Курсовая работа: Проблема абсолютизму в Росії

Вступ

Розділ 1. Особливості російського абсолютизму та його відмінність від західноєвропейського

1.1 Основні підходи до дослідження російського абсолютизму в історіографії

1.2 Основні риси російського абсолютизму та його відмінність від західноєвропейського

1.3 Передумови і особливості розвитку абсолютизму і Росії

Розділ 2. Реформи Петра і та їх роль у розвитку абсолютизму в Росії

2.1 Статус російського монарха

2.2 Реформи центральних органів влади і управління

2.3 Інститут фіскалів і прокуратури та колегії

2.4 Церковна реформа

Розділ 3. Абсолютизм у Росії в другій половині XVIII століття

3.1 Освічений абсолютизм за правління Катерини ІІ

3.2 "Наказ". "Покладена комісія" 1767 р.

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Абсолютизм характеризується наступними основними ознаками: зосередження законодавчої, виконавчої і судової влади у руках спадкоємного монарха; право монарха розпоряджатися податковою системою і державними фінансами; наявність розгалуженого чиновницько-бюрократичного апарата, що здійснює від імені монарха управлінські, фінансові, судові й інші функції; централізація, уніфікація й регламентація державного і місцевого управління, територіального розподілу, наявність постійних армії і поліції; регламентація всіх видів служб і станів. В епоху абсолютизму припинялося або губилося колишнє значення органів, типових для передуючої абсолютизму станово-представницької монархії, ставали усе більш проникними міжстанові перегородки. Державна влада одержала значну самостійність стосовно суспільства, у тому числі до верхів пануючих прошарків.

Абсолютизм у Росії сформувався наприкінці XVII - початку XVIII ст. У цей час значно підсилилася роль дворянства, сформувалося купецтво, припинилося скликання земських соборів, зменшилося значення аристократії, була усунута приказна система управління і створені дворянсько-бюрократичні установи: сенат, колегії, місцеві органи влади, церква підлегла державі, організовано регулярні армію й флот й ін., що привело до перетворення Росії в чиновницько-дворянську монархію с необмеженою владою імператора.

Абсолютизм у Росії опирався ще більшою мірою, ніж у країнах Західної Європи, на дворянство, а також на бюрократію. В окремі періоди Абсолютизм у Росії приймав форму так званого освіченого абсолютизму.

Актуальність дослідження. У ХХ столітті перед історичною наукою постало багато актуальних проблем, серед них відродження інтересу до політичної історії з виділенням нових напрямків та аспектів дослідження: проблем ґенези правової, класової, національної держави, змісту політичної влади, засобів її самопред’явлення.

В цьому контексті представляє інтерес абсолютизм епохи раннього нового часу. Абсолютизм належить до тих небагатьох проблем, інтерес до яких з боку наукових кіл навіть з плином часу не лише не зменшується, але, навпаки, виявляє стійку тенденцію до зростання. Історики завжди звертали погляди у бік політичної історії Росії. Винятковий інтерес до її вивчення зумовили багатовікова еволюція державно-правових конституційних структур та спадкоємність в розвитку політичних інститутів.

З наукової точки зору, характеристика структури та діяльності державних установ раннього абсолютизму в цілому дозволяє прослідкувати процес формування політики абсолютистської держави, поглибити розуміння ролі адміністративно-юридичних та соціально-політичних інститутів, їх взаємовідносин з монархом, на етапі становлення, форми правління, що одержала назву абсолютної монархії: дослідження цього явища безперечно має практичну значимість. Його результати, узагальнюючи історичний досвід, допомагають аналізувати й прогнозувати розвиток сучасних структур влади. Усе вищенаведене і зумовило вибір теми курсового дослідження: «Проблема абсолютизму в Росії».

Об’єктом дослідження є суть та специфіка феномену абсолютизму в Росії.

Предметом дослідження є дослідження абсолютизму та його проявів в контексті дослідження особливостей функціонування його, як політичного режиму у Росії.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють кінець XVII - початок XVIII ст., і зумовлюють, виникнення, розвиток, та завершення політичної доби абсолютизму у Росії.

Мета дослідження: розкрити сутність системи правління, що сформувалась в Росії наприкінці XVII - початку XVIII ст., на основі комплексного аналізу структури та діяльності основних інститутів публічної влади, визначити її характер та еволюцію, яку зумовлювало співвідношення влади: король/королева — державні органи управління. Для досягнення мети в ході курсового дослідження передбачається вирішити такі дослідницькі завдання:

-          охарактеризувати основні підходи до проблеми російського абсолютизму в історіографії;

-          дати визначення та характеристику абсолютизму, як політичному режиму;

-          вивчити основні особливості російського абсолютизму та його відмінності від західноєвропейського;

-          визначити та проаналізувати передумови, основні етапи становлення та особливості розвитку абсолютизму у Росії, як політичного режиму;

-          встановити політику Петра І, в контексті російського абсолютизму;

-          дослідити державницьку діяльність Катерини ІІ, як основної представниці режиму російського абсолютизму.

Ступінь наукової розробки обраної проблематики. У вивченні абсолютизму в Росії XVIII століття особливої уваги заслуговують праці В.О. Ключевського, учня С.М. Соловйова. [25] Задум Ключевського В.О. полягав у тому, щоб розвінчати офіційно створену апологетику «матері батьківщини» і показати істинну роль Катерини в апогеї кріпосництва. Далі В.О. Ключевський послідовно розкривав, як, у чиїх інтересах здійснювався «початок» у створенні «правової держави» і у чому полягала в цьому процесі роль самої імператриці. [25]

Ще більш спірна точка зору була висунута А.Я. Аверхом, зачинателем дебатів про сутність російського абсолютизму, які в 70 роках пройшли на сторінках журналу «Історія СРСР». [2] На думку А.Я. Аверха, абсолютизм виник й остаточно затвердився при правлінні Петра І. [2, 82]

Спірним було питання про час виникнення бюрократії. На думку М.І. Павленко, бюрократія в Росії бере початок із часу оформлення абсолютизму.[37], [38], [39] На сучасному етапі проблему російського абсолютизму досліджують Захаров В.Ю., [21], [22] Кодан С.В., [26] Козлова Н.В., [27], [28] Писарькова Л.Ф., [41] Проценко Ю.Л., [43] Савицький В.Д.,[47] Сорокин Ю.А. [53], [54]

Практичне значення отриманих результатів зумовлене можливістю використання положень дослідження у подальшому дослідженні історії суспільно-політичних процесів в Росії, з погляду визначення суті їхніх політичних режимів. Це дає підстави використовувати результати дослідження під час написання наукових, дипломних та бакалаврських робіт, теми яких стосуються даної проблематики у вищих навчальних закладах, а також у підготовці статей та аналітичних доповідей.

Структура курсової роботи зумовлена необхідністю досягнення визначених мети та завдань дослідження. Робота складається зі вступу, 3 розділів, 9 підрозділів, висновків. Список використаних джерел охоплює 66 найменувань.

В 1660-1670-х рр. у Росії відбувається перехід від станово-представницької монархії до необмеженої, котра завершується за правління Петра I. Нова форма правління йменується двома термінами: абсолютизм і самодержавство.

Довгий час вони розглядалися як слова синоніми, що позначають одне й теж — необмежену монархію. Однак в 1960–1970-і рр. у радянській історіографії вибухнула багаторічна дискусія про співвідношення цих понять. У центрі уваги виявилося питання про ступінь застосовності марксистської концепції абсолютизму до соціально-економічних і політичних реалій Російської імперії XVIII–XIX ст.

Загалом концепція К. Марка й Ф. Енгельса про абсолютизм говорила, що абсолютні монархії виникають у країнах Західної Європи на перехідному етапі від класичного феодалізму до раннього капіталізму, коли у зв'язку з розвитком товарно-грошових відносин відбуваються серйозні зміни в соціально-економічному базисі. З переходом від натурального господарства до товарного падає економічне, а значить і політичний вплив земельної аристократії (великих феодалів) і, навпаки, зміцнюють позиції міської буржуазії, що зароджується, що веде до серйозних змін у структурі політичної надбудови. Виникає ситуація своєрідної рівноваги, коли нові буржуазні відносини ще остаточно не дозріли, а старі феодальні вже не були пануючими. [21, 25]

Сформованою ситуацією скористалися багато європейських монархів XVI–XVII ст. Прагнучи звільнитися від опіки й претензій великих феодалів, вони стали опиратися на союз дрібного служивого дворянства й третього стану (городян), зацікавлених у сильній центральній владі. [21, 26]

Такім образом, виникнення абсолютних монархій розглядалося Марксом й Енгельсом як закономірна зміна політичної надбудови у зв'язку зі змінами соціально-економічного базису. Головною соціальною опорою абсолютних монархій країн Західної Європи були дрібні дворяни й городяни, а політичною опорою - бюрократичний апарат й армія. При цьому абсолютні монархи аж ніяк не сліпо виконували побажання своєї двоякої соціальної опори. Навпаки, використовуючи протиріччя між дворянством і третім станом, вони стали мистецьки використовувати їх, прагнучи до все більшого зміцнення власної влади. Тим самим виникла тенденція до відносної самостійності абсолютної монархії від своєї соціальної опори в широкому змісті (служиве дворянство й городяни).

