Контрольная работа: Події голоду 1932-1933 рр.

Вступ

Історія багатостраждального українського народу перенасичена трагічними сторінками минулих століть. Проте є одна з них, яка ніколи з плином часу не буде поглинута мороком небуття. Це події голоду 1932—1933 рр., який смертельним вихором пройшовся по колись благодатних і родючих українських землях і викосив майже все живе на селі. І по сьогоднішній день, коли всі ми живемо в новому столітті і тисячолітті, витоки цієї трагедії так і не осмислені належним чином і не зроблено ні вченими, ні політиками та державними діячами належних висновків.

Адже прикро, але факт, що за роки незалежності населення України за рахунок смертності, матеріальної скрути, хвороб скоротилося майже на п'ять мільйонів осіб. І це ще один доказ того, що до подій 1932—1933 рр. слід повертатися ще і ще раз. Повертатися, щоб такого більше не було в нашій історії. Повертатися і тому, що героїчний, мудрий, надзвичайно терпеливий і багатостраждальний народ заслужив на те, щоб молоде покоління, і не тільки, знали всю правду про ці страшні і трагічні події, які уже протягом багатьох десятиліть так старанно різні політичні сили намагаються викинути з нашої історичної пам'яті. Те, що Світовий конгрес українців, який нещодавно відбувся в Києві і на якому було 450 делегатів із 35 країн, визнав голод 1932— 1933 рр. геноцидом проти українського народу — це тільки частина повернутої історичної правди. І розглядати це визнання можна тільки в контексті сьогодення. Адже, крім катастрофічного зменшення населення ми повинні дати відповідь і на питання — чому ряди 20 млн. українців, які опинилися за кордоном в силу різних політичних причин в далекому минулому, поповнили за останні роки ще на 5-7 мільйонів. І в основному в пошуках заробітків. Як до них там відносяться, краще за все свідчить трагічна доля Сергія Кудрі з селища Володарки, що на Київщині, якого взимку 2001 р. знічев'я, на очах у вагітної дружини, застрелив посеред шляху польський поліцейський. І попри всі намагання влади якось виправдати цей бандитський вчинок, виправданню він не підлягає. Натомість за цей злочин цей поліцейський отримав всього якихось два роки в'язниці. Так само, як за вбивство тварини. І наші державні і політичні діячі, представники інтелігенції України і діаспори все це "проковтнули" і нині роблять вигляд, що такого інциденту не було. А показує він відношення до українців за кордоном, які виїхали туди у пошуках шматка хліба, як виїздили точно так і з тих же самих причин у голодні 1932—1933 та 1946—1947 рр. Тому так тісно і переплітаються події 1932—1933 рр. із сьогоденням і саме тому про це слід говорити ще і ще раз. Бо запобігти повторенню цих трагічних подій ми можемо тільки шляхом відновлення повної історичної правди про це.

Примусова колективізація в Україні

Причини

1. Економічні: недостача зерна в державі в умовах форсованих темпів індустріалізації (хлібна криза 1927-1928 р. і нехватка валюти за хліб, продавана за кордон, могли зірвати форсуванні темпи індустріалізації, тому потрібний був механізм (колгоспи) безперебійного постачання хлібом держави).

2. Політичні:

  I.  в умовах тоталітарної держави колгоспами було легше керувати, чим мільйонами розрізнених селянських господарств;

  II.  по представленнях того часу дрібнотоварний селянський кулак у селі постійно народжував капіталізм (шляхом руйнування одних на збагачення інших), тому керівництво країни намагалося швидше збавить себе від цієї небезпеки і перевести село на соціалістичні рейки;

  III.  наявність передумов для колективізації (що полегшило підготовку і її здійснення:

·  націоналізація землі в 1917 р. позбавило державу від необхідності виплачувати селянам компенсацію за землю при вступі в колгосп;

·  успіхи НЕПА, що зумів підняти сільське господарство майже на рівень 1913 р.;

·  досвід організації колективних господарств (з 1918 р. – радгоспи, комуни), хота найчастіше і негативний;

·  прийняття Леніним через опір села гуманних принципів кооперування селян (добровільність, постійність, облік місцевих умов і ін.).

