Статья: Про пізнавальні можливості археологічної періодизації у побудові історичних реконструкцій

Міністерство освіти і науки України

Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського

Інститут історії, етнології і права

Кафедра всесвітньої історії

реконструктивний перiодизацiя історичний археологія

Індивідуальне навчально-дослідне завдання

на тему: Про пізнавальні можливості археологічної періодизації у побудові історичних реконструкцій

Вінниця 2009

Стаття присвячена висвітленню ролі та значення археологічної періодизації у створенні складних історичних реконструкцій. Протягом останніх десятиріч розвиток археологічних знань ознаменувався зменшенням ролі описових аспектів i зростанням питомої ваги історико-реконструктивних побудов. Зміни стали можливими не стільки завдяки накопиченню нових археологічних джерел, скільки завдяки збагаченню методичного арсеналу археології. У результаті цього склались передумови для підготовки силами археологів синтетичних історичних праць, побудованих на основі залучення всієї сукупності археологічних та інших джерел з найдавніших етапів людської історії. Проте було б помилковим вважати, що зазначені зрушення відбувались без гострих суперечок та дискусій щодо їх об’єктивної необхідності. Далися взнаки не тільки рiзнi погляди на пiзнавальнi можливості археології, але й певна непослiдовнiсть тих, хто відстоює необхідність створення в археології історичних реконструкцій високого теоретичного рівня. Перш за все це стосується питання про роль та значення археологічної періодизації. Як правило, археологічна періодизація використовується археологами як єдина основа розкриття загальних напрямків історичного поступу людства, тобто сьогодні, як i десятиріччя тому, археологічна періодизація без будь-яких застережень розглядається ними як надійна шкала для відтворення поступального розвитку первісного та ранньокласового суспільств у їх найголовніших рисах. Археологи, відтворюючи історичний процес, так звикли до цього, що питання щодо доцiльностi використання інших періодизацій них систем навіть не ставиться. Як загальна існує думка, що від того, яку періодизацію використовувати — археологічну чи історичну — мало що залежить. Головне, підкреслюють захисники цієї точки зору, бути неупередженим та об’єктивним при оцінці джерел. Якби це було так, то в науці не існували б рiзнi періодизації, а була б одна єдина на всі випадки досліджень. І якщо існують рiзнi періодизацій ні системи, то це означає, що потреба в них існує об’єктивно. І не випадково, що питання періодизації не сходить зі сторінок наукових праць з проблем методології історичного пізнання. Щоб уникнути поверховості, слід добре розібратись у тому, що таке періодизація, у чому й специфіка та які завдання вона має виконувати. Говорячи про місце періодизації в системі наукового знання, й роль та функції, треба мати на увазі кілька важливих моментів. Перш за все, періодизація — є реалізація генералiзуючого підходу до вивчення історичного минулого людства, суть якого в розумінні Того, що людство розвивається не сумбурно, а за певними історичними законами. Перiодизацiя найбільш повно віддзеркалює рівень розвитку знань, бо відіграє як онтологічну (пояснювальну), так i гносеологічну (методологічну) функції. Пояснювальна функція періодизації полягає в тому, що вона розчленовує процес на якісно рiзнi, вiдмiннi один від одного етапи у відповідності з закономірностями історичного розвитку природи та суспільства, тобто вона дає генетичне розчленування об’єкта дослідження. «Перiодизацiя — сутнісне визначення основного змісту етапів становлення та розвитку історичних процесів, характерних для даного народу, країни, регіону або людства в цілому».

Для того, щоб періодизація відбивала основоположні зміни історичного розвитку, її об’єктом мають бути обранi не випадкові або другорядні, а найсуттєвiшi феномени історичної дійсності. Коли йдеться про побудову періодизації, особливо багатоступінчастих періодизацій них систем, необхідно забезпечити на всіх періодизацій них рівнях одноаспектнiсть та рівність її основ. Порушення одноаспектностi веде до термiнологiчної неузгодженості та плутанини, а порушення рівності основ періодизації — до суперечності в самій її структурі, в результаті чого вона втрачає здатність служити надійним інструментом побудови знання. Оскільки пояснювальне значення періодизації полягає у тому, що вона розкриває послідовний поетапний розвиток об’єктів, що вивчаються на основі якісних змін їх фундаментальних характеристик, вона будує знання на принципах об’єктивності. Перiодизацiя це подана в історичному знанні квiнтесенцiя розвитку. Пізнавальна функція періодизації пояснюється тим, що вона, увібравши найголовнiшi досягнення попереднього етапу розвитку знань, своїми принципами та критеріями задає напрямки нового пошуку, окреслює пріоритети досліджень. «Перiодизацiя історичного процесу допомагає його осмисленню, полегшує виявлення його ввутрішніх закономірностей i, таким чином, дає можливість наукового узагальнення». Використання періодизацій у науковій діяльності створює фундамент будь-якого наукового пошуку, вводить його в загальний контекст науки, забезпечує єдність з попередніми науковими надбаннями. Слід розрізняти періодизацію i хронологію. В археології часто хронологічні етапи розглядаються як окремі періодизацій ні сходинки процесів, що вивчаються, а це невірно, бо хронологічні етапи часто виділяються не на пiдставi доведених якісних зрушень у розвитку відтворюваної історичної дійсності, а формально для зручності хронологічного впорядкування археологічних комплексів. Найчастіше окремі археологічні періоди довільно розподіляються на два (ранній та пiзнiй) або на три (ранній, середній та пiзнiй) етапи без урахування сутнісних змін. Хронологiчнi етапи набувають статусу етапів перiодизацiй лише у тому разі, коли вони відбивають якiснi зміни у протiканнi вiдповiдних процесів. Не зупиняючись детально на питаннях походження археологічної періодизації, відзначимо головне: першим імпульсом до її появи була необхiднiсть систематизації археологічних пам’яток.

