Дипломная работа: Держава і ринок: філософія взаємодії

Наукове видання

МАЛИЙ Іван Йосипович

ДИБА Михайло Іванович

ГАЛАБУРДА Микола Костянтинович

ДЕРЖАВА І РИНОК:

ФІЛОСОФІЯ ВЗАЄМОДІЇ

Монографія

За загальною та науковою редакцією

доктора економічних наук, професора

І. Й. Малого

Редактор Н. Царик

Художник обкладинки О. Шкатунова

Технічний редактор Т. Піхота

Коректор Н. Мельник

Верстка І. Андрієнко

Підписано до друку 10.06.05. Формат 60×84/16. Папір офсет. № 1.

Гарнітура Тип Таймс. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 20,92.

Обл.-вид. арк. 23,92. Наклад 300 пр. Зам. № 04-2885.

Київський національний економічний університет

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру

суб’єктів видавничої справи (серія ДК, № 235 від 07.11.2000)

03680, м. Київ, проспект Перемоги, 54/1

Тел./факс: (044) 458-00-66; 456-64-58

E-mail: publish@kneu.kiev.ua

ББК 65.011.3

М 87

Рецензенти

Ю. М. Бажал, д-р екон. наук, проф.

(Національний університет «Києво-Могилянська академія»)

Ю. М. Руденко, канд. екон. наук, доц.

(Київський національний економічний університет)

І. Ф. Радіонова, д-р екон. наук, проф.

(Київський національний економічний університет)

Рекомендовано до друку Вченою радою КНЕУ

Протокол № 10 від 24.06.04

М 87

Малий І. Й., Диба М. І., Галабурда М. К.

Держава і ринок: філософія взаємодії: Монографія /

За заг. та наук. ред. д-ра екон. наук, проф. І. Й. Малого. — К.: КНЕУ, 2005. — 358 с.

ISBN 966-574-754-1

У монографії розглядаються проблеми функціонування державного сектору економіки в умовах трансформації економічної системи. Викладено фундаментальні засади взаємодії держави і ринку: методологічні основи дослідження, філософія взаємозв’язку, еволюція та типологія. Визначено нормативні принципи функціонування державного сектору в умовах змішаної економіки. Дано позитивний аналіз проблем формування державних функцій у трансформаційній економічній системі. Висвітлюються соціально-економічні аспекти трансформації місця і ролі держави в економічних системах пострадянських країн. Виявлено вплив позаекономічних детермінант на специфіку державного втручання в економічні процеси, визначаються пріоритети соціально-економічної політики, наголошується на необхідності посилення ролі держави в трансформаційних економічних системах.

Для викладачів і студентів економічних факультетів, наукових працівників, державного менеджменту.

ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ 1. Нова парадигма в методології дослідження суспільних явищ

1.1 Використання екуменічного підходу до дослідження трансформаційної економіки України

1.2 Нові методологічні аспекти аналізу держави в транзитивній економіці

1.3 Інституціональна методологія розуміння держави та ринку

1.4 Трансцендентність інтересів у системі держава—громадянин

Література до розділу 1

Розділ 2. Еволюція функцій держави... 46

2.1 Держава: соціально-економічна сутність, теорія виникнення та типологія

2.2 Держава і ринок: організаційно-економічний аспект

2.3 Еволюція суспільних функцій держави

Література до розділу 2

Розділ 3. Взаємодія держави та економіки в контексті суспільного вибору

3.1 Еволюція теорій економічної політики

3.2 Суспільні цінності у системі формування, прийняття та реалізації економіко-політичних рішень

3.3 Суспільний вибір та цільові детермінанти економічної політики

Література до розділу 3

Розділ 4. Інституційна специфіка державного управління в трансформаційній економіці України

4.1 Державне управління економікою як органічна складова економічного розвитку

4.2 Інституціональні чинники державного управління економікою

4.3 Державне регулювання економіки та його особливості в трансформаційний період

Література до розділу 4

Розділ 5. Трансформація місця і ролі держави в економічних системах пострадянських країн

5.1 Методологічні підходи до проблем трансформації

5.2 Трансформація функцій держави на терені пострадянських країн

5.3 Цільові пріоритети трансформаційних процесів в Україні

Література до розділу 5

Розділ 6. Соціально-економічні аспекти трансформаційних реформ

6.1 Теоретичні принципи соціалізації

6.2 Методи та інструменти соціалізації економіки

6.3 Інституційні основи соціальної економіки

6.4 Соціальна орієнтація НТП

Література до розділу 6

Розділ 7. Економічні методи та інструменти державної корекції ринкових процесів

7.1 Антимонопольна політика держави

7.2 Державна кредитна політика

7.3 Державне регулювання інвестиційного процесу

Література до розділу 7

Розділ 8. Соціально-економічна політика перехідної економіки

8.1 Економічна політика в системі узгодження економічних інтересів суспільства

8.2 Соціальні пріоритети в структурі економічної політики

8.3 Соціальне регулювання в економіці України

Література до розділу 8

Вступ

Проблема діалектики співвідношення держави й ринку — це одвічна проблема, яка на кожному історичному відрізку розвитку цивілізації та в кожній окремій країні вирішувалася самостійно й неоднозначно. З погляду сучасної економічної теорії та крізь призму критичного аналізу нескінченної палітри національних моделей економіки все переконливішим стає висновок про існування не тільки загальних принципів взаємодії держави і ринку, а й особливостей, що мають місце на сучасному етапі в кожній окремій країні. Абсолютно ідентичних національних економік не буває у зв’язку з історичними, національними та інституційними особливостями.

Відмітною рисою пропонованого монографічного дослідження є намагання авторів охарактеризувати широту, глибину та складність взаємодії двох вихідних засад функціонування економіки, діалектика взаємодії яких сприймається науковцями та практиками за спрощеною схемою, тобто за принципом або-або, чи більше-менше, тоді як ретроспективний аналіз цих явищ засвідчує існування проблеми оптимального використання урядами країн як державних інструментів регулювання економіки, так і важелів ринкового механізму. Уміння ви-
брати і віднайти найбільш результативну структуру всієї палітри співвідносності цих засад у тісній прив’язці до конкретно-історичної ситуації кожної країни становить філософію взаємодії ринку і держави на всіх етапах історії цивілізації.

Необґрунтована експансія державного впливу практично на всі процеси в суспільстві є не меншою загрозою, ніж повне нівелювання її функціональних можливостей. Необхідність оптимального поєднання державних функцій із принципами ринкового саморегулювання залишається наріжним каменем теорії добробуту та теорії державної політики.

Дослідження процесів прийняття політичних рішень завжди виходить за межі чистої економічної теорії, охоплюючи філософію права, моралі та політики. У цьому контексті автори навмисне зосередили аналітичну увагу на теорії виникнення держави, еволюції суспільних функцій та виокремленні економічних функцій на сучасному етапі.

Автори намагались уникнути політичної заангажованості та емоційних пристрастей, зосередивши увагу на державному секторі як на потенційному ресурсі або потенційній загрозі економічного розвитку суспільства. Авторами монографії є: І. Й. Малий — загальне та наукове редагування і розділи 1, 2, 4, 7; М. І. Диба — розділи 5, 6, 8; М. К. Галабурда — розділ 3.

Розділ 1. Нова парадигма в методології дослідження суспільних явищ

1.1 Використання екуменічного підходу до дослідження трансформаційної економіки України

Історія економічної думки засвідчує еволюційність у розробленні та використанні методологічних принципів для висвітлення економічних явищ. Першим економістом, який дав найбільш наукове та системне бачення законів розвитку економіки, був А. Сміт. У своїй книзі «Багатство народів» за допомогою дедуктивно-індуктивного методу він уперше зміг осягнути механізм функціонування економіки за законами ринку. Його гіпотеза щодо економічної поведінки людини, її індивідуального інтересу до отримання економічної вигоди як мотиваційної основи будь-якої діяльності та поєднання цього інтересу з суспільним інтересом стала гаслом розвитку ринкової економіки минулих двох століть.

Зазначений вище методологічний відступ ми здійснили з метою зосередження уваги економістів на зміні зовнішнього середовища та, власне, і самої людини. З моменту публікації «Багатства народів» А. Сміта “економічна людина” «кочує» по економічних концепціях, залишаючись незмінною. Творчість учених у цьому плані зайшла вже досить далеко. В економічній теорії ми вже отримали модель REMM (Resourseful, Evaluating, Maximizing Man), що означає Винахідливу, Оцінюючу, Максимізуючу Людину, яка містить творче начало у своїй людській природі [1]. На думку Фріца Махлупа, “економічну людину” зробили «універсальним опудалом» [2], що уособлює лише егоїзм та раціональність. Ми виходимо з того, що таку модель “економічної людини” не можна зводити в абсолют, підпорядковуючи їй усі принципи функціонування економіки. Необхідність такого переосмислення диктується новими явищами в розвитку суспільства. Сучасний етап ринкової трансформації командної економіки та ствердження різного роду змішаних моделей із соціальною орієнтацією свідчить про практичну неспроможність суто ліберальних моделей економіки з повною свободою діяльності “економічної людини”. Сьогодні, як показує досвід Китаю, Швеції, Німеччини та інших країн, перевагу мають “економічні моделі”, що керуються соціальною доцільністю в поєднанні з потребами “економічної людини”, з урахуванням особливостей інституційного середовища кожної країни.

Раціональність “економічної людини” зумовлює принцип методологічного індивідуалізму економічної теорії, відповідно до якого розгляд економічних явищ повинен здійснюватись як результат цілеспрямованої діяльності людей. К. Менгер, а слідом за ним і Й. Шумпетер сформулювали сутність цього принципу. Реалізація індивідуального егоїстичного інтересу, який науково обґрунтував ще А. Сміт, справді була і залишається основним спонукальним мотивом раціоналізації й ефективного ведення господарської діяльності на рівні приватних фірм. В умовах первісного нагромадження капіталу, коли утверджувався дрібний приватний власник і коли його діяльність була націлена лише на збагачення, означена теоретична теза справді відображає реалії тієї історичної доби. Виокремлення індивідуального інтересу, його егоїзму та способів задоволення є, по суті, вихідною категорією побудови теоретичної моделі функціонування економіки. Тобто визначення провідної ролі якоїсь риси індивідуума, наприклад особистої свободи, дозволяє вибудувати струнку систему пояснення влаштування суспільства.

З погляду єдності історичного і логічного в кожний історичний період такими рисами були релігія, державність, свобода, справедливість, гуманізм тощо. Відомо, що видатні вчені-економісти, лауреати Нобелівської премії керувалися відповідними принципами при дослідженні обраної проблеми. Так, наприклад, класики політичної економії виходили з індивідуального інтересу та його реалізації, К. Маркс — із суперечностей розвитку та соціального принципу справедливості, маржиналізм — із психологічних чинників поведінки, історична школа — з національних особливостей тощо.

Зазначимо, що тривалий час вітчизняна економічна наука базувалася на одних методологічних засадах — марксистсько-ленінських. Як науковий сприймався та розцінювався лише один підхід — діалектичний. В економічній теорії визнавався лише формаційний підхід до класифікації етапів еволюції суспільства, виробництво вважалося основною та визначальною стадією функціонування економіки, абсолютизувалися класова суперечність та неминучість загибелі капіталістичної економіки. Не заперечуючи цього підходу, необхідно відзначити його обмеженість в аспекті охоплення всіх форм прояву економічних явищ. Аналогічну обмеженість можна спостерігати і сьогодні, коли відкидається марксизм і визнається лише маржиналізм, або навпаки.

Як розвиток суспільної науки, у тому числі й економічної теорії, так і розвиток суспільства в цілому пройшли у своєму історичному вимірі різні етапи і стадії, що відрізнялись один від одного і якісно, і кількісно. Кожному з них були властиві свої особливі риси, які, відповідно, знаходили відображення в теоретичних економічних концепціях. Так, наприклад, в епоху К. Маркса, розвиток капіталізму характеризувався різким і значним соціальним розшаруванням та протистоянням капіталу і праці, що, звичайно, знайшло відбиток у всесвітньо відомому вченні К. Маркса. Виникає питання щодо доцільності і повноти можливого використання методології марксистського методу для пояснення сучасних тенденцій в економіці. З погляду взаємозв’язку і взаємозалежності між економічними і соціальними явищами Марксову методологію необхідно всебічно використовувати, але щодо пояснення сучасних тенденцій трансформації і глобалізації економіки зазначений підхід є обмеженим. Тобто необхідно активно використовувати всю сукупність метрологічних прийомів, накопичених суспільною наукою.

Об’єктивність та достовірність наукового дослідження сучасної економіки може бути досягнута лише за умови «інтеграції» методології суспільних наук, оскільки суспільство та економіка в цілому дедалі більше стають єдиною органічною цілісністю, де не тільки економічне, а й соціальне, психологічне та антропологічне взаємно корелюються, тісно переплітаючись між собою. Тому слід визнати, що більшість науковців ще не готова до сприйняття єдності міждисциплінарних підходів, які ми називаємо екуменічним підходом до дослідження сьогоденної, постійно змінюваної і непередбачуваної економіки.

Одним з нових методологічних напрямів суспільних наук є сприйняття їх складових (економіки, філософії, соціології, історії) як органічно цілого, де об’єкт дослідження один і той самий — суспільство. Тому наукове бачення дійсних сучасних тенденцій розвитку суспільства неможливе без урахування взаємодії цих складових. Розуміння економічних закономірностей розвитку суспільства як складної та багатофакторної системи неможливе без урахування філософії чи соціальної психології. Мотивація поведінки людей в організації системи виробництва розподілу та споживання виробленого продукту в суспільстві залежить не тільки від економічної вигоди, а й від економічної культури, системи цінностей у суспільстві, особистого характеру політичних лідерів. Якщо економічні чинники можна виміряти у вартісній формі, то культурні та психологічні, що впливають опосередковано, виміру не піддаються.

В. Леонтьєв, аналізуючи взаємозв’язок між економікою, антропологією, лінгвістикою чи географією, зазначав, що кожна з цих дисциплін розвинула «свій власний аналітичний апарат і досягла відповідних успіхів у поясненні явищ, що спостерігаються» [3]. Він робить висновок, що кожна з цих наук розвивається відокремлено одна від одної, і рекомендує застосовувати плюралістичний підхід, сутність якого полягає не «в одночасному застосуванні суттєво різних типів аналізу, а в готовності переходити від одного типу інтерпретації до іншого. Пояснення такого методологічного еклектизму лежить (і це принциповий момент наших суджень) в обмеженості будь-якого типу пояснень або причинно-наслідкових зв’язків… Ні економічний, ні антропологічний, ні географічний аналіз не можуть при сучасному стані розвитку відповідних наук привести до єдиного правильного твердження» [4]. Цей висновок тим більше підтверджується, якщо врахувати сучасні тенденції глобалізації економіки та трансформації економічної і політичної систем у постсоціалістичних країнах, де політичні та правові рішення, що інколи приймаються суб’єктивно, є визначальними при формуванні економічної системи, у тому числі й поведінки людини.

Важливе методологічне значення має питання аргументованості використання методологічних та теоретичних принципів теорії ринкової економіки для дослідження тенденцій трансформаційної економіки України. Для визначення своєї позиції ми звернулися до дискусії між субстантивістами[1] і формалістами стосовно можливості застосування «сучасної економічної теорії» до аналізу примітивних економік. К. Полан’я вважає за необхідне розмежувати методологію, що використовується до аналізу ринкової економіки, і пропонує особливу методологію для неринкових економік, у тому числі й до змішаної економіки, де держава займає активну позицію стосовно ринку. Він пропонує аналізувати неринковий капіталізм під кутом зору соціальних відносин, інститутів державного регулювання, впливу культури та звичаїв на економіку. На відміну від традиційної економічної науки, К. Полан’я застерігає від абсолютизації постулатів про «економічну людину», заперечує «ринковий менталітет» як такий, що перешкоджає розумінню економічних систем неринкового типу. Він піддає сумніву універсальні принципи поведінки людини, які в конкретних історичних умовах (у просторі та часі) можуть змінюватися, від чого абстрагується традиційна економічна наука.

Субстантивісти розглядають економіку в ширшому трактуванні як окремий «влаштований» інститут, аналіз якого можна здійснювати лише в контексті «всієї сукупності культурних традицій і суспільних відносин даного суспільства» [5]. Згідно з субстантивізмом визначальний характер економіка має лише при капіталізмі вільної конкуренції. Вони правильно вважають помилковим пристосування законів вільної конкуренції до неконкурентних економік. До таких ми відносимо примітивні докапіталістичні економіки, змішані моделі економіки та країни з перехідною економікою.

Субстантивізм як методологічний напрям дослідження докапіталістичних суспільств передбачає аналіз економіки в тісному взаємозв’язку з соціальною сферою, оскільки в неринкових економіках економічні рішення базуються на неекономічних мотивах. У цьому напрямі заслуговує уваги теорія інституту, згідно з якою дослідження економічних явищ необхідно здійснювати через відповідний інститут, що є визначальним для економіки [6]. Так, з історії економічних учень ми знаємо, що таким інститутом виступали товар, власність, держава тощо. Крім того, в економічних дослідженнях дедалі більшої ваги набирає школа інститу-
ціоналізму.

Т. Веблен у праці «Теорія бездіяльного класу» в центр функціонування суспільства ставив боротьбу за існування між людьми, ідею розвитку та діяльності людей. Він критикує економічну науку за концентрацію уваги лише на ринковій ціні, тобто на закономірностях ринкової економіки, тоді як причини та наслідки цього розвитку залишилися поза увагою. Критикуючи ототожнення економічного інтересу з грошовим, Т. Веблен аргументує тезу про недооцінку людської особистості в економічному розвитку. Послідовниками інституціональної школи були У. К. Мітчелл та Дж. А. Гоббсон. Гоббсон, висуваючи на перший план етичні норми життя, критикував принцип laisser faire класичної політичної економії, вважав аморальною існуючу систему розподілу матеріальних благ, відстоював ідею необхідності дотримання правильних пропорцій між виробництвом та споживанням [7].

Вітчизняна суспільна наука ще не зверталася до дослідження взаємозалежності між українською родиною з її гуртовими цінностями та ринковими принципами організації економіки. Домінування колективізму та принципів громади в Україні, на відміну від індивідуалізму в західних країнах, роблять беззахисним українського індивіда в умовах широкомасштабної економічної інтеграції країн. Крім того, українському індивіду не вистачає фейєрбахівського розумного егоїзму, тобто правильно зрозумілих інтересів людини, які збігалися б із суспільними інтересами. Перехід від абстрактної людини до конкретної, тобто до людини в історичних умовах трансформаційної економіки України, має стати предметом дослідження вітчизняних економістів.

Економічна культура, менталітет, релігія та історичні особливості накладають відбиток на поведінку людей, на економічний розвиток і мають великий вплив на відносини розподілу, оскільки останні є не тільки відбитком суто економічних закономірностей, а й результатом діяльності державних владних установ, політичних інституцій тощо. У цьому плані не можна обійти концепцію відомого російсько-американського соціолога Петирима Сорокіна. Особливістю його методології є розгляд розвитку су-
спільства через еволюцію типів культури. Історичні закони він розглядає як прояв людської природи, а людину — як визначальну та необхідну передумову історії. «Будь-яка зміна історичного процесу, будь-який крок уперед чи назад, — пише П. Сорокін, — є справою честі людини і без неї не здійснюється… Людина завжди була єдиним творцем своєї історії…» [8]. Систему цінностей, систему культури, носіями яких є людина, він розглядав як висхідний чинник розвитку суспільства.

Радикальна трансформація економіки України на сучасному етапі сконцентрувала увагу вчених-суспільствознавців на проблемах формування ринкового середовища, причому лише на питаннях свободи підприємництва, лібералізації економіки та ціноутворення, романтично розраховуючи на всесильність законів ринкового механізму. Десятирічний досвід реформування свідчить про однобокість такого підходу, сьогодні на формування механізму вільного підприємництва, економічних пропорцій та забезпечення темпів економічного зростання впливають не тільки економічні закони, а й культура, право, політика, мораль тощо.

Необхідно відмовитися від фундаменталізму в економічній теорії, як надбання у філософії, що означає вічність теоретичного тлумачення окремих явищ. Фундаменталістське трактування науки у філософії пов’язане з ідеєю стандартної структури наукового знання, яка виключає розуміння розвитку знання як лінійного процесу [9]. Фундаменталізм в економіці вважається цінним, коли процедура дослідження економічних явищ відповідає критеріям строгості, повноти і несуперечливості, а результати наукових висновків — реальній дійсності. З такою думкою можна було б погодитися за умови незмінності суспільного буття. Однак у реальній практиці, де постійно змінюються всі складові економічної системи, а стосовно нашого предмета дослідження — постійно змінюється не тільки національна економічна система, а й процес інтеграції між країнами та регіоналізація економіки. У цьому плані ми погоджуємося з авторами, що критикують ринковий фундаменталізм як незмінність ринкових важелів у всі часи та періоди цивілізації. Тобто методологічні інструменти кожної теоретичної концепції можуть бути використані для дослідження відповідної економічної проблеми.

Методологія синергетики, що набула розвитку в останні десятиріччя, обґрунтовує суттєві відмінності статичної і динамічної механіки, поведінки замкнутих та відкритих систем, рівноважних та нерівноважних систем, взаємодії хаотичної та упорядкованої форм розвитку, тому, на наш погляд, її необхідно використовувати при теоретичних дослідженнях економіки. Сьогодні немає такої галузі науки, в якій би не застосовувалися вироблені синергетикою поняття «складність», «нелінійність», «точка біфуркації», «флуктуація», «дисипативні структури», «когерентність», «стохастичність», «хаотичність» тощо. Повний та достовірний аналіз сучасної економічної системи сьогодні неможливий лише з погляду якоїсь однієї школи економічної теорії, тут потрібний міждисциплінарний підхід, який би охоплював право, політику, економічну культуру, традиції тощо. Міждисциплінарні дослідження, які проводяться в межах синергетики, виявили «…ефекти фазових переходів і утворення дисипативних структур» [10], тим самим підтвердили необхідність такого аналізу.

Синергетичний підхід є новим методологічним засобом, що застосовується до будь-яких за походженням систем, що функціонують на принципах самоорганізації, «сутність яких — це самодовільний перехід від менш упорядкованого стану до більш упорядкованого» [11]. Теорію біфуркації необхідно використовувати для пояснення стану хаосу в економіці, що трансформується. Відомо, що «найбільш цікаві ідеї в історії філософії і науки виникали якраз при зіткненні і взаємній критиці різних концептуальних каркасів, різних інтелектуальних парадигм» [12].

Оскільки «людство переступило допустиму межу» [13], і суто природні ресурси, які створюють умови його існування, майже вичерпані, люди змушені відшуковувати штучні джерела сировини, енергії, води, їжі тощо. Центр уваги наукових досліджень переноситься на створення умов життєдіяльності людини. Справджуються пророчі слова П. Тейяра де Шардена про те, що наука врешті-решт повернеться обличчям до людини, зробивши її «центром перспективи» та «конструювання універсуму», поставивши завдання розглядати людину з позиції «як жити повніше» [14]. Хоча зазначені слова сказані в суто філософському плані, але, на наш погляд, для економічної теорії це має першочергове значення. Одним із засобів досягнення поставленої мети може служити формування системи цінностей людей, їх цивілізаційних норм споживання, досягнення гармонії в розвитку людства.
У цьому плані необхідно говорити про необхідність посилення етизації економічної науки, спрямовуючи її на досягнення загальноцивілізаційних ідеалів і цінностей людства, оскільки «наука є проявом дії в людському суспільстві сукупності людського мислення» [15].

Процес розвитку економічної науки, як і будь-якої іншої, супроводжується виникненням все нових суперечливих, сплутаних, різноманітних ідей. Тому критикам та рецензентам треба ставитися толерантно та зважено до заперечення новітнього концептуального розгляду сучасних проблем економіки. Авторитарність у науці завдає лише шкоди не тільки економічній теорії, а й господарській практиці, оскільки подолання важливих кризових явищ в економіці не терпить схоластичних дискусій та відстрочення. Зростання динамічності розвитку економіки зумовлює таку ж динаміку й у теоретичному її обґрунтуванні. Процес розвитку економічної науки сьогодні стає не лише засобом пізнавальної діяльності, а й складовою економічної культури, чинником економічного зростання.

Американський соціолог та економіст Е. Тоффлер, досліджуючи ідею трьох хвиль в історії людської цивілізації, зазначав, що «протилежні сприйняття, які зіштовхуються, стрясають наш духовний всесвіт», «пронизують захисний екран свідомості» [16], викликаючи безпорадність та безсилість економічної науки перед господарською практикою. Відомо, що наука як соціальний інститут «була прямо поставлена на службу виробництву і суспільству в усіх їхніх функціях» [17], а визнаючи зростаючу роль відносин розподілу, можна припустити, що економічна наука повинна зосередитися на розробленні фінансових проблем суспільства як визначальної риси економічного розвитку на сучасному етапі. Тому перед ученими-економістами при розробленні проблем трансформаційної економіки України стоїть питання про етичну та моральну сторону економічної науки, про обґрунтування такої економічної системи виробництва, обміну та розподілу, яка б вела до поліпшення життя людей, а не навпаки.

1.2 Нові методологічні аспекти аналізу держави в транзитивній економіці

Сучасні трансформаційні зміни в економіці неможливо пояснити з позицій традиційних підходів. Ускладнення розвитку економіки та її тісне переплетіння з іншими сферами людської діяльності конче потребують синтезу методологічних прийомів не тільки суспільних, а й інших наук. Це не означає, що необхідно метафізично застосовувати всі філософські досягнення пояснення принципів функціонування організованих і неорганізованих систем, механічно переносячи їх на економіку. Механічне застосування різного роду «механізмів», «синхронізації», «терапії», «віртуальності», «парадигм» тощо лише нівелює філософське тлумачення таких термінів. Відомий американський філософ Т. Кун у книзі «Структура наукових революцій» увів термін «парадигма» для пояснення процесу зміни окремих концептуальних структур в історії розвитку науки взагалі. Він виділяв два етапи у межах кожної такої парадигми: етап розвитку «нормальної науки» та етап наукової революції [18]. Парадигма — це певна модель чи взірець, нормальна ж наука спирається на одне або кілька минулих наукових досягнень. Тому в економічній теорії виокремлення парадигми передбачає порівняльний аналіз усталених економічних концепцій з новітніми з погляду їх революційності, радикальності та прогресивності.

Особливість економічної науки в тому, що вона сьогодні не повинна обмежуватися лише матеріалістичним її визначенням як науки про природу та причини матеріального багатства чи благополуччя. Водночас вона є наукою, що «вивчає людську поведінку з погляду співвідношення між цілями та обмеженими засобами, які можуть мати різне споживання» [19]. Перехід від матеріалістичного до формального визначення економічної науки дав змогу розмежувати власне «об’єкт» та «предмет» дослідження.

Цілі економічної поведінки, його організація і результати становлять, на думку вчених, предмет економічної поведінки [20]. Кожна економічна школа висуває своє трактування цілей, що супроводжується й відповідною поведінкою. Так, представники ліберального напряму на перший план висувають максимізацію задоволення індивідуальних потреб, інші школи висувають як мету економічної поведінки забезпечення «життя, що відповідає уявленню про людську гідність» [21]. Марксизм взагалі ставить питання про досягнення найбільшого задоволення потреб усього населення, що в практиці господарювання отримало форму адміністративно-розподільних моделей економіки. Тобто можна зробити висновок, що залежно від цілей суспільства визначається й економічна поведінка індивідів, уся система взаємовідносин між ними.

Зазначимо, що поряд з ускладненням економіки поглиблюється і процес пізнання. Тому необхідною умовою економічного дослідження є аналіз взаємозв’язку економічного з соціальним. Відокремлення соціології як окремої науки не означає, що в економічної науки відпала потреба аналізу соціальних наслідків та їх зворотного впливу на економіку. Відомо, що раніше економічна наука займалась проблематикою, яку ми сьогодні відносимо до соціології. У цьому контексті слід виділити теорію Карла Маркса, якого вважають великим економістом та соціологом ХІХ ст. [22]. У ХХ ст. між економічною теорією та соціологією впродовж кількох десятків років існував конкретний поділ праці. Гайденко П. П. зазначає, що згідно з «Вебером, соціологія починається там, де з’ясовується, що економічна людина — надто спрощена модель людини» [23].

А Т. Парсонс вважав соціологію наукою про цілі, а економічну теорію — про засоби досягнення поставлених цілей [24]. Соціологія, економічна психологія та економічна культура стають сьогодні дедалі вагомішими чинниками економічного розвитку.

Зазначимо, що високий рівень абстрактності раціональної моделі людини, прийнятної в економічній теорії, її відносна незалежність від реальних чинників господарської поведінки, є сьогодні важливою методологічною проблемою. Співвідношення теорії та господарської практики завжди було складним вузликом в економічній науці. Смітівський ринковий фундаменталізм та психологічна школа маржиналізму характеризують окремі сторони поведінки людини епохи вільної конкуренції 150-річної давності, використання методології яких не дозволяє пояснити сучасні особливості та відмінності мікро- та макроекономічного розвитку національних економік, темпи економічного зростання та рівень споживання.

Еволюція суспільної думки налічує цілу низку методологічних засад, що визначають концепцію розуміння суспільства. Так, перший революційний крок у розвитку суспільствознавства було зроблено в ХV—XVI ст., коли на місце Бога було поставлено матеріальний інтерес. Приватна власність визначалась як головний чинник і гарант незмінності природи людини, а приватновласницькі відносини стали вихідною домінантою розуміння всієї економічної системи, у тому числі й прогресу суспільства. Егоїзм людини, її приватний інтерес стають вихідним методологічним пунктом різноманітних економічних шкіл, що радикально видозмінює філософію суспільствознавства.

Виникнення марксизму як філософсько-економічного вчення сформувало нову методологічну парадигму — можливість побудови нового суспільства на засадах суспільної власності. Свою філософську концепцію марксизм побудував на діалектичних засадах, що дало змогу пояснити сутність суспільства як суперечливої, історичної, внутрішньо цілісної системи. Використовуючи власну методологію, марксизм обґрунтував соціальні суперечності в розвитку капіталізму і його історичність, необхідність зміни суспільно-економічної формації. На сучасному етапі розвитку суспільства виникла потреба в розробленні нової парадигми методології дослідження сучасних особливостей.

Аналіз суспільного життя має здійснюватися на підвалинах плюралізму власності та гармонійного поєднання загальнолюдських, класових, національних та інших пріоритетів. У своїх методологічних принципах аналізу сучасної економічної системи ми не відкидаємо економічного вчення К. Маркса, роздумів Е. Дюркгейма стосовно закономірностей розвитку й функціонування духовності, соціально-стратифікаційної концепції П. Сорокіна й учення М. Вебера про культурно-побутові форми соціальності. Професор Сорбонни Еміль Дюркгейм у своїй праці «Про розподіл суспільної праці» (1893 р.) зосередив увагу на значимості для суспільства права, моралі, релігії, почуттів, звичок, які визначають поведінку людини і які нав’язуються їй соціальним середовищем.

М. Вебер обґрунтував теорію рівнозначності матеріальних і духовних детермінант у суспільному розвитку. Він ставить в один методологічний ряд економічний, політичний, культурний, освітній, релігійний та інші чинники. Ні матеріальні інтереси, ні ідеї, на думку М. Вебера, не існують ізольовано, одне потребує іншого як доповнення й завершення [25].

Продовжуючи ідеї М. Вебера, Й. Шумпетер зазначає, що економічна наука обов’язково «повинна включати чотири основні складові: економічну теорію, економічну історію, статистику й економічну соціологію» [26]. А в праці «Капіталізм, соціалізм і демократія» Й. Шумпетер формулює першу теорію демократії як напрям економічної соціології. Економісти почали звертати увагу на політичну поведінку людини, яка має вирішальне значення для прийняття економічних рішень на мікро- та макрорівні, впливаючи таким чином на еволюцію економічної системи й відповідно економічної теорії.

Для нашого предмета дослідження особливого значення набувають «точка біфуркації» та «флуктація», на підставі яких можна теоретично обґрунтувати нелінійність розвитку відносин у трансформаційній економіці та випадкові одиничні відхилення від стійких економічних принципів. Водночас ми відкидаємо метафізичність підходу до використання методології синергетики в економічній теорії. Але десятирічний період трансформації суспільства, що супроводжується дезорганізацією та хаосом у прямому та переносному розумінні, підводить до висновку, що тільки поєднання нашого економічного мислення з синергетичним розумінням «зруйнує стереотип страху перед хаосом, що йде з глибокої давнини, дасть змогу побачити красу і конструктивність хаосу» [27].

Перехідна економіка України, її трансформація були започатковані в результаті політичного рішення, а не стали наслідком еволюційності попереднього економічного розвитку. Революційна зміна економічної політики, трансформація економічних і політичних інститутів привели до ліквідації попередніх економічних принципів функціонування економічної системи і становлення нової, на ринкових засадах, системи. Активне втручання держави в економіку в другій половині ХХ ст., глобальна трансформація економіки на теренах постсоціалістичних країн та різного роду фінансові афери сучасності висувають на передній план методологічну проблему ролі об’єктивного та суб’єктивного в сучасному розвитку економіки. Ми схиляємося до думки щодо вирішальності суб’єктивного чинника у визначенні пріоритетності напрямів розвитку економіки. Це підтверджується й визначальною роллю інформації в прогресі суспільства. Інформаційне суспільство, риси якого сьогодні набувають зрілості, продукується людиною, його свідомістю та відповідними політичними й економічними цілями.

Методологічно адекватною системою поглядів на сучасний суспільний розвиток є такі погляди, які обов’язково повинні враховувати ідеї «соціальної злагоди» (Конфуцій), «вічного миру» (І. Кант) та «раціонального соціуму» (М. Вебер). Генезис зазначених методологічних напрямів, їх творче, а не механічне використання для аналізу сучасної недосконалої перехідної економіки повинні послужити теоретичним підґрунтям побудови платонівської «ідеальної держави» в Україні, формуванню соціально орієнтованої ринкової економіки.

Принцип верифікації в дослідженні відносин держави та ринку становить необхідний елемент методології дослідження. Постійне звірення теоретичних висновків з господарською практикою становить сутність методу верифікації. Окрім цього, специфіка відносин держави та ринку в транзитивній економіці не завжди адекватно відображається в ефективній економічній політиці держави. Наприклад, хоча сьогодні в економіці України досягнуто економічне зростання відносно 2000 р., великий зовнішній борг спричинює відволікання фінансових коштів на виплату процентів за боргом та його повернення, тим самим заморожується вітчизняне інвестування економіки, її інноваційний розвиток, що в недалекому майбутньому призведе до скорочення обсягів виробництва, національного доходу, рівня споживання населення. Тобто сучасна економічна політика держави повинна обов’язково брати до уваги зовнішній та внутрішній борги держави, щоб не допустити загострення проблем економічного і соціального розвитку національної економіки в перспективі.

1.3 Інституціональна методологія розуміння держави та ринку

Формування нового економічного порядку відображається в структуризації суспільства, у становленні і розвитку нових інститутів, які й уособлюють органічну єдність економічного, правового, соціального і політичного. «При вирішенні практично будь-якої економічної проблеми, — писав лауреат Нобелівської премії Г. Мюрдаль, — об’єктом наукового дослідження має стати вся соціальна система, включаючи, окрім так званих економічних факторів, усе, що може впливати на майбутні події в економічній сфері» [28]. Використання методології інституціоналізму, як одного з перспективних напрямів дослідження економіки в тісному взаємозв’язку з іншими сферами людської діяльності, дозволяє виокремити сутність та перманентність рутини трансформаційної економіки, що спричиняють негативні соціальні наслідки та економічні втрати.

Методологія інституціональної теорії набуває для аналізу транзитивних економік особливого значення. «Технологічні та інституційні зміни — це ключі до розуміння суспільної та економічної еволюції, якій властива залежність від її шляху… Взаємодія між державним устроєм та економікою, численність учасників з різним ступенем впливу на інституціональну зміну і роль культурної спадщини, що лежить в основі живучості багатьох неофіційних обмежень, — усе це спричиняє до цієї складності» [29].

Інституціональний підхід передбачає розгляд економіки не як раз і назавжди статичної системи, а як живий організм, що постійно трансформується. Економіка України саме тепер і переживає цей момент трансформації. Предметом дослідження інституціоналізму є не лише ринковий механізм саморегулювання і економічна людина, а й проблеми безробіття, структурної та регіональної незбалансованості, проблеми взаємозв’язку економіки і політики, визначення ролі держави, суспільної організації людей. Для тих, хто матиме намір поглиблено вивчати інституціоналізм, без знання якого неможливо здійснювати економічну політику держави, називаємо основоположників цього наукового напряму: Торстейн Веблен, Макс Вебер, Уеслі Мітчелл, Джон Гелбрейт, Ян Тінберген, Даглас Норт, Трауінн Егертсон, Френк Найт, Олівер Вільямсон, Річард Нельсон, Сідней Уінтер та інші. Праці цих учених перекладені й видані російською та українською мовами.

Теорія суспільного вибору відображає спробу «раціоналізувати» норми, тобто побачити в нормах результат усвідомленого, раціонального вибору людей. Отже, суперечність між моделлю раціонального вибору і слідуванню нормам знімається. Теорія суспільного вибору вивчає насамперед юридичні норми, що відображають результат політичного вибору, а також ті, що фіксуються у праві. Для пояснення юридичних норм використовується неокласична модель раціонального вибору. Зокрема, передбачається, що «політика — це складний інституціональний процес, в основі якого люди вибирають різні альтернативи, зіставляючи їх зі своїми цінностями, подібно до того, як вони вибирають на ринку товар, керуючись лише особистими потребами» [30]. Інакше кажучи, норми та правила з’являються в результаті взаємодії індивідів на політичному ринку. Звідси і наступний критерій оцінювання норм — їх ефективність. Норми ефективні тоді, коли вони ґрунтуються на індивідуалістичних цінностях та сприяють взаємовигідній реалізації індивідуальних інтересів.

Через механізм розподілу відбувається реалізація особистого інтересу, наповнення його матеріальним змістом. Результатом розподілу суспільного продукту є отримання благ кожним членом суспільства. Прагнення кожного до отримання більшої частки суспільного продукту, що є об’єктивно зумовленим і природним для людини, може забезпечуватися двома способами: перший — збільшення частки внеску кожного у створення продукту; другий — активний вплив на саму систему розподілу продукту. Перший спосіб належить до економічно об’єктивних норм суспільного співіснування, другий — до суб’єктивної діяльності в організаційно-управлінській сфері. За браком дійової демократичної системи управління суспільством формування розподільних відносин більшою мірою визначається суб’єктивним фактором, що призводить до перекосів та до розбалансування в економіці.

Приватна власність, на думку Дж. С. Мілля, є фундаментальним та визначальним інститутом, з допомогою якого створений продукт розподіляється відповідно до витрачених факторів виробництва, хоча «у своїх вторинних проявах інститут цей різноманітний і схильний до видозмін» [31]. Рента, прибуток і заробітна плата є, власне, капіталістичними формами розподілу, що пов’язані з приватною власністю. Одноосібна приватна власність доби А. Сміта визначала досконалу конкурентну форму розподілу відповідно до трьох факторів виробництва: землі, капіталу і праці. В умовах вільної конкуренції XVIII—XIX ст. ринок за допомогою обміну автоматично регулював розподіл ресурсів та доходів. Головним дестабілізаційним наслідком ринкового розподілу ресурсів і доходів була криза надвиробництва товарів, яка могла на десятки років «законсервувати» економіку.

Сучасний етап розвитку суспільства характеризується трьома основними чинниками, які змінили обличчя капіталізму. Це, по-перше, залучення широких верств населення до володіння власністю у вигляді акцій, що спричинило нову форму перерозподілу — отримання дивідендів як частини додаткової вартості і частки заробітної плати, яку не було використано на споживання. По-друге, активне втручання держави в економіку створило ефективну систему перерозподілу всіх названих доходів. Зазначені особливості сучасного розвитку капіталізму не були враховані при розробленні концепції приватизації в більшості пострадянських країн, що призвело до перетворення приватизації в розподіл економічних факторів виробництва, тим самим викривляло процес формування приватної власності як інституційної основи економіки вільного підприємництва.

У країнах з перехідною економікою перехід від державної власності до приватної здійснено радикальним, можна сказати, революційних шляхом. Політичне рішення держави у формі Програми і Закону про приватизацію, дозволило за короткий термін у формі сертифікатної (Україна) чи ваучерної (Росія) приватизації здійснити формально перехід економічних факторів виробництва з державної в приватну власність. Як для економічної науки, так і для практики господарювання, важливого значення набуває питання щодо справжньої економічної природи «новоствореної» приватної власності, оскільки з’ясування цього питання має важливе методологічне значення для формування економічних важелів стимулювання економічного розвитку. Економічна теорія використовує класичну методологію аналізу економічної природи відносин власності, одним із найбільш принципових положень якої є «...положення про трудовий характер власності та, як наслідок цього, об’єктивна зумовленість в одній особі працівника і власника» [32]. З погляду загальноцивілізаційної логіки розвитку економіки слід говорити про тотожність праці і власності, а якщо виходити з формаційної логіки, потрібно розглядати власність крізь призму конкретного еволюційного процесу зміни прав власності, що дає можливість здійснювати аналіз відносин власності в тісному взаємозв’язку зі змінами правил укладення контрактів, зі зміною поведінки самої людини. Тільки в контексті формаційного підходу та з урахуванням методології інституціональної теорії можна виявити окремі риси економічної сутності становлення приватної власності на економічні фактори в країнах із трансформаційною економікою.

Панування тієї чи іншої форми власності визначає в суспільстві відповідний тип економічної і політичної систем. Монополізація державою всієї власності є необхідною, але недостатньою економічною передумовою формування адміністративно-командної чи тоталітарної систем, які не є ефективними і життєздатними. Що ж до інституту приватної власності в усіх його сучасних формах виявлення, то він є найпоширенішою економічною системою, тією об’єктивно необхідною закономірністю, без якої не може розвиватися жодна країна світу. Але це ще не означає, що ми маємо стрімголов і наввипередки, будь-якою ціною і нашвидкуруч перевести все народне господарство на приватну форму власності. Будь-яка апологія приватної власності ґрунтується на такому припущенні: приватна власність означає гарантію на володіння людьми результатами їхньої праці, таланту й бережливості. Аналізуючи контрактову гілку ефективності О. Е. Вільямсом дає досить влучне методологічне посилання: «...у виданнях з прав власності ставиться питання про неправильний розподіл прав власності як причину хибного розподілу ресурсів (виділено нами. — Авт.)» [33]. До ряду особливостей історичної практики не лише України, а й інших пострадянських країн слід, на наш погляд, віднести економічний романтизм та утопізм світогляду, общинну форму співіснування й рабську психологію поведінки, науковий нігілізм мас і волюнтаризм особистості, злодійство й відчуження власної історії, ідолопоклонство та дуалізм у вчинках. Усі наші негаразди й біди від власної поведінки зокрема та прийнятих на різних ієрархічних рівнях державного управління рішень взагалі. Дуже влучним є висловлювання Дж. С. Мілля: «Правила, що визначають розподіл багатства, є такими, якими їх роблять уявлення і бажання правлячої частини суспільства; вони досить різні в різні часи в різних країнах; і могли би бути ще різноманітнішими, якби цього забажали люди» [34]. Поведінка формується під впливом історичного досвіду та з огляду на теперішні умови співіснування. Ідеться про необхідність теоретичного аналізу історичних тенденцій та особливостей поведінки кожного члена суспільства в перехідний період економіки.

Одним із теоретичних прорахунків у формуванні концепції приватизації було недооцінювання факту розмежування капіталу-власності та капіталу-функції. Оперуючи Марксовим баченням капіталістичної економіки, ми слідом за Марксом вважали, що після приватизації отримаємо в одній особі і власника, і організатора підприємства. Маркс ще не відрізняв підприємця від «грошової людини», оскільки на той час цього явища в економіці ще не було. З кінця ХІХ ст. і до наших днів існує тенденція виділення окремо «чистих підприємців» і власників капіталу, або, як ще їх називають економісти, «грошових мішків». Ці явища чітко простежуються на прикладі функціонування акціонерних підприємств і банківського капіталу — основних організаційно-економічних форм приватизації в Україні. У рамках акціонерного підприємства межа поділу проходить між акціонерами-власниками та правлінням підприємства — підприємцями, або менеджерами, як їх назвав Джеймс Бернхем. Як підтверджує практика приватизації в Україні, головою правління стає, як правило, колишній директор підприємства чи організації. Відсутність механізму контролю з боку акціонерів-засновників призвела до безконтрольності, повної безвідповідальності та свавілля в діях і вчинках голів правління багатьох акціонерних товариств. Отже, у законодавчому порядку був відкритий шлях до можливих зловживань, тобто до тіньової економіки.

Досліджуючи еволюцію поглядів на роль держави в макроекономічному регулюванні приватного бізнесу, важливо не уникнути впливу на економічні процеси чинників соціально-політичного та психологічного характеру. Представники інституціоналізму вважають, що кейнсіанська політика стимулювання ефективного попиту краще, ніж ринок, здатна вирішувати завдання ефективного використання ресурсів, якщо вона супроводжується заходами з контролю за цінами і доходами. Вагоме місце в концепції інституціоналістів посідає ідея соціального контролю над економікою, центральне місце в якому відводиться державі, зокрема її фіскальним органам. Так, на думку Дж. Гелбрейта, необхідно більше покладатися на фіскальну, ніж на грошово-кредитну політику, поєднуючи її з підвищенням податків, скороченням бюджетного дефіциту і значним зниженням процентних ставок. Він також стверджує, що необхідно збільшувати урядові витрати в суспільстві, для якого характерне процвітання приватного бізнесу [35].

У кінці 1970-х років започаткована нова концепція мікроекономіки фірми, в основу якої покладена неоінституціональна парадигма. Неокласична теорія фірми належить до так званої групи технологічних теорій, другу групу формують організаційні теорії, які розглядають фірму передусім як сукупність контрактів, як організацію, як інститут [36]. Слід зазначити, що неоінституційна парадигма має дві течії: перша аналізує організації «ззовні» через інституційне середовище (теорія суспільного вибору, теорія прав власності), друга — досліджує організації «зсередини» (через систему договорів, контрактів (теорія трансакційних витрат). Важливе значення для дослідження фінансових посередників як організацій відіграє економічна теорія трансакційних витрат, що є складовою неоінституційної економічної теорії.

Специфіка соціально-економічного і політичного становища в Україні та, що одночасно відбувається, становлення державності і реформування економічної системи. Тому відсутність сталих і розвинутих інститутів державності уповільнює і деформує процеси приватизації як головного елементу реформування економіки. Відсутність зрілих державно-політичних інститутів, політичної волі щодо реформування економічної системи, а також низький рівень знань ринкової економіки призвели суспільну систему України до кризи. Під час вручення Нобелівської премії Р. Коуз зауважив: «Значення інституціональних факторів в економічній теорії стало ясним у зв’язку з сучасними подіями в країнах Східної Європи. Колишні комуністичні країни хочуть просуватися по шляху до ринкової економіки, їхні керівники прагнуть цього, але без відповідних інститутів ніяка ринкова економіка неможлива. Якщо б ми більше знали про свою власну економіку, ми могли б надати їм більшу допомогу» [37].

Теорія поведінки передбачає розгляд офіційних та неофіційних обмежень. Даглас Норт, аналізуючи їх, джерело неофіційних обмежень виводить із «суспільно передаваної інформації як частини спадщини, котру називаємо культурою» [38]. Культура створює концептуальну, побудовану на мові основу кодування і тлумачення інформації, яку органи чуття постачають мозку. Словарна обмеженість мови, відсутність наукової національної спадщини з суспільних наук (насамперед ідеться про економіку, філософію, право, політику, управління) сформували у нашого покоління зневажливість до науки та принципів функціонування суспільства, в нашому випадку — державного управління. Цим самим стверджується романтична самовпевненість у власних видуманих різного роду теоріях та правильно прийнятих державних рішеннях. В умовах відсутності успадкованих традицій та наукових переконань державного управляння, постійно оновлювані державні менеджери на свій суб’єктивний лад створюють нові системи, чим стримують економічний розвиток.

Знання про суспільство є визначальним у формуванні поведінки людини та урядовця зокрема. Ще Джон Стюарт Мілль зазначав: «Як люди мислять, зумовлює те, що вони роблять…» [39]. Є і протилежне: як люди діють, так вони і мислять. Прийняття державних рішень (законів, нормативних актів чи адміністративних рішень виконавчої влади) є віддзеркаленням суспільної економічної думки та думки окремих виконавців. Усе залежить від того, наскільки в суспільстві утвердилися демократичні начала та об’єктивність прийняття рішень, коли поведінка окремого індивіда підпорядковується волі більшості. При адміністративній моделі економіки волюнтаристські рішення владних структур стають домінуючими, тому вони не можуть відображати об’єктивність економічного розвитку.

Ринкова трансформація командної економіки виявила теоретичну неспроможність економічної науки щодо вирішення проблем, які виникли в процесі її здійснення. Пояснюється це таким:

По-перше, слід визнати факт випереджаючого розвитку господарської практики порівняно з розвитком економічної теорії. Ні вітчизняні, ні зарубіжні вчені-економісти не змогли передбачити не тільки кризу економіки соціалістичних країн, а й фінансові кризи, що охопили низку країн на рубежі двох тисячоліть. Існування теорії конвергенції двох систем є свідченням теоретичного визнання об’єктивності існування командної і ринкової економік.

По-друге, романтичні проекти шокової терапії (обвальної приватизації), які були реалізовані згідно з рекомендаціями спеціалістів Світового Банку (Дж. Сакса та інших) у країнах Східної Європи і які супроводжуються великими соціально-економічними втратами для національної економіки, свідчать про теоретичну їх неспроможність. Позитивний досвід Китаю ринкового реформування, основою якого є концепція градуалізму, свідчить про існування у світовій економічній думці досить аргументованого і виваженого теоретичного обґрунтування напрямів трансформації командної економіки.

По-третє, сьогодні необхідно сконцентрувати увагу вітчизняних економістів на об’єктивному узагальненні інституційних змін в Україні, класифікувати проблеми першого, другого і т. д. порядку з погляду екуменічного підходу до аналізу економіки. Тобто економічні проблеми (інфляція, безробіття, зростання державного боргу, розподільна несправедливість тощо) необхідно розглядати в контексті тісного взаємозв’язку з такими інституційними чинниками, як економічна культура, рівень опанування населенням та правлячою елітою законів ринкової економіки, традицій, звичаїв тощо. Слід визнати, що вітчизняна економічна наука ще не опанувала теорію інституціоналізму і неоіституціоналізму. Ми перебуваємо лише на стадії коментування досягнень сучасної світової економічної науки, тоді як вкрай потрібно вже використовувати весь її методологічний інструментарій для вироблення ефективної державної економічної політики в Україні.

По-четверте, як свідчать окремі дослідження перехідної економіки, сьогодні вже можна запропонувати конкретні пропозиції щодо корекції реформ державного управління інфляцією та зовнішнім боргом, удосконалення методики вартісного оцінювання матеріальних та нематеріальних активів держави, розвитку малого підприємництва, налагодження економічного порядку на основі принципів вільної конкуренції та використання державного регулювання задля досягнення економічного зростання та добробуту більшості людей.

У цьому аспекті заслуговує уваги теорія інституту, що висунута субстантивістами, згідно з якою дослідження економічних явищ необхідно здійснювати через відповідний інститут, що є визначальним для економіки1. Так, з історії економічних учень ми знаємо, що таким інститутом виступали товар, власність, держава тощо. Крім того, в економічних дослідженнях все більшої ваги набирає школа інституціоналізму, методологія якої значною мірою відрізняється від класичного напряму чи маржиналізму. Т. Веблен у праці «Теорія бездіяльного класу» в центр функціонування суспільства ставив боротьбу людей за існування, ідею їх розвитку та діяльності. Він критикує економічну науку за концентрацію уваги лише на ринковій ціні, тобто на закономірностях ринкової економіки, тоді як причини та наслідки цього розвитку залишилися поза увагою. Критикуючи ототожнення економічного інтересу з грошовим, Т. Веблен аргументує тезу про недооцінку людської особистості в економічному розвитку.

Послідовниками інституціональної школи були У. К. Мітчелл та Дж. А. Гоббсон. Висуваючи на перший план етичні норми життя, Гобсон критикував принцип laisser faire класичної політичної економії, вважав аморальною існуючу систему розподілу матеріальних благ, відстоював ідею необхідності дотримання правильних пропорцій між виробництвом та споживанням [40]. На думку Гобсона, такі об’єкти розподілу, як багатство, дохід повинні оцінюватися не тільки як результат витрат економічних факторів, а й як відображення людських, життєвих витрат виробництва та корисності їх використання. Тобто має велике значення, як розподіляється і де використовується створений дохід.

Ідея поведінки людей пізніше була використана Дж. М. Кейнсом для розроблення концепції державного регулювання економіки. Кейнс зазначав, що «діяльність людей, а не сліпі та об’єктивні ринкові сили — от що лежить в основі «запасів та потоків», які розглядаються в економічному аналізі. Виникнення та рух доходу також можуть бути пов’язані з поведінкою людей, а при цьому підході навіть виявляється такий контроль, який сприяв би подоланню циклічних коливань, що породжуються капіталізмом» [41]. Психологічна схильність людей до споживання, до ліквідності грошей та оцінювання майбутньої вигоди виступають у Кейнса вихідними методологічними моментами аналізу зростання та розподілу національного доходу та зайнятості.

Економічна культура, менталітет, релігія та історичні особливості накладають відбиток на поведінку людей, на економічний розвиток, і великий вплив мають на відносини розподілу, оскільки останні є не тільки відбитком суто економічних закономірностей, а й результатом діяльності політичних інституцій тощо.

У цьому плані не можна обійти концепцію Петирима Сорокіна. Особливістю його методології є розгляд розвитку суспільства через еволюцію типів культури. Історичні закони він розглядає як прояв людської природи, а людину — як визначальну та необхідну передумову історії. «Будь-яка зміна історичного процесу, будь-який крок уперед чи назад, — пише П. Сорокін, — є справою честі людини і без неї не здійснюється … Людина завжди була єдиним творцем свої історії…» [42]. Систему цінностей, систему культури, носіями яких є людина, він розглядав як вихідний чинник розвитку суспільства. Можна погодитися, що кожна система культури втілюється в праві, філософії, моралі, структурі виробничих відносин. На наш погляд, абстрактна абсолютизація ролі особистості та системи культури в розвитку суспільства може призвести до появи суб’єктивістських теорій економічного розвитку. Потрібен предметний та інтегрований, з погляду суспільних наук, аналіз поведінки політичного лідера чи державної влади стосовно відповідної конкретної економічної ситуації країни та поставлених цілей.

Теоретичне обґрунтування ефективної державної економічної політики залежить не тільки від вибору теоретичної моделі економічного розвитку, а й від конкретних історичних умов її здійснення. Виступаючи проти революції в Росії, Г. Плеханов вважав, що для цього необхідні відповідна економічна культура, послідовність економічного визрівання умов. Тому зрозуміло, наприклад, що рівень економічної культури також визначає способи здійснення економічної політики (наприклад, приватизації, розподілу доходів тощо). Мається на увазі насамперед ступінь поєднання політичних та економічних методів організації економічної системи, врахування етичних норм. З іншого боку, не треба абсолютизувати роль культури, але й недооцінка її може знизити науковий рівень дослідження особливостей перехідної економіки України, у тому числі й системи розподілу.

Як пояснити існуючі відмінності в системі розподілу в таких країнах, як Німеччина, Англія, Швеція, США чи Італія. У цих країнах домінувала ринкова форма організації економіки, індивідуалізм та модернізація, тоді як системи розподілу створеного продукту в суспільстві значною мірою різняться. Чинники цих відмінностей необхідно шукати в економічній культурі. Можна погодитися з П. Л. Бергером, що необхідно «звернути увагу на соціальні та культурні відмінності між Північною і Західною Європою, з одного боку, та Південною і Східною, з іншого» [43]. Цікавим методологічним підходом П. Бергера в поясненні відмінностей між економічним розвитком країн є розгляд особливостей родини як соціоекономічної ланки функціонування суспільства. Порівнюючи етику китайської родини з цінностями латиноамериканських родин, він робить висновок, що китайська родина «функціонує як виробнича інституція (джерело капіталу і кредиту, надійна мережа ділових контактів, наймання на роботу, система соціального страхування)», тоді як мексиканська родина, навпаки, функціонує «як перерозподільна інституція, тобто виступає в ролі системи зобов’язань, згідно з якими кожен здобуток індивідуальної соціальної мобільності швидко перерозподіляється численним родичам», унаслідок чого «капітал не накопичується і ніхто не відходить далеко від того місця, з якого почав» [44]. П. Бергер робить висновок, що два варіанти «родинності» характеризуються абсолютно різними формами економічної культури. З цього випливає, що першопричини критичного економічного становища в Україні та в системі розподілу благ необхідно шукати не тільки в помилковості теоретичних концепцій реформування економіки, а й в особливостях родини, її «общинності», у таких ментальних рисах, як «романтизм», «свавілля» тощо, які накладають свій відбиток на специфіку системи економічних, політичних та соціальних відносин.

Вітчизняна економічна наука ще надто мало приділяє уваги дослідженню взаємозалежності між українською родиною, з її гуртовими цінностями, та економічними формами організації спільної діяльності. Домінування колективізму, общинності на відміну від індивідуалізму в західних країнах роблять беззахисним українського індивіда в умовах широкомасштабної економічної інтеграції країн. Крім того, слов’янському індивіду не вистачає фейєрбахівського розумного егоїзму, тобто правильно зрозумілих інтересів людини, які б збігалися з суспільними інтересами. Перехід від абстрактної людини до конкретної, тобто до людини в історичних умовах перехідної економіки України, має стати предметом дослідження вітчизняної економічної науки на сучасному етапі.

90-ті роки XX ст. ознаменували повернення до несправедливо забутої інституціональної парадигми, яка вважається «третім шляхом» розвитку теоретико-економічної думки, відмінним від неокласичного та кейнсіанського. У цей час двох представників сучасного інституціоналізму було нагороджено Нобелівськими преміями: Р. Коуза у 1991 р. та Д. Норта у 1993 р. за розроблення теорії трансакційних витрат і дослідження структури прав власності. Сучасний інституціоналізм плідно використовує економічні ідеї ранніх інституціоналістів та післявоєнні інституціональні концепції з метою розширення меж економічного аналізу в напрямі дослідження економічних інституцій і організацій, їх мотивації та економічної поведінки на основі структури прав власності та трансакцій.

До теорії трансакційних витрат (у межах теорії фірми і ринкових відносин) належить концепція американського вченого Олівера Ітона Уільямсона (нар. 1932 р.), що залишається маловідомою для більшості вітчизняних економістів. Показово, що саме О. Уільямсон у книзі «Ринки та ієрархії» вперше вжив термін «нова інституціональна економічна теорія», яка базується на двох відправних твердженнях:

1) інститути відіграють важливу роль у господарському житті;

2) інститути піддаються науковому аналізу.

Учений, на противагу неокласичному підходу, виходить з того, що формування «правильних економічних інститутів» є більш значним науково-прикладним завданням, аніж «формування правильних цін».

Погляди О. Уільямсона формувалися під впливом ідей Г. Саймона (щодо обумовленості економічної поведінки людей і принципу «обмеженої раціональності»), К. Ерроу (про економічну роль інформації), Р. Коуза (щодо природи фірми і трансакційних витрат) та інших учених. Першим кроком стало вивчення проблем вертикальної інтеграції в термінах теорії трансакційних витрат, потім цей підхід було застосовано більш широко — при дослідженні різнопланових економічних явищ — корпорації, профспілок, способів організації, державного регулювання, корпоративного управління, які мають схожу контрактну природу.

О. Уільямсон вміло поєднав економічну науку з організаційною, синтезувавши досягнення прихильників інституціональної традиції в економічній, правовій та організаційній науках. Нова інституціональна економічна теорія (НІЕТ) в особі Уільямсона запропонувала конструктивну альтернативу неокласичній теорії ринків та фірми шляхом вивчення порівняльних переваг внутрішньофірмової і ринкової моделей координації з погляду економії ними трансакційних витрат. Крім того, вчений наголошує на необхідності врахування в економічному аналізі таких факторів, як обмежена раціональність та опортунізм (егоїстична, підступна поведінка людей). Ці питання набули розгорнутого викладу у книзі «Ринки та ієрархії: аналіз і висновки для антимонопольного регулювання» (1975).

Центральна теза другої значної роботи О. Уільямсона «Економічні інститути капіталізму: фірми, ринки та «відносна контрактація» (1985) — «загальна теорія контрактів може застосовуватися щодо трансакцій будь-яких типів». Було здійснено порівняльний аналіз ефективності альтернативних механізмів управління і координації (великої ієрархічної організації, ринку та їх змішаних форм) у здійсненні господарських угод (трансакцій). Особливостями книги є:

¾ активне використання в економічному аналізі значної кількості правових теорій контракту;

¾ пояснення організаційних рішень фірм переважно через поняття «специфічних активів»;

¾ розгляд альтернативних механізмів управління контрактами: до діаметрально протилежних — ієрархії та ринку — додаються змішані, проміжні форми — довготермінові контракти, договори франчайзингу тощо.

Підходи і висновки О. Уільямсона тотожні поглядам інших представників сучасного інституціоналізму. Наприклад, Дж. Б’юкенен вважає, що сучасна економічна теорія дедалі більше стає «наукою про контракти», а не «наукою про вибір».

О. Уільямсон, традиційно визначаючи поняття «інститутів» як «правил гри», що представлені неформальними обмеженнями на взаємодію людей (табу, звички, традиції) та формальними нормами (Конституцією, законами, правами власності), модифікує це поняття шляхом урахування рівня розвитку інституційного середовища, розгляду інститутів як механізмів управління контрактними відносинами та суб’єктів здійснення трансакцій. Вивчення організацій протиставляється традиційній мікроекономічній теорії виробничої функції, в якій розподіл господарської активності між фірмами і ринком є заданим і сталим, залежним від рівня технології і рідкісності ресурсів. Теорія трансакційних витрат використовує як базову одиницю аналізу акт економічного «переходу» (трансакції) від завершальної стадії одного технологічного процесу до початкової стадії іншого, суміжного з першим. Трансакція — це мікроаналітична одиниця аналізу в економічній теорії трансакційних витрат. Вона виникає, коли товар чи послуга перетинає межу суміжних технологічних процесів і опосередковується управлінськими структурами. Трансакційні витрати в О. Уільямсона — це сукупність попередніх (ех ante) витрат, пов’язаних з підготовкою проекту угоди, веденням переговорів і забезпеченням гарантій та фактичних, дійсних витрат (ex post), викликаних неефективним пристосуванням і коригуванням угоди, тобто ситуацією, коли реалізація контракту ускладнюється через його помилки і прорахунки або непередбачені зовнішні фактори. Чіткої межі між адміністративно-командним (характерним для великої фірми), ринковим і змішаним механізмами координації і контролю, на думку Уільямсона, не існує, а вибір на користь одного з них залежить від порівняння ефективності здійснення трансакцій («переходу»), які набувають форми внутрішньо- і міжфірмових угод (контрактів).

Методологічні принципи дослідження трансакцій О. Уільямсона:

1) ефективність трансакції визначається відповідністю структури управління нею та ступенем специфічності активів для здійснення даної угоди, тривалістю угоди, невизначеністю умов її здійснення;

2) обмежена раціональність людей, яка не дозволяє при розробленні контрактів передбачити всі умови їх виконання і наслідки, через що всі складні контракти класифікуються як «відносинні», які потребують постійної взаємодії учасників з приводу укладеної угоди;

3) процес контрактації потрібно вивчати комплексно, приділяючи особливу увагу ex post стадії внаслідок рухливості балансу інтересів сторін, закладеного у первинному договорі (на ex ante стадії).

Теорія трансакційних витрат має чітко виражений інституціональний характер, є міждисциплінарною, однак ураховує фактор зумисної раціональності (хоча й обмеженої) економічної поведінки і ратує за посилення формалізації економічного аналізу.

Теорія трансакційних витрат О. Уільямсона порівняно з іншими підходами до економічної організації вирізняється таким:

1) є більш мікроаналітичною;

2) велику увагу приділяє поведінковим передумовам (мотивам) економічної поведінки;

3) передбачає порівняльний інституціональний аналіз;

4) розглядає фірму як структури управління трансакціями, а не як функціональну виробничу одиницю;

5) досліджує економічне значення специфічності активів;

6) приділяє надзвичайну увагу ex post витратам;

7) досліджує приватний, а не судовий порядок вирішення конфліктів.

Отже, теорія трансакційних витрат О. Уільямсона закладає підвалини порівняльного аналізу економічних систем, надає можливість комплексного вивчення економічних, правових і організаційних аспектів інституціональної структури ринкового господарства, рівно як і командно-адміністративної економіки. Концепція вченого має теоретичний і практичний потенціал для використання у дослідженні господарських реформ кінця XX ст. у постсоціалістичних країнах та збільшує можливості пізнання мікроекономічних процесів. Досягнення мети економічних реформ у постсоціалістичних країнах — створення високоефективної економіки — передбачає оптимізацію трансакцій зі структурами управління, що різняться своїми характеристиками і мають різні витрати на функціонування та можливості реалізації і забезпечення трансакцій. Очевидно, що використання запропонованого О. Уільямсоном нового інституціонального підходу для вивчення економіки трансформаційного періоду в Україні є більш виваженим і плідним, ніж застосування традиційної неокласичної теорії для аналізу сучасних економічних реформ.

1.4 Трансцендентність інтересів у системі держава—громадянин

Інтереси рухають життям народів

(Гегель)

Трансформація командно-адміністративної моделі соціалізму в Україні, як і в інших постсоціалістичних країнах, актуалізувала теоретичне обґрунтування гармонізації інтересів у суспільстві. Це обумовлено двома радикальними процесами в суспільному житті України протягом останніх десяти років: становленням державності та приватизацією державного майна. Утвердження державності передбачає формування окремого прошарку населення — державних управлінців (державного менеджменту) з отриманням відповідних повноважень, влади та привілеїв. Це об’єктивний процес. Його формування супроводжується інституціоналізацією політичної, правової та соціальної системи з відповідними інтересами політичних сил, ідеологія яких передбачає різний напрям соціально-економічного розвитку України.

Приватизація державного майна досить гостро поставила питання про соціальну нерівність у суспільстві, про загострення суперечностей між багатими та бідними верствами населення. Кожна соціальна група формує свою специфічну систему інтересів, які можуть не збігатися у процесі подальшого економічного зростання. У цьому параграфі не ставиться завдання критичного аналізу «суперечностей інтересів» між бідними і багатими, це вічна проблема всієї історії існування цивілізації, тут лише зосереджено увагу на методологічних питаннях ролі інтересів у складному взаємопереплетінні економічних, політичних та соціальних складових сучасного суспільства.

Зазначимо, що інтерес — категорія філософська, економічна і соціальна. В інтересі органічно об’єднано дві сторони суспільного буття — економічну та соціальну. Взаємозв’язок цих сторін найбільшою мірою проявляється у сфері взаємодії держави та ринку в рамках національної економіки, а також у процесі глобалізації суспільства. Якщо економічна сторона формує вимоги до економічної політики держави щодо використання обмежених ресурсів, то соціальна сторона характеризує його наслідки. Політична система суспільства, рівень демократії дає змогу оптимізувати економічну і соціальні невідповідності. Суперечливість на-
слідків негативно відбивається на економічній поведінці суб’єктів (держави та фірм), що в кінцевому підсумку веде до змін в інституційній архітектоніці суспільства, а значить і вирішенні соціальних конфліктів. Дуалізм економічного та соціального розв’язується через реалізацію інтересу. Практична значимість реалізації інтересів проявляється в поведінці та проведенні відповідної політики.

Філософів та економістів давно цікавили спонукальні мотиви, що рухають суспільний прогрес. Звільнивши етику від церковно-феодальних пут, відомий філософ Гельвецій обґрунтував егоїзм людини її природною властивістю і фактором прогресу суспільства. Матеріальність філософії Гельвеція справила на погляди А. Сміта вирішальний вплив. Тому стає зрозумілим поведінка «економічної людини» А. Сміта, яка базується на теорії Гельвеція про користолюбний інтерес, на природному прагненні кожного до своєї вигоди. Створена А. Смітом теорія поведінки «економічної людини», її відносин у суспільстві заклали основи поглядів класичної політичної економії на рушійну мотивацію економічної системи, на принципи її функціонування. Зв’язок інтересів із задоволенням потреб людей, їх соціальних груп, об’єднань тощо розкриває природу інтересу, як мотиваційної та рушійної сили суспільства. «Інтереси виступають могутніми двигунами економічного прогресу, створюють ту «пружину», котра приводить у рух економічний механізм» [45].

На відміну від потреб, інтерес уособлює конкретизацію поведінки відповідного суб’єкта господарювання залежно від внутрішнього стану самого суб’єкта, його місця і ролі в суспільстві. Інтерес — це згусток економічних (матеріальних), соціальних, політичних та духовних потреб. Теоретично є виправданим абстрактне розмежування економічних, соціальних та політичних інтересів.

Необхідно не забувати, що носієм інтересу виступає людина і тільки людина. Д. Рікардо зазначав, що думки людей визначаються їхніми інтересами. У своєму листі стосовно парламентської роботи від 9 травня 1822 р. він писав: «Скажіть мені, у чому проявляються їхні інтереси, і я скажу вам, які заходи вони будуть захищати» [46]. Реалізація інтересу завершує цілеспрямовану діяльність суб’єкта. Прийняття рішень на макрорівні обов’язково враховує наявність переважаючого впливу інтересів більшості в умовах демократичної системи, на мікрорівні прийняття рішень здійснюється з огляду на індивідуальний (колективний) інтерес.

Інтереси мають об’єктивний характер і є спонукальними мотивами діяльності людей. Індивіди, щоб реалізувати свої інтереси, вступаючи у відносини між собою, досягають певних цілей у житті, діють згідно з суб’єктивними мотивами і переконаннями. На відміну від природи, у суспільстві свідомо діють люди, вчинки яких підпорядковані свідомим намірам і бажаним цілям [47]. Будь-яка мета причинно обумовлена інтересом.

На об’єктивну сторону інтересу вперше звернули увагу французькі матеріалісти. Д. Дідро стверджував: «Коли говорять про інтерес індивіда, верстви, нації — «мій інтерес», «інтерес держави», «його інтерес», «їх інтерес», — це означає дещо потрібне і корисне для держави, для особи, для мене і т. п.» [48]. Корисність, тобто матеріальність, є вихідною методологічною засадою будь-якого інтересу. К. Маркс, як перший та всесвітньо визнаний передусім соціолог, а не економіст, обґрунтував мотивацію поведінки та структуризацію інтересів в епоху первісного нагромадження капіталу, тобто в процесі формування капіталістичного суспільства в країнах Західної Європи. Існує думка про тотожність поглядів К. Маркса і французьких матеріалістів на об’єктивність розуміння інтересів. Б. Губер, наприклад, доводить, що «К. Маркс від Гельвеція успадкував поняття правильно зрозумілого особистого інтересу і використав його дещо по-своєму, у вигляді правильно зрозумілого класового інтересу, який повністю збігається з правильно зрозумілими інтересами представників класу» [49].

Як політичні, так і економічні інтереси поділяються на особисті та суспільні. Усі інші види інтересів є, на наш погляд, похідними. Так, визнання колективних інтересів базується на об’єднанні конкретних особистих інтересів у відповідній сфері прояву. Наприклад, колективний інтерес фірми об’єднує осіб з метою виробництва товару чи надання послуг та отримання прибутку. Інтерес політичної партії є об’єднанням індивідуальних поглядів членів партії чи солідарних з ними для вирішення тієї чи іншої проблеми. Суспільний інтерес має предметну форму прояву на рівні держави, яка і проводить відповідну політику в усіх сферах суспільного буття. Колективний інтерес за місцем проживання може об’єднувати людей стосовно охорони навколишнього середовища, привласнення суспільних благ і т. п., що також опосередковано залежить як від поведінки кожного члена колективу, так і від їх впливу на рішення держави. Теоретично можна визнати наявність суспільних, колективних та особистих інтересів. Критерієм поділу інтересів у нашому випадку є власність. У соціально-економічній літературі проводиться й інша класифікація інтересів.

Дослідження питань взаємодії держави та ринку передбачає аналіз механізму прийняття політичних рішень на рівні держави, що проявляється через реалізацію політичних інтересів. У цьому плані ми розглядаємо людей у трьох іпостасях: як виборців, законодавців і осіб, котрі представляють виконавчу владу. Взаємовідносини між цими ролями показано у вигляді схеми (рис. 1.1).

Рис. 1.1. Політичний механізм реалізації інтересу

Залежно від форми державного управління виборці можуть впливати на прийняття рішень щодо досягнення своїх інтересів. Рішення проводяться в життя виконавчою владою, правила поведінки визначає законодавча влада. Дієвість означеного механізму залежить від багатьох чинників політичного, економічного та соціального плану. Теорія державного управління розглядає можливість прийняття рішень адміністратором під впливом не тільки законодавчого поля, а й політичної залежності чи економічної матеріальної зацікавленості. У боротьбу за прийняття відповідного рішення включаються представники різного роду інтересів, вирішальним серед яких виступає економічний, а точніше матеріальний, інтерес.

Слід зазначити, що в транзитивній економіці України відбувається активний процес перерозподілу матеріальних благ, що неоднозначно впливає на інституціоналізацію інтересів у суспільстві внаслідок шокового соціального розшарування населення. Тут важливо звернути увагу на неадекватну індивідуальну поведінку «мільйонера», який усупереч логіці капіталізму замість капіталізації своїх доходів витрачає їх на непродуктивне споживання, тобто лише на споживання. З іншого боку, соціально обкрадена людина, рівень достатку якої ще недавно був вищим за прожитковий мінімум, сьогодні перебуває в апатії і повністю деморалізована. Тобто в трасформаційній економіці, коли ще не закінчено приватизацію та не відбулися інші інституційні ринкові зміни, суб’єкти економіки не зацікавлені в підприємливій трудовій ініціативі щодо збільшення обсягів виробництва або зниження собівартості продукції чи послуг задля збільшення прибутків чи доходів найманого робітника. Ці та інші проблеми сьогодні ще потрібно вирішити в теоретичному плані.

З погляду соціального у структурі інтересу можна виділити чотири основні моменти:

1) соціальний стан суб’єкта, або сукупність його практичних зв’язків із суспільством;

2) ступінь усвідомлення стану, який може широко варіюватися від нерозуміння через смутне відчуття до ясного усвідомлення;

3) ідеальні спонукальні сили, або мотиви, діяльності, що напрямлені на певні об’єкти інтересу;

4) саме дійство, яке являє собою утвердження суб’єкта в об’єктивному світі. Останнє найповніше проявляється в системі взаємодії держави з фірмами та кожним громадянином країни.

Заперечуючи матеріалізм К. Маркса, М. Вебер обґрунтував теорію рівнозначності матеріальних і духовних детермінант у суспільному розвитку. Економічний чинник, за М. Вебером, треба розглядати на рівні з іншими — політичним, культурним, духовним, а не як визначальний. Жоден із факторів суспільного життя не слід абсолютизувати. Духовні чинники обумовлюють економіку не менше, ніж економіка розвиток духовності. Незважаючи на проголошену рівноправність, духовному чиннику М. Вебер надає перевагу, стверджуючи, що в основі капіталістичної економіки лежить релігія [50; 51]. На думку Вебера, насправді між особистими і суспільними інтересами існує суперечність, яку він характеризував як суперечність між формальною та змістовною раціональністю. Остання досягається при такому функціонуванні економіки, коли задовольняються потреби суспільства в цілому і разом з тим не порушуються загальновизнані етичні норми.

У суспільстві, за Марксом, провідними є економічні зв’язки. Ортодоксальний марксизм не тільки абсолютизував економічну детермінанту суспільного життя, а й довів її до абсурду. Ще сьогодні економісти і соціологи, спрощуючи Марксову теорію, стверджують: суспільне буття визначає суспільну свідомість, а виробництво — всі інші способи і види життєдіяльності. Підкресливши провідну роль матеріального виробництва, К. Маркс зовсім не закликав нехтувати політикою, мораллю чи побутом, людськими стосунками, духовним чи геополітичним чинниками. К. Маркс розглядав суспільство у формі підсистеми об’єктивної реальності, що існує як процес діяльності та спілкування людей на основі їхніх інтересів.

Для нашого дослідження не має великого значення схоластичні сперечання стосовно сутності інтересів як форми прояву економічних відносин, які так активно обговорювалися в недавньому минулому вітчизняними економістами і філософами. Відправною точкою нашого дослідження є розуміння інтересу як вияв мотиваційної сторони в діяльності та поведінці як людини, так і держави чи міжнародних економічних та політичних організацій. Така теоретична установка дозволяє використовувати теорію інтересів для аналізу характеру всього спектра складних питань економічного розвитку як національної економіки, так і світового господарства в цілому. Тобто сьогодні вже можна стверджувати про активне формування такої структури інтересів: світове господарство (глобальна економіка) — держава (національна економіка) — громадянин (домашнє господарство). Досить актуальним і ще недостатньо дослідженим залишається проблема еволюції внутрішньої мотивації та рамок реалізації кожного з названих вище інтересів.

Реалізація інтересу прямо залежить від рівня розвитку матеріальних умов і суспільних можливостей. Індивідуальний інтерес особистості прямо обумовлений його економічним становищем. У рамках індивідуальної поведінки об’єктивний зв’язок між економічним становищем і інтересами інколи істотно спотворюється. Те, що у формуванні інтересів соціальної групи чи верств населення є визначальним фактором, у формуванні індивідуального інтересу виступає не єдиним, а навіть другорядним фактором або взагалі відсутній як такий.

Економічна система характеризується різноманітністю інтересів. Залежно від форм власності необхідно розрізняти інтереси окремих осіб (приватний), колективні інтереси та суспільства. Зазначеним інтересам притаманна як єдність, так і відмінності. У зв’язку з приватизацією в Україні значимість приватного інтересу набуває все більшого значення. Приватний інтерес наповнюється матеріальним змістом, тобто приватною власністю. Приватизація як економічна форма розподілу багатства стала висхідним поштовхом для формування економічно відокремленого суб’єкта з приватним інтересом, дії якого не завжди асоціюються з інтересами суспільства.

Звертаємо особливу увагу на взаємодію різних інтересів — як у соціальному аспекті, так і в економічному — на взаємодію виробництва, обміну, розподілу і споживання, тобто тих сторін і елементів, які мають місце в будь-якому суспільстві: розвиненому чи перехідному. Мета будь-якого суспільства — це рух до відносної стійкої соціальної структури, до соціального порядку. Тому соціальну організацію необхідно розглядати як намагання зберегти норми, які б не дозволяли надзвичайним конфліктам руйнувати суспільство. Якщо ж ми не зрозуміємо характеру соціально-економічної системи, яку ми створили (а мова йде про Україну) й контролювати розвиток якої ми не здатні, і почнемо знову поспішно діяти, як це ми зробили з приватизацією, вона може нас повністю загубити. Що ми вже по суті й отримали. Дивовижність цієї системи в тому, що зусилля, які докладаються для поліпшення складної ситуації, часто призводять до ще гіршого становища. Проблема стабільності соціальної системи може бути вирішена не шляхом удосконалення окремих її елементів, а через удосконалення «управління всім техніко-політико-економіко-природним комплексом» [52].

Мається на увазі досягнення гармонії всіх видів інтересів. Інтереси людей надзвичайно суперечливі. Вони тісно переплетені між собою. Людей як єднають, так і роз’єднують релігійні спільності чи розбіжності, етнічні особливості (народ, нація), соціально-політичні інтереси (партія, держава), громадсько-моральні та культурні пристрасті (суспільні організації: братства, спілки тощо), родинні зв’язки (рід, сім’я тощо). Проте матеріальний інтерес (відносини власності) є найбільш характерною ознакою, що з’єднує чи розділяє людей у різні соціальні спільності. Приватна власність узагальнила і легалізувала індивідуальний внутрішній інтерес людини до індивідуальності, незалежності, окремості. Вона створила матеріальні передумови відокремленого існування людини та її сім’ї. З іншого боку, усуспільнення виробництва вилилось у різноманітні форми матеріальної залежності відокремленої на ранніх етапах розвитку суспільства приватної власності, соціальної, політичної і духовної залежності людини від людини. Поглиблення соціально-економічної нерівності посилює соціальну залежність людей, а на цій основі виникають різного роду суперечності, що підриває соціально-економічну стабільність розвитку суспільства.

Дослідження держави як політико-економічної засадної інституції суспільства обов’язково потребує аналізу соціальної структури суспільства, характеристики інтересів різних соціальних груп, класів, верств (страт), квінт. Уперше визначення соціальної групи дав англійський філософ Т. Гоббс у праці «Левіафан», визначивши її як сукупність певного числа людей, об’єднаних спільним інтересом чи спільною справою; він дав інтерпретацію інтересу як основи об’єднання людей у соціальні спільності й спонукального мотиву їх діяльності [53]. Марксистська соціальна філософія, започаткувавши теоретичний аналіз соціальної структури на засадах історизму та практики, поділяє суспільство на основні й неосновні класи. Основні класи зумовлені способом виробництва, що визначає тип даного суспільства, неосновні — залишилися від старого віджитого суспільства або постають як носії майбутнього способу виробництва. Однією з головних вимог методології класового аналізу є врахування специфіки суспільного явища, що аналізується. Його сутність — у пошуку реальних інтересів класів, що борються між собою й через це змушені приховувати їх за різними мотивами, ідеями та словами. У період існування Радянського Союзу методологія класового аналізу виявилась абсолютизованою.

Зауважимо, що М. Вебер спробував розщепити класову структуру суспільства на відносно самостійні групи людей, що гуртуються на засадах фактично розрізнених інтересів у сфері виробництва, суспільного життя, політики. За твердженням інших західних учених, суспільство поділяється не на класи, а на особливі верстви — страти. Представниками соціальної стратифікації є російсько-американський соціальний філософ П. Сорокін, американський соціолог С. Ліпсет, англієць Т. Боттомор та інші дослідники. Вони пропонують різницю між верствами населення шукати не в класовій структурі, а в стилі і способі життя, у розмірах прибутку, у різниці рівнів культури, рівнів споживання, у ступені оволодіння політичною владою [54].

Відокремленість індивідуального інтересу реалізується через відчуження, що починається з моменту огородження людиною куска землі й оголошення його приватною власністю. З розвитком матеріального виробництва відчуження набуває економічних форм, у яких здійснюється життєдіяльність людини.

З реалізації корисливого особистого інтересу бере початок усім відомий принцип «невидимої руки» А. Сміта (мається на увазі автоматичний механізм конкурентного ринку), що регулює ринкову економіку. Зазначимо, що погляди А. Сміта на рушійні сили економічного розвитку лягли в основу сучасних теорій ринкової економіки і принципів її функціонування. Відомий американський економіст-соціолог, професор Дж. К. Гелбрейт пише: «Ми проповідуємо етику користолюбних інтересів, і ніколи в нашій історії ми не пропагували її так красномовно, багатократно і навіть з відтінком виправданого гніву, як в ці останні роки…» [55]. Якби наші ідеологи реформ хоча б раз прочитали п’ять книг «Багатства народів» А. Сміта, то обов’язково натрапили б у другому розділі четвертої книги на виправдання А. Смітом протекціоністських дій держави стосовно захисту слабих вітчизняних галузей та виробництв від іноземних тарифів.

Прагнення кожного до отримання більшої частки соціального продукту, що є об’єктивно зумовленим і природним для людини, може забезпечуватися двома шляхами: перший — збільшенням частки вкладу кожним у створення продукту; другий — через активний вплив на саму політику держави задля отримання і привласнення особисто політичної ренти [56, с. 152—153]. Перший спосіб необхідно віднести до економічно об’єктивних норм суспільного співіснування, другий — до суб’єктивної діяльності в організаційно-управлінській сфері. В умовах відсутності дійової демократичної системи управління суспільством, формування оптимального механізму взаємодії держави та фірм (домашніх господарств) більшою мірою визначаються суб’єктивним фактором, що веде до перекосів та до розбалансування в економіці.

Мотивація характеризується сукупністю внутрішніх і зовнішніх рушійних сил, які спонукають людину до діяльності, визначають поведінку, форми діяльності, надають цій діяльності певної спрямованості й доцільності. У своїй поведінці кожен суб’єкт економічної системи (підприємець, державний службовець чи хтось інший) керується власним інтересом, що в умовах інституціоналізації суспільства є рушійною силою. Індивідуальний інтерес формується під впливом дії багатьох чинників: економічних, соціальних, політичних, ментальних і т. п. Економічну основу інтересу становить збагачення, соціальну — усвідомлення суспільної єдності, політичну — підпорядкування владі, дотримання закону, ментальні та культурні чинники — цілий перелік етичних, історичних, спадкових, культурних та релігійних рис, що відображають особливість прояву суб’єктивної сторони інтересу. Оскільки в рамках державної політики за всю історію розвитку нашого суспільства, у тому числі в часи Русі, Козаччини, царської Росії, Радянського Союзу, ніколи не стверджувалася приватна власність у тому капіталістичному розумінні, якого вона досягла в країнах Західної Європи та Америки, то проблема формування приватного інтересу та його гармонія з суспільним є визначальним у становленні соціально-орієнтованої моделі економічного розвитку. Якщо економічні, соціальні та політичні чинники індивідуального інтересу є майже адекватними для всіх народів, то ментальні та культурні чинники якраз відображають їх відмінності. На жаль, цим чинникам як економічна, так і філософська наука ще дуже мало приділяють уваги.

Механізм взаємозв’язку політики держави з економікою сьогодні досить складний. Економіка як реальний базис суспільства, як система історично зумовлених виробничих відносин багато в чому визначає політику держави. Соціальна структура постіндустріального суспільства складна і строката. Інтереси всіх соціальних верств сьогодні відображаються в діяльності і захищаються багатьма політичними партіями, профспілками, суспільними організаціями. Через їх посередництво економічні інтереси різних соціальних верств інтегруються в політичну систему суспільства, впливають на характер рішень, у тому числі й економічних, що приймаються державною владою. Так визначаються основні напрями економічної політики держави, галузі бюджетного фінансування, системи і розміри податків, соціальні програми, масштаби державного втручання в економіку.

Література до розділу 1

1. Васильчук Ю. А. Трансформация потребностей — развитие личности и общества // Полис. — 1994. — № 5. — С. 6—22.

2. Machlup E. The Universal Bogey // Essays in Honour of Lord Robbins. — L., 1972. — P. 99—117.

3. Леонтьев В. Экономические эссе: Теория, исследования, факты и политика. — М.: Политиздат, 1990. — С. 28.

4. Там само. — С. 29.

5. Очерки экономической антропологии. — М.: Наука, 1999. — С. 84.

6. Більш детально про субстантивізм та його напрями можна почитати в кн.: Очерки экономической антропологии. — М.: Наука, 1999. — С. 78—94.

7. Селигмен Б. Основные течения современной мысли. — М.: Прогресс, 1998. — С. 119.

8. Сорокин П. Историческая необходимость // Социс. — 1989. — № 6. — С. 138.

9. Рижко В. А. Концепція як форма наукового знання. — К.: Наук. думка, 1995. — С. 8—9 (212 с.).

10. Степин В. С. Философская антропология и философия науки. — М.: Высшая школа, 1992. — С. 183. (191 с.).

11. Добронравова И. С. Виненергетика: становление нелинейного мышления. – К.: Лыбидь, 1990. — С. 103 (192 с.).

12. Лекторский В. А. О толерантности, плюрализме и критицизме // Вопросы философии. — 1997. — № 11. — С. 46—54.

13. Новая постиндустриальная волна на Западе. Антология. — М.: Academia, 1999. — С. 578 (640 с).

14. Тейяр де Шарден П. Феномен человека. — М.: Наука, 1987. — С. 38 (240 с.).

15. Вернадський В. И. О науке. Т. 1. Научное знание. Научное творчество. Научная мысль. — Дубна: Феникс, 1997. — С. 344 (576 с.).

16. Тоффлер Э. Третья волна. — М.: АСТ, 1999. — С. 465 (782 с.).

17. Туровский М. Б. Философские основания культурологии. — М.: РОССПЭН, 1997. — С. 114 (440 с.).

18. Кун Т. Структура научных революций. — М.: Прогресс, 1975 — 281 с.

19. Роббинс Л. Предмет экономической науки // ТЕЗИС: теория и история экономических и социальных институтов и систем. — М., 1993. — Вып. 1. — 305 с.

20. Менеджмент и рынок: германская модель: Учеб. пособие / Под. ред. У. Рора и С. Долгова. — М.: БЕК, 1995. — 264 с.

21. V. Nell-Breuning, O. Wirtschaftsethik // Lenk H. / Maring, M. (Hrsg.), Wirtschaft und Ethik. — Stuttgart, 1992. — 311 s.

22. Шумпетер Й. Капитализм, социализм и демократия. — М.: Экономика, 1995. — 540 с.

23. Гайденко П. П. Социология Макса Вебера // Вебер М. Избр. произведения. — М.: Прогресс, 1990. — 283 с.

24. Granowetter M. The Old and New Economic Sociology: A History and an Agenda // Beyond the Marketplace: Rethinking Economy and Society / Ed. A. F. Robertson, R. Friedland. — N.Y., 1990. — Р. 89—112.

25. Макаренко В. П. Критика методологии социального познания М. Вебера // Филос. науки. — 1984. — № 6. — С. 105—116.

26. Шумпетер Й. А. История экономического анализа. — М.: Экономика, 1989. — Вып. 1. — 389 c.

27. Князева Е. Н., Курдюмов С. П. Антропный принцип в синергетике // Вопросы философии. — 1997. — № 3. — С. 62—79.

28. Myrdal G. «The Meaning and validity of Institutional Economics», in Dopfer, 1976. — P. 82.

29. Даглас Норт. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки: Пер. з англ. І. Дзюби. — К.: Основи, 2000, 1998. — С. 133.

30. Мильчакова Н. Игра по правилам: «общественный договор» Джеймса Бьюкенена // Вопросы экономики. — 1994. — № 6. — С. 118.

31. Милль Дж. С. Основы политической экономии и некоторые аспекты их приложения к социальной философии: В 3-х т. / Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1980. — Т. 1. — С. 339.

32. Гальчинський А. С., Єщенко П. С., Палкін Ю. І. Основи економічної теорії: Підручник. — К., 1995. — С. 67.

33. Вільямсом Олівер Е. Економічні інституції капіталізму. Фірми, маркетинг, укладання контрактів. — К.: Артек, 2001. — С. 27.

34. Милль Дж. С. Основы политической экономии: В 3-х т. / Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1980. — Т. 1. — С. 338.

35. Стігліц Дж. Е. Економіка державного сектору / Пер. з англ. А. Олійника, Р. Скільського. — К.: Основи, 1998. — С. 248—249 (854 с.).

36. Нуреев Р. М. Курс микроэкономики: Учебник. — 2-е изд. — М.: НОРМА, 2001. — 572 с.

37. Amer. Ekon. — 1992. — Vol. 82, № 4. — P. 714.

38. Норт Даглас. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки / Пер. з англ. І. Дзюби. — К.: Основи, 2000. — С. 52. (198 с.).

39. Андрущенко В. Л. Фінансова думка Заходу в ХХ столітті: (Теоретична концептуалізація і наукова проблематика державних фінансів). — Львів: Каменяр, 2000. — С. 19 (303 с.).

40. Селигмен Б. Основные течения современной мысли. — М.: Прогресс, 1998. — 402 с.

41. Там само.

42. Сорокин П. Историческая необходимость // Социс. — 1989. — № 6. — С. 135—147.

43. Бергер П. Л. Капіталістична революція: П’ятдесят пропозицій щодо процвітання, рівності і свободи: Монографія / Пер. з англ. С. О. Макеєва, І. П. Дзюби, І. О. Крисіна; Передм. В. К. Черняка. — К.: Вища шк., 1995. — 247 с.

44. Там само.

45. Политическая экономия: Учебник / В. А. Медведев, Л. И. Абалкин, О. И. Ожерельев и др. — М.: Политиздат, 1990. — С. 87.

46. Давид Рикардо. Начало политической экономии и податного обложения / Пер. Д. Рязанова. — М.; Л., 1929. — С. 3.

47. Маркс К., Энгельс Ф. / Соч. — 2-е изд. — Т. 27. — С. 402.

48. Дидро Д. Избр. произв. — М.; Л., 1951. — С. 352.

49. Huber B. / Der Begrif des interesses in der sozialwissenschaften. Winterthur, 1958. — S. 45.

50. Макаренко В. П. Критика методологии социального познания М. Вебера // Филос. науки. — 1984. — № 6. — С. 107.

51. Кон И. Философский идеализм и кризис буржуазной исторической мысли. — М., 1959. — С. 94.

52. Джей Форрестер. Эта странная социальная система // Мировая экономика и международные отношения. — 1972. — № 6. — С. 96.

53. Гоббс Т. Избр. произв. — М., 1964. — Т. 2. — С. 244.

54. Липсет С. Политическая социология // Социология сегодня: Проблемы и перспективы. — М., 1971. — С. 146.

55. Злободневные цитаты // Известия. — 1987. — 28 июня.

56. Про суть та механізм присвоєння політичної ренти див.: І. Й. Малий, М. К. Галабурда. Політична рента // Економічна енциклопедія: У 3 т. — Т. 3. / Редкол.: С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. — К.: Академія, 2002. — 952 с.

РОЗДІЛ 2. Еволюція функцій держави

2.1 Держава: соціально-економічна сутність, теорія виникнення та типологія

У суспільній літературі існує різне тлумачення терміна «держава». Нерідко його вживають як синонім слів «країна», «народ», «суспільство», «вітчизна». По-різному термін «держава» визначається у філософських, соціологічних і політологічних теоріях. Так, представники юридичного позитивізму (К. Гербер, П. Лабанд з Німеччини, А. Дайсі з Англії, А. Есмен з Франції), трактуючи її як правову форму для спільного життя народу, а також як «верховну юридичну особу», «юридичну організацію народу», «юридичне уособлення нації». Виключно з правового погляду розглядав державу і німецький правник Г. Кельзен, який ототожнював її з правом. На його думку, держава являє собою систему відносин панування і підлеглості, де воля одних виступає мотивом для інших. У такому розумінні держава — це відносно централізований правопорядок. Г. Кельзен вважав, що будь-яка держава є правовою.

Соціологічну теорію держави розробив німецький юрист Р. Ієрінг. Він визначав державу як соціальну організацію примусової влади, що забезпечує вищість суспільних інтересів над особистими.

Представники класової теорії держави (К. Маркс і Ф. Енгельс) наголошували на класовій сутності державної влади. Держава, на їхню думку, — це комітет, який управляє загальними справами всієї буржуазії.

Науковий інтерес становить сучасне розуміння держави. Узагальнюючи різні підходи, можна сказати, що держава — це організація суверенної політичної влади, яка в рамках правових норм на території окремої країни здійснює управління суспільними сферами і забезпечує безпеку нації та гарантує права і свободи громадянам.

З погляду політології, держава — це апарат, механізм, який захищає інтереси населення певної території, регулює відносини між членами суспільства, у тому числі за допомогою примусу. Тобто державна влада передбачає можливість примусу з боку держави, застосування певних «силових» засобів. В окремих державах це призводить до порушення прав окремої людини, до приниження її гідності. У демократичній державі влада, забезпечуючи інтереси суспільства загалом, одночасно захищає права і свободи кожної людини.

Над питаннями про причини і шляхи виникнення держави люди почали замислюватися давно. Створювалися найрізноманітніші теорії, які по-різному тлумачили зазначені питання. Пояснюється це насамперед відмінностями історичних і соціальних умов, у яких жили автори цих теорій, розмаїтістю їхніх ідеологічних і філософських позицій.

Узагальнюючи різні літературні джерела, що стосуються сутності держави, можна виділити три підходи до дослідження цього питання. Перший — політико-філософський (античний), який відстоювали представники стародавньої філософії Аристотель та Цицерон. Згідно з цим підходом держава розглядається як свого роду спілкування, організоване заради спільного блага, задоволення щоденних потреб, як засіб вирішення «загальних справ» і регулювання відносин «народ—держава». В основі цих відносин лежить спільність інтересів.

