Реферат: Культура Древнього світу

Культура Древнього світу

Ще наприкінці 19 століття підручники по мистецтву відкривалися главою, присвяченої Древньому Єгиптові. Сто років тому людство разом з винаходом кіно відкрило для себе мистецтво кам'яного віку - палеолітичний живопис і скульптуру. З тих пор мистецтво первісної епохи стало досить популярним об'єктом як попиту, так і вивчення. Можна сміло говорити про наростаючий вплив найдавніших форм мистецтва на його сучасні плини. Які ж особливості цього феномена, як і чому воно виникло, які його функції й духовний зміст.

Що стосується виникнення первісного мистецтва, на цей рахунок є безліч найрізноманітніших і суперечливих гіпотез. Важливо одне. Не викликає сумніву, що художня діяльність існувала на всіх етапах первісної культури. Отже, мистецтво було постійним способом її реального буття, що дозволяє з певними підставами говорити про коріння мистецтва, про напівінстинктивну потребу людини прикрашати й розфарбовувати себе й своє житло, надавати привабливу (для себе) форму предметам. Про вроджені підстави цієї потреби говорить її незвичайна стійкість, а також та насолода, що дає людям заняття майже будь-якою формою художньої діяльності.

Психоаналіз бачить у мистецтві насамперед продуктивну форму трансформації психічної енергії людських інстинктів, її сублімацію, що створює психологічні передумови всієї культурної діяльності. Ще Аристотель говорив про катарсис - що очищає й піднімає вплив мистецтва на людину. Сучасні психологи називають це відновленням психологічної рівноваги, ігровою компенсацією, реалізацією архетипу, але, по суті, мова йде про те, що мистецтво дає "можливість пережити найбільші страсті, які не знаходять собі результату в нормальному житті".

Отже, можна зробити перший висновок: мистецтво з'явилося разом з людиною, тому що художня діяльність є органічною потребою психіки індивіда, вона пов'язана з особливостями його світосприймання й уроджених форм творчої активності.

Чим було первісне мистецтво в структурі культури того часу? І тут варто дати несподівана відповідь - нічим, тому що в чистому виді його там не існувало. Це пов'язане з тією особливістю первісне культури, з її синкретичним характером, з не розчленованістю її основних елементів. Тому найдавніше мистецтво невіддільно від міфології, магії, ритуалів і т.п.

Мистецтво не було відособленою частиною древньої культури, воно було універсальним засобом узагальнення всіх її елементів, способом їхньої об'єктивації й основним засобом їхнього прямого впливу на людей. Особлива багатозначність і духовна напруженість добутків цього мистецтва, їхня здатність привертати увагу, програмувати емоції, викликаючи екстаз, ейфорію, транс і сомнамбулізм.

У найдавніших ритуалах уже використовувалися елементи скульптури й живопису (маски, статуї, наскальний живопис, малюнки на землі, спів, речитатив, театральна організація дії). Естетичний початок проявлявся в кольоровому й різьбленому орнаменті. Почуття ритму виражалося в сполученні скульптурних обсягів, у складному композиційному рішенні, у створенні фантастичних образів. Яке б не було магічне призначення масок і статуеток, ступінь їхнього впливу визначався художньою переконливістю, тому що самі по собі ці форми не могли бути "упізнані", оскільки не існують у природі.

Синкретизм обумовив і найважливішу відмінну рису первісного мистецтва: злитість його функцій і значень, що, у свою чергу, визначила наступні специфічні риси цього мистецтва: гомогенність, колективістський і поліфункціональний характер. У системі первісної культури лише умовно можна розрізняти обряди, культові предмети, тексти, музику й танець. Тільки "перекидаючи сьогодення в минуле", можна дивитися на міфологічний текст як на сценарій, що існує незалежно від обряду, від танцювальних, музичних, пластичних ритмів - усього того, що дає міфу зриму, чутну форму. Справа в тому, що читання тексту - речитатив, спів, супроводжувані музикою, танцем і є саме священнодійство, а культові предмети - маски, статуї - у цьому випадку самі ж і є предметами культу, всі елементи цієї системи рівнозначні.