Що стосується необмеженої монархії в Росії, то, зважаючи на все, Маркс й Енгельс не бачили в ній подібності із класичним європейським абсолютизмом і схилялися до того, щоб віднести російське самодержавство до так званої азіатської форми правління по типу Османської імперії, Персії й т.д., заснованої на пануванні натурального господарства, общинному землекористуванні й перевазі державної, а не приватної власності на землю. [21, 26] З іншої сторони Маркс і Енгельс відзначали, що при правлінні Петра I російське самодержавство еволюціонувало від старих азіатських форм правління до європейського абсолютизму, зберігаючи, проте, риси східного деспотизму, оскільки зберігався общинний устрій села й, у значній мірі, натуральне господарство.

Таке неоднозначне трактування класиками марксизму російського самодержавства й привели до дискусії про те, що ж таке російський абсолютизм — особливий вид абсолютної монархії західного типу або східна деспотія?

З позицій сьогоднішнього дня видно, що дискусія про природу російського абсолютизму носила багато в чому схоластичний характер і часто зводилася до коментування висловлень Маркса, Енгельса і Леніна (часто досить неоднозначних і суперечливих) по даному питанню. На жаль, учені споконвічно були змушені діяти у вузьких рамках пануючої ідеології і тому обговорення часто зводилося до того, хто виявить більшу ерудицію й спритність в оперуванні цитатами з робіт класиків марксизму. Зрозуміло, їх (класиків) думка вважалася істиною в останній інстанції.

Проте, незважаючи на зазначені вище складності, дискусія в цілому виявилася досить плідною. У науковий оборот був введений значний масив нових джерел, визначені основні підходи до виявлення соціальної й політичної сутності російського абсолютизму, етапів його становлення й розвитку.

Думка учасників дискусії із приводу природи російської необмеженої монархії розділилися. Меншість учених на чолі з Н.П. Павловою-Сильванською доводили наявність у російському абсолютизмі ознак східної деспотії, посилаючись насамперед на ряд висловлень К. Маркса, Ф. Енгельса й Г.В. Плеханова.[40, 217] Схожої позиції дотримувався й А.Н. Чистозвонов. У статті «Деякі аспекти проблеми генезису абсолютизму», що носила порівняльно-історичний характер, він висловив думку про існування двох типів абсолютизму — класичного європейського (наприклад, Франція Людовика XIV) і азіатського (або напівазіатського). До останнього типу він відніс абсолютизм в Іспанії і Росії. При цьому посилався, насамперед, на висловлення Маркса, який, аналізуючи політичний лад в Іспанії XVII–XVIII ст., відзначав наступне: «Абсолют таким чином, абсолютна монархія в Іспанії, що мала лише чисто зовнішню подібність із абсолютними монархіями в Європі, взагалі повинна бути віднесена до азіатських форм правління». На думку Чистозвонова, Маркс і Енгельс відносили до іспанського варіанта абсолютизму й російський абсолютизм. [62, 46] При цьому абсолютизм вони розглядали у формально-юридичному змісті як необмежену монархію, підрозділяючи її, як мінімум, на два різновиди — абсолютні монархії Європи і азіатські форми правління. Приблизно такої ж позиції дотримувався й А.Я. Аврех . [2, 82]

І Павлова-Сильванська, і Чистозвонов, і Аврех виділяли наступні риси російського абсолютизму, які зближали його, на їхню думку, з азіатською деспотією: перевага не правових методів керування суспільством і, насамперед, особистої сваволі монархів; перевага державної власності на землю й общинне землекористування; нерозвиненість у Росії XVII-XVIII ст. третього стану, а звідси, винятково дворянський характер російського абсолютизму.

Однак більшість учених, що приймали участь у дискусії, цю позицію не підтримало. А.Л. Шапіро, М.І. Павленко, А.Н. Сахаров, А.М. Давидович, Ю. Ю. Титов й ін. доводили, що Маркс мав на увазі не різні типи абсолютизму, а регіональні особливості абсолютної монархії як єдиної форми правління. [64, 69], [39, 118], [48, 110], [17, 58], [58, 107] На їхню думку, Росія пройшла ті ж етапи в становленні монархії, що й країни Західної Європи. Інша справа, що через вплив монголо-татарського ярма Росія, по-перше, стадіально відстала від передових країн Західної Європи, як у соціально-економічному, так і політичному плані, таким чином перетворившись у країну яка розвивається, і, по-друге, тривала залежність від Золотої Орди сприяла сприйняттю багатьох рис східної політичної системи (незначна роль права в управлінні країною, перевага особистої сваволі правителя й т.д.). При цьому зверталася увага на те, що ті риси, які було прийнято вважати проявами східного деспотизму, виявляються тією чи іншою мірою і у практиці більшості західноєвропейських абсолютних монархій. Наприклад, у період правління у Франції Людовика XIV особиста сваволя монарха відігравала значну роль у визначенні внутрішньої й зовнішньої політики. Так що навіть теоретично поділ понять на абсолютизм і східну (азіатську) деспотію досить умовний. Після західницьких реформ Петра I російський абсолютизм за зовнішньою формою остаточно зближається із західноєвропейським абсолютизмом .

Що ж стосується питання про співвідношення понять «абсолютизм» і «самодержавство», то воно вирішувалося з позицій їхньої рівнозначності. При цьому вищезгадані вчені посилалися, насамперед, на роботи В. І. Леніна, у яких самодержавство, абсолютизм і необмежена монархія розглядалися як синоніми[22, 16] .

У кожному разі, представники обох підходів прийшли до висновку, що російський абсолютизм мав ряд особливостей, які відрізняли його від західноєвропейського абсолютизму. По-перше, у російського абсолютизму була інша соціальна база. Якщо в Західній Європі абсолютизм виник на стадії рівноваги дворянства й буржуазії, то в Росії абсолютистський режим опирався винятково на дворянство, тому що буржуазії, у західному змісті цього слова, у Росії XVII–XVIII ст. майже не існувало. По-друге, у Росії влада монарха в меншому ступені опиралася на закон, і більшою мірою — на особисту сваволю, насильство, тобто на не правові засоби. Хоча, починаючи з Петра I, співвідношення поступово міняється в протилежному напрямку і монархія як би «обростає» правовими засобами здійснення свого панування.

При визначенні понять «абсолютизм» і «самодержавство» більше вірним є формально-юридичний підхід. Відповідно до нього і абсолютизм, і самодержавство є синонімами понять «необмежена монархія». У цьому змісті російське самодержавство є різновидом необмеженої, тобто абсолютної монархії. Отже, поняття «російський абсолютизм» (самодержавство) цілком порівнянне з такими поняттями як «французький абсолютизм», «іспанський абсолютизм» і т.д.

Інша справа, що російський абсолютизм виник на іншій соціальній основі, ніж у Західній Європі. Через нерозвиненість буржуазних відносин у Росії рубежу XVII-XVIII ст. (коли й відбулося остаточне формування ознак абсолютної монархії) ніякої рівноваги між дворянством і буржуазією не існувало. Абсолютизм у Росії виник в основному під впливом майже винятково зовнішньополітичного фактору, а звідси й опорою був тільки один служивий стан (дворянство). Постійна зовнішня небезпека вимагала сильної центральної влади й швидкого прийняття рішень на вищому рівні. Однак паралельно діяла і інша тенденція, обмежувальна. Стара земельна аристократія (боярство), опираючись на сильні економічні позиції, природно прагнула впливати (як мінімум) на прийняття політичних рішень, а по можливості, і брати участь у цьому процесі. До того ж усе ще зберігалися й продовжували діяти старі вічові традиції (по суті, прямого народовладдя), які тягнулися ще від часу існування Давньоруської держави й Новгородської республіки, і виразилися в створенні й діяльності Земських Соборів (1549-1653 р.). По суті, вся друга половина XVI ст. і перша половина XVII ст. пройшла під знаком боротьби цих двох тенденцій у політичному розвитку Росії. Причому, довгий час результат цієї боротьби був неясний, верх по черзі брала то одна тенденція, то інша. При правлінні Івана Грозного і у роки правління Бориса Годунова, здавалося, перемогла абсолютистська тенденція, спрямована на максимальну концентрацію владних прерогатив у руках монарха. Однак під час Смути і у часи правління Михайла Романова (1613-1645) взяла гору обмежувальна тенденція, різко підсилився вплив Боярської Думи і Земських Соборів, без санкції яких той же Михайло Романов фактично не прийняв жодного закону.

Переломним моментом, який привів до перемоги абсолютистської тенденції, стало, встановлення в Росії кріпосного права, яке завершилося в 1649 р. Основний наслідок цього вкладався в тому, що після остаточного юридичного оформлення кріпосного права, дворянство виявилося в повній залежності від центральної влади в особі монарха, яка тільки одна і могла забезпечити панування дворян над селянами й утримувати їх у покорі. По суті, це був один з переломних моментів в історії Росії. Адже кріпосне право було встановлено державою під прямим натиском дворянства (особливо середнього й дрібного) заради забезпечення їм мінімального рівня доходів. Але в обмін дворянству довелося відмовитися від претензій на пряму участь у справах управління державою і визнати себе в якості не більш ніж слуг монарха. Така виявилася плата за «зроблені послуги» з боку монархічної влади. [21, 32]

Дворяни одержали владу над селянами й постійний рівень матеріальних доходів в обмін на відмову від домагань на участь у державному управлінні «на рівних» (або «майже на рівних») з государем. Недарма, майже відразу за юридичним оформленням кріпосного права (1649 р.) пішло припинення скликань Земських Соборів (останній з них у повному складі був скликаний в 1653 р.).