У підсумку: XV з'їзд партії (1927 р.) висунув курс на кооперацію де-ревни на основі помірних методів. Підготовка до насильницького колективізації (1928 – літо 1929 р.) – проявилася:

·  у згортанні НЕПА (з 1928 р.);

·  заміні продналогу – насильницьким вилученням хліба;

·  забороні приватної торгівлі;

·  натиском на куркульство (податок понад 50%, арешт і в'язниця за відмовлення здати хліб і т.д. );

·  зняття місцевих партробітників за м'якотілість "у боротьбі з куркульством";

·  у відмовленні від прийнятих спочатку принципів кооперації і рішень XV з'їзду партії.

У підсумку: на основі матеріалів комісії А. Яковлева 5 березня 1930 р. ЦК ВКП (б) прийняв Постанову про темпи колективізації, у якому - призначалися "зверху" темпи колективізації; - з'являвся перехід від політики обмеження куркульства до політики його ліквідації як класу на базі суцільної колективізації.

Етапи здійснення колективізації

1. В роки першої п'ятирічки: за планом Яковлева, Україна повинна була закінчити колективізацію до весни 1932 р., однак:

·  с початком колективізації навесні 1930 р. ЦК КП (б) розгорнув змагання серед районів і областей на дострокове її завершення до осені 1930 р.;

·  було розкуркулено понад 200 тис. селянські господарства і стільки ж покинуто селянами, що бігли на новобудови в міста;

·  1932-1933 р. - на розореній Україні для нестатків індустріалізації і залякування населення конфіскували майже всі продовольчі запаси селян, змусивши вмерти з голоду від 6 до 8 млн. чоловік;

·  до кінця п'ятирічки на Україні було "колективізоване" 70% селянських господарств.

2. В роки 2-й п'ятирічки (1933-1937 р.) завершення колективізації:

·  колективізовано понад 90% селянських господарств;

·  проведене організаційно-господарське зміцнення колгоспів і радгоспів - створені політвідділи в МТС і радгоспах (які займалися розкуркулюванням, політпропагандою і агітацією, соціалістичними змаганням і т.п. );

·  прийнятий новий Статут колгоспів (1935 р.), у якому: земля навічно закріплювалася за колгоспами; підкреслювалося, що особисте господарство займає в селян підлегле положення, перед суспільним;

·  регламентувалися оплата праці по трудоднях, розміри пер-садибного господарства (1/4-1/2 гектари) і т.п. ;

·  введення обов'язкових для колгоспів постачань державі (з 1933 р.).

Підсумки колективізації

Сільське господарство стало колгоспним, отримані засобу для індустріалізації.

Голод 1932-1933 р.:

·  у селянстві убили почуття хазяїна, а саме сільське господарство розорили і відкинули на багато років тому;

·  репресії торкнулися не тільки куркулів, але і середняків, які противилися вступу в колгоспи.

Подіям 1932—1933 рр. передували не менш сумні і трагічні роки колективізації "по-сталінськи". Адже до кінця 1932 р. в Україні було колективізовано майже 70 % господарств. Але як колективізовано? І це теж одна з причин майбутнього голоду. Колективізація передбачалася в артільній формі. Починаючи з лютого 1930 р., коли було опубліковано новий Зразковий статут сільгоспартілі "як перехідної форми до колгоспу", масово почали за наказом наркома землеробства СРСР Я. Яковлєва (Епштейна), протягом трьох місяців усуспільнювати корів, коней, дрібну худобу і птицю. В результаті селяни почали різати велику рогату худобу, що призвело до скорочення її поголів'я майже на 15 млн. голів. Це і була організована більшовицькою владою одна з основних передумов майбутнього голоду. Тобто, це був чистої води геноцид проти власного народу. Про цю передумову голоду в літературі, присвяченій цій трагічній події, майже нічого не говориться.

Крім того, план здавання продовольства колгоспами був такий високий, що на трудодні" майже нічого було видавати, і колгоспники жили за рахунок своїх присадибних ділянок. Але й тут надвисокі податки змушували селян розпродавати майно, худобу й залишати села. В 1928—1931 рр. кількість селянських господарств в Україні зменшилася на 352 тисячі. Ця обставина теж далася взнаки в 1932— 1933 рр., під час голоду.

