Контрольная работа: Гроші. Види валютних систем

Миколаївський державний аграрний університет

Факультет перепідготовки і підвищення кваліфікації

Спеціальність „Менеджмент організацій”

 

Контрольна робота з дисципліни: „Гроші та кредит”

 


Миколаїв 2010


1. Форми існування грошей. Еволюція форм існування грошей

До виникнення грошей люди безпосередньо обмінювали товари на товари, що нині називається бартером. Пізніше з’явились гроші, які значно полегшили товарний обмін.

Гроші - це історична категорія. Вони існують так же давно, як і сама людська цивілізація. На протязі століття постійно змінювались форма і зміст грошей і сьогоднішній їх стан не є завершальною фазою.

В обороті гроші функціонують реально, як наявна цінність і тому повинні виступати в певній формі, яка забезпечувала б їм довіру з боку суб’єктів ринку та створювала достатні зручності останнім. У міру розвитку ринкових відносин ускладнювалися вимоги до грошової форми з боку суб’єктів ринку. У відповідь на це гроші змінювали свою форму, постійно вдосконалюючи її. У своїй еволюції гроші виступали у формі товарних (металевих), символічних (паперових), кредитних і нового виду кредитних-електронних.

Товарні гроші. За своїм місцем у товарному обміні гроші - це особливий товар, що має властивість обмінюватися на будь-який інший товар, тобто є загальним еквівалентом.

Товарна порода грошей визначається передусім їх походженням. Вони виникли як продукт товарного обміну, коли ринок стихійно висунув з товарного світу один найбільш придатний за своїми природними та фізичними властивостями виконувати роль загального еквівалента. Як засіб обміну гроші вперше з’явились в історії людства у вигляді товарів. У ролі грошей виступали найчастіше предмети першої необхідності (худоба, зерно, сіль, риба) і форма грошей тоді збігалася з формою (споживною вартістю) цих товарів. Як правило, загальним еквівалентом тоді був найбільш ходовий і разом з тим найцінніший для регіонального ринку товар, який в будь-який час можна було обміняти на іншу споживну вартість. Пізніше на роль грошей стали претендувати предмети розкоші та дорогоцінні вироби. Це можна пояснити тим, що за своїми фізичними властивостями вони були більш портативними, довше зберігалися, мали більш сталу вартість тобто були більш ліквідними. Проте як перші, так і другі гроші були ще надзвичайно примітивними, функціонували переважно поштучно, не підлягаючи поділу, виступали в своєму природному вигляді.

Товарні гроші мали подвійне існування як звичайний товар і як гроші. Подвійність виявлялась в їх споживній і в міновій вартості. Особливість таких грошей полягала в тому, що вони одночасно використовувались як продукти для безпосереднього споживання, так і в якості засобу обміну. Товарні гроші мали однакову вартість при торгівлі ними як звичайним товаром в якості грошей. Наприклад, якщо какао використовувалось в якості грошей і як напій, то в обох випадках воно мало однакову вартість .Аналогічно і золото мало однакову вартість в якості грошей, як ювелірний виріб.

У міру подальшого розширення і поглиблення товарно-грошових відносин ринок поставив перед грошовим товаром нові вимоги: гроші повинні бути однорідними, портативними, економічно подільними, здатними тривалий час зберігати свою вартість. За своєю природою попередні гроші вже не відповідали таким вимогам. На їх місце ринок стихійно висунув різні метали, серед яких було також срібло і золото. Спершу металеві гроші виступали у формі злитків срібла або золота, а пізніше у формі монети. Металеві гроші мали надзвичайну перевагу перед попередньою їх формою.

До XIX ст. товарні гроші були майже повністю витіснені металевими зі срібла і золота. Ці гроші мали внутрішню вартість, тобто були цінними самі по собі. Тому не було потреби, щоб уряд гарантував їх вартість. Кількість грошей регулювалася ринком через попит і пропозицію на золото чи срібло. Недоліки металевих грошей полягали в тому, що вимагалися ресурси, які без цього були обмеженими, щоб видобувати коштовні метали.

Отже, наступила епоха металевих грошей. Вона характерна тим, що тривалий час в обіг використовувалися повноцінні золоті або срібні монети, номінальна вартість яких відповідала їхній ваговій вартості, приватні особи могли вільно придбати золоті монети взамін металевих зливків; вартість грошей безпосередньо залежала від вартості золота.

Коли роль грошей остаточно закріпилася за одним товаром - золотом, останнє виділилося із світу звичайних товарів як їх антипод, як самостійне економічне явище в особливій формі, відбулася абсолютизація споживної вартості золота як грошового товару, а його споживна вартість як звичайного товару набула другорядного значення. Цей процес набув такого поширення, що навіть видатні мислителі вважали золото грошима від природи, але еволюція грошей (в результаті якої міняється форма і зміст грошей) підтверджує, що вони щось інше, ширше, що не може бути виражене навіть благородними металами.

Монета - найдревніша форма сучасних грошей. Вона з’явилася в третьому столітті до н.е. після закріплення ролі грошей за металами. Для використання грошового металу при здійсненні платежів йому надавали форму зливків. Форма зливків хоч і мала істотні переваги перед попередніми формами грошей, все таки не була позбавлена істотних недоліків.

У кожній платіжній операції необхідно було зважувати зливки, визначати пробу і, що найгірше, ділити її на частини. Щоб уникнути цих незручностей, зливки робили різної ваги, а щоб не зважувати і не робити проби металу, найбільш відомі купці ставили на зливках своє тавро, яке засвідчувало вагу і пробу металу.

Однак авторитет купця як приватної особи був обмеженим, і його тавро могло задовольнити вузьке коло суб’єктів ринку. З розвитком торгівлі виникла потреба таврування зливків більш відомою й авторитетною особою, і ця функція перейшла до держави. Держави стали виготовляти за встановленою формою зливки металу, вагу і пробу яких засвідчували своїм штемпелем. Такі зливки одержували назву монети.

Монета виявилася найдосконалішою формою дійсних грошей, тобто тих, що функціонують в обігу з власною субстанціональною вартістю. Найбільшого розвитку вона досягла в період золотого монометалізму, формою існування якого був золотомонетний стандарт.

На початку створення монет суб’єкти ринку не завжди довіряли державному тавру і нерідко вимагали зважування монети. Особливо часто такі вимоги ставилися, коли монета використовувалася для розрахунків з іноземними контрагентами. Лише зростання економічної могутності і стабільності держави, посилення довіри до державної влади з боку суб’єктів ринку, вдосконалення техніки карбування, що ускладнювала підробку монет, підвищили довіру до монети, яка стала прийматися за рахунком, без зважування. Змінювалася сама форма монети: відомі монети квадратні, неправильної форми, овальні, проте найбільшого поширення набули круглі.

В умовах золотомонетного стандарту монети виготовлялись із золота з невеликим домішком (для міцності) інших металів (лігатури). Ваг таких монет визначала їх вартість. Монета вважалась повноцінною, якщо лігатура не перевищувала 10 відсотків. Така монета виявилася найдосконалішою формою товарних грошей, тобто тих, що функціонують в обігу з власною вартістю. Вона обслуговувала суб’єктів ринку протягом майже трьох тисячоліть. За цей час вона теж розвивалась і змінювалась.

На території України за різних часів в обігу знаходились такі монети: гривня, карбованець, шаг.

Гривня - це найстаріша шестикутна одиниця ваги (приблизно фунт), що правила й за монету. Вона поділялася в різні часи на 20 ногат, на 25 чи пізніше 50 кун, на 50 резан і приблизно на 100 векш чи вевериць. Однак реальна вартість цих менших від гривні номіналів незрозуміла.

Гривня була золотою і срібною. Срібна важила вдвічі більше. Золота гривня в Києві ділилася на 72 золотники, а в Новгороді на 96, і за неї платили 56 дукатів. Один золотник мав 4,2 г. У XII столітті застосовували гривню кун (еквівалент цінного хутра або чужої монети), вартість якої становила 25 кун або 50 резан. Золота гривня дорівнювала 50 гривням кун, а срібна - 7,5. Потім монетна гривня стала важити половину, а з XIII¾XIV століття зменшилася до 184 г. срібла. Наприкінці XIII століття з’явився зливок у половину грошової гривні - карбованець, який і витіснив гривню остаточно з обігу в XV столітті.

Карбованець з’явився у грошовому обігу княжої Русі в XIII столітті у вигляді зливка срібла. Від 1534 року карбованець став одиницею грошової системи Росії і мав 68 г. срібла. Карбованець поділявся на 100 копійок або 200 шагів чи 400 півшагів. З 1704 року регулярно карбували карбованці, і цим започаткували десяткову монетну систему. З кінця XVIII століття вага срібла одного карбованця сягала 18 г, а в 1897 році срібло замінено золотом (1/15 імперіала), однак золотих карбованців не карбували. Після першої світової війни карбували срібні карбованці, а від 1924 року лише частково срібні і щораз із зменшеною його лігатурою (домішкою). З 1950 року курс карбованця обчислювали відносно до золота (0,222168 г.), а з 1 січня 1961 року збільшено вартість до 0,987412 грама.

Назву “карбованець“ у сучасній Україні тлумачать від карбування, тобто від утворення рельєфних зображень на поверхні медалей та монет.

Шаг - це вартість російської півкопійки або польського “трояка”. Походження назви “шаг” і досі остаточно не з’ясовано.

Білонна монета. Новий етап у розвитку монети як форми дійсних грошей пов’язаний з виникненням білонної чи розмінної монети. Головна відмінність її полягає в тому, що вона карбується не з дорогоцінного металу, тому є неповноцінною, причому такою розмінна монета стала не одразу, а на певному етапі розвитку грошового обігу.

