Дипломная работа: Іван Франко і польська література

Іван Франко і польська література

ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ І Іван Франко і польська література

Розділ ІІ Іван Франко про Юліуша Словацького

Розділ ІІІ Українська школа романтиків в польській літературі

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

РОЗДІЛ І ІВАН ФРАНКО І ПОЛЬСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Кінець XIX – початок XX ст. – це ще період творчої діяльності старшого покоління видатних українських і польських письменників таких як: Панас Мирний, Павло Грабовський, Михайло Старицький, Іван Франко, Болеслав Прус, Еліза Ожешко, Генрік Сенкевич, Марія Конопницька. Однак саме в цей час починає уже діяти і молодша генерація митців – Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Станіслав Виспянський, Владислав Оркан і цілий ряд інших.

Все більший і більший вплив мають на них революційно–визвольні ідеї і вони, тобто українсько–польське письменництво шукають нових форм і засобів їх вираження, зростає питома вага слова, збільшується роль контактів на всіх рівнях літературного розвитку.

Однак кожна література, тобто література кожного народу є специфічною, вирізняється своїми ідейно–естетичними домінантами, ідейно–художньою специфікою, обумовленою як соціально–історичним розвитком суспільства, так і значенням національних традицій.

Польська література цього періоду характеризується зіткненням реалістичних і модерністських тенденцій, адже, з одного боку, ще продовжується діяльність письменників–реалістів старшого покоління, а з другого, вже десь з кінця 90-х рр., на перше місце висувається модерна течія “Молода Польща”. Але серед так званих “молодополяків” повної єдності не було, бо, скажімо, Станіслав Пшибишевський, Станіслав Виспянський, Стефан Жеромський – це постаті досить таки різні за їх світоглядно–естетичною орієнтацією, бо з точки зору загальних жанрово–стильових особливостей, поглиблення психологічного аналізу дійсно ці письменники мали багато спільного. Але на цьому спільність і уривається і маємо, з одного боку, реалізм і демократизм творчості Реймонта, С.Жеромського і В.Оркана, дещо затуманений громадський філософізм К.Тетмайєра і С.Виспянського, активний гуманізм Т.Боя–Желенського, а з другого – поза суспільний, споглядальний, холодний парнасизм Міріама і відвертий ніцшеанський культ “оголеної душі” Пшибишевського.

Для української літератури цієї доби модернізм не відігравав такої великої ролі як для польської. Такі українські письменники як Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський сприйняли філософізм і психологізм, а також всесвітній розмах як неодмінну новаторську умову справжньої “новітньої” творчості. Ці риси і притаманні їхнім художнім творам.

Отже, кінець ХІХ – початок ХХ ст. – це не лише період зіткнення різних тенденцій, але і період інтенсивного зближення національних літератур, виявлення не лише спільного, а й відмінного між ними, бо взагалі, поки народ замикається у своїй історії, він не відчуває великої потреби у тому, щоб розкрити свою відмінність від інших. Така потреба виникає уже в процесі спілкування з іншими народами, тобто внаслідок входження його літератури в ширші літературні утворення.

Український читач цього часу знайомився з польською літературою вже в досить численних художніх перекладах, що друкуються на сторінках таких українських видань: “Діло”, “Руслан”, “Рада”, “Буковина”, “Українська хата”, “Літературно–науковий вісник”, що відігравав виняткову роль саме завдяки Франкові і його перекладам українською мовою.

Українсько–польські літературні взаємини кінця XIX – початок XX cтоліття розвивалися взагалі в умовах, коли ламалися національні перегородки, зникало поняття регіональної літератури, а зв’язки між окремими письменниками все частіше поступаються місцем перед зв’язками між окремими літературними групами й напрямами, що базувалися на глибинних суспільно–естетичних факторах.

Дослідником польської літератури в українській літературі вважається Іван Франко, який пристрасно боровся за демократизацію тематики, ідеалів і героїв польської літератури ХІХ ст., підтримував у ній усе передове і прогресивне.

Полоністика Івана Франка, скажемо ширше – його участь в суспільно–політичному й культурному житті Польщі, плідно досліджується. Йому вдалося створити чітку і послідовну концепцію шляхів розвитку польської літератури ХІХ ст. і причин, які обумовили появу в ній нового героя, який пішов з народу.

Природно, що статтю Івана Франка про польську літературу можна глибше зрозуміти, якщо брати до уваги його інші статті з питань, наприклад, української, російської та зарубіжної літератури. Переважна більшість статей його про польську літературу відносяться до 80–90-х років ХІХ ст. Це є також період дослідження вищезгаданих літератур. І.Франко особливо досліджує питання про появу в літературі нового героя–трудівника. Роман С.Золя “Пастка” викликав у І.Франка виняткову зацікавленість саме тому, що там зображується “життя робітників без примітки всяких вищих верств”. Так на основі цих статей І.Франко почав розбирати те одностайне, темне життя робочого люду, почав шукати глибших причин здеморалізування і упадку особистості.

А основним було саме те, що І.Франко бачив причини цього важливого літературного явища. Він бачив як загострюється соціальне питання, як зубожіють трудящі маси. Остаточно І.Франко сформулював цю думку в статті “Тарас Шевченко”. Отже, в літературі появився мужик, простий сільськогосподарський мужик.

Досліджуючи польську літературу, Франко шукає там ті ж закономірності. “Польська література донедавна була вбогою на селянські типи і постаті” (31, 66) - констатує він у 1887р. Переломним моментом щодо цього І.Франко вважає час з 1848р, бо пануючий до 1848 року романтизм лише декларував принцип народності, “та проте швидко забули про се і пішли там, де їх кликало перенатужене патріотичне чуття. Навіть у великій епопеї А. Міцкевича “Пан Тадеуш” є все... тільки нема мужика” (39, 387). Цей погляд митця гостро заперечував М.Т.Рильський в роботі “А.Міцкевич – великий польський поет” (К., 1955). Ні Міцкевич, ні Словацький, на думку І.Франка, не створили тип селянина, не зробили цього і представники “української школи”. Простий народ тільки зрідка з’являється в творах романтиків, причому “звичайно як сіра, одноманітна маса“. А між тим народ “займав дуже важливе становище в еміграційній історіографі, ним оперували, мов якимсь математичним невідомим, на нього покладали свої надії” (31, 66). Франко глибоко вірно вказує на помилки польського визвольного руху – фатальний відрив шляхетських революціонерів від народу. “Тому й не дивно, - пише він, - що під впливом тієї літератури ціла польська громадськість довгі роки жила чуть не в переконанні про те, що основою народного життя є шляхта, що в ній зосереджені всі культурні зародки і здобутки минулого і сучасного, а шукати народного життя і народної свідомості поза нею – це те саме, що шукати сонця вночі” (31, 67). Саме тому в статті “Поезія Яна Каспровича” Іван Франко приходить до висновку, що “великий скарб мотивів, картин і форм романтичної поезії вже давно вичерпаний. Шляхетський елемент висловив уже чи не все, що мав сказати” (32, 257).

Чи означає все це, що І.Франко не бачив спадкоємності між різними етапами польського визвольного руху і польської літератури? Ні, звичайно. Відомо, що ще К.Маркс в статті “Польське питання в німецькій революції” писав про те, що стара Польща дворянської демократії давно померла і похована, і нікому не дано припинити “справжню трагедію” цієї Польщі. Але “герой” цієї трагедії породив здорового сина – Польщу селянської демократії.

Іван Франко розумів це по-своєму. В цьому плані великий методологічний інтерес має стаття І.Я.Франка “Переднє слово”. В ній він розвиває тему “поет і суспільство”, “поет і народ” у світовій літературі.

Протиставлення поета і суспільства, вважає І.Франко, виникає тоді, коли “суспільність людська значно вже розвинулася і розпалася на різко відмінні від себе верстви суспільні” (33, 288). Саме в XVIII ст. виникає рішучий поворот у ставленні поета до суспільства. Трактати Руссо про виховання особи, проголошення прав людини – основи суспільного життя, безмірно підняли значення індивідуума. Особа бере на себе завдання боротьби зі старими порядками не лише в політиці, а й в літературі. Аналіз переживань, думок, прощень особи стає предметом багатьох літературних творів. У цих умовах з’являється новий погляд на завдання поета і його ставлення до народу. Поезія стає “просвітителькою умів і серця тої самої товпи, котра стала братами поета” (33, 289). Яскравим вираженням цієї ідеї Франко вважає слова Гетте: “Для інших росте у мене благо, я не можу і не хочу більше закопувати скарб у землю. Пощо ж я шукав із такою тугою шляху, якби я його не мав показати братам?” (33, 289).

Отже, в літературі XVIII ст. виникає у своєрідній єдності дві ідеї: увага до особи і зображення особи – борця за інтереси суспільства.

Як пояснює Іван Франко виникнення романтизму в літературі і якобінства в політиці?

І.Франко приходить до висновку, що революційний політик і поет, діяч і мислитель мріють служити “товпі”, але не привертати їх до боротьби за щастя, бо це завдання посильне і одній особі.

Зближення І.Франком романтизму і якобінства потребує пояснення. Тут простежується якесь недовір’я до творчих сил народних мас. Але, наприклад, французькі якобінці зуміли підняти народ проти монархічної коаліції, зорганізувати його і спертися на його силу. То яких же якобінців, що діяли в повному відриві від народу, мав на увазі І.Франко? Очевидно, він мав на увазі польських прихильників Франції 1789-1793 рр. Польським патріотам якраз властива була політична непослідовність, хитання між народолюбством і недовір’ям до народних мас. Це і називає Франко якобінством і ставить перед собою мету звільнити польський суспільний рух від цих “якобінських” помилок.

Прояви цього “якобінства в поезії” І.Франко саме і знаходить у польському романтизмі. Типовим виявом такої поезії він вважає “Велику імпровізацію” Конрада з третьої частини “Дядів” Міцкевича. Особливість героя-поета А.Міцкевича в тому, що він ставить себе вище юрби, яка не може його зрозуміти. “Він, - пише І.Франко, - нещасний нещастям свого народу, цілого народу; як одиниця вибрана, він непомірно сильніше відчуває радощі й болі, він доступник народу, терпить за весь народ” (33, 290).

Як розумів І.Франко героя в романтичній літературі?

Протиставлення героя народові залишається, але набуває іншого змісту. Для нього характерна вже не погорда у ставленні до народу, а прагнення вивести його до щастя. Франко правильно розумів як прогресивність цієї ідеї, так і її обмеженість. Боротьба в ім’я народу, але без народу безплідна: “перемога виявляється неможливою без звернення до грунту, до основ суспільності, без підняття простого люду до боротьби” (34, 345).

Як відбувається в польській літературі поворот до нової тематики? Роздуми над цими питаннями проходять через усі статті Франка, присвячені польській літературі.

Свою увагу до Ленартовича І.Франко в статті “Польський селянин в освітленні польської літератури” пояснює тим, що саме він допоміг полякам заглянути глибше в душу польського селянина, подивитися на світ його очима, жити його життям; він навчив їх любити цього селянина, його щиру, здібну до поетичних поривів, радощів і глибоких смутків душу. Через 12 років у статті “Сучасні польські поети” І.Франко знову відмітив заслугу Ленартовича в тому, що його перші твори вносили справді новий елемент в польську поезію –“тон польської людської пісні” (39, 387).

