Контрольная работа: Грошово-кредитна політика

1  Інфляція: сутність, перспективи подолання в Україні

Після довгострокового кризового падіння 1990—1998 років економіка України перейшла у висхідну фазу економічного розвитку.

Починаючи з 2000 року, темпи зростання ВВП становили в середньому більш як 7% на рік, реальний щорічний приріст інвестицій також перевищував 7%. Інфляція вимірювалася в основному однозначними числами, обмінний курс гривні залишався стабільним. Середня заробітна плата збільшилася в декілька разів — як у гривневому, так і доларовому еквіваленті. Рівень реальної заробітної плати збільшувався майже на 20% на рік. Позитивне сальдо платіжного балансу привело до накопичення значних валютних резервів.

Позитивна динаміка зростання ВВП стала основою, на якій базується зростання добробуту населення, особливо відчутне протягом 2004—2006 років, коли реальні доходи громадян зростали навіть швидше за реальні обсяги збільшення обсягу економічного обороту.

Однак реальні темпи покращення економічного стану держави і життєвого рівня населення не можуть задовольнити інтереси українського народу й країни. Україна займає надто непривабливе місце у світовому рейтингу за рівнем ВВП на душу населення. Обсяги матеріального виробництва зростають в основному в експорто орієнтованих, енерговитратних галузях (металургійна та хімічна промисловість), які надто залежать від світової економічної кон’юнктури, їхня конкурентоспроможність на світових ринках зумовлювалася дешевими енергоносіями, мінімальними витратами на охорону довкілля та символічною платою за споживання невідтворюваних природних ресурсів, заниженою вартістю праці робітників в Україні. І це при тому, що наша держава має цілком достатні як природні, так і людські ресурси, які не використовуються повною мірою.

Найбільш занедбаною з численного арсеналу форм державного впливу на економіку в Україні є грошово-кредитна і валютно-курсова політика. В нашій державі вона самостійно визначається і здійснюється повністю незалежним від уряду й парламенту Національним банком України (НБУ). Між тим, гроші в економіці виконують таку ж функцію, як вода в живій природі: без них неможливий економічний кругообіг, як без води неможливе саме життя.

Парадигма грошової політики в нашій державі, що панує протягом майже всіх років незалежності, сформувалася під впливом гіпертрофованого страху перед інфляцією. Це навіть не модифікований монетаризм, а примітивний лібералістський фундаменталізм, відкинутий розвинутим світом ще в XІX столітті.

Прихильники лібералізму посилаються на те, що завдяки впровадженню монетаристських рецептів інфляції було покладено край. Справді, протягом 1992—1994 років в Україні здійснювалося пряме емісійне фінансування бюджетного дефіциту, яке було на той час передбачене законодавством. Слід зауважити, що причиною цієї гіперінфляції була не емісія сама по собі, а той факт, що емісійні кошти використовувалися нераціонально, в основному спрямовувалися на підтримку згасаючого і вже непотрібного великого виробництва (яке на три чверті обслуговувало оборонні потреби СРСР) замість забезпечення купівельної спроможності громадян. Тому обсяги емісії були невиправдано значними і викликали надто високу інфляцію. Вже в 1994 році, коли та ж «антимонетаристська» політика все ще продовжувала діяти, гіперінфляція була фактично приборкана (зменшилася на два порядки). Зате економіка була наповнена грошовою масою, і всі, хто має найменше відношення до справді ринкового господарювання, однозначно визнають, що клімат для підприємництва в Україні навіть у 1993 році був сприятливіший, ніж нині.

Ліки від гіперінфляції виявилися дієвими, але смертельно небезпечними за побічними наслідками. Альтернативою емісійного фінансування стало нагромадження внутрішніх і зовнішніх боргів, принизлива залежність держави перед МВФ, масштабні махінації з ОВДП. Сукупні збитки держави при цьому стали, напевне, більшими, аніж втрати від інфляції. За деякими оцінками, прямі втрати держави від необдуманої політики НБУ за період так званої фінансової стабілізації значно перевищили 20 мільярдів доларів США. Адже кожен долар, що надійшов у країну, потім привів на внутрішній ринок певну кількість споживчих товарів, які замістили внутрішнє виробництво. На заміщення власної грошової емісії в Україну надійшло понад 10 млрд. незароблених доларів США, які спочатку погубили вітчизняного виробника, а потім лягли борговим тягарем на нього самого, як на платника податків.

Світ бореться не з інфляцією як такою (не допускаючи, зрозуміло, її переростання у справді небезпечну), а з її шкідливими наслідками. Образно можна порівняти грошову емісію з дощем — той благотворно впливає на врожай, але приносить калюжі і грязюку, іноді навіть повені й застуди. Але ж ніхто не бореться з дощами — брукують дороги і тротуари, дамби та водосховища, носять парасольки і гумове взуття. А от у випадку з інфляцією невідомо з яких причин закликають боротися з першо-причиною — грошовою емісією і позбавляють економіку життєдайної вологи.

Історія знає багато прикладів, коли подолання інфляції супроводжувалося стагнацією чи принаймні зниженням темпів росту. В Японії, наприклад, при її дворазовому зниженні з 2,5% у 80-х роках до 1,2% у 90-х відбувалося таке саме дворазове сповільнення економічного зростання — із 3,8% до 1,7%. В Аргентині одновідсоткова дефляція в 2000—2001 рр. супроводжувалася щорічним спадом ВВП на 2,6%. І навпаки, 2003-го її економіка зросла майже на 7% за 13,4-відсоткового подорожчання товарів споживання. Підвищення економічної динаміки в США в 2004 році до 3,7% супроводжувалося збільшенням інфляції з 1,9 до 3,4%.

