Дипломная работа: Активні операції та управління ними в ЗАТ КБ "ПриватБанк"

ДИПЛОМНА РОБОТА

на тему

Активні операції та управління ними в ЗАТ КБ „ПриватБанк”

Спеціальність “Фінанси”

Житомир - 2009

Зміст

Вступ

Розділ 1 Теоретичні аспекти управлiння активними операцiями в ЗАТ КБ „ПриватБанк”

1.1  Поняття активних операцій банку та основні аспекти їх проведення

1.2  Класифікація та характеристика кредитів, що надаються банківськими установами

1.3  Нормативно-правове регулювання проведення активних операцiй

Розділ 2 Оцiнка управлiння активними операціями в ЗАТ КБ “ПриватБанк”

2.1  Фінансовий стан та результати діяльності ЗАТ КБ “ПриватБанк”

2.2  Аналiз активiв ЗАТ КБ „ПриватБанк”

2.3  Надання кредитів юридичним та фізичним особам

2.4  Операції в іноземній валюті та операцii з цінними паперами

Розділ 3 Вдосконалення управлiння активами ЗАТ КБ „ПриватБанк”

3.1  Формування резервів для покриття можливих втрат від активних операцій

3.2  Шляхи вдосконалення кредитного портфеля як основу активних операцій в ЗАТ КБ „Приватбанк”

3.3  Методи управління активами банку на прикладі ЗАТ КБ „ПриватБанк”

Висновки та пропозиції

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Комерційні банки виступають специфічними установами, що мобілізують вільні кошти, спрямовуючи їх у ті сфери народного господарства, які їх потребують. Здійснення активних банківських операцій у цій справі має суттєве значення для фінансового забезпечення нормального економічного розвитку. Збалансоване зростання обсягу активів і поліпшення їхньої якості є необхідною умовою досягнення і підтримання стабільного функціонування й розвитку комерційних банків, їхнього позитивного впливу на розвиток економіки України.

Збільшення банківських активів великою мірою визначається кредитним портфелем, що позитивно впливає на економіку країни та діяльність суб'єктів господарювання зокрема. Нині фінансування економічних структур набуває ще більшого значення, оскільки головним чинником фінансового забезпечення інвестиційного процесу в Україні найближчим часом мають стати внутрішні ресурси, насамперед банківське кредитування.

Активними операціями називають кредитні та інші вкладення банківських ресурсів, що визначено чинним законодавством України з метою їх найефективнішого використання. При вмілому, доцільному розміщенні ресурсів комерційні банки отримують прибутки (як плату за надані ними кредити), а клієнти отримують у користування необхідні їм кошти. Кредитування – одна із найважливіших функцій банків як спеціалізованих кредитних установ. Банківський кредит сприяє вільному переливу капіталу в економіці, забезпечуючи розвиток найефективніших сфер господарювання й економіки в цілому.

Крім кредитних операцій до активних операцій комерційних банків можна віднести операції з розміщення мобілізованих комерційним банком ресурсів у депозити, інвестиції, основні засоби й товарно-матеріальні цінності. Значення інших активних операцій для економіки України не менш значне ніж кредитні операції.

Становлення ринкових відносин вимагає створення принципово нових напрямків розвитку банківської справи, суттєвої перебудови операцій та структури активів і пасивів банків, зокрема активних операцій. У зв’язку з цим тема дипломної роботи є досить актуальною.

Метою дипломної роботи є розробка методів управління проведенням активних операцiй в ЗАТ КБ „ПриватБанк”.

Предметом дипломного дослiдження є питання управлiння активними операцiями в ЗАТ КБ “ПриватБанк”.

Об’єктом даного дослідження є ЗАТ КБ “ПриватБанк”.

Поставлена мета обумовлює необхідність вирішення наступних завдань:

·  дати загальну характеристику активних операцій банку та умов дослідження;

·  розкрити основні умови проведення активних операцій комерційного банку;

·  провести аналіз активних операцій в ЗАТ КБ “ПриватБанк”;

·  розкрити сутність методів управління активними операціями комерційного банку тощо.

Методичну та теоретичну основу дипломної роботи складають існуючи розробки українських та зарубіжних науковців, законодавчі та нормативні акти Верховної Ради України, що регулюють здійснення активних операцій комерційними банками, спеціальна та науково література з банківської справи, а також статті періодичних економічних журналів. Інформаційну основу складають звітні та поточні матеріали комерційного банку, дані періодичного друку, інші джерела інформації.

Розділ 1 Теоретичнi аспекти управлiння активними операціями в ЗАТ КБ „ПриватБанк”

Усі комерційні банки незалежно від форми власності, величини капіталу та спеціалізації виконують операції із залучення тимчасово вільних грошових коштів у депозити (депозитні операції); операції, пов'язані із розрахунково-касовим обслуговуванням клієнтури (розрахункові та касові операції) й операції з кредитного обслуговування клієнтів (кредитні операції). Звичайно, коло операцій, що їх виконують банки, значно ширше, але саме ці операції є обов'язковими і належать до суто банківських операцій. Згідно зі ст. 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність” здійснювати їх у сукупності мають право тільки юридичні особи, які мають банківську ліцензію. Саме тому їх називають базовими операціями комерційних банків.

Банківські операції відображаються окремими статтями в балансі комерційного банку. Залежно від того, в якій частині балансу вони обліковуються, їх поділяють на пасивні й активні.

Пасивні операції – це операції з мобілізації ресурсів комерційного банку. За видом банківських ресурсів розрізняють пасивні операції з формування власних, залучених (депозитних) та позичених (не депозитних) ресурсів.[17,с.80]

Закон України “Про банки та банківську діяльність” дає наступне визначення активним операціям, а саме: “Активними операціями” називають кредитні та інші вкладення банківських ресурсів, що визначено чинним законодавством України з метою їх найефективнішого використання”.

Але найбільш повне визначення на наш погляд представлено у підручниках (посібниках) з банківської справи А.М. Мороза.

Активні операції – це операції з розміщення мобілізованих комерційним банком ресурсів у депозити, кредити, інвестиції, основні засоби й товарно-матеріальні цінності з метою одержання доходу та забезпечення своєї ліквідності .[33,с.330]

Розміщуючи кошти в активи банки постійно слідкують за тим щоб частка коштів залишилась у вигляді обов’язкових та вільних резервів, щоб тривалість вкладень в активи відповідала тривалості залучення коштів в пасиви. Крім того кредитні операції банків (в активи) призводить до появи додаткових коштів в пасивах. Все це вимагає від банків управління активними і пасивними операціями в їх взаємозв’язку як єдиним комплексом банківської діяльності. [31,c.99]

Отже, до активних операцій банків належать:

·  операції з вкладення банківських ресурсів у грошові кошти в готівковій і безготівковій формах з метою підтримання ліквідності банку;

·  розрахункові операції, пов'язані з платежами клієнтів;

·  касові операції з приймання і видавання готівки;

·  кредитні операції, пов'язані з наданням кредитів різних форм і видів юридичним, фізичним особам, банкам;

·  інвестиційні операції з вкладення банківських ресурсів у цінні папери (акції, державні та корпоративні облігації) на тривалий строк;

·  фондові операції з купівлі-продажу цінних паперів;

·  валютні операції з купівлі-продажу іноземної валюти на внутрішньому та міжнародному валютних ринках;

·  депозитні операції з розміщення тимчасово вільних ресурсів банку в депозити в НБУ та в інших комерційних банках;

·  операції з купівлі-продажу банківських металів на внутрішньому міжнародному валютних ринках;

·  операції з придбання основних засобів, матеріальних та нематеріальних активів.

Загальну характеристику активних і пасивних операцій комерційних банків наведено в таблиці 1.1.

Таблиця 1.1

Активні й пасивні операції комерційного банку

Із даних таблиці 1.1. видно, досить широке коло активних операцій комерційних банків, що здійснюються за допомогою активів банку.

Активні операції комерційні банки здійснюють у межах наявних ресурсів, тобто у межах залишку грошових коштів на кореспондентському рахунку в НБУ (при проведенні операцій у безготівковому порядку) та в касі (при проведенні операцій з готівкою).

Кредитні операції здійснюються у формі надання позичок під зобов’язання позичальників повернути кошти та сплатити проценти у встановлені строки. Це ключовий вид активних операцій банків, вони забезпечують переважну частину доходів у багатьох банків.[20,c.32]

Позички банків – важливе джерело грошових коштів для бізнесового і споживчого секторів економіки.

Разом з тим кредитні операції несуть в собі найбільшу загрозу для банків – ризик неповернення позичок. Тому банки при наданні кредитів повинні вживати заходів щодо запобігання кредитних ризиків : ретельно перевіряти здатність позичальника повернути позичку (його кредитоспроможність), вимагати забезпечення позички чи гарантії Ії повернення третьою особою (банком, страховою компанією), створювати резервні фонди тощо.

За користування наданими в позичку коштами банки стягують з позичальників плату у вигляді процентів, який є важливим джерелом доходів банків.

Хоч банківськи кредити – важливий доходний актив, висока їх ризикованість примушує банки не вкладати всі свої кошти в позички, а знаходити їм більш надійне застосування. Таким високо доходним та менш ризиковим об’єктом банківських вкладень є цінні папери.[35,c.105]

Як свідчить світова банківська практика, вкладення коштів у цінні папери мають істотні переваги перед іншими активними операціями, вони зокрема дають банкам можливість:

·  забеспечити підвищення доходності, оскільки деякі види цінних паперів мають значно вищий рівень доходу ніж позички;

·  забеспечити підвищення ліквідності, оскільки деякі цінні папери мають високу ліквідність і в банківському портфелі цінних паперів виконують роль вторинного резерву;

·  забеспечити диверсифікацію ризиків, оскільки банки можуть тримати в своїх портфелях багато видів цінних паперів різних емітентів;

·  вивести частину своїх доходів з під оподаткування, оскільки для доходів від деяких цінних пеперів в окремих країнах встановлене пільгове оподаткування.[26,c.216]

Крім операцій, традиційних, базових для комерційних банків України операцій, вони виконують нові, нетрадиційні для них операції та послуги, таки як : лізинг, факторинг, операції з дорогоцінними металами, гарантійні, посередницькі, консультаційні та інформаційні послуги.

Гарантійні послуги надаються у вигляді обіцянки банку своєму клієнту здійснити в майбутньому будь – які дії на його прохання. Такі обіцянки можуть бути спрямовані на виконання клієнтом своїх зобов’язань по торгових угодах (виставити акредитив, акцептувати вексель тощо) і по фінансових угодах (дати гарантію по банківський позичці, тощо).

При здійсненні посередницьких послуг, як посередники банки можуть виступати в багатьох видах операцій на грошовому ринку : в операціях з цінними паперами, у валютних операціях, в кредитних операціях, в розрахункових операціях тощо. На вторинному ринку банки можуть виступати як звичайні брокери по купівлі – продажу цінних паперів. Звичайні брокерські послуги банки широко надають суб’єктам валютного ринку, купуючи та продаючи валюту за їх дорученням. Посередницькі послуги в кредитних операціях банки можуть надавати у випадках, коли самостійно не можуть надати клієнту позичку і змушені залучати до задоволення його прохання інші банки.

Надаючи трастові (довірчі) послуги банки, як довірені особи своїх клієнтів можуть надавати широке коло послуг – по управлінню майном, по зберіганню цінностей, з продажу й купівлі майна, цінних паперів тощо; по стягненню доходів від цінних паперів та інших цінностей і майна.

Розглянемо та проаналізуємо основні форми кредиту, адже форма кредиту синтезує зміст та організацію кредитних відносин.

Різні автори по-різному підходять до визначення різних форм кредиту. Найбільш узагальненою методикою поділу є виділення двох основних форм: товарна та грошова.

Товарна форма кредиту передбачає, що вартість, яка передається у кредит виступає у своїй натуральній (товарній) формі.

Грошова форма кредиту означає, що вартість, що надається в кредит виступає у вигляді грошей.

Грошова форма кредиту є більш провідною, порівняно з товарною. Проте за умов функціонування ринкової економіки обидві форми відіграють дуже важливого значення в процесі відтворення.

Існують спроби виділяти форми кредиту за наступними функціональними ознаками: характер кредитних відносин, склад учасників кредитної операції, об'єкт і сфера кредитування та ін. Таким чином, існують наступні форми кредиту: комерційний, банківський, споживчий, державний і міжнародний кредит .

Комерційний кредит – це товарна форма кредиту, що надається продавцями покупцям у вигляді відстрочування платежу за продані товари, надані послуги.[21,c.96]

Об`єктом комерційного кредиту є капітал у його товарній формі. Суб`єктами виступають агенти товарної угоди: продавець як кредитор, а покупець як позичальник. Призначення застосування комерційного кредиту – прискорення реалізації товарів та послуг, а також одержання додаткового прибутку у вигляді позичкового процента. Основним інструментом застосування даної форми кредиту виступає комерційний вексель. Взаємовідносини, що виникають між суб`єктами комерційного кредиту в процесі використання даного інструменту платежу, регулюються так званим вексельним правом.

Комерційний кредит має короткостроковий характер, оскільки він виступає як атрибут товарообміну.

Споживчий кредит – це кредит, який надається фізичним особам на придбання споживчих товарів та послуг і який погашається поступово. Споживчий кредит характеризує відносини, що виникають з приводу фінансування потреб кінцевого споживання. Суб`єктами споживчого кредитування у якості позичальників виступає населення, у якості кредитора – банки, кредитні спілки, підприємства виробники, торгівельні посередники. Споживчий кредит за формою надання поділяється на прямий (надається безпосередньо банківськими установами) та непрямий (надається через посередників, т.б. торгівельні організації, тощо).

Споживчі кредити надаються, як правило, на строк до десяти років, але конкретні параметри кредиту залежать від багатьох факторів: об`єкту кредитування, доходів позичальника, вартості товару тощо.

Державний кредит – це форма кредиту за якої одним з суб'єктів кредитних відносин виступає держава. Як правило, у сфері даної форми кредиту держава виступає позичальником.

Основним призначенням державного кредиту є мобілізація грошових коштів на фінансування державних витрат. Для кредиторів державний кредит виступає зручною формою інвестицій з мінімальним ризиком.

Конкретні параметри державного кредиту встановлюються в залежності від обсягу необхідних ресурсів, кон'юнктури ринку, конкретних програм його використання тощо.

Міжнародний кредит – це кредитні відносини, суб'єктами яких виступають різні країни. Кошти для надання міжнародного кредиту мобілізуються на міжнародному та національному ринку. Конкретними організаціями, що вступають у кредитні відносини, можуть бути уряди різних країн, банки, фірми, міжнародні валютно-кредитні організації тощо.

Для міжнародного кредиту характерні великі за обсягом кредитні угоди. Інші параметри кредитної угоди залежать від конкретних об'єктів кредитування, кон'юнктури ринку, можливостей у доступі до ресурсів тощо.

Банківський кредит – форма кредитних відносин, за якої одним з суб'єктів кредитних відносин виступає спеціалізована фінансово-кредитна установа – банк; кредит надається у грошовій формі на певний строк, з умовою сплати визначенного відсотку, забезпеченості та цільового використання.[21,c.101]

Банківський кредит виступає однією з провідних форм кредитування як суб'єктів господарювання, так і населення.

Кредити, які надаються банками, поділяються:

1. За строками користування

а) короткострокові - до 1 року,

б) середньострокові - до 3 років,

в) довгострокові - понад 3 років

Строк кредиту, а також відсотки за його користування (якщо інше не передбачено умовами кредитного договору) розраховуються з моменту отримання (зарахування на рахунок позичальника або сплати платіжних документів з позичкового рахунку позичальника) до повного погашення кредиту та відсотків за його користування.

2. За забезпеченням:

а) забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінними паперами);

б) гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи);

в) з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво страхової організації);

г) незабезпечені (бланкові).

3. За ступенем ризику:

а) стандартні кредити;

б) кредити з підвищеним ризиком;

4. За методами надання:

а) у разовому порядку;

б) відповідно до відкритої кредитної лінії;

в) гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надання,

за потребою, із стягненням комісії за зобов'язання).

5. За строками погашення:

а) водночас;

б) у розстрочку;

в) достроково (за вимогою кредитора, або за заявою позичальника);

г) з регресією платежів;

д) після закінчення обумовленого періоду (місяця, кварталу).

Таблиця 1.2

Класифікація кредитів

Характеристика основних видів кредитів

Відповідно до цільового спрямування виділяють:

§  Кредит, спрямований на задоволення виробничих потреб (придбання основних засобів, обігових коштів, фінансування інвестиційних проектів, тощо);

§  Кредит, спрямований на задоволення споживчих потреб (направляється у невиробничі сфери діяльності, здебільшого на задоволення поточних потреб населення).

Відповідно до строків надання виділяють:

§  Строкові кредити;

§  безстрокові (до запитання) кредити;

§  прострочені кредити;

§  пролонговані кредити.

До строкових позичок відносяться кредити, які надаються банками на термін, зафіксований в кредитному договорі.

Термін повернення, а також відсотки за користування кредитом передбачаються умовами кредитного договору. Загальним правилом є те, що термін користування кредитом розраховується з моменту його отримання (зарахування на рахунок позичальника або оплати платіжних документів з позичкового рахунку позичальника) до повного погашення кредиту та відсотків за користування кредитом. День видачі кредиту та день його погашення вважається одним днем.

Простроченими вважаються позички, за якими пройшов строк повернення, що передбачено кредитним договором. Такі кредити вважаються проблемними і потребують додаткової роботи по їх поверненню, або компенсації.

Пролонгація – це перенесення дати виплати боргу (іноді і відсотків за ним) на певний період. Найчастіше банки вдаються до пролонгації у випадках, коли позичальник невзмозі виконати свої зобов'язання через дію обставин, близьких до форс-мажору. В таких випадках, погашення позички оформлюється додатковим договором до основного кредитного договору та супроводжується, як правило, встановленням більш високої процентної ставки.[28,c.144]

Відповідно до видів забезпечення виділяють:

Забезпечені заставою - в забезпечення виконання зобов’язань позичальник або третя особа, згідно з договором застави визначеної форми, надає в заставу банку майно, майнові права, цінні папери та інше, що може бути предметом застави у відповідності з законодавством України.

Гарантовані - виражаються в юридичному оформленні зобов’язань з боку гаранта (поручителя) відшкодувати фактично нанесені збитки банку при порушенні безпосередньо позичальником умов кредитної угоди

Бланкові - кредит без забезпечення, який надається банком в межах наявних власних коштів з можливим застосуванням підвищеної відсоткової ставки надійним позичальникам. Бланковий кредит може надаватись при короткостроковому кредитуванні першокласним позичальникам.

1.3 Нормативно – правове регулювання проведення активних операцiй

Проблемі управління активними операціями, їх оптимізації, підвищенню доходності комерційного банку приділяється значна увага у дослідженнях не тільки вітчизняних та зарубіжних економістів, але й в законодавчих та нормативних актах Верховної Ради України, Національного банку.

Важливість активних операцій полягає в тому що при вмілому доцільному розміщенні ресурсів комерційні банки отримують прибуток ( як плату за надані ними кредити ), а клієнти отримують у користування необхідні їм кошти.

Банки із сукупності вкладів, депозитів, позик та інших не депозитних коштів, що постійно змінюються, повинні постійно підтримувати ресурсну базу на стабільному рівні. Одним з головних завдань при цьому, на думку деяких економістів, є мінімізація затрат на створення ресурсної бази банків, що в свою чергу забезпечує зниження ставок в активних операціях [22,116].

Ефективність діяльності банку залежить від уміння керівництва успішно управляти активами і пассивами.

Так відомо, що до 1960-х р. керівництво кредитними установами здійснювалось переважно шляхом управління активними операціями. Відтак у банках джерела формування ресурсів -зобов’язання і капітал – сприймались як такі, що не залежать від їх діяльності, а визначаються перед усім можливостями та проблемами клієнтів та акціонерів. Оскільки вважалося, що банк не в змозі вплинути на обсяги, вартість і структуру залучених коштів, управлінські рішення здебільшого зводились до того кому насамперед надавати наявні кредитні ресурси і якими мають бути умови позики. Зрозуміло подібний підхід не міг забезпечити максимального прибутку, оскільки з одного боку, банк відмовлявся від управління залученими коштами, і отже від впливу на їх вартість, а з іншого – значна частка банківських активів має знаходитись у високоліквідній формі для підтримання достатнього рівня ліквідності, що врешті призводить до зниження доходів. Однак деякі вітчизняні банки використовують насамперед такий управлінський підхід, оскільки він є доволі простим, зрозумілим і звичним [38,39].

