживання і повноцінного розвитку. Вивчення досвіду життєдіяльності таких дітей у різних соціумах підтверджують значення ранньої депривації для появи індивідуально – особистісних відхилень у вигляді стимульних бар’єрів, які породжують викривлення соціальних відносин і соціального досвіду дитини.

Зокрема психічна депривація робить особливо актуальним для особистості дитини сам «момент відчудження». Цей психотравмуючий комплекс зберігається у дитини протягом всього життя. Розглядаючи депривацію як систему стимульних бар’єрів науковці виокремлюють такі їх види:

1.         матеріальні – недостаток матеріальних засобів для виживання і розвитку.

2.         соціальні – недостаток спілкування і досвіду соціальних відносин.

3.         пізнавальні –сенсорні, мовленневі, смислові, відсутність умов для розвитку сенсорної чутливості, розвитку мовлення, сформованності понятійного апарату.

4.         емоційні – відсутність емоційної турботи й емоційного прийняття дитини.

Ці бар’єри призводять до порушень і викривлення індивідуального і особистісного розвитку дитини – сироти і є основою для появи повної проблеми, яка може бути характеризована як особливий психічний стан внутрішньої незахищеності, що викликає викривлення соціальних відносин, тобто соціальну дезадаптацію – відхилення у пристосуванні до соціального середовища. [10]

У дітей, які залишились без опіки батьків спостерігаються відхилення у розвитку в 70 – 80 % випадків. Для соціальних сиріт притаманне однозначне ставлення до себе, яке в основному характеризується негативною чи зниженою самооцінкою. Вони часто перебувають у стані тривоги, напруження, невпевненості, зневірені в людях і обставинах, які їх оточують. За таких умов формування особистості дитини, яка залишилась без сім’ї внаслідок деформації внутрішньо сімейних відносин, відчуження із її сфери, відбувається по невротичному типу, коли на перший план виступають захисні механізми. Діти пристосовуються до нових умов, часто ніби забуваючи своїх рідних, а іноді навіть демонструють негативне ставлення до них: погано відгукуються про них, при свідках не хочуть розмовляти з ними, відмовляються від їхніх подарунків.

Так, наприклад, в результаті аналізу ситуації розлуки з сім’єю у дитини з’являються відчуття зради, непотрібності і самотності, вони провокують захисті реакції протесту, розвиток депресивного стану. У дитини з’являється недовіра до всіх дорослих взагалі, вона замикається в собі, не хоче згадувати про сім’ю, розповідати про неї. Це свідчить, що спогади про сім’ю пов’язані з негативними переживаннями, і дитина уникає цих травмуючих переживань.

Звичайно, важливо не лише виявити і проаналізувати ситуацію відчудження дитини із рідної сім’ї, але й знати можливі шляхи виходу дитини із такої ситуації. При цьому, слід зазначити, що простежуються дві основні лінії поведінки дитини: вона розцінює втрату сім’ї як покарання за те, що вона погана, і постійне почуття провини стає домінуючим у характеристиці її особистості; вона в ситуації «відчуженості» звинувачує сім’ю, батьків, її внутрішній стан відображає боротьбу почуттів – поєднання озлоблення і образи з любов’ю до батьків. Посилення цього стану призводить до суб’єктивного розриву з сім’єю, підвищення агресивності.

 У ході вивчення соціально – психологічних характеристик дітей –сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, виявлена ще одна особливість, яка характеризує портрет дітей, котрі залишились без опіки батьків, - феномен «ми», який є своєрідною ідентифікацію дітей один з одним.

 Відомо, що у нормальній сім’ї феномен «ми» відбиває причетність дитини саме до своєї сім’ї, є важливою емоційною і моральною силою і створює умови для внутрішнього захисту, то у дітей, які залишилися без сім’ї створюється стихійне «ми» як своєрідне психологічне утворення. Це пояснюється тим, що для таких дітей весь світ ділиться для «своїх» та «чужих». Водночас у них формується особливі ієрархічні стосунки, включаючи досить жорсткі стосунки в середині «ми» і у ставленні до молодших. На жаль, сьогодні ще недостатньо враховується цей феномен у практиці виховання таких дітей. Дитину («лідера») часто просто переводять в іншу групу, позбавляючи дітей зв’язку один з одним, з дорослими, з якими вони мали нормальні стосунки. Цей момент, безперечно, є глибокою травмою для психіки дітей. [8]

До помітно типових особливостей дітей, які без батьківської опіки, відносяться особливості спілкування і зверхність, нервовість і бажання якнайшвидше встановити комунікативні зв’язки. Відсутність уміння спілкуватись викликає у соціальних сиріт домінування захисних форм поведінки, зокрема таких, як неадекватна лояльність або агресивність.

Однак дослідження психологів виявляють причини емоційної «холодності», агресивності і водночас підвищеної вразливості дітей, пов’язуючи їх з відсутністю батьківської любові і ласки, ранньої депривації нормального спілкування з дорослими.

Звичайно, особливості психічного розвитку дітей, які залишились без батьківської опіки, проявляються в різних вікових групах по – різному. Але незаперечним є одне: всі вони мають серйозні наслідки для формування особистості дитини, її міжособистісних відносин, самосвідомості, діяльності.

Міжособистісні стосунки, які мовби пронизують дикий колектив невидимими лініями симпатій, прихильності, антипатій, мають досить сильний вплив на життя кожної дитини і на діяльність групи в цілому і є одним із важливих чинників емоційного клімату групи, її членів. Кожна дитина посідає своє певне місце в системі особистісних відносин. В одному випадку становище може бути благополучним: дитина прийнята в групі, відчуває симпатію з боку інших дітей, сама їм симпатизує. Така ситуація допомагає дитині вівдчувати себе часткою, одним цілим групи, що сприяє розвитку впевненості, емоційної захищеності, фізичної безпеки.

Стан психологічної ізоляції, в яку часто попадають діти – сироти, негативно впливає на їхній розвиток і діяльність. Такі діди часто попадають під вплив дорослих, не прагнуть вчитися, у спілкуванні досить часто ефектні, грубі. [9]

Якщо говорити про особливості інтелектуального розвитку дітей, залишених без батьківської опіки, то можна сказати, що вони (зокрема, вихідці з дитячого дошкільного закладу) достатньо підготовлені до школи за формальними параметрами (знають букви, рахують у межах десяти, читають по складах). Проте у них позитивна мотивація щодо дорослого (учителя, вихователя) базується на дефіциті спілкування, що іноді перешкоджає нормальному процесу навчальної діяльності. Для дитини основним є заслужити прихильність дорослого, що затуляє зміст виконання навчальних завдань.

У підлітків – сиріт в основному стосунки будуються на «корисності» дорослих на виконуваних справах, спостерігається прояв легких почуттів, морального пристосуванства, ускладнення у формування самосвідомості (переживання своєї неповноцінності), у спілкуванні проявляється настирливість, незаперечна потреба любові і уваги, емоційна вразливість, що свідчить про відкритість для дорослого. Головне вчасно «ввійти» в життя дитини, скорегувати її поведінку.

Саме в цей період у дітей простежується невиразність образу «Я», недостатнє уявлення про власні уміння, інтереси; орієнтація не на самооцінку, а на оцінку себе іншими; бідність цінностей та ідеалів, прив’язаність їх до щоденного життя і проблем найближчого оточення; слабкий прояв орієнтації на майбутнє; відсутність прагнення бути самостійними, відповідальними за свої вчинки; недостатня увага до інтимно – особистісного боку спілкування, мала вибірковість стосунків з ровесниками;недостатня вираженність сфери почуттів, яскраво виражене домінування бажань, безпосередньо пов’язаних з повсякденним життям.

 Особливу групу складають діти, які пережили жорстоке поводження, насильство і особливо потребують соціально – педагогічної допомоги, реабілітації. Жорстоке поводження з дітьми, нехтування їхніми інтересами не тільки завдає невиправної шкоди їх здоров’ю, а й супроводжується також тяжкими соціальними наслідками. До 10% дітей – жертв насильства гинуть, у багатьох з них розвиваються серйозні відхилення в психічному та фізичному здоров’ї, в емоційній сфері, що робить їх неповноцінними членами суспільства і в подальшому потребує значних витрат на їхнє лікування та утримання.

Діти, які виховуються під впливом постійного жорстокого ставлення з боку батьків та осіб, котрі їх замінюють, не можуть аналізувати, наскільки аморальні та неприйнятні відносини у їхній сім’ї. Змалку вони сприймають ставлення до себе з боку дорослих як нормальні стосунки. Грубість і сварка у таких сім’ях проходять як норма спілкування, яку діти переймають у взаємовідносинах з дорослими, з однолітками і не тільки вдома, а й на вулиці, у дитячому садку, в школі. Лише з часом, аналізуючи проблеми життя у власній сім’ї, взаємовідносини з батьками своїх друзів, знайомих, ставлення до себе з боку вихователів та вчителів, дитина починає усвідомлювати, що стосунки з дорослими можуть ґрунтуватися на взаєморозумінні, доброзичливому ставленні та взаємній повазі. Пошук дитиною причин, які можуть пояснити недоброзичливе ставлення з боку дорослих, зводиться до самозвинувачень, до пошуку вини у собі, що формує комплекс невпевненості, повної залежності від поведінки старших. З другого боку, може формуватися почуття відрази до старших, які пригнічують та не розуміють дитину,що викликає ненависть, агресію та непокору до рішення батьків, їх вчинків та примусу.

Розрізняються чотири основні форми жорстокого поводження та зневажання дітей:

1.         Фізичне насильство.

2.         Сексуальне насильство.

3.         Психічне (емоційне) насильство.

4.         Зневажання основних потреб дитини (моральна жорстокість). [12]

Кожен, хто працює з дітьми, які залишилися без батьківської опіки, має знати про різні форми насилля над дитиною, оскільки дає змогу змоделювати правильні взаємовідносини з дитиною, вибрати адекватні механізми її реабілітації.

Не менш проблемними є діти, яких відносять до так званих «дітей вулиці», це безпритульні та бездоглядні діти.

Негаразди в сімейному житті, економічна нестабільність, безробіття та інші причини призводять до того, що кількість дітей, затриманими працівниками кримінальної міліції у справах неповнолітніх за жебрацтво та бродяжництво, зростає з кожним роком.

Результати досліджень, досвід роботи притулків, соціальних служб для молоді дають підстави віднести до «дітей вулиці» в Україні такі групи неповнолітніх:

         Безпритульні діти – діти, які не мають постійного місця проживання у зв’язку з втратою батьків, наявністю асоціальних форм поведінки дорослих у сім’ї; діти, яких вигнали з дому батьки.

         Бездоглядні діти – діти, які мають певне місце проживання, але вимушені перебувати на вулиці більшу частину дня, а іноді і ночі, в результаті неспроможності батьків або опікунів матеріально їх забезпечити; психічних розладів у батьків, байдужого ставлення останніх до виховання дітей.;

         Діти – втікачі з виховних установ – діти, яких не влаштовують умови життя та виховання в установі, що зазнали з боку інших осіб психологічного, фізичного чи сексуального насильства в закладах інтернатного типу або притулках.

         Діти – втікачі із зовні благополучних сімей – діти з високим рівнем конфліктності, патохарактерологічними особливостями, відхиленнями у психічному та особистому розвитку;

         Діти, що за своїми психологічними ознаками схильні до постійного перебування на вулиці – діти, позбавлені систематичного батьківського піклування, аутсайдери шкільних колективів, діти з яскраво вираженими ознаками важковиховуванності, схильні до безцільного проведення часу.

Основні психофізичні характеристики дітей, що формуються в умовах безпритульності та бездоглядності, базуються на ранньому включені їх у жорсткі умови виживання на вулиці при відсутності виховного впливу дорослих і позитивно емоційного дитячого оточення. Більшість безпритульних дітей втратили сімейні зв’язки, були покинуті батьками або самі покинули сім’ю, котра не забезпечувала дитині нормальної життєдіяльності та повноцінного розвитку. Бездоглядні та безпритульні діти, як правило, займаються бродяжництвом, жебракуванням, крадіжками, вживають алкогольні напої, наркотичні та токсичні речовини. Такі діти досить часто стають жертвами сексуальних злочинів, залучаються дорослими до протиправних дій. Їхнє життя і здоров’я постійно перебуває під загрозою.

Однак «вулична дитина» - індивідуальність, яка обирає власний спосіб життя під впливом наявної проблеми. Вулиця стає місцем, де дитина працює, спілкується, учиться. На таких дітей поширюються закони природи – вижити та пристосуватися до важких умов життя в групі.

Звичайно перебування дитини в таких умовах не може не позначитись на формуванні її особистості, поведінці, характері. З’являється постійна тривога, невпевненість у собі, підвищена збудженість, страх, розвивається агресивність, злобність. [9]

На фоні асоціального проведення часу «діти вулиці» приділяють чимало уваги таким небезпечним речам, як різновиди наркотиків. Так середній вік дітей – клейовиків 6 – 10 років. Вдихання парів клею, намазаного всередину пластикових мішечків, сприяє притупленню голоду, зменшується страх від почуття самотності. Діти можуть втрачати почуття реальності й переживання галюцинації.

Практично 100 % «вуличних дітей» палять, і, до речі, слід відзначити ранній вік початку паління; 24 % дітей вживають алкогольні напої. Серед цього контингенту має місце таке явище, як дитяча проституція. Нажаль, такі діти морально деградують.

Специфічні особливості мають вихованці інтернатних закладів для дітей – сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Навіть за оптимальних умов утримання та виховання вони істотно відрізняються від дітей, які виховуються в сім’ї. Реакції, що формуються у перші дні життя дитини ще задовго до того, як вона навчиться відрізняти себе від інших, при відсутності сімейного оточення залишаються не розвиненими, що у майбутньому позначається на її психологічному розвитку, самооцінці. На жаль, мережа інституцій, яку проходить дитина, сприймає її як об’єкт, а не як суб’єкт виховання.

 Відчуження випускників інтернатних закладів від реальних життєвих проблем, обмеження простору спілкування, регламентація дій призводять до формування специфічних якостей особистості, що ускладнюють адаптацію дітей – сиріт до дорослого життя у відкритому соціумі.

Чинники, що негативно впливають на формування особистості вихованця інтернатного закладу:

Емоційні проблеми (психотравмуючі): відсутність спілкування з біологічною матір’ю; деформація родинних зв’язків; дефіцит любові, ласки, уваги; замкнутість кола спілкування; регламентація проведення часу; жорстоке ставлення з боку персоналу, дітей у колективі; несформоване «Я»; підвищене почуття тривожності, відчуття ворожості соціуму; закомплексованість; відсутність диференційованого підходу до дітей з боку вихователів; відсутність свободи вибору.

Соціальні проблеми: деформований соціальний особистий досвід; соціальна незахищеність після виходу із закладів опіки, відсутність матеріальної та моральної підтримки; надмірна опікуваність з баку вихователів; відсутність соціальних навичок власного життя; відсутність навичок щодо вирішення власних проблем з офіційними структурами; неспроможність протидіяти негативному сторонньому впливові; погана спадковість (наркоманія, алкоголізм, психічні захворювання батьків), що впливає на стан здоров’я.

 Економічно – територіальні проблеми: економічна депривація – у дітей немає власних заощаджень, відсутній досвід розпоряджатися грошима; відсутність особистого простору (власної кімнати, місця, де можна було б усамітнитися); постійне перебування у вузькому комунікаційному просторі; відсутність власних речей (крім одягів та предметів власної гігієни).

 Економічні, соціальні, психологічні проблеми, з якими стикається дитина, котра виховується в інтернатному закладі, проектуються на сферу міжособистісних стосунків: з однолітками: самоствердження, комплекс «Ми», суперництво; з дорослими: рентні взаємини; дорослий сприймається як обслуга; з іншою статтю: ранні сексуальні стосунки, сексуальне насильство, одностатеві сексуальні стосунки, невміння налагоджувати сімейні взаємини; у майбутньому: очікування рентних взаємин; відсутність уявлення майбутнього; проекція життєвого досвіду на власних дітей.

 Аналіз відповідей вихованців стосовно оцінки задоволення власним життям показує, що третина із них позитивно сприймає умови життя та виховання в своєму інтернаті, стільки ж дітей дають середню оцінку. Поряд з тим, кожен п’ятий вихованець незадоволений своїм життям в інтернаті. Більше всього дітей не влаштовує рівень і якість харчування. Актуальною є проблема покращення одягу вихованців інтернатів.

