Статья: Психоаналiз почуття кохання

ПСИХОАНАЛІЗ ПОЧУТТЯ КОХАННЯ

Стаття, яка пропонується увазі читача, знаходиться на перетині наук – психології літературознавства. У певних фрагментах домінує психологічний аналіз, іноді – літературознавчий. Розглядаються психологічні теорії про кохання.

Кохання – виключно складний об’єкт як для психологічного, так і для будь-якого іншого аналізу. Про кохання сказано багато – частотні словники сучасних мов засвідчують, що це одне з найуживаніших слів. При цьому все сказане є правильним хоча б для кого-небудь. Крім того, кохання ще менше, ніж якийсь інший аcпект реальності може бути з достатньою повнотою описана у рамках науки, його пізнання вимагає міждисциплінарного дослідження, яке б поєднувало факти і прийоми не лише психології, літературознавства, а й соціології, біології, етнографії, історії, мистецтвознавства та багатьох інших дисциплін. Не ставлячи перед собою завдання синтезу всіх фактів та ідей поставивши за мету розкриття феномену цього почуття зокрема в поезії Дмитра Павличка, зупинимося лише на деяких результатах та проблемах його психологічного дослідження.

 Хотілося б акцентувати увагу на принциповій різниці значень двох слів, які, на перший погляд, які видаються синонімами. «Любов» та «кохання». Останнє – більш притаманне саме українцю на позначення стосунків між чоловіком та жінкою. Навіть сама сфера інтимного відгорождується вже на рівні мови – стосунки, взаємостосунки (приватне спілкування людей), відносини та взаємовідносини – між організаціями, державами тощо. В різні часи, в різних регіонах України поняття “кохання” та “любов” тлумачилися по-різному. М. Томенко, розглянувши це питання, робить висновок: «Виходячи з традиції вживання цих двох понять і смислового навантаження, якого вони набувають у поезії, літературі, фольклорі можна твердити: кохання характеризується поетичним та ірраціональним змістом стосунків; почуттєвістю та романтизмом як невід’ємними рисами… Любов характеризує більш сталі стосунки, які, як правило, трансформуються формалізуються в подружнє життя. Любов не втрачає почуттєвості, хоча вже й не має стану поетичної закоханості. Статеве життя є невід’ємною, але дещо буденною складовою частиною гармонії в стосунках.» [5, 25]. Отже, ми використовуємо поняття “любов” і “кохання” на позначення різних почуттєвих явищ.

Ще кілька років тому майже кожна пісня, фільм, повість торкалися теми статевої любові. Практично й досі має місце саме така ситуація. Важко було уявити, що колись було по-іншому, ще важче, що кохання взагалі колись не було. Тому в історії кохання було своє народження, палкі чи спокійні, трагічні та світлі періоди. Розвиток цього почуття нагадує не сходження на гору, взяття вершини, а проходження цілого гірського хребта, круті підйоми на одну вершину, потім спуск до підніжжя, знову підйом, знову спуск. За такими законами кохання розвивалося від античності до часів лицарства, - практично і пізніше, майже до наших часів. Зараз просто неможливо усвідомити, що ще у 18 столітті в Англії діти навіть не розрізнялися за статтю. Ще раніше, у Франції, поштовхом до розвитку французької літератури в подальшому стала так звана “суперечка про жінок” у французькій культурі 16 століття, загострена після того, як було перекладено книгу італійця Б.Кастільоне, в якій автор позитивно (!) відгукується про жінок [1, 450]. Вже не кажучи про часи, коли вирішувалося питання, чи взагалі є у жінки душа!

Кохання як стійке прагнення, потяг одного індивідуума до іншого, протилежної з ним статі, не є чимось сталим і незмінним. Кохання – це “замкнення” багатьох потреб однієї особистості на іншій. У коханні між чоловіком і жінкою протягом довготривалого часу провідна роль належить статевому інстинкту [2, 121].

Перш за все необхідно з’ясувати, чи відбиває “кохання” певну психологічну реальність, відрізняється синдром пов’язаних з нею почуттів та прикладів поведінки від тих, які асоціюються з іншими поняттями, наприклад, дружба, секс тощо. Далі – чи має цей синдром достатню конкретність? В цілому на це питання можна відповісти позитивно. Так, більшість респондентів відрізняють у власному досвіді кохання від сексуальних стосунків, з одного боку, від дружби, з іншого. На думку опитуваних людей, кожне з цих явищ може існувати незалежно від іншого.