Наступною передумовою майбутнього голоду було так зване "розкуркулення", коли було фактично знищено всі господарства заможних селян. Щоб придушити опір суцільній колективізації, їх оголошували "куркулями" і виселяли на Північ або до Сибіру. Потім почали виселяти середняків і навіть частину бідняків. За січень-березень 1930 р. по країні відбулося 2200 селянських виступів, у яких взяло участь майже 800 тис. осіб. Куркулями вважали тих, хто використовує найману працю, має двох-трьох коней, стільки ж корів, реманент, певну кількість орної землі тощо. Таких, за даними перепису 1926 р., було лише 4 % в країні.

Було визначено три категорії куркулів. Зокрема, до першої категорії були віднесені т.зв. "організатори й учасники антирадянських виступів". Каральні органи тих років очолювали на Україні В.Балицький і С.Реденс. Перший був головою ГПУ УСРР з 1 вересня 1923 по 31 червня 1931 та з лютого 1933 по липень 1934. Також Балицький був наркомом внутрішніх справ УСРР з березня 1924 по листопад 1930 та з 15 липня 1934 по 11 травня 1937 р., коли знову було відновлено НКВД УСРР. Реденс же був головою ГПУ УСРР та повноважним представником ОГПУ СРСР по УСРР з 25 липня 1931 по 20 лютого 1933 р. Тобто, саме у час напередодні і в роки голоду. Саме під їх керівництвом каральні органи і вирішували вказівкою з Москви долю українських селян звичайно, за допомогою місцевих українських партійних керманичів: С.Косіора, Г.Петровського, Л.Кагановича, М.Хатаєвича та інших. На власний розсуд каральні органи складали списки "куркулів", і останні підлягали ув'язненню або смертній карі. Під означення "друга категорія" підпадали ті, хто чинив менший опір. Вони підлягали засланню на Північ, Урал, Сибір і Казахстан. Тих, хто підпадав під означення "третя категорія" відбувалися меншими покаранням. Списки другої та третьої категорій складали з урахуванням думки сільської влади місцевих активістів, що давало останнім можливість зводити особисті рахунки. Спеціальною інструкцією уряду від 4 лютого 1930 р. встановлювався "план" селянських господарств, що підлягали розкуркуленню (3-5% всіх селянських господарств Насправді кількість "розкуркулених" досягла 10-15 %.

Перший етап "розкуркулення" тривав в Україні з другої половини січня до початку березня 1930 р. охопив 309 районів, в яких налічувалося 2524 тис. селянських господарств. На 10 березня було розкуркулено 1887 господарств, або 2,5 %. До середини 1931 р. з України було депортовано 98,5 тис. селянських родин та експропрійовано до 200 тис. селянських господарств. Вдумайтесь у ці та наступні цифри. Адже за ними — долі мільйонів людей, які було назавжди або покалічено або знищено Загалом за 1928—1931 рр. зникло 352 тис. господарств. З-понад мільйон українських селян, репресованих радянською владою на початку 30-х років, май же 850 тис. було депортовано на Північ, де багато них загинули. За останніми даними, в 1935 р. у спецпоселеннях для "розкуркулених" жило близько 1 млн 85 тис. осіб. Особливу страшною була доля дітей "розкуркулених", про що знову ж таки в нашій літературі нічого не писалося. Люди розуміли, що маленькі діти не витримають тяжких випробувань, і намагалися залишити їх на рідній землі. Вони сподівалися, що їх виростять або односельці, або держава. Очевидці згадували, що деякі матері клали немовлят на ґанки сільрад. Сільські активісти зібрали цих дітей з усієї округи і помістили в одну сільраду. Таких сільрад були десятки. Немовлята, хто вмів — повзали, які не вміли — лежали голі. Місцева влада зробила запит "наверх" відносно долі немовлят. "Верхи" — а це партійні керівники обласного і республіканського рівня, а також союзне керівництво — дали вказівку: безпомічних немовлят ні в якому разі не годувати і не брати їх, тому що ці немовлята "класово ворожі". До того ж, треба присікти порочну практику "куркулів" підкидати своїх дітей державі або біднякам. Про подальшу долю немовлят, яких більшовицька влада прирікла на голодну смерть саме напередодні голоду в Україні, страшно писати і говорити неможливо без сліз. Якийсь час маленькі діти жалісно плакали і, кінець кінцем, згасали голодною смертю. Ховали діточок у братських могилах. Так радянське керівництво розпочало експерименти голодом спочатку на немовлятах, а потім дійшла черга і до всіх останніх. Навіть фашисти таких експериментів не проводили в роки війни.