Після кількох невдалих спроб К. Томсен узяв за основу систематизації матерiально-речовий критерій. Спроба виявилась вдалою, оскільки відбивала об’єктивний процес різночасового введення в матеріальне виробництво різних природних матерiалiв з різними фізико-хімічними, тобто технологічними властивостями. Іншими словами, вона відбивала, відповідно до обраного критерію, етапи розвитку виробництва. Створена у такий спосіб система (кам’яний — бронзовий — залізний віки) будувалась на результатах емпіричних, перш за все запозичених з геології, стратиграфічних спостережень на пам’ятках Скандинавії. Згодом вона здобула блискуче підтвердження на інших територіях. Таким чином, ця регіональна археологічна систематизація набула рис загальної археологічної перiодизацiї i стала відправним пунктом розвитку археології як науки, бо означала оволодіння нею власним специфічним методом оцінки джерел. На початковому етапі розвитку наукових археологічних знань пояснювальна функція системи трьох вiкiв зводилась до визначення елементарних функцій археологічних речей на основі зіставлення їх формальних ознак з формальними ознаками етнографічних речей. Це означало появу так званого порівняльного методу, котрий лежить в основі археологічного пізнання, адже без визначення функції матеріальних знахідок археологічна наука існувати не може. Про це хотілося б нагадати перш за все тим, хто сьогодні намагається відсторонитись від етнографії i доводить, що археологія без участі сумiжникiв може вирішувати складні пiзнавальнi завдання. Iсторичнi реконструкції цього часу не виходили за межі визначення занять людей, котрі залишили ці речі. Методологічна функція зводилася до визначення часової послiдовностi пам’яток у широких хронологічних межах. Намагання деталізувати систему трьох вiкiв призвело до привнесення в неї на нижчих її рівнях нових критеріїв, вiдмiнних від матерiально-речовий. Найбільш повно це позначилось на перiодизацiї палеоліту. Її автор Г. Мортiльє виділив кілька внутрiшнiх археологічних епох за технологічними критеріями та формою знарядь. Намагання використати археологiчнi джерела для власне історичних реконструкцій пiзнiше призвело до спроб навантажити археологічну перiодизацiю сутнісними історичними оцінками.

Так, наприклад, Г. Мортiльє у свій час відзначав безпосередній зв’язок рiзних технологічних прийомів обробки каменю, що лежали в основі виділення епох палеоліту, з певними загальними досягненнями в культурному поступі людства. Згодом все це призвело до того, що система трьох вiкiв набула ознак загальної історико-культурної періодизації. Внутрішнє членування кам’яного, бронзового та залізного вiкiв здійснювалось дослідниками з використанням рiзних критеріїв, причому було немало зроблено для того, щоб ввести у визначення археологічних епох соцiально-економiчнi критерії. У результаті ступінчаста археологічна перiодизацiя набула вигляду сукупності вiкiв, перiодiв та епох, неоднозначних за критеріями та змістом. Археологічна періодизація у тому вигляді, як вона склалась на сьогоднішній день, має такі вади, котрі неприпустимі для науково обґрунтованих перiодизацiйних систем. Це, як справедливо відзначив М. В. Анiкович,— вiдсутнiсть єдиного принципу виділення окремих епох та порушення правила поділу понять, в яких вона реалізована. Спроби позбавитись цих вад навели вченого на думку про необхідність її корінної модернiзацiї. Він пропонує виділити чотири археологiчнi ери — олдовайську, ашельську, мустьєрську та нову. Нова ера має складатись з п’яти послідовних археологічних епох: епоха кістки (пiзнiй палеоліт та мезоліт за існуючою перiодизацiю); епоха кераміки (неоліт за існуючою перiодизацiю); епоха бронзи; епоха заліза; епоха синтетичних матерiалiв, тобто історичне сьогодення. Запропонована система послідовна i логічно впорядкована.