Можливість функціонування в обігу білонної монети пояснюється тим, що номінальна вартість золотих монет може за певних причин відхилятись від реальної вартість. Як відомо, від тривалого обігу монети стираються, і вартість золота, що реально залишається в монеті, зменшується. Проте в обігу монети продовжують циркулювати в своїй номінальній вартості. Отже в обігу з’явилися розмінні монети, номінальна вартість яких значно перевищувала їхню вагому вартість. У такій вартості монети продовжують успішно виконувати основні функції. І це може продовжуватись до тих пір, поки ціни на товари залишаться незмінними і зберігається довіра до держави як емітента монет.

Можливість відхилення та відокремлення вартості золота як товару і як грошей здавна помічена суб’єктами ринку і широко використовувалася в інтересах тих, хто карбував монети. На цій можливості базувалося звичайне карбування фальшивих монет приватними особами, відоме ще із стародавніх часів. Проте й держави нерідко випускали в обіг неповноцінні (фальшиві) монети з метою поліпшення фінансового становища своєї скарбниці, чи в інтересах певних класів і окремих соціальних груп населення. Якраз заради цього всі держави з перших кроків свого існування домагалися повної монополізації карбування монети.

Розмінна монета карбувалась спочатку з дорогоцінного металу, а згодом із сплавів звичайних металів (мідь, бронза, нікель). Вартість металу, витраченого на більйон, є меншою від номіналу. Держава своїм рішенням надає таким монетам силу законного платіжного засобу. Зрозуміло, що білонні монети функціонують в обігу як своєрідні знаки вартості повноцінної монети. Емісія таких монет стала прибутковою справою для держави. Прибуток державної скарбниці приносить чеканка тільки неповноцінних (білонних) монет. Монетний доход (сеньйораж) створюється внаслідок перевищення номінальної вартості монети над реальними затратами на їх виготовлення.

Карбування поряд з повноцінною монетою неповноцінної було першою реакцією грошей на нову вимогу обігу - вимогу економічності, що ставала дедалі відчутнішою у міру розвитку товарно-грошових відносин. Розмінна монета найактивніше використовується в обігу і тому найшвидше стирається. Більше того, висока вартість дорогоцінного металу робить необхідним карбування розмінної монети надто малих розмірів. Тому вона була незручною у користуванні і легко губилася, що призводило до додаткових витрат дорогоцінного металу. Виготовлення її із звичайного дешевого металу було об’єктивною необхідністю, а успішне функціонування поряд з повноцінною монетою сприяло пошукам людством альтернативи грошам з власною субстанціональною вартістю.

Переваги білонної монети допомогли їй залишитися в обігу і після того, коли монета як форма дійсних грошей “зійшла зі сцени”. І сьогодні вона широко використовується в усіх країнах, навіть у тих, які досягли великих успіхів у розвитку безготівкових розрахунків і високого рівня технізації грошового обігу.

Нині в усіх країнах світу карбують лише неповноцінну розмінну монету. З дорогоцінних металів держави періодично карбують тільки ювілейні та меморіальні монети, які у загальний обіг не поступають.

Монети вважаються символічними грошима, якщо їх вартість в якості грошей більша за вартість нікелю або міді, із яких вони виготовлені. Правда, інколи бувають випадки, коли вартість такого металу різко зростає відносно їх вартості в якості грошей. У таких випадках ці монети зникають з обігу.

Паперові (символічні) гроші. Епоха товарних (металевих) грошей вимостила шлях для паперових грошей. За змістом паперові гроші - це знаки дійсних золотих або срібних грошей, випущених державою в обіг, наділені примусовим курсом і замінюють товарні гроші в їхній функції засобу обігу і платежу. Паперові гроші не мають власної вартості. Історично вони з’явились в обігу як замінники золотих і срібних монет. Вважають, що вперше паперові гроші були випущені в Китаю ще в XIII ст.

Перші відомості про паперові гроші ми знаходимо в оповіданні італійця Марко Поло, котрий мандрував на Сході протягом 24 років з (1271-1295рр.). Приблизний виклад його повідомлення такий: “Великі аркуші паперу розрізають на кусочки різноманітної величини. Найменші із них коштують один динарій. Наступні відповідно 3,5,10 венеціанським срібним грошам. Виготовлення цих паперових монет проводиться з великими церемоніями, ніби вона виготовляється з чистого золота або срібла. На кожному кусочку паперу декілька чиновників ставлять свої підписи та печатку, а потім ще особливий чиновник прикладає печатку великого хана. І таких грошей випущено в обіг стільки, що не вистачило б всієї скарбниці для їх погашення. Такі гроші розповсюджуються на всі провінції, що підвладні богдихану і використовуються як засіб обігу. Під страхом смерті ніхто не має права відмовитись від їх прийому. Торгівці беруть їх охоче, оскільки вони використовуються в якості платежу. Нерідко богдихан проголошує, що особи, котрі мають золото, срібло, перлини та інші дорогоцінності повинні терміново представити все це в банк. За всі ці цінності богдихан платить тільки паперовими грошима. Подібна торгівля приносить богдихану чудотворні “бариші” якщо у кого-небудь порвався або спротився “папірець”, то він прямо відправляється до банку і його там обміняють на новий, тільки беруть з нього за це три відсотки. А якщо хтось побажає мати золоту чи срібну монету, то він іде в банк і отримує їх за паперові гроші, причому остання приймається за їх вартістю.

У Європі паперові гроші з’явилися значно пізніше, у Франції емісія їх розпочалася з 1716 р. В Англії в кінці XVIII ст. Росія випустила паперові асигнації в 1769 р. за цариці Катерини II для фінансування війни з Туреччиною. Емісія паперових грошей у Північній Америці почала здійснюватися в кінці XVII ст.

Поява символічних знаків повноцінних грошей, що запроваджувалися в обіг силою держави і спирались на її авторитет, не було чимось випадковим. Це цілком природний, прогресивний процес розвитку грошей, пов’язаний з розширенням масштабів товарного обміну та ринкових відносин. Паперові гроші не вносили істотних змін у принципи функціонування грошового обігу. Більше того, вони спрощували грошовий обіг, надаючи йому більшої гнучкості та економічності.

Об’єктивна можливість і необхідність заміни дійсних грошей номінальними знаками вартості випливає із функції грошей засобу обігу, в якій гроші виступають посередником в обміні товарів. Історично доказано, що цю функцію можуть виконувати реальні гроші навіть без матеріальної субстанції.

Ринкові відносини, що охопили всі сфери суспільства поставили перед грошовим товаром нові, ще складніші вимоги, зокрема:

грошовий товар повинен легко відтворюватись у визначених обсягах відповідно до зростаючих масштабів суспільного виробництва й товарного обігу;

грошовий товар має вироблятися з мінімальними затратами з тим, щоб мінімізувати суспільні витрати обігу;

об’єктивна неможливість забезпечити потреби обігу повноцінними грошима;

зростання економічного потенціалу держави як суб’єкта товарно-грошових відносин.

Таким вимогам не зміг задовольняти жодний товар, навіть благородні метали. Золото виявилось останнім натурально-речовим носієм грошей.

Нові якісні зміни в системі грошових відносин почали формуватись з появою в обігу нерозмінних на золото чи срібло паперових грошей. Більшість країн Заходу припинили такий обмін в роки “великої депресії” 1929-1933 рр. і в перші після кризові роки. Однак такий обмін ще зберігався в сфері міжнародних валютних відносин.

З припиненням розміну банкнот на золото паперові гроші залишаються в обігу тільки в своїй специфічній міновій вартості, яка за змістом стала ірраціональною і визначається тим середовищем, у якому гроші функціонують. Тобто мінову вартість грошові знаки одержують безпосередньо в обігу і завдяки функціонуванню зберігають її на відповідному рівні, який визначається станом економіки, фінансів і кон’юнктури ринку. Тут доречно нагадати вислів К.Маркса: золото обертається тому, що має цінність, паперові гроші мають цінність тому, що обертаються. Ця наукова думка про гроші згодом одержала широке визнання і на її основі сформувалась окрема наука про гроші яка отримала назву “функціональна теорія грошей”.

Саме на цій основі відбувся завершальний перехід до епохи паперових грошей. Гроші втратили свою внутрішню вартість, що безпосередньо втілювалася у монетарному товарі як носія грошових відносин. Паперові гроші перестали бути знаком вартості монетарного товару. Отже, паперові гроші як результат - це завершена форма знака вартості, яка відірвалася не тільки від товарної вартості грошей, а й від реальних потреб грошового обігу.

Паперові гроші - це не воля чи бажання держави, а об’єктивний продукт історичного розвитку товарно-грошових відносин у суспільстві. Роль держави обмежується тим, що використовуючи об’єктивно обумовлені можливості заміни дійсних грошей неповноцінними знаками вартості, вона друкує ці знаки і визначає умови та розміри випуску їх в обіг до тих пір, поки емісія грошей не буде перевищувати реальні потреби грошового обігу. Держава намагається підтримувати довіру (купівельну спроможність) до грошей методами монетарної політики, але назавжди їй це вдається.

Важливою ознакою паперових грошей є несталість їх та поступове знецінення. Це зумовлено такими причинами: вони не мають власної вартості; недовіра до держави емітента; (мається на увазі політичний та соціально-економічний стан в країні) дефіцит державного бюджету та незбалансованість платіжного балансу країни. Все це примушує державу випускати надмірну (що не відповідає реальним потребам грошового обігу) кількість грошей для покриття державних витрат. Це призводить до зменшення мінової вартості всієї маси грошей і грошової одиниці зокрема.

Кредитні гроші.

Зараз епоха паперових грошей є епохою грошей, що розвиваються на кредитній основі. Це водночас і епоха банківських грошей, які функціонують значною мірою на безготівковій основі і, які поступово трансформуються в електронні гроші.