З переживаннями кохання пов’язані певні відчуття, приналежність яких саме до кохання не викликає сумнівів у їхніх носіїв. Так, до описів респондентів своїх відчуттів, які входять до набору таких переживань, можна віднести ейфорію, депресивні почуття, нахили до фантазії, порушення сну, загальне збудження і труднощі у концентрації уваги.

Існують і чіткі поведінкові кореляти кохання, не характерні для типів почувань і стосунків.

Цікаво, що любовні переживання і пов’язані з ними поведінка визначаються відомою статевою специфікою, причому напрямок розбіжностей далеко не завжди співвідноситься традиційним уявленням про психологічні особливості чоловіків та жінок. Так, всупереч стереотипам, що давно вже склалися, чоловіки у цілому характеризуються більшим рівнем романтизму, ніж жінки, легше й швидше закохуються, у більшості - підтримують романтичні уявлення про кохання. Бажання закохатися для чоловіків більш серйозна причина для взаємостосунків, ніж для жінок. Жіноча любов минає швидше, ніж у чоловіків, перші частіше ініціюють розрив та легше його переживають. Водночас у період уже сталих любовних стосунків жінки схильні до більшого саморозкриття та схильні переоцінювати свого партнера. Стосунки кохання для жінок більш специфічні, ніж чим для чоловіків, - кореляції між оцінками любові та симпатії у других значно нижче. Ця розбіжність є результатом статевої специфіки в онтогенезі. Необхідно зазначити, що проблема статевих розбіжностей у коханні не може вирішуватися поза часовим та соціальним контекстом. Мішель Фуко, якого вважають класиком сучасної психології, наполягав на тому, що, “прояв історично окремих форм сексуальної поведінки відбувався у зв’язку з появою різних механізмів репресії, яку застосовували щодо сексуальності в тому чи іншому суспільстві”[2, 702]. Так, змінюються самі уявлення про статеві розбіжності, ці ж уявлення у значній мірі ці розбіжності й підтримують, оскільки люди намагаються відповідати стереотипу, що склався. Очевидно, що термін “любов” використовують на позначення якісно різних стосунків. Так називають і почуття матері до дитини, і стосунки людей до чогось безособового, наприклад, до своєї справи.

Кохання як стійке внутрішнє переживання необхідно відокремлювати від безпосереднього переживання, від емоцій любові, через які вона проявляється. У коханні можуть бути поєднані найрізноманітніші почуття: страждання і насолода, радість та печаль, страх і сміливість, гнів та ненависть. Але є також і більш специфічні переживання кохання – особливі емоції, які теж називають це почуття – потяг, захоплення, ніжність, багато інших складових відтінків емоції.

У психології існує багато спроб виділення якісно специфічних типів кохання. Найбільш відомою з таких типологій є класифікація, запропонована Е. Фромом [4, 24]. Він виділяє п’ять типів любові: братерська, материнська, еротична, любов до самого себе і любов до бога.

Більшість філософських та психологічних типологій любові мають апріорний характер. Механізм виділення у них тих чи інших типів практично не проглядається, а належність різних типів до одного класу любовних переживань найчастіше не враховується. Тим більше зацікавлення представляють ті типології, в яких логіка виділення варіантів любові експлікована і піддається хоча б теоретичній перевірці.

Спроба створення такої типології була здійснена Т.Кемпером [3, 407] у межах розроблюваної ним соціально-інтерактивної теорії емоцій. У будь-яких взаємостосунках, у тому числі тоді, коли суб’єктами виступають цілі соціальні системи, наприклад держави, Кемпер виділяє два незалежні фактори – влада, тобто здатність силою примусити партнера зробити те, що ти бажаєш, і статус – бажання партнера по спілкуванню йти назустріч вимогам суб’єкта.

Базуючись на цих двох факторах Т.Кемпер виділяє сім типів любовних стосунків у парі: романтична, братерська, харизматична, “зрада”, закоханість, “поклоніння” і любов між батьками і маленькою дитиною.