Але, як i система трьох віків, вона відбиває лише один аспект розвитку людства — введення в дію у виробничих цілях нових матеріалів. Зрозуміло, що цього недостатньо для всебічної оцінки історичного поступу людства. Ось чому запропонована періодизація не може слугувати надійним інструментом вивчення соцiально-економичних процесів минулого. У створенні соцiально-економичних реконструкцій та пiдготовцi узагальнюючих історичних праць вона може вiдiгравати лише допоміжну роль. Історична періодизація, на вiдмiну від археологічної, побудована на використанні не матерiально-речового критерію, а критеріїв, котрі відбивають фундаментальні ознаки соціального розвитку. Тобто вона ставить у центр уваги основні соціальні закономiрностi i тому найбільш адекватно відбиває історичний розвиток людства. Зі сказаного стає зрозуміло, що спирання лише на археологічну періодизацію та відмова від використання історичної веде до однобокої, отже спрощеної оцінки історичного процесу: основні закономірності залишаються в тiнi, а на перше місце в загальних історичних реконструкціях висуваються ознаки другорядного порядку. Як наслідок теоретичне бачення процесу у всій його складності та багатозначності пiдмiняється поверховими висновками емпіричного характеру. Найбільш рельєфно усе це позначається на вивченні антропогенезу. Але, щоб довести це на конкретних прикладах, слід, перш за все, дати сутнісну характеристику цього специфічного i тому надзвичайно складного періоду людської історії. У загальній періодизації форм розвитку антропогенез виокремлено в самостійний період становлення біологічних та соціальних характеристик людини, отже людської діяльності i всього соціального комплексу. Антропогенез за своїм історичним змістом не може відноситись до первісно соціально-економічної формації, як це часто стверджується у палеолiтознавствi, оскільки вона с його прямим i безпосереднім генетичним результатом.

