Реферат: Соціально-духовні основи культури класицизму

Міністерство освіти і науки України

Чернігівський комерційний технікум

Реферат

з навчальної дисципліни “Культурологія”

Тема: Соціально-духовні основи культури класицизму

виконала студентка

групи  ОГТ-4

Чуб Юлія

Чернігів 2004

Класицизм (лат. clasicus - зразковий) - напрям у європейський літературі і мистецтві 17 - початку 19 ст. Характерна орієнтація на художню творчість старадавньої Греції і Риму, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Творці класицизму при відтворенні сучасного їм життя спиралися на по-своєму трактовану поетику Арістотеля і Горація.

Крім орієнтації на античність, характерний:

-        раціоналізм,

-        прагнення  побудувати мистецтво на началах розуму

-        прагнення установити непорушні закони.

-        прагнення до аристократизму, щоб підняти художню творчість над буденністю, ідеально прекрасний зміст.

Центральна ідея класицизму - в руслі раціоналістичної філософії - ідея розумності, впорядкованості, “правильності”. З одного боку, ця ідея широко використовувалася для обґрунтування необхідності абсолютизму: держава на чолі з монархом трактувалася як втілення розуму, який обмежує людські вади. Але, з іншого боку, той самий раціоналізм був філософською основою розвитку передової науки, фундаментом буржуазної ідеології. У XVII ст. провідною була перша тенденція. У Франції класицизм стає офіційним стилем, спеціальні вказівки даються кардиналом Рішельє, потім Людовіком XIV. Створюються спеціальні організації, покликані стежити за розвитком літератури, мистецтва. У 1634 р. це - Французька академія, переважно філологічна, пізніше - Академія живопису і скульптури, Академія наук.

Класичний зразок архітектури класицизму - королівський палацовий комплекс у Версалі. До нього входять палац, парк, безліч споруд. Суворе планування, геометрична організованість і палацу, і парку, симетричність визначають його вигляд. Навіть деревам і кущам надано форму геометричних фігур. Такий тип отримав назву французького, регулярного парку.

Класицизм з його ідеєю порядку, єдності цілого і його частин, гармонії і суворих пропорцій з особливою силою виявив себе в інструментальній музиці. Провідною в Європі стала віденська музична школа. Основою її завоювань стає принцип симфонізму - особливої якості розвитку музичної думки, коли нова ідея народжується поступово, в перетворенні початкового образу, головна тема породжує побічну, яка контрастує з головною. Саме такий підхід втілився в новому жанрі - симфонії. Вінчала музичне мистецтво XVIII ст. і готувала новий прорив творчість великого Вольфганга Амадея Моцарта: опери “Весілля Фігаро”, “Дон Жуан”, “Чарівна флейта”, три симфонії, трагічний “Реквієм”, роботу над яким обірвала смерть композитора.

У XVII ст. розгорталася творчість великих драматургів - П.Корнеля, Ж.Расіна, Ж.Мольєра. Театр часів класицизму відзначає ряд характерних рис. Жанри в ньому поділялися на “високі” і “низькі”. Твори “високого” жанру - трагедії - мали бути написані обов'язково віршами. Наказувалося використовувати піднесені вирази, застосовувати алегорії, образи міфології. Класична п'єса будувалася на основі трьох єдностей: єдність часу, місця і сюжету (одна сюжетна лінія розвивалася без зміни декорацій, події повинні відбуватися протягом доби). Як писали члени Французької академії в одному з своїх висновків: “Ніщо безладне і плутане взагалі не може нікому подобатися”. У центрі уваги трагедії знаходився конфлікт між обов'язком і почуттям, причому обов'язок повинен перемогти. Коли Корнель у своїй трагедії “Сід” відступив від цього правила (головна героїня погоджується на шлюб з коханим, хоч він убив на дуелі її батька - тобто верх взяло почуття), за вказівкою Рішельє п'єса була винесена на обговорення академії, сюжет визнали неправильним. При таких зовнішніх формах п'єси головну увагу і Корнель, і Расін зосереджували на внутрішньому світі, переживаннях персонажів. Писалися довгі монологи, які вимагали особливого мистецтва декламації. Актори стали спеціально працювати над роллю, обговорювати задум з автором. Зростають їх загальна культура, знання.

