Реферат: Фізкультура та спорт Харківщини у ХХ столітті

Реферат

з харківщинознавства на тему:

«Фізкультура та спорт»

Виконав: учень 9-А класу

Єзик Костянтин

Перевірила: учитель

Запорожченко Людмила Романівна

2007 рік

Зміст

1.         Вступ

2.         Спорт у міжвоєнних роках (1917-1941)

3.         Фізкультура та спорт у 1940-1950 рр.

4.         Спорт та фізична культура у середині 50 – на початку 90-х років

5.         Висновок

Список використаної літератури

ВСТУП

Дозвольте поцікавитись, чи займались ви якимось видом спорту? Адже спорт дуже важливий у нашому житті. Спорт робить нас сильнішими і ми стаємо біль впевненішими. Він дозволяє нам залишатися міцними і здоровими. Ті, хто займаються спортом постійно, перебувають у гарній формі та рідко хворіють. Є навіть приказка: “У здоровому тілі – здоровий дух”. Особисто я надаю велику перевагу спорту у моєму житті і тому вирішив написати реферат на тему “Фізкультура та спорт на Харківщині у ХХ ст.”.

Спорт у міжвоєнних роках (1917-1941)       

Велику увагу приділяли фізичному загартовуванню, спорту, воєнній підготовці та технічній творчості. З 1922 р. в місті виходив журнал «Вестник физической культури». Б. М. Красовицький у своїй книзі «Столичный Харьков — город моей юности» так описує цей феномен у зв'язку з будівництвом парашутної вишки у міському парку Харкова: «Йде підготовка до можливої війни та захисту кордонів. Розроблено спортивний комплекс «Підготовлений до праці й оборони», до якого входили біг, плавання, стрільба з мілкокаліберної гвинтівки... Ті, хто відпрацьовував нормативи комплексу, одержував значок з такою ж назвою. Кожна молода людина, насамперед комсомолець, повинен був мати цей значок. Ось і з парашутної вишки комсомолець повинен був обов'язково стрибнути».

Спорт став популярним і масовим. Спортивні змагання відвідували тисячі і тисячі болільників. В історію українського спорту 20 — 30-х років харків'яни вписали найяскравіші сторінки.

У середині 20-х років розпочалося будівництво стадіону «Металіст» (побудований у 1927 р.) і був відкритий єдиний у довоєнний час у Харкові плавальний басейн. Усе це було дуже вчасно, бо в 1928 р. в місті проходила Всесоюзна спартакіада. Перша Всеукраїнська олімпіада відбулася в Харкові ще в 1921 році. Харків'яни перемагали не тільки у себе вдома, а й успішно виступали в Москві, Києві, інших містах СРСР, демонстрували свою майстерність у Німеччині, Латвії та інших країнах. З року в рік росла слава міста як спортивної столиці України. Після встановлення найвищої відзнаки у спорті «Заслужений майстер спорту СРСР» це звання отримали чимало харків'ян (Г. Артамонов, О. Безруков, О. Гончаренко, В. Раєвський та ін.). Серед перших був футболіст І. В. Привалов. На рахунку спортсменів-харків'ян — підкорення недосяжної вершини Хан-Тенгрі, розвиток нового тоді мотоциклетного спорту та інші спортивні досягнення.

Фізкультура та спорт у 1940-1950 рр

До війни Харків мав одну з найкращих спортивних баз у Радянському Союзі. На цьому ґрунті розцвітало жваве фізкультурне життя, основними принципами якого були масовість і доступність. Під час німецько-фашистської окупації вся фізкультурно-спортивна робота в місті та області повністю припинилася, а спортивні споруди були зруйновані. Невдовзі після визволення відновили роботу спортивні товариства і спортивна громадськість взялася за відбудову зруйнованого. Одночасно спортсмени брали участь і в спортивних змаганнях, яких тільки в Україні протягом 1945 р. відбулося понад 5 тисяч. Найважливішим заходом року стала Всеукраїнська спартакіада в Києві, присвячена перемозі над фашизмом. Її призерами стали Харківські гімнастка Лідія Красненко та легкоатлети Василь Соха, Поліна Букреєва, Зінаїда Шулякова, Раїса Близнецова. Того ж року в республіці відбулись масові змагання з лижного спорту, на яких Харківська команда здобула перемогу.