Кредитні гроші - це неповноцінні знаки вартості, які виникли на основі кредитних відносин. Вони, як і інші форми грошей, виникли стихійно внаслідок подальшого розвитку товарно-грошових відносин, коли кредит став їх іманентною складовою частиною.

За природою кредитні гроші також є знаками вартості і по формі паперовими, але їх обіг підпорядкований дії специфічних законів. Перший із цих законів, який був відкритий ще Дж. Стюартом, передбачає: умови емісії грошей зберігають у собі умови їх зворотнього притоку. Це обумовлено кредитним характером емісії грошей. Їх випуск здійснюється шляхом видачі кредиту економічним суб’єктам на умовах їх повернення у визначений строк. Гроші повертаються в банк, коли одержувач банківського кредиту або платник за векселем, що знаходиться в портфелі банку, погашає заборгованість. Таким чином, грошова маса (кількість грошей в обігу) представляє собою результат взаємодії двох грошових потоків; один потік - це випуск грошей через банки де проходить розподіл платіжних засобів між економічними суб’єктами, що мають потребу в грошах; другий потік - це повернення грошей в банки внаслідок погашення боргових зобов’язань.

Збереження кредитної природи грошей передбачає таку організацію взаємовідносин кредитної і фінансової систем котра не допускала би кредитну емісію для мобілізації доходів у державний бюджет або для покриття бюджетного дефіциту. Оскільки це означає прямий підрив кредитного характеру грошей, так як зростання грошової маси в даному випадку відбувається незалежно від реального збільшення обсягу товарної маси в обігу.

Другий закон обігу кредитних грошей - “забезпеченість” емісії грошей. Умови цього закону передбачають таку систему кредитування, котра гарантувала би видачу позик у міру зростання потреб товарообороту в грошах і погашення кредиту при її зниженню. Строк користування кредитом (а значить, строк перебування грошей в обігу) визначається його забезпеченням. Практично ця вимога реалізується з допомогою принципу забезпеченості кредиту. З точки зору заставного права банку, забезпечення - це матеріальна гарантія повернення кредиту.

Кредитні гроші історично пройшли таку еволюцію: вексель, банкнота, чек, депозитні та електронні гроші.

Вексель. Перші векселі виникли ще в середині XII століття в Італії, а вексельне законодавство в європейських країнах було сформовано в XVII столітті. В міру розвитку товарно-грошових відносин та удосконалення банківської справи вексель із звичайної боргової розписки перетворився в універсальний платіжний, розрахунковий і кредитний документ.

Вексель ¾ цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця сплатити після настання терміну визначену суму грошей власнику векселя. Інакше кажучи, вексель - письмове боргове зобов’язання що дає його власнику незаперечне право вимагати від особи, яка вдала вексель (або його поручителя), здійснити платіж у визначений термін.

Вексель має ряд специфічних ознак, які відрізняють його від інших боргових зобов’язань: строго встановлена форма, абстрактність і безспірність, конкретність строку платежу.

Строго встановлена форма робить вексель універсальним, легко зрозумілим і доступним для використання широким колом суб’єктів грошових відносин.

Абстрактність векселя означає, що в ньому не пояснюються конкретні причини виникнення боргу, а вказується лише сума платежу.

Безспірність векселя означає, що суб’єкт, який його виписав чи акцептував, не має ніякого права відмовитися від сплати боргу. Безспірність передбачається законами країни і плата за векселем забезпечується примусово через судові органи.

Конкретність строку платежу вносить конкретність у взаємовідносини між позичальником і боржником, робить вексель зручним для використання в економічних розрахунках на перспективу.

Завдяки цим ознакам вексель набуває важливої властивості оборотності, що проявляється у використанні його як засобу обігу і платежу, а також як об’єкта застави чи дисконту в банках.

Векселі бувають двох видів: простий і переказний (тратта). Простий вексель виписується боржником на ім’я кредитора із зобов’язанням виплатити йому в зазначений строк вказану суму. Зустрічається він рідко і тільки у внутрішній торгівлі.

Особа, яка пред’явила простий вексель, виступає одночасно векселедавцем і боржником. Тому такий вексель виписує та підписує боржник. Векселедавець переказного векселя (трасант) і платник, який приймає цей вексель (трасат) окремі дві юридичні особи. Переказний вексель (тратту) виписує і підписує кредитор (трасант). Він є наказом боржнику (трасату) про сплату у визначений термін певної суми грошей третій особі. Щоб наказ кредитора-трасанта мав платіжну силу, боржник-трасат повинен підтвердити свою згоду здійснити платіж у визначений термін. Така згода у письмовій формі на титульній стороні векселя називається акцептом. Акцептант переказного векселя, як і векселедавець простого, є головними вексельними боржниками і відповідають за оплату векселя у визначений термін. Вони ще називаються “боржниками першого порядку”.

Векселетримач може запропонувати вексель своїм кредиторам для оплати їм боргів чи купівлі товарів. Ймовірність прийняття векселя тим вища, чим більше довіри до економічного становища боржника по векселю. Передача векселя іншій особі оформляється передаточним надписом, що називається індосаментом. З кожним індосаментом підвищується гарантія оплати векселя і його здатність до оборотності, оскільки вимога оплати буде пред’являтися до кожного наступного індосата, якщо попередній виявився неспроможним оплатити вексель. Створюється солідарна відповідальність усіх осіб, які поставили свої підписи на ньому. Кількість передаточних надписів на векселі виражає кількість його оборотів, тобто ту “роботу”, яку він виконав в обігу як гроші, та характеризує рівень його ліквідності.

Кредитор по векселю може використати його також для одержання позички в банку, якщо йому потрібні гроші для платежів, по яких він не може розрахуватися векселем, а також для одержання від боржника грошей по векселю у зазначений у ньому строк.

Векселі також поділяються на комерційні та фінансові. Комерційні векселі виникають на основі реальної торгової операції по продажу товарів у кредит. Такий вексель є знаком реальної вартості, що надійшла в обіг і забезпечує йому певну мінову вартість, з якою він сам здійснює обіг. Фінансові векселі виникають без реальних торгових операцій. Їх призначення залучити в оборот додаткові грошові кошти шляхом одержання позички. Якщо фінансові векселі виписуються на підставі взаємної домовленості двох осіб про обмін фінансовими векселями, вони називаються приятельськими. Казначейські векселі, які виписує держава (казначейство) для покриття своїх витрат за рахунок продажу їх центральному банку.

Випуск фінансових векселів не пов’язаний з реальними товарними операціями, тому надмірне зростання його веде до виникнення в обігу зайвих грошей в інших формах, зокрема банкнот чи депозитних грошей, що підриває сталість їх вартості.

Вексель, що виник в умовах обігу повноцінних грошей, не міг скільки-небудь відчутно замінити їх в обігу. Цьому заважала сама специфіка векселя як приватного боргового знака. Його виникнення, номінал, емітент тощо мали стохастичний і обмежений характер і не відповідали потребам обігу в загальновизнаних засобах обігу і платежу. З розвитком ринку дедалі гостріше відчувалася потреба в універсальному кредитному засобі обігу, у відповідь на яку винила банкнота. Банки на основі кредитних операцій стали випускати замість векселів свої зобов’язання ¾ банкноти, які поступово перетворилися в універсальний платіжний і купівельний засіб і стали основною формою кредитних грошей.

Банкнота в самому широкому розумінні є простим векселем емісійного банку. Особливо чітко спорідненість банкноти з векселем виявилася на першому етапі розвитку, коли вона мала форму так званої “класичної” банкноти.

Історично “класична” банкнота виникла з розписки середньовічних банкірів про взяття на збереження від купців золота та про зобов’язання повернути його за першою вимогою. У міру зростання багатств банків їхні розписки (банкноти) стали користуватися такою довірою, що почали прийматись у платежі нарівні із золотою монетою. Поступово такі розписки набули строго встановленої форми й абстрактності і стали подовгу затримуватися в обігу, не повертаючись у банки для виплати по них золота. Ця обставина дозволила банкірам видавати свої банкноти купцям на суму, що перевищувала вартість золота, прийнятого на збереження, тобто перейти від повного до часткового покриття банкнот. Не покриті золотом банкноти стали видаватися підприємцям взамін комерційних векселів. З цього часу (кінець XVII ст.) починається власне історія “класичної” банкноти.

Характерними ознаками “класичної” банкноти є: 1) випуск її емісійним банком замість комерційних векселів; 2) обов’язковий обмін на золото за першою вимогою власників; 3) подвійне забезпечення: золоте (золотим запасом банку) і товарне (комерційними векселями, що знаходяться в портфелі банку).

Завдяки цим ознакам банкнота істотно відрізняється від комерційного векселя. Якщо останній має приватну гарантію, що забезпечується капіталом одного чи групи підприємств, то банкнота суспільну гарантію, яка базується на капіталах усіх підприємців, що зберігаються в банках. Банкнота на відміну від векселя є безстроковим зобов’язанням, не пов’язаним з конкретною торговою операцією. Вони можуть випускатися в будь-яких купюрах і знаходитися в обігу будь-який строк, що дає можливість розрахуватися ними по всіх можливих платежах. Це зняло ті обмеження, які стримувало розвиток обігу векселів. Вказані переваги надали банкноті особливої якості загальної оборотності, якої не має вексель.

Подвійне забезпечення “класичної” банкноти гарантувало їй надійність, сталу вартість, нормальний обіг та високу еластичність в обігу. Через забезпечення комерційними векселями досягалося саморегулювання обігу банкнот. При видачі позик під заставу чи дисконт векселів банк збільшував кількість банкнот в обігу, а при оплаті векселів банкноти поверталися до банку, що забезпечувалося строковістю і безспірністю комерційного векселя.