Отже, вибір був зроблений, і заради своїх економічних інтересів російські дворяни пожертвували інтересами політичними. Абсолютистська тенденція перемогла. При цьому введення кріпосного права привело і до ще одного наслідку, а саме: через відсутність нормальних умов для розвитку (зник, наприклад, ринок вільної робочої сили) різко загальмувалося формування буржуазних відносин. Тому і буржуазія в Росії довгий час не складалася в окремий клас суспільства зі своєю соціальною психологією, вимогами й т.д. Їй просто нівідкіля було узятися. Тому й соціальна опора в російської абсолютної монархії, яка формувалася, на відміну від країн Заходу, могла бути тільки однією — дворянською. Якою вона, цілком закономірно, і стала.

Другою яскраво вираженою особливістю російського абсолютизму стало його відношення до права і закону. У співвідношенні правових і не правових засобів здійснення влади в Росії, вибір був однозначно зроблений на користь не правових. Основним методом управління стала особиста сваволя монарха і його оточення. Це пішло ще із часів Івана Грозного, і в XVII столітті, коли відбувся остаточний перехід від станово-представницької монархії до абсолютної, мало що змінилося.

Особиста сваволя завжди ставилася в главу кута. Звичайно, можна на це заперечити, що існувало ж Соборне укладення як загальнодержавний звід законів. Але на практиці ні монарх (будь то Олексій Михайлович або Петро I), ні вищі чиновники вимогами законів не керувалися, не вважали себе ними зв'язаними.

Звичайно, не можна заперечувати, що в період правління Петра I закони приймалися в досить великій кількості і зачіпали майже всі сфери управління (Генеральний регламент, регламенти колегій, Військовий Артикул, Табель про ранги). Однак призначалися вони винятково для підданих, сам же монарх і близько не вважав себе зв'язаним законами. Практика прийняття політичних рішень при правлінні Петра I мало чим відрізнялася від епохи Івана Грозного. Воля монарха як і раніше розглядалася як єдино можливе джерело влади.

При цьому, не можна сказати, що Росія вуж дуже сильно відрізнялася в цьому змісті від країн Заходу. Та ж сваволя і волюнтаризм повною мірою застосовувався у Франції Людовиком XIV, що вважається класичним абсолютним монархом. Чого варті хоча б сумно відомі чисті проскрипційні бланки з підписом короля, куди чиновники поліцейського відомства за своїм розсудом могли вписати будь-яке прізвище, власник якого відразу без усякого суду виявлявся в Бастилії.

Інша справа, що при всіх протиріччях розвиток західноєвропейських абсолютних монархій пішло по шляху усе більше активного використання правових засобів при регулюванні різноманітних суспільних відносин. Поступове співвідношення між особистою сваволею й законом стало зміщатися убік останнього. Сприяло цьому кілька факторів, головним з яких було усвідомлення монархами того простого факту, що управляти державою набагато легше, якщо якнайбільше сфер суспільних відносин урегульована чіткими і ясними правовими нормами. По-друге, застосування волюнтаристичних методів управління державою, активне особисте втручання в усі сфери життя мають на увазі наявність певних особистісних якостей у монарха: високий інтелектуальний рівень, сила волі, енергійність і цілеспрямованість і т.д. Однак, порівняльний аналіз положення справ у Росії і Європі XVII–XVIII ст. показує, що більшість абсолютних монархів того часу, мало чим нагадували за своїми якостями Людовика XIV, Петра I або Фрідріха II. Отже, у силу своїх обмежених здатностей вони чисто фізично не могли ефективно застосовувати особисту сваволю в справах управління державою. До того ж волюнтаризм все-таки вимагає певної частки творчості, а із цим у більшості монархів того часу були явні проблеми. Набагато простіше було управляти в «автоматичному режимі» на основі норм і правил, що дісталися в готовому виді від попередників. Ну а те, що було ще не врегульоване, було передовірено врегулювати бюрократичному апарату.

1.3      Передумови і особливості розвитку абсолютизму і Росії

Час виникнення абсолютної монархії на території Росії – друга половина XVI століття, а остаточне її оформлення – перша чверть XVIII століття. Історично-правнича література не дає однозначного розуміння абсолютизму. До таких спірних питань необхідно віднести наступне: класова сутність абсолютизму, його соціальна база, причини утворення абсолютизму, співвідношення понять абсолютизму й самодержавства, час виникнення абсолютизму і етапи його розвитку, історична роль абсолютизму в Росії.

Як сказано вище, Російська держава мала як загальні з іншими державами, так і специфічні причини виникнення абсолютизму, які зложилися в силу територіальних, внутрішньо- і зовнішньополітичних особливостей. Наприклад, А.Н. Сахаров відзначає, що «історичний фактор – протиборство між селянством і класом феодалів у період зародження буржуазних відносин у країні не є основним у становленні російського абсолютизму в другій половині XVII століття. Одним з істотних факторів утворення абсолютизму в Росії є зовнішньополітичний фактор». [48, 112] Н.І. Павленко писала: «Особливість російського абсолютизму полягала в тому, що він виник на базі протиборства сил усередині одного класу, тобто між дворянством і боярством». [38, 29]

Епоха XVI- XVII століть була переломним етапом не тільки для Європи, але і для Росії. У межах цих двох сторіч, коли йшла підготовка абсолютизму, можна виділити два етапи: XVI століття – поч. XVII століття – початок нового періоду російської історії. Обидва етапи відзначені селянськими війнами – перша затримала розвиток абсолютизму, а друга була чинником його створення.

Середина XVII століття – це період початку формування буржуазного суспільства, період абсолютизму. Важливою причиною виникнення абсолютизму в Росії був економічний розвиток країни в XVI- XVII століттях. У цей період екстенсифікується сільське господарство через розширення посівних площ і посилення кріпосного гніта; відбувається спеціалізація районів на виробництві певних сільськогосподарських продуктів. Помісна форма землеволодіння сприяє розкладанню натурального господарства – замість продаваних на ринках продуктів сільського господарства поміщики купували вироби західноєвропейських мануфактур і предмети розкоші. Однак, такого роду ринковими зв'язками були охоплені далеко не всі вотчини: лише великі землевласники мали можливість створювати багатогалузеве господарство, організовувати промисли й збувати товарні надлишки не тільки на внутрішньому, але й на зовнішньому ринку. Тобто, у Росії починається процес первісного нагромадження капіталу, хоча, на відміну від Англії, він протікав у феодальній формі — багатства накопичувалися у великих землевласників.

Феодально-кріпосницькі відносини створювали обмежені можливості для розвитку торгівлі, оскільки феодальне господарство засноване на дрібному селянському натуральному господарстві, що не було високопродуктивним. Існування старих аграрних відносин при виникненні нових форм буржуазної держави — одна з основних особливостей російського абсолютизму. «Абсолютизм виник і розвивався в спеціальних умовах існування кріпосного права й сільської громади, підданої вже значному розкладанню». [42, 65]

Однією з важливих передумов формування абсолютизму виявилася соціальна сфера. Властиво економічні зміни в житті суспільства не визначають розвитку форм державності, економічним змінам відповідають зміни в соціальній структурі суспільства, і насамперед у вигляді панівного класу — класу феодалів. Затвердження в XV-XVI століттях помісної форми землеволодіння висунуло дворянство, а в XVII столітті зміцнилися позиції купецтва. Із середини XVII століття перетерпіли зміни права феодалів на землю: Укладення 1649 року закріпило зближення маєтків з вотчинами в частині прав по обміну маєтків; в 1674-1676 роках за відставними служивими людьми, спадкоємцями поміщиків був визнаний продаж маєтків. На тлі економічних змін відбувався процес станової консолідації феодалів (боярства і помісного дворянства). Всі категорії приватновласницьких селян зливалися в основну масу кріпосного залежного селянства.

В XVII столітті відбувається зростання ролі помісного господарства в економіці країни і відповідно підйом політичного значення дворянства. У період становлення абсолютизму, монарх опирався на дворянство в боротьбі з боярською й церковною опозицією, яка виступала проти посилення царської влади. Абсолютизм робив все, щоб консолідувати клас феодалів, зміцнити тим самим свою соціальну базу. В історичній літературі існує думка, що на рубежі XVII- XVIII століть боярство, у результаті скасування місництва і ліквідації боярської думи, як стан зник і основною опорою самодержавства було дворянство. Найважливіші соціальні передумови абсолютизму в Росії виразилися в рості феодального землеволодіння, у різних привілеях російських купців на внутрішніх ринках країни. [42, 68]

Установлення абсолютизму в Росії було викликано і зовнішньополітичними причинами: необхідністю боротьби за економічну й політичну незалежність країни, за вихід до моря. Абсолютна монархія виявилася більше пристосованою до вирішення цих завдань, ніж станово-представницька монархія. Так, двадцятилітня Левонська війна (1558-1583 рр.) закінчилася поразкою Росії, а абсолютна монархія в результаті Північної війни (1700-1721 рр.) блискуче впоралася з рішенням цієї проблеми.

Велике значення в становленні абсолютної монархії грали Земські собори, початковою метою яких було зміцнення класу феодалів, а потім встановлення кріпосного права. Виходячи з історичних і політичних умов уряд спочатку тримав курс на зміцнення абсолютизму через Земські собори, а потім на згортання їхньої діяльності.