Основним інструментом запобігання шкідливим наслідкам інфляції є розвинутий фінансовий ринок, перш за все фондовий, утримання високих цін на нерухомість, твори мистецтва та інші інструменти тезаврації, щоби населення й підприємці могли зберегти купівельну спроможність заощаджень. При цьому досягається побічний, але позитивний наслідок — заощадження не лежать у панчосі, а надходять у фінансовий обіг і використовуються як інвестиційний ресурс.

У країнах, де інфляція знижується до неприпустимо низького рівня, особливо коли вона супроводжується дефляцією національної валюти, становище вважається надзвичайним, стає предметом занепокоєння виконавчої і законодавчої влади, негайно задіюються заходи для відновлення стану помірної інфляції. Так, ще недавно дефляційні прояви були проблемою в Японії, Швеції, США. В останні роки Сполучені Штати відкрито задіяли політику збільшення державних витрат одночасно зі зменшенням податків, що мало наслідком різке збільшення бюджетного дефіциту і зниження курсу долара — але цими заходами забезпечили припинення загрозливого сповзання у стагнацію.

Відносна незалежність центрального банку є однією із складових ліберальної економічної концепції.

Головна мета цієї політики — створення умов для вільного підприємництва і конкуренції. Зрештою, якщо виділити з пропагандистської оболонки суть діяльності МВФ, Світового банку тощо, вона зводиться виключно до реалізації інтересів розвинених країн, насамперед США і транснаціональних корпорацій.

Послідовне провадження лібералістської позиції здатне повністю усунути державу від управління суспільними й економічними процесами, що має не менш негативні наслідки, ніж надмірний державний контроль і опіка.

У жодній країні не може бути такого становища, коли центральний банк без будь-якого контролю з боку суспільства розпоряджається первинною емісією, на свій розсуд визначає грошово-кредитну і валютно-курсову політику. Лише в Україні має місце фактичне привласнення Національним банком всього золотовалютного резерву держави. Водночас повну відповідальність за стан економіки і добробут населення несуть уряд і парламент.

В нашій державі він здійснює повністю самостійну політику, яка в багатьох випадках не просто відрізняється від лінії уряду, а спрямована у протилежному напрямкові, нерідко несе загрозу економіці держави.

У 2002 році здійснена Національним банком України реальна ревальвація гривні і дефляція внутрішнього споживчого ринку призвели до зниження темпів економічного зростання і значних втрат прибутковості господарської діяльності. Лише недонадходження до державного бюджету за рахунок зниження прибутків експортерів становили не менш як 3 млрд. гривень.

Іншим прикладом є раптове підвищення обмінного курсу гривні на декілька відсотків у квітні 2005 року, коли українські громадяни і підприємства за один день втратили мільярдні обсяги валютних заощаджень. 14 квітня офіційний курс НБУ становив 526,05 гривні за 100 доларів США, 18 квітня — 523,5, 20 квітня — 519 і наступного дня був знижений до 505 гривень за 100 доларів США. Практично адекватно відбулося зміцнення гривні й відносно інших валют. Втрата 20 копійок на кожному доларі експортної виручки означала для України недоотримання 8 мільярдів гривень прибутку за той рік і щонайменше 2 млрд. грн. бюджетних недонадходжень від податку на прибуток.

Протягом 2006 року дедалі виразнішими ставали негативні зрушення у структурі зовнішньоекономічних відносин України. Імпорт зростає набагато швидше за експорт, вперше з 2000 року склався від’ємний показник торговельного балансу. Екстраполяція цієї тенденції з урахуванням експоненціального ефекту дозволяє припустити, що Українська держава утримає фінансову стабільність щонайбільше три-чотири роки, потім фінансова криза може стати неминучою. Для запобігання їй необхідно вже зараз виправляти становище, а без корекції курсової політики цього досягти неможливо.

На сьогодні в усіх секторах товарного ринку спостерігається експансія імпортних товарів. За винятком продовольства, яке до остаточного приєднання України до СОТ все ще залишається в основному вітчизняним, ринок наповнений імпортним товаром. Незважаючи на очевидну загрозу стагнації, Національний банк України виявляє намір і надалі, причому ще більш жорстко, продовжувати ту ж саму скомпрометовану політику в монетарній сфері.

Надалі необхідно ліквідувати такий політико-економічний нонсенс, як комерційні відносини між НБУ й державою. Щомісяця Мінфін сплачує на рахунок НБУ мільйонні суми коштів у вигляді відсотків за борги, які утворилися ще протягом 1992—1994 років внаслідок прямого емісійного фінансування уряду Національним банком для поповнення бюджету. Свого часу Верховна Рада України своїм рішенням ліквідувала цей борг, однак НБУ не визнав цього рішення, конвертував борг в особливого виду державні облігації, стягує за них відсотки за рахунок платників податків і навіть продає ці облігації на фінансовому ринку. Натомість НБУ лобіював прийняття закону «Про реструктуризацію боргових зобов’язань Кабінету Міністрів України перед Національним банком України» (від 20 квітня 2000 року № 1697-ПІ), в якому, зокрема, сказано:

«Стаття 1. Реструктуризується заборгованість Кабінету Міністрів України перед Національним банком України за кредитами Національного банку України, отриманими для фінансування дефіциту Державного бюджету України у 1994—1996 роках, а саме:

заборгованість за відстроченими кредитами, наданими за рахунок кредитної емісії Національного банку України у національній валюті, що за станом на 1 січня 1999 року становила 3 438 565 585 гривень, віднести на внутрішній державний борг України та передбачити погашення її починаючи з 2010 року до 2035 року щоквартально рівними частками із здійсненням плати на рівні 5 відсотків річних за її обслуговування;

заборгованість за відстроченими кредитами, одержаними для фінансування дефіциту Державного бюджету України в іноземній валюті, що за станом на 1 січня 1999 року становила 1 183 911 897 доларів США, віднести на внутрішній державний борг України та передбачити погашення її щоквартально рівними частками починаючи з 2002 року до 2009 року, тобто в межах кінцевого строку погашення Україною кредитів, наданих міжнародними фінансовими організаціями.