Результати відбудови матеріальної бази фізкультури й спорту проявилися вже влітку 1946 р., коли стали до ладу стадіони, обладнані спортзали в деяких вищих і середніх спеціальних навчальних закладах. Уперше після п'ятирічної перерви відкрилася гребна станція. У Центральному парку культури й відпочинку ім. О. М. Горького в Харкові були відновлені тенісні корти, почалося будівництво відкритого басейну. Наступного року більшість спортивних споруд було відбудовано, з'явилися й нові спортивні зали та майданчики, якими жителі користувалися безкоштовно. Відбудова матеріальної бази сприяла відродженню фізкультурного життя. Було підготовлено багато розрядників та інструкторів на громадських засадах. Чималу роль у розвитку масовості фізкультури й спорту відіграло запровадження з 1946/1947 навчального року уроків фізкультури замість військової підготовки для всіх учнів семирічної школи та для дівчат у середній. Усе це створило підґрунтя для майбутніх перемог на спортивних аренах. Найвагомішими досягненнями 1946 р. стали перемоги на чемпіонатах УРСР лижника О. Гризлова, борця Г. Малинки (утримував це звання протягом 9 років), легкоатлета Г. Раєвського (повторив свій успіх і в наступному році) та три рекорди на всесоюзних змаганнях із мотоспорту Н. Скобель. Наступного, 1947 року чемпіонами УРСР стали 26 Харківських спортсменів.

Активізації фізкультурно-спортивної роботи сприяла Постанова ЦК ВКП(б) від 27.12.1948 р. «Про розвиток фізичної культури та спорту». Вона привернула увагу партійних органів до цієї сфери суспільного життя. Під їхнім керівництвом боротьба за масовість фізкультурного руху стала справою не лише ентузіастів і професіоналів, а й усіх керівників підприємств, установ і навчальних закладів. Масовий фізкультурний рух розглядався не тільки як засіб зміцнення здоров'я народу й відволікання молоді від «вулиці», а і як передумова для високорозвиненого спорту, здатного захищати честь країни на європейських і світових змаганнях. У 1949 р. юнаки та дівчата почали виконувати нормативи на значок «Готовий до праці й оборони» (ГПО). У містах працювали фізкультурні колективи. Кількість значкістів ГПО неухильно зростала, що певною мірою було результатом масових приписок, але спортивні досягнення харків'ян також зростали, і це було реальним фактом.  Наприклад, спортивна кар'єра Олега Гончаренка почалася з перемоги у 1947 р. на республіканських змаганнях з велоспорту серед юніорів. У 1951 р. на всесоюзній першості він завоював бронзову медаль. Але найвищих результатів молодий спортсмен досяг в іншому виді спорту — ковзанярському. Перемоги на республіканських та союзних змаганнях забезпечили йому місце у збірній СРСР на світовому чемпіонаті з ковзанярства 1953 р., а воля до перемоги і прекрасна фізична підготовка — золоту медаль. Потім були нові перемоги: тричі на світових і двічі на європейських чемпіонатах. У 1958 р. О. Гончаренко здобув лавровий вінок абсолютного переможця національного, європейського та світового чемпіонатів і став першим харків'янином, занесеним за це до Книги рекордів Гіннеса.

Протягом другої половини 1940-х років у Харкові та області розвивалися й командні види спорту. З 1943 р. відродився футбол, у 1946 р. — баскетбол, волейбол, гандбол, у 1948 р. — хокей. Деякі команди показували високі й стабільні результати. На Спартакіаді УРСР першість завоювала Харківська команда волейболістів, а боксери, гімнасти, велосипедисти, важкоатлети та борці у командному заліку посіли друге місце. Волейбольна команда України, у складі якої грали харків'яни Гафанович, Ломоносов та Горбунов, виборола золоту медаль і звання чемпіонів Спартакіади народів СРСР. Жіноча волейбольна команда республіки, яка складалася здебільшого з Харківських спортсменок, посіла на ній друге місце. Звання Заслуженого майстра спорту був удостоєний харків'янин Е. Лорент, який у змаганнях з автомотоспорту встановив два світові рекорди. Збірна команда України з футболу, у складі якої виступали четверо харків'ян, виграла першість країни.