Як відомо стратегічне управління активними операціями передбачає вироблення концепції діяльності й у сфері кредитної діяльності.

На думку фахівців банки, котрі культивують стратегічний підхід до управління, виробляють власну внутрібанківську культуру кредитування і на ії основі вибудовують методологію й процедуру роботи. Цю культуру, чи краще сказати, філософію кредитної діяльності, називають кредитною політикою банку. Інші ж фахівці, під кредитною політикою розуміють концептуальний документ, що визначає структуру управління, а також порядок і правила здійснювання кредитної діяльності банку [ 43,119 ].

На думку економістів, провідною метою кредитування потрібно вважати забезпечення достатнього рівня прибутковості банку від операцій із надання кредитів. У результаті кредитної діяльності утворюється основна частка чистого прибутку, з якого формуються фонди банку.

Тому деякі вчені вважають що, для того щоб збільшити суму прибутку, банкам необхідно збільшити обсяги кредитування суб’єктів підприємництва. Але кредитний ризик, який є по суті вирішальним банківським ризиком, стримує зростання портфеля кредитів банків, і зумовлює їх обмежену кредитну політику. Останнім часом при проведенні активних операцій комерційні банки відчувають труднощі щодо збільшення обсягу кредитного портфеля: бракує потенційно платоспроможних позичальників. Великі підприємства, фінансовий стан яких задовільний, уже налагодили сталі зв’язки з конкретними банками, тому на банківському ринку існує певна конкуренція за кредитування таких позичальників. Таким чином вчені виділяють таку актуальну проблему банку, як оцінка кредитоспроможності клієнта. У даний момент існує досить багато варіантів розв’язання даного питання. Проте проблема, насамперед фахівців, полягає не у підході до оцінки здатності клієнта повертати кредит, а у тому факті, що незалежно від застосовуваної методики у більшості випадків клієнти визнаються неплатоспроможними і дістають відмову у кредиті [26,35]. Так чи інакше, потенційного позичальника розглядають з точки зору наявності його власних коштів, яких виявляється недостатньо внаслідок різноманітних причин. У результаті банк не надає кредит підприємствам з причин нестачі у них власних коштів.

Таким чином, на думку фахівців, щоб стимулювати кредитування комерційними банками суб’єктів господарювання, необхідно, з одного боку, мотивувати роботу підприємств, організацій, зменшивши податкові платежі і опрацювавши механізм неухильної відповідальності за позиками, і з іншого, знизити ставку резервування НБУ. Якщо друга частина пропозиції перебуває у сфері регулювання банківської системи, то цього не скажеш про першу [26,37].

Інші економісти вважають що, кредитні операції банку перебувають у тісному зв’язку з його маркетинговою політикою. Зокрема, клієнт, який користується кредитом банку, часто проводить через цей банк свої основні платежі та конвертаційні операції, здійснює обов’язковий продаж валюти, тощо. Таким чином, де які економісти, поряд з основними етапами кредитування виділяють допоміжний етап – крос – селінг. На етапі крос - селінгу менеджери прогнозують, які додаткові продукти можуть зацікавити позичальника, розробляють їх і пропонують позичальнику, переважно в пакеті з набором фінансових послуг. Оскільки кредитні операції здійснюють практично всі банки, в сучасних умовах саме крос - селінг дає змогу банкові виділитися з низки подібних установ і перемогти у боротьбі за клієнта. Такий підхід дає змогу також підвищити рентабельність кредитної операції банку і пропонувати конкурентоспроможніші процентні ставки найперспективнішим клієнтам [42,123].

Ставлення фахівців щодо збільшення активів та обсягу кредитного портфеля неоднозначне. Тому що банківська діяльність у сфері здійснення активних операцій має як позитивні так і негативні моменти.

Деякі дослідники вважають що позитивними тенденціями є збільшення банківських активів переважно за рахунок зростання кредитного портфеля, що сприяє економічному розвитку країни. Поступово зростають обсяги довгострокового кредитування, що свідчить про переорієнтацію банківських установ щодо здійснення короткотермінових і спекулятивних операцій для кредитування реального сектору економіки. Зросте кількість операцій у національній валюті, що підтверджує зміцнення її позиції.

Але фахівці виділяють чимало негативних тенденцій, які впливають на здійснення активних операцій комерційними банками. На їх думку негативну роль у діяльності банків відіграє високий рівень проблемних кредитів, незадоволений економічний стан позичальників, подеколи відсутність необхідної інформаційної бази про своїх клієнтів, нерозвиненість фондового ринку, тощо [31,100].

Ефективність організації кредитного процесу в найближчій перспективі буде одним із головних чинників, які визначатимуть конкурентноспроможність українських банків, що особливо відчутно напередодні переходу до кредитування вітчизняними банками інвестиційних проектів. Саме тому чіткість кредитної політики й кредитних процедур, задокументованих у корпоративних нормативних актах, сприятиме зниженню ризиків кредитної діяльності, підвищенню прибутковості банківської діяльності.

Ще одним різновидом активних операцій є операції комерційного банку з цінними паперами. Зараз практично всі банки мають ліцензії на роботу з цінними паперами. Але поки що банки зосередили увагу на власний емісії, тоді як із цінними паперами інших емітентів не працюють. Комерційні банки сьогодні й далі випускають цінні папери власного боргу. Загалом банківська система України не підготовлена для роботи на ринку цінних паперів, як Франція чи Німеччина. Тому комерційний банк – обов’язковий, із широкими фахівцями учасник централізованого ринку цінних паперів. Саме універсалізм функцій базової фінансово – кредитної установи – комерційного банку дав змогу західним країнам централізувати усі види послуг навколо єдиних інститутів, що забезпечують ринкову взаємодію. Банки кредитують операції на фондовому ринку, дають кредити і застави під цінні папери, тощо.

На думку зарубіжних фахівців, тільки установи, що володіють великим власним капіталом, якими є більшість банків, здатні гарантувати цілісність фондових цінностей, що враховуються ними. Мова не тільки про юридичні гарантії, хоч і вони в нормативних документах чітко не виписані. Суть у фінансовій спроможності заснувати головний облік прав щодо цінних паперів, компенсувати можливі збитки внаслідок утрати цих паперів, наприклад, у результаті протизаконних дій третіх осіб. Якщо враховувати той факт, що не тільки капітали комерційних банків порівняно з обсягами угод, які робляться з акціями найбільших емітентів, то стає очевидним – саме банкам повинна належати головна роль в обслуговуванні обігу бездокументарних цінних паперів [44,124].

Крім того, слід усвідомлювати, що створення сучасної інфраструктури, котра ефективно обслуговує операції з цінними паперами, на думку ряда вчених, неможливе без значних капітальних вкладень як в апаратні засоби, так і в програмне забезпечення. Комерційні банки помітно впливають на розвиток ринку цінних паперів, а їх широкі можливості на цьому ринку та конкурентноздатність забезпечуються низкою чинників, насамперед універсальним характером та розвинутою інфраструктурою. Таким чином, насамперед за допомогою цінних паперів банки пом’якшують суперечності між потребою підтримувати високий рівень ліквідності та необхідністю забезпечувати приріст залучених коштів, які вирішуються створенням резервів ліквідності за рахунок без ризикових, ліквідних та достатньо прибуткових цінних паперів.

Серед інших активних операцій комерційним банкам доцільно використовувати й нетрадиційні операції та послуги, що дасть змогу розширити клієнтуру, збільшити обсяги прибутку та диверсифікувати ризики. Нетрадиційні банківські послуги широко використовуються у розвинутих країнах світу. В Україні такі послуги надають лише деякі комерційні банки і в дуже незначних обсягах. Створення і розвиток ринку нетрадиційних банківських послуг та операцій – це тривалий процес, який лише розпочався в Україні. Це перший крок , оскільки їхнє використання має чимало переваг як для клієнтів, так і для банківських установ.

На думку деяких вчених, найперспективнішими для розвитку у майбутньому є саме факторингові, лізингові й трастові послуги. В сучасних умовах значення факторингу постійно зростає, оскільки він дає підприємству можливість отримати майже стовідсоткову гарантію отримання платежів. Але останніми роками факторингові операції відігравали незначну роль у діяльності українських банків. Факторинг здійснюється лише в національній валюті, тобто тільки в межах країни [ 31,133; 22,37].

Однією з причин нерозвинутості факторингу є недостатня поінформованість про його можливості. Застосування факторингу дає змогу перетворити дебіторську заборгованість у наявні кошти, які можуть бути одразу ж використані на виробничі цілі, що позитивно вплине на розвиток економіки. Здійснення факторингу для комерційних банків дає можливість розширити сферу їх діяльності, залучити нових клієнтів, збільшити і диверсифікувати джерела доходів. До того ж поліпшуються умови кредитування клієнтів за рахунок збільшення обороту і поліпшення фінансової звітності клієнта. Основним недоліком факторингу для комерційних банків на думку економістів, є висока ризикованість цієї операції в умовах нестабільності економік, кризи неплатежів через недостатню і недосконалу законодавчу базу в цій сфері. Усі ці фактори змушують банки підвищувати плату за здійснення факторингових операцій [31,134].

Ще одним перспективним напрямком, на погляд вчених, є розвиток трастових послуг комерційних банків. Трастові послуги також охоплюють операції з цінними паперами, валютні операції, укладання договорів, сплату рахунків та податків, збереження активів, отримання доходів, тимчасове управління підприємством у разі його ліквідації чи реорганізації, тощо. В Україні на відміну від розвинутих країн світу, трастові послуги лише починають розвиватись, але деякі з них уже досить популярні й широко використовуються. Важливим моментом є те, що трастові послуги дають змогу комерційним банкам залучати додаткові кошти, які можуть бути використані ними і давати прибуток. Надання трастових послуг потребує певних знань і кваліфікації персоналу банку, але ці послуги на думку фахівців характеризуються порівняно невеликими витратами й ризикованістю. Надання трастових послуг має певні переваги в сфері залучення нових клієнтів, підвищення прибутковості й конкурентноспроможності, а крім того, всі можливості для подальшого розвитку в Україні [31,136].

Ще одним перспективним напрямом у наданні нетрадиційних банківських операцій та послуг, на думку фахівців, є розвиток лізингу, оскільки більшість підприємств стикається з проблемою оновлення основних фондів.

Економісти виділяють два специфічних напрями використання лізингу банками. По – перше, це застосування лізингу для реструктуризації проблемних кредитів і прискорення реалізації заставленого майна. Цей напрям вважається дуже актуальним для українських банків. По – друге, лізинг застосовують для фінансування власних потреб у новому банківському обладнанні. Маючи дефіцит власних коштів, банки знайшли у застосуванні лізингової схеми ефективний спосіб прискорення свого технічного розвитку.

Здійснення лізингових операцій регулюється Законом України “Про лізинг ”від 16.12.1997 року, в якому чимало недоліків та неточностей. Так, законом не визначено реального механізму вилучення банком устаткування, наданого в лізинг, у разі несплати лізингових платежів. А отже, знову не захищено прав кредитора. Також негативно впливає нестача кваліфікованих кадрів, оскільки спеціалісти в галузі лізингу мають володіти знаннями в сфері кредитування, визначення попиту й пропозиції нового і застарілого устаткування, технології виробництва й технічного обслуговування, бухгалтерського обліку, у сфері законодавчій, страхування майна тощо . Негативно впливає і недосконале податкове законодавство України. Ефективне оподаткування лізингових операцій , застосування прискореної амортизації устаткування, яке передається згідно з лізинговою угодою, та деякі інші фактори сприятимуть підвищенню інвестиційної активності й розвитку лізингу [ 31,138].

Отже, надання нетрадиційних банківських операцій має чимало переваг для всіх сторін угоди і заслуговує на розвиток у майбутньому.

Але насьогодні однією з головних проблем банківської системи України є низька якість активів. Спеціалізована методика оцінки якості активів розробляється кожною країною окремо, виходячи із стану ії банківської системи та економічних умов діяльності банків. В Україні така методика визначається Положенням НБУ “Про порядок формування та використання резерву на можливі втрати за позиками комерційних банків”від 31.01.1996 року, згідно з яким комерційний банк в обов’язковому порядку формує резерв по кожному виданному кредиту залежно від його якості на момент резервування

На думку деяких економістів, збалансоване зростання обсягу активів і поліпшення їхньої якості є необхідною умовою досягнення і підтримання стабілізації функціонування й розвитку некомерційних банків, їхнього позитивного впливу на розвиток економіки країни [31,102].

З метою підтримання на належному рівні якості активів вчені виділяють наступні негативні явища, яких банкам слід уникати:

·  нераціональна організаційна структура підрозділів, що займаються проведенням активних операцій;

·  внутрішнє положення, та процедури визначення якості активів не відображає усіх особливостей, притаманних процесу кредитування чи господарській діяльності банку – не передбачають проведення оцінки позичальників за галузевими та географічними ознаками діяльності;

·  аналіз кредитного портфеля не провадиться або є неефективним, не відповідає наявним проблемам банку, особливостям його кредитної діяльності;

·  рівень концентрації кредитів, спрямованих в одну галузь, яка до того ж може перебувати в стані занепаду – зависокий.[45,45].

Таким чином, зважаючи на недостатній рівень формування резервів за активними операціями вітчизняними банками, як вважають економісти, надалі слід, з одного боку правильно класифікувати активи за рівнем їх ризику й у повному обсязі формувати резерви за активними операціями, з іншого – вжити заходів щодо поліпшення якості активів, недопущення ризикової кредитної діяльності. Це дасть змогу зменшити відрахування в резерви і збільшити прибуток [29, 7].

Також питанню організації та здійсненню активних операцій у комерційних банках України має достатній рівень регулювання нормативними та законодавчими документами.

Розглянемо основні законодавчі та нормативні документи щодо регулювання активних операцій комерційних банків.

У Законі України “ Про банки та банківську діяльність “ розкриваються поняття банківської системи та банківських операцій; організація роботи НБУ (функції, обов’язки, операції, відповідальність та інше ); інформація про регулювання діяльності комерційних банків ( створення, ліцензування, функції, операції правила роботи, кредитні ресурси ).

У Законі України “ Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті “ наведено основний порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті.

Закон України “ Про цінні папери та фондову біржу “ розкриває поняття цінних паперів, поняття емітента цінних паперів, види цінних паперів, діяльність по випуску та обігу цінних паперів.

Закон України “ Про заставу “ регулює такі положення : поняття застави; застосування застави; предмет застави; застава майна; страхування предмету застави; іпотека; застава товарів ,майнових прав, цінних паперів; гарантії прав сторін при заставі.

Декрет КМУ “ Про систему валютного контролю “ розкриває загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших кредитно – фінансових установ України в регулюванні валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.

Характеристику рахунків у національній та іноземній валюті, а також порядок їх відкриття розкриває інструкція “ Про відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті “.

Положення “ Про порядок реєстрації одержання резидентами кредитів “ визначає загальні положення кредитування в іноземній валюті іноземних кредиторів, порядок реєстрації одержання резидентами кредитів в іноземній валюті іноземних кредиторів, відповідальність.

Положення з бухгалтерського обліку операцій в іноземній валюті розкриває порядок відображення в бухгалтерському обліку та звітності операцій з майном та зобов’язаннями, вартість яких визначена в іноземній валюті.

Загальні положення кредитування розкриваються в Положенні “ Про кредитування “, серед яких можна виділити наступні : кредитні установи, перелік документів для отримання кредиту, заборона використання кредиту не за цільовим призначенням, відповідальність сторін та інше.

В Положенні НБУ “ Про порядок формування і використання коштів резерву на можливі втрати по кредитах комерційних банків “ визначається загальний порядок формування й використання коштів резерву на можливі втрати по кредитах комерційних банків.

2.1 Фінансовий стан та результати діяльності ЗАТ КБ “ПриватБанк”

Комерційний банк “ПриватБанк” був заснований у 1992 році. На сьогоднішній день “ПриватБанк” є одним з найбільш динамічно розвиваючихся банків України і займає лідируючи позиції банківського рейтингу країни. Станом на 1 вересня 2007 року розмір чистих активів ПриватБанку складає 10 547 млн. грн. Статутний фонд банку складає 700 млн. грн., власний капітал – 1 034млн. грн.. Кредитний портфель банку складає 7 983 млн. грн., в тому числі кредити фізичним особам-2,1 млрд. грн.. Банківській прибуток на 1 вересня 2007 року складає 9,8 млн. грн.. В кінці 2003 року в рамках рейтингу Best Bank Award журналу Global Finance КБ ПриватБанк був признаний “Найкращім банком 2003 року в Україні”. Національна сітка банківського обслуговування ПриватБанку включає в себе 2 128 філіалів і відділень по всій Україні, що дозволяє будь якому клієнту отримати самий високий рівень обслуговування практично в любий точці країни.

Організаційна структура банку являє собою впорядковану по рівням сукупність підрозділів і посад, а також стійких зв’язків між ними , які забезпечують цілісність банку, збереження при сущих йому специфічних властивостей, як фінансової установи.

Організаційна структура банку включає в себе наступні відділи : відділ банківського обслуговування, відділ кредитного обслуговування корпоративних клієнтів, відділ споживчого кредитування, відділ депозитарного обслуговування, відділ фінансів та ризиків, відділ інвестиційного бізнесу тощо.

Згідно з ліцензією НБУ КБ “ПриватБанк” має право займатися наступними операціями : розрахункові операції пов’язані з платежами клієнтів; операції з вкладення банківських ресурсів у грошові кошти в готівковій і безготівковій формах з метою підтримання банку; касові операції з прийманням і видаванням готівки; валютні операції з купівлі – продажу іноземної валюти ; депозитні операції з розміщення тимчасово вільних ресурсів банку в депозити НБУ та в інших комерційних банках; операції з купівлі – продажу металів на внутрішньому і міжбанківському ринках; кредитні операції, інвестиційні операції з вкладення банківських ресурсів у цінні папери: вкладення в державні та корпоративні цінні папери на інвестиції; факторингові операції; лізингові операції тощо.

Для того щоб ми мали повне уявлення про діяльність КБ “ПриватБанк” проведемо спочатку аналіз структури та динаміки активів і пасивів банку за 2007 -2009 роки.

Інформаційною базою для аналізу активів і пасивів є баланс банку (додатки 1,2,3).

Наведені в таблиці 2.1. дані свідчать про зміни у складі активів, їх обсязі й структурі.

Таблиця 2.1.

Аналіз динаміки і структури активів ЗАТ КБ „ПриватБанк”

за 2007 – 2009 роки

Аналізуючи дані за 2007–2009 роки, обсяг активів в 2009 році порівняно з 2007 роком збільшився на 26,1 %. Відбулись також наступні зміни у структурі активів банку :

Питома вага грошових коштів збільшилась в 2009 році на 3,27 % порівняно з даними попередніх років, а кошти на коррахунках в НБУ зменшились ( в 2009 році вони взагалі відсутні), це свідчить про наявність в банку ліквідних активів для здійснення власних і клієнтських розрахункових операцій. Ці кошти з одного боку є позитивною ознакою стабільності банку, особливо за нестабільної ситуації в Україні, з іншого боку відсутність коштів в НБУ в 2009 році є позитивною тенденцією, так як надмірний рівень цих коштів стримує розширення банківських операцій, бо ці кошти не приносять банку бажаного доходу.

Варто зазначити, що питома вага вкладень в цінні папери змінилась незначно, вона зменшилась в 2009 році порівняно з 2007 роком на 0,07% - це говорить про недосконалу і недостатню розвиненість операцій банку на фондовому ринку України.

Досить значну частку в структурі активів займають кредити юридичним та фізичним особам. Питома вага кредитів фізичним особам в 2009 році порівняно з 2007 роком збільшилась на 16,73 %., а питома вага кредитів юридичним особам зменшилась – на 0,75 %.