Нараховані відсотки за користування кредитом, які за станом на 1 січня 1999 року становили 133 209 171 доларів США, підлягають віднесенню на внутрішній державний борг України та погашенню разом з погашенням основної суми боргу.

Стаття 2. Дозволити Національному банку України нараховані та несплачені проценти за кредитами, наданими Міністерству фінансів України в національній валюті, що за станом на 1 січня 1999 року становили 6 300 181 986 гривень та обліковуються поза балансом, списати із позабалансового рахунку Національного банку України».

Борг держави перед власним центральним банком з економічно-правової точки зору є вельми сумнівним. За своєю суттю, первинна грошова емісія є абсолютною власністю держави й аж ніяк не НБУ. Незважаючи на це, національні гроші в обігу та валюта фіксуються на рахунках НБУ (в пасиві балансу) як власні кошти. Повністю ігнорується правова очевидність: вся емісія має відображатися на балансі НБУ як його зобов’язання перед державою. Тоді придбана за емісійні кошти валюта теж, зрештою, залишатиметься недоторканною власністю держави. І тоді це буде не «валютний резерв НБУ», а «валютні резерви держави». Якщо НБУ займається прибутковою діяльністю (а на сьогодні Центральний банк держави — фактично найпотужніша комерційна структура), то і прибуток має належати державі.

Якби НБУ перебував під справжнім контролем з боку обраної народом влади, подібні випадки були б неможливими. Не може бути в демократичній державі жодної державної установи, повністю «незалежної» від волі народу, який довірив вирішення всіх загальнодержавних справ обраному виборцями парламенту, який несе перед виборцями повну відповідальність за стан справ у країні.

Не випадково стаття 100 Конституції України міститься в тому ж розділі, в якому містяться положення, що встановлюють статус, права і відповідальність Верховної Ради України. В Конституції жодним словом не сказано, що Національний банк України є повністю незалежним від вищого законодавчого органу держави. У цій статті вказано, що «Рада Національного банку України розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням». Однак Конституція, як видно з цієї статті, не передбачає, що ці основні засади затверджуються Радою НБУ.

Закон України «Про Національний банк України» потребує змін, спрямованих на те, щоб усунути очевидну законодавчу колізію, в самому законі встановити чіткий механізм парламентського контролю за діяльністю НБУ в грошово-кредитній сфері. Водночас вказаними змінами ніяким чином не обмежується оперативна самостійність Національного банку у виконанні встановлених законодавством його функцій.

Так, пропозиція доповнити статтю про статутний капітал НБУ вказівкою щодо можливості ініціації його збільшення з боку Верховної Ради України є слушною з тих міркувань, що Національний банк України поступово став чи не найменшим з українських банків, його статутний капітал не відповідає вимогам, встановленим самим НБУ для інших комерційних банків. При цьому лише нагромаджені резерви Національного банку України на сьогодні в 10 тисяч разів перевищують його ж статутний фонд. Вартість належного НБУ нерухомого майна при тому, що він щороку здійснює масштабні капітальні вкладення (в окремі роки більші за весь обсяг вкладень у капітальне будівництво всієї української держави), також на декілька порядків перевищує зафіксований законом розмір статутного фонду.

Пропозиція щодо автоматичного внесення позитивної різниці між доходами та витратами до державного бюджету пояснюється тим, що досі ця сума розраховувалася наперед і фіксувалася в Законі про державний бюджет. За всі роки незалежності НБУ лічені рази дійсно вносив пристойний внесок до бюджету. До того ж економічна ситуація протягом року коливається, і фактична сума позитивного балансу за фактом майже кожного року не співпадає з прогнозованою.

Ми маємо встановити чіткий механізм підзвітності Національного банку України Верховній Раді. До нинішнього часу Національний банк просто надає Верховній Раді інформацію про свою діяльність, а Рахункова палата України робить доповідь на засіданні парламенту лише на основі аналізу власної інформації НБУ про виконання свого кошторису (який, до речі, затверджується Радою НБУ без будь-якого погодження з урядом чи парламентом).

Після внесення вказаних змін до закону про НБУ можна буде здійснити подальші кроки у формування державних інституцій, які зможуть формувати грошово-кредитну політику як складову загальної економічної стратегії. Такою інституцією може стати Національна координаційна рада з грошово-фінансових питань, що репрезентуватиме узгоджені фінансово-економічні інтереси Президента, Верховної Ради та Кабінету Міністрів. Є необхідність створення також Урядової ради з питань фінансово-кредитної політики, яка узгоджуватиме взаємодію Кабінету Міністрів, Національного банку та фінансових органів в регіонах і на місцях щодо дотримання ними заявленої урядом грошово-кредитної політики та платіжної дисципліни.

В Україні необхідно терміново вжити заходів щодо подолання негативних інфляційних тенденцій. Зокрема, сформувати державні запаси бензину, цукру та інших товарів для оперативної реакції та тимчасові коливання цін; здійснити стерилізацію надлишку грошей через інструменти Нацбанку та уряду; перейти до монетарної політики під заплановану інфляцію (таргетування); обмежити зовнішні запозичення уряду та надати перевагу внутрішньому ринку; провести адекватну тарифну політику; створити систему оптової торгівлі в аграрному секторі.