Поезія Каспровича привертає увагу І.Франка тому, що “вперше польська громадськість повірила в можливість поезії, яка мала б народний характер і високу мистецьку вартість... Тони сільської ліри та сумовиті мелодії народної пісні прозвучали в поезіях цього поета таким могутнім, настільки новим і оригінальним відгомоном, що відразу відчувалася в них нова стихія” (32, 257).

Нарешті, і до поезії Марії Конопницької І.Франко звертається з цих же причин: “Конопницька, це передусім поетеса польського народу, чи, краще польського селянства. Селянин, земля, що його годує, польська земля, є сталим осередком світогляду, до якого зводяться всі її почуття і поетичні образи і від котрого вони набирають свого особливого освітлення і особливого життєвого подиху” (41, 375).

“Конопніцька вийшла із шляхетського польського роду. Вона одержала добру освіту, а велику нужду селянського життя й пазурі злиднів міського пролетаріату пізнала вперше крізь кришталеві шибки вікон польського дому. До ближчого пізнання цих жахливих сил дійшла вона під загальним опором своєї доби; її велике серце, чуттєве і вразливе на кожний біль, також входило в цей шлях...”

“Польській літературі здавна, ще з самих початків письменництва, жінка відігравала значну й корисну роль, однак тільки посередньо, як покровителька

й інспіраторка, що репрезентувала вищу культуру і зберігала традиції. Безпосередньо, як поетеса й письменниця, аж до останніх років ХІХ ст. не виявляла вона в літературі майже ніякої участі. У велику добу розквіту польської літератури, за часів поетичної трійці – Міцкевича, Словацького і Красінського, - на польському Парнасі також не бачимо хоч би одної чим-небудь більш помітної жінки... Тільки після того, як великі подвижники польської поезії спочили в гробі, в добу глухої реакції 50-х років, піднімає свій голос і польська жінка, домагаючись, ще напівсвідомо, свого права на співучасть у великій роботі на полі національного відродження...” (41, 376).

І.Франко зосередив саме особливу увагу в польській літературі на цих трьох митцях і зумів дати та пояснити різні оцінки їх діяльності в різні часи. В цьому плані особливо показовим є характеристика Ленартовича. Його суперечливе становище в польському літературному русі І.Франко пояснює тим, що він не зміг перебороти таких вузьких суспільних і релігійних поглядів. “Ленартович хоч і підглядів життя народу, хоч вслухався в народні пісні і відчув їхню чарівну мелодію, - ні своїми поглядами, ні тенденціями не сягнув поза виднокруг шляхетського середовища; на його гадку, чудова народна пісня повинна була служити інтересам шляхти...” (32, 258).

Для Івана Франка одного тільки звернення митця до народного життя зовсім не досить, щоб визнати його митцем демократичним. “Невичерпна любов до праці, тісний зв’язок між совістю і вчинками і сумний досвід перехідної доби, - великий запас віри в людей. Все це характерні риси верств живих, що бачать життя перед собою”. (36, 150). Така точка зору Франка на життя селян, і з цим критерієм він підходить до аналізу польської літератури.

З тим же критерієм підходить І.Франко і до поезії Каспровича. Каспрович не спромігся сповна показати цю позитивну сторінку селянського життя. “Йому не вистачило сил, - як пише І.Франко, - щоб дати повні і закінчені образи нового селянина.” Поглибити цю проблематику, сягнути в саму серцевину теми, Каспрович так і не зумів. І коли це побачив Франко, то остаточно підсумовує своє ставлення до його творчості в статті “Сучасні польські поети”.

Що стосується Конопницької, то на думку І.Франка, її поезія має спільні рими з поезією Ленартовича, але “ті ж звуки у неї бринять далеко глибшими і сумнішими тонами” (31, 69). Але хоча вона і має “ширший і глибший погляд на життя, ніж Ленартович”, І.Франко вважає, що Конопницька недостатньо знає життя народу. “Народна поезія, - пише він, - це тільки частина її творчості, тільки одна струна в її гуслях, зате в іншому місці вона є чистокровним епігоном шляхетського романтизму”. У 1889р. ставлення І.Франка до М. Конопницької змінюється. Він, широко висвітлюючи протиріччя в її творчості, відмічає тепер і позитивні риси в її поезії. І тільки вже в 1902 р., підсумовуючи все написане про поетесу раніш, І.Франко визнає, що “все завчене вона відкинула, іронія щезла, але смуток став більший, ширший. Польський селянин з його тужливою піснею, польський краєвид з його сумною монотонністю вросли їй в серце” (31,72). Зросла зрілість поезії Конопницької примушує Франка переглянути деякі попередні оцінки поетеси. Тепер вона – поетеса польського селянства, велике і важливе явище в розвитку польської літератури. І зараз, висловлюючи окремі критичні зауваження на адресу “Пана Бальцера”, Франко вважає цей твір “могутньою поемою”, а в усій поезії Конопницької не бачить жодної фальшивості.

Так, І.Франко бере найактивнішу участь у польському літературному русі, підтримуючи все прогресивне і заперечуючи все те, що заважало польським письменникам стати справжніми художниками народного життя.

Високо оцінював Франко творчість Е.Ожешко, Б.Пруса, М.Конопницької, але разом з тим він бачить, що життя кінця ХІХ століття ставить перед літературою нові завдання. Таке явище, як боротьба робітничого класу, на думку І.Франка, не знаходить в польській поезії „досить сильного і талановитого виразу”(39, 395). Не задовільняє його творчість “робітницької поезії” таких поетів, як Болеслав Чернівецький, Францишек Новицький.

Польська декадентська література зустріла надзвичайно рішучого ворога в особі І.Франка. “Містика і еротика, надмірне переоцінювання штуки і самих себе – се її головні оклики”, - писав І.Франко про декадентів. Саме тому Франко не бажав, аби їх твори популяризувались українською мовою. Коли А.Крушельницький переклав на українську мову один з творів польського декадента Пшибишевського, Франко виступив з невеликою заміткою в “Літературно-науковому віснику”, де сказав, що Пшибишевський прагне замкнутися у своє власне “я”. “Божевілля, тяжка духовна хвороба, се виразні признаки його писання, виразні особливо в тім неспокійнім і прудкім миготінню образів його уяви, в наглих перескоках із п’ятого на десяте, і в тім наскрізь хворобливім затісненню духовного кругозору, що змушує автора в цілім світі бачити тільки своє власне “я”,оборане і нічим не звидане” (39, 411).

І.Франко дуже критикував декаденство, бо вважав, що воно являє собою хворобливе явище, яке воскрешає небезпечні традиції індивідуалізму і відриває літературу від життя народу.

Також глибоко в цей час проникає в соціальну природу декаденства Леся Українка. “Воно, - пише Леся Українка, - пішло з Бодлера..., з реакції натуралізму, із загальної втоми часів Панами і всякого національного сорому Франції”. Леся Українка добре розуміла складність цього явища, народженого кризою буржуазного суспільства, зокрема французького.

Значну увагу приділяє вона відкриттю декаденства у польській літературі.

Те, що деякі польські письменники перейшли у табір декадентських митців і відійшли від своїх попередніх позицій, Леся Українка пояснювала втратою їх віри у можливість вибороти світле майбутнє, відривом від народних інтересів, згубним впливом містики.

Іван Франко і Леся Українка боролися разом проти цих декадентських теорій. Обидва революційні демократи часто зосереджували свою увагу на однакових проблемах, перебуваючи у різних місцях, відгукувалися на одні і ті ж питання.

Отже, підсумовуючи усе сказане, можна зробити висновок, що І. Франко насправді був прекрасним дослідником польської літератури. Він пристрасно боровся за демократизацію тематики, ідеалів і героїв польської літератури ХІХ ст., підтримуючи у ній усе передове і прогресивне. Важливим і оригінальним у концепції І.Франка є аналіз своєрідності героя в польському романтизмі, шукання зв’язків між революційним романтизмом і реалізмом і, нарешті, глибокий аналіз того повороту, який мав місце в польській реалістичній літературі другої половини ХІХ ст.

РОЗДІЛ ІІ ІВАН ФРАНКО ПРО ЮЛІУША СЛОВАЦЬКОГО

Чому ж творчість Ю. Словацького так зацікавила І.Франка, цього великого українського поета і митця, який був першим, хто насправді дав критичні оцінки творчості Ю. Словацького. У працях І.Франка дійсно міститься досить багато висловлювань про Ю.Словацького. Наприклад, “поезія Ю.Словацького мала важливий суспільний вплив, бо закликала народ до боротьби” (37, 113). “Сьогодні вже доведений і не викликає сумніву той факт, що в минулому Словацький зробив величезний вплив на ціле польське покоління, причому вплив не завжди позитивний, бо переважно діяв на уяву читача і підносив її. І все ж його поезія, як це доведено такими критиками, як Шуйський, Тарнавський і Малецький, має крім великої літературної вартості, також немале історичне значення, як фактор розвитку польської громадськості” (38, 427).

Таких висловлювань у Франка про Словацького дуже багато, але Франко ніколи не ідеалізував Ю.Словацького. Він говорить про нього як про такого, яким він був насправді, нічого не приховуючи.

Досліджуючи польську літературу Іван Франко відносив Словацького до визначних романтиків епохи. Українські і польські митці епохи романтизму хоча розуміли і трактували це явище по-своєму, але всі вони були породжені даною епохою.

Юліуш Словацький у своїй творчості піднімав подібні проблеми що І.Франко, досліджуючи польську літературу. Це передовсім те, що література кожної нації, безумовно, повинна мати народний характер. У статті “Poezje Jana Kasprowicza” Франко згадує Ю.Словацького в контексті поезії народного характеру і високої мистецької вартості. „Саме Ю.Словацький був одним із тих, хто плекав таку літературу, яка здавалася шляхті профанацією національної святині” (32, 257).

Можливо також і те, що Словацький цікавив Франка через те, що був своєрідним у скарбницях своєї творчості і мав безпосередній зв’язок з Україною, спільність тем з „українською школою”, спільність образів. Та й зрештою, як ми знаємо, Словацький був народжений в Україні, в Кременці. Так у статті І.Франка „Сучасні польські поети”, він згадує Словацького як одного із трьох геніальних польських романтиків поруч із Міцкевичем і Красінським, розквіт творчості яких припадає на 1820-1848 рр. – період великого розвитку польської поезії. Франко також наближує до них таких польських товаришів, як Залеського, Гощинського, Вітвіцького та інших.

Іван Франко зацікавився цим польським романтиком вже в 70-х рр. ХІХ ст. Він настільки проникливо аналізував його твори, що після смерті поета вони викликали такий ентузіазм, що їх цінували вище від творів А.Міцкевича, хоча А.Міцкевича І.Франко просто обожнював, говорячи про нього, що „у своїй письменницькій діяльності він виявив таку велику різносторонність духовних інтересів, незвичайну силу вислову та пластику поетичного малювання; при тім, як чоловік, він був людина високоморальна, а його поетичний талант не ставав на перешкоді тверезому розумінню людей та відносин” (42, 256).

