Реферат: Причини та наслідки голоду 1932-1933 рр.
Зміст
Вступ
1. Причини трагедії 1933 року в Україні
2. Наслідки аграрної політики на селі
3. Трагічна статистика голоду
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Голод 1932—1933 рр. — одна з найбільш трагічних сторінок історії українського народу. Намагаючись нічим не затьмарити “успіхів соціалістичного будівництва”, сталінське керівництво наклало табу на цю тему. Про страшне лихо не дозволялося відкрито говорити, бодай навіть згадувати в газетах, офіційних документах. Зарубіжна ж інформація кваліфікувалася як інсинуації. Згодом категорична заборона перетворилася на політичну установку, ідеологічну догму і набагато пережила своїх творців. Не зруйнувала її і пора хрущовської “відлиги”. Лише з набуттям незалежності України питання про ліквідацію цієї “білої плями” історії, навколо якої не раз кипіли пристрасті набуло своєї актуальності.
Феномен тривалого приховування від громадськості соціального лиха таких гігантських масштабів і наслідків криється перш за все в тоталітарному, закритому характері тогочасної радянської держави, намаганні прикрасити кричущі деформації суспільного розвитку. А слідування давній забороні у післякультівські часи пояснюється надто затяжним вивільненням громадської свідомості з-під впливу догматів сталінщини.
Проте і найсуворіше вето не могло викоренити з пам'яті народу спогади про голод. Розповіді про цю драму передавалися від старших до молодих, знайшли відображення в усних переказах, художніх творах. Страхітлива трагедія голоду на Україні та в інших районах СРСР викликала щире співчуття світової громадськості. Час від часу інтерес до цієї болючої проблеми то згасав, то спалахував з новою силою, досягши апогею на початку 80-х рр., коли широка зарубіжна громадськість відзначала піввікову дату голоду на Україні. За кордоном ця тема породила величезну історіографію та публіцистику, було видано чимало спогадів і документів.
У той же час радянські історики, як і раніше, обходили проблему голоду, або ж усупереч істині спростовували “фальсифікаторські вправи” зарубіжних авторів. Лише у грудні 1987 р. у республіці офіційно визнано, що наприкінці 1932 — на початку 1933 р. були серйозні продовольчі труднощі, “а в ряді сільських місцевостей і голод”. Відтоді вчені, публіцисти вже чимало зробили для висвітлення цієї складної теми, відродження історичної пам'яті про народну драму. З'явилися перші дослідження про її соціально-економічні і політичні передумови, кризовий розвиток, численні людські втрати. Виходять спогади очевидців і жертв голоду. Підготовлено роботи кінодокументалістів. Читач дістав можливість ознайомитися і з зарубіжними публікаціями на цю тему. Проте найцінніші свідчення — документи ще не обнародувані.
Отже, враховуючий цілий спектр історичного доробку з даної проблематики та залучаючи нові джерела ми ставимо за мету визначити основні причини голодомору на Україні, а також охарактеризувати його наслідки.
1. Причини трагедії 1933 року в Україні
У сталінській моделі побудови соціалізму в одній країні домінуючою ланкою була форсована індустріалізація. Роль аграрного сектора полягала в “обслуговуванні” процесу індустріалізації і в збереженні в країні більш-менш стабільної ситуації з продовольством. Тобто сільське господарство мало дати необхідну кількість хліба для експорту та для прохарчування зростаючих промислових центрів і армії, а також забезпечити промисловість необхідною кількістю робочих рук і технічної сировини. Отже, головним результатом колективізації став здійснений індустріальний стрибок, за який заплачено дорогою ціною: жертвами насильницького розкуркулення і голодомору, втратою селянами відчуття хазяїна, тривалими деградацією та дезорганізацією аграрного сектора.