2  Поняття грошового обороту: економічна основа і структура

У національній економіці відбувається безперервний кругообіг, який опосередковується відповідним обігом грошей.

Грошовий обіг – це рух грошей у процесі виробництва, розподілу, обміну й споживання національного продукту, який здійснюється шляхом безготівкових розрахунків та через обіг готівки.

Грошовий обіг – це сукупність всіх грошових платежів і розрахунків, що відбуваються в народному господарстві.

Гроші не існують самі по собі, вони обслуговують потреби економіки і тому повинні за своєю кількісною масою і структурою бути адекватні їм. В сучасних умовах грошовий обіг в Україні визначається реаліями економічної кризи, неплатоспроможністю і збитковістю багатьох підприємств і низьким рівнем життя більшої частини населення.

У процесі руху товарів і послуг виникають взаємозв’язані, але протилежні за напрямком товарні і грошові потоки.

У розвинутому ринковому господарстві грошовий обіг не може здійснюватися без участі і активної ролі банків. Банки стають необхідними посередниками у взаємних виплатах і розрахунках між підприємствами, організаціями, установами та окремими фізичними особами. Банки цілеспрямовано регулюють грошові потоки у народногосподарському обігу.

Грошова маса - це сукупність купівельних, платіжних і нагромаджених коштів, які обслуговують економічні зв'язки і належать фізичнім та юридичним особам і державі. Слід наголосити, що розвиток товарного обміну і платіжно-розрахункових відносин відобразились у постійних змінах складу і структури грошової маси.

Категорія «грошова маса» нині відображає кількісну і структурну сторони. Кількісна сторона грошового обігу і у своїй сукупності охоплює:

по-перше, всю масу готівки і депозитні гроші коротко— та довготермінового характеру;

по-друге, певний кількісний вираз;

по-третє, грошова маса має надзвичайно складну структуру і динаміку руху, тому на неї впливають два фактори кількість грошей і швидкість їх обігу.

Структурний аспект грошової маси можна аналізувати за такими напрямами:

1.  за ступенем готовності окремих елементів до ліквідності, тобто до обіговості;

2.  за формою грошових засобів (готівкові, депозитні);

3.  за розміщенням грошової маси у суб'єктів грошового обігу;

4.  за територіальним розміщенням.

Найскладнішим з цих аспектів є критерій структуризації грошової маси за ступенем ліквідності. Для аналізу змін грошової маси на певну дату і за відповідний період фінансова статистика виділяє грошові агрегати М0, М1, М2, М3, М4. Розгляньмо їх детальніше.

Агрегат М0 – включає  готівкові кошти, що перебувають в обігу у вигляді банкнот, металевих монет, казначейських квитків (у деяких країнах). Абсолютну більшість готівкової маси складають банкноти - безстрокові боргові зобов'язання, що забезпечені суспільною гарантією національного (центрального) банку. Нині банкноти фактично є національними грішми, обов'язковими для використання на всій території держави. Для їх виготовлення використовуються заходи захисту проти фальшування.

Металеві монети переважно складають незначну частину готівки (у розвинених країнах до 2-3 % грошової маси). Вони добре слугують для здійснення дрібних термінових угод. Як правило, монети карбують з дешевого металу, тому реальна вартість монети значно нижча, ніж її номінал. Це робить невигідним нагромадження монет для переплавки їх на зливки.

Казначейські (скарбничі) квитки - паперові гроші, емісію яких від імені уряду, здійснює державна скарбниця.

Агрегат М0 – найліквідніша  частина грошової маси, але його питома вага у порівнянні з іншими агрегатами є незначною. Тому у провідних країнах світу самостійно не розглядається.

Агрегат М1 - складається з агрегату М0 (готівка банкнот, скарбничі квитки, розмінні монети) і коштів на поточних рахунках банків, які можуть використовуватися для здійснення платежів у безготівковій формі, шляхом їх трансформації у готівкові грошові кошти і без переказу на інші рахунки. Для розрахунків за допомогою депозитних банківських вкладів (М1) їх власники виписують переважно платіжні доручення, чеки чи акредитиви. Відповідні платежі з депозитних рахунків (у нас їх ще називають вкладами строком «за вимогою») можна здійснювати також за допомогою електронних переказів. Якраз кошти агрегату М1 обслуговують операції реалізації ВВП, розподілу і перерозподілу національного доходу, нагромадження і споживання.

У світовій практиці ці кошти ще називають трансакційними депозитами і відносять до них усі поточні вклади фізичних та юридичних осіб. Їх особливістю є те, що трансакційні депозити не приносять процентів, але дозволяють їх власникам скористатися ними як платіжним засобом у будь-який час. За своїм кількісним обсягом вони є найбільш поширеними.

Грошовий агрегат М1, загалом вживається для визначення грошової маси у вузькому значенні. Діє така закономірність: чим нижчою є частка грошей агрегату М1, тим повнокровнішою і розвиненішою вважається грошова система країни.

Агрегат М2 — обіймає усі компоненти М1, а також строкові і заощаджувальні депозити у комерційних банках та короткотермінові державні цінні папери. Останні не функціонують як засіб обігу, але здатні швидко і без втрат перетворитися на готівку або чекові рахунки.

Ощадні депозити у комерційних банках можна у будь-який час вилучити і перетворити у готівку. Доступ до строкових депозитів вкладник може отримати лише після збігу певного періоду часу, тому вони є менш ліквідними, ніж ощадні депозити.