Сучасна наука оцінює антропогенез як специфічний період розвитку дуже високого статусу. «Антропогенез, — пише Є. Д. Гражданников,— с повноправним членом ряду «бiологiчна еволюція — антропогенез — соціальна (формаційна) iсторiя». «В моделюванні процесів історії необхідно в історії природи та суспільства,— уточнюють вище сказане С. д. Гражданников та Ю. П. Холюшкiн,— виділити чотири основних періоди: космогенез, біологічна еволюція, антропогенез та формаційна iсторiя». Хоча археологія докладає чимало зусиль для розробки проблем антропогенезу, теорія антропогенезу не є знанням суто археологічним. Вона має міждисциплінарний характер i тому мусить вирішуватись спільними зусиллями багатьох природничих та суспільних наук. Питання антропогенезу археологія не може вирішувати, спираючись лише на свої матеріали та власні методи їх опрацювання. Кожен археолог, вступаючи у сферу антропоген етичних досліджень, мусить добре усвідомлювати специфічне положення теорій антропогенезу в системі наук та специфічність пiдходiв до вивчення цієї проблематики. Він зобов’язаний добре розуміти мiждисциплiнарнiсть наукового пошуку i викликану цим необхідність його вiдповiдного методологічного забезпечення. Для археолога це становить складне завдання, адже йому необхідно в такому випадку вийти за межі традиційних для археології палеоліту оцінки джерел, засвоїти вiдповiдно концепції суміжних наукових дисциплін, а також філософські засади теорії антропогенезу, бо лише вони дозволяють забезпечити необхiднi стики з іншими науками i вийти на рівень синтетичних узагальнень. При використанні наведених вище загальних перiодизацiйних засад основна увага спрямовується на відтворення закономірностей цiлiсного процесу генезису людини та факторів її соціальної життєдiяльностi. Коли ж за основу вивчення антропогенезу береться одна лише археологічна перiодизацiя, проблема антропогенезу втрачає своє фундаментальне наукове значення, вона розглядається як одна з багатьох внутрiшнiх проблем археології кам’яного віку. За таких обставин відтворення генезису суспільної людини пiдмiняється описом археологічних матерiалiв або, у кращому разі, їх первинною емпіричною оцінкою. Результат такої трансформації — низька якість реконструкцій, в яких генезис соцiальностi або спотворюється, або взагалі вiдсутнiй. За прикладами ходити далеко не треба. У першому томі тритомного видання «Давня iсторiя України», котрий вийшов друком у 1997 р., походження людства як фундаментальна проблема історичної науки навіть не окреслена. Перший розділ книги його автор В. М. Гладилiн назвав «Найдавніше населення на території України». У вступній частині до розділу він пише про палеоліт: «Саме тоді відбувся процес виділення людини з тваринного світу були виготовлені перші знаряддя праці з каменю, дерева та кістки, виникли найдавнiшi трудові навички. За часів палеоліту сформувались основи суспільної органiзацiї людей, зародились iдеологiчнi уявлення, мистецтво». Здавалося б, що після таких заяв основна увага буде приділена походженню праці, свiдомостi, мови — саме тим суспільним феноменам, котрі якісно виділяють суспільну людину з-поміж інших живих істот. Але відтворення генезису суспільних факторів у роздiлi нема, як i нема констатації того, що проблема антропогенезу має мiждисциплiнарний характер i повинна вирішуватись не лише археологією, але й іншими науковими дисциплінами. Щоб переконатись у цьому, досить хоча б звернутись до внутрішньої рубрикації розділу про ранній палеоліт. Назва цих рубрик повною мірою відбиває нічим не доведений зміст розділу: у ранньому палеолiтi вже існувало хоч i примітивне, але вже сформоване людське суспільство i притаманні йому соцiальнi феномени. Ось назви цих рубрик: «Природне середовище людини», «Час та шляхи заселення первісною людиною території України», «Господарство, побут», «Культурно-iсторичнi процеси у ранньому палеолiтi», «Суспільний устрій», «Духовна культура», «Антропологічна характеристика населення епохи палеоліту». Як бачимо, у роздiлi походження людини, суспільства, форм соціальної життєдiяльностi фактично виведено за межі людської iсторiї. Перехідний період між мавпою та людиною перетворено у фiкцiю. У роздiлi, за винятком одного посилання на Ю. 1. Семенова, зовсім не використано спецiальнi праці з теоретичних проблем антропогенезу, яких фахівцями рiзних наук написано чимало i без яких дати об’єктивну історичну характеристику раннього палеоліту неможливо. Для оцінки внутрiшнiх відносин у ранньопалеолітичних хабiлiсiв, пітекантропів та неандертальців В. М. Гладилiн не використовує традиційний термін «первісне стадо», а застосовує новий термін «праобщина». Але не знає або свідомо замовчує, що етнографи, вводячи цей термін, навіть не намагалися переоцінити історичний зміст раннього палеоліту як часу становлення людини та суспільства. Перший термін фіксує наявність у період антропогенезу залишків стадних відносин, а другий — зачатки суспільних стосунків, тобто перший термін зупиняє увагу на залишках старого бiологiчного, а другий — на генетичних витоках нового соціального в цей перехідний період. Відомо, що община — це основна соцiально-економiчна i господарська лавка первісного суспільства. І якщо йдеться про праобщину, то мається на увазі незавершеність процесу формування соцiально-економичних i господарських основ суспільства. Отже, термін «праобщина» відбиває перехідний характер життєдiяльностi у ранньому палеолiтi та вказує на те, що це час становлення людини як носія соцiально-економичних i господарських відносин. Говорити, що введення нового терміна «праобщина» кардинально змінює ваші уявлення про історичний зміст раннього палеоліту значить грішити проти істини. Всього цього не сталось би, якби перший том вiдповiдно до вимог історичного перiодизацiї відкривався розділом про антропогенез — точніше про те, як цей процес протікав на території України. За таких умов було б практично неможливо знехтувати методологічними засадами теорії антропогенезу, відмовитись від походження праці, свiдомостi та колективності, котрі складають цілісний спосіб соціального буття людини, i звести складний та багатогранний процес антропогенезу до становлення одних лише бiологiчних особливостей людини. Якщо ми констатуємо мiждисциллiнарний характер теорії антропогенезу, то мусимо сказати, що таке мiждисциплiнарнi дослiдження взагалi. Найголовнiше є те, що вони мають зовсiм iншу структуру, вiдмiнну вiд структури мононауконих дослiджень. «Це тi дослiдження, в яких сама проблема може бути правильно зрозумiла i сформульована в результатi спiльних зусиль представникiв рiзних дисциплiн. Ядро такої проблеми не піддається членуванню на «дисциплiнарнi» частини, i підходи до нього не можуть бути сформульовані в рамках пізнавальної структури жодної з дисциллiн, котрі беруть участь». До цього додамо, що оцінка мiждисциплiнарних дослiджень нас здійснюватись з вiдповiдного мiждисциплiнарного рівня. З мононаукової точки зору результати мiждисциплiнарних дослiджень завжди будуть видаватись необ’єктивними, тобто такими, що суперечать фактам. І зрозуміло чому. Адже «факт залишається фактом лиш настільки, наскільки він пояснюється дією вiдповiдного наукового закону. Звідси випливає, що один i той же факт може по-різному інтерпретуватись у рiзних науках». Навіть просте описання факту неможливе без його теоретичного контексту. Ось чому вважається, що науковий факт є елементом теорії. Археологiчнi та iншi наукові факти з теорії антропогенезу мусять оцінюватись з мiждисциплiнарної точки зору, яка не узгоджується з їх суто археологічною оцінкою, оскільки остання с недостатньою для теоретичного знання мiждисциплiнарного рівня. З огляду на сказане видаються більш ніж наївними твердження багатьох палеолiтчикiв про те, що археологія палеоліту має законне право на власне бачення антропогенезу та підходи до вирішення цієї проблеми, оскільки вона володіє своїми власними джерелами з цієї проблеми. Розділ В. М. Гладиліна якраз i є реалiзацiєю такого неправомірного, але поширеного в археологічному середовищі підході. Ще на початку 30-х рр. В. Т. Равдонiкас писав, що археологічна перiодизацiя не може слугувати надійним інструментом відтворення закономірностей суспільного розвитку, бо межі мiж окремими археологічними епохами не відбивають найголовніших загальноiсторичних зрушень. Говорячи про пiзнавальнi можливості археологічної перiодизацiї, дослідник підкреслював, що «уявлення про розвиток суспільства вона не дає i тим самим не дає повного i глибокого розуміння самих явищ матеріальної культури, оскільки поза зв’язком з суспільним життям ці явища приречені на формальне вивчення i не можуть бути розкриті у всій їх значимості». В. I. Равдонiкас мав рацію, бо археологічна перiодизацiя будується не за соцiально-економiчними критеріями, i тому при її використанні соцiально-економiчнi фактори залишаються поза увагою. Скажімо межа між раннім та пiзнiй палеолітом за основним історичним значенням ні в яке порівняння не йде з іншими межами, що вiддiляють одну археологічну епоху від іншої, оскільки вона означає закінчення антропогенезу i початок формаційної історії людства. Але в археологiчнiй періодизації цей надзвичайно важливий історичний рубіж у всій його iсторичнiй значимості не фіксується i розглядається як внутрішня грань у межах раннього кам’яного віку. При цьому основні соцiально-економiчнi вiдмiнностi між раннім та пiзнiм палеолітом опиняються поза увагою або у кращому разі відсуваються на задній план. Так, наприклад, при оцiнцi кам’яних виробив ранньопалеолітичної доби археологами абсолютно не враховується той факт, що ці вироби виготовлялись істотами, які, на вiдмiну від людей усіх інших археологічних епох, ще остаточно не звільнились від дії природного добору. Ці системні ознаки речей не закріплені в морфології виробів, але вони надзвичайно багато важать, бо дозволяють говорити, що в цей час продовжували діяти бiологiчнi механізми природної адаптації, i що соцiальнi механізми ще не набули остаточно сформованого вигляду. Все це означає, що у пристосуванні до природи істот раннього палеоліту ми маємо своєрідне поєднання відживаючого бiологiчного та народжуваного соціального i що з цієї причини ранньопалеолітичну добу не можна залучати до формаційної iсторiї людства. Але при формально-типологiчному порiвняннi iнвентаря раннього та пізнього палеоліту наведені характеристики не враховуються, i складається враження, що різниця між раннім та пiзнiм палеолітом не така вже й значна. На жаль, археологами також не враховується i той факт, що в будові головного мозку ранньопалеолітичних істот ще не було остаточно сформованих ділянок, котрі регулюють свідому поведінку i членороздільну мову. Без урахування цієї системи ознаки оцінка ранньопалеолітичних матерiалiв, а відтак i всієї ранньопалеолітичної доби, не може бути правильною. Коротко зупинимось ще на одному прикладі. У всіх книгах з первісної iсторiї України розвиток так званих неолітичних суспільств розглядається у межах однієї епохи — неоліту Якщо ж виходити з соцiально-економичних критеріїв, то стане зрозуміло, що так зване неолітичне населення території України не є однорідним. На вiдмiну від носіїв південних археологічних культур епохи неоліту (наприклад, буго-днiстровської), які вже стали на шлях відтворюючого господарства, носії пiвнiчних культур (наприклад, ямково-гребiнцевої) дотримувались привласнюючих форм господарства, тобто старих господарських традицій, котрі мають свої витоки ще в палеолiтi. Ця відмiнність має величезне соціально-економічне значення, але при характеристиці населення не вона висувається на перший план, а археологічний показник — наявність кераміки, що є ознакою незрівнянно меншого історичного значення. Якби в основі дослідження лежала не археологічна перiодизацiя, а історична, кожне з цих неолітичних племен розглядалося б не разом — у межах однієї епохи, а кожне на своєму щаблі періодизації вiдповiдно до рівня соціально-економічного розвитку. Відтак пiвнiчнi неолiтичнi племена були б вiднесенi до епохи ранньородової общини, а пiвденнi — до пiзньородової общини, і загальна картина історичного розвитку первісного суспільства на території України вимальовувалася б чiткiше та об’єктивніше. Сьогодні стосовно проблем періодизацій первісного суспільства існують рiзнi думки. Так, наприклад, багатьма дослідниками палеоліту взагалі відкидається необхiднiсть створення загальних перiодизацiйних систем первiсностi та наголошується на необхiдностi створення локальних та регіональних систем. Найбільш повно це проявилось під час дискусій, проведеної 1987 р. в колишньому Ленiнградi. Зустріч була присвячена виходу в світ написаних етнографами перших двох томів тритомника «История первобытного общества».