Другий підхід — класовий. Його представники розглядають державу як результат поділу суспільства на класи та засіб класової боротьби, машину для гноблення одного класу іншим. Це марксистсько-ленінський підхід. Третій підхід — організаційно-правовий. Він визначає державу як організаційний і правовий засіб регулювання суспільних відносин. Теорії про походження держави стали виникати разом з еволюцією самої держави, відображаючи рівень розвитку економічного ладу і суспільної свідомості.

Сучасна теорія держави і права виділяє в теоріях походження держави дві великі групи: так звані класичні теорії й інші. До класичних теорій відносять: Афінську, яка трактує виникнення держави як результат внутрішніх суперечностей [1]; Римську, що пов’язує виникнення держави з боротьбою між плебеями та патриціями; та Германську, яка вважає, що держава виникла внаслідок захоплення одним племенем великих територій та необхідності створення єдиного центру з управління ними [2].

Учені й сьогодні сперечаються щодо причин виникнення держави. Частина з них ці причини пов’язує з тим, що внаслідок розвитку людського суспільства, підвищення продуктивності праці і появи надлишків продуктів серед людей поступово виникала нерівність. Водночас формувалися неоднакові, часом протилежні інтереси різних груп людей — рабовласників і рабів, феодалів і селян тощо. Щоб утримати владу у своїх руках, не вистачало власних сил, авторитету. Необхідний був певний механізм, який допомагав би керувати суспільством, примушувати, в разі потреби, до покори.

У контексті такого висновку залишаються актуальними думки Ф. Енгельса: «Первісне суспільство шляхом простого поділу праці створювало собі особливі органи для захисту своїх загальних інтересів. Але згодом ці органи, і головний з них — державна влада, служачи своїм особливим інтересам, зі слуг суспільства перетворилися в його володарів» [3], причому виникнення апарату державної влади не є результатом зусиль тільки панівного класу, це продукт суспільства в цілому на відомому ступені його розвитку.

Отже, основні причини появи держав були такі:

— Необхідність удосконалення керування суспільством. Це удосконалення, у свою чергу, було пов’язане з розвитком виробництва, появою нових галузей, поділом праці, зміною умов розподілу суспільного продукту, виокремленням соціальних структур, їх укрупненням, зростанням чисельності населення, яке проживає на певній території, і т. п.

— Необхідність організації великих суспільних робіт, об’єднання для їх виконання великих мас людей. Це особливо було властиво тим регіонам, де основою виробництва було поливне землеробство, що вимагало будівництва каналів, водопідйомників, підтримання їх у робочому стані і т. п.

— Необхідність придушення опору експлуатованих. Процеси, що відбуваються при розпаді первісного суспільства, з неминучістю ведуть до поділу суспільства, до появи багатих і бідних, до виникнення експлуатації меншістю більшості, а разом з тим до появи соціальних антагонізмів і опору тієї частини суспільства, яка зазнає експлуатації.

— Необхідність підтримання в суспільстві порядку, що забезпечує функціонування суспільного виробництва, соціальну стійкість суспільства, його стабільність, захист від можливого негативного зовнішнього впливу з боку сусідніх держав чи племен. Це забезпечується, зокрема, підтриманням правопорядку, застосуванням різних заходів, у тому числі і примусових, з тим, щоб усі члени суспільства дотримувалися норм права, що зароджується, навіть якщо ці норми не відповідають їхнім інтересам.

З погляду соціальної нерівності виникнення держави пояснюється з двох позицій: класової і позакласової. Існують такі теорії позакласового підходу: патріархальна, договірна, теологічна, психологічна, теорія насильства, космічна.

Патріархальна теорія. Згідно з цією теорією держава виникла з сім’ї. Вважається, що держава з’явилася ще тоді, коли люди жили родами і керував життям батько патріарх. Сім’я зростала, і патріарх поступово перетворювався на главу держави, сімейна влада — на державну.

Договірна теорія. Окремі вчені XVIII ст. пояснювали появу держави досягненням угоди між людьми про розподіл функцій у суспільстві, коли одні керуватимуть, а інші — підкорятимуться. У цьому сутність договірної теорії походження держави.

Теологічна теорія. Згідно з цією теорією держава створена Богом, джерелом державної влади, як і всього сущого на Землі, є воля вищої сили — Бога.

Психологічна теорія. Ця теорія доводить, що через свої психологічні особливості одна частина населення повинна панувати, а інша — підкорятися.

Теорія насильства. Стверджує, що держава виникла внаслідок насильства в результаті завоювання одного племені іншим. Адже переможцю потрібно було утримувати в покорі переможених.

Космічна теорія. Представники цієї теорії вважають, що держава на Землю принесена з космосу більш розвинутими цивілізаціями.

Кожна з цих перелічених теорій має своїх прихильників і противників, докази «за» і «проти». Але жодна з них не пояснює переконливо виникнення держави. Найбільш обґрунтованою сьогодні з класового підходу є соціально-економічна, або марксистська, теорія, яка пояснює виникнення держави соціально-економічними причинами.

Будь-яка держава характеризується такими ознаками: наявністю публічної (відкритої) влади, державної території, мови, громадянства, армії, грошової одиниці і фінансової системи.

Виникнення держави пов’язане з необхідністю регулювання відносин між людьми, в суспільстві загалом, в економіці, іноді підтримання нерівності між ними.

Одним із поглядів на державу є, як зазначалося вище, договірна (природно-правова) теорія походження держави. Розглянемо її детальніше.

Теорія договірного походження держави також виникла в глибині сторіч. У Стародавній Греції деякі софісти вважали, що держава виникла в результаті договірного об’єднання людей із метою забезпечення справедливості. Епікур вперше висловив думку, що держава виникає внаслідок взаємної угоди людей. Але якщо в поглядах філософів Стародавньої Греції ми знаходимо лише зачатки даної теорії, то в працях блискучої плеяди мислителів ХVІІ—XVІІІ ст. М. Горація, Б. Спінози, А. Радищева, Г. Гоббса, Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо й ін. вона набула повного свого розвитку.

Прихильники природного права державу розглядають як результат юридичного акта суспільного договору, що є породженням розумної волі народу, людським витвором або навіть винаходом. Отже, дана теорія пов’язується з механічним уявленням про походження держави, згідно з яким вона є штучним утворенням свідомої волі людей, котрі погодилися об’єднатися заради кращого забезпечення свободи і порядку.

Договірна теорія була обґрунтована в працях Руссо. Аналізуючи історичний досвід, він дійшов висновку, що люди в природному стані мають певні права і свободи. Потім заради добробуту виникає суспільний договір між кожним членом суспільства й утворюваною державою. За цим договором люди передають частину своїх прав державній владі і беруть зобов’язання підпорядковуватися, а держава зобов’язується охороняти невідчужувані права людини, тобто право власності, свободу, безпеку. Угода людей, на думку Руссо, — основа законної влади. Суверенітет належить народу в цілому, а правителі — це уповноважені народу, які зобов’язані звітувати перед ним і які змінюються відповідно до його волі.

Однак той же історичний досвід, як показав Руссо, засвідчив, що з часом правителі стали дивитися на державу як на свою власність, а на громадян — як на своїх рабів. Вони стали деспотами, гнобителями народу. Деспотизм, за Руссо, вищий і крайній прояв суспільної нерівності, що виникла: нерівності багатих і бідних як наслідок влади; нерівності панів і рабів як наслідок попрання законної влади владою сваволі. Ця нерівність стає причиною нової негативної рівності: перед деспотом усі рівні, тому що кожний дорівнює нулю. Але це вже не стара природна рівність первісних людей, а рівність як перекручування природи.

Зауважимо, що науковість договірної теорії учені оцінюють досить неоднозначно і суперечливо. Має місце і повне заперечення її історичної самостійності, проте деякі аспекти даної концепції знайшли своє реальне втілення в практиці державного будівництва. Як приклад можна назвати Сполучені Штати Америки, які у своїй конституції юридично закріпили договір між народами, котрі мешкають на їх території, і визначили цілі цього договору: утвердження правосуддя, охорона внутрішнього спокою, організація спільної оборони, сприяння загальному добробуту, охорона права приватної власності і бізнесу тощо. На основі договору між республіками був утворений і Союз Радянських Соціалістичних Республік. Отже, елементи договірної теорії мають реальний історичний ґрунт.

Договірна теорія вперше показала, що держава виникає як результат свідомої і цілеспрямованої діяльності людей. Вона являє собою створений людьми суспільно-політичний інститут, що має величезний вплив на життя індивідів, груп, класів, усього суспільства. Цей інститут постійно змінюється під впливом як внутрішніх, так і зовнішніх чинників. Що стосується економічного аспекту договірної теорії, то з ним пов’язані демократичні засади в економічних відносинах, утвердження відносин партнерства, взаємної відповідальності, а також підконтрольності, підзвітності перед народом усіх державних та приватних економічних структур, їх змінюваності тощо.

Тривалий час у юридичній науці вітчизняній та деяких інших країн панували уявлення про державу, що ґрунтувалися на ідеї класового устрою суспільства. Відповідно до цієї ідеї держава розглядалася «як знаряддя, машина для придушення одного класу іншим», «організація економічно панівного класу» тощо. Однак таке визначення сутності держави не можна вважати безперечним. Здавна розрізняли дві функції держави — забезпечення загального блага і здійснення організованого примусу. Панування в політичній думці тієї чи іншої з них обумовлювалося конкретними історичними обставинами розвитку суспільства. Так, на стадії розвитку капіталізму, коли суспільство мало яскраво виражену класову структуру з властивими їй антагоністичними суперечностями, сформувалося вчення про класову боротьбу, що стало підґрунтям уявлень про державу і право. За таких умов воно було історично виправданим. Але це вчення не може бути основою для дослідження сутності держави і права, коли в суспільстві немає чітко окреслених класів та існує складна і розгалужена соціальна структура. Соціальні суперечності нині вже не є антагоністичними, а тому втрачає свою актуальність організоване державою насильство стосовно великих соціальних груп. Рівень матеріального достатку сучасної держави дозволяє забезпечити все більш широким верствам населення рівень життя, що відповідає нинішнім уявленням про людську гідність.

Сьогодні, як і раніше, визначити сутність держави неможливо без аналізу історичних умов, що складалися, тенденцій і динаміки їх розвитку. Сучасний період розвитку людства характеризується тим, що метою його є всебічний розвиток людини, забезпечення умов її життя, прав і свобод. Пріоритетними стають ідеї гуманізму, загальнолюдські цінності. Усе це сьогодні знаходить своє відображення в найбільш розвинутих країнах — правових, демократичних, соціально орієнтованих.

Держава повністю не зливається із суспільством, не розчиняється в ньому. Вона є організацією, яка певним чином відокремлена у вигляді механізму держави (державної системи), має власні закономірності становлення, функціонування та розвитку, особливі потреби та інтереси.

На нашу думку, вивчення характеристик держави повинно здійснюватись як з погляду єдності держави й суспільства, так і їх відокремленості. Держава є особливою формою організації суспільства, його внутрішньою організацією, структурою соціальних відносин, засобом їх упорядкування і забезпечення безперешкодного існування, об’єднує суспільство насамперед у вигляді певної території.

На підставі викладеного можна дійти висновку, що держава являє собою форму організації суспільства, яка:

· об’єднує в єдине ціле всіх членів суспільства, відображає та забезпечує загальносуспільні інтереси і потреби;

· об’єднує членів суспільства (громадян) за територіальним принципом, а територія — це матеріальна база держави;

· об’єднує все суспільство як ціле, тоді як всі інші соціальні організації (політичні партії, професійні та молодіжні спілки, асоціації підприємців тощо) охоплюють лише окремі верстви населення;

· є представником суспільства, виступає від його імені у відносинах з іншими державами;

· об’єднує членів суспільства для вирішення питань, що стосуються різних сфер їхнього життя;

· є верховною організацією, тобто вищим за значенням та силою об’єднанням суспільства, всі інші соціальні організації у сфері загальносуспільних інтересів підпорядковані їй;

· є централізованою організацією, внутрішня структура держави здійснюється за ієрархією, тобто підпорядкованістю нижчих організаційних структур (регіонів, місцевих органів державної влади й управління, державних підприємств і установ) вищим, і насамкінець — загальнодержавним (парламенту, президенту, міністерствам).

Попри те, що держава є формою організації інтересів усіх членів суспільства, вона не об’єднує їх абсолютно в усіх аспектах і сферах їхнього життя. Крім загальносуспільних інтересів, існують інтереси особливі та індивідуальні, які відображаються, забезпечуються й охороняються відповідними соціальними об’єднаннями чи особисто індивідом. Держава не повинна сама втручатися у сферу цих інтересів, але обов’язком її є забезпечувати їх незалежність, гарантувати й охороняти від втручання з боку інших суб’єктів. Незалежність різних соціальних організацій та індивідів, наявність гарантованих державою сфер їх «самостійного» життя — важлива ознака цивілізованості держави і суспільства.

Держава як організація всього суспільства має забезпечувати нормальні умови існування та розвитку усіх своїх громадян. Це здійснюється за допомогою механізму держави — сукупності органів влади й управління, які концентрують, спрямовують зусилля громадян на здійснення загальносуспільних справ. Форми державної діяльності можуть бути різні — управлінські, матеріально-технічні, ідеологічні, охоронні тощо. І тільки державі властива правотворча діяльність — установлення загальнообов’язкових для всього населення правил поведінки у вигляді юридичних нормативних актів.

Дослідження розвитку держави в різних народів і в різний історичний час дозволяє виявити суттєві загальні риси, що є характерними, типовими для всіх держав даного періоду, або різні типи держав.

Під типом держави необхідно розуміти класифікаційну характеристику держав, що мають схожі загальні риси, з погляду устрою, управління, субординації повноважень суб’єктів держави, рівня культурно-духовного розвитку, цільової спрямованості тощо.

Поділ держави на відповідні типи покликаний допомогти з’ясувати, яку форму управління обрала та чи інша країна. Специфіка конкретної форми держави будь-якого історичного періоду визначається насамперед ступенем зрілості розвитку і досконалості тих чи інших складових держави. Тобто категорія форми держави безпосередньо залежить від сутності, цільової спрямованості та способу реалізації. На думку відомого юриста й філософа І. А. Ільїна, форма держави — не «політична схема», байдужа до життя людей, а жива організація. «Потрібно, щоб народ розумів свій життєвий устрій, умів організовуватися, щоб поважав закони цього устрою і вкладав свою волю в цю організованість» [4].

Кожна держава, як і будь-яке інше суспільне утворення, має бути відповідно організована, побудована, сформована. Конкретна форма держави будь-якого історичного періоду визначається насамперед рівнем розвитку суспільства, завданнями й цілями, яке воно ставить перед собою. Значний вплив на становлення форми держави має культурний рівень народу, його історичні традиції, національні особливості, природні умови проживання й інші фактори. На форму держави впливає також характер взаємин держави і його органів із недержавними організаціями (партіями, профспілками, суспільними рухами, церквою та іншими організаціями). Можна зробити висновок, що категорія форми держави безпосередньо залежить від її змісту і визначається ним [5].

Вона показує, на яких принципах і як територіально побудована державна влада, як створюються вищі органи держави, як вони взаємодіють між собою та населенням, якими методами вона здійснюється.

Наголосимо на тому, що держава є універсальною політичною формою організації суспільства, центральним елементом політичної системи. Ця теза ґрунтується на такому:

¾ у кожній країні може бути багато політичних організацій, а держава існує лише одна;

¾ лише держава може вирішувати будь-які загальносуспільні справи, а решта організацій вирішують, як правило, справи, що стосуються лише частини суспільства;

¾ лише держава має право виступати від імені свого народу;

¾ лише веління держави, втілені у правові норми, є загальнообов’язковими для всього населення країни [6].

Отже, держава виступає передусім як політична інституція, що уособлює всі аспекти суспільної діяльності людей. У формі держави втілюється природа й організація публічної влади — система закладів, що управляють економічною, політичною і соціальною діяльністю людей. Нарешті, в ній виражається внутрішній територіальний поділ суспільства. Форма держави завжди має відповідне правове закріплення. Усі її елементи мають правову основу — вони фіксуються у конституції, законах, підзаконних актах.

Теорія держави, аналізуючи її історію, реально існуючі форми правління, розробила кілька їх класифікацій. Найпоширеніша з них — це поділ форм держави за кількістю правлячих осіб. Якщо влада належить одній особі — це монархія, якщо багатьом — аристократія, якщо всім — демократія, або республіка. Існування такої класифікації було відмічено ще Геродотом [7].

Зазначимо, що нині аристократичної форми вже не існує. Тому сьогодні мова може йти про монархію чи республіку, хоча окремі елементи аристократичної форми правління існують і досі (наприклад, палата лордів в англійському парламенті).

Республіку, як форму правління, характеризують такі ознаки:

обрання органів державної влади на певний термін і її колегіальний характер;

наявність обраного на певний термін глави держави;

такий характер державної влади, яка користується владними повноваженнями не за власним бажанням, а за дорученням суверенного народу;

юридична відповідальність глави держави.

За історичними періодами свого існування республіки поділяються на античні (держави-поліси — Афіни, Рим); середньовічні (феодальні — Венеція, Флоренція); буржуазні, коли республіканська форма правління досягає свого розквіту, стаючи способом політичної організації громадянського суспільства.

Республіканська форма правління виникає там, де йдеться про політичне об’єднання вільних громадян, які є самостійними суб’єктами господарського й суспільного життя.

Спотвореною формою республіки є форма правління тоталітарної держави, відомий політолог Й. Шумпетер, будучи прихильником західної демократії і критикуючи ненависний йому соціалізм, із гіркотою зазначав, що майбутнє все-таки належить соціалізму [8]. Тоталітарній соціалістичній державі властиві такі ознаки:

наявність правлячої партії, що становить ядро політичної системи і відіграє керівну роль в управлінні всіма державними й суспільними справами країни;

поєднання в одній особі вождя партії і глави держави, прагнення зберегти свої політичні пости;

наділення глави держави диктаторськими повноваженнями;

формальний характер партійних і державних виборів;

підвищення ролі партійної й державної бюрократії, яка вирішує всі конкретні справи суспільного й державного життя;

відсутність юридичної відповідальності глави держави й партії.

Відомі такі види республік:

1) президентська;

2) парламентська;

3) президентсько-парламентська (змішана).

Президентська республіка ґрунтується на концепції незалежності органів законодавчої, виконавчої та судової влади. Ця форма правління не визнає поняття вищого державного органу, із повноважень якого могли б виводитися повноваження інших державних органів. Президент обирається на всенародних виборах і є главою держави та виконавчої влади. Він формує уряд, очолює його і несе відповідальність за його функціонування. Весь апарат державного управління діє в умовах жорсткого підпорядкування президентові (США, Аргентина, Мексика, Швейцарія).

У парламентській республіці уряд формується виключно парламентом і підзвітний лише йому (Італія, ФРН). Глава держави не може впливати на склад уряду і його політику.

Президентсько-парламентська республіка як форма правління передбачає, що глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду (насамперед кандидатуру прем’єр-міністра), який підлягає обов’язковому затвердженню парламентом (Україна, Фінляндія, Франція).

На відміну від форм правління, організація держави розглядається з погляду поділу державної влади і державного суверенітету в центрі і на місцях, їх поділ між складовими держави.

Форма державного устрою показує:

якою є внутрішня структура держави;

як будуються відносини між центральними й місцевими державними органами;

· у якій державній формі виражаються інтереси кожної нації, що проживає на цій території [9].

За формою державного устрою розрізняють такі основні форми держав:

· унітарна;

федеративна;

конфедеративна.

У сучасній теорії державний устрій поділяють на унітарний (простий) і складний.

Унітарна держава — це таке державне утворення, яке складається з адміністративно-територіальних одиниць, що підпорядковуються центральним органам влади й не мають ознак державної незалежності. Згідно зі статтею 2 Конституції України [10] Україна є унітарною державою, її територія в межах існуючого кордону є недоторканною. До унітарних належать також такі держави, як Франція, Туреччина, Японія, Фінляндія.

Унітарна держава характеризується такими ознаками:

верховне керівництво здійснюють єдині, загальні для всієї країни вищі виконавчі, представницькі й судові органи;

на території унітарної держави діють одна конституція, єдина система законодавства, одне громадянство;

складові унітарної держави (області, департаменти, провінції, графства) державним суверенітетом не володіють;

унітарна держава, на території якої проживають значні за чисельністю національності, широко допускає національну й законодавчу автономію;

усі зовнішні міждержавні відносини здійснюють центральні органи, що офіційно представляють країну на міжнародній арені;

· має єдині збройні сили, керівництво якими здійснюється центральними органами державної влади [11].

Ступінь і форми контролю центральної влади над місцевими органами керування в різних унітарних державах неоднакові. Відповідно розрізняють централізовану й децентралізовану унітарну держави.

Як уже зазначалося, форми державного керування з часом можуть змінюватися, удосконалюватися, відчуваючи на собі вплив як внутрішніх, так і зовнішніх чинників. Але при цьому мають дотримуватися такі основні принципи:

· принцип демократизму та гуманізму в правовій діяльності держави, що передбачає усвідомлення вагомості волі суспільства, спрямованість сили держави на здійснення, охорону та захист основних прав людини;

· принцип національної рівноправності — визнання і рівною мірою сприяння здійсненню, охороні та захисту основних прав «титульної» (корінної) нації та всіх інших націй, що живуть у даній державі;

· принцип законності — спрямування діяльності держави на виконання законів, організація державного керування на підставі законів і в порядку, передбаченому законом;

· принцип суверенності державної влади — єдність і незалежність державної влади як єдиного носія та виразника суверенітету народу, його права на самовизначення;

· принцип «розподілу влади» — розподіл основних функціональних напрямів діяльності державного апарату (законодавство, законовиконання, судочинство, нагляд і контроль) між відповідними спеціалізованими системами органів;

· принцип ненасильства — пріоритет у державній діяльності організаційних та виховних методів (методи примусу мають відносно другорядне, допоміжне значення);

· принцип «громадянськості» — виконання державою своїх функцій із залучення муніципальних органів та різноманітних громадських об’єднань, співпрацюючи з ними.

2.2 Держава і ринок: організаційно-економічний аспект

Із становленням та розвитком державності в Україні нерозривно пов’язаний і процес зародження та розвитку підприємництва. Ці процеси в Україні, по суті, почалися в один і той самий час і постійно супроводжують один одного. З прийняттям Верховною Радою 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України та схваленням 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності України було започатковано незворотний процес державотворення в Україні.

Зауважимо, що цей процес в Україні досить складний. Наукового обґрунтування і практичного досвіду державотворення майже немає. Такий досвід, власне, обмежений періодом від прийняття Парламентом України Конституції України та відповідного великого пакету законів. Відсутність філософії і ідеології державного будівництва в Україні нерідко призводить до виникнення колізій у відносинах між законодавчою і виконавчою гілками влади, що, у свою чергу, може спричинити порушення законів громадянами, підприємцями погіршення політичної та економічної ситуації в країні.

На сучасному етапі особливо важливим є питання взаємодії держави і ринку. У розвинутих країнах це питання знайшло своє вираження у формуванні моделі «змішаної економіки». Змішана економіка посідає проміжне місце між командною та суто ринковою економікою. Під ринковою розуміється економіка вільної конкуренції, яка в чистому вигляді в реальній практиці практично не існує. Під змішаною економікою розуміють поєднання конкуруючих приватних підприємств з елементами централізованого державного регулювання. Економічний механізм такої взаємодії ґрунтується на розподілі ресурсів за допомогою ринкового механізму цін, тоді як держава коригує сукупний рівень виробництва через податкову, фіскальну грошово-кредитну та бюджетну політику, перерозподіляючи доходи задля задоволення суспільних потреб.

У сучасних умовах зростання масштабів і прискорення швидкості кругообігу капіталу і грошей стабільність та необхідні пропорції в економіці не можуть бути забезпечені через ринковий механізм, тому з боку держави виникає потреба не тільки його регулювання, сьогодні вже цього замало. Потрібне постійне державне узгодження всіх економічних потоків, що може бути реалізовано через систему державного управління економікою. Однак воно має бути принципово відмінним від державного управління в умовах адміністративно-командної економіки.

Криза адміністративно-командної системи зумовила необхідність радикального реформування економічної системи, основною метою якої був перехід до ринкового механізму господарювання. Домінування державної власності та її монополія в усіх галузях народного господарства перетворила кожного учасника господарської діяльності у простого виконавця команд, що подавалися зверху, тим самим підривались його ініціатива і підприємливість. Адміністративно-насильницька система примусу до праці перетворила людей у рабів, у гвинтиків із стереотипним, нав’язаним партійною ідеологією мисленням. Розподільний принцип зрівнялівки підірвав економічний механізм зацікавленості в результатах діяльності. У нинішніх умовах трансформації економіки пересічний громадянин України був шокований безмежною свободою діяльності і радикальною зміною політичних, соціально-економічних і моральних цінностей. Проте старі стереотипи рухнули, а нові ще не народилися. Настав період вакууму, у якому і виникли деформовані, порівняно з загальноцивілізаційними, цінності і гіпертрофована економічна система. У вакуумі хаотичності й анархічності організації суспільства і в боротьбі за переділ власності й багатства було загублено головного суб’єкта активно функціонуючого ринкового господарства — масового середнього підприємця, який становить економічну і соціальну основу індустріального капіталістичного суспільства.

Узагальнення світового досвіду розвитку підприємництва має велике значення для формування підприємницького середовища в Україні. Підприємець, підприємництво, підприємство і тощо є категоріями, що виражають сутність одного явища. Способи і форми взаємовідносин між державою і підприємцем завжди були в центрі уваги діяльності законодавців, урядовців і політиків. Для науковців дослідження цієї проблеми є головною вимогою при розробленні теоретичних моделей регулювання економіки. Стисло викладемо своє бачення зазначеної проблеми.

Макс Вебер визначав капіталістичне підприємництво як економічну активність, що орієнтована на ринок і спрямована на отримання доходу шляхом обміну на ринку. В економічній літературі справедливо наголошують на взаємозалежності підприємництва і капіталізму. На думку Вебера, термін «капіталізм» застосовується лише до ситуацій, у яких економічні вимоги суспільства знаходять ресурси у вигляді капіталістичного підприємництва. Пітер Л. Бергер звернув увагу на найпоширеніше визначення капіталізму як виробництва для ринку підприємливими індивідами чи об’єднаннями їх з метою отримання прибутку [12].

Підприємництво як особлива сфера діяльності людей передбачає існування економічної свободи у виборі виду діяльності та джерел її організації, прийняття управлінських рішень, свободи у розпорядженні власними доходами. Найважливішими рисами підприємця як персоніфікатора підприємництва є ініціативність, готовність до ризику, відповідальність, орієнтація на ефективність та якість, цілеспрямованість, організованість, раціональність у виборі ресурсів і в споживанні тощо. Підприємство як організаційно-економічна форма підприємництва, відображає відокремлену структурну ланку, в межах якої здійснюється самостійно кругообіг матеріальних і фінансових ресурсів, формується підприємницький дохід. Величина доходу прямо залежить від зусиль та ініціативи підприємців. Можна зробити висновок, що підприємництво передбачає як обов’язкову умову економічну свободу, вільний доступ до ресурсів і ринків збуту, свободу ціноутворення тощо.

Зауважимо, що сьогодні в Україні необхідно застосовувати сучасні форми підприємництва, з тим щоб не повторювати помилок і суперечностей інших країн. Це можливо за умови наукового пізнання, всебічного вивчення найпередовішого досвіду інших країн у розвитку підприємництва і становлення державності. При цьому повинні не сліпо копіювати ті чи інші елементи господарювання, а застосовувати їх з урахуванням економічних, соціальних, культурних і ментальних особливостей суспільного буття України.

Сучасному підприємництву властива раціональна калькуляція за допомогою подвійної бухгалтерії, яка принципово відмінна від клерикальної техніки обліку, свідомо і раціонально розраховується очікуваний розмір прибутку, отриманню якого підпорядкована вся підприємницька діяльність.

Досконала правова система й усезагальна комерціалізація економіки перетворили сучасне підприємництво в особливий фактор виробництва. Альфред Маршалл прирівнює організацію підприємництва до четвертого фактора виробництва. Дж. Б. Кларк приписує підприємцю функцію координації. П. Найт уводить менеджера, який здійснює координацію. Тобто сучасне підприємництво є достатньо усвідомленою і надто раціональною діяльністю, яке для отримання високих прибутків використовує передову науку і технологію, сучасні форми організації виробництва й економічні закони, право й інформацію.

У сучасних умовах, коли посилюється взаємозалежність і взаємодія великої кількості факторів підприємницької діяльності, підвищуються вимоги до професійного й інтелектуального рівня його підготовки. У процесі прийняття рішень підприємець мусить сьогодні враховувати й інституційні фактори розвитку суспільства, що вже прямо стосується функцій держави.

Слід зауважити, що активна підприємницька діяльність можлива лише в умовах свободи ринку, де механізм ціноутворення і конкуренції виконує відповідну роль у формуванні підприємницького доходу. Приватна власність є обов’язковою передумовою конкуренції. Але, як підкреслює Вальтер Ойкен, «... приватна власність залежно від форми ринку кожен раз означає дещо зовсім інше» [13]. Тобто, з одного боку приватна власність створює можливість для формування конкурентного середовища, а з іншого, зворотного, — форма конкуренції відображає реальні можливості реалізації приватної власності.

В умовах досконалої конкуренції діяльність підприємців-власників отримує свободу і повноваження розпоряджатися факторами виробництва з метою задоволення потреб народного господарства. При цьому не обмежуються свобода і право діяльності інших власників, що веде до утворення стану рівноваги в розподілі економічної влади. Так, в умовах монополізації приватна власність виявляє свою внутрішню природу самовідтворення за рахунок перерозподілу необхідного продукту, тобто за рахунок експлуатації, що призводить, як це підтверджує історичний досвід, до соціально-економічної кризи. Монополізація підриває також умови стану рівноваги в розподілі економічної влади між приватними власниками, а значить, і конкурентний механізм саморозвитку суспільства. В. Ойкен підкреслював, що приватна власність потребує контролю з боку конкуренції. У даному випадку форма конкуренції відповідає формі власності, тим самим створюються найбільш сприятливі умови для підприємницької діяльності всіх приватних власників.

Зауважимо, що кінець ХІХ ст. характеризується зародженням монополії, яка підриває конкуренцію. Процеси монополізації, розширюючись вглиб і вшир, стали стримуючим чинником розвитку вільного підприємництва. Механізм ринкового саморегулювання в умовах монополізації не спрацьовує, тому ще в 30-ті роки Д. Кейнс правильно доводив необхідність державного регулювання економіки, а значить і відносин приватної власності, підприємницької діяльності. Але не всяке державне регулювання може бути спрямоване на підтримання вільного підприємництва. Феодальна форма державності чи держава при командній системі економіки виконували відповідні їм функції, узаконюючи і підтримуючи господарські порядки, які навіть не передбачали свободи підприємницької діяльності.

Отже, розвиток вільної конкуренції, а значить і підприємництва, неможливий в умовах феодального деспотизму, політичної залежності і свавілля можновладців. Розвиток ринкових відносин потребує державної гарантії приватного привласнення новоствореного прибутку, законодавчого регулювання вільного руху капіталів, робочої сили, товарів і послуг як у межах країни, так і поза її межами. Характер, ступінь і ефективність економіки вільного підприємництва в кожній окремій країні залежать від соціально-економічних, правових, культурних і ментальних особливостей кожної окремої національної країни. Іншими словами, ринок опирається на соціально-економічні, право-політичні інструкції та організації, які значною мірою детермінуються національно-історичними імперативами і логікою.

Відсутність в Україні сталих і розвинутих інститутів державності, як і відсутність політичної волі щодо вдосконалення економічної системи уповільнює і деформує процеси приватизації як головного елементу реформування економіки. Негативно впливає на процес реформування і низький рівень знань ринкової економіки.

Держава як організаційно-політична форма функціонування суспільства може бути і гальмом подальшого прогресу, як це було при феодальній державі, коли народжуване дрібнотоварне підприємництво стримувалося феодальними законами. З іншого боку, державний устрій може бути головним чинником прогресу і стабільності суспільства, як це сталося у США і багатьох країнах світу. Проголошена понад 200 років тому Конституція США поклала край багатолітній війні і відкрила шлях до створення наймогутнішої країни світу з найбільш вільним і ліберальним розвитком різних форм підприємництва. Головна ідеологічна ідея державності США полягає в тому, що держава повинна підкорятися праву. Держава як суспільна угода людей, що довів Джон Локк у своїй праці «Трактати про врядування», зобов’язана визнавати і захищати сфери свобод і права кожного громадянина. Ідею правової держави як противаги держави примусу знаходимо вже в грецькій філософії. Ця ідея втілена і в реальному житті деяких держав. На жаль, Україні ще далеко до реалізації ідеї правової держави. Зауважимо, що в правовій державі свобода власності і підприємництва захищається державою від свавілля не тільки державних адміністративних органів, а й від громадян, які мають відповідний вплив у суспільстві.

Кінець ХІХ і ХХ ст. характеризуються суперечливими тенденціями становлення правової держави і підтримання свободи підприємництва. Епоха вільної конкуренції і ліберальної економіки ХІХ ст. відповідала потребам формування інститутів правової держави. Але процеси монополізації економіки якісно деформують саму сутність приватної власності, підриваючи її мобілізуючу силу зсередини й одночасно обмежуючи свободу підприємницької діяльності інших суб’єктів господарювання. Приватне підприємництво потребує контролю з боку конкуренції. Оскільки монополія підриває вільну конкуренцію, а значить і механізм контролю, то виникає необхідність цього контролю з боку держави. Перші антитрестівські закони в США мали на меті саме обмеження процесів монополізації і підтримання вільної конкуренції.

У сучасних умовах становлення державних структур в Україні і формування приватних монополізованих власників процес регулювання монополізації і підтримання конкурентного середовища ускладнюється. Спостерігається тенденція органічного поєднання і взаємозалежності владних структур та новоявлених монопольних власників, що є основною і головною причиною затухання малого підприємництва. Для цього використовуються економічні, політичні і навіть законодавчі засоби. Парламент, Президент і Уряд України повинні усвідомити незаперечну істину, яку переконливо підтверджує історичний досвід, що без дрібного власника, без свободи підприємницької діяльності розвиток економіки України не має перспективи. Монополізоване підприємництво, яке розбавлене кримінальними елементами, веде суспільство до деградації, оскільки обмежує будь-яку ініціативу і почин мільйонів людей. Ця мільйонна енергія і творчість залишаються сьогодні осторонь суспільних процесів, а самі їх носії внаслідок цього також втрачають професійні якості, моральні переконання, віру в можливість досягнення прогресу.

Необхідно також зважити і на спадщину, яка дісталась Україні від розпаду Радянського Союзу. У командно-адміністративній системі не тільки не було підприємців, кожна людина виконувала роль гвинтика великої машини насильства. Старі правила були виразом соціальних, моральних і економічних ідей радянського періоду утопізму, романтизму й догматизму; вони були скоріше продуктом почуттів, ніж розуму, і відбивали свавілля в економіці й політиці невеликої групи осіб. Якщо в Англії чи іншій розвиненій країні нова нація підприємців виростала з тих, хто самостійно створив власне багатство, тобто з людей сильних, рішучих, підприємливих, то в Україні генерація підприємців походить з тих, хто володів до реформи відповідною економічною чи політичною владою. А враховуючи те, що раніше наше суспільство було розподільним, то й сучасні підприємці, як правило, є носіями розподільної ідеології, а не ідеології трудового примноження багатства, розбудови держави.

Викладений вище недостатньо розвинений стан державних інституцій, а також негативний вплив корпоративного капіталу на економічну політику держави, спричинили в Україні анархію владних угруповань. Розглядаючи питання економічного і державного порядку Вальтер Ойкен підкреслював, що в історії середньовіччя анархія спричинила тенденцію до абсолютизму, а сучасна анархія владних структур веде до панування більш страхітливих порівняно з абсолютизмом сил, а саме до тиранії [14].

2.3 Еволюція суспільних функцій держави

Аналіз еволюції суспільних функцій держави має не тільки суто пізнавальне, академічне, а й політико-практичне значення.

З його допомогою можна глибше зрозуміти соціальну природу держави, її особливості і риси, взаємодію державних та ринкових важелів функціонування сучасної економічної системи, чіткіше визначити як загальні тенденції, так і особливості цієї взаємодії на кожному історичному проміжку часу та в кожній окремій країні з трансформаційною економікою. Іншими словами, щоб краще зрозуміти сучасний механізм взаємодії держави і ринку, потрібно знати, як вони виникли, які основні етапи пройшли у своєму розвитку, які причини впливали на їх утворення, становлення, розвиток, зміну їх форми і змісту.

Держава є вищою за рівнем організації і значимості інститутом, який за своєю соціально-економічною природою повинен забезпечувати одночасну реалізацію особистих і суспільних інтересів, що досягається через виконання державою певних функцій. Висвітлення ролі і значимості кожної суспільної функції з погляду єдності логічного й історичного допоможе з’ясувати логіку динамічного поєднання ринку та держави залежно від історичного періоду та особливостей розвитку суспільства. Така постановка питання є вкрай необхідною, оскільки дає змогу зрозуміти мінливість форм і методів взаємодії держави і ринку залежно від цілей та можливостей, а також уможливлює використання інструментарію цієї взаємодії задля упорядкування суспільних відносин у країнах з трансформаційною економікою.

Треба зазначити, що сьогодні держава націлена передусім на виконання суспільних функцій, а значить становить основний стержень здійснення політики. Власне сама держава як організація була створена людством з єдиною метою — виконання суспільних функцій. Держава, здійснюючи відповідну політику, напрямляє всю діяльність кожного громадянина в суспільне русло. Платон свого часу дав таке визначення політики: «Політика — це мистецтво жити разом», підкресливши цим важливу об’єднувальну функцію держави.

Суспільна сутність держави полягає в тому, що, відображаючи в цілому волю всіх громадян, вона таким чином визначає загальний напрям розвитку суспільства. Утвердження загального напряму відбувається не автоматично, а в досить важкій і складній боротьбі, через систему державного управління суспільством у цілому, та національною економікою зокрема. Тому важливо назвати три аспекти, які визначають ступінь реалізації державою своїх суспільних функцій. Перший аспект показує, якою мірою держава враховує загальні потреби, інтереси, цілі та волю громадян, другий — як вона враховує особливі інтереси кожного громадянина, громади чи інтереси окремих груп людей, які не вписуються в русло загальних суспільних інтересів, і третій аспект — яким чином держава забезпечує розвиток суспільства в цілому та поєднання суспільних та особистих інтересів.

Аналіз розвитку суспільних функцій держави дає можливість зрозуміти, яким чином одні методи державного регулювання ринкової економіки змінюють інші, їх межі, результативність та доцільність. Отже, потрібен не простий перелік суспільних функцій, які виконує держава. На наш погляд, особливо важливим є аналіз значимості тієї чи іншої суспільної функції виходячи з потреб розвитку самої економіки, яка становить матеріальну основу розвитку суспільства взагалі. Під таким кутом зору й розглянемо державу.

Суспільні функції держави є основними напрямами її діяльності і виражають сутність і призначення державного управління суспільними справами. Функції держави встановлюються залежно від основних завдань, які стоять перед державою на тому чи іншому етапі розвитку, і є засобом реалізації цих завдань. Зміст завдань визначається внутрішніми і зовнішніми факторами. Відповідно до цього розрізняють внутрішні і зовнішні функції держави.

Функції держави — це насамперед сукупність функцій управління. Основними управлінськими функціями держави є керівництво, координація, організація, контроль, прийняття рішень з метою збереження і розвитку соціуму, впорядкування його структури і діяльності, забезпечення безпеки громадян, створення оптимальних умов для їх різнобічної життєдіяльності.

Залежно від різноманітних критеріїв (рівня, галузі, характеру та обсягу управління) можна виокремити різні види державного управління: координаційне, субординаційне, галузеве, територіальне, стратегічне, тактичне, оперативне, антикризове, регіональне, муніципальне, приватне та ін.

Отже, держава проявляє себе як унікальна й універсальна організація суспільства, яка наділена різноманітними і динамічними характеристиками та виконує унікальні функції з управління всіма важливими сферами суспільної діяльності.

Держава одночасно виступає соціально-політичним арбітром у суспільстві. Роль держави-арбітра пов’язана з неоднорідною структурою суспільства, різноманітні групи й окремі особистості якого мають власні інтереси. Тому й виникає необхідність розроблення загальних принципів, які б визначали розподіл суспільних цінностей: на охорону здоров’я, освіту, соціальне забезпечення і т. п. Втручання держави в цей розподіл дає змогу коригувати його з урахуванням соціальної справедливості і стабільності в інтересах усього суспільства. Особливість соціально-політичного арбітражу держави в тому, що він здійснюється як контроль від імені усього суспільства, в інтересах самого суспільства. У цьому розумінні держава в ідеальному плані має бути соціально нейтральним інститутом, протистояти будь-якому впливу і нейтралізувати спроби впливати на нього. Здійснюючи соціально-політичний арбітраж, держава може надавати певні гарантії одним (допомоги, пенсії) і встановлювати обмеження іншим. Система гарантій і обмежень, які держава постійно розробляє й використовує, і є вихідним методологічним пунктом до розуміння діалектики співвідношення держави й ринку. Тому можна зробити перший висновок, що ще до зародження ринкових відносин у суспільстві держава вже застосовувала інструменти (наприклад, збори та податки) для перерозподілу створеного продукту.

Держава є арбітром у вирішенні спірних питань (національних, класових, релігійних), шукає форми компромісів, які б зберігали основи соціальної системи. Організаційно держава забезпечує реалізацію своїх суспільних функцій завдяки використанню легітимного права на застосування насилля. Воно може бути у вигляді застосування кримінальної відповідальності, адміністративних, майнових та інших санкцій. У виняткових випадках гострої боротьби протидіючих сил арбітраж держави може набирати специфічних форм: може запроваджуватися надзвичайний стан, заборонятися діяльність окремих партій і об’єднань, мітингів, демонстрацій, якщо вони дестабілізують ситуацію в країні. Легалізоване насилля проводиться від імені всього суспільства і застосовується до тих осіб та організацій, які порушують установлені в законодавстві правила поведінки.

На сучасному етапі розвитку теорії держави і права також зберігається функціональний підхід до вивчення діяльної сторони держави, але з одним істотним уточненням: розширюється і поглиблюється розуміння соціального призначення держави, відкидається проголошуваний раніше жорсткий зв’язок між змінами класових характеристик держави і, власне, її функцій. Цей зв’язок, як показав історичний досвід, виявився більш багатогранним — на функції держави впливають не стільки класові характеристики держави, скільки нові умови і чинники існування сучасної цивілізації (екологія, ядерне озброєння, демографічні, сировинні й інші глобальні проблеми). Справді, функціональний підхід дозволяє глибше вивчати тривалий історичний процес виникнення, розвитку, зміни, руйнування, появи держав різних типів, видів, форм у різних народів, тобто процес формування й еволюції державності. Поняття державності саме і характеризує наявність державної організації суспільства, різні етапи, які суспільство проходить у своєму історичному державному бутті, і найголовніше — різні функції, що держава виконує. Вивчення цих функцій дає змогу глибоко пізнати природу такого складного соціального інституту, як держава.

Суспільні функції держави характеризуються певними загальними рисами. Це виявляється в тому, що по-перше, зміст кожної функції держави визначається сукупністю однорідних аспектів державної діяльності.

По-друге, на відміну від функцій численних державних органів, спеціально призначених для певної діяльності, функції держави охоплюють її діяльність у цілому. Іншими словами, суспільні функції держави є ширшим поняттям порівняно з функціями окремих державних органів. Вони відповідають основним, суспільно значимим напрямам її діяльності, тоді як у функціях окремих виконавчих органів держави не завжди можна простежити соціальне призначення і сутність держави.

По-третє, суспільні функції держави мають комплексний характер, в яких знаходить своє вираження концентрація зусиль держави на вирішальних, життєво важливих напрямах її внутрішньої чи зовнішньої діяльності.

Отже, можна зробити висновок, що конкретна суспільна функція держави являє собою єдність змісту, форм і методів здійснення державної влади, нерозривно пов’язаних з даним напрямом діяльності держави.

У теорії держави використовується поняття «еволюція функцій держави», що включає розвиток і зміну функцій під впливом як сутнісних і формальних характеристик держави, так і зовнішнього середовища, що розвивається. При цьому, зрозуміло, слід ураховувати, що обидва процеси не відірвані один від одного, хоча і характеризуються відносною самостійністю.

Насамперед, на функції держави впливає науково-технічний, інтелектуальний розвиток усієї цивілізації. Причому цей вплив двоякий. З одного боку, з’являється життєво важливий напрям діяльності держави: підтримання науки, особливо фундаментальної, використання її результатів, розвиток і збагачення інтелектуального потенціалу суспільства. З іншого — обмеження небезпеки, що виникає від неконтрольованого використання сучасних науково-технічних досягнень. Це особливо стосується ядерних технологій, генетики, медичної біології і т. п.

Вивчення еволюції функцій держави, практичне використання наукових знань у цій галузі передбачає насамперед упорядкування всього державно-правового матеріалу, що нагромадила теорія держави в цій сфері. Для цього використовується метод класифікації. Саме з допомогою цього методу можна упорядкувати і зіставити все різноманіття державно-правових явищ і процесів.

Класифікаційні критерії, тобто ознаки, що дозволяють віднести ті чи інші функції до конкретного класу чи групи, досить різноманітні. Ними можуть бути, зокрема, об’єкти і сфери державної діяльності, територіальний масштаб, спосіб державного впливу на суспільні відносини, взаємини держав, зміст їхніх функцій.

Справді, для наукових і практичних цілей функції держави можуть бути класифіковані за різними критеріями. За часом дії вони поділяються на постійно здійснювані державою на всіх етапах її існування і тимчасові, поява яких викликана специфічними умовами суспільного розвитку, а припинення — їх зникненням.

Висловлюється також думка, що функції держави слід поділяти на основні і неосновні. Звичайно, такий поділ дуже умовний, оскільки критерій такого розмежування чітко не визначений. Кожна функція держави є об’єктивно необхідною для даної держави. Усі види діяльності держави однаково важливі, але це не виключає, звичайно, можливості визначення на різних етапах пріоритетних напрямів, на яких треба зосередити увагу насамперед. Ці напрями стають для держави основними.

Класифікувати функції держави можна також на основі принципу поділу влади. Відповідно розрізняють функції:

¾ законодавчі (правотворчі);

¾ управлінські;

¾ правоохоронні, у тому числі судові;

¾ інформаційні.

Особливість даної класифікації полягає в тому, що вона відбиває процес реалізації державної влади. Це суто формальна класифікація, прив’язана до сукупності галузей державної влади — законодавчої (представницької), виконавчої, судової, але вона дуже часто використовується для наукових і практичних цілей.

Слід звернути особливу увагу на інформаційну функцію, що характеризує діяльність четвертої влади — засобів масової інформації. Вона має свій зміст, способи і структуру, своє забезпечення. Специфіка цієї функції полягає в способах впливу на суспільство: цілеспрямована інформованість населення, а часом маніпулювання суспільною свідомістю, інші способи передання інформації створюють необхідні умови для існування і функціонування інших галузей влади, усієї держави.

У теорії держави найбільш поширене і визнане членування функцій на внутрішні й зовнішні, тобто визначення діяльності держави стосовно суспільства, особливою організацією якого і є держава (внутрішня функція), і стосовно інших держав (зовнішня функція).

Внутрішні функції — це основні напрями діяльності держави з управління внутрішнім життям суспільства. Класифікація внутрішніх функцій проводиться за сферами діяльності держави. Кожна держава, незалежно від форми правління чи державного устрою, вирішує ряд основних економічних, соціальних, охоронних завдань. Крім того, у даний час найважливішим завданням усіх держав є охорона навколишнього середовища. Відповідно до зазначених сфер діяльності розрізняють такі внутрішні функції держави:

¾ економічну;

¾ політичну;

¾ соціальну;

¾ фінансового контролю;

¾ охорони правопорядку;

¾ екологічну.

Економічна функція виражається у виробленні і координації державою стратегічних напрямів розвитку економіки країни в оптимальному режимі. У правовій державі, що функціонує в умовах ринкових товарних відносин, державне регулювання економіки здійснюється в основному економічними, а не адміністративними методами. Для такої держави характерні свобода і самостійність власника, що забезпечують реальну рівність і незалежність як виробників, так і споживачів соціальних благ.

Політична — регулювання відносин між громадянами, соціальними групами, класами, націями у зв’язку з реалізацією їхніх політичних інтересів, гармонізацією інтересів різноманітних груп суспільства.

Соціальна — вироблення соціальної політики держави, забезпечення нормальних умов життя для всіх членів суспільства.

У правовій державі розподіл матеріальних благ здійснюється не тільки шляхом еквівалентного обміну між виробниками і споживачами. Її соціальна політика припускає, по-перше, розподіл соціальних благ незалежно від трудового внеску з метою забезпечення гідного рівня життя для тих, хто з різних об’єктивних причин не може повноцінно працювати. Держава виділяє необхідні кошти на охорону здоров’я, культурний відпочинок, освіту, будівництво житла, організацію чіткої роботи транспорту і зв’язку. Тим самим забезпечується належна реалізація прав громадян на охорону здоров’я, відпочинок, житло, освіту, тобто тих соціальних прав, якими повинні в максимальному обсязі користуватися всі громадяни держави.

Становлення соціальної правової держави проходить складний шлях. На початкових етапах розвиток і збагачення суспільства веде до розшарування його на бідних і багатих. Формально проголошена рівність відтворює нерівність матеріальну, що породжує гострі соціальні конфлікти в суспільстві. І лише поступово правова держава набуває рис держави соціальної, доповнює формальні гарантії вільного розвитку особистості матеріальними гарантіями соціальної захищеності. У цілому ж сучасна правова держава гарантує реальну соціальну захищеність усім, хто перебуває в економічно невигідному становищі, і постійно збільшує асигнування на соціальні заходи.

Тільки в умовах свободи й економічної самостійності виробників матеріальних і духовних благ держава здатна проводити справедливу соціальну політику стосовно населення країни.

Функція фінансового контролю виражається у виявленні й обліку державою доходів виробників. За законом частина цих доходів у вигляді податків направляється в державний бюджет для задоволення соціальних та інших загальнодержавних потреб. Держава здійснює контроль за правильністю витрачання податків.

Вищий фінансовий контроль за доходами і витратами, як зазначалося, здійснює парламент. На місцях ці функції виконують місцеві органи державної влади. В усіх державах правами такого контролю володіють міністерства фінансів. В Англії, наприклад, розподіл між відомствами коштів державного бюджету та їх використання контролює Відомство контролера і головного аудитора разом з міністерством фінансів. Як спеціальний орган фінансового контролю у США функціонує Генеральне управління звітності, очолюване головним контролером, який призначається президентом і може бути зміщений тільки за рішенням обох палат Конгресу. У Франції дотримання всіма державними органами фінансової дисципліни в центрі і на місцях контролює Рахункова палата. Звіти Рахункової палати направляються президенту Франції, рішення її можна оскаржити тільки в Державну раду. Міністерство фінансів через фінансових інспекторів безпосередньо контролює державні органи й установи з питань бюджету і кошторису. У Франції існують також інспекції соціального забезпечення, освіти, мостів і доріг, лісів і вод, рудників і шахт, що контролюють доходи і витрати коштів державним і приватним секторами.

Специфічні функції фінансового контролю здійснюють державні митниці, що контролюють перевезення матеріальних цінностей через державний кордон і стягують митні збори і мита. Грошовий збір з товарів і майна, що пропускаються через кордон під контролем митних відомств, надходить у дохід держави.

Ефективний фінансовий контроль дає змогу державі накопичувати певні кошти з метою їх подальшого використання в інтересах суспільства.

Функція охорони правопорядку — це діяльність держави, спрямована на забезпечення точного і повного здійснення її законодавчих розпоряджень усіма учасниками суспільних відносин. У правовій державі, де суспільне і державне життя будується на основі справедливих законів, інтереси суспільства, держави, особистості охороняються від будь-яких незаконних зазіхань.

У центрі правоохоронних дій держави насамперед перебуває особистість, особистість як громадянин, як член суспільства, як вільний індивід, а також сама держава і її різні структури. Тому, охороняючи законні права й інтереси особистості, держава одночасно охороняє свої інтереси, інтереси всього суспільства.

Боротьба з правопорушеннями — важлива, але не головна сторона правоохоронної діяльності держави. Держава покликана реально забезпечити, у тому числі за допомогою спеціальних органів (суду, прокуратури і т. д.), такий порядок у суспільному житті, який би цілком відповідав вимогам правових норм. Підтримання стабільного правопорядку в країні — завдання всієї держави, всієї системи її органів. Примус у державній діяльності поступово втрачає свою силу при гармонічних, об’єктивно обумовлених економічних, політичних, соціальних і моральних стосунках громадян і держави. Вона перетворюється в правовий порядок цивілізованого суспільства.

Екологічна функція — життєво важлива діяльність будь-якої сучасної держави, світового співтовариства в цілому. Земля як об’єкт спільного проживання вимагає до себе найбільш раціонального і морально чуйного ставлення. У сучасних державах розроблене велике природоохоронне законодавство, що чітко регулює діяльність людей і різних організацій в галузі використання природного середовища (прийняті закони про охорону тваринного світу, атмосферного повітря, природних ресурсів, вод, землі, лісів).

У багатьох країнах розроблені і діють національні програми з охорони навколишнього середовища, що передбачають застосування активних заходів впливу до порушників його цілісності.

У США, наприклад, діє Закон про національну політику у сфері охорони навколишнього середовища, розроблені довгострокові програми з попередження забруднення атмосфери, водойм і ґрунту виробничими і побутовими відходами. Передбачено конкретні запобіжні заходи щодо захисту навколишнього середовища від негативного впливу діяльності людей. При президентові США функціонує консультативний орган — Рада з якості навколишнього середовища, діє також Федеральне агентство з охорони природного світу, наділене широкими повноваженнями з контролю за виконанням природоохоронного законодавства.

Функція держави з оборони країни від зовнішнього нападу є важливим напрямом її діяльності. Історія підтверджує, що на всіх етапах розвитку держави існувала об’єктивна необхідність захисту від зовнішніх агресорів волі й незалежності країни, її суверенітету і територіальної цілісності.

Війни в захист Батьківщини, за звільнення території держави від окупантів з погляду міжнародного права вважаються законними і справедливими. Функція оборони країни здійснюється економічними, політичними, дипломатичними і військовими засобами. У мирний час ця функція передбачає забезпечення всебічної підготовки країни до відсічі можливого нападу ззовні. У воєнний час вона набуває форми прямої збройної боротьби із супротивником, під час якої відбувається об’єднання всіх сил країни для досягнення перемоги.

Переважна більшість сучасних держав сприйняла оборонну доктрину, сутність якої полягає у створенні оптимальної достатності сил і засобів для запобігання можливій агресії з боку іншої держави чи групи держав. Такий підхід до питань військового протиборства значною мірою знижує можливість виникнення війн у житті народів, припускаючи в майбутньому перспективу їх поступового зникнення. Водночас виконання функції оборони країни передбачає розроблення і здійснення цілої системи державних заходів щодо зміцнення обороноздатності країни, підтримання бойової могутності збройних сил як у мирний, так і у воєнний час. У цій системі заходів необхідно виділити такі:

1. Зміцнення оборонної могутності країни. Високу обороноздатність держави забезпечує розвинута й ефективна економіка, яка спирається на новітні досягнення науково-технічного прогресу, що дозволяє задовольняти не тільки матеріальні потреби суспільства, а й робити все необхідне для зміцнення оборонного потенціалу країни. Сучасна економіка забезпечує необхідний рівень розвитку воєнної промисловості, виробництва новітніх зразків техніки і зброї, створення запасів стратегічної сировини і продовольства та інших компонентів оборонного потенціалу держави.

2. Повсякденне вдосконалювання збройних сил, постійне підвищення їх боєздатності. Кожна держава повинна піклуватися про те, щоб її збройні сили були могутніми, мобільними, мали у своєму розпорядженні сучасні засоби захисту, професійно використовували всі види військової техніки і зброї, мали високу боєздатність і боєготовність, діяли в режимі законності.

3. Охорона державних кордонів. Ця діяльність здійснюється прикордонними військами чи іншими спеціальними підрозділами і спрямована на забезпечення прикордонного режиму, обумовленого законодавством конкретної держави.

4. Організація цивільної оборони. Держави проводять ряд оборонних заходів у мирний час. Ця діяльність передбачає евакуацію жителів з населених пунктів, по яких найімовірніші удари зброєю масового ураження. Вона пов’язана зі створенням спеціальних захисних споруд, проведенням рятувальних і відбудовних робіт.

5. Військове навчання запасу збройних сил (резервів). У багатьох країнах організовується періодична військова перепідготовка осіб, які перебувають на військовому обліку. Це дозволяє у разі міждержавних військових конфліктів швидко розгортати збройні сили й поповнювати їх кваліфікованим особовим складом. Держава організовує також позавійськову підготовку, що проводиться в середніх і вищих навчальних закладах.

Зовнішні функції держави являють собою основні напрями її діяльності на міжнародній арені. Вони покликані вирішувати такі зовнішні завдання держави: установлення і підтримання нормальних відносин з іншими державами і забезпечення оборони країни від можливої зовнішньої агресії. Відповідно до зазначених завдань розрізняють дві основні зовнішні функції держави: взаємовигідне співробітництво з усіма іншими державами світового співтовариства й оборона країни від нападу ззовні.

Специфіка зовнішніх функцій полягає в тому, що власне сама держава виникла насамперед тому, що з’явилася потреба у групи людей, які вели осілий спосіб життя, у захисті обраної території від посягань інших племен чи груп людей. Тільки на пізніших історичних етапах розвитку держави, тобто коли з’являються соціально-майнове розшарування населення у класичних формах (наприклад, класи, страти, прошарки), виникає потреба виконання державою своїх внутрішніх функцій. Тобто можна зробити другий висновок, що з розвитком самої держави розширюється і коло функцій, які вона виконує. І навпаки, завдяки потребам виконання все більшої кількості функцій розвивається і сама держава, значення якої для розвитку суспільства зростає.

Нагадаємо основний зміст окремих зовнішніх функцій. Оборонна — захист держави від зовнішньої небезпеки і військової агресії. Сучасний етап міжнародних відносин характеризується усвідомленням більшістю держав світу, що єдино можливий варіант розвитку — мирне співіснування, тому воєнне протистояння хоча й залишається ще досить вагомим, але не вирішальним при розгляді територіальних чи інших спорів між країнами. У більшості випадків вони вирішуються в рамках міжнародних організацій через систему домовленостей та голосування. А це вже прерогатива дипломатичної функції, функції підтримання прийнятних відносин з іншими державами, суб’єктами міжнародного права, представництво країни на міжнародній арені.

Окремо необхідно виділити зовнішньоекономічну функцію, яка напрямлена на розвиток взаємовигідного економічного співробітництва з країнами і групами країн на міжнародній арені, участь у міжнародному поділі праці, обміні новітніми технологіями, координація товарообміну, розвиток кредитно-грошових зв’язків. В умовах глобалізації ця функція набуває доленосного значення. У літературі виділяється глобальне співробітництво як окрема зовнішня функція суспільства. З такою постановкою питання можна погодитись, якщо під цією функцією розуміти координацію міждержавної діяльності з вирішення таких глобальних проблем, як екологічна, демографічна, енергетична тощо. Тобто можна сформулювати третій висновок: значимість кожної суспільної функції держави для функціонування суспільства неоднакова, вона визначається історичною ситуацією на міжнародній арені та рівнем розвитку кожної країни окремо. Для окремих функцій держави основою є соціальна її сутність та цільові орієнтири.

Органічна цілісність усього багатства суспільних функцій держави особливо актуальна для практики державного управління. Не випадково найбільші труднощі викликає не пізнання державного управління, а його застосування при регулюванні суспільного виробництва. Державне управління вирізняє можливість використання всіх існуючих у суспільстві різноманітних ресурсів: матеріальних, інтелектуальних, соціальних, інформаційних, силових, демографічних.

Способи застосування методів державного впливу на ринок можуть бути адміністративними й економічними.

Адміністративний вплив — безпосередній вплив на інтереси об’єктів управління методами директивного примусу за допомогою дозволів, заборон, дисциплінарних санкцій, які застосовуються незалежно від їх думки.

Економічне регулювання — вплив держави на об’єкт управління опосередковано, через дію на його економічні інтереси, тобто через господарське законодавство, фінансову, грошову, кредитну державну політику. У даному випадку відсутній прямий директивний примус, об’єкт управління вільний у варіанті вибору дій, але у разі суперечності їх законодавству застосовуються економічні санкції (наприклад штраф за несплату податків). Економічне державне регулювання ринкового механізму може поділятися за функціями, галузями і сферами діяльності.

Держава відіграє визначальну роль у життєдіяльності людей. Сутність суспільної ролі держави полягає в тому, що вона впливає на все суспільство. Суспільна роль, яку відіграє держава в управлінні справами суспільства, реалізується через функції держави, напрямлені зрештою на задоволення різноманітних потреб як окремих особистостей, еліт, соціальних груп, так і всього суспільства.

У науці про державу з’являється нова сфера діяльності: підтримання і захист інтелектуальної власності, тобто створення умов для успішної наукової діяльності, забезпечення справедливого оцінення цієї праці і гідної винагороди за використання цих результатів.

Визначальний вплив на еволюцію функцій держави робить і екологічний фактор. Сутність цього впливу полягає в тому, що якщо кожна сучасна держава не візьме на себе обов’язок підтримувати умови існування людей на власній території, а також не стане взаємодіяти з іншими державами в збереженні загальнопланетарного середовища існування людства, то в найближчий час неминучий загальноцивілізаційний колапс, глобальна криза.

Еволюція функцій у цій сфері відбувається на іншому якісному рівні, вимагає іншого ступеня обов’язковості, забезпеченості економічними, адміністративними, правовими засобами і методами. Інтернаціоналізація світової економіки, загальне переплетення економічних інтересів, поява і панування транснаціональних компаній, інші економічні фактори планетного значення — ще одна сфера, що робить вплив на еволюцію функцій. Шлях від конфронтації до співробітництва і, нарешті, до партнерства проходить більшість держав сучасного світу в зовнішньоекономічній діяльності.

До еволюції функцій держави підштовхує й інформатизація суспільства, що розвивається, створення баз даних, формування світового інформаційного простору. Але, безумовно, найбільший вплив на еволюцію функцій держави робить об’єктивна потреба виключити саму можливість використання ядерної й іншої зброї масового ураження, усунути небезпеку безконтрольного використання ядерних, хімічних та інших технологій.

Зазначена вище еволюція функцій торкається тією чи іншою мірою усіх без винятку сучасних держав. Разом з тим відбувається еволюція функцій, що стосується окремих держав, особливо в економічній сфері, зокрема тоді, коли конкретні суспільства розвиваються в напрямі ринкової економіки, переходять від соціалістичних, розподільних відносин до товарно-грошових, від тоталітарних режимів до ліберально-демократичного.

Існує два основні економічні методи державного регулювання:

1) досить жорстка податкова політика, що дозволяє державі успішно вирішувати її соціальні завдання, а також перерозподіляти частину національного доходу з метою більш збалансованого розвитку продуктивних сил суспільства;

2) створення найбільш сприятливих умов господарювання в пріоритетних галузях економіки, розвиток яких дає найбільшу вигоду суспільству в цілому.

Економічна діяльність сучасної правової держави має такі напрями:

1. Державний вплив на економічне життя суспільства в цілому, що виражається у формуванні державою бюджету і в контролі за його витратами; у складанні програм економічного розвитку в масштабі країни; у фінансуванні програм промислових і наукових досліджень; у видачі субсидій виробникам матеріальних благ для стимулювання виробництва.

У державному регулюванні економічних процесів беруть участь вищі і місцеві органи державної влади, а також спеціалізовані установи. Такими установами, наприклад, у США є Адміністративно-бюджетне бюро, Рада економістів-консультантів, Національне управління трудовими відносинами, Федеральна резервна системам та ін. Вони входять в апарат президента країни. Стимулюючий вплив на економіку роблять і місцеві органи держави. Вони забезпечують приплив капіталу і розвиток бізнесу на підопічній території з метою одержання коштів для місцевого бюджету. Підтримуючи підприємництво, залучаючи на свою територію нові компанії, місцева влада, таким чином, розвиває інфраструктуру, вирішує проблему безробіття. Для здійснення цих завдань використовується механізм податків, виділяються під будівництво земельні ділянки, випускаються облігації для фінансування нових виробників. Економічна функція держави в основному полягає в регулятивних, стимулюючих, консультаційних діях, а не у створенні розподільних чи заборонних механізмів. У сучасному цивілізованому суспільстві тільки господарські одиниці і трудові колективи (виробники) можуть вирішувати, які органи державного і господарського керування їм потрібні, у чому мають полягати функції цих органів, скільки їм платити і за які послуги.

2. Економічна діяльність держави виражається також у безпосередньому господарському керівництві державним сектором економіки (на державних підприємствах, в установах, закладах). Тут держава саме виступає власником засобів виробництва, виробником матеріальних благ і послуг. Методи впливу на економічні відносини, що складаються в цьому секторі економіки, принципово не відрізняються від загальних методів державного регулювання економічних процесів у країні.

Література до розділу 2

1. Пиголкин А. С. Общая теория права. — М., 1995. — С. 61.

2. Там само. — С. 56—60.

3. Энгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства. — М., 1970. — С. 183—206.

4. Основи держави і права: Навч. посібник / С. Д. Гусарев, Р. А. Калюжний, А. М. Колодій та ін. — К.: Либідь, 1997. — С. 56.

5. Там само. — С. 61.

6. Пастухов В. П., Пеньківський В. Ф., Наум М. Ю. Основи правознавства: Навч. посібник. — К.: Знання, КОО, 2000. — 426 с. — С. 127.

7. Геродот. История в девяти книгах. — Л., 1982. — С. 164—166.

8. Петражицкий Л. И. Теория государства и права в связи с теорией нравственности. — СПб., 1997. — Т. 1. — С. 81—87.

9. Право України. — 1996. — № 3. — С. 19.

10. Конституція України. — К., 1996. — С. 2.

11. Основи держави і права: Навч. посібник / С. Д. Гусарев, Р. А. Калюжний, А. М. Колодій. — К.: Либідь, 1997. — С. 61.

12. Бергер П. Л. Капіталістична революція: П’ятдесят пропозицій щодо процвітання, рівності і свободи: Монографія / Пер. з англ. С. О. Макеєва, І. П. Дзюби, І. О. Крисіна; Передмова В. К. Черняка. — К.: Вища шк., 1995. — С. 35.

13. Ойкен В. Основные принципы экономической политики: Пер. с нем. / Общ. ред. Л. И. Цедилина и К. Херрман-Пиллата; Вступ. сл. О. Р. Лациса. — М.: Прогресс, 1995. — С. 35.

14. Там само. — С. 428.

РОЗДІЛ 3. Взаємодія держави та економіки в контексті суспільного вибору

3.1 Еволюція теорій економічної політики

Уявлення про сутність та характер економічної політики держави змінювалися з розвитком суспільства, а рішення, прийняті в минулому, можуть бути визначальними для поточної державної політики та значною мірою обмежувати дії владних кіл суспільства. Це, у свою чергу, обумовлює необхідність проведення аналізу еволюції поглядів у цій сфері у взаємозв’язку з історичними особливостями розвитку суспільства, характерними для кожного з етапів.

До теперішнього часу було запропоновано дві теорії еволюції наукової думки: «теорія наукових революцій», що була висунута Т. Куном [1], та «теорія науково-дослідних програм» І. Лакатоша [2; 3]. За першою теорією, розвиток науки відображає, з одного боку, постійні зміни, що виникають унаслідок накопичення і вдосконалення наукових знань у загальноприйнятих наукових рамках, які називаються парадигмою, а з іншого — різкі переходи від однієї панівної парадигми до іншої — «наукові революції». Останні виникають тоді, коли теоретична та емпірична неспроможність старої «парадигми» поєднуються з виникненням нової. Особливість цього підходу полягає в тому, що у кожен період часу наука ототожнюється з певною панівною парадигмою, а створення нових концепцій не пов’язується зі змістом старих парадигм. Це, у свою чергу, відкидає минулі досягнення наукових досліджень та зводить нанівець можливості дослідження їх розвитку [4].

Саме тому більшість науковців приймають альтернативну теорію Імре Лакатоша, що відкидає ідею радикальної зміни парадигм (якщо дотримуватися його термінології, то «науково-дослідних програм»). Розвиток науки являє собою постійну конкуренцію науково-дослідних програм — теоретичних рамок для створення концепцій і моделей. Складовими кожної із таких програм є незмінне «тверде ядро» беззаперечних аксіом, що формують його сутність, а також мінливий «захисний пояс» допоміжних гіпотез (концепцій, моделей), які повинні «брати на себе удар перевірок». При неспроможності «захисного поясу» певної науково-дослідної програми витримати критичні зауваження формується новий захист, що може знову вивести програму зі стану занепаду^{^[2]}. Таким чином, дослідження історичного розвитку теорії переходить в аналіз історичної еволюції конкуруючих науково-дослідних програм і відповідно відіграє досить значну роль у наукових дослідженнях.

Становлення і розвиток теорії державної політики нерозривно пов’язані з фундаментальними особливостями еволюції економічної науки, філософії, політології, соціології. Фактично сукупність сказаного вище й обумовила те, що наш підхід до періодизації еволюції теорії економічної політики базується на різниці розуміння предмета економічної теорії — як частини філософії моралі, як науки про матеріальне багатство націй та як науки про раціональну поведінку людей на кожному з етапів розвитку. На жаль, у нашому дослідженні ми не зможемо розкрити повною мірою всі етапи еволюції теорії економічної політики, а тому зупинимося тільки на основних її фазах.

Безумовним можна вважати вплив філософії на розвиток економічної і політичної думки, адже саме погляди філософів формували концептуальні засади економічних і політичних теорій^{^[3]}. Ми не будемо розглядати погляди античних філософів і середньовічних схоластів, які тривалий час домінували. Принципово нові підходи, які проявлялись у відході від теології та умоглядних спекуляцій на користь аналізу і теоретичного узагальнення при вивченні політики й економіки, з’явились у працях видатного філософа Ніколо Макіавеллі^{^[4]}. Він уперше обґрунтував підхід до політики як до емпіричної науки, що може бути перевірена досвідом. На його думку, в основі політики лежить не християнська мораль, а інтереси та сила. Саме в його працях вперше було введено фундаментальне поняття — держава, що сьогодні є одним із ключових термінів суспільних наук.

Погляди таких філософів, як Т. Гоббс, Дж. Локк, Г. Гегель, І. Бентам, М. Вебер, К. Маркс, Дж. Роулз та багатьох інших знайшли своє відображення в економічних концепціях добробуту, справедливості, організації суспільства, місця і ролі держави тощо. У рамках даної роботи ми не зможемо розкрити всі існуючі підходи. Тому стислий огляд основних концепцій філософії політики і моралі, на які спираються більшість нормативних теорій економічної політики, буде подано в наступному параграфі.

Економічні концепції політики як системи цілей, визначальних принципів, політичних стратегій та інструментів впливу розвивалися з часів меркантилізму^{^[5]}, що виник у процесі боротьби національних держав за отримання самостійності^{^[6]}, набуваючи в кожному випадку різних національних особливостей. Меркантилісти висували на перший план національні інтереси держави. Могутність держави була головною метою економічної політики, досягнення якої мало забезпечуватись усіма силами суспільства. На методологічному рівні це було спробою визначення нормативних принципів поведінки держави, згідно з якими добробут громадян набуває значення лише тоді, коли він сприяє посиленню державної могутності. У рамках такого підходу найбільше значення має протекціонізм як метод захисту національних інтересів.

Однак важливою методологічною передумовою була незмінність запасів світових ресурсів, з чого випливає, що будь-який акт обміну має нееквівалентний характер. А отже, зростання могутності однієї держави може відбуватися лише за рахунок іншої. Головним показником могутності країни вважався запас дорогоцінних металів, що випливало з того значення грошей в економічній системі, яке їм приписували меркантилісти. Збільшення грошових запасів веде до підвищення економічної активності держави, а значить і до підвищення могутності^{^[7]} [5].

Методи проведення економічної політики, що пропонували меркантилісти, не були однаковими в різні періоди, через що виділяють ранній і пізній меркантилізм. Ранній меркантилізм, або «система грошового балансу», передбачав примусові заходи, які забороняли вивезення грошей за кордон («Статут використання» в Англії та інші законодавчі акти).

Більш виважений підхід простежується у працях пізніх меркантилістів (мануфактурний меркантилізм, або система торгового балансу), які пропонували змінити засоби економічної політики, — потрібно не перешкоджати вивезенню грошей із країни, а привертати їх до країни. Для обґрунтування своїх позицій Томас Ман розробляє концепцію торгового балансу, за допомогою якої доводить необхідність вивезення певної частини грошей для забезпечення збільшення їх припливу в майбутньому. Різниця між експортом та імпортом, або сальдо торгового балансу, є, на думку меркантилістів, найважливішим джерелом накопичення національного багатства. Тому протекціоністська політика держави включала елементи зовнішньоторговельної політики (заборона ввезення багатьох імпортних товарів, введення митних зборів, експортних премій, заохочення утворення торгових монополій) і промислової політики (заходи, пов’язані зі зменшенням затрат на виробництво товарів, такі як закони про максимальну заробітну плату, обмеження міграції робочої сили, обмеження експорту продуктів харчування, захоплення колоній для перетворення їх на сировинні придатки і розширення ринків збуту готової продукції).

Виникнення «класичної політичної економії»^{^[8]}, що пов’язують із роботами А. Сміта і Д. Рікардо, дало новий поштовх розвитку теорії економічної політики. На думку М. Блауга, праці їхніх попередників були «генеральними репетиціями науки, але ще не самою наукою» [6]. У своїй роботі «Дослідження про природу і причини багатства народів» А. Сміт обґрунтовує концепцію «невидимої руки», згідно з якою поведінка окремих індивідів, що діють відповідно до концепції «економічної людини», у кінцевому підсумку приводить до максимально можливого суспільного добробуту. Максимізація добробуту досягається при необмеженій свободі ринкової діяльності [7].

Таким чином А. Сміт продовжує традиції фізіократів, відстоюючи на більш обґрунтованому рівні ідеологію економічного лібералізму і принципів економічної політики laissez-faire^{^[9]}. Однак попри загальне негативне ставлення до державного втручання, Сміт виділяє витрати на суспільні роботи, підтримання воєнної безпеки та забезпечення і підтримання правової системи як необхідної частини державних витрат. Будь-які інші види діяльності, на його думку, негативно впливатимуть на зростання багатства нації.

Остаточно завершеного й узагальненого вигляду класична макроекономічна модель отримала в працях Дж. С. Мілля [8], котрий, як і інші економісти-рікардіанці, поділяв утилітарні погляди І. Бентама. Така модель включала три головні ринки: ринок благ, ринок праці та ринок капіталу. Іншою особливістю означеної моделі була двосекторність економіки, що поділялася на первинний сектор (сільське господарство та видобувна промисловість) і вторинний сектор (обробна промисловість). На методологічному рівні дослідження проводилися в довгостроковому періоді, що дорівнював одному поколінню, при одночасному вираженні всіх змінних у реальних величинах (роль грошей зводилася до засобу обігу, що зменшує трансакційні затрати)^{^[10]} та рівності попиту і пропозиції (неможливість надвиробництва базувалася на основі закону Ж. Б. Сея).

Прихильники класичного підходу вважали, що ринковий механізм здатний забезпечувати повну зайнятість самостійно, без державного втручання. На їхню думку, економіка тимчасово може виходити зі стану повної зайнятості, коли на неї впливають зовнішні негативні фактори (політичні перевороти, природні катаклізми тощо). Однак унаслідок здатності до автоматичного саморегулювання через деякий час економіка повертається до рівноважного стану, який відповідає повній зайнятості. Рівновагу в економіці забезпечують попит і пропозиція, процентні ставки, заощадження та інвестиції. Таким чином, ринковий механізм може автоматично забезпечувати рівність попиту і пропозиції і тим самим виключає тривалі порушення в економіці, у тому числі такі явища, як спад виробництва, інфляція, безробіття. Для розуміння їхніх теоретичних міркувань необхідно звернутися в ті часи, коли в економіці переважала досконала конкуренція і монополії відігравали незначну роль, а ринковий механізм міг певною мірою служити регулятором товарно-грошових відносин. Крім того, спади і піднесення виробництва, що періодично виникали в економіці, хоча і супроводжувалися негативними явищами, в цілому не мали глибокого впливу на економіку країни.

Незважаючи на значну роль, що відводилася ринковому саморегулюванню, Дж. С. Міль відстоює концепцію активної участі держави в економіці: вона, на його думку, має фінансувати науку, створення ринкової інфраструктури, а також проводити продуману соціальну політику.

На той час в академічних колах набувають поширення ідеї утилітарної теорії^{^[11]} суспільного добробуту, яку започаткував англійський філософ Ієремія (Джеремі) Бентам. В основі цієї теорії лежить етика, побудована на принципах гедонізму (в перекладі з грецької — задоволення, насолода), що пов’язує моральне добро із задоволенням. Витоки цієї теорії можна знайти у давньогрецького філософа Епікура, що в подальшому мала розвиток у працях таких філософів, як Дж. Локк, К. Гельвецій, Ч. Беккаріа, Ф. Хатчесон. У своїх працях І. Бентам висловлює власні погляди як фундаментальну аксіому теорії утилітаризму: «Мірилом правильності є найбільше щастя найбільш можливої кількості людей»^{^[12]}. Засобом досягнення такої мети він вважав «правильне» законодавство, що побудоване на принципах «найбільшого щастя» (нормативні орієнтири при прийнятті рішень), «психологічного гедонізму» (позитивні уявлення про егоїстичну поведінку людей) та «поєднання обов’язків і інтересів»^{^[13]}. Отже, закон, за допомогою покарань та заохочень, має змінювати поведінку людей для досягнення найбільшого добробуту в суспільстві.

Необхідно зауважити, що підхід до визначення категорії «суспільство» в теорії Бентамового утилітаризму певною мірою нагадує підхід сучасного атомізму, де суспільство розглядається як сума окремих індивідів, а суспільний інтерес є нічим іншим, як сумою індивідуальних інтересів усіх членів суспільства.

В основу принципів побудови «правильного» законодавства І. Бентам вводить термін «utility» (корисність) як підвалина цілей і критеріїв діяльності людей. За його словами, «природа поставила людину під управління двох верховних володарів — страждання (pain) і задоволення (pleasure). Їм одним дано визначати, що ми можемо робити, і вказувати, що ми повинні робити» [9]. Від терміну «utility» і дістала свою назву теорія І. Бентама — «утилітаризм», яка лягла в основу економічної теорії ХІХ—ХХ ст.

Ієремія Бентам не поділяв поглядів «гармонії інтересів» А. Сміта. «Найважливішим завданням..., — писав він, — є визначення того, у що слід і в що не слід втручатися державі. Саме тут і тільки тут має практичне значення знання того, що відбувається чи буде відбуватися без втручання держави» [10]. Для проведення такого роду аналізу І. Бентам уперше запропонував концепцію аналізу задоволень та страждань, яку деякі економісти вважають першоосновою сучасного аналізу затрат і вигід, спираючись на яку ним було запропоновано здійснення перерозподілу доходів між багатими і бідними для забезпечення максимального добробуту в суспільстві (у наступному параграфі буде здійснено порівняння всіх теоретично обґрунтованих функцій добробуту, що існують в економічній науці).

Саме ця теорія відіграла значну роль у поширенні ідей «маржиналістської революції»: на неї спиралися такі засновники маржиналізму, як Г. Госсен, У. С. Джевонс, Ф. Еджуорт, А. Пігу. Сама ж «маржиналістська революція» привела до різких методологічних і теоретичних змін в аналізі економічної політики.

До найважливіших елементів таких революційних змін можна віднести:

· використання граничних величин, що дозволило використовувати диференціальне обчислення;

· оцінювання економічних явищ з погляду окремих суб’єктів господарювання;

· раціональність поведінки людини у забезпеченні власного добробуту;

· використання принципів «методологічного індивідуалізму», згідно з яким закономірності функціонування економіки в цілому виводяться із поведінки окремих одиниць господарювання;

· використання методів дедукції на противагу історичним та індуктивним і заміна причинно-наслідкового аналізу функціональним, що стимулювало використання математичних методів;

· обґрунтування ринку як рівноважної системи^{^[14]}.

Слід зазначити, що в рамках маржиналістської течії існувало дві школи: австрійська (Карл Менгер, Ойген фон Бем-Баверк, Фрідріх фон Візер) та лозанська (Леон Вальрас та Вільфредо Парето). Саме остання відіграла, мабуть, найбільшу роль у формуванні неокласичної школи та теорії економіки добробуту (або, як її ще називають, теорії економічної політики). Найбільшої значимості в цьому аспекті набувають роботи Вільфредо Парето, який відмовився від надмірного аналізу кількісної теорії корисності. Використавши інструментарій кривих байдужості Ф. Еджуорта, В. Парето здійснив аналіз вигідності^{^[15]} для пошуку оптимальних умов розміщення ресурсів, на основі чого і була виведена перша теорема економіки добробуту «парето-оптимум» — критерій економічної ефективності нейтральний до розподілу добробуту між індивідами. Відповідно до цього критерію підвищення ефективності відбувається тільки тоді, коли в результаті його здійснення підвищується добробут хоча б одного індивіда без погіршення добробуту інших. Адже якщо певна дія, яка була спрямована на економічну діяльність, не тільки змінює добробут членів суспільства, а й перерозподіляє його, то не можна однозначно оцінити вплив такої дії на добробут усього суспільства. Якщо при певному стані економіки жодні зміни у виробництві і розподілі не можуть підвищити добробут хоча б одного суб’єкта, не знижуючи добробуту інших, то такий стан називається ефективним (оптимальним) за Парето. Перевага критерію оптимальності Парето полягає в тому, що його застосування не вимагає порівняння чи додавання індивідуальних корисностей.

Вільфредо Парето заклав теоретичні підвалини не тільки економічної теорії суспільного добробуту (welfare economics), а й критеріїв компенсації Калдора-Хікса, що на сьогодні є одними із основних відправних моментів при розробленні і реалізації економічної політики.

У подальшому органічний синтез ідей маржиналізму і класичної економічної теорії, здійснений А. Маршалом, остаточно виділив неокласичну економічну теорію. Підсумовуючи висновки представників цієї течії, відносно макроекономічної політики, можна вивести таке:

¾ Фіскальна політика зовсім неефективна, оскільки вона впливає лише на структуру сукупних витрат, витісняючи частки інвестиції (хоча самого формулювання поняття «ефекту витіснення» у неокласиків ще не було) через збільшення попиту на ринку капіталів при здійсненні позик і тим самим підвищення процентної ставки.

¾ Експансіоністська грошова політика держави може призвести, за кількісною теорією грошей, тільки до інфляції. Тому неокласики відводили державі лише функції виконання різних видів мікроекономічної політики (першопрохідником аналізу цієї сфери був А. С. Пігу).

¾ Держава повинна виробляти суспільні блага, боротися з монополіями, усувати різного роду зовнішні ефекти, а також підтримувати безпеку, законність і правопорядок. Цим, з погляду неокласиків, і повинні обмежуватися функції держави.

Практично водночас в економічній науці виникають течії, що повністю або частково не відповідали стандартам «мейнстриму». Насамперед це стосується німецької історичної школи, характерними особливостями якої були:

· негативне ставлення до спроб універсалізації економічної теорії, абстрактно-дедуктивних методів дослідження та до концепції «економічної людини»^{^[16]};

· антикосмополітизм;

· трактування народного господарства як єдиного цілого, що є невід’ємною складовою соціального життя і перебуває у постійному процесі еволюції;

· урахування при економічному аналізі позаекономічних факторів (етнічних, ментальних, психологічних тощо);

· основою забезпечення гармонії інтересів різних суб’єктів суспільства вважалося державне регулювання, а не «невидима рука ринку».

Отже, саме в рамках цього напряму зароджуються уявлення про національну економіку та національну економічну політику. Висхідними теоретичними обґрунтуваннями можна вважати праці німецьких економістів Густава Шмоллера, Вернера Зомбарта, Макса Вебера та ін. Тут варто згадати і теорію Фрідріха Ліста, що спирається на принцип націоналізму та «виховного протекціонізму».

Учення Ф. Ліста про державу (та й у цілому весь його підхід до вивчення господарства), безсумнівно, віддзеркалює тогочасні історичні реалії економіки Німеччини. На той період (перша половина XІХ ст.) промисловість Німеччини розвивалася при збереженні сильних феодальних пережитків у сільському господарстві і не могла витримати конкуренції з промисловістю більш розвинених зарубіжних країн Європи, насамперед з Англією і Францією. Звідси і виникала необхідність у державній політиці «виховного протекціонізму».

При цьому Ф. Ліст негативно ставився до протекціоністського захисту сільського господарства. Такий захист, на його думку, неодмінно призведе до зростання цін на сировину і продукти харчування, що викличе негативні наслідки в промисловості.

Націоналізм, у розумінні Ф. Ліста, — середнє між індивідуалізмом і світовим суспільством. Уся економічна теорія, відповідно до цього, має три розділи: приватна економія, політична економія (національна економіка в сучасному розумінні) і космополітична економія (світова економіка в сучасному трактуванні).

Розглядаючи національну економіку, Фрідріх Ліст виводить теорію продуктивних сил, що базується на таких тезах:

· сума багатств окремих громадян менша за багатство країни взагалі;

· багатство країни складається із суми багатств окремих громадян та здатності створювати багатство (продуктивні сили).

Для більшого розуміння другої тези, Ліст приводить при-
клад-притчу важливості продуктивних сил як складових багатства. Батьки двох родин мають однаковий добробут. Один з них розділив своє багатство на рівні частини і залишив у спадщину своїм синам. Інший же витратив усі гроші на освіту своїх дітей. У результаті після смерті батьків діти першого одержують певні обмежені суми грошей, діти ж другого здатні самі, використовуючи наявні кошти і придбані знання та навички, примножити капітал батька і заробляти новий. Таким чином, виграє другий із батьків.

Ставлячи на перше місце національні інтереси, Ліст наголошує на принципах довгостроковості національної економічної політики: «Нація повинна жертвувати матеріальними багатствами і переносити … позбавлення для придбання розумових і соціальних сил заради вигоди в майбутньому» [11]. У своїх дослідженнях Ф. Ліст не обмежувався рамками окремих країн, а розглядав національні економіки в їх органічному поєднанні в загальносвітовому масштабі. Аналізуючи причини успіху чи невдачі різних країн у зовнішній торгівлі (період — перша половина ХІХ в.), Ліст називає цілу низку факторів (слід зазначити, що ні про яку глобалізацію того часу і мови не могло бути), що актуальні й на сьогоднішньому етапі розвитку суспільства:

· географічне положення;

· рівномірний розвиток усіх галузей промисловості;

· ступінь національної єдності (що проявляється, зокрема, у здатності промисловців підтримати національну економіку) та іноземний вплив;

· політичне становище країни та її політичні союзи;

· структура зовнішньої торгівлі й ефективність торговельної політики;

· наявність технологічних секретів.

Зауважимо, що в умовах зростаючої інтернаціоналізації національна економіка отримує якісно і кількісно новий економічний імпульс. Відкритість національних економік та їх інтеграція з іншими країнами, з одного боку, відкриває доступ до ринків, капіталів, технологій, нових форм підприємництва, а з іншого боку, відкриває доступ на внутрішній ринок досить сильному і конкурентоспроможному транснаціональному капіталу. Його функціонування в умовах слабкої національної влади та слабкої національної економіки робить досить сумнівним одержання економічних вигід, а в умовах феодального деспотизму, політичної залежності і свавілля можновладців і зовсім неможливим. Отже, отримання вигід від інтеграції можливе лише за умови сильної (економічно і політично) системи влади, яка зможе захистити національні інтереси.

Підтвердження цієї тези також можна знайти у Ф. Ліста: «Вільна конкуренція не повинна підпорядковувати світові інтереси в рамках всесвітньої асоціації інтересам однієї країни, тобто вільна конкуренція придатна тільки для осіб однієї і тієї ж нації... Ті нації, що завдяки своєму моральному, розумовому, соціальному і політичному потенціалу почувають себе здатними до розвитку промисловості, повинні звернутися до протекціоністської системи як найдієвішої» [12]. Ця система придатна не тільки для підтримання матеріального виробництва, а й для інтелектуального потенціалу країни.

Таким чином, у національній економіці відтворюються види діяльності не тільки з безпосередніми (матеріалізованими в натуральному, грошовому чи іншому доході), а й з непрямими (невідчужуваними від людини, що виявляються лише в довгостроковій перспективі) результатами. Ознака культури в економіці — розкіш непродуктивного (неутилітарного) присвоєння благ, що вона може собі дозволити. Особливості тих чи інших способів включення у відтворювальний цикл благ із тривалим циклом відтворення (невідтворюваних благ) — теж невід’ємна риса національної економіки.

На основі таких висновків Ліст дає визначення такої галузі економічної науки, як національна економія: «Національна економія — наука, яка при визнанні існуючих інтересів та індивідуальних умов націй учить, яким чином кожна з них може піднятися до того ж ступеня економічного розвитку, за якого її асоціація з іншими націями рівної культури на підставі вільної торгівлі стає можливою і вигідною» [13].

Внесок німецької історичної школи важко переоцінити, адже саме її адепти почали використовувати в теорії економічної політики економіко-статистичні методи, результати економіко-соціологічного та історичного аналізу і, що саме головне, — інституційні фактори.

Іншою нестандартною течією, що стала відправною точкою сучасної радикальної політичної економії (XX ст.)^{^[17]},є теорія німецького соціолога й економіста К. Маркса. Саме його економічна теорія стала в XX ст. однією зі складових суспільної ідеології соціалістичних країн з плановим господарством, у такий спосіб зробивши внесок у корінні зміни як соціально-економічної, так і загальної історії людства.

Ми не будемо вдаватися до викладення змісту та основної суті Марксової теорії економічної політики, адже ця теорія достатньо відома вітчизняній науці. Зазначимо лише, що на сьогодні суперечки стосовно Марксового соціалізму ведуться в рамках вибору з двох помилкових альтернатив: або те, що має місце на сучасному етапі розвитку суспільства відповідає уявленням Маркса, або марксизм — помилкова теорія. Однак марксизм певною мірою повинен був саморозвиватися і самокоригуватися. Звідси випливає, що марксизм XIX ст. для того щоб мати право називатися марксизмом і в XX ст., повинен був як концепція змінитися відповідно до реально існуючих суспільних змін і, що найважливіше, концептуально обґрунтувати і самі ці зміни. Якщо зміни, що роблять картину світу XX ст. відмінною від картини XIX ст., відбулися за Марксом, тобто в результаті дій тих суспільних сил, на які вказувала Марксова парадигма XIX ст., у результаті розв’язання тих суспільних суперечностей, що фіксувала висхідна парадигма, то варто зробити висновок про безпідставність критики марксизму. Точніше, критика марксизму має бути визнана справедливою, але тільки стосовно порочної практики застосування застарілої (але ще здатної обновитися) парадигми XIX ст. до громадського життя XX ст.

Поява у 1936 р. праці Дж. М. Кейнса «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» ознаменувала початок кейнсіанської революції, яка, мабуть, так само як і маржиналістська, викликала значні зміни в економічній теорії, зокрема в теорії економічної політики^{^[18]}.

Річ у тім, що саме кейнсіанська революція забезпечила виділення макроекономіки в самостійну галузь економічної науки. Характерною відмінністю нової методології аналізу стала незалежність досліджень від проблем цінності, конкуренції, поведінки споживача. Це, у свою чергу, стало передумовою відходу від принципів оптимізації і методологічного індивідуалізму як основних передумов при виведенні функцій економічних змінних і побудови економічних моделей.

Позитивний аналіз Великої депресії 1929—1933 рр. і швидких темпів економічного зростання планової економіки Радянського Союзу, здійснений Дж. М. Кейнсом, М. Калецьким та іншими вченими, став поштовхом для відходу від закону Сея і, як наслідок, для появи принципово нового аналізу макроекономічних взаємозв’язків. На перший план було висунуто елементи сукупного попиту та, зокрема, інвестицій в основний капітал.

А отже, зміни цих елементів слугуватимуть детермінантами як реального національного доходу, так і рівня зайнятості. У результаті цих досліджень було продемонстровано, що ринкова економіка є внутрішньо нестабільною, а її нормальним станом є вимушене безробіття. Було розвинуто дослідження системи закономірностей поведінкових характеристик фірм і споживачів, аналіз їх взаємодії і продемонстровано ефективність ринку як соціального механізму координації виробництва і розподілу приватних благ^{^[19]} [14].

Остаточного і завершеного вигляду теорія економічної політики набула в результаті нормативного аналізу, проведеного голландським економістом Яном Тінбергеном (1903—1994, перший лауреат Нобелівської премії з економіки — 1969 р.). Визначивши економічну політику через систему дій уряду, яка повинна включати вибір кінцевої цілі політики виходячи з максимізації функції суспільного благополуччя [15], Тінберген довів неспроможність традиційного ізольованого підходу до аналізу різних типів економічної політики. Адже, на його думку, максимізація цільової функції можлива лише при одночасній оптимізації як її складових, так і всіх політичних заходів, що використовуються в рамках обраної моделі економіко-політичного устрою суспільства. Теоретичні ідеї Я. Тінбергена в галузі економічної політики повною мірою були викладені в працях «Теорія економічної політики» («The Theory of Economic Policy», 1952), «Централізація і децентралізація в економічній політиці» [16] і «Економічна політика: принципи і ціль» [17].

Попереднє викладення основних етапів еволюції теорії економічної політики (рис. 3.1) дає змогу визначити їх аналітичні обмеження в дослідженні сфери прийняття рішень. Передусім це стосується двозначності теоретичного опису політичних процесів, які традиційно фокусувалися на економічному дослідженні результатів політичних рішень. У цьому разі влада та її економічна поведінка розглядались економістами як екзогенні фактори економічних процесів. Це дозволило дослідити і вивчити ефекти, котрі викликає державна політика в економіці, тією мірою, якою це можливо при абстрагуванні від двосторонніх взаємозв’язків між цими двома сферами прийняття рішень.

Слід зауважити, що для більшості економічних питань цей підхід виявився адекватним і дозволив отримати формальні відповіді на досить велику кількість питань стосовно відповідних економічних ефектів, що викликає зміна в поведінці влади. Однак для інших питань адекватність такої методології залишалася спірною, адже основною передумовою була незалежність мотивації поведінки урядовців від економічного інтересу, а отже, субоптимальні політичні рішення вважалися неможливими.

Таке абстрагування від економіко-політичних взаємозалежностей, у свою чергу, призводило до втрати реалістичності результатів. Ця ситуація у сфері економічних досліджень не задовольняла економістів, що знайшло відображення в резонансних працях представників академічних кіл. Уперше ідею про необхідність дослідження взаємодії ринку і держави було висунуто П. Самуельсоном. У його праці «Повна теорія державних витрат» цій тезі було дано формальне доведення, що базувалося на неспроможностях ринку «при визначенні оптимального... рівня колективного споживання» [18] за умови включення суспільних товарів до споживчого кошика домогосподарств, необхідності врахування альтернативних процесів прийняття колективного рішення. Незважаючи на критичний аналіз П. Самуельсона, що поділив процеси колективного прийняття рішень з приводу розподілу приватних і суспільних товарів (відповідно через ціни та виборчі процеси), тенденція поділу сфер аналізу між економістами і політологами залишалася непорушною досить довго.

Рис. 3.1. Класифікація теорій економічної політики

Винятком стали дослідження Ентоні Доунса, чий внесок у поєднання цих двох суспільних наук неможливо переоцінити. Найбільшої уваги заслуговує робота «Економічна теорія демократії» [19], а саме викладена і доведена в ній теорема медіанного виборця¹, що й досі залишилася наріжним каменем всієї економічної теорії політики. В подальшому все більше робіт було присвячено різним аспектам взаємного впливу економічних і політичних рішень. Так, у своєму дослідженні з проблем стабільності економетричних оцінок Р. Лукас доводить, що прогнозування поведінки економічних агентів перебуває в повній залежності від їх економічних очікувань стосовно поведінки влади (майбутньої цінової, бюджетної, інвестиційної політики, політики у сфері оплати праці тощо). Доти, доки політика влади залишається екзогенним фактором (як фактор погоди) довгострокові прогнози практично неможливі [20]. Дослідження інших економістів у цьому напрямі ґрунтувалися на необхідності пояснень таких проблем:

а) формулювання функціональних цілей вищих можновладців;

б) ідентифікації характерних обмежень можливої поведінки можновладців (виборчі процеси, можливість відкликання тощо);

в) ідентифікації всіх взаємозалежностей між приватним і су-
спільним секторами.