Однією з характерних сторін оформлення абсолютистської держави є бюрократизація державного апарата. Складання бюрократичного апарата мало два напрямки: «1) Створення системи управління зі складною структурою підпорядкованості установ, строгим поділом функцій керування, одноособовим рішенням питань при колегіальності їхньої підготовки; системи, що приводила до панування канцелярії, у якому головною була паперова переписка, а не сама справа; 2) Створення привілейованого кола, що здійснює це керування, тобто верстви чиновництва, підлеглого тільки верховній владі, та яке цілком залежале від неї у своєму службовому становищі і майновому забезпеченні.». [41, 103]

Отже, з середини XVII століття станово-представницька монархія переростає в абсолютну, що відображає вступ феодалізму в нову стадію. В епоху пізнього феодалізму класовий розподіл суспільства оформляється як становий. Становий лад здобуває риси замкнутості, консерватизму. Формою правління при абсолютизмі залишається колишня монархія, але зміст і зовнішні атрибути її міняються.

Перехід до абсолютизму характеризується й помітними змінами в державному механізмі. Відмирають і скасовуються станово-представницькі органи, створюється складна, розгалужена, дорога система органів, наповнених урядовцями-дворянами.

Але говорячи про становлення абсолютизму в Росії, не можна не помітити одну особливість: якщо в Європі зміцнення позицій абсолютної монархії вело до звільнення селянства від гніта, то в Росії спостерігалися зворотні процеси.

Черепнін Л.В. аналізуючи становлення абсолютизму в Росії, відзначив деякі особливості складання даної форми правління:

-          Слабість станово-представницьких установ;

-          Фінансову незалежність самодержавства в Росії;

-          Наявність бвеликих матеріальних і людських ресурсів у монархів, їхня самостійність у відправленні владних повноважень;

-          Складання нової правової системи;

-          Формування інституту необмеженої приватної власності;

-          Безперервне ведення війн;

-          Обмеження привілеїв навіть для пануючих станів;

-          Особлива роль особистості Петра I. [60, 53]

У Росії в XVIII столітті поряд зі зміцненням й оформленням станового ладу, відбуваються глибокі зміни в економічному й соціальному розвитку, що торкнулися всіх сторін народного господарства і соціального вигляду країни. В основі цих змін лежав процес розкладання феодалізму й генезису капіталістичних відносин, що почалися ще в XVII столітті. Кульмінацією цього процесу була, звичайно ж, епоха Петра (1672-1725 рр.). Петро I правильно зрозумів й усвідомив складність тих завдань, які стояли перед країною й приступився до їхнього здійснення. «Реформи Петра були підготовлені попередньою історією народу, були потрібні народу». [39, 118] Уже до Петра І була написана досить цільна перетворювальна програма, яка багато в чому збігалася з реформами Петра, і яка в деяких питаннях навіть пішла далі них.

Реформи торкнулися буквально всіх сторін життя російської держави і російського народу, однак до основних з них варто віднести наступні реформи: військову, органів влади і управління, станового устрою російського суспільства, податкову, церковну.

Слід зазначити, що основною рушійною силою петровських реформ стала Північна війна. На перший погляд перетворювальна діяльність Петра І представляється позбавленою всякого плану і послідовності. Поступово розширюючись вона захопила всі частини державного ладу, торкнулася всіляких сторін народного життя. Але жодна частина не перебудовувалася відразу, в один час і у всьому своєму складі.

О.А. Омельченко виділяє три етапи в реформах Петра I.

Перший (1699-1709\10р.) — зміни в системі державних установ і створення нових; зміни в системі місцевого самоврядування; встановлення рекрутської системи. [36, 23]

Другий (1710\11-1718\19р.) — створення Сенату і ліквідація колишніх вищих установ; перша обласна реформа; проведення нової військової політики, широке будівництво флоту; установа законодавства; перенесення державних установ з Москви в Санкт-Петербург. [36, 24]

Третій (1719\20-1725\26) — початок роботи нових, уже створених установ, ліквідація старих; друга обласна реформа; розширення й реорганізація армії, реформа церковного управління; фінансова реформа; введення нової системи податків і нового порядку державної служби. Вся реформаторська діяльність Петра I закріплювалася у формі уставів, регламентів, указів, які мали однакову юридичну силу. [36, 24]

При правлінні Петра I у Росії остаточно затвердився абсолютизм. 22 жовтня 1721 року Петру I був привласнений титул Батька Батьківщини, Імператора Всеросійського, Петра Великого. Прийняття цього титулу відповідало юридичному оформленню необмеженої монархії.

Один із принципів абсолютизму – розширення повноважень імператора. Імператори мали більш широкі повноваження, ніж царі періоду станово-представницької монархії. Монарх не був обмежений у своїх повноваженнях і правах ніякими вищими адміністративними органами влади і управління. Влада імператора в такій мірі була широка і сильна, що Петро I переступав усталені звичаї, які стосувалися персони монарха. У тлумаченні до 20 артикула Військового уставу 1716 року і у Морському уставі 1720 року проголошувалася: «Його Величність є самовладний монарх, що нікому у своїх справах відповіді дати не повинен, але силу і владу має своєї держави і землі як християнський государ по своїй волі і благомненію управляти». [14, 59] У регламенті духовної колегії (1721 рік, січень) говорилося: «Монархова влада є влада самодержавна, котрій коритися сам бог за совість велить». [14, 59] Монарх був главою держави, церкви, вищим суддею, верховним головнокомандуючим, у його винятковій компетенції було оголошення війни, підписання миру, підписання договорів з іноземними державами. У законодавчій владі тільки імператору належало право видання законів. Він мав вищу адміністративну владу в країні і йому підкорялися всі органи державного управління. Імператор також був главою судової влади. Всі вироки і рішення судів виносилися від його імені. Йому належала вища церковна влада, яку він здійснював через спеціально створену установу — Синод.

Петро I вніс зміни в порядок успадковування імператорського престолу. До нього царський престол переходив від батька до сина. В XVII столітті, якщо не було законного спадкоємця, то короля міг обрати Земський собор. Однак, Петро вважав такий порядок невідповідним ідеї необмеженої монархії і думав, що якщо спадкоємець не гідний престолу, то імператор може призначити своїм спадкоємцем особу «усмотря гідного». Петро втілив цю ідею в «Уставі про спадкування престолу» (1722 рік). Приводом до видання Уставу був опір царевича Олексія реформаторській діяльності Петра І.

Таким чином, прагнення монархів Російської держави XVI-XVII століть до «самовладдя і повновладдя», у першій чверті XVIII століття одержали остаточні оформлення у вигляді абсолютної монархії. При чому були ліквідовані установи (патріаршество і боярська дума), у яких так чи інакше могла проявлятися протидія самодержавству государя.

Перехід до абсолютизму не зводиться лише а звільнення царя від будь-яких стримуючих сил. Перехід до абсолютизму, його розквіт ознаменувала перебудова державного апарата.

Затвердження абсолютизму супроводжувалося посиленням централізації й бюрократизації державного апарата. У проведення реформ державного управління було два етапи. Перший з них охоплює 1699-1711рр. — від створення Бурмистерської палати, або Ратуші, і першої обласної реформи до установи Сенату. Адміністративні перетворення цього періоду здійснювалися поспішно, без чітко розробленого плану.

Другий етап падає на більш спокійні роки, коли найважчий період Північної війни залишився позаду. Проведенню перетворень на цьому етапі передувала тривала й планомірна підготовка: вивчався державний устрій західноєвропейських держав, за участю іноземних правознавців складалися регламенти нових установ. При їхньому складанні були використані шведські регламенти, відповідним чином перероблені і доповнені відповідно до російських умов. [14, 142]

Законодавчі акти початку XIII століття закріпили необмежений характер царської влади. Замість Боярської думи указом 22 лютого 1711 р. був заснований новий державний орган — Урядовий сенат. Всі його члени були призначені царем з числа його безпосереднього оточення (спочатку — 8 чоловік). До складу Сенату входили найбільші діячі того часу. Всі призначення й відставки сенаторів відбувалися по іменних царських указах. Сенат засновувався як колегіальний орган, у компетенцію якого входило: відправлення правосуддя, рішення фінансових питань, загальні питання управління торгівлею і іншими галузями господарства. Таким чином, Сенат був вищою судовою, управлінською і законорадницькою установою, яка виносила на розгляд різні питання для законодавчого вирішення монархом.

Встановлення Сенату був важливим кроком складання бюрократичного апарату абсолютизму. Сенат був слухняним знаряддям самодержавства: сенатори були особисто відповідальні перед монархом, а у випадку порушення присяги, каралися стратою, опалою, відмовою від посади, грошовими штрафами.

Одночасно із Сенатом, для таємного нагляду за виконанням указів, був заснований інститут фіскалів. Встановлення інституту фіскалів і прокуратури в системі органів державної влади в I чверті ХVIII ст. було одним з явищ пов'язаних з розвитком абсолютизму. Указами від 2 й 5 березня 1711р. передбачалося «учинити фіскалів у всяких справах». Фіскалітет створювався як особлива галузь сенатського управління. Указ від 17 березня 1714 р. намітив компетенцію фіскалів: узнавати про все, що «до шкоди державному інтересу бути може»; доповідати «про злий намір проти персони його величності або зраду, про збурювання або бунт», а також боротьба з хабарництвом і казнокрадством.