Випуск векселів у тісному зв’язку з торговими операціями забезпечував погодженість випуску банкнот з реальними потребами обігу в міру зростання цих потреб випуск банкнот збільшувався і навпаки. Проте випуск банкнот під комерційні векселі не завжди забезпечував автоматичне пристосування до потреб обігу. Це зумовлювалося цілим рядом обставин: дисконтом фінансових векселів, у тому числі казначейських, зниженням цін на товари та прискоренням обігу банкнот, внаслідок чого зменшувалася потреба в грошах до настання строків погашення векселів та ін. У всіх цих випадках виникла загроза появи зайвих банкнот в обігу та їх знецінення. Запобігти цьому міг вільний розмін банкнот на золото: зайві для обігу пред’являлися в банк для обміну на золото.

Період “класичної” банкноти закінчився з повним припиненням розміну її на золото, що настало після світової економічної кризи 1929-1933 рр. У нових умовах банкнота втратила золоте забезпечення і свою кінцеву гарантію сталості вартості розмін на золото. Це значно змінило суть сучасної банкноти.

Проте справа полягає не тільки в припиненні розміну банкнот на золото. На етапі державно-монополістичного капіталізму зазнав деформації і механізм автоматичного регулювання емісії банкнот на основі вексельного забезпечення. Передусім поряд з комерційними векселями стали значно ширше використовуватися казначейські векселі та облігації державних позик для забезпечення випуску банкнот. Оскільки зобов’язання держави не є реальними цінностями, кредитування їх емісійним банком значно ускладнило зв’язок емісії з реальними потребами обігу. Різке зниження частки комерційних векселів і збільшення казначейських векселів та облігацій держави в забезпеченні емісії банкнот по суті означає переорієнтацію її з потреб товарообороту на потреби державного казначейства. Лише через задоволення останніх банкноти потрапляють у сферу товарообороту, при цьому лише частково вони задовольняють його потреби, а частково виявляються зайвими, проте залишаються в обігу.

Разом з тим така банкнота повністю не втрачає своїх специфічних ознак кредитних грошей, зберігає в обігу певні переваги порівняно із суто паперовими грошима і є найпоширенішою формою готівкових грошей у країнах з розвинутою ринковою економікою. Головні її ознаки і перевага полягають у тому, що навіть на покриття витрат держави вона випускається не безпосередньо і безповоротно, а через кредитування під боргові зобов’язання казначейства. Ця, здавалося б, незначна деталь емісійного механізму має принципове значення. Вона передбачає, що держава як економічно самостійний суб’єкт грошового обігу може брати участь в емісійному механізмі нарівні з комерційними підприємствами, якщо прагнутиме до забезпечення збалансованості свого фінансового господарства і виявиться здатною вчасно погашати свої борги емісійному банку. В зв’язку з цим важливого значення набуває проблема регулювання державного боргу, підтримання його обсягів на економічно обґрунтованому рівні, встановлення широкого демократичного контролю за його формуванням, включаючи лімітування його розмірів, а також за взаємовідносинами між казначейством і центральним емісійним банком.

Дуже важливо, щоб ці два органи, що перебувають по різні боки емісійного джерела, не стали “двома кишенями на одному й тому ж державному піджаку”, якими розпоряджається “одна рука”. У такому випадку гроші завжди будуть безперешкодно “перекочовувати” з емісійної “кишені” в казначейську й остаточно зникне відмінність між банкнотами і казначейськими білетами. Щоб не допустити цього, більшість країн законодавчо встановили чітке розмежування між центральним емісійним банком та державним казначейством, вивівши банк з підпорядкування уряду і передавши його в підпорядкування вищого законодавчого органу державної влади.

Зважена політика щодо державного боргу та виплата доходу по облігаціях державних позик забезпечує ринковий попит на вказані цінні папери. Це дає можливість паперів впливати на масу банкнот в обігу, продаючи їх на фондовому ринку зменшувати, а купуючи збільшувати їх кількість в обігу.

Не втратив свого значення і механізм саморегулювання банкнотного обігу через забезпечення їх емісії комерційними векселями. Проте дія його значно змінилася. Банківські позички під комерційні векселі стали видаватися переважно в депозитній, а не в банкнотній формі. Тому емісійні банки через цей механізм регулюють масу депозитних грошей в обігу, опосередковано впливаючи і на обіг банкнот.

Сучасні банкноти зберігають кредитну основу і попадають під закономірності обігу паперових грошей. Можна виділити два основних канали емісії сучасних банкнот:

банківське кредитування господарських суб’єктів, котрі забезпечують зв’язок грошового обігу з динамікою суспільного відтворення;

банківське кредитування держави, коли банкноти емітуються взамін державних боргові зобов’язань.

Отже, сучасні банкноти мають лише товарне забезпечення, ефективність якого низька, оскільки кредитний механізм не забезпечує своєчасного повернення банкнотів в каси банку. Це пояснюється тим, що часто позичальники порушують умови і принципи банківського кредитування, а головне, що ресурси банків здебільшого втягуються для покриття державних витрат непродуктивного характеру. Тому послаблюється зв’язок емісії сучасних банкнот з реальними потребами грошового обігу, що призводить до знецінення банкнот, що наочно проявилось за останні роки в Україні. Таким чином сучасні банкноти перетворились у неповноцінні паперові гроші, а їхній надлишок у каналах обігу посилює інфляцію і валютний хаос.

Пластикові банкноти.

За свідченням англійського журналу “Економіст”, у світі зараз циркулює приблизно 50 млрд. фальшивих банкнот. Щоб захистити національну валюту від фальшивок. Резервний банк Австралії випускає пластикові гроші. Вони непрозорі, мають невеличке віконце і складні оптичні пристрої, які значною мірою перешкоджають їхню підробку. Австралійці вперше запровадили пластикові банкноти у 1988 р. Поступово всі банкноти країни стануть пластиковими. Ще одна перевага пластикових грошових знаків ¾ їх довговічність (у 8 разів вища у порівнянні з паперовими, близько 90 відсотків яких замінюється щороку) і можливість наступної утилізації для випуску виробів з пластмаси.

Цим нововведенням зацікавилися у багатьох країнах. Сьогодні Резервний банк Австралії одержує додатковий прибуток, постачаючи банкноти великих номіналів до Кувейту, Сінгапуру та інших країн.

Чек - документ, який містить безумовний наказ власника поточного рахунку (чекодавця) банку про виплату вказаної в ньому суми грошей певній особі або пред’явнику (чекотримачеві).

Чек виник, як і банкнота із депозиту , коли власник депозиту дає письмовий наказ про виплату бенефіціору певної суми грошей. Власник рахунку, що підписав чек іменується трасантом, а банк - трасат. Чек виписується на пред’явника або згідно наказу на поіменованого бенефіціара.

Чек може бути:

іменним - виписаний певній особі без права передачі;

ордерним - виписаний на певну особу з обов’язковим застереженням про наказ оплатити;

пред’явницьким - в якому не зазначене найменування одержувача, а зазначена сума виплачується пред’явнику чека.

У внутрішньому господарському обороті чеки використовують юридичні та фізичні особи для безготівкових розрахунків (розрахункові чеки), а також при одержанні готівки з рахунків, відкритих у банках (грошовий чек). Акцептований - чек, який має акцепт банку, що гарантує зарахування коштів на рахунок одержувача. Основне призначення чека полягає в тому, що він слугує засобом одержання готівки в банку, виступає засобом обігу і платежу. І як форма безготівкових розрахунків.

Незважаючи на спільність походження, чек має багато істотних відмінностей від банкноти як за формою, так і за роллю в обігу. Він виписується не банком, а його клієнтом і, отже, не повністю гарантує те, що чекодавець, дійсно, має вклад у банку і що банк обов’язково виконає його наказ про видачу грошей. Тому чек не став загальним засобом платежу, і участь його в грошовому обігу виявилась обмеженою.

Чек може бути використаний кількома способами:

сам чекодавець може одержати по ньому в банку гроші готівкою;

чекодавець може передати чек другій особі в оплату товарів чи послуг або погашення своїх боргів, і ця друга особа (чекотримач) подає чек у банк для одержання грошей готівкою чи зарахування його суми на її рахунок;

чекотримач передає чек третій особі в оплату товарів чи послуг або погашення своїх боргів їй, а ця особа пред’являє чек у банк для одержання грошей готівкою чи зарахування грошей на її рахунок, або ж передає чек четвертій особі з тих же причин, із яких вона сама його одержала.

Такі передачі чека істотно відрізняються між собою за їх роллю і місцем у грошовому обігу. В першій і другій операціях чек є лише технічним засобом, за допомогою якого приводяться в рух готівкові чи безготівкові гроші як засіб обігу або платежу. Сам чек цих функцій грошей не виконує і не збільшує їх маси в обігу. Тільки в третій операції чек безпосередньо включається в обіг, виконує функції засобу обігу чи платежу і збільшує масу грошей в обігу.

Отже, далеко не всі чекові операції означають участь чеків у грошовому обігу. Зокрема, у колишньому СРСР законодавство забороняло держателю чека передавати його третій особі та зобов’язувало здавати в банк для зарахування суми чека на його рахунок, тобто він взагалі не брав участь у грошовому обігу і використовувався як технічний засіб безготівкових розрахунків.

Коли чек безпосередньо здійснює обіг, виконуючи функції грошей, він не має ніяких переваг перед банкнотою і навіть багато в чому поступається їй. Тому чек не набув широкого застосування, але як технічний засіб обслуговування обігу депозитних грошей (безготівкових розрахунків) має певні переваги перед іншими технічними засобами і в зв’язку з цим широко використовується в банківській практиці. В країнах з ринковою економікою розрахунки чеками - найпоширеніша форма безготівкових розрахунків.