Власне термін «економічна теорія політики»² (ökonomische Theorie der Politik) вперше було застосовано Бруно Фреєм у його статті «Ренесанс політичної економії», надрукованій у 1974 р. Саме в ній Б. Фрей ретельно виокремив позитивну теорію економічної політики від альтернативних підходів та визначив її як спробу подолання розходжень між економічними і політичними науками за допомогою застосування сучасних методів економічних досліджень до політичних проблем. У рамках однієї роботи ми не зможемо викласти еволюцію поглядів у цій сфері економічної науки, а тому обмежимося лише схематичним зображенням розвитку економічної теорії політики (рис. 3.2) та викладенням основних постулатів, ключових напрямів.

¹ У своїй видатній праці «Економічна теорія демократії» Е. Доунс сформулював і довів теорему, яка стосується колективного вибору у демократичному суспільстві. За цією теоремою, політики будуть найбільше представляти погляди тих виборців, що перебувають у центрі політичного і соціального спектра суспільства. Теорема використовується для пояснення характеру державних витрат і є підґрунтям закону Аарона Директора, який стверджує, що перерозподіл доходів державою здійснюється на користь груп із середніми доходами. У подальшому теоретичні розробки у цій сфері викликали появу робіт Гордона Таллока, Даррена Гранта та ін.

² Синонімічними термінами, що вживаються у значенні «економічної теорії політики», є «теорія суспільного вибору», «теорія ендогенного визначення економічної політики» та «нова політична економія». Однак, на наш погляд, усі названі теорії входять до складу економічної теорії політики та у відокремленості не охоплюють її повного змісту.

Рис. 3.2. Розвиток економічної теорії політики [21]

* PBC (political business cycles) — політичні ділові цикли; PT (partisan theory) — теорія упереджених рішень; RE-PBC (rational expectations political business cycles) — раціональні очікування політичних бізнес-циклів; RBuC (related rational budget cycle) — залежність раціональних бюджетних циклів; RPT (rational partisan theory) — раціональна теорія упереджених рішень.

У теорії політичних ділових циклів М. Калецького розглядається вплив соціальних антагонізмів на економічні коливання. Уперше в економічній науці на економічний вплив класових конфліктів, що за своєю сутністю безпосередньо стосувалися коливання випуску продукції, було вказано в першому виданні «Капіталу» К. Маркса у 1867 р. Визначивши владу в термінах доступу до засобів виробництва (що мали більший вплив, ніж управління урядів), можна простежити тенденції щодо відповідної реакції класу капіталістів і пролетаріату на експансіоністську політику уряду. Якщо затяжна стадія експансіонізму викликала скорочення рівня зайнятості, то посилювалися переговорні дії профспілок стосовно умов і оплати праці найманих робітників. Такі переговори, як правило, закінчувалися зростанням доходів робітників, а отже, і зростанням витрат класу капіталістів. Скорочення прибутків викликало зворотну реакцію останніх, що виражалася в економічному спаді, напрямленому на посилення своєї влади. Продовжуючи ідеї К. Маркса, М. Калецький зауважує, що віра в ортодоксальність кейнсіанської політики (досить поширена на час написання його теорії), не враховує класових суперечностей, що можуть спричинити активізацію класу підприємців у напрямі скорочення економічної активності. Різкий економічний спад, таким чином, викликав би нові експансії уряду, що спричиняли б у кінцевому підсумку нові й нові політичні ділові цикли в економіці [22].

Ураховуючи викладене, на нашу думку, основний внесок теорії М. Калецького полягає у демонстрації залежності економічних результатів від політичних факторів. Це, по суті, і стало поштовхом до продовження досліджень у сфері взаємозалежностей економіки і політики. Джон Акерман, як і М. Калецький, досліджував механізми, якими політика (в найбільш широкому її розумінні) і політичні змінні визначають, або принаймні впливають на економічні результати [23]. Така постановка питання вимагала адаптації досліджень до соціальної функції добробуту.

Самі теоретичні дослідження соціальної функції добробуту^{^[20]}, здебільшого є математичним доповненням до аналітичних питань економічної теорії політики. Однак наприкінці 40-х років ХХ ст. означені дослідження сформували і виокремили повну нормативну теорію, що досліджувала проблеми благополуччя різних економіко-політичних устроїв суспільства та механізмів здійснення соціального вибору. Методологічні інструменти теорії використовувалися для обґрунтування (на основі оцінних суджень) основних напрямів економічної політики. Як було зауважено вище, перше покоління моделей в економіці добробуту (що більшою мірою розвивалися під впливом досліджень А. С. Пігу), яке базувалось на тому, що рівні індивідуальної корисності можуть бути зіставлені, вбачало досягнення добробуту суспільства у комбінуванні певним чином цих корисностей^{^[21]}. Це, у свою чергу, дозволяло визначити оптимальну економічну політику відповідно до тієї чи іншої бажаної суспільством функції добробуту.

Однак через недостатність підтверджень властивостей перших моделей економіки добробуту економісти розвивали «ординальний» напрям досліджень [24], що передбачав неможливість зіставлення корисностей між індивідами. Особливу роль відіграли праці А. П. Лернера і Дж. Р. Хікса [25], у яких автори здійснили перегляд концепції добробуту, взявши за основу «узагальнену» передумову ординальної корисності. Спираючись на дослідження В. Парето, відоміше в сучасній науці як концепція Парето — оптимальності, було розроблено критерій відбору програм економічної політики Калдора-Хікса.

Істотні обмеження у застосуванні критерію Калдора-Хікса спонукали економістів до продовження своїх досліджень у цій сфері. Значного результату було досягнуто А. Бергсоном у відомій праці «Переформулювання окремих аспектів економіки добробуту», у 1947 р. він був доповнений П. Е. Самуельсоном. За функцією добробуту Бергсона відпадала потреба у порівнянні індивідуальних корисностей, адже її аргументами були величини, що являли собою різні аспекти соціального стану. Функція суспільного добробуту відповідно присвоює кожному стану свій індекс. Таким чином, якщо стан А є кращим за стан Б, то і величина функції А буде більшою за величину функції Б.

Кеннет Ерроу у своїй «теоремі неможливості» визначає необхідні критерії досягнення суспільного добробуту при одночасному збереженні демократії і вказує на дилему невизначеності уряду. Г. Таллок зауважує, що «врегулювання теоретичної неможливості із практичними успіхами демократії вимагатиме послаблення означених критеріїв» [26]. Фактично, хоча й не явно, така ситуація вимагала внесення до нормативної концепції позитивного дослідження поведінки владної еліти.

Не погоджуючись із основною проблематикою економічної теорії добробуту, що може бути виражена як нормативна соціальна проблема максимізації добробуту, Ентоні Доунс висуває альтернативний погляд, котрий дістав назву «Теорія максимізації голосів і медіанного виборця». Визначивши дії владної еліти відповідно до стандартних поведінкових передумов індивідуальних особистих інтересів, моделювання урядової поведінки в більшості випадків нагадує моделювання поведінки фірм у мікроекономічній теорії. За цією гіпотезою, мотивацією до дій політичних діячів служили «цілі максимізації голосів на виборах, а не будь-які альтруїстичні чи ідеологічні мотиви»^{^[22]} [27]. Застосування методології аналізу ринкових процесів у дослідженні сфери при-
йняття політичних рішень дало змогу стверджувати, що егоїстичні інтереси політичних діячів врешті-решт приведуть до соціального оптимуму. Умовою такої рівноваги є рівність граничних вигід і граничних витрат: «Уряди продовжують витрачати доти, доки гранична вигода від збільшення голосів виборців не зрівняється із граничними затратами на додаткову підтримку» [28]. Саме в працях Доунса було продемонстровано ефективність застосування економічних інструментів під час аналізу політичних процесів і набуло завершеного вигляду формулювання держави як ендогенного фактора в моделі економічної системи, стираючи тим самим грані між економічною і політичною науками.

Концептуально соціальна функція добробуту передувала дослідженням оптимальних умов вироблення політики. Її нормативний характер одночасно вказував і на її обмеженість у практичному застосуванні як інструменту дослідження політичних рішень.

Одним із варіантів вирішення проблеми дослідження взаємодії економіки і політики стало застосування функції голосування, яка за своєю сутністю досить близька до функції добробуту і спирається на припущення про ймовірний характер колективного вибору та розглядає його крізь призму максимізації кількості голосів, поданих за той чи інший варіант рішення. Завдяки такому підходу виникає можливість аналізувати особливості довгострокової політичної рівноваги, тобто характеристики того комплексу заходів, що буде впроваджено у життя завдяки демократичному виявленню переваг членів суспільства.

Відмінність між функцією голосування і функцією популярності полягає у визначенні залежної змінної. З економічного погляду функції голосування (пояснення фактичної поведінки виборців) мають більші можливості, ніж функції популярності (пояснення цільової поведінки виборців). Оскільки ці типи функцій отримані для чіткого розуміння впливу на економічну систему, то і пояснювальний акцент зроблено на коливання в поведінкових характеристиках виборців, що мають найнижчий ступінь лояльності, а отже, і відображають найвищий ступінь реакції на політичні зміни. Найбільш цікавими в даному аспекті є емпіричні дослідження Г. Крамера [29], що визначив залежність програм, напрямлених на безробіття та інфляцію, від циклічності політичних виборів. Заслуговують на увагу і дослідження Дж. Стіглера, який зосередив увагу на перерозподільних програмах уряду [30].

Інші дослідження проблеми поєднання функції соціального добробуту та демократичних засад у макроекономічному моделюванні були сконцентровані навколо кривої Філліпса. Основна увага при цьому приділялася впливу політичних циклів на упередженість рішень економічних агентів. Однак значна критика стосовно необґрунтованості самої кривої призвела до необхідності перегляду «захисного поясу» цієї доктрини. В основі критичних зауважень лежав фактично новий макроекономічний підхід, що дістав назву «теорія раціональних очікувань».

Заснована на новаторських внесках Р. Е. Лукаса, Т. Дж. Сарджента і Н. Уолліса концепція раціональних очікувань базувалася на принципі, що індивіди здатні прогнозувати майбутній стан економічної системи за допомогою наявної інформації. Інформація використовується доти, доки гранична собівартість її отримання не зрівняється з граничними вигодами від її використання. Це, у свою чергу, ставить під сумнів результативність короткострокових стабілізаційних програм уряду.

Таким чином, основною вимогою ефективності програм економічної політики уряду стає інформаційна асиметрія між урядом та іншими економічними агентами.

Беззаперечними в цьому випадку є аргументи, висунуті в рамках моделі суспільного (чи політичного) вибору (public choice)^{^[23]} Нобелівським лауреатом Дж. Бьюкененом, що спирається на широку фактичну базу реальної політичної практики і тому дозволяє використовувати отримані висновки і застосовувані методи аналізу до поточної української практики. Зокрема, це стосується проблем лобізму, неплатежів, політичної невизначеності співвідношення ефективності і справедливості.

Центральну роль у цій теорії відіграють три базові передумови:

а) для опису поведінки людини в політичній сфері використовуються ті самі гіпотези, що й у неокласичній економічній теорії (тобто застосовується традиційна модель раціонального індивіда, що максимізує корисність);

б) процес виявлення переваг індивідів у політичній сфері визначається в термінах ринкової взаємодії;

в) досліджуються питання, аналогічні тим, що виникають у неокласичній економічній теорії, тобто питання про існування, стабільність і ефективність політичної рівноваги, шляхів її досягнення і т. п.

Ключова ідея теорії суспільного вибору полягає у визнанні того, що використання інструментів економічного регулювання залежить від змінних, що впливають на рішення максимізуючих свої цільові функції суб’єктів політичного ринку. Передбачається, що метою влади, яка проводить політику, спрямовану на зміни основних характеристик господарського середовища — розподілу прав власності і вектора цін — є максимізація політичної підтримки з боку рядових виборців і впливових груп тиску. Останні, у свою чергу, при виборі об’єктів підтримання влади чи опозиційних сил керуються мотивом максимізації власного економічного добробуту і надають підтримку тим, хто пропонує чи проводить найбільш вигідний для них політичний курс. Унаслідок цього заходи державної економічної політики, що у рамках основного напряму економічної теорії розуміються як «зовнішні» відносно господарської сфери, трактуються тут як ендогенні, що задаються умовами функціонування всієї економіко-політичної системи.

До беззаперечних переваг теорії ендогенного визначення економічної політики відносять її здатність ураховувати різні аспекти процесу прийняття державних рішень. Дана теорія сформувала два основні підходи до вивчення механізмів господарського регулювання (повною мірою ці підходи висвітлені Г. Гросманом і Е. Хелпманом [31]). З одного боку, у ряді робіт підкреслюється роль політичної конкуренції між кандидатами на заняття виборних посад (цей підхід можна назвати «конкурентним»). З іншого боку, названі заходи можуть розглядатися як засіб максимізації підтримки політичних сил, що вже перебувають при владі і можуть реально визначати, а не просто анонсувати політичний курс («монополістичний підхід»).

Кожний з цих підходів має «порівняльні переваги» у різних областях аналізу державної політики. Так, «конкурентний підхід» дозволяє досліджувати стратегічні проблеми: наскільки велика ймовірність збереження існуючого політичного курсу; які основні риси пропонованих заходів, що відповідають умовам рівноваги на політичних ринках; у чиїх інтересах буде здійснюватися економічне регулювання. «Монополістичний підхід», навпаки, може з успіхом використовуватися для розгляду тактичних проблем, пов’язаних з рутинною діяльністю влади щодо визначення конкретного розподілу прав власності й елементів цінового вектора.

З урахуванням сказаного вище стає зрозумілим, що теорія суспільного вибору й особливо теорія ендогенного визначення економічної політики відкривають широкі можливості для вивчення проблем, пов’язаних із взаємодією економічної і політичної сфер громадського життя. Цим обумовлена безсумнівна привабливість застосування зазначених теорій для вивчення процесів, що відбуваються в країнах з економікою перехідного типу. Названі теорії дають можливість по-новому висвітлити певні аспекти перетворень, здійснюваних сьогодні в Україні, а також визначити причини їх недостатньої ефективності й адекватності.

3.2 Суспільні цінності у системі формування, прийняття та реалізації економіко-політичних рішень

Сучасний стан економічного розвитку країн світового співтовариства свідчить про органічну єдність та взаємозалежність економіки і політики. Держава є визначальним і водночас досить суперечливим елементом в економіці. Її залежність від існуючої економічної системи, з одного боку, та залежність економіки від державної політики, з іншого, демонструють всю складність цього інституту. Якщо ще двісті років тому ринкова економіка розвивалася самостійно і майже незалежно від держави (йдеться про капіталізм вільного підприємництва), то сьогодні, в епоху тотального монополізму та державного втручання, розвиток економіки перебуває в повній залежності від політичних рішень різних гілок влади. Така залежність, у свою чергу, зумовлює необхідність проведення аналізу, зосередженого на виявленні концептуальних принципів проведення державної економічної політики.

За своєю сутністю економічна політика являє собою відображення впливу держави на економічні процеси в суспільстві. Складовими будь-якої концепції економічної політики є система взаємозв’язаних цілей, визначальних принципів, стратегій та інструментів зваженого і цілеспрямованого впливу на економіку. В основу концепції має бути покладено постулат раціонального проведення заходів економічної політики. Характер економічної політики залежить від місця і ролі держави у функціонуванні економіко-політичної системи та від особливостей функціонування самої системи на певному етапі її розвитку.

У науково-теоретичній інтерпретації це знаходить відображення в різноманітності нормативних припущень про природу держави, її функції та природу самої економічної системи.

Нормативні функції держави, розроблені на основі фундаментальних теоретичних досліджень, формують цілі, визначальні принципи та інструменти, спрямовані на покращення благополуччя суспільства. Фактично, хоча це і не виділяється економістами, нормативні функції держави перебувають у тісному взаємозв’язку з політичною конституцією країни. Демократичність та ринкова орієнтація країни передбачає залежність нормативних функцій від індивідуалістичного політичного процесу. Тобто не існує ніяких інших суспільних цілей або потреб, крім тих, що визначені самими індивідами. Цілі такого суспільства можна виразити як сукупність цілей його громадян^{^[24]}. У ринковій економіці суб’єкти господарювання голосують грошима, тоді як за демократії виборці використовують свої голоси для досягнення бажаних цілей. У виконанні своїх нормативних функцій держава не може мати цілей, відмінних від цілей її громадян. Сама ж політика (у тому числі економічна) в цьому разі може трактуватися як обмін, за допомогою якого індивіди реалізують свої інтереси^{^[25]}.

І навпаки, тоталітаризм та командно-адміністративна економічна система передбачають залежність функцій держави від патерналістських міркувань владних кіл суспільства (філософська концепція Левіафан-держави Т. Гоббса та її економічне трактування Дж. М. Бьюкененом, концепція органічної, або тоталітарної, держави Г. Гегеля тощо).

Таким чином, різноманітність наведених припущень окреслюють досить широкий діапазон можливих варіантів проведення економічної політики — від повного невтручання держави в економіку (так звана політика laissez-faire) до абсолютного державного управління економікою в рамках командно-адміністративної системи.

В економічній літературі, що розглядає проблеми формування, прийняття та реалізації державних економіко-політичних рішень, простежуються різні підходи щодо рекомендацій відносно об’єктивних передумов формування цілей державного втручання в економічне життя суспільства, а також аргументів, якими вони підкріплюються. У більшості робіт українських авторів здійснюється позитивний аналіз та простежується одностайність думки, що об’єктивною загальнофілософською передумовою проведення економічної політики є саме існування держави та усвідомлення того, що функції держави були прийняті в минулому^{^[26]} [32; 33; 34].

Крім загальнофілософських, вітчизняна література виділяє соціально-економічні передумови, які можна розглядати з різних позицій: з позиції стратегічних і тактичних цілей держави, з позиції реалізації державою її функцій, з позиції ролі держави в окремих економічних процесах. Це дозволяє поділити їх на загальні та специфічні. До загальних, які обумовлені виконанням державою її функцій, В. Науменко, Б. Панасюк та А. Деркач відносять:

¾ Постачання економіці необхідної кількості центральних грошей. Держава є монополістом і протистоїть великій кількості покупців, що створюють попит на гроші. Тому тут велика роль відводиться Національному банку, а також контролю за його діяльністю.

¾ Задоволення населення у благах і послугах, які при цьому кожен має отримати в рівній кількості, а споживання колективних благ має бути рівноправним. У світовій економічній науці такі блага і послуги іменуються чистими суспільними товарами. До них належать національна оборона, державне управління, охорона громадського порядку, єдина енергетична система, фундаментальна наука, освіта та ін. Є товари, які мають ознаки загальносуспільних і приватних товарів. Наприклад — вища освіта, котра може бути і державною, і приватною.

¾ Регулювання частини економічних процесів, що залишилися за межами ринкової економіки. Ідеться про забруднення навколишнього природного середовища, соціальний захист та забезпечення окремих верств населення, перерозподіл фінансових ресурсів через бюджетний механізм... Це не суперечить принципам ринку, оскільки створює можливість зробити те, що йому не під силу, але в чому є потреба у людей [35, с. 13; 36, с. 33-34; 37].

Більш широко, на основі узагальнення робіт вітчизняних фахівців, розкриває соціально-економічні передумови Л. І. Дмитриченко, до яких автор відносить:

· сам факт існування держави, що обумовлює необхідність формування бюджетних коштів для реалізації державою її економічних функцій;

· наявність певної системи цілей держави як єдиної цілісності;

· процеси усуспільнення виробництва;

· забезпечення розвитку пріоритетних напрямів і галузей національної економіки, формування її ефективної структури;

· інституційне забезпечення відтворювальних процесів;

· забезпечення правової основи соціально-економічних процесів;

· реалізація зовнішньоекономічної і зовнішньополітичної стратегії держави;

· наявність окремих неспроможностей ринкової системи (інфляції, безробіття і т. п.);

· необхідність державного підтримання життєдіяльності окремих громадян.

Специфічні соціально-економічні передумови державного втручання, обумовлені конкретно-історичними умовами в країні, рівнем розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. Це дає підстави для конкретизації і деталізації наведених вище передумов стосовно кожної окремо взятої країни на певному етапі її розвитку [38].

Зауважимо, що, попри велику значимість для економічних досліджень позитивного аналізу через можливість усвідомлення дій держави як складного соціально-економічного інституту з усіма його вадами і перевагами, цей аналіз не дає можливості встановити відправну точку для визначення концептуальних принципів і необхідних масштабів державного впливу на економіку. Так, висновки, зроблені на «багаторівневому аналізі державного регулювання економіки», згідно з якими «необхідність втручання держави в соціально-економічні процеси продиктована тим, що всі реально існуючі економічні системи являють собою «змішані економіки» [39, с. 41], як і висновки, що ґрунтуються на «історичному аналізі», відповідно до яких «визнання державного регулювання як елемента системи, іменованого господарським механізмом, вже само по собі є об’єктивною загальнофілософською передумовою [40, с. 41], не дають підстав стверджувати, що це єдиний і правильний вибір.

Слід також зазначити, що існує досить велика кількість позитивних та нормативних поглядів стосовно цілей і функцій держави в економічній системі суспільства, і ми не зможемо повною мірою розкрити їх усі. Адже для економічної теорії питання про те, що повинна робити держава, які її функції, де межі її втручання в економічне життя, — це, по суті, «вічні питання». Вони лежать в основі «великого розколу» на консерватизм і реформізм, а економічна політика, схиляючись то вліво, то вправо, вирішує його залежно від конкретних історичних умов. На цьому ж наголошують (посилаючись на К. Еклунда) Б. Є. Кваснюк і С. І. Киреєв: «Питання про те, мати планову чи ринкову економіку, в яких пропорціях планування і ринок мають сполучатися, в останні десятиліття стало об’єктом бурхливих дебатів» [41, с. 96].

Такі суперечності викликані різноманітністю теоретичних припущень про природу самого ринку та природу держави. Так, частина учених, розглядаючи державу як провідника, що намагається максимізувати суспільний добробут, не бере до уваги більшість факторів, які на неї впливають і обмежують її діяльність. На противагу цьому інші автори поведінку держави трактують як таку, що визначена конкретизацією цілей учасників голосування, політиків і бюрократів, де питання оптимального вирішення поставлених завдань можна розглядати як надбудову. На практиці позиції більшості провідних економістів лежать між цими крайніми підходами — чистої максимізації благополуччя суспільства і детермінізму. Вибір тієї чи іншої позиції визначається вагою висунутих аргументів на користь певної моделі економічної політики [42, с. 753—754].

Нормативний аналіз вітчизняних авторів представлений незначною кількістю праць та здебільшого ґрунтується на західних теоретичних розробках. Адже, як зауважують Б. Є. Кваснюк та С. І. Киреєв, «до початку 90-х років моделі змішаної економіки розроблялися виключно в західній літературі. У СРСР розроблення відповідних концепцій гальмувалося виключно ідеологічними догмами. Отже, для вирішення нагальних проблем є сенс скористатися західними розробками, критично пристосувавши їх до нашого сьогодення» [43, с. 83]. Такі міркування потребують зваженого підходу при формулюванні економіко-політичних рішень.

Зваженість підходу полягає у визначенні насамперед безумовних цінностей суспільства, які б були підтримані всіма його членами в процесі прийняття політичних рішень і які формували б конституційну основу цільової функції економічної політики демократичного суспільства.

На нашу думку, такий аналіз слід розпочинати з передумов існування тієї чи іншої економічної системи. Адже саме недоліки в організації і функціонуванні економічної системи має виправляти економічна політика. Крім того, історія знає багато прикладів, коли під час соціально-економічних катаклізмів (війна, революція, стихійні лиха та економічні кризи) зростав вплив політичних рішень на економічне життя країни, коли, окрім ролі організатора, держава виконувала функцію флагмана суспільства.

В основу нашого дослідження покладено стандартний підхід до обґрунтування цільової функції держави, що відштовхується від гіпотетичної ситуації досягнення ринкової ефективності, описаної в рамках ідеалізованої моделі вільної ринкової економіки. Основні результати досліджень необхідних передумов існування ефективного ринку було зведено до двох фундаментальних теорем економіки добробуту [44, с. 94—96]. Перша теорема стверджує, що за певних умов конкурентні ринки ведуть до розподілу ресурсів з такою особливістю: не існує такого перерозподілу ресурсів, а отже, неможливі такі зміни у виробництві і споживанні, щоб підвищення добробуту одного суб’єкта відбулося не за рахунок іншого. Таке розміщення ресурсів отримало назву парето-ефективного (або парето-оптимального) на честь відомого італійського економіста-соціолога Вільфредо Парето (1848—1923). Конкуренція веде до ефективності, оскільки прийняття рішень в індивідуалістичному суспільстві ґрунтується на порівнянні граничних вигід і граничних витрат.

МВ > МС

де MB — marginal benefit — граничні вигоди; МС — marginal cost — граничні втрати.

Отже, парето-ефективність (те, що зазвичай розуміють під економічною ефективністю) є індиферентною відносно будь-яких інших цінностей сучасного суспільства (справедливості, свободи та гуманістичних інституцій). А отже, такий цільовий пріоритет є безумовною ціннісною складовою будь-якої економічної політики, рішення стосовно якої приймаються будь-якою політичною організацією суспільства.

Друга теорема полягає в тому, що кожна точка на кривій утилітарних можливостей може досягатися конкурентною економікою за умови здійснення правильного розподілу ресурсів, який має відповідати таким умовам:

1. Гранична норма заміщення в споживанні (marginal rate of substitution in consumption)^{^[27]} між двома благами має бути однаковою для всіх споживачів.

2. Гранична норма технічного заміщення (marginal rate of technical substitution)^{^[28]} має бути однаковою в усіх виробничих процесах.

3. Гранична норма трансформації (marginal rate of transformation)^{^[29]} будь-яких двох благ має дорівнювати граничній нормі заміщення в споживанні цих благ.

Однак економічна дійсність ніколи повністю не узгоджується з припущеннями основної конкурентної моделі. Порушення цих припущень належать до неспроможностей ринку, коли індивідуальні дії не ведуть до ефективної економіки за Парето. Аналіз і класифікація цих неспроможностей допоможе нам установити обмеження, в рамках яких ми зможемо ідентифікувати потенційні функції держави.

Наш підхід до класифікації об’єктивних передумов державного втручання більшою мірою спиратиметься на концептуальні засади такого напряму, як теорія суспільної економіки (Public Economics), що являє собою синтез усіх основних підходів в економічній теорії — неокласичного, кейнсіанського, нового інституціоналізму, а також суто емпіричного аналізу. Центральна проблема теорії суспільної економіки — питання про те, які послуги повинна забезпечувати держава, в яких масштабах та розмірах. На відміну від невизначеного поняття «усуспільнення», ця теорія чітко сформулювала основні причини, що обумовлюють необхідність доповнення ринкового механізму регулювання державним.

1. Існування монополій — передбачає відсутність сильної конкуренції, однак сама наявність невеликої кількості фірм не означає відсутності конкуренції. Адже може існувати можливість виходу на ринок потенційних претендентів на частку даного ринку, наявність товарів-заміщувачів. І навпаки, не завжди існують такі можливості — географічне положення, патент на винахід, що можуть надавати підприємствам монопольного становища. Ефект масштабу, коли витрати на виробництво (на одиницю випуску) зменшуються разом зі зростанням виробництва, є найважливішою передумовою виникнення природних монополій. Усе це, а також Х-неефективність^{^[30]} [45, с. 281], що викликана відсутністю необхідності у мінімізації витрат монополій, викликає неможливість ефективного розподілу ресурсів.

2. Товари суспільного споживання^{^[31]} ілюструють практичну неможливість їх забезпечення приватним ринком. Для пояснення цієї тези необхідно передусім визначитися із сутністю самої категорії. Як було показано вище, у вітчизняній літературі під суспільними товарами розуміють товари, що забезпечуються державним сектором. Слід зауважити, що, по-перше, державний сектор може забезпечувати не тільки чистими суспільними та змішаними товарами, а й приватними та обов’язковими товарами (освіта, деякі медичні послуги тощо). І по-друге, якщо все-таки йдеться про товари суспільного споживання, то теоретично існує можливість їх забезпечення приватним ринком за добровільними угодами, але через «проблему зайця»^{^[32]} забезпечення виявляється неадекватним. Тому визначення суспільних товарів як таких, що забезпечуються державою, не дає уявлення про їх сутність.

У світовій економічній науці теорію суспільних благ започаткувала італійська школа. Як зазначає Р. А. Масгрейв [46, с. 37—47], ще задовго до А. С. Пігу, У. Маццола чітко визначив специфічні властивості суспільних благ — їх неподільність та можливість використання всіма індивідами [47]. Трактування суспільних благ сучасною економічною теорією є дещо відмінним: до таких відносять блага або послуги, при забезпеченні якими одного індивіда вони стають доступними й для інших без додаткових затрат. Така особливість відрізняє їх від приватних благ, споживання яких одним індивідом виключає їх споживання іншими. Дослідження граничного випадку «чистих» суспільних товарів на основі споживчих зовнішніх факторів було здійснено П. Самуельсоном. Він установив, що такі товари мають бути неконкурентними і ненормованими в споживанні. Остання умова виключає функціонування ринку через те, що існує можливість отримати благо, не заплативши за нього, а якщо так, то ніхто й не платитиме. Тобто нормування споживання суспільних благ за рахунок установлення ціни викличе неефективну, за Парето, пропозицію цих благ, що призведе до зменшення споживання і втрати суспільного «добробуту» [48]. До чистих суспільних товарів можна віднести маяк (класичний приклад всіх підручників), оборону, охорону правопорядку, адже поява додаткового індивіда в суспільстві не викличе додаткових затрат на його забезпечення цим благом і можливість обмеження цього індивіда у споживанні цим благом буде наближатися до нуля.

Таким чином, для визначення належності товару до однієї з категорій, ми маємо зіставляти граничні затрати на забезпечення кожного наступного індивіда і можливість обмеження цього індивіда у споживанні. Слід зазначити, що існують товари, які мають названі характеристики в різному ступені їх прояву (наприклад, коли можливість нормування існує, але вона є небажаною або надто дорогою), що дозволяє їх класифікувати як змішані товари. До змішаних можна віднести єдині енергетичні системи, системи водопостачання, протипожежна служба (у таких випадках граничні затрати на забезпечення кожного наступного індивіда дуже малі, хоча й не будуть дорівнювати нулю).

3. Виникнення екстерналій (зовнішні ефекти) вважається однією з найголовніших причин ринкових невдач, а отже, й причин державного втручання. «Ринок не може функціонувати ефективно, якщо існують екстерналії, під якими ми розуміємо ситуації, коли вигоди від споживання розподіляються між багатьма і не можуть бути обмежені одним споживачем або де економічна активність породжує суспільні витрати, які ніхто з тих, хто їх зумовлює, не оплачуватиме — ні виробник, ні споживач» [49, с. 42]. Екстерналії виникають унаслідок впливу одного суб’єкта чи групи суб’єктів на іншого індивіда, за який даний індивід не платить або не отримує компенсації. Поява екстерналій може бути викликана як виробниками, так і споживачами. Екстерналії можуть здійснювати негативний вплив (негативні екстерналії) або позитивний (позитивні), загальний вплив або конкретний. Наслідки екстерналій можуть мати матеріальне і нематеріальне вираження. Існує також особливий тип екстерналій — проблема ресурсів суспільного споживання, характерною рисою якого є наявність джерела рідкісних ресурсів, без обмеження в доступі.

Екстерналії є основною причиною ринкових невдач та неефективного розподілу ресурсів, а рівень затрат та виробництва, що пов’язані із контролем над цими екстерналіями, має неадекватний характер.

Неадекватний характер рівня затрат та виробництва показано на рис. 3.3. За відсутності екстерналій остаточна ринкова рівновага Q₂була б ефективною (граничні вигоди дорівнюють граничним приватним затратам). У разі, коли виникає екстерналія, крива пропозиції відображатиме лише граничні приватні затрати і не відображатиме граничних суспільних затрат. Граничні приватні затрати не включають вартості породжених екстерналій, а граничні суспільні затрати ілюструють сумарні додаткові затрати (приватні і суспільні) на виробництво додаткової одиниці продукції. Вимогою ефективності є рівність граничних суспільних затрат та граничної вигоди Q₁. Тобто ефективний рівень виробництва є нижчим за рівень ринкової рівноваги, а отже, ринкова рівновага виявилася неефективною.

Рис. 3.3. Надлишкове виробництво благ, що спричиняє екстерналії

Аналогічна ситуація складається і з ресурсами суспільного споживання — граничні суспільні вигоди є меншими від граничних приватних вигід.

Теоретично приватний сектор, за відсутності впливу держави, має кілька шляхів усунення екстерналій:

¾ інтерналізація (перехід у внутрішній стан) — створення додаткової виробничої одиниці, яка б своїм масштабом могла поглинути дану екстерналію;

¾ розподіл прав власності дає кожному суб’єкту економіки право контролю ресурсів та отримання плати за їх використання;

¾ юнітизація (об’єднання) забезпечує систему обмежень у надмірному використанні суспільних ресурсів. Теорема Коуза доводить, що за наявності екстерналій при розподілі суспільних ресурсів сторони об’єднуються з метою адаптації та забезпечення ефективності [50];

¾ існують інші методи усунення екстерналій, більшість з яких можна об’єднати у методи санкцій з боку суспільства, та пропаганда суспільних цінностей. Дані методи мають швидше моральний аспект, ніж економічний, тому немає сенсу їх подальшого розгляду.

Необхідність вирішення проблеми екстерналій є одним із головних чинників втручання держави в економіку, адже методи приватного розв’язання, як буде доведено нижче, не в змозі їх ефективно адаптувати.

Державне втручання в умовах екстерналій продиктоване трьома основними чинниками:

· Проблема товарів суспільного споживання на практиці не може бути розв’язана вказаними вище приватними методами, адже якщо хоча б один із суб’єктів, через власну вигоду відмовиться від угоди юнітизації, ця домовленість може бути розірвана. Саме тому в багатьох країнах держава законодавчо закріплює вимогу про юнітизацію.

· Юнітизація та інтерналізація вимагають значних трансакційних затрат, а їх організація є товаром суспільного споживання. Отже, у приватного сектору немає стимулів для їх здійснення^{^[33]} [51].

· Сталий порядок прав власності часто спричиняє неефективність приватного механізму зменшення наслідків від екстерналій. Іншими словами, не завжди можна отримати компенсацію за нав’язані екстерналії.

І хоча державне втручання, крім означених переваг, має і певні недоліки, які пов’язані з тим, що політичний механізм не є досконалим засобом розподілу ресурсів і завжди існує можливість зловживань зацікавленими групами, деякі з економістів виникнення держави пов’язують саме з необхідністю створення механізмів щодо зменшення втрат від екстерналій [52].

4. Неповні ринки з’являються там, де приватні ринки не в змозі забезпечити певним товаром чи послугою навіть за умови, що вартість пропозиції нижча, від суми, яку можуть сплатити споживачі. Більшість економістів схильні думати, що найбільш неповними ринками в економіці є ринки страхування і кредитування. Саме тому ці сфери постійно перебувають у центрі уваги при розробленні програм економічної політики, яка передбачає визначення обсягів державного забезпечення приватними товарами.

5. Сутність поняття «інформаційна асиметрія» полягає в тому, що інформація пов’язана із неспроможностями ринку принаймні двома способами. Адже, по-перше, інформація має риси суспільного блага, які були викладені вище. По-друге, можуть існувати ситуації, коли інформація про певні екстернальні властивості товару значно змінюється залежно від суб’єкта. Можливість появи економічної неефективності буде невеликою для пошукових товарів (search goods), великою для — досвідних товарів (experience goods) та практично завжди відбуватиметься для постдосвідних товарів (postexperience goods) [53]. Найбільший прояв такої неспроможності ринку виявиться за умови, коли інформаційна асиметрія на первинних ринках поєднується з проблемою суспільних благ на вторинному.

6. Безробіття, інфляція і дисбаланс в економіці є найпоширенішими симптомами ринкових невдач. Збільшення рівня вимушеного безробіття зменшує загальний рівень ефективності економіки. І хоча економічно ефективний рівень безробіття може бути відмінним від нуля, що сприятиме постачанню робочої сили на нові робочі місця, однак він може суперечити розподільним цілям. Високі темпи інфляції пов’язані з невизначеністю щодо майбутнього і криють ризик щодо інфляційних очікувань, які підривають не тільки рівень заощаджень та інвестицій, а й можуть через недовіру до національної валюти викликати гіперінфляцію.

Підсумовуючи сказане вище, слід зауважити, що всі названі ринкові невдачі не виключають одна одної, а більшість сучасних досліджень безробіття, інфляції та диспропорцій в економіці зводяться до спроб віднести їх до тієї чи іншої ринкової невдачі. Крім того, дана класифікація неспроможностей ринку не претендує на абсолютну. Так, за визначеннями, що даються у Вищій школі державної політики Каліфорнійського університету в Берклі, класифікація є дещо відмінною від названої нами (табл. 3.1).

Таблиця 3.1

ПЕРЕЛІК НЕСПРОМОЖНОСТЕЙ РИНКУ ТА ЇХ НАСЛІДКІВ ДЛЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ЕКОНОМІКИ

Неспроможність ринку	Наслідки для ефективності економіки
І. ТРАДИЦІЙНІ НЕСПРОМОЖНОСТІ РИНКУ
А. Суспільні блага
Неконкурентні, виключні: придатні для продажу суспільні товари	Недостатня пропозиція
Неконкурентні, невиключні: чисті суспільні блага	Недостатня пропозиція
Конкурентні, невиключні: ресурси спільної власності	Надмірне споживання, недостатнє інвестування
Б. Зовнішні ефекти
Позитивні зовнішні ефекти	Недостатня пропозиція, недостатнє споживання
Негативні зовнішні ефекти	Надмірна пропозиція, надмірне споживання
Природна монополія	Недостатня пропозиція, Х-неефективність
Інформаційна асиметрія: надмірна оцінка і недооцінка якості	Надмірне споживання або недостатнє споживання
II. ІНШІ ОБМЕЖЕННЯ КОНКУРЕНТНОЇ МОДЕЛІ
А. Ринки з небагатьма продавцями або покупцями	Недостатня пропозиція
Б. Ендогенні або неприйнятні вподобання
Ендогенні вподобання	Як правило, надмірне споживання
Взаємозалежність корисностей	Неефективність розподілу
Неприйнятні вподобання	Надмірне споживання
В. Проблеми невизначеності
Неповні ринки страхування: несприятливий вибір, моральна шкода й унікальні активи	Недостатнє або надмірне споживання, недостатня пропозиція
Неправильне розуміння ризику	Надмірне або недостатнє споживання
Г. Міжчасові проблеми: некомерційні активи і банкрутство	Неповні ринки капіталу, недостатнє інвестування
Д. Витрати пристосування	Недостатнє використання ресурсів

Джерело: [54].

Отже, обмеження конкурентної моделі ринкової економіки, визначають обставини, за яких приватні дії не ведуть до економічної ефективності, що вказує на можливість її підвищення за допомогою тієї чи іншої державної економічної політики.

Безсумнівно, форми, методи та обмеження впливу держави на приватний сектор за допомогою економічної політики визначаються насамперед цільовою функцією. Вибір цілей залежить передусім від обраних концептуальних позицій стосовно нормативних функцій держави, широти аналізу проблем та від специфіки сформованої системи цінностей конкретного суспільства на конкретному етапі його розвитку. Крім того, не слід нехтувати і тим фактом, що в реальному житті розроблення чи оцінювання певної економічної політики здійснюється експертами на замовлення тих чи інших політичних сил, які бажають, щоб їхні інтереси були враховані. Тому формулювання цілей є досить складним питанням і вимагає зваженого підходу, як при виборі об’єкта аналізу політики, так і при вирішенні того, якою частиною однієї мети варто пожертвувати для досягнення іншої. Адже необхідно визначити, яких критеріїв слід дотримуватися.

Класифікація цілей економічної політики в сучасній економічній науці є досить різноманітною і більшою мірою залежить від особливостей методологічних підходів різних теоретичних напрямів. Узагальнення основних підходів дозволяє поділити цілі економічної політики на:

¾ кінцеві (основні) і проміжні (інструментальні), залежно від етапів здійснення;

¾ коротко-, середньо- та довгострокові, залежно від строків здійснення;

¾ цілі економічного порядку (пріоритети ринкового розподілу ресурсів тощо),

¾ цілі, пов’язані з проходженням економічних процесів (стабільний рівень цін, повна зайнятість та ін.), цілі впливу на структуру економіки (розвиток секторів, галузей, окремих підприємств тощо), залежно від сфери державного впливу на економічні процеси.

У вітчизняній економічній літературі питанню цілей економічної політики приділено значну увагу. Так, А. Г. Савченко зазначає, що «всі цілі макроекономічної політики можна розділити на кінцеві і проміжні... Найбільш поширеним є твердження, згідно з яким кінцевими цілями макроекономічної політики є зростання реальних обсягів виробництва в умовах повної зайнятості та стабільних цін... Таке визначення кінцевих цілей макроекономічної політики є суперечливим і не відповідає дійсності.... Найвищою ціллю повинно бути зростання реальних обсягів виробництва» [55, с. 7—8].

На нашу думку, таке твердження відповідно до запропонованої нами методології, потребує уточнення. Адже досягнення цілі зростання реальних обсягів виробництва можливе і без поліпшення парето-ефективності (коли збільшення обсягів виробництва, а отже, і поліпшення становища певної частини суспільства, відбуватиметься за рахунок погіршення становища інших^{^[34]}).

А тому це торкається розподільних відносин, і досить сумнівним буде схвалення такої політики всіма індивідами, з яких складається суспільство.

Дана позиція потребує детальнішого роз’яснення. Як зазначалося вище, визначення і постановка кінцевих цілей більшою мірою залежить від політичного устрою суспільства, який може варіюватись у широких межах: від тоталітарного режиму до народовладдя. На відміну від тоталітаризму чи автократії, за яких цілі визначаються правлячою елітою та нав’язуються суспільству, демократичний устрій передбачає врахування інтересів усіх верств населення, а отже, постановку цілей шляхом колективного прийняття рішення. У демократичному суспільстві найкращим методом вибору цілей є агрегування індивідуальних переваг (методи прямої демократії — референдум тощо). Однак, ураховуючи складність та значні затрати, пов’язані з цим, постановка кінцевих цілей здійснюється системою представницької демократії шляхом установлення більшості голосів.

Повертаючись до цілі збільшення випуску продукції, можна стверджувати, що за умови досягнення парето-ефективності не погіршиться добробут жодного із членів суспільства, а тому такі зміни будуть бажаною ціллю для суспільства. Таким чином, беззаперечну кінцеву ціль економічної політики можна виразити як зростання реальних обсягів виробництва в умовах максимізації економічної ефективності.

Але чи є дане визначення остаточним? Чи ефективність враховує всі цінності сучасного суспільства? Для з’ясування цього економічна теорія виходить за межі суто економічного аналізу і здійснює пошук в рамках філософії, соціології, релігії, історії та наших моральних інституцій, які в кінцевому підсумку, допомагають визначити функцію суспільного добробуту, засновану на притаманних конкретному суспільству принципах справедливості^{^[35]}.

На необхідності врахування інших цінностей при визначенні цілей економічної політики зосереджено увагу в досить великій кількості досліджень [56; 57; 58; 59]. Так, Б. Панасюк та А. Деркач зазначають, що «побудова соціальної ринкової економіки має ґрунтуватися на історичних і духовних цінностях нації, категоріях географічного і геополітичного простору, поєднанні ринкових факторів та ролі держави в регулюванні економікою, формуванні реального власника, потребах зростання продуктивності економіки, забезпеченні для цього стабільності інфляції і національної валюти» [60]. Б. Є. Кваснюк та С. І. Киреєв вказують на необхідність урахування методологічних засад філософського плюралізму. Г. Розен, автор всесвітньо відомого підручника «Суспільні фінанси», обґрунтовує вимогу постійного врахування фактора справедливості. У своїй праці «Роль аналізу витрат і вигід у виробленні політики» він зауважує, що «аналіз політики, в якому нехтують розподільними ефектами та обговорюють лише сукупну ефективність, зосереджений тільки на незначній частині проблеми»^{^[36]}.

Запровадження цільової функції суспільного добробуту, яка перетворює корисності всіх індивідів на індекс суспільної корисності, стає альтернативним підходом при формулюванні цілей суспільства. Отже, цільова функція суспільного добробуту буде складатися з індивідуальних корисностей кожного члена суспільства:

де — корисність -го індивіда.

Форма, якої набирає означена функція, залежить від значень, яких набирає індивідуальна корисність. Формулювання суспільної функції добробуту робить її обґрунтованою тільки тоді, коли вона виводиться з переваг індивідів, що складають суспільство^{^[37]} [61]. Однак у модель можуть бути введені й інші змінні, що робить її певною мірою довільною. Незважаючи на довільність, функція суспільного добробуту є найкращим інструментом при визначенні соціального оптимуму при розміщенні ресурсів.

Обравши одну із функцій суспільного добробуту та спираючись на основні концепції з філософії політики, ми зможемо зобразити криву соціальної індиферентності (байдужості) (рис. 3.4). Для ілюстрації цих концепцій розглянемо випадки основних функцій суспільного добробуту, на які спираються більшість нормативних теорій держави:

1. Ринкова функція суспільного добробуту (точки M і М¢ на рис. 3.4), що заснована на традиціях Т. Гоббса та Дж. Локка, визначається не конкретним розподілом доходів, а процесами, що їх породжують. А отже, необхідно залишити рівень корисності індивідів на тому рівні, який був визначений ринком. Згідно з цим перерозподільні функції держави зводяться лише до фінансування захисту її громадян від насильства, злодійства та шахрайства. Усі інші процеси перебувають поза компетенцією держави. Певною мірою з цим висновком можна погодитися, адже коли геометричним місцем межі корисностей індивідів є точка М¢, будь-яке втручання держави не буде одностайно підтримане суспільством. Однак необґрунтованим у цій позиції залишається питання: чому втручання держави за можливості підвищення добробуту за Парето (просування по відрізку МС до точки С), недопустиме?

Рис. 3.4. Ступінь набутої або втраченої корисності в альтернативних функціях добробуту

2. Утилітарна функція (точка В на рис. 3.4), побудована за теорією І. Бентама, передбачає ціль максимізації корисності для всіх членів суспільства. Математично її можна подати як будь-яке позитивне лінійне перетворення функції:

3. Роулсіанська функція (точка R, рис. 3.4), побудована за теорією Дж. Роулза, за якою ціллю виступає збільшення корисності найменш забезпеченого індивіда. Саме Дж. Роулз запропонував принцип «Максі-міні» , який можна подати у лексикографічній формі так, що, коли два види політики є рівнозначними для індивіда, чий добробут погіршується, максимізується корисність найближчого за станом добробуту індивіда [62].

4. Егалітарна функція (точка Е, рис. 3.4), передбачає ціль зрівняння корисності всіх членів суспільства. У вітчизняній літературі остання функція зазнала найгострішої критики (на жаль, у більшості випадків огульної), хоча західна економічна думка теоретично розвиває її окремі випадки. Найбільш цікавими для нас є праці Дж. Тобіна і Дж. Міда, в яких розглядаються випадки, коли прийняття егалітарних рішень буде оптимальним. Так, Джеймс Едвард Мід розглядає функції суспільного добробуту у взаємозв’язку із соціальним оптимумом, коли переваги суспільства перебувають на відрізку ER (рис. 3.4). Залежно від нахилу функції корисності егалітарне рішення може бути оптимальним для суспільства. Інший підхід пропонує Джеймс Тобін. Він зауважує, що існують випадки, коли суспільна оцінка добробуту не буде пов’язана з індивідуальними корисностями. Тобто коли суспільні переваги будуть віддані зрівнювальному розподілу конкретних благ (це можуть бути життєво важливі блага і послуги, такі як певні програми охорони здоров’я тощо) та «односторонньо» зрівнювальному розподілу (певним гарантованим мінімумом окремих благ, таких, як освіта, житло тощо).

Незрозумілим у даному випадку залишається те, чому з такою легкістю вітчизняна економічна думка відкинула всі минулі надбання. Як видно, в теоретичному аспекті проблема вирівнювання корисностей і сьогодні залишається відкритою для західної економічної думки.

Отже, іншою не менш важливою ціллю економічної політики є соціально бажана зміна у розподілі доходу, яка ґрунтується на двох підходах: використання функції суспільного добробуту (функції нормативної економіки) та інституційному утилітаризмі (підхід у виборі економічних і політичних інституцій для підвищення суспільного добробуту).

Метою дослідження є не оцінювання тих чи інших принципів філософії моралі, а тому ми спиратимемося на визнані загальноцивілізаційні цінності, серед яких сучасне демократичне суспільство виділяє людську гідність (рівність можливостей та мінімальний рівень споживання), збільшення рівності здобутків (роулсіанські та утилітаристські функції суспільного добробуту), свободу (вибору і здійснення підприємницької діяльності, конкуренції, отримання і поширення інформації, вибору місця проживання тощо), а також збереження інституційних цінностей (сім’ї, національного суверенітету тощо).

Можна зробити висновок, що неспроможності ринку вказують на обставини, за яких державна економічна політика може підвищити економічну ефективність. Але якщо при розробленні економічної політики її необхідність не можна обґрунтувати жодною із неспроможностей ринку, її слід обґрунтовувати іншими, аніж ефективність, цінностями. Тобто навіть за умови досягнення економікою парето-ефективності існують обставини, за яких державне втручання є необхідним:

¾ власна оцінка індивідів щодо їх добробуту не може бути критерієм для висновків. Існують заслужені індивідом блага, які держава має стимулювати, та негативні речі, яким вона має протидіяти. Цим обумовлюється не тільки необхідність інформування та обмеження у споживанні небажаними товарами (критеріями для цього можуть бути: шкідливість для здоров’я куріння, надмірного споживання алкоголю тощо), а й надання обов’язкових благ (початкова освіта, щеплення і т. п.). Цей погляд, коли держава обізнана в інтересах людей краще від них самих, дістав назву патерналізм;

¾ ринкова економіка не в змозі самостійно здійснювати соціальнобажаний розподіл. Як було показано вище, розподільні цілі економічної політики більшою мірою відображають духовні цінності суспільства та його ставлення до кожної людини.

Це означає, що іншою не менш важливою, ніж ефективність, кінцевою ціллю економічної політики в теоретичній концепції добробуту є досягнення розподільної справедливості. Утім можна заперечити, що прагнення ефективності веде до максимальної сукупної кількості благ, а отже, створює найкращу можливість для перерозподілу. Та не слід забувати, що розмежування між справедливістю розподілу й економічною ефективністю є певною мірою штучним, оскільки і те, і інше є складовими однієї цілі — максимізації добробуту.

Однак, ураховуючи, що наслідком перерозподілу буде зменшення економічної ефективності, можна стверджувати, що питання пріоритетності та співвідношення цих двох цілей перебуває в центрі уваги при розробленні державної економічної політики. Адже характерною особливістю є те, що їх неможливо досягти одночасно і повною мірою. А тому обидві концепції помітно виділяються в політичних рішеннях та теоретичних розробках (наприклад, у відмінності впливу розподілу ресурсів та розподілу доходів, на які вказано в монографії І. Й. Малого [63]). На практиці при оцінюванні альтернативних програм економічної політики визначають сумарний розподільний вплив на суспільство і ступінь набутої або втраченої ефективності.

Необхідно також ураховувати, що економічна політика є складовою загальнодержавної політики, а отже, їхні цілі не повинні бути суперечливими. Особливо це стосується розподільних державних програм. Так однією із загальнодержавних політичних цілей є свобода, а також рівність можливостей та здобутків^{^[38]}, що можуть вступати в суперечність з розподільними цілями економічної політики. Тому при розробленні програм економічної політики та їх здійснення слід дотримуватися встановлених принципів (визначальних положень довгострокового характеру, відхилення від яких є недопустимим).

3.3 Суспільний вибір та цільові детермінанти економічної політики

Колективні дії дозволяють суспільству виробляти, розподіляти та споживати величезну кількість якнайрізноманітніших товарів та послуг. Більшість колективних дій виникає завдяки добровільній домовленості між людьми на різних рівнях суспільної організації. Однак державна політика охоплює насамперед такі колективні дії, які містять легітимні примусові заходи влади та які спрямовані на сприяння певним процесам або відохочення від них, навіть їх заборону.

Протягом усієї історії людство використовувало різноманітні механізми реалізації суспільного вибору. Автократичні режими, за яких індивідуалістичні міркування однієї особи або невеликої групи формували суспільні рішення, дедалі більше поступаються системам агрегування переваг окремих осіб у суспільний вибір. Перехід до демократичних форм правління і пристосування державного втручання до вимог ринкової економіки хоча і не придушує індивідуалістичних та групових інтересів, однак і не виключає боротьби цих інтересів. Індивідуалістична нерівність поряд зі специфікою функціонування держави спонукує різні організовані групи суспільства боротися за владу, за контроль над найважливішими його органами з метою реалізації власних інтересів.

Зважаючи на ключову роль кінцевих цілей державної економічної політики, їх здійсненність більшою мірою залежить від наявності в розпорядженні держави якісних і кількісних інструментів. Інструменти економічної політики можна визначити як економічні та соціальні змінні, які перебувають під контролем держави і набувають значень відповідних цілям політики (згідно із запропонованою методологією кількісні інструменти набуватимуть значень, які оптимізують функцію суспільного добробуту або функцію втрат). Сфера застосування кількісних інструментів дозволяє виділити такі категорії економічної політики, як фінансово-бюджетну політику, грошово-кредитну політику, політику валютного курсу, цінову та політику доходів. Однак влада може впливати на змінні шляхом соціальних та інституціональних реформ, що визначаються як якісні інструменти впливу. До них, на прикладі економічної політики України, можна віднести проведення приватизації, роздержавлення й лібералізації економіки.

Саме можливості держави у використанні тих чи інших інструментів для досягнення кінцевих цілей економічної політики визначають проміжні (інструментальні) цілі. Останні можна визначити як умови, що полегшують досягнення кінцевих (самостійних) цілей. Ураховуючи демократичний характер суспільства, а отже, і легітимність заходів економічної політики, з одного боку, та обмеженість ресурсів, з іншого, серед інструментальних цілей на перший план виходять їх політична й економічна здійсненність. Як зауважують фахівці Вищої школи державної політики Каліфорнійського університету в Берклі Д. Веймер і Е. Вайнінг, «аналіз політики — це мистецтво можливого, тому політичні та ресурсні обмеження є надто важливими під час розроблення політики» [64, с. 332].

Що стосується економічної здійсненності, то найбільшою мірою вона пов’язана з ресурсними обмеженнями, а саме: з можливостями забезпечення розроблення, прийняття та проведення економічної політики достатньою кількістю економічних ресурсів. Таке переконання випливає з необхідності мати достатню кількість факторів виробництва для виконання кожного етапу здійснення економічної політики. На перший погляд складається враження про надуманий характер поставленої проблеми. Однак, ураховуючи, що залучення економічних ресурсів водночас викликатиме зміни в поведінці суб’єктів господарювання, цьому питанню буде приділена максимальна увага в подальшому дослідженні.

Сучасний стан розвитку грошово-кредитних відносин дозволяє стверджувати, що фінансово-бюджетні обмеження являють собою визначальну частину ресурсних обмежень. Разом із тим не слід нехтувати й іншими обмеженнями, такими як брак адміністративної інфраструктури, людського і фізичного капіталу тощо.

Політична здійсненність найбільшою мірою обумовлена обмеженнями, які накладає суспільство на використання державою тих чи інших інструментів економічного впливу. Розроблення заходів економічної політики має розглядатися в контексті реально існуючого механізму економіко-політичної організації суспільства. Оптимальне застосування інструментів економічної політики на практиці можливе лише за умови їх прийнятності в рамках політико-економічного процесу. Таким чином, неврахування цього аспекту може призвести до повного викривлення запропонованих заходів економічної політики.

Отже, виникає проблема розроблення правила прийняття політичних рішень, яке має відповідати критеріям раціональності:

1. Колективна раціональність. Суспільна функція добробуту має визначати вибір між альтернативами на основі будь-якої існуючої схеми індивідуальних переваг.

2. Принцип Парето. Якщо кожен індивід ситуації В віддає перевагу ситуації А, то в суспільній функції добробуту ситуація А має оцінюватися вище ситуації В.

3. Незалежність від альтернатив, що не стосуються вибору. Суспільний вибір із групи альтернатив залежить виключно від індивідуальних переваг тільки відносно цих альтернатив і ніяких інших.

4. Відсутність диктату. Не існує жодних переваг, що автоматично перевищують переваги інших індивідів.

У своїй «теоремі неможливості» Кеннет Ерроу продемонстрував неможливість формулювання такого правила прийняття політичних рішень, що відповідало б усім переліченим умовам [65]. Отже, тільки послаблення однієї з умов може перевести суспільну функцію добробуту в категорію «можливої».

Вплив обмежень на вибір цілей можна проілюструвати за допомогою спрощено абстрагованої схеми, використавши інструментарій кривих байдужості — тих комбінацій цінності, які дають однаковий рівень корисності. На рис. 3.5 дві цілі економічної політики — ефективність і розподільна справедливість — подано на осях графіка. За основним припущенням, найкращим буде максимальне досягнення обох цілей (це прагнення можна виразити кривою байдужості I₂). Однак при виникненні інструментальних обмежень (наприклад, бюджетних, позначених лініями BB¢ та PP¢), вибір цілей політики буде здійснюватися з-поміж двох варіантів політики, означених точками дотику (X та Y) кривих індиферентності до обмежувальних прямих.

Рис. 3.5. Варіанти вибору цілей політики за інструментальних обмежень

Можливі варіанти, коли інструментальні обмеження (бюджетні чи політичні, позначені прямими BB¢ та PP¢) стають визначальними при виборі політики (вибір може здійснюватися поза рамками кривої I₁ — у межах чотирикутника РНВ¢О)^{^[39]}.Така ситуація робить неможливим досягнення політичних цілей у рамках «першого кращого»^{^[40]}. Отже, виникає необхідність розроблення державою політики в рамках «другого кращого»^{^[41]} для оптимального збалансування економічних цілей та наявних економічних інструментів [66]. Більше того, взаємозв’язок між цілями економічної політики та обмеженнями у використанні інструментів може впливати і на зміни у співвідношенні кінцевих цілей (точки Х і Y).

Слід зауважити, що, крім залежності оптимального рішення стосовно проведення економічної політики від інструментальних обмежень, існують і інші аспекти, які необхідно взяти до уваги. Це, по-перше, взаємозв’язок між рішеннями щодо економічної політики і різницею в цілях. Звісно, кожен із варіантів вирішення проблем економічної політики в рамках «другого кращого» передбачає певне відхилення від кінцевої цілі, а отже, вкрай необхідним стає точне визначення межі, до якої принцип розподілу відповідає заданій функції суспільного добробуту. І, по-друге, розроблення політики в рамках «другого кращого» пов’язане з неможливістю раціоналізувати більшість проблем, що стоять на шляху до максимізації добробуту, а також неможливістю передбачити всі аспекти спотворюючого (викривляючого) впливу інструментів економічної політики.

Слід також наголосити на існуванні об’єктивної колізії між суспільними потребами й інтересами бюрократії і ринкових суб’єктів. Річ у тім, що розподільні процеси завжди перебувають під могутнім впливом інтересів специфічних груп (конкретних розподільних інстанцій), з одного боку, і індивідуальних переваг суб’єктів ринку, з іншого. І будь-яка спроба гіпертрофувати те або інше, тобто зробити вибір на користь однієї сторони, несе в собі величезний ризик спотворюючого впливу на виявлені суспільні потреби. Зазначена колізія може бути сформульована у вигляді певної теореми несумісності, відповідно до якої детермінізм незвідних суспільних потреб несумісний з ринковими чи квазіринковими процедурами розподілу суспільних ресурсів, необхідних для задоволення цих потреб.

Більше того, взаємозв’язок між цілями економічної політики та обмеженнями у використанні інструментів може впливати і на зміни у співвідношенні кінцевих цілей (точки Х і Y на рис. 3.5), а отже, виникає необхідність у порівняльному аналізі альтернативних варіантів економічної політики. Здійснення такого аналізу може відбуватися за допомогою одного з п’яти головних підходів:

1) стандартний аналіз витрат і вигід;

2) якісний аналіз витрат і вигід;

3) аналіз економічної ефективності;

4) модифікований аналіз витрат і вигід;

5) багатоцільовий аналіз економічної політики.

Як було показано вище, у реальній дійсності кількість цінностей, які необхідно враховувати при розробленні економічної політики, може бути різною. Частина з них може не мати кількісних вимірників (національна незалежність, людська гідність, свобода тощо).

У такому випадку застосовується багатоцільовий аналіз¹, який можна поділити на чотири етапи: вибір критеріїв оцінювання, визначення альтернативних варіантів політики, оцінка альтернатив з погляду їхніх прогнозованих впливів на критерії, надання рекомендацій.

Найбільшої складності набувають саме перші два етапи багатоцільового аналізу. Адже, по-перше, добір критеріїв нерідко відбувається за принципом легкості виміру, а не ступенем виміру основної мети. У дію вступає своєрідний закон Деніела Грехема: «Легко вимірювані критерії, як правило, відводять важче вимірювані критерії вбік від аналітичної уваги» [67]. Така тенденція до підриву мети економічної політики (з’ясування основної цілі) особливо чітко простежується в нормативних актах України. Визначається тільки те, що можна легко виміряти. Немає даних — немає проблем! Реальні ж цілі нелегко сформулювати і втілити в життя як реальну політику. А розроблення індикаторів, за допомогою яких можна вимірювати стан економіки, почалося відносно недавно і супроводжується досить гострою критикою в академічних колах (рис. 3.6). І, по-друге, як зазначалося вище, альтернативні варіанти політики в більшості випадків розробляються на замовлення певних політичних сил, що ставить під сумнів status quo (статус-кво) запропонованих програм.

Як і ринкам, державі (як політичній та функціональній організації суспільства) притаманні свої вади. Досить часто наслідки тієї чи іншої економічної політики можуть бути непередбачуваними, навіть сама невизначеність може стати непередбачуваним наслідком. Вади державного регулювання виступають найвагомішим аргументом прихильників ринку.

^{^[1]} Багатоцільовий аналіз включає інструментарій усіх названих вище підходів. І навпаки, усі названі підходи можна розглядати як окремі випадки багатоцільового аналізу.

Рис. 3.6. Операціоналізація цілей економічної політики

Теорія суспільної економіки з її критеріями вибору напрямів економічної політики, державного підприємництва чи урядового контролю пояснює глибинні причини державного втручання в ринкову економіку й водночас окреслює межі цього втручання. Незаперечною заслугою цієї теорії є постановка питання про неспроможності держави (влади). Неспроможності (фіаско) влади — це випадки, коли держава не в змозі забезпечити ефективний розподіл і використання суспільних ресурсів. Зазвичай до неспроможностей влади відносять:

1. Обмеженість необхідної для прийняття рішень інформації. Подібно до того, як на ринку можливе існування асиметричної інформації, так і урядові рішення можуть прийматися часто за відсутності надійної статистики, наявність якої дозволила б прийняти більш обґрунтоване рішення. Існування могутніх груп з особливими інтересами, активного лобі, могутнього бюрократичного апарату призводить до значного перекручування навіть наявної інформації.

2. Недосконалість політичного процесу. Нагадаємо лише основні моменти: раціональне незнання, лобізм, маніпулювання голосами виборців унаслідок недосконалості регламенту, логролінг, пошуки політичної ренти, політико-економічний цикл і т. п.

3. Обмеженість контролю над бюрократією. Стрімке зростання державного апарату створює все нові й нові проблеми в цій галузі.

4. Нездатність держави передбачити і контролювати найближчі і віддалені наслідки прийнятих нею рішень. Річ у тім, що економічні агенти часто реагують зовсім по-іншому, ніж сподівається влада. Їхні дії відчутно впливають на зміст і спрямованість розпочатих владою акцій (або законів, схвалених законодавчими зборами). Заходи, здійснювані державою, що входять до спільної структури, часто призводять до відмінних від початкових цілей наслідків. Тому кінцеві результати дій держави залежать не тільки, а нерідко й не стільки, від неї самої [68].

Якщо вилучити з аналізу галузі інфраструктури, де державне втручання є найважливішою умовою розвитку продуктивних сил, то стосовно основної маси галузей матеріального виробництва і послуг подібної об’єктивної залежності не існує.

Крім означених неспроможностей влади, є ще одна не менш важлива теза на користь обмеження підприємницької діяльності держави. Не тільки тому, що, як правило, у держави підприємницька діяльність виходить гірше, ніж у приватній сфері, де діють могутні особисті стимули і спонукання. Як підкреслював Дж. С. Міль, держава, «відмовляючись від підприємництва, сприяє виконанню найважливішого цивілізаційного завдання — діловому вихованню народу». «У народу, який не звик до самостійної діяльності задля загальних інтересів, — пише він, — у народу, який зазвичай чекає від свого уряду відповідних вказівок та розпоряджень з усіх питань, що становлять загальний інтерес, здібності розвинені лише наполовину, а його освіта — неповна...» [69, с. 384].

Звичайно, конкретні обставини вносять свої корективи і в реальній діяльності сфери прямого державного втручання виявляються значно ширше. Особливо це стосується перехідної економіки, коли держава бере участь і в її реструктуризації, і в подоланні глибокої трансформаційної кризи. У цих умовах особливо потрібна продумана політика зростання, що дозволяє сконцентрувати інвестиційні ресурси в пріоритетних галузях і дати стимул для зростання економіки в цілому.

Однак перехід до демократичних форм правління і пристосування державного втручання до вимог ринкової економіки не врятує державу від її традиційних вад — корупції і лобізму. Демократія протилежна диктатурі. Демократія не придушує інтересів, але вона не виключає і боротьби цих інтересів. Особливе становище держави спонукає різні організовані групи суспільства боротися за владу, за контроль над найважливішими його органами з метою задоволення власних інтересів. Це, у свою чергу, накладає певні обмеження на прийняття політичних рішень.

Різні соціальні групи мають свої «представництва» інтересів, що утворюють інституціональну структуру сучасного цивілізованого суспільства. Партії, профспілки, організації підприємців, споживачів, фермерів, екологи та ін. на основі демократичних інститутів та процедур ведуть боротьбу і за частку в бюджеті, і за державні програми, за цілі і пріоритети економічної політики в цілому. Особливі інтереси має і сама державна бюрократія, яка зацікавлена в розширенні державного апарату і програм.

Навколо дій владних органів на всіх рівнях розгортаються опозиційні дії — групи з особливими інтересами через інститути політичної системи прагнуть отримати якомога більше вигід за найнижчих витрат. Державні видатки в розвинених країнах зростали протягом останніх десятиріч настільки стрімко, що податкова система не встигала забезпечувати належне їх покриття. Це стало причиною існування майже хронічних бюджетних дефіцитів. На цьому ґрунті став швидко набирати авторитету новий напрям аналізу, що перебуває на стику економічної теорії і політології, — теорія суспільного вибору. Як відзначав один з головних засновників цього напряму, лауреат Нобелівської премії 1986 р. Дж. М. Бьюкенен^{^[42]}, «для мене втратило сенс аналізувати податки і суспільні витрати незалежно від вивчення політичного процесу, за допомогою якого приймаються рішення з приводу обох сторін фінансових рахунків. Теорію суспільних фінансів не можна цілком відокремити від теорії політики» [70].

Умови перехідного періоду в Україні, малий досвід самої демократії, недостатній рівень її інституціоналізації, а також підвищене значення держави як «поштовху» економічного зростання і структурної перебудови є особливо сприятливим ґрунтом для дій впливових груп, що прагнуть роздобути якнайбільше власних вигід від державного втручання в економіку. Прихильники теорії суспільного вибору виходять з того, що держава — це або потенційний ресурс, або потенційна загроза для кожної галузі даної країни. Завдяки своїй владі забороняти чи примушувати, відбирати чи давати кошти, держава може вибірково допомагати чи, навпаки, заподіювати шкоду безлічі галузей. А тому характер державного втручання нерідко визначається не тим, чого так вимагає ринок чи захист суспільних інтересів, а тим, що це необхідно і вигідно якимось групам осіб чи галузям. Дж. Стіглер називає чотири головні способи використання держави галуззю чи професійною групою: 1) прямі грошові субсидії; 2) обмеження доступу в галузь, а отже, і контроль за появою нових суперників (за допомогою імпортних і виробничих квот, протекціоністських тарифів і т. п.); 3) привілеї, що дозволяють даній галузі впливати на виробництво в суміжних галузях; 4) пряма фіксація цін. Як правило, одержувані галуззю вигоди (вони дістали назву «політичної ренти») не покривають збитків, заподіюваних суспільству в цілому [71].

Крім галузевих інтересів, що задовольняються за допомогою лобіювання, прихильники теорії суспільного вибору виділяють дві важливі причини безпосереднього зростання державних витрат. По-перше, здатність груп з низькими і середніми доходами (оскільки їх є більшість) дочекатися контролю над державною діяльністю за рахунок груп з високими доходами і використовувати цей контроль для розширення перерозподільної ролі державних витрат і податків. По-друге, здатність державної бюрократії стимулювати зростання витрат, у яких вона зацікавлена, через свої стратегічні позиції.

Відповідно до досліджень прихильників теорії суспільного вибору, залучення до аналізу політичних процесів викликає серйозні відхилення від умов рівноваги між приватним і суспільним виробництвом. Кожна група прагне максимально зменшити для своїх членів обсяг податків і водночас збільшити величину державних витрат або змінити їх структуру на свою користь.
У табл. 3.2 подано класифікацію основних джерел неспроможностей державного втручання.

Таблиця 3.2

ДЖЕРЕЛА НЕСПРОМОЖНОСТЕЙ ВЛАДИ

Неспроможність влади	Наслідки для економіки
Проблеми, властиві прямій демократії
Парадокс голосування	Неоднозначність програм
Інтенсивність уподобань і пакетування позицій	Витрати за неефективний суспільний вибір припадають на меншість
Проблеми, властиві представницькій владі
Вплив організованих інтересів	Пошуки ренти
Географічні виборчі округи	Розподіл «державного бюджету»
Обмежені часові горизонти, породжені виборчими циклами	Недостатнє інвестування
Позування перед громадськістю	Обмежений порядок денний
Проблеми, властиві бюрократичному забезпеченню
Проблема державних інститутів	Використання ресурсів не за призначенням
Проблеми оцінювання благ	Х-неефективність
Обмежена конкуренція	Х-неефективність
Захист прав державних службовців	Негнучкість
Неспроможності державних інститутів як неспроможності ринку	Неефективність розміщення та Х-неефективність
Проблеми, властиві децентралізації
Розмиті повноваження	Проблеми втілення політики в життя
Фіскальні зовнішні ефекти	Нерівний розподіл місцевих суспільних благ

Джерело: [72].

Узагальнюючу характеристику сучасної держави, економічну політику якої багато в чому визначають інтереси зацікавлених груп, пропонує у своїй праці «Політична економія держави добробуту» Дж. Бьюкенен. Він виділяє два типи держави: соціалістичний і трансфертний. Перший тип держави — соціалістичний — безпосередньо забезпечує виробництво товарів і послуг. Другий — трансфертний (в ідеалі) нічого не робить, а лише перерозподіляє доходи — бере кошти (у формі податків) в одних і передає їх іншим. Трансфертна держава може набувати дві форми: одна — це та, що називається «державою добробуту» (чи взаємодопомоги), коли перерозподіл здійснюється відповідно до загальноприйнятих норм на користь найменш забезпечених членів суспільства, тобто відповідно до конституційного договору, схваленого усіма членами суспільства; друга — змішана («збовтана») держава, перерозподіл у якій відбувається відповідно до політичного тиску тих чи інших конкуруючих груп.

До означених груп у сучасній державі відносять: аграрний сектор; протекціоновані галузі, що виробляють імпортозаміщувальну продукцію; вищу освіту; споживачів муніципальних транспортних послуг та ін. Можна зробити висновок, що майже всі сучасні демократичні держави поєднують обидві форми; розділити їх дуже важко, оскільки всі програми, у тому числі й ті, що являють собою явні «кормушки», відстоюються і проштовхуються під гаслом «суспільних інтересів» [73].

Протидією всім цим неспроможностям прихильники теорії суспільного вибору вважають насамперед дію конкуренції, вільні ринкові відносини у сфері як індивідуального, так і суспільного вибору. Саме ринок у всій різноманітності його форм і проявів є основою основ цивілізованого устрою суспільства. Але якщо неокласична теорія виходить з того, що основні властивості ринку — свобода конкуренції і тенденція до рівноваги — вже існують, то, за теорією суспільного вибору, ці умови аж ніяк не виникають автоматично, вони мають бути створені і закріплені інституційно і конституційно.

Особлива увага приділяється зовнішнім факторам обмеження зростання державного втручання в економіку. Державна бюро-
кратія зацікавлена в зростанні державних витрат, у розширенні державного втручання в економіку. Щоб обмежити зростання впливу держави на економіку та її прагнення до збільшення державних програм, обмеження мають бути внесені ззовні у вигляді відповідних конституційно закріплених правил, які б і захистили ринкову систему від впливу надмірного перерозподілу, що спотворює діяльність держави. Як головні обмеження зазвичай розглядають законодавчо затверджену межу зростання державного боргу, розмір бюджетного дефіциту, а також певне співвідношення між обсягом державних витрат і ВВП.

Перехідний характер економіки, відсутність справжньої демократичної системи влади і цивілізованого громадянського суспільства обумовлюють той факт, що сучасна теорія суспільної економіки і суспільного вибору не може бути застосована до наших умов у всіх її аспектах. Однак урахування всіх означених «за» та «проти» державного втручання має стати висхідним при розробленні концептуальних засад економічної політики кожної держави, особливо для України.

Література до розділу 3

1. Кун Т. Структура научных революций. — М.: Прогресс, 1975. — 281 с.

2. Лакатос И. Фальсификация и методология научно-исследовательских программ. — М.: Медиум, 1995. — 301 с.

3. Lacatos I. Falsification and the Metodology of Scintific Research Programs // Lacatos and Musgrave, eds. Criticism and the Growth of Knowledge. — Cambridge: Cambridge Univercity press, 1970. — Р. 15—38.

4. Розмаинский И. В., Холодилин К. А. История экономического анализа на Западе. — СПб, 2000. — 236 с.

5. Кейнс Дж. М. Избранные произведения: Пер. с англ. — М.: Экономика, 1993. — 541 c.

6. Блауг М. Экономическая мысль в ретроспективе: Пер. с англ. — М.: Дело-Лтд, 1994. — 730 с.

7. Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов. — М.: Соцэкгиз, 1962. — 280 с.

8. Милль Дж. С. Основы политической экономии: В 3 т. — М., 1980—1981. — 495 с., — 480 с., — 447 с.

9. Бентам И. Принципы законодательства // Деборин А. Книга для чтения по истории философии: В 2 т. — М., 1925. — Т. 2. Принципы законодательства.

10. Bentham J. Manuel of political economy // Jeremy Bentham’s Economie Weitings / Ed. by W. Stark. — London, 1952. — Vol. 1. — P. 224.

11. Лист Ф. Национальная система политической экономии. — СПб.: А. Э. Мертенс, 1891. — 452 с.

12. Там само.

13. Там само.

14. Keynes J. M. A Monetary Theory of Production // The Collected Writings of John Maynard Keynes. — L.: Macmillan, 1973. — Vol. XIII. — P. 408—411.

15. Tinbergen J. In the Theory of Economic Policy. — Amsterdam: North Holland, 1952.

16. Tinbergen J. Centralization and Decentralization in Economic Policy, 1954.

17. Tinbergen J. Economic Policy: Principles and Design, 1956. — 418 p.

18. Samuelson P. Pure Theory of Public Expenditure // The Review of Economics and Statistics. — Vol. 36 (November). — P. 387—398.

19. Downs A. An Economic Theory of Democracy. — N. Y.: Harper & Row, 1957. — 389 р.

20. Lucas R. E. Econometric Policy Evaluation: A Critique. // K. Brunner and A. H. Meltzer (eds). The Phillips Curve and Labor Markets. — Vol. 1 of Carnegie. — Rochester Conference Series on Public Policy. — Amsterdam: North-Holland, 1976. — P. 19—46.

21. Tanzi V. and Schuknecht L. Reconsidering the Fiscal Role of Government: The International Perspective // American Economic Review. — Papers and Proceedings. — 1997. — Vol. 87 (May). — Р. 164—168.

22. Kalecki M. Political Aspects of Full Employment // Political Quarterly. — 1943 (October / December). — Vol. 14. — Р. 322—331.

23. Akerman J. Political Economic Cycles // Kyklos. — 1947. — Vol.1, № 2. — P. 107—117.

24. Robbins L. An Essay on the Nature Significance of Economic Science. — L.: Macmillan, 1935.

25. Hicks J. R. The Foundations of Welfare economics // Economic Journal. — 1939. — Vol. 49. — Р. 696—712.

26. Tullok G. The General Irrelevance of the General Impossibility Theorem // Quarterly Journal of Economics. — Vol. 81. — Р. 256—270.

27. Downs A. An Economic Theory of Democracy. — N. Y.: Harper & Row, 1957. — 389 р.

28. Там само.

29. Kramer G. Short-Term Fluctuations in US Voting Behaviour 1896—1964 // American Political Science Review. — 1971. — Vol. 65. — Р. 131—143.

30. Stigler G. J. General Economic Conditions and National Elections // American Economic Review, Papers and Proceeding. — 1973. — Vol. 63. — Р. 160—167.

31. Grossman G. M. and Helpmann E. Protection for Sale // American Economic Review. — September 1994. — Vol. 84. — № 4. — Р. 833—850.

32. Гуревичев М. М. Государственное регулирование в условиях рыночной экономики (Исследование эволюции). — Харьков: Основа, 1993. — 280 с.

33. Дідківська Л. І., Головко Л. С. Державне регулювання економіки: Навч. посібник. — К.: Знання-Прес, 2000. — 209 с.

34. Стеченко Д. М. Державне регулювання економіки: Навч. посібник. — К.: МАУП, 2000. — 176 с.

35. Деркач А., Панасюк Б. Концепція побудови соціальної ринкової економіки // Банківська справа. — 1999. — № 1. — С. 11—18.

36. Науменко В. І., Панасюк Б. Я. Впровадження методів прогнозування і планування в умовах ринкової економіки. — К.: Глобус. — 1995. — 198 с.

37. Панасюк Б. Государственное регулирование экономики // Экономика Украины. — 1994. — № 1. — С. 19—30.

38. Дмитриченко Л. И. Государственное регулирование экономики: методология и теория: Монография. — Донецк: УкрНТЭК, 2001. — 329 с.

39. Там само.

40. Там само.

41. Трансформація моделі економіки України (ідеологія, протиріччя, перспективи) / За ред. академіка НАН України В. М. Геєця. — К.: Логос, 1999. — 500 с.

42. Аткинсон Э. Б., Стиглиц Дж. Э. Лекции по экономической теории государственного сектора. — М.: Аспект Пресс, 1995. — 832 с. —С. 753—754.

43. Трансформація моделі економіки України (ідеологія, протиріччя, перспективи) / За ред. академіка НАН України В. М. Геєця. — К.: Логос, 1999. — 500 с.

44. Стігліц Дж. Е. Економіка державного сектора / Пер. з англ. А. Олійника, Р. Скільського. — К: Основи, 1998. — 854 c.

45. Leibenstein H., Beyond. Economic Man. — Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1976. — 337 р.

46. Musgrave R. A., Peacock A. T. (eds) Classics in the Teorie of Public Finance. — L., 1967. — 338 р.

47. Mazzola U. The Formation of Prices of Public Goods. — 1890.

48. Samuelson P. (eds) Pure theory of public expenditures and taxation // Public economics. — L.: Macmillan, 1969. — Р. 116—144.

49. Musqrave R. Public Finance in Theory and Practice. — 1989. — 695 р.

50. Coase R. H. The Problem of Social Cost // Journal of Law and Economics. — 1960. — № 3. — Р. 1—44.

51. Musgrave R. A. The Theory of Public Finance. — N. Y., 1959. — 467 р.

52. Стігліц Дж. Е. Економіка державного сектора / Пер. з англ. А. Олійника, Р. Скільського. — К: Основи, 1998. — 854 c.

53. Stigler George J. The Economics of Information // Journal of Political Economy. — 1961. — Vol. 69. — № 3, June. — Р. 213—225.

54. Веймер Д. Л., Вайнінг Е. Р. Аналіз політики: концепції і практика / Пер. з англ. І. Дзюби, А. Олійника / Наук. ред. О. Кілієвич. — К.: Основи, 1998. — 654 с.

55. Савченко А. Г. Макроекономічна політика. — К.: КНЕУ, 2001. — 166 с.

56. Кваснюк Б. Є. та Киреєв С. І. Моделі соціально-економічного розвитку в перехідному суспільстві (ідеологія, протиріччя, перспективи) / За ред. академіка НАН України В. М. Геєця. — К.: Логос, 1999. — 500 с.

57. Деркач А., Панасюк Б. Концепція побудови соціальної ринкової економіки // Банківська справа. — 1999. — № 1. — С. 11—18.

58. Науменко В.І., Панасюк Б. Я. Впровадження методів прогнозування і планування в умовах ринкової економіки. — К.: Глобус. — 1995. — 198 с.

59. Панасюк Б. Государственное регулирование экономики // Экономика Украины. — 1994. — № 1. — С. 19—30.

60. Деркач А., Панасюк Б. Концепція побудови соціальної ринкової економіки // Банківська справа. — 1999. — № 1. — С. 11—18.

61. Arrow K. Social choice and individual values. — N. Y.: Wiley, 1963. — Second Edition. — 224 р.

62. Роулз Дж. Теория справедливости. — Новосибирск, 1996. — 612 с.

63. Малий І. Й. Теорія розподілу суспільного продукту: Монографія. — К.: КНЕУ, 2000. — 248 с.

64. Веймер Д. Л., Вайнінг Е. Р. Аналіз політики: концепції і практика: Пер. з англ. І. Дзюби, А. Олійника / Наук. ред. О. Кілієвич. — К.: Основи, 1998. — 654 с.

65. Arrow K. Social choice and individual values. — New York: Wiley, 1963. — Second Edition. — 224 р.

66. Lipsey R. G., Lancaster K. The General Teory of Second Best // Review of Economic Studies. — 1956. — № 7. — Р. 11—32.

67. Graham D. Cost-Benefit Analysis under Certainty // American Economic Review. — September 1981. — Vol. 71. — № 4.

68. Нуреев Р. М. Джеймс Бьюкенен и теория общественного выбора Джеймс Бьюкенен. — Сочинения: Пер. с англ. — Серия: «Нобелевские лауреаты по экономике». — Т. 1 / Фонд экономической инициативы / Гл. ред. кол.: Нуреев Р. М. и др. — М.: Таурус Альфа, 1997. — С. 5—23.

69. Милль Дж. С. Основы политической экономии: В 3 т. — М., 1980—1981. — 495 с., — 480 с., — 447 с.

70. Buchanan J. The Political Economy of the Welfere State. — Stockholm, 1988. — 220 р.

71. Stigler G. Theory of Regulation // Bell Journal. — 1971. — P. 3—21.

72. Веймер Д. Л., Вайнінг Е. Р. Аналіз політики: концепції і практика / Пер. з англ. І. Дзюби, А. Олійника / Наук. ред. О. Кілієвич. — К.: Основи, 1998. — 654 с.

73. Buchanan J. The Political Economy of the Welfere State. — Stockholm, 1988. — 220 р.

РОЗДІЛ 4. Інституційна специфіка державного управління в трансформаційній економіці України

4.1 Державне управління економікою як органічна складова економічного розвитку

З самого виникнення держави існувало державне управління економікою. На превеликий жаль, економічна наука частіше використовує терміни “державне регулювання” чи “державне втручання”. Такий стан зумовлений домінуванням в економічній теорії понад двох століть ідей ринкового фундаменталізму, де державі відводиться роль «нічного сторожа». Насправді виконання державою будь-якої зі своїх функцій неможливе без мобілізації державних фінансів, які формуються за допомогою податкової системи. Історія мита та податків — це не тільки історія державотворення, а й зародження паростків державного управління економікою. Податкова система є першим історичним інструментом державного управління економікою. Можна зробити висновок, що державне управління економікою мало місце з дня заснування держави, тоді як державне регулювання чи втручання з’явилися як результат наукового усвідомлення більш активної ролі держави стосовно вже ринкової економіки.

Наукове усвідомлення значимості держави у примноженні багатства країни бере свій початок з виникнення меркантилізму, що вперше науково обґрунтував необхідність проведення державою активної торговельної політики. Німецька історична школа зосередила увагу на історичних особливостях становлення держави та значимості права й інших атрибутів державності у формуванні конкурентоспроможної національної економіки. Старий та новий інституціоналізм є науковим відображенням постійного повернення не тільки суспільствознавців, а й політиків до визначення нової ролі держави залежно від змін в економіці, які відбуваються за відповідний історичний проміжок часу. Загострення боротьби між країнами за використання обмежених ресурсів та процеси глобалізації економіки гостро ставлять проблему наукового обґрунтування нової ролі держави в цьому суперечливому процесі. Ідеться про протилежні тенденції: з одного боку, глобалізація підриває державно-національну замкненість економічного розвитку, створюючи різного роду наддержавні міжнародні економічні інституції, а з іншого — загострення нерівномірності економічного розвитку між країнами висуває проблему «виживання» національної економіки, що потребує вищої державно-національної самоорганізації. Одним із шляхів самозбереження і є регіоналізація економіки. Тому держава в усіх її проявах на початку радикальних суспільних змін у третьому тисячолітті потребує нової самооцінки, а державне управління з кожним роком набуває дедалі більшого значення не тільки для розвитку економіки, а й усіх інших сфер суспільного життя, в епіцентр якого висувається людина як кінцева мета суспільного буття людства.

Зауважимо, що в суспільній науці досить активно розробляється проблема державного управління як окремої галузі управління, тобто з погляду менеджменту державних організацій. Це, безперечно, правильно, але в такій постановці питання залишається поза увагою об’єкт державного управління. Мається на увазі, що державне управління здійснюється не заради державного управління, а управління насамперед економікою задля суспільного прогресу.

Державне управління як наука і як навчальна дисципліна виникло в результаті поглиблення суспільного поділу праці, коли назріла необхідність виділення окремого прошарку населення — управлінців. Тому не можна заперечити потреби такого предмета. Незважаючи на «молодість» цієї науки, слід звернути увагу на відсутність цільової практичної спрямованості. Так, у більшості праць з державного управління предмет дослідження обмежується «власними рамками», він не торкається конкретних проблем, що стоять перед державою, зокрема таких, як захист території, розвиток економіки, вирішення соціальних, екологічних чи інших проблем.

Відомо, що в кожний історичний період суспільного розвитку державі необхідно вирішувати відповідні завдання: під час ведення війни держава концентрує увагу на мобілізації всіх економічних, людських та інших ресурсів задля перемоги. У мирний час, як це було під час загальної кризи капіталізму в 1929—1933 рр., держави вирішували проблеми соціально-економічного характеру. Тобто державне управління в кожний період розвитку суспільства зосереджене на вирішенні конкретних тактичних та стратегічних проблем. З цього погляду наукові праці з державного управління не підпорядковані конкретній цільовій функції. Основна увага зосереджується на відносинах між службовцями, принципах організації цих відносин, на мотивації, дисципліні та ефективності діяльності кожного державного підрозділу в системі державного управління. Наука про таке державне управління ще досить молода, але вже досягнуто чималих результатів, про що йшлося в другому розділі. У цьому розділі ми акцентуємо на державному управлінні економікою, на проблемі, яка в економічній літературі висвітлена ще недостатньо.

Особливої ваги набуває державне управління в умовах «змішаної економічної системи». Частіше за все під «змішаною економікою» розуміють поєднання державного і приватного підприємництва, монополії і конкуренції, ринку і плану. Особливо це стосується теорії змішаної економіки Поля Самуельсона та теорії Джона Кеннета Гелбрейта [1].

У зарубіжних наукових виданнях висвітлення цієї дилеми є епізодичним, оскільки ідеологія ліберальної ринкової економіки базується на ринкових принципах саморегуляції. Сьогодні суспільною наукою вже доведено і практика це підтвердила, що без активного державного не тільки втручання, а й постійного управління досягти стабільних темпів економічного розвитку неможливо. Тому й стає нагальною потреба державного управління економікою, яка з кожним кроком стає все більш суб’єктивною і все більше залежить від політичних рішень урядів і міжнародних організацій.

Світовий і вже певний вітчизняний досвід дають можливість визначити основні напрями, на яких має ґрунтуватися ідеологія державного управління. Перший — система державного управління будується таким чином, щоб виконавча влада здійснювала свою роботу, а приватні власники — свою в єдиному правовому полі. Держава може розпочинати нову або виконувати постійно ту роботу, яку не виконує в країні ніхто, але для суспільства вона необхідна. У перехідний період тут можуть бути певні розумні і виважені корекції. Другий — уникнення конфліктів, досягнення взаєморозуміння в політичному та економічному житті країни. Політична та економічна нестабільність призводить до неможливості ефективного регулювання економіки, досягнення соціального консенсусу. Третій — формування відкритого суспільства, приватної власності, здорових ринкових відносин, конкуренції, вільної торгівлі. Четвертий — надання пріоритетності вирішенню соціальних завдань, що стає наріжним каменем структурних перетворень в економіці. У цьому контексті всі дії держави спрямовуються під кутом зору побудови соціальної ринкової економіки^{^[43]}.

Зауважимо, що «державне регулювання економіки», «державне втручання в економіку», «економічна політика держави», «державне управління економікою» не є ідентичними поняттями. Державне втручання в економіку символізує взаємодію двох незалежних суб’єктів, які є немовби відокремленими одиницями. Насправді, це не відповідає дійсності, оскільки економічна система є не незалежною від держави, а її складовою. Використання означеного терміна має сенс лише в контексті відстоювання ідеї повної свободи ринку, провідниками якої були А. Сміт, М. Фрідман, Ф. Хайєк. Заперечуючи вплив держави на економіку, вони виступали проти втручання держави в економіку. Економічна політика держави означає комплекс економічних цілей і заходів держави щодо забезпечення вирішення завдань економічного розвитку в довгостроковому та короткостроковому періодах. Державне управління економікою це — «організуючий і регулюючий вплив держави на економічну діяльність суб’єктів ринку з метою її впорядкування та підвищення результативності» [2, с. 14]. Основними функціями управління є: організація, координація, планування, регулювання, кадрове забезпечення, контроль. Що стосується державного регулювання, то воно є однією з функцій державного управління.

Державне регулювання економікою охоплює всі сторони суспільства. Сферами (чи областями сфери) державного регулювання ринкової економіки є:

¾ конкурентне ринкове середовище;

¾ економічні цикли;

¾ кризи на мікроекономічному рівні;

¾ малозабезпечені та соціально незахищені групи населення.

Будь-який процес управління, у тому числі й державне управління, охоплює процеси організації, планування, регулювання і контролю. Тому державне регулювання є складовою державного управління.

Уперше в історії економічної думки необхідність державного регулювання ринкової економіки визнали Дж. М. Кейнс та перші лауреати Нобелівської премії з економіки голландець Ян Тінберген і норвежець Рагнар Фріш. Я. Тінберген розробив концепцію економічної політики, яка пізніше була віднесена до нормативних, тобто систему дій уряду, що повинна включати вибір кінцевої цілі політики виходячи з максимізації функцій суспільного добробуту.

Необхідність державного управління, у тому числі й регулювання економікою, обумовлена такими чинниками:

¾ недосконалістю та неспроможністю ринкового механізму забезпечити саморегулювання економіки;

¾ потребою пошуку ефективніших та раціональніших варіантів задоволення потреб людей у суспільних благах;

¾ необхідністю вирівнювання зовнішніх ефектів, що спричинені недієздатністю ринкового господарства до вирішення завдань економіки та її складових.

Метою державного управління економікою є забезпечення правової бази функціонування ринкової економіки, установлення законних і ефективних взаємовідносин між виробниками і споживачами товарів та послуг. Через систему державного управління здійснюється не тільки корекція системи розподілу доходів з метою нівелювання соціальної нерівності населення країни, а й забезпечується відповідний тип відтворення та темпів розвитку.

Досить цікавим є історико-логічний аспект становлення державного управління економікою. Домінування в епоху первісного нагромадження капіталу в західних країнах Європи наукового переконання щодо спроможності ринку до саморегулювання економіки виявилося тимчасовим. Як і при феодалізмі, так і при капіталізмі ХІХ—ХХ ст. держава завжди займала активну позицію стосовно економіки. Дві світові війни та ціла низка локальних війн ХХ ст. є свідченням активного та свідомого впливу держави на відтворювальні процеси в національній економіці. Власне, і сучасна масштабна приватизація в постсоціалістичних країнах є не що інше, як радикальний шлях зміни системи управління державним майном, а отже й економікою.

Зверніть увагу, що процес приватизації в економіці не можна назвати ні державним втручанням, ні державним регулюванням, але водночас держава відіграє висхідну визначальну роль у цьому процесі. Держава визначає нормативні правила приватизації, вартість майна, під керівництвом Фонду державного майна здійснюється сам процес приватизації та післяприватизаційного управління. Ці та інші аргументи дозволяють зробити висновок щодо розуміння сутності та значимості державного управління у функціонуванні економікою.

Слід визнати, що сьогодні, на відміну від минулих століть, головним об’єктом державного управління стає економіка. Усуспільнення та зростання масштабів виробництва, ускладнення господарських та інформаційних зв’язків, зростання ролі фінансів в економіці, боротьба між країнами за використання обмежених ресурсів і т. п. радикально змінюють роль держави в економіці. Аналогічно змінюються й методи, масштаби та й сутність самого державного управління економікою. Розвиток будь-якого сегмента економіки неможливий без державного управління. Так, наприклад, в результаті масового банкрутства банків в 1907 р. уряд США змушений був створити Федеральну систему (1913 р.), за допомогою якої й забезпечується державний контроль за кредитною політикою. Тобто Федеральна система стала державним органом контролю та управління грошово-кредитними ресурсами країни. У міру зростання масштабності і складності обміну роль держави в організації і регулюванні грошової системи постійно зростає. Звісно, економічних криз чи інфляції повністю уникнути неможливо, але те, що в країнах Заходу вже понад 70 років немає інфляційних стресів, свідчить про свідоме державне управління грошовою системою.

Необхідно відзначити, що радянська економічна наука була ініціатором і провідником практичного використання державного управління економікою, яке на пізніших етапах розвитку суспільства стало адміністративним важелем і мало суб’єктивний волюнтаристський характер, через що в другій половині ХХ ст. перетворилося на стримуючий чинник розвитку економіки в Радянському Союзі. Водночас західна економічна думка зуміла творчо використати ідеї державного регулювання для надання стабільності розвитку економіки своїх країн. А соціальні реформи Маргарет Тетчер наприкінці 80-х років у Великій Британії є прикладом подальшого розроблення методів державного управління економікою, коли функції держави помітно були модифіковані за рахунок копіювання державою ринкових принципів. Ідеться про реформи в службі охорони здоров’я та середньої освіти, де медичні установи і школи перетворені у самоврядні організації, які конкурують між собою за одержання контрактів. Клієнт, який отримав від держави ваучер на лікувальні чи освітянські послуги, сам має можливість обирати необхідну установу, тим самим створюючи між ними конкуренцію. Отже, у державному секторі медичних та освітянських послуг формується конкурентний порядок.