ЮЛІУШ СЛОВАЦЬКИЙ І ЙОГО ТВОРИ. Може дещо запізно ми приступаємо до обговорення двох останніх томів критичного видання творів Ю.Словацького, яке підготував доктор Г.Бігелайзен. Можна б тут згадати прислів’я „краще пізно, ніж ніколи”, коли б не те, що про обидва ці томи, які є плодом кропіткої і виснажливої праці доктора Бігелайзена, досі, крім окремих згадок у часописах, ми не зустрічаємо ніде не тільки належної їм критичної оцінки, але навіть якогось ширшого повідомлення. Це тим більш дивно, що Словацький, хоч і перестав бути польським суспільно-політичним євангелієм, до рівня якого його творчість свого часу підносили поряд з творчістю знову ж таки Міцкевича і Красінського, однак не перестав бути незрівнянним майстром польського слова, майстром поетичної форми і улюбленим поетом молоді, володарем її мрій і почуттів. Цей вплив і до сьогодні є переважаючим, особливо серед жіночої молоді, яка згодом у старшому віці також не знаходить жодного іншого впливу, що міг би своєю силою зрівнятися з впливом Словацького, - це, на мою думку, міг би підтвердити кожний уважний спостерігач сучасної психології поляків.

…Словацький аж до появи видання доктора Бігелайзена не діждався критичного видання своїх творів і навіть це видання є ще далеко неповним, - з причин, від редактора видання незалежних, сюди не могли ввійти твори, видані після смерті поета та його багате листування.

А в тім, ім’я Словацького пов’язане ще з одним характерним явищем в історії польської літератури. Немов наперекір тій невдалій формі, в якій з’являються на світ видання його творів, він діждався від нас першої грунтовної біографії, написаної в новому дусі, на основі листів його власних і його оточення, спогадів про нього осіб, що його знали, а також на основі цілого науково-критичного апарату, яким характеризується новітня біографічна література.

Усі пам’ятають те величезне враження, яке справила ця перша серйозна польська біографія, написана із справжнім мистецьким хистом доктором А.Малецьким… Вже саме це було найкращим показником того, що громадськість потребувала творів такого роду, що вона вже доросла до такого ступеня синтетичного мислення, коли вже хотіла вважати твори поета не якимсь євангелієм, продиктованим святим духом, не об’явленням чогось надприродного, а просто намагалася зрозуміти і пояснити ці твори на основі докладного пізнання його автора, як людини, пізнання його нахилів і вірувань, основних рис його характеру, його пристрастей, помилок, навіть пороків, а також на основі пізнання його оточення і тих зовнішніх виявів, яких він, volens чи nolens, зазнавав, - все це в органічному зв’язку із тим грунтом, з якого і для якого ці твори виросли. Це був, без сумніву, знак того, що громадськість від фази ентузіазму почала переходити у фазу критицизму, що поет, якого ще недавно всі вважали віщим духом, ставав в її очах на тому, далеко нижчому, але водночас і ближчому до нас, більш природному п’єдесталі, що його почали вважати людиною, безумовно обдарованою надзвичайними здібностями, однак, все-таки людиною, наділеною однаковою кількістю тих самих прикмет і вад, що й інші Адамові діти…

Двотомна праця доктора Бігелайзена, що складає V і VІ томи його видання творів Словацького, не є таким визбируванням колосків після жнив; вона не є одностайна, систематично опрацьована монографія про Словацького, але також і незвичайна бібліографія чи збірник випадкового нагромадження подробиць чи інформації. Вона є підсумком, коротким резюме всієї досьогочасної праці про Словацького, яка проводилася протягом кількох поколінь, вмілим зіставленням позитивних, перевірених результатів цієї праці, спростуванням безлічі неправильних подробиць і вияснення багатьох місць, досі темних і сумнівних…

Перший том, що представляє працю доктора Бігелайзена, складається з довгої і надзвичайно змістовної передмови, де коротко представлено все те, що можна вважати позитивним здобутком попередніх біографічних і критичних праць про Словацького.

Далі йдуть „Пояснення творів Словацького”, а саме: у першій частині - творів з юнацьких літ (1826 – 1833), а далі – перших трьох творів з доби зрілості (1833 – 1842), тобто, „Kordiona”, „Mazepy”, „Balladyny”…

Природно, що тут далеко більше витоків, цитат і переказу змісту, ніж власної творчої праці автора...

Після цього загального вступу представлено короткі пояснення до окремих творів; у кінці автор зіставляє різні погляди та контроверзи щодо даного твору. При трагедії „Mindove” доктор Бігелайзен пояснює в основному історичний фон цього твору. Дуже цікаве його дослідження історичної основи поеми “Yan Bielecki”, хоч літературний аналіз твору відійшов на задній план… Далі йде аналіз драми „Marja Stuart”, „Godziny mysli , „Balladyny”…

Найбільше місця займають у цьому томі пояснення до „Balladyny”. Цей твір найкращий щодо багатства постатей і колориту, витвір фантазії Словацького, прикрашений барвами і кольорами, запозичених з різних країн світу…

У кінці першого тому цього коментаря подається вміло підібрану бібліографію творів Словацького, виданих як за його життя, так і після смерті поета, перекладів його творів на іноземні мови, праць про Словацького і низку цікавих студій – „Словацький на сцені”, „Словацький у живописі”, „Словацький у музиці”. Під кінець додав доктор Бігелайзен надзвичайно цікаві уривки „Зі спадщини Словацького”.

Другий том коментаря доктора Бігелайзена починається надзвичайно жвавим і теплим описом перебування Словацького у Швейцарії. Листи Еглантини Паттеч до матері Словацького дають багато інформації… „Цей стосунок”, у якому ще професор Малецький вбачав багато дечого неясного і загадкового, на думку доктора Бігелайзена, „мав характер наскрізь благородної ніжності. Вона – старша від нього на п’ять років, була йому опікункою, під крила якої горнувся поет… Трагічним у цих відносинах було хіба те, що для Словацького Еглантина ніколи не переставала бути старшою сестрою, тоді як для неї „після більше як дворічного спільного життя під одним дахом узи приязні з кожним днем дедалі міцніли”. Однак, саме на цей час, під кінець осені 1834 року, припадає знайомство поета з Марією Водзінською, до якої незабаром схилив він свої почуття. „Над горизонтом пансіону потемніло. Садочок, посаджений разом з Еглантиною, щось не ріс, хоч був на сонці і його часто поливали. Бузок відцвів давно у садку, а лавр, що ріс під його вікном, усох…”. Постать Марії, яку поет звеличив райдужними барвами своєї поезії, кинула понуру тінь на двох людей, з яких одна, почуваючи себе „обманутою” в своїй любові і відсунутою вбік щасливішою за неї, почала в’янути і заливатися сльозами, але поки нарешті серйозно не захворіла, тоді як другий страждав від докорів сумління і поривів свіжої ідеальної любові. Такі були перші зародки чудових поетичних перлин, які незабаром збагатили польську літературу шедеврами, як „W Szwajcarji”, і низкою дрібніших ліричних поезій цього періоду…

Дуже гарним і грунтовним є також аналіз „Grob Agamemnona”. Провідні політичні ідеї цієї поеми викликали завзяті суперечки між двома таборами: шляхетсько-консервативними і прогресивно-народними.

Аналіз поеми „Anhelli”, який займає 50 сторінок друку, належить також до найкращих опрацьованих частин праці доктора Бігелайзена. Він дав тут фрагменти поеми під назвою „Posielenie”, яка була написана у формі терцин Данте і яка, без сумніву, становила перший план поеми „Anhelli”, врешті дав короткий огляд досить багатої критичної літератури, присвяченої цій поемі, починаючи з листа З.Красінського і кінчаючи оцінкою Брандеса, який відносить цей твір до найглибших у світовій літературі…

На цьому ми закінчуємо обговорення цінної праці доктора Бігелайзена. Думаю, що без перебільшення можна її назвати найціннішим, - бо найширше накресленим і як найстаранніше виконаним, - доповненням до дослідження творів Словацького, що їх, крім біографії Малецького, має польська література (38, 425-433).

БІОГРАФІЯ ЮЛІУША СЛОВАЦЬКОГО. Юліуш Словацький народився 4 вересня 1809 р. Народився в українському мальовничому містечку Кременці на Волині. Кременець – одне з найдавніших міст Київської Русі. Це українське місто і стало колискою майбутнього поета. Саме в сім’ї Евзевіуша Словацького – викладача риторики та поезії місцевого ліцею, відомого літератора народився син, якого назвали Юліушем. Саме тут на Україні пройшли дитячі роки хлопця, залишивши у його серці незабутнє враження від міста, від кременецьких пейзажів з їх неповторною красою та своєрідністю.

Після смерті батька, мати майбутнього поета, Саломея Словацька, освічена жінка, яка дуже любила музику, одружується вдруге і в 1817 р. переїздить разом із молодим Юліушем до Вільна. На протязі 1819 – 1825 рр. Юліуш успішно навчається у Віленській гімназії. Неспокійний, з вогненною уявою, зосереджений, трохи замкнений, він багато читає і пробує писати вірші, потай мріючи про велику поетичну славу.

Із розповідей Саломеї відомо, що батько був для сина зразком у наполегливому досягненні мети, а також прикладом у заняттях літературою.

Юліуш узявся за перо в той час, коли набирав сили метод романтизму. Ю.Словацький у листі до матері від 30 листопада 1833 р. з належним розумінням оцінював поетів доби Відродження і батькову працю, як пройдений етап: “Книги Кохановського я одержав з такою радістю, як ніби вітав друзів. Зберігати їх буду завжди, бо нотатки батька і твоїх кілька виразів, мамо, освятили їх для мене”.

Виховувався Юліуш разом із зведеними сестрами Олександрою та Герзилією, майже дорослими дочками доктора Бекю від першого шлюбу. На формування світогляду юнака в ці роки позначилося навчання в одному з передових на той час закладів, спілкування з матір’ю і товаришами, що збиралися в її салоні.

На вечори до салону Саломеї приходили відомі і цікаві люди Вільна, серед яких були і брати Снядецькі, а також поети так званої “литовської школи”. До них належали А.Одинець, А.Міцкевич та О.Хоцько. Усі вони жваво обговорювали події політичного і культурного життя, читали власні вірші і переклади, співали пісні. Пізніше в листах Ю.Словацький згадував українську пісню ”Ой не ходи, Грицю”, котру часто слухав у виконанні матері. Тринадцятилітньому Юліушу запам’яталася одна із дискусій, що відбулася між А.Міцкевичем та Я.Снядецьким, який злосливо насміхався над баладами співця Литви. Після цього Юліуш свої симпатії віддав Адаму і його романтичному сприйняттю життя і світу.

Формування світогляду Ю.Словацького відбувалося також в умовах важливих громадсько-політичних подій. Ще в 1796 р. Польща перестала існувати як самостійна держава, будучи поділена між урядами сусідніх країн. Верстви польської суспільності, окрім шляхти та аристократії, сприйняли позбавлення вітчизни національної незалежності як величезну трагедію. Вже в 90-х рр. XVIII ст. розпочалася національно-визвольна боротьба. На кінець 10-х і початок 20-х рр. припадає діяльність таємних студентських політичних товариств у Віленському університеті - так званих філаретів (“друзів наук”); філоматів (“друзів доброчинності”). Вони мали на меті виховувати патріотичні почуття, національну свідомість, поширювати освіту серед молоді. Ледве Ю.Словацький розпочав навчання в університеті, як у Петербурзі спалахнуло повстання декабристів, які були зв’язані з польськими таємними організаціями. Ідеали філоматів і філаретів були близькими до ідей декабристів, вільнолюбні прагнення яких і розправа над якими на Сенатській площі особливо зворушила молодого Словацького, бо знаменувала собою початок організаційної боротьби проти тиранії самодержавства.