На нараді чомусь зовсім не враховувалась та незаперечна істина, що локальні чи регiональнi схеми наповнюються змістом лише тоді, коли вони певним чином спiввiдносяться з загальною схемою, яка має відбивати основні закономiрностi розвитку. Без цього створення локальних та регіональних схем втрачає всякий сенс, бо воно просто неможливе. Учасники дискусії чомусь забули, що археологічна перiодизацiя, якою ми, попри всі її недоліки, щоденно користуємось (кам’яний, бронзовий, залізний віки), має також загальний, тобто універсальний характер. Що станеться з археологією, якщо ми, дослуховуючись рекомендацій згадуваної наради, припинимо нею користуватись у повсякденній роботі?! Заради справедливості слід підкреслити, що останнім часом багато з тих, хто раніше активно виступав проти зусиль по створенню загальних схем розвитку, значно змінили свою позицію. «Все більше поширюється и одержує вплив думка про те,— пише М. В. Анiкович,— що складний і багатогранний хід історичного процесу мусить висвітлюватись рядом перiодизацiй, у тому числі загальноiсторичних, побудованих на різних критеріях, що шукати серед цих перiодизацiй «універсальну», «кращу» — заняття безглузде: вони не конкурують, а взаємодоповнюють одна iншу. З огляду на цитовані висловлювання М. В. Анiковича стає абсолютно незрозумілою його різка критика на адресу А. І. Першица, який доводить, що пiзнiй палеоліт належить до епохи ранньопервiсної (ранньородової) общини, а неоліт — до пізньопервісної (пiзньородової) общини. У А. І. Першица зовсім не було наміру пропонувати «універсальну», «кращу», за словами його критика, перiодизацiю. Він також не намагався надбудувати археологічну перiодизацiю соціальними характеристиками, а подав кореляцію історичної перiодизацiї первісного суспільства з археологічною періодизацією — i тільки. Можливо, М. В. Анiковичу не подобається те, що як критерій історичної перiодизацiї первiсностi використовується типологія общини. Але з вибором критерію все правильно, адже саме община с основною i найголовнішою соціально-економічною ланкою первісного суспільства, бо саме вона забезпечує його виробничий i суспільний саморозвиток.