Держава, як найвища за складністю форма організації, повинна відповідати своїм функціям та цілям, а державне управління напрямлене на реалізацію цих цілей. До цілей держави належать максимізація багатства, досягнення соціальної справедливості та гармонії, дотримання прав людини на життя тощо. Недостатньо в конституції задекларувати всі правові основи людських цінностей, які виробила цивілізація, необхідно ще впровадити їх у життя, тобто забезпечити їх дотримання та реалізацію. Якщо Даглас Норт і ставить питання про взаємодію держави з економікою, то, на наш погляд, така постановка питання є неповною, тому що вже потрібно говорити про державне управління економікою. Він застерігав від неоднозначного сприйняття процесів державотворення, підкреслюючи, що «правила створюються здебільшого в інтересах особистого, а не суспільного добробуту» [3, с. 65].

Це має неабияке значення для усвідомлення справжніх мотивів та визначення ідеології того чи іншого закону, що приймається державою. Ідеться про те, що законодавці, приймаючи закон під тиском об’єктивних потреб та «активності» голосів виборців, усе-таки в кінцевому своєму рішенні керуються «власними вигодами». Якраз це мав на увазі автор, коли говорив про особистий добробут. Зауважимо, що у свідомості громадян пострадянських країн ще переважає «романтична» віра в доброго президента та депутата, який може присвятити своє життя задля добробуту свого народу. Оця східнослов’янська романтичність є одним зі стримуючих факторів на шляху створення демократичної правової держави. Щоб зрозуміти означену тезу та інші векторні відхилення в суспільному розвитку «постсоціалістичних країн», необхідно уточнити основні постулати державного управління і можливість їх творчого використання в подальшій корекції ринкових перетворень у країнах з перехідною економікою.

Державне управління — це прийняття рішень у сфері людської поведінки. Пізнання мотивів поведінки є висхідним пунктом формування принципів державного управління. Власне, сама поведінка людей формується під впливом багатьох чинників: економічних, соціальних, культурних, історичних, політичних, правових тощо. При цьому не слід забувати, що розуміння взаємодії цих чинників не є механічною сукупністю, а в кожній країні значимість кожного з них та їх сприйняття індивідуумом різна. Від цих чинників і залежать принципи державного управління, які сповідуються в тій чи іншій державі.

Система державного управління має різну побудову і розкриває його як суспільне явище в різних аспектах. Передусім це система суб’єктно-об’єктових залежностей, в яких є найголовніше — зв’язок держави і суспільства, влади і народу. Ця система з погляду її генезису поєднує суттєві риси, цивілізаційні й національні особливості цього суспільства, іншими словами, суспільну політичну природу держави і, відповідно, державного управління (цілі, функції, структури і т. п.). У спеціальній літературі є різні погляди щодо видів і конкретних методів управління. Так, Ю. Козлов поділяє їх на дві групи: позаекономічного (прямого) та економічного (непрямого) впливу; А. Лунєв — на чотири: морально-політичні, економічні, організаційні, адміністративно-директивні; Г. Атаманчук — також на чотири: адміністративні, морально-ідеологічні, соціально-політичні, економічні. Є й інші підходи, коли виділяють методи одноосібні, колегіальні, колективні, комбіновані тощо.

Д. Овсянко класифікує методи державного управління за функціями суб’єктів управління. Він виділяє серед них загальні, що застосовуються при виконанні всіх або основних функцій державного управління на важливих стадіях управлінського процесу, та спеціальні, які використовуються при здійсненні окремих функцій або на певних стадіях управлінського процесу [4].

За способом дії чи впливу на суспільство виділяють загальні групи методів державного управління або їх розмежування. Найчастіше користуються поширеною позицією про розмежування таких загальних груп методів, як методи переконання і методи примусу, а також прямого і непрямого (опосередкованого) впливу. При цьому останні групи можуть бути певною мірою прирівняні до так званих адміністративних і економічних методів управління [5]. Такого підходу дотримуються Ю. Козлов, Л. Коваль, які дедалі частіше звертаються до класифікації методів на адміністративні (позаекономічні, прямого керівного впливу) й економічні (непрямого керівного впливу). Як критерій в цьому випадку використовується вид конкретних засобів, які застосовуються при розв’язанні управлінських завдань.

Державне управління тому і стає системою, а не хаотичним набором тих або інших елементів, що в ньому всі елементи, його складові, погоджені, скоординовані, субординовані між собою безпосередньо на основі певних закономірностей, відносин і принципів, які, у свою чергу, детерміновані типом і рівнем розвитку конкретного суспільства і держави. Методи й інструменти державного управління залежать від структури і динаміки проблем, які стоять перед економікою. Тобто, якщо перед економікою стоїть проблема подолання інфляції, то, відповідно, і держава через систему управління бюджетом, доходами та податками, зовнішнім боргом визначає способи подолання інфляції. Можливості використання тієї чи іншої системи управління економікою залежить від типу державного устрою, про що йшлося в попередніх розділах.

Одна справа — побудова державного управління в монархічній державі, друга — в аристократичній, третя — в демократичній. Це стосується і доформаційних особливостей: між феодальною і капіталістичною державою існує велика різниця. Впливає і рівень розвитку суспільства і держави: адже в наш час, при міжнародному визнанні деяких загальновідомих явищ (свобода, справедливість, право-демократія і т. д.) конкретна побудова державного управління багато в чому залежить від соціально-економічного, духовного і політичного розвитку даної держави. При цьому першою умовою систематизації принципів державного управління є виділення тих загальних закономірностей, відношень і процесів, які притаманні всій системі державного управління. Забезпечення міцності залежностей держави й суспільства і становить щось вихідне, типове для закономірностей, відношень та взаємозв’язків державного управління, які позначаються поняттям загальносистемних принципів державного управління.

Необхідно бачити різницю між самим трактуванням принципів, законодавчим їх оформленням та практичною реалізацією. Від розуміння суспільної природи принципів державного управління, їх взаємодії й залежить їх подальша «доля» у процесі реалізації в реальній практиці тієї чи іншої країни. Філософське усвідомлення суспільством тих чи інших принципів і забезпечує їм адекватну реалізацію спочатку в законодавчих актах, а потім і в реальному державному управлінні.

Звісно, сьогодні в суспільній науці є багато поглядів на державне управління, що об’єктивно відображає реальну дійсність і багатогранність світу. Насамперед це стосується розуміння методів та принципів державного управління.

Адміністративні методи (інша назва — організаційно-розпорядчі) зорієнтовані на такі мотиви поведінки, як усвідомлена необхідність дисципліни праці, почуття обов’язку, відповідальності, прагнення людини працювати у певній організації, розуміння можливості адміністративного покарання тощо. Цим методам притаманний прямий характер впливу: будь-який регламентуючий чи адміністративний акт підлягає обов’язковому виконанню. Ці принципи мають свою специфіку в кожній із груп елементів, оскільки місце і роль цих груп у системі онтологічних елементів державного управління обумовлюють їх особливості.

Отже, цілком зрозуміло, що ефективність управління багато в чому залежить від ефективності врахування і використання виявлених і пізнаних закономірностей, на яких базуються принципи державного управління.

Слід пам’ятати, що принципи управління — це його позитивні закономірності, які пізнані наукою і мають місце в практиці, а також охарактеризовані (зафіксовані, закріплені) у відповідних поняттях. Звідси, на думку вчених, випливає висновок, що ознаками принципу управління є: належність до пізнаних позитивних закономірностей; усталеність, закріпленість у суспільній свідомості [6].

Таким чином, принципи державного управління — це його позитивні закономірності, пізнані наукою і практикою, закріплені у правових нормах або є узагальненням чинних у державі юридичних правил.

Принцип (від латинського «рrіnciplum» — початок, основа) як поняття теорії відображає в системі державного управління закономірності відносин, взаємозв’язки між її елементами. Це специфічне поняття, що містить не стільки саму закономірність, відношення, взаємозв’язок, скільки наші знання про це. Принцип є фіксацією результатів наукового пізнання з усіма наслідками, що звідси випливають. Тобто принцип — це переконання людей щодо відповідних сталих взаємозв’язків між суб’єктами (фізичними та юридичними особами) в рамках державно-національної економіки. Принцип можна порівняти з інститутом, тільки це якісно інший рівень абстракції, і виконує він іншу функцію в пізнавальній та управлінській діяльності.

З філософського погляду в трактуванні принципів державного управління можна виділити три взаємозв’язані і взаємообумовлені аспекти: по-перше, онтологічний, згідно з яким розкриваються сутнісні риси явища та їх соціальне походження. Цей аспект допомагає виявленню об’єктивних передумов, необхідних для систематизації принципів державного управління.

По-друге, гносеологічний, розкриває генезис принципів, їх взаємозв’язок з природою, сутністю, місцем і роллю цих закономірностей, відносин і взаємозв’язків, які вони відображають.

По-третє, методологічний, показуючи роль принципів у теоретичній і практичній діяльності людей у сфері державного управління, їх значення як інструменту перебудови державно-управлінських явищ, умови і способи їх дієвого застосування в управлінській практиці.

У проблемі принципів державного управління найбільше проявляється діалектика об’єктивного і суб’єктивного пізнання, знання і практичної дії. Вони є не тільки предметом чистого пізнання та усвідомлення, а й об’єктивним правилом, згідно з яким і здійснюється державне управління. Недостатньо продекларувати той чи інший принцип, необхідно ще забезпечити його дію в практиці державного управління тієї чи іншої країни. У науковій літературі досить часто наводиться низка не тільки найрізноманітніших, часто навіть не з’єднаних між собою принципів, інколи навіть їх систематизація. Так, наприклад, розрізняють такі підсистеми принципів у державному управлінні: політичні (соціально-політичні) і організаційні, організаційно-політичні, організаційно-технічної діяльності апарату управління, економічні, організаційно-правові, технічні, видові, окремі функціональні та ін.

Організаційно-технологічні, до складу яких входять принципи єдиноначальності, поєднання федерального, регіонального і місцевого управління, конкурентності, розподіл праці, єдність розпорядження одного керівника, делегування повноважень, діапазону управління. Узагалі існує багато різних систематизаційних принципів державного управління, що говорить про великі труднощі виділення умов для такої інтелектуальної роботи.

Усі перелічені класифікації мають на меті розмежувати й згрупувати засоби, прийоми, способи впливу на свідомість і поведінку людей у процесі державного управління. Не має сенсу доводити достовірність чи хибність поглядів кожного з авторів. Тут важливо зрозуміти не хибність, а значимість кожного погляду стосовно конкретної ситуації та історичної дійсності. Ми дотримуємося думки, що означені погляди за своєю суспільною природою правильні та заслуговують уваги. Відмінність між ними полягає в акцентуванні уваги на тих чи інших аспектах методів державного управління, які досить часто міняються залежно від конкретної історичної ситуації, настрою населення та проблем, що стоять перед суспільством.

Найчастіше користуються поширеною позицією про розмежування таких загальних груп методів, як методи переконання і методи примусу, а також прямого і непрямого (опосередкованого) впливу. При цьому останні групи можуть бути певним чином прирівняні відповідно до так званих адміністративних і економічних методів управління. Для вчених суспільствознавців України така постановка питання є досить актуальною, оскільки ми є «живими» свідками історичного процесу: переходу державного управління від командно-адміністративних методів управління до демократичних, що базуються на волевиявленні кожного громадянина, крім того, державне управління економікою починає формуватися на основі використання принципів ринкового механізму.

Адміністративні методи (інша назва — організаційно-розпорядчі) зорієнтовані на такі мотиви поведінки, як усвідомлена необхідність дисципліни праці, почуття обов’язку, відповідальності, прагнення людини працювати у певній організації, розуміння можливості адміністративного покарання тощо. Цим методам притаманний прямий характер впливу: будь-який регламентуючий чи адміністративний акт підлягає обов’язковому виконанню. Адміністративні методи повинні відповідати правовим нормам, що діють на певному рівні управління, а також актам вищих органів управління.

Економічні методи мають непрямий характер управлінського впливу: не можна розраховувати на автоматичну дію цих методів, досить важко визначити їх прямий вплив на кінцевий результат. Економічні методи за виявом наслідків дії є більш довготривалими, ніж адміністративні.

Такий класифікаційний підхід вважається дещо спрощеним, адже, крім зазначених вище факторів, формування і застосування методів державного управління залежать від ситуації, місця і часу, компетентності керівника, його психологічної чутливості, педагогічного такту та інтуїції.

Суспільствознавці ще не дійшли одностайної думки щодо принципів і методів державного управління взагалі й економічного зокрема. Це й зрозуміло, адже кожна країна, кожна держава характеризуються своєю власною самобутньою історією, своїм власним історичним досвідом. Хоча з позицій сьогодення світ все більше інтегрується, активно відбуваються процеси глобалізації й інтеграції, взаємозближення народів та державного управління, але не треба забувати про «стійкість» власної культури, власної інституційної архітектоніки, яка обумовлена «історичною пам’яттю» та спадковістю. Особливо про це потрібно пам’ятати при формуванні принципів та методів державного управління в Україні, яка є ще досить молодою державою в контексті історії цивілізації. Загальна декларація принципів і методів управління не дає повного уявлення про їх дію. Наведемо використання окремих принципів на прикладі України, оскільки для нас це є досить актуальним і важливим.

Серед обставин, які визначають демократизм як принцип державного управління і які закріплені в Конституції України, насамперед треба виділити такі [7]:

· визнання людини, її життя і здоров’я, честі та гідності, недоторканності й безпеки найвищою соціальною цінністю (ст. 3);

· проголошення верховенства права (ст. 8);

· визнання і гарантування місцевого самоврядування (ст. 7);

· визнання того, що державний примус здійснюється виключно у межах чинного законодавства (ст. 19);

· проголошення права на працю, страйки, відпочинок, соціальний захист, житло, достатній життєвий рівень, охорону здоров’я, безпечне для життя і здоров’я людей довкілля (ст. 43—50);

· про освіту, свободу творчості та ін.

Однією з найважливіших умов успішної побудови демократичної, правової, соціальної держави є забезпечення реальної участі громадян у вирішенні всієї різноманітності питань державного і суспільного життя. Саме тому участь населення в управлінській діяльності держави є неодмінним принципом державного управління, закріпленим у Конституції, законах України і багатьох інших законах.

Рівність громадян перед законом означає й однаковий захист їхніх прав. Так, відповідно до Конституції України кожен громадянин має право на життя, яке зобов’язана захищати держава (ст. 27); на особисту недоторканність (ст. 29); соціальний (ст. 46), судовий (ст. 53) захист; правову допомогу (ст. 59).

Отже, дотримання принципу законності у державному управлінні передбачає [8]:

· утворення управлінських органів на підставі суворого дотримання чинного законодавства;

· функціонування державних органів і органів місцевого самоврядування виключно в межах правових приписів;

· високу свідомість і дисциплінованість службовців апарату управління.

Законність як найважливіший принцип діяльності фіксується у нормативних документах, які визначають правовий статус суб’єктів державного управління. Цей принцип містить три взаємозв’язані та взаємозумовлені компоненти: по-перше, широка гласність; по-друге, громадська думка щодо функціонування суб’єктів державного управління; по-третє, широке її врахування під час вироблення управлінських рішень.

Слід зазначити, що принципи управління можна класифікувати залежно від критерію, як це було розглянуто вище (за територіальною, галузевою, чи функціональною ознаками), так і за способом здійснення (організацій), за способом впливу на суспільство тощо. Особливої уваги потребує аналіз державного управління за територіальною ознакою, оскільки територіальний принцип дістає вияв у такій структурній побудові, за якої державні органи здійснюють комплексне управління на певних, чітко окреслених територіях [9]. До таких державних органів належать насамперед обласні, Київська і Севастопольська міські, районні в областях, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації. Конституція України визначає ці органи виконавчої влади як місцеві державні адміністрації (ст. 118). Вони покликані захищати права і законні інтереси громадян і держави, забезпечувати комплексний соціально-економічний розвиток підпорядкованих їм територій (областей, районів, міст Києва і Севастополя та їх районів) і реалізацію державної політики у визначених законодавством сферах управління.

Колективістська за своєю сутністю управлінська праця, відповідно до принципу єдиноначальності, завжди об’єктивується у конкретних управлінських рішеннях, які приймаються керівником органу управління. Наділяючи останнього правом приймати рішення, держава передбачає і його персональну відповідальність, яка не повинна залежати від рівня компетентності будь-яких рекомендацій і пропозицій, що справили вплив на дане рішення. Зокрема, норми Загального положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади передбачають, що рішення колегії міністерства можуть втілюватись у життя лише наказами міністра. Останній же несе персональну відповідальність за виконання цих рішень перед Президентом і урядом України.

Велике значення для успішного здійснення державного управління має реалізація принципу оперативної самостійності. Усю багатоманітність управлінської діяльності неможливо заздалегідь передбачити і зафіксувати у документах, які регламентують функціонування органів управління. Складність вирішуваних питань зумовлює необхідність аналізу значного обсягу інформації та наявності у багатьох спеціалістів різнопланової компетентності. Водночас динаміка соціально-економічних процесів спонукає державних службовців до оперативного прийняття рішень. Тому держава, визначаючи і закріплюючи адміністративно-правовими нормами компетенцію органів управління, надає їм відповідні можливості та оперативний простір для самостійних дій.

Вище розглянута система принципів державного управління в повному обсязі може бути використана для управління економікою. Ще раз наголошуємо на тому, що це стосується саме означеного об’єкта управління — економіки, оскільки на сучасному етапі це є визначальним, головним аспектом державного управління. Може виникнути питання щодо використання адміністративних методів управління економікою. На наш погляд, приклад побудови соціалізму в Радянському Союзі є свідченням активного використання цього методу, однак, як виявилося, не досить ефективного. Водночас досвід пострадянських країн свідчить про успішне використання адміністративного методу для вирішення соціальних проблем. Виходячи з позиції гуманізації суспільства і мети досягнення добробуту для всіх можна вважати правильним трактування оптимального поєднання принципу соціальної справедливості при організації державного управління економікою.

Державне управління економікою повинно базуватися на теоретичному обґрунтуванні конкретної моделі економіки і способів її побудови; на визначенні пріоритетних цінностей та економічного порядку, який повинен забезпечувати реалізацію цієї моделі. Тому розроблення філософії взаємодії держави і ринку передбачає дослідження багатогранності цього процесу, урахування впливу інституційного середовища на конкретну модель економіки. Без визначення цілей, цінностей у суспільстві неможливо спрогнозувати реальний рух економіки, яка є основною органічною складовою суспільного життя. І навпаки, економічний розвиток сьогодні неможливий без політичного та соціального забезпечення, без активної ролі держави.

Слід також звернути увагу на те, що роль держави в економічних процесах посилюється на сучасному етапі в усіх країнах світу, незалежно від політико-економічної орієнтації, що домінує в тій чи інший країні світу.

Особливої актуальності набувають питання про роль і місце державного управління в країнах з перехідною економікою. Від державної економічної політики залежить майбутнє економіки. По суті, сьогодні формуються засадні принципи функціонування економічної системи, що мають насамперед стратегічне значення. І якщо при цьому будуть допущені помилки методологічного характеру, тобто коли неправильно будуть обрані принципи взаємодії держави і ринку, ми отримаємо неефективну і нестабільну модель економіки, яку в майбутньому можуть очікувати кризи та інфляція, як це засвідчує приклад інших країн.

Саме зараз настав час теоретичного осмислення економічної системи, яка була наспіх сформована на основі формально задекларованих законів, які нині значною мірою не відображають реальних економічних механізмів взаємодії державних інституцій і ринкових приватних структур. Це об’єктивний процес, який обумовлений не тільки системною кризою і формуванням радикально нової системи, а й становленням державності України, формуванням державного менеджменту, інтелектуальної і бізнесової еліти. Процес, який перебуває лише на початковому етапі.

4.2 Інституціональні чинники державного управління економікою

Теорія поведінки передбачає розгляд офіційних та неофіційних обмежень. Даглас Норт, аналізуючи їх, джерело неофіційних обмежень виводить з «суспільно передаваної інформації як частини спадщини, котру називаємо культурою» [10]. Культура створює концептуальну, побудовану на мові основу кодування і тлумачення інформації, яку органи чуття постачають мозку. Словарна обмеженість мови, відсутність наукової національної спадщини з суспільних наук та дисциплін (йдеться передусім про економіку, філософію, право, політику, управління) формують у поколінь зневажливе ставлення до науки та принципів функціонування суспільства, у нашому випадку — до державного управління. В умовах відсутності успадкованих традицій та наукових переконань державного управління постійно змінювані державні менеджери на свій суб’єктивний лад створюють нові системи управління, які не завжди є ефективними і не завжди націлені на вирішення реальних потреб економіки.

Спосіб мислення, сприйняття навколишнього середовища, обробка інформації та на її основі прийняття рішень і визначають поведінку людини. Крім цього, на поведінку впливають людські цінності, що домінують у державі. Якщо населення не вірить ні в Бога, ні в справедливість чи будь-які інші ідеали, то й поведінка його буде непрогнозованою та архаїчною, або навпаки, якщо легко може повірити в утопічні проекти чи рішення, як це відбулося з ученням про побудову комунізму, то, звісно, це вже інша крайність, яка може відкинути державу на узбіччя цивілізації на ціле століття. Романтизм, що властивий нам, в черговий раз за останні два століття спонукав до радикальних змін суспільного життя, наслідком чого є великі соціальні втрати, спад виробництва, зубожіння тощо. Мова йде про ринкове реформування економіки, яке обов’язково в нас супроводжується радикалізмом, компанійщиною, бездумним знищенням набутих здобутків в управлінні економікою та державою. Наша ментальність в тому, що, відкидаючи цінності економічної культури, ми цураємося власного досвіду і, нарешті, ми заперечуємо власну історію. Якщо ми не поламає такий стереотип мислення, то ще не одне наше покоління буде здійснювати різного роду експерименти та реформи над власним народом. Нерозвиненість неофіційних правил, або їх ще можна назвати традиціями, звичаями, нормативними правилами, тобто правила, що стали законом поведінки за різноманітних обставин для кожного індивіда і які не стверджуються державою. Особливість України в тому, що тут не було державності, а це значить, що не сформовані офіційні правила, а з іншого боку, національна неоднорідність не сприяли розвитку та встановленню неофіційних правил. Таким чином, національна психологія поведінки не викристалізувалася в єдине органічне ціле з відповідними рисами та вимогами, цим самим ще більшою мірою ускладнює формування органічно-цілісної ефективної системи державного управління.

Ми нічого не кажемо про конкретні організації і дуже мало говоримо про групи з інтересами. Ми також не аналізуємо впливу окремих осіб на перебіг політичних та економічних процесів. Ми просто відкидаємо роль особистості у становленні держави та державного управління. Історія свідчить, що величність держави завжди пов’язується з існуванням у відповідний історичний період особистості чи філософії, яка забезпечує реалізацію державності Конфуціанство у поєднанні з Мао Цзедуном дозволило відродитись у формі держави китайському народу. Німецька філософія, історична школа в економіці зуміли переломити історичний перебіг війн між князівствами та спонукати до створення єдиної німецької держави. Сила мови, духу та неофіційних правил стали визначальними у постійному відродженні держави.

Які ж цінності в України, на яких неофіційних чи офіційних правилах може базуватися становлення держави та державного управління? Відповідь на таке питання дати важко, але потрібно постійно її шукати.

Тисячолітня боротьба народу України за свою незалежність сформувала у людей лише прагнення державності, тоді як наукового обґрунтування і практичного досвіду державотворення майже немає. Єдиним і найсильнішим позитивом процесу державотворення в Україні є останній дев’ятирічний період незалежності України, під час якого Верховною Радою України прийнято великий пакет законів і Конституцію України. Відсутність філософії й ідеології державного будівництва в Україні досить часто веде до виникнення колізій у відносинах між законодавчою і виконавчою гілками влади, до грубого порушення законів громадянами, підприємцями, урядовцями і законодавцями, створює умови анархії і невпевненості в завтрашньому дні.

Державне управління — не тільки організаційно-управлінська діяльність, це органічно цілісна система інструментів, за допомогою яких держава досягає відповідних цілей та вирішення соціально-економічних і політичних проблем. Будучи основним носієм економічних знань та їх втіленням у життя, державне управління є також виразником розвитку таких наукових дисциплін, як право, економічна культура, економічна географія, муніципальні фінанси, менеджмент, економічна історія, статистика, галузеві та функціональні економіки. Державне управління, по суті, пронизує всі сторони суспільного буття, тому, звичайно, на його ефективність та результативність впливають чинники економічного та інституційного плану.

Головним стрижнем сутності державного управління є визначення цільової мети функціонування економічної системи, конкретних функцій кожного елементу системи щодо реалізації цієї мети та їх взаємодії з іншими елементами системи державного управління. При цьому необхідно застерегти читачів старшого покоління від догматичного порівняльного зіставлення з державним управлінням радянського періоду. Там державне управління зводилося до чистого адміністрування, централізму та командування. Сьогодні вже має відбутися трансформація світогляду на економіку та на форми і методи державного управління. Теорія державного сектору та управління національною економікою вже використовує у своєму арсеналі такі концепції, як державне регулювання, державна економічна політика, державне прогнозування та планування, державне управління фінансами, державне управління інфляцією тощо. Окрім цього, процеси глобалізації, які екстенсивно та інтенсивно розвиваються, вимагають активної ролі держави щодо управління процесами інтеграції національної економіки у світове господарство, так і захисті її від фінансової експансії міжнародного капіталу.

Водночас законодавство, політичні інституції, ринкова інфраструктура, демократичні та політичні інституції ще не настільки є зрілими, щоб можна було досягти вищого рівня ефективності державного управління. Інституційні зміни, як результат трансформації економіки України, є визначальними чинниками дієвості державного управління. Це обумовлено такими трансформаційними змінами.

По-перше, незавершеність приватизації є протидіючим важелем подальшого розвитку державного управління. Приватизація постійно продукує боротьбу за переділ власності, а значить, порушення юридичного статусу суб’єкта ринку, що веде до порушення мікро- та макросередовища.

По-друге, зосередження уваги державного менеджменту навколо об’єктів приватизації, обсяги яких постійно зменшуються, відволікає увагу від головного — вирішення проблем державного управління післяприватизаційними аспектами.

По-третє, оскільки сама державність в Україні лише стверджується, то, як наслідок цього, і державне управління ще надто незріле й недосконале.

Крім того, має місце відносна архаїчність формування державних структур управління, відсутність наукового обґрунтування моделі управління, що пов’язана з пошуком моделі державного устрою.

Гіпотетичне державне управління, що кочує по сторінках наукових праць, є за своєю сутністю правильним, але надто абстрактним, щоб можна було застосувати до конкретної ситуації, наприклад в Україні.

Якщо державні організації та їхні керівники зайняті управлінською діяльністю, то державне управління при цьому зміцнюється та вдосконалюється, якщо цього не відбувається, то й не самоутверджуються елементи державного управління. Інколи окремі організаційні структури державного управління створюються для вирішення окремих питань або працевлаштування, що є результатом помилкових спонукальних мотивів чи результатом суб’єктивного рішення окремих творців державної діяльності.

Збільшення кількості освітніх закладів з власними програмами і впливом на державу розширює горизонти та багатоваріантність теоретичного обґрунтування державного управління. Усе це веде до еволюції поглядів на державу та державне управління і до утвердження толерантного ставлення до нових підходів у трактуванні співвідношення державного управління та економіки.

Власне, державне управління взагалі без економіки є пустим звуком. Економіка є фінансовою базою здійснення державного управління будь-якою сферою. Не може бути державного управління збройними силами, міліцією і т. п. без фінансового забезпечення. Тобто акумуляція фінансових коштів у держави для виконання своїх функцій означає передусім управління економікою через систему перерозподілу створеного національного доходу.

Недостатньо сказати про дію чинників національної економічної психології, необхідно проаналізувати їх. Так, сьогодні поза увагою науки залишилося дослідження впливу на систему управління таких національних рис, як заздрість, рабська психологія, відсутність знань та наукових переконань у галузі економіки, права та політики тощо.

Самоцінність та суверенітет людської особистості формується протягом кількох століть. Психологічні та морально-етичні риси репрезентативної людини є інституційним чинником, що стримує чи спонукає до прийняття відповідних рішень. Раціональна чи ірраціональна поведінка державної бюрократії, яка на відповідному етапі своєї зрілості починає розвиватися за власними їй (бюрократії) законами, веде до її відокремлення від суспільства та громадських інтересів.

Недорозвиненість державних інституцій, а також великий вплив корпоративного капіталу на економічну політику держави, створили в Україні анархію владних угруповань. Розглядаючи питання економічного і державного порядку, Вальтер Ойкен підкреслював, що в історії середньовіччя анархія спричинила тенденцію до абсолютизму, а сучасна анархія владних структур веде до панування більш страхітливих порівняно з абсолютизмом сил, а саме до тиранії [11, с. 248—354].

4.3 Державне регулювання економіки та його особливості в трансформаційний період

Теорія перехідної економіки лише зароджується, тому питання державного управління також виявилися складними. Теоретична концепція державного управління ринковими перетвореннями має дискусійний характер і не є абсолютно правильною і доведеною. До проблем перехідної економіки необхідно віднести пошук економічних моделей трансформації, співвідносності держави і ринку, соціальної справедливості й економічної ефективності, демократії й економічного порядку тощо. Так, польський економіст Г. Колодко вважає, що в перехідній економіці важлива роль належить державному управлінню, а не самостійним ринковим інститутам [12]. Достатньо аргументованою є критика західних економістів щодо недооцінки державою в країнах з перехідною економікою проблем соціальної рівності і справедливого розподілу багатства [13]. Лауреат Нобелівської премії Дж. Стігліц причинами недостатньої ефективності реформ називає нерозуміння реформаторами самих засад ринкової економіки та процесу інституційних реформ [14]. Стало зрозумілим, що вирішення проблем перехідної економіки неможливе лише на ґрунті теорій «Економікс», назріла потреба використання теорії нової політичної економії, тобто інституційної теорії. У цьому контексті великого значення набуває еволюційно-інституційна теорія Д. Норта [15] і розроблена на цій основі китайськими вченими концепція градуалізму. Сьогодні стало зрозуміло, що ринкова трансформація в країнах з перехідною економікою означає не тільки економічні перетворення, а й політичні, тому роль державного управління стає досить вагомою і значимою.

Зазначимо, що основною функцією держави на сучасному етапі управління є економікою, оскільки майбутнє будь-якої країни залежить від економічної могутності. Не може бути створено ефективної ринкової економіки без регулюючої ролі держави. Це стосується насамперед країн, де відбуваються трансформаційні процеси переходу від адміністративно-командної економіки до ринкової, а точніше — використання елементів ринкового механізму. Досвід останнього десятиріччя України свідчить, що повна відмова від регулювання державою соціально-економічного розвитку, надання стихії ринку повної свободи привели до глибокої кризи, до стагнації економіки, що супроводжувалося великими соціальними втратами, втечею природних, фінансових та трудових ресурсів за кордон. Досить перспективним і переконливим є досвід Китаю з державного управління процесами ринкового реформування економіки, який зумів одночасно вирішити три проблеми: поступове й ефективне здійснення ринкових перетворень, залучення іноземних інвесторів і експорт товарів та послуг в інші країни.

Зазначимо, що державне регулювання економіки (ДРЕ) — економічна категорія, що визначає сутність та способи активного впливу держави на розвиток економіки взагалі та підтримання стабільності, пропорційності й динамічності розвитку зокрема. Це «сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу державних установ і організацій на розвиток суспільного виробництва (у т. ч. продуктивних сил, техніко-економічних, організаційно-економічних та соціально-економічних відносин) для його стабілізації та пристосування до умов, що змінюються» [16]. Під державним регулюванням економіки інші автори розуміють «вплив держави на відтворювальні процеси в економіці для досягнення цілей економічної політики» [17, с. 4].

У попередніх розділах було розглянуто зміст державного регулювання економікою згідно з визначеними цілями, інструментами та засобами, які має у своєму розпорядженні держава для проведення активної економічної політики. В умовах ринкових відносин воно включає:

¾ інформування учасників ринку про інституційні зміни в суспільстві, про стан економіки і перспективи його розвитку;

¾ обґрунтування важливих пунктів економічної політики, яку передбачають проводити державні органи влади в рамках даного етапу розвитку;

¾ заходи щодо розвитку державного сектору економіки як одного з важливих інструментів впливу держави на економічні процеси в країні.

Сутність державного регулювання країн з трансформаційною економікою полягає не в повному запереченні та руйнації старої системи, а в створенні більш ефективної системи регулювання економіки, яка б змогла стати конкурентоспроможною на світовому ринку.

Не можна зводити сутність державного регулювання економікою лише до набору сукупності методів і важелів управлінського впливу на соціальні та економічні процеси. Управлінська дія держави включає не тільки регулювання, а й організацію, планування та контроль. Головним стрижнем сутності державного регулювання є визначення цільової мети функціонування економічної системи, конкретних функцій кожного елементу системи щодо реалізації цієї мети та їх взаємодії з іншими елементами системи державного регулювання.

У сучасній економічній науці утвердилися три підходи, а точніше моделі, державного регулювання економіки: неокласична, неокейнсіанська і монетарна. Прибічники неокласичного напряму зважають на те, що на сучасному етапі виробники і споживачі на основі економічної інформації, якою вони володіють, ефективніше планують свою економічну поведінку, завдяки чому відпадає гостра потреба в державному регулюванні економікою.

Неокейнсіанці — відстоюють кейнсіанську концепцію активної ролі держави в економіці виходячи з того, що циклічні коливання в економіці й інфляція викликаються змінами в сукупних витратах і пропозиції грошей, тому важливими інструментами державного регулювання економіки є бюджетно-податкові важелі. В основу монетарного підходу покладено тезу визначальної ролі грошей у циклічному коливанні та інфляції. Роль державного регулювання зводиться лише до управління грошовим обігом як основною ланкою, через яку забезпечується регулювання всієї економіки. Досягти економічної стабільності в економіці можна завдяки активній грошовій політиці. Монетаристи вважають, що у довгостроковому періоді (прихильники теорій раціональних очікувань поширюють це положення і на довгостроковий період) держава не може впливати на обсяг виробництва та зайнятість, що повертаються до природного рівня.

Неокласики в кейнсіанській програмі зростання державних видатків, пов’язаних зі збільшенням податків, бачили обмеження «свободи особистості» [18, с. 155]. Джерела підвищення темпів зростання вони бачили у зростанні прибутків шляхом обмеження зростання заробітної плати, зниження податків на прибутки корпорацій та індивідуального прибуткового податку, а також скорочення державних видатків на соціально-економічні потреби. Прихильники другої концепції (Р. Харрод, Е. Хансен, Е. Ліндаль, Г. Мюрдаль, Р. Солоу) стверджують, що бюджет повинен балансуватися у процесі економічного циклу. За висловом Р. Харрода, «періоди поганих років урівноважуються надлишковими надходженнями хороших років» [19, с. 136]. Р. Солоу вважає, що держава повинна вживати заходів щодо збалансування бюджету не в роки застою чи кризи, оскільки економічні проблеми тут можуть бути лише поглиблені, а лише у сприятливі для економіки періоди [20, с. 18].

Е. Домар обґрунтовує доцільність бюджетного дефіциту створенням оптимістичних настроїв у підприємців стосовно перспектив економічного розвитку: «Якщо держава діє несміливо через страх дефіциту, і розрахунки бізнесменів на майбутнє тому погані, інвестиції будуть недостатніми і великий дефіцит справді може стати необхідним для попередження масового безробіття» [21, с. 102]. Тобто ефективність державного регулювання економікою залежить і від поведінки уряду, політичної волі владних структур.

Крах адміністративно-командної моделі економіки був неминучим, оскільки базувався на абсолютизації ідеї соціального егалітаризму. Нині нашому суспільству загрожує абсолютизація ринкових важелів, тобто протилежної ідеї, яка має місце в економічній теорії. Неадекватне сприйняття принципів ринкової економіки зумовлене не тільки відсутністю ґрунтовних знань про неї у зв’язку з запереченням вітчизняною економічною наукою капіталістичної економіки, а й тим, що в нашому суспільстві відбувається трансформація адміністративно-командної моделі. Це й привело суспільну думку до протилежного крайнього висновку — заперечення взагалі ролі держави в економіці. Абсолютизація ролі ринкових важелів, яку відстоюють представники ринкового фундаменталізму, при викладанні дисциплін економічного профілю може призвести до формування у студентів хибного сприйняття процесів, що мають місце в реальній економіці.

Сутність і напрями державного регулювання економікою ви-
пливають із виконуваних державою функцій. Основні функції держави з погляду розвитку економіки були сформульовані Р. А. Масгрейвом у його фундаментальній праці «Фінанси в теорії і практиці» і включали таке: 1) надання або регулювання наявності та необхідної кількості суспільних благ; 2) розподіл доходів та майна; 3) регулювання рівня зайнятості та рівня цін. Виходячи з того, що загалом індивіди діють у своїх власних інтересах, держава зобов’язана брати на себе відповідальність за обґрунтування підстав для свого втручання у приватний вибір. Саме обґрунтування підстав для будь-якого втручання має стати відправною точкою як для оцінки поточної економічної політики, так і при розробленні нових економічних програм в уряді України та прийняття нових законів Верховною Радою України.

Державний регулюючий механізм є досить складним, і до нього входять: економічне прогнозування, індикативне планування, об’єкти, цілі і пріоритети, методи та важелі регулювання. У державному регулюванні важливе місце, якщо не основне, належить економічним і правовим регуляторам та методам впливу на соціально-економічні процеси. Хоча різнобічність при цьому зменшується, але зростає деяка суспільна гармонія. Формуючи таку систему, виконавча і законодавча влада певною мірою враховували, що у ринковій економіці процеси настільки швидко змінюються, що громіздкі, інертні, бюрократичні, некоординовані управлінські структури не могли ефективно впливати на них. Тому були спроби створити систему управління, яка відповідала б розвинутій, компактній і водночас мобільній державній структурі, що здатна постійно реагувати на ринкові вимоги, бути координованою.

Необхідність державної координації дій суб’єктів системи визначає створення організаційно-інституційної структури макросистеми, здатної встановлювати правила поведінки для всіх суб’єктів господарювання та регулювати відносини власності. Особливе місце в цій структурі належить системі управління державними корпоративними правами (ДКП).

Управління ДКП пов’язане з виконанням владно-розпорядчих повноважень, і дуже важливо окреслити межі владних відносин, здійснивши їх законодавче закріплення за державою як суб’єктом корпоративного управління. Підняття проблеми управління ДКП з рівня окремого підприємства на рівень національної економіки та розгляд його як елементу державного управління дають змогу зрозуміти різницю між обов’язками держави та обов’язками інших суб’єктів корпоративного управління й довести необхідність розширення кола прав і можливостей держави як акціонера відносно прав і можливостей інших акціонерів.

Крім того, на наше переконання, систему управління ДКП доцільно структурувати згідно з теорією права власності Р. Коуза. Право державної власності може бути реалізоване таким чином:

¾ частина, в якій відносини власності є предметом публічно правового регулювання;

¾ частина, в якій відносини власності є предметом приватноправового регулювання.

Усвідомлення учасниками державно-управлінських відносин об’єктивних державних потреб і необхідності коригування політики держави щодо державного корпоративного сектору становить мотиваційну основу для визнання публічно правового змісту ДКП, закріплюваних за державою у певному колі підприємств.

Головною метою системи управління ДКП має бути скоординована з іншими складовими системи державного регулювання економіки країни діяльність, спрямована на підвищення ефективності державного корпоративного сектору шляхом застосування ДКП до об’єктів регулювання, а розвинуті інституційна і правова структури системи повинні забезпечити цивілізаційний рівень реструктуризації та ліквідації державної частки, використання фондових інструментів для залучення інвестицій та підвищення корпоративної культури на рівні як окремих підприємств з державною часткою, так і країни в цілому [22].

Держава дедалі менше використовує для здійснення свого впливу прямі, адміністративно-командні форми і методи регулювання. Постійно збільшуються арсенал і питома вага непрямих, гнучкіших підойм впливу держави на економіку, що мають переважно економічний характер. Але все ж залишаються сфери (наприклад, антимонопольного регулювання), де перевага цілком справедливо віддається прямим адміністративно-командним (іноді досить жорстким) методам регулювання [23].

У процесі формування такої системи враховувалися два відомі, теоретично обґрунтовані напрями: перший — перехід до демократично-правової системи управління як засобу проведення гнучких ефективних реформ, здатних сприймати нове на основі постійного контролю за діяльністю виконавчої влади різних політичних сил, наявності незалежної преси, обговорення народом переваг і недоліків урядової політики; другий — перехід до елементів авторитаризму як засобу забезпечення швидкого та ефективного подолання кризового стану в економіці, застосовуючи непопулярні, але необхідні реформи та досягнення керованості економікою. Кожному з цих напрямів притаманна істина, яка на кожному етапі спостерігається у країнах з ринковою економікою: по-перше, ринок не передбачає необмеженої свободи дій; по-друге, існує безліч особливостей цих форм управління в кожній країні. В Україні виконавча і законодавча влада дотримувалися першого напряму і такий вибір, мабуть, найбільшою мірою забезпечив подолання складних кризових явищ наприкінці XX ст.

Важливою умовою демократичного шляху розвитку країни ставало дотримання певних ідеологічних основ управління, за яких система державного управління формується таким чином, щоб виконавча влада виконувала свою функцію, а приватні власники — свою, в єдиному правовому полі; уникнення конфліктів на основі досягнення взаєморозуміння в політичному та економічному житті країни; формування відкритого суспільства, приватної власності, здорових ринкових відносин, у тому числі конкуренції, вільної торгівлі; розвиток культури, особливо духовної, та надання пріоритетності вирішенню соціальних завдань, що стає наріжним каменем структурних перетворень в економіці. Проте аналіз тогочасного стану економіки і культури свідчив про недостатність реальних можливостей їх дотримання, а це значною мірою ускладнювало виконання регулюючих функцій держави і, природно, подолання труднощів, які мали місце.

Рівень розвитку України кінця XX ст. характеризувався підпорядкуванням економічної політики впливовим групам, тенденцією централізації економічних ресурсів і прийняттям рішень лише на державному рівні, повною нездатністю регулювати банківську систему і приватний сектор економіки, відсутністю здорових ринкових відносин і процвітанням різновидів монополізму. Це, у свою чергу, призвело до відсутності здорових фінансових відносин, диспропорцій між цінами на продукцію промисловості і сільського господарства, цінами та доходами населення, попитом і пропозицією, споживанням та нагромадженням. Ось за таких обставин і здійснювалося управління в державі, формувалися регулюючі механізми. Труднощі полягали в тому, що треба було зрозуміти ситуацію, за якої економіка може ефективно функціонувати під впливом, з одного боку, об’єктивних законів самоналагоджувальної і саморегулівної системи, з іншого — державного регулювання із застосуванням економічних, правових та адміністративних важелів, а також, що найважливіше, індивідуальних намірів, думок, настроїв, довір’я і моральних обов’язків кожної людини щодо економіки та держави в цілому.

Оскільки держава є ініціатором і провідником реформ в Україні, то система державного управління має:

· забезпечувати цілеспрямовану реалізацію політики реформ;

· реагувати на автономні процеси, що відбуваються в суспільстві без втручання держави, впливати на них;

· домагатися адекватності своїх дій та розроблених процедур існуючій суспільно-економічній моделі [24].

Здійснюючи державне регулювання економіки, важливо усвідомити, що більшість соціально-економічних процесів починає формуватися ще задовго до того, як з’являються їхні перші відчутні (позитивні чи негативні) наслідки, але такими процесами треба вчитися керувати, починаючи з того періоду, коли вони лише зароджуються. Для цього їх необхідно розпізнавати, вивчати і спрямовувати в потрібне русло, з тим щоб пристосовувати все другорядне, чи допоміжне, до основного процесу, спираючись на науково обґрунтоване передбачення його розвитку. Можна з впевненістю стверджувати, що регулювання соціально-економічними процесами — це мистецтво, воно, як відомо, не кожному дане. Методи, які використовуються при цьому, залежать від системи управління, яка діє в той чи інший період, — адміністративно-командної, що передбачає безпосереднє управління юридичними і фізичними особами, чи демократично-правової, в основі якої лежить управління процесами на основі сформованого регулюючого механізму, де простежується перехід від управління особами до управління процесами [25].

Для здійснення своїх економічних функцій держава формує економічну політику, яка стає визначальною основою регулювання економіки. Економічна політика відбиває рівень ставлення держави до тих або інших соціальних та економічних процесів і це стає орієнтиром для всіх учасників ринкових відносин, усього спектра макроекономіки. Для регулюючих функцій у розпорядженні держави існує цілий арсенал вивірених світовою і вітчизняною практикою економічних, правових і адміністративних важелів — ціни, податки, кредити, тарифи, інвестиції, цінні папери, проценти, резерви, амортизаційні відрахування, бюджет, державні замовлення, програми, пільги, мито, ліцензії, субсидії, штрафи, пені тощо [26].

Говорячи про державне регулювання економіки в цілому, не можна не враховувати однієї важливої обставини. Потреба у державному регулюванні — цілком об’єктивна річ. Але реалізується вона не прямо (через діяння певних автоматичних ринкових механізмів), а опосередковано (через дії певних політичних сил). Ці сили можуть мати на меті як виключно загальнонаціональні інтереси, так і корпоративні (власні). Добре, якщо перші з них повністю збігаються з другими. У цьому разі немає жодних підстав для суперечностей. Але на практиці така ситуація трапляється не завжди. Певні політичні сили, що перебувають при владі у даний момент, можуть використати її при здійсненні державного регулювання економіки для реалізації не загальнонаціональних інтересів, а корпоративних (власних). Навіть у країнах з розвинутою ринковою економікою, де існують усталені демократичні традиції, історія знає чимало таких прикладів. Для постсоціалістичних і пострадянських держав унаслідок нерозвиненості в них інститутів громадянського суспільства ці випадки ймовірні ще більшою мірою.

Перехідний характер економіки, відсутність справжньої демократичної системи влади і розвинутого цивільного суспільства обумовлюють той факт, що сучасна теорія суспільної економіки і суспільного вибору не може бути використана в наших умовах у всіх її аспектах. Однак урахування всіх означених «за» і «проти» державного втручання має стати висхідним при розробленні концептуальних засад економічної політики кожної держави, особливо для України. Особливістю країн перехідної економіки є крайня обмеженість у джерелах фінансування. Це пов’язано із загальним кризовим станом економіки, спадом виробництва та падінням доходів на душу населення, що тільки в Україні продовжувалося протягом останніх 10 років. Досліджуючи гострі проблеми формування малого підприємництва в Україні, З. Варналій стверджує, що «відсутність цілеспрямованої послідовної фінансової підтримки держави та недосконала система оподаткування стали основними негативними факторами на шляху формування ринкового середовища й розвитку малого підприємництва» [27, с. 34].

Економічні і правові важелі регулювання використовуються в різних сферах управління з метою створення сприятливих умов розвитку господарських (інституційних) одиниць усіх форм власності на основі: забезпечення інфраструктури; підтримання підприємництва, стимулювання організації та ефективного функціонування ринкової ділової активності, створення умов мотивації виробництва і недопущення його спаду; зміцнення фінансово-кредитної системи; здійснення заходів щодо недопущення розвитку інфляційних процесів; створення механізму переходу одних форм власності в інші, і навпаки; стимулювання науково-технічного прогресу, інвестицій і структурної перебудови; регулювання демографічних процесів, міграції робочої сили; визначення валютних курсів і переливання капіталів; реалізації платіжних балансів; здійснення перерозподільних функцій для забезпечення потреб оборони, охорони порядку, державного управління, розвитку фундаментальної науки, енергетики тощо.

Адміністративні важелі можуть застосовуватися в таких сферах, які не охоплюються ринком, але значною мірою залежать від нього. Це використання національного багатства у вигляді корисних копалин, землі; боротьба з монополізмом в усіх його проявах, коли економічні методи не дають необхідних результатів; розв’язання проблем екології, оскільки завдана природі шкода ніякими економічними заходами не компенсується; допомога по безробіттю, виплати багатодітним, гарантований мінімальний заробіток; захист національних інтересів у зовнішньоекономічних зв’язках; забезпечення дотримання правил підприємництва і фінансово-кредитної діяльності; виконання регіональних та державних програм. Кожен важіль має застосовуватися у відповідних межах: економічні — щоб не зашкодити вільному розвитку господарських одиниць; правові — щоб створювати правову основу для вільного підприємництва та конкуренції; адміністративні — щоб не допустити формування командно-розподільних процесів. Проте важливою умовою мало стати те, що надмірне і, головне, некваліфіковане втручання держави в економічні процеси може призвести до спаду виробництва, інфляції та інших негативних наслідків, бо майже кожен регулятормає подвійний, позитивний або негативний, вплив на соціально-економічні процеси. Мистецтво полягало в тому, щоб визначити, якому впливу надати перевагу і відповідно до цього застосувати той чи інший регулятор. Наприклад, зниження податкового тиску позитивно впливає на виробництво, але негативно — на доходи бюджету; інвестиції в нові технології підвищують продуктивність праці й водночас призводять до вивільнення працівників, збільшуючи рівень безробіття. Другою важливою умовою забезпечення ефективного виконання регулюючої функції держави ставало визначення об’єктів регулювання і цілей, яких необхідно досягти на основі зваженої економічної політики. Установлення об’єктів і цілей було найскладнішим завданням державних органів управління, від чого залежить успіх реалізації всієї політики держави в складний кризовий період.

В умовах стабільності економічного розвитку держава може значно децентралізувати свої регулюючі функції. Однак у період уповільнення економічної активності державного і приватного секторів та появи небезпеки відхилення економіки від бажаного шляху розвитку, виникає необхідність терміново опрацювати економічну політику, яка б звела в єдине русло макроекономічну, фінансову грошово-кредитну, зовнішньоекономічну, антимонопольну та соціальну політику. Це забезпечує посилення координації роботи всіх державних органів, що здійснюють регулювання економіки, концентрації їхніх зусиль на вирішення кардинальних проблем економіки. У період значного розширення економічної діяльності і настання так званого перегріву економіки застосовується прогресивна система оподаткування, що забезпечує перевищення податкових надходжень над рівнем економічного зростання, а також поліпшує баланс бюджету внаслідок зниження бюджетних витрат на допомогу по безробіттю, соціальне страхування тощо. Таким чином досягається стримуючий вплив на економіку, який відіграє роль охолоджувального фактора. У цей період фінансові важелі спрямовуються на запобігання зростанню інфляції, яку породжує за таких умов надмірний попит.

В Україні в умовах спаду виробництва вживалися заходи для стримування пропозиції грошей шляхом купівлі облігацій на відкритому ринку, або стримування попиту на капітал за допомогою регулювання процентної ставки через підвищення офіційної процентної ставки.

Ефективність державного регулювання економіки може бути знижена як унаслідок об’єктивного розвитку подій, так і через застосування неадекватних засобів економічної політики держави. Серед них: неадекватність методологічної бази, недотримання балансу економічних стратегії і тактики, змішування цілей та засобів реформ тощо. Певним загальним наслідком дії перелічених чинників та зворотним боком низької дієздатності української держави є розвиток корупції та «тіньової» економіки. Значне поширення цих явищ в Україні є одним із найбільш видимих проявів низької ефективності державної політики, оскільки, по-перше, свідчить про наявність вагомих стимулів для порушення економічними суб’єктами легальних норм та процедур через надмірну їх обтяжливість, а, по-друге, відображає неспроможність держави реалізувати свою владу належним чином, забезпечивши таке дотримання [28].

Запровадження державного регулювання економікою стримувалося насамперед відсутністю організаційного механізму державного регулювання економіки і його правового забезпечення. Ішлося про методичне й організаційне забезпечення роботи цього механізму, доведення розв’язання кожної проблеми від ідеї та загальної конструкції до практичної реалізації. Теорія і практика вимагають посилення координації робіт усіх державних органів, концентрації їхніх зусиль на вирішенні кардинальних проблем країни, створенні єдиного механізму державного регулювання економікою.

Для реалізації економічної політики держави в Україні в умовах ринкової трансформації національної економіки відповідну регулюючу роль намагалися відігравати органи державного управління: Міністерство економіки — з цінового і тарифного регулювання та державного замовлення; Міністерство зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі — з питань застосування квот, ліцензій та ін.; Національний банк — з грошово-кредитного і валютного регулювання; Міністерство фінансів — з фінансово-бюджетного і податкового регулювання; Антимонопольний комітет — з регулювання діяльності підприємств-монополістів; Державна митна служба — з митного регулювання, застосування митних нормативів; Міністерство праці та соціальної політики — з питань регулювання доходів, зайнятості, створення робочих місць, поліпшення функціонування ринку праці тощо. У цьому випадку були б виправданими докорінно змінені функції міністерств і відомств, які зобов’язані здійснювати управління соціально-економічними процесами, переважно за допомогою економічних, правових та адміністративних регуляторів без прямого адміністративного тиску на суб’єкти господарювання. Проте елементи директивності і розподільних функцій міністерства і відомства продовжували використовувати. Це стало важливим фактором удосконалення органів управління, використовуючи світовий досвід. Хоча національні органи управління економікою в розвинених країнах формуються переважно за функціональним принципом, водночас галузевий принцип також існує. Зокрема, в США і Англії діють такі міністерства і відомства: торгівлі, промисловості й енергетики, сільського господарства, рибальства, транспорту, фінансів, житлового будівництва і місцевого транспорту, навколишнього середовища, місцевого самоврядування, зайнятості, праці, соціального захисту, охорони здоров’я і соціальних служб, освіти, а також скарбниці, федеральна резервна система [29].

Разом з тим у країнах ЄС з другої половини 1990-х років спостерігається тенденція до переключення пріоритетів розвитку з обмеження використання природних ресурсів у виробництві та стримування зростання товарного споживання на підвищення ефективності економіки. Відбувається ув’язування добробуту, насамперед, з підвищенням темпів економічного зростання (зростання споживання товарів та послуг), яке дає змогу також вирішити ряд соціальних та екологічних проблем. Цей процес ставить на перший план значущість індикаторів економічного зростання й ефективності економіки. Така переорієнтація пріоритетів розвитку передбачає підвищення ефективності інвестицій і зростання інновацій у реальному секторі національних економік, а також підкреслює роль науки і наукомістких технологій, які знижують питому ресурсомісткість ВВП. Для України ініціювання високих темпів економічного зростання є особливо важливою проблемою. Тому підвищення ефективності та наукомісткості економіки можна також пов’язати зі зниженням ресурсомісткості виробництва, збереженням національного науково-технологічного потенціалу і ресурсів життєзабезпечення [30].

Література до розділу 4

1. Кваснюк Б. Є., Киреєв С. І. Моделі соціально-економічного розвитку в перехідному суспільстві // Трансформація моделі економіки України (ідеологія, протиріччя, перспективи) / За ред. В. М. Гейця. — К.: Логос, 1999.

2. Державне регулювання економіки: Навч. посібник / С. М. Чистов, А. Є. Никифоров, Т. Ф. Куценко та ін. — К.: КНЕУ, 2000. — 316 c.

3. Норт Даглас. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки / Пер. з англ. І. Дзюби. — К.: Основи, 2000. — 198 с.

4. Овсянко Д. М. Административное право: Учеб. пособие / Отв. ред. Г. А. Туманов. — С. 65.

5. Колпаков В. К. Адміністративне право України: Підручник. — К., — С. 187.

6. Коваль Л. В. Адміністративне право України: Курс лекцій. — К., 1998. — С. 25.

7. Административное право Украины. Общая часть: Учеб. пособие. — X.: Одиссей, 1999. — С. 68.

8. Колпаков В. К. Адміністративне право України: Підручник. — 3 вид., стереотип. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — С. 690.

9. Административное право Украины. Общая часть: Учеб. пособие. — X.: Одиссей, 1999. — С. 212.

10. Норт Даглас. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки / Пер. з англ. І. Дзюби. — К.: Основи, 2000. — 198 с.

11. Ойкен В. Основные принципы экономической политики: Пер. с нем. / Общ. ред. П. И. Цедилина и К. Херманн-Пилата; вступ. сл. О. Р. Лациса. — М., 1995. — 354 c.

12. Колодко Г. Уроки десяти лет постсоциалистической трансформации // Вопросы экономики. — 1999. — № 9. — С. 31.

13. Клей Л. Что мы, экономисты, знаем о переходе к рыночной системе // Реформы глазами американских и российских ученых. — Российский экономический журнал. — 1996. — С. 32.

14. Стиглиц Дж. Куда ведут реформы? (К десятилетию начала переходных процессов) // Вопросы экономики. — 1999. — № 7. — С. 4.

15. Норт Д. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки / Пер. з англ. І. Дзюби. — К.: Основи, 2000. — 198 с.

16. Економічна енциклопедія: У 3 т. — К.: Академія, 2000. — Т. 1 — 864 c.

17. Бандурка О. М., Петрова К. Я., Удодова В. І. Державне регулювання економіки. — Харків: Вид-во ун-ту внутр. справ, 2000. — 160 с.

18. Осадчая И. М. Современное кейнсиаство. — М.: Мысль, 1971. — 176 с.

19. Харрод Р. Ф. К теории экономической динамики. — М.: Изд-во иностр. л-ры, 1959. — 212 с.

20. Андрианов В. Государственное регулирование и механизмы саморегуляции в рыночной экономике (мировой опыт и Россия) // Вопросы экономики. — 1996. — № 9. — С. 28—36.

21. Харфизов Р. Х. Критика теорий государственного регулирования капиталистической экономики. — М.: Изд-во Ин-та междунар. отношений, 1961. — 168 с.

22. Чечетов М., Жадан І. Особливості макроекономічного трансформування в умовах перехідної економіки // Економіка України. —2002. — № 6. — С. 4—12.

23. Галиця І. Державне регулювання в умовах ринкових відносин // Економіка України. — 2002. — № 6 — С. 57.

24. Жаліло Я., Черніков Д. Дієвість економічної політики держави в контексті ринкового реформування // Економіка України. —2000. —№ 12. — С. 13.

25. Панасюк Броніслав. Економічна політика в Україні наприкінці ХХ століття. — К.: Новий друк, 2002.

26. Ватаманюк З., Реверчук С. Економічна теорія: макро- і мікроекономіка. — К.: Альтернатива, 2001.

27. Варналій З. С. Державна фінансова підтримка у сфері малого підприємництва та шляхи її вдосконалення // Фінанси України. — 1996. — № 2. — С. 32—42.

28. http://www.niss.gov.ua/Table/Jalilo10/diev.php.

29. Панасюк Броніслав. Економічна політика в Україні наприкінці ХХ століття. — К.: Новий друк, 2002.

30. Бадрак О., Шостак Л. Цілі та пріоритети сталого розвитку України // Економіка України. —2002. — № 10.

РОЗДІЛ 5. Трансформація місця і ролі держави в економічних системах пострадянських країн

5.1 Методологічні підходи до проблем трансформації

Проблема перехідного стану економічної системи є предметом досліджень економічної теорії на досить великому проміжку часу. Трактування сутності і детермінант «перехідності» не була однаковою на різних історичних етапах. Так, для Аристотеля вона була пов’язана з принципом зміни взагалі, який міг відбуватися в будь-яких варіантах і в «будь-який бік». Надалі «перехідність» органічно пов’язується з ідеєю суспільного прогресу, з переходом суспільства до процесу ефективнішого зростання матеріальних і духовних благ. Саме такий підхід можна бачити, зокрема, у Д. Юма, А. Сен-Сімона, К. Маркса. За сучасних умов, із подоланням однобокого трактування соціально-економічного прогресу, «перехідність» набуває нових рис — більш широкого, неоднозначного розуміння якісних та кількісних змін, а також розуміння важливої ролі єдності загального й окремого в перехідних процесах. Остання обставина виражає й таку особливість «перехідності» в сучасних умовах, як багаторівневість. Її прояв пов’язаний із загальними тенденціями, які характерні для всього світового співтовариства, а не лише з одиничними процесами, що відбуваються в окремих країнах (регіонах). Одночасно в механізмах функціонування економік окремих країн закладені й особливі форми взаємозв’язку загальних і одиничних ознак.

Перехідність характеризує стан певної системи (суспільної, економічної, політичної та ін.), обумовлений в той або інший період поступальним характером розвитку. У функціонуванні всякої системи настає період, коли вона вичерпує свої можливості і починає переростати (переходити) в іншу систему. Важливе місце в аналізі перехідності займає визначення характеру системи, що має бути сформована. Сам об’єкт аналізу у системному плані може бути поданий неоднозначно. Аналіз можна провести крізь призму економічної або політичної системи, соціокультурних факторів, національних відносин і т. п. Тому з погляду економічної науки природним та необхідним є виділення саме економічної системи, що передбачає в аналізі змісту перехідності чітке дотримання єдності обраного критерію, тобто соціально-економічного змісту тієї чи іншої системи. Без дотримання цієї умови неможливо розкрити і зміст самої перехідності, етапи та кінцеві межі перехідного процесу. Так, некоректно було б говорити про перехід планової економіки до демократичного суспільства, тому що в даному разі неправомірно змішуються економічні й політичні аспекти дослідження, тобто розглядаються різнопланові суспільні явища.

Насамперед стає очевидним, що перехідний процес у постсоціалістичних країнах — це не просто проміжок часу, протягом якого мають відбутися ті чи інші зміни. Як було зазначено в літературі, з одного боку, перехідний період — це не короткочасний, а досить тривалий період, а з іншого — це період не «яких-небудь» змін, а глибокої трансформації старої системи [1, с. 149—151].

Внутрішні фактори, що об’єктивно обумовили початок перехідних процесів у колишніх соціалістичних країнах, і сьогодні потребують глибокого аналізу, оскільки вони не розкриті належним чином і трактуються неоднозначно. Це пов’язано і з тим, що з часом значно більшу роль, ніж на початку 1990-х років, стали надавати глобальним чинникам. Зокрема, дедалі очевиднішою стала неможливість ефективної реалізації адміністративно-командної моделі розвитку, яку в західній літературі називають «наздоганяючою», що справді було характерно для економіки СРСР увесь період її функціонування. Складність розв’язання цього завдання — «догнати і перегнати», — на думку західних авторів, пов’язана й з традиційним його інструментом — обмеженістю виробничих ресурсів. Тому на перший план висувається інша модель — модель стійкого розвитку, а кризу планової системи значною мірою пов’язують із цими обставинами.

Визнання існування закономірностей перехідних процесів, їх тривалості та складності обумовлює необхідність розроблення особливої теорії перехідної економіки. Нині ця думка поділяється багатьма вітчизняними економістами [2; 3; 4; 5; 6].

При цьому в сучасній літературі підкреслюється не тільки необхідність розроблення спеціальної теорії «системних переходів», а й визначаються теоретичні підходи, що могли б стати основою для обґрунтування нової парадигми: неоінституціональна теорія суспільного вибору, теорія прав власності, еволюційного інституціоналізму та ін.

Аналіз змісту перехідної економіки тісно пов’язаний із визначенням її соціально-економічного характеру: заради чого виникла ця «епоха», яка спрямованість її здійснення, у чому у кінцевому підсумку вона повинна себе реалізувати. У зв’язку з важливістю розв’язання цього питання, необхідно ще наголосити на принциповості вибору і застосування відповідного критерію підходу до аналізу системи, що трансформується. Вирішальна роль такого критерію, пов’язана з його обмежувальною функцією. Виділений критерій повинен бути абстрагованим від факторів, що мають найменший вплив на специфіку функціонування системи.

Виділений критерій підходу до аналізу системи відповідно «формує» і логіку дослідження соціально-економічних проблем перехідних процесів та механізму їх регулювання. Оскільки ж критеріїв, що відбивають реальні процеси функціонування і розвитку системи багато, то перехідна економіка в цілому є багатовекторним процесом. Однак питання «Куди йде сьогодні Україна?» припускає однозначну наукову відповідь на нього, а відповідно і вибір певного (одного) критерію — формування засад соціально орієнтованої ринкової економіки.

Згідно з проголошеними цільовими пріоритетами України основною метою соціально-економічної політики вважається формування такої моделі розвитку економіки, яка б мала довгостроковий потенціал зростання, здатність забезпечувати послідовне підвищення добробуту населення, ефективне розширене відтворення, зміцнення конкурентоспроможності української продукції.

Зауважимо, що ця мета подається як головний напрям перехідної економіки. Однак, на нашу думку, глибоко помилковою є така абсолютизація. Але ж альтернативність — одна з властивостей (закономірностей) перехідної економіки. Серед множини можливих варіантів завжди є варіант оптимальний, знайти який — завдання ідеологів-теоретиків перехідних процесів. Звичайно, виникає питання про критерій оптимальності. Але він уже визначений, якщо ми визнаємо існування загального соціально-економічного напряму перехідної економіки, про який ішлося вище. Він і характеризує оптимальний варіант (приміром, не соціалізм, не капіталізм, а щось інше).

Абсолютизація, що припускає лише один варіант кінцевих результатів перехідної економіки, викликає заперечення і тому, що певний оптимум обумовлений рядом обмежень, властивих перехідній економіці. Ці обмеження (позитивного характеру) такі: рівень вихідного стану розвитку суспільства в соціально-економічному аспекті; реальний матеріальний і духовний потенціал; цілеспрямовані зовнішні інвестиції, що дозволяють органічно реалізувати внутрішні можливості економіки. Ці обмеження істотно скорочують кількість альтернатив, у рамках яких повинні відбуватися перехідні процеси. Саме тому останнім часом виник міжнародний термін «країна перехідного стану», що стосується не всіх країн, а лише окремих (усього їх близько тридцяти) [7, с. 143—144].

Визначальний напрям, з яким пов’язано досягнення кінцевої мети перехідної економіки, — становлення системи, що забезпечує суспільству стійкий розвиток. Звичайно, таке загальне рішення, що відповідає коротко лише на одне питання, породжує багато нових проблем: по-перше, не дуже ясно, як виглядає конкретно таке суспільство; по-друге, використання якісно нового критерію передбачає відповідну класифікацію історії розвитку національної економіки; по-третє, новий підхід потребує уточнення його місця в економічній теорії; по-четверте, важливо з’ясувати, чи правомірне використання виділеного критерію в Україні та інших постсоціалістичних країнах.

Отже, Україні в період перехідних процесів необхідно вирішувати проблем не менше, ніж іншим країнам. Крім розв’язання глобальної перспективної проблеми — формування системи, яка забезпечує стійкий розвиток, нашій країні потрібно вирішувати проблеми сьогоднішні — формування системи ринкових відносин, а також «вчорашні», що залишилися в спадщину від попередньої системи. Іншими словами, багатовекторний характер перехідної економіки для України має далеко не лише теоретичне, а й безпосередньо практичне значення.

Нечіткість визначення проблем соціально-економічного розвитку, які необхідно розв’язувати, може бути «виправдана» і тим, що майбутнє в теоретичному аналізі не може бути ясним і конкретним. Мова може йти лише про гіпотези, виокремлення характерних ознак, принципів тощо. Істотною помилкою при цьому є й абсолютизація методу екстраполяції. Не випадково проблема майбутнього в теорії розглядається крізь призму принципу перехідності.

У процесі нашого аналізу важливо було б визначити і кінцеві межі сучасної перехідної економіки, але при цьому виявляється ще одна суттєва деталь. Річ у тім, що будь-яка високорозвинута економічна система не формується одномоментно, а пов’язана зі специфічним періодом переходу. Виникає питання, чи має цей період реальне значення? Позитивна відповідь, на наш погляд, залежить від того, як вибирається критерій, котрий характеризує найбільш розвинуту ланку перехідної економіки. Буде некоректно пов’язувати кінцеві межі перехідної української економіки зі становленням ринкової економіки, оскільки важливим завданням є ще формування самої ринкової економіки. Те ж саме можна сказати про перехід до постіндустріального суспільства. Реальним у даному разі завданням, найбільш близьким до конкретної ситуації і таким, що легше сприймається суспільним менталітетом, є, як ми вже зазначали, формування засад соціально орієнтованої ринкової економіки.

Невизначеність ціннісних пріоритетів українського суспільства створює додаткові труднощі для формулювання кінцевих цілей перехідної економіки. Відсутність національної ідеї об’єднання суспільства на патріотичних засадах обумовлювала індиферентність суспільства до політичних процесів. Цей аспект особливо тісно пов’язаний із закріпленою протягом багатьох десятиліть нормою радянської людини бачити ясну безальтернативну мету руху, визначену на основі патерналістських міркувань владних кіл суспільства. Відповідною мірою, природно, подібні особливості проникли й у менталітет українського наукового співтовариства. Специфічний характер перехідної економіки, у тому числі й української, обумовлює існування різних теоретичних варіантів соціально-економічного розвитку.

Досвід німецьких повоєнних реформ, світових тенденцій і суперечливого вітчизняного досвіду свідчать про необхідність формулювання кінцевої мети перехідного періоду як побудови держави добробуту або соціально орієнтованої ринкової економіки. Водночас цілком ясно, що для її формування слід пройти довгий шлях соціально-економічного розвитку. Це певною мірою підготує населення до сприйняття цієї системи, яка прийшла на зміну ідеології соціалізму. Річ у тім, що і в сучасних умовах значна частина населення постсоціалістичних країн віддає перевагу мріям про такий соціально-економічний устрій, у якому держава бере на себе всю турботу про соціальну захищеність усього населення.

У сучасній Україні практично сформована і функціонує економіка перехідного типу. Характеризується вона двома секторами економіки — приватним і державним, які ще слабо пов’язані ринковими відносинами, оскільки повністю ринок у країні не сформувався і дієво не охоплює реального сектору економіки. Водночас багато фахівців-теоретиків вважають, що еволюційна концепція переходу до ринкових відносин за допомогою формування двосекторної економіки має свої переваги. Ідея такої економіки для постсоціалістичних країн була висловлена П. Мюррелем (у прочитаній лекції на семінарі МВФ). Мета його пошуків — з’ясувати причини невдач в економіках східноєвропейських країн. Він вважає, що ці країни повинні стати на позиції еволюційної парадигми розвитку економічних процесів [8, с. 65—66]. Перевагою еволюційного підходу, на його думку, є три основні аспекти. По-перше, принципово інший погляд на поведінку інституцій та окремих суб’єктів порівняно з неокласичним homo oeconomicus (економічною людиною). Еволюційний підхід ураховує не тільки обмеженість виробничих можливостей господарських суб’єктів, а й спроможність цих суб’єктів сприймати економічну інформацію, а також згладжує труднощі реалізації влади в ієрархічних організаціях. Організаціям важко змінювати діючу практику, а коли зміни усе ж відбуваються, то поведінка організацій містить риси минулого. По-друге, даний підхід ураховує концепцію економічного середовища, у тому числі й систему зовнішніх факторів, які впливають на поведінку економічних суб’єктів. По-третє, еволюційний підхід ураховує важливість відбору в процесі перманентних змін. Увага з внутрішньо-організаційних моментів переноситься на зміну контролю над розподілом економічних ресурсів між неефективними (технічно відсталими) й ефективними галузями, які найбільше відповідають вимогам глобального розвитку.

Пояснюючи причини більшої динамічності вільного ринку порівняно з плановим господарством, еволюційна теорія вказує на роль банкрутств і санкцій у витісненні неефективних підприємств, розмаїтість нових організаційних форм і технологій, що забезпечує вільний доступ капіталів у будь-яку галузь та на природний процес відбору тих економічних структур (суб’єктів), які відіграють домінуючу роль у розподілі ресурсів, насамперед виробничих. Західна економічна наука намагається довести, як еволюційна теорія може сприяти розробленню програми економічних реформ, показати основні переваги двосекторного підходу при вирішенні проблем переходу до економіки ринкового типу. Ця концепція була висловлена (як зазначалося, Мюррелем) ще до того, як у нашій країні приступили до радикальних реформ, обравши шлях «шокової терапії», тобто не взявши до уваги рекомендацій, висловлених на семінарі МВФ. Наші реформатори не врахували того, що жодна реформа не може зробити все відразу, через надзвичайну складність завдань, що виникають перед нею. Наслідки обраного національними реформаторами шляху переходу до ринкової економіки виявилися руйнівними для України.

Розроблення технології трансформації одного типу господарської системи іншою, за методами порівняльної статики, передбачає одночасне розв’язання трьох проблем: а) забезпечення функціонування конституюючих принципів ринкової системи; б) формування оптимізаційних інструментів та методів державного регулювання; в) елімінування негативних наслідків реформ для суспільства. Вирішення цих проблем можливе при створенні двосекторної економіки, побудованої на основі оптимізації взаємодії державного і ринкового принципів регулювання.

Незаперечним доказом того, що в перші роки ринкової трансформації були допущені численні помилки, є глибоке падіння обсягів виробництва, масове зубожіння країни та бурхливе зростання безробіття. Отже, уряд України також мусив здійснити рішучі кроки для виходу із соціально-економічної кризи. Але спочатку потрібно було усвідомити, які саме були припущенні стратегічні помилки, і в перспективі вибрати такий спосіб їх виправлення, щоб не припуститися нових.

Головна стратегічна помилка полягала в тому, що ринкові реформи в Україні розпочиналися без чітко встановлених загальнонаціональних цілей. Відповідно, можна стверджувати й про порушення принципів раціональності проведення заходів економічної політики та національних інтересів держави. Копіюючи реформи Росії, обрали шлях повторення помилок. Держава повністю відлучилася від регулювання економікою. В українських політичних та економічних лідерів того часу переважала категоричність мислення: від однієї крайності розвитку суспільства (державного соціалізму) до іншої — класичного капіталізму, хоча останній себе вичерпав ще в ХХ ст.

Відсутність теоретично обґрунтованих цілей, принципів та інструментів проведення реформ обумовили суперечність цілей, їх підміну інструментальними індикаторами політики, а також застосування принципу легкості виміру замість ступеня охоплення основної проблеми при виборі критеріїв оцінювання економічної політики. Реальні цінності суспільства підмінилися ілюзією багатства (в класичному розумінні) — великою кількістю іноземних товарів. Приватизація заради приватизації стала самоціллю трансформації економіки.

Чітко проявилася в країні відірваність грошово-фінансової системи, зокрема банківської, від потреб розвитку виробництва. Первісне нагромадження капіталу здійснювалося не завдяки праці, а за рахунок перерозподілу національного багатства, що не сприяло створенню справжніх ринкових механізмів, а формувало ґрунт для виникнення економічних парадоксів типу «нового посередника» та «підприємця», не зацікавленого в сприянні розвитку національного виробництва. Корупція, економічна злочинна діяльність багатьох представників владної та політичної еліти стали не менш важливою причиною викривлення принципів ефективності та соціальної справедливості.

Вибір за основну методологію прискорення реформ засобів (інструментів) «шокової терапії» та трифазної послідовної схеми стратегії економічного розвитку Дж. Сакса («стабілізація (3—5 років) + розвиток (10—15 років) + структурна перебудова економіки (20 років)») при невиваженій політиці лібералізації зовнішньоекономічної діяльності став головним гальмом становлення цивілізованих ринкових відносин у країні.

Усе це за умови одномоментної лібералізації цін, беззастережної лібералізації зовнішньоекономічної діяльності та політики «дорогих грошей» призвело до кризи платежів і поставило значну частину виробничої сфери України на межу банкрутства.

Узагальнення та усвідомлення головних стратегічних помилок ринкових реформ робить можливим пошук конструктивних шляхів їх усунення. Аналіз літератури та результатів господарської практики обумовлює необхідність реалізації таких заходів:

По-перше, визначення і чітке формулювання цільових пріоритетів розвитку суспільства. Самостійність нашого економічного мислення означає формування національної теорії бажаного економіко-політичного устрою українського суспільства, яка має дати повне обґрунтування всіх аспектів її функціонування.

По-друге, установлення принципів та інструментів проведення подальших реформ, обґрунтованих на основі існуючих теорій економіко-політичної системи та попередньо визначених цільових пріоритетів. У цьому аспекті, великого значення набуває дотримання принципів соціальної компенсації. Останні, у свою чергу, визначатимуть стан добробуту широких верств населення.

По-третє, формування справжніх цінностей суспільства і передусім поваги до кваліфікованої високопродуктивної праці. Відродження власного виробництва пов’язане саме з цими проблемами, тому слід змістити акценти в бюджетній системі та системі оподаткування.

Світовий досвід показує: досягнення приросту виробництва на 5 % потребує реінвестування ¼ валового внутрішнього продукту в інноваційний процес та науково-технічні дослідження. Таке співвідношення узгоджується з рекомендаціями вітчизняних учених про необхідність прискорення фінансування технологічних нововведень у 5—10 разів [9].

По-четверте, істотне підвищення платоспроможності населення до такого рівня, за яким воно було б здатне купувати власні промислові товари, що є однією з умов відродження національного виробництва та розвитку ринкових відносин.

Для цього нинішню реальну заробітну плату слід підвищити в 2—2,5 раза. Неодмінними умовами такого підвищення заробітної плати є: проведення цілеспрямованої політики захисту національного ринку та виробника; формування раціонального механізму господарського регулювання; підпорядкування банківської системи інтересам власного виробництва; зростання економічної свободи і підтримання ініціативи регіонів, особливо в питаннях створення вільних економічних зон; проведення виваженої та диференційованої політики лібералізації зовнішньоекономічної діяльності.

Існуюче становище зобов’язує науковців нашої країни бути в усьому, що стосується оцінки економічних перетворень, здійснених у попередні роки, максимально критичними та конструктивними. Важливо позбутись ілюзій, насамперед щодо того, наскільки коректною тоді була політика, навіть у своїй концептуальній основі. Країна ніколи не стане впевнено на ноги, якщо науковці і практики будуть ухилятися від аргументованих відповідей на ці запитання. Необхідно визнати, що настання кризи — це не лише наслідок труднощів, успадкованих нами від радянських часів. Такі втрати не могли бути результатом і лише окремих помилок поточної політики, її непослідовності та суперечності, що справді мало місце. Треба бачити і серйозні прорахунки у визначенні здійснюваного з 1991 р. курсу економічних перетворень.

Перекладання високоабстрагованих неоліберальних моделей економічних перетворень на реальну практику господарювання в Україні в принципі не могло розв’язати всіх проблем трансформації. «Рікардинський гріх», про який достатньо вичерпно описано в наукових працях, став однією із найвагоміших детермінант субоптимальності вітчизняних реформ, оскільки не враховувалися специфіка економіки України, складність завдань, які доводилося вирішувати у зв’язку зі становленням нашої державності, глибина економічних підвалин адміністративно-командної економіки, розстановка політичних сил, кадровий потенціал, процеси, що відбувалися в духовному житті суспільства, ментальність людей, що сформувалася впродовж 70 років радянського ладу. Такий підхід не відповідав реаліям нашого життя, і тому уникнути масштабних втрат, яких зазнала економіка України, було практично неможливо.

Узагальнюючи характер функціонування перехідних процесів в економіці України, слід виокремити і таку обставину.

Загострюється проблема конкурентоспроможності вітчизняного виробництва. Причому, за винятком окремих підприємств, вона виникла штучним шляхом: собівартість виробів зростає за рахунок автономного зростання трансакційних витрат. Формування цінової структури на ринках України відбувається під впливом трансакційних витрат, зумовлених поширенням неспроможностей ринку і держави в досягненні парето-ефективного розподілу ресурсів і доходів в економіці. Скорочення сукупного попиту в умовах автономного зростання витрат зумовлює дію ефекту масштабу та відповідне зростання реальних граничних витрат виробництва. Отже, перевищення потенційного рівня пропозиції над сукупним попитом обумовлює цінову інфляцію з боку пропозиції.

Так само спотвореною залишається структурно-галузева будова української економіки. Наукова проблематика необхідності глибоких структурних перетворень промисловості України висвітлюється достатньо давно. Деформованість, високий рівень енерго- та капіталоємності виробництва успадковані від попередньої адміністративної системи. За роки реформ ситуація не лише не поліпшилася, а й значною мірою погіршилася. Частка паливно-сировинних галузей зросла з 1991 р. майже втричі і в 2003 р. становила половину від обсягів промислового виробництва. Водночас питома вага машинобудування, галузей соціальної спрямованості (легка і харчова промисловість) зменшилась удвічі і становила у 2003 р. — відповідно 13,1 % та 19,8 %. Радикальна зміна існуючих несприятливих диспропорцій є одним з визначальних завдань промислової політики держави, яка має стати основним інструментом мобілізації і концентрації ресурсних та інституційних чинників підвищення конкурентоспроможності й структурно-інноваційного оновлення української економіки, посилення її соціальної спрямованості [10].

Отже, якщо наші урядовці й у перспективі покладатимуться на квазіринкові інструменти виправлення економічних диспропорцій, якщо і надалі відбуватиметься консервація існуючої галузевої структури, то наша мета ринкової трансформації не матиме підстав для її реалізації. Економіка, в структурі якої майже 60 % становлять базові галузі, за всіма існуючими світовими стандартами є безперспективною з погляду темпів розвитку. Адже є аксіомою, що потенціал їх зростання через малу швидкість обороту капіталу вкрай обмежений.

Катастрофічних масштабів набуло фізичне і моральне зношення основних виробничих фондів (табл. 5.1). Відволікання інвестиційних ресурсів із реального сектору у політичну сферу, що спостерігається останнім часом, не в змозі внести позитивні зміни у вирішення і цієї проблеми. Дані Держкомстату України свідчать, що за роки кризи обсяг інвестицій скоротився майже у 5 разів, а реальне зношення основних засобів у провідних галузях сьогодні сягає 60—70 %. В енергетиці, на транспорті та в деяких інших галузях цей показник набагато перевищує критичну межу.

Таблиця 5.1

СТУПІНЬ ЗНОСУ ОСНОВНИХ ФОНДІВ ЗА ГАЛУЗЯМИ ЕКОНОМІКИ, %

	1990 р.	1994 р.	1998 р.	1999 р.	2000 р.
Усього (у тому числі худоба)	36,5	22,9	40,4	42,3	43,7
Виробничі основні фонди	42,6	23,7	46	47,2	47,5
промисловості	49,7	28,3	48,4	49	48,8
сільського господарства	26,1	19,9	39,2	42,4	48,3
транспорту	45,5	19	49,7	50,5	50,1
зв’язку	50	16,3	43,3	44,1	40,8
Невиробничі основні фонди	24,2	20,7	32,4	33,9	34,4
житлового господарства	21,6	26,7	24,6	27	29,4
охорони здоров’я, фізичної культури та соціального забезпечення	27,3	29,3	31,7	34,7	37,8
освіти	15,8	25	34,6	33,9	40,5
науки та наукового обслуговування	40	30,6	47,7	46,2	47,4

* Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2003 році. Послання Президента України до Верховної Ради України 2004 рік.

Надійних передумов сталого зростання економіки України ще не існує, їх треба створювати. Це вимагає і відповідних конструктивних економіко-теоретичних розробок, у яких дуже важливо враховувати багатоаспектність та комплексність проблеми. З нашого погляду, концептуальними напрямами таких реформ є:

По-перше, поглиблення знань про закономірності процесів ринкової трансформації економіки, що випливає з позицій раціонального розв’язання головного завдання системних перетворень адміністративно-командної системи. Визначальним у цьому є інституційне забезпечення політики реформ, завершення формування розгалуженої ринкової інфраструктури, утвердження ефективного законодавчого поля та стабільних правил, на які спирається економічна діяльність. Актуальною стала й інша проблема — виправлення наявних перекручень у відносинах власності, забезпечення легалізації їхніх основних форм, політичної підтримки, надійного державного захисту приватної власності, інтересів ділових партнерів та кредиторів, національного капіталу загалом. Дуже важливо у зв’язку з цим забезпечити впровадження обґрунтованих механізмів державного регулювання земельного ринку. Ідеться, зрештою, про теоретичне обґрунтування необхідності впровадження реформ, що дозволить у перспективі українській економіці розвиватися на самодостатній основі.

По-друге, дієздатність і результативність ринкових реформ має оцінюватися з позицій її спроможності забезпечити (через засоби регуляторної політики) створення економічних, політичних та соціальних передумов реалізації наявних конкурентних переваг української економіки. У ситуації, коли такі переваги не можуть бути реалізовані через відсутність ринкових саморегуляторів, держава згідно з позиціями, викладеними у третьому розділі, має виступати у ролі суб’єкта, що доповнює ті ринкові механізми, які лише формуються, усувати неспроможності ринкового механізму.

По-третє, система реалізації конкурентних переваг має втілитися в зміцненні позицій внутрішнього ринку, утвердженні інноваційної моделі розвитку української економіки та структурної політики, подоланні нагромаджених за роки реформ відтворювальних деформацій. У цьому аспекті важливо розробити конструктивну комплексну програму стимулювання внутрішнього ринку, здійснення політики виховного протекціонізму — захисту насамперед високотехнологічного потенціалу й інвестиційного комплексу держави.

По-четверте, потребує переосмислення логіка механізму макроекономічної стабілізації, що є одним з визначальних чинників дієздатності держави, оскільки функцію першості у цьому процесі виконувати монетарна політика не може, про що свідчить як вітчизняний досвід, так і досвід інших постсоціалістичних країн.

По-п’яте, необхідність зміцнення дієвості держави пов’язана і з істотним посиленням її впливу на розвиток соціальної сфери. Першоосновою цього є надійний захист та державна підтримка соціально незахищених верств населення. Водночас, як буде показано далі, соціальна політика не може обмежуватися лише державною підтримкою соціально незахищених верств населення.

Українська економічна наука має виробити свою специфічну модель післякризового економічного розвитку. Ця модель вимагає особистого високого ступеня чіткості мікро- і макроекономічного управління, економічного регулювання і контролю з боку держави незалежно від форм власності і господарювання в єдиному правовому полі [11, с. 81].

Механізми регулювання економіки під час кардинальних перетворень у тих чи інших країнах діють по-різному. Досвід країн — світових лідерів сучасного прогресу — переконує, що їх економічна могутність формувалася і формується під впливом послідовних структурних і якісних перетворень з одночасним посиленням регулюючої ролі держави, включаючи внутрішні і зовнішні ринки, що підпадають під її безпосередній вплив.

Ми поділяємо концептуально-стратегічний підхід тих авторів, хто вважає, що однією з головних функцій держави є і буде у ХХІ ст. формування та здійснення високоефективної науково-технічної, соціально-економічної, ринкової, правової і духовної політики, що забезпечує сталий поступальний розвиток.

Реформувати будь-яку систему можна по-різному, обираючи для цього як утворювальні, так і руйнівні або змішані моделі. В інтересах людини та й суспільства в цілому необхідно використовувати виключно утворювальні типи трансформаційних моделей, керуючись оціночним критерієм приросту внутрішнього валового продукту і національного доходу на душу населення, розвитку інтелекту нації, духовного її збагачення, піднесення рівня життя народу, що гарантує прогресивні зрушення в науково-технологічній і суспільній сферах людської діяльності [12; 13; 14; 15; 16; 17].

Загальна теорія перехідних економік віддзеркалює спільні тенденції та форми переходу до ринку. Національна теорія перехідної економіки має охоплювати методологічні й теоретичні основи аналізу загальних закономірностей перехідної економіки в органічному взаємозв’язку з національно-державною специфікою переходу до ринку окремих країн.

5.2 Трансформація функцій держави на терені пострадянських країн

Процеси ринкової трансформації економіки перебувають у тісному взаємозв’язку з демократичними перетвореннями базисних політичних засад функціонування суспільства. Важливими детермінантами цих перетворень є свобода вибору, конкурентне середовище та плюралізм форм власності. Останні формуються через процеси роздержавлення і приватизації. Вони створюють, як уже зазначалося, лише одну із необхідних умов становлення і розвитку системи ринкових відносин. Водночас економічна діяльність держави в період трансформаційних процесів є надзвичайно складною та дискусійною. З одного боку, до функцій держави входить регламентація економічних процесів, що має принципове значення для формування сучасних ринкових відносин. Доки нові елементи, форми, методи господарювання ще не склалися в систему, тобто перебувають у стадії становлення, її відтворення потребує підтримки і допомоги з боку держави. Іншими словами, важливим атрибутом ринкової системи і своєрідним гарантом її існування стала держава у своїй економічній і соціальній політиці.

Змістовне наповнення, цілеспрямованість реалізації економічних і соціальних функцій держави безпосередньо залежать, по-перше, від типу держави й обраного суспільством економіко-політичного устрою, а по-друге, від того навантаження, що його несуть різні державні інститути в суспільстві.

У недалекому минулому у вітчизняній економічній літературі практично загальновизнаною була концепція, відповідно до якої «соціалістична держава справляє активний вплив на всі сторони економічного життя: виробництво, обмін, розподіл і споживання. Державні органи керують розробленням й організовують здійснення планів розвитку промисловості, сільського господарства, транспорту, товарообороту, заготівель, будівництва, фінансів, контролюють виконання цих планів, призначають керівників підприємств. Держава здійснює розподіл сукупного суспільного продукту, організовує матеріально-технічне постачання підприємств, веде зовнішню торгівлю, контролює міру праці і споживання» [18, с. 125—126].

Перебудовні процеси, що мали місце в другій половині 1980-х років, до певної межі змінили уявлення про економічну роль і функції держави. Так, у підручнику «Політична економія», який було випущено у світ у 1988 р. за редакцією В. А. Медведєва, Л. І. Абалкіна, О. І. Ожерельєва, зокрема, зазначалося, що держава не обов’язково повинна брати на себе безпосереднє керівництво всіма підприємствами, оскільки економічна роль держави ефективно забезпечується різноманітністю форм її діяльності [19, с. 380]. Аналіз конкретних функцій держави в економічній сфері доводить, що сутність підходу авторів підручника збігається з доктриною, що її дотримувалася офіційна радянська політекономія.

На їхню думку, в економіці держава покликана виконувати такі функції:

1) безпосереднього господарювання;

2) керівництва господарською діяльністю підприємств, об’єднань та інших ланок економіки і її регулювання;

3) визначення правил економічної поведінки всіх суб’єктів господарювання;

4) керівництва зовнішньоекономічною діяльністю.

Незважаючи на деякі корективи старих уявлень, суттєві базисні функції держави в економічній теорії, одержавлення економіки в господарській практиці фактично перегляду не піддавалися. І це не випадково, оскільки необхідність збереження домінуючого становища так званої загальнонародної (насправді державної) власності на засоби виробництва сумніву не викликала. Тому в рамках централізованої планової моделі господарювання подібні погляди на роль і функції держави були цілком закономірними і логічними. Однак ринок — це саморегулівний механізм, який установлює рівновагу в економічній системі. Окремі періоди розвитку економіки можуть супроводжуватись її стагнацією та кризами з високим рівнем безробіття і надмірною інфляцією. Оскільки найвідчутніше інфляція і безробіття впливають на рівень життя в період економічних криз, то політику, спрямовану на макроекономічну стабілізацію, можна визначити як діяльність держави щодо антициклічного регулювання.

На основі викладених у третьому розділі нормативних положень можна провести класифікацію сучасних функцій держави в змішаній економіці. Як видно із табл. 5.2, широке втручання держави в ринкові процеси має певні межі, зумовлені відповідними неспроможностями.

Таблиця 5.2

Економічні функції сучасної держави

Нормативна	Законодавче (а також у підзаконних актах) установлення правил економічних відносин
Клієнтська	Держава є замовником і покупцем продукції національного господарства для армії, поліції, освіти, охорони здоров’я, культури і т. п.
Власницька	Практично всі держави мають змішану економіку з різним співвідношенням приватної і суспільної власності
Фінансово-розподільна	Забезпечення грошових ресурсів для організації і функціонування державного устрою
Гуманітарно-соціальна	Створення умов для відтворення і розвитку людського капіталу, у тому числі соціального забезпечення, освіти, охорони здоров’я, набуття і підвищення кваліфікації
Прогнозно-планова	Проектування перспективного стану національного господарства (йдеться не про директивне планування, а про індикативні плани, що встановлює цілі розвитку економіки загалом і її окремих галузей). Центральні планові органи існують у ряді держав з ринковим господарством — Японії (Агентство економічного планування), Республіці Корея (Центральний інститут планування), Франції (Субміністерство плану), Туреччини (Міністерство економіки і планування) та ін.
Ресурсно-розподільна	Реалізація правил розподілу лімітованих національних природних ресурсів
Координаційно-синхронізуюча	Забезпечення пропорційності національного господарства у розрізі економічних секторів (промисловість, сільське господарство, сфера послуг), галузей і підгалузей, продуктових груп, ринків, соціально-економічної структури суспільства і т. д. (у ринкових умовах і перехідному періоді ця функція повинна здійснюватися більшою мірою фіскально-кредитними методами, ніж адміністративними)
Ліцензійно-дозвільна	Конкретизація в інтересах суспільства загальних правил стосовно організації певної діяльності
Контрольно-санкціонуюча	Забезпечення відповідності фактично здійснюваної діяльності правилам її організації
Інвестиційно-технологічна	Формування національної науково-дослідної, інвестиційної й інноваційно-технологічної політики
Сертифікаційно-стандартизаційна	Установлення техніко-експлуатаційних норм і забезпечення обов’язкової уніфікації виробів
Правозахисна	Забезпечення юридичних гарантій і захисту економічних інтересів учасників господарських відносин
Охоронно-захисна	Визначення правил і організація охорони майна економічних суб’єктів
Еколого-захисна	Установлення правил і вимог щодо захисту навколишнього життєво необхідного і природного середовища
Медико-санітарна	Визначення вимог з техніки безпеки й охорони праці, фітосанітарний захист і т. п.
Пропагандно-мотиваційна	Інформування і мотивація населення з метою підтримання владних ініціатив

Зіставляючи наведені вище економічні доктрини, можна сформулювати проблему ідентифікації функцій держави в трансформаційній економічній системі. Дане питання є предметом гострих політичних суперечок і наукових дискусій. Річ у тім, що ринкова реформа за методом «шокової терапії» розпочинається з так званої лібералізації, тобто різкого обмеження ролі держави в економічній політиці, її відмови від директивного планування, фондового розподілу матеріальних ресурсів, адміністративного регулювання цін і заробітної плати, монополії зовнішньої торгівлі. Звичайно, певні заходи на початковому етапі ринкових перетворень були необхідні, аби привести до демонтажу командно-планову економіку. Проте, на наш погляд, період такої лібералізації в Україні дещо затягнувся без обґрунтованих підстав, а отже, призвів до ряду негативних наслідків, посиливши стихійний характер багатьох перехідних процесів. Ситуація до того ж загострилася через світову фінансово-валютну кризу, яка згубно позначилася на країнах з перехідною економікою. За такої ситуації стала поширюватися думка, що ринкові механізми стабілізації економічної ситуації вичерпано, що вихід можливий тільки внаслідок переходу до мобілізаційної моделі економіки [20, с. 3—12; 21, с. 16]. Подібний перехід передбачає відновлення деяких істотних функцій командно-планової економіки, насамперед централізованого розподілу найважливіших сировинних ресурсів за твердими цінами, упровадження державного замовлення, за невиконання якого керівники підприємств несуть не тільки матеріальну, а й адміністративну відповідальність, контролю за фінансовими ресурсами комерційних банків, «замороження» «великої» приватизації, націоналізації ряду структуроутворювальних підприємств і фінансових інституцій, обмеження імпорту споживчих товарів, обов’язкового продажу переважної частини валютної виручки від експорту, обмеження вивезення валюти тощо. На нашу думку, перехід до подібної «мобілізаційної моделі» [22, с. 86—89] означатиме визнання повної невдачі політики ринкових реформ і тимчасовий відхід на позиції командної економіки.

Постає запитання: наскільки ймовірною є згадана ситуація для України? На нашу думку, Україна має зберегти свою ринкову спрямованість за таких умов:

1) різке зменшення соціальних втрат широких верств населення, що виникають у процесі реформ; використання принципів соціальної компенсації дасть змогу повернути довіру і підтримку суспільства;

2) широке залучення внутрішніх джерел економічного зростання, що не потребують додаткових бюджетних витрат (прискорений розвиток середнього і малого бізнесу, зростання сільськогосподарського виробництва на основі приватизації землі і розвитку іпотеки, переорієнтація грошових потоків із фінансово-банківського сектору в реальний);

3) створення сприятливих умов для залучення прямих іноземних інвестицій.

Разом з тим перед Україною постає ряд гострих проблем середньо- і довгострокового характеру, пов’язаних з регулюванням перехідних процесів, формуванням вектора економічного розвитку, який у перспективі дасть змогу перейти від стихійного нецивілізованого ринку до соціально орієнтованого ринкового господарства. Серед цих проблем насамперед варто зупинитися на ролі держави у процесі «первісного нагромадження капіталу» [23]. В Україні, як і в багатьох пострадянських країнах, основними методами первісного нагромадження є перерозподіл створеного продукту та національного багатства розподільними коаліціями та впливовими групами політичного тиску.