Особливе місце в історії людства займають Олімпійські ігри. Це змагання найвищого рівня, де перемогу виборюють кращі спортсмени світу. До Другої світової війни спортсмени Радянського Союзу в Олімпійських іграх участі не брали. Перемога СРСР над німецько-фашистськими загарбниками обумовила докорінні зміни в міжнародному олімпійському русі. У 1946 р. президент Міжнародного Олімпійського комітету (МОК) 3. Едстрем поставив питання про участь радянських спортсменів у Олімпійських іграх 1948 року. І хоча питання було вирішено позитивно, радянська збірна участі в цих іграх не взяла через брак часу на підготовку й різні формальності.

Першими для спортсменів Радянського Союзу стали XV Олімпійські ігри, що відбулися у Хельсінкі 19 липня — 3 серпня 1952 року. Вони розглядалися, з одного боку, як своєрідний звіт про розвиток фізичної культури й спорту за роки радянської влади, а з другого, крізь призму «холодної» війни як двобій з лідером капіталістичного світу — США. До складу радянської делегації увійшов 381 спортсмен, серед яких було троє харків'ян: молода гімнастка Марія Гороховська, метальник молота Микола Редькін і штангіст Федір Осика. Олімпійський дебют СРСР був блискучий, хоча формально двобій із США закінчився внічию — обидві команди набрали в неофіційному заліку по 494 очки, розділивши перше місце.

Найкраще виступили радянські гімнастки, показавши майстерність вищого класу. Боротьба за звання олімпійської чемпіонки розгорнулася між двома українськими спортсменками — харків'янкою М. Гороховською та киянкою Н. Бочаровою. Стабільні виступи Гороховської в усіх видах гімнастичного багатоборства (вона завоювала срібні медалі у вправах на колоді, брусах, опорному стрибку й у вільних вправах) дозволили їй набрати кращу суму балів і завоювати звання абсолютної чемпіонки Олімпійських ігор. Н. Бочарова посіла друге місце.

XVI Олімпіада відкрилася 22 листопада 1956 р. у Мельбурні. Вона зібрала 3184 спортсмени з 67 країн і ознаменувалася гострою боротьбою. У неофіційному командному заліку команда СРСР посіла перше місце, набравши 622,5 очка і набагато випередивши США (498 очок). Радянські спортсмени завоювали 37 золотих, 29 срібних і 32 бронзові медалі.

Гідним представником Харкова на мельбурнській Олімпіаді був студент медичного інституту І. Рибак. У суперечку за звання найсильнішого атлета у легкій ваговій категорії вступили 20 спортсменів із 10 країн світу, у т. ч. двоє з Радянського Союзу — Ігор Рибак і Равіль Хабутдінов. Після першого виду класичного триборства лідером став Хабутдінов. Рибак програв йому 15 кг і посів четверте місце. Але невдача не зламала, а навпаки, мобілізувала Ігоря. У наступному виді — ривку — він установив світовий і олімпійський рекорди (120 кг). А золоту медаль олімпійського чемпіона він здобув блискучим виступом у штовханні, подолавши 150 кг. Цей результат, а також сума триборства набагато перевищили олімпійські рекорди. За високі спортивні досягнення І. Рибак у 1957 р. був нагороджений орденом «Знак Пошани». У подальшому Харківські спортсмени брали участь у всіх Олімпіадах і зробили певний внесок у перемоги радянської команди.

Спорт та фізична культура у середині 50 – початку 90-х років

Розвиток фізичної культури і спорту на початку 50-х років набув великого розмаху. На всесоюзних чемпіонатах успішно виступали багаторазові чемпіонки УРСР Харківські волейболістки «Медика», «Спартака», «Науки».

На баскетбольних чемпіонатах України аж до 1950 р. не знала собі рівних досвідчена команда вищого військового училища Харкова. На початок 50-х років паралельно з нею на авансцену все сміливіше почали виходити баскетболісти «Будівельника».

На гімнастичних турнірах вищого рівня спортивну честь Харкова та України в ті роки успішно відстоювали подружжя Микола і Марія Білоконь, чарівна динамівка Л. Красненко, яка була чемпіонкою СРСР у вільних вправах. В унісон з нею виступала і яскрава учениця ветерана В. Бірюкова К. Попова. Чемпіонами СРСР серед акробатичних пар були В. Журавльов та Ю. Шталь. Їх постійними суперниками на республіканській арені були брати М. та Г. Затолокіни.