До категорії інші активи відносять активи, які не приносять банку прибутку і не можуть бути віднесені до іншої категорії. Чим менший цей показник тим краще, в нашому випадку це показник поступово зменшився і в 2009 році він складає 0,94% (в 2007 році цей показник становив 10,48 %), що є позитивною тенденцією для банку.

Більш детально аналіз активних операцій ми розглянемо в третьому розділі диплому.

Вивчення структури пасивів (фінансових ресурсів) банку починається з оцінки їх динаміки і структури ( табл. 2.2.).

Таблиця 2.2

Аналіз динаміки і структури пасивів ЗАТ КБ ”ПриватБанк”

за 2007-2009 роки

Наведені в таблиці 2.2. джерела формування фінансових ресурсів ЗАТ КБ “ПриватБанк” за 2007-2009 роки збільшились на 26,1 %.

Загальна сума ресурсів збільшилась головним чином через зменшення питомої ваги в 2009 році порівняно з 2007 роком міжбанківських депозитів на 2,32 %, а також за рахунок зменшення питомої ваги коштів на коррахунках “Лоро” на 4,39 %.

Однак в 2009 році порівняно з 2007 роком відбулось збільшення питомої ваги кредитів міжнародних фінансових організацій на 5,1 %, також відбулось збільшення питомої ваги депозитів юридичних осіб на 5,29 %.

Водночас привертає увагу збільшення капіталу банку. Збільшення капіталу банку відбулось за рахунок збільшення питомої ваги статутного капіталу в 2009 році на 3,36 % порівняно з 2007 роком, а також збільшення питомої ваги резервів банку на 0,28 % .Таким чином зміни зазнав не тільки обсяг фінансових ресурсів, а також їх склад і структура.

Тепер безпосередньо перейдемо до оцінки фінансових результатів діяльності банку. Інформаційною базою для аналізу доходів і витрат банку є звіт про прибутки і збитки банку (додатки 4,5,6).

Таблиця 2.3

Загальна оцінка структури і динаміки доходів ЗАТ КБ “ПриватБанк”

2007-2009 роки

Проведемо аналіз доходів ЗАТ КБ “ПриватБанк” за 2007-2009роки його діяльності в таблиці 2.3.

Із даних таблиці 2.3. видно, що в 2009 році порівняно з 2007 роком, доходи банку збільшились на 1 089 888 тис. грн., або на 32%. Ці зміни відбулися в основному завдяки збільшенню процентних доходів в 2006 році порівняно з 2007 роком, зростання яких склало 825 638 тис. грн. або 24,2 % . При цьому також значно збільшились надходження комісійних доходівв 2006 році порівняно з 2007 роком на 260 371 тис. грн. або на 7,64 %. Чистий торгівельний прибуток змінився незначно, в 2009році він збільшився всього на 0,01 % порівняно з даними в 2007.

Інші банківські операційні доходи в 2009 році порівняно з 2007 роком зросли на 5 636 тис. грн. або на 0,17%.

Також змінилась і структура доходів. Якщо процентні доходи в 2007 році складали 64,1 % , то в 2009 році вони зросли на 6,6 % і складають 70,7%. Частка ж не процентних доходів, зокрема таких, як комісійні незначно зменшилась, якщо в 2007 році вона становила 26,7% ,то в 2009 році вона вже складає 25,1 %. Частка інших банківських операційних доходів теж зменшилась незначно на 0,4 % в 2009 році порівняно з даними в 2007 році.

Далі проведемо аналіз витрат ЗАТ КБ “ПриватБанк” за 2007-2009 роки його діяльності (табл. 2.4.).

Аналізуючи витрати банку наведені в таблиці 2.4. видно, що темпи зростання видатків в 2008 році (187,6%) значно випереджають темпи зростання доходів в цьому ж році ( 168,6 %), а темпи зростання видатків на 1 грн. доходів (коефіцієнт дієздатності) в цьому році склали 111,6 % однак в 2008 році цей показник складав 90,5 % . Темпи зростання видатків в 2008 році складали лише 124,4 %, при цьому темпи зростання доходів випереджали темпи зростання видатків і складали 136,6 %. Таким чином ми бачимо, що темпи зростання видатків у 2009 році в порівнянні з 2008 роком збільшились на 63,2%, а темпи зростання доходів у 2009 році збільшились порівняно з 2008 роком на 32%.

Таблиця 2.4.

Загальна оцінка динаміки видатків ЗАТ КБ “ПриватБанк”

за 2007-2009 роки

Коефіцієнт режиму економії коштів збільшився в 2009 році в 0,2 раза порівняно з 2007 роком і склав 1,1 – а це означає, що банк не дотримується режиму економії коштів, що витрачаються – коефіцієнт режиму економії витрат перевищив одиницю.

Для з’ясування причин зростання суми видатків необхідно проаналізувати обсяг і структуру видатків за їх статтями (табл. 2.5.).

Із таблиці 1.6. видно, що сума видатків зросла в 2009 році порівняно з 2007 роком на 1 055 536 тис. грн. або на 63,2 %.

Постатейний аналіз витрат банку показав, що в 2009 році порівняно з 2007 роком сума загальних витрат зросла, за рахунок збільшення банківських витрат на 550 153 тис. грн. в тому числі зросли процентні витрати банку на 526 976 тис. грн. і комісійні витрати зросли на 23 177 тис. грн. , не банківських витрат на 301 663 тис. грн. і чистих витрат на формування резервів на 203 720 тис. грн.

Таблиця 2.5

Аналіз динаміки і структури витрат ЗАТ КБ “ПриватБанк”

за 2007-2009 роки

Також змінилась і структура витрат. Якщо проценті витрати в 2007 році складали 40,66 % , то в 2009 році їх частка збільшилась до 45,95 %. Частка не процентних витрат, зокрема комісійних незначно підвищилась в 2007 році вона складала 1,92 % в 2009 році вона становила 2,08 % . Частка ж не банківських операційних витрат зменшилась, зокрема частка витрат на персонал зменшилась на 5,12 %, а частка загально адміністративних витрат зменшилась на 7,04 %.

Проведемо аналіз прибутковості та ефективності діяльності ЗАТ КБ “ПриватБанк” за 2007-2009 роки його діяльності. Із таблиці 2.4., наведеної вище, ми бачимо що доходи банку перевищують його витрати, тобто КБ “ПриватБанк” на протязі аналізованого періоду отримував прибутки.

Найважливішими показниками прибутковості банку є дохід на активи та дохід на капітал. При цьому узагальнюючим показником слід вважати прибутковість капіталу, що характеризує доходність капіталу учасників, а показник прибутковості активів рекомендується вважати показником, що характеризує ефективність використання всіх ресурсів, які є в розпорядженні банку. Він відображає внутрішню політику банку, професіоналізм його управлінського апарату, що підтримує оптимальну структуру активів і пасивів із точки зору доходів і витрат.

Розрахунок цих показників наводиться в таблиці 2.6.

Таблиця 2.6

Розрахунок показників прибутковості банку у 2007 -2009 роках, %

Дані таблиці 2.6. показують, що і дохід на активи і дохід на капітал мають струбкоподібний характер. В 2009 році дохід на активи в порівнянні з попередніми роками зменшився, а отже можна зробити висновок що банк втрачає здатність ефективно вкладати свої кошти в активні операції. Хоча в 2008 році цей показник був досить високим, можливо такий спад пов’язаний з підвищенням конкуренції на ринку банківських послуг.

Дохід на капітал теж зменшився, якщо в 2007 році він складав 11,2 % , то в 2009 році цей показник становить 8,1 %, тобто можна зробити висновок що дохідність капіталу учасників зменшилась.

Вимірювання ефективності діяльності банку проводиться за допомогою системи показників.

Розрахуємо систему цих показників для ЗАТ КБ “ПриватБанк” за аналізований нами період.

Першим з цих показників є чистий спред (ЧС), що визначається як різниця відношень між процентами отриманими (ПО) на позички (П), і процентами сплаченими(ПС) на під процентні депозити (ПД), за формулою:

В 2007 році ЧС(%)=;

В 2008 році ЧС(%)=;

В 2009 році ЧС(%)=.

Таким чином можна зробити висновок, що діяльність банку є ефективною, бо чистий спред має додатне значення за весь аналізований період і крім того він збільшився в 2009 році в порівнянні з 2007 роком на 0,5%.

Другим показником є чиста процентна маржа (ЧПМ).Цей показник розраховується за наступною формулою:

В 2007 році ЧМП(%)=;

В 2008 році ЧМП(%)=;

В 2009 році ЧМП(%)= .

Результат наведеного розрахунку свідчить про те, що банк має позитивну процентну маржу, яка збільшилась на 1,4 %, о отже банк отримує прибуток по розміщенню коштів.

Третій показник (коєфіціент) – відношення іншого операційного доходу до загальних активів показує залежність прибутку від непроцентних доходів і розраховується за формулою:

В 2007 році ;

В 2008 році ;

В 2009 році .

Із приведеного розрахунку ми можемо зробити висновок про те, що прибуток банку сформовано недостатньо, так як значення цього коефіцієнту в нашому випадку дуже мале всього 0,2%.

Четвертий показник - відношення чистого операційного доходу до загальних активів. Цей показник розраховується за наступною формулою :

Таким чином в 2007 році ;

В 2008 році ;

В 2009 році .

Таким чином ми можемо зробити висновок, що операційний дохід середніх загальних активів КБ “ПриватБанк” збільшився на 1,4 %.

Зрозуміло, що наведені вище показники повністю не можуть характеризувати ефективність діяльності банку, бо при їх визначенні не враховуються накладні витрати банку. Але вони свідчать про те що банк не є збитковим, він отримує прибутки , ефективно вкладає кошти в активні операції, підтримує оптимальну структуру активів і пасивів із точки зору доходів і витрат за рахунок професіоналізму його управлінського апарату.

Наступним етапом оцінки фінансового стану ЗАТ КБ “ПриватБанк” є аналіз показників, що характеризують фінансову стійкість, ділову активність, ефективність діяльності, збалансованість різноманітних складових активів і пасивів банку, тобто аналіз економічних нормативів регулювання діяльності банківської установи.

Фактичний рівень нормативів розраховується згідно з Інструкцією “Про порядок регулювання й аналізу діяльності комерційних банків”, затвердженою постановою НБУ від 14.04.1998 р. зі змінами та доповненнями і складеною відповідно до міжнародних стандартів бухгалтерського обліку та звітності.

Узагальнююча оцінка дотримання банком економічних нормативів, діяльність якого аналізується наводиться у таблиці 2.7.

Таблиця 2.7

Результати порівняння фактичних рівнів нормативів регулювання ЗАТ КБ “ПриватБанк” з їх нормативним значенням

Дані таблиці 2.7. свідчать про те що ЗАТ КБ “ПриватБанк” протягом аналізованого періоду дотримувався всіх нормативів регулювання банківської діяльності.

Підсумовуючи отримані результати в ході аналізу фінансового стану та фінансової діяльності ЗАТ КБ “ПриватБанк” ми можемо зробити висновок, що банк має досить стійку позицію на ринку банківських послуг. Доходи банку зросли на 32 % за аналізований період. Банк в результаті своєї діяльності протягом 2007-2008 років отримував прибутки, він ефективно вкладає свої кошти в активні операції, підтримує оптимальну структуру активів і пасивів із точки зору доходів та витрат .

2.2 Аналіз активів ЗАТ КБ „ПриватБанку”

Активи – це об’єкти, які необхідні банку для його функціонування, тобто засоби виробництва, кошти в касі й на кореспондентському рахунку, його продукти, які приносять банку дохід - послуги, господарські процеси , пов’язані з розміщенням коштів в НБУ та інших банках, цінних паперах, наданих кредитах та інші банківські послуги.

Інформаційною базою для аналізу є баланс банку ( додатки 1,2,3). Проведемо аналіз активів ЗАТ КБ “ПриватБанк” за 2007-2008 роки. Вивчення активів банку починається з оцінки динаміки й структури ( табл.2.8.,2.9.). Як відомо, збалансоване зростання активів та покращення їх структури і якості є необхідною умовою стабільного функціонування і розвитку банку.

Таблиця 2.8

Аналіз динаміки і структури активів ЗА КБ „ПриватБанк” в 2007-2008 роках

Таблиця 2.9

Аналіз динаміки і структури активів ЗАТ КБ” ПриватБанк” в 2008-2009роках

Наведені в таблицях 2.8., 2.9., дані свідчать про зміну у складі активів, їх обсязі і структурі. Аналізуючи дані, обсяг активів в 2009році з 2007роком збільшився на 26,1 %. Відбулись також наступні зміни у структурі активів:

Питома вага грошових коштів в касі збільшилась в 2009році порівняно з 2007роком на 3,3 % , а кошти на коррахунках в НБУ зменшились (в 2009році вони взагалі відсутні) в 2008році порівняно з 2007 роком на 9,6 %, це свідчить про наявність в банку ліквідних активів для здійснення власних і клієнтських розрахункових операцій. Кошти в касі та на коррахунках є абсолютно ліквідними, оскільки ними можна скористатися в будь-яку мить, як коштами з гаманця. Ці кошти з одного боку є позитивною ознакою стабільності банку, особливо за нестабільної ситуації в Україні, з іншого боку відсутність коштів в НБУ в 2009 році є позитивною тенденцією для банку, оскільки надмірний рівень цих коштів стримує розширення банківських операцій, бо ці кошти не приносять банку бажаного доходу.

Кошти на коррахунках “Ностро” (кореспондентські рахунки відкрити ЗАТ КБ “ПриватБанк” в іноземній валюті в закордонних банках) збільшились в 2009 році порівняно з 2007 роком незначно – на 11,1 %, вони так само як і кошти в НБУ, виконують роль швидко ліквідних активів для проведення термінових розрахунків. За ними банк не отримує доходів, їхня питома вага незначна, в 2007 році вона становить 2,3 %, в 2008 році – 3,8 %, в 2009 році – 5,6 %. Ще однією причиною незначної величини цього показника є відносна ризикованість операцій за коррахунками.

Варто зазначити, що вкладення в цінні папери мають незначну питому вагу в загальній структурі активів банку, в 2007 році вони складали 2,1 %, а в 2009 році 2,0 %, тобто вкладення в цінні папери зменшились на 0,1 %, а це свідчить про недосконалу і недостатню розвиненість банку на фондовому ринку України.

Досить незначною в обсязі загальних активів є частка основних засобів банку та нематеріальних активів, їх питома вага незначно збільшилась в 2009 році порівняно з 2007 роком на 0,4 %. Доля основних засобів банку та нематеріальних активів є досить низькою в загальній структурі активів, а отже це є позитивною тенденцією для банку, оскільки вкладення значних коштів у неприбуткові активи (такі наприклад, як основні фонди) погіршує структуру активів банку, а також зменшує їхню прибутковість.

До категорії “інші активи” відносять активи, які не приносять банку прибутку і не можуть бути віднесені до іншої категорії активів. Чим менший цей показник тим краще, що спостерігається в нашому випадку. Категорія “інші активи” зменшились в 2009 році на 9,6% порівняно з 2009 роком ( в 2007 році вони становили 10,5 % , а в 2009 році всього лише – 0,9 %), що є позитивною тенденцією для банку.

Основну частину в активах балансу займають видані кредити. В 2009 році питома вага кредитного портфеля збільшилась на 11,4 % в порівнянні з 2007 роком, в тому числі : кредити юридичним особам зменшились в 2009 році на 0,8 % в порівнянні з 2007 роком, і складають 6 000 746 тис. грн.., кредити фізичним особам в 2009 році порівняно з 2007 роком збільшились на 16,8 % і складають 2 113 861 тис. грн.., міжбанківські кредити зменшились в 2009 році на 4,7 % в порівнянні з 2007 роком.

Розглянемо структуру кредитного портфеля за термінами погашення зображену на рис. 2.1.

Рис. 2.1. Структура кредитного портфелю ЗАТ КБ „ПриватБанк” за 2007-2009 роки

Як ми бачимо з даних зображених на рисунку 2.1. за період з 2007 року по 2009 рік питома вага короткострокових кредитів наданих ЗАТ КБ “ПриватБанк” збільшилась на 12 % в 2009 році порівняно з 2004 роком і обсяг короткострокових кредитів становив 5 045 466,2 тис. грн.., а в 2007 році обсяг короткострокових кредитів складав 1 757 112,1 тис. грн.

Питома вага наданих довгострокових кредитів в 2009 році порівняно з 2007 роком навпаки, зменшилась на 12 %. Це пояснюється тим, що довгострокові кредити ризикованіші для банку у зв’язку з нестабільним економічним станом в Україні, невідомими перспективами валютного курсу гривні, порівняно високим рівнем інфляції та іншими не прогнозованими зовнішніми чинниками (поведінка інвесторів, відносини з МВФ тощо).

Якісними є кредити, за якими забезпечене їх повне і своєчасне погашення (повернення) та скорочення кредитних ризиків, тобто не повернення суми основного боргу по кредиту і процентів по ньому. Із метою підвищення і стабільності банківської системи, захисту кредиторів і вкладників комерційні банки відповідно до Постанови правління НБУ від 06.07.2000 року № 279 формують і використовують резерви для відшкодування (покриття) можливих втрат від кредитних послуг.

Для нарахування резерву кредитний портфель банку класифікується за ступенем ризику кредитів на групи (табл.2.10.).

Таблиця 2.10

Класифікація кредитного портфелю за ступенем ризику

При аналізі оцінка структури цих активів (кредитів) вважається задовільною, якщо питома вага кредитів без забезпечення, сумнівних до погашення, пролонгованих та прострочених кредитів складає лише 50 %.

Розглянемо структуру кредитного портфеля ЗАТ КБ ПриватБанк зображену на рисунку 2.2.

Рис. 2.2. Структура кредитного портфеля ЗАТ КБ ПриватБанк в 2009 році

Виходячи із даних зображених на рисунку 2.2. структуру кредитного портфеля можна вважати задовільною, тому що кредити прострочені, пролонговані і сумнівні складають 12 % при дозволений нормі 50 %.

Характерно, що при збільшенні суми всіх активів на 26,1%, високоліквідні активи в 2009 році порівняно з 2007 роком збільшились на 6,4%, а робочі активи на 8,5 %. Тобто можна зробити висновок, що банк добре управляє активами, відбулось зміцнення ліквідності і платоспроможності банку, а також підвищення його доходності.

Процес управління активами і пасивами банку включає в себе управління ліквідністю банку. Ліквідність для комерційного банку виступає як здатність банку забезпечити своєчасне виконання в грошовій формі своїх зобов’язань по пасиву.

Серед нормативів ліквідності розраховуються такі:

·  норматив миттєвої ліквідності;

·  норматив загальної ліквідності;

·  норматив співвідношення високоліквідних активів (Ва) до робочих активів (Ра).

Миттєва ліквідність сигналізує про здатність установи банку покрити коштами в касі та на коррахунку частину залучених коштів в національній валюті. Норматив миттєвої ліквідності розраховується як співвідношення суми коштів на коррахунку (Ккр) та в касі (К) до розрахункових (Рп) і поточних (Пр) зобовязань:

Н6 = ( Ккр+К ) / ( Рп+Пр ) *100%

Нормативне значення має бути не менше 20%.

Загальна ліквідність характеризується відношенням зобовязань банку незалежно від строку їх виконання до активів незалежно від строку їх надходження. Розраховується цей норматив як співвідношення загальних активів (А) до загальних зобовязань банку (З) :

Н7 = А / З * 100%

Значення цього нормативу має бути не менше 100%.

Норматив співвідношення високоліквідних активів (Ва) до робочих активів (Ра) банку (Н8) характеризує питому вагу високоліквідних активів (Ва) у робочих активах (Ра) і розраховується за формулою:

Н8 = Ва / Ра * 100%

Нормативне значення показника Н8 має бути не менше 20%.

Розраховані нормативи ліквідності ЗАТ КБ ПриватБанк за 2007-2009 роки наведені в таблиці 2.11.

Таблиця 2.11

Нормативи ліквідності ЗАТ КБ” ПриватБанк” за 2007-2009 роки

Результати розрахунку нормативів ліквідності ЗАТ КБ ”ПриватБанк” наведені в таблиці 2.11. за 2007-2009 роки показують, що ЗАТ КБ “ПриватБанк” дотримується всіх нормативів ліквідності. Фактичні рівень показників значно перевищує їх нормативні значення.