Правила, такі суворі для “високих” жанрів, не поширювалися на “низький” жанр - комедію. Вона була вільна від умовності, неминуче властивої трагедіям класицизму, її героями могли бути прості люди, які говорили повсякденною простою мовою. Великий комедіограф Жан Батист Мольєр з'єднав народну традицію та інтелектуальність, громадянськість. Майже через три століття його “Тартюф”, “Міщанин-дворянин” не сходять зі сцен театрів усього світу. Ще далі від замкненості театру часів класицизму пішов Пьєр Огюстен Бомарше в “Севільському цирюльнику” і особливо “Одруженні Фігаро”. У вуста своїх комедійних героїв він вклав монологи, які засуджували аристократію і провіщали революційну епоху.

Класицизм став художньою мовою французького Просвітництва. Майже всі найбільші мислителі займалися і художньою творчістю. П'єси, повісті писав Вольтер, вже згадувалися романи Руссо. Фундатором нового жанру - художньої критики - став Дідро. Основні жанри літератури класицизму - трагедія, ода та епічна поема.

Перехід від бароко до класицизму в світовій літературі був одним із тих типових переходів від літератури «важко прикрашеного», «ампліфікованого» стилю (див. «Вступ»), що їх історія літератури переживала час від часу. На Україні такий перехід переживала вже література по 13 ст., але тоді це було явище, зв’язане з певним літературним підупадом. Тепер це була повна опозиція стилеві бароко. На Заході це була майже літературна революція. В основі її лежала зміна літературного смаку та літературних ідеалів. Замість творів, що мали на меті зворушити, збудити читача, викликати сильне враження оригінальністю будови та мистецьких засобів твору, зацікавити його новими та глибокими думками або подати старі в новій, незвичайній формі, що мала справляти враження «вільної», розірваної, постають нові літературні ідеали. Тепер уже не цінять і динамічності бароко. Представники нового стилю свідомо прагнуть найекзактнішого вислову думки, ясного формулювання, прозорості побудови; в цілому твір має враження спокійної гармонії. На перший план висувається ідеал краси. Не новизна та оригінальність, а традиційна канонічність починає цінитися знову, а «незугарне», що грає таку роль у літературі бароко, або усувається зовсім, або грає, можливо, найменшу роль. Це певний поворот до ідеалів ренесансу.

На Україні цей стиль з’явився в своєрідній формі. Правда, і тут можна говорити про опозицію до бароко, але ця опозиція з певних причин не знайшла ніякого відпору (див. далі). А новий «класичний» стиль не знайшов для себе такого широкого поля, як на Заході або в деяких слов’янських народів. Український класицизм був слабкий та мало виразний.

Класицизм повертався до естетичних ідеалів античності. Уявлення про ці ідеали, звичайно, було своє власне, що насправді лише користувалося певними, не завжди правильно витлумаченими, елементами античної естетики, щоб збудувати свою власну естетичну систему. Тому, може, й можна було б назвати «класицизм» «псевдокласицизмом», як це робили деякі історики літератури 19 та початку 20 віку. Але цей вираз «псевдокласицизм» тоді вживали неісторично, бажаючи підкреслити невдалість, недоладність, маловартність літератури цієї течії: це було неґативне ставлення до певної літературної течії, подібне до ставлення тих самих часів до літератури бароко. Отже, краще цю неісторичну та несправедливу назву «псевдокласицизм» не вживати.

Літературна теорія класицизму приймала — як класицистам здавалось, цілком — канони літературної теорії античності. Основним естетичним ідеалом стала знову «краса», до якої, правда, приєднувалася ще «величність». Основною тенденцією було виконання всієї системи приписів, які ніби нормували ще античну поезію (Горацій), а насправді були наново вироблені теоретиками класицизму (напр. Буало). Ці приписи, як усякі технічні приписи в сфері мистецтва, ставили авторам певні, може навіть «тісні» рамки, але зовсім не перешкоджали їх вільній творчості в межах цих рамок і навіть значно її полегшували. Не будемо тут зупинятися на цій системі приписів. Вона не була суха та тісна: наслідуючи античні зразки, дозволяли і ліризм, уділяли певне місце і пафосові й гуморові та навіть «поетичному безладдю». Коли надзвичайно висока оцінка «величного» приводила до того, що велику роль грали історичні мотиви, царі та герої — античні або й національні, то все ж поруч з цим поетика класицизму знайшла місце і для гумору та сатири, для простої людини та навіть для її мови, для сучасності та її потреб. Щоправда, зображення у класицистів усіх цих сфер здавалося наступним поколінням неприродним, але це була справа літературного смаку. Надзвичайну скомплікованість, переобтяженість деталями, переповненість формальними прикрасами творів пізнього бароко класицизм рішуче відкидав. Його ідеалом була простота, ясність та прозорість побудови.