Головною художньою особливістю первісного мистецтва, що зближає його з мистецтвом XX в. була символічна форма, умовний характер зображення. Тому образи древнього мистецтва сприймаються нашими сучасниками як нереалістичні. Справа не в тім, що древні художники не вміли домагатися зовнішньої подібності. Уміли, якщо хотіли цього, чому є разючі приклади. Справа в тому, що відсутність подібності носить зовсім свідомий характер. Діапазон відступів від примітивної подібності надзвичайно широкий: від простої схематизації або навмисного порушення пропорцій, щоб підкреслити експресивність сприйняття, до створення зовсім фантастичних образів і композицій, у яких лише із працею вгадуються риси реальних істот або предметів.

Варто підкреслити, що символічний характер мистецтва універсальний. Символами є як реалістичні зображення, так і умовні. Печерний живопис і культова традиційна пластика по стилі різко відрізняються друг від друга. У першому випадку зображення зовні реалістично, у другому - форма вкрай умовна, іноді майже абстрактна. І в тім, і в іншому випадку образотворче мистецтво точно відповідає змісту. Умовні форми культової пластики використовуються для створення образів, які не можуть бути передані методом натуралістичного або реалістичного зображення, тому що вони відтворять уявлення про надприродні сили, втілюють невидимих грізних духів і шаманів, створюють вмістища для душ померлих. Зображення ж, використовувані в образах мисливської магії, по перевазі реалістичні, тому що пов'язані з конкретними типами тварин, на яких зосереджені помисли художника-мисливця. Зображуючи, він як би заклинає, підкоряє собі дух цих тварин.

При всьому розходженні художніх методів мети, переслідувані обома художниками дуже близькі: і той і іншої апелюють до надприродних сил, створюють предмети магічного культу, що мають символічний характер.

Зображення оленя або орла, зроблене древньою людиною, може не відрізнятися зовні від малюнка сучасного художника. Але висновок про їхню дійсну ідентичність був би помилковим. Розходження тут те ж, що, наприклад, між зображеннями орла в підручнику зоології й на державному гербі, розходження перебуває за межами самого зображення. Воно пов'язане із психологічними особливостями сприйняття в кожному із цих конкретних випадків.

Часто твори первісного мистецтва являють собою цілі системи дуже складних по своїй структурі символів, що несуть велике естетичне навантаження, за допомогою якого передаються найрізноманітніші поняття або людські почуття, а також кодуються міфологічні сюжети або реальні події. Символічний характер найдавнішого мистецтва привів до появи двох типів подібного кодування: езотеричного мистецтва, розуміння якого доступно вибраному колу присвячених, і екзотеричному - загальнодоступному, зрозумілому для непосвячених. Ця ситуація самим дивним образом виявилася відтвореним сучасним художнім життям.

Магічні уявлення визначали всю змістовну сторону первісного мистецтва, яке можна назвати магіко-релігійним. Справа в тому, що художні форми були більш ефективними засобами для реалізації одного з головних принципів магічного світорозуміння, принципу аналогії. Зміст цього принципу в наступному: хто володіє зображенням предмета, той одержує владу над зображеним або хоча б можливість робити на нього вплив.

Найпершими добутками такого роду були малюнки, що зображували руки (частіше ліві), що служило знаком володіння й магічної влади над даною територією. На Сході зображення жіночої лівої руки дотепер прикріплюють до радіатора автомобіля, "на щастя".

Магічним цілям служили скульптурні й мальовничі зображення тварин на кам'яних плитках, скелях, стінах печер. "Образи тварин, що заповнювали стіни печер, повинні були зображувати можливий видобуток. Обряди, що відбувалися перед ними, мали на увазі перетворити магічним шляхом потенційний видобуток у бажану реальність. На стінах печер магічне перетворення мрії в дійсність виражалося образами образотворчого мистецтва, а на підлозі печер - за допомогою обрядової дії".

Поряд з мисливською магією й у зв'язку з нею існував культ родючості, що виражався в різноманітних художніх формах еротичної магії. Ці два види магії були настільки зв'язані у свідомості первісної людини, що деякі із племен використовували ті самі слова для позначення голоду й любові.