Найбільш оригінальним твором з віленсько-кременецького періоду слід вважати “Українську думку”, але про неї будемо говорити дещо пізніше.

Перед від’їздом з Кременця Ю.Словацький написав вірш-експронт “Мати до сина”, в якому йшлось про вірність своїй родині, про синівський обов’язок перед матір’ю. У щоденнику він тоді відзначив: “Так закінчується перший період мого життя. Мені тепер після закінчення університету дев’ятнадцятий рік, однак, видається, що я вже так довго жив... Світ почуттів зник для мене, і кілька останніх років, я жив в іншому світі поезії”.

До цього періоду належить також вихід у світ першої редакції поеми “Шафрани” (1829 р.).

Наступний період у житті і творчості Ю.Словацького значно приземлить поетичний сон, літературні мрії письменника, в його поезії знайде відображення новий світ, відкритий автором під враженням листопадового повстання.

У середині лютого 1829 р. Ю.Словацький приїхав до Варшави. У перші вільні від роботи два місяці перебування у Варшаві він з головою поринув у високий мистецький світ великого європейського міста. Ю.Словацький знайомиться із культурним життям столиці, відвідує театри, входить у літературні кола Варшави.

До того часу для Ю.Словацького позиція в літературі вже була визначена. І хоч прагнув у перші місяці перебування у Варшаві до самотності, проте виявився уважним спостерігачем навколишньої дійсності. І це цілком природно, адже завжди для того, щоб розібратись у чомусь, необхідний час для роздумування.

Настав час великих випробувань для Ю.Словацького – поета і громадянина. На цей час саме романтичне світосприйняття було основою його творчості. Ю.Словацький змальовує нового героя, невдоволеного бунтівника. Складні творчі пошуки виявляються в таких п’яти поемах: “Друга редакція”, “Шафрани”, “Гуго”, “Монах”, “Ян Білецький”, “Араб”, а також у драмах “Міндове” і “Марія Стюарт”. В цей час також розпочинається робота над українською поемою “Змій”.

В цих поемах і драмах самотній романтичний герой виступає проти суспільної неправди, мстить своїм кривдникам, перемагає, але частіше сам стає жертвою свавілля і підступу.

Трагедія “Міндове” вважається важливим здобутком польської романтичної літератури.

В ідейно-тематичному плані твір продовжував антиклерикальні традиції Просвітництва. Ця перша трагедія Юліуша була високо оцінена відомим політичним діячем того часу Нємцевичем, якому молодий автор читав третю дію твору. В листі до матері від 15 вересня 1830 р. Словацький писав: “Прослухавши сцену, в якій Міндовг пориває з хрестоносцями, Нємцевич із захопленням вигукнув: ”Ах, чому ж цієї трагедії грати не можна”. Нємцевич також додав: “Я радий, бо перед смертю бачу, що в Польщі залишився поет, який має великий талант і дотримується громадянського духу”. Ця похвала мала для Словацького велике значення. Міндовг Ю.Словацького – політичний діяч, який мріє про розквіт свого краю, знищення ненависного тевтонського ордену. Він вдається до хитрощів для досягнення мети, але сам заплутався у своїх хитрощах, залишається самотнім і невдовзі гине.

Змальовуючи інтриги Міндовга, Юліуш Словацький не ідеалізує феодальні відносини, а об’єктивно показує політичну боротьбу за владу, характеризує хрестоносців як ворогів литовців. Уособленням загарбників в трагедії є Гейндріх – папський посланець. Під чернечим плащем він прикриває меч – “зброю золоту” – для вбивства людей.

“Ода вольності”, “Гімн”, “Кулик”, написані в дусі висловлювань найпрогресивніших діячів доби, Йоохіма Лелевем, якого за революційну пристрасть і прагнення до перетворення повстання за незалежність у війну за свободу Польщі з вирішенням селянського питання К.Маркс назвав геніальною людиною. Ю.Словацький в “Оді вольності” і в “Гімні” ототожнює інтереси польського народу із завданням всіх інших народів, проникливо передає загальний настрій повстанців, їх готовність жертвувати заради свободи вітчизни.

Свобода, як орел, летить до всіх країн...

Хто бачив вільну батьківщину!

То ж сам він одказав: “Я є життя

Хвороба віку – дух, володар!

Недужий цей!”

У розпалі повстання, можливо навіть за вказівкою національного уряду 8 березня 1831 р. Юліуш Словацький покидає Варшаву і виїжджає за кордон.

Три великі польські поети Міцкевич, Словацький і Красінський стають в цей час провідниками польського національного життя, впроваджуючи політику в поезію. Еміграція створює суспільство в мініатюрі, яке живе своїм духовним і матеріальним життям.

Польській еміграційній поезії закидали надмірний націоналізм. Хоч польська еміграція вибрала для поселення Францію, де народилися революційні ідеї про соціальну свободу, проблеми національного визволення Польщі були там далекі і екзотичні. Ні всесторонність Міцкевича, ні універсальні ідеї Словацького, ні дантеїзм Красінського не знайшли цього співчуття, що його повинна була здобути їхня поетична майстерність.

На початку вересня Юліуш Словацький вирішує залишитися в Парижі на постійне місце проживання, де й поринає у вир літературної діяльності, проте його шлях до визнання в літературних колах емігрантів, як ми уже знаємо, був нелегким.

Влітку до Парижа прибув А.Міцкевич, думка якого про його твори, була дуже важливою. У листі до матері від 3 вересня 1832 р. писав: “Він сказав, що моя поезія – прекрасна, що вона – як будівля чудесної архітектури, як великий костел, але в ньому немає Бога”. Ю.Словацький, пригадуючи рядки вірша Міцкевича “Де Бог не хоче жити, людина жити не сміє, ще не усвідомлював, що то було схвалення лише чудової форми його поезії і критикою її змісту – занепаду духу після трагічних листопадових подій. А.Міцкевич також справедливо зауважив щодо цього ”Усі його вороги, особливо з католицького табору, будуть протягом багатьох років посилатися на оту думку. А буде це і тоді, коли в храмі поезії Словацького Бог уже поселиться – Бог людей прогресивних.

Отже, вже той факт, що цей поет народився в Україні свідчить про органічний зв’язок з нею, при звертанні до тих проблем, якими жила Україна, що ми й побачимо, обговорюючи його твори.

Спогади та твори про Україну в Ю.Словацького з’являються, як правило тоді, коли поет намагається збагнути болючі суперечності, що його переслідують.

Україна – земля його дитячих літ – була символом того, нематеріальне, духовне й вічне, а в інтерпретації Дмитра Павличка – це взагалі шедеври перекладацького мистецтва. Але про це ми також згадаємо пізніше. Читаючи його втори, важко опиратися враженню про те, що він найчастіше спілкувався з духом України, але не з її реальним втіленням.

Українські спогади – найглибша та найчистіша криниця спогадів Ю.Словацького “Король-дух”, містично проваджений Ю.Словацьким “з глибини століть крізь сонце й домовини”, “вічний революціонер”, дух, що його поет відчуває у своєму єстві, що не дозволяє йому піддатися під жодну світову владу і не визнає жодних авторитетів, набираються земного життя, як тільки будяться в ньому споєними про місце, де він усвідомив себе, тобто про Україну.

Романтичний поет – ідеал Ю.Словацький – повинен не лише творити, але й жити згідно з високими засадами моралі, не прагнучи ні користі, ні слави. Дар натхнення був для поета нелегким обов’язком, душевним тягарем. Такий творець – виразник духу нації.

Він воскрешає в часи неволі міфологічне минуле народу. Так, борячись за незалежність Польщі, він ідеально вкладає закличну творчість українських рапсодів, які співали про героїчні походи запорожців, їхню мужність і відданість оборони омріяної, але насправді кров’ю окупленої свободи.

Юліуш Словацький дуже захоплювався українською тематикою. Він вивчав українську історію і відкрив знамениту тему – історію Запорізької Січі. Так постає твір “Змій”. Звернення до історичного минулого народу споріднює Словацького із Шевченком (“Іван Підкова” Тарас Шевченко; “Змій” Ю.Словацький). Говорячи про Ю.Словацького і Т.Шевченка, також можна віднайти деяку співзвучність їхніх творів, особливо, коли обидва автори славили “українських гайдамаків” (“Гайдамаки” Т.Шевченко, “Три малих”, “Беньовський” Ю.Словацького); надсилали послання рідним народам (“І мертвим і живим...” Т.Шевченка, “Гробниця Агагемнона” Ю.Словацького).

Запорожці Ю.Словацького, як і Т.Шевченка зневажають небезпеку і саму смерть, а гроші, здобуті в походах на турецькі міста, не мають жодної вартості. Це організоване військо, яке знає дисципліну і готове битися за Україну. Їхній кобзар співає тужливу пісню:

Спіть, бо минулася ваша пора.

О, ви жили колись тут в Україні!

Поки земля не взяла вас сира!

Ви жили вчора, ми живем нині.

Якщо порівняти перший твір Словацького “Українська думка“ з поемою “Змій“, то можна легко переконатися, що наївне захоплення Україною змінюється в поета на свідоме, політично вмотивоване ставлення до неї. У першому творі – козак Рунько – сентиментальний парубок, якому призначено лише ридати, який зрештою і накладає на себе руки. А в поемі “ Змій “ вже постають інші козаки, войовники і месники, свідомі свого національного покликання. Образ козака Рунька – це постать досить колоритна і яскрава. Тут відчувається вплив “української школи“ романтиків, яка не лише внесла подібні образи в польську літературу, але й дух іншої культури, інших постатей.

У творах Ю. Словацького прочитується “ українська самостійність “, якої він вимагав від свого земляка. І поет дійшов не лише до чіткого розуміння національної окремішності України, але й до пророчої візії майбутньої української держави.

Якщо додати всі висловлювання Юліуша про Україну до пророцтва, яке він висловив у поемі “Вацлав“, то створюється враження, що його “ українська самостійність “ сягає рівня Т. Шевченка.

Виявом симпатії до України взагалі й, зокрема, до постаті І.Мазепи є один із найкращих творів поета про легендарну молодість українського полководця. Мазепа завжди був для московської імперії джерелом клопотів, “ зрадником народу “, затятим ворогом Петра І, помічником польської шляхти... Українсько-радянські літературознавці як вогню боялися аналізувати п’єсу Ю.Словацького “ Мазепа “, бо саме ім’я героя вимагало відхрещування від цієї особи і цієї речі. Твір взагалі розумівся як такий, що не має нічого спільного з Україною, а сам Мазепа є “ловеласом і кмітливим пажем польського короля“.