«Первісне нагромадження» призвело до глибокої соціальної диференціації населення. І відбувається це на тлі перманентного дефіциту бюджету держави, а отже, деградації науки, освіти, охорони здоров’я, культури, низького рівня соціальної допомоги незахищеним верствам населення. Звичайно, без процесу первісного нагромадження капіталу неможливий перехід до ринкової економіки. Проте це не означає, що даний процес має бути пущений на самоплив, як це сталося у нас і наших близьких сусідів. Гадаємо, саме даний процес потребує глибокого і ретельного державного регулювання, що дозволить надати йому цивілізованішого характеру [24, с. 15].

Відповідно до загальних рекомендацій щодо проведення політики стабілізації необхідно збільшувати державні витрати і знижувати податки для стимулювання виробничих витрат приватного сектору в період масового безробіття або відповідно скорочувати державні витрати і підвищувати податки для того, щоб оптимізувати витрати приватного сектору в період, коли суспільство особливо потерпає від інфляції.

Для розв’язання цих складних завдань держава має досить широкий вибір напрямів діяльності. Це:

¾ фіскальна і грошова політика, яка охоплює сукупність заходів у сфері грошового обігу і податків, спрямованих на регулювання економічних процесів у країні;

¾ соціальна політика, у тому числі політика регулювання доходів, яка відповідає сукупності заходів з боку держави, спрямованих на захист окремих соціальних прошарків і груп населення;

¾ зовнішньоекономічна політика як система заходів, спрямованих на розвиток і регулювання економічних, насамперед торговельних, відносин з іншими державами.

До фіскальної політики передусім належить діяльність держави щодо використання податково-бюджетних інструментів з метою регулювання сукупного рівня економічної активності. За допомогою цих інструментів держава розв’язує питання національної безпеки, забезпечує потреби населення в суспільних товарах і послугах, вирішує економічні, соціальні та інші проблеми. Через кошти бюджету держава може впливати на безробіття й інфляцію, стимулювати ділову активність суб’єктів господарювання. Але непродумане застосування цього інструменту (наприклад, установлення непомірно високих податків) перетворює фіскальну політику на фактор, що дестабілізує економіку.

Не менш важливим інструментом впливу держави на економіку є грошово-кредитна політика. Здійснюючи регулювання грошової маси у сфері обігу, держава може впливати на рівень інфляції, ціни, інвестиційні процеси, обсяг виробництва і темпи економічного зростання, рівень споживання населенням матеріальних і духовних благ. Чітка емісійна політика держави виключає як безконтрольний випуск і запровадження в обіг надлишку грошової маси і незабезпечених цінних паперів, так і штучне обмеження їх. Стабілізація валютного ринку, своєчасне погашення державної і міжгосподарської заборгованості потребують організації жорсткого регульованого і контрольованого грошово-кредитного обігу, зі сплатою податків від сукупних доходів, у тому числі від великомасштабної «тіньової» сфери.

До найважливіших напрямів економічної діяльності держави належить регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Держава проводить торговельне і валютне регулювання, використовує валютні обмеження і валютні інтервенції, квотування, ліцензування, митні збори, субсидії, податки та ін.

Вплив на розподіл і розміщення виробничих ресурсів з метою підвищення їх ефективності держава провадить через галузеву політику, політику вибору децентралізованих, ринкових і централізованих регуляторів. Ринок сам має можливість ефективно розподіляти ресурси. Але є обставини, де він діє неефективно або зовсім не спрацьовує. Так, при забрудненні навколишнього середовища населення несе витрати, яких йому суб’єкт господарювання, як правило, не повертає. Для вирішення цих та інших проблем необхідне втручання держави, яке здійснюється через перерозподіл фінансових, матеріальних, трудових та інших ресурсів. Формами такого перерозподілу можуть бути податки, субсидії, дотації, доплати, безпосереднє державне регулювання, правові норми, прийняття фіксованих стандартів безпеки тощо. Усе це змушує суб’єктів господарювання нести додаткові витрати, які призводять до скорочення обсягів виробництва і господарської діяльності в цілому. Поряд з цими неприбутковими, але необхідними видами діяльності, суб’єкти господарювання повинні робити додаткові витрати щодо захисту довкілля, упровадження нових «чистих» технологій, попередження ерозії ґрунтів, що є корисним для суспільства, тощо. У таких випадках держава за допомогою різних заходів здійснює підтримку суб’єктів господарювання [25, с. 16].

Звичайно, напрями, форми, методи і механізми діяльності держави не залишаються незмінними. За державою закріплюються класичні функції, але з розвитком суспільства, соціально-економічними змінами, модифікаціями у структурі та технологічній базі суспільного виробництва, зрушеннями в діяльності тих чи інших сфер суспільного життя відбувається розвиток, збагачення, уточнення функцій держави. До них можна віднести взяття на себе державою обов’язків у сфері освіти, формуванні і підтриманні фундаментальної науки, створенні спеціальних зон для розроблення сучасних технологій, проведенні раціональної промислової політики, вирішенні екологічних питань. Наприклад, спільна діяльність держав Західної Європи за останні десятиліття дала змогу здійснити очищення ріки Рейн, яка кілька десятиліть тому була стічною канавою континенту. Це лише один парадоксальний приклад з «діяльності» ринку, який призвів до екологічної катастрофи, а наводити порядок довелося за допомогою держави.

Функції держави, у свою чергу, реалізуються завдяки різним джерелам фінансування шляхом вжиття економічних й адміністративних заохочувальних і обмежувальних заходів. Отже, ринковий механізм, що формується безпосередньо за допомогою держави, служить тривалим і постійно діючим фактором розвитку перехідної економіки взагалі і державного регулювання зокрема. По-перше, він забезпечує державні органи оперативною і всебічною ринковою інформацією. По-друге, виступає індикатором розроблення, реалізації і коригування державних програм. По-третє, динамічна структура сучасного цивілізованого ринку активізує та оптимізує ринкову поведінку населення, його диференціацію і формування нових соціальних груп. Починається трансформація ділків-рвачів у перспективно мислячих бізнесменів, управлінців-бюрократів — в управлінців-менеджерів, просто дисциплінованих працівників — в ініціативних, фахівців — у власників інтелектуальної власності.

Механізм реалізації функцій держави істотно різниться у період становлення (формування) ринкової економіки і за умов уже сформованої та відрегульованої економіки. Самоорганізація (а ринок — класичний її приклад), яка притаманна достатньо стійким економічним системам, малоефективна в період трансформації однієї системи в іншу. Слід мати на увазі, що за соціально-економічної трансформації універсальний принцип самоорганізації сприяє посиленню консервативної, захисної функції, поверненню економіки до попереднього стану, вкоріненню старих тенденцій. Це дуже небезпечно для перетворень. До того ж відсутність раціональної економічної діяльності держави в період ринкових перетворень економіки посилює наростання хаотичних процесів. Подібні тенденції до консервації сформованих структур і посилення хаотичних процесів чітко спостерігалися в системі господарювання сучасної України.

На етапі становлення ринкової економіки механізм діяльності держави має вирішувати цілий ряд проблем. Передусім це — формування нової системи відносин власності, становлення підприємництва, у тому числі малих, середніх і фермерських господарств, а також визначення оптимальних обсягів державного сектору економіки тощо. Розв’язання цих складних питань неможливе без цілеспрямованої діяльності держави. Однак, аналізуючи спроби теоретичного обґрунтування цих питань у країнах з розвинутою економікою, окремі економісти вважають, що «не існує загальноприйнятного теоретичного пояснення» [26]. Практичні рішення залежать від наявних обставин, які склалися в умовах тієї чи іншої країни. Проте нерідко при переході до ринкової економіки держава намагається негайно приступити до реалізації функцій, що їх здійснюють держави в розвинутій ринковій економіці. При цьому не враховується той факт, що перш ніж стати одним із регуляторів ринкової економіки держава має виступити основним суб’єктом регулювально-створювального процесу переходу до такої системи економіки [27, с. 9].

По-перше, такий перехідний період, як зазначалося, не є одномоментною зміною попередньої економічної системи: тривалий час ще існують елементи поєднання старої та нової економічної системи з притаманними їм методами господарювання та їх взаємодією. Продовжують діяти колишні інституційні та економічні структури з їх методами господарювання. За такої ситуації сформовані приватні економічні структури та «вживлювані» ринкові методи господарювання також функціонують і реалізуються не в чистому вигляді.

По-друге, якщо у функціонуючій розвинутій ринковій економіці заходи стабілізації є архіважливими, то при переході до ринкової економіки вони мають бути домінуючими. При цьому такі заходи набувають не вузької грошово-фінансової сутності, а ширшого загальноекономічного змісту, коли головне завдання полягає в тому, щоб у процесі проведення реформ зберегти досягнутий економічний потенціал і забезпечити в цих межах стійке функціонування економіки.

По-третє, при переході до ринкових відносин виникає інша, ніж у розвинутій ринковій економіці, проблема поєднання централізованого державного регулювання і децентралізованого приватнопідприємницького саморегулювання, зміни їх характеру і ролі у вирішенні завдань як макроекономічного реформування, так і стабілізації економіки. Критерій тут один — успішне розв’язання накреслених завдань на кожному етапі трансформаційного процесу.

По-четверте, масштаби, форми і методи діяльності та її ефективність суттєво різняться у кожній країні. Вони відображають історію, традиції, тип теологічної та національної культури, масштаби країни та її геополітичне становище тощо. Усе це має належним чином ураховуватися в наукових пошуках підходу до визначення змісту як стабілізуючих, так і створювальних засобів держави у перехідний період. В українській ситуації її роль актуалізується і безпрецедентним у світовій практиці падінням виробництва за період ринкових реформ.

Причини вітчизняної економічної кризи слід шукати в передумовах, породжених саме специфічним переходом до ринку. Фундаментальні чинники цієї кризи полягають у занепаді традиційних господарських зв’язків, відсутності належного управління економікою. За такої ситуації навіть існуючий, далеко не відсталий техніко-економічний потенціал не використовується. До того ж проявилася зневага до світового досвіду державного регулювання економіки, що обернулося не тільки втратою часу, а й надто високою соціальною ціною, яку сплачує за ринкові реформи український народ. Перша зумовила особливості періодизації становлення державного регулювання перехідної економіки нашої держави, а друга ускладнила перехід країни до ринку.

Зупинимося детальніше на періодизації державного регулювання в Україні. Перший етап (початок лібералізації цін) — початок 1992 р. — середина 1994 р. (до перших президентських виборів). На цьому етапі ейфорія незалежності підштовхнула керівництво країни до сумнівної політики стихійного дрейфу в бік ринку. Звичайно, такий перебіг подій став тимчасовим компромісом між прихильниками ринку і прибічниками адміністративно-командних методів у національній економіці. Проте подібна політика виявилася виразником усіх її бід. Україна вступила у стадію перехідної економіки, яка неминуче потребує регулювання для власного ж саморозвитку.

Другий етап становлення державного регулювання охоплює другу половину 1994 р. (після виборів нового Президента) — до середини 1996 р. (прийняття Конституції України). Цей етап можна умовно назвати періодом позаконституційного становлення державного регулювання.

Третій етап, що розпочався з другої половини 1996 р., можна назвати етапом конституційного становлення державного регулювання.

Аналіз показує, що функції держави чітко не розподілені в часі, хоча, зрозуміло, на початковому етапі трансформаційного процесу вони пов’язані з демонтажем старої і формуванням елементів нової системи. Але це зовсім не означає, що її функції на якомусь етапі переходу цілком зживають себе. Наприклад, такі функції, як роздержавлення і приватизація, зберігають актуальність і значимість протягом усього періоду трансформації. І навпаки, цільова функція структурної трансформації за своїм змістом більшою мірою належить до творчих, хоча завдання, які розв’язуються в цей період, повинні бути закладені вже в процесі роздержавлення і приватизації.

На наш погляд, визначальними функціями перехідного періоду, що стосуються насамперед інституційних перетворень і пов’язані з виконанням їх державою, є такі:

· роздержавлення і приватизація;

· формування конкурентного середовища;

· установлення нових «правил гри» на внутрішньому ринку у взаємодії зі світовим ринком;

· зменшення соціальних втрат суспільства, що виникають у процесі реформ.

Сучасна криза в Україні зумовлена не тільки прорахунками в проведенні ринкової реформи, а й тією спадщиною, що дісталася нам від адміністративно-командної економіки. У колишній централізовано-плановій (соціалістичній) економіці держава виступала організатором усієї економіки в масштабі суспільства. Характер і обсяг її діяльності були складнішими й масштабнішими. Поряд з політико-правовим забезпеченням економіки держава виконувала практично всю сукупність функцій щодо організації економіки на макро- і мікрорівнях, у регіональному і галузевому аспектах. Основними з них були функції директивного планування і планового управління з домінуванням адміністративних методів над економічними. На початку здійснення ринкової реформи держава повинна не тільки стати її ініціатором, а й правильно визначити зміст цього процесу і відповідно проводити достатньо жорстку економічну політику [28, с. 71].

Кожна держава має жити з урахуванням своїх можливостей. Якщо вона не в змозі звести свій бюджет, то треба розробити заходи, які ліквідують його дефіцит. Якщо бюджет своєчасно не забезпечує виплати заробітної плати, а пенсійний фонд — пенсії, то макроекономічна політика не може вирішити проблеми в інших сферах. Важливо визначитися з обов’язками держави та її можливостями щодо їх виконання. Сподіватися, що ринок сам розставить усе на свої місця, в економіці не доводиться. Держава не повинна усуватися від здійснення важливих функцій, пов’язаних з формуванням ринкових відносин і забезпеченням чіткого виконання правил ринкової поведінки. Якщо ж кожний, слідуючи тенденціям ринку і вільної конкуренції, прагнутиме до максимізації прибутку, керуючись виключно жадобою збагачення і вважаючи, що загальний розквіт прийде сам по собі, то країні загрожує деградація.

Україна, втративши найприбутковішу власність і ставши фінансово неспроможною, стала використовувати владу для перерозподілу суспільної власності, бюджетних коштів, збирання податків для наповнення спорожнілої казни. Орієнтація на ринкову стихію без наведення державою належного порядку призвела до хаосу в економіці. Ринкові ж механізми, які в розвинутих країнах удосконалювалися протягом століть, нам треба створити за короткий час. Будучи хронічно неплатоспроможною, наша держава стає дедалі залежнішою як від інших країн, так й від своїх грошових магнатів. Характерним нині є те, що владні структури роз’їдає корупція, яка веде до втрати поваги й авторитету держави. Усе це обмежує її вплив на соціально-економічні процеси.

Цікаво зазначити, що до основних індикаторів економічних реформ відносять темпи приватизації (кількісний показник). Від початку процесу приватизації змінено форму власності понад 90 тис. об’єктів, у тому числі у 2000—2003 pp. — 23,9 тис. об’єктів оціночною вартістю майна близько 11,7 млрд грн. Процес реформування власності здійснювався здебільшого шляхом викупу та продажу на аукціоні (табл. 5.2).

Таблиця 5.2

ОБСЯГИ ТА СПОСОБИ ПРИВАТИЗАЦІЇ (2000—2003 рр.)

	Усього	У тому числі
2000 р.	2001 р.	2002 р.	2003 р.
Кількість об’єктів, одиниць	23 920	5201	6023	6150	6546
Частка способу приватизації, % до: підсумку викупу об’єкта приватизації	57,8	46,8	57,6	60,5	64,2
викупу за альтернативним планом приватизації	0,2	0,4	0,2	0,1	—
викупу майна, зданого в оренду з викупом	15,5	16,3	14,2	15,4	15,9
продаж на аукціоні	22,1	30,2	23,1	19,8	17,0
продаж за некомерційним конкурсом	0,9	1,3	1,0	0,8	0,6
продаж за комерційним конкурсом	2,2	2,3	2,3	2,4	1,9
продаж акцій відкритих акціонерних товариств	1,3	2,7	1,6	1,0	0,4

* Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2003 р. Послання Президента України до Верховної Ради України 2004 р.

Вжиті в останні роки в ряді країн Центральної і Східної Європи заходи щодо поєднання державного інтервенціонізму (втручання) і лібералізації дали позитивні результати. Характерним у процесі проведення ринкових реформ для більшості країн — членів колишньої Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) є те, що вони, поновивши в результаті демократизації «державну машину», уникнули її послаблення і забезпечили її дієздатність та авторитет. При цьому попередні державні структури, такі як армія, органи безпеки, апарати центральних відомств, були деполітизовані, але не зруйновані. Державний апарат реорганізований у напрямі підвищення професіоналізму та ефективності управління. Майже в усіх цих країнах виконавча влада утверджується як головний фактор підтримання порядку і стабільності в суспільстві, боротьби зі злочинністю й анархією. Створена відносно стійка і дієздатна державна влада на основі демократичного розвитку і балансу між різними її гілками [29, с. 64].

Отже, теоретичний аналіз й узагальнення міжнародного досвіду дають змогу констатувати, що активізуються функції держави в становленні і регулюванні ринкових відносин, а також стверджувати, що до практичного їх втілення в життя проходить певний період. Разом з тим слід зазначити, що відтворення сильної і впливової держави може відбуватись як через перехід до авторитаризму, диктаторського правління, так і через поступове цілеспрямоване будівництво правової демократичної держави.

Держава має обмежити «апетити» монополістів, які прагнуть надприбутків і влади над ринком через завищені ціни на готову продукцію або занижені — на сільськогосподарську сировину, а також регулювання цін і тарифів природних монополій. Крім того, необхідно ліквідувати встановлені місцевими органами влади регіональні бар’єри на шляху переміщення товарів, міграції праці і капіталів, забезпечивши їх взаємопроникнення. Нарешті, держава має проводити політику стимулювання зовнішньої торгівлі, а отже, виходу вітчизняного товаровиробника на світовий ринок та його участі у міжнародній конкуренції. Остання сприяє впровадженню новітніх технологій, активізує прагнення національного виробника до зниження витрат, підвищення якості та оновлення асортименту продукції. При цьому вільна торгівля потребує розумного протекціонізму. Слід також заохочувати глибоку структурну перебудову економіки, що дасть змогу народному господарству країни інтегруватися до системи міжнародного поділу праці [30].

На нашу думку, спірним є й такий метод неемісійного покриття бюджетного дефіциту, як іноземні кредити. Оскільки Україна не має таких високоліквідних експортних товарів, як нафта, газ, ліс, хутро, золото, діаманти, кольорові метали, захоплення іноземними кредитами загрожує українській економіці «борговою петлею». Тому в країні фінансова стабілізація має такий несталий характер.

Необхідною передумовою нинішнього етапу переходу до ринку в Україні є наведення порядку в управлінні державним майном. Адже приватизація відбувається за індивідуальними схемами, найцінніші об’єкти потрапляють до рук «впливових» людей, фінансових олігархів і кримінальних груп. Завдання ж держави — одержати максимальний дохід від продажу великих підприємств (контрольних пакетів акцій) і водночас залучити до сфери виробництва великомасштабні інвестиції. Для цього необхідно, з одного боку, обмежити всевладдя директорату приватизованих підприємств, які за безцінь (а нерідко і за кошти підприємств) скуповують акції або приватизаційні сертифікати в рядових членів трудових колективів, акумулюють контрольні пакети і блокують доступ зовнішніх, стратегічних, у тому числі інституційних, інвесторів, здатних здійснити реальну модернізацію подібних виробництв.

З іншого боку, продаж великих підприємств має відбуватися на основі конкурсу інвестиційних проектів. Така загальновизнана думка, проте практика не лише деяких зарубіжних країн, а вже й України свідчить, що конкурс проектів нерідко перетворюється на конкурс обіцянок, на які щедрі учасники торгів, котрі насправді скуповують акції з метою їх подальшого перепродажу. Тому доцільно передавати об’єкти у власність переможця конкурсу не відразу, а лише після того, як він справді розпочне реалізацію свого інвестиційного проекту, тобто вкладе кошти в реальну справу.

Реформа підприємств назріла, але вона не повинна призводити до масового банкрутства неплатоспроможних, яких зараз більшість. Головне тут — відновити макроекономічні зв’язки, створити умови для оздоровлення ситуації на мікрорівні.

Істотним є визначення пріоритетів у структурній перебудові економіки. Адже в ХХІ ст. економіка неможлива без електронної та атомної промисловості, широкого використання інформатики, біотехнології тощо. Стимулювання науково-технічного прогресу має стати одним з основних завдань у діяльності держави. У розвинутих країнах держава фінансує до половини витрат на наукові дослідження. На жаль, наша національна наука стала донором зарубіжної, оскільки через відсутність елементарних умов для праці і життя тисячі вчених виїжджають за кордон.

Поряд з цими проблемами не можна не звернути увагу на становище сільського господарства. Ідеться про занепад сільськогосподарського виробництва, його технологічну відсталість, натуралізацію і, зрештою, деградацію сільського способу життя. Співвідношення держави і ринку деформувалось у бік вільного ринку. Віра в могутність останнього — безперспективна і небезпечна позиція.

Держава, органи державної влади повинні приділяти першочергову увагу розробленню і прийняттю нормативно-правової бази ринкової економіки, яка має визначати поведінку не тільки індивідуальних суб’єктів ринку, а й таких важливих інституцій його інфраструктури, як банки, фінансові і страхові компанії, інвестиційні й пенсійні фонди, товарні і фондові біржі, акціонерні товариства, малі фірми, трасти, холдинги, фінансово-промислові групи та ін. Зауважимо, що у країнах з розвинутою ринковою економікою нормативно-правова база, яка регулює діяльність суб’єктів ринку, налічує тисячі нормативних актів. Створення такої бази, чітке визначення прав та обов’язків кожного суб’єкта господарювання — основні передумови формування цивілізованого ринку. Крім того, не менш важливим є створення ефективного механізму реалізації нормативних актів, який би спонукав і примушував виконувати закони, а також формував етику ділових відносин.

5.3 Цільові пріоритети трансформаційних процесів в Україні

Фактичний досвід перехідних процесів формує новий матеріал для теоретичного аналізу сучасної української економічної системи. У визначенні головних завдань і перспектив економічної стратегії в Україні значну допомогу може надати аналіз практики реалізації її в різних країнах світу. Велике значення для визначення теорії перехідної економіки мають найбільш динамічні і суперечливі процеси, які відбуваються у постсоціалістичних країнах. Водночас важко провести аналогії, оскільки ситуація в Україні істотно відрізняється не лише від тієї, що склалася у високорозвинених країнах та країнах, що розвиваються, а й від ситуації у ряді країн колишнього СРСР. Це змушує з певною обережністю ставитися до прямого застосування зарубіжного досвіду в економіці України [31, с. 53].

У сучасних умовах процес соціально-економічного розвитку набирає нових ознак, які по-різному характеризують якісні зміни перехідної економіки. Ці зміни відображають реалії функціонуючої системи (суспільні, економічні, політичні та ін.), у певний період, який обумовлює поступовий розвиток. У розвитку будь-якої економічної системи настає період, коли вона переростає свої можливості і розпочинає переростати в іншу систему. Важливе місце в аналізі перехідного періоду відводиться визначенню характеру системи.

Сьогодні в Україні існують усі потенційні можливості для побудови соціально орієнтованої національної моделі. Основними напрямами реалізації такої моделі мають бути:

¾ всебічне розширення сфери дії ринкових законів та інститутів як тривалий регульований процес з боку держави і поступовий перехід до посилення ринкового саморегулювання;

¾ цілеспрямована підтримка державою ключових економічних параметрів, застосування критерію економічної безпеки для визначення ефективності соціально-економічної стратегії та тактики;

¾ виважена промислова політика, цілеспрямована перебудова виробничої структури з метою досягнення соціальної ефективності і міжнародної конкурентоспроможності економіки, орієнтація на мобілізацію власних інвестиційних ресурсів;

¾ максимальне залучення існуючої інституційної системи, урахування національної специфіки, використання історично сформованого менталітету економічних суб’єктів до договірної економіки. Поєднання сильної держави з сильними суб’єктами господарювання на ринку;

¾ стимулювання ефективного попиту, незначний обсяг державних витрат у сукупному попиті;

¾ постійне врахування соціальних проблем економічних перетворень.

Важливими проблемами для перехідної економіки — розроблення комплексної економічної стратегії держави, яка включає стратегічну мету суспільства, напрями її досягнення, стратегічні завдання і пріоритети. Стратегічною метою українського суспільства, як відомо, є побудова соціально орієнтованої ринкової економіки, в якій поєднуються інтереси різних прошарків суспільства з різними потребами й ідеологічними установками, прагнення до свободи і рівності із самореалізацією кожного індивіда, традиційна ментальність із загальнолюдськими цінностями, нівелюються індивідуалізм приватної власності і тоталітарність державної влади. Шляхи досягнення цієї стратегічної мети полягають у комплексному узгодженому впливі на всі сторони соціально-економічної системи — виробничий потенціал, система економічних надбудовних відносин — та їх урахуванні з метою усунення деформацій і забезпечення її гармонічного розвитку.

Соціальна переорієнтація економічної політики — це не тактичний крок, а основна мета здійснюваних реформ. Ідеться про безпосереднє втілення в життя завдань, що визначають довгострокову стратегію соціально-економічного розвитку держави, розбудову в Україні ефективної соціально орієнтованої ринкової економіки. Вивчення зарубіжного досвіду показує, що головними напрямами економічної стратегії української держави мають бути: формування основ ринкової економіки, економічна стабілізація, забезпечення економічного зростання та подолання негативних наслідків ринкової трансформації.

Перший напрям передбачає послідовне створення ринкового середовища. Поряд із традиційним забезпеченням правового середовища, податковою і соціальною політикою функціями держави стають свідома побудова ринкових інститутів і підтримання псевдоринкової рівноваги за допомогою утворення штучної координаційної структури, яка має підтримувати прогресивний рівень усуспільнення виробництва і з часом поступатиметься місцем сформованим ринковим важелям. При цьому зменшення ступеня безпосереднього керівництва економікою супроводжуватиметься посиленням непрямих методів управління нею. Формування основ ринкової економіки повинно забезпечувати саморегулювання економічної системи.

Економічна стратегія набуває реальної сили, якщо здобуває масову підтримку різних класів, груп, прошарків (страт) населення. Тому має бути сформована соціальна база, в інтересах якої бажано було б здійснювати перетворення згідно зі стратегічною метою. Досвід показує, що ефективний перехід до ринкової економіки в наш час можливий лише в рамках дотримання соціальних цінностей, особливо соціальної справедливості та стабільності.

Другий напрям має, на нашу думку, розглядатися ширше, ніж стабілізація в грошово-фінансовій сфері, і включати також стабілізацію виробництва, рівня життя населення, захист навколишнього середовища тощо.

Третій напрям на ґрунті реалізації перших двох має формувати умови для створення заінтересованості економічних суб’єктів у розширенні й удосконаленні виробництва, структурній перебудові економіки. Орієнтиром при цьому мають бути структурні зміни у продуктивних силах, послідовне усунення макроекономічних диспропорцій між фазами процесу відтворення — нагромадженням і споживанням, проміжною і кінцевою продукцією, між сферами народного господарства, мікро- і макрорівнями, витратами і цінами, товарною і грошовою масами, продуктивністю праці та її оплатою тощо. Стратегічний напрям забезпечення економічного зростання має сприяти відновленню збалансованого самовідтворення економічної системи.

Четвертий напрям повинен забезпечити подолання недоліків командно-адміністративної системи через руйнацію владних управлінських структур та визначення критерію ефективності їх діяльності, формування і розвиток ринкових інституційних структур, зменшення бюджетних витрат на державний апарат управління. На жаль, в економічному та політичному житті не припинялося протистояння Президента і парламенту. За 1991—2000 рр. замінилося сім урядових кабінетів, але прихід чергового прем’єра аж ніяк не означає різкого повороту в проведенні економічної стратегії та розробленні нової тактики її реалізації.

У сфері економіки на тлі успішного формування основних ринкових інститутів (створення власної валютної і кредитно-грошової системи, мережі комерційних банків, формування приватної власності, значному зменшенні частки державного сектору в економіці і т. п.) відзначаються такі негативні явища: падіння ВВП (у 1999 р. його обсяг, за різними джерелами, становив близько 60 % до 1990 р.); високий рівень бюджетного дефіциту (1992 р. — 10 %, 1992—1997 р. — 6—8 %, у 2003 р. — 0,2 %); значне зростання зовнішньої і внутрішньої заборгованості; великі урядові витрати (до 40 % ВВП за 1990—1998 рр., хоча середній показник для групи країн, до яких належить Україна, становить 16 %; частка державних витрат — на рівні першої десятки розвинутих країн світу, а продуктивність економіки і прибутки на душу населення в нас у багато разів нижчі) [32, с. 27]. Відповідно до звіту Світового банку за 1999 р. за доходами на душу населення Україна посідає одне з останніх місць серед країн із перехідною економікою. Держава в особі уряду залишається основним споживачем кредитних ресурсів. Згідно зі звітом НБУ на 1 квітня 1999 р. 54 % кредитних ресурсів надані державному сектору.
З одного боку, жорстка монетарна політика придушує продуктивну активність національних суб’єктів господарювання, з іншого — навіть наявні кредитні ресурси направляються на споживання державного сектору, а не на приріст грошової пропозиції в економіці. У комплексі це веде до падіння виробництва і погіршення загальної економічної ситуації.

Важливим є оптимальне співвідношення названих напрямів економічної стратегії української держави в часі, їх взаємозалежність і підпорядкування. Як свідчить зарубіжний досвід, найефективнішою є одночасна дія в усіх напрямах з динамічним співвідношенням їх пріоритетності. Справді, економічна стабілізація є неможливою без забезпечення хоча б тенденції економічного зростання. Стабілізація також неможлива і без розвиненого ринкового середовища, оскільки здійснюється ринковими важелями.

Слід відзначити проблему суперечностей між окремими напрямами економічної стратегії, особливо між стратегіями економічної стабілізації та зростання. Це обумовлює необхідність виділення трьох етапів економічної стратегії соціально-економічних реформ в Україні, кожен з яких має власну структуру напрямів, завдань і пріоритетів, набір відповідних заходів економічної тактики.

Тривалість кожного етапу об’єктивно детермінована характером перетворень, пов’язаних зі зміною структури матеріального носія економічних відносин, інерційністю зміни суспільної свідомості, часом інституціоналізації результатів перебудови економічної системи.

На першому етапі пріоритетним стають завдання макроекономічної стабілізації. Даний етап передбачає відбудову галузей життєзабезпечення при стимулюванні попиту, у тому числі інвестиційного; протекціонізм у зовнішній торгівлі; жорстке регулювання основних макроекономічних показників з метою стабілізації економіки, причому загальні темпи економічного зростання можуть бути негативними. Стратегічні завдання досягаються як економічними, так і адміністративними важелями.

На другому етапі має здійснюватись активна розбудова ринкового середовища та підготовка передумов до економічного зростання, побудова інвестиційних механізмів, підвищення інвестиційного та інноваційного потенціалу, послідовна реконструкція продуктивних сил, розширення експорту. На цьому етапі темпи зростання мають бути позитивними, хоч і невисокими. Відбувається зростання ваги економічних важелів регулювання. Критерієм завершення етапу є накопичення критичної маси інвестицій та збільшення темпів економічного зростання.

Пріоритетом третього етапу є стратегія зростання, яка сприяє стабільному розвитку виробництва, підвищенню конкурентоспроможності продукції, розвитку внутрішнього ринку, становленню раціональної структури економіки. Відбувається перехід до переважно ринкових важелів здійснення державної економічної стратегії. Очікуються високі темпи економічного зростання на тлі макроекономічної стабільності та підвищення рівня життя населення.

Таким чином, на нашу думку, лише наступність і логічність зміни пріоритетних напрямів державної економічної стратегії дає можливість поєднувати хід економічних перетворень з готовністю до них економічної системи, запобігти суперечливості в реалізації окремих напрямів економічної стратегії. Це дає змогу провести планомірну розбудову структури економічної стратегії та інститутів державної економічної влади, пристосувати її до потреб конкретного стану соціально-економічної системи.

Для здійснення вказаних напрямів необхідно виділити певну кількість конкретних стратегічних завдань. До їх числа можна включити: переорієнтацію системи державних витрат; установлення ефективної податкової політики; підвищення доходів та сукупного попиту; розширення обсягів кредитування, особливо довгострокового; упорядкування системи ціноутворення і структури цін; антимонопольні заходи держави; розвиток прогресивних галузей народного господарства з визначенням їх пріоритетів і перспектив; сприяння зростанню заощаджень та інвестицій; регулювання галузевої структури інвестицій; залучення іноземних інвестицій; обмеження некритичного імпорту; розширення експорту та поліпшення його структури, приватизацію неефективної державної власності; утворення державних і недержавних інститутів структурування й узгодження інтересів суб’єктів господарювання державного управління; соціальне забезпечення і соціальний захист населення; розвиток освіти, науки, культури та ін. Характерними ознаками системи економічної стратегії в Україні повинні стати її цілісність, комплексність, узгодження елементів, неперервність у часі, послідовність і наступність.

Стратегічне значення структурної політики полягає в тому, щоб економічну активність держави підпорядковувати її потребам. Зокрема, варто, на наш погляд, позбутися думки про надзвичайну роль грошової політики і надати цій політиці належне в умовах України значення. У зв’язку з цим метою такої політики має бути забезпечення руху товарів грошовою масою і орієнтація на поступове скорочення інфляції як результату загального зниження витрат, а не технічного зменшення пропозиції грошей.

Позитивну роль має виконувати і кредитно-фінансова сфера, сприяючи акумуляції й перерозподілу коштів на структурну перебудову. Цьому сприятиме стимулювання заощаджень і створення умов для їх перетворення на інвестиції через фонди медичного і соціального страхування, емісію цінних паперів цільового призначення зі швидким терміном повернення коштів, індексацію заощаджень, формування фінансово-інвестиційної інфраструктури і розвиток фондового ринку, відновлення інвестиційного потенціалу підприємств за допомогою механізму індексування основних фондів та введення пільгової амортизації.

У кредитній політиці слід орієнтуватися на активне кредитування при диференціації процентних ставок залежно від їх цільового спрямування та суворий контроль за ним. Стратегія різкого обмеження кредитування має бути замінена на стратегію кредитної експансії. На період технологічної реконструкції доцільно, на нашу думку, застосовувати низькі процентні ставки для інвестиційних кредитів, запобігаючи зловживанням, у тому числі шляхом створення несприятливих макроекономічних умов для спекулятивної активності. На стадії високого попиту на кредитні ресурси уряд повинен практикувати активне втручання в діяльність кредитно-фінансових інститутів з метою контролю за рухом коштів і нормою прибутку, недопущення проявів монополізму. Для цього найефективнішою формою була б концентрація банківського капіталу під державним (опосередкованим) контролем.

Значне недозавантаження потужностей при зростанні грошової маси та попиту внаслідок збільшення пільгового кредитування викличе швидке відновлення основних виробництв і матиме незначний інфляційний ефект. Використання кредитів на інвестиційні потреби справді стане інфляційним чинником, але це відбуватиметься на основі відновлення пропозиції, що дозволить за умови використання зваженої грошової та цінової політики запобігти значному інфляційному тиску. Тому пільгові кредити мають бути обмежені пріоритетними галузями. Перспективною може стати і практика застосування цільових кредитів для підприємств, пожвавлення роботи яких викличе ланцюгову реакцію серед суміжних підприємств.

Особливе місце в позитивних структурних зрушеннях займає бюджетно-податкова стратегія, у зв’язку з чим першочерговим завданням є поновлення бюджетних видатків як дієвого важеля економічної стратегії. Бюджетні витрати повинні зосереджуватися на проведенні структурних змін, здійсненні цільових інвестицій в обрані сектори економіки. Скорочення державних витрат має компенсуватися зростанням сукупного попиту і децентралізованих інвестицій.

Незважаючи на дефіцит державних коштів, слід зберегти систему пільг при оподаткуванні, звернувши увагу на створення умов для цільового використання одержаних суб’єктами господарювання додаткових коштів.

Зменшення бюджетних витрат можливе у разі здійснення взаємозаліків між державними підприємствами чи безпосередньої оплати боргів цих підприємств та установ, що дозволяє виключити подвійний рух коштів через банківську систему.

Цінове регулювання є визначальною складовою стратегії стабілізації соціально-економічних процесів у перехідній економіці. Цінова стратегія передбачає жорстке, аж до адміністративного, регулювання цін у монополізованих і базових «витратоутворювальних» галузях, контроль за формуванням собівартості й рівнем рентабельності. Відповідно до обраної державної стратегії цінова політика повинна сприяти перерозподілу ресурсів у пріоритетних напрямах, регулюванню доходів, забезпеченню структурної перебудови. У процесі насичення товарного ринку державний контроль за цінами має послаблюватися. Зазначимо, що адміністративні обмеження ціни не обов’язково знижують економічну активність, оскільки на суб’єкта господарювання вони діють так само, як регулювання ціни з боку ринку. Здійснення економічної стратегії при жорсткому ціновому регулюванні формує умови для реалізації заінтересованості суб’єктів господарювання у скороченні витрат, підвищенні ефективності виробництва.

Світовий досвід показує, що стратегія держави повинна керуватися системою програм і проектів структурної перебудови, які мали б визначити пріоритети розвитку галузей, інвестиційні пріоритети, у тому числі для залучення іноземних інвестицій, прогнозувати динаміку сукупного попиту під час їх реалізації. Важелями їх виконання, крім фінансово-кредитної політики, можуть стати контрактна система державного замовлення, особливо стосовно планів із високим ступенем обов’язковості, причому розподіл державних замовлень повинен здійснюватися на конкурсній основі, включати пільги для виробника. Пільги можуть бути передбачені і для підприємств, які добровільно згоджуються виконувати положення індикативного плану.

Інвестиційна стратегія держави при обмеженості державних ресурсів повинна орієнтуватися на збільшення приватних інвестицій. Шляхом до цього є поєднання збільшення власних ресурсів підприємств та зміни структури їх споживання. Якщо перше завдання досягається пільговим оподаткуванням, зростанням амортизаційних відрахувань за рахунок індексації основних фондів, пом’якшенням платіжної кризи тощо, то друге потребує зміни всього комплексу екзогенних чинників приватної економічної стратегії (тобто насамперед поліпшення макроекономічного становища), змін у законодавстві і є значно тривалішим процесом. Тому необхідно спиратися на державні капіталовкладення і централізований перерозподіл коштів, зокрема через цільові позабюджетні фонди та формування інфраструктури для ефективного розвитку приватних інвестицій.

Аналіз сучасного стану економіки України свідчить, що, незважаючи на скорочення ВВП порівняно з 1990 р. більш як удвічі, одночасно зменшився фізичний обсяг капітальних вкладень. Отже, Україна потребує інвестування. Важливою складовою внутрішнього інвестування є оплата праці найманих працівників як одне з основних джерел заощаджень населення та наповнення бюджету.

В умовах перехідної економіки надзвичайної гостроти набуває проблема власності. При цьому важливою залишається роль державної власності як безпосереднього важеля реалізації державної економічної стратегії. Державні підприємства ще тривалий час виступатимуть «донорами» випуску стратегічної продукції за регульованими цінами, на базі яких інші сектори економіки орієнтуються на ефективність виробництва.

Наявність істотної частки державної власності потребує формування спеціального перспективного плану, що охоплює завдання з функціонування, розроблення й упровадження механізмів підвищення її ефективності.

Економіка колишнього СРСР, у тому числі й України, потребувала змін і перетворень, які б забезпечили необхідні темпи економічного розвитку на основі ефективного використання ресурсів. Основні напрями, форми та методи реалізації стратегії економічного розвитку України не відповідали об’єктивним потребам, більше того, прямо їм суперечили, і достатньо переконливим доказом цього виявилися результати цих перетворень.

Аналіз стратегії і тактики економічних реформ в Україні за період незалежності, на нашу думку, дає змогу виявити помилки в проведені ринкової трансформації. Таке дослідження має не тільки історичне (ретроспективне), а й практичне перспективне значення.

Стратегічною помилкою був пріоритет політичних цілей над економічними. Так, цілям перерозподілу власності й економічної влади були принесені в жертву цілі соціально-економічні: ефективне використання ресурсів, підвищення рівня і якості життя людей. Руйнація старого соціально-економічного устрою призвела до руйнації матеріальних основ самого відтворення економіки. На тлі подій, що відбувалися в республіках колишнього СРСР, позитивні результати демонстрували реформи в КНР. Розвиваючи ринкові відносини, тобто рухаючись у тому ж самому напрямі реформ, Китай вважав пріоритетними соціально-економічні, а не політичні мотиви і цілі реформ. Забезпечення більш ніж мільярдного населення продовольчими, промисловими товарами, розвиток нових технологій через вільні економічні зони — такі були основні цілі. Самі ринкові перетворення розглядалися як засоби, підпорядковані цим стратегічним завданням. В економіку не вводилися і не «допускалися» руйнівні цілі і засоби.

У цьому полягає принципова відмінність об’єктивно необхідних перетворень у процесі реформ від нав’язаних політикою «кроків» до ринку, як це було в Україні. Навіть коли економічна неефективність і руйнівний характер ринкових трансформацій стали очевидними, були вжиті додаткові політичні заходи, спрямовані не на обмеження, а на насильницьке продовження реформ. Водночас активно пропагувалася й упроваджувалася ідея неможливості використання переваг планової економіки. Але при цьому руйнувалася не просто форма організації та функціонування економіки, а її матеріальна основа — продуктивні сили, соціально-економічний потенціал.

Сутність такої стратегії можна стисло охарактеризувати таким образним, але правильним висловом: «політика як концентроване гноблення економіки». Остання виявилася жертвою першої. Здійснене політикою насильство над економікою дало свої негативні результати. З цього, очевидно, необхідно зробити висновок про те, що ринкові перетворення, які мають статус реформ, повинні проводитися з чітко визначеними пріоритетними соціально-економічними цілями, з урахуванням інтересів більшості населення. У цьому також мають бути зацікавлені й суб’єкти господарювання, які нерідко стають збитковим об’єктом таких реформ.

До стратегічних помилок, що проявилися в процесі реформ, можна віднести і пріоритетний курс на розвиток спекулятивного сектору економіки. Сподівання на те, що налагоджена грошово-кредитна система, фондовий ринок та інші елементи інфраструктури ринку автоматично стануть основою відродження економіки, виявилися помилковими. Сутність ринкової економіки полягає в розвитку конкуренції при виробництві товарів і послуг. Перехід до ринку в Україні потребував становлення конкурентного виробництва. Але реальний сектор економіки не тільки був позбавлений уваги з боку економічної політики, а навіть цілеспрямовано експлуатувався спекулятивним сектором. Штучно створена висока прибутковість кредитів призвела до цілого ряду негативних результатів: незацікавленість фінансового ринку інвестувати реальний сектор економіки; «перекачування» оборотних коштів підприємств у штучно створений високоприбутковий спекулятивний сектор; диспропорційний розвиток банківської системи, та величезний внутрішній борг.

Основний висновок звідси може бути один: економічну політику необхідно перевернути з «голови на ноги». Пріоритетним має стати реальний сектор економіки, саме цей сектор повинна обслуговувати інфраструктура, добудовуватися над ним і органічно розвиватися разом із ним, а не замість нього. Це аксіоматична істина, але її ціна виявилася настільки високою, а втрати настільки значними, що для виправлення становища не вистачає ресурсів у виснаженої української економіки. Кошти, що пішли в тіньовий сектор і конвертували в закордонні активи, практично неможливо повернути, про що свідчать і судові справи щодо наших екс-урядовців. А виснаженому реальному секторі економіки нескоро вдасться створити і нагромадити кошти для відродження. Для виходу з кризи знову будуть потрібні жертви. І як завжди їх візьме на себе основна частина населення, яка зовсім не причетна до розкрадання ресурсів держави.

Слід вказати й на те, що в економічній політиці чітко окреслилося поверхове уявлення про глибину і рівні ринкових перетворень. Абсолютизувався лише формальний бік економічних і правових реформацій. Зокрема, великі інституційні і політичні зусилля були спрямовані на зміну форм власності. Але до економічно змістовних перетворень, спрямованих на ефективне функціонування формально створених структур, справа так і не дійшла. Так, спочатку багато говорилося про «почуття власника», яке, на думку реформаторів, настільки сильне та дієве, що зміцнить характер функціонування економіки і виведе її на «світлий» шлях ефективного розвитку. Потім постулювалася ідея «ефективного власника», розуміючи під ним банківські й інші фінансові установи, які спроможні брати участь у наступному турі перерозподілу власності. Але саме ці структури виявилися вкрай неефективними з об’єктивних монетарних причин. Оскільки штучно створена прибутковість спекулятивного сектору була значно вищою від прибутковості в реальному секторі економіки, то «нові» власники зробили свій внесок лише у “перекачування” коштів із реального сектору в нелегітимні «ніші», чим посилили економічні негаразди в країні. Що тут можна вважати ефективною власністю? Те, що ефективне з погляду спекулятивного сектору, неефективне для реального сектору.

Прикладом формальних, недієвих заходів було масове перетворення державних підприємств в акціонерні товариства. На це були витрачені великі зусилля. Формування таких АТ було «змістовним» лише з погляду перерозподілу прав власності, однак вони виявилися беззмістовними з погляду економічної сутності власності. Адже головна мета акціонерних товариств полягає в розробленні перспективних інвестиційних проектів, акумуляції коштів для їх реалізації та розробленні ефективного механізму корпоративного управління. Цих своїх переваг з погляду економічного змісту національні АТ не демонструють.

За даними Держкомстату за станом на 1 жовтня 2003 р. вартість основних засобів роздержавленого сектору економіки становила 24,8 %, а державного і комунального — 57,4 % від вартості основних засобів усіх підприємств і організацій України. Водночас за обсягами виробництва реформовані підприємства переважають підприємства державної та комунальної форм власності у 2,9 раза. При цьому слід наголосити, що в Україну не можна було лінійно переносити західну модель приватизації. Про це неодноразово наголошувалось в нашій науковій літературі [33, с. 56]. Такий висновок випливає з того, що: по-перше, приватизація у західних країнах здійснювалася в умовах іншого (ніж в Україні) співвідношення між державним і недержавним секторами економіки; по-друге, вона відбувалася в умовах розвинутих ринкових відносин і не в період глибокої кризи; по-третє, для цього процесу були характерні більш виважені (помірні) темпи.

Державні підприємства можна було перетворювати в акціонерні виходячи з економічної доцільності, а не просто з політичної кон’юнктури.

Стратегічні помилки були обумовлені і недооцінкою інших факторів, на більш конкретному рівні. Так, стагнація та поглиблення економічної кризи виявили суттєві недоліки в стратегії, заради якої було принесено багато жертв. Багаторічні зусилля уряду були спрямовані на те, щоб призупинити інфляцію. Для досягнення цієї мети не зверталося належної уваги ні на значний спад виробництва, ні на зростання безробіття. Більше того, негативні макроекономічні процеси в реальному секторі могли відповідати монетаристським установкам закордонних експертів. Але уряд теж бажав і очікував піднесення економіки і скорочення безробіття. Відповідно до монетаристських уявлень зниження інфляції (за будь-яку ціну) дасть зниження процентної ставки, що, у свою чергу, збільшить інвестиції у реальний сектор (особливо коли процентна ставка опуститься до рівня прибутковості в реальному секторі) і розвиток економіки буде забезпечений. Гальмування інфляції мало багато в чому економічно непідкріплений характер. Так, жорстка фінансова політика і «стиснута» грошова маса породжували ілюзію зниження інфляції. Проте фактичний рівень інфляції відрізнявся від її офіційного рівня.

Таким чином, наша економіка сама ціною величезних втрат підвела своєрідну риску в суперечці між двома концепціями виходу з кризи. Їх умовно можна назвати монетаристською і кейнсіанською. А по суті — це альтернатива між пріоритетами розвитку реального і тіньового сектору. Зростання реального сектору економіки є найнадійнішою основою вирішення всіх соціально-економічних проблем, у тому числі й призупинення інфляції. Але заради розвитку економіки тимчасово можна припустити і деякий безпечний рівень інфляції, щоб зняти гострі обмеження на споживчі та інвестиційні товари. Альтернативою зниження інфляції при спаді виробництва і збільшенні безробіття, з одного боку, і зростанні виробництва при певному підвищенні рівня інфляції, з іншого, пріоритетним (у конкретній ситуації української економіки) на нашу думку, має бути другий напрям. Варто зауважити, що навіть монетаристська економічна теорія вважає інфляційно безпечною грошову емісію.

Якщо оцінити з теоретичних позицій нашу практичну економічну політику, то слід зазначити, що уряд проводив жорстку фінансову політику (або політику «дорогих» грошей) в абсолютно неадекватній ситуації: при великих незайнятих ресурсах, викликаних глибоким спадом виробництва (більше 50 %), або, інакше, уряд проводив політику, що відповідає динаміці сукупного попиту, хоча економіка перебувала на кейнсіанській ділянці кривої сукупної пропозиції. І основним результатом обмежень міг бути тільки спад виробництва.

Економіка України знову опинилася перед вибором напряму економічних перетворень. Виходячи з викладеного і з огляду на вже отриманий досвід, можна виділити такі пріоритетні напрями:

¾ пріоритет економічних цілей над політичними. Економічно доцільними є перетворення, що сприяють ефективному використанню ресурсів; економічному зростанню, підвищенню рівня та якості життя населення;

¾ пріоритет реального сектору над спекулятивним (легітимної економіки над тіньовою). Будь-якими засобами, у тому числі й адміністративними, необхідно розвернути грошові потоки зі спекулятивного сектору в реальний. Якщо стара економічна політика створила систему високої прибутковості спекулятивного сектору, то тут першочергове завдання для всіх гілок влади — створити грошово-кредитну систему, що забезпечує ефективність функціонування реального сектору економіки;

¾ перебороти демонетизацію економіки, у тому числі й засобами керованої інфляції.

На наш погляд, виділені пріоритети могли б сприяти більш раціональній реалізації стратегії та виконанню програми соціально-економічного розвитку України.

Сьогодні наша країна має у своєму розпорядженні унікальний досвід конструювання самостійного національного господарства. Розпочато формування соціально-економічної системи зі стійкими інституціями ринку і ринковими відносинами.

Оскільки використання в економічній політиці перехідного періоду новітніх теорій дотепер не принесло очікуваних результатів, остільки сьогодні вже ясно, що для її правильного формування ні економіка, ні неокласичний напрям, які побудовані на принципі рівноваги економіки, не можуть дати вичерпних відповідей на всі питання, поставлені життям. Виникла потреба у створенні загальної теорії трансформації, що відображала б цілісну картину економічних процесів, які відбуваються в пострадянських країнах та інших державах світу. Вважаємо, що поєднання неокласичного та інституційного напрямів у теорії дало б можливість, з одного боку, розглядати трансформацію як частину еволюційного процесу, а з іншого — аналізувати поведінку економічних суб’єктів у динаміці. Іншими словами, щоб розробити стратегію економічного розвитку і проводити конструктивну економічну політику в перехідний період, потрібно зрозуміти еволюційну природу трансформаційних процесів.

Шлях України в XXI ст. лежить у площині системної трансформації, спрямованої на кардинальну зміну всіх форм життєдіяльності суспільства. Ідеться про спроможність України відповісти на духовно-культурні, цивілізаційні, формаційні, геополітичні та соціально-економічні виклики, від якої залежать її роль і місце в третьому тисячолітті. Поряд з цим важливо зміцнити нормативно-регулюючі функції держави, оскільки невиконання законів і безлад — одна з головних причин незадовільного функціонування ринкових відносин в Україні.

В основі нового трансформаційного курсу має бути відповідна економічна політика. За своєю сутністю — це концентрована, на-
уково обґрунтована діяльність держави щодо забезпечення раціонального й ефективного функціонування національної економіки як на макро-, так і мікрорівні. Довгострокова мета такої політики — структурна перебудова економіки, формування суб’єктів ринку, створення високотехнологічних і конкурентноспроможних виробництв, а також перехід до стійкого економічного зростання.

Література до розділу 5

1. Чешков М. «Советология на распутье» и «запутавшаяся переходность»? // МЭ и МО. — 1994. — № 1. — С. 149—151.

2. Богиня Д., Волинський Г. Державне регулювання перехідних процесів // Економіка України. — 1999. — № 5. — С. 12—21.

3. Бузгалин А. Закономерности переходной экономики: Теория и методология // Вопросы экономики. — 1995. — № 2. — С. 40—50.

4. Врублевський В. К., Хорошковський В. І. Український шлях. Начерки: геополітичне становище України та її національні інтереси. — К.: Демократична Україна, 1997. — 426 с.

5. Гош О. Система форм власності перехідних суспільств // Економіка України. — 1996. — № 6. — С. 54—62.

6. Чухно А. А. Проблеми теорії перехідного періоду: від командної до ринкової економіки / Економіка України. — 1996. — № 7. — С. 4—22.

7. Россия и зарубежные страны: Сравнение по основным показателям (объем ВВП, ВВП на душу населения) // Вопросы экономики. — 1997. — № 10. — С. 143—144.

8. Мюррель П. Эволюционные реформы в экономике восточноевропейских стран // МЭ и МО. — 1991. — № 6. — С. 65—66.

9. Геєць В. Економіка України і моделі реформування, зміна структури та прогноз розвитку. — К.: ІДУС при КМ України, 1993. — 120 с.

10. Стратегія економічного і соціального розвитку України (2004—2015 роки) «шляхом європейської інтеграції» / А. С. Гальчинський, В. М. Геєць та ін. — К.: ІВЦ Держкомстату України, 2004. — 416 с.

11. Лукінов І. Економічні трансформації (наприкінці XX сторіччя). — К.: Книга, 1997. — 456 с. — С. 81.

12. Гальчинський А. Відновити дієздатність держави / Економіка України. — 2000. — № 8. — С. 3—14.

13. Геєць В. Економіка України і моделі реформування, зміна структури та прогноз розвитку. — К.: ІДУС при КМ України, 1993. — 120 с.

14. Лукінов І. Методи і засоби державного регулювання економі-
ки перехідного періоду // Економіка України. — 1999. — № 5. —
С. 8—11.

15. Павловський М. А. Макроекономіка перехідного періоду: Укр. контекст. — Житомир: Техніка, 1999. — 334 с.

16. Пахомов Ю. Н., Крымский С. Б., Павленко Ю. В. Пути и перепутья современной цивилизации. — К., 1998. — 432 с.

17. Рибалкін В. Ринок як економічний інститут власності // Економіка України. — 2001. — № 2. — С. 42—49.

18. Кльман А. Экономические механизмы. — М.: Прогресс: Универс., 1993. — 189 с. — С. 125—126.

19. Политическая экономия: Учебник для вузов / Под ред. В. А. Медведева, Л. И. Абалкина, О. И. Ожерельева. — М.: Политиздат, 1988. — 735 с. — С. 380.

20. Глазьев С., Маневич В. Социально-экономическая эволюция России // Российский экономический журнал. — 1998. — № 1. — С. 3—12.

21. Митяев Д. Экономическая политика при возврате к мобилизационной модели развития // Российский экономический журнал. — 1998. — № 4. — С. 16.

22. Петраков Н., Перламутров В. Россия — зона экономической катастрофы // Вопросы экономики. — 1996. — № 3. — С. 86—89.

23. У принципі такі процеси не мають нічого спільного з економічним терміном первісного нагромадження капіталу, адже відтворення основних фондів має звужений характер.

24. Богиня Д., Волинський Г. Державне регулювання перехідних процесів // Економіка України. — 1999. — № 5. — С. 15.

25. Так само. — С. 16.

26. Роза Ж.-Ж. Национализация, приватизация и распределение финансовой собственности // Вестн. Моск. ун-та. — Сер. Экономика. — 1994. — № 2. — С. 42—52.

27. Лукінов І. Методи і засоби державного регулювання економіки перехідного періоду // Економіка України. — 1999. — № 5. — С. 9.

28. Гуревичев М. Государственное регулирование переходной экономики: Опыт Украины // МЭ и МО. — 1997. — № 7. — С. 71.

29. Так само. — С. 62—74.

30. Шамхалов Ф. И. Государство и экономика: (власть и бизнес). — М.: Экономика, 1999. — 414 с.

31. Лукінов І. Економічні трансформації (наприкінці XX сторіччя). — К.: Книга, 1997. — 456 с. — С. 53.

32. Хансен Дж. Чрезмерное государственное потребление и экономический рост: Украина в международной перспективе // Фондовый рынок. — 1999. — Февраль. — С. 27.

33. Єщенко П. Економіка перехідного періоду: теоретико-методологічні і методичні підходи // Економіка України. — 2001. — № 5. — С. 56.

РОЗДІЛ 1. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ АСПЕКТИ ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ РЕФОРМ

6.1 Теоретичні принципи соціалізації

Економічна сфера і притаманні їй проблеми ефективного забезпечення матеріальними благами суспільства на перший погляд є індиферентними до соціальної сфери. Проте така індиферентність не виключає можливості формування соціальних інститутів, напрямлених на мінімізацію витрат та максимізацію вигід від суспільної взаємодії. Цілком очевидним є взаємозв’язок між цілями економічного розвитку та інституційною структурою суспільства. Адже реальна економіка виходить за межі матеріального забезпечення потреб людини, а мотивація економічної поведінки індивідів — за оптимізаційні стимули. Подібні мотиви — це продукт функціонування суспільної спільноти, побудованої на принципах методологічного індивідуалізму.

Класичний та неокласичний підходи розглядають соціальні засади формування суспільства у відриві від економічних, як дещо зовнішнє відносно економічної системи суспільства. Інституціональні та кейнсіанські напрями, особливо нове кейнсіанство й неоінституціональна теорія, не відокремлюють економічної будови суспільства від її соціальної організації. За своєю сутністю сучасна методологія економічного аналізу ґрунтується на екуменічному поєднанні різних теоретичних підходів та напрямів наукового пізнання.

Зважаючи на сказане вище, можна визначити, що трансформаційна економічна політика є складовою системних перетворень у соціально-політичних, організаційних та інституційних детермінантах економічного розвитку суспільства. Ендогенний характер економічної політики, у свою чергу, обумовлює необхідність чіткого визначення всієї сукупності детермінант (системи знань, норм та цінностей), що визначають індивідуалістичну функцію поведінки суспільства. Отже, цільова функція економічної політики не може обмежуватися лише детермінантами економічної ефективності, а інструменти — переконанням про необхідність формування соціально орієнтованої ринкової системи. Економічна політика трансформаційних реформ повинна включати весь спектр соціально-економічних, політичних та інституціональних переваг, виявлених на основі індивідуалістичної функції суспільного добробуту.

Соціальна сфера, будучи системою формування функціональних характеристик взаємодії індивідів у суспільстві (знань, норм і цінностей), включає як цілеспрямовані процеси впливу на особистість, так і спонтанні (екзогенні) процеси, що впливають на формування суспільства. Концептуально соціалізація включає такі інструменти впливу на організаційні складові суспільства (індивідів, груп або колективи), які дозволяють їм створити оптимальну функціональну структуру.

Операціоналізація цільових принципів соціально-економічного розвитку суспільства дає змогу визначити досить широкий спектр соціально-економічних індикаторів: характер зайнятості та умови праці; рівень освіти і професійно-кваліфікаційної підготовки; розмір і структуру доходів та витрат; споживання продовольчих і непродовольчих товарів, їх якість і обсяг; структуру та якість платних і безоплатних послуг; забезпеченість житлом і його благоустрій; обсяги нагромадженого майна та особистих заощаджень; масштаби залучення до культурного життя; системи соціального забезпечення та соціального страхування; економічні умови життєдіяльності; стан генофонду суспільства. Оскільки зміни у соціальній сфері тісно пов’язані зі змінами в усіх сферах життєдіяльності суспільства, зміни рівня соціальної нерівності викликають функціональні порушення в інших сферах господарської діяльності.

Отже, соціальна сфера постає одночасно і зв’язком, і ареною зіткнення політичних та економічних проблем, хоча, як відомо, соціальна й економічна сфери — це різні підсистеми єдиної суспільної системи, між якими існує діалектична функціональна залежність і розвиток яких полягає у взаємозалежному системному прогресі, коли жодна підсистема не може бути автономною і не може розвиватися на шкоду іншій, а прогресивні зміни в одній з них набувають реального змісту лише тоді, коли їм відповідають такі самі зміни іншої підсистеми. Соціальній сфері властиві гнучкі механізми самоорганізації, саморегуляції соціальних відносин і процесів, що забезпечують цілісність системи, її регулювання та функціонування, удосконалення та розвиток і спрямовані на забезпечення соціальної справедливості та згуртованості суспільства.

Синтезу соціальної та економічної складових суспільного розвитку, крім принципу оптимальності, відповідає теза про подвійну роль людини у суспільному виробництві: 1) як фактора виробництва, засобу економії (економічний підхід) і 2) мети виробництва, потребам якого покликана служити економіка (соціальний підхід).

Економічний і соціальний підходи передбачають у своєму базисі різні моделі людини і, відповідно, різні механізми координації її поведінки. Економічна людина (homo oeconomicus, тобто раціональна, винахідлива, максимізуюча) взаємодіє з іншими людьми через ринки і ціни, її власний економічний добробут визначається доходом відповідно до ринкової цінності того виробничого фактора, яким вона володіє. Соціальна людина взаємодіє з іншими людьми через соціальні норми, соціальне партнерство, соціальні традиції, її особистий добробут залежить від умов політичного середовища, соціальних умов життя й особливо від соціальної захищеності і самореалізації особистості незалежно від її внеску в результат виробництва.

Отже, товарність і соціальність у підході до людини прямо протилежні. Перша визнає тільки людину-функцію, людину — носія робочої сили, друга — індивідуальність людської поведінки в процесі економічної взаємодії суспільства. Аналіз ринкової організації економічної системи відносин не включає морально-етичних та інституціональних аспектів. За межами виробництва індивід залишається персоніфікованим буттям робочої сили, тому його соціальність характеру, його функціонування визнається лише в межах відтворення людини як носія робочої сили і тільки для такого відтворення.

Одним із суттєвих надбань сучасного підходу є екуменічне поєднання принципів аналізу чистої економічної теорії та інституціонального підходу, здійсненого в рамках неоінституціоналізму. Цей підхід покладає на економіку формування прав та обов’язків і передбачає захист і турботу про здоров’я, людську гідність, право на реалізацію особистості, захист працівників за наймом від небезпечних умов праці, або охорону праці, забезпеченість робочим місцем і гарантії щодо тривалості робочого часу тощо.

Крім того, порядок у сфері праці і соціальних відносин містить нормування цільових детермінант, що випливають із соціально ціннісних уявлень суспільства, таких як соціальна злагода, соціальний захист і соціальна справедливість. Це — і забезпечення мінімального життєвого рівня, і страхування від ризиків життя, надання соціальної допомоги в одержанні освіти, а також підтримання високого рівня зайнятості й удосконалення її структури.

Соціальні проблеми не тільки пронизують усі сфери життя суспільства. Функціонування всіх інших сфер економіки є обов’язковою умовою розвитку соціалізації, оскільки в них продукуються матеріальні, духовні блага і цінності, реалізуються функції політичної системи суспільства тощо. У державній політиці взагалі та в соціальній політиці як її частині соціалізація стає фактором зміцнення і підтримання стабільності суспільних відносин і процесів, їх відповідної рівноваги. У свою чергу, проведення ціле-
спрямованої та послідовної соціальної політики, застосування дієвих важелів соціального регулювання є необхідною умовою збереження держави як вищої форми організації суспільства.

Взаємодія економічного і соціального визначає перетворення, коли економічний розвиток забезпечує зростання можливостей для задоволення соціальних потреб та зворотну дію соціальної складової на підтримання високої економічної активності. Отже, проблеми розвитку соціальної сфери тісно пов’язані з кардинальними проблемами економічного зростання, тому інвестування соціальної сфери у розвинутих країнах сьогодні є важливою складовою їх суспільного прогресу.

Звідси зрозуміло, що соціальна функція економіки ніколи не була навантаженням на неї, а виявляється органічною складовою, внутрішнім ресурсом і стимулом економічного розвитку, без реалізації якої економіка втрачає здатність до простого відтворювання. Про це свідчить досвід упровадження жорсткої стратегії, що мала на меті ринкове реформування економіки в Україні, яке не передбачало заходів соціального захисту населення. Як наслідок, підвищення ефективності виробництва в умовах соціального обвалу, що виник, супроводжувалося загостренням соціальних проблем. За цих умов необхідність зупинити падіння соціальної сфери вийшла на перший план і таки повинна стати передумовою і метою економічних перетворень у суспільстві. Однак консервація свідомості, зневіра, збайдужіння і незадоволення населення діями владних структур, що виникли як похідні негативних соціальних процесів, вимагають нині від уряду країни проведення активної соціальної політики на рівні держави та нових підходів до умов і факторів, що визначають функціонування економіки, серед яких духовний чинник сьогодні чи не більш важливий, ніж соціальний.

Важливим є питання про умови соціалізації економіки. Його домінантою є оптимальне розв’язання «вічної проблеми» про співвідношення економічної ефективності та соціальної справедливості. Їх узгодження залежить від духовних орієнтирів і моральних цінностей, моделі соціально-економічного устрою суспільства, наявності політичного досвіду узгодження суспільних інтересів і політичної та ділової культури суспільства.

Принципи економічної ефективності та соціальної справедливості слід оптимізувати, адже більшість соціальних факторів, у тому числі розвиток науки, освіти, культури, створення належних житлових умов, охорона здоров’я, забезпечення раціональної зайнятості населення та багато інших сприяють як зростанню економічної ефективності, так і утвердженню соціальної справедливості. Втрата економічної ефективності в більшості випадків спричинена викривленням принципів соціальної справедливості, зростанням соціальних втрат, що підтверджує курс українських владних структур на ринкову трансформацію економіки, який визначався за формулою: спочатку реформи, а потім реалізація завдань соціального розвитку, і виявив тим самим деструктивний вплив не тільки на соціальну сферу, а й визначив величезні матеріальні втрати для всієї економіки.

Забезпечення економічного, а водночас і соціального розвитку України вимагає орієнтації всіх суспільних процесів на людину з її потребами духовного, фізичного вдосконалення та забезпечення матеріального достатку на прийнятному рівні, що повинно визначати стратегію соціально-економічного розвитку за напрямом формування соціально орієнтованої ринкової економіки. Однак це потребує руйнування традиційних поглядів на співвідношення економічного і соціального аспектів розвитку і становлення нової інституційної системи в суспільстві.

Перехід до сучасної соціально орієнтованої економіки, що базується на новітніх технологіях та інформатизації, потребує розвитку трудової активності працівника, на якого це виробництво спрямоване. Високий професіоналізм, ефективність сприйняття новацій, здатність до організаційної і технічної творчості, відповідальність за результати своєї діяльності, можливість безперервного самовдосконалення — це вже вимоги до якості трудової поведінки людини, які висуває розвиток НТР. Вони, у свою чергу, потребують перетворень у технологічному способі виробництва, характері речових факторів виробництва, урахування мінливості суспільних потреб, забезпечення гуманізації праці, а найголовніше — розвитку самої людини, здобуття нею дедалі глибших і універсальніших знань про суспільство і виробничий процес. Саме тому трудова активність людини обумовлена її соціальним становищем, а економічний прогрес пов’язаний з прогресом соціальним.

Ці наріжні істини щодо першочерговості соціальних заходів у трансформаційний період особливо актуальні для України у нинішніх умовах, що однозначно виявило впровадження реформ шокової лібералізації, започаткованих півтора десятиріччя тому.

І хоча рішучого повороту від цього провального напряму розвитку економіки ще не відбулося, проте в суспільній свідомості переважає прагнення викорінити ганебні руйнівні наслідки волюнтаристської недалекоглядної денаціоналізації, проведеної в інтересах груп з особливими інтересами, і розпочати перетворення в інтересах усього суспільства. Тільки це може привести у дію рушійні сили українського суспільства для забезпечення науково-технологічного прогресу та подолання існуючої двозначності, коли розвиток економіки не супроводжується відчутним піднесенням продуктивних сил та коли офіційно проголошується курс на соціальний розвиток суспільства, проте рішучого повороту за цим напрямом не відбувається.

Специфічна складність соціалізації полягає в її надзвичайній багатоаспектності та безмежності. По суті, усі більш або менш суспільно важливі питання можуть бути прямо чи опосередковано віднесені до соціальної сфери, оскільки економічним відносинам завжди притаманні соціальні наслідки. Тому цілком зрозумілим є необхідність посилення соціальної орієнтації економіки на людину для забезпечення сталого розвитку економіки. Особливо це стосується ситуації в Україні, де провал реформ супроводжувався масштабним підривом соціальної сфери, унаслідок чого створено дегуманізовану за своєю сутністю і недієздатну економіку, що позбавлена можливостей впливати на якісні параметри господарства. При цьому суспільство потерпає від безнадії щодо втілення проголошених зі створенням незалежної України і закріплених у її Конституції прав, які існують не більше як гасла для пересічних громадян, від конфлікту між надто багатими та надто бідними.

Українська економіка з упровадженням реформ опинилася у стані глибокої кризи внаслідок нехтування проблемами соціального захисту людини. Квазіринкова дегуманізована спрямованість економіки виявилася у прагненні забезпечити ринкові перетворення за будь-яку ціну з дотриманням «своєрідної» історичної традиції нехтування інтересами людини заради реформ і прогресу. Це призвело до наростання соціальної напруженості у суспільстві і стало логічним продовженням однобічної монетаристської орієнтації реформ і нерозуміння того, що ринок — не самоціль, а лише засіб створення високоефективної та соціально орієнтованої економіки для забезпечення високих життєвих стандартів людини.

Застосування категоричних ринкових абсолютів (реально — квазіринкових) стосовно конкретної економічної ситуації в Україні із фатальним неусвідомленням владою неможливості автоматичного вирішення соціальних проблем пересічної людини — мети й головної рушійної сили економічних перетворень, ігноруванням її життєзабезпечення при запровадженні реформ прирікає їх на провал, оскільки ніякого автоматизму у діалектичному співвідношенні між первинним і вторинним — розвитком економіки і життєзабезпеченням людини — бути не може. Помітна руйнація існуючого соціального статусу населення, яке, утім, і в минулі часи не забезпечувалося достатніми заходами для розвитку особистості порівняно з тими, що створені у західних країнах, призвела до поширення надзвичайної бідності. Вона охопила всі верстви населення, у тому числі інтелектуальну його частину, яка виявилася усунутою від процесів реформування. Як наслідок, було створено економіку зі спотвореними і деформованими умовами суспільного відтворення, яке тривалий час характеризується рівнем матеріального забезпечення населення нижчим від біологічних потреб, що поставило під сумнів доцільність проведених реформ.

Водночас відбувалося скорочення сфери реальної економіки. Досить згадати, що за цей час було ліквідовано 15 млн робочих місць, зниження зазнали технологічний і технічний рівні виробництва, що супроводжувалося падінням продуктивності праці, невиплатами заробітної плати, ще різкішим збільшенням її неадекватності трудовим витратам (коли заробітна плата нездатна забезпечити найнижчий рівень відтворення трудових ресурсів) подальшим наростанням безробіття, відпливом працездатної та кваліфікованої робочої сили до нематеріальної сфери виробництва — переважно вуличної торгівлі. До того ж спрямованого нищення зазнали сфери фундаментальних та прикладних наук шляхом зменшення обсягів їхніх робіт і чисельності науковців, що не відповідає прогресивному напряму скорочення чисельності працівників матеріального виробництва в міру зростання продуктивності праці на основі використання досягнень НТП, упровадження наукових розробок.

Проблеми соціалізації сучасної економіки України актуалізуються станом її трудового потенціалу й особливо загрозою депопуляції населення України, яке за останні 10 років скоротилося більш як на 3 млн осіб і продовжує щорічно зменшуватися на 500 тис. осіб, оскільки смертність удвічі перевищує народжуваність, продовжує зростати міграція працездатної високоосвіченої частини населення, зменшується питома вага населення молодшого працездатного віку, унаслідок чого відбувається активне старіння нації. В Україні нині 28 % населення існує на межі бідності, 14 % — на рівні злиденного існування, тобто 41 % усіх громадян вимушені вести боротьбу за фізичне виживання, тоді як 1—2 % багатих людей отримують приблизно 25 % усіх прибутків, і розрив між ними і бідними постійно збільшується, що породжує соціальну нестабільність, яка перетворилася у державі на реальну загрозу національній безпеці. З урахуванням негативних тенденцій у відтворенні населення Рада з вивчення продуктивних сил України НАНУ прогнозує його скорочення у 2075 р. до 10 млн осіб, тому нині перехід до активної соціальної політики на першому етапі повинен передбачати впровадження заходів, пов’язаних із вирішенням завдань щодо більш рівномірного розподілу наслідків економічної кризи між різними групами населення. Це потребує посилення регулювання державою розподілу (використання) прибутків як найважливішого чинника соціалізації перехідного періоду; відновлення потенціалу основних галузей соціальної сфери; заохочення державою та створення сприятливих умов для різних форм самодіяльності населення, у тому числі через додаткову зайнятість (городництво, садівництво тощо) як вимушених заходів соціального виживання.

Нагромадження ентальпійних явищ у соціальній сфері української економіки становить загрозу виникнення катастрофічних соціальних вибухів. Небезпечним наслідком нехтування соціальною складовою економічних перетворень є деградація виробничої сфери, втрата кваліфікації та ділових якостей основною масою працівників, усунення від наукової праці та процесу перетворення економіки інтелектуальної частини суспільства — його справжньої еліти. Нищення продуктивних сил без створення відповідних інституційних умов для забезпечення рівних економічних можливостей громадянам в Україні поєднувалося на початку проведення реформ із такими традиційними методами командної економіки, як обмеження демократичних інститутів, недосконале законодавство, свідомо керована криміналізація суспільства з метою налагодження специфічного контролю за приватною діяльністю та організація молодіжної злочинності. Таким чином, податковий та кримінальний тиск, політичне підприємництво, які охопили нині третю хвилю перерозподілу державної власності, створили надто ризиковане середовище для здійснення в країні будь-якої економічної діяльності, що до того ж потерпає від свавілля і корумпованості чиновництва, яке володіє монопольним правом дозволяти або забороняти відкривати свою справу і створювати робочі місця, тобто чинить перешкоди за основним напрямом соціального забезпечення населення. За своєю сутністю це відповідає порушенню висхідної мети економічної діяльності людини, якою є створення економічних благ для поліпшення умов життя. Усе це потребує проведення в країні активної соціальної політики на рівні держави, оскільки економіка, в якій існують і розвиваються згадані негативні явища десоціалізації населення, не може бути внутрішньо збалансованою.

На сучасному етапі в Україні здійснення трансформації національної економічної системи супроводжується такими ознаками: 1) тотальною приватизацією створеного працею багатьох поколінь національного багатства; 2) деградацією основної продуктивної сили (людини) та соціальної сфери з позбавленням переважної більшості населення основних гарантованих Конституцією України прав на безоплатне отримання послуг охорони здоров’я, безоплатну освіту, зокрема вищу та середню, оскільки остання за кількістю грошових внесків фактично перетворюється на платну; 3) руйнуванням раціональних елементів державного регулювання економіки та соціальної сфери економіки; 4) переходом до нераціональних соціальних дій, що відповідають архаїчним формам капіталізму із властивою йому байдужістю до технологічного укладу економіки, орієнтацією не на створення нових джерел збагачення, а переважно на розподіл уже створеного, нехтуванням соціальними інтересами суспільства. Тому важливо не тільки не допустити повторення традиційних вад капіталізму — макроекономічної нестабільності, соціальної диференціації суспільства за доходами і добробутом тощо, а й уникнути на перехідному етапі утворення нових.

Можна констатувати, що в Україні досі відсутня чітко сформульована соціальна складова її економічної політики, оскільки з самого початку перетворень реформатори відмовилися від паралельного пошуку нових критеріїв і механізмів соціалізації загальноекономічного розвитку, прагнучи забезпечити швидкість реформ. Натомість швидкість була забезпечена переважно щодо трансформаційних перетворень власності на користь окремого прошарку населення, що досить виразно підкреслило цілі та на-
слідки такої політики, яка не може служити основою довіри до влади та її підтримання з боку народу. Так, разом із безперечними частковими досягненнями, що стосуються становлення недержавного сектору економіки та прошарку підприємців, деякої демократизації економіки, зародження національних ринків (товарів, праці, капіталів, валюти), формування підвалин ринкової інфраструктури, розширення зовнішньоекономічних зв’язків та низки інших переваг, перехід до ринкових відносин характеризується виникненням сплетіння негативних соціально-економічних явищ у нашій країні, що надали глибокій кризі перманентного, системного характеру, головними серед яких слід вважати такі: 1) структура економіки індустріального типу з переважанням сировинних виробництв; 2) висока енергомісткість виробництва; 3) екологічна небезпечність виробництва; 4) високий ступінь фізичного й морального зношування основних виробничих фондів; 5) низька продуктивність праці (на відсталому обладнанні), але високий рівень напруженості праці та високий рівень експлуатації, зокрема у виробництві; 6) низький рівень заробітної плати; 7) низький рівень інвестування у людський капітал; 8) втеча «мізків»; 9) втеча капіталів з України; 10) некомплексне формування ринкової інфраструктури; 11) зростання боргового навантаження на економіку; 12) низький рівень платіжної дисципліни; 13) велика «тінізація» економіки; 14) гіпертрофована диференціація населення за рівнем доходів; 15) формування в суспільстві стійкого прошарку соціального дна (бомжів, бездоглядних дітей) з числа тих, хто втратив роботу через скорочення 15 млн робочих місць упродовж 90-х років, а житло — внаслідок відсутності правого захисту від незаконних дій; 16) збільшення смертності внаслідок соціально обумовлених хвороб, самогубств, наркоманії, алкоголізму, кримінальних злочинів; 17) криміналізація суспільства; 18) ігнорування підтримки соціального захисту та забезпечення соціальних гарантій населення; 19) порушення прав людини з боку владних структур; 20) витіснення більшості громадян-акціонерів зі сфери реальних власників роздержавлених підприємств і відчуження власності (основних фондів) колективних акціонерних форм на користь формальних переважно шахрайських структур при потуранні цим діям влади; 21) неефективна структура зовнішньої торгівлі тощо.

Вирішення проблеми обмежень соціального розвитку визначає межі соціалізації економіки за критеріями її гуманізації, оскільки обмеження формуються залежно від кількості тих, хто залишився без роботи і без житла, а іноді і без документів унаслідок недосконалості законодавства або недотримання виконання його вимог щодо обмеження шахрайства й афер у сфері економіки. Загальна чисельність таких людей за різними оцінками становить 10 % міського населення, проте насправді їх значно більше з урахуванням такого ж контингенту сільського населення. Таким людям відмовляють у наданні медичних послуг, смітники — джерело їхніх доходів, вони на вулицях живуть, на вулицях і помирають. Безробіття, бідність стали причиною десоціалізації сімей і виникнення на цій основі дитячої безпритульності. Ці явища існують на тлі постійного повторення основної мети трансформаційних реформ — побудови соціально орієнтованої економіки.

Таке насильство над масами, що проявляється у благозвучності намірів і протилежності дій, лежить в основі парадоксальної ситуації, що саме тепер, після проголошення демократії, люди перестали цікавитися політикою. Але цей парадокс розкривається просто: у психології переживання відомо, що людина, яка не бачить ніякого виходу з існуючої ситуації, впадає в стан фрустрації (поводиться цілком не відповідно до ситуації, наприклад б’ється головою об стіну або, навпаки, лежить на підлозі, нерухомо дивлячись у стелю). Нагромаджені в суспільстві аномалії незаперечно свідчать про викривлення суспільних структур, відсутність у структурі суспільних цінностей загальноцивілізаційних морально-етичних норм. Цим обумовлена необхідність зміни структури суспільних і політичних відносин, функцій політичних інститутів і глибока перебудова правової, інституційної та соціальної сфер, оскільки нинішня українська економіка несе загрозу загострення соціальних конфліктів і постає ймовірним детонатором могутнього соціально-політичного вибуху.

Аналіз досвіду радикального реформування економіки України повністю підтверджує тезу щодо індиферентності ультралібералізованого ринку до вирішення проблем соціальної складової економічного розвитку. Наймані працівники приватного сектору економіки найчастіше позбавлені елементарних соціальних надбань — соціального захисту і забезпечення. Компрадорському капіталу через егоїстично обмежене переважання власних інтересів і товарний підхід до людини властиво віднімати, а не поновлювати ресурси, особливо трудові. Досить сказати, що нині переважна більшість працівників приватного сектору позбавлена елементарних соціальних благ щодо оплати відпусток, часу хвороби, подекуди відпустки не застосовують або їх тривалість скорочена до 10 неоплачуваних робочих днів тощо. Згадані соціальні негативи не є чимось несподіваним, непередбачуваним, особливо з огляду на низький рівень моралі, відсутність духовних і моральних орієнтирів «соціальної меншості», але можна вести мову про абсолютну несумісність таких явищ із інтересами соціальної більшості. Отже, невідкладне практичне завдання полягає в тому, щоб забезпечити імперативний соціальний напрям розвитку економіки в Україні.

Рушійною силою перетворень соціальної сфери для відтворення системи соціального захисту населення може стати лише держава, хоча це не означає повного повернення до патерналістської системи соціального захисту. У сучасному світі саме державна політика соціалізації економічного життя країн постає визначальним чинником створення системи соціально-економічних заходів, за допомогою яких держава впливає за певним напрямом на динаміку рівня та якості життя населення. І це є головною умовою забезпечення відповідності економічної діяльності соціальним прагненням суспільства. Отже, з огляду на це таким важливим є посилення ролі держави в розподілі та перерозподілі прибутків, соціалізації перехідного періоду з метою уникнення суспільних конфліктів.

За цим аспектом держава є найважливішим елементом соціальної ринкової економіки, що повинна формуватися, уникаючи тих кроків перехідної економіки, безперспективність яких в Україні очевидна. Це виявилося у безпрецедентному для мирного часу рівні деградації всіх галузей соціальної сфери та утворенні найгіршого типу соціальної структури суспільства, яке дедалі виразніше поділяється на різні полюси, на одному з яких невелика частина населення (до 2 %), що становить олігархічну верхівку влади, на другому полюсі — бідні люди (близько 60 %), розмір заробітної плати яких нижчий прожиткового мінімуму, пенсіонери, маргінали, паупери, пролетаріат, люмпен і бомжі, бездомні діти, які приречені на злидні, зубожіння, жебрацтво. Крім цих полярних груп, 10 % населення обслуговує багатіїв і 25 % — це так званий середній клас. Подібне нагромадження таких негативів є наслідком розвитку в Україні монополістичного капіталізму, а не соціально орієнтованої ринкової моделі економіки, що загрожує конфліктами між різними соціально-економічними групами і верствами суспільства та суперечить державній економічній політиці демократичних західних суспільств [1].

Суттєвою вадою соціалізації української економіки є те, що в ній використовуються переважно неадекватні методи підтримання соціальної сфери, позбавлені комплексності щодо врегулювання соціально-трудових відносин. У цій сфері й досі застосовується патерналістська політика всеохопної опіки населення, що мала місце за радянських часів. Ця політика все одно неспроможна підвищити рівень мінімально необхідних умов життєдіяльності та відтворення робочої сили з огляду на те, що левова частина бюджетних коштів витрачається на підтримання неефективного підприємництва, а не на соціальні цілі [2]. Подібний тип витрачання державних коштів не є ринковим і не здатний розв’язати жодної проблеми — ні піднесення економіки, ні підвищення добробуту громадян. За такого марнотратства суспільних коштів підвищення добробуту громадян, формування і підтримання підприємництва й середнього класу як основної ланки, що зацікавлена у реформаційних перетвореннях, та гаранта політичних свобод і демократичних прав стають в Україні неможливими.

Життєздатність соціально орієнтованої економіки забезпечується дотриманням необхідних меж соціального захисту, оскільки лише тоді створюються суспільні умови для того, щоб людина могла збільшувати свій трудовий внесок, реалізувати свої здібності, переходити до групи населення з більшими доходами. Соціальна база такої економіки — значний прошарок економічно активного населення, так званий середній (між найбагатшими та бідними) клас матеріально забезпечених людей, далеких від утриманських настроїв, які усвідомлюють особисту відповідальність за свою долю і здатні стати двигуном економіки за своїм ставленням до праці, кваліфікацією, за можливостями адаптуватися до процесів розвитку економіки та нагромаджувати трудові прибутки.

Світовою практикою доведено, що без середнього класу успішний розвиток країн у сучасних умовах неможливий. Так, у розвинутих країнах середній клас, основою якого є сімейний бізнес, становить 2/3 суспільства, наприклад, у Швеції, Норвегії, Нідерландах, Бельгії це близько 70—75 % населення. Стандартними параметрами середнього класу є розмір ВВП на одну людину, рівень освіти, тривалість життя, наявність приватної власності та достатньої кількості майна (насамперед нерухомості), високий рівень достатку для процвітання власної сім’ї та усвідомлення себе щасливою людиною, тобто середній клас формує власне і суспільне багатство, оскільки створює робочі місця, споживає послуги і творить навколо себе заможний ареал [3]. На жаль, нині в Україні відсутні суспільні умови для створення середнього класу, його становлення за деякими оцінками не відбулося і не планується у найближчому майбутньому [4], навпаки, непомірні податки, через які вилучається до 90 % доходу фізичної або юридичної особи, інфляція, яку панівні групи використовують як інструмент перерозподілу влади, грошей і власності на свою користь, свідчать про субоптимальний характер економіки [5]. На сучасному етапі в українському суспільстві лише частково виявляють себе як середній клас працівники державного менеджменту середнього рівня, які певним чином адаптувалася до трансформаційних умов, чиновники середнього рангу, власники середніх за розміром підприємств та нижчий прошарок вищої групи капіталістів. Проте слід зауважити, що такий середній клас не включає найбільш освіченої та кваліфікованої групи населення, оскільки в Україні вона за соціальними умовами існування наближена до межі бідності або на рівні мінімального забезпечення.

Наявність і чисельне зростання середнього класу в українському суспільстві може стати запорукою формування ринкової економіки на основі приватної власності, економічної свободи, розвитку демократії, ліберально-демократичних цінностей та створення власної національної еліти, оскільки до основних принципів функціонування еліти суспільства відносять насамперед морально-етичні та духовні цінності, а не рівень матеріального багатства. І навпаки, зі зменшенням середнього класу в суспільстві формується соціальна невизначеність та відповідний ризик відкритої фази соціального конфлікту [6]. І якщо існування привілейованого прошарку підприємців підриває конкуренцію, сприяє монополізації економіки, то соціалізація ринку передбачає розширення й активізацію рівноправної участі в ньому та в його регулюванні всього працездатного населення. Натомість нині маємо збереження відчуження громадян від засобів виробництва, управління ринковими змінами, організації економіки, процесів приватизації. Таке відчуження набуває панівного характеру і звужує соціальну базу реформування за рахунок усунення підприємливих груп населення, обмежує їх свободу щодо вибору контактів, інформації, форм господарювання.

Отже, за цим напрямом державою не забезпечені відповідні інституційні заходи щодо обмеження нерівності і забезпечення всім громадянам повної економічної свободи, рівних можливостей для досягнення успіху.

До того ж перехідна економіка України потерпає від невизначеності не тільки меж соціалізації, а й відсутності теоретичного обґрунтування та перспективної концепції щодо вибору моделі соціально-економічного устрою суспільства. Тому спроби соціалізації видаються малозрозумілими, непослідовними і непереконливими, а популістські рішення, що спираються на кон’юнктурні цілі, мають наслідком руйнування логіки соціальних пере-
творень і часто фінансово не забезпечені, а зобов’язання держави у соціальній сфері, установлені законодавчо, значно перевищують фінансові можливості реальних бюджетів.

Українському суспільству необхідно виробити нові підходи до визначення соціальної сфери та оцінювання її ролі в суспільному розвитку. Їх основою має бути визнання того, що людина — центр формування економічних і соціальних відносин, особистий добробут її залежить від умов політичного середовища, соціальних умов життя й особливо від соціальної захищеності та самореалізації особистості незалежно від її внеску в результат виробництва. Тому одним із суттєвих завдань у сфері праці та соціальних відносин є недопущення того, аби людина як «засіб», фактор виробництва в економіці перетворювалася на інструмент.

Крім того, сфери праці і соціальних відносин повинні регулюватися з урахуванням соціальних ціннісних уявлень суспільства, таких як соціальний мир, соціальний захист і соціальна справедливість, забезпечення належного життєвого рівня та захист від ризиків життя, медичного обслуговування та освіти, підтримання високого рівня зайнятості й удосконалення її структури. У будь-якому разі не повинна проводитися така соціально-економічна політика, яка спричинює збагачення одних соціальних груп або класів за рахунок погіршення стану інших. Недотримання соціально-економічних засад справедливості в суспільстві унеможливлює соціальну стабільність та економічне зростання. І соціальна, і економічна діяльність мають будуватися з урахуванням цього об’єктивного принципу, завдяки якому можна досягти узгодженості економічної ефективності та соціального ефекту.

Соціальний та економічний порядок є тільки різними вимірниками і компонентами єдиного життєвого порядку, через це вони мають відповідати один одному, тобто економічний порядок має бути адекватним економічному зростанню та не підривати економічних стимулів. Утім в Україні давно підтримується невідповідність між економічним та соціальним, адже українська економіка давно забезпечила можливості суттєвого підвищення заробітної плати й усієї соціальної сфери, але це штучно стримується [7]. Отже, розірвано взаємозв’язок і взаємодоповнюваність економічного й соціального порядку та взаємозв’язок і взаємодоповнюваність соціальної та економічної сфер.

Досвід розвинутих країн слід урахувати й Україні. Посилення соціальної орієнтації економіки має стати важливою характеристикою майбутньої стратегії соціально-економічного розвитку. Зміни соціально-економічних умов, а також нові теоретичні дослідження соціального забезпечення обумовили свого часу необхідність поглибленого аналізу відносин між працівниками в трудовому колективі та уважнішого ставлення до суспільних потреб людини. Цим питанням була присвячена низка праць економістів, соціологів та психологів, насамперед американських, у яких висвітлення згаданих проблем дістало назву теорії «збагачення змісту праці», «гуманізації праці», «співучасті трудівників», «якості трудового життя».

Для максимального пристосування до потреб економічного розвитку і підтримання соціальної стабільності необхідний такий механізм регулювання соціальних процесів, який забезпечив би гарантоване задоволення первинних життєвих потреб і звільнив людину від необхідності вести боротьбу за суто фізичне виживання. Це розкріпачує працівника, сприяє усвідомленню ним своєї людської цінності, формуванню дієздатної особистості, економічно і соціально активної, раціональної за мисленням та поведінкою, здатної самостійно приймати рішення.

Такий підхід до людського капіталу було сформовано економічною практикою провідних західних країн, що дало змогу збудувати міцний теоретичний фундамент під практичні заходи щодо розвитку людських ресурсів. Результатом визнання продуктивної природи вкладень у соціальну сферу цих країн стало збалансованіше співвідношення економічної і соціальної складових суспільного розвитку. Зміни у структурі робочої сили, піднесення рівня її освіти, ускладнення мотивів діяльності дали поштовх до пошуку наукового пояснення диференціації доходів залежно від професії та здобутої кваліфікації. Основна ідея теорії людського капіталу формулюється так: заробітки, звичайно, підвищуються з віком, але в уповільненому темпі, і швидкість їх зростання й ступінь уповільнення позитивно пов’язані з рівнем освіти.

Виокремлення фактора виробництва під назвою «людський капітал» виявило важливе джерело економічного зростання, якими є знання і компетенція. Разом з тим це змінило ставлення до освіти, науки, культури, охорони здоров’я та інших галузей соціальної сфери як до непродуктивних і на цій основі дало змогу правильно визначити їх економічну роль та поставити їх на одному рівні з галузями матеріального виробництва. Про економічну продуктивність соціальних витрат свідчить досвід розвитку країн, що не володіють запасами сировинних ресурсів, таких як Японія, Південна Корея, Тайвань, уся стратегія прогресу яких відштовхувалася від розвитку людини як головного елемента продуктивних сил. У цьому виявився глибокий вплив теорії людського капіталу на практику, що визначив докорінні зміни ставлення влади і ділових кіл до галузей соціальної сфери з погляду їх ресурсного забезпечення. Витрати на освіту стали сприйматися владою розвинутих країн як важливий фактор економічного зростання, а на рівні фірм — як фактор підвищення продуктивності праці. Безперервна, або пожиттєва, освіта почали розглядатися як раціональна діяльність з економічного погляду.

Зростання соціалізації — це курс, що визначає загальний напрям руху, коли неминуча соціальна нерівність має бути збалансована пошуками справедливості, де індивідуалізм урівноважується дуже розвинутим почуттям солідарності. Зростання соціальної орієнтації потребує підтримання певної рівноваги між демократичними інститутами і сильною державною владою, державним, регіональним, підприємницьким регулюванням економіки і ринковим механізмом саморегулювання, приватною і державною власністю, економічною ефективністю і соціальною справедливістю, а ідеалам свободи і справедливості у суспільстві мають відповідати дві головні умови: 1) забезпечення демократичних інституційних змін; 2) народження в умовах забезпеченої демократії громадянського суспільства. У сучасному світі саме державна політика соціалізації економічного життя країн постає визначальним чинником щодо створення системи соціально-економічних заходів, за допомогою яких держава впливає на динаміку рівня та якості життя населення. І це є головною умовою забезпечення відповідності економічної діяльності соціальним прагненням суспільства.

6.2 Методи та інструменти соціалізації економіки

Згідно з основними принцами, обґрунтованими в концепції соціально орієнтованої ринкової економіки німецьких ордолібералів, на державу покладаються функції з формування норм і цінностей, спрямованих на створення оптимальної функціональної структури суспільства. У сучасних умовах держава повинна забезпечувати реалізацію насамперед таких загально цивілізаційних цінностей, як економічна ефективність, людська гідність (рівність можливостей та мінімальний рівень споживання), збільшення рівності здобутків (роулсіанські та утилітарні функції суспільного добробуту), свободу (вибору й здійснення підприємницької діяльності, конкуренції, отримання й поширення інформації, вибору місця проживання тощо), а також збереження інституційних цінностей (сім’ї, національного суверенітету держави та ін.).

Оптимальне співвідношення наведених вище складових соціально-економічного розвитку, обумовлює раціоналізацію інструментів та методів державної політики. Використання методів реалізується переважно через механізми розподілу та перерозподілу благ у суспільстві. Насамперед ідеться про розподіл національного доходу через бюджетну систему країни, яка ґрунтується на податковій політиці та політиці доходів населення, за допомогою яких здійснюються інвестиції у розвиток соціальної інфраструктури, тобто на «людський капітал», виплати соціальних трансфертів, а також раціоналізація структури і динаміки доходів різних прошарків населення тощо. До методів соціального регулювання слід віднести і соціальні трансферти — різні способи перерозподілу доходів, а також різного роду безпосередньо регулювальні методи: тарифні угоди, регулювання робочих місць відповідно до чисельності та якості робочої сили, погоджене регулювання доходів і цін.

Соціалізація повинна передбачати широкий доступ до соціальних послуг через надання державних кредитів, грошових виплат на задоволення соціальних потреб унаслідок обмеженості ресурсів тільки для осіб з незначними доходами, а також до гарантованого мінімуму заробітної плати. Отже, проблеми розвитку соціальної сфери тісно пов’язані з кардинальними проблемами економічної реформи. Інвестиції у соціальну сферу у розвинутих країнах постають сьогодні важливою складовою суспільного прогресу. Взаємодія економічного і соціального означає не тільки те, що економічний розвиток забезпечує зростання можливостей для задоволення соціальних потреб, а й зворотну дію соціальної складової на підтримання високої економічної активності. Соціалізація економіки має бути спрямована на виявлення потенціалу людської особистості.

Соціальна орієнтація економіки має враховувати людські і матеріальні ресурси, екологічну обстановку, національну своєрідність і традиції. З розвитком суспільства змінюються не тільки природні умови чи запаси ресурсів, а й людські потреби. Індивідуалістичність цільової функції суспільства обумовлює необхідність переоцінювання співвідношення складових економічного розвитку.

Зміни у соціальній сфері тісно пов’язані зі змінами в усіх сферах життєдіяльності суспільства, тобто їм притаманна функціональна залежність від економіко-політичної, гуманітарної та інших сфер суспільної взаємодії. Таке визначення соціального розвитку має багато аспектів і передбачає орієнтацією на духовне вдосконалення особистості, досягнення політичної і громадянської злагоди в суспільстві, духовне вдосконалення суспільства через вплив на особистість тощо. Йдеться про політичну, громадянську, економічну та соціальну стабільність суспільного і державного життя як обов’язкову передумову забезпечення належної якості життя людини, її прав і свобод, тобто всіх тих детермінант, що визначають категорію добробуту в суспільстві.