Після нелегких воєнних випробувань знову сів у сідло велосипеда один з найсильніших шосейників Радянського Союзу В. Букреєв, який постійно перемагав на чемпіонатах УРСР. У 50-і роки його гідним партнером у збірній України став водій ХТЗ М. Плотицин. А на борцівських килимах наполегливо прагнув перемагати Харківський динамівець Г. Малинко. Йому вдавалось завойовувати призи не лише в класичній та вільній боротьбі, але й у самбо. Серед важковаговиків таким же універсалом був могутній ветеран Ф. Бездоля.

До 23 квітня 1951 року, коли Національний олімпійський комітет Радянського Союзу направив до Міжнародного Олімпійського комітету телеграму з проханням прийняти нашу країну в олімпійську співдружність, уже стали до ладу стадіони, відбудовувалися будинки фізкультури, інші спортивні бази. Нарівні з масовими, загальнодоступними змаганнями на них розвернулася робота з підготовки спортсменів найвищого класу. І вже на XV Олімпійських іграх 1952 р. в Гельсінкі, де радянські спортсмени були дебютантами, лідери Харківського спорту заявили про себе на повний голос. Першою в історії вітчизняного спорту абсолютною чемпіонкою Ігор з гімнастики стала М. Гороховська, яка завоювала 2 золоті і 5 срібних медалей. А студент-медик М. Редькін посів престижне п'яте місце в метанні молота.

Через чотири роки в Мельбурні, де проходили баталії XVI Олімпійських ігор, студент медінституту богатир І. Рибак першим з українських важкоатлетів завоював золоту медаль чемпіона, поновивши три з чотирьох олімпійських рекордів у легкій вазі. У тому ж році він став чемпіоном Європи. Разом з І. Рибаком на Олімпіаді 1956 р. стартував і боксер-самородок, багаторазовий чемпіон УРСР у напівсередній вазі Р. Карпов, ім'я якого було добре відоме на всесоюзній арені і за кордоном. Роком пізніше золоті нагороди на європейському чемпіонаті завоювали колеги-земляки Рибака X. Ягли-Огли у напівсередній вазі та М. Рудман — у середній. Обидва неодноразово покращували українські рекорди, але особливо багато національних досягнень у ті роки було на рахунку талановитого динамівця, неодноразового чемпіона республіки та призера чемпіонатів країни Ф. Осипи, який двічі покращував і світові рекорди, успішно виступав під прапором збірної СРСР на міжнародній арені. А в 1958 р. на чемпіонаті світу зі стендової стрільби чемпіонські регалії на круглому стенді першим з радянських спортсменів зі світовим рекордом завоював А. Каплун.

Уже в 50-і роки на льодові доріжки вийшов талановитий скороход-харків'янин О. Гончаренко, який став згодом першим в історії радянського ковзанярського спорту абсолютним чемпіоном світу 1953 р. , а потім ще двічі отримував лаврові вінки чемпіона планети. Республіканські рекорди раз у раз руйнувала Н. Парій, яка декілька років залишалася непереможною на українських чемпіонатах. Гучну славу Харкову у ті і пізніші роки принесли видатні результати в автомобільному спорті конструкторів-самоуків, заслужених майстрів спорту В. Нікітіна та Е. Лорента. На оригінальних машинах власної конструкції вони щорічно покращували всесоюзні рекорди, багато з яких перевищували світові. Студентське конструкторське бюро і лабораторія швидкісних автомобілів у Харківському автомобільно-шляховому інституті отримали в країні широку популярність.

На Олімпіаді 1960 р. в Римі Харків було представлено плавцем-стаєром С. Толстоплетом. Успішніше, ніж він, честь міста і країни на міжнародній арені в ті роки відстоював кремезний М. Ягли-Огли, який багато разів перемагав на важкоатлетичних турнірах найвищого рангу.

У 1964 р., коли на XVII Олімпійських іграх у Токіо дебютував волейбол, у радянській збірній, яка завоювала перший комплект золотих медалей, на головних ролях були харків'яни Ю. Поярков і Ю. Венгеровський. Обидва на багато років зайняли міцні позиції в головній команді країни. Зберігаючи та розвиваючи кращі традиції найстарішої у республіці Харківської школи волейболу, ігровий колектив «Буревісник» протягом багатьох років гідно представляв місто й Україну на всесоюзних чемпіонатах. Честь Харкова на великій арені відстоювали і волейболістки, з якими не один рік працював. «Зірковим» для Харківського футболу став 1961 рік, коли Харківський «Авангард» під керівництвом О. Пономарьова та В. Зуба посів 6 місце в чемпіонаті СРСР.