Першим законодавчим актом про прокуратуру був указ від 12 січня 1722р.: «бути при Сенаті генерал-прокуророві і обер-прокуророві, також у всякій колегії по прокурору...». [14, 142] А указом від 18 січня 1722р. засновані прокурори в провінціях і надвірних судах. Якщо фіскали перебували частково у веденні Сенату, то генерал-прокурор і обер-прокурори підлягали суду самого імператора. Прокурорський нагляд поширювався навіть на Сенат. Указ від 27 квітня 1722р. «Про посаду генерал-прокурора» визначав його компетенцію, у яку входило: присутність у Сенаті, здійснення контролю за фіскалами, «і коли що зле буде негайно доносити Сенату». [14, 142] Генерал прокурор мав право: порушувати питання перед Сенатом для вироблення проекту рішення, яке потрапляє імператору на затвердження, виносити протест і припиняти справу, сповіщаючи про це імператору.

1717-1719 роки були підготовчим періодом становлення нових установ - колегій. Система колегій не зложилася відразу. Указом 14 грудня 1717р. було створено 9 колегій: Військова, Берг, Ревізіон, Іноземних справ, Адміралтейська, Юстиц, Камер, Штатс-контор, Мануфактур. Усього до кінця 1-ої чверті ХVIII ст. існувало 13 колегій, які стали центральними державними установами, сформованими за функціональним принципом. Генеральний регламент колегій (1720р.) встановлював загальні положення управління, штати і порядок діловодства. Присутність колегії становили: президент, віце-президент, 4-5 радників, 4 асессора. Колегії одержували укази тільки від монарха і Сенату і мали право не виконувати укази останнього, якщо вони суперечили указам імператора. Колегії виконували сенатські укази, надсилали копії своїх рішень і доповіді про свою діяльність у Сенат.

Колегія іноземних справ замінила собою Посольську канцелярію. Її компетенція була визначена указом від 12 грудня 1718р., у яку входило відати «усякими іноземними й посольськими справами», координувати діяльність дипломатичних агентів, завідувати відносинами і переговорами з іноземними послами, здійснювати дипломатичну переписку. На Військову колегію покладало керування «всіма військовими справами»: комплектування регулярної армії, керування справами козацтва, устрій госпіталів, забезпечення армії. У системі Військової колегії перебувала військова юстиція, що складається з полкових і генеральних кригсрехтів. Адміралтейська колегія відала «флотом з усіма морськими військовими служителями» і керувалася у своїй діяльності «Регламентом про управління адміралтейства і верфі» (1722) і «Регламентом морським». У її склад входили Військово-морська і Адміралтейська канцелярії, а також Мундирна, Вальдмайстерська, Академічні, Канальні контори і Партикулярний верф. Малоросійська колегія була утворена указом від 27 квітня 1722р., з метою «Обгороджувати малоросійський народ» від «несправедливих судів» і «утискань» податками на території України. Вона здійснювала судову владу, відала зборами податей на Україні. В останні роки існування основними її цілями була ліквідація самоврядування й колишніх органів влади. Камер-колегія повинна була здійснювати вищий нагляд за всіма видами зборів (мита, питні збори), спостерігала за хліборобством, збирала дані про ринок і ціни, контролювала соляні промисли й монетну справу. Камер-колегія мала свої органи: у провінціях — контори камерирських справ, у дистриктах — установи земських комісарів. Штатс-контор-колегія за регламентом 1719р. здійснювала контроль за державними витратами, становила державний штат (штат імператора, штати всіх колегій, губерній, провінцій). Вона мала свої провінційні органи — рентереї, які були місцевими казначействами. Ревізіон-колегія повинна була здійснювати фінансовий контроль за використанням державних коштів центральними й місцевими органами. Щорічно всі колегії й канцелярії надсилали в колегію рахункові виписки по складеним ними прибутковим і видатковим книгам і у випадку відмінності судила і карала чиновників за злочини по доходах і рахунках. В 1722р. функції колегії були передані Сенату. У коло обов'язків Берг-колегії входили питання металургійної промисловості, керування монетними і грошовими дворами, закупівля золота і срібла за кордоном, судові функції в межах її компетенції. Мануфактур колегія займалася питаннями всієї промисловості, крім гірничодобувного, і управляла мануфактурами Московської губернії, центральної й північно-східної частини Поволжя й Сибіру. Колегія давала дозвіл на відкриття мануфактур, забезпечувала виконання державних замовлень, надавала різні пільги промисловцям. Також у її компетенцію входило: посилання засуджених по кримінальних справах на мануфактури, контроль технології виробництва, постачання заводів матеріалами. На відміну від інших колегій вона не мала своїх органів у провінціях і губерніях. Комерц-колегія сприяла розвитку всіх галузей торгівлі, особливо зовнішньої. Колегія здійснювала митний нагляд, становила митні устави і тарифи, спостерігала за правильністю мір і ваг, займалася будівлею й спорядженням купецьких судів, виконувала судові функції. З організацією Головного магістрату (1720р.) питання внутрішньої й зовнішньої торгівлі відійшли в його ведення. Функції Головного магістрату як центральної установи укладалися в організації розвитку торгівлі й промисловості в містах і керування посадським населенням. Юстиц колегія (1717-1718р.) керувала діяльністю губернських надвірних судів; здійснювала судові функції по карних злочинах, цивільним і фіскальним справам; очолювала розгалужену судову систему, що складалася із провінційних нижніх і міських судів, а також надвірних судів; діяла як суд першої інстанції по «важливим і спірним» справам. Її рішення могли бути оскаржені в Сенаті. Вотчинна колегія утворена в 1721р.: вирішувала земельні суперечки й позови, оформляла нові дарування земель, розглядала скарги на «неправі рішення» по помісних і вотчинних справах. Таємна канцелярія (1718р.) відала розшуком і переслідуваннями по політичних злочинах (справа царевича Олексія). Існували й інші центральні установи (старі збережені накази, Медична канцелярія). [32, 175-176]

Важливу роль у розвитку абсолютизму грала церковна реформа. Разом з реформою центральних урядових органів було змінене управління церквою. В 1700 році помер патріарх Андріан і Петро І заборонив обирати йому спадкоємця. Управління церквою поручалося одному з митрополитів, який виконував функції так би мовити виконуючого обов’язко патріаршого престолу. В 1721 році була заснована «духовна колегія» або Синод, що став головною центральною установою по церковних питаннях, і підкорявся Сенату.

Була скасована посада патріарха, спостереження за церквою поручалося обер-прокуророві Синоду. Члени Синоду, так само як і інших колегій, призначалися царем.

Церковна реформа означала ліквідацію самостійної політичної ролі церкви. Вона перетворювалася в складову частину чиновницько-бюрократичного апарату абсолютистської держави. Паралельно із цим держава підсилила контроль за доходами церкви, значна частина доходів від монастирських володінь надходила із цього часу в загальнодержавну скарбницю. Ці дії Петра І викликали обурення церковної ієрархії і чорного духівництва, і виявилися однією з головних причин їхньої участі у всякого роду реакційних змовах. Петро здійснив церковну реформу, яка виразилася в створенні колегіального управлінні російською церквою. Знищення патріаршества відображало прагнення Петра ліквідувати немислиму при самодержавстві петровського часу «князівську» систему церковної влади.

Оголосивши себе, фактично, главою церкви, Петро знищив її автономію. Більше того, він широко використав інститути церкви для проведення поліцейської політики. Піддані, під страхом великих штрафів, були зобов'язані відвідувати церкву і каятися на сповіді священикові у своїх гріхах. Священик, також, відповідно до закону, був зобов'язаний доносити владі про все протизаконне, що стало відомим на сповіді.

Церковна реформа завершила процес підпорядкування церкви світській владі, який почався ще в XVII столітті. Перетворення церкви в бюрократичну контору, яка стоїть на охороні інтересів самодержавства, і обслуговує його запити, означало знищення для народу духовної альтернативи режиму. Церква стала слухняним знаряддям влади.

Підсумовуючи, можна зазначити, що реформи Петра I знаменували остаточне оформлення й подальший розвиток абсолютної монархії в Росії. Російський абсолютизм, у відмінності від класичного західного, виник не під впливом генезису капіталізму, балансуванням монарха між дворянами і третім станом, він виріс на кріпосницько-дворянській основі. Його формуванню сприяли традиції самодержавства, подальше посилення централізації влади, а почасти складна міжнародна обстановка і досвід західноєвропейського абсолютизму.

Перехід до абсолютизму означав перебудову державного апарата. Нова система управління стала кроком вперед у державному будівництві: вона замінила наказовий лад, який відрізнявся архаїзмом, виявилася одним з найважливіших елементів європеїзації Росії, і нарешті, в умовах феодального правопорядку поклала початок законності.

Таким чином петровські реформи привели до утворення військово-бюрократичної держави із сильною централізованою самодержавною владою, яка опирається на кріпосницьку економіку, сильну армію і флот. Створена нова держава не тільки підвищила ефективність державного управління, але й послужила головним важелем модернізації країни. Росія швидко наздогнала ті європейські країни, де збереглося панування феодально-кріпосницьких відносин, але вона не могла наздогнати ті країни, які встали на капіталістичний шлях розвитку.

За час царювання Петра І (перша чверть XVIII ст.) відбулася серйозна метаморфоза зовнішньої політики Росії: від рішення насущних завдань національної політики вона перейшла до постановки і вирішення типово імперських проблем, саме в цей час почали формуватися імперські стереотипи.