 Чим доросліша дитина, тим гостріше вона потребує вираження власної індивідуальності через одяг, зачіску, прикраси. Але в умовах інтернату прояви особистості нівелюються, вихованці виділяються серед інших дітей своїм одягом, що безсумнівно негативно впливає на самопочуття дитини, відмежовує вихованців від соціального загалу.

Однією із проблем, з якою рано чи пізно стикаються вихованці інтернатних закладів, є отримання інформації про біологічних батьків, визначення причин, за яких вони потрапили до державної системи опіки. В інтернатних закладах не відпрацьовано систему психологічної підготовки дитини до отримання такої інформації.

 Вихованці шкіл-інтернатів не мають належного запасу стратегій поведінки і спілкування з іншими людьми, як дорослими, так і однолітками.

Визначивши соціально – психологічні характеристики дітей - сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування проаналізуємо вплив спадковості й соціального середовища на поведінку дітей, які виховуються в прийомних сім’ях.

1.4 Вплив спадковості й соціального середовища на поведінку дітей, які виховуються в прийомних сім’ях

Відомо, що на формування особистості впливають спадковість та соціальне середовище. Тому одне з перших і основних питань, яке виникає у прийомних батьків: як генетична спадковість впливатиме на розвиток дитини? Адже генотип конкретної людини містить два екземпляри кожного гена.

Навіть при однаковому вихованні діти будуть відрізнятися один від одного в силу своїх спадкових особливостей. Однак, кінцевий результат не визначається генами. Відомо, що діти, усиновлені в благополучні сім’ї, за рівнем інтелектуального розвитку виявляються близькими до своїх прийомних батьків і можуть значно перевершити біологічних.

Несприятлива спадковість не визначає майбутнє дитини. Так за даними одного з датських досліджень, із хлопчиків, біологічні батьки яких були злочинцями, в подальшому порушили закон 14 %, інші 86 % не вчинили протиправних дій.

Крім того, виявляється, що на дітей з несприятливою спадковістю прийомна родина справляє досить сильний вплив, який може бути як позитивним, так і негативним. Результати зарубіжних досліджень (на жаль, вітчизняні дослідження з даної тематики відсутні) показують, що рівень злочинності серед прийомних дітей був вищим, ніж у суспільстві в середньому, але він був майже в два рази меншим, ніж у їх біологічних батьків. На думку вчених, це свідчить про те, що сприятлива ситуація в прийомній сім’ї знижує ризик кримінальної поведінки у дітей з обтяженою спадковістю.

Але в деяких випадках сімейне середовище може посилити ризик кримінальної поведінки. Діти, в яких і прийомні і біологічні батьки були засуджені, здійснювали злочин частіше за них. Це свідчить про те, що існують генотипи, що мають підвищену чутливість до несприятливих аспектів сімейного середовища.

Кримінальну поведінку прийомних дітей вивчали й шведські вчені. Вони спочатку не знайшли навіть слабкого зв’язку між засудженням дітей, вихованих прийомними батьками, і поведінкою їх біологічних батьків. Серед шведів злочини були наслідком зловживання алкоголем. Коли вчені виключили з аналізу цей вид злочину, вони помітили слабкий позитивний зв’язок між наявністю засудження у потомків і їх біологічних батьків. При цьому злочини в обох поколіннях виявилися не тяжкими. В основному це були крадіжки і шахрайство. [8]

Підтвердилась і чутливість дітей з спадковою обтяженістю до особливостей прийомної сім’ї. Максимально сприятливе сімейне середовище «нейтралізувало» ефект генетичного тягаря. З іншої сторони, найбільш високий ризик порушити закон спостерігався у таких дітей з несприятливою спадковістю, прийомна родина яких мала низький соціально-економічний статус.

Подібні результати отримали й американські вчені, які досліджували наявність у прийомних дітей схильності до асоціальної поведінки. Вони оцінювали поведінку, котра є основою для діагнозу «асоціальний розлад особистості» і включає в себе періодичне здійснення вчинків, за які можуть арештувати, а також такі риси, як брехливість, імпульсивність, роздратованість, нехтування небезпекою, безвідповідальність. Також враховували цілий ряд характеристик прийомної сім’ї, котрі могли б вплинути на формування подібних нахилів. Результати дослідження свідчили, що в розвиток даного розладу роблять внесок три фактори:

         Судимість когось з біологічних батьків (генетичних);

         Пияцтво або асоціальна поведінка одного з членів прийомної сім’ї (середовищний);

         Поміщення дитини з несприятливою спадковістю в сім’ю, що має низький соціально – економічний статус (генотип – середовищна взаємодія).

Очевидно, що у людини гени не запускають конкретну поведінку подібно до того, як це буває з деякими інстинктивними діями у тварин. Зв’язок між ризиком злочинної поведінки і генами опосередкований психологічними особливостями. Причому на ризик кримінальної поведінки можуть впливати різні несприятливі поєднання психологічних властивостей, і кожна з цих властивостей знаходиться під контролем декількох чи навіть більшої кількості генів і різних факторів середовища.

З середини 90-х років вчені проводять пошук конкретних генів, які могли б впливати на величину ризику кримінальної поведінки. Усі отримані на даний час дані ще потребують уточнення. Однак заслуговує на увагу дослідження, проведене в Новій Зеландії, яке показало, що особи з певними генетичними особливостями виявились менш чутливими до жорстокого поводження з ними батьків. Це дослідження примусило вчених замислитись над тим, чи варто взагалі говорити про спадкову схильність до асоціальної поведінки. Можливо, більш точним було поняття генетично зумовленої незахищеності деяких дітей по відношенню до несприятливих, травмуючих подій.

Давно підмічено, що злочинність і зловживання алкоголем тісно пов’язані. Більше того, психогенетичні дослідження дозволяють припустити, що є загальні для цих форм поведінки «гени схильності». Виявлені також деякі подібні закономірності впливу спадковості й середовища на злочинність та зловживання алкоголем. Наприклад, для цих форм поведінки суттєвий вплив загального середовища (всі неспадкові фактори, які роблять родичів однієї сім’ї схожими між собою і не схожими на членів інших сімей; наприклад, стилі виховання, соціально – економічний статус сім’ї тощо) спостерігається серед підлітків. Вплив загального середовища проявляється, зокрема, в тому, що брати та сестри, що живуть в одній сім’ї (навіть якщо вони не рідні), ще більше схожі один на одного за асоціальними проявами і звичками, пов’язаними із зловживанням алкоголю, ніж на своїх батьків. [11]

Отже, людина не народжується алкоголіком і не існує якого-небудь «гена алкоголізму», так само як і не існує і «гена злочинності». Алкоголізм є ця результатом цієї ланки подій, що супроводжуються регулярним вживанням спиртного. Значна кількість генів певним чином впливає на ці події. Так, від характеру молодої людини залежить, як часто вона буде випивати, і в якій кількості., а характер залежить від її виховання, так і від генотипу. Крім того, в силу своїх генетичних особливостей люди в різній мірі чутливі до токсичного ефекту алкоголю. Є люди з такою формою гена, що впливає на переробку алкоголю в печінці та призводить до сильного отруєння алкоголем. Неприємні відчуття утримують людину від подальшого вживання алкоголю, то серед носіїв даної форми гена майже не зустрічається хворих на алкоголізм. До того ж, не у всіх людей, що регулярно вживають алкоголь, розвивається нездоланний потяг до нього.

Дітей алкоголіків часто називають групою множинного ризику. Приблизно у 1/5 з них спостерігаються різноманітні проблеми. Переважно, це непосидючість і невротичні розлади (тики, страхи тощо). Рідше спостерігаються труднощі у засвоєнні шкільної програми. Ці порушення не є проявами яких-небудь дефектів генетичного апарату і викликані несприятливими умовами, за яких матері виношують вагітність і вирощують малят. Дослідження прийомних дітей показують, що алкоголізм кровних батьків не збільшує ймовірність того, що в майбутньому дитина захворіє яким-небудь серйозним психічним розладом.

Підводячи підсумок про вплив спадковості на асоціальну поведінку й алкоголізм, можна сказати наступне:

         Існує позитивний, хоч і дуже слабкий зв’язок між злочинністю кровних батьків і їх синів, що виросли в прийомних сім’ях.

         Ця закономірність простежуються тільки для нетяжких злочинів, тому не має підстав стверджувати, що ризик стати злочинцем пояснюється у прийомних дітей генетично зумовленим підвищенням агресивності чи жорстокості.

         Дані досліджень підтверджують, що сприятливе сімейне середовище може нейтралізувати вроджені особливості, пов’язані з підвищенням ризику кримінальної поведінки, а несприятливі – посилити їх.

         Розвиток асоціальних схильностей не є незворотнім навіть у носіїв серйозних генетичних аномалій.

         Вік, з якого почали вживати алкоголь, й інтенсивність його вживання на початкових етапах повністю визначається певною дією різних середовищних факторів. Генетичні ефекти й генотип – середовищна взаємодія виявляється лише на наступній ескалації вживання спиртного і розвитку алкоголізму.

Часто прийомних батьків турбує, як спадковість впливатиме на здоров’я дитини.

 Спадковими є хвороби, єдина причина яких – виникнення порушень в хромосомному наборі (хромосомні хвороби) або в якому-небудь гені (генні хвороби). Спадкові хвороби неоднакові за ступенем тяжкості і перебігом: як відомо, серед них багато тяжких, таких, що погано піддаються лікуванню, але думка про те , що ці хвороби невиліковні – помилкова. Вони, як правило, розпочинаються в ранньому віці, рідше – в дорослому і похилому віці. Це залежить від «програми» роботи кожного гена.

Іноді вважають, що спадкова хвороба – завжди сімейна, тобто має бути і у родичів хворого. Насправді дуже часто спадковою хворобою страждає лише один член сім’ї, а багато спадкових хвороб взагалі не сімейними. Абсолютно неправильним є уявлення про «загальну погану спадковість». Наявність будь – якої спадкової хвороби не підвищує ризик виникнення ризик виникнення іншої.

У цілому ризик генних та хромосомних хвороб для прийомних дітей у цілому не вищий, ніж для всіх інших.

Є група хвороб, що не належать до «чисто» спадкових (навіть якщо в сім’ї декілька хворих), хоч генетична схильність відіграє роль у виникненні цих хвороб. Їх називають «хвороби із спадковою схильністю» (гіпертонія, атеросклероз, астма, ракові пухлини, цукровий діабет, псоріаз, епілепсія, шизофренія і т. д.). Але окрім генетичних механізмів мають значення й інші причини, і це дуже важливо, оскільки на ці причини можна впливати (дієта, спосіб життя) і тим самим зменшувати ризик хвороби. Внесок спадковості неоднаковий – не лише при різних хворобах, але в різних сім’ях з однією і тією ж хворобою.

Хоч порушення розвитку органів у внутрішньоутробний період під впливом будь – яких шкідливих впливів під час вагітності не належать до спадкових хвороб, але по відношенню до цих хвороб прийомні діти (в цілому, а не кожна окрема дитина) більш вразливі. Це пов’язано з легковажним вживанням ліків майбутньою матір’ю, більшою частотою інфекцій, зловживанням алкоголем і наркотиками, що можуть зумовити токсичну дію на нервову систему майбутньої дитини. [12]

Таким чином, з приводу більшості хвороб, пов’язаних з генетикою, прийомні діти «не гірші» за інших. При необхідності за порадою чи конкретною допомогою прийомні батьки можуть звернутись до лікаря – генетика.

Як відомо, окрім спадковості на становлення особистості впливає соціальне середовище. Тому важливе значення для розвитку дитини мають умови її проживання та виховання її до того часу, як вона потрапила в прийомну сім’ю. Як правило, до влаштування в прийомну сім’ю діти перебувають в дитячих закладах інтернатного типу чи притулках.

Дітей, що виховуються в дитячих закладах інтернатного типу, можна розділити на дві групи: ті, які деякий період проживали у сім’ї, і ті, які ніколи не жили у сім’ї. Психологи стверджують, що інтернатні діти відрізняються за своєю поведінкою уже залежно від того, проживали вони в родині чи ні. Досвід проживання в сім’ї можуть мати ті вихованці дитячих закладів, які з різних причин втратили батьків.

Діти з соціально благополучних сімей зазвичай втрачають батьків в силу якихось трагічних обставин (батьки померли, перебувають у місцях позбавлення волі тощо). Такі діти мали досвід сімейної взаємодії, в них сформовані необхідні соціальні навички. Але вони пережили сильний стрес у результаті втрати батьків, що призводить до підвищеного почуття тривоги, неповноцінності, іноді – до психічних та емоційних відхилень. Тому їм так необхідна емоційна підтримка з боку дорослої людини, яка допомогла б повернути почуття захищеності. Такі діти не створюють особливих проблем для прийомних батьків.

Діти в неблагополучних сім’ях проживали в умовах, що загрожували їх нормальному розвитку та здоров’ю. Батьки зловживали алкоголем, наркотиками, займалися жебратством і т. п., не займалися вихованням власної дитини, за що були позбавлені батьківських прав. У таких дітей не рідко спостерігається психічна тривожність, нерозвиненість емоційно – вольових характеристик, педагогічна занедбаність, гострі хронічні захворювання. Незважаючи на ці проблеми, діти з неблагополучних сімей мають уявлення про сімейні стосунки, досвід спілкування з навколишнім світом. Це робить процес їхнього входження в прийомну сім’ю значно легшим, ніж в дітей, у яких такого досвіду немає.

Особливо в складній ситуації опиняються діти, які ніколи не знали досвіду сімейної взаємодії. Хоч співробітники різного типу дитячих будинків та притулків турбуються про своїх вихованців, все ж ці заклади мають ієрархію, відміну від сімейної. Навіть коли умови утримання оптимальні: на кожного дорослого припадає декілька малюків, забезпечується чистота та правильний догляд, - як правило, виходить схема, коли не один конкретний вихователь піклується про конкретну дитину, а співробітники закладу, змінюючи один одного, турбуються про всіх відразу.

Вихователі можуть любити дітей, доглядати за кожним індивідуально, але незважаючи на це, малюки не вчаться залежати від конкретної людини, яка б задовольняла всі їх потреби.

Усі проблеми, що виникають у дітей, які виховувались в інтернатних закладах, можна умовно розподілити на три групи:

         Сенсорні порушення;

         Труднощі з форсуванням прихильності;

         Проблеми, пов’язані з неправильним харчуванням;

Для багатьох малюків, що не отримали нормального виховання та догляду, характерна «сенсорна захищеність». Новоспечені прийомні батьки часто бувають шоковані, коли їх любов зустрічає опір з сторони дитини. Це пов’язано з тим, що навіть дуже маленькі діти, привезені з інтернатних закладів, можуть займати захисну позицію і уникати сенсорних і тактильних контактів з людьми, оскільки їх довербальний і сенсорно – моторний досвід не дозволяє їм з готовністю їм прийняти материнський догляд і ласку. Прийомним батькам потрібно бути надзвичайно чуйними і належним чином підготуватися до цього потенційно можливого явища ще до того, як вони всиновлять дитину. Для батьків, що опинились в такій ситуації, буде корисною організація різноманітної розвиваючої ігрової діяльності, в якій беруть участь і малюк, і батьки. Фахівці пропонують батькам частіше гратися з дитиною в ладунки чи в хованки, співати йому пісні і розповідати дитячі віршики; гойдати і легенько підкидати його; обнімати і цілувати його, оточувати тривогою і ласкою – тобто робити те , чого малюк ніколи не отримував в дитячому будинку. Результати досліджень свідчать, що діти, які перебували в інтернатних закладах, мали більш невпевнену прихильність до батьків, ніж діти, що були усиновлені немовлятами. Вчені припускають, що це результат взаємодії таких факторів:

         Прихильність між батьками та дітьми почала формуватися пізніше, ніж це відбувається зазвичай.

         Малюки, що жили в дитячих будинках та притулках, не були навчені поведінці яка б сприяла виникненню прихильності, наприклад, вони не вміли посміхатися, не знали навіть, що коли боляче, потрібно плакати – сильна занедбаність гальмувала природні реакції.