Зведення ролі чека переважно до технічної функції обслуговування поточних рахунків визначило обмеженість перспектив його використання. Чекові операції пов’язані з такими незручностями, як їх виписка, акцептування в банку, доставка в банк для сплати тощо. Тому з кінця 50-х років у країнах з високо розвинутим грошовим господарством розпочалися пошуки досконаліших інструментів обслуговування депозитних грошей на банківських рахунках. Альтернативою чекової книжки стала кредитна картка.

Всі розглянуті вище платіжні засоби широко і успішно застосовуються в країнах з розвинутою ринковою економікою. В країнах з перехідною економікою, до яких належить Україна, деякі з них використовуються рідко або взагалі не використовуються. Це стосується перш за все “товарних грошей” векселів і чеків, оскільки для їх застосування ще не створенні достатні передумови. По-перше, ще не сформувався значний прошарок економічно міцних, стійких комерційних структур, зобов’язання яких могли б користуватися високою довірою до ринку. По-друге, в країні не створені достатні правові та інституційні передумови для того, щоб примусити комерційні структури виконувати свої зобов’язання. По-третє, не сформувалася система страхування втрат від невиконання боржниками своїх зобов’язань.

Вказані обставини не тільки підривають основу функціонування “торгових грошей”, а й послаблюють передумови використання депозитних грошей комерційних банків в Україні. Постійна загроза банкрутства банків, відсутність дієвої системи страхування депозитів примушують суб’єктів грошового обороту все частіше вдаватися до використання в якості грошей зобов’язань найбільш надійного банку НБУ. Тому не дивлячись на всілякі адміністративні заходи з боку Уряду та НБУ доля готівкового обороту протягом 1993-1997 рр. постійно зростала, що негативно впливало на забезпечення потреб обороту в платіжних засобах, посилюючи платіжну кризу.

Кредитна картка, як засіб платежу, що заміняє гроші готівкою і чеки, а також дає власнику можливість отримати в банку короткострокову позику. Вони застосовуються у роздрібному товарному обороті та сфері послуг. Багато споживачів користуються дебетовими картками, вони служать для здійснення електронних переказів грошей з одного рахунку на інший рахунок. Наприклад, більшість працівників отримують зарплату з допомогою електронного переказу грошей з рахунку роботодавця на рахунок працюючого. У світовій практиці зараз використовуються “багатофункціональні” картки. Вони забезпечили доступ до автоматичних касових апаратів. Через них можна не тільки вкласти або зняти гроші готівкою з особистого рахунку, але також простежити за рухом та залишком коштів на рахунку, дозволяють власнику здійснити платіж, замовити чекову книжку, віддати розпорядження про проведення операцій на біржі, тощо. Для цього на звороті кожної картки знаходиться магнітна стрічка, яка виконує і активну (вона повідомляє автоматі банківські реквізити клієнта), і пасивну функції, наприклад, вона не дозволяє отримати в один день гроші готівкою у різних автоматах зверг ліміту. Сьогодні картки з магнітною стрічкою замінюються на більш надійні картки з мікросхемою.

Депозитні гроші. Депозитні гроші - це також неповноцінні знаки вартості, але на відміну від готівкових не мають речового виразу й існують лише у вигляді депозитів на рахунках у банках “абстрактні гроші”. На основі чеків виникла система безготівкових розрахунків, які проводяться без участі грошей готівкою, тобто шляхом переказу або списання банком певної суми з рахунку платника на рахунок одержувача, або заліком взаємних вимог суб’єктів господарської діяльності.

Така форма грошей стала можливою лише за високого рівня розвитку банківської справи, коли кожний суб’єкт грошового обігу може вільно вкласти гроші в банк (депозит), взяти звідти гроші готівкою, або переказати в будь-який пункт ринку і йому гарантується повне їх збереження.

Потреба в такій формі грошей об’єктивно зумовлена посиленням вимог щодо економічності та зручності грошового обігу за умов, коли його обсяги і суми окремих платежів досягли величезних розмірів. Здійснення таких платежів з допомогою готівки призвело б до істотного збільшення готівкової маси в обігу, до зростання витрат на її друкування, створило б значні незручності для учасників платіжних операцій, погіршило керованість грошового обороту тощо. Всіх цих недоліків позбавлені депозитні гроші.

Разом з вказаними перевагами депозитних грошей з’явилися й певні недоліки цієї форми грошей. Зокрема, вона несе в собі певні незручності при здійсненні платежів. Для виконання кожного платежу потрібно оформляти цілий пакет документів і пред’являти кожний раз їх в банк, щоб відобразити відповідні операції в бухгалтерських книгах банку. Особливо гостро ці недоліки проявляються в сфері роздрібного обороту, куди доступ традиційних депозитних грошей виявився закритим. Тому життя спричинило появу нової форми грошей електронної.

Електронні гроші - абстрактна (умовна) назва грошових коштів, які використовуються їх власниками на основі електронної системи банківських послуг. За змістом - це кредитні гроші, які обертаються завдяки запровадженню в сфері безготівкових розрахунків найновіших комп’ютерів і сучасних систем зв’язку.

За формою електронні гроші необхідно розглядати як різновид депозитних грошей Основними компонентами системи функціонування електронних грошей є електронні перекази, кредитні картки, дебетові картки, банківські автомати-касири тощо. Всі вони забезпечують обіг депозитних грошей, що знаходяться на банківських рахунках; власно забезпечують обіг, але не заміняють їх наперекір таким виразам як “платівкові гроші” або “електронні гроші”. Дійсно з допомогою електронних грошей здійснюється платіж, але такі гроші завжди функціонують у вигляді певних записів на рахунках у банках, тобто вважаються депозитними грошима.

Електронні гроші широко застосовуються у всіх розвинутих країнах. Банки України теж багато уваги приділяють впровадженню нових банківських технологій, у тому числі введенню в обіг “електронних грошей”, магнітних карток для безготівкових розрахунків клієнтів за придбані ними товари та надані послуги. Банківське обслуговування платіжного обороту на електронній основі значно розширило сферу функціонування депозитних грошей, прискорило їх обіг, створило зручності для платників.

Таким чином, розглядаючи еволюцію розвитку грошей ми можемо прийти до висновку, що в перспективі гроші будуть існувати без матеріальної субстанції (“невидимі”), але термін “економіка без грошей” у принципі є невірним.

 

2. Види валютних систем. Валютна політика

Залежно від складу країн-учасниць розрізняють валютні системи: національні, регіональні та світову.

Національні валютні системи історично виникли раніше за інші. Кожна з них являє собою систему діючих у конкретній країні правил і механізмів забезпечення співвідношень національної валюти та іноземних валют. Юридично ці системи закріплюються у державних правових актах, що мають узгоджуватися з нормами міжнародного права.

Національна валютна система є складовою грошової системи країни. Але вона виходить за національні кордони і набуває відносної незалежності від встановлених країною-емітентом правил. Особливості кожної національної валютної системи визначаються рівнем економічного розвитку країни та станом її зовнішньоекономічних зв'язків.

Світова та регіональні валютні системи тісно пов'язані з національними валютними системами. Вони являють собою системи правил і механізмів, які забезпечують співвідношення різних валют у міжнародних відносинах.

Світова та регіональні валютні системи були створені як інструменти економічної інтеграції, що поступово розвивалися залежно від економічних потреб окремих країн та усього світу. Вони постійно змінюються й вдосконалюються.

Валютна система - це організаційно-правова форма реалізації валютних відносин у межах певного економічного простору. Ці межі збігаються з межами відповідних валютних ринків. Тому валютні системи теж поділяються на три види: національні, міжнародні (регіональні) і світову. Збіг меж окремих валютних ринків і валютних систем забезпечує їх внутрішню єдність: ринок створює економічну основу для системи, а система є механізмом забезпечення функціонування і регулювання ринку.

Національні валютні системи базуються на національних грошах і, по суті, є складовими грошових систем окремих країн. Як і ці останні, вони визначаються загальнодержавним законодавством.

Міжнародні та світова валютні системи ґрунтуються на багатьох валютах провідних країн світу та міжнародних (колективних) валютах (євро, СДР та ін.) і формуються на підставі міждержавних угод та світових традицій.

Як організаційно-правове явище національна валютна система складається з цілого ряду елементів. Основними з них є:

1. Назва, купюрність та характер емісії національної валюти. В Україні національна валюта називається гривнею.

2. Ступінь конвертованості національної валюти. Українська національна валюта гривня є частково вільно конвертованою. Верховна Рада України ратифікувала угоду про приєднання до VIII статті Статуту МВФ, якою передбачено вільну конвертованість національної валюти в іноземну з операцій за поточними платежами.

3. Режим курсу національної валюти. Законодавче визначення режиму валютного курсу Верховна Рада України поклала на Кабінет Міністрів та НБУ. Режим валютного курсу поступово змінювався від жорсткої фіксації до регульованого плавання (у межах "валютного коридору") і до вільного плавання, що було введене в 2000 р.

4. Режим використання іноземної валюти на національній території в загальному економічному обороті. Звичайно цей режим зводиться до повної заборони, або до заборони з деякими винятками для окремих видів платежів. В Україні заборона на використання інвалюти у внутрішніх платежах була введена лише в 1995 p., хоч за деякими платежами дозволено її використання і зараз: надання інвалютних позичок банками, оплата послуг, пов'язаних із зовнішньоекономічною діяльністю (оплата авіаквитків на міжнародних авіалініях, оплата митних послуг тощо) та в інших, визначених НБУ випадках.