У першій чверті XVIII ст. у Росії відбувається юридичне оформлення абсолютизму. «Перехід до абсолютизму знаменувався широким розвитком законодавства. При цьому авторами законів були самі монархи». [39, 119]. Розвиток абсолютистської держави, її активна внутрішня і зовнішня політика висували нові складні потреби їхнього ідеологічного обґрунтування. У період розвитку, абсолютизм потребував підтримки. І така підтримка була зроблена доданням йому сакрального, теологічного характеру, вираженого в тому, що носій абсолютної влади — монарх — це «провідник волі Божої».

Отже, в Росії в першій чверті XVIII століття абсолютизм оформилося в завершеному виді, тобто в системі державних органів не було такого органа, який міг би обмежувати владу монарха. Для такого абсолютизму характерний високий ступінь централізації державної влади, наявність чиновницького апарату, численність армії.

Більшість з петровських нововведення продемонстрували дивну живучість. Державні установи становили кістяк російської держави в XVIII ст., а почасти й далі. Рекрутські набори проіснували до 1874 року, а Сенат, Синод, прокуратура, Табель про ранги, так само як і вся Російська імперія — до 1917 року.

3.1 Освічений абсолютизм за правління Катерини ІІ

Вступивши на престол, Катерина II зіштовхнулася з прагненням дворянської знаті обмежити царську владу на свою користь. Саме із цією метою видний дипломат М.І. Панін виступив із проектом створення постійної імператорської ради. У проекті Паніна Катерина II і дворянство, яке оточувало імператрицю, побачили спробу поставити у влади нових верховників з багатих і впливових аристократичних родин. Проект Паніна був відхилений. [22, 10]

Проте «самодержавці всеросійські» мали потребу в постійно діючій раді, яка складалася із близьких їм людей. Уже в часи Єлизавети Петрівни була заснована Конференція при найвищому дворі, у компетенцію якої входили іноземні справи й деякі військові питання. Петро III ліквідував Конференцію, але все-таки через якийсь час змушений був створити Раду при найвищому дворі, яка, так само як і Конференція, відала військовими справами. Катерина II в 1768 році теж організувала Імператорську раду як дорадчий орган при імператриці для обговорення найважливіших законів і державних заходів. У зв'язку зі створенням Імператорської ради значення Сенату впало.

Свою внутрішню політику Катерина II здійснювала безпосередньо через генерал-прокурора, президентів колегій і генерал-губернаторів. Ріст впливу Імператорської ради і одночасне применшення ролі Сенату були двома сторонами процесу зміцнення абсолютизму, розвитку бюрократії і посилення централізації державного апарату, розпочатого Петром I. [22, 11]

Ще одним продовженням реформ Петра можна вважати секуляризацію церковних земель. Відповідно до указу 1764 року монастирські землі із селянами передавалися у ведення спеціальної Колегії економії. Колишні монастирські селяни були названі тому економічними, а їхнє правове положення стало приблизно таким же, як положення чорносошних, тобто державних селян. Всі податі відтепер повинні були платитися державі.

Іншим слідством секуляризації стала зміна положення російської православної церкви. Церква стала повністю залежною від держави, тепер навіть із економічної точки зору.

Таким чином, головне завдання, свого царювання, Катерина II бачила в зміцненні свого положення «матері батьківщини», згладжуванні соціальних протиріч, попередженні антифеодальних виступів, обумовлених загостренням класової боротьби. Вона й визначила основні напрямки внутрішньої політики в умовах глибоких соціальних протиріч розкладання феодально-кріпосницької системи.

Її змістом, з одного боку, було маневрування за допомогою обіцянок, підготовки і проведення деяких реформ, використання популярних ідей французьких просвітників того часу — Вольтера, Дідро, Монтеск'є, створення видимості єдності мислителів і монархів — «союзу філософів і государів», а з іншого боку — різке посилення кріпосного гніта і розширення дворянських привілеїв. Сукупність елементів цієї політики одержала назву «освіченого абсолютизму». [12, 43]

Світанок «освіченого абсолютизму» у Росії відноситься до 60-х років XVIII століття. Незважаючи на ліберальні фрази і демагогічні прийоми самодержавців, соціальна природа самодержавства при «освіченому абсолютизмі» залишалася дворянською. Як і у багатьох країнах тієї пори з Австрії, Пруссії і інших — «освічений абсолютизм» у Росії був особливою формою політики самодержавства, характерною рисою якої було деяке пристосування політики дворянської держави до вимог капіталізму, що розвивається.

«Освічений абсолютизм» був породжений також загостренням соціальних протиріч і у першу чергу боротьбою селян. Суть політики «освіченого абсолютизму» містилась не тільки в придушенні селянських рухів, але почасти в прагненні попередити їхнє виникнення. «Освічений абсолютизм» проводив також заходи, що мали метою зберегти і розширити привілеї дворянства, допомогти йому пристосуватися до капіталістичних відносин. [8, 15]

Другий період правління Катерини II характеризується тим, що відкидається показний лібералізм і просвітницькі ідеї, переслідуються російські просвітники, проголошуються практично безмежні дворянські привілеї, ще більше зростає кріпацький гніт. Процес поглиблення соціально - економічних протиріч і розкладання феодально-кріпосницької системи продовжує розвиватися. Тому посилення реакційного курсу, особливо у зв'язку з Великою французькою революцією, становить зміст внутрішньої політики цього періоду правління Катерини II.

У такий спосіб історію Російської абсолютистської держави другої половини XVIII століття можна розділити на два періоди: 1 — до селянської війни 1773 - 1775 років; цей період прийнятий називати періодом «освіченого абсолютизму» і 2I період — відкритої дворянської реакції, що особливо підсилилася з 1789 - 1790 років у зв'язку з революцією у Франції.

Одним з найбільш яскравих проявів «освіченого абсолютизму» у царювання Катерини II було скликання Комісії зі складання нового укладення. Цю міру уряд пояснював необхідністю кодифікації знаків, тому що «Соборне укладення» 1649 року, до цього часу зовсім застаріло.

У своїй діяльності Комісія повинна була керуватися спеціальною інструкцією — «Наказом», написаним Катериною II. Цей «Наказ» буяв модними ліберальними фразами, запозиченими із творів західноєвропейських просвітників, обґрунтовував необхідність збереження абсолютизму, станів і кріпосництва. При його складанні, Катерина, по власному визнанню, «обібрала» Монтеск'є, який розробляв ідею поділу влади в державі, і інших його послідовників. Її політика освіченого абсолютизму припускала правління «мудреця на троні». «Наказ» — компіляція, складена по декількох добутках просвітницького напрямку того періоду. Головні з них — книги Монтеск'є «Про дух законів» і роботи італійського криміналіста Беккарія «Про злочини й покарання». Книгу Монтеск'є Катерина називала молитовником государів, які мають здоровий глузд. «Наказ» складався із двадцяти глав, до яких потім були додані ще дві. Глави розділені на 655 статей, з яких 294 були запозичені в Монтеск'є. «Наказ» починався з міркування про характер законів, які повинні враховувати історичні особливості народу. Особливістю російського народу є приналежність до європейських народів. Росії необхідно самодержавне правління, через просторість земель Імперії і розмаїтості її частин. Ціль абсолютистського правління не те, «щоб у людей відняти природну їхню вільність, але щоб дії їх направити до одержання найбільшого від всіх добра». [22, 15] Тобто мета абсолютизму — благо всіх підданих. Самодержець опирається у своєму правлінні на закони, за дотриманням яких стежить Сенат.

В.О. Ключевський, даючи оцінку «Наказу» Катерини, писав: «Вільна від політичних переконань, вона заміняла їх тактичними прийомами політики. Не випускаючи з рук жодної нитки самодержавства, вона допускала непряму й навіть пряму участь суспільства в керуванні... Самодержавна влада, на її думку, одержувала новий вигляд, ставала чимсь подібним до особисто-конституційного абсолютизму. У суспільстві, що втратило почуття права, і така випадковість, як вдала особистість монарха, могла зійти за правову гарантію.» [25, 136]

Вибори депутатів Комісії носили станово-обмежений характер і забезпечували повну перевагу дворян. Дворяни (поміщики) вибирали депутата від кожного повіту, городяни вибирали одного депутата від кожного міста, крім того, до складу Комісії входило по одному депутаті від Синоду, Сенату, від кожної колегії.

Покладена комісія почала засідання в Гранатовитій палаті московського Кремля влітку 1767 року. Після читання наказів Комісія приступилася до обговорення прав «шляхетних», тобто дворян, потім прав міського населення. Розширення як дворянських, так і купецьких привілеїв означало обмеження самого численного класу безпосередніх виробників – селянства. Тому селянське питання, хоча його і не включили до порядку денного роботи Комісії, було центральним. Поміщики скаржилися на масову втечу і «неслухняність» селян і вимагали вживання відповідних заходів. Але дехто із дворянських депутатів, наприклад депутат Коробьїн Г. С. виступав із критикою жорстокості кріпосницької системи. Він заявив, що причиною втечі селян «по більшій частині є поміщики, що обтяжують толь своїм правлінням». [37, 81] Коробьїн вважав за необхідне точно визначити розмір селянських повинностей на користь поміщика і надати селянам право мати нерухому власність.