 Деякі сім’ї беруть на виховання дітей старшого віку, оскільки здається, що вони зможуть більш точно оцінити її фізичні, розумові й особистісні риси та особливості. Усиновлення старшої дитини, що перебувала в інтернаті, ще більш ризиковане, ніж усиновлення малюка менше двох років. Адже, чим старша дитина, тим більше часу вона була позбавлена нормальних стосунків «дитина - батьки». У таких дітей часто передчасно розвивається почуття незалежності та автономності, оскільки вони надані самі собі: самостійно влаштовують своє життя в світі дитячого закладу, самостійно вчаться розмовляти; самостійно намагаються будувати взаємостосунки. Більшу частину цього досвіду дитина набуває без належної уваги, іноді перебуваючи в умовах ізоляції в ліжечку або манежі. Варто відмітити особливо, що всі діти старшого віку, що виховувались в інтернатних закладах, в тій чи іншій мірі мають проблеми з прихильністю, посттравматичний стрес і депресію покинутого. [8]

Є багато дітей, які прекрасно реагують на обстановку нової прийомної сім’ї, але це часто говорить про те, що вони мали деякий досвід прихильності й відносин з батьками. Проте, прогрес у розвитку дитини, що потрапила в сім’ю після тяжких і тривалих марнувань, буде спостерігатися так довго, наскільки у батьків вистачить сил займатися дитиною і забезпечувати психологічне й розвиваюче втручання. Такі діти можуть потребувати консультації кваліфікованих спеціалістів, особливих технік виховання. Допомогти дитині у подоланні розладів сенсорного сприйняття, проблем з прихильністю, відставання в розвитку можуть психіатр, дитячий психолог, логопед і дефектолог. Значно покращився стан дітей у тих сім’ях, які зверталися за допомогою спеціалістів відразу після усиновлення. Також покращення відмічені у тих дітей, які провели менше часу в закладах інтернатного типу. А також тих, кого всиновили в віці до трьох років.

Звичайно, не всі проблеми відпадуть в той момент, коли дитина потрапить прийомну сім’ю, де в неї будуть люблячі батьки. Виховання прийомної дитини потребує тривалого часу і терпіння. Але вчені схильні робити оптимістичні прогнози.

Висновок до розділу I

Потреба змін існуючої опіки та піклування над дітьми в Україні є визнаною широким колом фахівців та державою. Свідченням того є створення та розвиток прийомної сім’ї та ДБСТ, подальше вдосконалення діяльності мережі центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.

Запровадження в Україні інституту влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківських прав у прийомні сім’ї зумовило потребу розробки відповідних технологій соціальної роботи. На сьогодні, функціонування цього інституту закріплено законодавчо, а практика влаштування цих дітей у формах ПС в країні щорічно поширюється.

Соціальна підтримка дітей-сиріт та дітей, які залишилися без батьківської опіки в сучасних умовах набуває особливої значущості. Її реалізація залежить не тільки від сім’ї, а й від діяльності суспільних інститутів, які сприяють соціалізації, беруть участь у вихованні та навчанні дітей. Важливою умовою успіху на шляху реформування системи опіки та піклування, охорони дитинства є державна соціальна підтримка стосовно сім’ї та дітей.

Розділ II. Соціальний супровід

2.1Соціально – педагогічна модель «ведення випадку»

В основному методики соціального супроводження прийомних сімей закладено модель «ведення випадку», що широко використовуються в практиці соціальної роботи різних країн.

Для розуміння сутності технології реалізації соціального супроводження сім’ї, яка виховує дитину, позбавлену батьківського піклування, пропонуємо розглянути концептуальні основи соціально – педагогічної моделі «ведення випадку». За даною технологією робота з клієнтом передбачає послідовне здійснення етапів: вивчення та оцінка ситуації, подальша розробка можливого вирішення проблеми, узгодження запропонованого плану з клієнтом, реалізація певних дій, спрямованих на покращення ситуації. Необхідною позицією завершення роботи є аналіз реалізації плану дії та визначення результативності вжитих заходів. [8]

Суть соціально – педагогічної моделі реалізації соціального супроводження полягає в тому, щоб організувати умови для:

         Задоволення вимог клієнта, яким у даному випадку є прийомна родина, шляхом найефективнішого використання всіх можливостей.

         Надання такої допомоги клієнтам, щоб вони могли існувати якомога більше, не потребуючи зовнішньої допомоги.

         Запобігання або зведення до мінімуму негативних наслідків ситуації, що спонукає клієнтів звертатися за допомогою до соціальних працівників.

         Забезпечення партнерських стосунків між тими, хто потребує соціальної допомоги (клієнтами), і тими, хто надає цю допомогу та послуги.

Особливістю «ведення випадку» як форми надання соціальних послуг є те, що робота з клієнтом проводиться вдома, за місцем проживання, а не спеціалізованих закладах. Аргументами з приводу цього твердження є такі факти:

         Людина, як правило, потребує соціальної допомоги тимчасово (не протягом всього життя).

         Переживати період проблем краще у звичайному для клієнта місці, де він почувається комфортніше.

         Для соціального становлення і психологічного «Я» особистості, де дуже важливо, щоб не втрачалися її соціальні зв’язки.

 Метою допомоги за місцем проживання є створення таких умов, щоб кожна людина змогла жити самостійно і незалежно, і якщо це можливо, у власному будинку та у звичному для неї соціальному оточені.

 Дуже важливим у соціальній роботі є принцип розвитку самодопомоги та самозабезпечення. Це сьогодні є особливо важливим і для України, тому що у багатьох соціальних службах робота провадиться таким чином, що контакти клієнтів і соціальних працівників стають майже постійними, основне завдання щодо вирішення проблем сім’ї бере на себе спеціаліст, у той час як члени родини не беруть на себе певних зобов’язань.

 Реалізація соціального супроводження передбачає взаємодію соціального працівника та клієнта. При розробці плану соціального супроводження, який визначає послідовність дій, спрямованих на покращення ситуації, враховуються питання, які мають вирішуватися самим клієнтом. Такий підхід формує відповідальність за кінцевий результат не лише спеціалістів, а й особи, що потребує допомоги, що упереджу є формування патерналістського ставлення клієнта до діяльності соціального працівника. [4]

Робота з клієнтом за моделлю «ведення випадку» передбачає певну послідовність дій.

Перший етап – вивчення ситуації. Оцінюється загальна соціальна проблема і виявляються потреби клієнта:

         Оцінка потреб клієнта

         Визначення пріоритетів для вирішення потреб клієнта

         Розробка плану соціальної допомоги (соціального супроводження)

         Якщо є потреба (для країн з ринковою економікою), визначається вартість послуг і приймається рішення щодо їх фінансування.

 Оцінка потреб клієнта передбачає аналіз особистості, міжособистісних стосунків, сім’ї, взаємодій із соціальним оточенням і чинниками, що його визначають. Перед цим соціальний працівник повинен з’ясувати і дати відповіді на такі питання:

         Які соціально – демографічні характеристики клієнта, і на якій стадії розвитку життєвого циклу він перебуває?

         Які саме проблеми бентежать клієнта, соціального працівника, людей із соціального оточення?

         Як, коли і хто визначить проблему або потреби клієнта, та що перед цим відбувалося?

         Які основні внутрішньо -, міжособистісні, групові та місцеві стресові чинники перешкоджають адекватно чи оптимально функціонувати клієнту або допомагають з’ясувати потреби і рівень соціальної допомоги?

         Які реальні можливості щодо надання допомоги має конкретна особа, сім’я, група або система соціальних інститутів (робота, школа, друзі тощо)?

         Яка саме допомога найбільш повно відповідатиме потребам індивіда і сім’ї?

На цьому етапі соціальний працівник особисто приділяє увагу підготовці до надання конкретної допомоги, визначенню кола проблем, котрі він має вирішувати, налагодженню особистого контакту і залученню клієнта до процесу прийняття рішення відносно соціальної допомоги.

Другий етап – безпосереднє надання послуг. На цьому етапі визначаються організації та фахівці, які надаватимуть послуги конкретній сім’ї, та характер і обсяг самих послуг, безпосереднє надання послуг клієнту, їх координація, перевірка якості наданих послуг.

 З цією метою соціальний працівник і прийомна сім’я вивчають всі можливі варіанти вирішення проблеми та різні можливі шляхи досягнення успіху, вибирають найбільш ефективні методи. Чітко визначають відповідальність кожної із сторін (як працівника, який надає послуги, так і клієнта), графік роботи, формуються конкретні завдання та визначаються конкретні дати.

Третій етап – аналіз проведеної роботи та оцінка послуг, наданих клієнту.

Цей етап включає такі важливі моменти:

         Оцінка змін, які відбулися в процесі після отримання соціальних послуг.

         Вивчення нових потреб, які з’явились у клієнта і потребують обов’язкового вирішення.

         Розробка (у разі потреби) додаткового плану соціальної допомоги, тобто уточнюється, розширюються певною мірою робота першого етапу.

         Припинення роботи з певною сім’єю, якщо вона більше не потребує соціально – педагогічної допомоги.

 Звичайно, контроль за процесом і його оцінка передбачаються на всіх проміжних етапах, але соціальний працівник особливу увагу приділяє спостереженню за тим, наскільки успішно просуваються позитивні процеси і чи не має потреби переглянути і підкоректувати план та звернутися до інших, більш дієвих засобів досягнення мети. На заключному етапі соціальний працівник повинен використовувати стабільні системи підтримкам або вибирати оптимальні засоби допомоги. [2]

«Ведення випадку» - це така модель соціально – педагогічних дій, коли соціальний працівник відповідає не тільки за організацію, а й за надання послуг конкретному клієнтові. Самі послуги можуть бути організовані установами, але соціальний працівник після визначення потреб прийомної сім’ї організовує і координує соціальну допомогу. Отже, можна сказати, що «ведення випадку» здійснюється на двох рівнях:

1)         Контактний, коли соціальний працівник безпосередньо взаємодіє з прийомною сім’єю.

2)         Організаційний або опосередкований, коли взаємодія відбувається за системою: соціальний працівник – інші соціальні інститути – прийомна сім’я.

Проаналізувавши соціально-педагогічну модель «ведення випадку» розкриваємо сутність соціального супроводження прийомних сімей.

В основі соціального супроводження лежить оцінка та планування послуг. Елементом цього процесу є індивідуальна оцінка потреб прийомної сім’ї для визначення потрібного типу та рівня соціальної допомоги.

 Центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді здійснюють соціальне супроводження прийомних сімей від моменту їх утворення, така діяльність передбачає надання прийомним батькам та прийомним дітям психологічних, соціально – педагогічних та інших послуг, здійснення заходів щодо соціальної реабілітації та інтеграції дітей. Така форма соціальної роботи виступає, з одного боку, , як контроль за умовами виховання та утримання, з другого боку – як система дієвої допомоги у вирішені життєвих проблем сімей, які виховують дітей – сиріт і дітей позбавлених батьківського піклування.

Соціальне супроводження прийомної сім’ї здійснюється постійно, поки на вихованні перебувають діти – сироти або діти, позбавлені батьківського піклування. Підставою припинення соціального супроводження є припинення існування прийомної сім’ї з підстав, що визначено у нормативних документах (Положення про прийомну сім’ю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.04.2002 р. № 565 ).

Технологія здійснення соціального супроводження регламентується Порядком здійснення соціального супроводження прийомних сімей, затвердженого наказом Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту від 31.10.2006 р. ...Документ визначає нормативну базу, принципи, етичні норми, зміст, завдання, процедури здійснення соціального супроводження від початку до завершення надання соціальної допомоги прийомній сім’ї.

Здійснення соціального супроводження передбачає міжгалузеве співробітництва щодо сприяння розвитку дитини, що відповідає теоретичним принципам «ведення випадку».

Згідно до Порядку соціального супроводження прийомних сімей (додаток 1) соціальне супроводження прийомних сімей – це робота, що передбачає надання фахівцем (або групою фахівців) центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді у співпраці з фахівцями інших підприємств, установ, організацій комплексу правових, психологічних, соціально – педагогічних, соціально – медичних, інформаційних послуг, спрямованих на забезпечення належних умов функціонування прийомної сім’ї.

Соціальне супроводження є формою державної підтримки сім’ї в інтересах дитини. Його здійснює ЦСССДМ за місцем проживання/знаходження прийомної сім’ї, а у разі його відсутності – міський або обласний ЦСССДМ.

Безпосередньо соціальне супроводження здійснює соціальний працівник ЦСССДМ, який згідно посадової інструкції відповідає за здійснення соціальної роботи з прийомними сім’ями та пройшов відповідну підготовку. Соціальний працівник закріплюється за прийомною сім’єю наказом директора відповідного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді на підставі рішення про створення прийомної сім’ї. [5]

Один соціальний працівник може здійснювати одночасно соціальне супроводження не більше 7 прийомних сімей, у яких загальна кількість прийомних дітей не перевищує 35 осіб. Навантаження на одного соціального працівника щодо соціального супроводження залежить від ряду факторів: новостворена прийомна сім’я, чи з досвідом функціонування, кількість дітей в них, їх вік, стан здоров’я; ступінь складності соціально – психологічних проблем, які підлягають розв’язанню; місце проживання.

Спеціалісти, які здійснюють соціальне супроводження прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу, мають пройти курс спеціальної підготовки за програмою, затвердженою наказом Міністерства у справах сім'ї, молоді та спорту від 03.01.2006 р. № 2670, і мати відповідний сертифікат.

Навчальна програма передбачає оволодіння теоретичними знаннями щодо причин та наслідків поширення в Україні соціального сирітства; форм сімейного влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування; етапів роботи з прийомними сім'ями; технології соціального супроводження сімей, які виховують дитину-сироту; принципів та механізмів оцінювання ефективності функціонування; функціональних обов'язків та кваліфікаційних вимог до спеціалістів, які здійснюють соціальне супроводження прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу. Спеціалісти опановують вміннями реалізації державної програми розвитку сімейних форм влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування; налагодження співпраці спеціалістів, які здійснюють захист прав дітей; здійснення рекрутування та попередньої роботи з кандидатами на створення прийомної сім'ї; юридичного оформлення та соціального супроводження прийомних сімей. [8]

Якщо спеціалісти здійснюють соціальне супроводження прийомних сімей, в яких виховуються діти, уражені ВІЛ-інфекцією, то вони мають пройти додатково курс спеціальної підготовки за програмою, затвердженою спільним наказом Міністерства у справах сім'ї, молоді та спорту та Міністерства охорони здоров'я. Окрім основних положень щодо роботи з прийомною сім'єю, курс підготовки вміщує інформацію про специфіку ВІЛ-інфекції, соціально-медичні аспекти роботи з ВІЛ-інфікованими дітьми, специфічні вимоги та потреби сімей, які приймають на виховання дітей, уражених ВІЛ-інфекцією.

Умовою ефективної роботи соціальних працівників, що здійснюють соціальне супроводження, є вимога підвищення їхньої професійної кваліфікації, що здійснюється не рідше ніж один раз на п'ять років.

Організація підготовки спеціалістів, що здійснюють соціальне супроводження, та підвищення їхньої кваліфікації покладається на обласні центри соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді.

До здійснення соціального супроводження на різних етапах можуть залучатися спеціалісти з різних сфер діяльності, які є працівниками ЦССС ДМ, служб у справах неповнолітніх або інших підприємств, установ, організацій (лікарі, юристи, психологи та ін.). Рішення про залучення фахівців приймається директором ЦСССДМ за поданням соціального працівника. У здійсненні соціального супроводження можуть брати участь волонтери. Соціальні працівники можуть взаємодіяти з об'єднаннями громадян, які мають досвід роботи у сфері захисту прав дитини відповідно до укладених з ними угод про співробітництво.

Метою соціального супроводження є захист та забезпечення дотримання прав та інтересів дитини, оптимальних умов її життя та розвитку з урахуванням індивідуальних потреб кожної дитини шляхом надання соціальних послуг прийомній сім'ї/дитячому будинку сімейного типу.

Реалізація соціального супроводження спрямована на вирішення певних завдань залежно від терміну влаштування дитини у сім'ю та її основних потреб. Зокрема соціальне супроводження зорієнтоване на:

- адаптацію дитини в новій сім'ї;

- створення позитивного психологічного клімату у родині;

- забезпечення оптимальних умов життя;

- забезпечення захисту прав дитини;

- створення можливостей для розвитку дитини шляхом надання комплексу якісних соціальних послуг.