Радянське керівництво, взявши курс на модернізацію промислового потенціалу країни, одразу зіткнулось з трьома проблемами: кошти, сировина і робочі руки для розвитку індустрії. Одержати все це можна було за рахунок селянства, що становило більшість населення. Проте бажаних результатів досягнути одразу не вдалося. Звичні командні методи в економіці спрацьовували погано, і тому провести планову перекачку коштів з аграрного сектора у промисловість шляхом встановлення занижених цін на сільгосппродукцію правлячі кола не змогли. Пропоновані державні ціни часто становили лише 1/8 ринкових, а за таких умов селяни просто відмовлялись продавати свій товар. Вихід із цієї ситуації Ленін побачив у кооперації, яка була звичною традиційною формою селянської співпраці ще з дореволюційних часів, до того ж давала змогу органічно поєднати приватні та державні інтереси. Суть проблеми полягала лише у тім, яким способом у традиційну форму кооперації вкласти новий соціалістичний зміст.
Рішення XV з'їзду ВКП(б) (1927 р.), які ґрунтувались на ленінських ідеях, передбачали повільний, поступовий, добровільний процес кооперації (нагадаймо, що кооперація може бути декількох видів: виробнича, житлова, кредитна, споживча тощо). Але практика соціального будівництва диктувала швидкі темпи та жорсткі методи. Принципова зміна орієнтирів почалася після поїздки Сталіна до Сибіру і застосування надзвичайних заходів під час заготівлі хліба з лютого 1928 р. “Уральсько-сибірський” метод базувався на принципі самооб-кладання, за допомогою якого село фактично розколювалось за майновою ознакою. І хоча після цих подій Сталін твердив: “Розмови про те, що ми нібито скасовуємо неп, запроваджуємо продрозверстку, розкуркулення і т.п., є контрреволюційним базіканням”; — саме з цього часу наростає трансформація кооперації у колективізацію, швидко йде процес фактичного згортання кооперації (нагадаймо, що колективізація — це тільки одна з форм виробничого кооперування).
Сталін і його оточення вважали, що потреби індустріалізації простіше і гарантованіше можна задовольнити, спираючись не на 25—30 млн. індивідуальних селянських господарств, а на 200—300 тис. колгоспів. Отже, фактично визріла думка про кардинальну зміну вектора залежності: не держава мусила залежати від значної кількості неконтрольованих індивідуальних селянських господарств, а сконцентровані у рамках великих спільних господарств селяни повинні були перебувати в залежності від державних структур. До того ж у сталінських планах колективізація — це не тільки зручний засіб забезпечення зростаючого населення міст та армії продовольством, а промисловості — сировиною і робочою силою. Крім цього, вона мала суттєво сприяти зміцненню соціальної бази диктатури пролетаріату: з одного боку, колективізація стимулювала процес пролетаризації селянства, з іншого — разом з індустріалізацією відкривала шлях до ліквідації багатоукладності в економіці.
Восени 1928 р. в Україні було колективізовано менше 4% селянського землекористування — це була слабка опора для здійснення грандіозних сталінських планів. Переходом до політики суцільної колективізації у 1929 р. покладено початок кардинальним змінам у сільському господарстві. У цей період селян почали насильно заганяти до колгоспів. Цей процес викликав протидію з боку заможного селянства, що отримало назву “куркулів”. Тому закономірно, що колективізація супроводжувалась “політикою ліквідації куркульства як класу”. Перша хвиля розкуркулення прокотилася республікою з другої половини січня до початку березня 1930 р. Вона охопила 309 районів, де налічувалося 2524 тис. селянських господарств. За станом на 10 березня під розкуркулення підпало 61 887 господарств, тобто 2,5%.
Селянство чинило опір. Лише з січня по червень 1930 р. в Україні було вчинено 1500 терористичних актів проти представників Радянської влади. У Херсонській, Кам'янець-Подільській, Вінницькій, Чернігівській, Одеській, Дніпропетровській округах відбулись збройні виступи селян. За деякими підрахунками, у 1930 р. в Україні кількість учасників селянських повстань перевищила 40 тис.
Збагнувши, що ситуація наближається до критичної, Сталін 2 березня 1930 р. у “Правді” опублікував статтю “Запаморочення від успіхів”, у якій в “перегинах” процесу колективізації звинувачувалась місцева влада. Вимушене зміщення акцентів у селянському питанні одразу привело до серйозних наслідків — почався масовий вихід селян із колгоспів. За сто днів після публікації статті з колгоспів України вийшло 1594 тис. господарств. Реакцією офіційних властей на такий перебіг подій став курс на поглиблення розколу села та зміна методів примусу. Тих, хто виходив з колгоспів і повертався де індивідуального господарювання, чекали високі податки, їм відводились гірші землі, не повертались худоба і реманент, а колгоспникам держава гаранту вала пільги та кредити. Восени 1930 р. у колгоспах залишилося менше третини селянських дворів. Характерно, що виходили переважно середняцькі господарства, і колгоспи знову стали незаможницькими.