При підвищенні ліквідності банку є можливість втратити прибутковість активів, що спостерігається в нашому випадку (табл.2.12.).

Таблиця 2.12

Прибутковість активів ЗАТ КБ „ПриватБанк” в 2007-2009 роках

Наведені в таблиці 2.12. дані показують, що банк втрачає здатність ефективно вкладати свої кошти в активні операції. Хоча в 2005 році цей показник був досить високий порівняно з 2009 роком і складав 2,7 %, а в 2009 році знизився до 0,7%. Можливо такий спад пов’язаний з підвищенням конкуренції на ринку банківських послуг. Так чи інакше слід шукати оптимальні варіанти, коли є достатній рівень ліквідності при достатньому рівні прибутковості активів.

Звичайно слід думати про прибутковість, адже комерційний банк функціонує на принципах комерційного розрахунку, але невиконання нормативів тягне за собою штрафи, які фактично є витратами банку і порушенням банківської дисципліни. Таким чином слід обдумати, чи варто прибуток втрачати на штрафи, чи може варто провести структурні зміни і вибрати оптимальний варіант.

2.3 Надання кредитів юридичним та фізичним особам

Національний банк України будує свою грошово-кредитну політику з метою забезпечення стабільності національної валюти, підтримки економічної стабілізації через зниження темпів інфляції. Для виконання цих задач Національний банк України використовує такі важливі інструменти грошово-кредитної політики, як процентні ставки, політику мінімальних обов’язкових резервів, ломбардних операцій, операцій з державними цінними паперами. Згідно з Законом України “Про банки і банківську діяльність” НБУ комерційним банкам надає ліцензії на проведення операцій по кредитуванню, здійснює контроль за виконанням комерційними банками Положення “Про кредитування” і згідно з чинним законодавством приймає рішення .

Кредитування здійснюється на підставі Положення Національного банку України “Про кредитування”, затвердженого постановою Правління від 28.09.95 р. № 246.

Цим Положенням передбачена заборона надання кредитів на такі цілі:

·  покриття збитків від господарської діяльності позичальника;

·  формування і збільшення статутного фонду комерційних банків та інших господарських товариств.

Взагалі комерційні банки мають право надавати кредити резидентам в національній та іноземній валюті, якщо строки і суми таких кредитів не перевищують встановлені законодавством межі.

Кредитування юридичних і фізичних осіб установами комерційних банків здійснюється за рахунок кредитних ресурсів, джерелами формування яких є власні кошти банків, залишки на розрахункових і поточних (валютних) рахунках, залучені кошти юридичних і фізичних осіб, міжбанківські кредити.

ЗАТ КБ “ПриватБанк” проводить кредитні операції, пов’язані з наданням кредитів різних форм і видів юридичним і фізичним особам: надання кредитів юридичним та юридичним особам у національній та іноземній валюті, надання міжбанківських кредитів у національній та іноземній валюті, а також кредитування на споживчі потреби, кредитування під купівлю житла (технологія “Житло в кредит”), автомобіля (технологія “Автомобіль в кредит”), товари народного споживання ( технологія “Товари в расрочку”).

На сьогодні активно розвивається програма “Товари в росрочку”, яка дає можливість громадянам з практично будь яким рівнем доходів придбати нові побутові товари без додаткового забезпечення.

В таблиці 2.13. приведено які кредити і в яких розмірах надавав ЗАТ КБ “ПриватБанк” протягом 2007 -2009 років.

Таблиця 2.13

Кредити надані ЗАТ КБ „ПриватБанк” протягом 2007 – 2009 років

Для того щоб отримати кредит підприємство зобов’язане подати в банк для одержання кредиту наступні документи:

·  заявку на одержання кредиту за формою, встановленою банком,

·  анкету позичальника (короткі відомості про позичальника) за формою встановленою банком,

·  копії засновницьких документів,

·  копію свідоцтва про державну реєстрацію,

·  копії ліцензій, передбачених законодавством. (Усі перелічені вище копії мають бути завірені нотаріально),

·  техніко-економічне обґрунтування одержання кредиту з розрахунком окупності і рентабельності об’єкта кредитування,

·  копії контрактів, договорів, протоколів намірів із продавцями і покупцями та інших документів, що стосуються кредиту (договору оренди приміщень, документи про право власності на землю або право постійного чи тимчасового користування нею),

·  завірений в органах статистики бухгалтерський баланс на останню дату, звіт про фінансові результати та їх використання на останню дату, а також річні баланси за весь період діяльності фірми,

·  документи, що стосуються забезпечення кредиту: застави майна, застави нерухомості, гарантії (поручительства), копії документів про вартісну оцінку предмета застави,

·  документи, що стосуються страхування: страховий поліс, договір страхування, умови страхування та ін.,

·  інформація про отримані кредити в інших банках,

·  довідку з податкової інспекції про наявність у підприємства поточних рахунків в банках.

Процес банківського кредитування складається з певних етапів, кожний з яких окремо забезпечує рішення локального завдання, а разом досягається головна мета позичкових операцій їх надійність і прибутковість для банку.

Початковим етапом процесу кредитування є розгляд заявки клієнта на кредит. Для одержання кредиту позичальник звертається до банку з обґрунтованим клопотанням, до якого додаються певні документи. У сукупності це має назву «кредитна заявка».

У клопотанні, як правило, йдеться про: суму кредиту, строк користування ним, сутність та економічний ефект від заходу, що буде про кредитований, та ін. До клопотання додаються її матеріали, перелік яких залежить від конкретних обставин.

Зокрема, якщо клієнт уперше звернувся за кредитом, він до клопотання додає копію установчого договору, Статуту або інші документи, які засвідчують його як юридичну особу чи його правоздатність на отримання позички.

Клієнт, як правило, подає банку бізнес-план; техніко-економічне обґрунтування проекту, що кредитуватиметься; копії контрактів, угод та інших документів стосовно об'єкта кредитування; документи, що підтверджують забезпечення повернення кредиту (договір-застава, гарантійний лист тощо); балансову і фінансову звітність. Банк може вимагати іншу документацію і матеріали для оцінки обґрунтованості потреби в позичці, фінансового стану і кредитоспроможності потенційного позичальника. Кредитний працівник банку проводить попередню бесіду з потенційним позичальником, ураховуючи інформацію, що є в кредитній заявці. Ця бесіда має суттєве значення для принципового рішення про кредитування. Вона дає можливість спеціалісту банку з'ясувати багато важливих деталей, пов'язаних з майбутнім кредитом. Зокрема, сформувати думку щодо клієнта, оцінити професійну підготовленість керівництва позичальника, визначити перспективу його розвитку.

Перед тим, як брати позику в банку, позичальнику для визначення майбутніх джерел погашення позики і процентів по позичці необхідно:

·  визначити мету отримання позики;

·  визначити величину позики;

·  визначити строк повернення позики;

·  розробити бізнес-план кредитного проекту і розрахунок погашення позики.

Бізнес-план проекту, що кредитується – це обґрунтування мети і розрахунок порядку використання залучених коштів банку.

Розрахунок погашення кредиту – це розрахунок необхідної суми кредиту і умов його повернення виходячи з ціни кредиту.

Для визначення мети, величини позики, строків його використання і розробки бізнес-плану позичальнику потрібно провести аналіз власної фінансово-господарської діяльності (як мінімум за попередні 3-6 місяців).

Аналіз і порівняння зазначених показників дозволить визначити рух потоку грошових коштів і реальну наявність вільних грошових коштів за період, що аналізується. Виявлена в результаті аналізу щомісячна величина вільних грошових коштів дозволить визначити розміри кредиту, що планується, (з врахуванням виплати процентів по ньому) і розробити бізнес-план і розрахунок погашення кредиту (рис. 2.3 і 2.4).

Рис. 2.3. Орієнтовний зміст бізнес-плану проекту, що кредитується

Якщо попередня бесіда спеціаліста банку з клієнтом пройшла успішно, починається наступний (другий) етап процесу кредитування. Він полягає у вивченні кредитоспроможності потенційного позичальника й оцінюванні ризику за позичкою.

Банк здійснює глибоке і ретельне вивчення, фінансово стану позичальника й оцінює його можливість і здатність повернути позичку. Враховуючи велику значущість оцінки кредитоспроможності позичальника і ступеня ризику кредитної операції, в установах банків створені спеціальні підрозділи.

Для здійснення оцінки фінансового стану позичальника – юридичної особи комерційний банк має враховувати такі економічні показники його діяльності :

·  обсяг реалізації;

·  прибутки і збитки;

·  рентабельність;

·  ліквідність;

·  склад та динаміка дебіторсько – кредиторської заборгованості.

Також можуть бути враховані фактори суб’єктивного характеру :

·  ефективність управління позичальника;

·  ринкова позиція позичальника і його залежність від циклічних та структурних змін в галузі;

·  погашення кредиторської заборгованості позичальником у минулому;

·  професіоналізм керівництва.

Комерційний банк для оцінки фінансового стану позичальника – юридичної особи використовує такі показники (теоретичне значення показників є орієнтованим ) :

1. Коефіцієнт миттєвої ліквідності ліквідності ( КЛ1 ), який показує, що характеризує те, як швидко короткострокові зобов’язання можуть бути погашені високоліквідними активами :

Нормативне значення КЛ1- не менше 0,2.

2. Коефіцієнт поточної ліквідності (КЛ2 ), що характеризує можливість погашення короткострокових зобов’язань у встановлені строки :

Нормативне значення КЛ2 - не менше 0,5.

3. Коефіцієнт загальної ліквідності ( КЛ3 ),що характеризує те, наскільки обсяг короткострокових зобов’язань і розрахунків можна погасити за рахунок усіх ліквідних активів :

Нормативне значення - не менше ніж 2,0

4. Коефіцієнт маневреності власних коштів ( КМ ), що характеризує ступінь мобільності використаних власних коштів :

Нормативне значення не менше ніж 0,5.

5. Коефіцієнт незалежності ( КН. ), що характеризує ступінь фінансового ризику:

Нормативне значення КН.- не більше ніж 1,0

При здійсненні оцінки фінансового стану позичальника – фізичної особи мають бути враховані :

·  соціальна стабільність клієнта, тобто наявність власної нерухомості, цінних паперів, тощо;

·  наявність реальної застави;

·  вік та здоров’я клієнта;

·  загальний матеріальний стан клієнта, його доходи та витрати;

·  інтенсивність користування банківськими позиками у минулому та своєчасність їх погашення і відсотків за ними, а також користування іншими банківськими позиками.

Зробимо оцінку фінансового стану для ВАТ “Лакмус”, яке хоче отримати кредит в ЗАТ КБ “ПриватБанк” банку. Розраховані коефіцієнти оцінки фінансового стану наведемо в таблиці 2.14.

Таблиця 2.5

Аналіз кредитоспроможності позичальника ВАТ “Лакмус” в 2008-2009 роках

Як видно із таблиці 2.5. фінансовий стан позичальника ВАТ “Лакмус” проведений на основі розрахунку коефіцієнтів повністю відповідає нормативним значенням. Цей факт і дозволив ВАТ “Лакмус” отримати кредит ЗАТ КБ” ПриватБанк”. Крім того ВАТ “Лакмус” раніше вже отримував кредити в ЗАТ КБ „ПриватБанк” і вчасно їх погашав.

Під час експертизи кредитної заявки клієнта використовують різні джерела інформації:

·  матеріали, одержані безпосередньо від позичальника;

·  відомості про клієнта, що містяться в архіві банку;

·  інформація про клієнта, одержана за межами даного банку.

При вивченні, кредитної заявки банк може здійснювати перевірки позичальника на місці. Відвідуючи клієнта, можна з'ясувати ті питання, які не обговорювалися під час попередньої бесіди, оцінити рівень компетенції працівників, що очолюють бухгалтерську, фінансову і маркетингову служби, адміністративний апарат, скласти уявлення щодо стану майна клієнта.

Третій етап процесу кредитування полягає у підготовці до складання кредитної угоди. Він можливий за умови позитивного для клієнта завершення попереднього етапу, тобто оцінювання кредитоспроможності і ризику. Цей етап ще називають структуруванням позички.

У процесі структурування банк визначає такі параметри позички: вид кредиту, суму, строк, забезпечення, порядок видачі і погашення, ціну позички тощо.

Правильне визначення виду кредиту є важливим для встановлення реальних джерел погашення банківських позичок. Якщо кредит надається на формування оборотного капіталу клієнта і належить до короткострокового, то джерелом його повернення будуть поточні грошові надходження, які виникнуть після реалізації проекту, що прокредитований.

Кредит, наданий на відтворення основного капіталу позичальника, є, як правило, довгостроковим і має повертатися за рахунок прибутку від експлуатації прокредитованого об'єкта.

Важливе значення у структуруванні позички має правильне визначення суми позички. Заниження її може призвести до порушення строків її повернення, оскільки об'єкт, що кредитується, не буде завершений у строк, а завищення – до нецільового використання надлишкове отриманих у банку коштів.

Успіх кредитної угоди значною мірою залежить від правильного визначення строку позички. Якщо будуть установлені занадто напружені строки повернення позички, то у позичальника може виявитися брак капіталу, що спричинить спад виробництва. Якщо ж ці строки будуть занадто ліберальними, тобто набагато більшими від періоду, протягом якого буде отримана віддача від позички, то позичальник певний час користуватиметься неконтрольованими з боку банку коштами.

Більшість банківських позичок видається під відповідне забезпечення. Визначаючи цей елемент структури позички, банкір повинен керуватися традицією, що склалася в банківській практиці.

Видача і повернення кредиту може здійснюватися різними способами: одноразово, різними частками протягом періоду дії кредитної угоди, шляхом проведення поточних грошової операцій позичальника через позичковий рахунок. Тому одним з елементів структурування майбутньої позички є чітке вивчення порядку її надання і повернення.

У разі погашення кредиту рівними внесками необхідно розробити графік платежів за позичкою відповідно до строків обороту капіталу, на формування якого видана позичка.

Значна увага при структуруванні позички приділяється розрахунку вартості кредиту, що буде наданий. Вона складається з процентної ставки і комісії за його надання й оформлення. При визначенні процентної ставки необхідно враховувати різні фактори, притаманні конкретній кредитній угоді, її місцю і часу.

Після закінченні роботи щодо структурування позички банк приступає до переговорів з клієнтом про укладання кредитної угоди, що укладаються між кредитором і позичальником в письмовій формі.

У кредитній угоді банк бере на себе зобов’язання надати в розпорядження позичальника на визначений період деяку суму грошей, а позичальник, у свою чергу, бере на себе наступні зобов’язання:

·  використовувати позичені кошти на умовах і в цілях, визначених угодою;

·  платити всі збори у зв’язку з виданим кредитом;

·  повернути основну суму боргу і проценти в узгоджений період часу.

Проценти – це платіж, який здійснюється позичальником на користь кредитора у вигляді плати за використання залучених на певний термін коштів або майна.

Договір позики складається в письмовій формі, якщо сума за договором перевищує 50 грн. (ст. 375 ЦК). Законом не передбачена обов’язкова нотаріальна форма, але за бажанням сторін договір може бути завірений у нотаріуса. Перевага цього етапу полягає у тому, що у випадку відмови позичальника виконати свої зобов’язання, нотаріус здійснює протест по неплатежу, і сума стягується судовим виконавцем, обминаючи судові спори.

Кредитна угода повинна містити наступні положення:

·  визначення сторін угоди та основні зобов’язання цих сторін, тобто зобов’язання банку надавати грошові кошти в розпорядження позичальника, і зобов’язання позичальника повернути суму з процентами;

·  сума позики;

·  графік повернення позики;

·  розмір процентної ставки й обставини, за яких вона може бути змінена;

·  сума комісійних по виданій позиці;

·  належні банку виплати у зв’язку з використанням позики і забезпечення цього кредиту заставою;

·  умови використання кредиту позичальником;

·  строк виплати позики;

·  зобов’язання позичальника надавати банку інформацію та документи про його фінансовий стан.

         Якщо в договорі, названому сторонами договором позики, передбачено на заміну взятих в борг грошей чи майна повернення предметів іншого роду, то це буде не позика, а договір купівлі-продажу чи міни.

Якщо строк повернення зайнятих коштів не зазначений у договорі, то він визначається протягом 7 днів після надання вимоги кредитором. Виконання може бути здійснено до настання строку, якщо законом чи договором не передбачено інше (ст. 166 ЦК).

Банк здійснює контроль над виконанням позичальником умов позикового договору, зобов’язаний проводити перевірку стану збереження позикового майна, цільового використання кредиту. У випадку використання позикових коштів не за призначенням банк може здійснювати дострокове стягнення суми кредиту та накладати штрафні санкції.

Позики надаються в безготівковій формі шляхом сплати платіжних документів з позикового рахунку або шляхом перерахування на розрахунковий рахунок позичальника.

Повернення позичок здійснюється з ініціативи клієнта на підставі його платіжного доручення. Якщо в день повернення кредиту клієнт цього не робить, банк своїм розпорядженням стягує борг, переводячи строкову заборгованість у прострочену.

З вище викладеного матеріалу випливає важливість та складність кредитних відносин між банківськими установами та суб’єктами підприємницької діяльності. Взагалі отримання та надання кредитів – це ризикова операція, головний ризик пов’язаний із низьким рівнем економіки України.

2.4 Операції в іноземній валюті та операцiї з цiнними паперами

Сучасний етап валютного регулювання в Україні почався наприкінці 80-х років. Скасування монополії зовнішньої торгівлі і валютної монополії держави привело до децентралізації валютних ресурсів і створили передумови для формування в Україні внутрішнього валютного ринку.

Прийнятий у лютому 1993 р. Декрет Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” регламентує проведення валютних операцій на території України. Декретом визначені принципи здійснення валютних операцій в Україні, повноваження і функції органів валютного регулювання і валютного контролю, права й обов'язки юридичних і фізичних осіб при володінні, користуванні і розпорядженні валютними цінностями .

Об'єктом валютного регулювання є операції, здійснювані з валютними цінностями.

До валютних цінностей декрет відносить :

–  іноземну валюту – іноземні грошові знаки у виді банкнот, казначейських білетів, монет, що знаходяться в обігу і є законним платіжним засобом на території відповідного іноземної держави, а також вилучені з обігу чи вилучаються з його, але підлягають обміну на грошові знаки, що знаходяться в обігу, засобу в грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що знаходяться на рахунках чи внесені в банківські й інші кредитно-фінансові установи за межами України;

–  платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, векселя (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, інші фінансові й банківські документи), виражені в іноземній валюті чи монетарних металах.

До валютних операцій Декрет відносить :

·  операції, зв'язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, здійснюваних між резидентами у валюті України;

·  операції, зв'язані з використанням валютних цінностей у міжнародному обороті як засобу платежу, з передачею заборгованостей і інших зобов'язань, предметом яких є валютні цінності;

·  операції, зв'язані з ввозом, переказом і пересиланням на територію України і вивозом, переказом і пересиланням за її межі валютних цінностей.[5]

Основними інститутами, що здійснюють валютне регулювання в Україні, є Національний банк України і Кабінет Міністрів України. Дані структури мають право законодавчої ініціативи і розробили цілий комплекс нормативних документів, що визначають спосіб і порядок валютного регулювання в країні.

Національні банк України видає індивідуальні і генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, що підпадають під режим ліцензування, згідно операцій перерахованих нижче. Основним документом, що регламентує порядок видачі ліцензій на проведення валютних операцій і здійснення контролю за їхньому неухильному дотриманні є Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" .

Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам і іншим кредитно-фінансовим установам України на здійснення валютних операцій, що не вимагають індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Індивідуальної ліцензії вимагають наступні операції:

·  вивіз, переказ і пересилання за межі України валютних цінностей;

·  ввезення, переказ, пересилання в Україну валюти України, якщо вони перевищують, установлені Національним банком України межі;

·  надання й одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів не перевищують установлені законодавством межі;

·  використання іноземної валюти на території України як засіб платежу чи як заставу;

·  розміщення валютних цінностей на рахунках і внесках за межами України;

·  здійснення інвестицій за кордон, у тому числі шляхом придбання цінних паперів, за винятком цінних паперів інших корпоративних прав чи отриманих фізичними особами-резидентами як подарунок чи у спадщину.