Дослідниками було доведено, що уявлення про любов можуть існувати порівняно незалежно від реальних стосунків, які класифікуються власне учасниками як кохання. Водночас інтеріоризація суб’єктом певних уявлень про любовні переживання є необхідною умовою розвитку почуття любові [2, 124].

Питання про внутрішню структуру чи складові любові вирішувалось, як і питання про типи любові, на різних рівнях. І тут однією з найперших і найбільш цитованих є структура, запропонована Е. Фромом [4, 65]. Він виділяє наступні складники любові: турботу, відповідальність, повагу, знання. Нагадаємо, що у пізніших дослідженнях ця структура була піддана критиці за відсутність у ній фактору задоволення, радості.

Сумнів викликає і фактор знання. У більшості описів любові, як одну з її ознак виділяють схильність до ідеалізації партнера, до переоцінки притаманних йому позитивних якостей та часткового ігнорування негативних. Така ж особливість є, наприклад, у дружбі. Ідеалізація довгий час розглядалася як свідоцтво дефіцитарності любовних стосунків. Відповідно уявлялося, що любов, реалізована зрілою особистістю, не потребує завищення якостей партнера, і відповідно, взаємне сприйняття буде більш адекватним. Необхідно зазначити, що треба відрізняти неадекватність сприйняття певних рис партнера, з одного боку, і ставлення до цих якостей, тобто оцінку їх як важливих чи неважливих у структурі особи партнера, тимчасових чи іманентно йому притаманних, - з іншого боку.

Можна припустити, що ставлення до когось із захопленням, приписування йому різноманітних екстраординарних позитивних якостей реалізує задоволення важливих людських потреб. Наприклад, за Т.Рейком здатність до ідеалізації є обов’язковою умовою особистісного росту. Зауважимо, що чоловіки більш схильні до ідеалізації своїх партнерів, ніж жінки. Це може бути пов’язане з тим, що чоловік традиційно відіграє у любовних стосунках більш активну позицію, ніж жінка, повинен долати більше труднощів і тому більше потребує ідеалізації партнера.

Таким чином, ідеалізація не суперечить знанням, знання закоханим об’єкту своєї любові – це дійсно інше, і може бути, більш точне знання. Нагадаємо, що історично смисл слів “пізнання” та “любов” у багатьох мовах був близьким. Навіть більше, Кейт Мілет підтримує думку, що скрізь в біблійному тексті “знання” синонімічне з сексуальністю [5, 95].

Були спроби емпіричного вивчення структури любові. Так, Р. Хаттіс виділив у якості складових кохання шість факторів: повагу, позитивні почуття до партнера, еротичні почуття, потребу у позитивному ставленні з боку партнера, почуття інтимності, почуття ворожості. Останній з виділених Р.Хаттісом факторів заслуговує особливої уваги. (Невеличкий екскурс в історію: в шумеро-аккадському пантеоні богів була богиня Іштар – покровителька любові і сварок, еротичного бажання та війни. Ворожнеча і любов – ці непоєднувані полюси ще сходяться у ній. Очевидно, культ цієї богині виник тоді, коли кохання ще тільки почало виділятися в особливу силу життя, коли її не усвідомлювали як окреме почуття.)

Наявність негативного почуття у синдромі любовних переживань хоча й суперечить романтичному канону, все ж уявляється практично закономірним.

Відзначимо, що зв’язок кохання та негативних переживань закріплений і в етимології слів, що означають сильні емоції. Так, слово “пристрасть” означає водночас і почуття любові і (в сучасній мові, між іншим, досить рідко) - страждання. Любов і смерть, кохання та небезпека співіснують і на сторінках художніх творів. Реальність описуваних Шекспіром романтичних почуттів між Ромео та Джульєттою і смертельної небезпеки, викликаною ворожнечею Монтеккі та Капулетті, підтверджена дослідженнями, які виявили, що опозиція батьків спілкуванню молоді зі своїми обранцями є фактором, сприятливим виникненню романтичної любові. Проте, другим наслідком подібного ефекту є те, що через деякий час ініційовані зовнішнім подібним чином почуття згасають і навіть змінюються на протилежні.

