Курсовая работа: Фізіологія фізичних вправ

Вступ

Розділ 1. Фізіологічна характеристика формування руху

Розділ 2. Характеристика фізичних вправ

2.1 Фізіологія фізичних вправ та спорту. Характеристика фізичних вправ

2.2 Історичний аспект та поява фізіології вправ

2.3 Фізіологія фізичних навантажень та інші галузі

2.4 Фізіологічна характеристика статичних зусиль

2.5 Фізіологічні характеристики циклічних вправ

2.6 Фізіологічна характеристика ациклічних вправ

Висновки

Список використаної літератури

Наші знання про природу механізмів поведінки базуються на вченні про рефлекс, яке було розроблене понад триста років тому монахом Рене Декартом. Дослідження Декарта спрямовані як на об'єднання самої природи явищ, так і на виявлення тих конкретних механізмів, які забезпечують їх прояв, реалізацію і здійснення. Характер досліджень цього періоду зрозумілий. Декарт, розробивши всі сторони душевної діяльності, поставив акцент, головним чином, на машинних автоматизованих актах як таких, що найлегше укладаються в фізико-математичних законах. Він дав загальний аспект рефлекторної діяльності, але при цьому не торкнувся інтимних деталей їх здійснення. Його сучасники - фізіологи і натуралісти - пішли саме шляхом конкретних механізмів цієї діяльності. Життя - рух, який відбувається за допомогою м'язів. Отже, тут потрібно шукати найбільш універсальні закони поведінки.

Вчення про фізіологічну природу рухів розроблялось протягом багатьох десятиліть. Сімнадцяте століття підводить під ідею рефлексу, але ще не в центральній частині організму, а в тому, що, перш за все, кидається у вічі - у робочому м'язовому апараті. Ідея рефлексу, що ґрунтується на рухові "живих духів" по нервах, пов'язувала всі частини рухового апарату. А тому все, що стосується м'язів, незмінне, тією чи іншою мірою відбилось на загальній концепції.

Мета роботи полягає в тому, щоб проаналізувати фізичні вправи з точки зору фізіології.

Завдання роботи:

1)   дати фізіологічну характеристику формування руху;

2)   розглянути характеристику фізичних вправ.

Цей період характерний тим, що перші удари посипались на теорію "живих духів". Незважаючи на її природно-науковий зміст, вона не гармоніювала більше з його найновішими фактами нервово-м'язової фізіології і наблизився кінець її майже тисячолітнього панування. Розвінчуванню цієї ідеї послужила теорія нервово-м'язової фізіології, основоположником якої став знаменитий голландський натураліст Жан Сваммердам (1637-1680). Спостерігаючи завжди тільки цілісний організм, він прийшов до думки про сегментарне розміщення центрів спинного мозку.

Фізіологія кінця XVIII ст. прагнула, всупереч вченню Сваммердама, дробити, ізолювати живий організм, щоб в найдрібніших частинах його одержати відповідь на грандіозні проблеми. В цей період з'явились нові методи досліджень: методика екстерпації, видалення мозку чи його частин, методика анастомозів та ін. Нові методики досліджень дали змогу утвердитись концепції нервових центрів. Таким чином, поступово вимальовувалася самостійна роль органів тіла, яка полягала у збуджуваності і автономності їх функцій.

Наступний перехідний момент у розвитку фізіології рухів пов'язаний з іменем видатного англійського фізіолога Вітта (1714-1766). Він ніби завершив перший період історії розвитку рефлексу, надавши йому таку чіткість і такий фізіологічний зміст, який вже не змінювався класиками вчення про рефлекс аж до XIX ст. Головною заслугою Вітта став відхід від поняття ''вплив нерва", розрахований на ось що: якщо фізіолог ще сьогодні не знає, як здійснюється цей "вплив", то він, без сумніву, знайде його в майбутньому. Вітт не заперечував тут і участі свідомості. Він виділив три етапи "нервових актів": "довільний", "мимовільний", "змішаний".

Черговий суттєвий поворот в теорії механізмів рухів робить чеський фізіолог Прохаска (1748-1820). Йому вдалось на підставі систематизації попередніх спостережень дати універсальне тлумачення нервових процесів. Вчений довів, що "стимули можуть бути Як зовнішні, так і внутрішні; як механічні, так і розумові". І що сила відповіді (рефлекторної реакції) знаходиться в прямій залежності від сили стимулу.

Особлива роль у розвитку рефлекторної теорії належить Блейну і Хартлі. Вони зосередили увагу на вивченні питань фізіологічного зв'язку між різними формами поведінки.

Таким чином, характерною особливістю фізіології XVIII ст. стало зосередження зусиль дослідників на тій категорії нервових актів, які були названі мимовільними.

На початку XIX ст. Белл і Мажанді довели, що нервовий імпульс, який виник від подразнення шкіряних рецепторів, входин, у спинний мозок через задні корінці. Цей факт вказував на нерівноцінність тих нервових структур, які беруть участь у здійсненні рефлексу. Беллу вдалось задовго до морфологічних знахідок дати вичерпну фізіологічну характеристику сенсомоторним відносинам у м'язовій діяльності. Він об'єднав відкриті ним співвідношення із своєю теорією "м'язової чутливості". Белл стверджує: "Кожен м'яз має два нерви з різними властивостями. Між мозком і м'язами є нерв, причому один передає почуття стану від мускулів до мозку, інший - дію від мозку до м'язів". Регулюючу роль пропріорецепції він вбачав у тому, що: "Між мозком і мускулом знаходиться замкнуте нервове кільце. Якщо кільце розімкнуте перерізом моторного нерва, то зникне рух. Якщо воно розімкнуте перерізом чутливого нерва, зникає відчуття стану мускула і зникає регуляція його діяльності" (Белл, 1822).

Виникнення фізіології руху як розділу загальної фізіології, що вивчає механізм діяльності скелетних м'язів, в результаті якої створюються рухи, пов'язане з появою в XIX ст. різноманітних способів її реєстрації за допомогою датчиків і фотографій (Марей, Майбридж - Е. Mugbride).

Початком фізіологічних досліджень руху людини є досконале вивчення ходьби, яке зробили Е. Вебер, В. Вебер [W.Weber). На розвиток фізіології руху значний вплив справило відкриття ефекту електричного подразнення різних ділянок кори великих півкуль мозку.

Велике значення мало виявлення постуральних рефлексів Ч.Шеррингтоном. Вивчаючи механізми нервової діяльності, цей англійський фізіолог розвинув уявлення про інтегративні функції нервової системи. Його праці про реципрокну іннервацію та гальмування нервових сигналів на шляхах до виконавчих органів зіграли важливу роль у розвитку вчення про рухову координацію.

Розкрити внутрішню природу високої координації рухових і вегетативних функцій значною мірою допомагає вчення американського фізіолога Ч.Кеннона про гомеостаз, а також вивчення рефлекторних механізмів регуляції пози і рівноваги, які проводилися Р. Магнусом.

Основоположником вчення про довільні реакції людини, як і про систему рефлексів, є І.М.Сєченов. Він довів, що всі довільні рухи, психічні процеси і мислення людини за своєю суттю є рефлекторними, тобто тими, що виникають як результат відображення об'єктивних явищ, котрі діють на людину. Зовнішня діяльність людини, за визначенням І.М.Сєченова, є вищою формою довільності, остаточним вираженням довільного(вольового) акту. Розглядаючи реакцію людини на зовнішній звуковий подразник, він довів, що коли людина чекає і не чекає сигналу, вона по-різному реагує на нього. І в одному, і в іншому випадку схема нервового шляху однакова, тобто рефлекторна. Але при чеканні включаються "гальмівні механізми головного мозку", які названі центрами головного мозку. Ще однією заслугою І.М.Сєченова була спроба пояснення механізму психічної діяльності за допомогою рефлексу. Цей підхід дав змогу зосередити увагу на центральній ланці рефлексу, тобто процесах, що відбуваються в центральній нервовій системі.

Отже, І.М.Сєченов виявився тим генієм XIX ст., який підійшов так близько до фізіологічних критеріїв, до вищої функції людини - психічної діяльності. Саме тому його справедливо вважають тим безперечним попередником, який розчистив І.П.Павлову шлях для вирішення проблеми вищої нервової діяльності. На цьому етапі основним гальмом у розвитку рефлекторної теорії мозку виявилась необхідність знайти ту характерну властивість рефлексів вищого порядку, яка дала б їм змогу із загального принципу світогляду стати об'єктом лабораторного дослідження поведінки.

Ідеї І.М.Сєченова знайшли подальший розвиток і експериментальне підтвердження в працях І.П.Павлова. Дослідження фізіологічних функцій в цілісному організмі при строгому врахуванні впливу факторів зовнішнього середовища дало змогу вченому обґрунтувати основні матеріалістичні принципи рефлекторної теорії - детермінізм, структурність, принцип аналізу і синтезу, що зберегли своє значення до сьогоднішнього дня.

І.П. Павлов став фундатором методу умовних рефлексів, що є основною зброєю та інструментальним прийомом в руках його дослідників. Ним була чітко сформульована теорія аналітичних процесів у нервовій системі, розроблені закони динаміки процесів збудження і гальмування в корі головного мозку, дана характеристика типових особливостей нервової системи різних тварин. Наприкінці свого життя І.П.Павлов сформулював принципи системності роботи кори півкуль. Під системністю він розумів здатність кори з окремих умовних подразників, що використовуються, утворювати "динамічний стереотип", завдяки якому цілісна робота мозку, продовжуючи встановлену стереотипію, виявляється якоюсь мірою незалежною від якості зовнішніх подразників.