Проте відступ Сталіна тривав недовго — вже у вересні 1930 р. ЦК ВКП(б) розіслав по республіках директивного листа “Про колективізацію”. Зокрема, Україна, відповідно до директив, повинна була подвоїти рівень усуспільнення і протягом 1931 р. в основному закінчити суцільну колективізацію вирішальних сільськогосподарських районів. Ще рішучішими методами і темпами пішов процес розкуркулення. Протягом 1930 р. з України було депортовано близько 75 тис. селянських родин, а з кінця цього року й до червня 1931 р. — 23,5 тис. За роки колективізації було експропрійовано 200 тис. селянських господарств. На жаль, не кращим за долю депортованих було життя тих українських селян, яких обминула хвиля розкуркулення.
У грудні 1932 р. було введено “внутрішній паспорт”, що фактично не давало можливості без дозволу місцевої влади переїхати до міста не лише “куркулям”, але й бідним селянам. Це рішення офіційної влади прив'язувало селянина до землі, практично знову його закріпачувало. Навіть Бухарін називав експлуатацію селянства в СРСР “воєнно-феодальною”. Жахливим ударом по селянству став голод 1932 —1933 рр.
Затиснутому з усіх боків одноосібнику не залишилось нічого іншого, як припинити обстоювати своє право на окреме господарство і написати заяву про вступ до колгоспу. Вже у 1932 р. колгоспи об'єднували майже 70% селянських господарств, 80% посівних площ республіки. Останню крапку в епопеї колективізації було поставлено у сумнозвісному 1937 р., коли в УРСР налічувалося 27,3 тис. колгоспів, які об'єднували 96,1% селянських дворів і обробляли 99,7% посівних площ.
Форсовані темпи і переважно адміністративні методи здійснення колективізації призвели до катастрофічних наслідків — дезорганізації і деградації аграрного сектора на початку 30-х рр., його невпинного сповзання у кризу, свідченням чого є статистика: протягом 1929—1932 рр. в Україні поголів'я великої рогатої худоби скоротилось на 41,8%, коней — на 33,3%, свиней — на 62,3%, овець — на 74%. Річний валовий збір зернових культур в СРСР у 1933 і 1934 рр. становив пересічно 680 млн. ц (найнижчі показники після голодного 1921 р.). У 1933 р. Сталін, намагаючись уникнути економічної катастрофи, відмовився від прискорених темпів індустріалізації і від безрозмірної продрозверстки. За таких умов колгоспи поступово почали виходити з кризи. Від України у державні засіки надійшло у 1933 р. 317 млн. пудів хліба, в 1935 р. — 462 млн., а в 1937 р. — 496 млн. пудів. В результаті у. 1935 р. в містах було скасовано введену в 1928 р. карткову систему, але проблеми в аграрному секторі залишались.
2. Наслідки аграрної політики на селі
Одним із наслідків політики колективізації та хлібозаготівель став голод. Трагедія голоду охопила Україну у 1933 р. Розглянемо як ця трагедія розгорнулась на Чернігівщині.