Система поетики класицизму знала певні традиційні літературні форми, що всі нав’язувалися до античної традиції; теорія літературних ґатунків була детально розроблена: драма, тобто трагедія та комедія, епос — велика віршована епопея, поруч із ними роман та інші прозові форми, лірика з численними ґатунками: ода, сатира, байка, ліричний лист, ідилія, елегія, епіграма і т. д. Для кожного з цих ґатунків були певні норми щодо змісту та щодо форми. Якщо якимись типовими формами класицизму пізніше здавалися епопея, трагедія та ода — то це почасти помилка історичної перспективи, бо класицизм подав найліпші за нових часів зразки і таких ґатунків, як комедія, байка, сатира. Якщо пізніше типовими героями творів класицизму вважали царів та півбогів, то і це помилка, — класицизм знайшов місце і для простої людини в межах певних ґатунків — вже згаданих комедії, байки, сатири, почасти і ідилії та ліричного листа, почасти і прозового епосу. В цих останніх ґатунках не бракувало й інтересу до сучасності, отже закиди переваги в класицизмі історії та абстрактних тем не цілком справедливі. Але в порівнянні з розподілом тематики в літературі покласичній різниця була дуже велика. Навіть і для мови простої людини в літературі класицизму не бракувало місця; але знов таки в межах певних ґатунків, зокрема байки та деяких другорядних ґатунків.

Якраз ці «менш важливі» ґатунки набули в українському класицизмі надзвичайної ваги. Це були ґатунки травестійні; на Україні ще й тепер, мабуть, ліпше знайомі читачам, ніж деінде, бо представником цих ґатунків є, між іншим, «перелицьована» «Енеїда» Котляревського. І «травестійні» форми нав’язувалися до античної традиції, передусім до псевдогомерівської «Війни мишей з жабами» або таких творів, як пародійний апофеоз імператора Клавдія, написаний Сенекою. «Травестійний» жанр існував протягом усієї історії європейської літератури. В ньому, зокрема, знаходило для себе вихід природне стремління людини не завжди залишатися серйозною в мистецтві, мати в ньому якусь сферу, де дозволена легкість, забавка, безпосередня веселість. Буало хотів у своїй системі поетики обмежити можливості травестійного жанру, дозволивши лише в межах «героїчно-комічної поеми» «низькі» мотиви зі сфери повсякденного життя та героїв з тих кіл суспільства, що не заслуговують на літературне освітлення, — але з тим, що стиль, мовне та стилістичне оформлення поеми мусило вповні відповідати канонові класичної поетики. Але вимоги Буало, підтримані прикладом його власної героїчно-комічної поеми «Налой», не утрималися. Десь на межах поетики класицизму залишився і старий тип «травестійної» поеми, тобто поеми, що розробляла «високі» теми в «низьких» мові та стилі. Такі поеми бували в усіх літературах класицизму. В українській — з такої поеми почався новий період літературного розвитку.

Літературна теорія — не єдина сила, що визначає собою літературу певної епохи. Літературна практика залежить і від ідеології свого часу, і від соціальної структури суспільства. Період класицизму був по всій майже Європі періодом т. зв. «просвіченого абсолютизму». Література набуває в зв’язку з цією політичною формою специфічно «двірського» характеру: цей характер мають літературні твори не лише в політичних центрах; забарвлення літературних інтересів вищих кіл передається навіть у літературну провінцію. В українській літературі, як побачимо, забарвлення це мало помітне.