Рис. 2.5 Структура операцій з іноземною валютою КБ “ПриватБанк” у розрізі валют станом на 01.01.2008 року

У залежності від якості, наданих комерційним банком документів, технічних умов, кваліфікації керівників і виконавців валютних операцій НБУ може дозволити проведення наступних операцій (усіх чи деяких з них).

1. Ведення валютних рахунків клієнтів.

Зарахування валютних надходжень на рахунки резидентів і нерезидентів (включаючи транзитні) і списання сум перерахувань, передбачених чинним законодавством.

2. Неторгові операції.

Операції по перерахуванню валютних цінностей, не зв'язаних зі здійсненням розрахунків за експорт і імпорт товарів і послуг (у тому числі видача готівки для покриття витрат осіб, що виїжджають за кордон у відрядження).

Покупка і продаж наявної іноземної валюти і платіжних документів в іноземній валюті. Видача грошових акредитивів (оплата грошових акредитивів, відкриття грошових акредитивів). Організація роботи і порядку проведення операцій в обмінних пунктах. Інкасо наявної іноземної валюти і платіжних документів в іноземній валюті.

3. Установлення кореспондентських відносин з іноземними банками.

3.1. Установлення прямих кореспондентських відносин з іноземними банками.Самостійне відкриття банком рахунків для міжнародних розрахунків з іноземними банками. Досягнення домовленості про порядок і умови ведення банківських операцій по міжнародних розрахунках.

3.2. Робота через кореспондентські рахунки Центра міждержавних розрахунків НБУ чи через кореспондентські рахунки уповноважених банків.

Установлення кореспондентських відносин і здійснення міжнародних банківських операцій з іноземними банками через кореспондентські рахунки Центра міжнародних розрахунків НБУ чи уповноважених банків.

4. Операції по міжнародних торгових розрахунках.

Операції по міжнародних розрахунках, зв'язаним з експортом і імпортом товарів і послуг, відповідно до вимог діючого законодавства, інструкцій Національного банку України, уніфікованих правил і традицій міжнародної торговельної палати.

5. Операції по торгівлі іноземною валютою на внутрішньому валютному ринку.

Купівля і продаж іноземної валюти в наявній і безготівковій формі за власний рахунок чи згідно доручення клієнтів (брокерські послуги) на міжбанківському і біржовому ринках.

6. Операції по залученню і розміщенню валютних засобів на внутрішньому ринку та на міжнародних ринках (здійснюються з резидентами України, з обмеженнями, установленими нормативними актами Національного банку України).

Використання створених валютних резервів (видача кредитів в іноземній валюті, покупка за іноземну валюту цінних паперів, номінованих у національній валюті).

7. Валютні операції на міжнародних грошових ринках.

Депозитні і конверсійні операції (у тому числі і ф'ючерсні, якщо це не заборонено законодавством відповідних країн), здійснювані з комерційними банками і міжнародними фінансовими організаціями – нерезидентами України.

8. Операції з монетарними металами на внутрішньому ринку.

Купівля і продаж (у тому числі на термін), прийняття в депозити, відповідальне збереження, використання на умовах застави по виданий кредит монетарних металів чи цінних паперів, номінал яких виражений у монетарних металах, якщо ці операції здійснюються на території України з резидентами України.

9. Операції з монетарними металами на міжнародному ринку.

Купівля і продаж (у тому числі на термін), прийняття в депозити, відповідальне збереження, використання на умовах застави під виданий кредит монетарних металів чи цінних паперів, номінал яких виражений у монетарних металах, якщо ці операції здійснюються не на території України чи з нерезидентами України. Незаконні скупка, продаж, обмін чи використання валютних цінностей як засобу платежу чи як застави, тобто здійснення цих дій без відповідного дозволу (ліцензії), якщо наявність такого дозволу (ліцензії) є обов'язковим, спричиняють адміністративну чи кримінальну відповідальність, згідно діючого законодавства України.

Таблиця 2.15

Дані про операції з іноземною валютою КБ” ПриватБанк” в 2007-2009 році

До резидентів, нерезидентам, винним у порушенні правил валютного регулювання і контролю, застосовуються наступні міри відповідальності (фінансові санкції):

·  за здійснення операцій з валютними цінностями комерційними банками без одержання генеральної ліцензії Національного банку України – штраф у сумі, еквівалентній сумі (вартості) зазначених валютних цінностей, перерахованої у валюту України за обмінним курсом Національного банку України на день здійснення таких операцій,

·  з виключенням банку з Республіканської книги реєстрації банків чи без такої виключення, повторне здійснення таких операцій спричиняє штраф у сумі, розрахованої в порядку, зазначеному вище, і виключення банку з Республіканської книги реєстрації банків чи припинення діяльності фінансово-кредитної установи,

·  за здійснення операцій з валютними цінностями резидентами України, без одержання відповідної індивідуальної ліцензії Національного банку України – штраф у сумі, еквівалентній сумі зазначених валютних цінностей, перерахованої у валюту України за обмінним курсом Національного банку України на день здійснення таких операцій.Санкцій до порушників, валютного законодавства України що діє, застосовуються Національним банком України і по його призначенню – підлеглими йому установами. Оскарження дій по накладенню стягнень здійснюється в судовому порядку. Суми стягнених штрафів направляються в державний бюджет України.

Банки – активні інституційні учасники ринку цінних паперів. Вони здійснюють операції з різними видами цінних паперів – пайовими, борговими, похідними (фінансовими інструментами) і в різних сегментах ринку – первинному і вторинному, біржовому і позабіржовому, ринку державним і корпоративних цінних паперів, внутрішньому, міжнародному і глобальному.

Цінні папери – це грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між емітентом та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам.

Закон України “Про цінні папери і фондову біржу” від 18.06.91 р. передбачає випуск в обіг таких видів цінних паперів: 1) акцій; 2) облігацій підприємств; 3) облігацій внутрішніх державних і місцевих позик; 4) казначейських зобов’язань держави; 5) ощадних сертифікатів; 6) векселів; 7) приватизаційних паперів.

Акція – це безстроковий цінний папір, що засвідчує внесок до статутного фонду акціонерного товариства і дає право на отримання частини доходу АТ у вигляді дивідендів, а також на участь в управлінні товариством.

Облігація – цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зобов’язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу у передбачений в ньому термін, з виплатою фіксованого відсотка, якщо інше не передбачено умовами випуску.

Облігації державних і місцевих позик – боргові зобов’язання уряду і місцевих рад народних депутатів, які передбачають відшкодування номінальної вартості цих цінних паперів у відповідний строк з виплатою фіксованого проценту (якщо інше не передбачено умовами випуску).

Казначейські зобов’язання – вид цінних паперів на пред’явника, що засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету і дають право на отримання фінансового доходу.

Ощадний сертифікат – письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, що засвідчує право вкладника на одержання по закінченню встановленого терміну депозиту і відсотків по ньому.

Вексель (нім. – заміна, обмін, розмін) – це письмово оформлене боргове зобов’язання встановленого зразка, яке засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця сплатити після настання строку певну суму грошей власнику векселя (векселедержателю).

Приватизаційні папери – це особливий вид державних цінних паперів, які засвідчують право їх власника на безкоштовне одержання в процесі приватизації майна державних підприємств, державного житлового фонду і земельного фонду.

Діяльність банків на ринку цінних паперів багатогранна. Вони виступають у ролі емітентів, інвесторів, фінансових посередників та інфраструктурних учасників ринку, займаються непрофесійною і професійною діяльністю з цінними паперами.

Емісійна діяльність банків полягає у випуску власних цінних паперів з метою залучення коштів для формування і поповнення статутного капіталу, а також з метою тимчасового залучення ресурсів для проведення окремих банківських операцій, фінансування певних програм чи напрямів діяльності. Випуск банком цінних паперів відбивається у пасивних операціях банків.

Інвестиційна діяльність банків передбачає вкладення коштів у цінні папери від свого імені і за свій рахунок. Метою інвестиційної діяльності є передусім отримання прибутку. Банки, як правило, – активні інвестори на ринку державних цінних паперів.

Серед основних направлень інвестиційної діяльності КБ ПриватБанк потрібно виділити надання клієнтам інвесторам та клієнтам споживачам інвестицій комплексу послуг оператора фондового та фінансового ринку, включаючи послуги продавця, регістратора та зберігателя цінних паперів керуючого корпоративними правами і фінансами в процесі інвестиційної діяльності по залученню і розміщенню грошових коштів клієнтів.

Рис. 2.6. Доля ПриватБанку на ринку інвестиційних послуг на кінець 2007 року, %

В 1995 році ПриватБанк отримав Ліцензію №1 на залучення приватизаційних майнових сертифікатів фізичних осіб. На основі ліцензії банк залучив в довірче управління і розмістив в акції українських підприємств більш ніж 1,2 млн. сертифікатів, що складало 2,3 % їх загальної кількості. В липні 1992 року ПриватБанк отримав Дозвіл Міністерства Фінансів України № 38 на здійснення діяльності по випуску та обертанню цінних паперів.

Рис. 2.7. Зростання кількості цінних паперів на депозитарному обліку, млрд..шт.

Рис. 2.8. Зростання розміру портфеля цінних паперів на депозитарному обліку по номіналу, млн.. грн..

Що стосується ролі банків на ринку корпоративних цінних паперів, то є істотні розбіжності в законодавстві різних країн. Залежно від ролі банків на цьому ринку умовно можна виділити три моделі організації ринку цінних паперів: банківську, небанківську і змішану.

Банківська моделі характеризується найактивнішою роллю банків (порівняно з іншими фінансовими посередниками) на ринку них паперів. Вони вкладають кошти як у державні цінні папери, так і в акції та облігації не фінансових компаній, здійснюють розміщення (андеррайтинг) цінних паперів, торгують ними, тобто займаються брокерською і дилерською діяльністю, формують інфраструктуру ринку. В найбільш завершеному вигляді ця модель діє в Німеччині. Німецькій економіці притаманна активна участь банківського капіталу у формуванні капіталу не фінансового сектора. Німецькі банки контролюють великі пакети акцій промислових фірм, активно впливають на діяльність Ради директорів цих фірм, тобто виступають у ролі стратегічних інвесторів.

Небанківська модель (її ще називають американською моделлю) обмежує інвестиційну і посередницьку діяльність банків (депозитних установ) на ринку корпоративних цінних паперів. Так, у США згідно з законом Гласса-Стігала (1933 р.) банкам до недавнього часу заборонялося займатися розміщенням (андеррайтингом), купівлею і продажем акцій нефінансових компаній, була обмежена їх діяльність із корпоративними облігаціями. Активну діяльність на ринку корпоративних цінних паперів у США проводять спеціальні інвестиційні інституції, зокрема інвестиційні банки, компанії, фонди.

Змішана модель характеризується присутністю і діяльністю на ринку корпоративних цінних паперів як банків, так і спеціальних інвестиційних інституцій.

Питання про те, яка з моделей організації ринку цінних паперів найбільш ефективна для банків, є дискусійним. Як перевагу банківської моделі організації ринку цінних паперів передусім підкреслюють ефект диверсифікації банківської діяльності, підвищення конкурентоспроможності банків на фінансовому ринку. Перевагу небанківської моделі звичайно вбачають у можливості відокремити ризик за операціями з цінними паперами від ризику за традиційними для банків кредитно-депозитними операціями і цим сприяти стабілізації банківського сектора.

Загалом у світовій практиці спостерігається тенденція відходу від спеціалізації банківських і інвестиційних інституцій і прагнення до універсального характеру їх діяльності, що зумовлено наростаючою конкуренцією між ними. Розвитку тенденції до універсалізації сприяє також скасування або пом'якшення адміністративних заборон на інвестиційну діяльність банків у законодавстві деяких країн (США, Канада), в яких передбачалося чітке розділення депозитно-кредитної та інвестиційної діяльності фінансових посередників.

В Україні згідно з законодавством формується змішана модель організації ринку цінних паперів. Банкам дозволяється займатися як інвестиційною, так і торговельною (професійною) діяльністю з цінними паперами. Банки мають право здійснювати інвестиції у статутні фонди та акції інших юридичних осібна підставі письмового дозволу НБУ (за винятком випадків, коли інвестиції у юридичну особу не перевищують 5% від регулятивного капіталу банку, а також якщо діяльність юридичної особи обмежується наданням фінансових послуг). Банкам забороняється інвестувати кошти у підприємства, статутом яких передбачено повну відповідальність його власників. Пряма чи опосередкована участь банку у капіталі будь-якого підприємства не повинна перевищувати 15% від капіталу банку, а його сукупні інвестиції – 60%. Ці обмеження не поширюються на діяльність інвестиційних, банків. Крім того, вказані обмеження не застосовуються, якщо банки придбали акції та інші цінні папери у таких випадках:

·  у зв'язку з реалізацією права заставодержателя (при цьому банк утримує цінні папери не більше одного року);

·  з метою створення холдингової групи (при цьому банк придбав акції, емітентом яких є інший банк);

·  у результаті андеррайтингу (при цьому цінні папери, які придбав банк, перебувають у його власності не більше одного року).

Інвестиційна діяльність банків на ринку цінних паперів тісно пов'язана з їх кредитною діяльністю. Цінні папери можуть використовуватися банками як застава для одержання кредиту на міжбанківському ринку, для рефінансування через центральний банк, а також для проведення операцій РЕПО.

Банки беруть активну участь у формуванні інфраструктури ринку цінних паперів. Вони можуть виконувати депозитарні функції, займатися клірингово-розрахунковою діяльністю, вести реєстр власників цінних паперів (реєстраторська діяльність) тощо.

Згідно з українським законодавством банки за умови отримання письмового дозволу НБУ мають право здійснювати такі операції з цінними паперами:

·  емісію власних цінних паперів;

·  організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;

·  операції на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг);

·  інвестування у статутні фонди та акції інших юридичних осіб;

·  операції за дорученням клієнтів або від свого імені з інструментами грошового ринку і з фінансовими ф'ючерсами та опціонами;

·  довірче управління цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами;

·  депозитарну діяльність і діяльність з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.

Згідно з законодавством України окремі види діяльності банків на ринку цінних паперів підпадають під визначення професійної діяльності, зокрема це діяльність із випуску та обігу цінних паперів, депозитарна, розрахунково-клірингова, реєстраторська діяльність тощо. Для здійснення професійної діяльності банки повинні отримати також відповідний дозвіл Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

Багатогранна діяльність банків на ринку цінних паперів, а звідси і велике розмаїття банківських операцій з цінними паперами визначають необхідність організації окремого підрозділу байку (управління, департаменту) для здійснення операцій з цінними паперами, побудованого за функціонально-продуктовим принципом.

Залежно від обсягів діяльності на ринку цінних паперів, її спрямованості та фінансових можливостей банки можуть спрощувати структуру підрозділу для здійснення операцій з цінними паперами чи, навпаки, ускладнювати її, зокрема, вводити в роботу окремих відділів спеціалізацію за продуктовим принципом, базуючись на окремих інструментах ринку.

Розділ 3 Вдосконалення управління активами банку

3.1 Формування резервів для покриття можливих втрат від активних операцій

У процесі своєї діяльності комерційні банки певною мірою ризикують, здійснюючи активні операції. Тому з метою підвищення надійності та стабільності банківської системи, захисту кредиторів і вкладників вони формують резерви для покриття можливих втрат від проведення активних операцій.

Одним із таких резервів є резервний фонд комерційного банку. Розмір відрахувань до резервного фонду має бути не меншим 5% від прибутку банку і не більшим 25% розміру регулятивного капіталу банку.

Наступним видом резервів є резерв для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків. Комерційні банки формують резерв для покриття можливих збитків, що можуть бути завдані в результаті їх кредитної діяльності згідно з Положенням НБУ “Про порядок формування і використання коштів резерву на можливі втрати по кредитних операціях комерційних банків” затвердженої постановою Правління НБУ від 31.01.96 року №20. Вони зобов’язані створювати резерви для відшкодування можливих втрат за основним боргом і процентами за всіма видами наданих кредитів у національній та іноземній валютах, включаючи депозити, кредити іншим банкам, суб’єктам господарювання (овердрафт, факторингові операції, фінансовий лізинг), надані гарантії та поручительства.

Резерв використовується на покриття безнадійної заборгованості, яка виникла від кредитної діяльності банку. Розмір резерву визначається відповідно до загальної суми всіх кредитів, класифікованих за ступенем ризику і з урахування коефіцієнтів ризику.

Розрізняють резерв під стандартну та нестандартну кредитну заборгованість.

Нестандартна кредитна заборгованість включає в себе кредити під контролем, субстандартні, сумнівні, безнадійні кредити.

Резерв під стандартну заборгованість ураховується комерційним банком під час розрахунку розміру капіталу та відповідних економічних нормативів, установлених НБУ.

Визначаючи розмір резерву, комерційні банки здійснюють класифікацію виданих кредитів і депозитів та оцінюють кредитні ризики з урахуванням таких чинників як фінансовий стан позичальника, стан обслуговування позичальником кредитної заборгованості та рівня забеспеченя кредитної операції.

Комерційний банк оцінює фінансовий стан позичальника і перспективи повернення кредитів та депозитів перед наданням йому кредиту чи депозиту.

Згідно з оцінкою фінансового стану позичальника та перспектив його розвитку підприємства класифікують за такими категоріями:

·  клас “А”- фінансова діяльність дуже успішна і дає змогу погашати суму кредиту та проценти за нею у встановлені строки. Одночасно можна зробити висновок, що фінансова діяльність і надалі здійснюватиметься на такому самому високому рівні;

·  клас “Б”- фінансова діяльність добра або дуже добра, але немає можливості підтримувати Ії на цьому рівні протягом тривалого часу;

·  клас“В”- фінансова діяльність задовільна, але спостерігається чітка тенденція до погіршення;

·  клас“Г”- фінансова діяльність погана, і спостерігається Ії циклічність протягом коротких періодів часу;

·  клас “Д”- фінансова діяльність свідчить про збитки і очевидно, що ні основна сума кредиту, ні проценти за нею не можуть бути сплачені.

Стан обслуговування позичальником кредитної заборгованості за основним боргом та процентами за нею є:

·  “добрим”, якщо заборгованість за звичайним або пролонгованим до 90 днів кредитом і проценти за ним сплачуються в установлені строки або з максимальною затримкою до семи днів;

·  “слабким”, якщо заборгованість за кредитом прострочена від 8 до 90 днів та проценти за ним сплачуються з максимальною затримкою від 8 до 30 днів або кредит пролонговано з пониженням класу позичальника на строк від 91 до 180 днів, але проценти сплачуються в строк або з максимальною затримкою до 30 днів;

·  “незадовільним”, якщо заборгованість за кредитом прострочена понад 90 днів або кредит пролонговано з пониженням класу позичальника понад 180 днів.

Таблиця 3.1

Класифікація кредитного портфеля комерційного банку за групами

При класифікації кредитного портфеля за ступенем ризику і віднесенні до груп, за якими обчислюється резерв за врахованими векселями, факторингом, гарантіями, до уваги береться тільки строк погашення позичальником простроченої заборгованості. У зв’язку з цим розрізняють такі види кредитної заборгованості:

·  стандартну, за якою строк погашення чи повернення, передбачений договірними умовами, ще не настав;

·  сумнівну – заборгованість за опротестованими векселями з терміном прострочки не більше 30 днів; заборгованість за факторинговими операціями (за основним боргом чи черговим платежем) та за виконаними (сплаченими) гарантіями банком становить не більше 90 днів після настання строку платежу, передбаченого договірними умовами;

·  безнадійну заборгованість за опротестованими векселями з терміном прострочки понад 30 днів; заборгованість за факторинговими операціями (за основним боргом чи черговим платежем) та за виконаними (сплаченими) гарантіями банком становить понад 90 днів після настання строку платежу, передбаченого договірними умовами;

На підставі класифікації позик комерційний банк створює резерв для кожної групи кредитів.

Резерв має бути сформований у повному обсязі відповідно до сум фактичної кредитної заборгованості за групами ризику та встановленого рівня резерву.

