Контрольная работа: Суспільна свідомість. Особливості філософії Ніцше. Філософія в культурі Київської Русі

Міністерство освіти і науки України

Черкаський Державний Технологічний Університет

Кафедра філософії

Контрольна робота

з дисципліни:

"Філософія"

Перевірила: Кулєшов О.В.

Виконала: студ.2-курсу, Гр. ЗФ-801

з\кн № 07197

Бенцій Валерія Миколаївна

Черкаси, 2009

План

Вступ

1. Структура суспільної свідомості

2. Філософія життя Ф. Ніцше

3. Філософські ідеї в культурі Київської Русі

Висновки

Список літератури

Суспільна свідомість - частка суспільного буття, а само буття є суспільним, оскільки в ньому функціонує суспільна свідомість. Суспільна свідомість не зводиться до простої суми свідомостей індивідуальних, а включає тільки суспільно значущі, типові, усталені духовні утворення. Суспільна свідомість має складну, розгалужену структуру. Будь-яка національна культура, як і історія людства, має і негативний досвід, негативні стереотипи життєдіяльності, що слід долати, а не зберігати.

Духовне життя несумісне з будь-яким насильством.

В основі філософії Ніцше знаходяться не воля до життя, а воля до влади. Він прибічник сильних особистостей, таких, як герой його книги " Так казав Заратустра". Прийнято рахувати Ніцше нігілістом, тобто людиною, яка заперечує всі цінності, що встоялись, і не пропонує нових прогресивних цінностей. Ніцше воює проти ідеалів християнства, моралі, науки. Але підтримує мораль і релігію інстинкту.

Народна культура, християнство та античність впливали на формування філософської думки Київської Русі. "Державність Києва, - як писав український вчений, професор Альбертського університету (США) Іван Лисяк-Рудницький (1919 - 1984), - носила на собі виразну печать духа свободи. Цьому сприяли такі чинники: суспільний лад, що його характеризували договірні відносини; пошанування прав і гідності індивідуума; обмеження монархічної влади князя боярською радою й народним вічем; самоуправне життя міських громад; територіальна децентралізація на квазі-федеративний кшталт". Усе це давало простір для певної поліфонії думок, вияву інтелектуальних сил, здатностей розуму, без чого неможливий розвиток філософії.

Суспільна свідомість - це не емпірично існуюче поняття, а самостійне духовне утворення, філософська категорія, що позначає фундаментальну особливість соціальних суб'єктів відображати соціальну та природну дійсність при визначальному впливі суспільного буття, а суспільне буття - це реальний процес життя людей. Суспільна свідомість та суспільне буття - найбільш загальні категорії, які використовують для виявлення того, що є переважно визначальним, а що таким, яке визначається в суспільному житті, за цими межами їх протиставлення не має змісту. Ідеальні, духовні компоненти невідривно вплетеш, пронизують суспільне життя. Суспільна свідомість - частка суспільного буття, а само буття є суспільним, оскільки в ньому функціонує суспільна свідомість. Суспільна свідомість - не пуста абстракція. Суспільна свідомість - сукупність ідеальних образів - понять, ідей, поглядів, уявлень, почуття, переживань, настроїв, що виникають у процесі відображення соціальним суб'єктом довколишнього світу, зокрема і самої суспільної свідомості. Суспільна свідомість не зводиться до простої суми свідомостей індивідуальних, а включає тільки суспільно значущі, типові, усталені духовні утворення. Суб'єктом суспільної свідомості виступають суспільство, соціальна спільність (соціальна група, клас, нація) чи окрема людина, але не як індивідуальність, а як представник певної соціальної спільності. Суспільне буття врешті-решт визначає суспільну свідомість. Які б критичні зауваження не висловлювались з суспільної свідомості, не можна заперечувати, що суспільна свідомість - частка тієї реальності, яку вона відображує і вже цим обумовлена нею. Крім того, джерелом походження ідей, поглядів, емоцій, настроїв виступає суспільна практика. Погляди, теорії, ідеї, що заперечуються практикою, витискуються із сфери суспільної свідомості. Рівень розвитку практики визначає і глибину проникнення у дійсність. Людина, коли залучається до суспільного буття, засвоює певні розумові форми, поняття, систему знань, певний спосіб та 5 - засіб мислення і відчування. Але суспільна свідомість має і певну самостійність стосовно до суспільного буття, суспільна свідомість може випереджувати чи відставати від буття в процесі власного розвитку. Це відбувається тому, що суспільній свідомості властива безперервність та спадкоємність у розвитку. Через традиції, звичаї, звички, настрої, суспільну думку, через науку та ідеологію суспільна свідомість здійснює зворотний вплив на суспільне буття, спрямовує його по одному з можливих шляхів розвитку, прискорює чи гальмує його. Роль суспільної свідомості особливо зростає в епохи переломні, перехідні, коли у межах суспільного буття тільки починають формуватися дальші тенденції розвитку. Суспільна свідомість має складну, розгалужену структуру. Поділяються її багатогранні рівні, форми. По-перше, з точки зору носія, суб'єкта поділяють індивідуальне, групове (класове, національне та ін.), суспільне, загальнолюдське. По-друге, з точки зору конкретно-історичного підходу - міфологічна, релігійна, філософська; за епохами - антична, середньовічна тощо. По-третє, виходячи з різних форм діяльності, у процесі яких виробляється, чи сфер діяльності, у межах яких складається - екологічна, економічна, правова, політична, моральна, естетична, релігійна, філософська, наукова. По-четверте, за рівнем та глибиною проникнення у дійсність - буденна. та теоретична. Буденна свідомість має форми: емпіричну свідомість (складається у процесі пізнання) і суспільну психологію (формується у ході оціночного відображення дійсності). Теоретична свідомість має відповідно форми: наука та суспільна ідеологія. Суспільна психологія також має складну структуру - психічний склад, до якого належить соціальний характер, соціальні звички. Звичаї та психічні стани: соціальні настрої, відчуття, розумонастрої. Усі форми та види суспільної свідомості мають величезне значення у духовному та суспільному житті. Інша доля в ідеології. Якщо ще в недавньому минулому її роль гіпертрофувалась, то в сучасних умовах явно недооцінюється. Ідеологія - це