Ситуація ще більше ускладнилася з намаганням влади за всяку ціну виконати нереальні плани хлібозаготівель. Хлібозаготівлі з урожаю 1931 р. тривали до весни 1932 р., після чого хліба в селі не залишилося. Почався голод. Проти колгоспників, які, щоб вижити, приховували справжні розміри врожаю, почалися репресії. Сталін власноручно написав постанову "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності", прийняту 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР. Згідно з нею селян, в тому числі і дітей, які намагалися зірвати кілька колосків ще не достиглої пшениці або жита, щоб принести своїм конаючим від голоду батькам, засуджували за це до розстрілу або на 10 років ув'язнення.

Для вилучення в селян останнього хліба в Україну приїхала комісія на чолі з відданим Сталіну катом В. Молотовим, яка в жовтні 1932 р. планувала вилучити 282 млн. пудів, тобто стільки, скільки було заготовлено з червня по жовтень. З 1 листопада 1932 р. до 1 лютого 1933 р. молотовська комісія додатково "заготувала" в Україні 104,6 млн. пудів зерна. Ніяких запасів на початку 1933 р. не залишилося. За вказівкою Молотова, який при цьому міг спокійно їсти і спати, забирали не лише хліб, а й сухарі, картоплю, сало, соління, квасолю, горох, цибулю, буряки, тобто всі запаси їжі, після чого людям залишилося тільки вмирати голодною смертю. Ті майже 90 районів, що заносилися знову за вказівкою Молотова "на чорну дошку", тобто потрапляли в число боржників, оточувалися внутрішніми військами. Ніхто звідти не міг виїхати. Туди ж не завозилися ніякі види продовольства. Це було щось на зразок "гетто" для українців, на кшталт влаштованих нацистами "гетто" для євреїв у роки Другої світової війни. Але якщо з "гетто" для євреїв була можливість його мешканцям хоча б інколи вирватися до міста, аби щось обміняти або купити на гроші чи цінності, які були у деяких його жителів, то з українських "гетто" завдяки молотовим, кагановичам, хатаєвичам, постишевим, балицьким і їм подібним вирватися було неможливо. Чекісти на кордонах цих "гетто" нікого не випускали звідти. І не було у них ні жалю, ні совісті. Взагалі, не було нічого людського. Бо як може людина, навіть у чекістській формі, якщо вона дійсно людина, а не людиноподібна істота, викидати з поїздів дітей, які якимось чином дісталися залізничних станцій і у "собачих будках" під вагонами або у тамбурах вагонів намагалися виїхати за межі вражених голодом районів. Або як можна було цим чекістам, багато з яких потім пишалися своїми біографіями і мали відзнаки від уряду, викидати прямо на ходу з тих же поїздів людей, що купили на останні гроші продовольство і везли своїм голодним родичам. Продовольство при цьому конфісковувалося. А у цих чекістів були свої діти. І вони їх жаліли. А всі останні жителі голодуючих районів були для них просто "ворогами народу". Радянська система змогла здійснити такі жахливі злочини стосовно голодуючих тільки тому, що всі роки свого існування вона особливу турботу проявляла щодо каральних органів, як і кожна тоталітарна влада. А останні ціною крові і життів мільйонів в'язнів сталінських "гулагів" відробляли цю "турботу" про себе. Досить назвати сумнозвісного представника каральних органів капітана Матвеєва, який у ці часи власноручно за кілька днів розстріляв у Соловках понад 1000 в'язнів. І ця істота мала свою сім'ю, була відзначена нагородами і прожила довге життя.

А результати "діяльності" чекістів могли бачити всі, хто в цей період проїздив залізницею неподалік від голодуючих районів України. Тисячі трупів лежали уздовж залізничної колії. Саме в цей час Сталін їхав поїздом відпочивати на південь. Він не міг з вікна свого вагона не бачити цієї картини, бо трупів було стільки, що їх не встигали прибирати. Побачивши це, один з лікарів з оточення вождя, не витримав і звернувся до нього з такими словами: "Товаришу Сталін. У нас же є валюта, на яку можна закупити зерно і допомогти голодуючим". На що Сталін спокійно відповів: "Пускай дохнут, ани сабатируют!". Це стосовно того, що нині деякі апологети сталінізму заявляють, що голоду в Україні в 1932—1933 рр. не було, а якщо і були деякі перебої з продовольством, то уряд допомагав голодуючим.