Але поет добре знав про кого пише. Мазепа в Ю. Словацького – насамперед представник козацтва. “Я син козацький, я вмію битись!“ – говорить про себе той королівський паж, який крім того вміє боронити ще й слабших за себе. Точно про це сказала Аліна Ковальчикова, польська дослідниця творчості Ю. Словацького: “Мазепа, оповитий славою хитрого звідника, виявляє мудрість, благородство серця“.

Шедевр польської драматургії “Мазепа“ сприймається як пророчий епізод із життя видатного державного мужа.

Грандіозна за масштабами і глибиною проникнення в історію, найреалістичніша з усіх романтичних візій Юліуша, поема “Беньовський“ дає найбільше матеріалу для розуміння того, яке місце займає Україна в поетовій свідомості. Україну сприймав поет як приспане, але не мертве гніздовя свободи Поет говорить, що Україна не знає куди рухатися: йти з поляками – чи дорогою Б. Хмельницького. Ю. Словацький розумів драматизм цього питання, який поглибився, коли Польща, вслід за Україною, втратила свою незалежність. Але у його творі “ дух старої матері України” постійно зустрічається з “духом матері Польщі “, але між ними уже існує якась межа, непереборний конфлікт:

О, мати Польще! Ти давно не чула

В степах такого дикого волання.

Після звернення до матері Польщі, поет звертається до “ найбільшої, найсумнішої “:

Моя Вітчизно давня! Я стою

В твій мертвий лик вчарований без тями;

Ти зваблювала молодість мою

На давній шлях сумний між цвинтарями,

Вже інші про будущину твою

Співають! Я мов сторож між хрестами...

Мов журавель в руках своїх тримаю

Своє камінне серце, о, мій краю...

Нам необхідно згадати ще один чудовий твір Ю. Словацького. Це “ Срібний сон Саломеї “, “ драматичний романс “, як назвав цю річ сам поет. Це надзвичайно важливий твір для розуміння феномену, який називається українським патріотизмом Ю. Словацького. У ньому поет висвітлює ті ж події, які стали основою для написання “ Гайдамаків “ Т. Шевченка. Гостра критика в обох творах спрямована на польську шляхту.

“Срібний сон Саломеї“ – оповідь про жорстокі діяння українських повстанців – гайдамаків і про ще жорстокіші дії польських магнатів. Рейментяр Стемповський наказує облити смолою козака Семенка, підпалити і везти його, як живу свічку.

Але й гайдамаки не кращі. Немає великої різниці між сценами вбивства дітей Гонти і за мордування дітей пана Грузинського. Можливо, в Т. Шевченка жорстокість показана із більшою експресією, бо батько ріже сам своїх синів, а польських дітей вбивають колії. Однак твір Юліуша є більш вимовним, бо злочинства поляків звершуються на тлі їх цілковитої байдужості до кривавої вакханалії. Один лише Пафнуцій, людина релігійна, глибоко переживає трагедію, говорячи:

Не буде України, ох, не буде!

Бо люди ці потнуть її мечами,

І, квітів польових, що цвітуть ночами,

Ох! Ох! Кінець – погибель Україні!

Бо звитись на могилах шляхетські знамена

Повинні.

Пафнутій закликає до покаяння, а проповідником, пророком українського примирення і поєднання виступає старий звідник Вернигора, який вірить у те, що польські магнати будуть покарані за кривди, завдані українському народові.

У даному творі, як ми бачимо, присутній той інфернальний образ України, який був також предметом творчої діяльності поетів, які належали до “української школи“. Тобто Україна виступає таким собі втіленням і нагромадженням зла, що породжує зло, а людина за таких обставин є безсилою і не захищеною.

Також необхідно згадати ще один твір Ю.Словацького “Балладина”. “Балладина” Ю.Словацького – це шедевр людського духу та геніальне творіння” (35, 64).

“Балладина”, написана в листопаді 1834р, є центральним твором швейцарського періоду. В одному із листів до матері він писав: “В минулому місяці я написав нову театральну п’єсу під назвою “Балладина”. З усіх творів, які вийшли з-під мого пера, ця трагедія найкраща. Написана вона так, як би її міг сказати сам народ”.

Читаючи цей твір, безумовно створюється враження, що поет пише про щось фантастичне, нереальне. І насправді так є, адже це “геніальне творіння” наповнене великою кількістю казкових персонажів. Це і німфа Гоплана, а також Хохлік і Скієрка. Однак тут поет зовсім не тікає від реальності, як це може видатися спочатку. П’єса є глибоко сучасною, бо порушує проблему боротьби за владу, проблему кохання, проблему невдячності дітей. Досить згадати те, як Балладина виганяє власну матір з дому, говорячи:

Балладина

до Кострина

Kaz, niech jo za wrota przepedza?

Szczeka za glosno...

Боротьба за владу позбавляє “Балладину” будь якої людяності. Королівська сваволя призводить до того, що країною, долею людей керують злі деспоти і дурні, такі як: Фон Кострин – начальник охорони замку Кіркора, Грабєц та інші. І цій боротьбі, пустому мрійництву шляхти, Ю. Словацький протиставляє народ, його думи і мрії.

З цілого ряду причин трапилося так, що творчість Юліуша Словацького і за його життя, і протягом довгих десятиліть після смерті не була на стільки відомою, як творчість А.Міцкевича. За життя про нього часто говорили, як про нещасливого, в’їдливого і заздрісного “антагоніста” А.Міцкевича, ніж як про великого поета.

“Відкрито” Ю.Словацького було десь в 60 – 70 рр., причому як зазначив автор першої грунтовної монографії про Юліуша Антоні Малецький (1866 р.), відкритий він був саме польською революційно настроєною молоддю. На Україні, особливо в Галичині, твори Ю.Словацького були вже відомі за його життя, однак перші переклади українською мовою з’явилися досить пізно – в 70-х рр. Іван Верхрацький, видаючи у 1876 р. свій переклад “Батька зачумлених”, посилався на високу оцінку цієї поеми в монографії Малецького, дослідження, яке в свою чергу сприяло поширенню слави поета. Перу Верхрацького належить переклад ще однієї поеми Ю.Словацького – “В Швейцарії”. Однак тепер, його переклади мають хіба що історичне значення, оскільки, як зазначив Іван Франко “переклад поеми “В Швейцарії” Верхрацький визначається браком поетичного чуття й таланту, а також неприродною мішаниною та ще більш незугарною мовою”. Та все ж таки саме ці переклади надовго визначили коло творів польського письменника, якими особливо цікавилися на Україні. Досить пізнавальною з цього приводу є стаття Ростислава Радишевського, зав. Кафедри полоністики.

На цю стежину спрямував поета Максим Рильський, доручивши йому, тоді ще аспірантові Львівського університету, перекласти кілька віршів Марії Конопницької. А певним підсумком перекладацької діяльності стали дві антології, що вийшли друком у 2000 та 2001 рр. Видання першої з них — "Дзвони зимою" — автор мотивує тим, що завжди відчував скаліченість "Антології польської поезії", виданої в той час (1979 р.), коли було "не бажаним" знайомити читачів із окремими творами Адама Міцкевича та Юліуша Словацького. Тож нова антологія "почала творитися з відчуття неповного і несправедливого уявлення в Україні про польську поезію... й розрахована творити разом з поляками не лише спільні політичні, але й спільні літературно-мистецькі цінності загальноєвропейського значення"'. Важко щось додати до цих думок, що сформувались у майстерні перекладача, супроводжуючи процес творіння. Адже вірші тридцяти восьми поетів, до яких згодом долучились ще дванадцять, формують справжній образ польського письменства в українському суспільстві.

Твори Юліуша Словацького, польського романтика, для якого Україна "була символом того, що нематеріальне, духовне й вічне"², в інтерпретації Дмитра Павличка — шедеври перекладацького мистецтва.

У передмові до другого видання перекладач зазначив, що "ставив собі скромне завдання: представити свій вибір творів, підпорядкований особистому поглядові на вартощі того чи того літературного творіння"³. Зважаючи на такі зізнання та аналізуючи переклади, можна стверджувати, що сучасні погляди на художній переклад як "складову частину ширшої системи текстотворчої діяльності, яка багато в чому визначається цією системою"⁴, чи "егоцентричний переклад"⁵, в якому особливо виразний творчий метод перекладача, цілком співвідносні щодо трансформованих поезій.

Виявляючи власну індивідуальність, Д.Павличко водночас не "українізує" польські тексти, не підганяє їх під власні смаки й уподобання, а радше увиразнює, робить чіткішими й доступнішими образи зі складної поетики геніального романтика. Він шукає відповідників не так на рівні лексики, як на рівні смислово-емоційного насичення образу, а також на рівні прагматичному.

У поезіях Ю.Словацького, що народилися під враженням розкішної природи Швейцарії, насправді вгадуються краєвиди рідного йому кременецького пейзажу. Але чи не найпроникливіше говорить поет про місце свого народження, місце перших розваг і перших відчуттів краси природи та світу у вірші "Jеżeli kіеdу w tej mоjеj krainie...". Д.Павличко зумів точно передати всі елементи ідіолекту романтика, знайшовши вихід зі складних для інших перекладачів ситуацій.

Для прикладу варто навести окремі строфи інтерпретації згаданої поезії Д.Павличком та Є.Нарубіною. Не важко переконатися, що здійснений Павличком переклад звучить органічніше і ближче до оригінального твору:

Jеżeli kіеdу w tej mоjеj kгаіnіе,

Gdzіе ро dоlіnасh mojа Ikwа рłуnіе

Gdzіе qóгу mojе błękіtnіеją mгоkіеm,

А mіаstо dzwonі nаd szmernym роtоkіеm.

Якщо колись у тій моїй країні, ,

Де котить Іква хвилі по долині,

Де пасма гір блакитніють над мроком,

А місто дзвонить над шумким потоком.

(переклад Д. Павличка)

Якщо ти будеш у моїй країні,

Де котить Іква хвилі свої сині,

Де гори пнуться у блакить високу

Де дзвонить місто над сріблом потоку

(переклад Є. Нарубіної)

Д.Павличко починає переклад словами, суголоснішими з думкою самого автора; він не вдався до трансформацій і не замінив рядка, що диктує всю наступну послідовність художніх образів вірша. Павличкове "якщо колись у тій моїй країні" звучить адекватніше, ніж "якщо ти будеш у моїй країні" Є.Нарубіної. Про "сині хвилі" та "блакить високу" також не йдеться у творі Ю. Словацького, тому відповіднішими оригіналу видаються образи, що їх створив Д. Павличко: "пасма гір блакитніють над мроком" і "котить Іква хвилі по долині". Наступні трансформації Є.Нарубіної також не вирізняються точністю: "де квітчані конваліями луки // Біжать по схилах до міського бруку" замість авторського "gdzіе kоnwаlіą wоnіąсе lеwаdу // Вiеgną nа skаłу, pоd сhaty і sаdу". Д. Павличко, хоча також вдався в цьому випадку до трансформації, проте навів адекватніші відповідники художніх образів вірша: "де пахнуче конваліями поле // Біжить на скелі, під хати й стодоли", повністю відтворивши ідіолект Ю.Словацького; стодола була таким же неодмінним атрибутом тогочасного подвір'я, як і сад, тому така трансформація — це не відступ від сказаного в оригіналі, на відміну від "міського бруку", який вводить до свого перекладу Є. Нарубіна.