На початку літа 1931 р. в парторганізаціях Чернігівщини почалася чергова передвиборча компанія, яка нічого суттєвого не принесла. Все вже було знайомо: “Задача перевыборов – проверка генеральной линии партии…”
Поки комуністи розбиралися один з одним, прийшла осінь, а разом з нею стала зникати надія на багатий урожай. В цьому випадку, як відомо, директиви і укази безсилі. Одним словом, що посіяли, те і отримали. Вже в кінці серпня 1931 р. ніжинці відчули на собі результати “більшовицької сівби” – в Ніжині почалися великі перебої з поставками хліба. Міське керівництво приймає наступне рішення:”…Сохранить очередную норму хлеба для служащих и военнослужащих. Полностью снять с пайкового довольствия кустарей, одиночек, рабочих, которые имеют свои приусадебные хозяйства…” важкості з перебоями влада пояснила, в котрий раз, просіками куркулів. А там, де куркулів не находили, то каралися цілі колгоспи і села. Туди припинялася доставка товарів першої необхідності, а голів колгоспів віддавали під суд. Хліб викачували будь-якою ціною і таким чином був виконаний першопочатковий план хлібозаготівлі, але в останню мить він був знову збільшений в декілька разів. Аби його виконати, на села Чернігівщини було направлено додаткові допоміжні загони уповноважених, які діяли дуже жорстоко. При цьому була відкинута соціалістична законність, навіть у тому куцому стані, в якому вона існувала. Як і в роки громадянської війни, її змінила “революційна необхідність”, а точніше, за висловом Ємельянова В.Н. – комуністичний “беспредел”. Так із заяви жительки села Березанки Грицай Є.І. до Ніжинську прокуратури дізнаємося про діяльність уповноважених: “…Явились уполномоченные, искали кулацкую одежду…Сделали обыск, во время которого рубили топором печку… Потом избили моего мужа”. Інший приклад – заява Сірика Я.М. жителя с. Володькова Дівиця:”…Весь мой хлеб забрали, не оставив даже на пропитание. Такая моя судьба. Мне 70 лет, и больше 35 лет я был батраком…, а теперь обречен на голодную смерть и не знаю, что мне делать”.
Завдяки прямому пограбуванню і ця хлібозаготівля 1931 року була виконана, однак це не означало кінець селянських страждань. Вперше план хлібозаготівель був автоматично перенесено на новий 1932 р., і це стало початком великої трагедії народу України – голоду 1933 року.
В села були направлені додаткові загони уповноважених, які забирали хліб у селян будь-якою ціною. Це були карателі в повному значенні цього слова. Перші ознаки голоду на Чернігівщині, які почали проявлятися в 1931 р., ще мало турбували місцеве керівництво, а ось відмова селян, вірніше, їх байдужість, викликало цілий переполох в коридорах влади. На сільських сходах уповноваженим прямо заявлялось: “Хліб відібрали – сіяти не будем”. Всі ці виступи не були пустими фразами, і в цьому місцеве керівництво досить скоро переконалось, провівши чергову перевірку колгоспів на їх готовність до весняної сівби. Наприклад, в Талалаївці з п’яти колгоспів два були мало-мальськи підготовлені до посівної. І вже перед початком весняної посівної на Ніжинщину приходить директива ЦК КП(б)У – “…Нежинский район должен сдать дополнительно по 500 пудов хлеба с каждого села”. Нескладно здогадатися, з якими настроями зустрічали селяни весну 1932 р.
Посівна почалася досить туго. За станом на 21 квітня 1932 р. колгоспами Ніжинщини було засіяно всього 643 га орної землі, а радгоспами ще менше – 23 га. Не допомогло і те, що на НІжинщину була направлена велика партія посівного зерна, селяни відмовлялися сіяти. На 10 травня 1932 р. план по посівній був виконаний лише на 14%, а в деяких колгоспах і того менше – на 10%.
Спеціальним рішенням бюро РПК було створено 15 оперативних участків, в сферу яких потрапило 45 сіл Ніжинщини. Уповноважені на місцях формували спеціальні загони, які силою виводили людей у поле, заставляли їх сіяти.