6-система поглядів, ідей, теорій, принципів, що відображають суспільне буття крізь призму інтересів, ідеалів, мети соціальних груп, класів, нації, суспільства. Безумовно згубне для духовного життя людини та суспільства устремління підмінити ідеологією усі інші форми суспільної свідомості або безумовно підкорити їх їй. Але не менш згубно устремління взагалі відмовитись від ідеології в суспільному житті. Ідеологія слугує своєрідним механізмом приведення ідей в дію, активізації людей. Відмова від такого механізму перешкоджає нормальному суспільному розвитку, консолідації зусиль людей. Недостатньо виробити ефективну програму виходу суспільства з кризи, потрібно, щоб вона відбивала реальні інтереси соціальних суб'єктів, оволоділа розумом людей.

Духовне життя людини йде на індивідуальному, суспільному та загальнолюдському рівнях. Індивідуальне духовне життя пов'язане з глибинним усвідомленням свого буття, його змісту, мети, вищого блага, виробленням та реалізацією свідомого та творчого ставлення до світу (внутрішнього та зовнішнього). Духовне життя суспільства - це творче творення, збереження та засвоєння духовних цінностей та змісту. Духовність є основоположним принципом самобудови та існування особи, суспільства. Фундаментальність духу означає не те, що об'єктивні, матеріальні, зокрема, економічні, фактори мають другорядне значення, а те, що усі прояви соціального - суспільного та індивідуального життя мають визначені духовні виміри, що й надають їм, власне, людський характер. Безумовно, значення духовних факторів у різних сферах суспільного життя на різних етапах суспільно-історичного розвитку відрізняється. Але в перехідні епохи, коли йде пошук нових духовних підвалин та джерел буття, необхідність виявлення, усвідомлення та розвитку духовних вимірів людського життя має першорядне значення. Виникнення та загострення глобальних проблем, суперечності між розвитком духовної культури та сучасною цивілізацією вказують на неспроможність духовних орієнтирів людини - ціннісних, пізнавальних, діяльнісних, що склались та панували на протязі багатьох століть. Стає очевидним, що людина новоєвропейського типу, з її раціоналізово-експансіоністським та технократично-речовинним світоглядом та світовідносинами, взагалі не здатна вирішити увесь той комплекс глобальних проблем, які й сама і породила. Звідси й необхідність докорінних змін у цивілізаційних основах суспільного буття, пошук нових підвалин суспільного розвитку, оновлення духовності. З втратою універсальної системи цінностей, її традиційних загальнозначимих підвалин відбувається поступове витіснення офіційно визнаних, усвідомлених цінностей зі сфери реального суспільного та індивідуального буття. Постає проблема відродження духовності, тобто відновлення актуальної рекомендованої універсальної системи цінностей у свідомості та життєдіяльності людини, соціуму. Проблема відродження та оновлення духовності нерозривно пов'язана з відновленням не тільки актуальності універсальних, загальнолюдських цінностей, але й національних. Бо світ цінностей є і в культурі. Саме в національній культурі універсальні цінності набувають конкретні форми існування. Звідси й нерозривний взаємозв'язок процесів національного та духовного відродження, їх взаємодоповнення та взаємозбагачення. Процес національного відродження дає додаткові джерела для розквіту духовної культури, про що свідчать усі етапи українського культурного відродження.