Розвиток рефлекторної теорії мозку І.М.Сєченова і вищої нервової діяльності І.П.Павлова особливо гостро вказував на той логічний механізмовий розрив, який виявився між периферією і центром. Якщо поняття периферії уявлялось досить певним, то під центром розумілись ті утворення, які є, у повному розумінні слова, мозковими кінцями різноманітних периферійних нервових стовбурів. Вони забезпечували безпосередній зв'язок будь-якого периферійного органа, сприймаючого чи ефекторного з гангліозними елементами, які могли лежати в різних окремих відділах центральної нервової системи. Центри нервової системи виявились найбільш залежними від периферійних органів і найбільш постійно здійснюючими свій вплив на них. Схематично ця точка зору виражена так: будь-який складний нервовий акт являє собою суму і взаємовплив окремих рефлекторних дуг. Із теорії центрів випливає, що вся різноманітність діяльності центральної нервової системи є результатом різноманітності сполучень, взаємовиключень окремих нервових центрів і їх зв'язків без втрати ними своєї специфічності. Функціональна специфічність певних нервових утворень - це їхня первинна властивість, яка не змінюється ні за яких умов.

Аналіз складної комплексної поведінки людини показує, що вчення про нервові центри виявляється недосконалим. Воно йде врозріз з фактичним матеріалом сучасної нейрофізіології. Це випливає з того, що з точки зору вчення класиків про нервові центри і їх локалізацію потрібно припустити, що кожний центр, який бере участь у складній поведінці, несе певну функцію, яка ніде не повторюється. А тому слід було б чекати, що вилучення того чи іншого центру повинно призвести до втрат, які не компенсуються. Однак експерименти Gachey (1933) свідчать про інше: незважаючи па усунення зорової зони в обох півкулях на 50 % і незалежно від локалізації руйнування, закріплений до цього складний руховий навик зберігається. Звідси встановлено, що набуті моторні акти можуть бути вироблені моторними органами, які не були пов'язані з цими актами під час тренування (закріплення). Встановлено, що в нормальних .умовах функціонування організму існує певна перевага одного провідного шляху і одного центру над іншим. За своєю природою ця перевага динамічна і не є показником абсолютної специфічності і незмінності нервових утворень. Вона змінюється щоразу, як тільки руйнується нормальна циркуляція імпульсу. Основний принцип досліджень цієї серії полягає в тому, що до певного нервового центру, який історично пов'язаний з певними периферійними органами, штучно додаються інші, не властиві йому периферійні органи. "Центр" і "периферія" спрацьовують і вступають в адекватні відносини.

Величезний вклад у вивчення фізіологічних механізмів поведінки людини і тварини внесли М. Є. Введенський, О. О. Ухтомський. Теорія парабіозу Введенського як універсальної реакції живої тканини на вплив із зовні розкриває генетичну єдність процесів збудження і гальмування, які визначають функціональні відправлення організму і акти рухової діяльності зокрема.

Для розуміння ролі інтимних механізмів складних взаємовідносин за силою осередків збудження у формуванні кінцевого рухового акту принципове значення має вчення О. О. Ухтомського про домінанту як основний робочий принцип діяльності центральної нервової системи.

Вагомим внеском у фізіологію рухової діяльності людини стало вчення Л.А.Орбелі про універсальний характер адаптаційно-трофічних впливів симпатичної нервової системи на обмін речовин, на фізіологічні механізми підтримки оптимального стану тканин та клітин організму в залежності від процесів, що відбуваються в організмі.

Значне місце в розумінні механізмів організації рухів посіло відкриття активізуючого впливу ретикулярної формації мозку на вищі ділянки центральної нервової системи, зокрема на кору великих півкуль мозку (Х.Мегун, Д.Моруцці). Вплив ретикулярної формації на передачу сигналів в аферентних системах пов'язаний з фізіологічними механізмами уваги, активного добору інформації, яка надходить в організм.

Дослідження функцій внутрішньоцентральних нейронів, співвідношення в них процесів збудження і процесів гальмування успішно проводив П.Г.Костюк із своїми співробітниками. Принципи нейронної організації мозку шайшли подальший розвиток у працях А.Б.Когана. Нові дані про фізіологічні механізми емоцій отримані в лабораторіях П.В.Сомова, К.В.Судакова.

Вагомий внесок у розробку теорії практики рухової активності внесли М.О.Бернштейн, О.М.Крестовніков, М.В.Зимкін, В.С.Фарфель, Я.І.Яроцький, А.В.Коробков.

На дослідженнях О.М.Крестовнікова (1949) було сформульовано положення "комплексного аналізатора", який є аферентною частиною динамічного стереотипу і лежить в основі рухового навику.

Фізіологія наших днів отримала нові технічні можливості для здійснення фізіологічних експериментів. Успішно впроваджується паралельна реєстрація багатьох функцій і комплексне вивчення функцій організму. Використовується телеметрія при довільній поведінці людини з одночасною реєстрацією активності окремих груп клітин чи нейронів. Функції розглядаються в динаміці, в умовах дозування функціональних навантажень. Діяльність різноманітних систем вивчається у віковому та еволюційному аспектах. Розвиток спорту і проблема гіподинамії викликали необхідність поглиблення дослідження рухової функції, управління рухом, можливих меж інтенсифікації функціональної активності систем організму. Поняття про єдність форми і функції та їх постійну взаємодію складає основу змісту фізіологічних процесів.

За допомогою електронно-мікроскопічних досліджень виявлено, що ніякі, навіть найнезначніші зміни функції клітини, органа, тканини не можуть виникнути без зміни їх структури і, навпаки, структура при найменшій зміні впливає на їх функцію. Суперечна єдність функції і структури проявляється в тому, що функція відіграє формоутворюючу роль. Структура ж не пасивно, а активно сприяє розвитку відповідної функції.

В умовах розгортання фізіологічної активності її ефективність забезпечується за рахунок різних взаємозв'язків функціональних і морфологічних особливостей організму і особливостей їх інтеграції при провідній ролі нейроендокринних механізмів. У ряді випадків рівень розвитку тих чи інших функцій визначає можливості досягнення меж. При цьому морфологічні особливості організму можуть не мати вирішального значення. Наприклад, багато видатних танцюристів, балерин, спортсменів, не маючи ідеальної будови тіла, за рахунок розвитку координації рухів і рухових навичок досягли високих результатів. При цьому особистість людини мала вирішальне значення.

Разом з тим морфологічні особливості будови тіла можуть бути вирішальним фактором, який визначає можливості людини в досягненні мети. Так, ріст, довжина рук, будова м'язів впливають на успіхи спортсменів: штангіста, бігуна, баскетболіста. Будова кисті руки музиканта має суттєвий вплив на його музичні успіхи. Водночас слід підкреслити, що в процесі занять функція та структура організму змінюються і їх взаємозв'язок поглиблюється, забезпечуючи досягнення поставленої перед організмом мети.

У ході занять розвиваються взаємопов'язані функціональні і морфологічні зміни в центрі і на периферії. Взаємодія цих процесів носить компенсаційний характер і утворює додаткові передумови для нового рівня працездатності органів, систем та організму в цілому.

Взаємозв'язок форми і функції в людини сягає найвищого рівня. Це передусім пов'язано з розвитком будови кори великих півкуль, центрів мови і мислення лобових доль, міжкульових і внутріпівкульових зв'язків, які визначають можливості людини як соціальної істоти. Не менш важливе значення мають вертикальне положення тіла і особливості будови рук, ніг та ін. Проте ці сторони розвитку можливі тільки в умовах впливу інформації, що пов'язана з людським суспільством.

В ході філо- та онтогенезу в розвитку взаємозв'язків форми та функції особливе значення має функціональна активність, яка постійно стимулюється потоком подразників, що впливають на організм в результаті змін в умовах існування і недостатності в тих чи інших функціях. При цьому функціональна активність є головним фактором, який включає одночасно широкі та глибокі морфологічні зміни, що забезпечують адаптивні реакції організму.

Організм як єдине ціле здійснює свою життєдіяльність при морфофункціональній єдності взаємодії субклітинних структур, клітин, мембран, органів, тканин, фізіологічних і функціональних систем, які об'єднуються за ієрархічним принципом, коли будь-яка частина підпорядкована для виконання тієї чи іншої функції найвищим системам регуляції, що лежать в основі функції більш загальних інтегральних систем.

2.1 Фізіологія фізичних вправ та спорту. Характеристика фізичних вправ

Фізіологія фізичних вправ вивчає зміни структур і функцій організму під впливом короткочасних і довготривалих фізичних навантажень. Спортивна фізіологія застосовує концепції фізіології фізичних вправ у процесі підготовки спортсменів, а також для покращення їх спортивної діяльності. Таким чином, спортивна фізіологія є похідною фізіології фізичних вправ.

Фізіологія фізичних вправ розвинулась на базі материнської дисципліни - фізіології. Вона вивчає фізіологічну адаптацію організму до стресу термінового навантаження при виконанні фізичних вправ і хронічному стресу довготривалого навантаження. Спортивна фізіологія виділилась з фізіології фізичних вправ. Вона використовує дані фізіології фізичних вправ для вирішення проблем спорту.

Розглянемо приклад, який допоможе розрізнити ці дві тісно пов'язані галузі фізіології. Завдяки дослідженням фізіології фізичних вправ існує чітке уявлення про те, як організм людини стримує енергію із продуктів харчування, яка необхідна м'язам, щоб розпочати і підтримати рух. Відомо, що при відпочинку або при виконанні фізичних вправ невеликої інтенсивності головним джерелом енергії є жири і у міру збільшення інтенсивності вправи організм все більше використовує вуглеводи до того часу, доки вони не стануть головним джерелом енергії. При тривалому навантаженні високої інтенсивності резерви вуглеводів в організмі значно зменшуються, що призводить до виснаження.