Не єдина панівна, але найбільш впливова ідеологія періоду літературного класицизму є «просвіченість». Представники «просвіченості» переконані в тому, що основним, найвищим, виявом людського духу, основною історичною силою є «розум». Ірраціональні сили, все те в житті людини, суспільства та в історичному процесі, чого не можна обґрунтувати розумом, якщо не відкидається цілком, то в кожному разі недостатньо береться до уваги представниками просвіченості. До них вона ставиться з скепсисом, холодом та презирством. До таких сфер, які просвіченість іґнорує або недооцінює, належать у єстві своєму «ірраціональні» почування людини, незрозумілі звичаї та традиції, що їх просвіченість, як «забобони», пересуди, відкидає. Просвіченість не розуміє багато чого в релігійному житті, зокрема — елементів почуттєвої побожності, не розуміє національного почування або його раціонально перетлумачує, не цінить народних звичаїв та старовини, поскільки ті й ті не є цілком «розумні». Сферу побожності просвіченість звужує та почасти замінює релігію моральністю; національне почуття цілком замінює державним та династичним, звичаї цінить лише, поскільки вони свідчать про первісну «невинність» простої людини, історичну старовину приймає не в тому, що в ній було специфічним для її часу, а в тому, що в ній є загальнолюдським та близьким чи корисним (повчальним) для «просвіченої» сучасності.

Як бачимо, в психології часу класицизму чимало небезпек. Зокрема, на Україні соціальна структура веде до звуження літературної тематики, ідеологія просвіченості — до раціоналістичної «сухості» та іґнорування багато чого в житті, зокрема дуже важливої для літератури (як і для всякого мистецтва) сфери почувань.

Класицизм розвинувся найяскравіше у Франції. Там він розвивався значною мірою вже поруч із літературою бароко. В 18 ст. значного впливу класицизму, насамперед французького, зазнали літератури сусідніх з українцями народів — росіян та поляків. В обох класицизм розвинувся широко, а в поляків — блискуче.

На Україні розвиткові класицизму не сприяли ані політичні, ані духовні умови.

В другій половині 18 ст. скасовано майже всі рештки української автономії. Скасування гетьманщини, знищення Січі, закріпачення селянства — це лише головні етапи процесу обернення України в російську провінцію. Єдина політична сила, що могла, мабуть, якось затримати цей процес, українське шляхетство; російський уряд почасти тероризував його, почасти зумів притягнути різними засобами на свій бік та, вживаючи його послуги, часто — на вищих щаблях урядового апарату, зробити його навіть знаряддям своєї політики. Культурно така значна за часів бароко сила, як українська церква, була теж позбавлена всякої автономії, а сили її кращих представників значною мірою — використано на неукраїнських теренах. Культурні потреби країни довгий час цілком нехтувалися. Школи, в тому числі Київська Академія, яка ще в середині 18 ст. значною мірою могла задовольнити потреби в світській високій освіті, стали суто духовними закладами. Шляхетство вже не могло задовольнитися вихованням, яке через свій однобічно-духовний характер залишалося поза «потребами часу», хоч ці «потреби» і були чималою мірою вимогами моди. Це викликало дальший відплив — уже молоді — до Петербургу або Москви, які стояли на відповідній «висоті».

Так український народ робився помалу типовою «неповною нацією», народом без культурно важливих за тих часів суспільних класів — вищого духовенства та вищого дворянства. Тим самим відпадали не лише — почасти — творчі групи, але ще більше групи, які в 18 ст. найбільше могли спричинитися до розвитку літератури, бо від них виходило «соціальне замовлення» літературних творів, тобто вони були головними їх споживачами. «Неповній нації» відповідає здебільшого неповна література. Такою була і література українського класицизму. Коли за часів бароко українській літературі бракувало лише деяких ґатунків, в цілому середній українець міг задовольнити більшу частину своїх літературних потреб власною літературою, часи класицизму утворили зовсім інший стан: українська література була лише якимсь можливим доповненням до літератури чужомовної, однаково чи російської, чи французької, чи польської. Несамостійність літератури зовсім не зв’язана з низькою якістю літературних творів, — серед творів українського класицизму є твори повновартні, але з усієї різноманітності літературних ґатунків репрезентовані лише кілька та до того в кожному разі такі, які не могли б цілком задовольнити духовні потреби модерної людини, навіть і без якихось занадто вже загострених духовних інтересів.