За вказівкою С. Косіора і П. Постишева у селян вилучили й насіннєве зерно. Такий наказ привіз наприкінці грудня 1932 р. (очевидно, як новорічний "подарунок" українцям) ще один сталінський емісар — сумнозвісний Л. Каганович. Він заступав Молотова в Україні, коли той у справах виїздив до Москви.

Померлих було стільки, що ще один уповноважений Сталіна в Україні Мендель Хатаєвич розпорядився кидати всіх померлих від голоду у криниці, а потім засипати. Тут, очевидно, слід зупинитися більш детально на "постатях" тих діячів із сталінського оточення, які брали без посередню участь у геноциді проти українського народу 1932—1933 рр. Крім згаданих Сталіна і Молотова, в перш чергу слід назвати такого зловісного сталінського емісара на Україні, як секретаря ЦК ВКП (б) і другого секретаря КП(б)У П.Постишева, якого на Україну було направлено Сталіним із надзвичайними повноваженнями. Найкраще охарактеризував цю зловісну постать П. Василевський, економіст і історик, який теж власні очі бачив голод цих років. У своїх спогадах він наводить цікавий і зловісний діалог Сталіна з Постишевим, який відбувся у береза 1933 р., невдовзі після призначення останнього секретарем ЦК на Україні. Вождь викликав його, С.Косіора та згаданого вище В. Балицького і в присутності Молотова, Калініна, Кагановича та Г. Ягоди (що на той час очолював всі каральні органи країни) дав вказівки щодо політики на Україні. А потім, на завершення сказав із гумором: "Ты, Паша, назначен нами туда в роли ГЛАВГОЛА (главнокомандующего голодом) и этим оружием сделаешь больше, чем Семен несколькими конными армиями. Стасик (Косіор) немного растерялся, а у тебя рука железная, на тех слизняков не обращайте внимания". І Постишев з роллю "ГЛАВГОЛА" цілком впорався. Його не мучили сумління совісті щодо вмираючих від голоду дітей, яких конаючі батьки нічим не могли нагодувати. Бо нічого не залишилося. Вигребли все. Навіть щупами сталінські активісти перевіряли, чи що небудь із їжі не зарито в землі. Добре розуміючи необхідність приховати сліди своєї і своїх поплічників діяльності, Постишев із санкції Сталіна подбав і про те, щоб була відсутня об'єктивна статистика про справжню кількість жертв голоду. Адже до 1 грудня 1932 р. облік жертв голодомору ніхто не вів. Крім того, статистика смертності велася до 15 квітня 1933 р., а потім її за командою Постишева припинили. До того ж, усі дані про смертність суворо засекречувалися. Шифрували у звітах партійні органи смертність по-різному. Так, Харківська область перед Харковом звітувала так: "За ... пятидневку … м-ца по … р-ну было заготовлено (закуплено) … голов разного скота. Болеет по р-ну … ящуром голов." В перекладі на нормальну мову це означало, що людей, які загинули від голоду у цих звітах називали "головами скота", а під словами "скільки худоби хворіє ящуром", малось на увазі кількість випадків людоїдства. Цю "статистику" в керівництві Україною знали С.Косіор, П.Постишев, М.Хатаєвич і В.Балицький. До того ж, після інформації вищому керівництву країни і України згадані звіти негайно знищувалися. Отака статистика. Тому і не можуть історики по сьогоднішній день підрахувати справжню кількість жертв голодомору. А ще було знищено більш-менш об'єктивне джерело статистики — перепис населення (січень 1937 р.), яке показало зниження населення в країні на 15 млн. осіб. Учасників перепису було репресовано. Різні джерела називають відмінні цифри жертв голодомору в Україні — від 3 млн. 531 тис. осіб (С.Кульчицький) до 7 млн. 200 тис. жертв (В.Любко). А згаданий П.Василевський дійшов висновку, що від геноциду партійного і державного керівництва по відношенню до українського народу у роки голоду 1932—1933 рр. загинуло 7 млн. 125 тис. 850 осіб. Одна з міжнародних конференцій на тему голодомору в Україні 1932-1933 рр. дійшла висновку, що тих жертв було близько 10 млн. Отже, від 7 до 10 млн. населення України стало жертвами голодомору. А хто порахує тих, хто помер від наслідків голоду через деякий час після його завершення або і пізніше? Хто порахує тих, хто став інвалідом на все життя в результаті наслідків голоду і аж ніяк не міг довго прожити?! А ще якою була доля дітей, що якимось чудом вижили? Адже — третина всіх померлих від голоду — це діти. А до якої статистики віднести тих, кого сталінські чекісти розстріляли за кілька колосків, чи які померли, засуджені за ці ж колоски до тривалого ув'язнення у в'язницях чи таборах? А це — знову таки в першу чергу діти! А куди віднести тих, хто зумів виїхати таки з голодних сіл, але прожити в місті так і не зміг, адже там була карткова система? І селяни, які не мали карток на продовольство, були приречені і в містах на голодну смерть. їх трупи регулярно збирали на вулицях українських міст і або ховали у братських могилах на цвинтарях, або складали у моргах лікарень для медичних експериментів. Один з медиків згадував, як у Жовтневій лікарні Києва цілий підвал було відведено під морг для тих, хто помер від голоду уже в місті. Трупи штабелями лежали у ньому майже до самої стелі. І до ніг кожного була прив'язана табличка з надписом "дистроф".