Користуючись цією інформацією і розуміючи, що організм має певну кількість законів вуглеводів для використання енергії, спортивна фізіологія вишукує шляхи щоб:

- збільшити спроможність організму накопичити вуглеводи (вуглеводне навантаження);

- знизити інтенсивність використання організмом вуглеводів під час м'язової діяльності (економія вуглеводів);

- удосконалити раціон харчування спортсменів до і під час змагань, щоб звести до мінімуму ризик виснаження запасів вуглеводів.

Фізіологія спортивного харчування, яка є підрозділом спортивної фізіології, в даний час теж розвивається.

2.2 Історичний аспект та поява фізіології вправ

Незважаючи на те, що дослідження функцій людини розпочинали стародавні греки, тільки до 1500 р. був зроблений значний вклад у розуміння як структури, так і функцій організму людини. Попередником фізіології була анатомія. Робота Андреаса

Всзалія "Fabrica Humania Corporis" ("Структура человеческого тела"), опублікована в 1543р., стала поворотним пунктом у розвитку науки про людину і змінила спрямування наступних досліджень. Незважаючи на те, головна увага в цій праці була звернута на анатомічний опис різних органів, були спроби пояснити їх функції. Британський історик Майкл Фостер зауважив: "Ця книга стала початком не тільки сучасної анатомії, але і сучасної фізіології. Вона назавжди поклала кінець уявленням, які панували впродовж 14 століть, і сприяла відродженню медицини".

Більшість ранніх спроб пояснити фізіологічні аспекти були або невірними, або туманними настільки, що їх можна було розглядати тільки як пропозиції: наприклад, спроби пояснити, як м'язи виробляють силу, зводились, як правило, до опису зміни їх розмірів і форми під час скорочення, оскільки спостереження обмежувались тільки тим, що можна було побачити неозброєним оком. На основі подібних спостережень Херонімус Фабриціус (близько 1574 р.) висунув передбачення, що скорочувальна інтенсивність м'яза знаходиться в їх волокнистих сухожиллях, а не в "м'ясистій частині". Анатомам не вдавалось спостерігати існування індивідуальних м'язових волокон до того часу, доки голландський вчений Антоні Ван Левенчук не винайшов мікроскоп (близько 1660 р.). Але те, як ці волокна скорочуються і виробляють силу, залишалось загадкою до середини нашого століття, коли з'явилась можливість вивчати складну діяльність м'язових білків з допомогою електронного мікроскопа.

Фізіологія вправ - відносний новачок в науці. До кінця XIX ст. головна мета фізіологів полягала в отриманні інформації, яка мала клінічне значення. Проблема реакції організму на фізичні навантаження не вивчалась. Незважаючи на загальноприйняте значення систематичної м'язової діяльності уже в середині XIX ст., до кінця століття на фізіологію м'язової діяльності увага майже не зверталась.

Перший підручник з фізіології фізичних вправ "Физиология физического упражнения" був написаний в 1889 р. Фернандом Ла Гранжем. Беручи до уваги невелику кількість досліджень угалузі фізичних навантажень в той період, дуже цікаво ознайомитися з тим, як автор висвітлює такі теми, як "Мышечная работа", "Усталость", "Привыкание к работе", "Функции мозга при нагрузке". Ця рання спроба пояснити реакції організму на фізичні навантаження була в багатьох випадках звужена різними протиріччями і незначною кількістю фактичного матеріалу. Незважаючи на виникнення в той час деяких основних положень біохімії фізичних навантажень, Ла Гранж відзначав, що багато подробиць цієї проблеми знаходяться в започаткуванні "... понятие "энергетический метаболизм" стало весьма сложньш в последнее время; мьі можем сказать, что оно в определенной степени и довольно трудно в двух словах дать ему четкую и ясную характеристику. Оно представляет собой раздел физиологии, которьш в настоящее время пересматривается, позтому в данньїй момент мьі не можем сформулировать свои выводы".

Першим опублікованим підручником з фізіології фізичних навантажень була праця Ф. Ла Гранжа "Фізіологія фізичного навантаження" (1889 р.)

В кінці 1800 р. з'явилось безліч теорій, які пояснюють джерело енергії, що забезпечує скорочення м'язів. Як відомо, під час фізичного навантаження м'язи виділяють багато тепла, тому, згідно з деякими теоріями, це тепло використовується безпосередньо, щоб примусити скорочуватись м'язові волокна. В наступному столітті Уолтер Флетчер і Фредерік Гоуленд Хопкінс встановили тісну взаємодію між м'язовим скороченням і утворенням лактату. Очевидно, що енергія для виконання м'язового скорочення утворюється внаслідок розпаду м'язового глікогену з утворенням молочної кислоти, хоч і деталі цієїреакції залишились невідомими.

В зв'язку з тим, що для м'язового скорочення потрібна достатня кількість енергії, м'язова тканина є ідеальною моделлю для розкриття таємниць клітинного метаболізму. В 1921 році Аргибальд (А.В.) Хілл отримав Нобелівську премію за дослідження енергетичного метаболізму. В той час біохімія знаходилась у колисці свого розвитку, але швидко завоювала визнання завдяки зусиллям таких вчених, лауреатів Нобелівської премії, як Альберт Сенф-Дьєрді, Отто Мейоргорф, Август Крог, Хане Креба, які активно вивчали проблему вироблення енергії живими клітинами. Більшість своїх досліджень Хілл провів на ізольованих м'язах жаби, але він був одним з перших, хто провів фізіологічні дослідження на людині. Ці дослідження стали можливими завдяки технічній допомозі Джона (Дж.С.) Холдена, який розробив метод і прилад для вимірювання споживання кисню під час фізичного навантаження. Цими та іншими вченими була закладена основа сучасного розуміння процесу утворення енергії, яка стала центром уваги детального вивчення в середині нашого століття, який в паш час досліджується в лабораторіях фізичних навантажень з використанням комп'ютерних систем для визначення кисню.

2.3 Фізіологія фізичних навантажень та інші галузі

Фізіологія завжди була основою клінічної медицини. Фізіологія фізичного навантаження завжди надавала необхідну інформацію для багатьох інших галузей, таких, як фізичне виховання, фізична підготовка, збереження здоров'я. Незважаючи на те, що в Гарвардському університеті (США) в лабораторії втоми працювали такі спеціалісти, як Дадлі-Серджені, Дж.Х.Мак-Карді та інші, які вивчали вплив фізичного навантаження на силу і витривалість, ініціатива використання даних у науці про фізичне навантаження належить Карповичу, російському емігрантові, який також працював в цій лабораторії. Карпович проводив власні дослідження і викладав фізіологію в Спрингорідському коледжі (Массачусета) з 1927 до смерті (в 1968р.). Незважаючи, що він вніс значний вклад у вивчення фізичного навантаження і фізіологію фізичних навантажень, все одно його більше згадують як видатного викладача.

Інший представник цього коледжу, тренер з плавання Т.К.Карстон, створив лабораторію фізіології фізичних навантажень при Університеті штату Іллінойсв 1941р. Він продовжував займатись дослідницькою діяльністю і навчав багатьох сьогоднішніх провідних вчених в галузі фізичного навантаження аж до виходу на пенсію в 1971 році. Програми з фізичної підготовки, розроблені Т.К. Карстоном із своїми студентами, а також книжка Кеннета Купера "Аеробіка", опублікована в 1968 році, фізіологічно обґрунтувала доцільність використання фізичних навантажень для забезпечення здорового способу життя.

З середини XIX ст. існувала думка про необхідність регулярної фізичної діяльності для підтримки оптимального стану здоров'я, але тільки в кінці 60-их років XX ст. вона стала загальновизнаною. Наступні дослідження довели зниження фізичних навантажень для протидії фізичному складу, обумовленим процесом старіння.

Усвідомлення потреби у фізичній діяльності сприяло розумінню важливості превентивної медицини і необхідності розробки програм для підтримки і зміцнення здоров'я. Хоч фізіології фізичних навантажень не можна ставити в заслугу сучасний рух за збереження здоров'я, але саме вона забезпечила основний комплекс знань і обгрунтування включення фізичних навантажень як нероздільного компонента здорового способу життя, а також заклала основи науки про значення фізичних навантажень для хворих і здорових.

Фізичні вправи дуже різноманітні, тому їх прийнято класифікувати за порядком принципів, а саме: залежно від характеру режиму діяльності м'язів, структурних ознак, потужності і тривалості виконання вправ та рухових якостей. Знання класифікації фізичних вправ має теоретичне і практичне значення. Адже фізичні вправи, що відрізняються одна від одної, наприклад, своєю структурою, впливають на організм людини неоднаково.

За характером режиму діяльності м'язів роботу прийнято ділити на динамічну і статичну.