До того часу у відкритих басейнах стадіону «Динамо» в Харкові, які стали до ладу в 1961 році, зміцніла самобутня школа плавання, що отримала в країні популярність як «школа Кожухів». Її найкраща учениця, багаторазова чемпіонка і рекордсменка СРСР Т. Дев'ятова в Токіо внесла в актив радянської команди бронзову медаль у комбінованій естафеті 4 х 100 метрів. Там же, в японській столиці, відбувся олімпійський дебют чудового Харківського атлета Г. Близнецова, який посів у стрибках з жердиною залікове п'яте місце і встановив черговий всесоюзний рекорд. На токійському помості вперше був названий найсильнішим на планеті могутній вихованець важкоатлетичної школи ХТЗ Л. Жаботинський. Він упевнено переміг серед штангістів важкої ваги, а через чотири роки в Мехіко повторив свій олімпійський успіх.

Реально претендував на місце в олімпійській команді гімнастів талановитий вихованець Миколи Білоконя — Ю. Макурін, який неодноразово виступав під прапором збірної СРСР на великих міжнародних змаганнях. Боролась за місце у збірній і переможниця молодіжної першості Союзу Р. Гаплієвська.

В. Близнецов і Ю. Поярков були серед фаворитів і на наступній Олімпіаді 1968 р. у спекотному Мехіко. Разом із земляком В. Матушевасом Поярков знову отримав золоту медаль, а Близнецов, оновивши і на цей раз всесоюзний рекорд, зайняв пристойне шосте місце. Свою першу срібну олімпійську медаль під мексиканським небом заслужив нападник збірної СРСР з ватерполо динамівець О. Баркалов, який забив у ворота суперників 14 м'ячів. Стати великим майстром йому допомогли Харківські наставники М. Шумаров та Д. Смагоринський. Ім'я Баркалова, двократного олімпійського чемпіона, згодом було занесено до Книги рекордів Гіннеса і до Всесвітньої галереї спортивної слави з водних видів спорту в США.

Рекордною для харків'ян стала Олімпіада 1972 р. в Мюнхені, де золоті медалі чемпіонів разом з О. Баркаловим отримали: вихованка тренера М. Козлова з «Динамо», байдарниця К. Куришко і неодноразовий чемпіон СРСР з велоспорту на треку І. Целовальников. Бронзовими призерами Ігор стали дзюдоїст-динамівець А. Новиков і Ю. Поярков, який підбивав підсумок своїм виступам у великому спорті.

Разом з ними в Мюнхені виступали рекордсмен України у марафонському бігу І. Щербак, талановитий бігун з «Металіста» В. Пантелей, який розпочинав свій спортивний шлях у Золочеві, та його одноклубниця — метальниця списа Н. Маракіна. А у футбольній збірній країни вдало провів свій олімпійський дебют вихованець Харківської школи Ю. Істомін.

На іграх XXI Олімпіади в канадському Монреалі залікові очки в актив радянської команди приніс нев'янучий віце-чемпіон світу С. Кравцов. Разом з ним виступали й одноклубники-динамівці з уславленої плавальної «школи Кожухів»: легендарна чемпіонка та рекордсменка СРСР, відмінниця СШ № 47 Н. Попова та дельфініст О. Маначинський, які брали участь у фінальних запливах.

У 1972 р. ввійшов у дію перший у Харкові закритий 50-метровий плавальний басейн європейського класу «Локомотив», а в Помірках почала діяти перша школа-інтернат спортивного профілю, перед якою було поставлено завдання готувати резерв для великого (професійного) спорту. У 1977 році було введено в дію перший у Харкові легкоатлетичний манеж на стадіоні ХТЗ. Наближалося до завершення будівництво водного Палацу спорту «Спартак», Палацу зимових видів спорту зі стандартною хокейною ареною, басейну «Піонер» і багатозального комплексу «Вища школа». На початок XXII Олімпійських ігор у Москві 1980 р. всі ці об'єкти щонайменше вдвічі розширили базу Харківського спорту, почали давати «продукцію».

У 1976 р. у вищій лізі вітчизняного волейболу досить успішно дебютувала відроджена заново команда Харківської Південної залізниці «Локомотив», яка зайняла пристойне сьоме місце. Її нове народження відбувалося під керівництвом майстра спорту Л. Ліхна, який зумів створити ігровий колектив, що став незабаром найпопулярнішим у місті.