У доісторичну епоху культ родючості був розповсюджений повсюдно, приймав самі витончені форми, мав більший вплив і тому зберігся в первозданному виді в багатьох народів Африки, Океанії, Південної Америки. Звідси достаток добутків з еротичною тематикою в первісному мистецтві, багато хто його стильові особливості. Наприклад, незліченні "палеолітичні Венери", жіночі статуетки з умовними рисами особи й гіпертрофованими обсягом груди, живота й стегон. У первісному мистецтві образи втілювали все різноманіття міфологічних уявлень кожного етносу, що визначило унікальну множинність, рівнозначність і злитість функцій цього мистецтва, а також його особливу роль у підтримці соціальної стійкості й традицій. Мова йде не тільки про те, що мистецтво в древньому світі було найважливішим комунікативним засобом, основним каналом зв'язку між особистістю й соціумом, між близькими етнічними групами. Дуже важлива й надособистісна орієнтація первісного мистецтва, насамперед тих ритуалів, які воно виражало й створювало і які були надійним засобом підтримки загальнонародних норм і цінностей. Ефективність складної системи ритуалів і його художніх форм пов'язана з тим, що вони ґрунтуються на символах, наслідуванні й сприйнятті. Це значить, що цей спосіб впливу на свідомість людини опирається на домінантні сторони людської психіки.

Сучасний рівень археологічних досліджень дозволяє визначити не тільки основні функції первісного мистецтва, але й проаналізувати загальні закономірності й періоди його стилістичної еволюції. Для цих цілей звичайно зіставляють добутки так званого "наскального живопису", пам'ятники якого існують повсюдно й всі вони підтверджують наступну логіку стильових модифікацій. Спочатку переважають зображення окремих як би застиглих статичних об'єктів, які потім витісняються динамічними зображеннями тварин. Одноколірні контурні малюнки переміняються поліхромними й об'ємними. Складніше взаємодія тенденцій натуралістичного й умовного стилів зображення. На самому ранньому етапі панує натуралізм, ціль художника домогтися максимальної подібності зображення із зображуваним. Потім різкий поворот до узагальнення, звідси риси відомого художнього схематизму. На третьому етапі знову підсилюється інтерес до деталізації зображення, до відтворення цілих сцен або оповідальних сюжетів. Результат - знову перемагає більш-менш натуралістична фігуративна манера. Але ніколи що не припиняється процес відбору й економії образотворчих форм знову приводить первісне мистецтво (його четвертий, вищий етап) до стилізації, до заміни живого образу знаком, імітації символом. Таким чином, напрошується аналогія: нове європейське мистецтво фактично повторило шлях художнього розвитку первісної епохи. Смішною здається в наш час традиційна точка зору: людині на ранньому етапі соціального розвитку було не до мистецтва, вона була занадто захоплена боротьбою за існування. Справа не тільки в тім, що без художніх форм самовираження людина просто б не вижила і біологічно, принаймні, залишаючись людиною. Первісна людина мала не менші художні здатності, чим сучасна, а в середньому - більшими. ЇЇ смак був бездоганним. Вона ще не стала подібно нам пасивним споживачем мистецтва, а була у такій же мері художником, творцем, як і мисливцем, воїном і т.п. Творчі імпульси були для неї настільки ж природними, як інстинкти полювання або продовження роду. Ця людина не мала потребу в художньої освіті, мистецтво було з нею завжди від народження до смерті, було одним із природних проявів її власної людської сутності. Саме тому художня спадщина "первісного" світу починає займати все більше місце в системі художніх цінностей нашого часу.

Культура Древнього Китаю

Китайський етнос створив особливий тип культури, що відрізняє його від культур інших народів. Соціальна етика й адміністративна практика тут завжди грали більше значну роль ніж містика й індивідуалістичні пошуки порятунку. Розсудливий китаєць ніколи не замислювався над таїнствами буття й проблемами життя й смерті, зате він завжди бачив перед собою еталон вищої чесноти й вважав своїм священним обов'язком йому наслідувати. Найбільшими й загальновизнаними пророками тут уважалися ті, хто вчив жити гідно, відповідно до прийнятої норми, жити заради життя, а не заради блаженства на тім світлі або порятунку від страждань. Не релігія як така, але насамперед ритуальна етика формувала вигляд традиційної китайської культури.