Безчекові ощадні рахунки у комерційних банках можна легко і без фінансових ризиків перевести у грошовоготівкову або чекову наявність і використати як засіб обігу. Тому вони слугують своєрідним резервом для високоліквідних активів агрегату М1 і засобом нагромадження купівельної спроможності.

Агрегат М3 охоплює усі компоненти М2 плюс приватні депозитні ощадні сертифікати спеціалізованих кредитних закладів, а також цінні папери, що обертаються на грошовому ринку. До них належать комерційні векселі підприємств. Хоч вони і становлять собою вкладення у цінні папери, здійснені небанківською системою, але перебувають під її контролем. Та й перетворення векселя на засіб платежу вимагає, як правило, акценту банка, тобто гарантії його оплати на випадок неплатоспроможності емітента.

Приватні депозитні сертифікати, номіналом понад 100 тис. доларів, що належать до агрегату М3, становлять собою значні довготермінові вклади підприємств. Це забезпечує їм достатню ліквідність і можливість конвертації у грошову форму вищого рангу. Крім цього, до М3 включають ще й інші види грошових активів, в тому числі і строкові угоди про зворотній викуп і позички у євродоларах та ін. Отже, агрегат М3 охоплює усю грошову масу: М1 + М2 + депозитні сертифікати та інші види грошових активів, які відображають довгострокові активи у цінних паперах і довгострокових позиках.

В окремих випадках банківська статистика виділяє ще й агрегат L, до складу якого входять грошовий агрегат М3 + банківські акцепти, скарбничі векселі, окремі види облігацій та деякі інші форми грошових активів, в т.ч. запас ощадних бон, комерційних паперів і банківських активів поза банківською системою.

Між агрегатами грошової маси потрібно підтримувати належну рівновагу. Практика регулювання грошового обігу свідчить, що необхідна рівновага грошової маси настає за таких умов:

по-перше, М2 повинен бути більшим М1;

по -друге, М2 + М3 також повинен бути більшим М1. Це означає, що грошовий капітал із готівкового обігу переміщується у безготівковий. Якщо вказані співвідношення між агрегатами у грошовому обігу порушуються, то це веде до браку грошових знаків, зростання цін та інших ускладнень.

У різних країнах для визначення грошової маси використовується не однакове число агрегатів. Приміром, у США використовують чотири агрегати, у Франції - два. У Росії застосовується чотири агригати. З них: М0- готівкові гроші у обігу; М1 крім М0 включає кошти підприємств на розрахункових, поточних і спеціальних рахунках у банках, а також депозити населення у ощадних банках терміном «за вимогою» і кошти страхових компаній. М2 включає М1 плюс строкові депозитні вклади населення у ощадбанках; М3 складається з коштів агрегату М2 і плюс сертифікати та облігації державних позик.

Швидкість обігу грошей - це частота переходу грошей від одного суб'єкта грошових відносин до іншого при обслуговуванні економічних операцій. Даний показник U характеризує інтенсивність руху грошей при функціонуванні їх як засобів обігу і платежу. Він виражається числом обігу грошової одиниці за певний час, переважно за 1 рік, або тривалістю одного обігу (1-3-5 міс. або у днях).

Зміна швидкості обігу грошей впливає на їх масу в обігу обернено пропорційно. Прискорення обігу грошей компенсує їх масу, а уповільнення - розширює загальну грошову масу і використовується в антиінфляційних програмах. Швидкість обігу грошей залежить:

1.  від інтенсивності економічних процесів;

2.  величини і швидкості товарних потоків в обміні;

3.  поглиблення поділу суспільної праці;

4.  розвитку ринкової інфраструктури: транспорту, в зв'язку, торгівлі, банківської справи, ринку цінних паперів тощо.

Особливу увагу швидкості обігу грошей надавала кількісна теорія грошей.

За своєю суттю кількісна теорія є теорією попиту на гроші, в якій головна увага приділяється визначенню чинників їх нагромадження. Найфундаментальнішим значенням у структурі аналізу чинників, що визначають параметри попиту на гроші, є аргументування прямої взаємозалежності між кількістю необхідних для обігу грошей (Мd) і швидкістю їх обігу (V), з одного боку, та абсолютним рівнем цін (P) і реальним обсягом виробництва (Y), з іншого. Ця залежність представлена формулою І. Фішера, зокрема його рівнянням обміну:

MV = PY                                                                               (1)

Перебудувавши це рівняння, отримуємо нову формулу, яка свідчить про те, що кількість грошей, необхідних для забезпечення обігу товарів і послуг, прямо пропорційна PY – нормально обсягові виробництва (номінальним доходам) та обернено пропорційна V – швидкості обігу грошової одиниці:

                                                                                (2)

Слід звернути увагу й на те, що рівняння І. Фішера близьке за формою до формули К. Маркса, яка розкриває зміст закону, що регулює кількісні параметри грошового обігу:

                                                           (3)


де:  КГО – кількість грошей, необхідних для обігу;

ТЦ – сума цін товарів і послуг, що перебувають в обігу;

К – сума цін товарів, що їх продано в кредит;

П  - платежі, що надійшли;

ВП – взаємні погашення платежів;

О – число обігів окремої грошової одиниці.

Як видно, і в рівняння І. Фішера, і в формулі К. Маркса кількість грошей, необхідних для обігу, визначається ідентичним співвідношенням по суті тих самих параметрів. Одначе в даному разі йдеться лише про формальну схожість формул. Річ у тому, що вони побудовані на різних методологічних засадах, тому їх ототожнення, яке часто допускається при здійсненні відповідних розрахунків, неприпустиме.