Можливість інтерпретації свого стану як кохання пов’язана із наявністю в тезаурусі суб’єкту певних лінгвістичних конструкцій, і з володінням правилами їх використовування. Людина повинна знати, які ситуації треба, а які не слід інтерпретувати тим чи іншим чином. Це навчання здійснюється і в період раннього онтогенезу, і протягом всього наступного життя. Як зазначав О. С. Макаренко, кохання не може бути вирощеним з надр статевого потягу. Дійсні сили “любовного” кохання можуть бути лише у досвіді позастатевої симпатії. За Макаренко, молода людина ніколи не буде любити свою наречену і жінку, якщо він не любив своїх батьків, товаришів і друзів. Тобто, що, хоча об’єкти кохання змінюються, сам принцип – пояснення собі свого стану як любові, а не як, скажімо, корисливої зацікавленості, залишається незмінним. Якщо людина у дитинстві навчилася такої інтерпретації, вона буде використовувати її в принципово різних ситуаціях. Отже, з виявленням ролі моменту самоінтерпретації у ґенезі почуття кохання стає більш зрозумілою близькість різноманітних видів любові між собою та їх взаємна зумовленість.

Необхідно зупинитися ще на одній структурі, яка була запропонована З. Рубіним [3, 186]. Він виділяє в коханні прихильність, турботу та інтимність (довіру) і створив на основі цієї структури спеціальний опитувальник. Подальші дослідження показали, що фактор інтимності (довіри) дає менше підстав для входження до структури кохання, ніж фактори прихильності та турботи.

Досить довго у психології була популярна думка про те, що схильність до любові повинна бути пов’язана з виразним патопсихологічним почуттям (фундаментом для таких гіпотез були уявлення про кохання як маніфестації слабкості та дефіцитарності суб’єкта). Проте факти спростували такі уявлення. Так, ні рівень закоханості, ні романтичні установки не корелюють у своїх середніх значеннях з патологічними рисами особистості (дослідження У. Кепхарта) Кінцеві значення цих характеристик, наприклад, значна кількість романів або ж повна їх відсутність, як виявилося, пов’язані з недостатнім рівнем емоційної зрілості. Наявність такого взаємозв’язку між інтенсивністю романтичної поведінки, з одного боку, та рівнем емоційної зрілості, з іншого, дозволяє зробити висновок, що іноді кохання дійсно виконує захисну функцію - про це свідчить поєднання максимальної інтенсивності романтичного синдрому та низької емоційної зрілості. Проте, якщо відсутність любовного досвіду дорослої людини також супроводжується низькою емоційною зрілістю, то припустимо, що любовні переживання є не перешкодою, а необхідною умовою високого особистісного розвитку.

Також схильність до переживання почуття любові виявилася пов’язаною з такими рисами, як рівень романтизму та локус контроль, а екстернальному локусові відповідає більше значення романтичної поведінки. Виявилися інші залежності, так, висока самооцінка поєднується з високо інтенсивною романтичною поведінкою у чоловіків і з низько інтенсивною – у жінок. Це можна пояснити тим, що нормативний образ «дійсного чоловіка» вимагає значно більшої романтичної активності, ніж певний стереотип «дійсної жінки».

Можна також припустити, що зв’язок між схильністю до любові та особистісними характеристиками опосередковується уявленнями людей про осіб, бажаних і відповідних їх статі, віку, іншим параметрам.

Окремо необхідно розглянути питання про особистісний нахил до сильних і глибоких любовних переживань. Тут наука психологія ще має над чим працювати, фактичних даних досить мало. Загальноприйнятою є думка про те, що високий рівень самооцінки забезпечує можливість кохання до іншої людини. Як писав З. Фройд, «лібідо, чи лібідо «Я» здаються нам великим резервуаром, з якого посилаються прихильності до об’єктів і до якого вони знов повертаються». Саме у ставленні до самого себе відточується те мистецтво кохання, про яке казав Е. Фромм. Ще мало знань про те, які ж саме якості грають вирішальну роль не у короткочасних а, у тривалих стосунках. Є підстави для тверджень, що головними детермінантами тут виступають не лише окремі особистісні особливості об’єкту, а його інтегральні характеристики, такі, як рівень психічного здоров’я, самосприйняття, компетентність тощо. Така залежність, до речі, примушує припустити наявність однієї закономірності, яка, на жаль, важко піддається експериментальній перевірці. Суб’єкт з добре розвиненими емоційними якостями отримує підтвердження своєї самооцінки, і загальний рівень його самооцінки підвищується. Це робить суб’єкта в очах інших людей більш привабливим як партнера у любовних взаєминах. Проте сам він до встановлення нових зв’язків ще не готовий.