Зазначимо, що духовні фактори разом з культурою буття народу, яка має спиратися на високий рівень суспільної моралі, справляють особливий вплив на соціальну сферу. Проте соціальна сфера залишається відносно самостійною, хоча й впливає на всі інші сфери життєдіяльності суспільства, інтегрує ці можливості й адекватно перетворює кожну з них і разом з тим сама зазнає постійного впливу цих сфер, унаслідок чого перебудовується, нейтралізує або асимілює ці впливи.

Оскільки суперечність між потребами людей і матеріальними умовами їх задоволення — об’єктивна передумова діяльності індивідів та груп у соціальній сфері, основою руху соціальної сфери як цілого, що розвивається, є загальний для всіх її компонентів і специфічний для системи взагалі закон зростання потреб. Цей закон управляє функціонуванням як самого цілого, так і частин, що його створюють. Прикладом ще однієї суперечності, яка визначає розвиток соціальної сфери, може стати суперечність загального та індивідуального. У соціальній сфері суспільні та особисті інтереси спрямовуються і до вирівнювання міри задоволення потреб людей, і до соціально групової відмінності. Ця суперечність системна, вона відтворює взаємодію елементів з системою і частини з цілим та виявляється як загальна закономірність діалектичного процесу: роздвоєння об’єкта на протилежні частини зі збереженням його як цілого.

Економічний прогрес тісно пов’язаний з прогресом соціальним, без цього взаємозв’язку неможливий ані соціальний, ані економічний розвиток. Проте оцінити такий зв’язок складно, оскільки важко визначити результати соціальних процесів за допомогою лише кількісних показників. Взаємодоповнюваність, взаємозалежність соціального та економічного — характерна риса системного суспільного розвитку. У ньому економічна якість прогресу однаковою мірою поєднується з соціальною якістю, що концептуально має передбачати домінування гуманістичних факторів, за якими людина визнається центром формування економічних і соціальних відносин.

Інтегральним показником стану соціальної сфери суспільства виступає єдність істотних потреб життя людей зі способом їх задоволення. Наприклад, потенціал соціальної сфери, рівень та якість життя сімей, рівень соціальної захищеності населення, соціальне самопочуття людей, соціальна напруженість також конкретніші, пов’язані з об’єктивною і суб’єктивною оцінкою міри задоволення потреб особистості, соціальних груп у житлі, медичному і побутовому обслуговуванні, освіті, культурно-духовному спілкуванні, політичному житті.

Розвиток соціальної сфери визначають закони соціального розвитку. Соціальна сфера характеризується наявністю власних внутрішніх законів розвитку, що виявляються як суттєві, необхідні, стійкі системоутворювальні зв’язки повторюваних явищ і процесів соціального відтворення людини й суспільства, із взаємодією економічних, політичних, соціокультурних виявів суспільного життя як компонентів конкретної соціальної системи суспільства, її взаємозв’язку з суспільством взагалі. Ці закони мають об’єктивний характер і реалізуються завдяки діяльності людей, наукове пізнання якої можливе лише при врахуванні єдності об’єктивного та суб’єктивного. До них належать закони соціальних переміщень, соціального порівняння, динаміки соціальної активності, розвитку соціальної структури, саморегулювання відносин на основі узгодження очікувань суб’єктів тощо.

Розвиток кожної з підсистем соціальної сфери відбувається своїм шляхом, проте взаємозалежно. Руйнування соціальних цінностей унаслідок ігнорування соціальних традицій, соціальної пам’яті обертається на практиці трагедіями для великої кількості людей, втратами для суспільства, які неможливо відновити. Руйнуванню протистоїть соціальна інтеграція, найважливішим фактором якої є зайнятість населення, а безробіття існує як форма відторгнення людей, що призводить до нарощування в суспільстві соціальних втрат, яким треба запобігати, а не приймати як невідворотне зло. Соціальний розвиток спирається на відчуття співпричетності, солідарності, соціального співробітництва, що протилежні відторгненню, та є кращими факторами залучення людини до життя суспільства, її інтеграції з іншими людьми, щоб не перетворити великі соціальні групи на супротивників реформ.

Диференціація економічної і соціальної підсистем залежить від специфіки потреб та інтересів кожної з них. Економічні потреби — це матеріальні потреби людини, у тому числі ті, що пов’язані з функціонуванням суспільного виробництва. Соціальні потреби — це потреби людини як особистості, що первісно задані самою природою людини і розвиваються у зв’язку з її функціонуванням у суспільстві. Задоволення тих чи інших потреб здійснюється за умов певного соціально-економічного порядку, тобто обмежень, що коригуються як ринковим механізмом саморегулювання, так і іншими складовими механізму. Пов’язано це з тим, що є угоди та дії, які гальмують конкуренцію, або обставини, коли заради збереження конкуренції нехтують соціальними інтересами на користь економічних. Тому має бути встановлений порядок для створення норм формування якості конкуренції та її захисту, а також норм захисту існування самої конкуренції, оскільки вона є безпосередньою рушійною силою економічного розвитку між незалежними економічними суб’єктами.

У сучасних умовах процес соціально-економічного розвитку набирає нових ознак, що по-різному характеризують якісні зміни перехідної економіки. Ці зміни відповідають реаліям функціонування системи (суспільні, економічні, політичні тощо), з певним періодом, який обумовлює поступовий розвиток. Отже, у розвитку будь-якої економічної системи настає період, коли вона переростає свої можливості і розпочинає переростати в іншу систему. Сьогодні в Україні існують усі потенційні можливості для побудови соціально орієнтованої національної моделі на основі змін (це слід особливо підкреслити) в економічній стратегії, що полягають у визнанні пріоритетності структурної та промислової політики з урахуванням функціональної цілісності ринкової системи, та проведення приватизації як фактора підвищення економічної ефективності.

Основними напрямами для реалізації такої моделі можуть бути:

¾ усебічне розширення сфери дії ринкових законів та інститутів як тривалий регульований процес з боку держави і поступового переходу до посилення ринкового саморегулювання;

¾ цілеспрямоване підтримання державою ключових економічних параметрів, застосування критерію економічної безпеки для визначення ефективності соціально-економічної стратегії та тактики;

¾ виважена промислова політика, цілеспрямована перебудова виробничої структури з метою досягнення соціальної ефективності й міжнародної конкурентоспроможності економіки, орієнтація на мобілізацію власних інвестиційних ресурсів;

¾ максимальне залучення існуючої інституційної системи, урахування національної специфіки, використання історично сформованого менталітету економічних суб’єктів до економічного процесу. Поєднання сильної держави з сильними суб’єктами господарювання на ринку;

¾ стимулювання ефективного попиту, незначний обсяг державних витрат у сукупному попиті;

¾ постійне врахування соціальних проблем економічних перетворень.

Соціально орієнтована ринкова економіка потребує поєднання інтересів різних прошарків суспільства з різними потребами й ідеологічними установками, прагнення до свободи і рівності із самореалізацією кожного індивіда, традиційної ментальності із загальнолюдськими цінностями, нівелювання індивідуалізму приватної власності і тоталітарності державної влади. Шляхи досягнення цієї стратегічної мети полягають у комплексному узгодженому впливі на всі складники соціально-економічної системи: виробничий потенціал, систему економічних надбудовних відносин та їх урахування з метою усунення деформацій і забезпечення гармонійного розвитку суспільства.

Соціальна переорієнтація економічної політики за таких умов має розглядатися не як тактичний крок, а основна мета здійснюваних реформ, безпосереднє втілення в життя завдань, що визначають довгострокову стратегію соціально-економічного розвитку держави, розбудову в Україні ефективної соціально-орієнтованої ринкової економіки. Аналіз зарубіжного досвіду дає змогу виокремити такі головні напрями економічної стратегії держави для української економіки: формування основ ринкової економіки, економічна стабілізація, забезпечення економічного зростання та подолання негативних наслідків незавершеної ринкової трансформації.

Перший напрям передбачає послідовне створення ринкового середовища. Поряд із традиційним забезпеченням правового середовища, податковою і соціальною політикою функціями держави стають свідома побудова ринкових інститутів і підтримання псевдоринкової рівноваги за допомогою утворення штучної координаційної структури, яка має підтримувати прогресивний рівень суспільного виробництва і з часом поступатиметься місцем сформованим ринковим важелям. При цьому зменшення ступеня безпосереднього керівництва економікою повинно супроводжуватися посиленням непрямих методів управління. Формування основ ринкової економіки повинно забезпечувати саморегулювання економічної системи.

Проте економічна стратегія набуває реальної сили, якщо здобуває масову підтримку різних класів, груп, прошарків (страт) населення, тому має бути сформована соціальна база для її втілення за умови дотримання соціальної справедливості та стабільності в суспільстві.

Другий напрям передбачає стримування погіршення основних соціально-економічних показників і має розглядатися ширше, ніж стабілізація грошово-фінансової сфери, тобто включати стабілізацію виробництва, рівня життя населення, захист довкілля тощо.

Третій напрям має реалізовувати досягнення перших двох формуванням умов для задоволення інтересів економічних суб’єктів до розширення й удосконалення виробництва, структурної перебудови економіки на основі структурних змін продуктивних сил із послідовним усуненням макроекономічних диспропорцій між фазами процесу відтворення — нагромадженням і споживанням, проміжною і кінцевою продукцією, між сферами народного господарства, мікро- і макрорівнями, витратами і цінами, товарною і грошовою масами, продуктивністю праці та її оплатою й інших чинників для забезпечення збалансованого самовідтворення економічної системи.

Четвертий напрям повинен охоплювати заходи щодо подолання недоліків командно-адміністративної системи через руйнацію владних управлінських структур та визначення критерію ефективності їх діяльності, формування і розвиток ринкових інституційних структур, демократичних суспільних інститутів, забезпечення свободи підприємництва, застосування обмежень щодо зловживань бюрократичного чиновництва та зменшення бюджетних витрат на державний апарат управління.

Здійснення економічної стратегії за згаданими напрямами вимагає реалізації певних стратегічних завдань, які передбачають: переорієнтацію системи державних витрат; установлення ефективної податкової політики; підвищення доходів та сукупного попиту; розширення обсягів кредитування, особливо довгострокового; упорядкування системи ціноутворення і структури цін; антимонопольні заходи держави; розвиток прогресивних галузей народного господарства з визначенням їхніх пріоритетів і перспектив; сприяння збільшенню заощаджень та інвестицій; регулювання галузевої структури інвестицій; залучення іноземних інвестицій; обмеження некритичного імпорту; розширення експорту та поліпшення його структури, приватизацію неефективної державної власності; утворення державних і недержавних інститутів структурування й узгодження інтересів суб’єктів господарювання державного управління; соціальне забезпечення і соціальний захист населення; розвиток освіти, науки, культури тощо. Характерними ознаками системи економічної стратегії в Україні мають стати її цілісність, комплексність, узгодження елементів, неперервність у часі, послідовність і наступність.

Позитивну роль має виконувати і кредитно-фінансова сфера для акумуляції й перерозподілу коштів на структурну перебудову. Цьому сприятиме стимулювання заощаджень і створення умов для їх перетворення на інвестиції через фонди медичного і соціального страхування, емісію цінних паперів цільового призначення з невеликим терміном повернення коштів, індексацію заощаджень, формування фінансово-інвестиційної інфраструктури і розвиток фондового ринку, відновлення інвестиційного потенціалу підприємств за допомогою механізму індексування основних фондів та введення пільгової амортизації.

У кредитній політиці головним є активне кредитування із застосуванням диференційованості процентних ставок залежно від їх цільового спрямування й суворого контролю за ним. Стратегія різкого обмеження кредитування має бути замінена стратегією кредитної експансії. На період технологічної реконструкції доцільно застосовувати низькі процентні ставки для інвестиційних кредитів, запобігати зловживанням, зокрема через створення несприятливих макроекономічних умов для спекулятивної активності. Інвестиційна стратегія при обмеженості державних ресурсів повинна орієнтуватися на збільшення приватних інвестицій, у тому числі іноземних, та зміну структури їх використання. Проте головним інвестором України має стати його народ, а для цього насамперед необхідно, щоб кваліфікована праця, як і будь-яка інша, оплачувалася на гідному рівні, а не на рівні жебраків. В Україні оплата праці інтелектуалів, працівників реальної економіки, соціальної сфери тощо невиправдано низька, і водночас у кредитно-фінансовій сфері невиправдано завищена. Неприпустимо, що нині до бідної частини населення належить інтелектуальна його частина — працівники науки, освіти, охорони здоров’я, культури. Причому низький рівень реальної заробітної плати значно перевищує темпи зниження ВВП, тобто сучасний стан оплати праці загалом і працівників соціальної сфери зокрема не відповідають рівню можливостей економіки України. До того ж ні середня, ні, тим більше, мінімальна заробітна плата в Україні не виконує функції відтворення робочої сили навіть на найнижчому рівні. Споживчий бюджет населення навіть з середніми доходами за рівнем витрат на харчування свідчить, що переважна більшість сімей перебуває на межі голодування. Проте слід пам’ятати, що низький рівень оплати праці — це не тільки низький рівень життя населення, низький платоспроможний попит. Чим менші доходи, тим менший (відповідно до попиту) рівень виробництва. Отже, нинішні низькі доходи населення — фактор стримування розширення внутрішнього ринку та технологічного оновлення виробництва.

Таким чином, наша економіка сама ціною величезних втрат підвела своєрідну риску в суперечці між двома концепціями виходу з кризи. Їх умовно можна назвати монетаристською і кейнсіанською, що у специфічних українських умовах стали, по суті, альтернативою між пріоритетами розвитку реального і тіньового секторів економіки. Зростання реального сектору економіки є найбільш надійною основою вирішення всіх соціально-економічних проблем, у тому числі призупинення інфляції, проте тимчасово можна припустити і деякий безпечний рівень інфляції, щоб зняти гострі обмеження на споживчі та інвестиційні товари.

Економіка України знову стала перед вибором напряму економічних перетворень. З огляду на викладене та з урахуванням уже набутого досвіду можна виділити такі стратегічні напрями:

¾ пріоритет економічних цілей над політичними. Економічно доцільними є перетворення, що ведуть до ефективного використання ресурсів; економічного зростання, підвищення рівня та якості життя населення;

¾ пріоритет реального сектору над спекулятивним та легітимної економіки над тіньовою. Будь-якими засобами, у тому числі адміністративними, необхідно розвернути грошові потоки зі спекулятивного сектору до реального. Якщо стара економічна політика створила систему високої прибутковості спекулятивного сектору, то тут першочергове завдання для всіх гілок влади — створити грошово-кредитну систему, що забезпечує ефективність функціонування реального сектору економіки;

¾ перебороти демонетизацію економіки, у тому числі й засобами керованої інфляції.

Першочерговими заходами подолання економічної кризи і забезпечення цивілізованого рівня життя населення є активне впровадження інноваційно орієнтованої моделі економічного розвитку країни; поступове цілеспрямоване проведення соціально орієнтованої економічної політики; конструктивне посилення політики держави в усіх сферах економічного та соціального життя і дієва корекція на цій основі процесів ринкової трансформації.

Пріоритетними більш конкретними шляхами усунення деформацій перехідного процесу в Україні виділено такі: припинення масового субсидіювання та застосування раціональної процедури банкрутства щодо неконкурентоспроможних підприємств; формування функціонально цілісної ринкової інфраструктури; інноваційне та інвестиційне підтримання всіх галузей національної економіки; стимулювання підприємництва в галузі високотехнологічних виробництв; органічне поєднання на економіко-правовому рівні процесу приватизації із закінченням реструктуризації та модернізації підприємств; легітимне упорядкування податкового тиску на суб’єктів та ліквідація тіньового сектору, особливо реприватизація кримінального капіталу на користь держави; підвищення купівельної спроможності населення на основі стимулювання процесу залучення його до високопродуктивної праці у вітчизняному виробництві.

Соціально орієнтована економіка стає життєздатною тільки тоді, коли дотримуються необхідні межі соціального захисту, оскільки лише тоді забезпечуються суспільні умови для того, щоб людина могла збільшувати свій трудовий внесок, реалізувати свої можливості, переходити до групи населення з більшими доходами. Соціальна база такої економіки — масовий прошарок економічно активного населення, яким виявляє себе середній клас, здатний стати двигуном економіки і виявляти вплив на проведення активної соціальної політики державою, що має стати головним пріоритетом у її діяльності.

6.3 Інституційні основи соціальної економіки

Координування соціальної економіки полягає у проведенні державою цілеспрямованої політики щодо забезпечення нею як суб’єктом економічних відносин формування інституційної структури соціальної сфери економіки і створення передумов для формування різноманітних подібних інститутів іншими суб’єктами економічних відносин.

Соціальні функції держави впливають на її обов’язки перед суспільством, регламентуються Конституцією України і об’єднують численні складові, до основних з яких належать: забезпечення хоча б простого відтворення населення з поліпшенням якості життя та стану генофонду; відтворення потенціалу ресурсів праці за вимірами його духовності, здоров’я, професійного рівня тощо; забезпечення зайнятості, мінімального прожиткового рівня, розвитку охорони здоров’я, освіти, культури; поліпшення стану довкілля за коротко- та довгостроковими програмами. Зокрема, на найближчий час конче потрібно головні зусилля зосередити на: 1) збереженні потенціалу ключових галузей соціальної сфери (науки, освіти, медичного обслуговування); 2) рівномірному розподілі тягаря трансформаційної кризи між різними групами населення, що вимагає від держави відповідного регулювання доходів.

Формування сильних інститутів справедливо вважається більш важливим, ніж швидкість проведення реформ, проте на становлення інституційної системи в Україні гальмівну дію виявляє фактор спадкоємності, коли в умовах інституційної невпорядкованості приватизація відбулася в інтересах вузької групи суспільства з особливими інтересами, що призвело до утворення переважно неефективних власників та розподільних коаліцій. Це, у свою чергу, суттєво впливає на створення і розбудову нової інституційної системи українського суспільства.

Такий підхід до реформування інституційної системи в Україні (особливо формальних норм) обумовив гостру політичну та адміністративну боротьбу як між різними політичними угрупованнями та економічними групами, так і всередині владних структур (законодавчої та виконавчої влади, різних відомств між собою, а також угруповань та осіб), боротьба між якими точиться не за реалізацію загальнодержавних інтересів, а за поліпшення власного становища або в інтересах груп.

Результатом такої боротьби стало викривлення неформальних норм, пов’язаних зі сприйняттям законодавчої бази суспільством, що стає індикатором політичної нестабільності. Наслідками цього стали розкрадання державної скарбниці, паразитарні форми «співробітництва» приватного та державного секторів економіки в інтересах окремих осіб і корпоративно організованих груп, коли непривілейований приватний сектор позбавлений можливості функціонувати у ринковому режимі, оскільки для частини привілейованих підприємців існує необґрунтована система державних пільг, фінансове підживлення за рахунок державного бюджету, що повинно кваліфікуватися як суспільне марнотратство. Отже, недосконалість інституційної системи виявляється у незабезпеченні дотримання стандартних правил взаємодії суб’єктів ринку.

Як наслідок, гальмується трансформація інституційної системи, а разом з нею необхідний процес гуманізації економіки та виробничого процесу, забезпечення економічної свободи людини та гарантій рівних умов для саморозвитку, рівноправної участі у ринкових процесах усього працездатного населення. Натомість за необмеженої державної влади «левіафана» та неадекватних підприємництву економічних умов триває тотальне відчуження громадян від засобів виробництва, управління, організації та результатів праці, що має наслідком дестабілізацію суспільства, десоціалізацію особистості й можливість зловживання владним становищем.

Інституційні пастки, створені за період трансформаційних перетворень, гальмують процеси формування інституційної структури соціальної сфери економіки, що проявляється у непідконтрольних діях надмірного бюрократичного апарату, який не задовольняється, як відомо, лише заробітною платою, а щедро підживлюється за рахунок народу при потуранні держави додатковими пільгами щодо оплати житла, відпочинку, привілеями пенсійного забезпечення тощо. Здійснення контролю за діяльністю сьогоднішнього бюрократичного апарату, міцно укоріненого психологічно і матеріально в системі безоплатного існування за рахунок держави, у тому числі за привілейованим пенсійним забезпеченням — надто складний процес. Він потребує формування засад реальної демократії, з тим щоб покласти край лицемірству державної влади щодо захисту основної маси населення та необмеженої турботи, що виявляється до найбільш забезпеченого прошарку українського суспільства, добре підгодованого приватизацією-розподілом державної власності.

Без скасування цих вад соціального буття в Україні важко розраховувати на створення повнокровної інституційної системи, на довіру населення і позитивне сприйняття реформ. Нині ж показником результативності соціальної діяльності держави є надзвичайно низькі рівень та якість життя населення, скорочення соціальної сфери та загальна бідність народу з відповідними показниками скорочення тривалості життя та іншими параметрами, за якими оцінюються успіхи трансформаційних процесів.

Отже, соціальна орієнтація економіки України стане можливою лише із запровадженням широкого кола інституційних заходів для підтримання певної рівноваги між демократичними інститутами і сильною державною владою, державним, регіональним, підприємницьким регулюванням економіки і ринковим механізмом саморегулювання, між приватною і державною власністю, економічною ефективністю і соціальною справедливістю для збалансування соціальної нерівності, оскільки будь-які перекоси призводять до серйозних порушень функціонування соціально-економічної системи. Органічний же розвиток рівною мірою визнає й економічні, і соціальні параметри та їх взаємозв’язок, коли економічна якість розвитку (ефективність, дохідність) поєднується із соціальною якістю (високий рівень освіти, рівень добробуту і тривалість життя, задоволеність характером та умовами праці тощо).

Інституційні зміни соціальної економіки постають як спосіб вирішення різних організаційно-економічних завдань мікро- та макрорівнів шляхом удосконалення або формування окремих типів інститутів: регламентуванням державою правил проведення колективних дій (законів, підзаконних актів), договірних відносин між суб’єктами економічного процесу. Одні й ті самі економічні інститути в одних випадках можуть бути ефективними, а в інших — гальмувати розвиток окремих систем, зокрема систему охорони здоров’я, і це залежить не тільки від загальної економічної ситуації, в якій перебуває система на момент введення «нового» інституту. Ефективність інституційних змін насамперед залежить від загальної інституційної структури кожної із систем.

Формування соціальної інституційної системи відбувається під подвійним впливом інститутів усієї системи, в якій кожен з елементів (інститутів) зазнає впливу інституційного середовища і, у свою чергу, впливає на ефективність діяльності інших інститутів та інституційної системи соціальної економіки у цілому. Типи та форми як самих соціальних інститутів, так і їх комбінації досить різноманітні. Вони утворюють інституційну структуру соціальної економіки, що охоплює сфери освіти, охорони здоров’я, пенсійного забезпечення, системи страхування, громадського транспорту тощо. Важливо те, що ці інститути обмежують і визначають спектр альтернатив, доступних економічним агентам. Сукупність суспільних інститутів — це інформаційний образ співтовариства, який структурує поведінку людей.

Практика довела, що ефективно можуть розвиватися лише «консенсусні» типи створюваних інститутів, тобто коли нова правова норма запроваджується внаслідок демократичного узгодження і під пильною увагою держави щодо її дотримання. Велике значення має формування соціальних інститутів зростання — приватної власності, конкуренції, відповідної їм законодавчої бази, соціального страхування, оскільки саме вони є основою створення та розвитку громадянського суспільства.

Інститути у системі соціальної економіки різняться формою та змістом, кожному типу інститутів притаманні як загальні риси, так і особливості, що в сукупності визначають умови й наслідки їх одночасного функціонування. Цікавим щодо цього є приклад обмеження прав власності соціальною функцією. Так, у ст. 14 Конституції ФРН (1949 р.) законодавчо закріплено переважання суспільних інтересів над індивідуальними щодо обмеження прав власника соціальними інтересами, тобто передбачається домінування у суспільстві тенденції щодо використання власності з метою досягнення загального добробуту. На сучасному етапі інституційними обмеженнями прав приватної власності виступають і такі заходи, як державне оподаткування, пряме й опосередковане втручання держави у межах правого регулювання економічної діяльності, забезпечення права робітників і службовців на участь в управлінні підприємством, а також акціонерів, які володіють певною кількістю акцій (але не найдрібніших акціонерів з одною-двома акціями).

Координація соціальної економіки здійснюється за умов відповідного інституційного забезпечення, тобто вироблення відповідних норм права у сфері суспільних та економічних відносин, а також заходів і дій держави, спрямованих на формування або трансформацію існуючих інститутів власності, фінансових, соціальних, правових, політичних «правил гри», соціальних явищ (психологічних, етичних), які впливають на розвиток усієї економіки та соціальної сфери. Такими інститутами є конкуренція, економічна свобода, монополії, держава, профспілки, податки, заробітна плата, страхування, сталий спосіб мислення, юридичні норми, правила, постанови, права соціальних верств, система відносин між суб’єктами господарювання тощо.

Соціальне страхування та заробітна плата стають провідними механізмами збереження та запобігання соціальних гарантій у випадках недопустимого зниження рівня життя людини та відтворення можливих втрат унаслідок соціальних ризиків. Прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 р. загальна декларація прав людини визначила право кожного на соціальне забезпечення як від соціальних ризиків (хвороба, інвалідність, старість, втрата годувальника, безробіття), так і в усіх інших випадках втрати засобів до існування з причин, незалежних від людини, мінімальні норми такого захисту пізніше були визначені конвенцією Міжнародної організації праці (МОП).

Інститут обов’язкового соціального страхування створений індустріальним суспільством для забезпечення фінансування мінімальних соціальних гарантій у разі матеріальної незабезпеченості існування працездатного населення у зв’язку із втратою працездатності (часткової, повної, тимчасової, постійної) або втратою місця роботи.

Важливий інститут соціального захисту населення — соціальна допомога, особливо найбіднішим, проте у перехідній економіці України фінансування цього напряму, особливо щодо забезпечення населенню гарантованого мінімального доходу та відповідного рівня пенсій було недостатнім. Система соціального захисту передбачає систему заходів, розроблених для забезпечення прожиткового мінімуму та доступу до гарантованих соціальних послуг усіх членів суспільства: не тільки окремим громадянам, а й інститутам, від діяльності яких значною мірою залежить життєвий рівень населення — це насамперед фінансування медичного обслуговування та освіти.

Серед надбудовних факторів інституційного вдосконалення соціальної економіки визначальну роль відіграють юридичні, зокрема вдосконалення існуючих та прийняття нових правових законів для формування юридичних форм інституційних змін у сфері базисних (економічних) відносин і вдосконалення на цій основі господарського механізму, який, у свою чергу, теж є важливим фактором інституційних перетворень.

Розвиток науки і технологій опосередковано впливає на зміни і перетворення соціально-економічних інститутів через технолого-економічні (спеціалізація, кооперування) та організаційно-економічні відносини. Відсутність в Україні прогресивних зрушень у сфері науки внаслідок недостатнього інституційного забезпечення та несформованості раціональних форм управління економікою призвели до погіршення соціального стану 90 % населення.

Максимальне використання переваг запровадження ринкових відносин і на їх основі досягнення позитивних зрушень у соціальній сфері неможливі без інституційного забезпечення у суспільстві економічної свободи, що реалізується у різних формах і варіантах економічної поведінки підприємств, сім’ї, індивідів щодо вибору сфери застосування своїх здібностей, знань, доходів тощо. Економічна свобода з урахуванням норм законодавства, інтересів інших суб’єктів господарювання повинна поєднуватися з економічною відповідальністю.

Економічною основою свободи у сучасних умовах є поєднання приватної, колективної і державної власності, без значної частки якої на засоби виробництва, частину національного доходу не може бути реалізована економічна свобода держави, існування самої економічної системи та в її межах приватної власності. Важливим для розвитку трансформаційних процесів демократизації суспільства і самої економіки, у тому числі соціальної сфери, є забезпечення свободи інформаційної сфери як основи незалежності засобів масової інформації, свободи слова, плюралізму та демократичних засад інформаційної діяльності, що визначають прозорість усіх суспільних процесів, а отже, стають важливими чинниками їх удосконалення.

Зміна економічних відносин у процесі трансформації економіки обумовлює відповідні реформи інституційної структури, коли певні інститути припиняють своє існування з обов’язковим формуванням інших, більш придатних до існування у системі нових економічних відносин, що особливо властиво сучасній українській економіці в цілому, для якої характерний пошук ефективних економічних механізмів і відповідних їм форм інституційної організації соціальної системи з метою подальшого розвитку виробництва соціальних благ, підтримання рівня здоров’я нації, забезпечення соціального захисту населення на основі соціально прийнятного балансу розподілу національного доходу.

Докорінних змін вимагають недосконалі та суперечливі закони, підзаконні акти, що регулюють відносини у сфері охорони здоров’я, освіти, пенсійного забезпечення. Нових підходів потребують проблеми визначення заробітної плати в усіх сферах матеріального і нематеріального виробництва, оскільки нинішня середня заробітна плата в Україні ледь перевищує мінімально необхідний її рівень і не забезпечує відтворення робочої сили. Це призвело до того, що у державі немає навіть простого відтворення населення і виникла загрозлива тенденція перевищення смертності над народжуваністю, а отже, загроза депопуляції українського народу.

Змін потребують фінансові інститути, зокрема з метою адаптації сфери охорони здоров’я та системи пенсійного забезпечення до умов ринкової економіки, і ці зміни повинні передбачати диференціацію підходів щодо організації їх фінансування та самофінансування. Так, важливою інституційною складовою сфери охорони здоров’я є забезпечення конституційного права громадян України на безоплатну медичну допомогу. Не менш важлива складова — науково-дослідні інститути, діяльність яких є невід’ємним елементом загальноекономічного інноваційного процесу. Найбільш ефективні інституційні зміни в цій галузі пов’язані з розвитком кооперації між державою, академічними центрами, фармацевтичними компаніями та компаніями, що виробляють медичну техніку за формою спільних дослідних центрів, консорціумів та спільних дослідницьких програм.

Однією з гострих проблем продовжує залишатися бюджетне забезпечення функціонування і розвитку сфери виробництва соціальних благ, тому відповідно має бути збільшена координаційна діяльність держави за цим напрямом, тобто держава повинна взяти на себе: 1) забезпечення трудовими, матеріальними, фінансовими та інформаційними ресурсами наукової і дослідної роботи для здійснення інноваційного розвитку економіки за аспектами досягнень НТП; 2) розвиток сфери охорони здоров’я, насамперед тих її ланок, що мають високий ступінь неконкурентності та існування яких як соціального блага є необхідною умовою існування суспільства (швидка допомога, санітарно-епідеміологічна служба, науково-дослідна робота тощо); 3) організацію колективних дій потенційних споживачів щодо ресурсного забезпечення сфери соціального виробництва; 4) заохочення колективних дій щодо забезпечення виробництва соціальних благ і послуг.

Не можна вважати досконалим перерозподіл обмежених коштів державного та місцевих бюджетів на користь соціального сектору економіки зі збільшенням загальної суми видатків на соціальний сектор у цілому. На практиці такий перерозподіл ресурсів на користь соціалізації призведе до погіршення умов виробництва інших секторів економіки. Найбільш прийнятним вирішенням проблеми зростання обсягу фінансування соціального сектору економіки є діяльність держави щодо оптимізації структури всієї сукупності суспільних благ, ресурсного забезпечення їх виробництва та розподіл фінансування за принципом економічної доцільності.

Без забезпечення високих темпів економічного зростання та активної ролі держави щодо вдосконалення податкової політики, збільшення обсягу дохідної частини державного та місцевих бюджетів істотне збільшення видатків на соціальні потреби в найближчі роки малоймовірне, тому важливим напрямом діяльності держави можна вважати залучення до соціальної сфери економіки позабюджетних джерел фінансування.

Сьогодні одним із таких джерел могли б стати медичні страхові компанії як альтернативний державній системі охорони здоров’я інститут. Інвестуючи страхові внески у медичну галузь, вони сприяли б створенню недержавних закладів охорони здоров’я. Нині страхові компанії не дають змоги широко користуватися послугами медичного страхування, оскільки вони перетворились у кращому випадку на посередників, а в гіршому — на структури для ухилення від сплати податків унаслідок недосконалого законодавства та надто низького рівня доходів більшої частини населення.

Отже, держава як захід зростання соціальної сфери й економіки в цілому має рахуватися з таким важливим його джерелом, як зростання рівня соціального забезпечення населення за рівнем заробітної плати.

Не можна визнати нормальною ситуацію, що склалася нині, коли найбільш дієвий вплив на проведення доцільної внутрішньої економічної політики та прийняття рішень на користь соціального розвитку української економіки справляють міжнародні чинники.

6.4 Соціальна орієнтація НТП

Науково-технологічний прогрес як результат загального соціально-економічного, промислового й культурного розвитку суспільства обумовлюється рівнем цього розвитку і спрямований на розв’язання комплексу економічних, соціальних та культурних проблем, що стоять перед багатогалузевим господарством країн з урахуванням зростання чисельності населення та суспільних потреб. Узагальнюючим показником НТП є стан розвитку технологічного способу виробництва, що базується на автоматизованій праці, і заміна ним технологічних способів виробництва, заснованих на машинній і ручній праці. На жаль, в Україні на початку ХХІ ст. питома вага ручної праці залишається високою (до 40 %), як і рівень продуктивності праці. Останній у промисловості наприкінці 90-х років ХХ ст. був майже у 7—8 разів нижчим, ніж у США, у сільському господарстві — майже в 10 разів, що свідчить про низьку ефективність суспільного виробництва, заснованого на застарілих технологічних процесах, предметах праці та недосконалих формах організації виробництва.

Між тим нині інформатизація праці, кожної складової виробництва і всього технологічного процесу стала законом розвитку НТП і прикметною ознакою часу. Це якісно змінило рівень технологічної оснащеності (за сучасним визначенням — рівень розвитку інформаційних технологій) і саму людину-працівника, рівень розвитку науки, наукомістких галузей, сприяло упровадженню найсучасніших форм і методів організації виробництва, підвищило ступінь застосування нових конструкційних матеріалів (композитних, надчистих, надтвердих), принципово нових технологій (мембранних, плазмових тощо), які разом з досягненнями фундаментальних та прикладних наук якісно змінюють оволодіння людиною силами природи (зокрема ядерною і термоядерною енергією) та її ставлення до природи у напрямі духовного удосконалення людства.

На сучасному етапі НТП закономірним є випереджувальний розвиток науки за ланцюгом «наука — технологія — виробництво» та розмежування і поділ праці за процесами наукової діяльності: фундаментальні дослідження, прикладні наукові дослідження і на їх основі наукові розробки, що залучають поетапне створення нової продукції (експериментальних, дослідних зразків, дослідних партій, промислових зразків і партій, освоєння промислового виробництва). НТП нині становить основу триполюсної будови сучасної світової економіки, що призвело до збільшення розриву між розвинутими країнами і такими, що розвиваються. Цей розрив дедалі більше набуває ефекту «снігової кулі»: для освоєння, розвитку та перетворення у реальну продукцію досягнень НТП країнам, які перебувають на периферії світового розвитку, необхідне нагромадження певної критичної маси як нематеріальних факторів (освітніх, наукових, культурних), так і матеріальних. Серед них найвагомішими є створення дослідницької інфраструктури для здійснення наукового пошуку, одержання розробок і створення на їх основі нових видів продукції.

Отже, наука набуває вирішального значення на сучасному етапі розвитку, оскільки вона перетворилася на безпосередню ефективну продуктивну силу суспільства, яка зумовлює еволюційні та революційні зміни у сфері технологічного способу виробництва і на їх основі зміни інших елементів економічної системи (відносин економічної власності, техніко-економічних, організаційно-економічних і господарського механізму) та всієї сукупності суспільних відносин — соціальних, політичних, правових тощо. Водночас НТП сам є результатом загального соціально-економічного, промислового і культурного розвитку суспільства, обумовлюється рівнем цього розвитку і спрямований на розв’язання комплексу економічних, соціальних та культурних проблем, що стоять перед багатогалузевим господарством країн, з урахуванням зростання населення та суспільних потреб.

Для України, що має вагомий науково-технічний потенціал, одним із пріоритетних напрямів державної науково-технологічної політики повинно стати якісне трансформування наукової сфери для забезпечення інноваційних зрушень за напрямом загальносвітового НТП.

Брак коштів і відверте ігнорування економічними відомствами визначених законодавством України пріоритетів наукового розвитку спричинили зниження бюджетного фінансування науки, а кризовий стан економіки ускладнив залучення коштів з інших джерел. Недостатність і хаотичність фінансування наукових досліджень не сприяли оптимальному використанню коштів. Непослідовність і неузгодженість дій апарату управління при здійсненні науково-технологічної політики посилили негативний системний ефект стосовно науки в цілому.

Глибокий спад виробництва, лібералізація цін у торгівлі, втрата державного контролю над суб’єктами економічної діяльності при майже повному збереженні державної власності, порушення налагоджених десятиріччями господарських зв’язків з країнами СНД, надзвичайне зростання інфляції та дефіцит грошових платежів, а відповідно і збільшення дефіциту державного бюджету, призвели до глибоких економічних змін у науковій сфері внаслідок скорочення фінансової підтримки науки до рівня 0,5—0,8 % ВВП. Збереження наукових кадрів в умовах майже повного скорочення витрат на придбання необхідних для проведення дослідного процесу обладнання і матеріалів поступово призвело до фактичного припинення наукової діяльності. Уже в 1992 р. наука втратила шосту частину науковців, і цей процес триває й нині.

У цей період фактично відбувся майже повний розрив зв’язків науки з виробництвом, що виявилося у зменшенні кількості безпосередніх замовлень на виконання НДДКР від підприємств. Держава залишилася основним замовником на виконання НДДКР, щоправда, не завжди забезпечувала їх фінансування. У таких умовах навіть позитивні явища щодо конкурсного фінансування наукових розробок за державними науково-технологічними програмами було припинено відвертим ігноруванням органами виконавчої влади Закону «Про основи державної політики у сфері науково-технічної діяльності», що не дозволило переломити негативних тенденцій деградації наукового потенціалу України. Брак коштів на виплату заробітної плати, безпрецедентне зростання заборгованості працівникам науки, примусовий перехід на скорочений режим роботи призвів до надзвичайного зростання рівня прихованого безробіття в науковій сфері, яке за різними оцінками становило 90 %.

Такі соціально-економічні умови обмежили стартові можливості входження науки до ринку, що позначилося і на стані виробництва, яке потребує глибокого оновлення. Усе це засвідчило неможливість проведення трансформації економіки на основі впровадження досягнень НТП та її соціалізації.

Отже, зміни наукової системи України з початку 1990 р. в основному відповідають умовам жорсткої державної консервативної політики, що характеризується непріоритетністю наукового та інноваційного шляхів розвитку економіки у системі державної підтримки. В Україні досі не створено необхідних умов для стимулювання науково-технологічного розвитку та інноваційної діяльності, а лише окреслено загальні контури механізму формування науково-технологічної політики. Певною мірою це відбувається через опір управлінців, які керуються тезою про неможливість в Україні інноваційного розвитку економіки, не розуміючи ключового значення науки у здійсненні НТП. Вони сподіваються, що такі технології рано чи пізно прийдуть з-за кордону, не беручи до уваги, що реально трансфер технологій пов’язаний з надмірним ризиком як за економічними, так і за технологічними (у тому числі екологічними) параметрами. Такий підхід обумовив вкрай недосконале та обмежене інституційне забезпечення науково-технологічного прогресу в Україні, яке поєднується з недостатнім фінансуванням державою науково-технологічних досліджень на тлі існування недосконалого оподаткування.

Сучасний арсенал засобів державної підтримки наукових досліджень і розробок та інноваційної активності, передбачений законодавством України, надто бідний, незважаючи на проголошену у Законі України «Про основу державної політики у сфері наукової і науково-технічної діяльності» (1991 р.) державну пріоритетну підтримку розвитку науки як визначального джерела економічного зростання і невід’ємної складової національної культури та освіти. На практиці такої підтримки держава не забезпечила, а стосовно оплати праці в науці та стимулювання науково-технічної діяльності дія згаданого закону була зупинена іншими законами, а також декретами Кабміну та постановами Верховної Ради України.

Таке ставлення до проблем розвитку науково-технологічного прогресу свідчить про те, що держава не позбулася управлінських вад минулого, коли міністерства і відомства, по суті, були монополістами у своїй галузі. Це зумовлювало специфічний підхід до проблем НТП, який ускладнюється відсутністю в Україні традицій безпосереднього функціонального державного регулювання та управління НТП. Науково-технологічний та інноваційний розвиток багатьох країн світу свідчить, що за фінансування науки на рівні 0,9 % ВВП вона виявляє себе в основному як витратна галузь. Отже, недофінансування науки не вигідне ні в економічному, ні в соціальному плані, оскільки одне новостворене робоче місце науковця в науково-дослідній сфері сприяє створенню майже семи високопродуктивних робочих місць у виробничій сфері. Для ефективного проведення в життя державної політики щодо НТП необхідно, щоб уся система органів державного управління і все суспільство працювали на її реалізацію, а для цього необхідна соціальна переорієнтація всього суспільства.

Не буде перебільшенням висновок про те, що завоювання й утримання технологічного лідерства у світі Сполученими Штатами Америки є однією із найпоширеніших ідей у цій країні, яка утверджена у суспільній свідомості і стала мало не синонімом патріотичних прагнень американців. Ідеями технологічного переважання насичене суспільне життя Японії, якій вдалося мобілізувати на активну творчу участь у науково-технологічному оновленні виробництва практично всю націю. Ці ідеї стали провідними щодо здійснення науково-технологічного прориву країн Південно-Східної Азії. Водночас в Україні відсутні ознаки переорієнтації системи державного управління на здійснення науково-технологічної та інноваційної політики як головного фактора економічного і соціального розвитку. До того ж нерідко відомчі та особисті інтереси управлінців зовсім не збігаються з визначальними напрямами НТП. Іноді, коли йдеться про надзвичайну зацікавленість країни у розробках, що забезпечують можливість відмовитися від імпорту якихось матеріалів, устаткування чи технологій, така відмова не збігається з особистими інтересами конкретних осіб, які здійснюють такий імпорт.

Важко заперечити, що на державному рівні в Україні не завжди здійснюється та політика, яка проголошується, або визначають і напрямляють її зовсім не ті суб’єкти, які повинні це робити. Здійснення науково-технологічної політики для забезпечення економічного зростання держави і вирішення соціальних проблем народу як неодмінної умови входження України до кола технологічно розвинутих країн світу потребує концентрації зусиль усієї системи державного управління та послідовних організаційно-контрольних заходів.

У розвинутих країнах, де наука виконує роль головного фактора відтворювального процесу, досягнуто необхідного рівня витрат на забезпечення ефективного використання науково-технологічного потенціалу. Так, відносні витрати у розрахунку на одного науковця у розвинутих країнах становлять 100—180 тис. дол. США на рік. Такі витрати забезпечують стимулювання праці науковців і необхідні технологічні умови для проведення досліджень і наукових розробок. Фондоозброєність дослідників у більшості розвинутих країн становить 50—60 тис. дол. США на одного зайнятого. Науково-технологічний сектор економіки розвинутих країн характеризується високою насиченістю робочої сили дослідниками: так, у Чехії цей показник становить 23 дослідники на 10 тис. зайнятих в економіці, в Угорщині — 29, у Польщі — 34, Німеччині — 61, Японії — 96, у країнах Європейського Союзу — 50, в Україні — 41. Проте у згаданих країнах (крім Чехії) спостерігається тенденція постійного зростання кадрової забезпеченості, тоді як в Україні продовжується її скорочення [8].

Верховною Радою України на початку нового тисячоліття затверджена нова Концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку, яка передбачає активнішу позицію державних органів щодо розвитку науково-технологічної сфери, використання нових знань в економіці та інших сферах. Передбачено зміни щодо соціального забезпечення наукової сфери, зокрема підвищено заробітну плату окремим категоріям учених, істотно підвищено пенсію науковцям. Але це свідчить лише про деякі зрушення у сфері соціального забезпечення науковців, а не про кардинальні цілеспрямовані зміни наукової та інноваційної систем, спрямовані на підвищення їх ефективності.

Існує ще одна можливість виведення економіки України на новий етап інноваційного розвитку завдяки поглибленню міжнародного наукового співробітництва. За останні роки істотно поліпшується його договірно-правова база. Підписано понад 30 міжнародних угод про співпрацю у сфері науки і технологій. Розвивається науково-технологічне співробітництво між Україною та Європейським Союзом — за П’ятою програмою у сфері науково-технологічного розвитку і з фінансовою підтримкою комісією ЄС з питань науки та технологій. Зокрема, реалізуються ініціативи ЄС у сфері науково-технологічного розвитку (INTAS, TACIS, COPERNICUS тощо), хоча відсутність угоди про науково-технологічне співробітництво України з Європейським Союзом гальмує розширення напрямів такої співпраці.

Вагомою нині стає співпраця українських дослідників із науковими організаціями США через американські міжнародні фонди, зокрема Фонд цивільних досліджень та розвитку США.

Співпраця вчених України з такою міжнародною організацією, як НАТО, у науково-технологічній сфері є одним з перспективних напрямів діяльності програм Ради євроатлантичного партнерства. Так, за науковою програмою НАТО українськими науковцями отримано понад 480 грантів, за їх кількістю Україна посідає друге місце після Росії серед країн євроатлантичного партнерства. Активізується також науково-технологічна співпраця з країнами Південної Європи — Іспанією, Італією, Португалією та Грецією.

Позитивна тенденція розширення і поглиблення міжнародного співробітництва з Україною у науковій сфері, підвищення авторитету країни сприятимуть залученню інвестицій у розвиток національної науки і новітніх технологій, збереженню і розвитку її науково-технологічного потенціалу. Проте ефективність міжнародної науково-технологічної співпраці, темпи її розвитку значною мірою гальмуються двома факторами: недосконалістю вітчизняного законодавства та його невідповідністю світовим нормам, невизначеністю на державному рівні стратегічного курсу переорієнтації науково-технологічного розвитку країни з урахуванням потенціалу та потреб національного науково-технологічного та економічного розвитку.

Міжнародна науково-технологічна співпраця у сучасному світі є невід’ємною складовою наукового життя. Крім надзвичайно позитивного впливу наукового спілкування вчених на результативність дослідницького процесу, для України необхідність найтіснішого співробітництва із зарубіжними колегами посилюється ще й через дуже скрутне матеріально-технічне становище багатьох наукових колективів, які позбавлені можливості оновлювати наукове обладнання та закуповувати сучасні прилади і реактиви. Українські вчені нерідко виконують експериментальну частину наукових робіт під час кількамісячних відряджень до дослідних центрів розвинутих країн, а потім повертаються і обробляють та узагальнюють отримані результати вдома. Отже, лише завдяки співпраці українських науковців з ученими інших країн та участі у виконанні міжнародних проектів вдалося зберегти ряд наукових шкіл України.

Наша держава робить перші кроки до цивілізованої інтеграції у світовий та європейський науково-технологічний простір, оскільки до останнього часу вона не досягла статусу суб’єкта науково-технологічної співпраці і залишається країною, що постачає інтелектуальний потенціал для інших, більш розвинутих країн.

У зв’язку з цим Україна має скористатися можливостями міжнародної науково-технологічної співпраці для зміцнення своїх позицій серед розвинутих країн світу і Європи.

Реальне прискорення соціально-економічного розвитку України, вихід вітчизняного виробника на світові ринки високотехнологічної і конкурентоспроможної продукції стануть можливими лише за умови інноваційного перетворення виробничого потенціалу на основі впровадження власних науково-технологічних розробок, розширення міжнародного співробітництва у науково-технологічній сфері або прямого трансферу технологій, який, проте, завжди виявляється шляхом, що потребує найбільших фінансових витрат і пов’язаний із цілою низкою ускладнень.

Розвиток технологічного потенціалу України, як і всієї економіки (у тому числі соціальної сфери), гальмується існуванням надвитратності та неприпустимо великої енерго- і матеріалоємності промисловості. Тому саме з урахуванням необхідності їх подолання і повинні формуватися пріоритетні напрями науково-технологічного та інноваційного розвитку країни. Водночас слід брати до уваги, що для досягнення відчутного ефекту на пріоритетних напрямах розвитку, як свідчить світова практика, повинно зосереджуватися у 3—4 рази більше ресурсів, ніж на непріоритетних.

Усе це вимагає пристосування фінансово-податкової системи і кредитної політики до потреб підтримання інноваційного характеру розвитку економіки; формування політики обміну товарами, яка сприяє зміцненню державної валюти; забезпечення юридичних гарантій, що стимулюють і прискорюють організацію нових інноваційних підприємств і фірм; розвиток комп’ютерних систем збирання та обробки інформації, підтримання прийняття рішень, консультаційної мережі для підприємств і фізичних осіб.

Для успішного вдосконалення технологічних процесів виробництва все більшого значення набуває забезпечення потреб у відповідний науково-технологічній інформації та впровадження сучасних інформаційних технологій, на які у світі вкладають кошти практично всі користувачі. Разом з тим вирішенню цієї проблеми має сприяти і держава. У зв’язку із відсутністю в Україні технологічних можливостей користування банками даних глобальних мереж повинні використовуватися внутрішні можливості вітчизняного інформаційного ринку, особливо інформація щодо трансферу технологій.

При цьому важливо враховувати можливий ризик використання трансферу технологій, що несуть загрозу для здоров’я населення або довкілля, а отже, необхідно застосовувати відповідні організаційно-інституційні обмеження та соціальні системи перепідготовки працівників.

Реалізацію трансферу технологій найчастіше розглядають як передавання ноу-хау і технологічного обладнання між двома країнами. Застосовують також трансфери технологій внутрішньогалузевий, міжгалузевий, міжрегіональний. Іноді владні структури, використовуючи трансфер високих технологій, особливо з метою вирішення військових проблем, роблять неадекватні непродуктивні витрати, які породжують нові соціальні та економічні проблеми. Подібні факти спостерігалися в колишньому СРСР, коли рішення про трансфери технологій приймалися з огляду на підвищення міжнародного престижу та забезпечення військової переваги. Найчастіше у країнах, що реформуються, для державної підтримки трансферу технологій коштів просто немає. Для оптимізації ризиків трансферу технологій держава має запроваджувати прийнятний для неї напрям технологічного переоснащення виробництва на основі забезпечення балансу інтересів вітчизняних розробників і зарубіжних утримувачів технологій. Відкритість ринку технологій країн, що розвиваються, може спричинити економічне уярмлення, тому найбільших успіхів в економічному зростанні досягають країни, де науково-технологічний розвиток перебуває під пильним контролем держави щодо реалізації та своєчасного коригування економічного та соціального курсу.

Незважаючи на заходи, що здійснюються в Україні для поліпшення стану навколишнього середовища, продовжується експлуатація природних багатств виробниками з огляду лише на власні інтереси. Тому забруднення навколишнього середовища та порушення екологічних зв’язків в екосистемах стали сьогодні глобальними соціальними проблемами. Якість навколишнього середовища головним чином визначається соціальною та технологічною організацією виробництва.

В Україні вирішення цих завдань передбачає необхідність зламу механізмів гальмування науково-технологічного прогресу корпоративно-бюрократичною системою перехідної економіки (зі збереженням досягнутого раніше науково-технологічного потенціалу) шляхом здійснення демократичної реформи власності, подолання монополізму і розвитку асоційованих, а не корпоративних форм великих виробництв і підтримання асоційованих форм дрібного підприємництва, руху до демократичного регулювання ринку і розвитку соціального забезпечення людини.

Важливо також максимізувати можливості здійснення діяльності громадськими організаціями як суб’єктами науково-технологічної політики реалізації НТП, зокрема для запобігання виникненню певного протистояння влади і громадськості при вирішенні проблем екологічної безпеки, щоб уникнути започаткування сумнівних за своїми наслідками проектів, оскільки громадським науковим організаціями належить величезний сукупний потенціал людської ініціативи і професійних знань, залучення яких до реалізації НТП сприятиме успіху інноваційного розвитку української економіки.

Соціальна орієнтація НТП передбачає націленість науково-технологічної системи на вирішення глобальних завдань соціального розвитку: підвищення якості життя, управління людськими ресурсами, інформатизації суспільства; підвищення конкурентоспроможності; забезпечення сталого розвитку економіки; вирішення проблем енергозабезпечення, охорони довкілля. Очікується, що держава у найближчі десятиріччя, як і раніше, відіграватиме важливу роль щодо стимулювання, регулювання та координації НТП і ще більше сконцентрує свої зусилля на формуванні національних інноваційних систем, зокрема через канали західноєвропейської науково-технологічної співпраці.

Нині інтелектуальні зусилля світової науки спрямовані на вдосконалення інформаційних технологій, біології, найновіших методів біоінженерії, досліджень геному людини (у тому числі генної терапії) та засобів боротьби з найпоширенішими хворобами, особливо за сферами трансплантології та імунології. Людство прагне засобами біології повернутися до своїх основ, подовжити активну життєдіяльність людини та максимально удосконалити якість існування, на підтримання якого і спрямовані інформаційні технології. Очікується, що подальша глобалізація НТП і пов’язані з ним зміни суспільних потреб приведуть до створення і широкого впровадження у найближчі 40—50 років більш досконалих інформаційних технологій. З їх використанням розпочнеться перехід до нового технологічного укладу, який, за оцінками експертів, базуватиметься на неречових (польових) технологіях та засобах передавання інформації за допомогою квантових комп’ютерів.

Таким чином, інформація стане найціннішим ресурсом розвитку за ноосферною перспективою людства і переходом до інформаційного суспільства, в якому більшість людей працюватиме у сфері інформаційного, а не матеріального виробництва. Унаслідок цього питома вага інформаційних продуктів і послуг у загальній структурі валового продукту зросте масштабно. Це визначатиме зростання соціального значення цих проблем у зв’язку з необхідністю досягнення відповідного рівня зрілості економіки й усієї соціальної практики для перебудови інформаційної структури суспільства, оскільки нині навіть економічно найрозвинутіші країни ще далекі від такого рівня забезпечення інформаційного прогресу.

Соціалізація економіки, її орієнтація на розвиток людини постають як процеси постійного пошуку й удосконалення засобів її реалізації на шляхах НТП. Тут діє загальне правило: чим вищий економічний потенціал суспільства, тим більше можливостей для розвиту людини, її творчості й віддачі у загальний і технологічний прогрес, які збільшують можливості для зростання економічної сфери, суспільного добробуту, а отже і розвитку самої людини.

Перехідній економіці України властива специфічна технологічна структура, яка містить доіндустріальні, індустріальні та постіндустріальні складові. Розвинуті індустріальні технології, що наближаються до автоматизованих, відзначаються необхідною гнучкістю і здатністю до переналагодження відповідно до швидкозмінюваних потреб виробництва. Отже, й у суспільній технологічній структурі такі виробництва потребують форсованого розвитку і припинення процесів оновлення доіндустріальних виробництв для сприяння прискореному оновленню фондів тих галузей, де можливе найшвидше впровадження гнучких технологій. Це дасть змогу здійснити перехід від технологічних диспропорцій, властивих попередній економічній моделі, до нової соціально-економічної та технологічної якості суспільства, тобто постіндустріальні технології стають базовими для здійснення виходу перехідної економіки із кризи. В Україні застосування таких технологій насамперед має охопити науку, освіту, культуру та низку галузей так званих високих технологій (мікробіологія, електроніка, інформаційні технології, літако- і ракетобудування тощо).

Щодо технологічно відсталих виробництв повинна застосовуватися політика їх згортання з одночасним перенавчанням і перекваліфікацією працівників для використання в індустріальних та постіндустріальних галузях. У цьому сенсі освіта і культура стають технологічними факторами економіки.

Важливим напрямом прискореного розвитку економіки є модернізація та якісні зміни технологій у таких відсталих галузях, як будівництво, сільське господарство, переробна, харчова, легка промисловість, технологічними укладами яких залишаються ранній індустріальний і доіндустріальний, а для цього теж необхідний випереджальний розвиток гнучких технологій та налагодження виробництва обладнання для забезпечення цих галузей. Зростання у таких галузях може активізувати прогрес інших сфер нині диспропорційної структури економіки.

Для забезпечення руху сучасної економіки України до постіндустріального, постринкового суспільства, орієнтованого на прогрес людини, має бути здійснена перебудова її галузевої структури з пріоритетом: 1) соціокультурних сфер, що забезпечують безпосереднє відтворення людини; 2) розвитку сфер, що забезпечують технологічні умови такого відтворення: наукомістка обробна промисловість, високі технології; 3) розвитку інфраструктури та інформаційних технологій. Це передбачає не тільки якісні зміни технологій важкої промисловості, машинобудування, легкої та харчової промисловості, сільського господарства, а й відносне скорочення чисельності зайнятих у них.

Проте здійснення всіх цих заходів здатне породити низку інших проблем, якщо не враховувати такого важливого складника суспільного багатства, як здатність людини, суб’єкта економічних відносин, до соціальної творчості — створення нових форм економічної поведінки та життєдіяльності. Сьогодні нездатність більшої частини населення ефективно брати участь у процесах розбудови і використання ринкових інститутів, залучатися до системи ринкових відносин стає гальмом розвитку ринку, а низький рівень здатності брати участь у самоуправлінні і формуванні організацій для захисту своїх прав (працівника, споживача, мешканця) гальмує сучасні постринкові, соціалізовані форми економічного життя. Власне, ці параметри і визначили соціальну індиферентність сучасного українського суспільства.

Загалом соціальну творчість людини необхідно означити як ширше поняття, що включає вужче — підприємницьку діяльність, тобто йдеться про те, що інноваційні здібності людини, колективу мають бути спрямовані на цінності сучасного ринку, збільшення грошового багатства, досягнення макроекономічної рівноваги тощо. Інша річ, що сьогодні розширеного відтворення набуває бюрократична система влади, яка супроводжується розпадом форми поєднання виробників зі споживачами, працівників — із засобами виробництва. Продовжується відтворення відносин відчуження працівника від засобів виробництва, властивих попередній економічній моделі, і цей процес передбачає створення відповідних інституційно-правових форм.

Однією із закономірностей становлення нинішньої форми фінансово-монополістичного капіталізму є підпорядкування інтересів особистості інтересам структури. Асоціальний тип відтворення для самозбереження та розвитку бюрократичної системи, а не для споживання і збільшення прибутків визначають рух такої системи, яка до того ж виявляє тенденцію до монополізації ринку. Соціальні завдання ця система вирішує як елемент, що забезпечує її стабільність. Звичайно, механізми боротьби працівників за вирішення своїх соціальних проблем і реалізацію соціальних прав бюрократична система активно придушує.

Унаслідок усіх цих процесів невідворотно відбувається відторгнення економікою сучасних постіндустріальних технологій та культурного прогресу, які базуються на можливостях вільного розвитку особистості у соціально орієнтованому виробництві.

І разом з тим зазначеним тенденціям протистоять тенденції соціалізації, що породжуються інтересами найманих працівників, які мають певний досвід соціальної творчості у минулому — і така соціальна творчість є загрозою руйнування сформованих інститутів та подолання відчуження працівників від засобів виробництва.

У перехідній економіці України боротьба цих двох тенденцій відтворювального процесу становить сутність сучасної економічної кризи, що має наслідком глибоку депресію соціальної, наукової сфер та культури. Для перехідної економіки України типовим стало відтворення відносин архаїчного капіталізму: жорстка експлуатація за рахунок інтенсифікації праці, широке використання ручної праці, позаекономічні форми примушування до праці, придушення інноваційного потенціалу, становлення примітивних форм організації праці, практична відсутність системи соціального захисту (соціального страхування, гарантій у разі непрацездатності, отримання пенсій тощо).

Зауважимо, що розвиток асоціювання постає нині як загальносвітова тенденція соціалізації в межах колективних підприємств «народного» сектору в загальному поступу до «економіки для людини» і перетворення здібностей людини на економічний потенціал, матеріальне суспільне багатство. Така економіка створює стимули та переборює перешкоди для науково-технологічного, соціального і гуманітарного прогресу.

Саме НТП стає засобом забезпечення зростання соціально гарантованого мінімуму, поліпшення соціального захисту, скорочення робочого часу, збільшення вільного часу та полегшення процесу праці, і саме НТП сприяє реалізації практичної здатності трудівників брати участь у вирішенні питань ефективного використання інноваційного потенціалу (передусім самих працівників) для забезпечення науково-технологічного прогресу. Тобто реальні власники в економіці на мікро- та макрорівнях, якими є на колективних підприємствах більшість трудівників, включно з професійними менеджерами, і дрібні приватні власники, зацікавлені у реалізації інновацій, забезпечують ініціювання застосування досягнень НТП в економіці.

У той час як нинішня економічна ситуація в Україні з її величезними диспропорціями та інституційною незабезпеченістю створили протилежну мотиваційну атмосферу, коли більш вигідною формою використання капіталу стає посередницька діяльність, а не науково-технологічний прогрес, лобістські структури, що виражають економічні інтереси специфічних груп тиску, більше зацікавлені у консервації технологічного та гуманітарного розвитку, а наявний у країні науковий і технологічний потенціал придушений, зберігається монополізм і економіка має екстенсивний характер відтворення.

Практика перехідної економіки підтвердила, що переборення бюрократичного гальмування науково-технологічного прогресу є основною проблемою економіки. Щоб подолати її необхідно усунути монополізм та корпоративні форми організації економічного життя, оскільки вони відтворюють негативні тенденції не тільки стосовно власності, а й у формах економічної організації суспільства, ринку, технологічних, економічних і соціальних інновацій, та зацікавлені у консервації нинішнього стану справ для збереження корпоративних переваг. Обмеження монополізму потребує застосування таких заходів: 1) усунення соціальних наслідків монополізації ринків зі збереженням, якщо це технологічно та економічно ефективно, великих господарських систем, що концентрують науковий та інноваційний потенціал; 2) формування контрмонополій споживачів та працівників; 3) демократичне суспільне регулювання конкурентного ринкового середовища; 4) розвиток самоуправління тощо.

Для реалізації НТП необхідно стимулювати приплив інвестицій, ресурсів і насамперед людей у сфери науки, освіти, високих технологій. Між тим упродовж 1990-х років в Україні спостерігалося скорочення фінансування наукової сфери, глибокі структурні диспропорції, корпоративно-монополістична організація ринку, відсутність цілеспрямованої структурної та науково-технологічної політики, що призвело до концентрації капіталу, людських і технологічних ресурсів у сфері посередницької діяльності, до втечі капіталу за кордон, консервації його у нерухомості. Інші форми нагромадження капіталу — довгострокові капіталовкладення у людські здібності, науково-технологічний прогрес виявилися з економічного погляду невигідними. Для зламу системи гальмування НТП, особливо для усунення бар’єрів до впровадження його досягнень у реальну економіку необхідна інша система відносин відтворення, інша організація ринку, оскільки вони повинні забезпечувати об’єктивну зацікавленість інвесторів у розвитку НТП та людини як суб’єкта творчої діяльності, розвитку фундаментальних та прикладних галузей науки, освіти, культури.

Усе це потребує подолання кризи у сфері НТП шляхом зміни системи економічних відносин у науковій галузі, системі освіти, культури через розвиток як ринкових, так і постринкових форм організації: вільне асоціювання діячів науки та культури, розвиток пошукових досліджень у формах вільної творчої самоорганізації, співтворчості з державною підтримкою та через демократичне соціальне регулювання розвитку науки.

Скорочення державного фінансування науки, примітивні комерційні форми організації науки призводять до ще більшого гальмування НТП, ніж це було у недалекий застійний період. Важливо не руйнувати потенціал великих науково-виробничих комплексів, у яких сконцентровані залишки науково-технологічного потенціалу української економіки, а застосовувати цілеспрямовану суспільну і державну підтримку найважливіших наукових центрів та центрів наукових технологій, центрів освіти, культури. І тільки тенденція соціалізації здатна запобігти цьому нищенню науково-технологічного, інноваційного та культурного потенціалів.

Висхідний стан трансформаційних перетворень обумовлює величезне коло проблем щодо запровадження ринкових реформ, несе загрозу конкуренції, НТП та регресивний тип розвитку. Подолання суперечності відтворення перехідної економіки, яка полягає в тому, що найважливішими складниками такого відтворення стає певна система суспільного регулювання відтворювальних процесів (у тому числі відтворення відносин власності) та динаміка їх перетворень, дозволить оптимізувати структуру суспільства. Основним питанням тут є регулювання відносин поєднання працівника із засобами виробництва та процесів зайнятості. Проте найважливішою складовою має бути людина, яка є головною метою економічного розвитку, головним ресурсом і має стати суб’єктом соціально-економічної творчості, творцем суспільного багатства. Людина може бути підпорядкована законам ринку і вести себе як homo оeconomicus і може бути творцем нових суспільних відносин, отже, рухатися до асоційованих форм поєднання працівника із засобами виробництва, за яких буде переборюватися їх відчуження, а звільнення робочої сили матиме наслідком лише необхідність перенавчання, а не збільшення безробіття. І тут на допомогу прийде така знайома форма стимулювання, як соціальне замовлення науково-технологічного прогресу, оскільки перехідна економіка зберігає можливості щодо соціальної переорієнтації НТП за загальнолюдським напрямом розвитку економіки, орієнтованої на розвиток людини: економія праці та прогрес її творчого змісту; зміна макроекономічної структури для забезпечення розвитку людини; зростання тривалості та якості вільного часу; забезпечення прогресу науки, освіти, культури; підвищення якості продукції; вирішення екологічних проблем довкілля.

Саме згадані цілі постають визначальними щодо НТП, який є засобом їх вирішення, проте необхідна нова якість НТП з огляду на системну кризу економіки України, яка характеризується відсутністю стимулів і недостатньою матеріально-технічною базою НТП, існуванням диспропорцій, труднощами соціально-культурної кризи та зниженням інноваційного потенціалу населення. Така нова якість може бути досягнута як соціально-економічне замовлення НТП у перехідній економіці — розвиток науки і технологій як засобу для зростання соціально-економічної ефективності. Не менш важливо забезпечити гуманітарний (соціально-культурний) прогрес за такими сферами: педагогіка, медицина, культура, охорона природи; соціальні інновації — створення нових сфер соціально-економічної організації суспільства; науково-технологічні інновації та їх упровадження.

Соціальна орієнтація НТП у перехідній економіці України полягає у забезпеченні інтенсивного типу відтворення з відповідним використанням найсучасніших технологій, притаманного традиційному індустріальному суспільству, а також у розширенні можливостей розвитку постіндустріального інтенсивного відтворення. До оптимальних шляхів реалізації програми соціалізації економічної системи у сферах виробництва, культури, освіти, науки слід віднести:

1) відповідні інституційні перетворення і соціальне підтримання розвитку та використання творчого потенціалу кожного працівника;

2) стимулювання науково-технічного та гуманітарного прогресу державними засобами, забезпечення суспільної та приватної підтримки різних форм інноваційної діяльності;

3) забезпечення свободи створення різного роду колективів, творчих союзів, партнерства в науці, педагогічній та соціальній сферах, надання пільг для піонерних форм такої діяльності, для найповнішого використання творчого потенціалу людини та НТП;

4) створення системи освіти для формування творчої особистості, здатної насамперед до швидкого перенавчання, перекваліфікації, наділеної широкими різнобічними знаннями та високим потенціалом інноваційної діяльності;

5) створення системи відносин у суспільстві, колективі, які забезпечують вивільнення інноваційного потенціалу всіх працівників: ідеться про партисипативне управління, створення сімейних фірм, запровадження «людських відносин», це, власне, той досвід, який частково запроваджувався у формі соціалістичного змагання, яке переважно було бюрократичним механізмом централізованого спонукання працівників. Такі форми сприяють запровадженню і вдосконаленню методів організації праці, виробничого процесу, всього економічного механізму;

6) запровадження методів самоуправління колективами для вирішення завдань стимулювання інновацій кожного працівника;

7) підтримання підприємницької діяльності як засобу демократичної організації управління технологічним процесом;

8) вироблення і запровадження системи пільг науково-технологічним, економічним і соціальним новаторам (особам і колективам, фірмам, суспільним об’єднанням, державним структурам, приватному колективному і державному бізнесу) для впровадження досягнень науково-технологічного та гуманітарного прогресу;

9) формування цільових програм структурної перебудови економіки та засобів здійснення науково-технологічного і гуманітарного прогресу.

Суспільні фонди, конкурси, спеціальні програми, спрямовані на підтримання окремих осіб, зайнятих науковою діяльністю, різних суспільних організацій, невеликих наукових колективів, великих науково-технологічних комплексів та науково-дослідних інститутів належать до арсеналу засобів, що можуть застосовуватися для підтримання різних форм інноваційної діяльності.

Не менш важливим є створення інформаційних систем, що забезпечують загальний доступ до інформації (банків даних) для інноваційної творчої діяльності, і це забезпечення має бути безоплатним на відміну від комерційного використання інформації, коли інформація використовується на умовах платності для одержання грошового, матеріального доходу.

І нарешті, слід зазначити, що якихось особливих стимулів НТП стосовно соціальної орієнтації, які діють окремо, в економіці не існує, крім стимулів економічного розвитку.

Література до розділу 6

1. Соскін І. Формування середнього класу – основа прискорення руху України до НАТО // Економічний часопис ХХІ. — 2003. — № 4. — С. 24—26.

2. Симоненко В. Біль // Економіст. — 2003. — № 1. — С. 12—15.

3. Соскін І. Формування середнього класу — основа прискорення руху України до НАТО // Економічний часопис ХХІ. — 2003. — № 4. — С. 24—26.

4. Хрисанова С. Неактуальність класового підходу в умовах трансформаційного суспільства // Економічний часопис ХХІ. — 2003. — № 4. — С. 28.

5. Соскін І. Формування середнього класу — основа прискорення руху України до НАТО // Економічний часопис ХХІ. — 2003. — № 4. — С. 24—26.

6. Соскін І. Формування середнього класу — основа прискорення руху України до НАТО // Економічний часопис ХХІ. — 2003. — № 4. — С. 24—26.

7. Проблеми і перспективи української реформації / Г. В. Щокін, В. І. Куценко, М. Ф. Головатий та ін. — К.: МАУП, 2001. — С. 44—71.

8. Актуальні питання методології та практики науково-технологічної політики / За ред. Б. А. Малицького. — К.: УкрІНТЕІ, 2001. — 204 с.

РОЗДІЛ 7. ЕКОНОМІЧНІ МЕТОДИ ТА ІНСТРУМЕНТИ ДЕРЖАВНОЇ КОРЕКЦІЇ РИНКОВИХ ПРОЦЕСІВ

7.1 Антимонопольна політика держави

У процесі трансформування економіки України, як і економік інших пострадянських країн, відбувається радикальна зміна не тільки економічної системи, а й суспільної свідомості щодо питань взаємодії держави та ринку. На цю проблему існують неоднозначні погляди. Одні автори виходять з досконалості суто ринкового механізму, тобто саморегуляції, здатності ринку самостійно та найбільш ефективно розв’язувати економічні проблеми, інші вважають, що ринкова стихія веде до появи економічних диспропорцій та соціальних конфліктів, тому надають перевагу державному регулюванню і передусім плануванню. Між тим обидва підходи не позбавлені заідеологізованості та догматизму [1]. Згідно з екуменічним підходом до аналізу економічних явищ, який було розглянуто в першому розділі, зазначені вище думки не повинні повністю відкидатися при виробленні відповідної економічної політики. Кожна з них має сенс у частині відображення якоїсь однієї сторони економічного процесу. Представники ринкового лібералізму правильно доводять тезу щодо можливості ринкового саморегулювання, але це не означає, що ринок спроможний повністю регулювати всі пропорції та забезпечувати соціальну справедливість у суспільстві. Керуючись принципом раціоналізму та ефективності, ринок, навпаки, поглиблює соціальну неоднорідність. Тому державне регулювання економічних, соціальних, екологічних та інших проблем якраз надає економічному механізму динамічності, стабільності та соціальної напрямленості.

В історії економічної думки існували різні погляди на роль держави в регулюванні економічних процесів. До XVII ст. домінувало твердження, що держава повинна відігравати активну роль у розвитку торгівлі та промисловості. Можна припустити, що у відповідь на цю теорію А. Сміт написав у 1776 р. книгу «Дослідження про природу і причини багатства народів», де відстоював думку про обмеження ролі уряду [2]. Розвиваючи вчення основоположників класичної політичної економії про «природний порядок», А. Сміт як ми вже зазначали, підкреслював, що за умов «природного порядку» (вільної конкуренції) складною взаємодією господарської діяльності людей керує «невидима рука», яка забезпечує загальну гармонії через «вільну гру» приватних інтересів, тобто економічне життя людей підпорядковується об’єктивним закономірностям. Для епохи А. Сміта ця теза справді була прямим і достовірним відображенням реальних процесів в економіці. Але півстоліття пізніше, коли почали проростати акціонерні товариства, що сприяли утвердженню елементів монополізму на ринку, сила «невидимої руки» почали танути.

Крім того, виходячи з твердження щодо необхідності розмежування виробничої і кінцевої ефективності^{^[44]} та можливої їх реалізації в умовах досконалої конкуренції, коли фірми адаптують граничні витрати до ринкових цін і досягають максимізації прибутку, необхідно звернути увагу на ту обставину, що при пануванні на ринку монополій, ситуація радикально змінюється. Тобто досягнення виробничої та кінцевої ефективності стає проблематичним. В умовах монополії та олігополії фірми можуть диктувати ціни вище граничних витрат виробництва. У сучасних умовах ринок характеризується недосконалою конкуренцією і монополізмом, коли кінцева ефективність не збігається з виробничою ефективністю [3].

Обґрунтовуючи підходи до державного втручання в економіку, західні теоретики посилаються на дві симетричні теорії: «провал ринку» та «провал держави». Якщо прихильники державного активізму виходять з «провалу ринку», то неоконсерватори обґрунтовують необхідність приватизації та дерегулювання, роблячи наголос саме на «провалі держави», який на їхню думку, перевершує «провал ринку».

Ринок являє собою певний спосіб взаємодії виробників і споживачів продукції. Ринковий порядок взаємодії економічних суб’єктів передбачає наявність конкуренції, економічного суперництва виробників, споживачів, виробників і споживачів. Питання конкурентності в економіці — це питання, у якій кількості поставили на ринки різних товарів і послуг незалежно діючі виробники і споживачі, а також питання ступеня свободи їхнього входу на ці ринки і виходу з них. Основними інституційними засадами формування ринкового середовища є приватна власність, вільне ціноутворення, конкуренція, свобода укладання контрактів, вільний доступ до інформації тощо.

Вічною проблемою залишається вирішення питання щодо пошуку оптимального поєднання держави і ринку в контексті їх взаємодії в короткостроковому та довгостроковому періодах з урахуванням конкретних завдань перед економікою, які необхідно розв’язати в кожній окремій країні на певний історичний період. Означена проблема є предметом гострих наукових і політичних суперечок. Річ у тім, що ринкова реформа в постсоціалістичних країнах за моделлю «шокової терапії» розпочинається з так званої «лібералізації», тобто різкого обмеження економічної ролі держави та її відходу зі сфери економіки. Лібералізація проявилася в тому, що держава відмовилася від директивного планування, фондованого розподілу матеріальних ресурсів, адміністративного регулювання цін і зарплати, від монополії зовнішньої торгівлі. На першому етапі ринкових реформ політика лібералізації була необхідною і виправданою, оскільки привела до демонтажу командної, планово-розподільної системи і відкрила шлях розвиткові ринкових відносин. До цього слід додати, що йшлося про обмеження економічної ролі старої, тобто тоталітарної, держави. Проте етап «лібералізації» (скорочення економічних функцій держави) в Україні надмірно затягнувся, а тому призвів до ряду негативних наслідків, посиливши стихійний характер багатьох перехідних процесів. Цілком очевидно, що на сучасному етапі ринкових реформ економічна роль держави має істотно зрости.

З огляду на особливості перехідної економіки, очевидно, що місце держави в таких економіках повинно суттєво відрізнятися від того місця, яке посідає держава в країнах з розвинутою економікою. Держава тут не тільки виконує регулюючі економічні функції, а й стає суб’єктом економічних відносин, що матеріалізуються у створюваному нею державному секторі економіки. Особлива роль держави реалізується в умовах необхідності розвитку приватного підприємництва та специфіки діалектики економіки та політики. Якщо в промислово розвинених країнах посилення економічних функцій держави відбувається внаслідок високого рівня усуспільнення виробництва, проведення макроекономічної стабілізації, то в країнах з транзитивною економікою зміцнення економічних функцій держави є результатом відсталості, значної архаїчності та дезінтегрованості соціально-економічної структури. Життєво важливою проблемою є досягнення економічної незалежності, і саме держава виступає домінантною силою у розв’язанні цього завдання.

Головними причинами особливої ролі держави у країнах з перехідною економікою є:

1) необхідність регулювання діяльності іноземного капіталу, з тим щоб максимально підвищити народногосподарську ефективність його використання;

2) протистояння несприятливій кон’юнктурі світового ринку в умовах нерозвиненості ринкового господарства і національного приватного підприємництва;

3) відсутність у більшості з цих країн механізму суспільного відтворення, який спирався б на національні цінності і враховував інституційні особливості;

4) необхідність акумуляції коштів для нагромадження і розвитку суспільного капіталу;

5) потреба в найшвидшому оволодінні досягненнями НТП.

Держава впливає на соціально-економічну структуру не тільки через систему управління, а й через державний сектор економіки як безпосереднього учасника економічних відносин. Звідси й різні форми вияву економічних функцій держави. Перша з них — це встановлення «правил гри» (законодавчі та інші правові акти), фіскальна, грошово-кредитна політика, іншими словами, опосередкований або непрямий вплив держави. Друга форма — безпосередня участь держави у сфері виробництва та обігу, управління підприємствами, банками, об’єктами інфраструктури. Саме ця форма, на відміну від країн з розвинутою економікою, є основною для більшості країн з транзитивною економікою.

У перехідній економіці лише започатковано формування окремих інституційних елементів ринкової економіки, що супроводжується непередбаченою появою величезних сегментів недосконалої конкуренції на так званих неорганізованих ринках. Водночас монополізм набуває нових форм і масштабів, що суперечить інтересам досягнення високої кінцевої ефективності. Фактично в країнах з перехідною економікою відмовилися від планування, що призвело до анархії та до розбалансованості в економіці. А приватизація і лібералізація не виконали своєї функції створення підприємця та стимулювання зростання обсягів виробництва і підвищення його ефективності. Тобто незрілі й до кінця не доведені інституційні ринкові перетворення не привели до створення саморегулівного ринкового механізму, де конкуренція відігрівала би визначальну роль.

У процесі більш як десятирічного трансформування економіки стало зрозумілим, що для формування ринкових принципів господарювання недостатньо розробити законодавство (закон про приватну власність тощо) та створити відповідну організаційно-економічну структуру (фондову біржу тощо). Для цього необхідно ще переорієнтувати саму поведінку людини, систему прийняття нею рішень. На прийняття рішень впливає й процес монополізації економіки, який у перехідній економіці набуває гіпертрофованих форм.

Більшість сегментів ринків у перехідній економіці України є конкурентними лише формально. Такий стан необхідно пояснювати не тільки низьким рівнем підприємництва, а й інституційними чинниками, що активно стримують розвиток конкурентного середовища. До таких слід віднести розподільну психологію чиновників та виробничих управлінців, безініціативність, що пояснюється рабською свідомістю, тощо. Тільки невелика частина підприємців ведуть активну конкуренцію за збільшення частки на ринку. Згідно зі спостереженнями, що були здійснені Держкомстатом, лише 26 % керівників промислових підприємств зазначали високу конкуренцію з боку аналогічних вітчизняних і 15 % — з боку аналогічних зарубіжних товарів. Тільки в торгівлі, як показали опитування, спостерігається досить жвава конкуренція серед вітчизняних підприємців. Відомо, що відсутність конкуренції стримує зниження витрат виробництва, упровадження досягнень науково-технічного прогресу, реструктуризацію підприємств, застосування технологічних інновацій.

Подолання монополізму включає ряд суттєвих моментів, які мають попередити штучні обмеження конкуренції. Монополіст — це не обов’язково дуже велика корпорація, а компанія будь-якого розміру, що виключає конкуренцію. Таке становище виникає внаслідок захоплення джерел сировини та каналів збуту, а також різного типу портфельних угод між двома або кількома компаніями, спрямованими на витіснення конкурентів з ринку, його поділ між собою. Монополістом може бути фірма, яка монопольно володіє бізнес-інформацією, тому й приймає відповідне рішення, що дає змогу привласнювати надвисокі прибутки. Протидія обмежувальній практиці, що реалізується в тій чи іншій формі, утворює безпосередню мету системи антимонопольного захисту суспільства [4].

Щодо причин виникнення монополій існує два погляди. За першим монополізм трактується як випадковий, не властивий ринковому господарству, за другим — монополістичні утворення визначаються як закономірні. Один із прихильників такого погляду — англійський економіст А. Пігу — наполягає на тому, що «монополістична влада не виникає випадково» [5]. Вона є логічним завершенням стратегії підприємства. Перефразувавши це, можна сказати, що всі дороги ведуть до монополії. Ще сформульований А. Смітом принцип економічної вигоди змушує підприємство постійно шукати можливості збільшення прибутків і однією з них є досягнення позиції монополіста. Отже, можна зробити висновок, що монополістичні тенденції в економіці виникають із закону максимізації прибутку.

Оскільки на початку 90-х років в українській економіці повсюдно панував монополізм, то головний акцент у законах, які розроблялися і приймалися в той час, робився на його подоланні. Українське законодавство, що регулює економічну конкуренцію, зароджувалося насамперед як антимонопольне законодавство. Запровадження антимонопольного законодавства було започатковане ще за часів адміністративно-командного соціалізму. Так, наприклад, ще в 1990 р. було прийнято Постанову Ради Міністрів СРСР «Про заходи щодо демонополізації народного господарства», а в 1991 р. Закон СРСР «Про обмеження монополістичної діяльності в СРСР», який охопив майже всі положення, що притаманні антимонопольному законодавству розвинених країн. Першим правовим актом незалежної України щодо регулювання монополізму став Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» від 18 лютого 1992 р.

Структура, компетенція, організація діяльності та підзвітність Антимонопольного комітету України були визначені Законом України «Про Антимонопольний комітет України» від 26 листопада 1993 р. Треба зауважити, що згаданий вище Закон не є оригінальним, а спирається на відповідні закони розвинутих країн, таких як Японія, США та ін. У процесі ринкових перетворень було ліквідовано більшість монопольних структур^{^[45]}. Верховна Рада України 21 грудня 1993 р. прийняла Постанову «Про Державну програму демонополізації економіки і розвитку конкуренції», а Указом Президента України від 21 березня 1995 р. було створено Міжвідомчу комісію з питань демонополізації економіки, що до 2001 р. була постійно діючим органом, спеціально створеним для координації дій міністерств, відомств, інших державних органів та органів місцевого самоврядування. Відповідні норми закріплено в Конституції України (ст. 42): «Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом». Завдяки наведеним вище законодавчим актам на етапі, що тривав до 1999 р., було визначено основні принципи антимонопольної політики України, що полягали у комплексному впровадженні заходів демонополізації економіки й розвитку конкуренції у взаємозв’язку з іншими напрямами економічної реформи. Як результат — на загальнодержавних і регіональних ринках з’явилися десятки тисяч самостійних суб’єктів господарювання, що стало передумовою для подальшого розвитку конкурентного середовища.

Наведені обставини спричинили у 1999—2001 рр. перенесення акцентів у державній економічній політиці зі здійснення заходів демонополізації на забезпечення розвитку й удосконалення конкурентного середовища. Державна політика у сфері обмеження монополізму та захисту конкуренції остаточно набула рис політики конкурентної. Указом Президента України від 26 лютого 1999 р. № 219/99 було визначено основні завдання органів Антимонопольного комітету України (АМКУ), інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також заходи, спрямовані на забезпечення реалізації напрямів конкурентної політики в усіх галузях і сферах економіки. Надалі такі завдання було послідовно визначено Указом Президента України від 19 листопада 2001 р. № 1097/2001 «Про основні напрями конкурентної політики на 2002—2004 рр.». Цей Указ визначив мету, завдання та механізми реалізації конкурентної політики на сучасному етапі розвитку національної економіки [6]. Антимонопольне законодавство трансформовано в законодавство про захист економічної конкуренції. Прийнятим у лютому 2000 р. Законом України «Про природні монополії» визначено правові, організаційні та економічні засади державного регулювання діяльності суб’єктів природних монополій. У березні 2002 р. набрав чинності Закон України «Про захист економічної конкуренції», який визначає правові засади підтримання і захисту конкуренції. На сучасному етапі конкурентна політика передбачає здійснення комплексу заходів щодо формування ефективного конкурентного середовища, зменшення частки монопольного сектору в економіці України, удосконалення правил конкуренції, упровадження сучасних методів державного регулювання діяльності суб’єктів природних монополій, зменшення частки монопольного сектору у внутрішньому валовому продукті, розвитку інституційного забезпечення конкурентної політики.

З огляду на невеликий досвід роботи АМКУ щодо захисту економічної конкуренції в Україні активна діяльність його обмежується низькою правовою культурою, волюнтаризмом в економічній діяльності держави та недосконалістю розмежування прав між суб’єктами господарювання та державними органами управління [7]. Повноваження АМКУ за чинним і перспективним (ураховуючи проекти) законодавством про захист економічної конкуренції можна поділити на три великі групи [8]:

¾ група повноважень щодо здійснення контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції;

¾ група повноважень щодо здійснення контролю за узгодженими діями та концентрацією;

¾ група повноважень щодо формування та реалізації конкурентної політики, нормативного й методичного забезпечення узгодженої діяльності органів антимонопольного комітету.

Глибока структурна демонополізація проведена в агропромисловому і паливно-енергетичному комплексах, легкій, деревообробній промисловості. Конкурентне середовище створено в торгівлі, громадському харчуванні, побутовому обслуговуванні. Аж ніяк не випадково найшвидшими темпами розвиваються ті галузі, де рівень конкуренції особливо високий: харчова, деревообробна, поліграфічна промисловість. Проте частка монопольного сектору у ВВП становить ще близько 40 % [9]. Вона надмірна і є одним із факторів, які гальмують економічний розвиток країни.

Органами Антимонопольного комітету України визначено, що на 6951 товарному ринку за станом на 1 січня 2003 р. монопольні позиції займали 4689 суб’єктів господарювання. З них 374 суб’єкти були монополістами на 560 загальнодержавних ринках і 4315 — на 6391 регіональному товарному ринку. Серед монополізованих загальнодержавних ринків переважають ті, для яких є характерними високі бар’єри входження внаслідок значної фондомісткості, а також обмеженості ресурсів. Це — ринки продукції машинобудування, металургії, хімічної та нафтохімічної промисловості. Серед монополізованих регіональних ринків найбільше ринків природних монополій (централізоване водопостачання і водовідведення, теплопостачання тощо), а також ринків комунальних послуг, що не належать до сфери природних монополій (ринки з експлуатації і поточного ремонту житлового фонду, технічного обслуговування та ремонту приладів обліку води, газу, тепла, електроенергії та ін.). Монополізованими є 890 регіональних ринків послуг, пов’язаних зі здійсненням функцій держави та самоуправління. Серед них — оформлення та реєстрація документів на право власності на нерухоме майно, аналіз і підготовка висновків та інших документів для оформлення дозволів, ліцензій.

Існують, щоправда, 103 потенційно конкурентні ринки, демонополізацію яких з різних причин не завершено [10]. Це — ринки хліба і хлібобулочних виробів, борошна, нафтопродуктів у деяких регіонах. Обмеження конкуренції на 79 ринках пов’язане зі збереженням неринкових організаційних структур та розподільних систем. До них належать, зокрема, ринки послуг роздрібної торгівлі у сільській місцевості, де в багатьох регіонах зберігається монопольне становище споживчої кооперації, послуг будівництва, ремонту та утримання доріг загального користування.

Таким чином, основна частина монополізованих товарних ринків в Україні — це ринки, монополізація яких зумовлена природними причинами та адміністративними факторами. Тому хоча можливості подальшого розвитку конкуренції шляхом дроблення, ліквідації успадкованих від Радянського Союзу монопольних утворень частково вичерпані, але вже спостерігається формування нових структурних монополістичних угруповань (ринок нафтопродуктів, металургійної промисловості тощо). Основним змістом нового етапу конкурентної політики є захист уже створеного конкурентного середовища, перетворення існуючих конкурентних відносин в ефективніші.

Механізм ринкового саморегулювання не може гарантувати стабільності та пропорційності економічного розвитку. Тому держава й потрібна для відповідної корекції ринкових важелів саморегулювання економіки. Це передусім стосується створення умов конкуренції для реалізації мотивів, що забезпечують ефективне функціонування підприємств. Для української економіки вирішення цього питання значною мірою є новою і досить серйозною проблемою.

Зазначимо, що в окремих сферах економіки конкуренція є небажаною, суперечливою чи навіть неприйнятною формою економічних відносин. Це ті галузі господарської діяльності, що потрапляють до розділу винятків із загального правила, які за своєю технологічною специфікою не вписуються в можливість досконалого конкурентного змагання. До таких відносять підприємства, що забезпечують постачання населення електроенергією, газом, водою, багатьма послугами зв’язку і транспорту. Не тільки неможливо, а й не вигідно з суспільного погляду, щоб у районі вашого місця проживання, наприклад, паралельно діяло б кілька незалежних підприємств щодо теплозабезпечення житла і кожне з них прокладало б свої власні комунікації до квартир чи будинків.

Необхідність антимонопольного регулювання економіки обумовлена насамперед перевагами вільної конкуренції, завдяки яким досягається суспільний прогрес. До таких переваг необхідно віднести таке.

По-перше, конкуренція забезпечує можливість вибору покупця чи продавця товару, що спричинює активну боротьбу між ними за отримання відповідного контракту чи угоди. Цим самим і стимулюється процес підвищення якості та розширення асортименту продукції, зниження цін тощо. Можливість вибору — це створення умов змагання за відповідний ресурс чи товар. Тобто змагання (конкуренція) є активним інструментом впливу однієї сторони обміну на іншу.

По-друге, конкуренція завдяки механізму вільного ціноутворення виконує функцію ефективного розподілу ресурсів і кінцевих товарів. Вільне ціноутворення є необхідною і засадною складовою ринкового механізму. На принципах вільного ціноутворення базується ринок як саморегулівна система.

По-третє, конкуренція виконує контрольну функцію щодо відповідності інтересів приватного підприємництва суспільним інтересам. Тільки ефективне та рентабельне підприємництво залишається учасником ринкової діяльності, всі інші неефективні структури змушені покинути ринкове середовище. У цьому плані конкуренція, з одного боку, забезпечує відбір ефективніших підприємств, з іншого — у разі банкрутства виникає проблема безробіття, яку ринок сам не в змозі вирішити.

По-четверте, конкуренція створює зацікавленість в удосконаленні системи машин та технології, науково-технічному відновленні виробництва.

Законними формами державного контролю є патенти, авторські права, товарні знаки. Патент дає винахіднику нового продукту чи технології виключне право контролю за їх виробництвом протягом визначеного періоду. Держава забезпечує захист ідей винахідника, затрачених ним праці, грошей, часу від неоплачуваного присвоєння. Авторські права дають винахідникам виключні права продавати чи тиражувати свої винаходи. Товарні знаки — це символіка, використовувана підприємствами, зареєструвавши яку, держава робить незаконним її використання іншими.

Суспільне регулювання діяльності економіки може здійснюватися на основі використання різних форм. Звичайно держава вдається до цінового контролю, установлюючи конкретні значення цін чи їхні граничні рівні для підприємств-монополістів. Нерідко держава для таких суб’єктів визначає територію діяльності, контролює якість продукції. Ступінь обмежень ще залежить від того, є природний монополіст приватною чи державною структурою.

Одна з умов досягнення конкурентного середовища в Україні — реалізація триєдиної ролі Антимонопольного комітету України: як нормотворчого органу, правозастосовного органу і як учасника формування конкурентної політики держави. Означена триєдина роль АМКУ можлива лише за умов проведення чіткої конкурентної політики і виявлення політичної волі законодавчої та виконавчої влад. Також назріла нагальна необхідність не допускати обмежень конкуренції у випадках, коли державні органи одночасно здійснюють на певному ринку господарську діяльність і функції державного регулювання. Необхідно визначитися з обсягами господарської діяльності державних органів і, де можливо, скоротити їх. А там, де від такої діяльності відмовитися не можна, слід ввести регулювання цін на платні послуги органів державної влади.

Дії, спрямовані на централізований розподіл товару, а також поділ ринків між суб’єктами господарювання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації або закупівель, за колом споживачів чи продавців — шість порушень, або 1,3 % загальної кількості порушень даної категорії [11].

Основними ринками, на яких виявлено і припинено зазначені порушення, були: ринки агропромислового комплексу (39,8 % порушень); ринки автотранспорту (9,6 %); ринки страхових та інших фінансових послуг; ринки поставок природного газу підприємствам комунального господарства, населенню та бюджетним організаціям; ринки кабельного телебачення; ринки вивезення твердих побутових відходів; ринки ветеринарних послуг, металобрухту, послуг щодо проведення експертних робіт, комплексних послуг з надання місць для торгівлі продовольчими і непродовольчими товарами, метрологічних вимірювальних лабораторій підприємств та організацій, платних послуг судових експертиз, роздрібної торгівлі продовольчими товарами, засобами захисту рослин, надання послуг з охорони державної та іншої власності, реалізації лісопродукції, а також на ринках сухих будівельних сумішей.

За станом на 1 січня 2003 р. державне регулювання цін (тарифів) здійснювалося у 265 суб’єктів господарювання, які діють на 459 регіональних товарних ринках. Порівняно з 1 січня 2001 р. кількість суб’єктів господарювання, щодо яких здійснювалося таке регулювання, зменшилася на 12,5 %.

Водночас органи Комітету ініціювали скасування державного регулювання цін і тарифів насамперед у зв’язку з розвитком конкуренції на діючих товарних ринках. Однією з причин даних пропозицій було також те, що раніше введене регулювання часом негативно позначалося як на умовах конкуренції на відповідних ринках, так і на інтересах споживачів цих товарів і послуг.

Ситуація, що склалася у сфері природних монополій, пояснюється не тільки прагненням монопольних утворень використати свою монопольну владу на ринку для забезпечення власних інтересів за рахунок інших підприємців і споживачів, а й, насамперед, недосконалістю системи їх державного регулювання. Тому необхідно ввести у дію механізм регулювання суб’єктів природних монополій, який ґрунтується на встановленні цінових обмежувачів та контролюванні витрат. Запропонований механізм дасть змогу уникнути негативних явищ, породжених природними монополіями [12].

Говорячи про державне регулювання економіки в цілому, не можна не враховувати однієї важливої обставини. Потреба у державному регулюванні — це цілком об’єктивна річ. Але реалізується вона не прямо (через дію певних автоматичних ринкових механізмів), а опосередковано (через дії певних політичних сил). Ці сили можуть мати на меті як виключно загальнонаціональні інтереси, так і корпоративні (власні). Добре, якщо перші з них повністю збігаються з другими. У цьому разі немає жодних підстав для суперечностей. Але на практиці така ситуація трапляється не завжди. Певні політичні сили, що перебувають при владі у даний момент, можуть використати її при здійсненні державного регулювання економіки для реалізації не загальнонаціональних інтересів, а корпоративних (власних). Навіть у країнах з розвинутою ринковою економікою, де існують усталені демократичні традиції, історія знає чимало таких прикладів. Для постсоціалістичних і пострадянських держав, унаслідок нерозвинутості в них інститутів громадянського суспільства, ці випадки ймовірні ще більшою мірою.

Тому в суспільстві необхідно встановити певний громадський контроль за тим, як держава забезпечує регулювання економіки, тобто контроль, який суспільство здійснює за діями уряду опосередковано — через неурядові інституції (зокрема, громадські організації). І перша запорука дієвості такого контролю — це «прозорість» при здійсненні процедур державного регулювання економіки (за винятком тих, які пов’язані з державною таємницею) [13].