Необхідно врахувати і те, що зазначені формули, за загальним визнанням представників сучасних теорій грошей, є занадто елементарними: на них спираються лише найзагальніші принципи визначення Md. Воднораз формули не розкривають усієї розмаїтості чинників, що впливають на динаміку показника Md (КГО). Тому безпосереднє використання їх при здійсненні розрахунків маси грошей, необхідних обігові, не завжди себе виправдовує.

Тому глибшим за змістом вважається кембриджське рівняння грошового обігу, яке розглядається теорією грошей як подальший розвиток рівняння обміну І. Фішера:

Md = Kpy                                                                             (4)

Новим елементом у формулі є показник “k”. Йдеться про кембриджський коефіцієнт, який визначається співвідношення між номінальними доходами і тією часткою грошей, що становить касові залишки. Відповідно до цього кембриджський варіант визначення попиту на гроші (Md) отримав у монетарній теорії назву “теорії касових залишків”.

Грошовий обіг здійснюється у двох формах: готівковий і безготівковий.

Готівковий грошовий обіг – це рух грошей у формі готівки: банкнот, розмінних монет і паперових грошей (скарбничих квитків) у функції засобу обігу і у ряді випадків у функції платежу. Готівка грошової маси використовується:

1)  для кругообігу товарів і послуг;

2)  для розрахунків, що безпосередньо не пов’язані з рухом товарів і послуг. А саме:

-  розрахунків, пов’язаних з виплатою заробітної плати, премій, допомоги, пенсій;

-  з виплатами страхових відшкодувань за договорами страхування;

-  у випадках оплати цінних паперів і оплати доходів за ними;

-  у платежах населення за комунальні послуги, тощо.

Готівковий грошовий обіг включає рух всієї готівково-грошової маси за певний період часу між населенням і юридичними особами, між фізичними особами, між юридичними особами, між громадянами і державою, між юридичними особами і державними органами.

Грошово-готівковий обіг здійснюється за допомогою таких видів грошей:

1) банкнот;

2) металевих монет;

3) різноманітних кредитних засобів: векселів, банківських векселів, чеків, кредитних карток.

Емісію готівки, як правило, здійснює національний (центральний) банк. Від імені держави він випускає в обіг готівкові гроші і вилучає їх, якщо вони зносилися, а також замінює одні грошові знаки на інші.

Кількісне співвідношення між готівкою і безготівковою сферами грошового обігу постійно змінюється. Загалом, обмеження і витіснення готівкового грошового обігу відображає об'єктивний процес суспільного поступу. Він пояснюється двома причинами:

1)  готівкові розрахунки надто дорого коштують, тому що включають значні видатки на друкування грошових знаків та великі видатки на їх транспортування і зберігання;

2)  готівкові розрахунки уповільнюють платіжний обіг і утруднюють контроль за ним з боку суспільства.

Скорочення готівкового обігу коригує і сучасна техніка. Електронні розрахунки і системи кореспондентських рахунків у банківській системі суттєво скорочують потреби у готівці. Їх замінюють безготівкові розрахунки у сферах торгівлі; банківського обслуговування вдома, грошових переказів за допомогою автоматичних розрахункових палат з використанням банкоматів - касирів, що працюють цілодобово.

Безготівкові розрахунки - це рух вартості без участі наявних готівкових грошей. Він здійснюється такими способами: 1) перерахуванням грошових коштів у кредитних закладах з одного рахунку на інший; 2) проведенням взаємного заліку вимог без використання готівки.

Розмір безготівкового обігу залежить від об'єму товарів і послуг в країні; рівня цін; податків, зборів та інших обов'язкових платежів, що пов'язані з розподілом і перерозподілом ВВП через фінансову систему;

розвитку кредитної системи і появи коштів клієнтів на рахунках у банках та інших фінансово-кредитних закладах.

Безготівковий обіг охоплює такі розрахунки:

• між підприємствами, організаціями і закладами різних форм власності, які мають рахунки у кредитних закладах;

• між юридичними і фізичними особами і кредитно-фінансовими закладами для отримання і повернення кредиту;

• між юридичними і фізичними особами у процесі виплат заробітної плати, доходів і повернення кредиту;

• між державним бюджетом і юридичними та фізичними особами щодо сплати податків, зборів і інших обов'язкових платежів, а також отримання бюджетних коштів.

Залежно від економічного змісту безготівкових розрахунків розрізняють безготівкові розрахунки у товарних операціях і за фінансовими зобов'язаннями. До першої групи відносять безготівкові розрахунки за товари і послуги та виконані роботи, а до другої - платежі до бюджету і позабюджетних фондів, погашення банківських позичок, оплати процентів за користування кредитом, розрахунки із страховими компаніями.

До безготівкових розрахунків належать:

1) ведення банківських депозитів на рахунках клієнтів, використання яких здійснюється за допомогою чеків, жиронаказів, кредитних карток, електронних переказів;

2) використання векселів, сертифікатів, а в ряді країн і інших зобов'язань і вимог.

Безготівкові розрахунки мають надзвичайно важливе економічне значення: чим ширшого розмаху набувають безготівкові розрахунки, тим меншою стає потреба у готівкових коштах, тим швидше здійснюється кругообіг коштів та меншими є суспільні затрати обігу.

Між готівковим і безготівковим обігами існує тісний взаємозв'язок і взаємозалежність: гроші у процесі обслуговування реалізації товарі в і обслуговування нетоварних розрахунків та платежів постійно переходять з однієї форми (готівки) у іншу (депозит у банку) і навпаки. При цьому надходження безготівкових коштів на рахунки у банку є обов'язковою умовою для видачі грошей готівкою. Тому безготівковий обіг є невіддільним від обігу готівкових коштів, а в сукупності вони утворюють єдиний грошовий обіг країни, у якому циркулюють однакові гроші одного найменування. Це означає помилковість спроб зробити роздільний обіг готівкової маси і безготівкового обігу, що практикувалися у економіці радянського типу. Вони лише підривали єдність грошового обігу, вносили у нього додаткову суперечність і привели до нездатності підтримувати стабільність економіки і грошей.