Все це позначилося на характері еволюції уявлень про образ світу. Так, наприклад, заслуговує на увагу та обставина, що релігійній структурі Китаю завжди була властива незначна роль духівництва. Найчастіше вчені виконували найважливіші функції жерців на честь Неба - вищої загальності, абстрактної й холодної, байдужної до людини. Саме вони були шановним і привілейованим станом у Китаї. Однак вони були не стільки жерцями, скільки чиновниками.

Ці особливості релігійної структури Китаю були закладені в далекій давнині, починаючи з II в. до н.е. Як і в інших народів, у китайців була безліч богів і парфумів, яким вони приносили жертви, у тому числі й криваві. Але із часом на перший план серед цих богів і парфумів став виходити Шанді, верховне божество й легендарний родоначальник, їхній предок-тотем. Великий бог і божественний первопредок в одній особі зустрічалися й в інших релігіях, наприклад, у Єгипті. Однак у Китаї Шанді сприймався насамперед як першопредок, що піклується про добробут свого народу. Це виявилося в тім, що саме до нього йшли прохання й благання народу, зв'язані й із проблемою врожаю, і з військовими успіхами, і із благополучним дозволом від тягаря дружини.

Зсув у культі Шанді акценту убік функцій першопредка зіграло в історії китайської цивілізації величезну роль: воно привело до ослаблення релігійного початку й посиленню початку прагматичного, що виявився в абсолютизації культу предків. У цьому культі невеликий китайський етнос знаходив додаткові сили й віру у своє призначення вистояти в боротьбі з ворожими племенами-варварами.

Надалі, в епоху династії Чжоу (XI в. до н.е.), що поширила влада - на більшу територію басейну Хуанхе, культ Неба й Чжоу витиснув Шанді. На Небо перейшло уявлення про прямий генетичний зв'язок божественних сил із правителем. Чжоуський правитель став уважатися сином Неба, а китайська імперія - Піднебесної. Цей титул і назва країни збереглися аж до XX в.

Починаючи з епохи Чжоу, Небо в його основній функції верховного контролюючого й регулюючого початку, стало головним все китайським божеством, причому культу цього божества був доданий не стільки священне божественний, скільки морально-етичний акцент.

Уважалося, що велике Небо карає невартих і винагороджує доброчесних.

Під чеснотою розумілася відповідність правителя, що персоніфікує народ, внутрішній божественно-космічній силі Неба. Тільки маючи чесноту, правитель мав право управляти. Втрачаючи її, він втрачав це право. Для китайських правителів ототожнення з Небом означало прийняття на себе відповідальності за увесь світ, у який вони включали властиво Китай і навколишню його варварську периферію, що явно тяжіє, по їхніх уявленнях, до центра, тобто до китайського володаря Піднебесної, синові Неба.

Людське і божественне як і раніше перебували в нерозривній єдності, хіба що помінялися місцями: боги немов спустилися на землю, а людина, що усвідомила свою світову відповідальність, свою моральну природу, піднялася над миром духів. Згодом Небо, у уявленнях китайців, усе більше втрачало властиві йому колись особистісні риси й перетворювалося в загальний порядок руху всього сущого, порядок одночасно й космічний, і моральний. Сенс життя для древніх китайців полягав у підтримці правильних відносин людини з космосом, в умінні завжди відповідати руху світу.

Отже, у китайській традиції релігія обернулася етикою, індивід у ній як би заслонив богів. Акцент на моральній і зовсім безсторонній волі Неба зажадав і відповідного трактування народу. Народ був оголошений глашатаєм волі Неба, і турботі про нього віддавалася навіть більша перевага, чим турботі про духів. Загальне почуття народу сприймалося древніми китайцями самим точним проявом верховної справедливості небес. І в той же час космічно санкціонований колективізм, на думку китайців, начисто виключає з культури індивідуалізм і особистісний початок, які становлять у західноєвропейській культурі наріжний камінь духовного життя європейця.