Наступний уривок твору також репрезентує вищий рівень перекладацької майстерності Д. Павличка:

Jeżeli tam będziesz, duszo mego łona,

Choćby z promeni do ciała wrócona

To nie zapomnisz tej mojej tęsknoty,

Która tam stoi jak archanioł zloty,

A czasom miasto jak orzeł obleci

I znów na skalach spoczywa i świeci.

Powietrze lżejsze, które ci uzdrowi

Lałem z mej piersi mojemu krajowi.

Якщо будеш там, душе мойого тіла,

Хоч би ти в плоть з проміння прилетіла,

Побачиш мою тугу, що на скалах,

Мов янгол золотий, незгасний спалах,

Стоїть, і часом місто облітає.

А потім знов спічне, стоїть і сяє.

Повітря, що тебе там зцілить, знаю,

Я лив з грудей своїх для свого краю.

(переклад Д. Павличка)

Якщо там будеш, душе моя мила,

Хоч з променя повернена до тіла, -

Мою журбу ти спом’янеш в тім краї.

Вона, мов янгол золотий, ширяє,

А часом лине, як орел крилатий,

І знов сіда не скелях спочивати.

Легке повітря, мов цілющу воду,

Там лив з грудей я рідному народу.

(переклад Є. Нарубіної).

Тут Д.Павличко, на мою думку, відтворив систему художніх образів польського романтика набагато успішніше, хоча й застосував окремі трансформації. Наприклад, часто використовуючи порівняльні звороти, створюючи свої, оригінальні образи, він відмовляється від порівняння туги з орлом, який літає над містом, натомість прирівнює її до незгасного спалаху, що часом облітає місто. Точно передано і зміст двовірша, що завершує поезію: відповідніше оригіналові звучить "повітря, що тебе там зцілить, знаю, // Я лив з грудей своїх для свого краю". Є.Нарубіна, окрім розширення ідіолекту Ю. Словацького порівняннями "мов цілющу воду", "як орел крилатий", трансформує останній рядок вірша, опускаючи лексеми mej, mojemu, що їх так вдало використав у своєму перекладі Д. Павличко.

Медитація Ю. Словацького “Los mię już żaden nie może zatrwożyć” в інтерпретації Д. Павличка також свідчить про його високу перекладацьку майстерність. Точно передаючи художній мікросвіт твору, український поет створює при цьому оригінальний вірш, близький сучасному читачеві. Хоча і образність, і ритмомелодика осучаснені й не повністю відповідають розміреним роздумам автора, зв'язок із поезією Ю.Словацького не втрачено:

Dawniej miłością różane godziny

I w zorzach jlszcze jaśniejsze pochodnie;

Dzisiaj przy schyłku dnia, ważniejsze czyny,

Wielkie i smątne jak słońce zachodnie.

Були години й дні рожеволикі,

І смолоскипи в небі на зорі,

А нині — лиш діла сумні й великі.

Як сонце у призахідній порі.

Природа — невід'ємне тло й учасник усіх переживань ліричного героя і в інших віршах романтика: вона співпереживає разом із ним, коли він тікає вечірньої пори від коханої, покинувши її назавжди, й коли роздумує про долю своєї батьківщини, про своє власне життя. Поезія "Sumienie", в якій автор за допомогою контрастів, паралелей, метафор передає почуття ліричного героя, — високий зразок інтимної лірики. Перекладач вдало відтворив усю повноту ідейно-естетичного змісту цього вірша, хоча і трансформував у ньому деякі художні образи. Наприклад, тінь місяця, що срібною плямою відбилась на поверхні озера, замінив на промені, які занурив у воду місяць:

A gdy się toń księżycową plamą

Osrebrzała…

І місяць промені занурив, наче піки,

У воду...

У даному випадку можна завважити і притаманне Павличкові творення образ в за допомогою порівняння (промені, наче піки).

Послуговуючись такими художніми засобами, як синоніми, паралелі незавершеність думки, перекладач напрочуд вдало відтворює оригінал:

I może bym zapomniał – bo koń leciał skoro,

Bo mi targały myśli tętniące kopyta.

Gdzie ona? – oszukana – przeklęta – zabita…

Patrzę na niebo, księżyc, na gwiazdy, jezioro…

Wszak jęk nie doleci, wszak łez nie zobaczę,

To jezioro – to fala – to nie ona płacze.

Забув би я, бо ж кінь летів... копита скорі

Нещадно шарпали нитки думок моїх...

Проклята... зраджена... покинута на сміх.

Дивлюсь на небеса, на місяць і на зорі...

Ні зойк не долетить за озеро безкрає,

То хвилі так шумлять, то не вона ридає.

Не меншою динамічністю вирізняється інтерпретація "bo mi targały myśli tętniace kopyta” в "копита скорі нещадно шарпали нитки думок моїх", і хоча в наступному рядку відсутнє авторське "gdzie ona?", графічне (за допомогою трьох крапок) оформлення пройнятих емоціями спогадів ліричного героя зближує переклад із оригіналом. Більше того, Д.Павличко навіть перевершує його. Трансформуючи художні образи у прикінцевих двох рядках наведеного уривку, він відходить від ідіолекту Ю. Словацького, уникає двічі повторених ним образів сліз і плачу ("однак я сліз не побачу", "це не вона плаче”), розбудовуючи натомість образ озера відсутнім з оригінальному творі епітетом "безкрає".

Словесні повтори на початку другої та третьої строфи трансформацій не зазнали — для них перекладач знайшов точні відповідники: і może bym zapomniał — забув би я.

I może bym zapomniał – bo koń lecial skoro

Забув би я, бо ж кінь летів... копита скорі

I może bym zapomniał… lecz gdy to spostrzegła

Blada światłość księżóca, krok w krok za mną bieqła

Забув би я, але, як місяць блідолиций

Це спостеріг, помчав за мною, шаленів.

Однак епітети блідоликий, помчав за мною, зшаленів не зовсім точно відповідають авторським мікрообразам.

У останніх рядках вірша перекладач також відходить від оригіналу, додаючи відсутнє в тексті порівняння ("як світла стовп великий") та використовуючи архаїзми. Попри все, дух вірша передано точно.

У згаданих антологіях вміщено також переклад поеми "Година думки" (Godzina myśli), уривків із поеми "Вацлав" (Waclaw), присвяченої українській тематиці у творчості великого романтика, та з поеми "Ангеллі" (Anhelli), написаної стилізованою під біблійну оповідь прозою.

РОЗДІЛ ІІІ УКРАЇНСЬКА ШКОЛА РОМАНТИКІВ

В ПОЛЬСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Романтизм – це взагалі поняття таке собі конкретно–історичне і типологічне, хоча для кожної нації – явище своєрідне.

Романтизм, як епоха в історії європейської культури був викликаний величезними потрясіннями в суспільному і духовному житті народів. У виникненні романтизму дуже велику роль відіграла Велика Французька буржуазна революція, а також події після неї.

Основними рисами європейського романтизму є в, першу чергу, утвердження особистості, осмислення внутрішнього світу людини, її невичерпності, її творчої могутності. Характеризуючи спокуси своєї молодості, відомий німецький філософ Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг писав: “Прекрасний був час..., дух людський був розкутий, вважав, що має право протиставляти усьому існуючому свою дійсну свободу і писати не про те що є, але що можливе “. Ці слова справедливо вважають одним із найбільш глибоких визначень романтизму.

У слов’янських літературах романтизм виникає в умовах, коли завдання революції залишалися нерозв’язаними , а суспільний розвиток загальмований.

У слов’янському романтизмі саме суспільна мораль і політичні проблеми становлять основний зміст художньої творчості. В центрі – не апофеоз особистості, а піднесення героєм свого обов’язку перед суспільством. Величезну роль у слов’янському романтизмі відіграє проблема патріотичного обов’язку і боротьби за свободу народу. І вона знайде своє втілення у поезіях Міцкевича, Шевченка, Ботева.

Треба сказати, що ця епоха романтизму дала Польщі і світу найвизначніших творців літературного слова: Міцкевича, Словацького, Фредра, Норвіда, а також Залеського, Гощинського, Малчевського, які належали до “української школи романтиків”. Однак всіх їх поєднувала одна епоха романтизму.

Романтизм більшості країн Європи ХІХ ст. зайняв значні сфери людського мислення і творчості. Появився він і в ідеологіях, мистецтві, політиці, моді, звичаях.

Романтизм кожного митця був, безумовно, інший. Інший був романтизм Міцкевича, ще інший Словацького, а ще інший Норвіда.

Як же пов’язані із польськими романтиками українські романтики?

Насправді із першими несміливими кроками українського романтизму, саме Україна, погранична земля між Польщею і Росією, стає місцем зустрічі поетів. Рильський, Гощинський, Залеський, Пушкін зустрічаються на Україні. Вони зустрічаються біля тих самих джерел натхнення, оспівуючи тих самих героїв. Нехай різний у них спосіб трактування одного і того самого предмета, але з цієї поезії можна було б укласти гармонійне ціле, чудесну козацьку рапсодію, адже джерела її були спільними: український фольклор, козацькі літописи, “Історія Русів”, збірники Максимовича, а також польських збирачів.

“Українська школа” в польському романтизмі виникла в 20-х роках ХІХ століття. Станіслав Маковський каже, що творцем назви цієї школи є Олександр Тичинський, який 1837 р. писав: “Дух і стиль “української школи” відрізняються від духу і стилю “школи литовської”, а ще більше від інших поезій польських. Понурість, дикість, кроваві образи є улюбленою буденністю поетів “української школи”. Предмети і образи “української школи” створили новий світ для польської: світ татарів, отаманів, козаків, чайок, українських містечок і українських рік”.

Отже, як бачимо школа ця намагалася висвітлювати українську тематику в польській літературі. Але вона, однак, зовсім не була чимось монолітним, а як стверджує Іван Франко “групою талантів зовсім різнорідних” (39, 392). Франко також вказував на головну рису школи, на її “демократизм, любов до реального існуючого чи навіть зідеалізованого народу, любов, яка за допомогою творів школи вперше проникла в польську суспільність”.

Польсько-українська школа, за Франком, виникла під впливом народного українського елементу та історичних українських переказів. Але водночас, І. Франко дивується тій силі вислову, яку справило українське народне оповідання в польській формі і не могло мати того самого впливу у власній українській мові.

Дорота Сівіцка вважає, що визначення “українська школа” запровадив сам Михайло Грабовський, який писав: “Кроваві пригоди взяв Гощинський, яскраве життя і рицарські діяння Залеський, Малчевському дісталася найширша частина: меланхолія тих місць і часів”.

У загальному початком школи можна вважати рік 1820.

До визначних поетів школи належать: Малчевський, Гощинський, Залеський, Гославський, Заборовський, Олізаровський, Грабовський, Чайковський, Землянський та інші.

Поети української школи творили свої міфи. Для чого свої? Як підкреслює Ковальчикова, хоча Малчевський і підіймав ті самі теми, що і Міцкевич: доля і місце людини в світі і в історії, але по-інакшому їх висвітлював, і дещо інакше розумів саме поняття “романтизму”, ніж Міцкевич. Але спільність між ними все ж була.