Фрідріх Ніцше більше від інших філософів концентрувався на психології людини. Тому не дивно, що філософія Ніцше була використана і розвинута пізніше багатьма психологами, наприклад, З. Фройдом. Якщо ж розглянути філософію Ніцше через призму розуміння людського щастя, то можна відкрити новий і цікавий аспект розуміння людського щастя. Що ми зараз і зробимо.

Всім відомо, що Ніцше критикував християнство і прославляв людський ідеал, який він бачив у формі “надлюдини” (ubermensch). Може видатися протиріччям те, що Ніцше, ненавидячи християнство в той же час захоплювався і любив постать самого Ісуса Христа. В його книжці “Так казав Заратустра” під Заратустрою Ніцше змалював складну збірну постать людини, яка мала характеристики і ознаки Ісуса Христа, Сократа, Заратустри і самого Ніцше. Христос і Сократ не написали самі ані слова, їх вчення ідуть із писань інших - вчення Христа передали його апостоли, а вчення Сократа передав Платон своїми діалогами. Читаємо - “мені потрібні живі супутники, що підуть за мною своєю охотою - підуть туди, куди я схочу" - хіба це не шлях Христа з апостолами? Заратустра починає свою духовну діяльність в 30 років, які Христос. Обидва мали період підготовки до своєї духовної місії - Заратустра мав медитації в печері, подібно тому, як Христос в пустині. Багато з того, що вчить Заратустра в книзі нагадує по стилю і змісту притчі Христа, деякі вислови є майже дослівними. З написаного Ніцше стає очевидним, що постать Христа була йому близька і приємна.

Глибинна складність і “протиріччя" світобачення Ніцше виходить з його бачення життя не таким, яке проповідує церква, а таким, де живуть і виживають КРАЩІ. Цей погляд іде також проти дарвінізму, згідно з яким виживають агресивніші, більш пристосовані. Ні, каже Ніцше, в людському середовищі це не так, в людському середовищі ВИЖИВАЮТЬ КРАЩІ - ті,  кого Ніцше називає надлюдьми. В той же час там є і ГІРШІ, які зникнуть, підуть у небуття. Для них Ніцше також має слово - “остання-людина" або “під-людина”, яка з плином часу піде “вниз" (untergehen), тобто вимре. Це вчення перекликається, знову-таки, з Христовим вченням про світ Вищий і Нижчий, де перший є вищим рівнем свідомості - царством Божим, якого досягне той, хто стане, як Христос. А нижчий світ - для тих, хто ще не готовий вирости духовно до рівня Христа і потребує більше часу. Церква з цього вчення Христа зробила зовсім інше розуміння, впровадивши страх пекла для тих, хто не слідує правилам церковної поведінки. Таким чином, церква спотворила вчення Христа, в якому йшлося про шлях людської досконалості і ріст свідомості.

Ніцше вважав, що людина має жити традицією і займатися земними справами. В “Заратустрі" він казав: “надлюдина - це суть землі”, “найжахливіший злочин - хулити землю”. Він розповідає про три етапи перетворення суті духу людини від “верблюда" до “лева" і до “дитини”. Людина починає свій шлях, як верблюд - це етап засвоєння традиції, початок духовного розвитку, накопичення “тягаря життя”. Під тиском життя людина перетворюється в лева, який мовить: “Я хочу”. Дух починає бажати, розуміти і відрізняти правду від брехні, добро від зла. Лев переходить в дитину, бо “це невинність і забуття, новий початок, гра, колесо, що крутиться само собою”. Людина стає здатною направити безпосередньо, як то робить дитина, всю свою енергію на пошуки себе, на експеримент життя.