5. Режим формування і використання державних золотовалютних резервів. Він установлюється для забезпечення стабільності національних грошей і може проявлятися двояко:

- у формі жорсткої прив'язки національної валюти до певної іноземної (національної чи колективної) з установленням фіксованого курсу її до цієї валюти. За такого режиму іноземна валюта перетворюється в забезпечення національних грошей, тобто державні запаси її повинні на 100% забезпечувати наявну в обороті масу національних грошей. Емісія останніх здійснюється тільки через купівлю цієї валюти на внутрішньому ринку, а вилучення з обороту через її продаж. За такого режиму курс національної валюти "плаває" разом з курсом базової іноземної валюти, а центральний банк країни втрачає окремі свої функції, зокрема функцію кредитора останньої інстанції, певною мірою втрачає свій статус органу монетарної політики. Не випадково грошову систему за такого режиму у світовій практиці називають системою "валютного бюро", а центральний банк стає органом такого бюро;

- у формі використання валютних запасів для підтримання рівноваги на національному валютному ринку з метою стабілізації зовнішньої і внутрішньої вартості грошей при збереженні незалежності центрального банку в проведенні національної монетарної політики та виконанні ним усіх традиційних функцій. Україна в себе ввела якраз цей режим використання золотовалютних резервів.

6. Режим валютних обмежень, які вводяться чи скасовуються законодавчим органом залежно від економічної ситуації в країні. Якщо економіка розбалансована, національні гроші не стабільні, в країні вводяться певні заборони, обмеження, лімітування тощо на операції з іноземною валютою. Так, в Україні в період загострення економічної і фінансової кризи було введено обмеження на відкриття юридичними особами рахунків в іноземних банках і заборонено переведення на них інвалюти; експортерам заборонялося вільно розпоряджатися своєю валютною виручкою, і вони зобов'язані були повністю чи частково продавати її на валютному ринку тощо. У міру поліпшення економічної ситуації подібні обмеження послаблювалися чи зовсім скасовувалися. Розвинуті країни в останні десятиліття взагалі скасували валютні обмеження.

7. Регламентація внутрішнього валютного ринку і ринку дорогоцінних металів. Нормативними актами визначається в Україні порядок функціонування біржового ринку, міжбанківського валютного ринку; центральний банк здійснює ліцензування діяльності комерційних банків з валютних операцій, видає дозволи юридичним особам-резидентам на відкриття рахунків в іноземних банках, контролює надходження виручки експортерів у країну. Регламентується режим поточних і строкових вкладів в іноземній валюті. До 1998р. в Україні не дозволялось здійснювати на ринку операції з дорогоцінними металами. У міру оздоровлення економічної ситуації в Україні режим валютного ринку стає все більш ліберальним.

8. Регламентація міжнародних розрахунків та міжнародних кредитних відносин. Нормативними актами України чітко регламентується: порядок відкриття в наших банках кореспондентських рахунків іноземних банків, і навпаки; порядок здійснення платежів за окремими видами комерційних операцій та форм розрахунків; порядок переказування іноземної валюти за кордон фізичними особами тощо.

9. Визначення національних органів, на які покладається проведення валютної політики, їхніх прав та обов'язків у цій сфері. Такими органами в Україні е:

- Кабінет Міністрів України;

- Національний банк України;

- Державна податкова адміністрація;

- Державний митний комітет;

- Міністерство зв'язку України.

У визначенні цілей та завдань валютної політики на певний період, крім Кабінету Міністрів та НБУ, беруть участь Адміністрація Президента та Верховна Рада України. Валютне регулювання і валютний контроль у країні здійснює НБУ, який має право делегувати частину цих функцій на вибрані комерційні банки, надавши їм ліцензії на здійснення валютних операцій та статус агентів з валютного контролю (уповноважених банків).

Органи Державної податкової адміністрації здійснюють контроль за валютними операціями, що проводяться на території України резидентами та нерезидентами.

Органи Державного митного комітету контролюють додержання правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України.

Органи Міністерства зв'язку контролюють додержання правил поштових переказів та пересилання валютних цінностей через державний кордон.

Зазначені державні органи та комерційні банки створюють інфраструктуру валютної системи, у центрі якої знаходиться НБУ як орган державного валютного регулювання і контролю. У міру інтеграції національних економік у міжнародні (регіональні) структури та у світову економіку сформувалися й успішно функціонують міжнародні (регіональні) та світова валютні системи, які взаємодіють між собою та з національними валютними системами країн-учасниць (структура та механізм функціонування цих систем та зв'язки з ними України будуть розглянуті в розділі 6.6).

Важливим призначенням національної валютної системи є розроблення і реалізація державної валютної політики як сукупності організаційно-правових та економічних заходів у сфері міжнародних валютних відносин, спрямованих на досягнення визначених державою цілей.

Кінцевими цілями валютної політики є стратегічні цілі монетарної політики взагалі - зростання зайнятості та виробництва ВВП, стабілізація цін. Механізм валютної політики пов'язаний також з проміжними та тактичними цілями монетарної політики, оскільки має можливість впливати своїми інструментами на основні монетарні індикатори - масу грошей в обороті та процентну ставку.

Крім загально монетарних цілей, валютна політика має свої специфічні цілі, що реалізуються переважно у валютній сфері, і теж справляють істотний вплив на розвиток реального сектора економіки. Це, зокрема:

- лібералізація валютних відносин у країні;

- забезпечення збалансованості платіжного балансу та стабільних джерел надходження іноземної валюти на національний ринок;

- забезпечення високого рівня конвертованості національної валюти;

- захист іноземних та національних інвестицій у країні;

- забезпечення стабільності курсу національної валюти.

Досягнення цілей валютної політики забезпечується через законодавче регулювання валютних відносин (валютне регулювання) і контроль за виконанням установлених вимог, норм і правил (валютний контроль). Тому поняття валютної політики і валютного регулювання тісно між собою пов'язані. При широкому трактуванні валютної політики валютне регулювання і контроль є, по суті, її складовими. До складу валютної політики входить також міжнародне валютне співробітництво, у тому числі з міжнародними валютно-фінансовими організаціями.

Валютне регулювання - це діяльність держави та уповноважених нею органів щодо регламентації валютних відносин економічних, суб'єктів та їх діяльності на валютному ринку. Така регламентація тією чи іншою мірою поширюється на всі складові валютних відносин та валютного ринку, і насамперед на:

- процес курсоутворення;

- виконання платіжної функції іноземною валютою на внутрішніх ринках країни;

- діяльність комерційних банків та інших структур на валютному ринку;

- здійснення міжнародних платежів за поточними операціями платіжного балансу;

- здійснення міжнародних платежів за капітальними операціями платіжного балансу та розвиток іноземних інвестицій в економіку країни;

- ввезення та вивезення валютних цінностей через державний кордон;

- кредитні відносини резидентів з нерезидентами;

- формування та використання золотовалютних резервів.

Ефективність регламентації валютних відносин за вказаними напрямками значною мірою залежить від кількості і ступеня певних обмежень щодо кожного з них. Через введення чи посилення, скасування чи послаблення таких обмежень органи валютного регулювання мають можливість скеровувати валютні потоки в найвигідніших для національної економіки напрямах та обсягах.

Валютні обмеження є досить потужним, ефективним і оперативним інструментом валютної політики. Запровадивши чи скасувавши те чи інше обмеження (у вигляді норми, заборони, правила тощо), держава має можливість негайно і досить відчутно вплинути на певний валютний потік у напрямі, що відповідає сучасній ситуації в економіці чи на грошовому ринку. Водночас цей інструмент має переважно адміністративний характер і суперечить тенденції лібералізації валютних відносин. За сучасної ситуації в Україні це один із ключових валютних інструментів, проте в перспективі його роль знизиться.

Найбільш жорсткими обмеженнями, що застосовувалися НБУ в його валютній політиці перехідного періоду, були:

- введення обов'язкового продажу підприємствами експортної виручки в інвалюті (на 100% чи на 50%);

- заборона (чи обмеження) надання підприємствами резидентами комерційного кредиту контрагентам-нерезидентам;

- заборона спекулятивних валютних операцій на ринку;

- заборона резидентам, у тому числі банкам, надавати грошові позички нерезидентам за рахунок ресурсів, мобілізованих Усередині країни. Такі позички дозволяються тільки за рахунок коштів, позичених на зовнішньому ринку;

- заборона вивозу валютних коштів юридичних осіб без дозволу НБУ та фізичним особам понад встановлену норму;

- контроль за прямими інвестиціями, спрямований на збалансування прямих інвестицій резидентів за кордоном і прямих інвестицій нерезидентів в Україні;

- лімітування валютної позиції комерційних банків резидентів та контроль за дотриманням установлених нормативів відкритої позиції ;

- жорстка фіксація валютного курсу національної валюти. Крім валютних обмежень, практика валютного регулювання виробила ще ряд методів (інструментів), які забезпечують переважно економічний вплив на валютні відносини. Це, зокрема:

- курсова політика;

- облікова (дисконтна) політика та інші інструменти монетарної політики;

- валютна інтервенція (девізна політика);

- регулювання сальдо платіжного балансу;

- формування та використання золотовалютних резервів. Курсова політика полягає в цілеспрямованому проведенні

комплексу заходів з метою корекції курсу національної валюти. Якщо така корекція спрямована на зниження обмінного курсу, то курсова політика називається політикою девальвації. Девальвація національної валюти сприяє підвищенню конкурентоспроможності національного виробництва, посиленню торговельних позицій країни на світовому ринку та стимулюванню експорту. Разом з тим політика девальвації може негативно впливати на позиції імпортерів, бо їм доведеться купувати інвалюту за вищим курсом. Це може спровокувати зростання цін на імпортні товари. Тому при запровадженні політики девальвації потрібно добре зважити як позитивні, так і негативні наслідки. Якщо країна багато імпортує виробничих ресурсів (енергетичних,1 сировинних тощо), то втрати імпортерів можуть повністю перекрити виграш експортерів і при цьому розпочнеться інфляційне зростання цін.