Отже, перiодизацiю первісності за типологією общини ні в якому разі не можна вважати умоглядною, як це намагається довести М. В. Анiкович. Вона враховує фундаментальні соцiально-економiчнi зміни — перехід до відтворюючого господарства — і будується на масовому етнографічному матеріалі. А. Т. Першиц ніколи не захищав ідею створення універсальної періодизації на всі випадки історичних досліджень. Він створював історичну перiодизацiю вiдповiдно до специфіки етнографічного знання i не намагався підмінити нею інші перiодизацiї. Археологічну перiодизацiю А. i. Першиц оцінював як спеціальну, котра для первісної історії має допоміжне значення. І це логічно, адже сам М. В. Анiкович стверджує, що археологічна перiодизацiя емпірична за змістом, має внутрішні логiчнi суперечності, бо в ній відсутній єдиний критерій виділення археологічних епох. Взагалі позиції М. В. Анiковича стосовно проблем перiодизацiї мало зрозумiлi. Так, вин пише: «Як такий, що втратив свій вплив в археології палеоліту, «соцiологiчний» пiдхiд до проблеми перiодизацiї найдавніших етапів первісного суспільства до цих пір зберігаються в наший науці в середовищі етнографів та філософів». По-перше, це не так. Соцiологiчний пiдхiд до перiодизацiй первісного суспільства наша археологія не втрачала, просто археологи зрозуміли, що власне археологічну перiодизацiю не слід навантажувати не властивими їй соціальними критеріями. Ми відмовились від вульгаризацій соцiологiчного підходу до вивчення первісності, а не від соціальної оцінки найдавніших епох. Археологія, приміром, як i завжди, активно вивчає проблему антропогенезу, а антропогенез, як відомо,— це становления нової соціальної якості i суспільної людини як її носія.

Якщо, за словами М. В. Анiковича, запропонована етнографами історична перiодизацiя первiсностi умоглядна i не відповідає завданням науки, а археологічна — емпірична, суперечлива, будуються на різних критеріях i не відбиває соцiальнi етапи розвитку, то це означає, що історична наука взагалі не має інструмента відтворення основних закономірностей розвитку первісного суспільства. По-друге, якщо б насправді в археології соціальний підхід до проблеми періодизації первісного суспільства був втрачений, то це б означало, що археологія відмовилась від соціологічної оцінки своїх джерел i тому втратила право на статус історичної дисципліни. Справа полягає ось у чому.

Археологія, як i раніше, налаштована на відтворення історичного минулого в усіх його проявах. Суперечки ж точаться навколо того, чи маємо ми для цього повноцінне методичне забезпечення, чи можемо ми, не виходячи за межі формально-типологiчної оцінки джерел, власними зусиллями створювати соцiологiчнi реконструкції, чи для цього потрібна взаємодія з іншими дисциплінами, i якщо така взаємодія потрібна — то на яких принципах вона має здійснюватись. М. В. Анiкович переконаний, що сучасні методи опрацювання археологічних джерел не дають можливості палеолiтчикам відтворювати соцiально-економiчнi характеристики найдавніших суспільств, хоча в принципі ці завдання археологія палеоліту вирішувати може. Але що це за принципи, чому вони не використовуються, що слід зробити, щоб оволодіти ними i вивести археологію палеоліту на якісно новий щабель — про це у М. В. Анiковича не йдеться, хоча саме вони для вирішення питання про пiзнавальнi можливості археології мають основоположне значення. Наведені вище заяви М. В. Анiковича щодо неспроможності первісної археології відтворювати історичний процес викликають подив ще й тому, що ніхто інший як сам дослідник усупереч собі запевняє нас, що первісна археологія володіє великими потенційними можливостями у вiдтвореннi найдавнішого минулого людства. доводячи, що вихід у світ перших двох томiв «Истории первобытного общества» лише фіксує кризовий стан iсторiї первісного суспільства, він переконує нас, «що створювати цю дисципліну мусять у першу чергу люди, котрі володіють безпосередніми джерелами конкретно-історичного минулого, тобто археології. Але крім гіпертрофовано критики на адресу етнографів поки що з боку опонентів нічого конкретного немає. І сподіватись на певні кроки у цьому напрямку дуже важко, оскільки в питаннях налагодження роботи згадана дискусія констатує, що «тут першочергову увагу слід звернути не на загальнотеоретичний, а на джерелознавчий аспект».