Виходячи із забезпечення найкращих інтересів дитини, яка приходить на виховання у сім'ю, до сфери соціального супроводження залучаються не лише прийомні діти, діти-вихованці, прийомні батьки та батьки-вихователі. Об'єктами соціальної роботи визначено і найближче оточення дитини та сім'ї, що забезпечує нормальні умови адаптації та розвитку вихованців. Соціальний працівник у процесі соціального супроводження прийомної сім'ї взаємодіє з рідними дітьми прийомних батьків; біологічними батьками дитини чи особами, які їх замінюють; рідними прийомних дітей; найближчим оточенням прийомних батьків; найближчим оточенням прийомних дітей; членами громад, до складу яких входить прийомна сім'я.

Тобто допомога надається не тільки дитині, не тільки прийомній сім'ї, а усьому оточенню для того, щоб потім сім'я, оточення дитини, громада могли створювати умови для правильного розвитку дитини. Отже, допомога для самодопомоги - головний принцип соціального супроводження. Реалізація соціального супроводження базується на дотриманні таких основних принципів:

- гарантований захист прав дитини, пріоритетність її інтересів, врахування її думки;

- реалізація першочергового права дитини на зростання та виховання в сім'ї;

- цілісний підхід до виховання та догляду за дитиною, що передбачає підтримку її психофізіологічного, інтелектуального, емоційного, соціального та духовного розвитку;

- індивідуальний підхід до кожної дитини, кожної сім'ї з урахуванням їх потреб та особливостей;

- забезпечення стабільності, тривалості сімейних форм виховання;

- важливість відновлення та розвиток сімейних зв'язків, збереження етнічної, культурної спадщини дитини;

- пріоритетність повернення дитини до біологічної сім'ї, усиновлення, встановлення опіки як форми виходу з прийомної сім'ї;

- врахування результатів наукових досліджень, досвіду та кращої світової практики;

- системність, комплексність, безоплатність, доступність соціальних послуг;

- взаємодія соціальних працівників з прийомними батьками, батьками-вихователями та постійне підвищення їх професійної компетентності;

Супроводжуючи прийомну сім'ю, соціальний працівник керується положеннями Етичного кодексу спеціалістів із соціальної роботи України.

Вирішення поставлених перед соціальним супроводженням завдань здійснюється шляхом надання прийомній сім’ї комплексу соціальних послуг, які можна умовно розділити на такі сфери: соціально-економічні, юридичні, соціально-педагогічні, психологічні, соціально-медичні, інформаційні.

Соціально-економічні послуги:

- допомога у залученні додаткових ресурсів для задоволення потреб прийомної сім'ї на лікування, оздоровлення тощо;

- допомога у своєчасному отриманні батьками державних виплат на утримання дитини;

- допомога у вирішенні побутових проблем, працевлаштування прийомних дітей, після досягнення ними повноліття чи закінчення навчання. Юридичні (правові) послуги:

- консультування з питань застосування чинного законодавства;

- представлення та захист прав і законних інтересів прийомної сім'ї, та дітей, що в них виховуються, в органах державної влади й інших установах, організаціях, підприємствах незалежно від форм власності та підпорядкування;

- допомога в оформленні документів, необхідних для розв'язання проблем клієнтів;

- здійснення правової освіти прийомних батьків та дітей, що виховуються в їх сім'ях;

- співпраця з різними установами та фахівцями для надання фахової юридичної допомоги.

Соціально-педагогічні послуги:

- допомога у вирішенні питань навчання прийомних дітей, здобутті ними освіти;

- організація додаткових занять, навчання;

- виявлення розвитку різнобічних інтересів і потреб прийомних дітей;

- залучення до науково-дослідної, гурткової роботи, влаштування дитини до клубу, гуртка, секції;

- забезпеченні доступності відповідних освітніх послуг для дітей з вадами розумового або фізичного розвитку шляхом індивідуального навчання;

- просвітницька робота щодо всебічного і гармонійного розвитку дитини] особливостей розвитку сім'ї та сімейних стосунків] здорового способу життя;

- організація навчання батьків ефективним методам виховання без покарання, мобілізація власних ресурсів сім'ї для вирішення проблем у подальшому;

- допомога батькам у здійсненні статевого та тендерного виховання;

- встановлення та підтримка стосунків з біологічною сім'єю, якщо це не суперечить інтересам дитини;

- участь у формуванні життєвих навичок дитини:

- планування свого життя та його здійснення;

- допомога у розв'язанні конфліктних ситуацій сімейного виховання, підготовці до виходу з сім'ї у самостійне життя;

- організація зустрічей дітей з біологічними батьками/особами, що їх замінюють;

- вжиття заходів щодо підготовки біологічних родин до повернення їм дітей)

- здійснення моніторингу захисту дитини від жорстокого поводження та насильства;

- представлення інтересів клієнта в інших установах та закладах {здійснення функцій посередника між сім'єю й адміністрацією школи, центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, органами опіки і піклування тощо).

Психологічні послуги:

- адаптація дитини до нової сім'ї та сім'ї до дитини, створення належного психологічного клімату, для якого характерними є повага, любов, турбота, емоційні зв'язки;

- допомога в запобіганні виникненню непорозумінь та конфліктів між членами сім'ї, в т.ч. рідними дітьми;

- участь у формуванні у дитини почуття власної гідності, адекватної самооцінки, самосвідомості, самостійності, громадянськості позиції;

- мінімізація негативних наслідків психологічних травм;

- організація реабілітаційних заходів, спрямованих на подолання затримок, відставань у розвитку, психічних та психологічних проблем, пов'язаних із занедбаністю, травмами та хворобами, жорстоким поводженням або насильством, які зазнала дитина до влаштування в прийомну сім'ю;

- корекція поведінки дітей;

- консультування з питань психічного здоров'я та поліпшення взаємин з оточуючим соціальним середовищем;

- організація сімейної психотерапії;

- проведення психодіагностики, спрямованої на вивчення соціально-психологічних характеристик особистості, з метою її психологічної корекції або психологічної реабілітації;

- надання методичних порад.

Соціально-медичні послуги:

- допомога прийомним батькам у вирішенні питань збереження, підтримки та охорони здоров'я прийомних дітей;

- надання необхідної інформації, настанов щодо здорового способу життя, профілактики туберкульозу, венеричних захворювань та ВІЛ/СНІДу; - допомога у проходженні прийомними дітьми обов'язкового медичного огляду та, у разі необхідності, контроль за виконанням призначень лікаря;

- допомога у забезпеченні регулярного та якісного медичного обслуговування;

- допомога у вирішенні питань щодо оздоровлення прийомних дітей та рідних дітей (до 18-ти років);

- налагодження, у разі необхідності, ефективної співпраці із закладами охорони здоров'я й іншими організаціями соціального спрямування, які надають допомогу ВІЛ-позитивним дітям.

Інформаційні послуги:

- інформування про ресурси громади та допомога у їх використанні на користь дитини (про дитячі навчальні заклади, гуртки, спортивні школи та заняття, про діяльність дитячих, молодіжних громадських організацій, турпоходи, культурні заходи);

- надання довідкової інформації, необхідної для вирішення складної життєвої ситуації, надання інформації про послуги, які можна отримати в ЦСССДМ, графіки роботи закладів соціального спрямування, освіти, охорони здоров'я, центрів зайнятості, органів виконавчої влади та місцевого самоврядування;

- розповсюдження буклетів, листівок, пам'яток, плакатів соціального спрямування.

Порядок здійснення соціального супроводження прийомних сімей і дитячих будинків сімейного типу вміщує детальне роз'яснення стосовно того, які види соціальної допомоги має надавати соціальний працівник прийомній сім'ї та дитячому будинку сімейного типу. Проте слід враховувати, що перелічені послуги мають надаватися за потреби, враховувати індивідуальні запити сім'ї та вихованця, а не є обов'язковими до виконання для усіх прийомних сімей, що перебувають під соціальним супроводженням.

Щодо того, яким чином соціальний працівник надає соціальні послуги прийомним сім'ям у процесі соціального супроводження, то арсенал форм та методів такої роботи є широким. Здійснення соціального супроводження передбачає відвідування сім'ї; телефонні розмови з членами родини та соціальним оточенням; бесіди; консультування; організацію зустрічей дитини з біологічними батьками; проведення тестувань; інтерв'ю; навчання; організацію груп взаємопідтримки; написання запитів, листів, клопотань, звернень; документування тощо. [8]

Проаналізувавши соціально-педагогічну модель «ведення випадку» та розкривши сутність соціального супроводження прийомних сімей перейдемо до оцінки потреб дитини та прийомної сім’ї.

2.2 Оцінка потреб дитини та прийомної сім'ї

На початку функціонування прийомної сім'ї/дитячого будинку сімейного типу соціальним працівником на основі отриманої інформації про дитину, яка влаштовується на виховання в сім'ю. Форму проведення оцінки потреб дитини, що наведено нижче, співпадає з додатком № 1 Порядку здійснення соціального супроводження прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу (Див. додатки).

Збір інформації про прийомну дитину починається ще на етапі взаємодобору, із залученням осіб, які контактували з дитиною, а в перший період проживання у родині вона надходить від батьків та спеціалістів, які безпосередньо працюють з дитиною.

Оцінка потреб дитини здійснюється з використанням таких джерел:

- загальна інформація про дитину, яка міститься у документах;

- інформація від осіб, які спілкувалися з дитиною до влаштування у сім'ю;

- інформація від батьків та спеціалістів про перші місяці проживання дитини в сім'ї.

Оцінка потреб складається на кожну дитину окремо і передбачає визначення окремих аспектів життєзабезпечення та розвитку дитини, їхніх характеристик на етапі проведення оцінки (колонка "Стан на момент оцінки") та перспективних результатів, що мають бути досягнуті (колонка "Очікувані зміни"). Результати оцінювання є базовою інформацією для здійснення періодичної оцінки змін розвитку та життєзабезпечення дитини, яка виховується у прийомній сім'ї/дитячому будинку сімейного типу.

Зупинимося на кожній складовій оцінювання дитини окремо.

Стан здоров'я

Стан здоров'я дитини визначається за основними показниками:

- стан фізичного здоров'я - хронічні хвороби, ускладнення, захворювання протягом останнього періоду тощо;

- фізичний розвиток - відповідність розвитку дитини віковим показникам, будова тіла тощо;

-стан психічного здоров'я - наявність відхилення від норм, емоційний стан, самооцінка;

- дотримання графіка щеплень.

Проблема здоров'я дитини є проблематикою перших декількох місяців, коли вирішуються проблеми гострих захворювань таких як короста, різні інфекції та ін. Після цього проблема здоров'я стосується

хронічних захворювань, які, як правило, потребують тривалого лікування.

Тобто, на підставі аналізу стану фізичного здоров'я дитини можна спланувати потреби дитини в медичній допомозі. Стан фізичного здоров'я дитини дає медичну складову в план соціального супроводження на перші 1-3 місяці - щодо лікування гострих та інфекційних хвороб, і на тривалий час - щодо лікування хронічних захворювань. Сюди ж входять і щеплення.

Стан фізичного розвитку допомагає визначити не тільки відповідність розвитку середнім показникам по віку та статі, а й визначити потребу в хірургічних операціях, необхідних фізичних заняттях та ін.

Складним є визначення стану психічного здоров'я., Не завжди в районних та міських центрах СССДМ можна залучити до такої роботи кваліфікованого спеціаліста. Проте слід враховувати, що для визначення психологічного стану дитини доволі часто не потрібен психолог, досить досвідченого педагога, який зможе оцінити емоційний стан, протестувати самооцінку дитини та ін. Такий аналіз буде підґрунтям для виявлення необхідності психологічної чи педагогічної корекції. [8]

Досвід показує, що самооцінка у дітей, які не мали батьківської опіки, потребує підвищення. Для цього найліпшим є розвиток існуючих здібностей, участь у дитячих чи молодіжних організаціях, любов близьких та ін. За даними останніх досліджень, підвищення самооцінки є надійним засобом профілактичної роботи щодо паління, алкоголю, наркотиків: особи з високою самооцінкою не потребують самоутвердження через такі дії.

Адаптація в прийомній сім'ї, дитячому будинку сімейного типу

Рівень пристосування дитини до нового соціального середовища -прийомної сім'ї або дитячого будинку сімейного типу визначається за показниками:

- емоційна реакція дитини на членів сім'ї;

- взаємостосунки з членами сім'ї, їхніми родичами, друзями тощо. Можливо, вивчення адаптації прийомної дитини в прийомній сім'ї/

ДБСТ не є актуальним на першому оцінюванні потреб дитини. Спочатку на більшість членів сім'ї та друзів реакція дитини буде настороженою. Як правило, дитина вибирає одного із членів родини: маму чи батька, як безпечний об'єкт спілкування. До інших дитина відноситься сторожко, обережно. Тому на першому місяці перебування дитини в сім'ї плануються загальні заходи щодо адаптації дитини в родині. Привільніше, конкретних заходів не планується, тому що дитина не потребує додаткової уваги. її слід залишити тільки з членами родини, виключити спілкування з рештою родичів та знайомих.

Після оцінки потреб через 3 місяці, півроку перебування в сім'ї, можуть виникнути проблеми адаптації, і будуть внесені в план соціального супроводження відповідні позиції.

Взаємостосунки з дитячим оточенням

Стосунки дитини-вихованця з дитячим оточенням оцінюються відповідно кількох рівнів:

- специфіка побудови відношень дитини з однолітками;

- наявність друзів, товаришів;

- стосунки в дитячих колективах дошкільних закладів, шкіл, інших навчальних закладів;

- стосунки з дітьми за місцем проживання;

- можливості розширення кола спілкування з однолітками - участь у діяльності позашкільних закладів, громадських організацій.

Ця проблема є актуальною не лише на етапі влаштування дитини у сім'ю, а може виникати на різних етапах проживання дитини в прийомній сім'ї чи ДБСТ, залежно від віку дитини. Найбільш актуальна вона для підлітків. У цьому віці потрібно не тільки берегти існуючих друзів, а й находити спільну мову з новими. Для малюків ця проблема практично не існує й не потребує уваги в плані соціального супроводження.

Слід зауважити, що досвід діючих в країні прийомних сімей показує, що проблеми адаптації з однолітками в деяких випадках на певний час стають головною проблемою дитини в прийомній сім'ї.

Контакти з біологічними родичами

Оцінка підтримання контактів з біологічними родичами дитини стосується:

- можливості налагодження позитивних контактів з біологічними батьками дитини;

- контактів з іншими біологічними родичами.

Проблема контактів з біологічними батьками є дуже неприємною і не завжди прийнятною для прийомних батьків та батьків-вихователів, які в більшості випадків не прощають біологічним батькам покинутих дітей. У той же час самі біологічні батьки не дуже бажають зустрічі зі своїми дітьми, тому реально проблема не є такою актуальною, як здається.

Можна виділити декілька груп біологічних батьків, які бажають спілкуватися з дітьми. В першу чергу - це психічно хворі особи. Потребу налагодження контактів з такими батьками визначає опікунська рада, залежно від діагнозу і стану здоров'я батьків. Залежно від рішення, соціальний працівник визначає свою діяльність і діяльність прийомних батьків у напряму підтримки кровних зв'язків дитини.

Ще одна категорія батьків, щодо підтримки контактів з якими має бути рішення на момент влаштування дитини у сім'ю - батьки, які перебувають у місцях позбавлення волі. Одним із очікуваних результатів оцінювання потреб має стати визначення необхідності підтримання контактів дитини з батьками чи повна відмова від стосунків.

У випадку можливості повернення дитини до біологічних батьків після закінчення терміну ув'язнення прийомні батьки та батьки-вихователі мають бути зорієнтованими на підтримку контактів біологічних батьків та дитини. Якщо контакти дитини з біологічними батьками, які перебувають у місцях позбавлення волі, суперечать інтересам дитини, цей факт має бути визначеним на рівні рішення опікунської ради і одним із пунктів соціального супроводження має бути визначено прийняття рішення суду щодо позбавлення батьків батьківських прав.