Але український класицизм мав для української літератури і глибше значення, аніж зміна літературного стилю. Це була зміна літературної мови, перехід від різноманітної мови бароко з її обома полюсами — церковнослов’янщиною української редакції та народною мовою — до єдиної літературної мови та до того — мови народної. Це було в порівнянні з реформою чи навіть революцією в сфері літературного стилю щось до того цілком нове, радикальне та глибокосяжне, що хоча й буде перебільшенням назвати цю зміну мови «національним новонародженням», чи, як почали казати романтики, «відродженням», але це все ж було літературне відродження (може, ліпше було б казати «пробудження»). Переходові до народної мови сприяли якраз ті обставини, що ми їх уже розглянули та оцінили як власне велику слабкість українського суспільного життя: втрата Україною вищих суспільних верств та обмеженість літературних ґатунків українського класицизму — «неповнота» української класичної літератури. Бо ті ґатунки, які розвинулися в українському класицизмі — ґатунки травестійні та ще байка та комедія — якраз сприяли, а то й просто вимагали вживання народної мови. Свідоме та послідовне плекання народної мови, як мови літературної, принесла з собою лише романтика та романтична думка (пор., зокрема, далі про Куліша). З характером літературної мови та її розвитком ми ближче познайомимося далі.

Мовне оновлення, що його приніс з собою Україні класицизм, привело до того, що твори цього часу утримали своє значення в українській літературі довше, аніж цього можна було б сподіватися та аніж — почасти — ці твори заслуговували. Традиція українського класицизму тягнеться аж до часів реалізму та дожевріла аж до самого кінця 19 ст. У цих творах нащадки вже не помічали (за рідкісними винятками, до яких належав, напр. Куліш) їх стилістичної та ідеологічної обмеженості, ці твори до останніх часів переінтерпретовувалися як вияви зовсім іншого духу, аніж той, що їх і насправді породив. Не помітити в «українському класицизмі» класицизму було справді легко, — бо українська література класицизму не мала типових ґатунків та зв’язаних з ними стилістичних та ідеологічних рис (раціоналізму, «високого стилю» і т. д.), яких уже ніяк не прийняли б ані романтики, ані реалісти. Література українського класицизму мала тривалий вплив, який почасти збагатив літературу і зокрема — мову пізніших часів, почасти затримав хід літературного розвитку та зробив неясними межі та кордони між пізнішими літературними стилями, сприяючи тим загальним перешкодам, що стояли на шляху літературної диференціації та що про них ми вже говорили вище.

В кожному разі український класицизм є своєрідним. Не лише тому, що в самому розвитку його перетинає на дві частини зміна мови. Він лише в дуже незначних виявах користується типовими «високими» ґатунками (ці ґатунки письменники українського класицизму творять російською мовою) та «високим» мовним стилем. «Високий стиль» буває можливий лише після того, як мова до нього приготовлена попереднім розвитком: на Україні ж літературна мова класицизму була нова та ще народна. Користування новими мовними шарами завжди веде до певної ориґінальності природно, бо нова мова ще ніяк не унормована ані своїм словарним складом, ані своїм стилем. Тому література українського класицизму почасти нагадує барокову літературу. З іншого боку, не витворивши «високого стилю», вона пізніше здавалася близькою деякими рисами до мови «реалістичної», поскільки ця остання прагне якнайтісніше зв’язатися з народною мовою. Певна стилістична невиразність українського класицизму сприяла пізніше його літературному впливові.

XVII-XVIII ст. були вирішальними у формуванні культури Нового часу, що тісно пов'язано з виходом на історичну арену нового класу - буржуазії. Її економічне утвердження, політична боротьба супроводжувалися складанням нового світогляду. Завдяки численним відкриттям видатних вчених стався переворот у поглядах на природу, утвердилася матеріалістична картина світу. Було поставлене питання про справедливий устрій людського суспільства. Відповідь на нього шукали блискучі мислителі епохи Просвітництва. Ускладнюються форми художньої творчості. Якщо в середні віки єдність європейської культури була наслідком її нерозвиненості, то тепер виникають умови для єдності культурного процесу вже на іншому якісному рівні. Перераховані культурні процеси були однією з передумов буржуазних революцій в Англії, а особливо у Франції