Але навіть ці помірні пропозиції, що лише зм'якшували, а не знищували кріпацький гніт, зустріли саму рішучу відсіч із боку переважної більшості дворянських депутатів. Дворянство вимагало виключного права володіння селянами, землями і надрами, монополії промислової діяльності, домагалося створення своєї станової політичної організації з передачею в її руки місцевої адміністрації. Зростаюче значення купецтва в економічному й політичному житті країни позначалося в наполегливих вимогах депутатів від міст не тільки закріпити старі права купецтва, але розширити їх, створити умови для росту промисловості торгівлі, захистити купців від конкуренції торгуючих дворян і селян. Більше того, купецтво домагалося права володіти кріпаками.

За даними Ключевського В.О., Комісія працювала півтора року, провела 203 засідання, обмежилася обговоренням селянського питання і законодавства, була розпущена і у повному складі більше не збиралася. [25, 142]

У такий спосіб Катерина II одержала інформацію, яка її цікавила, зуміла, деякою мірою, відволікти і ввести в оману суспільну думку, виставити себе «освіченою» монархинею і більше не мала потребу в «послугах» Комісії. Під приводом російсько-турецької війни, яка почалася, наприкінці 1768 року робота Комісії була перервана, а про поновлення її роботи в умовах Селянської війни, що почалася, не могло бути й мови.

Отже, «Наказ» Катерини, як і багато інших її указів свідчили про її прагнення до реформування сформованої системи в державі. Багато в чому на неї вплинули ідеї Просвітників. Однак при різкій зміні внутрішньополітичного курсу країни, Катерина боялася втратити владу, тому що головною її опорою усе ще залишалося дворянство, а головним його привілеєм — володіння селянами й землею. Спроба Катерини створити третій стан ні до чого не привела. У той же час імператриця намагалася підсилити свою державу шляхом централізації і кріпосного права. Вважається, що каменем спотикання «Наказу» Катерини II, стало питання про кріпосне право, яке імператриця вважала «економічно невигідним і негуманним». Однак, те що найближче оточення не розділяло ідей імператриці, говорить про реакційність і відсталість поглядів суспільства того часу. Через те, що Катерина не могла піти кардинально проти бажання своїх підданих, не боячись втратити владу (наприклад, шляхом перевороту), то й подальші її дії не були настільки ефективні, як вона про те мріяла, і багато її указів прямо суперечили поглядам, які вона декларувала.

З розпуском Покладеної комісії закінчився перший етап єкатерининських реформ, характерною рисою якого було прагнення імператриці здійснити перетворення. З огляду на бажання різних соціальних груп, однак стало зрозуміло, що широкі маси настроєні консервативно і тому радикальні реформи неможливі. Але цей етап реформ дав Катерині реальну картину суспільних поглядів і можливість розробляти нову тактику подальших перетворень із урахуванням цих поглядів.

Отже, суть політики «освіченого абсолютизму» полягала не тільки в придушенні селянських рухів, але почасти, у прагненні попередити їх виникнення. Уряд виходив з того, що насильницькими формами придушення протесту народних мас не завжди досягається міцне заспокоєння. Він рахував тому необхідним зробити селянам деякі поступки. До них відносяться припинення приписки державних селян до заводів, передача монастирських селян у ведення Колегії економії (1764 рік) і т. п. Ці заходи не зачіпали єства феодально-кріпосницької системи. Саме в царювання «освіченої» монархині Катерини II деспотизм і насильство, прикривався лицемірно фразою: «усе влаштовувати до блага всіх взагалі і усякого особливо», досягли небувалого розквіт. У переписці із французькими просвітниками — Вольтером, Дідро, Даламбером, Катерина виставляла себе противницею кріпосного права, прихильницею правосуддя і, у теж час, підписувала укази, що надавали поміщикам право засилати селян у Сибір, відновила діяльність установ політичного розшуку, які проводили жорстоку розправу над усіма хто виступав на захист пригноблених.

В. О. Ключевський, підбиваючи підсумок періоду правління Катерини II відзначив: «…До кінця царювання Катерини Росія, безсумнівно, стала набагато більше закріпаченою, ніж була колись».[25, 146]

Отже, до кінця XVIII століття в Росії остаточно відбулося оформлення і посилення абсолютної монархії. Влада монарха — необмежена, розвинений сильний бюрократичний апарат, церква підлегла державі, оплотом абсолютизму є дворянство. Розвиток абсолютизму відбувається на кріпосницькій основі, ознаки розкладання якої в Росії вже були на лице. Панування кріпосницької системи, панування реакційного дворянства підсилювало відставання Росії від передових європейських країн.

Російський абсолютизм почав формуватися в другій половині XVII ст. (хоча окремі елементи виникали ще в XVI ст. під час правління Івана Грозного і Бориса Годунова) і остаточно оформився при правлінні Петра I. При цьому він істотно відрізнявся від західноєвропейського класичного абсолютизму. По-перше, у нього була інша соціальна опора (одне служиве дворянство, а не союз дворянства з міською буржуазією), що порозумівається іншими історичними умовами його формування. У Росії XVII — першої чв. XVIII ст., буржуазія в силу ряду причин була вкрай нечисленною і не сформувалася в окремий клас населення із чітко обкресленою соціальною психологією, світоглядом і т.д. По-друге, співвідношення правових і не правових методів управління було явно зміщене убік останніх. Особиста сваволя, деспотизм монарха була в Росії більш яскраво вираженою, ніж у країнах Заходу. Багато в чому це порозумівається загальними особливостями російського історичного процесу (перевага деспотичних тенденцій у період ярма Золотої Орди; зміна у зв'язку із цим ціннісних орієнтацій в основної маси населення, яке виразилося в поступовому формуванні підданістичних відносин; встановлення кріпосного права, яке привело до формування рабської психології в більшості населення; стан постійної зовнішньої погрози, що серйозно вплинуло на вибір методів управління і сприяло мілітаризації всіх сторін громадського життя, перетворенню надзвичайних методів воєнного часу в постійні і т.д.). Хоча не можна не відзначити і реальну можливість розвитку Росії по іншому альтернативному шляху, пов'язаному з демократичними традиціями в період існування Давньоруської держави, Новгородської республіки й ін. Однак, після Смутного часу, коли невдалі спроби реалізації принципу виборності монарха ледве не привели до втрати національної незалежності, цивілізаційний вибір був зроблений однозначно на користь формування сильної необмеженої влади монарха з максимальною централізацією і деспотичними рисами в керуванні.

Ці дві основні особливості російського абсолютизму (опора тільки на одне дворянство і використання в основному деспотичних методів керування) зробили суттєвий вплив на подальший хід історичного процесу в Росії і визначили інші результати спроб реалізації на російському ґрунті західноєвропейських правових, соціальних і культурних норм і цінностей

Російська держава XVIII століття істотно відрізнялася від відсталої в господарських, військових і культурних відносинах Росії XVII сторіччя, наявністю більш розвинутої промисловості, централізованими й упорядкованими адміністративними установами, першокласними армією і флотом, світськими школами і загальним підйомом науки й культури.

Розвиток абсолютизму супроводжувалося розвитком армії й флоту. Російська держава XVII століття не має регулярної армії і флоту, в XVIII столітті перетворюється в державу, яка володіє одним із кращих у світі флотом і сучасною армією, які дозволяють абсолютизму вести активну зовнішню й внутрішню політику, у результаті якої істотно змінилося геополітичне положення Росії. З держави з обмеженою територією, держави, що не має виходу до морів, Росія перетворюється в державу, яка зайняла першорядне місце в міжнародному житті в Європі і Азії, у державу, без участі якої не вирішується жодне важливе питання європейської політики.

Після петровських реформ для Росії нового часу вже не було іншого шляху розвитку, ніж той, що був заданий Петром. Активна зовнішня політика, потужна регулярна армія й флот, розвинена торгівля й промисловість, орієнтована насамперед на потреби оборони, заохочення розвитку національної культури і освіти — всі ці аспекти політичної доктрини Петра стали визнаною метою післяпетровських урядів.

Розвиток абсолютизму в Росії супроводжувався економічними змінами в країні. У першій половині XVIII століття в Росії за допомогою політики, що проводиться російськими монархами, була створена велика промисловість, зросла внутрішня і зовнішня торгівля. Все це досягалося в Росії, як і у країнах Західної Європи, жорстокими і примусовими мірами, характерними для епохи первісного нагромадження капіталу. Але процес первісного нагромадження проходив у Росії в умовах панування феодально-кріпосницьких відносин, що зробили величезний вплив на форми, шляхи й темпи розвитку капіталізму і що визначили, в остаточному підсумку, з кінця XVIII століття економічне відставання Росії від інших європейських країн.

У Росії, як й в інших європейських країнах, перехідна епоха від феодалізму до капіталізму породила ідеологію Просвітництва. Важливою рисою політики освіченого абсолютизму було прагнення монархів послабити гостроту соціальних протиріч у своїх країнах. Розширення привілеїв дворянства, зміцнення феодального землеволодіння, розвиток кріпосного права привело до загострення протиріч між селянами і поміщиками, які вилилися в антикріпосницькі виступи селян, козаків кінця XVIII століття. Розмах боротьби змусив уряд негайно реагувати і провести ряд заходів, що зміцнювали силу, гнучкість і каральні функції самодержавно-кріпосницького апарата. Ряд реформ Катерини ІІ проведений у країні, був спрямований на посилення абсолютизму і його надійний оплот — дворянство, передавши в його руки весь адміністративно-політичний апарат управління. Саме в період правління Катерини ІІ відбувся подальший розвиток і посилення абсолютної монархії в Росії, через подальший розвиток бюрократії і посилення централізації державного апарата. Початий Петром І процес підпорядкування церкви державі, одержав своє логічне завершення за правління Катерині. У підсумку секуляризації, церква стала повністю залежною від держави, тепер навіть з економічної точки зору. Однак, позиція російського абсолютизму стосовно релігії й церкви не була однозначною. Релігія виявилася потужною опорою самодержавства. Уряду і його ідеологам доводилося думати і про підпорядкування церкви своїй політиці і одночасно про ідеологічне зміцнення церкви, підвищенні її морального авторитету. Поки в Росії зберігалися феодальні відносини, зберігалися економічні, соціальні й політичні основи для існування церкви й релігійної ідеології.