При визначенні потреби підтримки контактів дитини не слід також забувати про інших біологічних родичів - бабів, дідів, тіток та ін. Кровні зв'язки стануть у нагоді дитині у дорослому житті, підтримувати стосунки з біологічними родичами слід при можливості з дитинства, за умови що вони не суперечать інтересам дитини. В цьому плані одним ізпунктів подальшої роботи соціального працівника є відстеження впливу контактів з родичами на стосунки дитини з прийомними батьками. На практиці непоодинокі випадки, коли біологічні родичі налаштовують дітей-вихованців на негативне сприйняття прийомної сім'ї, в такому випадку в плані соціального супроводження має бути передбачена робота з біологічними родичами, а у випадку негативного розуміння, прийняття рішення щодо припинення контактів як таких, що суперечать інтересам дитини. [9]

Освіта та навчання

Оцінка потреб щодо освіти та навчання дітей здійснюється за такими показниками:

- успішність у навчанні;

- розвиток особливих здібностей;

- рівень умінь і навичок дитини відносно вікового розвитку.

Відповідно віку дитина має володіти певними уміннями та навичками, що є базовими потребами її поступального успішного розвитку. Діти, які приходять на виховання, як правило, не мають необхідних умінь та навичок, що пояснюється специфічними умовами їхнього попереднього життя. Прийомні батьки мають бути готовими до необхідності розвитку у дитини ряду вмінь, якими вона не оволоділа в певний момент свого життя. Це стосується і гігієнічних процедур, вміння користуватися елементарними побутовими приладами, навичок самообслуговування тощо.

Щодо рівня успішності у навчанні це найбільш зрозумілий напрям оцінювання потреб дитини - бажаний результат будь-якої родини, що виховує дитину, - гарна успішність. Для дітей, які приходять на виховання в прийомні сім'ї, проблема навчання є дуже актуальною. Слід попередити, що дії щодо підвищення успішності вихованців є дуже копіткою роботою і не завжди досягають бажаних батьками результатів. Є багато прикладів, коли за декілька місяців діти досягали великих успіхів у навчанні, проте у визначенні рівня очікуваних результатів мають враховуватися можливості дитини щодо засвоєння матеріалів і мотивації успішного навчання.

Розвиток особливих здібностей дитини є не менш актуальним з досягнення гідного рівня успішності. Діти, які приходять на виховання, як правило, мають занижену самооцінку, а визначення і розвиток талантів створює підґрунтя до формування у дитини мотивацій успіху, престижу, що сприяє у вирішенні ряду психологічних проблем, налаштування контактів з дитячим оточенням, організації змістовного дозвілля. Розвиток особливих здібностей може стати пріоритетним напрямом у забезпеченні подальшого влаштування молодої людини у самостійному дорослому житті.

Вирішення юридичних питань і проблем захисту майнових прав дитини

Вирішення юридичних питань передбачає:

- оформлення соціального статусу дитини;

- виявлення та вирішення майнових прав дитини (житло, інше майно).

Проблема визначення соціального статусу дитини вирішується службою у справах неповнолітніх і має передувати розміщенню дитини у прийомну сім'ю, оскільки є підставою для забезпечення соціальних виплат на дитину. Тому цей напрям є актуальним тільки на початку перебування дитини в прийомній сім'ї.

Захист майнових і житлових прав дитини є запорукою влаштування її після виходу із прийомної сім'ї. Це питання має бути одним із пріоритетів реалізації соціального супроводження з перших днів влаштування дитини у сім'ю, оскільки створити юридичні підстави збереження житла і майна, яке належить дитині, набагато простіше, коли ще живими є біологічні батьки, бабусі та дідусі, коли житло ще не продано, перебуває у придатному для проживання стані та ін. [8]

Одним із завдань, яке у процесі соціального супроводження делегується службам у справах неповнолітніх, є визначення майнових прав дітей та здійснення нагляду за їх використанням на період перебування дитини у прийомній сім'ї/дитячому будинку сімейного типу.

Умови проживання дитини

Проблеми наявності місця, меблів, необхідного обладнання для життя дитини, забезпечення техніки безпеки у приміщенні є проблемами, які вирішуються в перші місяці перебування дитини у прийомній сім'ї/ДБСТ. Проте ці питання можуть виникати в певні проміжки часу, враховуючи необхідність забезпечення комфортних умов проживання, враховуючи зростання дитини як у фізіологічному сенсі, так і в розвитку певних уподобань, поглядів тощо.

Самостійність

Формування самостійності є проблемою постійною, яка ускладнюється з віком дитини і стосується таких параметрів:

- формування життєвих навичок і вмінь подбати про себе (відповідно до віку), самообслуговування; володіння побутовою технікою тощо;

- навички вирішування побутових проблем за межами місця проживання - придбання товарів у магазинах, аптеках, звернення за необхідними довідками та документами до різних інстанцій тощо; - досвід використання кишенькових грошей;

- вміння організовувати змістовне дозвілля.

Формування навичок самостійного обслуговування залежать від віку, в якому дитина прийшла в сім'ю. Найбільш складною є ситуація, коли в прийомну родину влаштовується підліток, який не має сформованих навичок самостійного вирішення власних проблем та забезпечення потреб. Для розвитку самостійності підлітків соціальним працівникам необхідно передбачити проведення спеціальних тренінгів, рольових ігор, що значно полегшить завдання прийомних батьків/батьків-вихователів щодо "прискореного" розвитку життєво необхідних навичок.

Підготовка до самостійного життя після виходу з прийомної сім'ї

Забезпечення самостійного життя вихованця передбачає розв'язання двох життєво необхідних потреб:

- профорієнтація та набуття професії;

- вирішення питання місця проживання після виходу із сім'ї.

Для підлітків і прийомних батьків/батьків-вихователів вона є найбільш актуальною, оскільки забезпечує безболісний вихід дитини із сім'ї у доросле самостійне життя. На сьогодні не існує реальних гарантій для вихованців прийомних сімей і ДБСТ на отримання житла, працевлаштування з гідним рівнем заробітку. Тому питання професійної орієнтації та житлового забезпечення мають розглядатися на рівні оцінки потреб дитини з огляду її інтересів, здібностей як основи професійної орієнтації.

Безпосереднє вирішення питань професійної орієнтації та подальшого забезпечення житлом має стати одним із пунктів плану соціального супроводу вихованця-підлітка.

Розглянуті вище показники оцінки потреб дитини визначають пункти планів соціального супроводження дитини на перші півроку-рік проживання у сім'ї. Окремі позиції - зокрема розвиток здібностей, підтримка контактів з біологічними родичами - можуть потребувати більшого терміну, тому будуть складовими планування значний проміжок часу.

Аналіз потреб прийомної сім'ї

Соціальне супроводження прийомної сім'ї/ДБСТ передбачає надання соціальної допомоги не тільки дитині, але й забезпечення соціальної підтримки родині, проведення соціальної роботи з членами сім'ї. Проте надання соціальних послуг сім'ї в першу чергу спрямоване на створення сприятливих умов щодо розвитку, виховання, утримання дитини. Тобто завданням соціального супроводження не є створення "оазису щастя" в окремій сім'ї, а створення необхідних умов для розвитку прийомної дитини.

Вивчення потреб прийомної сім'ї/ДБСТ передбачає здійснення детального аналізу її функціонування, що передбачає визначення сильних та слабких сторін родини, ресурсів самої сім'ї та її найближчого оточення, найбільш ефективних для даної сім'ї форм і методів виховання, надання соціальних послуг.

Щоб оцінити наскільки сім'я є здатною, спроможною на реагування в ситуації змін (зовнішніх чи внутрішньосімейних), доцільно проаналізувати її функції. Розуміння соціальної та внутрішньосімейної спрямованості функціонування сім'ї є базовим поняттям сильних та слабких сторін її функціонування за умови виховання прийомної дитини.

Характеристики функціонування сім'ї

Таблиця 2

Функції сім'ї спрямовані як на задоволення потреб своїх членів, так і на виконання замовлення соціального оточення, а отже вони можуть бути соціальними (щодо запитів соціуму) й індивідуальними (стосовно задоволення потреб особистості). [12]

Сім'я, яка гармонійно реалізує свої внутрішньосімейні та соціальні функції, має високу самооцінку, безпосередню та ясну комунікацію, гнучкі та зрозумілі правила поведінки. Члени таких сімей зорієнтовані 1) на соціальний ріст; 2) їхні соціальні зв'язки тяжіють до відкритості; 3) на позитивні установки та надії, незалежно від етнічного чи соціального положення.

Сім'я здатна адекватно реалізувати історично та традиційно закріплені за нею функції та змінювати їх наповнення за потребою. Суспільна та сімейна динаміка функцій проявляється в тому, що їхній перерозподіл відбувається між членами сім'ї відповідного до компетенції останніх та можливостей задоволення їхніх потреб в сім'ї, громаді та суспільстві. [8]

Таблиця З

Набуття сім'єю статусу "прийомної" або "дитячого будинку сімейного типу", влаштування на виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, дещо змінюють звично діючі в сім'ї функції, надаючи їм іншого забарвлення та розширюючи їхнє соціальне значення. Прийомна сім'я має:

• вести більш відкритий спосіб життя, ніж раніше;

• мати трішки більший внутрішньосімейний запас стресостійкості ;

• дещо по-іншому організовувати взаємостосунки в своїй родині та планувати проведення свого вільного часу тощо.

Зміни у виконанні сімейних функцій пов'язані із включенням у життя сім'ї таких чинників як:

• цільове матеріальне утримання прийомної дитини;

• повноваження батьків та членів сім'ї стосовно прийомної дитини;

• розширення своїх контактів за рахунок родичів прийомної дитини;

• внесення відповідної регламентації життя, зумовленої розширенням соціального компоненту.

Влаштування на виховання двох і більше дітей значно розширює коло соціальних функцій сім'ї. У випадку створення дитячого будинку сімейного типу відбувається перерозподіл не лише соціальних функцій, а й внутрішньосімейних установок - родина є більш орієнтованою на виховну та соціалізуючу функції, що певним чином деформує родинні стосунки.

Зміна звичного способу у виконанні своїх функцій членами родини за рахунок розширення їхнього соціального значення може привести до неочікуваних і небажаних змін, різних викривлень, як-то: гіпертрофічного сприймання нової своєї ролі чи її недооцінки тощо. Така ситуація буде стресогенною для сім'ї, може ініціювати включення механізмів психологічного захисту і тим самим призвести до деформації сімейних стосунків, що негативно впливатиме на розвиток та виховання дитини/дітей.

Перерахуємо ситуації, коли у функціонуванні сімейної системи можуть виникати порушення, що можуть провокуватися влаштуванням на виховання нового члена родини:

1) функціональна цінність члена сім'ї по-різному трактується її членами;

2) функція виконується спотворено чи частково;

3) ігнорується поведінка одного із членів сім'ї;

4) функція нав'язується члену сім'ї і не відповідає його індивідуальним або віковим особливостям;

5) зміни в ситуації зумовлені необхідністю різкої переміни сімейного життя: переїзд, зміна виду діяльності тощо;

6) розуміння внутрішньосімейних функцій вступає в протиріччя із їхнім загальносоціальним тлумаченням, релігією, територіально діючими традиціями тощо.

Сім'я може протидіяти своїм труднощам як еволюційним (що переводить сім'ю на новий етап розвитку), так і стагнаційним способом (що утримує сім'ю на межі її попередніх досягнень). Останній проявляється через надмірне включення сімейних міфів, посилення або послаблення правил та традицій; формування у членів сім'ї різних залежностей (психічна, алкогольна, наркотична) та сімейних "хвороб", посилення жорсткості в розподілі сімейних ролей та включення в сімейне життя родичів; створення сімейних тайн та коаліцій тощо. В різних ситуаціях, залежно від ставлення до них членів сім'ї, будуть обиратися ті чи інші засоби вирішення та шляхи задоволення потреб членів сім'ї. Створення прийомної сім'ї/дитячо^ будинку сімейного типу розширює соціальну сторону всіх сфер функціонування родини, висуває підвищені вимоги до її внутрішньосімейного життя. Одним із завдань соціального працівника є оцінка потреб прийомної сім'ї/дитячого будинку сімейного типу, що складає основу планування соціальної підтримки родини в процесі реалізації соціального супроводження.

Процес вивчення потреб родини є аналогічним вивченню потреб дитини. Першим кроком вивчення ситуації в прийомній родині чи ДБСТ є аналіз різних характеристик сім'ї, ознайомлення з сімейними традиціями, визначення ресурсів її та її найближчого оточення шляхом будь-якого з наведених вище способів. Це дозволить розуміти існуючі й потенційні зміни в сім'ї.

Стан здоров'я членів сім'ї багато в чому є результатом способу життя родини, в першу чергу, відношенням до свого здоров'я. Далі буде описано як впливає влаштування прийомної дитини, дитини-вихованця на членів сім'ї. Тому в плані соціального супроводу (в частині допомоги сім'ї) важливим буде не тільки звернення до лікарів, а й формування здорового способу життя в сім'ї.

Адаптація сім'ї до прийомної дитини/вихованця, взаємостосунки між членами сім'ї (наявність конфліктів, проблем та ін.), готовність членів сім'ї до контактів дитини з біологічними батьками, родичами, створення умови для проживання дитини, взаємостосунки біологічних і прийомних дітей/вихованців, вміння батьків вирішувати проблеми дітей, орієнтованість батьків на підготовку дитини до самостійного життя більш детально буде наведено в наступних розділах і висновки відносно позицій оцінки потреб прийомної сім'ї будуть сформульовані нижче.

Готовність батьків до виховання прийомних дітей передбачає розуміння ними власного життя та його усвідомлення, наявність у них певних особистісних якостей¹. Доповнити оцінку рівня готовності батьків до виконання завдань по вихованню дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, можливо за використання таких методик як сімейне інтерв'ю; сімейна генограма; сімейна соціограма; лінія часу; сімейна групова нарада; екомапа (рольова карта сім'ї)

Оцінивши потреби дитини та прийомної сім’ї провести аналіз планування, реалізації, завершення соціального супроводження прийомної сім’ї.

2.3 Планування, реалізація, завершення соціального супроводження прийомної сім’ї

Планування соціального супроводження

Реалізація соціального супроводження прийомної сім'ї/дитячого будинку сімейного типу передбачає періодичне планування соціальної роботи з дитиною, батьками, членами родини, соціальним оточенням тощо.

План соціального супроводження містить комплекс послуг щодо забезпечення умов для підвищення виховного потенціалу сім'ї та створення умов для утримання, виховання та розвитку прийомної дитини/дитини-вихованця. Планом передбачаються конкретні заходи щодо надання со-ціально-економічних, соціально-побутових, юридичних, психологічних, соціально-медичних, соціально-педагогічних та інформаційних послуг.

План соціального супроводження формується на кожну дитину персонально на основі Оцінки потреб дитини. Базова інформація щодо розробки плану соціального супроводження при влаштуванні дитини до прийомної сім'ї/ДБСТ міститься в оцінці потреб дитини і сім'ї. Процес планування здійснюється за участю прийомних батьків/батьків-вихователів і дитини, якщо дозволяє вік, стан здоров'я.

Структура плану соціального супроводження

Структура плану соціального супроводу визначена орієнтовно основних проблемних питань: адаптація дитини до умов сімейного життя; здоров'я; контакт з біологічними батьками, родичами; освіта та навчання; особливості характеру; соціальні проблеми; фізичний розвиток; юридичні питання тощо. Планом передбачено: 1) розробка заходів, спрямованих на забезпечення дитини в розвитку та вихованні і 2) створення умов щодо розвитку та виховання дитини в прийомній сім'ї / дитячому будинку сімейного типу.

Забезпечення дитини в розвитку та вихованні передбачає характеристику положень, відносно яких провадилася Оцінка потреб прийомної дитини/дитини-вихованця. Планування заходів щодо створення умов для розвитку й виховання дитини в прийомній сім'ї/ДБСТ базується на пунктах, які попередньо були визначені при Оцінці потреб.