Резерв розраховується від чистого кредитного ризику, при визначенні якого сума валового кредитного ризику за кожною кредитною операцією окремо може зменшуватись на вартість прийнятого забезпечення (безумовних гарантій та предметів застави).

Предметами застави (майно та майнові права позичальника чи третіх осіб – майнових поручителів), що беруться до розрахунку чистого кредитного ризику (резерву під кредитний ризик), є:

·  майнові права на грошові депозити, розміщені в банку, який має офіційний кредитний рейтинг, не нижчий ніж “інвестиційний клас”;

·  майнові права на грошові депозити, розміщені в банку-кредиторі, за умови безперечного контролю та доступу банку кредитора до цих коштів, обумовленого договором, у разі невиконання позичальником зобов’язань за кредитом;

·  дорогоцінні метали, які належать позичальнику і перебувають на зберіганні у банку кредиторі та за умови безперечного права звернення банком-кредитором стягнення, обумовленого договором, на ці метали в разі невиконання позичальником зобов’язань за кредитом;

·  державні цінні папери;

·  недержавні цінні папери – акції та облігації підприємств, ощадні сертифікати, інвестиційні сертифікати;

·  зареєстроване нерухоме майно;

·  рухоме майно;

·  інші майнові права.

Сума гарантій та вартість предметів забезпечення предметів застави береться до розрахунку чистого кредитного ризику (резерву під кредитні ризики) з урахуванням коефіцієнтів залежно від категорії кредитної операції (табл.3.2. )

Таблиця 3.2

За кредитами класифікованими як “безнадійні”, банк формує резерв на всю суму боргу незалежно від наявної застави.

Визначений кредитний ризик за кожною кредитною операцією зважується на встановлений коефіцієнт резервування (табл. 3.3.).

Таблиця 3.3

Коефіцієнти резервування за кредитними операціями

При розрахунку резерву за коштами, що містяться на кореспондентських рахунках, відкритих в інших банках, за депозитами до запитання в інших банках і сумнівною заборгованістю за цими коштами враховується рейтинг країни, який доводиться до відома банків Національним банком України. Відповідно до рейтингу країни банки поділяються на певні групи. Розмір резерву визначається шляхом зваження суми коштів, що обліковуються на кореспондентському рахунку окремого банку, на відповідний коефіцієнт резервування (табл. 3. 4 ).

Таблиця 3.4.

Ризики за коштами, що розміщені на кореспондентських рахунках, відкритих в інших банках, які віднесені до груп 1-2, вважаються “стандартними”, а віднесені до груп 3-8 – “нестандартними”.

Резерв під кредитні ризики формується головним банком і його філіями. За повноту формування резервів відповідальність несе головний банк (юридична особа).

Комерційні банки використовують резерви на погашення безнадійної кредитної заборгованості за основним боргом, яка обліковується на балансових рахунках як сумнівна заборгованість.

Безнадійна кредитна заборгованість відшкодовується комерційними банками за рахунок резерву під нестандартну заборгованість за умови виконання вимог статті 12 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”.

Безнадійна заборгованість позичальника , визнаного банкрутом у встановленому законодавством порядку, списується за рахунок резерву під нестандартну заборгованість комерційного банку після прийняття арбітражним судом рішення про визнання позичальника банкрутом. Кошти отримані банком унаслідок завершення ліквідаційної процедури та реалізації майна позичальника, включаються до валових доходів у період їх надходження.

Безнадійна заборгованість, яка виникла через неспроможність позичальника погасити заборгованість у зв’язку з дією обставин непередбаченої сили (форс-мажор), списується за рахунок резерву під нестандартну заборгованість.

Доходи комерційного банку збільшуються на суму кредитної заборгованості, і відновлюється резерв під нестандартну заборгованість, якщо позичальник не погасив кредитної заборгованості, а комерційний банк не подав позову до суду (арбітражного суду) щодо стягнення такої заборгованості протягом строків визначених законодавством України.

Кредитна заборгованість за такими кредитами списується за рахунок резерву під стандартну заборгованість.

Прострочена заборгованість підприємств, організацій та установ, на майно яких не може бути накладено стягнення (або тих, що не підлягають приватизації), згідно з чинним законодавством України списується за рахунок резерву під нестандартну заборгованість комерційного банку, якщо протягом 30 календарних днів із часу виникнення прострочення зазначена заборгованість не була відшкодована коштами державного чи відповідних місцевих бюджетів або компенсована будь-якім іншим способом. При цьому комерційні банки у строки, передбачені чинним законодавством України, зобов’язані звернутися до арбітражного суду з позовом щодо відшкодування збитків, отриманих у зв’язку з таким кредитуванням.

Прострочена заборгованість фізичних осіб, визнаних у судовому порядку безвісно відсутніми або померлими, списується за рахунок резерву під нестандартну заборгованість комерційного банку за умови, що рішення суду про визнання фізичних осіб безвісно відсутніми або померлими було прийнято пізніше дати укладання кредитної угоди. При цьому комерційні банки мають вжити відповідних юридичних заходів щодо стягнення безнадійної заборгованості зі спадку такої фізичної особи у межах та за процедурою, визначеною чинним законодавством України.

Прострочена заборгованість за договорами або їх частинами, визнаними у судовому порядку недійсними з вини позичальника, списуються за рахунок резерву під нестандартну заборгованість комерційного банку, якщо позичальник не погашає заборгованості за зазначеними договорами протягом 30 календарних днів із дня ухвалення рішення суду про визнання договорів або їх частин недійсними.

Прострочена заборгованість за договорами або їх частинами, визнаними у судовому порядку недійсними з вини комерційного банку або з вини обох сторін, погашається за рахунок повернення позичальником суми кредитної заборгованості, а в разі неповернення – протягом 30 календарних днів за рахунок резерву під стандартну заборгованість.

Комерційний банк може самостійно здійснити списання безнадійної заборгованості за рахунок резерву під стандартну заборгованість відповідно до рішення правління банку (за наявності оформленого у встановленому порядку протоколу засідання), але не пізніше останнього робочого дня поточного року, в якому кредитна заборгованість визнана безнадійною.

Списання безнадійної кредитної заборгованості за рахунок резерву під нестандартну заборгованість, сформованого за рахунок збільшення витрат, здійснюється за рішенням правління комерційного банку за умови виконання вимог чинного законодавства України.

Комерційні банки зобов’язані за станом на перше число кварталу розглядати кредитний портфель, з тим щоб оцінити кредитні ризики. Вони створюють кредитні комітети, на яких розглядається інформація щодо оцінки кредитних портфелів і формування резервів.

Банківський нагляд Національного банку України постійно перевіряє звітність комерційних банків та їх установ щодо правильності класифікації ними своїх кредитних портфелів та дотримання порядку створення і використання резерву. У разі виявлення розбіжностей між даними комерційного банку і даними банківського нагляду Національного банку України комерційний банк зобов’язаний виправити відповідну звітність і за необхідності скоригувати розмір резерву на різницю, виявлену під час перевірки.

При нестачі коштів для формування резерву комерційного банку або порушення порядку його створення і використання до банку застосовуються санкції відповідно до статті 48 Закону України “ Про банки і банківську діяльність”.

Комерційні банки також формують резерви для відшкодування можливих втрат від дебіторської заборгованості і від операцій з цінними паперами. Порядок формування та використання таких резервів також регламентується Національним банком України.

Більшість українських учених визначає кредитний портфель як сукупність усіх позик, наданих банком з метою одержання прибутку. Російські економісти лише тлумачать це поняття, трактуючи його як сукупність наданих позичок, що класифікуються на основі критеріїв, пов'язаних із різноманітними факторами ризику або способами захисту від нього.

Як відомо, ефективність банківської діяльності значною мірою залежить від якості управління ризиками. На думку багатьох дослідників, фінансове управління банком базується саме на спроможності управляти балансовими та позабалансовими портфельними ризиками.

Портфелю позичок комерційного банку загрожують різноманітні ризики — кредитний, валютний, форс-мажор-ний тощо. Та все ж основний із них — кредитний. У контексті управління портфелем слід було б розглядати сукупний кредитний ризик. Основні його складові — індивідуальний та портфельний кредитні ризики. Їх частка в сукупному показнику неоднакова. А визначається співвідношення між індивідуальним та портфельним ризиками переважно зовнішніми факторами. Так, в умовах стабільної економіки, сталої законодавчої бази в центрі уваги опиняється кредитний ризик за індивідуальними позиками; портфельний же в зазначених умовах зазвичай виникає не часто. Та варто змінитися зовнішній економічній ситуації, і про-рахунки, допущені в ході оцінки портфельного ризику, можуть обернутися для банку значними збитками, навіть банкрутством.

Ризик, що спричиняється зовнішніми факторами, призводить до ко-варіації прибутків у позичковому портфелі. Якщо додатково наданий кредит, включений до портфеля, тісно корелює з наданими раніше позичками, портфельний ризик кредитора зростає. Оцінити ступінь концентрації кредитного портфеля на тому чи іншому сегменті (або ступінь його диверсифікації за всіма сегментами) можна лише за допомогою комплексного підходу до всього кредитного портфеля в цілому. Тобто портфельний ризик характеризує ступінь диверсифікації портфеля і може слугувати опосередкованим критерієм досконалості його структури.

Основні чинники сукупного кредитного ризику банківського портфеля позичок відображено на схемі.

Індивідуальний кредитний ризик обумовлюється чинниками, притаманними як клієнтові, так і банку.

До групи факторів, притаманних клієнтові, передусім належать кредитоспроможність позичальника та характер кредитної угоди.

За величиною кредитного ризику індивідуальні позики можна класифікувати за групами(рис 3.2.):

Рис. 3.2. Групи класифікації кредитного ризику

♦ І — стандартні позички;

♦ II — кредити під контролем;

♦ III — субстандартні позички;

♦ IV — сумнівні;

♦ V — безнадійні.

Співвідношення груп характеризує структуру портфеля за кредитним ризиком.

Постановка проблеми. Важливою компонентою банківського менеджменту є стратегія управління ризиками. Вона повинна забезпечити мінімізацію можливих втрат при здійсненні банківської діяльності, яка в умовах ринкової економіки та конкуренції неможлива без ризику. Завдання банківського менеджменту полягає в тому, щоб у межах здійснюваних операцій мінімізувати ризик.

Водночас навіть за найумілішого управління банком і найдосконаліших рецептів ведення банківської справи, в яких враховано всі або майже всі ймовірні несприятливі події, цілковито уникнути ризику неможливо.

Хоча термін "ризик" вживається доволі часто, це поняття багатогранне і визначається по-різному. Існує також багато різноманітних класифікацій банківських ризиків і підходів до управління ними.

Ризики притаманні всім сферам банківської діяльності. Більшість ризиків пов'язана з активними операціями банку, насамперед кредитною та інвестиційною діяльністю. Діяльність щодо залучення коштів на вклади (депозити), на розрахункові та поточні рахунки також пов'язана з багатьма ризиками. Той факт, що банк здійснює одночасно й активні, й пасивні операції, вказує на додаткові чинники ризику та зумовлює розробку особливого підходу до обмеження їх впливу, що отримав назву "управління активами і пасивами". Діяльність операційних підрозділів, застосування інформаційних технологій і реалізація концепції маркетингу пов'язані з низкою функціональних ризиків, які теж можуть негативно позначитися на прибутку та капіталі банку. Нарешті, на банк у цілому впливають зовнішні ризики; деякі з них (наприклад, ризик невідповідності умовам державного регулювання) мають першорядне значення для його діяльності. Тому управління ризиком входить до числа ключових завдань стратегічного управління банком.

Банківські ризики можна поділити на дві категорії:

♦ ризики, що піддаються кількіснійоцінці;

♦ ризики, що не піддаються кількісній оцінці.

До банківських ризиків, що піддаються кількісній оцінці, належать фінансові ризики, пов'язані з несприятливими змінами в обсягах, дохідності, вартості і структурі активів та пасивів банку.

Охарактеризуємо основні види банківських ризиків.

Фінансові ризики: Кредитний ризик банку — це міра (ступінь) невизначеності щодо виникнення небажаних подій при здійсненні фінансових угод, суть яких полягає в тому, що контрагент банку не зможе виконати взятих на себе за угодою зобов'язань і при цьому не вдасться скористатися забезпеченням повернення позичених коштів. Оперуючи поняттям кредитного ризику комерційного банку, потрібно розрізняти такі терміни [35,с.107]:

—кредитний ризик щодо кредитної угоди — ймовірність того, що позичальник (боржник) не зможе повернути борг згідно з умовами договору (угоди), і при цьому банку не здасться своєчасно та в повному обсязі скористатися забезпеченням позики для покриття можливих втрат;

—портфельний кредитний ризик — середньозважена величина ризиків щодо всіх угод кредитного портфеля, де вагами є частки сум угод у загальній сумі кредитного портфеля.

Необхідно зазначити, що з кредитним ризиком пов'язані не лише кредитні операції комерційного банку (як балансові, так і позабалансові), а й інвестиційні (формування портфеля цінних іаперів), гарантійні послуги, операції з іеривативами, а також послуги кредитного характеру (лізинг, факторинг тощо).

Кількісний аналіз кредитного ризику комерційного банку здійснюється ї використанням методу фінансових коефіцієнтів, статистичних та експертних методів.

Метод фінансових коефіцієнтів полягає у розрахунку відносних показників, які характеризують підприємство з огляду на стан його ліквідності, рентабельності і фінансової стійкості, і порівнянні їх із нормативними (кри-теріальними) значеннями. Не заперечуючи переваг цього методу, все ж слід зазначити, що він не позбавлений певних недоліків. Так, не завжди можна зробити однозначний висновок про те, наскільки кредитоспроможним є позичальник, оскільки значення одних його коефіцієнтів відповідають нормативним, а значення інших — ні.

Проте використання перелічених моделей у вітчизняній банківській практиці є необгрунтованим. На наш погляд, доцільно побудувати аналогічні моделі, які відповідатимуть реаліям вітчизняної економіки і враховуватимуть, зокрема, галузевий та часовий чинники.

Статистичні методи оцінки кредитного ризику потребують значних масивів даних, яких може просто не бути. Тому через нестачу чи брак інформації здебільшого доводиться застосовувати експертні методи.

Суть експертних методів полягає в обробці суджень досвідчених фахівців банківської справи щодо ймовірності виникнення різних значень збитків або тієї чи іншої несприятливої (небажаної) події у процесі банківського кредитування. Одним із наочних прикладів оцінки кредитного ризику експертними методами є рейтингові методи оцінки кредитоспроможності позичальника, досить поширені у вітчизняній банківській практиці.

Сукупний кредитний ризик комерційного банку можна розрахувати за формулою:

(1)

де l — сподівана (середня) величина втрат за кредитним портфелем;

 — поправковий коефіцієнт (кван-тиль), що визначає положення значення випадкової величини (симетрично в обох "хвостах" розподілу) відносно середнього, вираженого в кількості се-редньоквадратичних відхилень;

Q_i(j) — стандартне відхилення можливих втрат за i-ою (j- ою) кредитною угодою;

p — коефіцієнт кореляції ймовірностей дефолту i-го та j-го позичальника.

Щодо методів зниження кредитного ризику комерційного банку, то їх можна поділити на дві групи: зовнішні та внутрішні.

У разі застосування зовнішніх способів зниження кредитного ризику банк прагне перерозподілити ризик, перекладаючи його частини на інших суб'єктів та/чи об'єкти.

Найпоширенішими зовнішніми способами зниження кредитного ризику комерційного банку є застава, гарантія (порука) та страхування.

Сенс застави в тому, що в разі невиконання позичальником забезпеченого заставою зобов'язання банк має право повернути собі борг за рахунок коштів, отриманих від реалізації заставленого майна, маючи при цьому пріоритет перед іншими кредиторами. Відтак, застава як спосіб зниження кредитного ризику — це, по-перше, конкретизація та посилення права кредиторської вимоги, а по-друге, — право на перевагу. Для договору застави характерна підпорядкованість чинності основного боргового зобов'язання: якщо воно з якихось причин виявиться недійсним, то й договір застави також не спричинить ніяких правових наслідків.

Гарантія (порука) — це зобов'язання гаранта (поручителя) перед кредитором боржника (позичальника) відповідати за виконання боржником свого зобов'язання у повному обсязі або частково. Гарантія (порука) як спосіб зниження кредитного ризику у вітчизняній практиці має три основні специфічні риси: 1) підпорядкованість відповідальності гаранта (поручителя) чинності основного боргу; 2) однорідність основного та додаткового боргових зобов'язань; 3) виникнення ще одного боржника без втрати попереднього (першочергового) і без зміни кредитора за основним зобов'язанням. За допомогою гарантії (поруки) банк фактично перерозподіляє ризик. у такий спосіб зменшуючи його.

Ще одним зовнішнім способом зниження кредитного ризику є страхування. Його суть полягає у повній передачі ризику страховій установі. Кредитний ризик за допомогою страхування можна зменшувати двома способами. Перший полягає у тому, що позичальник укладає зі страховою компанією договір про страхування своєї відповідальності за непогашен-ня кредиту, тобто страхувальником є позичальник. У другому випадку страхувальником є кредитор (банк), страхуючись від кредитного ризику.

Суть внутрішніх способів зниження кредитного ризику комерційного банку полягає в самострахуванні банком можливих втрат. Основними внутрішніми способами є лімітування, диверсифікація та створення резервів.

Лімітування — це встановлення ліміту, тобто граничних сум здійснюваних кредитних операцій. Як приклад можна навести нормативи кредитного ризику, встановлені Національним банком України для комерційних банків: максимальний розмір ризику на одного позичальника; норматив "великих" кредитних ризиків; норматив максимального ризику на одного інсайдера; норматив максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам. Лімітування спрямоване на обмеження зважених кредитних ризиків (ризиків у грошовому вираженні) комерційного банку.

Диверсифікація — найпростіший та універсальний метод зниження портфельного кредитного ризику. Вона передбачає: 1) диверсифікацію позичальників за галузями; 2) диверсифікацію кредитів за розмірами, строками, видами відсоткових ставок; 3) диверсифікацію способів забезпечення повернення кредитів.

За міру (ступінь) депозитного ризику можна взяти один із коефіцієнтів нестабільності депозитів:

К₁ = (Сума достроково знятих депозитів терміном t) / (Загальна сума депозитів терміном t);

К₂ = (Кількість достроково знятих депозитів терміном t) / (Загальна кількість депозитних договорів, укладених на термін t).

Один з методів вимірювання валютного ризику, відомий як Value at risk (VAR), застосовують особливо широко останніми роками — сьогодні він використовується міжнародними банківськими організаціями (В18, наприклад) як основний при встановленні нормативів величини капіталу банку щодо ризику його активів.

В основі розрахунку VAR — визначення одноденної мінливості (вола-тильності) валютних курсів, тобто того, наскільки можуть змінюватись валютні курси за день. Найчастіше за міру одноденної мінливості беруть середньоква-дратичне відхилення у відсотках, яке можна розрахувати на основі історичних даних. Для часових горизонтів, які перевищують один день, припускають що волатильність валютних курсів пропорційна тривалості часового горизонту прогнозування. Це дає змогу отримати оцінку валютного ризику на необхідну перспективу шляхом масштабування одноденної величини VAR.. VAR із часовим горизонтом T днів і довірчим інтервалом х% за припущення відсутності хаосу можна розрахувати за законом дисперсії фрактального броунівського руху :

 (2)

де  — поправковий коефіцієнт (квантиль), що визначає положення значення випадкової величини (симетрично в обох "хвостах" розподілу) відносно середнього, вираженого в кількості середньоквадратичних відхилень. (Так, для найчастіше використовуваних значень довірчого інтервалу в 95 та 99% відповідні квантилі дорівнюватимуть 1.65 і 2.33 середньо-квадратичного відхилення);

Q — середньоквадратичне відхилення (одноденна волатильність) валютного курсу у відсотках.