Статична робота характеризується тим, що м'язи скорочуються без наступного розслаблення. При такій роботі (а точніше при такому зусиллі) не відбувається переміщення тіла або окремих його частин в просторі, зовнішня робота м'язів відсутня. Однак, не дивлячись на це, на її підтримання витрачається дуже велика кількість енергії. Це в першу чергу стосується тих м'язів, які тривалий час перебувають у тетанічному скороченні, наприклад при утриманні тягаря на витягнутій руці. Статична робота може здійснюватись і при тонічному напруженні м'язів (сидіння, стояння та ін.), при якому витрачається значно менше енергії, ніж при тетанічному. В обох випадках робота виконується в ізометричному режимі. Прикладом статичної роботи м'язів є: лежання (плавання, стрільба), сидіння (на коні, велосипеді, в човні та ін.), стояння "ноги нарізно" (стрільба, фехтування), стояння "ноги разом" ("струнко"), стояння "ноги на одній лінії" (на колоді), стояння на одній нозі, на мильцях (гімнастика), на ковзанні (фігурне катання), виси і упори (гімнастика). Всі ці види статичної роботи забезпечують ту чи іншу поставу тіла, за якої відбувається виконання фізичних вправ.

Динамічна робота супроводжується поперемінними скороченнями і "розслабленнями" м'язів, в результаті чого відбувається переміщення окремих частин тіла або всього тіла в просторі. Ця робота відбувається в ізотонічному або ауксотонічному режимах. Переважна кількість рухів людини виконується в ауксотонічному режимі.

М'язові зусилля можуть бути переборюючими або поступальними. Перші пов'язані з подоланням сили тяжіння (підняття тягаря), другі - з поступанням силі тяжіння (опускання тягаря). При переборюючому м'язовому зусиллі виконується позитивна робота, тоді як при поступаючому - від'ємна. При помірних навантаженнях витрати енергії на від'ємну роботу приблизно в 2 рази менші, ніж на позитивну. Прикладом позитивної роботи може бути ходіння людини східцями вгору, годі як спуск ними характеризує від'ємну роботу.

Фізичні вправи динамічного характеру, залежно від характеру реагування на зовнішні умови, прийнято ділити на дві великі групи: стереотипні (стандартні) і ситуаційні (нестандартні). Стереотипні вправи здебільшого виконуються шаблонно, в постійних умовах; формуються вони за принципом динамічного стереотипу. Прикладом стандартних фізичних вправ можуть бути ходіння, біг, плавання, метання, стрибки, піднімання штанги, гімнастичні вправи та ін. Ці вправи складаються з елементів, які завжди виконуються в однаковій послідовності і з однаковими проміжками часу між ними. Як правило, такі вправи доводяться до автоматизму.

Для ситуаційних вправ не властива стандартність. Виконуються вони без певної послідовності елементів, у непостійних умовах, без стереотипності у виконуваних рухах.

Прикладом ситуаційних вправ можуть бути єдиноборство (боротьба, бокс, фехтування) і спортивні ігри (баскетбол, футбол, волейбол, ручний м'яч, хокей з м'ячем та ін.).

Стереотипні вправи залежно від їх структурних ознак поділяються на циклічні і ациклічні. Циклічні вправи складаються з однакових за структурою рухів, тоді як ациклічні включають у себе не схожі один на одного рухові елементи. Циклічні вправи можуть виконуватись з максимальною, субмаксимальною, великою і помірною потужністю.

Залежно від рухової діяльності циклічні вправи поділяються на природні локомоції (ходіння, біг), локомоції із ковзанням (ходіння на лижах), локомоції із використанням важельних передач (їзда на велосипеді) і локомоції у воді (плавання).

Ациклічні вправи залежно від співвідношення між інтенсивністю і напруженням м'язів прийнято поділяти на швидкісно-силові (стрибки, метання), власне силові (піднімання штанги) і прицільні (стрільба, подачі і штрафні кидки м'яча) вправи.

Стереотипні вправи останнім часом класифікують ще за принципом оцінки їх. Результати одних стереотипних рухів оцінюються кількісно. Наприклад, при підніманні штанги - в кілограмах; у метанні і стрибках, в бігу, плаванні -в хвилинах чи секундах. Результати інших стереотипних рухів оцінюються якісно. Наприклад, в спортивній і художній гімнастиці, фігурному катанні, стрибках у воду - в балах.

За характером виконуваної роботи вона поділяється на три групи: силова робота (наприклад піднімання тягарів), швидкісна робота (спринтерський біг) і робота на витривалість (марафонський біг). В зв'язку з цим виділяють чотири основні рухові якості: силу, швидкість, витривалість, спритність. Інколи до рухових якостей відносять ще й гнучкість.

2.4 Фізіологічна характеристика статичних зусиль

Пози тіла і м'язова діяльність. Із попередніх розділів відомо, що м'язова діяльність поділяється на два типи: позиційну і фазну. У людини і ссавців щодо механізму роботи м'язів і рухових одиниць позиційна діяльність майже нічим не відрізняється від фазної. Якщо і існує цей поділ, то тільки за ознакою координаційного завдання. Обидва типи діяльності м'язів проходять паралельно один одному. Загальним для них є те, що в них бере участь велика кількість м'язів і що в їхній роботі повинна бути повна узгодженість.

Позиційна діяльність м'язів спрямована на підтримання псиного положення тіла або його окремих частин. Основним завданням позиційної діяльності м'язів є утримання в певному положенні суглобів, на які діють моменти сили тяжіння тіла або фіксація тих суглобів, які не беруть участі в рухах. У позиційній діяльності здебільшого беруть участь тонічні м'язові волокна, але виконують її і повільні фазні м'язові волокна. Переважна більшість поз людини являє собою протидію м'язів земному тяжінню. Ці пози називають антигравітаційними.

Позами людського тіла можуть бути: лежання, сидіння, стояння, виси, упори, стойка на кистях та ін. Усі вони мають місце н спортивній діяльності, здебільшого є вихідними положеннями фізичних вправ, за яких відбувається фазна діяльність м'язів.

Лежання. Ця поза є найпростішою. Під час лежання тонус м'язів-розгиначів і згиначів тулуба і кінцівок визначається і положенням тіла на площині. Методом електроміографії показано, що повне розслаблення всіх м'язів тіла спостерігається лише при лежанні на боці з трохи зігнутими верхніми і нижніми кінцівками. Якщо людина лежить на спині з витягнутими вздовж тіла кінцівками, то тонус згиначів менший, ніж розгиначів. В даному випадку м'язи-згиначі будуть розтягнутими, а розгиначі скороченими і напруженими. Коли людина лежить спиною на воді, то м'язи її повністю не розслаблені. При цій позі напруженими будуть м'язи-розгиначі, які протидіють розтягу м'язів-згиначів.

Сидіння. Під час сидіння тонус м'язів розподіляється так: м'язи-розгиначі тулуба і шиї дещо напружені, завдяки чому підтримується вертикальне положення тулуба, а м'язи нижніх кінцівок -розслаблені. Поза сидіння в спортивній практиці зустрічається часто: при їзді на велосипеді, гоночному автомобілі, на коні, при греблі. Але в цих видах спорту поза, як правило, обтяжена додатковими напруженнями м'язів як тулуба, так і кінцівок.

Стояння. Поза стояння в спорті найпоширеніша. Під час стояння напруженими стають не лише м'язи-розгиначі тулуба і шиї, а й розгиначі нижніх кінцівок. Особливо напруженими виявляються такі м'язи, як передній великогомілковий, довгий малогомілковийі литковий. Найменш активними є м'язи спини. Щоб голова весь час утримувалась у вертикальному положенні, повинні бути напруженими м'язи шиї. У дітей 6-7 років виробляється нормальна поза стояння, але вони ще не можуть довго стояти. Стійкість тіла під час стояння у дітей стає такою, як у дорослих, лише після 13-14 років. У дітей 7-8 років поза прямостояння при зміщенні опори зберігається краще, ніж у підлітків.

При стоянні на нерухомій горизонтальній опорі коливання таза у фронтальній і сагитальній площинах у дітей 7-15 років більші, ніж коливання голови і тулуба. Причому у юнаків коливання тулуба і голови більші, ніж у дівчаток. Це пов'язано з тим, що в останніх нижчий ріст і нижче розташований загальний центр тяжіння, ніж у юнаків.

У спорті спостерігаються різні пози стояння, визначаються вони розмірами опорної площі. Поза фехтувальника характеризується широким розставленням ніг. Така поза більш стійка, оскільки загальний центр тяжіння тіла знаходиться нижче, ніж при стоянні "струнко" або стоянні на ковзанах, на носках чи на колоді. Менш стійка поза стояння на одній нозі і ще менше - при стоянні на одному носку.

Учитель фізичного виховання повинен систематично стежити на уроках фізкультури, особливо в молодших класах, за правильною поставою тіла учнів під час сидіння, стояння й ходіння. Ознаками неправильної постави с: сутулість, збільшення природного вигину хребетного стовпа в грудному відділі (кифотична постава) і в поперековому (лордотична постава), або так званий сколіоз (бокове викривлення хребетного стовпа).

Нормальна постава тіла характеризується помірним розвитком природних вигинів хребетного стовпа, симетрично розташованими лопатками, розвернутими плечима, прямими ногами і нормальним склепінням стопи. Діти з хорошою поставою тіла стрункі, голову тримають прямо, їхні м'язи тверді, живіт підтягнутий, рухи зібрані й чіткі.

Порушенню постави в дитячому віці сприяють тривале сидіння на одному місці, особливо тоді, коли робоче місце не відповідає зросту дітей. Дітям не дозволяється лежати або спати в дуже м'якому ліжку.

Вис і упор. Ці пози тіла значно складніші, ніж поза стояння. ()6идві вони пов'язані з опорою тіла на руки. Вис, порівнюючи з упором, простіший, бо при ньому загальний центр тяжіння тіла людини знаходиться нижче площі опори, тоді як при положенні "упор" він розташований вище. І тому, щоб утримати тіло в цьому положенні, потрібне велике напруження м'язів.