Існуючі в психології моделі любові глибоко відрізняються ще за одним, оціночним параметром. Частина авторів зауважує, що любов – це свідчення слабості і недосконалості людини, інші наголошують про конструктивний характер цього почуття. До першої групи можна віднести Л.Каслера. Він вважає, що існують три причини, які примушують одну людину покохати іншу. Закохана людина ставиться до об’єкта своєї любові вкрай амбівалентно. Вона водночас відчуває до нього і позитивні почуття, наприклад, подяку як до джерела життєво важливих благ (перш за все психологічних), і негативних – ненавидить його, як того, хто має над ним владу і може в будь-який момент припинити підтримку. Дійсно вільна людина, за Л. Кеслером, це людина, яка не відчуває кохання. Такий песимістичний погляд підтверджують і деякі емпіричні дані, що свідчать про консерватизм міжособистісної аттраксії. Але в деяких ситуаціях аттраксія може зіграти не лише консервативну роль, сприяючи розширенню знань людини про світ.

 Це дозволяє припустити, що найвища форма міжособистісної аттраксії, любов, може бути описана оптимістичнішим чином. Прикладом є теорія потреб А. Маслоу. Любов психічно здорової людини, за Маслоу, характеризується перш за все зняттям тривожності, відчуттям повної безпеки, психологічного комфорту. Вона ніяк не пов’язана з давньою ворожістю між статями (таке твердження Маслоу вважає взагалі хибним). Кохання, описуване А. Маслоу, різко відрізняється від тих феноменів, які спостерігають, використовуючи ті ж самі поняття, інші дослідники. Так, за його даними, задоволеність психологічною та сексуальною стороною стосунків у членів пари з роками не зменшується, як звичайно, а збільшується. Взагалі, збільшення терміну знайомства партнерів виявляється пов’язаним з ростом задоволення. Партнери відчувають взаємний постійний та зростаючий інтерес, зацікавленість у справах тощо. Вони добре знають одне одного, в їхніх стосунках немає елементів викривлення сприйняття. Їм щастить поєднувати тверезу оцінку іншого, розуміння його недоліків з повним прийняттям його таким, як він є, що і є основним фактором, який забезпечує психологічний комфорт. Вони часто закохувалися і виявилися закоханими на момент обстеження. Вони не соромляться своїх почуттів, проте дуже рідко використовують для визначення характеристики стосунків слово любов (можливо, це пов’язано з високими критеріями у міжособистісних стосунках). Сексуальні зв’язки дають досліджуваним А. Маслоу значну насолоду, проте вони завжди пов’язані з емоційним контактом. За відсутності психологічної близькості вони у сексуальний зв’язок не вступають. Цікаво, що хоча секс у досліджуваних пар, за А. Маслоу, відіграє значну роль, вони доволі легко переживають фрустрацію сексуальної потреби. Стосунки цих людей дійсно рівноцінні, немає розподілу на жіночі чи чоловічі обов’язки.

Описувана А. Маслоу ситуація може бути ілюстрацією однієї важливої особливості кохання, яка, в ідеалі, повинна бути присутньою у любовних стосунках. Фактично, довготривале кохання є завжди коханням, не дивлячись на недоліки партнера, ніби всупереч ним. Тривалі і близькі стосунки не дають людині можливості не бачити негативних якостей партнера – відповідно до звичайно буденної логіки, яка виводить любов та симпатію з наявності у об’єкта екстраординарних якостей, це робить любов неможливою. Уміння ж приймати оточуючих, характерне для психічно здорових людей, дозволяє їм зберегти почуття любові, не дивлячись на усвідомлення об’єктивних недоліків іншого.