Вважають, що інколи доцільно відмовитися від наведеного спрощеного варіанта формули , в якому ступінь хаотичності валютних курсів, курсів цінних паперів та інших даних — експонента Херста (Н) — приймається рівним 0.5. Цей показник вказує, що дані є персистентними (Н > 0.5), чи навпаки (Ж 0.5), або ж свідчить про відсутність хаосу {Н= 0.5). У першому випадку за періодами зростання (падіння) випадкової величини йдуть в основному періоди подальшого зростання (падіння), у другому — навпаки, за періодами зростання (падіння) йдуть переважно зворотні тенденції падіння (зростання) — все це випадки процесу, що характеризується деякою пам'яттю і називається фрактальним броунівсь-ким рухом. При Н= 0.5 хаос відсутній, і має місце класичний броунівський рух, що не передбачає пам'яті.

Для зниження валютного ризику комерційний банк може використовувати такі прийоми:

1.Надання позички в одній валюті з умовою її погашення в іншій з урахуванням форвардного курсу, зафіксованого в кредитному договорі. Такі заходи дають змогу банку застрахуватися від можливого падіння курсу валюти, в якій надано кредит;

2.Хеджування за допомогою деривативів (форвардних контрактів, ф'ючерсів, опціонів);

3.Диверсифікація коштів банку в іноземній валюті. Суть цього методу зниження валютного ризику полягає у здійсненні операцій не з однією, а з кількома валютами, які не є корельо-ваними;

4.Страхування валютного ризику, що передбачає передачу банком усього ризику страховій компанії;

5.Визначення оптимальної структури загальної відкритої валютної позиції, яка забезпечує мінімальний ризик.

Відсотковий ризик комерційного банку—це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості понесення банком втрат через несприятливі зміни відсоткових ставок. Цей ризик є наслідком незбалансованості активів і пасивів з плаваючою відсотковою ставкою.

Чутливими до змін відсоткової ставки активами є видані кредити, придбані банком облігації, доходи майбутніх періодів тощо, чутливими до зміни відсоткової ставки пассивами кошти на розрахункових і поточних рахунках, депозити й отримані міжбанківські кредити. Нечутливі пасиви це фонди комерційного банку (статутний, резервний та інші).

Принципи управління гепом можна сформулювати так:

1.Зміна відсоткового прибутку, який отримується при заданному співвідношенні активів і пасивів, у результаті зміни відсоткової ставки залежить від величини гепа;

2.У випадку негативного гепа при зростанні ставки відсотка відсотковий прибуток зменшиться, а при її зниженні — зросте. Навпаки, при позитивному гепі відсотковий прибуток збільшується зі зростанням ставки відсотка, а з її зниженням — зменшується;

3.Поняття гепа нерозривно пов'язане з термінами погашення або переоцінки пасивів та активів. Коли ці терміни суттєво різняться, виникає так званий ефект Стігума-Бренча, згідно з яким, якщо пасиви (активи) багатократно переоцінюються до того, як здійснюється переоцінка активів (пасивів), це визначатиме позицію гепа, який розраховується на момент переоцінки;

4.Позиція гепа визначається характером діяльності комерційного банку.

Аналіз дюрації становить суть класичного підходу до оцінювання процентного ризику.

Дюрація — це середньозважений (з вагами) час до погашення певного.

фінансового інструменту. Вона обчислюється за формулою:

 (4)

де С_t — величина грошового потоку в момент часу І;

Р — теперішня (приведена) вартість фінансового інструменту;

r — ставка дисконтування;

T— строк фінансового інструменту.

Дюрація дає змогу порівнювати альтернативні потоки платежів шляхом аналізу їх чутливості до зміни процентних ставок. Якщо, приміром, позичено під зобов'язання виплатити 1000 грн. через рік (дюрація заборгованості дорівнює 1), то розумно було б із метою захисту від зміни процентних ставок купити, скажімо, безкупонну облігацію номіналом 1000 грн., яка погашається через рік. Тоді зобов'язання будуть приведені у відповідність з активами (що ілюструє результат теореми Самуель-сона про імунітет).

Модифікована дюрація обчислюється за формулою:

 (5)

Зміна теперішньої вартості фінансового інструменту (у відсотках) приблизно дорівнює добутку Ай на зміну дохідності (ставки дисконтування).

Застосовуючи показник Ай, слід бути обережним, тому що він перебільшує розмах падіння теперішніх вартостей при великому зростанні процентних ставок і занижує масштаби зростання теперішніх вартостей при їх значному падінні (так звана властивість опуклості (сопуехігу), зумовлена другою похідною). Ефект цей суттєво нелінійний. Труднощі також виникають при розрахунках АБ для облігацій з правом дострокового викупу емітентом.

Відсотковий ризик комерційного банку — VAR_n можна визначити за формулою:

 (6)

де А — теперішня вартість чутливих активів банку;

L— теперішня вартість чутливих пасивів банку;

D_А — сподівана середньозважена модифікована дюрація активів банку (з урахуванням можливої їх пролонгації);

D_П — сподівана середньозважена модифікована дюрація пасивів банку (з урахуванням можливого їх дострокового вилучення);

VAR_в — максимально можлива зміна відсоткової (дисконтної) ставки за певний період.

Основними методами зменшення відсоткового ризику комерційного банку є управління гепом, імунізація портфеля (приведення у відповідність середньозваженої модифікованої дюрації активів та середньозваженої модифікованої дюрації пасивів банку), а також похідні інструменти. Кожен із похідних інструментів використовується, щоб знизити специфічним чином відсотковий ризик, зафіксувати відсоткову ставку за запозиченнями або вкладеннями, а також для регулювання співвідношення запозичень і вкладень за фіксованою та плаваючою відсотковими ставками у портфелі комерційного банку. Крім того, відсотковий ризик банку можна зменшувати за допомогою страхування, яке передбачає повну передачу відповідного ризику страховим компаніям.

Інвестиційний ризик банку — це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості знецінення цінних паперів, придбаних банком.

Для оцінки ступеня ризиковості інвестиційного портфеля (сукупності всіх придбаних банком цінних паперів) можна використати середньо-квадратичне відхилення, яке обчислюється за формулою:

 (7)

де V_i— середньоквадратичне відхилення норми прибутку i-го цінного папера;

Х_i— частка (питома вага) i-го (j-го) цінного папера в загальній сумі інвестиційного портфеля;

V_ij — коваріація між нормами прибутку i-го та j-го цінних паперів.

Основним методом зниження ризиковості інвестиційного портфеля банку є диверсифікація вкладень, тобто розподіл коштів між різними видами цінних паперів (акціями, облігаціями) різних емітентів із різними строками погашення.

Ризик ліквідності комерційного банку—це міра (ступінь) невизначеності щодо спроможності банку забезпечити своєчасне виконання зобов'язань перед клієнтами шляхом перетворення активів у грошові кошти.

Цей ризик є похідним від ризиків, пов'язаних із активними та пасивними операціями банку.

Основним методом зниження ризику ліквідності є збалансування активів і пасивів банку. Характер активних статей банку, їх строковість мають відповідати характеру і строко-вості пасивних статей.

Ідентифікувати й оцінити функціональні ризики комерційного банку складніше, ніж фінансові. Для їх оцінки використовуються в основному експертні методи.

Щодо методів зниження функціональних ризиків, то основним серед них є розвиток внутрішнього аудиту, вдосконалення документообігу, розробка внутрішніх методик і техніко-економічного обгрунтування окремих операцій, а також продумане ресурсне (фінансове, матеріально-технічне, кадрове) забезпечення своїх операцій.

Стратегія управління банківськими ризиками — невід'ємна частина банківського менеджменту. Система управління банківськими ризиками має включати такі складові, як ідентифікація, оцінка, контроль, моніторинг. Подальші дослідження необхідно спрямувати на вдосконалення кожної із цих складових.

Ліквідність банку — це його спроможність своєчасно задовольняти вимоги своїх вкладників та інших кредиторів. Спроможність банку своєчасно виконувати свої зобов'язання зумовлюється ліквідністю активів, сталістю пасивів і рухом грошових коштів.

Ліквідність активів визначається швидкістю, з якою їх можна перевести в готівку, та оборотністю — ступенем збереження реальної вартості активів у разі їх вимушеного обертання в готівку. Для забезпечення щоденної спроможності банку відповідати за своїми зобов'язаннями структура портфеля його активів має відповідати якісним вимогам ліквідності. Із цією метою всі активи банку групуються за ступенем ліквідності:

І група — високоліквідні кредити (одноденні міжбанківські позички);

ІЇгрупа — ліквідні кредити (овердрафт, позички зі строком погашення протягом ЗО днів);

III група — низьколіквідні кредити (позички зі строком погашення понад ЗО днів).

Дбаючи про раціональну структуру кредитного портфеля, банк повинен дотримуватися встановлених нормативів миттєвої, поточної та довгострокової ліквідності.

Дохідність. Головним критерієм конкурентоспроможності портфеля позичок є критерій дохідності. Саме він у кінцевому підсумку дає змогу оцінити ефективність формування та якість управління кредитним портфелем.

Не слід забувати, що банк — це суб'єкт ринку і основна мета його діяльності — отримання прибутку. Тож сформований банком портфель позичок має сприяти досягненню цієї цілі. Можна виділити такі групи чинників, що впливають на дохідність кредитного портфеля:

рівень і структура процентних ставок;

процентний ризик;

валютний ризик;

зовнішні ринкові чинники.

З точки зору дохідності раціональна структура кредитного портфеля — це структура, що забезпечує покриття витрат банку і приносить йому очікуваний прибуток.

Занадто високий ступінь оновлення свідчить про хитку структуру портфеля позичок. Оптимальний для банку варіант, коли в середньому за рік постійними клієнтами банку є 60— 70% позичальників.

Стратегія управління банківськими ризиками — невід'ємна частина банківського менеджменту. Система управління банківськими ризиками має включати такі складові, як ідентифікація, оцінка, контроль, моніторинг. Подальші дослідження необхідно спрямувати на вдосконалення кожної із цих складових.

Перш ніж дати власне визначення поняття кредитного портфеля, ще раз наголосимо: він є не просто пасивно сформованим набором позичок, а результатом активних, цілеспрямованих вається, суто управлінським співвідношенням між різноманітними видами кредитів. На наш погляд, банківський кредитний портфель слід розглядати як втілення кредитної політики банку, що у свою чергу є невід'ємною складовою його загальної стратегії розвитку. З урахуванням викладених вище міркувань вважаємо точнішим і вичерпним таке визначення поняття портфеля позичок банку: кредитний портфель — це економічно обгрунтована й струк-турована сукупність кредитних угод і кредитних зобов'язань, яка є результатом цілеспрямованих управлінських рішень, прийнятих відповідно до вимог кредитної політики банку та органів банківського нагляду. Конкурентоспроможність кредитного портфеля визначається такими критеріями, як ризи-ковість, ліквідність, швидкість відновлення та ступінь оновлення.

Глибоке розуміння сутності портфеля позичок з точки зору його конкурентоспроможності сприятиме створенню банківськими менеджерами ефективної системи управління кредитним портфелем комерційного банку

3.3 Методи управління активами в ЗАТ КБ “ПриватБанк”

Одним із ключових елементів ефективної діяльності комерційних банків є комплекс заходів, спрямованих на оптимальне управління їхніми активами і пасивами, що пов'язано із необхідністю реалізації двох важливих завдань: по-перше, забезпечення ліквідності банку і, відповідно, підтримання належного рівня його фінансової стійкості на ринку; по-друге, забезпечення максимальної дохідності банківських операцій, що є необхідною умовою прибуткового господарювання комерційного банку як підприємства.

На практиці реалізація цих завдання може бути забезпечена лише при застосуванні комплексу заходів, орієнтованих на досягнення максимальної ефективності управління активами і пасивами комерційного банку, тобто збалансування структури залучених банком ресурсів і зроблених вкладень для створення оптимальних умов щодо підтримання ліквідності попри збереження прибутковості здійснюваних на фінансовому ринку операцій.

Під управлінням активами розуміють шляхи і порядок розміщення власних та залучених коштів. Банки повинні так розміщувати кошти в активи, щоб вони, з одного боку, приносили відповідний прибуток, а з іншої - не збільшували б ризик банку втратити ці кошти.

На основі аналізу структури активів в розрізі відокремлених їх груп і видів як на певну дату, так і в динаміці за відповідний період часу банк може переміщати кошти із одного виду активів в інший при незмінних джерелах коштів або при появі нових грошових коштів розміщувати їх в активи з таким розрахунком, щоб забезпечити формування найбільш прийнятний структурі активів з точки зору надійності розміщення і виходячи з рівня доходу. В світовій банківській практиці управління активами здійснюється за допомогою ряду методів, до яких відносяться метод загального фонду коштів а також метод розподілу активів.

Сутність методу загального фонду коштів в тому, що в процесі управління активами всі види ресурсів, а це депозити і залишки коштів на рахунках до запитання, строкові депозити, статутний капітал і резерви об’єднуються в сукупний фонд ресурсів комерційного банку. Далі кошти цього сукупного фонду розподіляються між тими видами активів, які з позиції банку є найбільш прийнятними з точки зору прибутковості. В моделі загального фонду коштів для здійснення конкретної активної операції не має значення з якого джерела поступили кошти, поки їх розміщення сприяє досягненню поставлених перед банком цілей. Схематично цей метод проілюстровано на рисунку 3.1.

При використанні цього методу спочатку визначається доля коштів, яка може бути розміщена в активи, які представляють резерви першої черги, тобто ті кошти які можуть бути негайно використані для виплати із’ятих вкладів або задоволення заявок на кредити. Це головне джерело ліквідності комерційного банку (кошти в касі, на коррахунках в НБУ і в комерційних банках кореспондентах).

Потім визначається доля коштів, яка може бути розміщена в резерви другої черги, які включають в себе високоліквідні активи, які приносять відповідний дохід. При необхідності вони можуть бути використані для збільшення первинних резервів. До них можна віднести короткострокові державні цінні папери, міжбанківські кредити, видані на незначні строки, і в пеному ступені – високоліквідні позики з невеликими стоками погашення. Величина розмірів вторинних резервів залежить від діапазону коливань об’ємів зобов’язань банку та попиту на кредити – чим вони вищі, тим більші по величині потрібні активи.

Третій етап розміщення коштів по методу загального фонду – формування портфеля кредитів. Надання кредитів приносить найбільший дохід банку, але одночасно є і найбільш ризикованим видом банківської діяльності.

І на кінець, в останню групу активів входять першокласні цінні папери з відносно довгостроковим погашенням. Призначення інвестицій в ці цінні папери – приносить банку певний постійний дохід і по мірі строку наближення погашення боргових зобов’язань вступати в якості додаткового резерву другої черги.

При використанні методу розподілу активів або методу конверсії коштів, враховується залежність ліквідних активів від джерел залучених баком коштів і встановлюється певне співвідношення між відповідними видами активів і пасивів. При цьому приймається до уваги те, що кошти із кожного джерела врахуванням їх оберненості потребують різного забезпечення і відповідно норми обов’язкових резервів. Зокрема, по вкладам до запитання необхідно встановлювати більш високу норму обов’язкових резервів, чим по строковим вкладам. Звідси велика доля коштів, залучених у вигляді вкладів до запитання, повинна поміщатися в резерви першої та другої черги, що дозволить забезпечити виконання зобов’язань банку перед вкладниками. Схематично цей метод показаний на схемі 3.2.

У відповідності з цим методом визначаються декілька центрів ліквідності (прибутковості), які ще інакше називають “банками в середині банку”. Зокрема такими центрами є : рахунки до запитання, строкові зобов’язання банку (наприклад, строкові вклади і депозити), статутний капітал і резерви. Із кожного такого центру кошти можуть розміщуватись тільки в певні види активів з таким розрахунком щоб забезпечити їх відповідні ліквідність і прибутковість. Так, оскільки зобов’язання до запитання вимагають самого високого рівня забезпечення, то більша їх частина направляється в первинні резерви; друга істотна частина – в вторинні резерви шляхом придбання короткострокових цінних паперів, і тільки відносно невелика доля зобов’язання до запитання повинна бути розміщена в позики банку з вкрай незначними строками повернення.

Вимоги ліквідності для залучених коштів відносяться до центру строкових зобов’язаннь будуть нижчі по зрівнянню з попередніми. Тому основна частина цих коштів розміщується в позики банку, в менший мірі – в первинні і вторинні резерви, в незначний частині – в цінні папери.

Кошти які належать центру статутного капіталу і резервів, в певній мірі вкладаються в будівлі, обладнання, техніку і т.п. і частково – в низько ліквідні цінні папери.

Основною перевагою методу розподілу активів по зрівнянню з методом загального фонду коштів вважається те, що на основі розрахунку він дозволяє більш точно встановити долю високоліквідних активів і за рахунок їх зменшення вкласти додаткові ресурси в високоліквідні активи, наприклад, кредити підприємствам і організаціям.

Як вже відмічалось, загальний об’єм і структура активів в розрізі окремих статей балансу визначається тими джерелами коштів, за рахунок яких вони сформовані, тобто пасивами комерційного банку. Переважну частину пасивів банку, яка доходить до 90 % і більше, складають залучені кошти сторонніх підприємств, організацій і громадян. Інша частина приходиться на власні кошти банку, які складаються з статутного капіталу, фондів спеціального призначення, резервів і нерозподіленого прибутку.

Пріоритетним напрямом управління активами і пасивами є реалізація завдань із підтримання належного рівня прибутковості комерційного банку шляхом регулювання величини чутливих до змін процента вкладень і відповідних їм залучених ресурсів, які також чутливі до змін ринкової норми процента. При цьому до активів, чутливих до зміни процентної ставки, належать короткострокові цінні папери, позики, надані під плаваючі процентні ставки, короткострокові вкладення на грошовому ринку, урядові й муніципальні цінні папери, що підлягають погашенню з реінвестуванням вкладених коштів за поточними ставками. До пасивів – депозитні сертифікати, які погашаються протягом року, депозитні рахунки грошового ринку, зобов'язання банку з плаваючими процентними ставками. Чутливість активів і пасивів банку до змін процента зростає також у міру закінчення строків їхнього розміщення й залучення відповідно.

Різниця між зазначеними групами активів і пасивів комерційного банку утворює так званий розрив (або ОАР — за зарубіжною термінологією). Якщо значення цього розриву додатне (тобто чутливі до зміни процента активи перевищують відповідні пасиви), то в разі підвищення ринкових ставок процента банк може отримати додатковий прибуток, оскільки процентні доходи за вкладами зростуть більшою мірою, аніж витрати на залучені ресурси. Якщо ж розрив має від'ємне значення, то при тому ж збільшенні ринкових ставок прибуток банку скоротиться, бо виплати за зобов'язаннями будуть більшими ніж надходження за відповідними активами. При зворотних же тенденціях у зміні ринкової норми процента динаміка прибутку банку матиме протилежне спрямування.

Таким чином, основне завдання управління активами і пасивами банку за методом ОАР-менеджменту полягає у тому, щоб значення розриву (додатне чи від'ємне) відповідало очікуваним змінам ринкових процентних ставок. На практиці конкретні заходи комерційного банку з управління процентним ризиком можуть полягати у змінах строків розміщення й залучення активів і пасивів, регулюванні діапазону змін процентних ставок, використанні вторинних цінних паперів тощо.

Оптимальна модель формування активів і пасивів банківської установи має бути основою для прийняття управлінських рішень щодо здійснення тих чи інших операцій із надання різних видів послуг клієнтам, а тому її найдоцільніше подати у вигляді певної системи, кожен елемент якої має визначати відповідну спрямованість регулятивних заходів усередині самого банку із метою забезпечення його ліквідності. Основними елементами такої системи управління активами і пасивами можуть бути:

1) розрахунок і регулювання ліквідної позиції на основі спеціального групування активів і пасивів банківського балансу;

2) управління активами відповідно до факторів попиту на ліквідні кошти;

3) регулювання грошових потоків у рамках сукупного банківського портфеля.

Специфікою першого елемента з одного боку, є виділення в окремі групи активів за критерієм їхньої дохідності й можливості використання для розрахунків, а з другого – пасивів із позицій власності банку на ті чи інші ресурси та відповідно зобов'язань щодо їхнього повернення. Особливо важливо під час класифікації активів і пасивів звернути увагу окремо на групи, які поліпшують загальну ліквідність комерційного банку і які її погіршують. Для реалізації цього завдання найдоцільніше виділити такі групи активів: А1 – ліквідні, що не приносять доходу; А2 – дохідні ліквідні; АЗ – короткострокові ліквідні; А4 – інші активи банку, що приносять дохід; А5 – довгострокові вкладення; А6 – важко ліквідні активи; А7 – безнадійні щодо повернення активи.