В умовах переходу на ринкові засади існуюча система управління готівковим обігом в цілому є централізованою та адміністративною. Зокрема, складання прогнозів касових оборотів (починаючи від суб`єктів господарювання і закінчуючи Національним банком України) є трудомістким і тривалим процесом, кількість показників та відповідних розрахунків досить значна, недостатньо аналізується стан і динаміка готівкового обігу в регіонах у зв`язку з економічною ситуацією, яка там склалася. Більш чіткою має бути взаємодія з Банкнотно-монетним двором при видачі йому замовлень на виробництво грошових білетів на основі відповідних прогнозних розрахунків.

Окремі недоліки у практиці ведення касових операцій пояснюється певною мірою тим, що Інструкцією № 1 "З організації емісійно-касової роботи в установах банків України" не передбачено розмежування функцій регіональних управлінь НБУ та комерційних банків, а також єдиного порядку виконання комерційними банками операцій зі зберігання цінностей у депозитних сховищах і операцій з приймання комунальних та інших платежів від населення тощо.

Комерційним банкам бракує ретельності  у роботі з відсортування зношених банкнот через відсутність єдиних параметрів зношеності банкнот та реальних стимулів для проведення такої роботи.

Украй негативним фактом у справі поліпшення організації здійснення операцій з готівкою є відсутність комплексного підходу до проблеми обробки готівки, починаючи від її виробництва і випуску в обіг до обробки в Національному банку України і комерційних банках та у позабанківській сфері. Це веде  до зростання витрат на виробництво грошей та їх обіг, збільшення чисельності обслуговуючого персоналу, пов`язаного з обробкою готівки, зменшення швидкості обігу грошей, зниження рівня захисту грошових знаків від підробки, посилення вірогідності зловживань із боку обслуговуючого персоналу, звуження можливостей банку щодо надання клієнтам різноманітних послуг тощо.

Істотним фактором, що негативно впливає на розвиток готівкового обігу, є недосконалість законодавчої і нормативної бази, якою регулюється більшість етапів обігу готівки. В установленому порядку  мають бути розроблені нові або вдосконалені існуючі законодавчі та нормативні документи, які б створили необхідну нормативно-правову базу цілеспрямованого впровадження в практику концептуальних положень щодо створення ефективної системи управління готівковим обігом у країні.

Потребують нормативно-правового врегулювання такі питання, як:

- визначення критеріїв зношеності банкнот та порядку їх сортування в банківській системі України на придатні для подальшого обігу і зношені;

- правила визначення зношеної готівки в банківській системі України, порядок їх обробки, знищення та утилізації;

- правила виявлення фальшивих банкнот у грошовому обігу України; законодавче визначення порядку організації роботи з фальшивими грошима;

- порядок обандеролення і пакування готівки в банківських установах України на різних технологічних процесах її обробки;

- порядок обробки і формування готівки підприємствами позабанківської сфери при її здаванні до банківських установ;

- порядок відшкодування сум при виявленні у процесі контрольних перевірок недостач та неякісних грошових білетів у вкладеннях Банкнотно-монетного двору;

- порядок виконання комерційними банками депозитних операцій та операцій із приймання комунальних платежів від населення;

- порядок організації зберігання цінностей у депозитаріях установ  комерційних банків.

Вдосконалення роботи, пов`язаної з організацією готівкового обігу в Україні слід проводити за такими напрямками:

1. Прогнозування грошової емісії та потреби в готівці.

Головна мета прогнозування готівкової маси - визначення на підставі основних напрямів грошово-кредитної політики і показників соціально-економічного розвитку країни необхідного для нормального та безперебійного функціонування економіки обсягу готівки.

Мета прогнозування готівкової емісії - визначення необхідних обсягів виробництва банкнот і монет на Банкнотно-монетному дворі НБУ. Воно здійснюється в кілька етапів:

- на першому етапі визначається необхідний обсяг емісії готівки як у цілому в Україні, так і в розрізі областей;

-  на другому етапі визначається потреба у випуску готівки на заміну зношених банкнот та загальна потреба у випуску банкнот за номіналами;

- на третьому  етапі (з урахуванням наявних запасів готівки у резервних фондах) визначається кількість банкнот і монет за номіналами, яку необхідно замовити для виробництва грошей на Банкнотно-монетному дворі.

2. Виробництво грошових знаків.

Виробництво грошових знаків національної валюти - гривні здійснюється на основі повного технологічного циклу на відповідних виробничих потужностях Банкнотно-монетного двору НБУ із застосуванням прогресивних технологій і сучасного обладнання.

Для забезпечення виготовлення якісних грошових знаків, що відповідають вимогам затверджених зразків, Банкнотно-монетний двір створює технологію виготовлення грошей, яка виключає можливість потрапляння до складу готової продукції бракованих грошей.

З метою децентралізації управління готівковим обігом у країні, забезпечення оперативного і безпосереднього ефективного регулювання взаємовідносин із комерційними банками регіональні  управління Національного банку України наділяються правами самостійного розпорядження готівкою, яка зберігається в їхніх сховищах і в оборотній касі, - передача банкнот і монет зі сховища до оборотної каси та з оборотної каси до сховища, здійснення підкріплень комерційних банків готівкою з оборотної каси за їхніми заявками, приймання надлишків готівки від комерційних банків.