На початку липня 1932 р. уряд СРСР і ЦК партії прийняли рішення, згідно якого хлібозаготівельний план для України визначався в розмірі 356 млн. пудів хліба. Тривожним набатом біди пролунали цифри плану хлібозаготівлі на Ніжинщині – 3674, 8 тисяч пудів хліба. Всі прекрасно розуміли, що на справі це означає повне витягнення хліба у місцевого селянства. Необхідно відмітити, що деякі секретарі сільських парторганізацій в останній момент намагалися відвести біду від своїх односельчан шляхом заниження плану хлібозаготівель для своїх сіл. Звучали протести і в колгоспному середовищі. Про те, що почалося творитися по селах Чернігівщини, свідчить лист колгоспниці своєму чоловіку – солдату 19 піхотного полку в Ніжині, перехопленого ГПУ: “…Если бы ты знал, что творится в селе. Уже 20 семей выгнали из своих домов. Все забирают до последней нитки и придется пропадать с ребенком на морозе и под забором…”. На окраїні міста Ніжина виставлялися спеціальні комсомольські загороджувальні загони, які не пускали до міст голодних селян, да й самі городяни невдовзі відчули на собі гостру недостатність продуктів харчування і перш за все – хліба. Зате партійне і міське керівництво таких проблем не мали. Для них був відкритий спеціальний, закритий продовольчий розподільник, в якому регулярно отримували продукти 84 чоловіка.
Селяни Ніжинщини, намагаючись врятуватися від голодної смерті, почали красти колгоспний хліб. У відповідь на це – відкриті судові процеси. В грудні 1932 р., коли голод вже у всю гуляв на Ніжинщині, прибув оперуповноважений ЦК КП(б)У Зайцев, який на закритому зібранні партійного активу району цинічно запропонував:”Есть колхозники, которые совсем не работали в колхозах, а хлеб имеют. Они его украли, и этот хлеб надо забрать силой…Нужно навалиться на крестьянина, … применить решительные меры, бьющие по мозгам, иначе хлебозаготовки нам не выполнить”.
Це було сказано тоді, коли люди на Чернігівщині вже сотнями вмирали від голоду. Ось деякі свідчення страшного комуністичного злочину в нашому краї перед своїм власним народом: “Во время голода мешок картофеля на Нежинском базаре стоил 200 рублей, а буханка хлеба – 30 рублей. Служащие получали зарплату примерно 42 – 43 рубля.”
По Ніжину почали розповсюджуватися чутки про людоїдство в селах. Так, Шевченко Василій Дмитрієвич згадував через 30 років після тих подій: “В конце 1932 года меня включили в состав специальной комиссии по расследованию фактов людоедства в селе Куриловка. Там местный милиционер зашел в один из домов. За столом сидели хозяева, а в печі что-то варилось в чугунах. В них оказалось человеческое мясо. Во время допроса хозяева признались, что совершили несколько убийств, а потом варили человеческое мясо, ели его сами и продавали на рынке в Нежине. Когда старший сын хотел заявить о преступлениях своих родителей, то они его зарубили топором, а потом тоже сварили. В подібних умовах судових розборок не було. Людоїдів тайно розстрілювали, а їх будівлі люди палили самі”.
Голодна смерть косила на Чернігівщині усіх підряд, а на сторінках місцевої преси на початку 1933 р. друкувались “переможні рапорти” про виконання плану хлібозаготівель на 100%.
3. Трагічна статистика голоду
Мільйони людей, які загинули у 1933 р. голодною смертю, не могли безслідно розчинитися у часі і просторі. Про них пам’ятають ті, хто вижив, їх діти та онуки. Пам’ять про загиблих зберігає вікова піраміда народонаселення, яка складається із сукупності людей, народжених у кожному році. Великі вищербини у віковій піраміді існуватимуть, доки житимуть люди, народжені у 1933 році і раніше. На чисельність сільських\ жителів, народжених до 1934 р., голодомор позначився сильніше, ніж втрати пі час Великої Вітчизняної війни.
.Доцільно буде проаналізувати попередні оцінки втрат. Здебільшого це не розрахунки, а гіпотези, в яких похибка у кількості жертв голоду вимірюється мільйонами. Проте й такі припущення мають увагу, бо найбільш поширені судження про голод спиралися саме на них.
Одна з перших оцінок належить московському кореспонденту газет “Манчестер гардіан” та “Крісчен сайєнс монітор” Вільяму Чемберліну. Йому у складі групи іноземних журналістів вдалося відвідати Україну й Північний Кавказ. Невдовзі журналіст видав у Бостоні книгу, в якій повідомляв, що голод охопив територію, де проживало 60 млн. чоловік, а число жертв навряд чи може бути меншим, ніж 3 – 4 млн. чоловік.