Герої Міцкевича мали насправді багато сумнівів, але вірили в Бога і сенс життя. Малчевський показав в “Марії” відмінні думки. Говорив він, що людська доля не залежить від самої людини, що немає справедливості, що всім керує сліпе призначення.

“Марія” є першою поетичною повістю Польщі. Це творіння є найбільш песимістичним в польському романтизмі. Є тут також і містичний образ степу, міф України та міф козака.

Польські романтики завжди, починаючи з 1772 року, вважали Україну частиною старої Речі-Посполитої. Міцними були політичні зв’язки між ними, а найбільшу увагу польські романтики звертали на культурну подібність поляків і українців, а також їх історичну спільність.

Два ці народи поєднує також слов’янське походження і те, що саме Україна була міфічним свідком величності польського рицарства. І саме в тій землі спочивали кості предків.

З поетів “української школи” І.Франка, а як ми знаємо, І.Франко був важливою постаттю в дослідженні літератури, праці якого були дуже грунтовні, іноді бездоганні, найбільше приваблювали Залеський і Гощинський.

Чому І.Франко вимагав критичного ставлення до Залеського?

І.Франко говорив про глибокий дуалізм між дійсним чоловіком і його поезією. Коли він рецензував видання листів Залеського, яке було здійснене його сином, Франко звернув увагу на те, що там виступає досить таки активний діяч, живий чоловік, повний зацікавлення до сучасних подій, в той час, як його поетичні твори оповиті якимсь незрозумілим туманом.

“Великий, та не в одному сильно перецінений польський поет Богдан Залеський, без сумніву, по своїм інтенціям та почуванням найбільший український поет у польській літературі, хоча в його поезії найменше реальної України” (40, 291).

Поет змальовує світ, який ніколи не існував. Він, у своїй буйній фантазії, будує повітряні замки, намагаючись сягнути туди, де тверезий розум знайшов би хіба що величезну пустку. Він практично зідеалізував стосунки між польською шляхтою і українським народом і врешті дійшов до заперечення того, що називається українською самобутністю, вперто уникаючи розмови про те, що свого часу стосунки між Україною і Польщею були дійсно напруженими, сповненими драматизму. Залеський, таким чином, створив якусь фікційну, мальовану, вигадану Україну.

Беззаперечним є той факт, що Залеський був чудовим майстром поетичного слова, чим і зацікавив українських поетів. Такі образи поета, як “Січ – мати”, “буйний степ”, “грає синє море”, “чайка скиглить” споріднені з ранньою поетикою Шевченка, талант якого сам Залеський високо цінував. “Його поезія, - читаємо в “Щоденнику” поета запис від 12 червня 1861 року – наповнила моє серце невимовною насолодою. Байдуже, що відзивався про нас неприхильно – адже це був останній із кріпаків, яким польська шляхта далася взнаки”.

Українські і польські романтики визнавали Залеського як творця третьої версії ранньоромантичного українізму. Він сприймає видуману реальність радісно і жартівливо. Герой його молодий і таємничий. Молодість героя вільна і радісна, але дещо пуста. Козак і на далі залишається основним героєм поем Залеського. Міф України у Залеського являє собою нерозірваний зв’язок козацтва з Польщею. Україну він вважає матір’ю, а Польщу – Батьківщиною.

Знову ж таки появляється зв’язок з Міцкевичем. Залеський свідомо співпрацював з Міцкевичем, намагаючись дати українській епіці відповідник, яким був “Пан Тадеуш”. Може і не мав Залеський таланту епіка, але історична поема доживала свого віку. В цей час повість ставала досить популярною. В своїй творчості Залеський був вірний ідеї безконфліктного співіснування Польщі і України. Але свідомість народів розвивалася не в цьому напрямку.

Особливо захоплювався Франко творчістю С.Гощинського, адже він ніби був протилежністю Залеського, зосереджуючи у своїй творчості те, чого той уникав. Це автор відомого твору про Коліївщину – “Замок Каньовський”.

Гощинський шанував і поважав український народ, народ вільнолюбний, який має не лише свої звичаї, традиції, історію, а й хоче по-своєму влаштовувати свою долю. Тут його творчість перегукується із творчістю Т.Шевченка, адже існує думка, що Т.Шевченко також був романтиком.

Гощинський захоплювався героїзмом українських козаків, що і показує у своєму творі, коли змальовує сутичку загону Небаби з військами старости Потоцького. Позитивним героєм тут виступає не староста, не комендант замку, не переодягнений в кобзаря польський шпигун, а простий козак, який протестує проти несправедливості. Саме він піднімає народ до боротьби, бо живе у країні невільній. Хід повстання у Гощинського описаний з тією ж послідовністю, що і в “Гайдамаках”: освячення ножів десь біля Монтронівського монастиря, пожежа, зустріч і об’єднання Залізняка з Гонтою, повстання в Умані, не тільки. Існує також думка про те, що Шевченкові був відомий твір Гощинського.

Гощинський, на відміну від Залеського і Малчевського протиставив суворе обличчя України. Власне у творі він змальовує боротьбу козаків і шляхти. Пам’ять про ці події надовго закарбувалися в польській уяві і свідомості про Україну, як про край, який спливає кров’ю.

Зазвичай всі дослідники творчості Гощинського сходяться на тому, що “Замок Каньовський” належить до явища романтизму. Свідченням цього є скажений, бурний стиль, а романтика твору – “чорною і понурою”.

Україна в творі являє собою таку собі романтичну пекельну машину, нагромадження зла, яке породжує злочинців. В “лапах” цього механізму людина є безсильною.

Тому революцію Гощинський трактував як справедливу людську помсту. І тут також можна провести паралелі із творчістю Словацького, який також визнавав революцію, як криваву необхідність і це призвело його до революційного ідеалізму і він не лише обстоював саму ідею революції, а й ідею насильницького поборення зла.

Дух Ю.Словацького, його “вічний революціонер”, - не якийсь незбагненний апокаліптичний образ, виплеканий знову ж таки у романтичній традиції, пов’язаний із тривожною атмосферою боротьби за незалежність Речі Посполитої.

Інфернальний образ України забезпечив собі тривале місце в польській міфологічній літературі. Подібний образ також можна знайти у Ю.Словацького і його творі “Срібний сон Саломеї”, цьому “драматичному романсі”, як назвав цю річ сам поет.

У творчості Лободовського також помітний стиль “української школи”. Поет насправді присвятив ціле життя тому, щоб довести, що два народи мають багато спільного, ніж те, що різнить їх і повинні нарешті з цим погодитися.

Крім Залеського, Гощинського і Малчевського поетами школи також вважають Югославського, Заборовського. До визначних романтиків цього періоду відносять також Томаша Падуру, Ю.Словацького, який неодноразово згадується у порівнянні із поетами “української школи”, а також сюди ж відносять Михайла Грабовського, Чайковського, Люсіана Семенського і Олександра Гроза.

Розпад цієї школи починається в 1831 році. В 1863 році українська тема майже повністю завмирає. Однак, треба погодитися з тим, що школа мала величезний вплив на польську культуру. Вона внесла туди новий дух, колорит іншої культури, іншої природи, інших постатей, наприклад, Вернигори. Той козак, український лірик, герой давнього українського фольклору, ввійшовши до літератури польської, став постаттю яскравою і популярною. Зустрічаємо його і в творах Чайковського “Три верби”; в Семенського, а також у “Беньовському” і “Срібному сні Саломеї” Ю.Словацького.

Ті сенси і правди життя, герої, заспокоєння дикої природи, відповідності і протиставлення життя не покидають польського романтизму аж до самого його кінця. Хоча назвати це істинним кінцем не можна, бо навіть в пізніших епохах зустрічається повернення до того славного періоду.

ВИСНОВКИ

Отже підводячи підсумки усього сказаного, можна зробити деякі висновки, а саме, що кінець ХІХ ст. – поч. ХХ ст. – це той період, коли відбувається зближення національних літератур і хоча література кожного народу специфічна і неповторна і має свій колорит, але вона також має і спільні риси і тенденції кожної епохи.

Українська і польська літератури, безумовно, мали багато спільного, вони взаємно досліджувалися і жили одна в одній. Досить згадати лише” “українську школу” в польській поезії, яка здавна цікавила не лише істориків польської літератури, але й загалом усіх тих, кого зацікавлював гордійський вузол польсько-руського питання. Характерне для поляків хіба те, що, незважаючи на велике значення української школи в їх літературі, вони досі не здобулися на основну студію явище, ба, навіть, можна сказати, закинули цілу “українську” ниву на переліг. Адже й досі нема повного і критичного видання писань такого велетня польського слова, як Северин Гощинський, не говорячи вже про інших minores gentes, більша частина писань Тома Олізаровського лежить у рукописах, а зі студій про сю частину польської літератури й її суспільний підклад усе ще найліпше буде те, що сказали не поляки: Шашкевич та О. Колесса” ( т. 33 ст. 104).

У той час український читач уже досить знав про польську літературу завдяки таким українським виданням, як “Діло”, “Руслан”, “Рада”, “Буковина”, “Літературно – науковий вісник”, на сторінках яких містилися численні художні переклади.

Обидві нації, обидві літератури мали мали своїх геніїв, своїх поборників і захисників: Україна – Франка і Шевченка, а Польща – Міцкевича і Словацького.

І. Франко – це взагалі неперевершений дослідник зарубіжних літератур. Саме він порушив, зокрема, в польській літературі питання про появу в ній простого трудівника, намагаючись дослідити те темне життя робочого люду і чому особистість деморалізує. Франко також порушив проблему зневіри шляхти у силі і свідомості свого народу. Подібну проблему порушував у своїй творчості і Ю. Словацький, однак на думку Франка ні Словацький, ні Міцкевич не створили той тип селянина, яким його бачив сам Франко. Не зробили цього і представники “української школи”.

У своїх висновках про польську літературу, Франко перш за все виходить з конкретно – історичних умов розвитку Польщі і польської літератури ХІХ ст., але разом з тим всебічне знання і розуміння процесів розвитку літератури інших країн, зокрема Росії, України, Франції, Німеччини дали йому можливість краще зрозуміти польську літературу і не лише зробити окремі блискучі дослідження польських письменників, а й створити струнку і послідовну концепцію закономірностей польського літературного процесу ХІХ ст.

Що стосується Т. Шевченка, то на сьогоднішній день немає сумнівів у тому, що Шевченко також був причетний до даної епохи. В статті Фрідріха Шольца “Поет – бард” говориться про те, що літературні і фольклорні елементи в “Кобзарі” Шевченка на ст.. 63 вказують на те, що Шевченко з його “Кобзарем” був типово романтичним поетом. Ритм його віршів нагадує ритм народних пісень. В даній статті вказані також і інші фольклорні елементи у віршах Шевченка, зокрема вживання демінутивних суфіксів (серденько, головонька, личко, оченята і т. д), а також використання епітетів (карі оченята, чорнії брови, синє море, широке поле, гіркі сльози і ін.).