Пози "вис" і "упор" здебільшого зустрічаються в спортивній гімнастиці. Є кілька різновидів висів і упорів, а саме: вис на випрямлених руках, вис прогнувшись. При цих позах головна робота виконується м'язами верхніх кінцівок.

Стопка на кистях. Виконання цієї пози пов'язано з великим і напруженням м'язів тулуба (особливо м'язів спини) і верхніх кінцівок. Поза "стойка на кистях" дуже складна. При її виконанні загальний центр маси тіла знаходиться вище опори, а сама опора мала. Крім того, м'язи рук дітей розвинуті значно гірше, ніж м'язи ніг, тому утримувати цю позу тривалий час без розвитку мускулатури верхніх кінцівок їм дуже важко. Незвичайне положення головою вниз погіршує кровообіг у головному мозку і його роботу, особливо утруднює роботу вестибулярного аналізатора. Виконання цієї пози вимагає від дітей вольових зусиль, щоб загальмувати рефлекси кортикального положення тіла. Враховуючи все це, поза "стойка на кистях" може бути виконана тільки після тривалого тренування. Ця стойка часто зустрічається в спортивній гімнастиці.

Опанування тією чи іншою позою тіла залежить від розвитку тонусу м'язів. Деякі м'язи (наприклад, м'язи кисті, розгиначі стегна) у ранньому шкільному віці знаходяться в підвищеному тонусі. З 8-9 років тонус м'язів у хлопчиків вищий, ніж у дівчаток. Найбільше підвищення тонусу м'язів спостерігається в 12-15 років, особливо у хлопчиків. У дітей довільне розслаблення м'язів досягається гірше, ніж довільне їх напруження. Здатність м'язів розслаблюватись з віком збільшується. Скованість поз і рухів у хлопчиків зменшується до 12-13 років, у дівчаток-до 14-15 років, а потім знову дещо підвищується. У юнаків 16-18 років скованість поз і рухів значно вища, ніж у дівчаток цього ж віку.

Особливості статичних зусиль і вплив їх на організм. Статична робота, при якій проходить тонічне напруження м'язів, може підтримуватись тривалий час. Людина може сидіти чи стояти кілька годин без помітної втоми м'язів. Пояснюється це тим, що від пропріоцепторів тонічних м'язів і повільних фазних волокон у їхні pyxoві центри надходить невеликий потік нервових імпульсів, в результаті чого в них не виникає позамежного гальмування. Крім того, м'язові волокна при підтриманні тієї чи іншої пози тіла скорочуються повільно, в них менше витрачається енергії і накопичується продуктів розпаду, які могли б призводити до розвитку втоми. Характерно, що тонічні волокна відрізняються добре вираженою в'язкістю і пластичністю. В'язкість значно підвищується при збудженні м'язів, а тому повернення її до вихідної величини після припинення збудження у них проходить набагато лояльніше, ніж у фазних, швидко скорочуючих м'язах.

Електрофізіологічним дослідженням показано, що тонічні рухові одиниці більшою мірою, ніж фазні, спроможні працювати поперемінно Враховуючи морфологічні і фізіологічні особливості тонічних м'язових волокон і іннервацію їх, стає зрозумілим, чому вони менше стомлюються при підтриманні тієї чи іншої пози тіла.

Що стосується статичних зусиль, які супроводжуються тетанічним скороченням м'язів, то вони не можуть продовжуватись довго. Так, наприклад, тягар масою 5 кг людина може утримувати на витягнутій руці лише кілька хвилин. Під час такого тетанічного скорочення від пропріорецепторів м'язів рук у рухові центри надходить дуже багато нервових імпульсів, які викликають у них охоронне (песимальне) гальмування. Таким чином, статичні тетанічні напруження, на відміну від тонічних, викликають швидку втому.

Особливістю статичних зусиль є і те, що при їх виконанні, здебільшого у дітей і нетренованих до статичної роботи дорослих людей, виникає так званий феномен статичних зусиль, або феномен Ліндгарда. Суть цього феномена полягає в тому, що фізіологічні зрушення в діяльності систем організму більше виявляються не під час статичного зусилля (наприклад, утримання штанги на витягнутих руках), а в перші секунди після його припинення.

Дослідами встановлено, що дихання і кровообіг при статичних зусиллях менш ефективні, ніж при роботі динамічного характеру. Про це свідчать відсутність збільшення величини відношення артеріовенозної різниці до хвилинного об'єму дихання, значно менший кисневий ефект дихального та серцевого циклів, високі вентиляційні та гемодинамічні еквіваленти, менші, ніж при динамічній роботі, артеріовенозна різниця за киснем, а також утилізація кисню з альвеолярного повітря і крові і значно нижчі показники споживання кисню, швидкості його транспортування та надходження до легенів.

На відміну від динамічної роботи, коли кисневий запит на фізичне навантаження помірної та субмаксимальної інтенсивності підвищується в 20-30 разів відносно стану спокою, а при роботі максимальної інтенсивності навіть в 40-60 разів, при виконанні статичних зусиль він підвищується лише в 5-8 разів. Споживання кисню під час статичних зусиль теж зростає меншою мірою, ніж при динамічній роботі. У підлітків, які тренуються в піднятті штанги, споживання кисню організмом збільшується в 2 рази, тоді як при виконанні ними роботи субмаксимальної інтенсивності воно зростає в 10-13 разів.

Посилення кровообігу при статичних зусиллях відбувається переважно за рахунок збільшення частоти серцевих скорочень, яка може зростати до 180-200 ударів за хвилину.

Статичні зусилля впливають на функцію травної системи залежно від їхньої напруженості. Невеликі статичні зусилля, які рівномірно розподіляються на велику кількість м'язів, посилюють слиновиділення, шлункову і кишкову секрецію, а також прискорюють евакуацію їжі із шлунка у дванадцятипалу кишку. Великі статичні зусилля, навпаки, гальмують секрецію шлункових і слинних залоз.

Вони гальмують як голодну періодику, так і харчові рухи шлунка. Статична робота знижує всмоктування глюкози в тонкій кишці.

Враховуючи те, що великі і тривалі статичні зусилля негативно впливають на роботу серцево-судинної, дихальної та інших систем, вони протипоказані дітям молодшого і середнього шкільного віку, а також людям із послабленим станом здоров'я.

Негативний вплив статичних вправ на вегетативні функції значною мірою зменшується, якщо їх застосовувати в комплексі з вправами динамічного характеру. Включення статичних зусиль у циклічну динамічну роботу посилює зрушення в серцево-судинній системі й процеси метаболізму деяких органів, причому більшою мірою у дітей, ніж у дорослих. Це дає підставу активніше включати в тренувальний процес учнів старшого віку вправи статичного характеру для вироблення у них статичної витривалості. Звичайно, застосування статичних зусиль у тренувальному процесі дітей, як і вправ динамічного характеру, повинно бути із врахуванням стану їх здоров'я і фізичної підготовленості.

2.5 Фізіологічні характеристики циклічних вправ

До циклічних вправ відносяться ходіння, біг, плавання, ходіння на лижах, їзда на велосипеді та ін. Характерною особливістю циклічних вправ є те, що вони складаються із однакових циклів рухів (від грецьк. cyklos - коло). Циклом, наприклад ходіння, є подвійний крок. Повторюваність і послідовність фаз у локомоторному акті, а також повторюваність і послідовність самих циклів являють собою цілісну систему рухів, закріплених в корі великого мозку у формі динамічного стереотипу.

Другою особливістю циклічних вправ є високий ступінь їх автоматизації. У механізмах автоматизації беруть участь як підкіркові центри, так і кора великого мозку, останній належить основна роль у координації рухів.

Третьою особливістю цих вправ є те, що при виконанні їх діють інерційні сили, які сприяють зміні фаз у кожному циклі, а також повторюваності самих циклів.

При циклічній діяльності важливе значення має темп повторення циклів. Він відображає ритміку і інтенсивність тих фізіологічних процесів, що протікають у центральній нервовій системі. Інтенсивність фізіологічних процесів в організмі при виконанні циклічної роботи залежить від її потужності, яка характеризується добутком сили на швидкість. Чим більші сила й швидкість руху, тим більша інтенсивність роботи.

Залежно від інтенсивності виділяють роботу максимальної, субмаксимальної, великої і помірної інтенсивності.

Робота максимальної інтенсивності здійснюється при проходженні коротких (спринтерських) дистанцій, робота субмаксимальної інтенсивності - при проходженні середніх дистанцій, робота великої інтенсивності - при проходженні довгих дистанцій і робота помірної інтенсивності - при проходженні наддовгих дистанцій.

Робота максимальної інтенсивності відбувається в короткий проміжок часу (до 20 с). За цей час ні дихальна, ні серцево-судинна системи ще не встигають активізуватись і повністю забезпечити організм киснем і поживними речовинами. В результаті цього робота м'язів протікає в 7 анаеробних умовах. Якби ці системи змогли за час пробігання 100 м повністю забезпечити організм киснем, то вони доставили б м'язам більше 40 л кисню за 1 хв. Ллє таких резервів не має жодний організм людини. Навіть у найтренованіших спортсменів до роботи на витривалість при повному посиленні функцій дихання і кровообігу поглинання кисню не перевищує 6-7 л за 1 хв., а за 10-20 с і навіть менше (до 1-2 л). Кисневий запит задовольняється лише на 5-10%, і в організмі накопичується кисневий борг. Хоч його абсолютна величина і не велика (7-8 л), але відносна (відносно кисневого запиту) досягає граничних величин - до 90-94%. Ліквідація кисневого боргу проходить по закінченні роботи, після неї кисень поглинається тканинами із крові на окислювальний ресинтез продуктів алактатного походження, тобто продуктів розпаду АТФ і КрФ. У високотренованих спринтерів при пробіганні 100 м витрачається до 336 кДж енергії.