Список використаної літератури

1.         Абсолютизм в России (XVII – XVIII). Сб. статей. — М., 1964;

2.         Аврех А. Я. Русский абсолютизм и его роль в утверждении капитализма в России // История СССР. — 1968. —№2. — С. 82–104;

3.         Алексеев С. С. Государство и право. — М., 2001;

4.         Альшиц Д.Н. Начало самодержавия в России. Государство Ивана Грозного. — М., 1988;

5.         Анисимов Е.В. Время петровских реформ. — Л.: Лениздат,1989.

6.         Анисимов Е.В. Россия в середине XVIII века: Борьба за наследие Петра.-М.: Мысль,1986.

7.         Анисимов Е.В. Социальный аспект податной политики русского абсолютизма в первой четверти XVIII в. // Наука и культура России XVIII века. — Л., 1984. — С. 188-200;

8.         Афанасьева В.И. История государства и права России. Становление и развитие абсолютизма в России (вторая половина ХVII в. — ХVIII в.). – М.: Изд-во МГОУ, 2006. — 20 с.;

9.         Баггер Х. Реформы Петра Великого/ обзор исследований. — М.: Прогресс, 1985;

10.      Бобылёв В.С. Внешняя политика России эпохи Петра I. — М.: УДН, 1990;

11.      Брикнер А.Г. История Екатерины II. — М., 1991;

12.      Борзаковский П.К. Императрица Екатерина Вторая Великая. — М., 1991;

13.      Буганов В.И. Крестьянские войны в России XVII – XVIII в. — М., 1976;

14.      Буганов В. И. Петр Великий и его время. — М., 1989. — С. 59, 142;

15.      Бушков А.А. Россия, которой не было: гвардейское столетие. — СПб.: Нева, 2005. – 565 с.;

16.      Волков М. Я. О становлении абсолютизма в России // История СССР. — 1970. — №1;

17.      Давидович А. М., Покровский С. А. О классовой сущности и этапах развития русского абсолютизма // История СССР. — 1969. — № 1. — С. 58–78;

18.      Данилевский Н.Я. Россия и Европа. — М., 1991;

19.      Демидова Н.Ф. Бюрократизация государственного аппарата абсолютизма в XVII-XVIII веках// Абсолютизм в России (сборник статей) – М., 1963;

20.      Ештокин С.А. Абсолютизм в России (1725-1825 гг.). – М.: Рос. заоч. ин-т текст. и лег. пром-сти, 2001. — 155 с.;

21.      Захаров В.Ю. Абсолютизм и самодержавие: соотношение понятий // Знание. Понимание. Умение: История. — 2008. – № 6;

22.      Захаров В.Ю. Дискуссионные аспекты политики «просвещенного абсолютизма» Екатерины II // Преподавание истории и обществознания в школе. — 2003. — № 4. — С. 10-16;

23.      Каменский А.Б, Екатерина II // Вопросы истории. — 1989. — № 3;

24.      Каменский А.Б. "Под сенью Екатерины … ". Вторая половина XVIII в. — М., 1990;

25.      Ключевский В.О. Сочинения в 9т. Курс русской истории. Т.4, 5— М.: Мысль, 1989;

26.      Кодан С.В. Становление абсолютизма в России. XVIII – первая половина XIX вв. — Екатеринбург: УрАГС, 2003. — 82 с.;

27.      Козлов В.Т. Грани российской государственности.— М.: Знание, 1992;

28.      Козлова Н.В. Росийский абсолютизм и купечество в XVIII веке: (20-е - начало 60-х гг.). — М.: Археогр. центр, 1999. – 381 с.;

29.      Комиссаренко А.И. Русский абсолютизм и духовенство в XVIII в. (Очерки истории секуляризац. реформы 1764 г.). — М.: Изд-во Всесоюз. заоч. политехн. ин-та, 1990. — 202 с.

30.      Костомаров Н.И. Русская история в жизнеописаниях её главнейших деятелей. Книга 3. — М.: А/О «Книга и бизнес», 1992;

31.      Мавродин В.В. Рождение новой России (сборник). — Л.:ЛГУ,1988;

32.      Маньков А.Г. Статистика и динамика законодательных актов России второй половины XVII в: (О некоторых особенностях становления абсолютизма) // Вспомогательные исторические дисциплины. — Л., 1989. — Вып. 20. — С. 175-187;

33.      Медушевский А.Н. Утверждение абсолютизма в России: сравнит. ист. исслед. — М.: Текст, 1994. – 317 с.;

34.      Никитин А. Ф. Основы права.— М, 2007.

35.      Овчинников Р.В. Манифесты и указы Е. Пугачева. — М., 1980;

36.      Омельченко О.А Становление абсолютной монархии в России.— М., 1986. - 93 с.;

37.      Павленко Н.И. Екатерина Великая. — М.: Наука, 1999;

38.      Павленко Н. И. К вопросу об особенностях абсолютизма в России // История СССР. — 1970. — №4;

39.      Павленко Н. И. Петр I и его время. — М., 1989. — С. 118;

40.      Павлова-Сильванская М. П. К вопросу об особенностях абсолютизма в России // История СССР. — 1969. — №6. С. 217–234;

41.      Писарькова Л.Ф. Государственное управление России с конца XVII до конца XVIII века: эволюция бюрократической системы. — М.: Росспэн, 2007. – 742 с.;

42.      Попов Д.Ф. Проблема росийской абсолютной монархии (Верховная власть) в русской исторической науке. – М.: Артика, 1999. – 362 с.;

43.      Проценко Ю.Л. Образование и развитие абсолютной монархии в России (вторая половина XVII - XVIII век). — Волгоград: Изд-во ВолГУ, 2004. — 159 с.;

44.      Рахматуллин М.А. К дискуссии об абсолютизме в России // История СССР. — 1972. — № 4;

45.      Романов Д.А. Реформа государственного аппарата России (конец XVII-начало XVIII века). – М.: Когито-Центр, 2001. — 24 с.;

46.      Ряжев А.С. Вероисповедная политика русского «просвещенного абсолютизма»: история изучения // История и историки. — 2005. — № 1. — C. 84-126;

47.      Савицкий В.Д. Три века российского самовластия: Сомнения, недоумения, коррективы. – СПб.: Алетейя, 2004. — 655 с.;

48.      Сахаров А. Н. Исторические факторы образования русского абсолютизма // История СССР. — 1971. — №1.— С. 110–126;

49.      Скрынников Р.Г. Спорные вопросы восстания Болотникова // История СССР. — 1989. — № 5;

50.      Соловьев С.М. Актуальные вопросы изучения народных движений (политические заметки о крестьянских войнах в России // История СССР. — 1982. — № 5;

51.      Соловьёв С.М. Публичные чтения о Петре Великом. — М.: Право, 1990;

52.      Соловьёв С.М. Чтения и рассказы по истории России. — М.: Правда,1990;

53.      Сорокин Ю.А «Непросвещенный абсолютизм» Павла I (проблематика и опыт изучения): учеб. пособие. — Омск: ОмГУ, 1994. — 90 с.;

54.      Сорокин Ю.А. Российский абсолютизм в последний трети XVIII в. — Омск: ОмГУ, 1999. – 320 с.;

55.      Степашенко Л.А., Софроненко К.А. Государственный строй в России в

56.      первой четверти XVIII века. – М.: Наука,1973;

57.      Теория государства и права / Под ред. В. М. Корельского, В. Д. Перевалова. — М., 1997;

58.      Титов Ю.Ю. Абсолютизм в России // Советское государство и право. — 1973. — №1. — С. 107–112;

59.      Троицкий С.М. О некоторых спорных вопросах истории абсолютизма в России // История СССР. — 1969. — №3. — С. 130–149;

60.      Черепнин Л.В. К вопросу о складывание абсолютной монархии в России XVI-XVII веках. — М.: МГУ, 1957;

61.      Чистозвонов А.Н. К дискуссии об абсолютизме в России // История СССР. — 1971. — №3. — С. 72–76;

62.      Чистозвонов А.Н. Некоторые аспекты проблемы генезиса абсолютизма // Вопросы истории. — 1968. — №5. С. 46–62;

63.      Федосов В.С.Абсолютизм // Очерки русской культуры XVIII века. — М., 1987. — Ч. 2. — С. 7-20;

64.      Шапиро А. Л. Об абсолютизме в России // История СССР. — 1968. — №5. — С. 69–82;

65.      Шмидт С.О. и др. Абсолютизм в странах Западной Европы и России (опыт сравнительного изучения) // Новая и новейшая история. — 1985. — № 3;

66.      Яковлев А. Александр II и его эпоха // Знание-сила. —1992. — № 4.