Мабуть, ніде в історії культура не була настільки довірлива до світу природи, як у Китаї. "Ніколи людина не досягала таких небесних вершин ніжності серця й чистоти душі, чистоти й досконалості сприйняття світу. Ніде сприйняття світу природи й душі не було так пронизане світлом, співчуттям і любов'ю, чистою довірливістю й наївністю, безмежною мудрістю буття в цьому світі! Яка ж внутрішня природна сила й гармонія повинні були наповнювати таємним світлом і душі й серця цих людей, що не злякалися, не посоромившись в ті далекі й жорстокі часи - відкритися й землі, і небу, і людям...".

Інтуїтивна довірливість людей до мудрості природи дозволила китайцям створити оригінальну картину світу, де не було місця ні ворожості, ні недосконалості, ні дисгармонії. Ця картина світу вражає своєю цілісністю й гармонійністю. Мир у поданні китайців - це мир абсолютної тотожності протилежностей, де багато чого і єдине не заперечують один одного, всі розходження відносні. У кожному явищі природи, будь те квітка, тварина, або водоспад, просвічується багатство всієї природи. Кожне втілює в собі її мудрість. Мир споконвічно досконалий, гармонія внутрішньо властива йому, тому його непотрібно переробляти. Навпроти, потрібно самоусунутися, уподібнитися природі, щоб не заважати здійсненню гармонії. Споконвічно природі властиві П'ять чеснот: людяність (жень), почуття боргу (і), благопристойність (чи), щирість (синь) і мудрість (чжи).

Китайська культура не орієнтує на діяльний початок, а призиває до дії, співзвучним з космічним ритмом. Творчість належить Небу. Тому китайський мудрець говорив: "Я викладаю, а не говорю". З погляду Конфуція, особистість одержує свій зміст безпосередньо від природи. Природа нагороджує її талантом, і її талант - творчого процесу в природі.

Таким чином, в основі гармонії суспільства й природи лежала ідея етико-політичного порядку, санкціонованого великим Небом. І ця ідея підтримувалася й розвивалася в навчаннях даосизму й конфуціанства. Не зіпсував цю ідею й буддизм, що склав разом з даосизмом і конфуціанством філолофсько-релігійну тріаду (сань цзяо), духовний стрижень китайської культури. Даосизм призивав до органічного злиття із природою. Йому китайці зобов'язані художньо-естетичної практикою, що і донині, вражає людство своєю близькістю до природи.

Творцем даосизму вважається Лао-Цзи, "Старий мудрець". Розповідати про його життя вкрай складно, тому що вся наявна про нього інформація обкутана таємницею. Проте, відомо, що творець етичного навчання Конфуцій відвідав Лао-Цзи, щоб почути його думку про свою діяльність. На жаль, зустріч не принесла бажаного результату, тому що "жовтолиций" старий заявив, що Конфуцій занадто шумить щодо своєї персони й зовсім дарма витрачає сили на соціальні проекти й реформи. Адже все, що він робить, на думку мудреця-довгожителя (легенда затверджує, що Лао-Цзи прожив 200 років), - суєта суєт. Необхідно слідувати дао (буквально - шлях), тому що "людина слідує Землі, Земля слідує Небу, Небо слідує дао, а дао слідує природності". Дао - це щось всеосяжне, що заповнює собою весь простір, воно стає всім і панує у всім. Воно з'єднує людину й мир, забирає обмеженість, одномірність людської свідомості. Слухаючий дао не має звички бачити лише одну сторону речі, у нього не лінійне сприйняття, а об'ємної, фіксуючої зміни. Річ - тимчасова, процес її змін постійний, тому акцент у дао не на тому, що є, а на тому, чого ні, що перебуває в спокої, але породжує життя.

Література

1. Мириманов В.Б. Первобытное и традиционное искусство. – М., 1998

2. Фрезер Дж. Золота галузь. - К., 2002

3. Фром Е. Психоаналіз і етика. - К., 2003

4. Тейлор Е. Первісна культура. - К., 2004