Якщо ціллю курсової політики визнається підвищення обмінного курсу, то вона називається політикою ревальвації. Ця політика стимулює розвиток імпорту, оскільки імпортери для своїх платежів за кордоном купуватимуть інвалюту за нижчим курсом.

Буде збільшуватися пропозиція на товарних ринках, що позитивно впливатиме на стабільність цін. Скорочуватимуться виробничі витрати на підприємствах з великим споживанням імпортованих енергії, сировини, матеріалів, комплектуючих. Разом з тим підприємства-експортери за політики ревальвації зазнаватимуть втрат. Якщо одночасно вони не є великими "споживачами імпорту", то можуть послабити свої конкурентні позиції на світовому ринку. Тому політику ревальвації потрібно застосовувати теж надто обережно і виважено.

Облікова (дисконтна) політика центрального банку полягає в цілеспрямованому підвищенні чи зниженні облікової ставки та відповідній зміні ставки депозитного та позичкового процента. Якщо процентні ставки збільшуються, то зменшується маса національних грошей в обороті, знижується відплив вільних капіталів за кордон, зростає приплив іноземної валюти (вільних капіталів) з-за кордону. Все це сприяє зростанню курсу національної валюти, зміцненню її позицій на валютному ринку1. При зниженні облікової ставки весь процес впливу на валютний ринок відбувається у зворотному напрямі.

У такий же спосіб - через регулювання маси грошей в обороті - можна впливати на кон'юнктуру валютного ринку за допомогою інших інструментів монетарної політики - зміною норми обов'язкового резервування, операціями на відкритому ринку тощо.

Валютна інтервенція полягає в оперативному підтриманні валютного ринку в стані рівноваги шляхом збільшення чи зменшення купівлі чи продажу центральним банком іноземної валюти за національну. Щоб зупинити падіння курсу національної валюти і зростання курсу іноземної валюти, центральний банк повинен збільшити продаж іноземної валюти на ринку, піднявши цим її пропозицію до наявного попиту. І навпаки, щоб зупинити підвищення курсу національної валюти і падіння курсу іноземної, він повинен зменшити продаж чи збільшити купівлю останньої. Застосовуючи то один, то другий з цих інструментів, центральний банк може тривалий час підтримувати валютний ринок і курс у стані рівноваги. Для цього він повинен мати достатній обсяг валютних резервів. Валютні інтервенції дуже широко застосовуються у світовій практиці валютного регулювання. Активно застосовує його також НБУ, періодично скуповуючи іноземну валюту, а також продаючи її у разі погіршення кон'юнктури валютного ринку.

Проте слід мати на увазі, що валютні інтервенції впливають не тільки на кон'юнктуру валютного ринку і динаміку валютного курсу, а й на кон'юнктуру ринку грошей та товарних ринків. Адже продаж іноземної валюти за національну призводить до зменшення маси грошей в обороті і пропозиції грошей, що спричинює зростання рівня процента, скорочення платоспроможного попиту. Щоб уникнути негативного впливу подібних наслідків валютної інтервенції на реальний сектор економіки, одночасно з операціями валютної інтервенції проводять стерилізуючи операції на відкритому ринку протилежного спрямування: у разі продажу іноземної валюти на валютному ринку на таку ж суму на відкритому ринку купують цінні папери, а при купівлі іноземної валюти продають цінні папери. Такі операції називаються стерилізованою інтервенцією.

Особливу роль у валютному регулюванні відіграють такі інструменти, як платіжний баланс та золотовалютні резерви. Щоб ґрунтовніше вивчити механізм їх дії, ці питання будуть розглянуті в підрозділі 6.5.

Особливості формування валютної системи України. Формування валютної системи України розпочалося одночасно з формуванням національної грошової системи, складовою якої вона є. Уже Законом України "Про банки і банківську діяльність", ухваленому 1991 p., були сформовані деякі правові норми щодо організації валютного регулювання і контролю в Україні: установлено ліцензування НБУ комерційних банків на здійснення операцій в іноземній валюті (ст. 50); дозволено НБУ купувати і продавати іноземну валюту, представляти інтереси України у відносинах з центральними банками інших країн та у міжнародних валютно-фінансових органах; зобов'язано НБУ організувати накопичення та зберігання золотовалютних резервів (ст. 8). Це були перші кроки до перетворення НБУ в центральний орган валютного регулювання країни, що започаткували перший етап розбудови валютної системи.

Проте подальший розвиток валютної системи істотно гальмувався і ускладнювався тривалою і глибокою кризою, що охопила всі сфери суспільного життя, масштабним хаосом в управлінні економікою.

Майже до кінця 1992 p., поки Україна перебувала в рублевій зоні, вона змушена була керуватися переважно валютним законодавством СРСР та традиціями, які перейшли з радянської практики. Зокрема, продовжувалася радянська практика обов'язкового продажу державі 50% валютної виручки експортерів за надто завищеним курсом рубля. Діяли інші досить жорсткі валютні обмеження. Все це не сприяло розвиткові валютних відносин, штовхало підприємства на шлях тінізації своїх валютних операцій, на приховування валютних коштів за кордоном. За експертними оцінками відплив коштів за кордон тільки в 1992 р. становив близько 10-12 млрд дол. США.

До практичної розбудови власної валютної системи Україна приступила з виходом з рублевої зони, проголошеним Указом Президента України "Про реформу грошової системи України" від 16 листопада 1992 р. Цим указом було визначено статус рубля як іноземної валюти й упорядковано використання іноземної валюти на території України. Єдиним законним платіжним засобом визнавався український карбованець, а російський рубль, що перебував на рахунках в українських банках, підлягав обміну на карбованці за співвідношенням 1 : 1. Як валютні кошти, що могли конвертуватися по-іншому, визнавалися лише рублеві залишки на кореспондентських рахунках українських банків в іноземних банках. Розпочалося офіційне котирування українського карбованця до російського рубля.

Для підтримання українського карбованця на валютному ринку було вжито цілий ряд обмежувальних та фіскальних заходів:

- введено 100-процентний продаж експортерами валютної виручки державі за офіційним курсом;

- істотно підвищувались акцизні збори з цілого ряду імпортних товарів;

- проведено девальвацію карбованця відносно рубля;

- підвищено до 80% ставку рефінансування комерційних банків, тобто піднято до рівня, який існував у Росії;

- офіційно започатковано створення державного золотовалютного резерву.

Проте всі ці заходи не дали бажаного результату. Скоріше навпаки, відбулося ужорсточення валютного ринку, яке зупинило його розвиток: припинився приплив інвалюти на ринок, посилилися тенденції приховування валюти, тінізації валютних операцій, доларизації грошового обороту тощо. Намітилося прискорене падіння курсу карбованця. Цьому сприяла поява девальваційних очікувань та правова невизначеність і не упорядкованість валютних відносин.

Щоб зупинити ці тенденції, 19 лютого 1993 р. Кабінет Міністрів прийняв Декрет "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", яким було проголошено курс на лібералізацію валютного ринку, запровадження дійового механізму валютного регулювання і контролю. Зокрема, остаточно визначено статус українського карбованця як єдиного законного платіжного засобу, установлено порядок визначення валютного курсу карбованця за результатами торгів на міжбанківському валютному ринку, визначені загальні принципи валютного регулювання і контролю та покладено його організацію на НБУ, передбачено відповідальність резидентів за порушення норм валютного законодавства тощо.

На виконання положень указаного Декрету було вдвічі знижено норму обов'язкового продажу державі валютної виручки експортерами - зі 100% за завищеним офіційним курсом до 50% за більш реальним ринковим курсом. Це сприяло помітній активізації валютного ринку - за кілька місяців пропозиція долара на Українській міжбанківській валютній біржі (УМВБ) зросла майже в 10 разів. У квітні 1993 р. розпочалися торги з німецької марки та російського рубля. Проте ці позитивні процеси у валютній сфері відбувалися на фоні гіпервисокої інфляції і нерідко суперечили завданням стримування інфляції. Складалося враження, що лібералізація валютного ринку, перехід до ринкового курсоутворення є причиною посилення інфляції. Особливо виразно інфляційні наслідки девальвації карбованця проявлялися по товарах так званого критичного імпорту - нафти і нафтопродуктів, газу, медикаментів, мінеральних добрив тощо: ціни на них зростали .пропорційно падінню курсу гривні.

Щоб стримати зростання темпів інфляції та витрат на оплату "критичного імпорту", Кабінет Міністрів України 9 серпня 1993 р. видав розпорядження про директивну фіксацію курсу карбованця до долара США, німецької марки та російського рубля. Одночасно вводилося обмеження ринкового механізму використання іноземної валюти і вводився адміністративний її розподіл через так званий Тендерний комітет, який діяв при Кабінеті Міністрів. За новим порядком експортери зобов'язані були 40% валютної виручки продавати урядові через Тендерний комітет за фіксованим курсом 12 610 крб. за 1 дол. США, який був явно заниженим; 10% - НБУ за курсом, що був майже удвічі вищим від фіксованого; 50% - зберігати в себе чи продавати НБУ за ринковим курсом, який був ще вищим і встановлювався на УМВБ. НБУ посилив обмеження доступу комерційних банків до торгів на УМВБ.