Якщо під археологічною методикою розуміти лише прийоми i методи формально-типологiчної оцінки археологічного матеріалу, його опис та створення простих предметних реконструкцій, то дійсно археологія невзмозi на цій вузькій основі створювати об’єктивні історичні реконструкцiї. Якщо ж археологію розглядати не ізольовано, а враховуючи Ії тісну взаємодію з іншими науками, то вона, використовуючи свої специфiчнi джерела, може здійснювати повноцiннi історичні реконструкцiї. Але при цьому важливо правильно віднайти місце археології у процесі iнтеграцiї та диференцiацiї наук, про що ми мали можливість писати раніше. Ні в кого не виникає сумнiвiв щодо приналежності археології до історичної науки в широкому її розумiннi. Метою історичного пізнання є «пізнання соціально значимих об’єктивних феноменів i процесів минулого». Об’єктом історичного пізнання є писемні i речові, тобто археологiчнi джерела. Знання, одержані в результаті включення їх у систему дослідницьких процедур, можуть бути розчленовані на два класи: знання про документи, котрі є компетенцією джерелознавства, та знання про історичну дiйснiсть. Отже, об’єктами історичного, у тому числі археологічного пізнання є джерела, а об’єктом історичного знання або об’єктом науки є історична дiйснiсть. Соціальна значимість рiзних об’єктивних феноменів i процесів минулого є різною. Археологічна перiодизацiя враховує не основні, визначальні соцiальнi феномени, а другорядні — такі як матеріал, з якого виготовлялись предмети виробництва та побуту форма речей, способи їх виготовлення та використання. Ці археологiчнi критерії лише з одного боку, частково, неповно та опосередковано віддзеркалюють соціально-економічний розвиток.

До того ж, говорячи про пiзнавальнi можливості археологічної перiодизацiї, доцільно говорити не про археологію взагалі, а про археологію на сучасному етапі її розвитку. У системній класифiкацiї наук археологія постає як наука, котра досліджує первiсно-общинну, рабовласницьку та ранньокласову добу на основі матеріальних джерел. Разом з писемною iсторiєю вона утворює дiаду історичної науки. Пізнавальна роль археології зменшується iз зростанням ролі писемних джерел. Йдеться про те, що предметні межі археології та писемної iсторiї хронологічно перекривають одна одну. Вiдомi в археологічному середовищі суперечки між Л. С. Клейном та В. Ф. Генiнгом щодо того, чи відноситься археологія до джерелознавства, чи є вона iсторико-реконструктивною наукою, не мають значного сенсу, оскільки вони будувались на уявленнях про внутрішню однорiднiсть археології i фактично не враховували того, що вона у своїх пошуках історичних реконструкцій стикується з іншими науковими дисциплінами. До того ж, дискусія велась не в академічному ключі i фактично перетворилась у обопiльнi iдеологiчнi звинувачення. Сучасна археологія являє собою розгалужену систему знань, яка має ознаки як унiверсалiзму, так i спецiалiзацiї. На думку С. Д. Гражданникова, автора системної класифiкацiї наук, археологічне знання має два рiзних рiвнi — фундаментальна археологія та системна археологія. Розподіл сучасної археології на два рiвнi абсолютно вірний, але терміни для їх визначення обрано ним невдало, оскільки системність є загальною ознакою будь-якої науки, незалежно від й специфіки. «На вiдмiну від донаукового знання,— пише у цьому зв’язку Г. Гіргiнов,— наука є системою знань; системність якісна характеристика науки» Особливо це стосується теоретичного рівня органiзацiї знань, тобто фундаментальної науки. Але, щоб не додавати термiнологiчної плутанини, тут ми будемо використовувати запропоновані терміни, добре розумуючи їх умовність. Приналежність археолога до «фундаментально» або «системної» археології визначається об’єктом дослідження. «Системна» археологія — це за своєю суттю традиційна археологія, вона визначається широким підходом до тематики та емпіричними засобами опрацювання джерел. Дослідження у межах «системної» археології спрямоване на реконструкцію рiзних сфер дiяльностi, i воно реалізується на емпіричному рiвнi. Це не спецiалiзоване дослідження, воно вiдрiзняється комплексністю тематики, звідки, як можна здогадуватись, i пішла назва — «системна» археологія. На вiдмiну від неї, «фундаментальна» археологія характеризуються вузькою спецiалiзацiєю. до неї належать побудовані на використанні археологічних матерiалiв вузькотематичнi дослідження, спрямовані на побудову складних історичних, у тому числі теоретичних, реконструкцій. «Фундаментальна» археологія — це нова галузь у археологічному знанні. Вона вимагає від археолога засвоєння специфічних знань у цій пiзнавальнi області, якої археологічне дослідження безпосередньо стосується, а також значно складніших методичних прийомів дослідження, викликаних необхідними у цьому разі методичними запозиченнями з вiдповiдних спеціальних наук.