Досвід розвитку країн пострадянського простору свідчить, що за умов становлення ринкових відносин, коли ще не встигали повністю сформуватися основи вільного підприємництва, роль держави та державного регулювання економіки повинна бути досить активною, зваженою та науково вивіреною. Лише за умов узгодженості та оптимальності поєднання державних важелів та ринкових принципів можна забезпечити розвиток країни у перехідний період своєї історії. Завдяки цьому посилюється соціальна спрямованість держави. Державне управління зосереджується на вирішенні проблем соціально-культурного розвитку суспільства на основі економічного зростання. Використовуються сучасні методи управлінської діяльності, відповідні стану соціально-економічного розвитку, підвищується професійний рівень працівників державною апарату, втілюються прогресивні управлінські технології.

На жаль, зараз державне управління діє в Україні ще не досить ефективно, що значною мірою залежить як від перехідного характеру сучасного етапу розвитку суспільства, так і від того, що функціональна та структурна організація органів державної влади здебільшого залишилися від попередніх часів. У зв’язку з удосконаленням функцій, що виконуються державним апаратом, до його діяльності висуваються дедалі вищі вимоги.

Успішно справитися з новим завданням можна лише двома шляхами: або збільшувати кількість структурних підрозділів, а відповідно й кількість службовців, або запроваджувати нові методи та форми роботи, істотно підвищуючи ефективність управлінських процесів. Другий шлях, як відомо, — наукова організація праці. Її сутність полягає у розробленні та запровадженні новітніх досягнень науково-технічного прогресу в повсякденну діяльність працівників державного апарату.

Держава, визначаючи відправні ідеї, основні принципи стратегічної лінії в економічній, соціальній та інших сферах, має проводити збалансовану економічну політику, у тому числі гармонійно поєднувати механізм конкуренції та засоби регулювання діяльності монополій. Конкуренція при цьому є елементом ринку, який забезпечує його саморегуляцію.

Функціонування саморегулівного ринкового механізму і вплив держави на економічні процеси характеризуються співвідношенням, що проявляється у певних функціях держави. Деякі з них спрямовані на підтримання і полегшення конкуренції на ринку, інші полягають у спеціальному правовому регулюванні відносин, у яких беруть участь суб’єкти господарювання, що посідають домінуючі позиції на ринку. Саме ці обставини спонукають державу запроваджувати систему організаційно-правових заходів протидії спотворенню конкуренції з боку суб’єктів господарювання, які мають ринкову владу, а також здійснювати регулювання на конкретних монополізованих ринках.

Антимонопольне законодавство потребує певного коригування з урахуванням фактора міжнародної конкуренції. Це стосується насамперед запровадження правил злиття компаній, що відповідають міжнародній практиці. Ці правила мають установити чітку різницю між тими злиттями і поглинаннями, які сприяють конкуренції, і антиконкурентними, а також регламентувати контроль за економічною концентрацією. Особливого доопрацювання потребують ряд основоположних принципів:

¾ забезпечення рівності прав усіх суб’єктів господарювання щодо доступу до участі в конкурсах на отримання права постачання продукції для державних потреб;

¾ сприяння створенню за участі підприємств та фінансово-кредитних установ лізингових структур, які б забезпечували використання у малому бізнесі вітчизняного обладнання на умовах лізингу.

Неоднозначність і непрямолінійність взаємодії конкуренції і монополії у зв’язку з мінливістю економіки, процесів ринкової трансформації та глобалізації постійно висувають проблему пошуку рецептів досягнення оптимальної взаємодії державного управління та ринкових принципів саморегулювання, що і становить філософію взаємодії держави і ринку.

7.2 Державна кредитна політика

Держава у своєму розпорядженні має цілу низку важелів прямого й опосередкованого впливу на розвиток економіки. Поряд з законодавчими та нормативними інструментами регулювання суспільних процесів, держава може впливати на ринкові пропорції через проведення валютно-грошової, фінансово-кредитної, інвестиційної та амортизаційної політики. Існують й інші інструменти та важелі, завдяки яким держава може коригувати процес відтворення суспільного продукту. Якщо питанням валютно-грошової політики присвячено значну частину наукових праць, що було зрозумілою реакцією на необхідність вирішення проблеми запровадження та стабілізації національної грошової одиниці в Україні, то питання кредитної політики і ролі в цьому процесі держави не знайшли адекватного відображення в науковій літературі.

Кредит є складовим фінансової системи і відображає систему відносин між суб’єктами господарювання щодо цільового й ефективного використання вільних грошових коштів. В умовах ринкової трансформації суспільства, спаду виробництва, дефіциту бюджету кредитні операції набувають особливого значення. Допущення суб’єктивізму в державному кредитуванні, тобто проведення його без відповідного наукового обґрунтування в короткостроковому та довгостроковому періодах, може мати катастрофічні наслідки для економічного зростання національної економіки. Катастрофічні обсяги зовнішнього боргу України свідчить про те, що економіка України сьогодні перебуває в кредитній пастці, що негативно впливає на відтворення суспільного продукту та зростання добробуту людей. Економічну політику, яку проводить сьогодні держава, можна звести, по суті, до вирішення поточних фінансових і соціальних проблем, що в основному пов’язані з політичними циклами та політичними перипетіями поточного характеру. Тому теорія кредиту, критичний аналіз його форм та способів надання в транзитивній економіці України, механізму повернення та напрямів використання в контексті інноваційного розвитку, джерел повернення набувають великого значення для економіки в цілому.

Головне питання при отриманні кредитів — це результативність їх використання, а точніше, їх окупність та цільова відтворювальна спрямованість. Роль кредиту набула особливого значення після відмови від золотого стандарту на Бреттон-Вудській конференції 1944 р. та визнання кредитних грошей. Кредит та кредитні гроші сьогодні визначають сутність економічного розвитку всіх країн, а проведення правильної кредитної політики стало пріоритетним напрямом економічної політики.

Аналіз внутрішнього кредитування передбачає розгляд відповідного сектору фінансової системи. Кредитування необхідне для відновлення економічної діяльності всіх суб’єктів господарювання, у тому числі фізичних та юридичних осіб, і держави в цілому. Історично кредит виник як потреба використання вільних коштів для розширення виробництва ініціативних підприємців. Об’єктивною стороною необхідності кредиту є:

¾ незбіг у відтворювальному процесі реалізації виготовленої продукції та придбання сировини й інших матеріалів для нового циклу виробництва (потреба в оборотних коштах);

¾ банкрутство підприємств та організацій;

¾ сезонний характер виробництва чи інші технологічні особливості;

¾ коливання доходів та видатків, які можуть виникнути внаслідок несприятливої макроекономічної ситуації (зміни податкової системи, зборів та акцизів, інфляції і т. п.).

В економічній теорії вже давно висувалися гіпотези стосовно впливу кредитно-грошового механізму на інфляційні явища [14; 15]. Загальна ідея гіпотез полягає в тому, що номінальна купівельна сила якого-небудь суспільства в даний момент вимірюється кількістю грошей в обігу і розмірами банківського кредиту, що здійснюється за допомогою депозитних засобів обігу. Справді, якщо брати ситуацію в Україні, то банки шляхом розширення кредитування збільшують номінальну купівельну спроможність, вони тим самим збільшують кількість засобів обігу. Унаслідок цього ціни ростуть, але реальна купівельна сила не збільшується. Номінальні доходи населення загалом залишаються на попередньому рівні, зате їх реальна купівельна сила під впливом зростаючих цін падає. Тому в державній кредитній політиці слід керуватися таким висновком: банківський чи інший вид кредиту тільки перерозподіляє купівельну силу.

У цілому кредит зменшує реальну платоспроможність осіб, котрі отримують тільки заробітну плату, і збільшує доходи власників капіталу (банкірів і окремих грошових підприємців), які можуть користуватися цим кредитом. Отримані доходи в грошовій формі використовуються через кредит знову в обігу, за другим колом, збільшуючи грошову масу і тим самим відтворюючи попередній рівень соціально-економічних наслідків. Якщо використання кредитів не веде до збільшення виробництва товарів та послуг, які користуються попитом у населення і можуть бути реалізовані на ринку, тобто обміняні на гроші, то в такому разі кредитні гроші не перетворилися в ліквідний товар, вони лише збільшили грошову масу, а отже зменшили купівельну силу грошей. Таким чином, штучно створюється надлишкова грошова маса, яка і «стимулює» маховик інфляції.

Організаційно-економічною формою здійснення кредитної діяльності виступають банки та кредитні спілки. Банкам належить основна і визначальна роль в організації кредитування, це, по суті, їх основна функція. Банки не стільки сприяють приросту національного доходу, скільки здійснюють перерозподіл уже нагромадженого багатства. Наслідками цієї політики є зменшення доходів сфери виробництва та витрат держави на освіту, медицину і т. п., і збільшення доходів у банківській сфері, створення фондів та утримання тіньової економіки.

Економічні дослідження свідчать про різке зростання у попередні роки за рахунок цього обсягів власних фондів банків України: статутного фонду, резервного фонду, фонду основних засобів, спеціальних фондів. Так, за 1992—1997 pp. зростання цих фондів становило фантастичну величину — з 2 млн до 4166 млн грн, або у 2 тис. разів (у тому числі: в 1993 p. — у 37,5 раза, в 1994 p. — у 5,9, у 1995 p. — у 4,2, в 1996 p. — у 2 рази, а за п’ять місяців 1997 p. — на 13,9 %) [16]. Пошук джерел такого фантастичного зростання банківського капіталу при державному дефіциті, спаді виробництва і низькому рівні доходів населення веде до одного висновку — таким джерелом є спекулятивні внутрішні кредити та чисті іноземні активи. Аналіз сучасних тенденцій в економіці свідчить про поступове подолання означених негативних тенденцій. Але слід завжди мати на увазі, що не тільки в країнах з перехідною економікою, а й у розвинених країнах, банки згідно зі своєю внутрішньою економічною природою завжди намагаються і намагатимуться здійснювати кредитну експансію будь-якої економіки, їх стримує від цієї діяльності лише жорсткий контроль з боку держави. Тому й можна спостерігати, що в розвинених країнах норма процента перебуває під пильним контролем держави в особі національного банку чи інших організацій.

Що стосується економіки України, то в умовах становлення державності, а значить, слабкості інститутів державного управління й контролю, з одного боку, та незавершеності процесу реформування, з іншого, держава ще не може організувати прозорі і жорсткі правила кредитної діяльності, які б відповідали потребам економіки. Тому в гонитві за дешевими грошима банки, зосередивши свою діяльність лише на спекулятивній кредитній діяльності, усунулися від виконання своїх основних функцій: мобілізації вільних коштів домашніх господарств і фірм, інвестування економіки, здійснення контролю за фінансовим станом підприємств та їх фінансової санації, здійснення взаємних платежів між суб’єктами господарювання.

Економісти минулого і сьогодення вважають проблеми взаємозв’язку виробництва і кредиту найскладнішими в економічній науці та практиці у зв’язку з загадковістю і постійно змінюваними властивостями означеної проблеми. Для економічної науки важливо відстежувати нові явища в механізмі пристосування споживання і виробництва, взаємовпливові грошових коштів і виробничих ресурсів та зайнятості. Ці процеси постійно змінюються, тому й потребують пильної постійної уваги з боку економічної теорії.

На необґрунтоване розширення кредиту в умовах кризи звертає увагу й Дж. Ст. Мілль. Підвищення чи зниження цін відносно звичайного рівня обумовлено, на його думку, підвищенням чи зниженням рівня кредитування [17]. При цьому, зразу після кризи настає різке скорочення користування кредитом. Непродуктивне кредитування економіки України, як свідчать статистичні дані, тільки ще більше поглиблює стагфляційні процеси.

Альфред Маршалл, досліджуючи причини чергування періодів інфляції і депресії в комерційній діяльності, прямо вказує на тісний зв’язок з «цими коливаннями реальної ставки процента, яка породжується змінами купівельної сили грошей» [18]. Е. Хенсен вважав, що «єдиним ефективним заходом боротьби з безробіттям є постійне пристосування засобів до цілей таким чином, щоб кредит міг опиратися на міцну основу точних передбачень (очікувань) і щоб безглузде розширення кредиту — головна причина економічних негараздів — могло б бути утримане в більш тісних межах» [19].

Велика облікова ставка процента гарантує високу ціну кредитам, що веде до двоякого наслідку. З одного боку, дорогий кредит не під силу підприємницькому капіталу, оскільки в умовах інфляції немає гарантії в реалізації товару з високою ціною, тобто є великий ризик. З іншого боку — висока ставка процента приносить великі бариші банківському капіталу, тому й процвітають спекулятивні кредити. Як наслідок, ми отримуємо ситуацію, згідно з якою виробництво стоїть, інвестицій немає, а псевдокредити надаються і не повертаються, тим самим щоразу збільшуючи грошову масу і посилюючи інфляцію.

Катастрофічність стану економіки України полягає в тому, що в умовах відсутності сформованого приватного сектору і ринкового механізму регулювання економіки через співвідношення попиту і пропозиції, в умовах, де домінує монополізація і розподільний механізм, немає об’єктивних передумов ринкового саморегулювання кредитної вакханалії, тут потрібне державне вольове втручання в ці процеси.

Теоретично можна стверджувати, що економіка України, згідно з кейнсіанським підходом, потрапила в «ліквідну пастку», за якої збільшення кількості грошей в обігу не веде до зміни ставки процента. Тому обґрунтування політики високої ставки процента є невиправданою і шкідливою для економічної стабілізації.

Особливістю монетарної ситуації в Україні є те, що надвисока облікова ставка не тільки не впливає на зменшення обсягів кредитування, а навпаки, утримує їх на високому рівні. Ідеться про короткострокові кредити. Кредитні гроші викликають мультиплікативне розширення грошової маси. Необґрунтована і неконтрольована з боку держави кредитна експансія економіки України перетворила диспропорційну інфляцію, причиною якої раніше була диспропорція між грошовою масою та рівнем цін, у сучасну кредитну інфляцію, що постійно відтворюється за рахунок високої ставки процента та зростання масштабів кредитування. Посилання прихильників високої облікової ставки на можливий дисконтований інфляційний ризик є необґрунтованим і викликає зворотний ефект: найвища облікова ставка виконує роль збудника ланцюгової інфляції. Так, графічне зображення динаміки співвідношення облікової, кредитної та депозитної ставок (діаграма на рис. 7.1) свідчить, що в липні 1998 р. відносно травня цього самого року облікова ставка виросла в два рази і становила 82 % замість 41 %, і протягом наступних чотирьох місяців спровокувала карколомне зростання кредитної ставки, тоді як за депозитами ставка залишилася відносно незмінною.

Мультиплікативний ефект збільшення грошової маси за рахунок кредитної емісії підтверджується й різким зростанням різниці між депозитною і кредитною ставками, яка з моменту збільшення облікової ставки також виросла за цей період майже вдвоє: з 26,3 пункта в травні 1988 р. до 43,8 пункта в жовтні цього самого року.

Визначення Національним банком на поточний рік високої облікової ставки підсвідомо формує у суб’єктів господарювання очікуваний відповідний рівень інфляції, що і визначає поведінку підприємницьких структур. Заходи з боку Національного банку щодо контролю за діяльністю комерційних банків стосовно руху грошових коштів повністю нівелюються базовою високою обліковою ставкою процента. На наш погляд, сьогодні немає жодних об’єктивних причин для утримання облікової ставки на рівні 80 %.

Рис. 7.1. Динаміка співвідношення облікової, кредитної і депозитної ставок

Рис. 7.2. Динаміка грошової маси в економіці України

Динаміка руху грошової маси (діаграма на рис. 7.2) також характеризує різке збільшення грошової маси в роки високої різниці кредитної та депозитних ставок. Так, зростання різниці кредитної та депозитної ставок в 1993—1995 рр. спричинило різке зростання грошової маси в 1994—1997 рр. (див рис. 7.2).

Причини цього явища потрібно шукати в правильності використання монетарної політики. М. Фрідман і А. Шварц, аналізуючи різкий спад грошової маси в обігу під час Великої депресії 1929—1933 рр., дійшли висновку, що «концепційно не безсилість монетарного підходу до економіки, а навпаки — сила його неправильного використання завдає економіці величезної шкоди» [20]. Неправильне використання монетарної політики для регулювання інфляції в Україні за останні три роки призвело до надлишку грошової маси, тобто спричинило новий виток інфляції. Якщо в 1930-ті роки внаслідок нестачі грошей збанкрутували насамперед банки, то в економіці України, в умовах суб’єктивного збільшення грошової маси, замість банкрутства, ми отримали катастрофічне зростання чисельності банків та їхнього капіталу.

Кредит в економіці України не виконує своїх функцій. Ця проблема повинна стати предметом наукового дослідження вітчизняних економістів. Апріорно можна стверджувати, що кредит не виконує своєї головної функції — функції акумуляції грошових коштів та їх інвестиційного використання тому, що є поруч інший, легший механізм отримання доходу з використанням кредиту — інфляційний механізм збільшення кредитних грошей через утримання високої ставки процента, а також через механізм спекуляції та прямої крадіжки кредитних грошових коштів
(у нашому суспільстві це явище називають м’яко — неповерненням кредитів).

Крім означеної функції, кредит має виконувати функції капіталізації вільних грошових доходів, утворення додаткової до наявної в економіці купівельної спроможності, функцію грошового обслуговування обігу капіталу в процесі його відтворення і т. п.^{^[46]}

Зауважимо функцію економії грошових витрат, яку серед інших називає А. Гальчинський, кредит не може виконувати, оскільки він, навпаки, веде до перевитрат грошового обігу. Єдина функція, яку реально виконує кредит в економіці України, — це функція перерозподілу грошово-фінансових ресурсів, а якщо точніше, то і функція перерозподілу багатства за рахунок інфляції. Таке становище повністю деформує функціонування фінансово-кредитного механізму

Уряд повинен відіграти головну роль щодо виправлення становища в економіці України. Дж. К. Гелбрейт у праці «Економічні теорії і цілі суспільства», як прихильник неокласичного напряму в економічній теорії, зауважує, що в регулюванні економічних проблем «…уряд міг би управляти надходженням наявних кредитних коштів, і тим самим ставкою процента, за якою можуть бути отримані ці кошти». Далі, розглядаючи ефективність фінансової політики, він підкреслює, що «…активна фінансова політика перетворює ставку процента в планову або фіксовану центральним банком ціну» [21].

Вирішення проблеми фінансової стабілізації в економіці України виходячи з критичного аналізу спонукальних причин теперішньої інфляції можливе через дійове регулювання державою ставки процента (на сьогодні вона повинна не перевищувати 20 %), різке зменшення різниці між кредитною та депозитною ставками, надання процесу кредитування продуктивного, а не інфляційного характеру, організаційно-економічне поєднання функціонування відокремленого банківського капіталу з промисловим та сільськогосподарським виробництвом. Необхідно подолати апокаліпсис в економічній свідомості й, нарешті, всім зрозуміти сурогатність і соціальну деструктивність нашої економіки, коли упродовж десяти останніх років кредит лише перерозподіляє доходи і багатство, замість того, щоб служити засобом примноження багатства в цілому.

Довгострокове кредитування за економічними функціями ідентифікується з інвестуванням. Використання довгострокових кредитів здійснюється під розширення виробництва, технологічну реконструкцію, інноваційну діяльність і т.п. Значного поширення довгострокове кредитування в економіці набуло під капітальне будівництво. Дуже часто, особливо раніше, мала місце ідентифікація терміна «інвестиції» із терміном «капітальні вкладення». Інвестиції в цьому випадку розглядаються як вкладення коштів у відтворення основних фондів (будівель, устаткування, транспортних засобів). Але водночас інвестиції можуть здійснюватися й в оборотні активи, і в різноманітні фінансові інструменти (акції, облігації тощо), і в окремі види нематеріальних активів (при-
дбання патентів, ліцензій, «ноу-хау» і т. ін.). Отже, капітальні вкладення є вужчим поняттям і можуть розглядатися лише як одна з форм інвестицій, але не як їх аналог.

Кредитна система в Україні пройшла відповідний етап реформування. В умовах адміністративно-командної системи сфера кредитних стосунків була обмеженою: кредитні відносини між підприємствами та організаціями заборонялися, право надання кредитів було закріплене лише за банками, за отриманий кредит підприємства не сплачували процентів. У теперішніх умовах переходу до ринкового механізму, на наш погляд, кредитні стосунки в економіці мають домінуюче значення. Запровадження після Бреттон-Вудської конференції кредитних грошей для регулювання економічних пропорцій перетворило кредит в основний засіб збагачення, а кредитна система стала домінуючою в господарському механізмі національної економіки.

У перехідній економіці України мають місце процеси становлення фінансових та кредитно-грошових взаємин, що повинні відповідати умовам ринкової економіки. У розвинутих індустріальних країнах кредитний ринок формувався протягом кількох століть, тому кредитна система є відбалансованою та відрегульованою, економіко-правовий механізм банкрутства спрацьовує повністю, тому повернення кредитів є гарантованим і безсумнівним явищем. Кредит виконує всі властиві йому функції.

Щоб дати реальну оцінку ефективності кредитної системи і зрозуміти причини низького рівня довгострокового кредитування, необхідно передусім охарактеризувати функції кредиту та їх прояв в економіці України. Наперед зазначимо, що функції мають об’єктивний характер і тому є постійними властивостями кредиту. Крім того, у міру розвитку суспільства та зміни макро- та мікроситуації, змінюються і функції кредиту.

Розглядаючи кредит як перерозподільні відносини, можна зробити висновок, що кредит виконує першу, головну функцію — функцію перерозподілу коштів та цінностей на засадах повернення. Ця функція притаманна всім формам та видам кредиту. При виконанні функції перерозподілу проявляється сутнісна основа кредиту.

Друга функція — антипаційна (емісійна) функція кредиту^{^[47]}. Ця функція є специфічною з погляду своєї реалізації та соціально-економічних наслідків. Кредит (насамперед це стосується банківського) виконує емісійну функцію лише за умови безготівкового чи готівкового обігу грошей. Як уже зазначалося, поява після Другої світової війни замість золотих грошей світових грошей у вигляді долара США чи єврогрошей сьогодні спричинила активне використання кредитних грошей. Тобто надання кредиту як міждержавного, так і внутрішнього збільшує суму грошей в обігу, а неповернення кредиту, що дуже часто буває у відносинах національних економік з міжнародними фінансовими організаціями, або велика кредитна заборгованість в економіці України ведуть лише до збільшення грошової маси.

Класифікація функцій кредиту є умовною, взаємозв’язок між функціями дуже тісний, оскільки в результаті емісійної функції збільшується грошова маса, а товарна може залишатися незмінною. Отже, в економіці відбувається процес інфляції, наслідком якої є перерозподіл доходів і багатства.

Зазначимо, що вітчизняна економічна наука надавала великого значення при розгляді кредиту чи інших економічних явищ питанням сутності, функцій, форм прояву та напрямам удосконалення. Не можна заперечувати значимості такої постановки питання, але лише статичний підхід є далеко неповним, потрібно, на наш погляд, аналізувати явище в динаміці, у тісному взаємозв’язку з іншими економічними процесами, крізь призму кількісного та якісного виміру.

Структуризація кредитування створює можливість оперативного маневрування при дослідженні економічної природи довгострокового кредитування. Це зумовлено специфікою довгострокового кредитування, яка полягає насамперед у розподілі повернення кредиту в довгостроковому періоді, що пов’язано з економічним ризиком. В умовах інфляції, як це має місце в економіці України, довгостроковий кредит економічно недоцільний унаслідок постійного обезцінення грошей та нестабільності норми процента.

З допомогою довгострокового кредитування можна вирішити проблеми науково-технічного прогресу (будівництво нових заводів із сучасною технологією виробництва, автомагістралей і т.п.), подолання екологічних криз, розвиток інших капіталомістких виробництв.

Причини, що стримують розвиток довгострокового кредитування економіки України:

¾ нестача коштів для довгострокового кредитування, оскільки банк повинен мати в розпорядженні достатньо великий капітал, щоб не збанкрутувати, якщо будуть втрати від довгострокового кредитування;

¾ навіть, якщо і має банк достатньо грошових коштів, то новостворені комерційні банки не мають досвіду з оцінювання ефективності та ризику проектів, які підлягають довгостроковому кредитуванню;

¾ високий ризик неповернення кредиту та існуюча в економіці тенденція неокупності проектів будівництва в строк;

¾ відсутність економічно цікавих інвестиційних проектів;

¾ ненадійний та несприятливий податковий клімат;

¾ відсутність надійних гарантій контролю над підприємством навіть за наявності контрольного або блокуючого пакета акцій;

¾ банківський менеджмент ще непідготовлений до проведення довгострокового кредитування, оскільки його економічна свідомість сформувалась в умовах гіперінфляції, великої швидкості обороту грошей, що базувалася в основному на торговельних та грошово-обмінних операціях;

¾ чітко не визначено правового поля функціонування фінансового сектору з орієнтирами ринкової моделі господарювання. Прийняті Верховною Радою України правові акти ще не стали нормою поведінки в господарській практиці. В економіці ще діють елементи законодавства системи централізованого планування;

¾ незавершеність економічних реформ та недосконалість розвитку ринкових важелів створили ситуацію «перехідності» економіки, де старі елементи ще не втратили свого впливу, а нові ще не набули потрібної ваги;

¾ теоретично не відпрацьована економічною наукою модель фінансової системи, що має бути створена в економіці України, немає єдності думок стосовно фінансової інфраструктури. Кредитну систему, на наш погляд, слід розглядати як інструмент економічних змін у суспільстві. Структурну перебудову економіки можна забезпечити лише за рахунок довгострокового кредитування;

¾ гостра банківська криза, в якій перебуває економіка України, як і інших країн, що супроводжується появою нових нестійких банків — «карликів».

Це далеко неповний перелік усіх причин мікро- та макроекономічного рівнів, що стримують розвиток довгострокового кредитування в економіки України. Визначаючи значимість тієї чи іншої причини, слід звернути увагу на ту обставину, що пасивність довгострокового кредитування зумовлена в економіці України більшою мірою опосередкованими факторами (політична нестабільність, інфляція, тінізація економіки і т.п.), тоді як прямі чинники на тлі означених набувають другорядної ролі й активізуються лише при подоланні опосередкованих чинників.

Розвиток довгострокового кредитування повинен враховувати не тільки елементи ринкового механізму, а й прямі інструменти державного регулювання. Такі країни з перехідною економікою, як Білорусь, Таджикистан і Туркменістан, у своїй кредитній політиці опираються на прямі інструменти регулювання економіки, у тому числі й на державне кредитування. Що стосується формування в більшості пострадянських країн міжбанківських грошових ринків, то їх роль у регулюванні фінансово-кредитних відносин ще незначна. Тому можна з впевненістю стверджувати, що ринкові підойми регулювання кредитних ресурсів ще не спрацьовують через недосконале інституційне середовище (масового поширення набуло спекулятивне кредитування, відсутність чіткої гарантованої системи повернення кредитів тощо), незавершеність приватизації, розпорошеність банківських фінансових ресурсів тощо.

Унаслідок деформації діяльності банківської системи, яка сформувалася в умовах інфляційного переведення безготівки в готівку та різного роду комбінацій грошово-обмінних операцій, створення умов довгострокового кредитування просто не можливе. Сьогодні потрібне радикальне реформування банківської системи, яка повинна стати відправним кроком у системі заходів щодо стабілізації економіки. Банківські менеджери ще не встигли за короткий період реформ опанувати ринкову філософію, здебільшого представляють технократію, тому працюють завдяки залишкам адміністративної сиcтеми регулювання економіки. Більшість старих банків виконують роль інструменту, за допомогою якого держава чи окремі номенклатурні елементи “перекачують” фінансові ресурси, що належать всьому суспільству, в приватну кишеню чи на підтримку некредитоспроможних підприємств через підтримання високої ставки процента.

Відсутність добре налагодженої, адекватної економічній системі банківської системи ускладнює проведення державної грошової політики. Крім того, інколи національний банк вдається до коригування своєї політики з урахуванням поточних проблем (зміна умов кредитування чи формування резервів ставки рефінансування і т.д.), що ще більше ускладнює роботу банків. Нагромадження у банків безнадійних боргів протидіє ефективному розподілу кредитів, у тому числі й довгострокових, що зменшує фінансові джерела структурної перебудови економіки. Банки намагаються вкладати свої активи в розширення кредитування держави, що є найменш ризикованим вкладенням ресурсів. Банки економічно невиправдано зловживають банківською маржею.

Нестійкість банківської системи, тобто наявність великої кількості неплатоспроможних банків, використання кредитних аукціонів та інших ринкових інструментів може ще більше ускладнити економічну ситуацію, якщо банки візьмуть позички за високою ціною з метою компенсації відсутності ліквідності.

Оскільки проблеми банківської системи в економіці України мають системний характер, тобто фінансова криза триває впродовж усього періоду економічного реформування, то виникає потреба вироблення комплексної стратегії реформування банківської системи з одночасним удосконаленням ринкового та державного регулювання, посилення контролю та звітності, підвищення кваліфікації банківських менеджерів і засновників банківського капіталу.

Довгостроковий кредит заповнює нестачу в коштах для здійснення капітальних вкладень. У ролі кредитних ресурсів використовуються тимчасово вільні кошти підприємств і населення, власні кошти банків, бюджетні кошти.

В умовах формування ринкових відносин набувають розвитку нові форми мобілізації коштів, що використовуються на інвестування підприємств. Такими формами є цінні папери: акції, облігації, казначейські зобов’язання держави і т.п. Кошти, одержані від цінних паперів, направляються в оборот підприємств, а їхні власники отримують прибутки у вигляді дивідендів або процентів.

Джерела інвестування малих підприємств багато в чому визначаються основними проблемами цих підприємств, якими є придбання «ноу-хау», устаткування, машин, механізмів для будівництва виробничих помешкань.

Створюються спеціальні фонди підтримки малих підприємств для фінансування заходів щодо створення нових і розвитку діючих малих підприємств. Засновниками фондів підтримки малих підприємств можуть бути державні, кооперативні й інші підприємства, організації і громадяни. Фонди підтримки утворюються за рахунок добровільних внесків державних, кооперативних, суспільних та інших підприємств, установ і громадян. У фонди підтримки направляються бюджетні кошти на стимулювання розвитку пріоритетних видів діяльності малих підприємств (виробництво товарів, надання послуг населенню й ін.). Ці фонди надають позички малим підприємствам, установлюють їм пільгові умови кредитування (субсидування).

Оформлення довгострокового кредиту здійснюється в банківській установі при дотриманні відповідних вимог. Оформляє кредит фінансовий замовник. Порядок оформлення фінансування залежить від того, чи є капітальні вкладення державними або ж за рахунок підприємства. Банки оформляють фінансування державних капітальних вкладень при дотриманні будівництвом економіко-технологічних умов: наявності проектно-кошторисної документації, дотримання норм виділення капітальних вкладень за роками будівництва та ін. Ці умови підтверджуються такими документами, як наявність плану капітального будівництва і титульного списку з будівництва, копії зведеного кошторисного розрахунку вартості, договори підряду та інші необхідні документи.

Довгострокові кредити позичальникам видаються, як правило, на строк від трьох до шести років. При цьому позичальник надає банку:

¾ техніко-економічне обґрунтування доцільності капітальних витрат, де вказується сума кредиту, яку просять, розмір очікуваних прибутків, чистий прибуток, розрахунок окупності витрат;

¾ дозвіл на відвід земельної ділянки при новому будівництві, договори на постачання устаткування, інші документи;

¾ проект кредитного договору;

¾ заява на одержання кредиту;

¾ термінове зобов’язання на погашення кредиту;

¾ гарантійний лист або заставне зобов’язання, складені за установленою формою;

¾ статут або положення, що регламентує діяльність підприємства (якщо позичальник не обслуговується даною установою банку);

¾ бухгалтерський баланс на останню звітну дату зі звітом про фінансові результати роботи.

Банк перевіряє надані документи на одержання кредиту. Він здійснює оцінку кредитоспроможності позичальника на підставі бухгалтерського балансу й інших документів, що характеризують його фінансовий стан, аналізує можливість і доцільність здійснення витрат за рахунок довгострокового кредиту, реальність одержання позичальником прибутку від проведення витрат, забезпечення своєчасного погашення кредиту, розглядає інші питання. Потім уточнюється поданий проект кредитного договору і в разі позитивного вирішення питання про видачу довгострокового кредиту позичальникові відкривають позичковий рахунок, з якого здійснюється використання кредиту на оплату устаткування, наукових розробок, виконаних будівельно-монтажних робіт, інших витрат. Кошти також можуть перераховуватися в разовому порядку або поетапно на розрахунковий рахунок позичальника.

Обсяг державного кредитування і його напрями визначаються державною інвестиційною політикою України. Інвесторами, що використовують державний кредит, є міністерства, відомства, підприємства, об’єднання й організації, малі підприємства та інші інвестори. Кредит дається на будівництво, реконструкцію, технічне переоснащення об’єктів і підприємств.

Для одержання державного кредиту інвестори надають заявки, інші матеріали, що обґрунтовують потребу в будівництві, реконструкції або технічному переоснащенні об’єктів виробничого призначення.

Рішення про надання державного кредиту на основі заявок інвесторів, виходячи з обсягів Інвестиційного фонду, приймає Національний банк разом із Міністерством економіки і Міністерством фінансів України. Це рішення оформлюється спільним протоколом, що є підставою для укладання кредитної угоди між Національним банком України і комерційними банками. Організація роботи з надання державного кредиту, його обліку та проведення розрахунків здійснюється Національним банком України.

Кредитні відносини між установами комерційних банків та інвесторами оформлюються угодами, у яких визначаються: мета надання державного кредиту, строки його повернення, процентні ставки за використання, економічні санкції й особливі умови кредитування, зобов’язання банку й інвестора з інших питань надання і використання кредиту.

Інвестори зобов’язані забезпечити цільове і своєчасне використання державного кредиту і його повернення у визначені строки. Контроль за цільовим використанням кредиту здійснює Національний банк України.

Інвестор починає погашати кредит за рахунок власних коштів через рік після закінчення нормативного строку будівництва, реконструкції і технічного переоснащення об’єкта кредитування. Кошти, що звільнилися, перераховуються Комерційним банком на рахунок Інвестиційного фонду України для повернення їх у державний бюджет. Контроль за своєчасним поверненням цих коштів у держбюджет здійснюється Міністерством фінансів України.

7.3 Державне регулювання інвестиційного процесу

У даному науковому повідомленні ми виходимо з того, що в контексті діалектики держави і ринку для нас важливим є дослідження тих сторін інвестиційного процесу, завдяки яким забезпечується як активний розвиток фірм, так і дотримання пропорційності відтворення суспільного продукту в короткостроковому та довгостроковому періодах. У цьому плані важливим є розуміння категорій інвестиційного порядку, внутрішнього мотиваційного механізму інвестування фірм та його підпорядкування суспільним інтересам, аналіз економічної природи взаємозв’язку інвестування економіки як економічного процесу з зовнішніми чинниками, соціально-економічними наслідками і можливими інноваційними процесами.

Під інвестиційним процесом ми розуміємо поведінку інвестора при виборі цінних паперів, обсягів і строків вкладень. З погляду характеру джерел інвестування, інвестиції можна поділити на дві основні групи: валові приватні інвестиції та державні закупівлі товарів і послуг [22]. Перші складаються з кінцевих закупівель машин, обладнання й верстатів, будівництва та зміни запасів. До другої групи відносять усі витрати на державне споживання (крім трансфертів). Економічна наука розрізняє реальні, або прямі, інвестиції і фінансові — вкладення в цінні папери.

З теоретичного і з практичного поглядів важливого значення набуває чітке розмежування інвестицій на реальні й фінансові. Реальні інвестиції включають інвестиції в який-небудь тип матеріально-уречевлених активів, таких як земля, будівлі, устаткування і т. п. Фінансові інвестиції являють собою контракти, що відображені на папері у вигляді звичайних акцій або облігацій. Як правило, реальні інвестиції здійснюються на первинному ринку цінних паперів, фінансові — на вторинному ринку. Реальні інвестиції передбачають приріст капіталу суспільства чи фірми, в яку вони вкладаються. Однак це відбувається далеко не завжди. У широкому плані інвестиції являють собою усі вкладення, наслідком яких є отримання прибутку або досягнення певного соціального ефекту. При цьому під інвестиціями розуміють також рух цінних паперів.

Одночасно існує думка, що до реального інвестування відносять і заміщення спожитих засобів виробництва. Інвестиціями також дуже часто називають вкладення, які являють собою лише переміщення прав власності на вже існуючі активи. Потрібно мати на увазі, що не всі вкладення можуть бути інвестиціями, наприклад, при купівлі ділянки землі або цінних паперів, нерухомості, які вже перебувають в обігу, відбувається лише зміна власника, а не реальне прирощення капіталу. Такі операції з теоретичного погляду і практики їх здійснення є трансфертними, а не чистими інвестиціями^{^[48]}. Із зазначеного вище випливає, що приватизаційні сертифікати, які населення України вклало в роздержавлення підприємств, не є інвестиційними засобами. Що стосується грошової приватизації, яка активно здійснюється протягом останніх п’яти років, то тут важливо з’ясувати, на які цілі використовуються грошові надходження, що надійшли від приватизації. Якщо вони повністю надходять у державний бюджет, витрати якого використовуються лише на виплату пенсій, заробітної плати тощо, то в такому разі ці грошові надходження не можна вважати інвестиціями. Але коли зазначені кошти використовуються на будівництві доріг, електростанцій, підприємств тощо, то, звичайно, такі кошти є інвестиціями.

Від приватизації залежить подальший розвиток економіки в цілому, в тому числі й основних її складових. Активність інвестиційних процесів у національній економіці прямо залежить від характеру і способу приватизації. Нагадаємо, що теоретичне обґрунтування необхідності проведення приватизації базувалося на концепції ринкового фундаменталізму, відповідно до якої ринковому механізму відводиться роль саморегулівного важеля, що забезпечує ефективність економіки та техніко-інноваційний розвиток. Методологічно виходили з того, що приватний власник у ринкових умовах через механізм конкуренції спрямовуватиме свою діяльність у напрямі розширеного відтворення власного капіталу на інноваційній основі. І науковці, і політики сподівалися, що достатньо прийняти низку законів щодо приватної власності, свободи підприємницької діяльності і т.п., як ринковий механізм цін стане каталізатором неефективних підприємств. Практика спростувала чергові утопічні сподівання.

Сьогодні вже стало зрозумілим, що недостатньо прийняти низку законодавчих актів, які відкривають простір для ринкової лібералізації економіки, недостатньо здійснити й саму приватизацію, необхідно сформувати реальний економічний механізм регулювання діяльності підприємств у післяприватизаційний період, який би й забезпечив вирішення поставлених проблем. Виявляється, що ринковий механізм досягає результативності за наявності в суспільстві відповідного інституційного середовища. Головним і визначальним інститутом є держава, яка й формує відповідну економічну політику, правила й традиції людей.

Ефект власника в умовах сертифікатної приватизації не зміг реалізуватися через надзвичайно велику розпорошеність власності. Для нашого аналізу це досить важливо, оскільки виходячи зі строго наукового погляду приватизаційні сертифікати, які населення вкладає в роздержавлені підприємства, не є інвестиційними засобами. Водночас, незважаючи на це, багато вчених населення вважає інвестором. Таке інвестування економіки, на наш погляд, є фіктивним, оскільки не дає приросту нових продуктів.

Післяприватизаційний період характеризується загостренням проблеми інвестиційного забезпечення приватизованих підприємств. Боротьба за отримання іноземних інвестицій між країнами Центральної та Східної Європи висуває на передній план проблему дослідження місця і ролі України в міжнародній інвестиційній діяльності.

Зауважимо, що приватизація відкриває широкі можливості залучення іноземних інвестицій у національну економіку. Доцільність залучення іноземних інвесторів у процес приватизації і постприватизаційної діяльності підприємств доведена світовим досвідом. Такий підхід створює сприятливі умови для зміцнення ринкових методів господарювання, залучення сучасних технологій, техніки та менеджменту, реструктуризації придбаного об’єкта і пристосування його до потреб ринку.

На відміну від державних підприємств, підхід до проблем інвестування приватизованих дещо змінюється. Залучення інвестицій тут відбувається під впливом кількох чинників. До перших і дуже важливих з них необхідно віднести намагання нових власників підприємства як юридичної особи розширяти виробництво, завоювати надійне соціально-економічне становище на конкурентному ринку, технічно вдосконалювати виробничий процес. Залучаючи інвестиції, приватизоване підприємство перебуває в умовах, коли їх неналежне використання може привести його до банкрутства, а власників — до втрати майна. Тому обґрунтованість залучення інвестицій і строків їх окупності у приватизованого підприємства значно зростає і стає принциповим моментом в інвестиційному циклі.

У сучасних умовах власних джерел інвестицій у приватизованих підприємств немає, і тому важливим елементом інвестиційної програми є визначення зовнішнього (відносно нього) інвестора — вітчизняного чи закордонного. Внутрішні стимули вдосконалення інвестиційного забезпечення приватизованого підприємства полягають передусім у так званому ефекті власності. На жаль, слід відзначити, що в практиці української приватизації і постприватизаційного функціонування підприємств він не проявився. Практика показала, що ефективність функціонування підприємств після приватизації у переважній більшості випадків лишається низькою. Це стало одним з чинників спаду виробництва і зменшення валового внутрішнього продукту в Україні в 1995—2001 рр. Одночасно така ситуація була несприятливою для інвестиційного забезпечення, бо зниження розмірів валового внутрішнього продукту автоматично веде до зменшення можливостей вітчизняного інвестування, оскільки підвищення норми нагромадження має свої межі. Відзначаючи сучасні тенденції до економічного зростання, слід пам’ятати, що проблема інвестування економіки ще залишається гострою. Вільні грошові потоки в економіці України використовуються значною мірою не на приріст виробничих потужностей, а на збільшення засобів індивідуального користування.

Зауважимо, що приватизація в Україні ще не завершилася. Відсутність узгодженості між законодавчою і виконавчою владою стосовно переліку об’єктів, які підлягають приватизації, та методики оцінювання вартості, а також низький рівень теоретичного узагальнення тактики і стратегії поведінки вже приватизованих підприємств, по суті, залишили ці підприємства на самовиживання. Тобто ми ще раз переконуємося, що тільки від держави, від її законодавчої та виконавчої гілок, залежить формування «правил гри», економічного порядку, який би «примусив» підприємства приймати рішення відповідно до вимог конкуренції, до потреби активного змагання за отримання інвестицій. Отже, держава, оцінюючи особливості національної економіки, визначає інституційні обмеження, що дозволяють запрацювати ринковим важелям не спонтанно, стихійно та анархічно, а в руслі реалізації суспільних інтересів.

Вирішення питання інвестицій для приватизованого підприємства можна здійснити, на наш погляд, уже в процесі самої купівлі-продажу цього підприємства. Сучасним українським законодавством передбачена можливість включення в договір купівлі-продажу зобов’язань щодо інвестування, передбаченого покупцем у бізнес-планах. Досить часто складається така ситуація, коли органи приватизації, в Україні це Фонд державного майна, після укладення договорів купівлі-продажу не здійснюють контролю за дотриманням прийнятих цими договорами зобов’язань. Такий стан потребує посилення уваги з боку державних органів за діяльністю приватизованих підприємств і може стати важливим фактором інтенсифікації інвестиційної діяльності [23].

Важливу роль для дослідження інвестиційної сфери відіграє визначення джерел інвестування, серед яких необхідно виділити: власні й позичені кошти на інвестування, бюджетні інвестиції та залучений капітал. При більш детальному розгляді джерел інвестування можна виділити такі їх складові елементи:

¾ нагромадження заощаджень населення;

¾ прибутки суб’єктів господарської діяльності, що капіталізуються;

¾ бюджетні та позабюджетні інвестиційні та інноваційні фонди;

¾ ресурси пенсійних, профспілкових, страхових та інших фондів, за умови залучення їх до інвестиційної діяльності;

¾ інвестиційний потенціал комерційних банків;

¾ кошти від приватизації державного майна;

¾ іноземні інвестиції;

¾ капітал фізичних та юридичних осіб України, що перебуває поза межами держави.

У сучасних умовах сфера інвестиційної діяльності визначається досить часто як ринок інвестиційних ресурсів, суб’єктами якого є всі інвестори, у тому числі й держава^{^[49]}.

Для України неабияке значення має узагальнення досвіду інших країн щодо залучення іноземних інвестицій. Так, процеси лібералізації і ринкової трансформації охопили одну із найбідніших країн Азії — В’єтнам, де дохід на душу населення становить лише 200 дол. США. В’єтнам уже отримав від світового співтовариства допомогу на загальну суму понад 3 млрд дол. США. Як це не парадоксально, але багато західних бізнесменів вважають примітивний стан економіки В’єтнаму перевагою, оскільки це відкриває широкі можливості для різних видів діяльності в країні. Передусім іноземних інвесторів приваблює низька вартість робочої сили, яка становить в середньому 30 дол. у місяць. Але зростання податків, орендної плати та інших зборів зводить нанівець всі переваги, отримані від використання дешевої робочої сили. Тому зарубіжні компанії віддають перевагу інвестиціям в інші країни Азії.

Перехід багатьох країн Латинської Америки до неоліберальної моделі розвитку обумовив зміну їх політики відносно іноземного капіталу. У більшості країн були розроблені програми стимулювання припливу зарубіжних інвестицій. У результаті прийнятих заходів обсяг іноземних інвестицій в 1994 р. становив понад 50 млрд дол., що в 2,5 раза більше, ніж 1990 р. Іноземні капіталовкладення здійснювались у формі позик, кредитів, допомоги, прямих і портфельних інвестицій. Причому питома вага прямих і портфельних інвестицій постійно зростає. Так, на сьогодні понад 90 % прямих іноземних інвестицій припадає на п’ять країн Латинської Америки: Мексику, Бразилію, Аргентину, Венесуелу і Колумбію. Незважаючи на високі темпи прямих іноземних інвестицій у країни Латинської Америки, темпи їх приросту сьогодні нижчі, ніж у країнах Південної Америки і Південно-Східної Азії. Зауважимо, що успішне проведення реформ, інтенсифікація інтеграційних процесів у країнах Латинської Америки створили механізм економічної зацікавленості в інвестування економіки іноземними підприємцями.

Виходячи з викладеного слід констатувати, що однією з найважливіших передумов удосконалення інвестиційного механізму є проведення реформ, напрямлених на розвиток ринкових стимулюючих факторів залучення іноземних інвестицій. Прикладом може бути інтерес іноземних інвесторів до економіки Перу. Після прийняття закону про контракти, іноземні інвестиції в Перу досягли понад 3,1 млрд дол., а найближчим часом очікується збільшення до 5 млрд дол. США. Основні напрями інвестицій: комунікації, гірничодобувна промисловість і будівельна індустрія. На цьому прикладі ми спостерігаємо продуктивну форму інвестицій [24]. Новий інвестиційний закон прийнято в Йорданії, який прирівняв іноземних інвесторів з вітчизняними, полегшив іноземним громадянам придбання власності [25].

Аналогічні тенденції спостерігаються і в Китаї. З 1979 р., коли були проголошені політика економічних реформ і відкритих дверей і були розроблені спеціальні економічні й прибережні зони, і до сьогоднішнього дня економіка Китаю характеризується досить стабільними і високими темпами економічного зростання.

Як свідчить досвід зарубіжних країн, головним чинником та диригентом створення привабливого інвестиційного клімату в країні є держава. Від її економічної політики та від правового поля, що гарантують привласнення доходів власникам інвестицій у довгостроковій перспективі, і залежить активність інвестиційної діяльності в країні. Крім того, однією з передумов удосконалення механізму інвестування є оволодіння вітчизняними урядовцями й експертами методикою оцінювання привабливості країни в цілому і дисконтування доходів для окремого приватизованого підприємства. Теоретичне узагальнення досвіду Німеччини засвідчує, що її інвестиційну привабливість характеризують такі чинники: державне стимулювання будівництва і придбання устаткування, державне фінансування розвитку інфраструктури і підтримання швидкої реструктуризації приватизованих підприємств, державна гарантія кредитів і стабільність національної валюти, висока якість робочої сили і менеджменту, глибока інтегрованість Німеччини в економічний простір Європейського Союзу.

Є ряд факторів, що стримують інвестування в Східну Німеччину. До них насамперед слід віднести законодавчі основи підприємництва, інфраструктуру, комуністичне минуле і кваліфікацію працівників, ризикованість тощо. Результати опитування 10 000 італійських фірм засвідчують аналогічні попередні тенденції щодо важливості для інвестора факторів: ринок збуту — 37 %, ринок робочої сили — 13, засоби стимулювання інвестицій — 12, інфраструктура — 8 %. А підприємства, які вже здійснили інвестиції в Східну Німеччину, оцінили як критичні такі фактори: політичну і соціальну стабільність, економічне зростання і розвиток ринку, інвестиційні витрати. Ураховуючи активну державну політику щодо розвитку сучасної інфраструктури в Східній Німеччині, необхідно зазначити кілька суттєвих чинників, що протидіяли припливу капіталу. По-перше, у Східній Німеччині порівняно з країнами Заходу недостатньо була розвинута ринкова інфраструктура і застарілим було устаткування. По-друге, порівняно з іншими країнами Центральної і Східної Європи спостерігалося стрімке зростання вартості робочої сили: в 1993 р. робітник Східної Німеччини заробляв у 8 разів більше чеського, в 10 разів більше польського і в 20 разів більше болгарського робітника [26].

Хоча економічні і структурні умови Східної Німеччини й України суттєво різняться, на наш погляд, можна знайти напрями використання німецького досвіду. Це насамперед методика оцінювання підприємств, що приватизуються, сама технологія, а точніше, порядок приватизації; практика вирішення проблем інвестування, зайнятості й рівня дохідності. Заслуговує уваги і механізм державного регулювання інвестиційних процесів, створення правових рамок для діяльності приватизованих підприємств, централізація відповідальності за проведення приватизації і подальше трирічне інвестування та санацію приватизованих підприємств, система перепідготовки безробітних і підготовки менеджерів, державної допомоги приватизованим підприємствам.

В економічних дослідженнях проблем активізації інвестицій дослідники взагалі оминають питання інституційних чинників формування національного економічного середовища, у тому числі й інвестиційного. Поведінка суб’єктів господарювання формується не тільки в умовах правового економічного поля, а й під впливом рівня усвідомленості, доступу інформації і знань, культури та менталітету. Однією з особливих рис поведінки людини у нашому суспільстві, що протягом багатьох століть успадковується, виступає таке мало досліджуване економічне явище, як злодійство (розкрадання).

Відомо, що за чотири роки приватизації обсяг інвестицій в економіку України скоротився в 4—5 разів, а фізичне зношування основних засобів досягло 50 %, що виступає однією з причин спаду виробництва. Щодо надійності інвестування Україна займає 143 місце із 170 країн світу. Тому насамперед стоїть питання про створення сприятливого інвестиційного клімату для вітчизняних та іноземних інвесторів.

Реальний стан речей є таким, що Україні за останні роки не вдалося забезпечити мінімально необхідний рівень іноземних інвестицій, а потреба в них, за різними оцінками сягає 40—50 млрд дол. США. До того ж при, на перший погляд, рівних умовах залучення іноземних інвестицій в Україну вкладається коштів значно менше і в абсолютних показниках, і в розрахунку на душу населення. Так, наприклад, обсяги фінансування з боку Євробанку в перерахунку на душу населення становлять: у Чехії — 30 екю, в Росії — 15, в Україні — 4 [27]. Приклад досить показовий.

Основна причина такого становища полягає в тому, що будь-якого потенційного інвестора насамперед турбує збереження його вкладень, іншими словами, гарантії з боку держави базування на випадок «політичної плутанини». Для потенційного інвестора також необхідна впевненість у безповоротності ринкових перетворень. Сьогодні в Україні такої безповоротності не можуть гарантувати владні структури, навпаки, існують значні сили, що воліли б і надалі утримувати ситуацію цільової невизначеності, що дозволяє здійснювати різного роду фінансові комбінації та маніпуляції.

Виходячи з викладеного слід констатувати, що однією з найважливіших передумов удосконалення інвестиційного механізму виступає успішне закінчення приватизації в Україні. Важливими елементами посилення інвестиційної спрямованості приватизаційних процесів мають стати:

¾ розмежування функцій Фонду держмайна як управлінця продажами підприємств, що приватизуються, і управлінця вже приватизованими підприємствами. Доцільно передати функції координації і регулювання приватизованими підприємствами іншому відомству;

¾ розвиток і підтримання системи інвестиційних конкурсів;

¾ розроблення цілісної системи постприватизаційного підтримання підприємств;

¾ формування ефективної правової та інвестиційної інфраструктури ринку цінних паперів з метою забезпечення ліквідності акцій приватизованих підприємств і створення можливостей мобілізації капіталів;

¾ створення механізму захисту прав акціонерів як «внутрішніх», так і «зовнішніх» на основі розроблення ефективної системи корпоративного управління та відповідних макроекономічних заходів з боку держави;

¾ реальне залучення в приватизаційний і постприватизаційний процес земельних ділянок і нерухомості;

¾ відміна пільг трудовим колективам і керівництву при приватизації підприємств;

¾ прискорена амортизація, розроблення ряду пільг для іноземних інвесторів; державна підтримка важливих для економічного зростання галузей, великих народногосподарських науково-технічних проектів.

Формування ринкової економіки докорінно змінює роль держави, з’являються нові підходи і напрями в інвестиційному процесі, назріває необхідність застосування інших методів державного регулювання інвестицій. Необхідно зазначити такі напрями активізації інвестиційної політики країн світу. Перший — збільшення питомої ваги державного інвестування в загальних витратах бюджету взагалі. Так, державні інвестиції в Люксембургу в 1996 р. становили 26,85 млрд франків, тоді як у 1995 р. — усього 818,9 млн франків. Тобто в 1996 р. 11 % було витрачено на інвестування [28]. Достатньо високий рівень державних інвестицій залишається в країнах Латинської Америки, Африки й Азії. Так, державні інвестиції в Уругваї в 1994 р. становили 3,08 млрд песо (біля 600 млн дол.), з яких 2,38 млрд пішло на будівництво і 0,7 млрд песо — на закупівлю машин і устаткування [29].

Аналіз світової практики державного інвестування свідчить про те, що ці інвестиції використовуються, як правило, лише на відтворення чи розширення виробництва засобів виробництва або на забезпечення суспільних потреб. Другий напрям інвестиційної політики — проведення реформ, напрямлених на розвиток стимулюючих факторів залучення іноземних інвестицій.

Коротка характеристика умов інвестування в Україні зводиться до такого. По-перше, наслідуючи від адміністративної системи домінування розподільних принципів в Україні, кошти не продаються, як це здійснюється в ринкових системах, а продовжують розподілятися Національним банком через комерційні банки шляхом надання кредитів, які, у свою чергу, різко піднімають ставку процента, тим самим штучно стимулюючи інфляцію. Якщо проаналізувати трирічну практику надання кредитів, то можна спостерігати таку тенденцію. Державні кошти через кредитування в безготівковій формі надходять на рахунки приватних підприємств, які пізніше переходять до приватної кишені у вигляді готівки. Комерційні банки надавали кредити державним підприємствам під великі проценти, а останні здійснювали відшкодування процентів за рахунок зростання собівартості, а значить, через підвищення цін, які, у свою чергу, відшкодовувалися з кишені громадян. Такий механізм має місце й сьогодні, тільки в менших масштабах, оскільки дедалі більше і більше держава через Національний банк, бюджетну та податкову системи і з допомогою інших засобів контролює рух фінансових коштів. Зауважимо, що державний контроль ще на надто низькому рівні, якщо мова йде про тіньову економіку.

По-друге, хоча правова система України перебуває на стадії активної законодавчої діяльності, а правовий інвестиційний режим в Україні регулюється понад десятьма спеціалізованими інвестиційними законами, активної вітчизняної і зарубіжної інвестиційної діяльності в Україні не спостерігається. Така тенденція пов’язана не тільки з законодавчою діяльністю, а й з економічними, політичними і соціальними тенденціями. Економічні процеси в Україні мають кримінальну напрямленість, а тіньовий характер розподільних і перерозподільних відносин підривають усю систему зацікавленості, надійності і перспективності розвитку інвестиційної діяльності. Крім того, самі закони про інвестиційну діяльність ні формально, ні змістовно не відповідають вимогам і потребам потенційних інвесторів у ринковій економіці. Надто велика лібералізація економіки в умовах нерозвинутості державного регулювання і низької виконавчої дисципліни і відповідальності призвела до появи анархії і невизначеності в економіці.

По-третє, надто низький рівень державного управління призводить до надмірного втручання в процес інвестування державних чиновників, виходячи з мотивації задоволення власного інтересу. Тобто, образно кажучи, державні чиновники займаються розбазарюванням фамільного срібла. У цьому аспекті має неабияке значення тіньовий експорт капіталу, який прямо зменшує вітчизняні інвестиційні можливості. В основі цього явища лежить недовіра власників капіталів до економічного режиму, бажання приховати капітали від непомірного оподаткування та посягань кримінальних структур. Тіньовий експорт капіталів лежить в основі отримання нелегальних доходів керівниками господарств і працівниками державних установ.

По-четверте, акумулювання вітчизняного капіталу за кордоном створює сьогодні головну проблему — проблему повернення їх у вигляді інвестицій на Батьківщину. Це явище має двояку, суперечливу властивість. З одного боку, власники цього капіталу зацікавлені в поверненні цих коштів на Батьківщину, оскільки норма прибутку в Україні з урахуванням можливостей офіційної та тіньової економіки значно перевищує норму прибутку від використання цих коштів за кордоном. З іншого боку, тіньовий характер зазначеного капіталу стримує його повернення внаслідок високого ступеня ризику, що пов’язано з необхідністю обґрунтування походження коштів, які використовуються для особистого споживання, закупівлі високовартісної техніки, автомобілів, нерухомості тощо. Крім того, ризик обумовлений ще й необхідністю отримання офіційних кредитних та інвестиційних ресурсів, участі в приватизації, нейтралізації переслідувань тіньової діяльності державними органами.

По-п’яте, в Україні відсутня програма державного стимулювання іноземного інвестора через механізм участі в процесі приватизації. Механізм приватизації в Україні, власне, націлений лише на приватизацію як на процес зміни власника, тоді як питання інвестицій залишилися поза увагою цього процесу.

До важливих напрямів адаптивної інвестиційної політики країни в умовах здійснення реформ можна було б віднести: переорієнтацію інвестиційних потоків у розвиток наукомістких галузей за одночасного створення сприятливого інноваційного клімату, зосередження інноваційної діяльності на підприємствах, в асоціаціях, технопарках; використання біржового механізму для прискореного розвитку інвестиційних процесів зі створенням необхідної інфраструктури, інституційно-правового й економічного середовища для самостійної інноваційної діяльності суб’єктів господарювання. Такий підхід дозволив би здійснити технологічну реструктуризацію виробництва, націленого на досягнення конкурентних переваг вітчизняних виробів на світовому ринку. Це важливо не тільки з позицій розвитку експортного потенціалу, а й для утримання внутрішнього ринку.

Відомо, що одним із протидіючих факторів залучення іноземних інвестицій в економіку України є інфляція, фінансова та валютна нестабільність. Водночас без інвестицій неможливе фінансове оздоровлення економіки. Сьогодні Уряд України використовує монетарні інструменти стабілізації економіки, що призвело до різкого спаду виробництва та у зв’язку з цим ще більше загострило проблему фінансового голоду. М. Фрідман правильно зауважив, що достатньо забезпечити стабільність грошової одиниці, як виробництво під впливом конкуренції та інших важелів ринку само почне зростати і саморегулюватися. Тут ми забуваємо головне, що рецепт М. Фрідмана стосується уже сформованої ринкової економіки, де діє механізм ринкової конкуренції, якою, звичайно, не є економіка України.

Вважаємо, що для стабілізації економіки України сьогодні слід використати концепцію Д. М. Кейнса про те, що в умовах спаду економіки ефективний попит, що стимулює виробництво, повинен регулюватися державою за допомогою сильного захисту населення і дійсного рівня його доходів з регулюванням ставки процента й активізації інвестиційних механізмів інноваційної діяльності підприємств.

Важливим напрямом державного впливу на поліпшення інвестиційного клімату в Україні є легалізація вітчизняних капіталів та їх переведення з тіньової економіки на ринок інвестиційних ресурсів. Ця проблема в сучасних умовах не вирішується однозначно, у суспільстві є різні думки і настрої щодо цього питання. Однак Уряд України вважає, що такий резерв інвестування має бути задіяний і ніяк не може розробити ефективний комплекс заходів щодо його повернення в офіційну економіку. За оцінкою Кабінету Міністрів, тільки за рахунок легалізації тіньових капіталів протягом року в економіку повинно було б повернутись в 1997 р. близько 7 млрд грн, а бюджетні надходження повинні були зрости більше ніж на 1,5 млрд грн [30]. Як стверджує практика, зазначені вище сподівання на приплив інвестиційних надходжень на сьогодні в Україні не виправдались.

Необхідно також зазначити, що державне регулювання ринку інвестиційних ресурсів недостатньо орієнтоване на пожвавлення інвестиційного процесу і потребує суттєвого поліпшення. Таке поліпшення має базуватися на використанні методів так званої позитивістської негативної мотивації. До перших слід віднести стимулювання надходження інвестицій в економіку країни за допомогою системи заохочень. Негативна мотивація для інвестування полягає в захисті внутрішнього та іноземного інвестора і розробленні системи каральних санкцій за порушення їхніх прав.

За всієї важливості проведення активного державного регулювання інвестиційного процесу вкрай гострою є проблема його кадрового обслуговування. По суті, питання стосується створення відповідного інвестиційного менеджменту. На жаль, українським підприємцям і урядовцям сьогодні необхідно оволодіти основними навичками обґрунтування інвестиційних проектів, ознайомитися з вимогами щодо складання бізнес-планів. Це стосується як вітчизняного, так і іноземного інвестування. У сучасних умовах інвестор наважиться вкласти свої кошти тільки за умови гарантування їх повернення, причому з певним договірним процентом. Сучасний менталітет українських підприємців (а на приватизованих підприємствах директорат практично не змінюється) полягає в намаганні отримати кредити, як правило, у валютній формі, використати їх для своїх цілей і не нести за це практично ніякої відповідальності. Дуже живуча психологія адміністративної системи, де за надані кошти відповідальність була мінімальна, практично не економічна, при цьому жодних гарантій ефективного вкладення капіталів господарники не давали.

В Україні дуже мало справжніх спеціалістів з інвестиційного проектування. На жаль, ті техніко-економічні обґрунтування проектів, які використовувалися ще кілька років тому, сьогодні не просто застарілі, а зовсім не вписуються в сучасну економічну систему. Досвід показує, що більшість інвестиційних проектів надзвичайно слабо розроблені з погляду інвестиційного ризику для потенційного інвестора і гарантій передбаченої прибутковості. При поданні таких проектів використовується надзвичайно багато технічних термінів, що для іноземного інвестора ускладнює їх прочитання і розуміння. Досить часто система ризиків зводиться до глобального та форс-мажорного ризику і мало уваги приділяється локальним та господарським ризикам, що для інвестора є, по суті, головним. Для проектів, що розробляються, характерна недостатня вивченість кон’юнктури ринку інвестиційних ресурсів чи виготовлюваної продукції. Ці та інші недоліки інвестиційного менеджменту впливають на надходження капіталовкладень і знижують їх рівень та націленість на внутрішній ринок України.

Практика інвестування в розвинутих країнах показує, що активна інвестиційна політика виявляється успішною за потужного механізму залучення грошових вкладів населення (у тому числі і вивезених за кордон) та оборотних коштів підприємств; при розвинутому ринку цінних паперів, за умов ефективного використання можливостей лізингових і страхових компаній, інвестиційних фондів, іпотечного кредитування.

На підставі викладеного можна дати такі рекомендації щодо визначення напрямів інвестиційної політики:

1. Необхідність збільшення іноземних інвестицій зумовлена тим, що Україна, як і всі країни з перехідною економікою, пов’язує з ними трансформацію всієї системи господарювання і розв’язання таких внутрішніх економічних проблем, як нерівномірність регіонального розвитку, структурних диспропорцій в економіці, безробіття тощо. Визначальним чинником низької активності іноземних інвесторів є політична, фінансова і валютна нестабільність, у зв’язку з чим і виникає потреба вирішення цих проблем.

2. З метою активізації постприватизаційної інвестиційної підтримки підприємств необхідно розробити нову методику грошової приватизації, яка б охоплювала матеріальну зацікавленість і штрафні санкції за постприватизаційне фінансування підприємств, розмежувати функції Фонду державного майна як управлінця продажами державних підприємств та управлінця вже приватизованими підприємствами, передавши останню функцію іншому відомству.

3. Участь іноземних інвесторів передбачає наявність розвиненої ринкової інфраструктури, особливо формування ефективної правової та інвестиційної інфраструктури ринку цінних паперів з метою забезпечення ліквідності акцій приватизованих підприємств і створення можливостей мобілізації капіталів; реальне залучення в приватизаційний і постприватизаційний процес земельних ділянок і нерухомості.

4. Необхідно конкретно і предметно підвищити творчий і конструктивний вплив інституційних чинників на формування здорового і довірчого інвестиційного клімату в економіці України, необхідно вкрай зменшити роль і вплив на економічний розвиток тіньової економіки.

5. Розробити теоретичну концепцію державного управління інвестиційними процесами, яка б ураховувала підвищення питомої ваги інвестування за рахунок державного бюджету, оскільки прямі зарубіжні інвестиції спочатку позитивно впливають на стан платіжного балансу України, а пізніше цей вплив стає негативним у зв’язку з тим, що інвестор планує не тільки окупити свої витрати, а й отримати прибуток.

Література до розділу 7

1. Перехідна економіка / Під. ред. В. М. Геєць, Є. Г. Панченко, І. Й. Малий та ін. — К.: Вища школа, 2003. — 591 с.

2. Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов. — М.: Соцэкгиз, 1962.

3. Перехідна економіка / Під ред. В. М. Геєць, Є. Г. Панченко, І. Й. Малий та ін. — К.: Вища школа, 2003. — 591 с.

4. Костусєв О. Захист економічної конкуренції в Україні: стан і проблеми // Економіка України. — № 7—8.

5. Пигу А. Экономическая теория благосостояния. — М., 1985. — Т. 1. — С. 326.

6. Костусєв О. Захист економічної конкуренції в Україні: стан і проблеми // Економіка України. — № 7—8. — С. 23—28.

7. Підлісний В. Контроль за виконанням антимонопольного законодавства // Бухгалтерія — 2001. — № 14/2. — С. 29—34.

8. Потапенко В. Проблеми компетенції органів АМКУ // Юридичний журнал.— 2003. — № 11. — С. 27—28.

9. Річний звіт АМКУ за 2000 рік.

10. Захист економічної конкуренції в Україні: стан і проблеми / О. Костусєв // Економіка України. — № 7—8.

11. Ці та інші використані цифрові дані взято з журналу Економіка України. — 2003. — № 8. — С. 13—19. — № 7. — С. 4—9.

12. Супрун В. П. / Проблеми державного регулювання природних монополій в Україні: розвиток та перспектив // Актуальні проблеми економіки. — 2003. — № 12—21. — С. 22, 24.

13. Галиця Державне регулювання в умовах ринкових відносин // Економіка України. — 2002. — № 6. — C. 58.

14. Див.: Robertson D. A Study of Industrial Fluctuations. — London, 1915.

15. Alvin H. Hansen. Cycles of Prosperity and Depression in the United States, Great Britain and Germany [University of Wisconsin Studies in the Social Sciences and History № 5], Madison, 1921.

16. Панасюк В. Криза платежів: шляхи її подолання // Економіка України. — 1997. — № 11. — С. 11—12.

17. Милль Дж. Ст. Основы политической экономии. Т. 2. — С. 276—278.

18. Маршалл А. Принципы экономической науки: Пер. с англ. — М., 1993. — Т. 2. — С. 302.

19. Классики кейнсианства: В 2-х Т. — Т. 2. Экономические циклы и национальный доход. Ч. III—IV / Э. Хансен. Сост.: А. Г. Худокормов. — М., 1997. — С. 72.

20. Долан Е. Дж. и др. Деньги, банковскоедело и денежно-кредитная политика: Пер. с англ. — Л., 1991. — С. 247.

21. Гэлбрейт Дж. К. Экономические теории и цели общества: Пер. с англ. — М., 1976. — С. 49.

22. Кемпбелл Р. Макконнел, Стенли Л. Брю. Економикс. — М.: Республика, 1992. — С. 155—156.

23. Чепінога В. Г. Приватизація як фактор інвестиційної діяльності в Україні // Інвестиції і підприємництво в Україні. — К.: Манускрипт, 1996. — С. 54—55; Малый И. И. Економико-правовые гарантии доходности инвестиций в Украине // Рынок, предприниматель, инвестиции. — К.: Манускрипт, 1995. — C. 150—151.

24. Inwestoren engagiren sich ctarker in Peru // Nachr. Aussenhand. — 58. — № 181. — S. 1—2.

25. Jordanien mit neuem Inwestitionsgesetz // Nachr. Aussenhand. — 58. — № 198. — S. 7.

26. Der Spiegel. — 1993. — № 39. — S. 58.

27. Олійник О. Чи відкриє Євробанк фінансові шлюзи в Україну? — Урядовий кур’єр. — 1996.— 1 жовтня. — С. 5.

28. Luxemburg will kunftig investieren // Nachr. Aussenhand. — 1995. — 58, № 171. — S. 2.

29. Staatliche Investtijnen in Uruguay rucklaufig // Nachr. Ausenhand. — 1995. — 58, № 136. — S. 2.

30. Див.: Доповідь Прем’єр-Міністра України про Програму діяльності Кабінету Міністрів України на сесії Верховної Ради 15 жовтня 1996 р. // Голос України.— 1996. — 18 жовтня. — С. 4.

Розділ 8. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА ПЕРЕХІДНОЇ ЕКОНОМІКИ

8.1 Економічна політика в системі узгодження економічних інтересів суспільства

Органічне поєднання принципів ринкового та державного регулювання економічних процесів є необхідною умовою пристосування економічної системи суспільства до постійно мінливих детермінант інтернального та екстернального характеру. Відповідно до ускладнення детермінованості економічної системи державне регулювання поповнюється новими інструментами і методами.

У теоретичному плані держава являє собою абстрактну форму організації суспільства, у дійсності — це владний суб’єкт, наділений надзвичайними повноваженнями. Аргументом останнього є як обсяги державної власності, так і відповідне її місце в інституційній системі суспільства. Держава створює умови для того, щоб діяльність людей, спрямована на задоволення своїх безперервно зростаючих потреб, здійснювалася згідно зі схваленими суспільством нормами, правилами і звичаями.

Однак, незважаючи на те, що примус — основний інструмент реалізації державної влади, його використання має свої межі. Останні визначаються легітимністю дій владної структури суспільства, що передбачає і легітимність інструментів державного впливу на економічні процеси. Реалізація економічних функцій держави включає насамперед забезпечення економічних інтересів нації, створення відповідних умов для розвитку цивілізованого суспільства.

Формування правової бази соціально-економічних відносин між суб’єктами господарювання виходить безпосередньо за рамки економічної сфери. Держава встановлює правила «економічної гри» для виробників (підприємств), споживачів (населення) та її самої. Необхідність проведення державою спеціальної політики в економіко-правовій сфері поділяють політики й економісти практично всіх країн з розвинутим ринковим економічним устроєм. Важливе місце у розробленні питань економіко-правової політики належить, зокрема, німецькому вченому В. Ойкену [1].

Економічна політика держави, її економічні функції формуються нині в результаті складного механізму взаємодії та боротьби інтересів різних верств населення. Така політика — результат певного консенсусу цих інтересів, їх рівнодіюча сила. Функції держави як інструменту реалізації класових економічних інтересів обмежуються, дедалі більше поступаються місцем її загальноекономічним і загальносоціальним функціям.

Самостійність інститутів держави в проведенні економічної політики має й негативні наслідки. Зокрема, відносна самостійність держави та апарату, який її обслуговує, може призвести до повного розриву між цілями економічної політики держави та інтересами суспільства. Ось чому навіть у високорозвинутих країнах залишається актуальною проблема забезпечення контролю за механізмом прийняття державних рішень, реалізацією державою своїх економічних функцій.

Усі форми втручання держави в економіку утворюють цілісну систему. Кожна модель державного регулювання економіки являє собою певне поєднання елементів і реалізується у вигляді комплексу заходів економічної політики і відповідних державних інституцій, що розробляють і реалізують ці заходи. Окремі напрями економічної політики повинні координуватися. Недостатнє врахування взаємовпливу різних заходів економічної політики може істотно обмежити ефективність конкретних дій. Наприклад, заходи, спрямовані на скорочення витрат державного бюджету, неспроможні істотно знизити інфляцію, якщо вони не супроводжуються контролем над грошовою масою і жорсткою кредитною політикою центрального банку.

Відповідно до поширеного у 1990-ті роки науково-практичного підходу трансформація планової економіки в ринкову відбувається тим ефективніше, чим інтенсивніше просуваються ринкові реформи. Проте цей підхід належною мірою не враховує розбіжностей у стартових умовах, що дісталися в спадщину від планової економіки. Про це свідчать, наприклад, досягнення країн з перехідною економікою, які не дотримувалися традиційного підходу, згідно з яким процес лібералізації неминуче сприятиме поліпшенню стану економіки. Виявилося, що для цього необхідний ще й цілий комплекс інших чинників. До найважливішого з них належить наявність сильних й ефективно діючих державно-політичних інституцій. Очевидно, що лібералізація економіки у разі слабкості або деградації цих інституцій неспроможна дати бажаних результатів. Тут визначальними є не просто радикалізм чи ступінь лібералізації, поступовість чи прискорення темпів реформування, а сила або слабкість державних інституцій: слабка владна система створює сприятливий ґрунт для свавілля з боку державних органів і чиновників, а відповідно і для корупції та хабарництва.

Досить поширеним у спеціальній літературі є визначення економічної політики держави як діяльності її органів влади й управління, спрямованої на розроблення стратегічної мети, напрямів, завдань і пріоритетів, а також засобів для їх досягнення з метою забезпечення стабільного економічного зростання. Складовими економічної політики є діалектичний взаємозв’язок економічної стратегії та економічної тактики [2].

Економічна стратегія — це всебічний комплексний план (програма), спрямований на досягнення довгострокової мети, що органічно включає напрями, завдання та пріоритети економічного розвитку.

Економічна тактика — це система форм і методів реалізації економічної стратегії, тобто комплекс заходів впливу держави на перебіг конкретних економічних процесів з метою надання їм параметрів, які визначені завданнями економічної стратегії. Базовою метою економічної стратегії держави є досягнення загального добробуту народу. У цьому плані держава як суб’єкт стратегії ототожнює себе з усім суспільством.

Напрями державної економічної стратегії повинні відповідати принципу повноти функціонування структур господарювання, тобто системної самодостатності відтворювальних циклів. Проте, незважаючи на всі існуючі відмінності, колишні соціалістичні країни раніше мали в цілому однакову економічну систему, основану на централізованому плануванні. Конкретні ж проблеми, що стоять перед цими країнами нині, вони успадкували від колишньої системи. Тому ці проблеми багато в чому схожі: низька ефективність виробництва, глибокі диспропорції і перекоси в структурі економіки, дефіцит товарів, інфляція, значна зовнішня заборгованість і т. п. Різняться ж вони за ступенем радикальності, термінами і послідовністю проведення, засобами розв’язання поточних завдань.

Завдання державної економічної стратегії визначаються особливостями соціально-економічної системи і являють собою досить гнучкий набір цілей і пріоритетів, які мають бути досягнуті в результаті реалізації економічної політики держави. За сучасної ринкової економіки до таких цілей належать: створення економіко-правового середовища та умов економічного зростання; формування ефективної структури виробничого потенціалу; забезпечення повної зайнятості та справедливого розподілу (перерозподілу) доходів; створення грошової системи та досягнення зовнішньоекономічного балансу (рівноваги). Слід підкреслити, що набір пріоритетів державної економічної стратегії формується залежно від конкретного стану соціально-економічної системи. Інакше кажучи, стратегія трансформації постсоціалістичних економік полягає у виборі пріоритетів, завдань лібералізації або системних, насамперед інституційних, змін у формуванні раціональної системи інтересів.

Суттєвою особливістю, що характеризує роль і місце держави в перехідних економіках, є те, що тут самі інституційні трансформації змушують постійно доводити легітимність свого існування та своєї економічної політики (як і політики взагалі). У даному аспекті особливого значення набуває консолідація економічних інтересів, як показується в дослідженні, на двох рівнях. Перший — це так званий традиційний рівень, коли держава формує систему узгодження інтересів основних економічних суб’єктів. Другий рівень передбачає консолідацію інтересів влади (на жаль, як правило, корумпованих і монополістичних); основної маси населення; самої держави. У разі деформованості цієї системи держава може опинитися під впливом певних кланових груп, що призведе до нехтування інтересами решти суб’єктів та деструктивних наслідків. Тому посилення ролі держави, яка перебуває під впливом корпоративних інтересів певних економічних (олігархічних) груп, веде до загострення конфліктів у системі інтересів, суттєвого викривлення легальних процедур в економічній сфері та поширення впливу кримінальних структур. За такого становища ці структури починають виконувати функції розподілу дефіцитних ресурсів (наприклад, в Україні паливно-енергетич-них), кредитування суб’єктів господарювання (через свої «кишенькові» банки) тощо. Наші реалії свідчать, що охоплення значної маси суб’єктів господарювання мережею таких суспільно нелегітимних (а фактично кримінальних «послуг») істотно підриває дієздатність держави. При цьому має місце реальне використання органів державної влади для задоволення своїх вузькокорпоративних інтересів.

Економічні інтереси формуються соціальними й економічними умовами діяльності суб’єктів. Але реальна дійсність (умови) завжди відображається у свідомості людей і не завжди вона є адекватною умовам. При цьому державний механізм регулювання має враховувати, що стан суб’єкта економічного інтересу у системі господарських відносин зумовлює вибіркове відношення суб’єкта інтересу до можливих напрямів діяльності в межах існуючого (відносно суб’єкта) механізму господарського регулювання. Останній і обумовлює діапазон вибору і реалізації економічного інтересу, а тому такий інтерес працює на відтворення відповідного механізму регулювання економічних процесів, а в кінцевому підсумку тієї чи іншої економічної системи. Таким чином, економічний інтерес розглядається як об’єктивна необхідність нового способу діяльності, який система задає суб’єкту як засіб власного розвитку.

Дані положення і є методологічною основою про правомірність і необхідність посилення координуючої і регулюючої ролі економічної політики держави як фактора узгодження економічних інтересів у перехідній економіці України.

Як свідчать результати дослідження, шлях до національного успіху ринкових реформ передбачає: застосування гнучких підходів до формування економічних стратегій; поєднання традиційних і специфічних заходів економічної політики та забезпечення спадковості її раціональних «зерен»; визначення чітких часових меж, у яких відповідні «набори» регулюючих інструментів зберігатимуть ефективність; оперативну та адресну зміну інструментарію економічної політики до зміни її об’єкта; поєднання стратегічних цілей і тактичних засобів їх досягнення. Без останнього може бути досягнутий лише тимчасовий, або локальний, позитивний ефект (балансування бюджету, мінімізація темпів інфляції тощо). Так, суперечність між стратегією і тактикою, в основі якої лежить суперечність економічних інтересів різних рівнів, останнім часом набула в Україні особливої гостроти. Конкретним виявом цього є розрив між стратегічними завданнями інноваційно орієнтованого прискорення зростання і формування соціально орієнтованої економіки та потребами дотримання поточного фіскального і платіжного балансів. Тому для нашого механізму регулювання економіки важливою є проблема своєчасного коригування завдань та пріоритетів, а також конкретних його інструментів, які виконали своє призначення або віджили себе, і введення у склад механізму регулювання нових інструментів, здатних взяти на себе функцію реалізації завдань, які необхідно вирішити на наступних етапах переходу до соціально орієнтованої, постіндустріальної економіки. Гальмує і спотворює дію досліджуваного механізму змішування цілей та засобів ринкових реформ. Досить рельєфно таку плутанину можна простежити за 1990-ті роки на прикладах постановки кількісних параметрів приватизації, зменшення бартеризації економіки тощо. Але ж дієздатність стратегії державного регулювання насамперед полягає в забезпеченні позитивного ефекту трансформаційних змін.

При цьому економічна стратегія держави має бути спрямована прямо чи опосередковано на діяльність окремих (приватних, корпоративних тощо) економічних суб’єктів і формуватися в розрахунку на їхню раціональну господарську реакцію. Бо регулятори господарського механізму за своїми засобами, формами є діями економічних суб’єктів, що захищають власні інтереси.

Запропоновані узагальнення і положення дозволяють зробити такі теоретико-практичні висновки: раціональне функціонування механізму господарського регулювання можливо лише за умови здатності економічних суб’єктів розробляти та здійснювати власні ефективні стратегії; суттєва причина надмірної тривалості трансформаційного спаду (кризи) в Україні випливає з того, що об’єктом економічної стратегії держави у 1990-х роках були в основному кількісні показники, а не конкретні економічні суб’єкти, саме тому істотно погіршувався і стан підприємств, передусім реального сектору економіки, де більшість підприємств практично втратили здатність до ведення самостійних відтворювальних процесів. Останнє, у свою чергу, також негативно відбилося на дієздатності держави внаслідок загострення проблем податкових надходжень, формування кредитних ресурсів як головних складових ресурсно-фінансової основи державної політики.

Усе згадане особливо вагоме для країн, що здійснюють перехід до ринкової економіки, оскільки тут слабкі як ринкові структури, так і владна система. Акцент має бути зроблений на підвищенні ролі держави у ринкових перетвореннях. Водночас зусилля мають бути спрямовані на зміцнення державних інститутів, створення нових інститутів, правил і норм, що стимулювали б чиновників діяти в інтересах суспільства. Цьому можуть сприяти повномасштабне впровадження ліберально-демократичних інститутів, що забезпечують незалежність судів, системи стримування і противаг, основаної на поділі гілок влади, ефективного контролю громадськості над діями держави, установлення достатньо високих окладів посадовим особам, підвищення їх морального і професійного рівня.

Перспективним, але поки що малодослідженим засобом підвищення ефективності держави, є використання нею ринкових принципів і механізмів діяльності. З цією метою, як вважає Дж. Стігліц, держава може діяти в кількох напрямах:

· «вдаватися до аукціонів як при закупівлі товарів і послуг, так і при розподілі суспільних ресурсів; укладати контракти на здійснення значної частини функцій, що раніше виконувалися державою; використовувати методи оплати виконаної роботи тільки залежно від досягнутих результатів навіть у випадках, коли укладання контрактів не є можливим або бажаним;

· орієнтуватися на ринкову інформацію; наприклад, держава може покладатися на ринкові оцінки при здійсненні закупівель або використовувати інформацію про ставки процента щодо субординованої заборгованості за банківськими позичками для визначення відповідності розміру премії за ризик при страхуванні депозитів» [3].

Важливою функцією державної економічної політики є впровадження схеми суспільної поведінки, яка сприяла б досягненню компромісу між інтересами економічних суб’єктів і можливостями на даний час суспільної системи. При цьому в надбудовній сфері відбувається визнання суспільством процесів координації інтересів та формування спільних цілей, які генерують прийняття відповідних правових рішень. Отже, державна політика надає стихійному розвитку усвідомленості, координуючи й спрямовуючи дії окремих суб’єктів господарювання.

Вище вже зазначалося, що головним орієнтиром державної економічної політики має бути суспільний інтерес, сутність якого полягає в досягненні сталого і збалансованого суспільного прогресу. Неминучий конфлікт інтересів, який виникає у процесі їх узгодження та реалізації, тим менший, чим ближчою є державна економічна політика до об’єктивно зумовленого суспільного інтересу. Таке наближення досягається за допомогою відповідної інституційної структури законодавчої, виконавчої і судової влади. Вона покликана всебічно аналізувати передумови і наслідки управлінських рішень, виробляти адекватні правові, економічні засоби координації інтересів. Водночас через різні причини держава може опинитися під впливом інтересів певних політичних груп (партій) та їхніх лідерів, що при нехтуванні іншими (економічними) інтересами призводить до деструкції суспільної системи і навіть країни. На важливість держави як фактора організації економічної політики вказували представники різних наукових шкіл, напрямів та ідеологічних поглядів — від Ф. Ліста до Дж. Кейнса та В. Ойкена, а також їхні послідовники.

При аналізі місця і ролі держави в трансформації економічної системи особливої уваги заслуговує дослідження взаємодії економічних відносин із надбудовою. Самі по собі надбудовні відносини не є предметом економічної теорії, зокрема політекономії. Але вони, як відомо, активно взаємодіють з економічними відносинами. Тому взаємозв’язки економічних і надбудовних відносин повинні стати об’єктом політико-економічних досліджень. Однак в економічній літературі економічні відносини нерідко розглядаються поза їх зв’язком з надбудовою. Це призводить до штучного, «рафінованого» аналізу. Таке відокремлення цих відносин з метою їх дослідження, звичайно, необхідне. Але, з іншого боку, поряд з аналітичним потрібен і синтезуючий підхід. Якщо ж аналітика домінує над синтезом і економічні відносини подаються в «препарованому» (чистому) вигляді, то вони істотно відрізняються від реальних відносин.

У цьому зв’язку доречно нагадати аксіоматичне свого часу положення про визначальну роль базису щодо надбудови. Але воно, на наш погляд, має безумовне значення в плані історичного генезису суспільних відносин. Будь-які реальні відносини в основному адекватні тим матеріальним умовам, в яких вони відбуваються. Якісні зміни в економічних відносинах можливі лише на ґрунті та в результаті відповідних змін у матеріальних умовах життєдіяльності. Разом з тим з позиції функціонування економічних відносин, їх розвитку, щоб упорядкувати політичні відносини, потрібна певна організація взагалі і державна влада зокрема. Тому політичні відносини опосередковуються державою та іншими суспільними інститутами. Об’єктами політики стають усі соціально значущі, насамперед економічні, реалії суспільного життя.

Щодо економічної політики, то вона, на думку багатьох авторів, належить не до надбудови, а до базису [4; 5; 6]. Такий підхід правомірний. Економічна політика охоплює істотні, принципово важливі економічні відносини. Очевидно, що за інших рівних умов чим досконалішою є політична структура суспільства, чим вищий рівень правової культури, громадянської свідомості та моралі його членів, тим краще функціонують і розвиваються економічні відносини. Взяті в соціально-груповому, класовому аспекті, вони реалізуються через економічну політику. Остання, безумовно, має свою специфіку. За формою реалізації це — особлива, опосередкована державою сфера економічних відносин, які мають свій економічний зміст. Цю політику не слід ототожнювати з економікою. Але й протиставляти їх також було б неправильно.

Економічна політика є відображенням економіки, тобто особливою формою існування економічних відносин. Це положення підкреслює два моменти. По-перше, економічна політика у своїй основі зумовлюється матеріальними інтересами тих чи інших класів, соціальних груп. По-друге, у сферу економічної політики «втягується» не вся маса економічних відносин, а лише найсуттєвіші з них. Вона регулює основні сторони між суб’єктами господарювання. При цьому залежно від об’єктів цих відносин виокремлюють економічну політику в таких сферах, як регулювання виробництва та його структурна перебудова, відтворення трудових ресурсів, ціни, доходи, податки, фінанси і кредит, НТП тощо.

Звідси логічно випливає, що економічна політика — це стрижень економіки і належить вона не до надбудови, а до базису. Її об’єктом є особливий вид економічних відносин, які має вивчати політична економія як наука. Вилучення економічної політики з предмета політекономії істотно збіднює останню та орієнтує дослідження на емпіризм. Тому багато її концепцій і пропозицій, які не збігаються з реаліями економічної політики, залишаються некорисними (марними).

Конструктивність державної влади полягає як у її здатності розробити напрями та цільові орієнтири економічної стратегії, так і в спроможності реалізувати розроблені нею нормативні акти, прийняті рішення (закони, укази, постанови тощо). В інституційній системі виконавчої влади слід виокремити галузево-функціональні, регіональні, узгоджувальні державні і недержавні інститути: галузево-функціональні інститути здійснюють доведення стратегічних завдань до конкретного суб’єкта; узгоджувальні забезпечують збалансованість інтересів між суб’єктами і сприяють прийняттю кваліфікованих, легітимних рішень, регіональні — узгодженню економічної політики на відповідному рівні; недержавні спрямовані на структурування інтересів економічних суб’єктів, узгодження підприємницьких дій на мікро- і макрорівнях. Але всі ці інститути мають бути вмонтовані у державні узгоджувальні органи. Якщо такий зворотний зв’язок у реалізації державної економічної стратегії є досконалим, то можуть розроблятися пакети договірних умов (держава — підприємці — профспілки), в яких формулюються узгоджені напрями, завдання та пріоритети стратегічного розвитку, зокрема національної програми (плану) соціально-економічного розвитку або планів нижчих рівнів.

У західній економічній літературі при розгляді державної активності в економіці стосовно характеристики діючого суб’єкта на національному рівні вживають термін «уряд». З нашого ж погляду, у даному разі правомірніше застосовувати термін «держава», ураховуючи традиційні компоненти. Таким чином, поняття «суб’єкт державної економічної політики» набуває повнішого змісту, що дає змогу розглядати особливості владної структури (держави) як один із чинників процесу регулювання суспільного, у тому числі й соціально-економічного, прогресу. Ефективність економічного регулювання залежить і від того, як держава забезпечує правову основу і громадську атмосферу, що сприяють ефективному функціонуванню ринкової системи.

Оскільки централізоване регулювання не є директивним для всіх секторів економіки, то необхідною умовою його ефективності є законодавче закріплення універсальних параметрів державної економічної політики, на які орієнтуються у своїй господарській діяльності всі економічні суб’єкти. Це можуть бути різні показники: норми оподаткування доходів; обсяг і структура державних бюджетних витрат і кредитно-грошового забезпечення економіки тощо. Держава, здійснюючи централізоване регулювання, надає своїм заходам загального характеру. Відсутність селективного підходу забезпечує стабільність такого регулювання і сприяє підвищенню рівня узгодженості дій на макро- та мікрорівнях. Вплив держави на мікрорівні відбувається як через опосередковане регулювання, так і безпосереднім (прямим) втручанням у діяльність господарських об’єктів. Це можуть бути під-
приємства природної монополії (транспорту, енергетики, зв’язку), а також інших галузей, які перебувають у безпосередній державній власності. У розвинутих країнах Заходу від 20 до 30 % виробничих фондів є державною власністю; державі належить близько 1/3 національного багатства. Держава перерозподіляє через бюджет половину ВНП, здійснює до 20 % капітальних вкладень в економіку. Державний сектор відіграє важливу роль у процесі наближення до економічної рівноваги в системі ринкового господарства. Завдяки йому держава виступає безпосереднім суб’єктом економічних відносин.

За даними Держкомстату, за станом на 1 жовтня 2003 р. вартість основних засобів роздержавленого сектору економіки становила 24,8 %, а державного і комунального — 57,4 % від вартості основних засобів усіх підприємств і організацій України. Водночас за обсягами виробництва реформовані підприємства переважають підприємства державної та комунальної форм власності у 2,9 раза.

Найбільшого успіху в процесі стабілізації здобули країни, які здійснювали послідовну економічну стратегію, кожний з етапів якої мав в основі досягнення попереднього і формував передумови для наступного. Виходячи з наявного досвіду, найефективнішою можна вважати стратегію, за якої здійснюється активне державне втручання на ранніх стадіях розбудови ринку з поступовим збільшенням частки управлінських функцій у приватних економічних суб’єктів у міру їх готовності до цього. Тобто успішною є така економічна стратегія держави, що реально сприяє розвитку ефективних приватних економічних стратегій.

У ході реалізації економічної політики держави можуть виникнути ряд чинників, які суттєво знижують ефективність державного регулювання економіки і потребують цілеспрямованого коригування у руслі підвищення дієздатності держави. Такі перешкоди виникають як унаслідок об’єктивного розвитку подій, так і через застосування неадекватних методів економічної політики держави. Серед згаданих перешкод варто виокремити такі.

Невідповідність методологічної бази. У ході розроблення і реалізації стратегій економічної стабілізації в Україні не було враховано накопиченого досвіду регулювання нестабільних економічних систем, мало місце прикладне використання високоабстрактних теорій і моделей у перехідній економічній політиці України.

Недотримання базисних принципів економічної політики. Операціоналізація цільових пріоритетів економічної політики реалізувалася за принципами легкості виміру та необхідності локалізації короткострокових проблем (наприклад, мінімізація темпів інфляції, збалансування бюджету, стабілізація валютного курсу тощо). Більше того, формулювання цільових пріоритетів економічної політики відбувалося шляхом зважування базисних індикаторів економічного розвитку на специфічні вузькогрупові інтереси розподільних коаліцій. Подібні суперечності, в основі яких лежить конфлікт економічних інтересів різних рівнів, останнім часом набули в Україні значного поширення. Конкретним проявом цього став розрив між завданнями інноваційно орієнтованого прискореного зростання і побудови соціально орієнтованої економіки та потребами дотримування поточного фіскального і платіжного балансів.

Певним підсумком дії перелічених чинників і зворотним боком низької дієздатності держави є розвиток корупції і «тіньової» економіки. Значне поширення цих явищ в економічному полі України є одним з найпомітніших свідчень низької ефективності державної політики, оскільки, по-перше, демонструє наявність вагомих стимулів для відходу суб’єктів господарювання від дотримання легальних норм і процедур через їх надмірну обтяжливість, а, по-друге, відображає неспроможність держави реалізувати свою владу належним чином.

Вище державна економічна політика розглядалася з позицій вироблення і досягнення довгострокових орієнтирів. Водночас конкретні економічні інтереси завжди підпорядковуються досягненню чітко визначених завдань. У зв’язку з цим стратегічна складова економічної політики обов’язково потребує відповідної підсистеми реалізації, якою є економічна тактика. До кола її завдань входить вивчення потенційних можливостей і закономірностей реакції суб’єктів на тактичні заходи та їх здійснення. Суб’єктами економічної тактики виступають окремі державні органи й установи, на які припадає відповідна частка функцій тактичного регулювання. Об’єкт економічної тактики — діяльність економічних суб’єктів, яка регулюється прямо або за допомогою впливу на набір економічних параметрів, що використовуються ними при формуванні своєї діяльності. На відміну від економічної стратегії, що орієнтується на суспільний інтерес, економічна тактика має виходити з інтересів нижчих рівнів, а також може виявляти значну самостійність. Отже, динамічність економічних процесів викликає нагальну потребу в здійсненні оперативних дій з тактичного, або короткострокового, регулювання стратегічних цілей органами виконавчої влади. У зв’язку з цим у світі історично склалася тенденція до концентрації виконавчої влади в авторитетного суб’єкта. Компетентність такого органу зумовлює мінімізацію лагу прийняття рішень, дає змогу уникнути їх хибних варіантів, авторитетність забезпечує виконання управлінських рішень.

Стратегія і тактика перебувають у постійній діалектичній суперечності, в основі якої — об’єктивна суперечність між інтересами різних економічних суб’єктів. Розв’язання й одночасне відтворення цієї суперечності здійснюється як у процесі змін економічної тактики, так і модифікації державної економічної стратегії. Звідси можна стверджувати, що узгодження напрямів стратегічних і тактичних дій окремих суб’єктів в інтересах розвитку економічної системи здійснюється відповідною економічною політикою держави. Ця політика виступає категорією якісно вищого порядку, оскільки її об’єктом є суспільно-економічна система в цілому. Проте кожний елемент економічної політики перебуває в органічному взаємозв’язку і взаємодії з іншими складовими. Тому часткова реалізація економічної політики в кращому випадку забезпечує часткові результати, а частіше призводить до погіршення економічної ситуації. Успіх при здійсненні економічної політики залежить від якомога швидкого приведення в дію всіх елементів, необхідних для зміни існуючої економічної системи. Отже, кожна економічна система має бути гнучкою стосовно тих чи інших змін. Це означає, що при застосуванні економічних, правових, адміністративних важелів слід виходити з конкретної економічної ситуації [7, с. 58—59].

Криза фінансів мікрорівня, катастрофічні звуження місткості внутрішнього ринку, надвисокий податковий прес практично позбавили більшість підприємств здатності до ведення самостійних відтворювальних процесів. Частина підприємств почала «зрощуватися» з владними структурами з метою одержання «ренти» у вигляді пільг, преференцій, послаблень у дотриманні нормативно-правових вимог. Це призвело до обтяження державної політики тиском кланових інтересів, що істотно зменшило її дієвість і збалансованість. Інша частина підприємств перемістилася до «тіньової» економіки, що також негативно позначилося на дієздатності держави внаслідок загострення проблеми податкових надходжень як головної складової ресурсно-фінансового фундаменту державної політики.