У плані соціального супроводу фіксуються такі положення:

• конкретні потреби - питання, які мають бути вирішені - проведення медичного обстеження дитини, пошук біологічних родичів, організація оздоровлення, влаштування дитини до дитячого садка тощо;

• очікувані зміни - яких результатів планується досягти в процесі надання соціальних послуг;

• зміст послуги - що необхідно зробити для вирішення конкретного питання;

• виконавець - особа, яка відповідає за розв'язання проблеми (со ціальний працівник, батьки, дільничний педіатр, ін.);

• планований термін розв'язання проблеми;

• види послуги відповідно до Порядку здійснення соціального супроводження прийомної сім'ї/ДБСТ, що заповнюється відповідним кодом: 1.1 - правові послуги; 1.2 - психологічні; 1.3 - соціально-педагогічні; 1.4 - соціально-економічні; 1.5 - соціально-медичні; 1.6 - інформаційні; 1.7 - інші (посередництво та представництво сім'ї, проведення супервізії, ін.). [2]

План соціального супроводу розробляється на основі інформації про індивідуальні потреби конкретної дитини і має включати ті позиції, які є актуальними на відповідний термін реалізації соціального супроводження.

Доволі часто в практиці реалізації соціального супроводження прийомної сім'ї/ДБСТ при плануванні певних заходів надання соціальної допомоги соціальні працівники зміщують акценти щодо обов'язків по вирішенню окремих потреб та проблем, беручи на себе ряд повноважень, які мають вирішувати прийомні батьки та батьки-вихователі. В процесі налагодження взаємодії з батьками соціальний працівник має чітко усвідомлювати, що прийомні батьки та батьки-вихователі є законними представниками інтересів дитини і при влаштуванні прийомної дитини в сім'ю саме батьки беруть на себе основні обов'язки щодо виховання, розвитку, забезпечення дитини.

Соціальне супроводження виступає не як заміна піклування про прийомну дитину або дитину-вихованця, а як організація соціальної підтримки та допомоги прийомним батькам та батькам-вихователям у розв'язанні тих питань, які вони самостійно не можуть ефективно виконати.

Мова йде про те, що соціальний працівник у розробці плану соціального супроводження за умови потреби розвитку ігрових навиків дитини не буде щоденно приходити і гратися з вихованцем, а акцентує увагу батьків на необхідності проведення з дитиною певних ігрових методик, проконсультує або надасть методичну пораду щодо того, яким чином це робити. У випадку необхідності проходження медичного огляду дитини соціальний працівник налагодить контакти з медичною установою щодо можливості проходження огляду всіх спеціалістів за один день і скерує батьків щодо того, коли і де це буде відбуватися.

Виходячи із обов'язків прийомних батьків, батьків-вихователів більша частина пунктів плану соціального супроводження має включати їх як безпосередніх виконавців. Знову таки, залучення соціального працівника та фахових спеціалістів доцільно планувати у тих випадках, коли батьки не в змозі самостійно забезпечувати рішення проблем: юридичне оформлення документів, налагодження взаємодії між представниками різних структур, захист інтересів дитини на рівні органів місцевого самоврядування тощо.

Якщо розглянути розподіл зобов'язань прийомних батьків/батьків-вихователів та соціальних працівників щодо забезпечення основних життєво необхідних потреб вихованців, то переважна більшість пунктів буде визначена як спільна взаємодія. Проте процес соціального супроводження не повинен перетворюватися на постійну інтенсивну опіку прийомної сім'ї. Основне завдання - досягнення максимальної самостійності сім'ї виконувати внутрішньосімейні та соціальні функції. [2]

 План соціального супроводження затверджується директором центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді та зберігається у особовій справі прийомної сім'ї. Протягом першого півріччя функціонування прийомної сім'ї та дитячого будинку сімейного типу план соціального супроводу складається на кожний місяць, потім - на півріччя, у подальшому - щорічно.

У випадку, якщо дитина, яка виховується у прийомній сім'ї, має суттєві розлади здоров'я (інвалідність, ВІЛ-інфікована, хронічні захворювання, травми) і потребує постійного медичного нагляду, соціальний працівник спільно з дільничним педіатром розробляє план медичного супроводження дитини, що фіксує медичні заходи, що є необхідними для забезпечення здоров'я та розвитку дитини, та термін їхнього виконання. План медичного супроводження підписується завідувачем відділення медичного закладу і визначає медичні показання, яких мають дотримуватися прийомні батьки, дільничний педіатр та соціальний працівник. План медичного супроводження переглядається раз на рік при проходженні прийомною дитиною/дитиною-вихованцем обов'язкового медичного обстеження або ж корегується за потребою.

Корегування плану соціального супроводження

План соціального супроводження, за потребою, але не рідше ніж раз на рік, аналізується та корегується за участю прийомних батьків/батьків-вихователів та дитини з урахуванням її віку та стану здоров'я. При цьому беруться до уваги результати супервізії соціального супроводження прийомної сім'ї/дитячого будинку сімейного типу, щорічна інформація про ефективність функціонування прийомної сім'ї/ дитячого будинку сімейного типу. [14]

У разі необхідності, при виникненні обставин, які потребують термінового вирішення (необхідність медичного консультування, корекція стосунків між членами родини тощо), може бути проведено корегування плану соціального супроводження. Соціальний працівник оформлює відповідну пояснювальну записку щодо обставин, що потребують корегування плану, та переоформлює план відповідно до нагальних потреб дитини.

Реалізація соціального супроводження прийомної сім'ї

Соціальні працівники центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді використовують різноманітні форми надання соціальних послуг батькам та дітям вихованцям: консультації, групи взаємодопомоги, тематичні тренінги, тематичні вечори, проведення організованого оздоровлення тощо. Один з напрямів реалізації соціального супроводження прийомної сім'ї/дитячого будинку сімейного типу посередницька діяльність соціального працівника між батьками та службами, установами, які захищають права дитини, налагодження співпраці з різними фахівцями для забезпечення якнайкращих умов виховання дитини у сім'ї.

Зустрічі соціального працівника та прийомних батьків/батьків-вихователів, частота візитів у сім'ю залежить від етапу адаптації дитини у сім'ї. Рекомендовано першого місяця перебування дитини у сім'ї відвідувати її щотижня, наступні три місяці - один раз на 2 тижні, в подальшому - за потребою, але не рідше одного разу на місяць. Проте ці норми є рекомендованими, якщо цього вимагають потреби дитини або про це просять прийомні батьки, то візити у сім'ю можуть відбуватися частіше. Також слід частіше зустрічатись, за умови якщо прийомні батьки/батьки-вихователі не мають досвіду виховання дитини-сироти, якщо дитина влаштовується вперше, якщо планується перехід дитини до іншої сім'ї, якщо виникає кризова ситуація або якщо дитина потребує спеціальної допомоги. [8]

Рідше зустрічатись можна за обопільною домовленістю між соціальним працівником та прийомними батьками, виходячи із міцності їх стосунків та вимог дітей та їх батьків, визначених планом соціальних послуг. Ні за яких обставин не можна зустрічатись рідше, ніж раз на два-три місяці.

Соціальний працівник обов'язково документує результати соціального супроводження. За бажанням, він може вести Щоденник роботи з прийомною сім'єю/дитячим будинком сімейного типу, в якому фіксуються окремі проблеми та питання, свої роздуми та висновки, які пов'язані з тією чи іншою сім'єю, дитиною. Безумовно, це полегшить підготовку звіту, щорічної інформації про ефективність функціонування прийомної сім'ї та розвитку прийомних дітей/вихованців, а також може стати цікавим й важливим документом для наукових досліджень. Зафіксовані факти соціальної роботи з сім'єю дають змогу простежити за діями соціального працівника в ході реалізації соціального супроводження.

Формами роботи є зустрічі з батьками, дитиною, телефонна бесіда з батьками, відвідання сім'ї, організація консультування спеціалістів, оздоровлення дитини тощо. Якщо мова йде про зустрічі з батьками, сім'єю, то, як правило, вони відбуваються у вечірні години чи по вихідних днях. Отже, соціальний працівник, який здійснює супровід прийомних сімей та, має знати, що він потребує гнучкого графіка роботи. Керівництво центрів СССДМ повинно сприяти у створенні належних умов для забезпечення якісного соціального супроводження. [13]

Як свідчить зарубіжний досвід, ефективність соціального супроводження прийомної сім "і/дитячого будинку сімейного типу, як правило, підвищується за умови, якщо з дитиною щодо її проблем і потреб, контактує інший спеціаліст, ніж той, хто здійснює соціальне супроводження сім'ї і безпосередньо спілкується з прийомними батьками/батьками-вихователями. Такий розподіл дозволяє виявити проблемні питання, що не завжди розкриваються батькам та соціальному працівнику, який з ними контактує, враховує вікові особливості. Треба визнати, що поки що такий розподіл для абсолютної більшості ЦСССДМ залишається перспективою на майбутнє, але перспективою, про яку вже сьогодні варто знати, до якої треба прагнути. Виходячи із малої кількості спеціалістів центрів, практика розподілу соціальних працівників, які працюють з прийомними батьками і дітьми, не визначена як обов'язкова умова. Проте практичний досвід роботи центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, зокрема у Харківській області та м. Києві, доводить ефективність і доцільність такого розподілу обов'язків.

У випадках, коли є змога залучити команду соціальних працівників для здійснення соціального супроводу прийомної сім'ї, той соціальний працівник, який відповідає за роботу з дитиною, повинен підтримувати

постійний зв'язок з нею з метою забезпечення її безпеки та задоволення потреб у розвитку. Зустрічі спеціаліста з дитиною мають проводитися щонайменше один раз на місяць. Зустрічі можуть відбуватися і частіше, якщо цього вимагають потреби дитини або з таким проханням звертаються батьки. Соціальний працівник, який контактує з дитиною/дітьми, співпрацює з соціальним працівником, який здійснює соціальний супровід сім'ї, у визначенні першочергових потреб і проблем дитини.

Соціальний працівник у процесі соціального супроводження веде справу прийомної сім'ї/дитячого будинку сімейного типу, яка вміщує в собі документи, що фіксують процес роботи з сім'єю.

Абсолютна більшість документів, що стосуються прийомної сім'ї, процесу соціального супроводу мають суто службовий характер. Варто завжди пам'ятати про це.

Міжгалузева взаємодія спеціалістів

Соціальний працівник у ході соціального супроводження виступає як менеджер інтересів дитини і сім'ї у різних установах та організаціях.

За необхідності, враховуючи потреби дитини та сім'ї, соціальний працівник може залучати до взаємодії представників та спеціалістів різних структур: місцеві органи виконавчої влади; ограни опіки та піклування; службу у справах неповнолітніх; відділ реєстрації актів громадянського стану; паспортний стіл; територіальне дитяче медичне об'єднання; територіальне медичне об'єднання для дорослих; відділ освіти; службу працевлаштування; відділ соціального забезпечення; кримінальну міліція; міжнародні та громадські організації тощо.

До здійснення соціального супроводження на різних етапах роботи з сім'єю, за потреби, можуть залучатися спеціалісти різного фаху як працівники центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, так і інших установ і організацій - юристи, лікарі, педагоги, психологи, медичні працівники тощо. В результаті формується мультидисциплінарна команда фахівців, обізнаних з проблем та потреб конкретної сім'ї. При потребі прийняття соціальним працівником, який здійснює соціальне супроводження прийомної сім'ї/дитячого будинку сімейного типу, рішень щодо форм роботи з дитиною, сім'єю, які потребують різнобічного розгляду, проводиться зібрання спеціалістів щодо обговорення проблеми та прийняття рішень, враховуючи, в першу чергу, інтереси та індивідуальні потреби дитини, яка виховується в сім'ї. [4]

Потреби в залученні до роботи з прийомною сім'єю/дитячим будинком сімейного типу того чи іншого спеціаліста визначаються соціальним працівником відповідно індивідуальних потреб сім'ї та вихованця в кожному конкретному випадку. Пропозиції щодо залучення фахівців до роботи з прийомною сім'єю/дитячим будинком сімейного типу затверджуються директором центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді. [9]

Ефективність взаємодії спеціалістів різних структур підвищується у випадку проведення інформаційних заходів щодо висвітлення специфіки функціонування сімейних форм виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які організуються на рівні району, міста. Чим більше інформації отримують спеціалісти, тим легше скоординувати їх діяльність щодо захисту інтересів дитини, вихованця прийомної сім'ї або дитячого будинку сімейного типу.

Розвиток мережі прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу як соціальних інститутів захисту прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, потребує налагодження міжгалузевої співпраці спеціалістів різних державних структур, що є основною умовою повноцінного забезпечення функціонування таких сімей.

Специфічні умови при здійсненні соціального супроводження

У разі, якщо між соціальним працівником та членами сім'ї, соціальне супроводження якої він здійснює, виникають конфліктні ситуації, візити у сім'ю він має здійснювати не самостійно, а разом з колегами, представниками обласного центру, офіційними особами. За результатами такого візиту складається протокол про результати візиту, який підписується всіма представниками, які відвідували сім'ю, а також прийомними батьками/батьками-вихователями (див. додаток 1).

У випадку постійного виникнення конфліктних ситуацій (спільні візити у сім'ю протягом трьох місяців) директор соціальної служби для сім'ї, дітей та молоді має з'ясувати причини таких обставин і, за відсутності можливості налагодження контакту між працівником і членами сім'ї, розглянути питання про зміну спеціаліста, що затверджується відповідним наказом.

Скарга на дії соціального працівника членами родини, яка перебуває під соціальним супроводженням, подається згідно з чинним законодавством. Для розгляду скарг на дії соціального працівника створюється комісія на рівні республіканського (Автономна Республіка Крим), обласних, Київського та Севастопольського міських ЦСССДМ, яку очолює директор відповідного ЦСССДМ. До складу комісії входять досвідчені спеціалісти, фахівці, які здійснюють супервізію, директор ЦСССДМ за місцем роботи соціального працівника. До складу комісії за їх згодою залучаються представники місцевих органів самоврядування, громадськості. Персональний склад комісії формує її голова. Рішення комісії доводяться до відома заявника впродовж місяця з дати подання заяви, скарги. У окремих випадках чи при повторних скаргах державна соціальна служба призначає до складу комісії свого представника. [6]

Захист прав та інтересів прийомних дітей та

Реалізація соціального супроводження прийомної сім'ї/ДБСТ спрямована не лише на забезпечення соціальної підтримки сім'ї, а й на здійснення контролю за дотриманням прийомними батьками/бать ками-вихователями своїх обов'язків. Проведення бесід та спостереження за батьками, дітьми та особами з їх оточення для перевірки забезпечення дотримання прав прийомної дитини/дитини-вихованця, попередження жорстокого поводження та насильства над нею.

При здійсненні соціального супроводження соціальний працівник має право на відвідування сім'ї без попередження заздалегідь (не менше 3-х раз протягом першого року існування прийомної сім'ї/дитячого будинку сімейного типу) з метою здійснення експертизи умов життєдіяльності, задоволеності інтересів та потреб дітей та сімей. У разі виявлення фактів неналежного виконання прийомними батьками/батьками-вихователями своїх обов'язків відповідно до договору про влаштування дитини на виховання, відмови від співробітництва з соціальним працівником ЦСССДМ, який здійснює соціальне супроводження, впроваджуються ряд заходів:

- соціальний працівник готує відповідну службову записку, копія якої зберігається в особовій справі дитини;

- директор ЦСССДМ вживає заходів щодо з'ясування причин ситуації, що склалася, можливості соціального працівника співпрацювати

сім'єю, можливостей прийомних батьків/батьків-вихователів виконувати свої обов'язки належним чином;

- директор ЦСССДМ вживає заходів щодо проведення соціального інспектування прийомної сім'ї спільно із службами у справах неповнолітніх без попереднього погодження з прийомними батьками, батьками-вихователями.