Кохання – одне з найкращих і найглибших людських почуттів, невичерпне й вічне, як саме життя. Багатство нюансів, піднесеність і драматизм цього почуття породжують безліч думок. Любов у широкому сучасному розумінні – це інтимне почуття, спрямоване на іншу особу, - поняття історичне і класове, результат тривалого розвитку людської особистості. Проте кохання – одна з магістральних тем у світовій поезії від самого початку її існування. “Любовні сюжети” є взагалі вічними в фольклорі та світовій літературі. Мабуть, серед усіх поетів земної кулі усіх часів не було б такого, хто не писав би про кохання, не оспівував погляд і вроду коханої, не відтворював у найвишуканих образах це прекрасне й вічне молоде почуття.

Феномен кохання на прикладі інтимної лірики Дм. Павличка

Дмитро Васильович Павличко увійшов до літератури і затвердився художньо, зокрема, під знаком теми кохання. На нашу думку, його перші збірки з вкрапленнями тем кохання – до останніх розташовані на одній тематичній лінії, складають практично однорідний масив. Самі по собі відхилення практично значеннєві – це декларації любові до Батьківщини. Інші поезії не про кохання яскраво виявляють належність поета до сфери соціального та політичного життя. Проте основа інтимно-особистісного начала залишається цілісною, більше того, почуття, звернені до глибин душі, підкреслюють індивідуальність ліричного “я”, тим самим проголошуючи його право на громадянський пафос. Одразу необхідно зазначити, що у своїй інтимній ліриці поет практично завжди використовує слово “любов”, а не “кохання”.

Більше, ніж будь – якому іншому почуттю, коханню притаманна внутрішня мінливість, динаміка. Ми маємо на увазі не історичну змінюваність цього почуття, а динаміку кохання однієї особистості.

 Першою фазою почуття найчастіше є стан закоханості. Особливо яскрава та швидко домінуюча закоханість спостерігається в юнацькому віці. Причому, як стверджував С. Рубінштейн, “у справжньому психологічному смислі любов є лише атрибутом юнацького віку” [3, 150]. Така всеосяжна закоханість визначається вперше дійсно інстинктивним почуттям молодої людини до іншої статі і швидким “замкненням” її інтересів на якомусь “об‘єкті”. Глибокий психологічний смисл закоханості як першої фази кохання є в тому, щоб закріпити духовний зв’язок між двома індивідуумами, перш ніж вони перетнуть межу інтимніших стосунків. Це почуття має свої певні фази розвитку, динаміку. Вузловий момент – це існування давно вже існуючого у підсвідомому певного еталону бажаного чоловіка чи жінки. У поезії Павличко спростовуються твердження, що кохання – надбання лише юної особи. Одна із останніх збірок – “Золоте яблуко” стала дійсним гімном вічності кохання, вічності почуття поета.

Існування прихованих еталонів коханого (чи коханої), сформованих ще задовго до зустрічі з ними, є безперечний психологічний факт. (“Та коли я, закривши очі, хочу згадати, що найглибше запало в душу мою, - бачу твій образ…”) [7, 75].

Інтерес, який виник до особи протилежної статі та тяжіння до нього, швидко призводять до явища, яке дуже вдало Стендаль назвав кристалізацією. В людині, у якій першоджерельно знайшла себе статева потреба іншої людини, остання намагається побачити всі інші найкращі людські гідності. Здається, що все те краще, що можливе в людині, зосереджено у предметі закоханості.

Закоханість на початку свого розвитку, у своїй, так би мовити, класичній формі позбавлена прагнення до фізичних стосунків. Це найбільш романтичний та піднесений період кохання:

Дівчинко моя мила,

Ти блискавкою брови

Сонце мені затьмила…

Ми наче стаємо безсловесними свідками одухотвореного поетовим художнім чуттям прадавніх і одвічно повторюваних стосунків.

Але, за таким дійсно духовним проявом кохання, поступово починає наростати фізичне тяжіння закоханих одне до одного. Боязкі пестощі змінюються на все більш сміливі. Настає друга фаза кохання – кохання-пристрасть.