Згідно з даними Рахункової палати, на кінець 2003 р. розвинута система пільгового оподаткування та протекціоністська політика держави щодо окремих галузей економіки призвели до бюджетних втрат на суму 36 млрд грн. Загальний обсяг пільг з оподаткування в 2003 р. зріс майже на 40 %, порівняно з 2000 р., і сягнув 65 млрд грн. З них найсуттєвішими є пільги з податку на додану вартість, обсяги яких зросли за той самий період у 3,5 раза (з 15,9 до 56,7 млрд грн).

У цьому аспекті слід наголосити, що діючі умови надання пільг шляхом установлення різних підходів в оподаткуванні, дискримінують більшість учасників економічної діяльності. В Україні пільгами з оподаткування користувалися 103,7 тис. осіб або кожен шостий зареєстрований платник (15,2 %).

Справжня економічна влада проявляється у здатності забезпечити стабільність перехідних економічних процесів. Її сегментація правомірна внаслідок чисельності форм власності: вона реалізується як в інституціоналізації форм власності і ринку, у роздержавленні і приватизації, так і в післяприватизаційному сприянні приватному підприємництву та ефективному управлінню державними підприємствами. Економічна влада юридичних і фізичних осіб являє собою відносини власника, що забезпечують використання об’єкта власності в інтересах суб’єкта господарювання. Чим активніша економічна влада, тим успішніше функціонує перехідна економіка. До речі, останнім часом в Україні державне регулювання поступово стає каталізатором реалізації усіх форм економічної влади.

У міру становлення перехідної економіки формується економічна еліта, яка сегментується за вертикаллю (центр, регіон, підприємство) і горизонталлю (адміністрація, фінанси, виробництво, торгівля, зовнішньоекономічні зв’язки). На нашу думку, пріоритет тут мають людські якості і знання регіонів та галузей.

8.2 Соціальні пріоритети в структурі економічної політики

Соціальні суперечності політики перехідного періоду щодо забезпечення стабільного економічного зростання змушують проаналізувати її складові та оцінити перспективи майбутніх змін у контексті створення умов, які б сприяли сталому економічному розвитку в Україні. Ще у період здійснення «перебудовної» політики багато хто з вітчизняних і зарубіжних учених-економістів дискутували та аналізували питання обґрунтування головних причин тривалого спаду економіки як колишнього СРСР, так і України [8; 9; 10]. За результатами подібних досліджень з’ясувалося, що політика прискорення розвитку і перебудови не створила можливостей для ефективного використання ресурсів і накопичення капіталу, тому і не розпочався процес форсування економічного розвитку на інтенсивній основі. Не відбулися й прогресивні структурні та інституційні зміни. Навпаки, економіка дедалі деградувала і врешті-решт стала схожою за характером скоріше на економіку рентного типу, ніж навіть на економіку, притаманну класичній, а тим паче неокласичній індустріальній моделі розвитку суспільства. Саме в останній, на противагу ринковій економіці, виникають і зберігаються механізми, сформовані у період планового втручання в економічні процеси, через що і не спостерігається позитивного суспільного розвитку [11, с. 55].

Курс на соціально орієнтовану ринкову економіку в Україні, що був проголошений на початку 90-х років і набув особливого звучання з кінця 1994 р., не приніс суттєвих позитивних змін. Що ж відбувалося в останні роки в економіці країни? Невже, незважаючи на видимі складові нової економічної політики, стара система продовжувала переважати? Наявність подібних чинників означала б, що фактори невдалого реформування зумовлені не лише помилками в економічному розвитку та умовами і факторами, що визначають функціонування економіки, а й іншими складовими, які, на нашу думку, і полягають у соціальному і духовному факторах.

Оскільки економічні відносини майже завжди мають соціальні наслідки, вони соціальні за своєю природою. Отже, посилення подібної (соціальної) орієнтації економіки має стати найважливішою характерною ознакою соціально-економічного розвитку України. Перехід до соціально орієнтованої ринкової економіки потребує руйнування традиційних поглядів на співвідношення економічного і соціального аспектів розвитку.

Сучасний період характеризується економічним усуспільненням, але особливістю сьогоднішнього функціонування є переорієнтація економічного усуспільнення в соціальне. Тому соціальне усуспільнення стає висхідним, основним і завершальним в суспільному розвитку.

Традиційні підходи розглядають соціальну сферу як похідну від економічної, що надає соціальному розвиткові рис додатка економічного прогресу. Такий підхід був характерний переважно для індустріального суспільства і не враховував того, що НТР уже відкрила нову постіндустріальну епоху побудови суспільства, в якій економічна могутність примножується шляхом упровадження високих технологій, управління інформаційними потоками і значною мірою забезпечується за рахунок задоволення цілеспрямовано зростаючого рівня людських цінностей і потреб.

Перехід до сучасної соціально орієнтованої ринкової економіки, що базується на новітніх технологіях та інформатизації, потребує розвитку трудової активності працівника, на якого це виробництво спрямоване [12]. Високий професіоналізм, ефективність сприйняття новацій, здатність до організаційної і технічної творчості, відповідальність за результати своєї діяльності, можливість безперервного самовдосконалення — такі вимоги висуваються до якості трудової поведінки людини за нових умов. Вони зумовлені розвитком НТР, який спричиняє перетворення у технологічному способі виробництва, характері речових факторів виробництва, мінливості суспільних потреб. А найголовніше — НТР потребує розвитку самої людини, набуття нею дедалі глибших і масштабніших універсальних знань про суспільство і виробничий процес. Вона вимагає і гуманізації праці. Саме тому трудова активність людини обумовлена її соціальним становищем, а економічний прогрес пов’язаний з прогресом соціальним.

Таблиця 8.1

¾ ОБСЯГ НАУКОВИХ ТА НАУКОВО-ТЕХНIЧНИХ РОБIТ, ВИКОНАНИХ ВЛАСНИМИ СИЛАМИ НАУКОВИХ ОРГАНIЗАЦIЙ, ЗА ВИДАМИ РОБIТ

Рік	Усього	У тому числi
фундаментальнi дослiдження	прикладнi дослiдження	розробки	науково-технiчнi послуги
у цiнах вiдповiдних рокiв	у % до загального обсягу	у цiнах вiдповiдних рокiв	у % до загального обсягу	у цiнах відповідних рокiв	у % до загального обсягу	у цiнах вiдповiдних рокiв	у % до загального обсягу
Млн крб
1990	3831,1	232,8	6,1	1051,8	27,5	2365,1	61,7	181,4	4,7
Млн грн
1998	1269,0	205,5	16,2	297,5	23,4	682,8	53,8	83,2	6,6
1999	1578,2	220,5	14,0	330,3	20,9	918,6	58,2	108,7	6,9
2000	1978,4	266,6	13,5	436,7	22,1	1106,3	55,9	168,8	8,5
2001	2275,0	353,3	15,5	304,9	13,4	1317,2	57,9	299,6	13,2
2002	2496,7	424,8	17,0	343,6	13,8	1386,6	55,5	341,7	13,7
2003	2865,3	438,4	15,3	378,2	13,2	1618,9	56,5	429,8	15,0

Новим етапом у розвитку поглядів на процес зростання соціальної орієнтації стала поява теорії «людського капіталу». Зміни у структурі робочої сили, підвищення рівня її освіти, ускладнення мотивів діяльності дали поштовх до пошуку наукового пояснення причин диференціації доходів залежно від професії і набутої кваліфікації. Основна ідея теорії «людського капіталу» формулюється так: заробітки звичайно підвищуються з віком, але в уповільненому темпі. При цьому швидкість їх зростання й ступінь уповільнення позитивно пов’язані з рівнем освіти [13, с. 109].

Зміни соціально-економічних умов, а також нові теоретичні дослідження соціального забезпечення призвели до необхідності поглибленого аналізу відносин між працівниками у трудовому колективі та уважнішого ставлення до суспільних потреб людини. Цим питанням була присвячена низка праць ряду економістів, соціологів та психологів, насамперед американських, у яких висвітлення згаданих проблем дістало назву теорії «збагачення змісту праці», «гуманізації праці», «співучасті трудящих», «якості трудового життя» [14, с. 11].

З метою максимального пристосування до потреб економічного розвитку і підтримання соціальної стабільності необхідний такий механізм регулювання соціальних процесів, який би забезпечив для широких мас населення гарантоване задоволення первинних життєвих потреб і звільнив би людину від необхідності вести боротьбу за суто фізичне виживання, не породжуючи, проте, утриманства і паразитизму. Це розкріпачує свідомість працівника, сприяє усвідомленню ним своєї цінності, формуванню дієздатної особистості, для якої характерні економічна і соціальна активність, раціональність мислення і поведінки, здатність самостійно приймати рішення.

Трудову активність слід розглядати як результат реалізації особистості у процесі праці, який тим вищий, чим змістовнішою є праця і досвідченішим та кваліфікованішим сам працівник. Звідси — необхідність у реконструкції процесу праці, збагаченні її сутності, перетворенні технологічної бази виробництва, вкладенні інвестицій у саму людину, тобто в освіту, культуру, охорону здоров’я і т. п. Добробут людини, пов’язаний з рівнем розвитку соціальної сфери, стає визначальним у соціально-економічному розвитку в усьому світі. За ступенем розвинутості соціальної сфери і добробуту народу оцінюються успіхи трансформаційних процесів. Така оцінка відображається також у рівні освіченості, тривалості життя та ін.

Важливим завданням соціальної орієнтації є, на нашу думку, поєднання інтересів суб’єктів господарювання на різних рівнях економічної системи. Річ у тім, що сучасна економіка являє собою систему, що складається з різнорідних інституційних елементів (підприємницьких структур різноманітних форм власності; інститутів ринкової інфраструктури; держави, інтереси якої виражають регіональні і центральні органи влади; недержавних інституцій і т. д.), що діють на різних рівнях (мікрорівні, регіональному, галузевому і міжгалузевому, макрорівні, міждержавному). Кожний із цих елементів, крім загальнодержавних інтересів, має свою іманентну систему інтересів, породжувану його природою і конкретним станом у загальній економічній системі. У цілому або частково системи інтересів різних елементів можуть збігатися. Проте досить часто спостерігаються ситуації, коли ці системи інтересів або окремі інтереси суперечать одне одному. А це — об’єктивна основа для виникнення конфліктів в економіці та в суспільстві в цілому.

Соціальна орієнтація має бути спрямована на прогнозування та виявлення конфліктів, усунення їх причин, а в перспективі й ліквідацію їх з мінімальними наслідками. Також важливим завданням економічної політики має стати несуперечливе узгодження інтересів різних суб’єктів економічної системи з загальнодержавними інтересами або, іншими словами, приведення різноманітних інтересів економічних суб’єктів до загального знаменника. Крім того, необхідно враховувати, що й сама система інтересів окремих суб’єктів ринкового механізму — не суто статична, і для неї характерна відповідна динаміка.

Важливою складовою соціальної орієнтації економіки є розподіл доходів, рівень номінальної і реальної заробітної плати і проблеми соціальної справедливості.

У ринковій економіці розподіл доходів відбувається залежно від ефективності внесків власників капіталу, засобів виробництва і робочої сили. Рівності у розподілі не існує. У будь-якому суспільстві є люди, які не мають факторів виробництва, не можуть застосувати свою працю (безробітні) або не бажають працюватися через власні міркування. Розподіл доходів, таким чином, не гарантує кожній людині прийнятний рівень доходів. У цьому і полягає соціальна несправедливість ринку. При цьому мається на увазі, що нерівність доходів — обов’язкова умова ефективного функціонування ринкової системи, тільки вона створює дійові стимули до праці та інвестування.

При переході до ринку диференціація також неминуча, проте якщо вона переходить за певну межу, то стає фактором соціальної дестабілізації. У нашій країні розрив у доходах 10 % найменш і 10 % найбільш забезпеченого населення у 1997 р. становив, за офіційними даними, 13,2 раза. У розвинутих країнах Західної Європи він становив 5—6, у США — майже 11 раз [15].

Розрив у рівні життя цих груп збільшився з 7 разів у 1997 р. до 8 разів у 1999 р. Однак, за період 2000—2003 pp. спостерігалася стійка тенденція до зростання номінальних та реальних наявних доходів населення (табл. 8.2). Реальні наявні доходи населення зростали вищими темпами, ніж ВВП. Частка працівників, які вчасно не отримували заробітну плату, в загальній кількості працівників, зайнятих у всіх сферах економіки, зменшилася з 65,5 % на початок 2000 р. до 11,3 % на початок 2004 р. і становила 1,3 млн осіб. За цей період практично стабілізувалися параметри, що характеризують диференціацію населення за рівнем життя (індекси Джині за розподілом сукупних витрат по децильних групах населення у 2000—2002 pp. становили 0,29). Рівень бідності за ці роки був близько 27 %, а рівень крайньої бідності — 14 %.

Таблиця 8.2

¾ ДИНАМІКА ДОХОДІВ НАСЕЛЕННЯ (у відсотках до попереднього року)

Показник	2000 р.	2001 р.	2002 р.	2003 р.
Доходи населення	131,2	122,7	117,1	113,7
у т. ч.: заробітна плата	132,5	120,7	117,2	118,6
прибуток та змішаний дохід	143,2	119,5	113,6	110,4
доходи від власності	137,2	128,7	123,9	97,0
соціальна допомога та інші одержані поточні трансферти	123,4	126,6	118,4	111,2
з них: соціальні допомоги	125,6	127,0	131,8	105,4
інші поточні трансферти	160,9	200,0	130,2	105,7
соціальні трансферти в натурі	118,9	118,1	104,7	119,1

У перехідній економіці України склалася унікальна ситуація: економіка базується на багатоукладності і найманій робочій силі, проте за своєю сутністю ще не є ринковою. Роздержавлення власності на засоби виробництва, лібералізація цін, майже повне відсторонення держави від управління економікою, фінансами і банківською системою, створення нових систем бюджетних і позабюджетних доходів ще не достатні для того, щоб економіка перетворилась на ринкову, здатну не тільки підтримувати поточне виробництво, а й забезпечувати розширене відтворення. Розглянемо цю сентенцію на прикладі оплати праці працівників.

Як відомо, за соціалізму діяв неринковий механізм заробітної плати, що базувався на державному регулюванні її найважливіших складових (тарифи, преміальна винагорода та ін.). У процесі перебудови, а потім реформування економіки він був замінений на інший механізм, який головні питання регулювання заробітної плати переніс на рівень підприємств, перетворивши заробітну плату з частки трудящих у національному доході, на частку працівника у доході підприємства. Форми і системи, розмір оплати стали визначатися не на рівні суспільства, а на рівні підприємства. Між тим у ринковій економіці заробітна плата являє собою ціну робочої сили або ціну трудової послуги. Ціна праці визначається на ринку, а не на підприємстві. Будь-яка країна має свій, специфічний характер установлення праці на ринку праці, а не на підприємстві. Проте для всіх країн спостерігаються загальні риси: вони включають багаторівневу систему договірного регулювання, систему мінімальних державних гарантій у галузі оплати праці, податкову систему і систему інформації про рівень і динаміку заробітної плати (за галузями, категоріями працівників, професійно-кваліфікаційними групами тощо) (табл. 8.3).

Таблиця 8.3

ДИНАМІКА СПОЖИВЧИХ ЦІН, НОМІНАЛЬНОЇ ТА РЕАЛЬНОЇ ЗАРОБІТНОЇ ПЛАТИ В УКРАЇНІ (грудень до грудня попереднього року), %

Показник	1998 р.	1999 р.	2000 р.	2001 р.	2002 р.	2003 р.
Індекс споживчих цін	281,7	139,1	110,1	120,0	119,2	111,6
Індекс номінальної заробітної плати	107,2	115,7	129,6	135,2	121,0	122,8
Індекс реальної заробітної плати	96,2	91,1	99,1	119,3	118,2	115,2

Джерело: [16, с. 251—262].

На перший погляд, в Україні є всі елементи ринкового механізму регулювання оплати праці. У Законах про підприємства, профспілки передбачається певна система угод: генеральних, галузевих, територіальних, а також колективних договорів на підприємстві. Проте з усієї множини цих юридичних документів щодо взаємовідносин роботодавців і працівників працюють лише договори на рівні підприємств. Якщо врахувати, що значна частина підприємств (35—40 %) колективних договорів не укладала зовсім, значення цих договорів зовсім незначне.

Інше питання — щодо мінімальної заробітної плати як соціальної гарантії від зубожіння. У 1998 р. держава встановила мінімальну заробітну плату у розмірі 85 грн на місяць, що становить близько 15 % фізіологічного прожиткового мінімуму. Така мінімальна заробітна плата не містить будь-якого економічного змісту. Разом з тим вона має відігравати велику роль, оскільки встановлює нижню межу ефективності праці і стимулює підприємців усіх форм власності до підвищення кваліфікації працівників, їх освітнього і професіонального рівня з метою підвищення продуктивності праці, обмежує певним чином приплив в економіку некваліфікованої робочої сили, що, у свою чергу, сприяє поліпшенню її якісного складу, а це особливо важливо для НТП.

Далі. Установлення нормального рівня заробітної плати має вплив на заробітну плату середньо- і висококваліфікованих працівників, оскільки це повинно попереджати довільне зниження ціни їх праці. Ця обставина також дуже важлива, оскільки заробітна плата цих категорій значно нижча, ніж у розвинутих і навіть середньорозвинутих країнах.

Ще один аспект співвідношення заробітної плати та ефективності праці: низька заробітна плата ніколи не буде джерелом трудового ентузіазму. Загальновідомо, що наша країна за продуктивністю праці у 3—4 рази поступається розвинутим державам (США, Німеччині, Франції, Канаді та Італії). Проте розрив у заробітній платі суттєво перевищує розмір у продуктивності праці: він нижчий у 7—12 разів. Одночасно в Україні на одиницю заробітної плати виробляється приблизно у 3 рази більше продукції, ніж у США.

Світове співтовариство (ООН) давно визнало, що заробітна плата нижче за 3 дол. за годину є граничною, що прирікає людину на півголодне існування. Наша заробітна плата у 2—3 рази нижча. Японський підприємець К. Татеїсі писав, що популярна думка, відповідно до якої тільки від підвищення продуктивності праці залежить і зростання заробітної плати, ніколи не буде джерелом трудового ентузіазму. Успіх справі принесе інше — спочатку збільшення заробітної плати, а потім — зростання продуктивності праці [17, с. 32].

У соціально орієнтованій економіці можуть бути виправдані й окремі великомасштабні перерозподіли доходів і факторів виробництва. Ринковий розподіл на основі конкурентного механізму попиту і пропозиції факторів виробництва призводить до того, що винагорода кожного фактора виробництва здійснюється відповідно до його граничного продукту. Зрозуміло, що цей механізм не гарантує і не забезпечує рівності в розподілі доходів і насправді в країнах з розвинутою ринковою економікою має місце нерівність в їх розподілі.

У рамках позитивної економічної теорії відповіді на питання, який саме розподіл доходів справедливий, просто не існує. Адже практично є аксіомою, що одним із проявів фіаско ринку є неспроможність справедливого розподілу доходів, оскільки ринок — соціально нейтральний механізм. Це механізм рівноправного, але нерівного розподілу. Математично можна розрахувати кількісні показники пропорційного розподілу, але поняття справедливості — не нормативне судження, яке, крім економічних, включає і морально-етичні проблеми.

Розрізняють функціональний і персональний розподіл доходів. Перший включає розподіл національного доходу між власниками різних факторів виробництва (праці, капіталу, землі, підприємництва). У цьому випадку виявляється, яка частка «національного пирога» припадає на зарплату, процент, рентні доходи, прибуток. Другий (персональний) вид розподілу — це розподіл національного доходу між громадянами країни, незалежно від того, власниками яких факторів виробництва вони є. Наприклад, яку частку національного доходу (у грошовому виразі) отримують 10 % найбільш бідних і 10 % найбільш багатих сімей.

Взагалі соціальна справедливість в економічній теорії — це проблема прийнятного ступеня нерівності в розподілі доходів. І тут слід зауважити, що єдиної відповіді на це питання в економістів-теоретиків не існує. Найбільш практично сприятливою, з нашого погляду, серед відомих концепцій справедливого розподілу доходів (егалітаристської, утилітаристської, роусіанської) є ринкова.

Ринкова концепція вважає справедливим розподіл доходів, оснований на вільній грі ринкових цін, конкурентному механізмі попиту і пропозиції на фактори виробництва. Цей спосіб ніким не придумувався і не створювався. У цьому сенсі слід погодитися з висловом Ф. Хайєка: «Еволюція не може бути справедливою», оскільки, як він вважає, «при зниженні диференціації, що виникає у результаті везіння одних і невезіння інших, процес відкриття нових можливостей був би повністю знекровлений» [18, с. 130—131].

Таким чином, ця концепція справедливості змушує задуматися над тим, чи слід державі втручатися в процес перерозподілу доходів, якщо блага у вільному ринковому господарстві дістаються лише тим, хто володіє грошима. Практика показала, що існування широких зон бідності може породжувати негативні наслідки для стабільного зростання економіки, правопорядку, морального здоров’я тощо. По суті, це очевидно і з погляду здорового глузду та політичного прагматизму лідерів, які не бажають соціальних потрясінь у суспільстві.

Сьогодні населення України постало перед проблемою виховання, освіти, культури, охорони здоров’я — надто важливим нематеріальними ресурсами виробництва. Вони стали малодоступні широким верствам населення. За таких умов формування суспільних структур не тільки не прискорюється, а навпаки, гальмується. Практично сьогодні суспільні структури розвинуті незадовільно, а демонтована командно-адміністративна система вже не здатна продуктивно регулювати соціальне життя за старими зразками. Це — з одного боку. З іншого — з демонтажем адміністративно-командного управління соціальним життям одночасно демонтується і державне управління економічним життям з надією, що почне працювати так званий принцип невидимої руки Адама Сміта. Проте ця модель розвитку помилкова і не принесе позитивних результатів. Насамперед тому, що суб’єкти бажають передусім задовольнити свої корисливі інтереси, ігноруючи суспільні потреби, що якраз і є однією зі складових прояву громадянських прав.

За таких умов подальші перетворення в економіці визначатимуться тим, наскільки вдасться вирішити накопичені суперечності і при цьому розширити соціальну базу підтримання ініційованих згори реформ, значно підвищити рівень економічної активності населення. Воно поки що у масовому порядку, через відсутність можливостей підтримання підприємництвом і відчуження від засобів виробництва (власності), не виявляє активності, а скоріше за все шукає шляхів для нелегальної діяльності, а відповідно і для несплати податків. Народ, спостерігаючи за незаконним розподілом власності і спробами корпоративних груп закріпити згідно з її масштабом свій соціальний статус, не може бути активним працівником і законослухняним підприємцем.

Населення не буде виявляти активності і в подальших перетвореннях в економіці і, ймовірніше, так само виявить незадоволеність і шукатиме шляхи для нелегальної діяльності. Оскільки можливості розширення потенціалу трудової активності для основної маси населення в останні роки дедалі вужчають у зв’язку з тим, що доступ до освіти, культури, науки, творчої діяльності стає складнішим (держава нездатна їм надавати відповідну підтримку), то скорочуватиметься і соціальна база реформ. Насамперед це стосується так званого середнього класу, який завжди був основою і запорукою стабільності в суспільстві і найактивнішою його продуктивною складовою. В Україні ця верства переважно виявилася такою, що не спроможна одержувати належні доходи від своєї праці, а його представники, як правило, не володіють приватною власністю.

Отже, виходячи з викладеного, слід підкреслити, що провідну роль тут відіграє суспільство з його соціальними мотивами й інтересами, а не альтернативний процес задоволення соціальних потреб за зростаючої ролі соціальної невдоволеності і безперспективності відносно активізації трудової мотивації населення. Звідси — безперспективність одержання стабільних довгострокових ресурсів економічного зростання та їх ефективного використання при збереженні механізмів минулого марнотратства. Вихідним при цьому вбачається розв’язання кількох проблем.

Перша з них належить до усвідомлення місця і ролі власного «Я» в сучасних умовах і завдань, які стоять перед суспільством і державою, у тому числі її владними структурами і верхівкою, стосовно визначення перспектив розвитку.

Друга — це реалізація соціальної ролі праці в умовах визнання сучасного «Я» як основи становлення громадянського суспільства за одночасної зміни підходів до наймання на роботу, що відкриває шлях до накопичення власності через участь у прибутках.

Третя. Відхід від корпоративної форми привласнення і задоволення вузькоособистих потреб і перехід до власності, яка самовтілюється і завдяки якій громадянин має можливості самореалізовуватися як член соціального суспільства.

Четверта — втілення у життя принципу главенства закону за рівності перед ним усіх прошарків суспільства.

П’ята — вирішення проблеми становлення держави, в якій буде розв’язана не тільки проблема громадянської згоди, а й визначено майбутній устрій.

Аналіз соціальної політики насамперед потребує уточнення змісту поняття «соціальний». Він перш за все пов’язаний з усвідомленням місця й змісту соціальних процесів у розвитку суспільства, що спостерігається в економічній, політичній і духовній сферах. Зміст цього поняття також відбиває зміни в національно-етнічному середовищі і довкіллі. Тобто термін «соціальний» характеризує людину як працівника, члена різних політичних і громадських організацій, споживача матеріальних і духовних благ, сім’янина, представника певного етносу, перетворювача навколишнього середовища та ін. Отже, у широкому розумінні між терміном «соціальний» і поняттям «суспільний» особливих відмінностей не існує.

У вузькому значенні під соціальними проблемами маються на увазі ті, що характеризують становище людей, яке визначається рівнем економіки, тобто ступенем розвитку виробництва і досягнутим на його основі рівнем життя населення. Отже, соціальну сферу формує комплекс відносин і зв’язків, які виникають між людьми, соціальними групами (суспільними стратами, класами) і суспільством в цілому і які пов’язані із забезпеченням задоволення широкого спектра потреб, необхідних для відтворення життєдіяльності сучасної людини.

Розрізняють також широке і вузьке поняття категорії «соціальна політика». Так, говорячи про соціальну політику держави у вузькому значенні, розуміють дії уряду, які націлені на розподіл і перерозподіл доходів різних членів і груп суспільства [19, с. 295]. У широкому розумінні соціальна політика — це один з напрямів макроекономічного регулювання, призначення якого — забезпечити соціальну стабільність суспільства і створити, наскільки це можливо, однакові соціально справедливі «стартові умови» для громадян країни. Є й інші визначення: соціальна політика держави — це сукупність науково сформульованих ідей, положень і концептуальних підходів (як тривалого, стратегічного, так і короткострокового, тактичного характеру). Ці ідеї поєднуються із системою конкретних заходів, дій, важелів, стимулів і механізмів, за допомогою яких практично регулюються соціальні процеси.

Ринковий розподіл на основі конкурентного механізму попиту і пропозиції факторів виробництва призводить до того, що винагорода кожного фактора виробництва здійснюється відповідно до його граничного продукту. Зрозуміло, що цей механізм не гарантує і не забезпечує рівності в розподілі доходів і насправді в країнах з розвинутою ринковою економікою має місце нерівність в їх розподілі.

Основним суб’єктом соціальної політики (як і будь-якої іншої форми політики) є держава. Саме поняття передбачає діяльність останньої у різних сферах суспільного життя (економіці, юриспруденції і законотворчості соціальних і національних відносинах, культурі та ін.) з метою підготовки, прийняття та реалізації найважливіших рішень, що стосуються різних соціальних верств, груп та окремої людини в цих сферах. У процесі демократизації суспільного життя суб’єктами соціальної політики стають політичні партії, профспілки, місцеві органи влади, спілки підприємців, різні громадські організації.

Поряд з різними соціальними верствами і групами важливими об’єктами соціальної політики є працездатна і непрацездатна частини населення, ставлення до яких з боку держави має бути взаємозв’язане. Крім того, соціальна політика має органічно узгоджуватися з економічною. В обох випадках вона обов’язково спрямовується на трудову діяльність людей, формування у них соціальних мотивів до ефективної праці.

Протягом 2000—2003 pp. рівень безробіття населення віком 15—70 років, визначений за методологією МОП, знизився з 11,7 до 9,1 % економічно активного населення відповідного віку. Водночас продовжує зростати рівень безробіття населення сільської місцевості. Кількість сільських безробітних, які звернулися за допомогою до державної служби зайнятості протягом 2003 р. (508,3 тис.), порівняно з відповідним періодом минулого року зросла на 7,6 %.

Держава та інші соціальні інститути передусім повинні сприяти всебічному використанню сукупної робочої сили, захищати її від безробіття, тобто гарантувати таке співвідношення між рівнем заробітної плати та допомоги безробітним, яке б стимулювало останніх до підвищення свого професійно-кваліфікаційного рівня (у разі потреби — до отримання нової професії) та ефективний пошук місця роботи. У сфері заробітної плати та формування доходів найманих працівників соціальна політика має бути зорієнтованою на виконання заробітною платою всіх основних функцій (відтворювальної, стимулювальної і розподільної), а також на оптимальне співвідношення між трудовими і нетрудовими (отримання процентів від вкладів, дивідендів) доходами, між заробітною платою високо- і низькооплачуваних категорій працівників та ін.

Важливим напрямом соціальної політики щодо працездатного населення має бути прийняття обґрунтованих рішень, які необхідно спрямовувати на розв’язання проблем гуманізації праці, її характеру і змісту, забезпечення гідних людини умов праці (санітарно-гігієнічних, естетичних, екологічних, належної техніки безпеки), піднесення технологічної і загальної культури виробництва, створення сприятливого соціально-психологічного клімату на підприємстві тощо. У зв’язку з наявністю надомної праці, подвійної зайнятості та понадурочних робіт соціальна політика має формувати раціональні рішення і з цих питань.

Соціальна політика щодо непрацездатного населення полягає в його соціальному захисті, який передбачає обґрунтування рішень і вжиття державою (на центральному, регіональному і місцевому рівнях), профспілками комплексу соціально-економічних заходів, спрямованих на захист населення від безробіття і зростання цін, знецінення трудових заощаджень та ін. Основним суб’єктом соціального захисту є держава. Відповідно до статті 25 Декларації прав людини саме вона, сучасна правова держава, повинна гарантувати право членів суспільства на такий рівень життя, який ураховує забезпечення їх їжею, житлом, медичним обслуговуванням, певним рівнем добробуту разом з родиною, право на соціальне забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, овдовіння, старості та інших випадків втрати коштів до існування через незалежні від людини обставини. Порівняно з цим положенням у Конституції України право громадян на соціальний захист значно звужене. Так, у статті 46 Основного закону зазначається, що громадяни мають право на соціальний захист, яке включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, у разі безробіття через незалежні від них обставини, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Що стосується розвинутих країн світу, то в них досягнуто такого рівня розвитку економічної системи (продуктивних сил, техніко-економічних відносин, економічної власності і господарського механізму) і соціальних інститутів, який дозволяє проводити соціальну політику, зорієнтовану не лише на відтворення робочої сили нормальної якості, а й певною мірою на розвиток особистості, її організаторських і творчих здібностей. Щодо непрацездатної частини населення, то соціальна політика в цих країнах спрямована на забезпечення не тільки фізіологічних, а й мінімального обсягу соціальних і духовних потреб. Стосовно працездатної частини населення найяскравіше соціальна політика виявляється у загальноосвітньому рівні населення.

З часу проголошення державної незалежності України в економічній і соціальній політиці на озброєння була взята неокласична концепція, зокрема монетаризм. Відповідно до її постулатів найкращий соціальний захист населення забезпечує сам ринок. Прихильники цієї доктрини не усвідомлювали, що якраз ринок і неспроможний виконати таку функцію.

Соціальна політика передбачає реалізацію таких головних завдань: по-перше, ліквідацію бідності та забезпечення динамічного зростання рівня життя населення; по-друге, соціалізація складових економічної політики (структурної, інвестиційної, цінової, бюджетної, грошово-кредитної, податкової та ін.); по-третє, реалізація принципів соціальної справедливості та забезпечення соціальних прав, гарантій населення, визначених конституційними нормами; по-четверте, забезпечення соціальної стабільності та соціальної безпеки в країні.

Реалізації цих чотирьох головних завдань мають бути підпорядковані всі структурні складові соціальної політики (див. табл. 8.4).

Таблиця 8.4

ОСНОВНІ СТРУКТУРНІ СКЛАДОВІ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

Структурні складові	Напрями у межах розділів
1. Розподіл і перерозподіл суспільного продукту	1.1. політика формування доходів населення; 1.1.1. політика стимулювання найманої праці; 1.1.2. політика формування доходів власників засобів виробництва і капіталу); 1.2. політика оподаткування доходів і майна; 1.2.1. політика прямого оподаткування доходів; 1.2.2. політика непрямого оподаткування доходів; 1.2.3. політика оподаткування майна населення, тобто нерухомості); 1.3. політика індексації доходів населення; 1.4. політика надання пільг, компенсацій і привілеїв; 1.5. політика обмеження «тіньових» доходів
2. Демографічна політика	2.1. політика охорони материнства й дитинства; 2.2. політика стимулювання репродуктивного зростання населення; 2.3. політика регулювання шлюбно-сімейних відносин і державної допомоги сім’ї; 2.4. геронтологічна політика; 2.5. міграційна політика
3. Зайнятість та охорона праці	3.1. політика регулювання ринку праці й забезпечення ефективної зайнятості населення; 3.2. політика організації та нормування праці; 3.3. політика забезпечення безпечних умов праці; 3.4. політика страхування праці (у разі безробіття, хвороби або каліцтва); 3.5. політика забезпечення оптимального вирішення виробничих колективних спорів і трудових конфліктів
4. Соціальне забезпечення і соціальне страхування	4.1. пенсійна політика та забезпечення страхування пенсійних внесків; 4.2. політика медичного забезпечення і медичного страхування; 4.3. субсидіарна політика (політика надання адресної соціальної допомоги); 4.4. політика мінімальних соціальних гарантій, стандартів і ліквідації бідності
5. Соціальна безпека	5.1. політика гармонізації соціально-економічних інтересів і забезпечення соціального діалогу; 5.2. антимаргінальна політика
6. Функціонально-цільові складові соціальної політики	6.1. тендерна політика; 6.2. молодіжна політика; 6.3. житлова політика; 6.4. політика розвитку соціальної сфери села; 6.5. рекреаційна політика; 6.6. політика захисту прав споживачів

Важливим аспектом є формування соціальної політики на рівні окремого підприємства. Реалізація соціальної політики на цьому рівні, особливо в умовах перехідної економіки, передбачає необхідність інтегруючої оцінки соціальної захищеності працівника і трудового колективу. Елементи такої захищеності формуються у процесі втілення ключових соціальних принципів суспільства: соціальної справедливості, цілеспрямованого регулювання інтересів різних соціальних груп і т. п. Ці основні принципи і цілі безпосередньо пов’язані з регулюванням соціальних процесів трудового колективу, що являє собою сукупність методів, способів і прийомів цілеспрямованого впливу на колектив, внутрішньоколективні відносини та окрему людину. Сукупність усіх цих відносин характеризує місце людей або груп у загальній соціальній організації підприємства, що забезпечує соціальну захищеність працівників.

Сучасна економічна ситуація диктує необхідність підвищення ефективної соціальної політики на рівні підприємства шляхом концентрації зусиль на розв’язанні найгостріших соціальних проблем і виробленні нових механізмів реалізації соціальної політики, забезпечуючи раціональніше використання обмежених фінансових і матеріальних ресурсів. На нашу думку, слід переорієнтувати соціальну політику на активізацію факторів, що стимулюють високоефективну працю, підвищення на цій основі матеріального добробуту працівників підприємства.

Розроблення ефективної програми соціальних реформ полягає в оптимальному виборі форм і методів розподілу і координації функцій реалізації соціальних перетворень між мікро- і макроекономічними рівнями залежно від конкретних умов перехідного періоду. Взаємозалежність макро- і мікрочинників при проведенні соціальної політики, їх взаємодоповнення дозволить скоротити рівень соціальних ризиків і створити умови для поступового розвитку українського суспільства у процесі його реформування.

Отже, повільний і непослідовний перебіг трансформацій у вітчизняній економіці, соціальна нестабільність і висока питома вага тих, хто втратив свій колишній соціальний статус, можуть виявитися загрозою для процесу реформування сучасного українського суспільства. З огляду на це значно посилюється роль програмно-цільового методу планування як стимулювального фактора реалізації прогресивної соціально-економічної політики.

Водночас регулювання соціально-економічних процесів потребує безпосереднього державного впливу на ринкову економіку через цільове програмування у поєднанні із застосуванням ринкових принципів. Адресність та обов’язковість завдань програми мають доповнюватися системою економічних стимулів і господарських договорів. До нових механізмів можуть належати державні замовлення (контракти), договір про спільну діяльність, пайове субсидування, пільгове кредитування, проведення тендерів, залучення неурядових і комерційних організацій тощо.

Аналізуючи досвід постсоціалістичного періоду в історії колишніх радянських республік, можна чітко виокремити три основні моделі розроблення і реалізації соціальної політики: патерналістську модель, адресну та змішану (рис. 8.1).

Рис. 8.1. Моделі соціальної політики

Патерналістська модель соціального розвитку — це запозичення з практики регулювання соціальної сфери ще за часів СРСР. Вона відзначається жорстким визначенням державою поведінки людини у соціальній сфері та охоплює соціальний захист практично всього населення. Проте характерними рисами даної моделі були також низька ефективність, нездатність вирішити сучасні соціальні проблеми, тому одним з основних завдань сучасного соціально-економічного розвитку стало проведення комплексних, системних перетворень у соціальній сфері.

Сьогодні пріоритетним напрямом соціальної політики є перехід до нової, ефективнішої моделі соціальної політики — адресної соціальної системи, що характеризується диференційованим підходом до виконання соціальних функцій держави стосовно різних верств населення, перерозподілом соціальних витрат держави на користь найбільш уразливих груп населення, підвищенням ефективності соціальної системи, зниженням соціальної напруженості в суспільстві.

При цьому адресність виділених на соціальні послуги коштів усуне усередненість і зарегламентованість у задоволенні соціальних потреб. Практика більшості розвинутих країн довела необхідність дотримання і поєднання цих принципів. Проте це стало можливим завдяки тому, що понад 60 % створюваного національного доходу в економічно розвинутих країнах розподіляється у формі оплати праці.

Соціальна політика у постсоціалістичній Україні, так само як і в інших країнах з перехідною економікою, була орієнтована переважно на збереження масштабів соціальних послуг, що надаються державою. Усі інші положення, на яких мають базуватися принципи соціальної політики, відійшли на другий план. Тому на тлі швидкого падіння ВВП частка соціальних витрат у сукупних витратах держави постійно збільшувалась і досягла у 1999 р. майже 50 %. Усе це супроводжувалося помітним зростанням чисельності працівників галузі соціальної сфери як в абсолютному виразі, так і в процентах від загальної кількості зайнятих в економіці (до 1995 р. цей показник порівняно з 1985 р. збільшився на 20 %).

У країнах з ринковою економікою основною формою соціального захисту населення залишається соціальне страхування. Для сучасної системи соціального страхування України все ще характерні основні риси і проблеми патерналістської моделі соціального розвитку. Тому процес реформування страхової системи, що сформувалася за централізованого, планового управління і зрівнялівки при розподілі, ще дуже далекий від закінчення.

Проте непродумана соціальна політика, навіть підвищення частки соціальних витрат у сукупних витратах держави, що мало місце у 1990-ті роки, не була здатна попередити зниження рівня життя населення. Це призвело лише до подальшого швидкого загострення проблеми бюджетного дефіциту.

Серед недоліків патерналістської моделі необхідно виокремити такі:

¾ невідповідність фінансових можливостей держави обсягу законодавчо визначених соціальних зобов’язань;

¾ невиправдано високі (з погляду фінансових можливостей) витрати на соціальну сферу;

¾ недостатня міжвідомча координація органів, що беруть участь у формуванні і реалізації соціальної політики;

¾ перехресна реалізація соціальних програм, що сприяє дублюванню соціальної допомоги;

¾ недосконала система оцінювання ефективності витрат на соціальну сферу;

¾ відсутність системного підходу до формування соціального захисту населення.

Тому найгострішою бюджетною проблемою, розв’язання якої класифікується як одне із стратегічних завдань розвитку країни на сучасному етапі, стала незбалансованість ресурсів і зобов’язань держави. Практично у кожній галузі соціальної сфери існують приклади неефективного витрачання коштів, що насамперед пов’язано з недостатнім просуванням реформ і переважанням безадресних форм соціальних виплат.

У більшості розвинутих країн, за оцінкою Міжнародної організації праці, ефективність програм соціальної підтримки (розраховується як частка сумарних соціальних трансфертів, що припадають на одну малозабезпечену родину) становить приблизно 50 %. В Україні цей показник не перевищує позначки 5 %. Тільки чверть загальної суми, що йде на виплату пільг і допомог, припадає на частку «бідних» домогосподарств, які мають середній дохід нижче за прожитковий мінімум. Інші три чверті спрямовуються на різні соціальні виплати домогосподарствам з доходом вище за прожитковий мінімум. Тобто основна частина соціальної допомоги розподіляється на користь забезпечених домогосподарств і зовсім не сприяє зменшенню диференціації суспільства і зниженню соціальної напруженості.

Ефективність реалізації соціальної політики багато в чому залежить від чіткого розмежування витрат і пільгових повноважень між бюджетами всіх рівнів.

Отже, соціальна система сучасної України відзначається архаїчністю структури розподілу соціальних послуг за видами, категоріями одержувачів, джерелами фінансування і місцями надання допомоги. Проте застосування на початковому етапі соціально-економічних перетворень у нашій державі патерналістської моделі соціальної політики було зумовлено цілим спектром об’єктивних причин: різким падінням рівня життя переважної частини населення; відсутністю досвіду вирішення масштабних завдань у галузі соціальної політики; незабезпеченістю технічними і нормативно-методичними засобами для вирішення багатьох завдань соціальних реформ; недостатньою визначеністю соціально-економічних пріоритетів держави; несформованістю соціальної структури суспільства; необхідністю повного використання тих ресурсів, форм і методів роботи, які залишилися від дореформеної системи соціального захисту.

Через масштабність і значимість накопичених проблем соціальна реформа розглядається як нерозривна складова економічної і фінансової стратегії держави, а пріоритетним напрямом проведення соціальних реформ — перехід до моделі адресної соціальної політики, що реалізується з урахуванням наявних ресурсів і можливостей та орієнтованій на підтримання найуразливіших у соціальному плані груп населення. Подібний підхід до вирішення соціальних проблем дозволить перерозподілити ресурси, що виділяються на реалізацію соціальної політики, на користь особливо нужденних категорій населення, збільшити розмір допомог та інших виплат, одночасно зменшуючи тягар неефективних витрат держави. До таких категорій населення насамперед слід віднести родини з дітьми, людей похилого віку, інвалідів і безробітних з доходом нижче за прожитковий мінімум.

Слід відмітити й основні принципи моделі адресної соціальної політики, найбільш практично значимими серед яких є: диференціація заходів соціальної політики держави стосовно різних верств населення; виокремлення на основі науково обґрунтованих розрахунків категорій одержувачів соціальної допомоги; «муніципалізація» соціальної політики за рахунок передання значної частини повноважень щодо визначення розмірів і форм надання соціальної допомоги на регіональний і муніципальний рівні; переведення системи соціального страхування на засади добровільного страхування соціального ризику.

Одним з принципових положень адресної моделі соціальної політики є мінімізація витрат, пов’язаних з коректним визначенням адресата соціальної допомоги. Розроблення ефективних і недорогих методів перевірки рівня бідності, добре адаптованих до місцевих умов, є одним з найважливіших завдань у реформуванні соціальної політики. На жаль, існуючі методики перевірки бідності, що ґрунтуються насамперед на обліку легальних доходів, є недосконалими і недостатніми. Отже, перейти до нової моделі соціального розвитку можливо лише за умови створення ефективних механізмів реалізації адресної соціальної політики, які повинні диференціюватися за регіонами залежно від географічного положення, місцевих традицій, соціальної структури регіону, рівня життя та особливостей зайнятості населення, бюджетних можливостей територій та ін.

Складовими механізму реалізації адресної соціальної політики мають бути формування єдиних баз даних про одержувачів соціальних послуг, допомог і пільг та здійснення їх персоніфікованого обліку. Без цього неможливо підвищити ефективність соціальної допомоги, уникнути дублювання витрат.

Однак сам процес переходу до ефективнішої моделі соціальної політики, якому притаманні складність і глибина, потребує комплексного, системного підходу. Реформування соціальної сфери не може розглядатися і реалізовуватися у відриві від здійснення макроекономічних перетворень, проведення реформи державної влади. Тому у цей період діє специфічна перехідна модель.

Крім того, слід ураховувати політичну обстановку в країні, рівень соціальної напруженості, обсяг і характер накопичених соціальних проблем. Оскільки в Україні усе перелічене має місце, тож варто додержуватися поетапного, еволюційного підходу до побудови нової моделі соціальної політики. У даному процесі можна виокремити такі основні стадії: антикризове управління соціальними процесами у суспільстві; досягнення соціальної стабільності; стійкий розвиток соціальної сфери.

Таким чином, головне завдання і мистецтво соціальної політики — акумулювати в органічній єдності реалізацію трьох основних функцій держави — забезпечення економічної ефективності, соціальної справедливості та стабільності в суспільстві.

8.3 Соціальне регулювання в економіці України

Процес збереження і нарощування потенціалу соціальної сфери постсоціалістичного суспільства за умов трансформації економічних відносин, що змінюються у господарській і соціальній сферах, реформування і пошук нових механізмів регулювання — усі ці питання дедалі глибше усвідомлюються суспільством, політиками і керівниками як значущі суспільні проблеми. Звідси — необхідність нової концепції дослідження соціальної сфери та на її основі нової моделі функціонування згаданої сфери в інтересах оптимізації соціальних процесів у суспільстві [20, с. 4].

Отже, соціальна діяльність суспільства — цілісна підсистема, що постійно змінюється. Вона породжена об’єктивною потребою у безперервному відтворенні суб’єктів соціального процесу. Інакше кажучи, це стабільна галузь людської діяльності, спрямована на відновлення свого життя, простір для реалізації соціальної функції суспільства, в якому втілюються соціальні і цивільні права людини. Функціонування даної галузі визначається об’єктивними закономірностями і ґрунтується на певних принципах соціальних змін, на основі яких об’єктивно формується регулювання.

У науковій літературі існують різні підходи до встановлення структури соціального регулювання. В одних поділ соціального регулювання відбувається залежно від змісту, у других — за основними функціями, у третіх — за категорійним апаратом, що характеризують соціальну проблему. Так, останню можна уявити як сукупність систем утворення та охорони здоров’я, сфери побутових і культурних послуг, транспортного обслуговування тощо або як історично досягнутий розподіл і закріплення функцій соціального регулювання у вигляді конкретних умов, обов’язків і можливостей суспільства та його членів щодо задоволення і збагачення їхніх потреб (у даному разі структура соціального регулювання виражає позиції та взаємозв’язок організаційно оформлених функцій як її власних складових). Поряд з викладеним є й інше визначення структури соціального регулювання. Кожний з таких підходів має свої переваги. Однак, на наш погляд, доцільно структурувати соціальне регулювання, виходячи з особливостей соціологічного аналізу.

Соціальне регулювання не має жорстких просторових і тимчасових рамок. Воно існує не само по собі, не ізольовано, а в певному взаємозв’язку. Соціальна проблема, виражаючи життєдіяльність у цілісному вигляді, що має своїм результатом людину, соціальні групи, нібито пронизує всі інші сфери життя суспільства. Водночас обов’язковою умовою її розвитку є функціонування всіх інших сфер, оскільки в них продукуються матеріальні, духовні блага і цінності, реалізуються функції політичної системи суспільства та ін. Стосовно них соціальне регулювання виступає як фактор зміцнення і підтримання стабільності соціальних відносин і процесів, їх відповідної рівноваги. Це є неодмінною умовою збереження цілісності всієї суспільної системи.

Соціальне регулювання повинно сприяти всебічному використанню сукупної робочої сили, захищати її від безробіття, тобто гарантувати таке співвідношення між рівнем заробітної плати та допомоги безробітним, яке б стимулювало останніх на підвищення свого професійно-кваліфікаційного рівня (у разі потреби — на отримання нової професії) та ефективний пошук місця роботи.

У сфері заробітної плати та формування доходів соціальне регулювання зорієнтовано на виконання всіх основних функцій (відтворювальної, стимулювальної і розподільної), а також на оптимальне співвідношення між трудовими і нетрудовими доходами (отримання процентів від вкладів, дивідендів), між заробітною платою високо- і низькооплачуваних категорій працівників та ін. [21, с. 36—41].

Соціальне регулювання є однією з конкретних форм прояву процесу регулювання економіки взагалі, тому йому притаманні як властивості останнього, так і своя специфіка, сутність якої забезпечення соціальної стабільності і соціального прогресу. Соціальне регулювання безпосередньо стосується добробуту людей, задоволення їхніх матеріальних, соціальних та інтелектуальних (у тому числі і культурних) потреб, формування у співвітчизників поваги до людської гідності, а також установлення соціальної стабільності та соціального миру (спокою) в суспільстві.

Головну роль у процесі соціального регулювання відіграє держава. Тому правомірно зазначити, що соціальне регулювання — це система соціально-економічних заходів держави, за допомогою яких вона впливає у певному напрямі на динаміку рівня та якості життя населення.

Загальна мета соціального регулювання — оптимізація відповідності результатів економічної діяльності соціальним цілям суспільства.

Важливою особливістю такого регулювання є те, що воно переважно має справу з механізмом розподілу, перерозподілу і споживання матеріальних благ, насамперед національного доходу, — в основному через бюджетну систему країни. Таким чином, соціальне регулювання безпосередньо пов’язане з фінансово-бюджетною політикою, у тому числі податковою політикою та політикою доходів населення і держави. За їх допомогою здійснюються інвестиції в розвиток соціальної інфраструктури, тобто в «людський капітал», виплати соціальних трансфертів, а також раціоналізація структури і динаміки доходів різних прошарків населення тощо.

Специфічна складність, яка виникає в процесі соціального регулювання, в його всеосяжності, а практично — безмежності. По суті, всі більш або менш значимі питання можуть бути прямо чи опосередковано віднесені до соціальної сфери, а тому і до проблеми соціального регулювання. Але неможливо «обійняти неосяжне».

Для конструктивної реалізації проблеми соціального регулювання важливо виходити не з позиції теоретизування щодо меж соціальної сфери, а потрібно діяти з прагматичного погляду — регулювати соціальні процеси і особливо ключові з них.

Для більшості країн з перехідною економікою, у тому числі й України, необхідність підвищення дієвості соціального регулювання актуалізується і тим, що процес ринкових трансформацій протягом 90-х років XX ст. характеризувався різким зниженням ефективності господарювання і падінням обсягів виробництва в умовах високого рівня інфляції, особливо на старті формування ринкових відносин. Усе це зумовило суттєве зниження рівня і якості життя для абсолютної більшості населення країн СНД. Різке зниження реальної заробітної плати і пенсій на тлі зростання відкритого і скритого безробіття в Україні викликали в ряді галузей, сфер економіки та регіонів країни соціальне напруження. Серйозні бюджетні обмеження, у зв’язку з браком коштів, різко зменшили можливості держави в проведенні дієвої соціальної політики. За роки ринкових перетворень у країні відбулася гіпертрофована диференціація доходів населення, реально визначилася тенденція до формування доходів громадян через різні форми нелегальної та нетрудової діяльності, що призвело до суттєвої втрати стимулів до високопродуктивної праці. У стані глибокої деградації перебувають усі галузі соціальної сфери. У багатьох людей утрачені основні ідеали, упевненість у завтрашньому дні, повага до праці та наростає почуття безвиході.

В умовах практично хронічного бюджетного дефіциту (в 1990-х роках) державою робились окремі, часом епізодичні, спроби пом’якшити негативні наслідки такого різкого падіння рівня життя абсолютної більшості українського населення, а також здійснювалася часткова компенсація втрат для найбільш соціально вразливих груп (прошарків) населення.

Однак соціальне регулювання як стрижень усієї соціальної політики держави на цьому етапі перехідного періоду було недостатньо дієвим та адресним, а іноді і просто ефемерним. Так, продекларовані пільги, компенсації, виплати і допомоги впроваджувалися без чіткого врахування реальних доходів їх одержувачів та членів їхніх сімей. Це, у свою чергу, різко обмежувало можливості для надання допомоги тим, хто її справді потребував. Про нереальність такого регулювання свідчили і спроби встановлення державними органами мінімальних рівнів заробітних плат, пенсій, прожиткових мінімумів для людей.

Для виокремлення основних напрямів соціального регулювання в перехідній економіці в літературі використовують різні підходи. Але, з нашого погляду, важливо враховувати те, що обсяг, напрямленість і методи державного регулювання соціальних процесів суттєво залежать від вибору тієї чи іншої соціально-економічної моделі устрою суспільства. Відсутність ясності у даному питанні неминуче прирікає соціальне регулювання, як і всю соціальну політику, на непослідовність, робить їх малозрозумілими та неефективними.

Прийнявши концепцію формування в перспективі соціально орієнтованої ринкової економіки, українська держава апріорі бере на себе і турботу про створення умов для реалізації загальновизнаних прав людини на мінімальне споживання, а також на працю, освіту, охорону здоров’я і соціальне забезпечення у випадках непрацездатності та безробіття. Здійснення цих заходів є завжди вихідною основою соціального регулювання в будь-якій цивілізованій країні.

Дуже важливо підкреслити, що на даному етапі державне соціальне регулювання має повною мірою враховувати становлення і розвиток української державності та місцевого (муніципального) самоуправління.

Ключовим принципом при виокремленні (обґрунтуванні) пріоритетних напрямів соціального регулювання є оптимальне розв’язання «вічної проблеми» про співвідношення економічної ефективності та соціальної справедливості. Їх узгодження може здійснюватися у досить широкому діапазоні залежно від існуючої в тій чи іншій країні моделі соціально-економічного устрою суспільства, прийнятої ним системи цінностей тощо. Але світовий досвід, особливо в другій половині минулого століття, переконливо довів, що економічна ефективність і соціальна справедливість не є альтернативними, взаємовиключаючими установками. Багато соціальних факторів, у тому числі освіта, розвиток науки, культури, створення належних житлових умов, забезпечення раціональної зайнятості населення та інші, однаковою мірою сприяють як зростанню економічної ефективності, так і утвердженню соціальної справедливості. І, навпаки, віддача на самоплив вирішення цих питань, примітивна економія на соціальних витратах не лише посилюють несправедливість у розподілі благ, а й неминуче призводять до зниження ефективності економіки.

Разом з тим було б глибокою помилкою перетворювати державу в своєрідний центр роздавання допомоги малозабезпеченим. Світовий досвід переконує, що така патерналістська практика з боку держави вкрай неефективна і здатна породжувати лише утриманські настрої. Головний орієнтир соціального регулювання на сучасному етапі перехідної економіки — всілякими способами стимулювати економічну активність працездатної частини населення, створити передумови, за яких людина здатна своєю працею, ініціативою забезпечувати гідні умови життя для себе і своєї сім’ї. Це повною мірою відповідає вимогам економічної ефективності та принципу соціальної справедливості.

Процес соціального регулювання повинен органічно поєднувати розв’язання завдань як специфічного для перехідної економіки короткострокового, так і взагалі довгострокового характеру.

Зокрема, на найближчий час у нашій країні необхідно головні зусилля (окрім стабілізації загальної економічної ситуації) зосередити на:

¾ збереженні потенціалу ключових галузей соціальної сфери (освіти, науки, медичного обслуговування) як основи проведення в майбутньому активної соціальної політики;

¾ більш рівномірному розподілі тягаря трансформаційної кризи між різними групами населення, що неминуче потребує посилення з боку держави специфічного регулювання доходів.

Одночасно довгостроковий, стратегічний характер соціального регулювання має бути спрямований на досягнення цілком визначених великомасштабних цілей. Таке регулювання не може мати абстрактного характеру. Його успіх і дієвість залежить вирішальною мірою від урахування реального часу та реальної економічної ситуації в конкретній країні.

Соціальне регулювання щодо непрацездатного населення полягає в його соціальному захисті, який передбачає обґрунтування рішень і вжиття державою (на центральному, регіональному і місцевому рівнях), профспілками комплексу соціально-економічних заходів, спрямованих на захист населення від безробіття і підвищення цін, знецінення трудових заощаджень та ін.

Зростання соціальної орієнтації економіки зумовили появу нових методів, форм господарювання, пов’язаних з наближенням виробництва до споживачів, структурною реорганізацією економіки, посиленням гнучкості ринку праці. На рівні підприємств це означало безпосередню залежність заробітку від попиту на даний вид праці, індивідуальних якостей і заслуг працівників, а також від результатів діяльності підприємства. Тим самим підвищилася роль ринкової кон’юнктури у формуванні ціни робочої сили [22, с. 49].

До соціальної сфери належать усі об’єкти і процеси, які беруть безпосередню участь у формуванні її властивостей, пов’язаних з відтворенням і вдосконаленням особистості (групи), задоволенням системи потреб. Їх взаємодія і створює соціальну сферу як систему з її якісними відмінностями. Тобто, матеріально-виробнича, політична і культурно-духовна сфери беруть опосередковану участь у формуванні інтегративних якостей та впливають на соціальну сферу через окремі компоненти. Вони пов’язані з нею мережею комунікацій, кожна з яких має неоднакове значення для функціонування соціальної сфери. До речі, до них слід віднести і природнокліматичні умови, в яких функціонує соціальна сфера, що має у своєму розпорядженні необхідний набір компонентів речового, процесуального, ідейного і людського плану. Взаємодію цих структурних одиниць повинні породжувати властиві даній системі якісні особливості — соціальна інфраструктура і вироблювані нею продукти споживання, процеси освіти, медичного, соціального і побутового обслуговування, органи та інститути соціальної сфери, механізми і нормативна база регулювання споживчої поведінки населення.

Проте важливою вимогою, що висувається перед соціальним регулюванням у перехідній економіці, є додержання принципу збереження соціальної рівноваги у процесі руху суспільства до якісно нового стану. У цьому зв’язку необхідно звернути увагу на такі суттєві моменти.

Соціальна рівновага у сучасному цивілізованому суспільстві — це політика, що відображає інтереси більшості нації. На сьогодні соціальна рівновага підтримується такими методами: у соціальній сфері — забезпеченням рівних соціальних прав, соціальної стабільності і рівня життя і доходів різних соціальних верств, локальними і глобальними механізмами захисту від обвалів ринку. В економічній сфері це — державне регулювання економіки, цін, доходів, сфери зайнятості, фінансування соціальної структури як загальнодержавної системи соціального відтворення і соціальних гарантій. Щодо політичної сфери, то тут мають місце масова демократія, система інституційних механізмів забезпечення демократичних і соціальних прав громадян, у тому числі механізмів їх реального впливу на політику.

Виникнення та існування всіх складових соціального регулювання та їх специфіка зумовлені головною функцією соціальної сфери — соціальним відтворенням людей як суб’єктів життєдіяльності, поновленням ресурсів для життєзабезпечення, а також побудовою соціальних інститутів.

Соціальне регулювання повинно виходити з того, що первинним елементом аналізу соціальної сфери, з нашого погляду, є поняття «потреба індивідуума (групи)». Йому властиве характерна для соціальної сфери в цілому основна суперечність — між зростаючими потребами суб’єктів і можливостями їх задоволення. Ця суперечність є ключовою в процесі саморозвитку, самореалізації кожного соціального суб’єкта. Її характер і спрямованість багато в чому детермінують процеси розвитку соціального регулювання.

Важливими в соціальній діяльності особистості є ціннісні орієнтації, що втілюються в ідеалах, інтересах, спрямуваннях людей та визначають їхню поведінку. Ціннісні орієнтації формуються в ході історичного процесу соціалізації людини і суспільства, закріплюються всією сукупністю життєвого досвіду. Сама система ціннісних орієнтацій має багаторівневу структуру, яка містить раціональний, емоційний і поведінковий компоненти. Її вершину становлять цінності, наближені до ідеалу.

Значущий компонент соціальної сфери — соціальна інфраструктура. Під нею ми розуміємо стійку сукупність матеріально-речовинних елементів, що створюють умови для задоволення всього комплексу потреб з метою відтворення людини і суспільства. За своєю внутрішньою організацією інфраструктура соціальної сфери являє собою систему установ, підприємств та органів, що забезпечують функціонування всіх інститутів соціальної сфери, через які здійснюється упорядкування регулювання.

Окремі елементи соціальної інфраструктури не можуть бути взаємозамінні. Тільки за цілісного підходу, що забезпечує раціональну життєдіяльність людей, можна говорити про ефективність відтворення населення. Фундаментальна теорія розширеного відтворення — міцна основа інвестиційної політики будь-якої держави [23, с. 13].

Соціальна інфраструктура може характеризуватися кількістю установ та організацій, що забезпечують процеси утворення, медичного, побутового і транспортного обслуговування, а також числом місць у них і обсягом послуг, що надаються. В аналізі функціонування соціальної інфраструктури важливі суб’єктивні оцінки людьми достатності реально існуючої соціальної інфраструктури у певному регіоні або на конкретному підприємстві. За рівнем розвитку соціальної інфраструктури, який визначається шляхом здійснення аналізу, можна судити про ступінь задоволення потреб населення.

Отже, процеси освіти, медичного, побутового і транспортного обслуговування, соціального захисту тощо являють собою сукупність статистично стійких актів соціальної взаємодії людей, що детермінують їх спосіб життя, умови соціального відтворення. Ця взаємодія покликана служити двом взаємозв’язаним цілям: збереженню раніше накопиченого людського потенціалу, забезпеченню доступності послуг і створенню нових інституційних передумов удосконалення якісних характеристик соціальному відтворенню майбутніх поколінь, забезпеченню зростання потенціалу соціальної сфери.

У соціальній сфері діють два типи механізмів регулятивних впливів — спонтанний і свідомий. При цьому суспільство може перебувати на будь-якій стадії розвитку. Все одно воно не може абсолютно вивільнитися від стихійної волі випадку, але співвідношення свідомого і стихійного буває різним.

Спонтанний механізм функціонування соціальної сфери виявляється у неврегульованому впливі складної і суперечливої сукупності факторів, умов на процеси відтворення населення, їх переплетіння, зіткнення. Ці впливи торують собі шлях як загальна тенденція, що має вірогідний характер (наприклад, демографічні процеси народжуваності, смертності, шлюбності і т. п.).

Свідомі фактори пов’язані з цілеспрямованою соціальною діяльністю людей, яка здійснюється через специфічні суспільні інститути — систему органів та організацій, що забезпечують свідомий вплив на соціальну сферу з метою досягнення певних результатів. На соціальні процеси в суспільстві на всіх його рівнях впливають певним чином також політичні, громадські і релігійні організації.

Головною функцією соціальної сфери є функція соціального відтворення різних верств і груп населення як суб’єктів історичного процесу, а також їх усебічного життєзабезпечення. Ця функція — одна з найважливіших для буття суспільства. У ній виявляється необхідність реалізації генеральної потреби всього суспільства в підтримці свого існування і перспектив цілісності та історичного розвитку. Разом з тим ця зовнішня функція соціальної сфери являє собою інтегративний результат реалізації сукупності приватних, внутрішньосистемних функцій усіх її компонентів. Інакше кажучи, соціальне відтворення сприймається нами як усвідомлена, цілеспрямована діяльність членів спільноти з підтримання своєї цілісності і сталості, забезпечення найсприятливіших умов для існування і розвитку відносин з іншою спільнотою. Оскільки йдеться про громадянське суспільство, яке є вихідною умовою сучасного існування ринкової економіки, орієнтованої в соціальному плані, то це має бути триєдина формула: «Я» — суспільне — держава [24, с. 23].

Відтворення соціальних суб’єктів є процесом еволюції всієї системи соціальних відносин. Вона охоплює всі прояви життя соціальної спільноти і виражається у безперервному функціонуванні соціальної структури, соціальних інститутів, соціальних норм і цінностей у межах конкретних економічних систем або певного історичного періоду. Циклічність відтворення поколінь людей втілює тенденції зміни соціальної системи, властиві конкретному етапу суспільного розвитку.

Одночасно з кількісним аспектом, що характеризує фізичне відтворення людей, соціальне відтворення як функція соціальної сфери має не менш важливий якісний зміст, пов’язаний з відтворенням певних соціальних якостей, необхідних людині для життя. Тобто воно включає відтворення на нових етапах розвитку суспільства всієї сукупності умов життєдіяльності суб’єктів (передусім соціальної інфраструктури), норм і цінностей, соціальної структури, соціальної організації і соціальних інститутів [25, с. 6].

Специфіку процесу соціального відтворення характеризують похідні функції соціальної сфери. Можливі різні основи для виокремлення груп функцій. На нашу думку, специфіку соціального відтворення можна висвітлити такими з них: соціорегулятивною, соціоадаптивною, соціопродуктивною, соціокультурною, соціодинамічною і соціозахисною функціями.

Соціорегулятивна функція регламентує основні показники соціальної діяльності і відносини суб’єктів, спрямовані на підвищення ефективності використання потенціалу соціальної сфери. Її подальший розвиток може бути представлений системою норм, етичних цінностей, що виступають реальною основою макросоціального процесу зміни моделі поведінки окремої людини і цілих груп, а також регулювальником їх соціальної діяльності.

Соціоадаптивна функція регулює і сприяє досягненню узгодженості дії людей у суспільстві, стимулює діяльність індивідуумів і соціальних груп, спрямовану на ефективнішу реалізацію потенціалу кожного, і вимірюється показниками, що характеризують стимули до ефективної соціальної діяльності людини.

Соціопродуктивна функція регулює і дає можливість задовольнити всі потреби людей, необхідні для відтворення соціального організму в його цілісності, якості на всіх структурних рівнях суспільства. Ця функція описується системою об’єктивних і суб’єктивних, а також нормативних і реальних показників, що характеризують забезпеченість населення продуктами споживання і послугами.

Соціокультурна функція регулює процеси залучення людини і різних соціальних груп до духовної сторони процесу відтворення, засвоєння соціально-етичного потенціалу суспільства, забезпечує узгодження ціннісних орієнтацій та інтересів різних суб’єктів, соціальну активність людей і може характеризуватися показниками успішності соціалізації індивідуума, необхідністю конкретних соціальних структур, мірою узгодженості інтересів певних груп населення та ефективності соціальної політики, ступенем залучення їх до суспільних перетворень.

Соціодинамічна функція пов’язана з підвищенням якості життя населення, регулюванням та забезпеченням творчого, динамічного характеру практики на основі вдосконалення самих суб’єктів життєдіяльності, розширення потенціалу соціальної сфери і характеризується системою показників соціальної мобільності в суспільстві.

Соціозахисна функція регулює та забезпечує соціальні гарантії і права, соціальну допомогу і підтримку непрацездатним і малозабезпеченим членам суспільства і виражається у системі показників, що визначають ступінь соціальної захищеності населення (прожитковий мінімум, чисельність населення, що перебуває за межею бідності, кількість та якість безкоштовних послуг, які забезпечують задоволення життєво важливих потреб суб’єктів соціальної сфери).

Проте викладена класифікація не виключає виокремлення й інших функцій, що свідчить про багатогранність і складність самого соціального регулювання. Основою можуть служити конкретні потреби суб’єктів соціального життя або конкретні функції кожного її компонента, що мають доцільний характер. Головне, щоб забезпечувався гармонійний прояв цих функцій і не порушувалася цілісність вирішення соціальних проблем.

Крім викладеного, слід зауважити, що розрізняють координацію і субординацію функцій. Так, функції таких компонентів соціальної сфери, як охорона здоров’я та освіта, узгоджуються по горизонталі, тобто координуються. Субординація функцій вказує на особливе місце і неоднакове значення кожного з компонентів у здійсненні функцій системи, на те, що будь-яка дана система, інтегруючи функції своїх компонентів, сама виконує певну роль в іншій, масштабнішій системі, компонентом якої вона є. З погляду функціональної субординації соціальна сфера виконує щодо суспільства функцію відтворення людини, а такі компоненти, як навчання, виховання, медичне обслуговування тощо, нібито підпорядковані цій головній функції системи.

Ігнорування регулювання соціальних проблем на нинішньому етапі перехідного періоду може призвести до значних витрат у перспективі, соціальних конфліктів. Необхідність якомога оперативніших реформ соціальної сфери зумовлюється також зміною базового принципу організації суспільства. Потрібна адаптація соціального комплексу України до нових економічних умов з урахуванням історичних традицій, особливостей культури, суспільної свідомості, психології та життєвого устрою. Ринок з його неминучістю вимагає звернення до нових форм і методів виробництва і розподілу послуг, передбачає економний порядок витрачання державних коштів для забезпечення гарантованого обсягу соціальних послуг населенню, раціоналізацію мережі установ соціальної сфери, часткову оплату послуг споживачами. Необхідність трансформації соціальної сфери пов’язана з децентралізацією на основі підвищення ролі регіональних і місцевих органів влади у розв’язанні соціальних проблем, регулюванні діяльності підприємств соціальної сфери.

Існують об’єктивні й суб’єктивні обмеження щодо раціональності даної діяльності. Як відмічає Ю. Пахомов, однобока реформа — гірше, ніж відсутність реформ. З економіки, яка структурно деградує і в якій відсутні інституційні регулятори та скріпи, легко виводяться фінансові потоки [26, с. 13—14].

Теоретично можливі два варіанти соціально-економічного розвитку України. Перший віддає перевагу соціальним засадам перед економічними. Він заперечує пріоритетність розвитку виробництва засобів виробництва і визнає продуктивний характер усіх соціальних витрат та інвестицій. Це — курс на економіку «багатої людини». Проте для його здійснення необхідні нові технології, оптимальне співвідношення ринкового і державного регулювання, безліч форм власності тощо. Оскільки такі передумови відсутні, перший варіант неможливий.

Другий варіант передбачає курс на соціальне ринкове господарство, що поєднує сучасну ринкову економіку, регулюючі функції держави і соціальний захист людей. Беручи до уваги вітчизняні традиції державного втручання в економіку і державного патерналізму в галузі соціального захисту, а також процес переходу до ринку, цілком можливо було б орієнтуватися на побудову соціально орієнтованої економіки і в Україні. Це, звичайно, потребує чисельних форм власності, переважання ринкового механізму координації діяльності суб’єктів господарювання, створення і захисту державою конкурентного середовища, обмеження його господарської діяльності задоволенням потреб у суспільних продуктах і послугах, наявністю державної коригуючої розподільної системи соціального забезпечення, пенсійних виплат, субсидій на житлове будівництво і соціальне підтримання тих, хто тимчасово або за віком не здатний працювати.

У розвитку українського суспільства сьогодні намітилися три суспільні тенденції: державна, ліберальна і соціальна. Усі вони мають перебувати у взаємодії, доповнюючи і коригуючи одна одну. Стосовно економічної сфери цей взаємозв’язок повинен виражатися у взаємодії ринкових методів господарювання з регулюючою роллю держави в економічних процесах і соціальній орієнтації економіки. У соціальній сфері цей взаємозв’язок виявляється у поєднанні ролі держави як гаранта соціального захисту, реалізації соціальної справедливості і дії матеріальних стимулів збільшення особистих доходів. Соціальна сфери покликана посісти ключове місце у всій суспільній системі, здійснюючи значний вплив на всі процеси, що в ній відбуваються.

Економічний ефект і соціальний добробут суспільства мають перебувати у стані рівноваги. Це необхідно для здійснення органічного розвитку. Звичайно, сам перехід до ринкової економіки передбачає певні корективи щодо процесу узгодження економічного і соціального ефекту. Він потребує посилення ролі державної участі і регулювання економічної діяльності, організації соціального захисту.

Перехід до ринку у нинішніх конкретних умовах, що склалися в Україні, повинен бути особливо високоорганізованим, керованим процесом. Він має бути націлений на інтереси народних мас і одночасно на створення виробничих, фінансово-кредитних, організаційних передумов на основі державного регулювання. Дж. Кейнс одним з перших наголосив на особливій функції уряду, яка полягає в активному втручанні в економіку засобами фіскальної політики. Створення умов для стимулювання сукупного попиту державними заходами визнається основою забезпечення економічної стабільності в країні.

Відомі два шляхи адаптації соціальних проблем до ринкових умов. Перший пов’язаний з акцентом на економічних перетвореннях, результати яких самі собою позначаться на стані соціальних проблем і соціальній ситуації у країні. Ідеологія іншого шляху пов’язана з підкоренням економічних перетворень радикальному поліпшенню соціальних показників суспільного розвитку, підвищенню рівня та якості життя людей. На нашу думку, раціональніша друга концепція, оскільки більшою мірою відповідає завданням соціально-економічного розвитку України.

Ідеальна концепція соціальної сфери покликана забезпечити достатній з погляду прогресу суспільного розвитку рівень добробуту, доступність основних життєвих благ для більшості населення. Вона повинна характеризуватися соціальною структурою, що базується не на класовій поляризації, а на широкому спектрі соціальних верств, відмінності у становищі яких не мають дезінтегруючого характеру. Соціальна сфера має створювати можливості для соціальної мобільності, переходу у прибутковішу професійну групу, гарантувати необхідний рівень соціального захисту, можливість участі працівників і населення в управлінні підприємством і державою, розвиток соціальної, трудової і підприємницької активності. Вона має забезпечувати можливість самореалізації людини, свободу вибору галузі докладання своїх здібностей, у тому числі і на ринку праці.

Ступінь розвинутості соціальної сфери може характеризуватися системою соціальних індикаторів. Основними з них є: величина прожиткового мінімуму; частка населення, що перебуває за межею бідності; величина поляризації прибутків (децильний коефіцієнт); кількість людей, що здобувають освіту; перелік медичних послуг, доступних усьому населенню; частка безробітних у загальній чисельності працездатного населення; середня тривалість життя; дитяча смертність; народжуваність.

Для законодавчих і виконавчих органів державної влади, органів місцевого самоврядування такі показники в їх оптимальному значенні можуть виступати як соціальні нормативи для кожного періоду і кожного регіону. Граничні ж їх значення стануть порогами соціальної безпеки і свідчитимуть про те, що подальше зниження рівня та якості життя згубне для суспільства. Знаючи гранично допустимі нижні і можливі для досягнення раціональні норми, законодавчі і розпорядчі органи, інші суб’єкти впливу на соціальну сферу в рамках соціального партнерства зможуть визначати практичні заходи щодо вирішення назрілих суперечностей і проблем.

Конструювання представленої нами концепції соціальної сфери суспільства можливе, якщо стратегія соціального розвитку суспільства спиратиметься на три ідеї. Це — необхідність забезпечення колективної соціальної безпеки, визнання відповідальності суспільства за добробут своїх членів, прийняття положення про можливість свідомого регулювання соціальними процесами [27, с. 20—21].

Крім того, треба виходити з таких фундаментальних принципів демократичного суспільства: надання державою кожному членові суспільства певних соціальних гарантій існування; контроль над майновою і стратовою диференціацією населення; перерозподіл у розумних межах прибутків населення.

Соціальне регулювання з урахуванням вітчизняного і зарубіжного досвіду включає досить широкий набір методів для своєї реалізації, які мають специфічну цільову спрямованість. Насамперед це нормативи, що окреслюють мінімум соціальної забезпеченості та діють як законодавчо установлені та обов’язкові, — величина прожиткового мінімуму, мінімальні розміри заробітної плати та пенсії тощо. Інше функціональне призначення мають так звані соціальні індикатори, які характеризують порогові, гранично допустимі рівні тих або інших показників: рівень безробіття та інфляції, забруднення навколишнього середовища та ін.

До системи методів соціального регулювання відносять і соціальні трансферти — різні способи перерозподілу доходів, а також різного роду безпосередньо регулюючі методи: тарифні угоди, регулювання робочих місць відповідно до чисельності та якості робочої сили, погоджене регулювання доходів і цін.

У концептуальному виразі соціальне регулювання, у тому числі й у перехідній економіці, має бути спрямоване на радикальне поліпшення якості життя та суттєве підвищення рівня життя населення.

Поняття рівня та якості життя населення відносять до синтетичних, комплексних понять, які включають надзвичайно широкий спектр соціально-економічних явищ: масштаби, характер зайнятості та умови праці; рівень освіти та професійно-кваліфікаційної, підготовки; розмір і структуру доходів та витрат; споживання продовольчих і непродовольчих товарів, їх якість і обсяг; структуру та якість платних і безплатних послуг; забезпеченість житлом і його благоустрій; обсяги нагромадженого майна та особистих заощаджень; масштаби залучення до культурного життя; системи соціального забезпечення та соціального страхування; економічні умови життєдіяльності; стан генофонду населення суспільства. Усе це є, з одного боку, об’єктами соціального регулювання, а з іншого — специфічними напрямами такого регулювання.

Головне завдання і мистецтво державного соціального регулювання як складової регулювання економіки взагалі — раціонально мобілізувати, розподілити і направити адресно-фінансові потоки для конструктивного розв’язання всього спектра соціальних проблем в умовах перехідної економіки, у тому числі і реформування самої соціальної сфери на основі принципових організаційно-фінансованих змін, які відбулися і відбуваються в Україні.

Література до розділу 8

1. Ойкен В. Основные принципы экономической политики: Пер. с нем. — М.: Прогресс, 1995. — 496 с.

2. Диба М. І., Ком’яков О. М. Економічна політика держави як механізм узгодження суспільних інтересів // Економіст. — 2000. — № 1. — С. 92—95.

3. Стиглиц Дж. Ю. Экономика государственного сектора / Науч. ред. Г. М. Куманин. — М.: Изд-во Моск. ун-та: ИНФРА-М, 1997. — 720 с.

4. Бєляєв О. О., Бебело А. С. Політична економія: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2001. — 328 с.

5. Білорус О. Г., Лук’яненко Д. Г. та ін. Глобальні трансформації і стратегії розвитку: Монографія. — К., 1998. — 416 с.

6. Курс экономической теории: Учебник. — 4-е доп. и переработ. изд. / Под общ. ред. М. Н. Чепурина и Е. А. Киселевой. — Киров: АСА, 1999. — 752 с.

7. Михасюк I., Мельник А., Крупка М., Залога З. Державне регулювання економіки: Підручник. — Львів: Укр. технології, 1999. — 640 с. — С. 58—59.

8. Абалкин Л. К цели через кризис. — М., 1992. — 325 с.

9. Лукінов І. Економічні трансформації (наприкінці XX сторіччя). — К.: Книга, 1997. — 456 с.

10. Пахомов Ю. Н., Крымский С. Б., Павленко Ю. В. Пути и перепутья современной цивилизации. — К., 1998. — 432 с.

11. Дем’яненко С. До стратегії і тактики економічного реформування // Економіка України. — 2000. — № 2. — С. 55.

12. Безчасний Л., Онишко С. Тенденції на світовому ринку капіталів та їх вплив на інвестиційну діяльність в Україні. — 2001. — № 3. — С. 4—12.

13. Беккер Г. Человеческий капитал: Отрывки из книги // США: экономика, политика, идеология. — 1993. — № 11—12. — С. 85—115. — С. 109.

14. Мотивація праці у ринковій економіці: Проблеми теорії і практики // Відп. ред. Д. П. Бошня. — К.: ІЄНАН України. — 1997. — С. 11.

15. Россия и зарубежные страны: Сравнение по основным показателям (объем ВВП, ВВП на душу населения) // Вопросы экономики. — 1997. — № 10. — С. 142—190.

16. Стратегія економічного і соціального розвитку України (2004—2015 рр.) «шляхом європейської інтеграції» / А. С. Гальчинський, В. М. Геєць та ін. — К.: ІВЦ Держкомстату України, 2004. — 416 с.

17. Тетеиси Кадзума. Вечный дух предпринимательства: Практическая философия бизнесмена. — К.: Укрзакордонвихасервис, 1992. — 204 с. — С. 32.

18. Хайек Ф. А. Пагубная самонадеянность. — М., 1992. — 285 с. — С. 130—131.

19. Курс экономической теории: Учебник. — 4-е доп. и переработ. изд. / Под общ. ред. М. Н. Чепурина и Е. А. Киселевой. — Киров: АСА, 1999. — 752 с. — С. 295.

20. Куликов В. Социальные императивы продолжения экономического реформирования / Российский экономический журнал. — 2000. — № 1. — С. 4.

21. Сахань I. Зарплата має стати гарантією достатку // Аспекти праці. — 2001. — № 3. — С. 36—41.

22. Колот А. М. Еволюція державної політики зайнятості в країнах з розвинутою ринковою економікою. Міжвід. зб. / Зайнятість та ринок праці. — Вип. 11. — 2000. — С. 49.

23. Лукінов І. Інвестиційний потенціал економічного зростання // Вісник НАН України. — № 4. — С. 13.

24. Геєць В. Ринкова трансформація в 1991—2000 роках: здобутки, труднощі, уроки // Вісник НАН України. — 2001. — № 2. — С. 23.

25. Куликов В. Социальные императивы продолжения экономического реформирования // Российский экономический журнал. — 2000. — № 1. — С. 6.

26. Пахомов Ю. Ринкові трансформації в Україні у контексті світового досвіду // Вісник НАН України. — 2001. — № 3. — С. 13—14.

27. Лайкам К. Модели социальной политики // Общество и экономика. — 2000. — № 8. — С. 20—21.

[1] Substantial — реальний, речовий, змістовий. Цей напрям виник у процесі дискусії з методологічних проблем дослідження докапіталістичних суспільств, що має, на наш погляд, особливе значення для дослідження проблем трансформаційної економіки. Основні положення субстантивізму були викладені в праці К. Полан’ї «Наше застаріле ринкове мислення» (1947).

1 Детальніше про субстантивізм та його напрями див.: Очерки экономической антропологии. — М.: Наука, 1999. — С. 78—94.

[2] Прикладом цього може бути «тверде ядро» неокласичної течії, до якого відносять передумови раціональності поведінки індивідів та ідея нейтральності грошей у довгостроковому періоді, у рамках якої монетаризм змінює лише «захисний пояс».

[3] Таке твердження випливає зі специфіки політичної й економічної науки, адже в більшості випадків ці науки базуються на оцінних судженнях, що, як відомо, є компетенцією філософії.

[4] Як зауважує К. Маркс, «було висунуто постулат самостійного трактування політики».

[5] Меркантилізм — сукупність економічних поглядів, що розвивалися протягом XV—XVIII ст. Меркантилізм не являв собою єдину школу. Термін «меркантилізм» уперше було застосовано в працях Адама Сміта для виокремлення праць тих часів. До провідних представників цієї течії можна віднести Уільяма Стаффорда, Томаса Мана, Антуана де Монкретьєна, Антоніо Серра та інших.

[6] Ця боротьба полягала у досягненні внутрішньої єдності, що мало усунути перешкоди до об’єднання (внутрішні мита, цехові та міські обмеження, феодальну роздробленість), та подолання поширення влади католицької церкви на більшість европейських країн.

[7] На цю ідею посилається Дж. М. Кейнс, який високо цінував роботи меркантилістів.

[8] Термін «класична політична економія» був уперше введений у наукову термінологію К. Марксом.

[9] Фраза «laissez faire, laissez passer» (франц. «дозволяйте робити, що хочуть, дозволяйте йти, куди хочуть») була висловлена Ж.-К. Гурне на асамблеї школи фізіократів у 1758 р. Основні представники школи фізіократів: Франсуа Кене, Жан-Клод Гурне, Дюпон де Немур, Мерсьє де ла Рівьєр, Анн Робер Жак Тюрго.

[10] Пізніше Дж. М. Кейнс назвав такий тип господарської моделі «реальною обмінною економікою».

[11] Сучасний утилітаризм — система поглядів, що базується на сенситивістській психології, етиці гедонізму, класичній політичній економії та демократичній політиці.

[12] Таке визначення І. Бентам дає у своїй праці «Уривок про уряд», що вийшла в 1776 р.

[13] Згідно з останнім принципом кожна людина має перебувати в таких умовах, у яких виконання професійних обов’язків збігається з її власними інтересами.

[14] Утім таке сприйняття не було характерним для австрійської школи.

[15] У своїх працях В. Парето наполягав на тому, що немає сенсу в надмірному аналізі корисності, а звернувся до аналізу «переваг» або «вигідності» одного блага над іншим.

[16] Згідно з визначенням Б. Гільдебранда, що було дано в його праці «Політична економія сучасності і майбутнього», людина — продукт цивілізації, орієнтований на загальносуспільні цінності.

[17] До несучасної радикальної політичної економії можна віднести праці таких авторів XIX ст., як Ж. Сісмонді, П. Ж. Прудон, Р. Оуен, Дж. Грей та ін.

[18] Дослідження в галузі історії економічного аналізу показали, що значну роль у здійсненні кейнсіанської революції відіграли також польський економіст М. Калецький і група німецьких економістів, що дістали назву «німецькі кейнсіанці». Деякі з наукових відкриттів Дж. М. Кейнса ще до їх публікації висвітлювались у дослідженнях означених учених, а тому поряд з ним можуть розглядатися як основоположники Кейнсіанської революції.

[19] Іншою беззаперечною перевагою теорії Кейнса стала ідея «грошової економіки», що була викладена в маловідомій статті 1933 р. «Грошова теорія виробництва» і, на жаль, у чітко сформульованому вигляді відсутня у його «Загальній теорії». Цей факт обумовив ігнорування даної ідеї у працях найближчих послідовників кейнсіанства. Але саме ця ідея лягла в основу альтернативної сучасній неокласиці течії — «посткейнсіанства».

[20] Детальніше огляд різних течій теоретичного напряму «економіки добробуту» наведено у Hans van den Doel, and den van Velthoven «Democracy and Walfere Economics» Cambridge Univercity Press. 1993.

[21] Основні функції добробуту будуть викладені в наступному параграфі.

[22] Зазначимо, що вперше гіпотеза стосовно максимізації голосів була висунута Дж. Шумпетером у праці «Капіталізм, соціалізм і демократія», де було визначено те, що пізніше отримало назву «теореми медіанного виборця».

[23] Джерела теорії суспільного вибору можна знайти у заново відкритих Д. Блеком 1948 р. працях математиків XVIII—XIX ст., що цікавилися проблемами голосування: Ж. А. Кондорсе, Т. С. Лапласа, Ч. Доджсона (Льюіса Керролла). Однак як самостійний напрям економічної науки вона сформувалася лише у 50—60-х роках XX ст. Важливу роль у формуванні теорії суспільного вибору відіграли роботи з політичної філософії Т. Гоббса, Б. Спінози, а також політологічні дослідження Дж. Медісона й А. де Токвіля. Безпосереднього імпульсу теорії суспільного вибору надали дискусії 30—40-х років.
ХХ ст. із проблем ринкового соціалізму й економіки добробуту (А. Бергсон, П. Самуельсон). Широкий резонанс у 1950-ті роки викликала книга К. Ерроу «Соціальний вибір та індивідуальні цінності» (1-е вид. 1951, 2-е вид. 1963), у якій проводилася аналогія між державою й особистістю. На противагу цьому підходу Дж. Бьюкенен і Г. Таллок у книзі «Розрахунок згоди» (1962) проводили аналогію між державою і ринком. Відносини громадян з державою розглядалися при цьому відповідно до принципу «послуга за послугу» (quid pro quo).

[24] Теоретична можливість такого підсумовування буде розглянута далі.

[25] Це пояснює той взаємозв’язок, який приписують ринковій економіці та демократичним процесам.

[26] Такі погляди поділяють Л. Головко, М. Гурєвічєв, Л. Дідківська, Л. Дмитриченко, З. Залога, М. Крупка, П. Мельник, І. Михасюк, С. Мочерний, І. Сорока, Д. Стеченко, В. Черняк, Н. Чумаченко та ін.

[27] У теорії споживчого попиту під граничною нормою заміщення розуміють таку кількість одного товару, яка необхідна споживачеві для того, щоб компенсувати відмову від певної кількості іншого товару. Іншими словами, заміщення у споживанні одного товару іншим не повинно змінити загальний рівень добробуту споживача. Термін було вперше введено Дж. Р. Хіксом у його праці «Вартість і капітал».

[28] Гранична норма технічного заміщення виробничого ресурсу (фактора виробництва) являє собою кількість одного фактора, необхідного для заміщення іншого, при збереженні незмінним загального рівня виробництва. Розраховується як відношення граничної продуктивності першого і другого факторів, або як кут нахилу ізокванти.

[29] Гранична норма трансформації — числове значення нахилу кривої виробничих можливостей. Гранична норма трансформації першого блага в друге являє собою величину спаду виробництва першого блага задля збільшення виробництва другого.

[30] Термін Х-неефективності, який включає опис недосяжності монополією мінімальних витрат, внутрішній оборот фірми і технічну неефективність, увів Харві Лебенстайн.

[31] Слід відрізняти від забезпечуваних державою приватних товарів (товари приватного використання — це товари, споживання яких одним індивідом виключає їх споживання іншими), до яких можна віднести освіту, деякі медичні послуги, єдині енергетичні системи тощо. Розгляд необхідності їх забезпечення буде показано далі в рамках розгляду егалітарного розподілу.

[32] «Проблема зайця» (free rider problems) — явище, пов’язане із бажанням індивіда користуватися благами, оплачуваними іншими.

[33] Р. А. Масгрейв у праці «Теорія державних фінансів» ширше розглядає це питання. Він зазначає, що може виникнути ситуація, за якої ринок буде неспроможним приводити до будь-яких оптимальних результатів. Тоді виникає питання про здійснення державних інтервенцій для забезпечення ефективного розподілу ресурсів.

[34] Така ситуація можлива за будь-яких із перерахованих вище неспроможностей ринку (наприклад, зростання виробництва при одночасному збільшенні забруднення навколишнього середовища, збільшення споживання ресурсів суспільної власності тощо).

[35] Яскравими прикладами відмінності уявлень про справедливість у різних суспільствах та їх впливу на визначення цілей і принципи проведення економічної політики можуть бути врахування традиційного кастового поділу суспільства в Індії та принцип рівності можливостей усіх людей в європейських країнах.

[36] Аналогічних поглядів дотримуються Дж. Ю. Стігліц, А. М. Оуекен, Дж. Е. Мід, Дж. Тобін та ін.

[37] Такий висновок ґрунтується на тому, що функція суспільного добробуту еквівалентна правилу ухвалення рішення чи «конституції».

[38] Рівність можливостей і здобутків не слід ототожнювати з рівністю добробуту індивідів.

[39] Як буде показано далі, означені обмеження не можуть бути виражені прямими лініями, оскільки комбінування цілей не може здійснюватися за фіксованим співвідношенням.

[40] Основною передумовою економічної моделі «першого кращого» (first-best) є можливість задовольнити всі умови «парето-ефективності).

[41] За теоремою «другого кращого» (second–best), яка була сформульована Р. Дж. Ліпсі та К. Ланкастером, при неможливості досягнення будь-якої з умов парето-ефективності, найкраща ситуація (другий оптимум) може бути досягнена при відході від інших умов Парето.

[42] Нобелівська премія була присуджена за «розвиток договірних і конституційних основ теорії економічного і політичного прийняття рішень».

[43] Не викликає сумніву, що модель «соціально ринкової економіки» сприйнята всім суспільством в Україні. Але, як ми мали вже досвід побудови «соціалізму», розуміння архітектоніки цієї моделі сьогодні більшістю ще не досягнуто.

[44] Виробнича ефективність характеризує найкращий спосіб виробництва, розподілу ресурсів однієї групи товарів таким чином, щоб збільшити випуск інших товарів, тоді як кінцева, або економічна, ефективність, полягає в такій комбінації ресурсів, коли досягається максимальний випуск обох груп товарів з найменшими витратами.

[45] Антимонопольне законодавство США, Японії, Польщі.

[46] Детальніше про функції кредиту див.: Гальчинський А. Теорія грошей: Навч.-метод. посібник. — К.: Основи, 1998. — С. 188—198.

[47] Детальніше див.: Гроші та кредит: Підручник / М. І. Савлук, А. М. Мороз, М. Ф. Пуховкіна та ін. — К.: Либідь, 1992. — С. 139.

[48] Таку думку щодо чистого і реального інвестування розділяють як зарубіжні, так і вітчизняні дослідники. Так, П. Самуельсон вказує на значну кількість трансфертних операцій (див.: Самуельсон П. Економіка. — Львів: Світ, 1993. — С. 178—179). К. Макконел і С. Брю також вважають, що трансферти не можуть бути інвестиціями (див.: Кем-
пбелл Р. Макконел, Стенли Л. Брю. Економикс. — М.: Республика, 1992. — С. 136. В цілому тому саму думку висловлюють автори праці “Инвестиции в Украине” (за ред. С. И. Вакарина. — К.: Конкорд, 1996. — С. 7, а також В. Симоненко (Інвестиційна політика: регіональний аспект // Економіка України, 1996. — № 4. — С. 34).

[49] Роль державних органів у цьому разі двояка. З одного боку, держава виступає певним чином організатором ринку інвестиційних ресурсів, з іншого боку, її органи і державні підприємства є його активними суб’єктами.

Політологія

1. Політологія, як наука, її місце в системі гуманітарних наук. 2. Політологія як наука, її об"єкт та предмет. 3. Категорії та закономірності ...
Найпоширений серед політологів є діалектичний метод, який хар-ся конкретно-істор підходом до аналізу явиш дійсності, урахуванням впливу на пол явища багатьох різних факторів, що ...
За сферою сусп. життя: ек-на, соц-на, куль-на, нац-на, За орієнтацією: внутрішня і зовнішня; За масштабами дії: міжнар., світова, локальна, регіональна; За носіями, суб"єктами: пол ...
Політ система сусп-ва це складна, багатогранна система відносин державних і недержавних соц. інститутів, які виконують відповідні політ функції для захисту інтересів певних класів ...

Раздел: Топики по английскому языку
Тип: шпаргалка

Національна економіка

1. Сутність та склад національного багатства Національне багатство - це сукупність створених та нагромаджених у країні працею всього суспільства ...
Держ.фін - центральна сфера фін.системи .країни, через яку здійснюється вплив держави на екон. та соц. розвиток суспільства. - сукупність ек-их відносин щодо розподілу і ...
Державний кредит характеризує залучення коштів державою на позиковій основі.

Раздел: Рефераты по экономике
Тип: шпаргалка

Міжнародний маркетинг

"МАРКЕТИНГ" 1. Єдність та відмінність категорій "попит" і "потреба" Потреба-це нужда,яка прийняла специфічну форму відповідно до культурного укладу і ...
Поняття макросер-ща визначають 5 груп факторів: екон. (темпи інфл-ії, дефляції, рівень зайнятості, сис-ма оподаткування, доходи споживачів ), соц-культурні (демографічна ситація ...
6) використовувати або імітувати зображення Державного Герба України, Державного Прапора України та звучання Державного Гімну України, зображення державних символів інших держав та ...

Раздел: Рефераты по маркетингу
Тип: шпаргалка

Взаємодія митних органів з іншими державними органами та ...

КУРСОВА РОБОТА ВЗАЄМОДІЯ МИТНИХ ОРГАНІВ З ІНШИМИ ДЕРЖАВНИМИ ОРГАНАМИ Т А ПІДПРИЄМСТВАМИ, УСТАНОВАМИ, ОРГАНІЗАЦІЯМИ Вступ митний орган правоохоронний ...
Ѭ Опис механізму взаємодії з правоохоронними та іншими державними органами
К.: Київ. держ. торг.-екон. ун-т, 2000.

Раздел: Рефераты по таможенной системе
Тип: курсовая работа

Політологія. Політичні системи в Україні
Політологія як наука. Предмет політології. Політологія (від грец. politika - державні і сусп. справи і logos -слово, поняття, вчення) - наука, об ... Актуалізація діалектики П. й економіки в кожному конкретному сусп-ві призводить до виникнення екон., фінанс., соц., демограф. В основі П.к. лежать соц.-екон., етнічні й політ, суперечності (об'єктивно властиві будь-якому сусп-ву.)	Раздел: Рефераты по политологии Тип: шпаргалка Все работы, похожие на Дипломная работа: Держава і ринок: філософія взаємодії (650) Назад

5rik.ru

Материалы для учебы и работы

Дипломная работа: Держава і ринок: філософія взаємодії

Література до розділу 1