На аренах московських Ігор золоту медаль у командній гонці на треку в Крилатському завоював авангардівець В. Мовчан, а вихованець «школи Кожухів» В. Долгов став бронзовим призером у плаванні на спині на дистанції 100 метрів. Учасником Ігор був і бігун-стаєр із «Металіста» В. Шестеров. Бронзову нагороду олімпійського баскетбольного турніру заробив вихованець Харківського наставника В. Неймана з «Динамо» — В. Жигилій, який розпочав спортивний шлях на Сахновщині.

Однією із сенсацій наступного року була перемога в багатоборстві на чемпіонаті СРСР зі швидкісного бігу на ковзанах харків'янина Є. Солунського з «Авангарда», яку він підкріпив золотою медаллю, отриманою на дистанції 1500 метрів. У 1980 р. Солунський у складі збірної СРСР першим з харків'ян дебютував на XIII зимовій Олімпіаді в американському Лейк-Плесіді. Не менший резонанс у 1982 р. мала перемога його земляка О. Лукстіна на чемпіонаті СРСР з боксу у важкій вазі.

Серед перших у вітчизняному альпінізмі підкорювачів Евересту у 1982 р. були кращі представники провідної в Україні Харківської школи підкорювачів гір — С. Бершов та О. Москальцов. До того ж Бершов, по суті, уперше в світовій практиці здійснив нічне сходження на найвищу вершину планети. У подальшому він виступив як організатор і капітан престижних сходжень на найвищі вершини всіх континентів, які отримали широкий міжнародний резонанс. А в 1983 р. про динамівську школу плавання знову примусила говорити її прима — О. Заславська, яка перемогла в м. Анкарі на Кубку Європи, пропливши стометрівку стилем батерфляй. Тоді ж на чемпіонаті світу з велоспорту в Швейцарії свою першу золоту медаль у командній гонці на 100 км завоював О. Зінов'єв, який на наступному чемпіонаті в Італії повторив свій успіх уже з В. Ждановим. Разом з групою інших відомих гонщиків вони вдосконалювали свою майстерність у популярному Харківському профспілковому центрі «Темп», створеному В. Резваном, який став одним з основних форпостів збірної Союзу.

В 1988 р. «Металіст» уперше в історії Харківського футболу заволодів Кубком СРСР. Після перемоги у 1981 р. в Аргентині на чемпіонаті світу зі стендової стрільби в складі збірної СРСР 20-річний О. Лавриненко буквально увірвався в ряди світової спортивної еліти і завоював перемогу на траншейному стенді. До найбільших турнірів його готував батько, почесний майстер спорту В. Лавриненко, якому Олексій зобов'язаний тим, що п'ять разів піднімався на п'єдестали чемпіонатів світу, а в 1988 р. приймав участь в Олімпіаді в Сеулі.

У великому загоні харків'ян, що виступали на Олімпіаді 1988 р. в Сеулі, золоту медаль в естафеті 4 x 400 м завоювала талановита бігунка Людмила Джигалова. Її одноклубниця із профспілкового легкоатлетичного центру Олена Жупієва в забігу на 10 000 м завоювала бронзову медаль. Нагороду тієї ж якості в командних змаганнях зі шпаги отримав динамівець М. Тишко. Престижні четверті місця посіли: в метанні списа — І. Костюченкова, у бар'єрному забігу на 100 м — її одноклубниця Н. Григор'єва; п'яте місце в груповій шосейній велогонці — В. Євпак з «Колоса». За столом малого тенісу шосте місце в парному розряді посіла О. Ковтун, сьомим у командній шосейній гонці був В. Жданов, десятою в метанні диска — Л. Михальченко. Усі вони у своїх видах спорту входили в число фаворитів, реально претендували на нагороди. Наступним раундом для олімпійців-харків'ян були Ігри 1992 р. в Барселоні. Л. Джигалова знову отримала там золоту медаль в естафеті 4 х 400 м, а в команді гімнастів чемпіоном став Р. Шаріпов.

У перші ж мирні роки у містах відродили традиційні масові змагання з багатьох видів спорту. У Харкові тисячі шанувальників велосипедного спорту брали участь у традиційних гонках на майдані Дзержинського, оточеному з усіх боків руїнами. Тут же, на майдані, відбувалися традиційні осіння і весняна легкоатлетичні естафети, які збирали команди всіх навчальних закладів і промислових підприємств.