Здається тільки сліпий міг не побачити трагедію українського народу. А, виявляється, такі "сліпі" були. І ці "сліпі" свідомо дезорієнтували з відома радянського керівництва світову громадськість, що в Україні ніякого голоду не було й немає. Мова, зокрема, йде про відомого журналіста Дуранте, якого посмертно нещодавно міжнародні організації намагалися позбавити звання лауреата найвищої журналістської нагороди за свідоме приховування правди про голод в Україні. Але Комітет з Пулітцерівських премій так і не спромігся цього зробити (цікаво, з яких причин?) Один з ветеранів УПА Ю.Борець-Чумак у книзі спогадів "З найкращими" (К.1992) з цього приводу пише: "В часах голодомору в Україні у вільний світ виходили чутки про це. Найбільші часописи і журнали вільного світу вислали для перевірки тих подій свого визначного журналіста, жида Дуранте. При помочі своїх земляків і москалів Дуранте вільно їздив по селах України, які було завалено тисячами не похованих трупів. Але у своєму звіті він описав квітучу Україну і заперечував кимсь "вигаданий" голод і тим закрив ці страшні московські злочини на довгі роки. За цю злочинну працю він одержує найвищу журналістичну нагороду світу. Чи можливе, щоб український журналіст, чи якийсь інший з християнською мораллю, старався закрити перед світом жидівський голокост?". До речі, нині в Україні з ініціативи Міністерства освіти і науки у всіх навчальних закладах заплановано по кілька годин для вивчення теми голокосту євреїв у роки Другої світової війни. З програми видно, що фактично будуть учні вивчати історію сіонізму. При всій повазі до пам'яті мільйонів євреїв, які загинули від рук фашистів у роки війни, все ж було правильно і ввести не меншу кількість годин до всіх навчальних програм закладів освіти на вивчення теми голокосту або геноциду українців у роки голоду 1932—1933 рр. Це б стало торжеством історичної справедливості і водночас відновленням історичної пам'яті про мільйони українців — жертв голодомору. Тим більше, що за словами ж згаданого Ю. Борця "Під час голоду в 1933 р. вся європейська й американська преса ... мовчала, а коли якийсь часопис писав про голод, то зараз же було заперечення і "доказувало", що під Совєтами голоду нема, бо навіть вивозяться харчі за кордон, а писання про голод — це видумки ворогів Совєтської Росії...

Газета "Сільські вісті" ЗО вересня 2003 року в статті професора В.Яременка з цього приводу пише: "... до української трагедії євреї мають пряме і безпосереднє відношення, а тому оплакувати на українській землі тільки свою трагедією, та ще й звинувачувати при цьому весь народ — не тільки аморально, а й злочинно.