У разі відсутності належного реагування з боку прийомних батьків/батьків-вихователів щодо усунення недоліків, виявлення фактів порушення прав дитини, а також виникнення загрози життю та здоров’ю дитини соціальний працівник, який здійснює соціальне супроводження, негайно інформує про це службу у справах неповнолітніх та:

- вживає заходи щодо вилучення дитини з прийомної сім'ї;

- виносить питання на розгляд опікунської ради;

- подає клопотання про скасування рішення щодо утворення прийомної сім'ї;

- вносить відповідну інформацію про неналежне виконання взятих на себе обов'язків до банку даних прийомних батьків та осіб, що є кандидатами на такий статус, для упередження повторного влаштування дітей на виховання цим особам. [8]

Порядок здійснення соціального супроводження прийомних сімей містить ґрунтовне визначення обставин, які характеризують неналежне виконання прийомними батьками своїх обов'язків, що є підставою для вжиття заходів попередження порушення прав дитини, яка виховується в сім'ї, а саме:

- відсутність у дитини необхідного одягу згідно сезону, окремого спального місця, засобів особистої гігієни, непридбання призначених ліків, спеціальних пристосувань у межах коштів, що виплачуються державою на утримання дитини;

- несвоєчасне звернення до лікувальних закладів у випадку загрози життю та здоров'ю дитини;

- педагогічна занедбаність дитини з причини неналежного догляду за нею;

- ознаки фізичного/ психологічного насилля;

- скарги дитини, сусідів, педагогів, медиків, представників державних та недержавних організацій, що контактували з дитиною, які не знайшли свого очевидного спростування;

- відмова від передачі дитини біологічним батькам / особам, що їх замінюють, відповідно до рішення органу опіки та піклування;

- нецільове використання коштів, що виплачуються державою на

утримання дитини;

- використання праці дитини для здобуття матеріальної вигоди

заробітку;

- тиск на дитину щодо сповідування нею релігії прийомних батьків/батьків-вихователів;

- втягування дитини до протиправної діяльності]

- приховування від державних органів фактів, що несуть загрозі життю, фізичному та психічному здоров'ю дитини, її моральному стану;

- порушення умов договору про створення прийомної сім'ї/дитя чого будинку сімейного типу;

- невмотивована відмова від розмови із соціальним працівником від надання інформації щодо прийомної дитини/дитини-вихованця чі умов їх виховання; у контактуванні з дитиною; - невиконання рішення опікунської ради про форму та порядок спілкування дитини з біологічними родичами / особами, що замінюють батьків;

- перешкоджання соціальному працівнику у відвідуванні помешкання прийомної сім'ї/дитячого будинку сімейного типу;

- інші протиправні дії відповідно до чинного законодавства. [3]

Супервізія соціального супроводження

З метою забезпечення якості соціального супроводження, вдосконалення й оптимізації діяльності соціального працівника провадиться супервізія його роботи. Завданням супервізії є професійна підтримка, навчання та наставництво соціального працівника в процесі виконання ним соціального супроводження прийомної сім'ї/дитячого будинку сімейного типу, визначення ефективних шляхів такої діяльності.

Супервізія може здійснюватися за потребою - особистим запитом соціального працівника або планово. Періодичність обов'язкових заходів щодо оптимізації соціального супроводження здійснюється не рідше одного разу на 3 місяці для сімей, які перший рік виховують дітей, позбавлених батьківського піклування, та один раз на 6 місяців для решти прийомних сімей.

Планові супервізії здійснюються безпосереднім керівником соціального працівника. За потреби залучаються фахівці та спеціалісти державних установ та громадських організацій, відповідно до того питання, що потребує фахового розгляду. Позапланові супервізії здійснюються спеціалістами районних, міських, обласних центрів соціальних служб для сім''*, дітей та молоді, Державної соціальної служби для сім'ї, дітей та молоді.

За результатами проведення супервізії готується письмовий звіт, що містить конкретні рекомендації для соціального працівника, центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді щодо шляхів ефективного здійснення соціального супроводу прийомної сім'ї/дитячого будинку сімейного типу.

Моніторинг соціального супроводження

Порядком здійснення соціального супроводження прийомної сім'ї/ дитячого будинку сімейного типу передбачено проведення моніторингу соціального супроводження, що здійснюється обласними ЦСССДМ та Держсоцслужбою.

Основою моніторингу є планова звітна та оперативна документація, інформація, яка подається в обласні ЦСССДМ, Держсоцслужбу.

Періодична оцінка результатів соціального супроводження[2]

Дитина живе в прийомній сім'ї. Період налагодження стосунків і прийняття правил сімейного співжиття позаду - дитина адаптувалася до нових умов. Прийомні батьки за підтримки соціального працівника докладають зусиль до забезпечення оптимальних умов виховання та розвитку прийомної дитини. Постає питання, наскільки створені умови відповідають інтересам дитини, яким чином обґрунтувати ефективність сімейного впливу на розвиток вихованця.

Оцінювання ефективності виховання дитини у прийомній сім'ї/ ДБСТ передбачає збір інформації, її аналіз, складання висновків про створення оптимальних умов виховання дитини, визначення виховного впливу сім'ї на розвиток дитини і спрямовано на розробку рекомендацій щодо шляхів їх удосконалення.

Таке оцінювання не можна проводити "взагалі", воно має ґрунтуватися на порівнянні певних характеристик за певний термін. Початковим відліком такого порівняння стає Оцінка потреб дитини, яка проводиться соціальним працівником та прийомними батьками/батьками-вихователями протягом першого місяця влаштування дитини у родину. В першу чергу, така інформація є основою для розробки стратегії соціального супроводження дитини та сім'ї, Але в той же час воно слугує базою для подальшого оцінювання ефективності виховання та розвитку дитини у сім'ї. [4]

Щорічно соціальним працівником готується інформація про ефективність функціонування прийомної сім'ї/ДБСТ. Оцінка відбувається, як правило, в останній місяць до роковин з моменту створення прийомної сім'ї/ДБСТ. З інформацією ознайомлюється хоча б один з прийомних батьків/батьків-вихователів. Цей документ, що затверджується директором відповідного ЦСССДМ, подається у службу у справах неповнолітніх та слугує підставою для подовження чи переривання угоди з батьками на подальше розміщення дитини у сім'ї. Інформація про ефективність функціонування прийомної сім'ї/ДБСТ базується на досягнутих результатах розвитку та виховання дитини, на які був спрямований план соціального супроводу. Оцінка провадиться на підставі візитів у сім'ю, спілкуванні з батьками та дитиною, спостереженнях спеціалістів. Інформація готується за спеціальною формою, що подана у додатку 3 до Порядку здійснення соціального супроводження прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу. Ефективність функціонування прийомної сім'ї/ДБСТ щодо догляду та виховання дитини оцінюється за такими складовими:

- фізичний стан дитини;

- психологічний стан;

- соціальна поведінка;

- соціальна адаптація;

- самостійність;

- пізнавальні здібності;

- стосунки з біологічними батьками / родичами;

- умови життєдіяльності. [8]

Саме на підставі порівняння інформації соціальним працівником готується загальний висновок щодо ефективності функціонування прийомної сім'ї/дитячого будинку сімейного типу. Висновок містить характеристику послуг, наданих дитині і сім'ї за період оцінювання, здійснюється їх аналіз та робиться висновок щодо позитивних і негативних тенденцій розвитку та виховання дитини. Важливою складовою висновку є загальний висновок, який може вміщувати пропозиції щодо подальшого покращання ситуації в прийомній сім'ї/ДБСТ.

Оцінювання ефективності функціонування прийомної сім'ї проводиться спільно з прийомними батьками/батьками-вихователями. З'ясовуючи позитивний і негативний вплив окремих членів сім'ї на прийомну дитину/дитину-вихованця, соціальному працівникові не варто акцентувати увагу виключно на негативних аспектах. Тут важливо діяти так, щоб члени сім'ї зрозуміли проблеми і навчилися робити правильні висновки. Обговорення з прийомними батьками/батьками-вихователями шляхів подолання проблем та пошуку виходу з проблемних ситуацій дозволить соціальному працівникові зорієнтувати сім'ю на мобілізацію внутрішніх ресурсів, на більш ефективне залучення потенціалу найближчого оточення, громади.

Щоб отримати відповіді на зазначені питання, соціальний працівник повинен поговорити з дорослими членами сім'ї та прийомною дитиною /дитиною-вихованцем, якщо її вік і рівень розвитку дозволять це робити. Таку бесіду, як і раніше, краще провести за місцем проживання прийомної сім'ї/ДБСТ. У випадку, якщо сім'я велика і важко зібрати всіх її членів разом, можна провести декілька зустрічей. З прийомними дітьми, вихованцями ДБСТ потрібно говорити окремо (якщо дозволяє рівень їхнього розвитку). Працівник спільно з батьками, при потребі, вносить корективи у план соціального супроводу прийомної сім'ї.

Перше поточне оцінювання дозволяє визначити актуальність і доцільність запропонованих спеціалістом спільно з батьками підходів та можливих варіантів соціального супроводження і вирішення проблем дитини. Воно має порушувати такі аспекти життя та розвитку дитини: освіта, стан здоров'я, умови проживання, психологічна терапія, взаємостосунки дитини та членів родини.

Протягом першого місяця перебування дитини у сім'ї важливо додатково з'ясувати стан її здоров'я. По-перше, уточнюється діагноз захворювань дитини. Досвід свідчить про те, що не всі попередні діагнози підтверджуються, а часто виявляються нові хвороби. Наприклад, діагноз "затримка психічного розвитку" може бути наслідком педагогічної занедбаності, і дитині для реабілітації потрібен не психотерапевт, а психолог, педагог або просто цілеспрямована професійна робота батьків. Дуже часто це спостерігається у дітей дошкільного та молодшого шкільного віку.

Протягом перших місяців перебування дитини у сім'ї батьки, як правило, успішно вирішують питання гострих захворювань - лишаї, отити, грибкові, вірусні хвороби, застуди, хвороби, пов'язані з додержанням санітарно-гігієнічних вимог. Таким чином, дитина потребує медичної допомоги значно менше. [2]

З іншого боку, в результаті повторних медичних оглядів дитини виявляються нові хвороби. Часто це хронічні хвороби шлунково-кишкового тракту, психічні захворювання та інші. Встановлення додаткового діагнозу потребує нових видів лікування, не передбачених до цього планом соціального супроводження.

Освіта. Протягом першого місяця перебування дитини у сім'ї значні зміни, пов'язані з освітою, відбуваються у дітей шкільного віку якщо за часом він не збігається з шкільними канікулами). Перш за ice, уточнюються реальний рівень підготовки дитини та її здібності. Часто у прийомних дітей, дітей-вихованців спостерігається низький рівень знань. З метою вирішення цієї проблеми можуть організовувана) додаткові заняття з педагогами або батьками, а іноді дитина на певний час переводиться на навчання за індивідуальним планом.

Проблеми психологічного стану дитини, з якими вона прийшла в ім'ю, протягом першого місяця, як правило, не вирішуються. Проте, перший досвід спільного проживання, спостереження за поведінкою дитини з однолітками, дорослими, вчителями дозволяє внести необхідні зміни до методики проведення психологічної корекції. І ця співпраця із спеціалістом поступово замінюється самостійною роботою батьків щодо психологічної реабілітації дитини - сімейною терапією.

Взаємостосунки в сім'ї. Перший місяць проживання дитини у прийомній сім'ї, дитячому будинку сімейного типу виявляється для неї найтяжчим, оскільки складаються симпатії та антипатії дитини і всіх членів сім'ї. Після завершення першого місяця, якщо є потреба, необхідно організувати роботу з членами сім'ї з метою корекції їхньої поведінки стосовно вихованця та розкрити і роз'яснити дитині різні аспекти життя прийомної сім'ї/ДБСТ. [11]

Стосунки з біологічними родичами. Протягом першого місяця перебування дитини у прийомній сім'ї/дитячому будинку сімейного типу можуть з'явитися різні ситуації у стосунках з біологічними родичами. По-перше, через надмірну увагу біологічних родичів, що заважатиме процесу розвитку та виховання дитини. У такому разі соціальний працівник повинен організувати роботу по захисту прийомної дитини. По-друге, позитивний контакт з біологічними родичами (з бабусями, тітками та іншими), що сприятиме розвитку та вихованню дитини, а отже, збереженню стосунків з біологічними родичами. [10] Тому в плані соціального супроводження слід розширити складову "контакт з біологічними родичами". По-третє, якщо біологічні родичі не підтримують зв'язків з дитиною або ці контакти небезпечні для дитини, то для вирішення подальшої долі дитини важливо визначити їй соціальний статус.

Наступне поточне оцінювання ефективності виховання прийомної дитини може бути проведено через 6 місяців після її влаштування у прийомну сім'ю, дитячий будинок сімейного типу. На цьому етапі вже є підстави для оцінки ролі сім'ї у розвитку і вихованні дитини. Якщо завданнями оцінювання є аналіз тенденцій розвитку і виховання дитини; визначення ефективності догляду та виховання дитини прийомними батьками, то його результатом знову ж таки стає уточнення плану соціального супроводження.

Слід нагадати, головним завданням соціального працівника, який здійснює соціальне супроводження, є прагнення до того, щоб сім'я вирішувала проблеми, пов'язані з вихованням дитини, в основному, за рахунок внутрішніх ресурсів. Безумовно, це ідеальний варіант. Є прийомні сім'ї та дитячі будинки сімейного типу, які ніколи не зможуть існувати без допомоги соціального працівника, а є й такі, що вже через півроку самостійно вирішують поточні питання. Тому через півроку перебування дитини у сім'ї вже можна зробити прогноз відносно спроможності прийомної сім'ї/ДБСТ самостійно справлятися із власнимиГоловним показником ефективності функціонування прийомної сім'ї, дитячого будинку сімейного типу є позитивні тенденції у розвитку та вихованні дитини. Ці тенденції визначаються на основі порівняння результатів щорічних обстежень. Зіставлення результатів аналізу даних за різними розділами дозволяє побачити динаміку чи статику у розвитку дитини.

Критеріями успішності соціального супроводження є:

- задоволення фундаментальних життєвих потреб дитини - безпеки, житла, якісної їжі) та забезпечення належних побутових умов (одяг, окреме робоче місце, місце для сну та відпочинку тощо);

- використання ресурсів та потенціалу громади для повноцінного розвитку дитини, її успішної соціалізації;

- досягнення у особистісному розвитку дитини - покращення показників навчання, залучення до гурткової роботи, спортивних секцій, громадських формувань, наявність успіхів у формуванні соціальних навичок;

- забезпеченість належного догляду за збереженням здоров'я дитини, прийняття, у разі необхідності, адекватних мір щодо його покращання;

- достатній рівень підготовленості дитини до самостійного життя - сформованість професійних планів, вирішення/знання шляхів вирішення житлової проблеми, вміння розпоряджатися коштами, сформованість вміння вибудовувати стосунки, уникати небезпечних ситуацій, вести здоровий спосіб життя; здатність до прийняття самостійних рішень та відповідальності за них; працелюбність, наявність друзів, вміння співпрацювати;

- володіння навичками самообслуговування - наявність практичних навичок самостійно їсти, вдягатися; прибирати кімнату, мити посуд; користуватися побутовою технікою; самостійно приготувати нескладну їжу, сформованість навичок особистої гігієни відповідно віку тощо;

- достатній рівень самоусвідомлення, самоідентифікації дитини - володіння дитиною рідною мовою, можливість, за бажанням, відкрито сповідувати свою релігію; відчуття дитиною себе як окремою особистістю, яку цінують; позитивне сприйняття своїх здібностей, теперішньої ситуації загалом відчуття приналежності до родини, громади; знання дитиною своїх кровних родичів чи інформації про них; належна самооцінка та позитивне світосприйняття; усвідомлення культурної та релігійної приналежності;

- встановлення та розвиток стосунків дитини з біологічною сім'єю, повернення до біологічної сім'ї (при відсутності заборони на такі стосунки згідно з рішенням суду);

- самопочуття дитини в сім'ї - впевнено, комфортно, почуває прив'язаність до членів сім'ї, тепло відгукується про них, має дружні стосунки з усіма або з окремими членами сім'ї;

- відсутність/успішне вирішення/попередження гострих конфліктів, неадекватних відносин у прийомній сім'ї/дитячого будинку сімейного типу;

- виконання прийомними батьками /батьками-вихователями плану

соціального супроводження;

- дотримання прийомними/батьками-вихователями умов договору про організацію діяльності прийомної сім'ї/дитячого будинку сімейного типу;

- наявність позитивного морально-психологічного клімату у прийомній сім'ї/дитячому будинку сімейного типу - стосунки довіри, взаємоповаги між прийомними та рідними дітьми, іншими членами сім'ї, родичами; залучення обох батьків у процес виховання, відсутність розчарування, невиправданих очікувань. [7]

На підставі щорічної Інформації про ефективність функціонування прийомної сім'ї/дитячого будинку сімейного типу та розвитку прийомних дітей/дітей вихованців, соціальним працівником готується інформація, що складена за відповідною формою та подається у службу у справах неповнолітніх за місцем проживання прийомної сім'ї/дитячого будинку сімейного типу. Ця інформація є складовою частиною щорічного звіту про стан виховання та спільне проживання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, в прийомній сім'ї/дитячому будинку сімейного типу. [8]

Можуть відбуватися й поточні оцінювання ефективності функціонування прийомної сім'ї/ДБСТ та розвитку прийомних дітей/дітей-вихованців. Такі оцінювання не передбачено Порядком соціального супроводження як обов'язкові, але вони можуть бути доцільними й корисними. Так, враховуючи важливість першого місяця після влаштування дитини у сім'ю, варто підвести його підсумки. Саме протягом цього періоду зав'язуються перші тривалі контакти дитини з членами нової родини, її оточенням, дитячим макросередовищем тощо. Протягом цього місяця з'являються також і нові проблеми, які не можна було передбачити в ході планування соціального супроводження на перший місяць. Чи, навпаки, проблеми, актуальні на початковому етапі входження дитини в сім'ю, вже вирішені.