На фініші спринтерських дистанцій частота серцевих скорочень нерідко досягає 200 уд/хв, тоді як систолічний об'єм крові, порівнюючи із станом спокою, збільшується не набагато. Хвилинний об'єм кровообігу, частота й глибина дихання при пробіганні коротких дистанцій зростають теж не набагато. За всю дистанцію бігуни роблять 2-3 поверхневі дихальні рухи, а деякі з них і ще менше, майже всю дистанцію пробігають при затримці дихання.

У крові спринтерів не виявляється значних морфологічних змін. За короткий проміжок роботи не встигає вийти депонована кров і внести зміни в її склад. Вміст молочної кислоти в крові збільшується до 60-100 мг% (порівнюючи з 5-10 мг% в стані спокою). Все це свідчить про те, що в результаті нетривалої, але дуже напруженої роботи із м'язів не встигають надходити в кров у великій кількості продукти анаеробного обміну.

Що стосується центральної нервової системи, то вона зазнає дещо більших змін. Під час інтенсивної роботи від пропріорецепторів м'язів у нервові центри надходить дуже велика кількість аферентних імпульсів, під впливом яких вони перенапружуються. Вважається, що з цієї причини настає втома нервових клітин, і подальше виконання роботи максимальної інтенсивності стає просто неможливим. У м'язах накопичується велика кількість продуктів анаеробного розпаду і зменшується енергетичний запас ЛТФ і КрФ, що також сприяє швидкому наростанню втоми. Відновлюючі процеси після роботи максимальної інтенсивності закінчуються за 20-40 хв., залежно від тренованості та індивідуальних особливостей людини. За цей період повністю ліквідується кисневий борг.

Характерною особливістю дитячого організму є те, що діти мають менші можливості працювати в "борг". Але в той же час при виконанні однакової з дорослими роботи максимальної інтенсивності, яка у дорослих людей ще не викликає великої кисневої заборгованості, у дітей вона складає близько половини загального кисневого запиту. Низький кисневий пульс, високі вентиляційні й гемодинамічні еквіваленти при роботі максимальної інтенсивності вказують на малу ефективність та економність кисневого режиму дитячого організму. Однак динамічна робота максимальної інтенсивності, на думку багатьох вчених і тренерів, повинна широко запроваджуватись на уроках і тренувальних заняттях у школі. Розвиток швидкості під впливом роботи максимальної інтенсивності стане хорошим стимулом для спеціалізації в будь-якому виді спорту. Крім того, короткочасність роботи і відносно швидше відновлення всіх фізіологічних процесів після її закінчення дають підставу широко пропагувати цей вид циклічної роботи серед дітей різного шкільного віку.

Робота субмаксимальної інтенсивності, як і робота максимальної інтенсивності, проходить в анаеробних умовах, але триває вона вже кілька хвилин (до 3-5 хв.). При роботі такої інтенсивності в кров надходить значна кількість недоокислених продуктів розпаду. В результаті гліколізу, за рахунок енергії якого в основному і відбувається ця робота, в кров надходить багато молочної кислоти, її рівень у крові високотренованих спортсменів після пробігання 1500 м може перевищувати 200 мг%, в результаті чого настає зрушення рН крові в кислу сторону (рН може знижуватись до 7), накопичується великий кисневий борг. Він при цій роботі досягає граничних величин. У добре тренованих дорослих спортсменів кисневий борг може дорівнювати 20-22 л..

Робота субмаксимальної інтенсивності проходить дещо повільніше, ніж робота максимальної інтенсивності. В результаті цього, крім анаеробних процесів, включаються і аеробні, а це призводить до посилення функцій дихання і кровообігу та значного підвищення постачання організму киснем. Дуже великий темп руху діє гнітюче на діяльність нервових центрів. В організмі спортсменів підвищується осмотичний тиск у результаті великого потовиділення, яке різко наростає на фініші.

В зв'язку з усіма цими максимальними функціональними зрушеннями в організмі робота субмаксимальної інтенсивності є найтяжчою для спортсменів, вона викликає значну і тривалу втому. Ліквідація кисневого боргу триває 1-2 год., а відновлення функцій - кілька годин.

При виконанні роботи субмаксимальної інтенсивності спостерігаються деякі особливості функцій дитячого організму, які слід враховувати при проведенні тренувальних занять. Наприклад, кисневий запит у дітей при цій роботі збільшується в 10-17 разів, порівнюючи із споживанням кисню в стані спокою, тоді як у дорослих спортсменів він може зростати в 40-60 разів. Споживання кисню організмом дітей теж значно менше, його величина не перевищує 1,2-1,5 л. У дорослих спортсменів воно може досягати 3-4 л, а інколи і більше. У дітей при значно меншому споживанні тканинами кисню більшою мірою, ніж у дорослих, зростає легенева вентиляція. Хвилинний об'єм крові при цьому у них може досягати 25 л і більше; вентиляційний еквівалент дорівнює 27-33 л, тоді як у дорослих він складає тільки 19-23 л.

Хвилинний об'єм крові у дітей при роботі цієї інтенсивності в основному зростає за рахунок підвищення частоти серцевих скорочень і меншою мірою за рахунок збільшення систолічного об'єму крові. Якщо у дорослих людей при виконанні роботи невеликої інтенсивності частота серцевих скорочень підвищується до 110-120 ударів за хвилину, то у дітей вона при цьому досягає 180-190 ударів за хвилину. Отже, ефективність роботи дихальної і серцево-судинної систем організму дітей при виконанні роботи субмаксимальної інтенсивності нижча, ніж у дорослих. Однак систематичні спортивні тренування підвищують ефективність цих та інших систем організму дітей. При різкому припиненні роботи максимальної субмаксимальної інтенсивності, особливо у дітей, інколи настає гравітаційний шок, який характеризується порушеннями координації рухів, втратою свідомості. Настає він внаслідок зменшення притоку венозної крові до серця після припинення роботи скелетних м'язів. Адже одночасно з припиненням діяльності м'язового насоса кров під впливом сили тяжіння скупчується в розширених судинах нижніх кінцівок, серце не може відразу підняти її вгору судинами, внаслідок чого кровопостачання мозку погіршується. Збіднення кров'ю кори великого мозку призводить до знепритомнення. Щоб попередити можливість розвитку гравітаційного шоку, рекомендується після фінішу не зупинятися, а продовжувати деякий час біг, поступово зменшуючи його інтенсивність.

Робота великої інтенсивності триває від 3-5 хв. до 20-31 хв. Характерною особливістю її є те, що відбувається вона в аеробних умовах. За тривалий час виконання цієї роботи встигають повністю активізуватись всі функціональні системи організму. Дихання і кровообіг посилюються до своїх максимальних величин, спостерігається найбільше споживання кисню, яке у добре тренованих спортсменів може перевищувати 6 л за хвилину. Легенева вентиляція може підвищуватись до 140-150 л, а хвилинний об'єм крові - до 35-37 л (В. В. Васильєва). І все ж таки кисневий запит при цій роботі ще дещо вищий, ніж споживання кисню, в результаті чого накопичується кисневий борг. В кінці роботи він складає 12-15 л або 10-15% від сумарного кисневого запиту. Вміст молочної кислоти в крові при такому кисневому боргу дорівнює 150-200 мг%. Таким чином, організм людини при роботі великої інтенсивності тривалий час працює в гіпоксемічних умовах і це не може не відбитися на функціональній витривалості нервових клітин центральної нервової системи і в першу чергу на нервових клітинах кори великого мозку. Тривала активність всіх клітин організму супроводжується високим напруженням всієї нейроендокринної системи регуляції функцій, що підтримує гомеостаз організму. Перенапруження цієї системи, звичайно, відіграє неабияку роль у розвитку втоми. Тривале кисневе голодування призводить до зниження працездатності м'язів: знижується їхня скоротливість, погіршується лабільність, деякою мірою порушується кровопостачання в них. Через ці причини посилюється імпульсація від хеморецепторів м'язів. Проте, не дивлячись на зрушення в організмі, ця робота не така напружена, як робота максимальної і субмаксимальної інтенсивності. Під час цієї роботи велику роль відіграють видільні процеси. Значна частина молочної кислоти і інших продуктів обміну виводиться через потові залози і нирки вже під час самої роботи.

Зважаючи нате, що робота субмаксимальної і максимальної інтенсивності характеризується дуже великими зрушеннями у внутрішньому середовищі організму, у фізичному вихованні дітей шкільного віку ці вправи можуть застосовуватись з великим обмеженням і під суворим медичним і педагогічним контролем.

Робота помірної інтенсивності продовжується більше 30 хв. Якщо взяти легкоатлетичний біг на наддовгі дистанції, то середня швидкість його дорівнює від 5,6 до 5,1 м/с. В зв'язку з цим хвилинний кисневий запит невеликий (3,5-2 л), але сумарна величина його досягає значних величин. На марафонській дистанції вона перевищує 500 л, а при проходженні дистанції 100 км на лижах сумарний кисневий запит складає 1500 л.

На відміну від попередніх видів циклічної роботи, робота помірної інтенсивності проходить при справжній стійкій рівновазі. Під справжньою стійкою рівновагою слід розуміти рівність величин кисневого запиту і споживання кисню за одиницю часу (А. Хілл). Лише на початку роботи, а також при її завершенні на фініші кисневий запит перевищує його споживання, в результаті чого накопичується кисневий борг. Однак його величина не перевищує 1 % сумарного кисневого запиту.