Англійський журналіст Уолтер Дюранті, кореспондент американської газети “Нью-Йорк таймс”, був обережніший у висловлюваннях та оцінках. Своїх\ гіпотез Дюранті не публікував, але в бесіді з керівником посольства Великобританії заявив, що населення Північного Кавказу і Нижньої Волги зменшилось в результаті голоду на 3 млн., України – на 4 – 5 млн., а загальна кількість померлих прямо чи посередньо через відсутність їжі навряд чи менша від 10 млн. чоловік.
Очевидно, можна обмежитися наведеними гіпотезами, бо всі наступні оцінки здебільшого коливаються в названому діапазоні цифр. Доцільно назвати для повноти картини опубліковані на Заході в різний час свідчення, приписувані радянським політичним діячам або відповідальним службовим особам. Звичайно, слід пам’ятати, що гіпотетичність оцінок у даному разі накладається на гипотетичність самої інформації.
Американець російського походження Адам Тавдул, який був знайомий з М. Скрипником з дореволюційних часів, після поїздки по Україні опублікував у газеті “Нью Йорк амерікен” велику статтю, де, зокрема, писав, що шеф ДПУ УСРР В. Балицький повідомив Скрипнику : у 1933 р. у країні загинуло від голоду 8 – 9 млн. чоловік, і цю цифру як приблизну оцінку доповіли Сталіну. Скрипник у розмові з Тавдулом нібито заявив, що кількість померлих від голоду на Україні і Північному Кавказі перевищує 8 млн. чоловік.
Окремої уваги вимагають результати досліджень американського демографа Сергія Максудова. Вчений аналізував розрізнені дані про народонаселення між переписами 1926 і 1939 рр. І прийшов до висновку, що викликаний голодом і репресіями демографічний дефіцит на Україні становив 4,5 млн., а в межах СРСР - близько 9 млн. чоловік ( у тому числі 5,4 млн. дорослих і 3,6 млн. дітей). Однак дослідник не був переконаний у правильності висновків через низьку якість використаного первинного матеріалу, і вважав їх наймінімальнішими.
Інформаціями з радянських видань на цю тему вичерпується такими фактами. В 1988 р. один із сучасних дослідників історії радянського села В. Данілов опублікував свої судження щодо дискусії про голод 1933 р. у західній пресі, в тому числі - про чисельність жертв. Він негативно поставився до оцінок щодо 7 млн. чоловік і заявив, що більш об’єктивними йому здаються висновки істориків Роберта Девіса і Стівена Уїткрофта – 3 – 4 млн., демографів Барбари Андерсен та Брайана Сілвера – 2 – 3 млн.
Не можна не зупинитися на припущеннях західних спеціалістів, переважно українського походження, про загальні втрати українського населення в УСРР та поза її межами від голоду 1933 р. вони грунтуються на опублікованих даних Всесоюзних переписів населення 1926 і 1933 рр. Так, В. Гришко пише так: “У Росії колективізація та ліквідація куркуля… не вели до катастрофи й голоду. Спостерігалися випадки голодування в окремих районах Волги та Уралу серед селян, розорених колективізацією, але ці випадки далекі від катастрофічних. Голод 1933 р. на Україні – наслідок особливої політики щодо України та українців у інших частинах СРСР. За найбільш обережними оцінками, заснованими на аналізі радянської статистики, жертви голоду в Українській РСР становлять 7,5 млн. українців, з яких 4,8 млн. вмерли від голоду в один рік (1932 – 1933), а кількість , що залишилася, становить втрату природного приросту українського населення за цей період. Загальні втрати українського населення по СРСР в цілому становлять для цього періоду 8,1 млн. чоловік.