Єврейськими публіцистами заперечується факт організації українського голокосту 1933 року. Свідчення очевидців говорять про інше. Василь Семенович Мельник в листі до мене розповідає про організацію голоду 1933 року в селі Кривошиїнці Сквирського району Київської області: "Кривицькі Борух і Янкель до революції мали в селі ставок і паровий млин, які після 1917 р. стали державними. Ставок мав велику площу, над ставком було село Цапіївка. Я добре пам'ятаю, що в ставку і річці, яка витікала із ставка, було дуже багато різної риби. Всі бажаючи могли дуже легко її лови ти кожний день, що робив я до 1932 року.

У вересні 1932 року, житель с. Кривошиїни єврей Мельник Лазар розкопав греблю і вся вода із ставка з рибою спливла в річку. Мельнику Лазарю, як він говорив жителям, керівництво району дало вказівку зробити це і виконання наказу він отримав яловичі чоботи з довгими халявами... Мельник Лазар, знаю що він зробив, і побачивши голод, виїхав із села на Далекий Схід. Я добре пам'ятаю сім'ю, хата якої стояла від ставка на відстані 40 м: чоловік із жінкою і восьмеро дітей. Всі десятеро померли від голоду, а всього в с. Кривошиїнці від голоду померло 622 людей...

У нашому селі кілька років тому вибрали депутатом у Верховну Раду Табачника Д.В. і якби він мав бажання знати правду про голод 1933 р., то довідатись про все міг би з перших рук, написати про те, як Лазар Мельник розкопав греблю, щоб люди не змогли рятуватись зловленою рибою, і що пережили ті, хто вижив, й написати про все, що могли розповісти жителі села. Щоб не розкопали греблю ставка багато померлих з голоду людей могли б вижити та й інші не їли б корінь очерету, полову й інше. Того, хто дав вказівку про це, знав ще в 1932 році, що має бути з населенням в селі.

Чомусь єврейські журналісти такі факти не розслідують, їх цікавлять лише факти погромів... Жоден єврей від голоду в 1933 не загинув".