Функції дихання і кровообігу при роботі даної інтенсивності хоч і напружені, але не максимально, як це спостерігається при роботі великої інтенсивності. Споживання кисню може бути близько 80-85% від максимального, хвилинний об'єм дихання складає 40- 60 л, а хвилинний об'єм крові -18-20 л. Оскільки робота на марафонських дистанціях у різних видах спорту протікає в аеробних умовах при справжньому стійкому стані, то рівень молочної кислоти в крові і рН майже не змінюються відносно стану спокою.

Характерно, що при роботі помірної інтенсивності може спостерігатися значне використання вуглеводів і жирових запасівV ік'ячку ч великою витратою їх у м'язах. Дихальний коефіцієнт у кінці марафонських дистанцій знижується до 0,7, що свідчить про окислення жирів.

У марафонців на фініші рівень глюкози в крові може знижуватись до 50, а у добре тренованих спортсменів і нижче (в стані спокою рівень глюкози в крові 80-120 мг%). Зниження глюкози до такого рівня (гіпоглікемія) негативно відбивається на роботі клітин організму, особливо нервових, призводить до різкого зниження їх працездатності і нерідко до втрати свідомості і судом. У зв'язку з цим марафонці повинні одержувати при проходженні дистанції розчин цукру або глюкози.

Робота помірної інтенсивності супроводжується дуже великими втратами води шляхом випаровування її через шкіру. За 1 год. роботи помірної інтенсивності у спортсменів-марафонців виділяється від 0,8 до 1 кг поту. Тривале і надмірне потовиділення порушує водно-сольову рівновагу, а це призводить до підвищення осмотичного тиску. Враховуючи те, що за 1 год. із організму вимивається 3-5 г солей, їх необхідно відразу по закінченні роботи ввести в організм разом з водою. Одну воду приймати не рекомендується, оскільки це спричинить ще більше потовиділення і виснаження організму.

При роботі помірної інтенсивності значно посилюється робота залоз внутрішньої секреції і особливо надниркових. Дослідження виявили різке зниження секреції кортикоїдів при тривалих і великих фізичних навантаженнях на заняттях із спортсменами і особливо юнаками (А. А. Віру). Однією із ознак напруженості функції кори надниркових залоз є зменшення в крові ацидофілоцитів (еозинофілів). Вважається, що погіршення функції надниркових залоз при тривалій роботі помірної інтенсивності є одним із факторів розвитку втоми організму. На фініші марафонських дистанцій у спортсменів, навіть високої кваліфікації, спостерігаються низькі показники лабільності, збудливості і працездатності м'язів. Робота помірної інтенсивності призводить до зниження чутливості органів чуттів. Відновні процеси після марафонських дистанцій тривають довго, до 2-3 діб. У сечі марафонців у період реституції нерідко виявляють білок і цукор. У юнаків 18 років систолічний і хвилинний об'єми крові, частота серцевих скорочень при роботі помірної інтенсивності нижчі, ніж у підлітків (12-14років). Збільшення хвилинного об'єму крові у юнаків більшою мірою зумовлене підвищенням систолічного об'єму серця, а не за рахунок збільшення частоти і серцевих скорочень, як це спостерігається у підлітків. Це, як відомо, г економнішою формою адаптації серця до м'язової роботи.

Слід відзначити, що тривала робота помірної інтенсивності дуже тяжка для підлітків і юнаків. Через це в молодому віці дітям не рекомендується тренуватись на довгих, ні тим більше на наддовгих дистанціях. Але робота помірної інтенсивності в молодому віці повинна застосовуватись для розвитку загальної фізичної підготовки. Тривалі прогулянки на лижах з невеликою швидкістю, їзда на велосипеді, кроси та інші види спорту сприяють розвитку дихальної і серцево-судинної систем, а також неспецифічного ефекту тренування, тобто підвищують опірність організму до несприятливих умов зовнішнього середовища.

2.6 Фізіологічна характеристика ациклічних вправ

Ациклічні вправи являють собою комбінацію елементів, і, як в циклічній діяльності, кожний елемент за механізмом ланцюгових рефлексів запускається в хід попереднім і визначає появу наступного. Але на підміну від циклічних вправ тут кожний елемент комбінації має самостійне значення. З одних і тих же елементів за бажанням можна скласти найрізноманітніші комбінації ациклічної вправи. Таким чином, в ациклічних вправах структура рухів неоднакова і змінюється під час їх виконання. Наприклад, при виконанні стрибка в довжину вправа розпочинається розбігом, ширина кроків і ритм їх змінюються у міру наближення до місця відштовхування. Після цього йде відштовхування і розпочинається фаза польоту, а потім приземлення. Рухи спортсмена під час польоту можуть бути різними залежно від способу стрибання.

Ациклічні вправи закріплюються в корі великого мозку, як і циклічні вправи, у вигляді динамічних стереотипів, але тут вони набагато складніші. В основі багатьох видів ациклічних вправ (наприклад, гімнастичні вправи) лежить формування складної системи динамічних стереотипів, кожний із яких визначає виконання будь-якого складного елемента вправи. В ациклічних вправах зв'язок між стереотипами більш рухливий, ніж в циклічних вправах між окремими циклами.За характером роботи м'язів ациклічні вправи бувають швидкісно-силові і власне силові. До швидкісно-силових вправ відносяться штовхання ядраГ метання диска, молота, списа, гранати, удари по м'ячу при грі у волейбол, футбол та ін. В цих вправах маса легкоатлетичних снарядів (предметів) відносно невелика, а прискорення велике. Завдяки цьому в кінці руху досягається велика швидкість переміщення маси. Сила м'язів у швидкісно-силових вправах в основному проявляється у швидкості їх скорочення. Існує пряма залежність між цими двома параметрами руху: чим більша сила м'язів, тим більша швидкість переміщення маси снаряда в просторі.

До власне силових вправ відносяться: піднімання штанги (ривок і штовхання), піднімання силою на перекладині, кільцях, деякі прийоми боротьби. При цих вправах маса, що переміщується (маса штанги, тіла та ін.), велика, а прискорення мале. При виконанні власне силових вправ сила м'язів проявляється переважно в розвитку ними напруги.

Ациклічні вправи являють собою роботу зі змінною інтенсивністю - від максимальної до перемінної. В зв'язку з тим, що робота виконується за короткий час (в межах хвилин), діяльність серцево-судинної та інших систем (дихальної) посилюється не дуже - збільшення серцевих скорочень і дихальних рухів в основному відбувається по закінченні вправи. Кисневий запит на ациклічні вправи невеликий і не завжди може задовольнятись повністю під час роботи. Кисневий борг теж невеликий і швидко ліквідовується. Робота дихальної й серцево-судинної систем не така стійка, як при виконанні циклічних вправ. Метання легкоатлетичних снарядів і багато вправ спортивної гімнастики виконуються при затримці дихання, що дає можливість одержати додаткову силу м'язів. Фіксація грудної клітки при цьому створює більш сприятливі біомеханічні умови для виконання вправи силового характеру - з'являється нерухома опора для руху кінцівок. Крім того, затримка дихання супроводжується натужуванням. При відсутності видиху натужування відбувається при закритій голосовій щілині, в результаті чого підвищується внутрішньогрудний тиск. Останній рефлекторно з рецепторів, розташованих у листках плеври, збільшує силу скелетних м'язів. При цьому виникає так званий пульмомускулярний рефлекс (М. Е. Маршак). Завдяки цьому звільняються для роботи додаткові дихальні м'язи, сила яких використовується для виконання рухового акту.

Натужування супроводжується підвищенням артеріального і пеку в судинах легень, значним напруженням серцевої діяльності, застоєм венозної крові на периферії, що виявляється в різкому почервонінні шкіри, набуханні великих вен (наприклад, зовнішніх яремних вен на шиї), болями в печінці та ін. Застій венозної крові (умовлений тим, що присмоктуюча дія грудної клітки і серця при натужуванні майже відсутня, а тому приплив крові до серця утруднений і судини переповнюються кров'ю. Систематичні тренування в силових вправах полегшують протікання натужування, і описані вище ознаки феномена проявляються менше.

Витрати енергії при виконанні однієї ациклічної вправи значно менші, ніж при виконанні циклічної, але сумарні втрати енергії за кожне тренувальне заняття можуть складати понад 3360 кДж. Наприклад, важкоатлет у процесі тренувального заняття при багаторазових підніманнях штанги витрачає до 9100 кДж енергії за 1 год.

Фізичні вправи з надмірним натужуванням в дитячому віці робити не рекомендується. Що стосується ациклічних вправ швидкісно-силового характеру, то вони можуть широко використовуватися на уроках фізичної культури і тренувальних заняттях в школі.

Фізіологічна характеристика ситуаційних (нестандартних) вправ. До видів спорту, що характеризуються нестандартними рухами, відносяться спортивні ігри і єдиноборства, а також кроси і в тому числі гонки на лижах. Кожний з цих видів спорту має свої особливості і по-різному впливає на організм. Однією із особливостей всіх цих нестандартних вправ є змінність структури і інтенсивності рухів протягом роботи. Ця змінність у першу чергу зумовлена зміною ігрової обстановки (ситуації) на спортивному майданчику чи полі або рельєфом місцевості, по якій проходить траса.

Другою особливістю нестандартних вправ є те, що вони виконуються здебільшого в складних ситуаціях, які характеризуються ступенем невизначеності вибору необхідного руху. Причому, чим більше число змінюваних факторів, тим більша невизначеність наступних дій. Ось чому найважливішим фактором, який ускладнює вибір потрібної дії, наприклад у спортивних іграх, є кількість учасників.