На цьому етапі звертається увага на ступінь первинної реабілітації прийомної дитини/дитини-вихованця, процес входження має підготувати дитину до переходу з прийомної сім'ї до біологічної сім'ї, до іншого варіанту постійного влаштування або іншого закладу. Рішення про готовність дитини вийти з прийомної сім'ї/дитячого будинку сімейного типу та повернутися до біологічних батьків, перейти до іншої сім'ї, іншого закладу або варіант проживання поза межами сім'ї повинно прийматись відповідно до плану соціального супроводження. До цього процесу мають бути залучені спеціалісти служби у справах неповнолітніх, органу опіки та піклування та, якщо доцільно, суду; соціальний працівник, який здійснює соціальне супроводження; дитина відповідно до її віку та рівня розвитку; прийомні батьки/батьки-вихователі; біологічні батьки дитини та інші члени сім'ї, якщо це необхідно.

Завершення соціального супроводження

Як вже зазначалося, соціальний супровід припиняється з часу завершення існування прийомної сім'ї або дитячого будинку сімейного типу, чи вибуття прийомної дитини/вихованця з підстав, визначених постановами Кабінету Міністрів "Про затвердження Положення про прийомну сім'ю" (від 26.04.2002 р. № 565), "Про затвердження положення про дитячий будинок сімейного типу" (від 26.04.2002 р. № 564), зафіксоване рішенням місцевого органу виконавчої влади. У цьому випадку готується заключний звіт про підсумки соціального супроводження, що містить визначення причин завершення соціальної роботи з сім'єю.[8]

Припинення соціального супроводження прийомної сім'ї/дитячого будинку сімейного типу фіксується наказом директора центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді з обґрунтуванням підстав. Копія документів, що засвідчують факт завершення прийомної сім'ї/дитячого будинку сімейного типу, передається до служби у справах неповнолітніх. У Порядку здійснення соціального супроводу не визначено строк передачі документів. Ми рекомендуємо це зробити впродовж тижня.

Висновок до розділу II

Міжнародний досвід влаштування дітей, які залишилися без батьківського піклування, засвідчує поступову відмову держав, що мають гуманістичне спрямування соціальної політики, від інтернат них форм, орієнтацію на створення та підтримку сімейних форм виховання дітей-сиріт та дітей, позбавленої батьківської опіки.

Створення ПС дозволяє вирішувати питання тимчасового влаштування долі дитини, батьки якої за певних обставин (хвороба, засудження тощо) певний проміжок часу не можуть займатися вихованням. У такому випадку дитина влаштовується до ПС на той проміжок часу, поки родина не справиться з проблемами, які не дозволяють біологічним батькам займатися дитиною, забезпечувати необхідний рівень життя й розвитку.

В наш час, опіка дітей, які залишилися без батьківського піклування є однією із соціально-педагогічних проблем, яка стоїть на державному рівні.

Аналіз соціально-економічних умов, що склалися в нашій країні, дозволив визначити основні чинники поширення соціального сирітства в Україні. Найбільш важливими з них є економічні чинники такі як: матеріальні труднощі сімей з дітьми, поширення безробіття, погіршення функціонування державних установ, покликаних займатися вихованням, навчанням дітей та соціальні чинники – зростання кількості кризових сімей, алкоголізація, наркоманізація населення, послаблення моральної відповідальності батьків за виховання дітей.

Наявна в Україні система державних соціально-виховних інститутів зорієнтована на колективні форми виховання дітей, і в сучасних умовах не може забезпечити випускникам необхідних навичок самостійного життя, професійної орієнтації, здатності адаптуватися в новому, відкритому соціальному середовищі. У дитини, яка виховується поза сім’єю спостерігається порушення у розвитку: відхилення фізичного та психічного здоров’я, деформація особистості дитини, розвиток асоціальних установок, кримінальні прояви.

Висновки

Потреба змін існуючої опіки та піклування над дітьми в Україні є визнаною широким колом фахівців та державою. Свідченням того є створення та розвиток прийомної сім’ї та ДБСТ, подальше вдосконалення діяльності мережі центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.

Запровадження в Україні інституту влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківських прав у прийомні сім’ї зумовило потребу розробки відповідних технологій соціальної роботи. На сьогодні, функціонування цього інституту закріплено законодавчо, а практика влаштування цих дітей у формах ПС в країні щорічно поширюється.

Соціальна підтримка дітей-сиріт та дітей, які залишилися без батьківської опіки в сучасних умовах набуває особливої значущості. Її реалізація залежить не тільки від сім’ї, а й від діяльності суспільних інститутів, які сприяють соціалізації, беруть участь у вихованні та навчанні дітей. Важливою умовою успіху на шляху реформування системи опіки та піклування, охорони дитинства є державна соціальна підтримка стосовно сім’ї та дітей.

 Держава як головний соціальний інститут повинна захищати права та інтереси дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Основними нормативними актами, які забезпечують питання соціального захисту цієї категорії дітей є перш за все “Конституція України “, Сімейний кодекс України, Закони України “Про охорону дитинства” ,”Про освіту”, “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” та інші .

Найбільш ефективними та гуманними сімейними формами опіки дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування: усиновлення, опіка (піклування), прийомні сім’ї та ДБСТ.

Усиновлення здійснюється стосовно дитини – особи до досягнення нею повноліття з метою реалізації її найвищих інтересів і спрямоване на забезпечення стабільних та гармонійних умов життя.

Встановлення опіки та піклування – це влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, в сім’ї громадян України, які перебувають переважно в сімейних, родинних відносинах із цими дітьми-сиротами або дітьми, позбавленими батьківського піклування, з метою забезпечення їх виховання, освіти, розвитку і захисту їх прав та інтересів.

Прийомна сім’я – це сім’я , яка добровільно взяла з будинків для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки від 1 до 4 років.

 Міжнародний досвід влаштування дітей, які залишилися без батьківського піклування, засвідчує поступову відмову держав, що мають гуманістичне спрямування соціальної політики, від інтернат них форм, орієнтацію на створення та підтримку сімейних форм виховання дітей-сиріт та дітей, позбавленої батьківської опіки.

Ефективність діяльності прийомної сім’ї залежить від соціального супроводу.

Соціальний супровід – це специфічна діяльність соціального працівника (або групи), спрямована на створення необхідних соціально-психологічних умов розвитку прийомних дітей та дітей-вихованців у прийомних сім’ях та ДБСТ .

Соціальний супровід прийомних сімей здійснюється спеціалістами ЦСССДМ Соціальний працівник, який здійснює соціальний супровід, виступає посередником між представниками органів виконавчої влади і батьками-вихователями. Технологія соціального супроводу визначена програмою «Соціальний супровід дитячих будинків сімейного типу та прийомних сімей» (наказ Держкомсім’я молодь від 1 жовтня 2002 р.).

Основними завданнями соціального супроводу є :

ефективне використання наявних ресурсів для оптимальної

та швидкої адаптації сім’ї і дитини-вихованця ;

надання допомоги батькам-опікунам ;

забезпечення зв’язку між сім’єю та відомчими органами для комплексного забезпечення прав дитини-вихованця.

План соціального супроводу – це план діяльності спеціалістів, які надають конкретні послуги щодо нормального функціонування сім’ї та розвитку дитини. План розробляється на певний проміжок часу, відповідно до потреб дитини, і коригується за потребою. До складання плану залучаються батьки, учителі (вихователі), медичні працівники, які працюють з дитиною. План соціального супроводу складається за такими напрямками:

економічний;

юридично-правовий;

психологічний;

медичний;

педагогічний.

Оцінка виховної роботи повинна залежати від того, наскільки успішно зуміли батьки-вихователі підготувати дитину самостійно діяти і приймати рішення, виходячи із того, що самостійність, творча ініціатива і соціальна відповідальність стають визначальними рисами виховного процесу на сучасному етапі розвитку нашого суспільства.

Усиновлення дітей-сиріт та оформлення опіки (піклування) в Україні були і залишаються пріоритетними формами влаштування долі дитини, залишеної без батьківської опіки. Поряд з тим набуває розвитку створення альтернативних форм, у першу чергу це стосується розвитку сімейних форм влаштування таких дітей: ДБСТ та ПС.

Створення ПС дозволяє вирішувати питання тимчасового влаштування долі дитини, батьки якої за певних обставин (хвороба, засудження тощо) певний проміжок часу не можуть займатися вихованням. У такому випадку дитина влаштовується до ПС на той проміжок часу, поки родина не справиться з проблемами, які не дозволяють біологічним батькам займатися дитиною, забезпечувати необхідний рівень життя й розвитку.

Кандидати на створення ПС в обов’язковому порядку мають пройти курс підготовки, спрямований на формування усвідомленого ставлення батьків до соціальної ролі вихователів дитини-сироти.

Навчання проводиться у формі лекцій, тренінгових занять, семінарів. Найефективнішою формою підготовки потенційних кандидатів є проведення навчання у формі тренінгу. Умовою ефективної підготовки кандидатів є проходження курсу тренінгів обома батьками, а також участь соціального працівника, який у подальшому здійснюватиме соціальний супровід сім’ї.

В наш час, опіка дітей, які залишилися без батьківського піклування є однією із соціально-педагогічних проблем, яка стоїть на державному рівні.

Аналіз соціально-економічних умов, що склалися в нашій країні, дозволив визначити основні чинники поширення соціального сирітства в Україні. Найбільш важливими з них є економічні чинники такі як: матеріальні труднощі сімей з дітьми, поширення безробіття, погіршення функціонування державних установ, покликаних займатися вихованням, навчанням дітей та соціальні чинники – зростання кількості кризових сімей, алкоголізація, наркоманізація населення, послаблення моральної відповідальності батьків за виховання дітей.

Наявна в Україні система державних соціально-виховних інститутів зорієнтована на колективні форми виховання дітей, і в сучасних умовах не може забезпечити випускникам необхідних навичок самостійного життя, професійної орієнтації, здатності адаптуватися в новому, відкритому соціальному середовищі. У дитини, яка виховується поза сім’єю спостерігається порушення у розвитку: відхилення фізичного та психічного здоров’я, деформація особистості дитини, розвиток асоціальних установок, кримінальні прояви.

Запровадження сімейних форм утримання дітей-сиріт ґрунтується на гуманістичних засадах педагогічної науки, психології та соціології і дозволяє вирішувати таку важливу проблему, як соціалізація особистості, позбавленої сімейного оточення та виховання. Під сімейними формами опіки маються на увазі законодавчо визначені форми організації життєзабезпечення дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які передбачають їх утримання та виховання у сім’ї: усиновлення, опіка (піклування), дитячі будинки сімейного типу, прийомні сім’ї .

Аналіз нормативної бази, що регулює влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування в сім’ї громадян демонструє потребу в створенні і юридичному визначенні єдиного механізму державної системи соціального захисту таких дітей.

Дитячий будинок сімейного типу та прийомна сім’я є соціальними інститутами становлення особистості дитини, позбавленої батьківської опіки, які виконують соціальні функції, аналогічні до функцій, що їх забезпечує біологічна сім’я: виховна, рекреативна, комунікативна, регулятивна, феліцитологічна, економічна. В той же час, їх соціальна сутність набуває специфічного забарвлення стосовно впливу на дітей, які певний час зазнавали «сімейної» депривації.

Переваги виховного потенціалу інноваційних форм опіки над дітьми, позбавленими батьківського піклування, пов’язані з природністю процесу виховання; емоційними контактами дитини з батьками-вихователями, що ґрунтується на довірі дитини до дорослих; з вихованням у малій групі; з спілкуванням дітей між собою в умовах багатодітної родини.

Соціально-педагогічні умови виховання дітей у дитячих будинках сімейного типу та прийомних сім’ях потребують відповідної підготовки потенційних батьків-вихователів, що забезпечується проходженням ними системи відповідної підготовки. Основна мета таких занять – це набуття навичок, якими мають володіти потенційні прийомні батьки для того, щоб знаходити порозуміння із прийомними дітьми, активно з ними співпрацювати, уміти спрямовувати власний досвід, знання на створення найкращих умов життя та виховання дітей, які прийдуть в сім’ю.

Ефективність діяльності дитячих будинків сімейного типу та прийомних сімей залежить від соціального супроводу, який здійснюється відповідними уповноваженими органами.

Впровадження інноваційних моделей соціальної роботи з дітьми – актуальна й відповідальна справа. Вона потребує нового бачення сенсу професійної діяльності, розробки нових технологій роботи, нових методик оцінювання досягнутого результату.

Список використаної літератури

1. Бевз Г., Ейдеміллєр В. Інформаційна компанія з рекрутування кандидатів у прийомні батьки : критерії ефективності // Соціальна робота в Україні : теорія і практика. – 2004. - № 3 (8). – с. 5 - 14.

2. Бевз Г., Вакуленко О. В., Шперенко Л. П. Поради психолога. – К.: Державний ін-т сім’ї та молоді , 2002. – Кн.2. – 21 с.( сер. «Соціальний супровід неповнолітніх» у 3-х кн.).

3. Бевз Г., Дорошенко О. Вплив деприваційних чинників на психічний розвиток дитини // Проблеми загальної та педагогічної психології / Зб. наук. праць Ін-ту психології ім. Г.С.Костюка АПН України / За ред. С.Д. Максименка. К.: ГНОЗІС. – Т. 5.- Ч. 5.- с. 25 - 34.

4. Бевз Г. Прийомні сім’ї (оцінка створення, функціонування та розвитку).- К. Главник , 2006. – 112 с.

5. Бевз Г. М. Сім’ї заміщувальної опіки: соціально – психологічні аспекти. Наукові студії із соціальної та політичної психології: 3 б. статей / АПН України, Ін – т соціальної та політичної психології; Редкол. : С.Д. Максименко, М.М. Слюсаревський та ін. – К. : Міленіум , 2005 . – вип. 9 (12). – С. 104 – 115.

6. Бевз Г. М., Тарусова Л.І. Соціальна політика держави в інтересах дитини: аналіз і концептуальна модель розбудови. Післядипломна освіта в

Україні № 2. - 2005 (7). – К. : РОВ « Валевіна « - С. 16 – 22.

7. Беличева С.А. Служба социальной защиты семьи и детства. // Педагогика. 2005. - 7-8. - 23-27с.

8. Белухин Д.А. Основы личностно-ориентированной педагогики. Курс лекций. - Москва - Воронеж: Институт практической психологии, 2006. - 348 с.

9. Бережнова Л.Н. Диагностика психической напряжённости детей, воспитывающихся в условиях учреждений интернатного типа: Дис. канд. псих. наук: 19.00.04. - М., 2005.

10. Берне Р. Развитие "Я-концепции" и воспитание. - М.: Прогресс, 2006. - 233 с.

11. Брускова Е.С. Семья без родителей. - М.: Центр развития социально-педагогических инициатив и SOS - Интернациональ, 2006. - 111 с.

12. Брутман В.И., Северный А.А. Некоторые современные тенденции

социальной защиты детей- сирот и вопросы профилактики социального сиротства // Социальное и душевное здоровье ребенка и семьи: защита, помощь, возвращение в жизнь. - М., 2006. - 60 с.