Але найкращим с свідченням того, що Шевченко дійсно був романтиком є той факт, що деякі його твори мають тенденції спільні із творами польських поетів, або ж навпаки. Досить лише загадати “Срібний сон Саломеї” Словацького і “Гайдамаки” Шевченка. У “Срібному сні Саломеї” по ідеї висвітлюються ті ж події, що і в “Гайдамаках”. Обидва поети у своїх творах критикують польську шляхту, зневажають жорстокість і вбивства, глибоко переживають трагедії подібного роду. Також варто згадати такі шедеври Словацького, як їх називає сам Франко, як “Балладина”, “Мазепа”, “Вацлав”, “Змій”, де поет звернувся до історичного минулого народу, що споріднювало його знову ж таки із Шевченком і його “Іваном Підковою”. І взагалі Юліуш Словацький дуже захоплювався українською тематикою. Та це й не дивно, адже ми знаємо, що він народився на Україні і тому був сильно із нею пов’язаний, жив її проблемами, захоплювався мужністю українських запорожців і відданістю Батьківщині. Тому про Юліуша Словацького варто говорити і згадувати його в контексті українсько-польського романтизму. Хоча на початок його творчості він не був таким популярним, як, наприклад, Адам Міцкевич, але говорить про нього як своєрідного великого поета почали вже трошки пізніше і знову ж таки завдяки І.Франкові. Та й взагалі польський романтизм був всередині не монолітним. Створили його одиниці яскраві і оригінальні, які різнилися літературним ідеологічним поглядом на їх сучасність, тому романтизм кожного митця був інший. Те саме можна сказати і про українських романтиків.

Епоха романтизму, як явище оригінальне, бо оригінальність, індивідуалізм, неповторність – це характеристики даної епохи, дала світу дуже багато, насамперед ту перевершену плеяду романтиків світового рівня, які ніколи не повторяться в літературі і які будуть жити в ній вічно, і до яких будуть звертатися і наші сучасники, і наші наступники, бо створили вони щось таке, що є вічним і не втратить своєї актуальності ніколи. Крім того, епоха романтизму дуже збагатила слов’янські літератури новими типами, образами, спільними темами. Досить лише згадати образи козака Рунька і Вернигори, які неодноразово появляються в польській літературі, які просто стали вже образами типово польськими. І взагалі, про епоху романтизму можна говорити ще дуже багато і можливо у майбутньому про неї скажуть ще набагато більше і грунтовніше, глибоко оцінивши все те, що вона дала нам.

CПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.  Баб”як П./М.Конопницька // Вільна Україна, 1980, 7 жовтня.

2.  Баран Г. Ів. Франко про польську модерну // Франкознавчі студії. Зб. Наук праця Т. Дрогобич, 2001.

3.  Береш С. Польська література на скляному екрані. - // Сучасність, - 2002, № 1.

4.  Венгерок Л.М. Зі студій Ів. Франка над польською літературою В кн.: наукові записки, Житомир, педінститут, 1956.

5.  Вервес Г.І. Франко польською мовою “Літературна газета”, 1956, № 25.

6.  Вервес Г.Ю. Словацький і Україна, Київ, 1959.

7.  Вервес Г.І. Франко. Спроба синтезу В кн.: Вервес Г, польська література і Україна, К, 1985.

8.  Возняк М. С. І.Франко в 1883 – 1884. про польське питання В кн.: “Дослідження мови та літератури”.

9.  Войтюк А. Поезія А. Міцкевича в оцінці І. Франка. - // Адам Міцкевич і Україна – Дрогобич, 1958. – с. 52 – 54.

10.  Глинський І. Великий каменяр і Марія Конопницька// Всесвіт – 1966 - № 5. с. 82 – 86.

11.  Глинський І. Подільськими шляхами Ю. Словацького. – Жовтень, 1969, № 10.

12.  Глинський І. Споріднені революційним духом /І.Франко і Ю.Словацький/. – Літературна Україна, 1966, 22 липня.

13.  Грицков”ян Я. Польське франкознавство. Деякі підсумки перспективи розвитку // Літературознавство, К, - 2000 р.

14.  Демська, Будзуляк Л. Міфи слов’янського романтизму або ж фатум Шевченка, Міцкевича, Пушкіна // Сучасність. – 2004 р. - № 3. – с. 106 – 110.

15.  Історія польської літератури, - Видавництво “Мазепа”, Москва, 1968.

16.  Кирилюк Є.П. Значення І.Франка для слов’янських літератур – Наукові записки Т.XVIII, В.2. Київ, держ. інституту, 1958, с. 5-22.

17.  Кочур, Зеров і Словацький. // Всесвіт, 1889, № 8.

18.  Лірика, епос і драма у Міцкевича, Словацького, Красінського, Пушкіна та Шевченка // Нахлік Є. Доля – Los – Судьба: Шевченко і польські та російські романтики. НАН України, Львівське відділення Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка, Львів, - 2003 р. – с. 490-498.

19.  Ленінська. – Видавництво Київського університету, 1973.

20.  Павличко Д. Український патріотизм Ю.Словацького. // Сучасність – 2002 - № 10.

21.  Пачовський П.І.Франко – невтомний поборник українсько-польського культурного єднання. – “Жовтень”, 1959, № 2, с.149-152.

22.  Плита І. Постать Адама Міцкевича // Всесвіт. – 1999. - № 2. – с.101-104.

23.  Радишевський Р.П. – Видавництво “Дніпро”, 1985.

24.  Ривкіс Я.Ф. І.Франко – дослідник польської літератури. В кн.: Слов”янське літературознавство і фольклористика. В. 4. К, 1968.

25.  Ривкіс Я.Ф. І.Франко про закономірності польського літературного процесу ХІХ століття. В кн.: Наукові записки Т – 5, Житомир, педінститут, 1957.

26.  Скуратівський В. Уроки польського романтизму. До 200-річчя від Дня народження Адама Міцкевича. // Укр.культура. – 1998 - № 11-12. с.26.

27.  Стахеев Б. Романтизм і літературний процес в Польщі. В кн.: Розвиток літератури в епоху формування націй. М, 1983.

28.  Три поета еміграції (Про польських поетів: Міцкевича, Словацького, Красінського) // Тарнавський О. Відоме і невідоме. – К. – 1999.

29.  Ю. Словацький. Срібний міф України. Поезії. Поеми. Драми. – “До джерел”. - Львів, Світ, 2005. – с. 304.

30.  Шалата М. Іван Франко – дослідник і критик польської літератури. – Радянське слово, 1986, 9 липня.

31.  І. Франко. Польський селянин в освітленні польської літератури // Франко І. Зібр. творів: У 50–ти томах – т. 27. К: наук. думка, 1980. - С. 66-94.

32.  І. Франко. Поезія Яна Каспровича // Франко І. Зібр. творів: У 50-ти томах – т. 27. К: наук. Думка, 1980. – С. 257-264.

33.  І.Франко. Переднє слово (До “Перебенді”. Т.Г.Шевченко) // Франко І. Зібр. творів: У 50–ти томах – т. 27. К: наук. думка, 1980. - С. 285-307.

34.  І.Франко. Поет-герой. Пам’яті Северина Гощинського в річницю Бельведерської ночі. // Франко І. Зібр. творів: У 50-ти томах – т. 27. К: наук. Думка, 1980. – С. 334-337.

35.  І.Франко. Як виникають народні пісні. // Франко І. Зібр. творів: У 50-ти томах – т. 27. К: наук. Думка, 1980. – С. 57-66.

36.  І.Франко. З галузі науки і літератури. // Франко І. Зібр. творів: У 50-ти томах – т. 28. К: наук. Думка, 1980. – С. 145-166.

37.  І.Франко. Нове видання творів Ю.Словацького. // Франко І. Зібр. творів: У 50-ти томах – т. 29. К: наук. Думка, 1981. – С. 113-116.

38.  І.Франко. Юліуш Словацький і його твори. // Франко І. Зібр. творів: У 50-ти томах – т. 29. К: наук. Думка, 1981. – С. 425-433.

39.  І.Франко. Сучасні польські поети. // Франко І. Зібр. творів: У 50-ти томах – т. 31. К: наук. Думка, 1981. – С. 385-412.

40.  І. Франко. Богдан Залеський. // Франко І. Зібр. Творів: У 50-ти томах – т. 33. К: наук. Думка, 1981. – С. 291-292.

41.  І.Франко. Марія Конопницька. // Франко І. Зібр. творів: У 50-ти томах – т. 33. К: наук. Думка, 1981. – С. 375-383.

42.  І. Франко. Адам Міцкевич. // Франко І. Зібр. Творів: У 50-ти томах – т.39. К: наук. Думка, 1983. – С. 256-257.

SUMMARY

The theme of my diploma paper devoted to polish literature and “Ukrainian school” of romantics has never been researched before, that’s why taking into consideration some valuable articles, wrote by such scholars as: Matskowуch. M Rywkis I and the article, edited by Bojko - Blohin we can only get some information, but the work is mostly based on the expressions of I. Franko and what he, actually, said about Ukrainian and polish romantics. I. Franko turnd to be a great investigator of polish literature and it seemd, that he knew everything about polish literature of the XIX century. He really wrote a lot about polish literature and polish poets of the same century and also gave an adequate estimation of their creation.

The purpose of this research is the study of the epoch of romanticism and also the comparing of polish and Ukrainian romanticism in the interpretation of its different representatives.

The following tasks were set in order to complete the purpose of the diploma paper:

1)  The characteristic and estimation of the epoch of romanticism

2)  The acquintance with the most prominent representatives of the given epoch and estimation of their creative work by I.Franko.

3)  Detailed concentration on the creative way of U.Slovatskyj.

4)  Characteristic and estimation “Ukrainian school” of romantics in polish literature and interpretation of this phenomenon by I.Franko.

The subject of the research is the creative work of U. Slovatskyj.

The object of the study is the epoch of romanticism in Ukraine and Poland.

In the process of researching the described problem we used such methods as: the biographic method (the reflection of some elements of the biography of one of the most prominent representatives of polish romanticism).Systematic, comparative and the methods of analysis, synthesis and abstraction were also used.

Theoretical and practical value of the research. The provided analysis of the problem may be used in future researches. In may also be practically used on the lessons of polish and Ukrainian literature in order to widen the scopes of children’s outlook. The following material may also be used in the institutions of high education as such, which has never been used before.

The diploma paper consists of Introduction, 3 Chapters, Conclusions and Bibliography. In Introduction we mostly describe Ukrainian romanticism and I.Franko as a pioneer of European romanticism. We also mention such romantics as Kotsubynskyj M., Kobylyanska O. and first of all Ukrainka. L. In Introduction we also mention a great payment of U.Slovatskyj in the development of romantic schools in Ukraine.

The problem of investigation of polish literature of the XIX century, its positive and negative sides and the most prominent representatives are described in the first chapter. This description is actually made by I.Franko, who is consider to be an investigator of Polish literature.

The second chapter is completely devoted to U.Slovatskyj. From this chapter we can find out the reason of this specific delight by him and some specific features of his literal works and also his connection with Ukraine.

And the last chapter is the characteristic of the “Ukrainian school” of romantics in polish literature and the role of this school in the development of polish literature and not only polish, but also Ukrainian literature.

So, the epoch of romanticism as an original phenomenon gave us and all world unsurpassed romantics of world degree, because they created something eternal something, that will live forever in our memory.

And a large number of our successors will come back to that glorious period and will give it the most profound estimation with the whole understanding of its meaning.