Такими, наприклад, є теоретичні дослідження проблем антропогенезу в археології, проблем походження відтворюючих форм господарства, проблем індоєвропейської спiльностi, проблем походження ранньокласових суспільств тощо. У «фундаментальній» археології необхідно дотримуватись теоретичних принципів дослідження, тут неприпустима так звана логіка здорового глузду, яка широко використовується в «системній» археології, тобто в археології емпіричного рівня. Слід ще раз підкреслити, що перехід від «системної» археології до «фундаментальної» є не таким простим, як може здатись на перший погляд, для цього потрібна спеціальна підготовка. Необхідно оволодіти певним рівнем знань вiдповiдно i науково дисципліни, на стику з якою здійснюється дослідження, i розширення на цій основі методичного арсеналу оцінки археологічних джерел.

Скажімо, перехід від традиційного палеолiтознавствi у сферу теоретичних досліджень антропогенезу вимагає освоєння фiлософсько-методологiчних принципів теорії антропогенезу, специфіки мiждисциплiнарного дослідження та, пов’язаних з теоретичним баченням антропогенезу, методичних прийомів оцінки ранньопалеолітичних матерiалiв. Простий перехід без усього цього може призвести i дуже часто призводить до внесення в сферу теоретичних досліджень невластивих їм емпіричних оцінок i, як результат, спотворення теорії. Теоретичний рівень досліджень, спецiалiзацiя у межах археологічного знання та мiждисциплiнарнiсть — це, як ми вже зазначали, ті три основні підвалини, на яких сьогодні базуються вищі досягнення сучасної археології, пов’язані з її участю в розробці фундаментальної проблематики та створенні узагальнюючих історичних праць. У «системній» археології археологічна перiодизацiя служила i буде слугувати надійною схемою відтворення історичного минулого. Класифiкацiя знахідок, комплексів та пам’яток, предметні реконструкцiї, найпростіші історичні реконструкцiї емпіричного рівня — все це не вимагає залучення власне історичної перiодизацiї. Коли ж постає питання про створення складних історичних реконструкцій теоретичного рівня, чи підготовки великих узагальнюючих історичних праць, побудованих на використанні археологічних та інших джерел, на перший план виходить не археологічна, а історична перiодизацiя. Це не означає, що археологічна перiодизацiя в цих працях зовсім не використовуються. Там, де йдеться про опис джерел, їх класифiкацiю та визначення функціональних особливостей, археологічна перiодизацiя продовжує вiдiгравати свою роль, але вона непридатна для формування узагальнюючих висновків. Сучасний етап розвитку наукових знань характеризується посиленням iнтеграцiйних та диференційних процесів. З одного боку, все активніше налагоджується мiждисциплiнарна взаємодія рiзних наук у вирiшеннi складних пізнавальних завдань, з іншого — у межах конкретних наук відбувається внутрішнє членування на окремі спецiальнi галузі.

Це створює неабиякі труднощі, адже кожна окрема наука опиняється у сфері дії протилежних тенденцій — потягу до iнтегративних зв’язків з іншими науками та вузької спецiалiзацiї у своїх власних межах. Це спричиняє навіть серед представників однієї тієї ж галузі масу непорозумінь в оцiнцi власних наукових фактів i вiдповiдно до цього в загальних висновках, адже одні i ті ж факти оцінюються ними з точки зору рiзних концептуальних засад. Археологія тут не є винятком, i непорозуміння серед палеолiтознавцiв у питаннях вивчення антропогенезу — яскравий тому доказ. Археологія, вiдповiдно до загальних тенденцій розвитку науки, відчуває значний потяг до об’єднання зусиль з іншими науками у вiдтвореннi процесів минулого, i ця мiждисциплiнарна взасмодiя є основною причиною того, що серед її методичних засобів історична перiодизацiя буде набувати все більшої ваги. Чим активніше археологія буде виходити на рівень складних історичних узагальнень та теоретичних побудов, тим вагомішою буде роль i значення історичної перiодизацiй.

Це не означає, що археологічна перiодизацiя втрачає своє значення. У межах тих пізнавальних завдань, які склались на попередньому етапі її розвитку i без яких вона існувати не може як спеціальна історична дисципліна, археологічна перiодизацiя i надалі буде вiдiгравати важливу пізнавальну роль.