Наведена класифікація активів дає змогу реально оцінити загальний потенціал ліквідності комерційного банку з точки зору наявності у нього коштів для виконання своїх платіжних зобов'язань. Сума залишків коштів за групами А1, А2, АЗ визначає цей потенціал із точки зору можливостей виконання вимог клієнтів на вилучення коштів із поточних і депозитних рахунків або отримання кредиту. З іншого боку, сумарна величина груп активів А4, А5, А6, А7 відображає той рівень вкладень, який негативно позначається на ліквідності банківського балансу. Співвідношення між сумами цих груп вказує на потенційні можливості банку розраховуватися за платіжними зобов'язаннями при одночасному отриманні доходу від вкладень у відповідні активи.

В основу групування пасивів комерційного банку покладено власність банку на ті чи інші ресурси та його зобов'язання щодо їх повернення. Отже, пасиви комерційного банку можуть бути поділені на такі групи: П1 – капітал банку; П2 – кошти до запитання інших банків; П3 – кошти до запитання клієнтів банку; П4 – короткострокові кредити інших банків; П5 – короткострокові депозити клієнтів банку; П6 – строкові залучені ресурси; П7 – цінні папери власного боргу.

Класифікація пасивів за зазначеними групами дає змогу комерційному банку оцінити величину поточних потреб у коштах для виконання зобов'язань перед клієнтами, що визначається сумою груп П2, ПЗ, П4 і П5. Їхнє загальне збільшення може спричинити погіршення ліквідності банку. Водночас інша частина пасивів (ПІ, П6, П7) значно меншою мірою визначає потребу комерційного банку в ліквідних активах і формує ту порівняно стійку частину зобов'язань, яка може використовуватися для розміщення у дохідні види вкладень.

Наведене групування активів і пасивів банківського балансу може бути основою для розрахунку ліквідної позиції комерційного банку (ЛП), що вказує на таку структуру його балансу, яка забезпечує принципову можливість розраховуватися за зобов'язаннями перед клієнтами у поточний період:

ЛП = А1 + А2 + АЗ – П2 – П3 – П4 – П5:

Додатне значення показника ЛП вказує на достатній рівень ліквідності комерційного банку і його спроможність розраховуватися з усіма групами вкладників і кредиторів за поточними зобов'язаннями. Відтак додатна величина ліквідної позиції свідчить про правильність обраного керівництвом банку шляху управління активами і пасивами із точки зору підтримання належного рівня ліквідності. З іншого боку, від'ємний результат розрахунку ЛП спричинений браком коштів у банку для того, щоб розрахуватися з усіма своїми клієнтами на їхні вимоги у поточному періоді. Цей результат може свідчити і про неправильне (надто ризиковане) формування структури активів, що не відповідає структурі залучених банком ресурсів. Відповідного цього необхідно вжити певних заходів щодо перегрупування активів у такий спосіб, щоб поповнити одну з груп А1, А2 чи А3.

Загалом необхідною умовою дієвості цього напряму регулювання банківської ліквідності є розробка системи щоденного збору й аналізу інформації про всі здійснювані комерційним банком операції з метою віднесення їх до однієї з класифікаційних груп активів і пасивів, що дасть змогу зробити відповідні висновки й прийняти управлінські рішення на рівні всього банку.

Другий елемент регулювання ліквідності комерційного банку – система заходів з управління банківськими вкладеннями відповідно до факторів попиту на ліквідні активи. Тут йдеться про два ключових фактори, що визначають попит клієнтів банку на кошти, а відтак і потребу самого комерційного банку мати активи у безпосередньо ліквідній формі: з одного боку це потреба у вилученні якоїсь частини або всієї суми залишку депозиту до запитання (поточного рахунка) юридичної чи фізичної особи, а з другого – це запит на отримання кредиту для задоволення виробничих чи споживчих потреб відповідно до умов індивідуальних кругообігу капіталів підприємств або динаміки доходів і витрат населення.

Задоволення потреб клієнтів у кредитах є однією з найнеобхідніших умов утримання міцних позицій на ринку банківських послуг і підтримання високого рівня конкурентоспроможності комерційного банку. Можливості видачі позики також мають бути забезпечені необхідними ліквідними активами, що визначає відповідно і роль процесу управління ліквідністю комерційного банку для стабільного функціонування на ринку.

Отже, управління активами та їхній розподіл має здійснюватися на основі чіткого розмежування можливого запиту на вилучення коштів із поточних рахунків і попиту на кредити із тим, щоб підтримання ліквідності комерційного банку не завдавало надмірної шкоди його рентабельності.

Практичне розв'язання цього завдання може бути здійснене через управління первинними і вторинними резервами банківської установи, а також активізацію можливостей використання зовнішніх джерел поповнення ліквідних коштів. При такому підході найдоцільніше застосовувати розподіл факторів попиту на ліквідні ресурси таким чином, щоб запити клієнтів на вилучення коштів із поточних рахунків банк міг задовольняти негайно, для чого він повинен мати у своєму розпорядженні адекватну величину первинних резервів і а очікуваний попит на кредити задовольнявся б із мінімальною затримкою. В останньому випадку засобом задоволення цього попиту можуть бути як вторинні резерви, так і можливості залучення ліквідних коштів із зовнішніх джерел ( рис 3.3.).

Рис. 3.3. Схема управління активами комерційного банку відповідно до попиту клієнтів на ліквідні кошти

Третій елемент системи управління активами і пасивами комерційного банку – метод регулювання грошових потоків у межах сукупного банківського портфеля. Основними його параметрами є розміри вкладень у конкретні види активів, дохідність цих вкладень і терміни їх розміщення, обсяги залучення різних видів ресурсів, їхня вартість (тобто величина процентних виплат) і строки погашення. Практичний зміст цього методу полягає у підтриманні ліквідності комерційного банку через обов'язкове закріплення певних груп залучених пасивів за конкретними активами. При цьому зовсім не йдеться про застосування надмірної деталізації руху грошових потоків, за якої слід було б відстежувати рух кожної копійки залучених ресурсів на предмет відповідності розміщення їх в активних операціях за сумами і термінами. Прийнятнішою можна вважати практику укрупненого групування активів і пасивів із метою збалансованого розміщення ресурсів, тобто спрямування грошових потоків із сум залучених коштів у ті види вкладень, які за строками і дохідністю адекватні сформованій комерційним банком ресурсній базі. Воднораз можуть бути розв'язані завдання як щодо підтримання належного рівня ліквідності комерційного банку, так і щодо прибутковості його роботи.

Запропонована модель управління активами і пасивами може бути тією основою для оптимізації управління банківськими операціями, яку з тими чи іншими варіаціями можуть використовувати комерційні банки, забезпечуючи тим самим, з одного боку, належну дохідність як ключовий параметр реалізації інтересів власників (акціонерів) у діяльності комерційного банку, а з другого – оптимальний рівень ліквідності як основного фактору, котрий визначає можливості банку відповідати за власними платіжними зобов'язаннями, що узгоджується з інтересами вкладників і позичальників.

Усі розглянуті вище напрями регулювання ліквідності комерційного банку в системі заходів щодо управління його активами і пасивами найдоцільніше застосовувати у комплексі, бо, доповнюючи один одного, вони можуть створити оптимальні умови для ефективного збалансування різних видів залучених ресурсів і вкладень, а отже, сприяти підтриманню належного рівня фінансової стійкості банківської установи.

Висновки та пропозиції

В результаті аналізу фінансового стану КБ”ПриватБанк” та вивчення активних операцій комерційного банку можна зробити наступні висновки :

1. В ході аналізу активів КБ “ПриватБанк” спостерігались значні зміни у складі структурі й обсязі активів протягом 2007-2009 років. Так обсяг активів у 2009 році порівняно з 2007 роком збільшився на 26,1 %. Основну частину у структурі активів займають видані кредити. В 2009 році питома вага кредитного портфеля збільшилась на 11,4 % порівняно з даними в 2007 році.

Аналіз структури кредитного портфеля показав, що короткострокові кредити протягом 2009 року зросли на 7 %, питома вага довгострокових кредитів знизилась. Це пояснюється тим, що довгострокові кредити ризикованіші для банку у зв’язку з нестабільним економічним станом в Україні, невідомими перспективами валютного курсу тощо. В 2008-2009 роках КБ “ПриватБанк” збільшив обсяги споживчого кредитування шляхом розширення клієнтської бази за рахунок вкладників з різними рівнями доходів, з стійким фінансовим станом. При аналізі кредитного портфеля за ступенем ризику структуру кредитного портфеля КБ” ПриватБанк” в 2008 році можна вважати задовільною, так як пролонговані, прострочені, сумнівні та безнадійні кредити складають лише 12 % при дозволеній нормі в 50 %.

Загальна сума фінансових ресурсів банку протягом 2007-2009 років збільшилась на 26,1 %. Головним чином це відбулось через збільшення в 2008 році порівняно з 2007 роком міжбанківських депозитів, коштів на коррахунках “Лоро”, а також збільшення питомої ваги кредитів міжнародних фінансових організацій а також депозитів юридичних осіб.

2. Доходи КБ “ПриватБанк” зросли на 32 % за аналізований період. Це відбулось в основному за рахунок збільшення в 2009 році порівняно з 2007 роком процентних доходів, комісійних доходів, інших банківських операційних доходів.

Розрахунок показників прибутковості показав, що дохід на активи та дохід на капітал мають стрибкоподібний характер. Дохід на капітал в 2009 році порівняно з 2007 роком зменшився на 3,1 %, це свідчить про те що дохідність капіталу учасників теж зменшилась. Дохід на активи в 2009 році порівняно з 2007 роком теж зменшився на 0,2 %. Це означає, що банк втрачає здатність вкладати свої кошти в активні операції.

3. Постатейний аналіз витрат банку показав, що в 2009 році порівняно з 2007 роком сума загальних витрат зросла на 63,2 %. Аналізуючи видатки банку, можна зробити висновок, що темпи зростання видатків в 2009 році значно випереджують темпи зростання доходів в цьому ж році, хоча в попередньому році все було навпаки.

Результати порівняння фактичних рівнів нормативів регулювання КБ “ПриватБанк” з їх нормативним значенням в 2007-2009 роках показали, що банк протягом аналізованого періоду дотримувався всіх нормативів регулювання банківської діяльності.

4. КБ “ПриватБанк” проводить операції з іноземною валютою. Так обсяг операцій         з іноземною валютою банку в 2009 році порівняно з 2007 роком збільшився на 892,5 тис. грн.

КБ “ПриватБанк” активно здійснює операції з цінними паперами. В 2006 році порівняно з 2007 роком відбулось значне зростання розміру портфеля цінних паперів на депозитарному обліку і відповідно зростання кількості цінних паперів на депозитарному обліку. КБ”ПриватБанк” має значну долю цінних паперів на ринку інвестиційних послуг.

5. З метою полiпшення методики управління активними операціями банку пропонуємо застосовувати три основних методи :

1)  метод загального фонду коштів (об’єднання джерел), в основі якого лежить ідея об’єднати всі ресурси банку з наступним їх розміщенням відповідно до визначених пріоритетів. Цей метод дасть змогу керівництву оперативних відділів розвязати проблему поєднання надійності, ліквідності і прибутковості ;

2)  метод розподілу активів або конверсія коштів, головною перевагою якого є зменшення частки ліквідних активів та вкладень додаткових коштів у позики та інвестиції.Тобто цей метод сприятиме збільшенню норми прибутку, і, відповідно веде до фінансової стійкості банку;

3)  метод управління активами комерційного банку відповідно до попиту клієнтів на ліквідні кошти, показує, що управління активами та їхній розподіл має здійснюватись на основі чіткого розмежування можливого запиту на вилучення коштів із поточних рахунків і попиту на кредити. Цей метод сприятиме тому, щоб підтримання ліквідності комерційного банку не завдало надмірної шкоди його рентабельності.

6. Для пiдвищення ефективностi управління активами банку необхiдно здiснити наступнi заходи :

1)  управління готівкою повинно бути більш ефективним, тобто необхідно планувати притоки і відтоки готівки і розробляти графіки платежів;

2)  в управлінні кредитним портфелем необхідно контролювати розміщення кредитних вкладень по ступеню їхнього ризику, форм забезпечення повернення позичок, рівню прибутковості; аналізувати розміщення кредитів за термінами на основі бази даних; краще вивчати кредитоспроможність позичальників; видавати кредити можливо більшому числу клієнтів при зберіганні загального обсягу кредитування; підвищити повернення кредитів, у тому числі за рахунок більш надійного забезпечення;

3)  змінити структуру активів, тобто збільшити частку ліквідних активів за рахунок достатнього погашення кредитів, розчищення балансу шляхом виділення на самостійний баланс окремих видів діяльності, збільшення власних коштів, одержання позик в інших банках тощо.

1.  Закон України “Про банки та банківську діяльність” №872-XII від 20 березня 1991 року, зі змінами та доповненнями

2.  Закон України “Про порядок здiйснення розрахункiв в iноземнiй валютi” №185/94-ВР вiд 23.09.94 р.

3.  Закон України “Про цінні папери та фондову біржу” №1201-ХІІ від 18 червня 1991 р.

4.  Закон України “Про заставу” №2654-ХІІ від 02 жовтня 1992 р.

5.  Декрет КМУ “Про систему валютного регулювання i валютного контролю” №15-93 вiд 19.02.93 р.

6.  Інструкції про відкриття банками рахунків у національній і іноземній валюти, затверджена Постановою Правління НБУ №527 від 18.12.98 р.

7.  Iнструкцiя про порядок здiйснення розрахункiв у iноземнiй валютi за експортно-iмпортними операцiями на умовах вiдстрочки платежiв чи поставок. Затверджено наказом НБУ №85 вiд 14.06.94 р.

8.  Постанова КМУ i НБУ “Про типовi платiжнi умови зовнiшньоекономiчних договорiв (контрактiв) i типовi форми захисних застережень до зовнiшньоекономiчних договорiв (контрактiв), якi передбачають розрахунки в iноземнiй валютi” №444 вiд 21.06.95 р.

9.  Постанова НБУ “Про організацію розрахунків по банківських платіжних картках” від 23.03.99 р. №135

10.  Положення про порядок застосування ст.16 Декрету КМУ №15-93 вiд 19.02.93 р. “Про систему валютного регулювання i валютного контролю”. Затверджено постановою правлiння НБУ №212 вiд 04.07.97 р., у редакцiї постанови правлiння НБУ №280 вiд 20.07.98 р.

11.  Положення про порядок реєстрацiї одержання резидентами кредитiв в iноземнiй валютi вiд iноземних кредиторiв. Затверджено постановою правлiння НБУ №144 вiд 07.05.97 р.

12.  Положення з бухгалтерського облiку операцiй в iноземнiй валютi. Затверджено наказом Мiнфiну України №29 вiд 14.02.96 р.

13.  Положення НБУ “Про кредитування”, затверджене постановою Правління НБУ від 28.09.95 р. № 246 (з врахування змін від 29.04.96 р. № 361)

14.  Положення НБУ “Про порядок формування і використання коштів резерву на можливі втрати по кредитах комерційних банків”, затверджене постановою Правління НБУ від 31.01.96 р. № 20

15.  Правила використання готiвкової iноземної валюти на територiї України. Затверджено постановою правлiння НБУ №119 вiд 26.03.98 р.

16.  Асалієв А., Іванова Н. Практичний посібник про банківську діяльність. – М: Економіка та фінанси, 1995. – 626 с.

17.  Ачнасов А.І. Активні операції комерційних банків. – М.: АО “Консалтбанкир”, 1994. – 80 с.

18.  Банківські операції. / За ред. А.М. Мороз, М.І. Савлук. – К. КНЕУ, 2002. – 476 с.

19.  Банківська справа. / За ред. О.И. Лаврушина. – М.: Фінанси і статистика, 2001. – 667 с.

20.  Бондаренко Л. Поняття кредитного портфеля комерційного банку і критерії його конкурентоспроможності. // Вісник НБУ. – 2003. - №3. – с.31-33

21.  Владичин У.В. Роль кредитування в економічному зростанні України. // Фінанси України. – 2004. - №1. – с.96-103

22.  Внукова Н.М. Факторинг: Проблеми та шляхи розвитку в Україні.// Банківська справа. -1998. -№ 3. – с.36-39

23.  Вожхов А.П. Формування ресурсів комерційних банків. // Фінанси України. – 2003. – №1. – с. 116-128

24.  Гуцал І.Р., Дзюблюк О.В. Оптимізація управління активами і пасивами комерційного банку. // Фінанси України. – 2002. – №5. – с. 129

25.  Зозуля Т.О. Визначення якості активів комерційних банків. // Фінанси України. – 1998. - №7. – с.107-111

26.  Калина А.В. Ринок цінних паперів. – К.: МАУП, 1997. – 216 с.

27.  Клименко Т. Кредитна діяльність банків України.// Економіка України.-2000.- №3. – с. 34-39

28.  Кредити. Інвестиції. / За ред. А.Г. Кулаков. – М.: Приор, 1995. – 144 с.

29.  Кротюк В., Кіреєв О., Корчева Г. Фінансовий стан банків України у першому півріччі 2002 року та шляхи підвищення їх ефективної діяльності.// Вісник НБУ.-2002.- №10. с. 3, 9

30.  Литвин Н. Методика комплексного аналізу валютних операцій комерційного банку.// Вісник НБУ. – 2002. - №8. – с.29-33

31.  Лобанова А.Л. Аналіз активних операцій комерційних банків. // Фінанси України. – 2002. – №6. – с. 99

32.  Лобанова А.Л. Перспективи розвитку ринку нетрадиційних банківськіх послуг.// Фінанси України. -2003. - №3. – с.133 - 139

33.  Основи банківської справи. / За ред. А.М. Мороз. – К.: Лібра, 1994. – 330с.

34.  Олексієнко М.Д. Банківські гарантії та поручительства. // Фінанси України. – 2000. – №7. – с. 112

35.  Павлюк С.М. Кредитні ризики та управління ними. // Фінанси України. – 2003. -№11. –с.105-111

36.  Понаморенко О. В. Аналіз кредитної діяльності комерційних банків України.// Фінансовий консультант.-2000.-№1-2. с. 67-69

37.  Потійко Ю.А. Розподіл банківських активів в Україні. // Фінанси України. -2002. - №6. – с.87-93

38.  Примостка Л. Управління активами і пасивами комерційного банку. // Вісник НБУ. – 2001. - №2. – с.39-43

39.  Примостка О.О. Аналіз ефективності діяльності комерційних банків.// Фінанси України. – 2003. - №4. – с.97-101

40.  Пшик Б.І. Модель управління активами і пасивами банку. // Фінанси України. -2003. - №5. – с.115-121

41.  Семениченко Ю.К. Проблеми оцінки прибутковості основних операцій банків України. // Фінанси України. -2000. - №10. – с.111-117

42.  Стрельников М. Банківське кредитування підприємства, відображення кредитних операцій в бухгалтерському та податковому обліку. // Бухгалтерський облік та аудит. – 2002. – №6. – с.56-63

43.  Туник Г.М. Регулювання кредитної діяльності банку.// Фінанси України.-2002.-№4.-с. 122-125

44.  Цигалов С.А. Особливості функціонування комерційних банків на ринку цінних паперів. // Фінанси України. – 2000. – №6. – с. 122

45.  Шпачук В. Найпоширеніші проблеми в банківський діяльності та першочергові заходи їх вирішення. // Вісник НБУ.-2002.-№10.-с.45

Додаток 1

Баланс КБ ПриватБанк

(тис. грн.)

Додаток 2

Баланс КБ ПриватБанк

(тис. грн.)

Додаток 3

Баланс КБ ПриватБанк

(тис. грн.)

Додаток 4

Звіт про прибутки і збитки

КБ ПриватБанк

на 1 січня 2007 року

Додаток 5

Звіт про фінансові результати

КБ ПриватБанк

на 1 січня 2008 року

Додаток 6

Звіт про фінансові результати

КБ ПриватБанк

на 1 січня 2009 року