У той час, як українські селяни пухли і вмирали з голоду, за кордон вивозилися продовольство і, зокрема, таке потрібне для врятування голодуючих в Україні — зерно. Причому — саме з України. В портах із-за відсутності спеціальних приміщень для зберігання зерна, воно лежало величезними горами просто неба так-сяк накрите брезентом, і гнило, псувалося, бо не вистачало кораблів для його вивезення за кордон за демпінговими цінами. Це ще один доказ геноциду влади проти свободи народу. Зерно псувалося, а в цей час в Україні за словами одного з очевидців, відбувалиось що: "Врожай хлібів у 1932 році видався нормальний, всім членам ТСОЗу видали по одному кілограму зерна на трудодень. Почалася хлібозаготівля. З колективної комори вивезли все зерно, забрали все і в господарствах, які не були членами ТСОЗУ, але план хлібозаготівлі не виконали: план був нереалізований, надзвичайно важкий. Тоді представництво з району організували штурмові бригади з трьох-п'яти осіб, почали забирати зерно в селян-членів колективного господарства, яке вони одержали на трудодні. Люди просилися, не давали, плакали старі й діти — не допомогло, силою забрали все, до зернини. Діялось щось незбагненне: село шуміло день і ніч, безугавно гавкали собаки. Це тривало протягом п'ятнадцяти—вісімнадцяти днів. Потім усе скінчилося і затихло. До лютого 1933 року селяни ще трималися на ногах, споживали картоплю, кормові та цукрові буряки, домашніх птахів, собак. А тоді почалося страшне — голодна смерть. Спочатку вмирали люди похилого віку, за ними пішли діти... Масова смерть розійшлася весною та влітку тридцять третього, коли стало тепло, наросло листя на деревах, підбилися трави. Від споживання листя дерев люди труїлися. А коли почали набиратись в зерно жито й пшениця, геть знесилені селяни добиралися до посівів, зривали колоски та там же й жували їх. Нещасних порушників ловили, судили... Люди вмирали тихо, ніхто не плакав." Так свідчить про трагедію тільки одного українського села на Черкащині очевидець, спогади якого записав й видрукував у народній книзі-меморіалі "33-й: ГОЛОД" (К.,1991) В.Маняк, який підготував цю унікальну книгу документів разом із Л.Коваленко. І таких спогадів очевидців — сотні. Вони — крик душі вмираючих страшною голодною смертю невинних людей. Ніякий Апокаліпсис не в змозі передати горе й муки цих мільйонів наших співвітчизників, які померли від голоду в країні, яка спокон віків годувала всю Європу і славилася своїми чорноземами: І те, що в рік 70-х роковин цієї трагічної події про цю подію поговорили в основному на Світовому конгресі українців і дуже поверхово — в засобах масової інформації, свідчить ще раз про те, що ми, сучасники, зробили далеко не все для вшанування пам'яті загиблих від голоду, а також для того, щоб таке більше ніколи не повторилося. Очевидно, на часі перевидання згаданої книги-меморіалу, написання дійсно об'єктивних, а не кон'юнктурних праць про трагедію голоду 1932—1933 років, зйомка нових документальних і художніх фільмів на цю тему. Цю трагедію ще і ще раз треба нагадувати. Тільки це — запорука того, що щось подібне ніколи не повториться. А ще робити це треба для того, щоб раз і назавжди покінчити "годувати" людей дозованою правдою про ці події. Адже майже по сто років прожили організатори голодомору Молотов і Каганович. Та ще й випустили мемуари великим накладом, які, між іншим, читає і наша молодь, і де навіть немає жодних ознак розкаяння за їх злочин проти українського народу в роки голоду. Ми всі повинні читати і пам'ятати спогади небагатьох вцілілих в ті страшні роки. А це не просто спогади — це наша трагічна історія, наше минуле, без осмислення уроків якого не може бути майбутнього. І закінчити хочеться розповідь про ті страшні голодні роки спогадами одного з тих, хто все це пережив у Києві. Це — Петро Сиченко, якому ледь вдалося разом із батьками виїхати із вимираючого села до Києва. Він описує, як щоночі під магазином, біля якого вони стояли за хлібом, "лежали десятки мертвих. Мертві лежали й на вокзалі. Їх підбирали площадники, юрми голодних дітей забирала міліція. Вокзали кишіли приїжджими. Вся Україна сіла на колеса: села шукали порятунку". Така картина була навіть у Києві. А що робилося в інших містах і селах — важко уявити. І дуже символічним і трагічним було запитання до батька Петра Сиченка одного з робітників, коли той разом із сином стояв в черзі за хлібом. Робітник спитав батька: невже в селі голод? Почув відповідь: "— Голод, браток, та ще й який, — важко зітхнув мій батько. — До людоїдства доходить. Робітник обхопив голову руками і простогнав: — Господи, що ж тоді буде з нами, коли повимирають села?"

Висновки

Тому головним уроком з трагедії голоду 1932—1933 років повинно бути осмислення стану селянства в ті роки і сьогодні. Адже українські села в сучасній Україні в результаті непродуманих експериментів, як і колись у далекому 1933 р., пустіють. Отже, наші політики, державні діячі, депутати всіх рівнів разом з інтелігенцією повинні ще і ще раз замислитись над тим, а чи все нині робиться для того, щоб українське село стало на ноги. Те, що на дванадцятому році незалежності ми дочекалися перебоїв з продовольством, підвищення цін на нього і закуплі зерна з країн, які колись самі його чекали від України, свідчить про те, що належних висновків з трагедії 1932—1933 рр. ми так і не зробили. Таким не дуже оптимістичним висновком, який до багато чого зобов'язує всіх нас, і хочеться закінчити роздуми з відстані часу про трагедію голоду 1932— 1933 років.

Список використаної літератури

1.  В.Ю. Король. Історія України. — К., 1999.

2.  История Украинской ССР в двух томах. Редакционная коллегия: К.К.Дубина, И.А.Гуржий и др. 1969г., Киев, изд-во "Наукова Думка". Том 1, стр. 603 - 610.

3.  С.В. Кульчицький „Трагедія голоду 1933", товариство "Знання"; К.: 1989.

4.  С.В. Кульчицький, М. Котляр "Довідник з історії України", Видавництво "Україна"; К.: 1996.

5.  Україна і світ. Історія господарства від первісної доби і перших цивілізацій до становлення індустріального суспільства. 1994, Київ, видавництво "Генеза". Стр. 274-278.