Статья: Традиційність українського писанкарства

Традиційність українського писанкарства

Г. І. Сотська,

Інститут педагогіки і психології професійної освіти АПНУ, Київ

Народне декоративно-прикладне мистецтво — органічна складова національної культури, що базується на етнічній специфіці та традиційності. За своєю природою воно глибоко правдиве, хвилює нас сьогодні подихом глибокої старовини, вивіреною віками гармонією між красивим і корисним. Народне декоративно-прикладне мистецтво не обмежується історичними рамками досвіду окремих людей, а передає багатогранні надбання українській нації. Скарбниця його творів невичерпна.

Писанкарство — один із найдавніших видів народного декоративно-прикладного мистецтва, в якому яскраво відобразились усі сторони життя народу — історія, ужитковість, звичаї, вірування, естетичні уявлення, поетичне бачення, мрії про довершеність життя.

Писанки — душа українського народу, це «шедеври мініатюрного живопису, в яких український народ виявив свій мистецький геній, свою здатність до творчого мислення, художнього узагальнення навколишнього світу» [1, 6].

Вони з’явилися під час язичництва як атрибут культових народних обрядів, пов’язаних із весняним пробудженням землі. У глибині сторіч наші пращури відзначали велике свято весни. Раділи, що тепло, сонце, життя бере гору над холодом, зимою, смертю. І в цей час жінки, сільські дівчата, монастирські ченці та іконописці розписували курячі яйця.

Таємниця яйця — зародку життя — тисячоліттями викликала різноманітні асоціації і була одним із найдавніших див для стародавніх людей. У міфах багатьох народів (Єгипту, Фінікії, Індії, Греції, Фінляндії) саме яйце вважалось космологічним, було символом сонця та зародження Всесвіту. «Одна половина яйця стала небом, інша — землею, а жовток — сонцем» [2, 252]. Згодом яйце у слов’ян та інших народів стало символом весняного відродження й оновлення, першооснови Всесвіту.

У передхристиянський (язичницький) період писанка була невід’ємною часткою слов’янського православного поклоніння Даждь-Богові (бог сонця) та богині Берегині — Мокоші (матері урожаю), в християнському розумінні воно стає символом радості й віри у воскресіння Ісуса Христа як символу всепрощення.

Невипадково писанка походить від слова «писати», писати знаками — символами як «інструментом пізнання, методом вираження реальності і прихованих скарбів духовності» [3, 3]. Серед найяскравіших та найбільш розповсюджених знаків-символів на усьому автохтонному терені українців є зображення Сонця, Дерева Життя та Жінки-Берегині.

Писанка «сонце» присвячувалась богу сонця Ярилі, Даждь-Богові, символом якого був кінь. Про щиру любов до бога Сонця свідчить безліч його символічних портретів — різноманітні хрестики, «павучки», «триноги», «восьмираменні» зірки (розетки), «крутогори».

Дерево Життя як космічне дерево є символом небесної вісі і скарбницею життя. Воно об’єднує в собі рівновагу і динаміку, силу і слабкість, є символом безпосереднього відновлення природи. Дерево займає у святому письмі центральне місце, дерево — це поняття всього доброго і цінного, це образ Божої мудрості, досвіду [3, 72]. У вигляді дерева уявлявся стрижень світобудови, навколо якого встановлювалася рівновага протилежностей, корені якого сягають підземного царства. Світове Дерево завжди зображується стилізовано: з обов’язковим поділом на три яруси по вертикалі та дотриманням чіткої симетрії правого і лівого боків.

Дерево Життя. Його варіант — дерево роду; найпростіше тричленне позначення дерева-сімї — стовбур з трьома гілочками: батько, мати, дитина. Найдивовижнішою властивістю Дерева Життя є його здатність перетворюватись на Жінку-Берегиню, або, як її ще називали, Богиню Мокошу, господиню «рогу достатку» і прядильницю людської долі. Символом зображення Жінки-Берегині є дві перехрещені подвійні риски, елемент, який називають «черепашки», де кінчики рисок надломлені, що нагадує руки людини.

З усіх богів наших предків Жінка-Берегиня, яка зображувалася з піднятими догори руками, була єдиною у пантеоні богів великого князя Володимира. Образ «Оранти», запрестольної Божої Матері, у Київському Соборі Святої Софії займає одне із чільних місць.

Незважаючи на те, що значення знаків-символів змінювалось у зв’язку із трансформацією культових уявлень та протягом тисячоліть забувався і вторинний зміст символів, їх продовжують писати, оскільки ці малюнки освячені традицією. Знаки-символи (а їх понад сто) знайшли свою інтерпретацію в українській писанці: сонце — центр і підстава небесних просторів, носій світла і життя; хрест — символ всесвіту, знак чотирьох сторін світу; трикутник — символ вогню, безсмертності та чоловічої й материнської сили; Дерево Життя — символ небесної осі й скарбниці життя; спіраль — ознака вегетативної й органічної плодючості; триріг — знак святого числа 3 і три божества; свастика — знак вогню й сонця; граблі — символ дощу.

Поряд з знаками-символами велике й функціональне значення має писанковий орнамент: символічний, геометричний, рослинний, зооморфний, антропологічний, побутовий (за М. Сумцовим). Поєднання геометричних мотивів, хвилястих ламаних і плавних ліній розкриває нам композиційну виразність писанок, зображення мотивів орнаментів, створюючи при цьому враження легкості, простору, ажурності.

Найвідомішим із писанкових орнаментів є хвилястий орнамент як стилізоване зображення богині води, Дани, відомий під назвою «меандр» або «безконечник». Серед орнаменту геометричного характеру чільне місце займають також такі назви, як «клинці», «безконечник», «ламаний хрест», «сорококлинчики», «косячки», «крюччя».

Зачаровує у писанках розмаїття мотивів рослинного орнаменту: «неповна ружа», «рогата квіточка», «дубові», «кленові» листочки, «огірочки», «повняки», «бокова рожа», «хвойка», «півонія», «вазончик», «сосонка», які розкривають красу української природи, її розмаїття кольорів.

Символіка кольору на українських писанках — це неповторне своєрідне поєднання барв, характерних для кожного регіону України. Колір виступає носієм інформації пізнавального й емоційно-виражального порядку, де закономірності колірної гармонії кольорів в поєднанні з орнаментальними елементами утворюють цілісну колірну систему.

Саме різноманітна колірна гама ґрунтується на збереженні прадавньої колірної символіки: червоний колір символізував радість життя, любов; зелений — пробудження природи, багатство рослинного і тваринного світу; блакитний — чисте небо, здоров’я; бронзовий — матінку-землю, її врожай, щедрість до людини; чорний з білим — пошану до померлих родичів, їхніх душ; червоний з білим означає повагу до духів, подяку за охорону від злих сил.

Дивишся на писанку — зачаровуєшся розмаїттям кольорів, загадковими візерунками, де гармонійно переплітаються знаки-символи, щось невловиме і дуже важливе переповнює відчуття — мабуть, це і є наше щастя незабутого, невтраченого...

На разі варто погодитись із висловом: «український народ доти процвітатиме, доки українські жінки розмальовуватимуть писанки».

Література

1. Колесник Н. Є, Пантус Н. Ф. Писанкарство: Історія, досвід, техніка та методика виконання.— Житомир, 2004.— 80 с.

2. Словник символів культури України /За заг. ред. В. П. Коцура, О. І. Потапенка, М. К. Дмитренка.— К.: Міленіум, 2002.— 260 с.

3. Сумцов М. Ф. Писанки.— К., 1981.— 105 с.