Іншої позиції дотримувався Р.Конквест. хоч Конквест спирається на дані перепису 1939 р., він підходить до них критично і замість офіційної узагальнюючої цифри – 170, млн. чоловік – користується зменшеною – 167,2 млн., яку розрахували деякі західні демографи. Чисельність українців у складі населення країни за переписом становить 28070 тис. (проти 31195 тис. за переписом 1926 р.), відповідно зменшується. Для такої корекції обрано принцип пропорційності національних груп, хоча Конквест визнає, що події 1933 р. найтяжче позначилися на території, заселеній переважно українцями. Згідно з питомою вагою українців у всьому населенні країни чисельність українського населення на початок 1939 р. зменшено до 27540 тис. чоловік. Далі прогнозується гіпотетичне зростання чисельності українців у нормальних умовах за 1926 – 1938 рр. – близько 38 млн. чоловік. Дефіцит населення визначається як різниця між скоригованою кількістю українців за переписом 1939 р. і розрахунковою прогнозованою оцінкою – близько 10,5 млн. чоловік. Конквест допускає, що в цьому дефіциті 1,5 млн. припадає на ненароджених дітей, отож дійсний дефіцит становить 9 млн. чоловік.
Одержана таким чином цифра не трактується ним як фактична кількість смертей від голоду. Дослідник вважає: під час проведення перепису 1939 р. на українців, котрі проживали поза межами своєї республіки, здійснювався тиск, щоб вони реєструвалися як росіяни. Посилаючись на радянського етнодемографа В. Козлова, він твердить, що багато колишніх українців так і вчинили. Щоправда В.Козлов у своїх працях говорить про природну, а не примусову асиміляцію.
Якщо припустити, пише далі Коонквест, що 2,5 млн. українців за межами УСРР зареєструвалися як росіяни, то з 9 млн. залишається 6,5 млн. чоловік дійсно померлих. Якщо вважати, що 0,5 млн. померлих під час розкуркулення 1929 – 1932 рр., то на 1933 р. припадає 6 млн. чоловік: на Україні 5 млн., на Північному Кавказі - – млн. Нарешті, заключний висновок Конквеста теж грунтується на припущенні: оскільки число неукраїнців, що померли від голоду, сягає щонайменше мільйона, загальна кількість голодних смертей серед українців у СРСР дорівнює, за мінімальними оцінками, семи мільйонам.
З усього сказаного випливає, що демографічні наслідки голоду можуть бути визначені з високим ступенем точності тільки на матеріалах Всесоюзного перепису населення у січні 1937 р. Зрозумівши це, Сталін застосував свою безмежну владу, щоб стерти цей перепис з людської пам’яті. Однак в архівах статистичних органів деякі сліди репресованого перепису залишалися. Вони тепер стали доступні для дослідників і дають змогу привідкрити завісу над найстрахітливішим злочином сталінщини – голодомором 1933 р.
Висновки
Важко знайти ті слова, щоб описати глибину трагедії Великого Голоду, який залишив невигойну рану на тілі нації, деформувавши навіть її генофонд.
Не підлягає сумніву, що Україна була важко уражена голодом у 1932 – 1933 рр. українська та радянська влада знали про страшну нестачу продуктів для населення. Знаючи про драматичне становище на Україні, радянська влада утрималась від будь-якої допомоги до літа 1933 року. Вона дозволила голоду охопити Україну, що вело до усе більших і більших спустошень протягом десяти місяців, не проводились дії задля усунення важких наслідків.
Радянська влада вживала різних заходів юридичного характеру, які збільшували страшні наслідки голоду, перекриваючи будь-який доступ людей до продовольства і забороняючи залишати регіон, уражений голодом.
Додамо також, що радянська влада на той час заперечувала існування голоду на Україні і що, не дивлячись на усі докази протилежного, продовжувала заперечувати голод протягом п’ятдесяти років. Ніхто не сказав стільки слів про інтернаціоналізм, братство народів і загальнолюдське щастя, як більшовики, лідери комуністичної партії. Це – загальновизнаний факт. Проте ніхто і не знищив більше людей, ніж більшовицький режим, з вини якого у тридцять третьому матері їли своїх дітей.
Список використаної літератури
1. Голод 1932 – 1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – К., 1990.
2. Емельянов В.Н. Коллективизация на Нежинщине (Хроника событий). – Нежин, 2001.
3. Іоффе С.Н. З історії колективізації сільського господарства в районах українського Полісся //Український історичний журнал. – 1965. – №2. – С. 94 – 96.
4. Кульчицький С. Колективізація на Україні //Золоті ворота. – 1993. - №4. – С. 33 – 40.
5. Социалистическое строительство на Черниговщине, 1921 – 1941. Сборник документов и материалов. – К., 1983.