Результатом посилення адміністративних обмежень стало скорочення надходжень конвертованої іноземної валюти на ринок, посилення її відпливу за кордон, поява множинності валютних курсів і тінізація валютних відносин, прискорення розриву між фіксованим і ринковим валютними курсами, зниження ефективності використання валютних резервів держави. Все це свідчило про те, що адміністративні обмеження валютного ринку не виправдали себе. Проте замість того, щоб повернутися до його лібералізації і розвитку на засадах конкуренції, уряд ще посилив адміністративне регулювання валютних відносин. Указом Президента України від 2 листопада 1993 р. було призупинено валютні торги на УМВБ та інших біржах, а прийнятим у тому самому місяці законом установлення валютних курсів було покладено на НБУ за погодженням з Кабінетом Міністрів України. Воно стало здійснюватися переважно вольовими методами.

Такий, суто адміністративний, порядок валютного регулювання проіснував до жовтня 1994 р. Він був характерний для періоду високої інфляції. Це був перший етап формування валютної системи України. Для нього характерне обвальне падіння курсу української валюти - в 163,3 разу. Це свідчить, що в умовах глибокої економічної і фінансової кризи, макроекономічної розбалансованості, затримки з проведенням економічних реформ не було передумов для нормального розвитку валютного ринку та адекватної йому валютної системи, а виключно адміністративне регулювання валютних відносин не дало бажаних результатів.

Помітні успіхи в антиінфляційній політиці 1994 р. створили передумови для переходу до другого етапу розбудови валютної системи, що тривав до вересня 1996 р. Головною ознакою цього етапу було повернення до ринкових методів організації валютних відносин: прискорення лібералізації валютного ринку, відновлення роботи УМВБ та визначення офіційного валютного курсу карбованця на підставі результатів торгів на УМВБ, ліквідація множинності валютних курсів, істотне розширення переліку потреб резидентів у валюті, які дозволялось задовольняти через купівлю-продаж на біржі та на міжбанківському валютному ринку. У травні 1995 р. зменшено до 40% частку валютної виручки експортерів, яка підлягала обов'язковому продажу. Був також розформований Тендерний комітет. Все це сприяло консолідації валютного ринку, зростанню пропозиції та попиту на інвалюту, посиленню їх ролі у формуванні єдиного валютного курсу, у підвищенні його реальності. Валютний ринок був помітно децентралізований. Зросла довіра до національних грошей, чому сприяла офіційна заборона в 1995 р. обігу іноземної валюти на внутрішньому ринку України. Переорієнтація валютного регулювання на ринкові засади супроводжувалася істотною стабілізацією національної валюти - курс її до долара США за 1995-1996 pp. знизився приблизно на 5%.

З вересня 1996 p., після випуску в обіг постійної національної валюти гривні, розпочався третій етап формування валютної системи України, на якому ринкові засади набули подальшого розвитку. Основними заходами і результатами цього етапу були:

- остаточний перехід на режим плаваючого валютного курсу гривні: спочатку плавання обмежувалося валютним коридором, а з 2000 р. - введено вільне плавання;

- введення вільного розпорядження резидентами всією сумою валютних надходжень;

- певна децентралізація валютного ринку, припинення операцій на УМВБ та інших валютних біржах;

- подальша лібералізація доступу до валютного ринку юридичних і фізичних осіб-резидентів до рівня, адекватного вільній конвертованості національної валюти за поточними операціями;

- приєднання України (у травні 1997 р.) до VIII Статті Статуту МВФ, що означало офіційне визнання вільної конвертованості гривні за поточними операціями.

Успіхи в ринковій трансформації валютної системи на третьому етапі її розвитку проявилися в помітній стабілізації національної валюти: протягом 1997р. курс гривні до долара США залишався майже незмінним. Проте під тиском кризових явищ на світовому фінансовому ринку з другої половини 1998 р. істотно погіршилася ситуація і на валютному ринку України, що спричинило прискорене падіння курсу гривні - приблизило на 45% в цілому за 1998 р. Щоб не допустити обвального падіння гривні, як це сталося з рублем РФ, уряд та НБУ змушені були з вересня 1998р. посилити обмежувальні заходи на валютному ринку:

- відновлено обов'язковий продаж 50% валютних надходжень резидентів;

- розширено валютний коридор;

- посилено контроль за обґрунтованістю операцій з купівлі валюти на міжбанківському ринку;

- посилені обмеження на операції комерційних банків на валютному ринку тощо.

Надзвичайні заходи у валютній сфері кінця 1998 р. помітно загальмували подальшу ринкову трансформацію валютної системи України. Разом з тим їх висока ефективність (за 1999 р. гривня девальвувала відносно долара США лише на 35%) підтвердила значні успіхи України у формуванні дійового механізму валютного регулювання, який дав змогу утримати гривню навіть у надзвичайно складних умовах, які склалися на валютному і фондовому ринках України в кінці 1999-на початку 2000 pp.

Важливим призначенням національної валютної системи є розроблення і реалізація державної валютної політики як сукупності організаційно-правових та економічних заходів у сфері міжнародних валютних відносин, спрямованих на досягнення визначених державою цілей. Кінцевими ціляти валютної політики є стратегічні цілі монетарної політики взагалі-зростання зайнятості та виробництва ВВП, стабілізація цін.

Крім загально монетарних цілей валютна політика має свої специфічні цілі, що реалізуються переважно у валютній сфері і теж справляють істотний вплив на розвиток реального сектора економіки. Це ,зокрема:

1) лібералізація валютних відносин в Україні,

2) забезпечення збалансованою ті платіжного балансу та стабільних джерел іноземної валюти на національний ринок,

3) забезпечення високого рівня конвертованості національної валюти,

4) захист іноземних та національних інвестицій у країні,

5) забезпечення стабільного курсу національної валюти.

Валютне регулювання - це діяльність держави та уповноважених нею органів щодо регламентації валютних відносин економічних суб'єктів та їх діяльності на валютному ринку. Така регламентація тією чи іншою мірою поширюється на всі складові валютних відносин та валютного ринку, і насамперед на :

1) процес курсоутворення,

2) виконання платіжної функції валютою на внутрішніх ринках країни,

3) діяльність комерційних банків та інших структур на валютному ринку,

4) здійснення міжнародних платежів на поточними операціями платіжного балансу,

5) здійснення міжнародних платежів за капітальними операціями платіжного балансу та розвиток іноземних інвестицій в економіку країни,

6) ввезення та вивезення валютних цінностей через державний кордон,

7) кредитні відносини резидентів з нерезидентами,

8) формування та використання золотовалютних резервів.

Валютні обмеження є досить потужним, ефективним і оперативним інструментом валютної політики. Водночас цей інструмент має переважно адміністративний характер і суперечить тенденції лібералізації валютних відносин. За сучасної ситуації в Україні це один із ключових валютних інструментів, проте в перспективі його роль знизиться.

Найбільш жорсткими обмеженнями, що застосовувалися НБУ в його валютній політиці перехідного періоду , були: введення обов'язкового продажу підприємствами експортної виручки в інвалюті ( на 100% чи на 50%); заборона ( чи обмеження) надання підприємствами-резидентами комерційного кредиту контрагентам-нерезидентам; заборона спекулятивних валютних операцій на ринку; заборона резидентам, у тому числі банкам, надавати грошові позички нерезидентам за рахунок ресурсів, мобілізованих усередині країни; заборона вивозу валютних коштів юридичних осіб без дозволу НБУ та фізичним особам понад встановлену норму; жорстка фіксація валютного курсу національної валюти. Крім валютних обмежень, практика валютного регулювання виробила ще ряд методів (інструментів), які забезпечують переважно економічний вплив на валютні відносини. Це зокрема:

1)курсова політика,

2) облікова (дисконтна) політика та інші інструменти монетарної політики,

3) валютна інтервенція (девізна політика),

4)регулювання сальдо платіжного балансу,

5) формування та використання золотовалютних резервів.

3. Задача 1

 

Визначити швидкість обігу грошей, якщо:

Грошова маса готівкових та безготівкових грошей становить 500 млн. грн., ВНП за поточний рік становив 4100 млн. грн.

V= PQ/M;

V= 4100/500=8,2 – швидкість обігу грошей.

4. Задача 2

 

На основі показників (тис грн.), наведених нижче, побудувати баланс банку:

актив пасив
каса 2695503 уставний фонд 2227305
кошти в НБУ 7681650 прибуток 8154894
кошти на рахунках банку інших банків 1523683 інші пасиви 7855415
інші активи 14649731 інші фонди 4575298
іноземна валюта та розрахунки щодо валютних операцій 3691699 залишки на розрахунках і поточних рахунках 35759631
кредити, видані банком 59908900 кредити, отримані від інших банків 30013078
іноземна валюта та розрахунки щодо валютних операцій 2991709 придбання цінних паперів 1262603
будівлі та основні кошти 768121 кореспондентські рахунки 8625924
участь у спільній діяльності 110458 вклади та депозити 6293671
100315125 104767819

Висновок: Заданими показниками, можна зробити висновок, щодо балансу банку. А саме, для поліпшення ситуації активів банку, можливо, треба залучити до спільної діяльності інших банків та збільшити обсяги іноземної валюти .


Література

 

1.  Александрова М.М., Маслова С.О. Гроші, фінанси, кредит. - К., 2002.

2.  Гриценко А. Гроші: виникнення, сутність, функції та агрегати. Економіка України, №2, 1999 р.

3.  Гроші та кредит / Авт. кол.: За ред. М.І. Савлука. – К.: Либідь, 1992.

4.  Н.С.Авт. кол.: За ред. М.І. Савлука. – К.: Либідь, 1992.

4.  Н.С. Рєзанова Міжнародні фінанси. - Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни, Київ, Видавництво КНЕУ, 2001.

5.  "Международные валютно-кредитные и финансовые отношения" - под ред, Красавиной Л.Н. / 1994.

6.   Макконел К.Р., Брю С.Л. "Экономикс" в 2-х книгах. - М.: "Республика", 1992.

7.  Нетудихата К.Л. Гроші та кредит. - Миколаїв, 2006.