3 Організація готівкового обігу

У позабанківській сфері політика Національного банку України з питань готівкового обігу має спрямовуватися в першу чергу на:

- забезпечення оптимальної кількості та структури грошових знаків в обігу та своєчасне вилучення з обігу зношених, пошкоджених та підробних банкнот і монет;

- проведення гнучкої, виваженої політики щодо організації готівкових розрахунків для активізації підприємницької діяльності;

- постійно здійснювати аналіз руху готівки у значних сумах за рахунками клієнтів виключаючи можливість проведення сумнівних і некоректних операцій;

- надання права комерційним банкам самостійно встановлювати тарифи на розрахунково-касове обслуговування клієнтів без обмеження їх граничного  рівня;

- поступову передачу функцій контролю за дотриманням суб`єктами господарювання касової дисципліни органам Державної податкової адміністрації;

- скорочення готівкових розрахунків на основі розширення обсягів безготівкових платежів населення в сфері торгівлі, послуг шляхом створення національної системи масових електронних платежів, використання розрахункових чеків, векселів, акредитивів тощо та здійснення соціальних виплат населенню через установи банків;

- сприяння автоматизації та механізації касових операцій, здійснюваних суб`єктами господарювання в торгівлі та інших сферах обслуговування;

- розроблення ефективних санкцій за порушення суб`єктами господарювання правил готівкового обігу та застосування дійових економічних важелів для запобігання таких порушень.


Задача 1

Маємо наступні дані:

1. Грошова база (MB0)– 450

2. Коефіцієнт депонування (СR) – 0,4

3. Норма обов’язкових резервів (HR) – 0,2

4. Норма надлишкових резервів (ЕR)– 0,05

5. Показники після зміни:

MB1 – 500

CR1 – 0,25

HR1 – 0,3

6. Обсяг збільшення М1, який треба здійснити за рахунок зміни МВ - 300

7. Обсяг збільшення М1, який треба здійснити за рахунок зміни HR – 30

Розв’язання

Модель пропозиції грошей:

М1 = mМВ

де, МВ – грошова база, m – грошовий мультиплікатор.

МВ = С + R

де, С – готівка,  R – банківські резерви.

Знайдемо m за формулою:

 = (0,4 + 1) : (0,4 + 0,2 + 0,05) = 2,15


де,

СR – коефіцієнт депонування, HR - норма обов’язкових резервів, ЕR - норма надлишкових резервів.

В нашому прикладі:

MB0 = 450 млн. грн.

HR = 0,2

ЕR = 0,05

М1 = 450 х 2,15 = 967,5 млн. грн.

При зміні МВ на 50 млн. грн. (500 – 450 = + 50 млн. грн.)

CR1 – 0,25

HR1 – 0,3

ЕR = 0

 = (0,25 + 1) : (0,25 + 0,3 + 0) = 2,27

DМ1 = (450 + 50) х 2,27 – 967,5 = 167,5 млн. грн.

DМ1 = 50 х 2,27  = 113,5 млн. грн.

DМВ = 500 : 2,7 = 220,2 млн. грн.

Обсяг збільшення М1, який треба здійснити за рахунок зміни МВ - 300

DМ1 = 50 х 2,15  = 107,5 млн. грн.

Обсяг збільшення М1, який треба здійснити за рахунок зміни HR – 30

 = (0,4 + 1) : (0,4 + 0,3 + 0,05) = 1,87

DМ1 = 50 х 1,87  = 93,5 млн. грн.


Задача 2

Розрахувати ціну облігації, якщо:

Номінальна вартість 600

Відсотковий дохід 25 %

Кількість років  до погашення -  4

Ставка відсотка 30 %

Відповідь

де, І – річна сплата процента або купона;

М – сума погашення облігації (номінальна вартість);

К – ставка проценту;

n – кількість років до погашення.

(600х0,25) : (1 + 0,3)1 + (600х0,25) : (1 + 0,3)2 + (600х0,25) : (1 + 0,3)3 + (600х0,25) : (1 + 0,3)4+  600 : (1 + 0,3)4 = 150:1.30 + 150:1.69 + 150: 2.20 + 150: 2.86 + 600: 2,86 = 535 грн.

Цена облігації – 535 грн.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.  Закон України “Про банки і банківську діяльність”.

2.  Гальчинський А. Теорія грошей, - Київ: “Основи”, 2006р.

3.  Голуб А., Семенюк Л., Смовженко Т. Гроші. Кредит. Банки. Львів. "Центр Європи" 1997. с. 24-26.

4.  Деньги. Кредит. Банки. под ред. О.И. Лаврушина, М. Финансы и статистика. 20068. с.15-36.

5.  Ковальчук В. Основи економічної теорії. - Тернопіль, 2007 р.

6.  Лагутін В.Д. Гроші та грошовий обіг: навчальний посібник.  - Київ: Товариство “Знання”, 2007 р.

7.  Лютий І.О. Грошово – кредитна політика в умовах перехідної економіки. - Київ: “Атіка”, 2000 р.

8.  Науменкова С.В. Проблемы сбалансированности денежного рынка Украины. К., "Наукова думка". 1997. с. 12.

9.  Общая теория денег и кредита под ред. Е.Ф.Жукова, М.,"Юнити". 2005. с. 99-102.

10.  Поляков В.П., Московкина Л.А. Основы денежного обращения и кредита М., Инфра-М. 2007. с. 6-20.

11.  Потійко Ю.А Розподіл банківських активів в Україні. // Фінанси України 2002 р. № 6, с. 87.

12.  Савлук М.І., Мороз А.М. Гроші та кредит К.,"Либідь" 2006. с.46-71