У ті роки в міському календарі з'явилися і зовсім нові змагання, що відразу ж завоювали собі популярність. З ініціативи чудового фахівця М. Істоміна тоді вперше були проведені масові змагання аматорів лижного спорту під назвою «Біг патрулів», які відтоді встигли витримати понад піввіковий іспит часом. Величезну популярність у місті і за його межами одержали змагання велосипедистів на приз ХВЗ ім. Г. І. Петровського «Золоті колеса», що стали відмінною школою майстерності для декількох поколінь велогонщиків з великим ім'ям. Не меншу популярність згодом одержав і традиційний Харківський марафон «Визволення», брати участь у якому охоче приїжджають аматори бігу з багатьох сусідніх областей.

Заслужену популярність у шанувальників волейболу мають традиційні Харківські турніри, присвячені пам'яті заслужених майстрів спорту А. Єсипенка і Г. Шелекетіна. Тенісний клуб «Унікорт» на високому рівні проводить ігри традиційного турніру-меморіалу М. Школьника, великий авторитет устиг заслужити і турнір, присвячений пам'яті М. А. Черницької. А на тенісних кортах парку імені Горького десятки шанувальників ракетки вступають щорічно в боротьбу за призи традиційного серпневого турніру, присвяченого Дню визволення Харкова.

Аматори важкої атлетики щорічно розігрують призи турніру, який заснував олімпійський чемпіон, заслужений майстер спорту І. Рибак. А у футболістів особливу популярність має традиційний турнір пам'яті чудового голкіпера М. Уграїцького, що збирає звичайно команди всіх клубів і районів області.

Серію спортивних змагань для всіх бажаючих проводять щорічно шанувальники спортивного орієнтування, а в лижників заслужену популярність завжди мають традиційні естафети на приз відкриття сезону, що збирають сотні команд. Чудовий снайпер І. Герас заснував приз для свого «фірмового» турніру з кульової стрільби, в якому звичайно беруть участь кращі майстри цього виду спорту з Харкова і сусідніх регіонів. Заснувала призи для тих, хто любить велогонки на треку, дворазова чемпіонка світу, заслужений майстер спорту І. Кириченко.

Любителі фехтування щорічно розігрують нагороди турніру, який бере свій початок ще у 1953 році. Він присвячений пам'яті заслуженого майстра спорту П. А. Заковорота — уродженця Куп'євахи, який прославив свого часу Харків на світовій арені. Ще більш популярними тривалий час були змагання з художньої гімнастики, присвячені пам'яті засновниці української школи художньої гімнастики, заслуженого тренера СРСР О. М. Семенової-Найпак, на яких починали своє сходження до вершин світового спорту і такі чудові майстри, як абсолютна чемпіонка Олімпіади в Атланті К. Серебрянська та чемпіонка світу О. Вітриченко, десятки інших «зірок».

ВИСНОВОК

Отже, спорт та фізична культура на Харківщині у ХХ ст. Займали значне місце у культурному житті. З 1922 р. В містах випускалися журнали, газети на спортивну тематику, такі, як, наприклад, “Вестник физической культуры”. Багато письменників описували розвиток спорту у своїх книгах. Спорт став популярним і масовим. Спортивні змагання відвідували тисячі і тисячі вболівальників.

В історію українського спорту харків'яни вписали найяскравіші сторінки. З року в рік росла слава міста Харкова як спортивної столиці України. Після встановлення найвищої відзнаки у спорті “Заслужений майстер спорту СРСР” це звання отримали немало харків'ян – Г. Антамонов, О. Безруков, О. Гончаренко, В. Раєвський та ін. Серед перших був футболіст І. В. Привалов. Чемпіонкою СРСР у вільних вправах була Л. Красненко, в унісон з нею виступила К. Попова. Чемпіонами СРСР серед акробатичних пар були В. Журавльов та Ю. Шпаль. І це далеко не весь перелік досягнень харків'ян. Тож з упевненістю можна сказати, що спорт та фізична культура у ХХ ст. Були невід'ємною частиною життя Харківщини.

Список використаної літератури

1.         Олейник Н. А., Грот Ю. И. История физической культуры и спорта на Харьковщине... - Х., 1994. - с. 78, 297, 346-353, 367.

2.         Харьковчане – учасники Олимпийских игр. - Х., 1981. - с. 3-4.