Про поезію Дмитра Павличка в свій час М. Рильський писав: “Деяким надміру соромливим і до нудоти цнотливим людям може воно видаватися надто сміливим, Павличко пише не для них…” У піснях кохання уява поета, широко розкинувши крила пристрасті, літає над буденним світом. Образ дівчинки, дівчини, жінки проходить трансформацію, перетворення від янгола до жінки – спокусительки, такого чортеняти з маленькими ріжками “під косами на голові”. Справжнім спалахом еротичного гімну коханню стала збірка “Золоте яблуко”. Преклоніння перед коханою, актом кохання як кроком до неусвідомленого щастя, вічності, адже саме це почуття переносить естафету життя від покоління до покоління, сповнені рядки інтимних зізнань:

Зерно таємного творіння,

Що з божої руки зросло,

Що в ньому сховане коріння

Й нового колоска стебло

Візьми собі, моя богине,

І передай за даль століть

Душі моєї всі клітини

А плоті – лиш єдину кліть

Усе поетичне життя ліричний герой сповідує релігію поклоніння земній жінці, яка дарує найвищу насолоду – насолоду плотської любові. Його ідеал зовнішньо природно привабливий, пристрасний, обіцяючий насолоду, знадливий і по-жіночому вродливий (“стрункі та голі ноги”, “твої пишні перса”) Іноді краса жіноча настільки перебільшується, що стає ореолом небесної, божої краси, якій ліричний герой протиставляє себе, грішного. Злиття з жінкою стає повнотою буття, знайденням себе і вічної туги за доповненням, своєї другої половини.

Все життя ліричний герой розкриває загадку жінки, шукає свою мрію. Цей омріяний образ мучить, кличе до себе, водночас роблячи щасливим і даючи твору наснагу:

Так, ти одна моя любове,

Даєш мені снагу обнови,

Народжуєш мене щодня

Інакшим…

У поезії, написаній у зрілому віці, кохання – в основному любов-спомин, любов-сподівання. Автор зробив вдалу спробу – у мудрості пережити молодість. Еротичний роман, що простягся на все життя, не закінчується кінцем почуття, він існуватиме, доки будуть двоє на землі – жінка і чоловік.

Ми не будемо описувати всі фази, які проходять почуття людини, їх розвиток від початку до перетворення у кохання за звичкою – дружбою, це тема окремого дослідження.

Ще невеличке зауваження дослідників стосовно почуттів - людина, яка хоча б раз пережила всі ці натуральні фази повного кохання, не може покохати пристрасно удруге.

Таким чином, існують перехідні фази кохання: від закоханості до кохання-пристрасті і від кохання-пристрасті до кохання-прихильності. При переході від однієї фази до іншої кохання завжди щось губить та чогось набуває.

Остання і найдовша фаза кохання – кохання-прихильність, на перший погляд здається нецікавою. Про неї рідко пишуть письменники і поети, проте у дійсності ця фаза, можливо, найглибша у своєму прояві.

Кажучи про кохання, його досить важко відрізнити як суб’єктивне переживання, оцінку своїх стосунків з іншою людиною від кохання як специфічного процесу взаємостосунків. Проте поняття “кохання” репрезентує для більшості певну психологічну реальність, не змішувану з іншими близькими поняттями. Виділені структурні особливості кохання дають можливість, вірніше, допомагають ближче наблизитись до розуміння протікання процесу почуття. В свою чергу, поезія Дмитра Павличка розкриває всі “обличчя” кохання, серед якої особливо цінною є прошарок, представлений шедеврами еротичної лірики.

Література

1. Литературная энциклопедия терминов и понятий. – Москва: НПК Інтеван, 2001. – 1595 с.

2. Б.І. Додонов. У світі емоцій. – Київ: Видавництво політичної літератури України, 1987. – 140 с.

3. В.А. Роменець, І.П. Маноха. Історія психології 20 століття. – Київ: Либідь, 1998. – 989 с.

4. Э.Фромм. Искусство любви. – Минск: ТПЦ Полифакт, 1990. – 80 с.

5. Кейт Мілет.Сексуальна політика. – Київ: Основи, 1998. – 620 С.

6. М. Томенко. Теорія українського кохання. – Київ: Основи, 2002. – 89 С.

7. Д.Павличко. Золоте яблуко. – Київ: Основи, 1998. –207 С.