Третьою особливістю нестандартних вправ є швидкість реакції, з якою спортсмен повинен весь час реагувати на ситуацію при дефіциті часу. Чим менше у нього часу для вибору правильних дій при роботі, тим тяжче вирішувати поставлені завдання.

В єдиноборстві складність вибору руху в першу чергу визначається діями противника, з яким спортсмен контактує. В спортивних іграх складність вибору необхідних рухів зумовлена ще й тим, що гравець весь час напружено стежить за діями як своїх противників, так і партнерів. Причому його власні дії пов'язані з м'ячем або шайбою, що значно утруднює вибір необхідних дій при даній ігровій ситуації. Складність спортивних ігор визначається ще і розмірами спортивного майданчика, тривалістю гри і її правилами. При виконанні нестандартних вправ більшого значення, ніж в інших видах фізичних вправ, набуває екстраполяція.

Четвертою характерною особливістю нестандартних вправ є велика їх інтенсивність. Наприклад, у сучасному хокеї з шайбою настільки напружена робота хокеїстів на полі, а рухи їх настільки швидкі, що вони перебувають одночасно в грі не більше 1-3 хв. Нестандартні фізичні вправи виконуються з перемінною інтенсивністю, яка під час гри може бути то малою, то помірною, то максимальною. В спортивних іграх і в єдиноборстві переважають ациклічні вправи, в кросі і лижних гонках - циклічні. Оскільки нестандартні вправи виконуються з дуже великою інтенсивністю, частою зміною їхніх форм і напрямків, а також частою зміною інтенсивності рухів, вони дуже пригнічують діяльність центральної нервової системи і рухового апарату.

П'ятою особливістю нестандартних вправ є те, що вони супроводжуються великим емоційним збудженням і підйомом. Позитивні емоції, які виникають у дітей під час гри, можуть значно підвищувати їхню працездатність, пам'ять, поліпшують протікання наявних і утворення нових соматичних і вегетативних рефлекторних актів. Поява позитивних емоцій на уроках спортивних ігор забезпечує вибірковий характер поведінки учнів у ситуаціях з багатьма виборами рухових дій. Великі фізичні і психологічні напружування, які мають місце при проведенні ситуаційних вправ, особливо під час спортивних змагань, утворюють так званий емоційний стрес. Учитель фізичного виховання повинен слідкувати, щоб у дітей не виникали негативні емоції. Вони, як правило, пригнічують нервову діяльність і знижують працездатність учнів.

Нестандартні вправи є одним із важливих засобів загальної фізичної підготовки і можуть широко використовуватись в усіх пікових групах. Особливо важливе значення вони мають у фізичному вихованні дітей і підлітків.

Рух організму - це результат скорочення скелетних м'язів, що забезпечують пози, переміщення частин і всього тіла в просторі. У людини рухи контролюються безперервно всією діяльністю мозку. Цю форму активності називають довільною. Узгодження діяльності різних м'язових груп при здійсненні рухів називається координацією. Цю складну сукупність рухових проявів вже давно стали розділяти на окремі компоненти і складові, прагнучи зрозуміти і охарактеризувати їх сутність та походження.

Аналіз поведінки організму як наукової проблеми став об'єктом біології, фізіології, психології, етології, біокібернетики, біоніки і т. д. Пошук функціональної ланки стосовно до опису поведінки об'єкта призвів до виділення руху як своєрідного функціонального елемента. Саме рух є одним з основних проявів існування тваринного світу і прогресу в його еволюції. Виділивши спеціальні форми прояву скорочення м'язів, рухів у суглобах, біологія і фізіологія у своєму подальшому розвитку головну увагу приділили тим конкретним механізмам, які обумовлювали і сам факт прояву цих рухів, і природу їх походження.

Поведінка людини, а також і тварини являє собою не випадкову сукупність рухів, реакцій, а цілу гаму доцільних і цілеспрямованих рухів, реакцій, вчинків.

Рухи подані в різних формах взаємодії організму з навколишнім середовищем, які взаємопов'язані процесами, що проявляються у внутрішньому середовищі на клітинному, тканинному, органевому і системному рівнях.

Тіло людини - унікальний механізм. В ньому проходить безліч скоординованих явищ. Вони забезпечують безперервне здійснення складних функцій, таких, як зір, дихання, слух, переробка інформації без свідомого зусилля людини. Якщо після підйому вийти на вулицю і розпочати повільний біг, то запрацюють майже всі системи організму, які дозволяють легко перейти від стану спокою до стану фізичного навантаження. Якщо щоденно займатись і таким чином поступово збільшувати тривалість та інтенсивність бігу, організм адаптується і праця стане ефективнішою.

Протягом віків вчені вивчали, як працює організм людини. В останній період вчені почали вивчати, як змінюються функції чи фізіологія організму під час занять фізичною діяльністю, зокрема спортом.

В основі фізіології фізичних вправ лежать анатомія і фізіологія. Анатомія вивчає структуру і форму або морфологію організму. Вона дає уявлення про будову різних частин тіла та їх взаємодію. Фізіологія вивчає функції організму: як працюють системи органів, тканин, клітин, а також як інтегруються їх функції для того, щоб регулювати організм. Завдяки тому, що фізіологія характеризує функції структур, недоцільно розпочинати її вивчення, не маючи уявлення про анатомію.

1.         Боген М.М. Обучение двигательным действиям. — М.: ФиС, 1985.

2.         Вайзер С.Р. Это помогает обучению. // Физическая культура в школе, — 1975. — №7. — С. 27-28.

3.         Вишнева Л.В. Обучение должно быть развивающим. // Физическая культура в школе. — 1981.— № 1. — С. 15.

4.         Волков Л.В. Физическое воспитание учащихся: Пособие для учителей. – М., 1988. – 360 с.

5.         Завацький В.І. Курс лекцій з фізіології: В 2-х частинах: Навчальний посібник. – Рівне: ППФ "Волинські обереги", 2002.

6.         Зюзіна І.А. Основи педагогічної майстерності. – Освіта, 1989. – 302 с.

7.         Козєтов І. Методика використання нестандартного обладнання на уроках фізкультури // Фізичне виховання в школі. — 1999. — № 4. — С. 37-39.

8.         Комплексне тестування рухових здібностей людини. За ред. Сергієнко Л. П.-Миколаїв: УДМТУ, 2001.

9.         Комплексне тестування рухових здібностей людини. За ред. Сергієнко Л. П. - Миколаїв: УДМ ТУ, 2001.

10.       Матвеев Л.П. Теория и методика физической культуры. – М.: ФиС, 1991. – 543 с.

11.       Методика физического воспитания школьников /Под ред. Г.Б. Мейксона, Л. Е. Любомирского. – М.: Просвещение, 1989. – 143 с.

12.       Методика фізичного виховання студентів, віднесених за станом здоров'я до спеціальної медичної групи (За ред. Дубогай О.Д., Завацького В.І., Короп Ю.О.). -Луцьк: Надстир'я, 1995.

13.       Минаев Б.Н., Шиян Б.М. Основы методики физического воспитания школьников. М., 1989. – 320 с.

14.       Новосельський В.Ф. Методика урока физической культуры в старших классах. — К.: "Радянська школа", 1989. — 127 с.

15.       Паукова М.В., Черемисин В.П. Учить оценивать свои движения // физическая культура в школе, 1984. — № 12. — С. 26-29.

16.       Платонов. Общая теория подготовки спортсменов в Олимпийском спорте. - Київ: Олімпійська література, 1997.

17.       Сенсорні механізми у правління точнісними рухами людини. За ред. Роєного А. С. - Харків, 2001.

18.       Сінчаєвськйй С.М. Фізичне виховання школярів (теоретична підготовка) // Фізичне виховання в школі, 1999. — №2. — с.25-28.

19.       Слупский Л.Н. Волейбол. Активные методы обучения // Физическая культура в школе, 1987. — №11. — С. 23-25.

20.       Уилмор Дж. Х., Костиля Д.Л. Физиология спорта и двигательной активности. -Київ: Олімпійська література, 1977.

21.       Уилмор Дж.Х., Костилл Д.Л. Физиология спорта и двигательной активности. - Київ: Олімпійська література, 1977.

22.       Физическая культура и спорт в общеобразовательной школе. Пособие для учителя. / Под ред. Д. Рупы. – М.: Просвещение, 1985. – 87 с.

23.       Физкультурно-оздоровительная работа в школе: Книга для учителя / Под ред. А.М. Шлемина. – М.: Просвещение, 1988.

24.       Фізіологія людини (За ред. Кучерова І. С. та ін.). - К.: Вища школа, 1981.

25.       Фізіологія людини (За ред. Плахтія П.Д.). - Кам'янець-Подільський, 2001.

26.       Фізіологія людини (Заред. Кучерова 1.С. та ін.). -К: Вищашкола, 1981.

27.       Шиян Б. М. Методика фізичного виховання школярів (Практикум ). – Львів: Світ, 1993. – 184 с.

28.       Шиян Б.М. Теорія і методика фізичного виховання школярів. Ч.1. – Тернопіль: Навчальна книга. – Богдан, 2001. – 248 с.

29.       Экологическая физиология человека и восстановительная медицина (Под ред. Денисова И.Н.). - М.: ГЭОТАР Медицина, 1999.

30.       Экология, здоровье, спорт. Под ред. Агаджаняна Н.А., Полатайко Ю.А. - Ив.-Франковск -Москва: Пласт, 2002.

31.       Энока Р.М. Основы кинестезии. – К.: Олимпийская литература, 1998.