Філософія Ніцше не розвивається класичним шляхом через поступові логічні викладки, а є скоріше емоційним літературним твором, де б’ється геніальна думка і серце автора. Зрозуміти філософію Ніцше можна тільки через розуміння самого автора як людини, з усією складністю персональних поглядів, які поступово виростають в чітку систему принципів величі Людини як Людини. Такий розгляд Ніцше потребує детального вивчення і аналізу його робіт. Чому Ніцше критикував християнство? Тому що він вбачав в цьому вченні, яке він вважав не Христовим, а Павловим, антилюдські, рабські елементи. Ніцше відкидав концепцію гріха і страху, які є основою християнської віри, як дуже шкідливі для людини і для людства в цілому. Візьмемо, для прикладу, християнські “сім смертних гріхів” і задумаємося, чому ці “гріхи” є шкідливими людині. Перерахуємо їх - гординя, жадність, заздрість, злість, похотливість, ненажерливість, лінь.

Ніцше запитує: “Що в цих людських характеристиках є такого поганого, що їх потрібно повністю відкинути”? Ніцше вважає, що всі ці характеристики є нормальними людськими емоціями, які в деяких обставинах можна засуджувати, але в багатьох випадках, можна тільки вітати. Наприклад, яка то є людина, яка не має злості час від часу? А що поганого в дівчині, яка має гординю? Заздрість веде до самовдосконалення. Жадність веде до заощаджень. Похотливість і ненажерливість часто є початками здорових пристрастей. А що такого страшного в ліні, якщо вона не є постійною - це є відпочинок тіла і думки? Все це є людські здорові емоці,ї без яких жодна людина не може пройти через життя. Ці емоції потрібні людині для самовдосконалення і не є для неї шкідливими. Хіба можна їх порівняти з вбивством, насильством, педофілією та іншими діями людини, які церква чомусь не внесла в список “смертних гріхів”? Церква хоче з людини зробити якогось бовдура без емоцій і життєвих сил, який повинен жити з постійним відчуттям страху і гріха. Це не є Життя, яке Ніцше хоче мати для себе, і це не те Життя, яким має жити людина. В цьому розумінні і є суть критицизму церкви і християнства, які робить Ніцше. В той же час Ніцше захоплюється постаттю Христа як засновника нової віри, як людини надприродних здібностей, чистоти і величі характеру, сили почуттів, яка мала творчість як основну ціль свого життя, і яка не поступилася своїми принципами до кінця життя. Ніцше відкинув багато концепцій з інших філософій як непотрібних або невірних. Наприклад, є відомий вислів - “Правда зробить тебе вільним! ”, на який Ніцше каже - нічого подібного! В світі немає Правди, а є тільки тлумачення! В світі немає Правди, а є тільки ймовірності! Щоб стати Вільним потрібно не шукати Правду, а стати САМИМ СОБОЮ. Розглядаючи Свободу як таку, Ніцше каже, що більшість розуміє “свободу” як зовнішню умову існування. Така “свобода”, на думку Ніцше, є обмеженою і не несе цінного людині. Свобода є істинною тільки тоді, коли це є свобода творити! Іншими словами, це має бути внутрішня свобода самої людини, яку, правда, можуть обмежувати зовнішні обставини життя або структура соціальної системи. Така (внутрішня) свобода можлива тільки тоді, коли людина до неї здатна, коли має відповідний внутрішній стан психіки. Людина не може стати вільною, якщо вона, скажемо, має психологію раба. Людина сама вибирає свій шлях в житті - вибираючи ТВОРЧІСТЬ або РАБСТВО. Але людина може вибрати “творчість” тільки тоді, коли вона є ЗДАТНОЮ до творчості. Людина вибирає сама бути тією людиною, якою вона хоче бути. Цей вибір є внутрішнім переконанням, яке несе індивідуальна людська сутність. Наприклад, людина сама вибирає бути християнином і відчувати себе грішною. Наприклад, людина сама вибирає бути Українцем. Не можна заставити людину бути Українцем, якщо людина цього не хоче. Людина є відповідальною за все навкруги себе, але найбільше - зате, ХТО ВОНА Є. Для Ніцше життєвий вибір є не вибір, а доля! Ціль життя - стати тим, хто ти є. Вирощувати в собі того, хто ти є - це стратегія всього життя, це шлях вищої людини. Самореалізація в житті - це стати тим, хто ти є. Ці ніби загальні і відомі думки набувають у Ніцше глибинного змісту, який постійно дивує і заворожує глибиною своєю думки. Направляючи свою думку на внутрішню людяність і людську велич, Ніцше підносить дуже високо суто людські якості і відкидає з огидою надуманість, неприродність, рабську ідеологію, церковне мракобісся. Розглядаючи шлях самореалізації через творчість, Ніцше навіть критикує розум, який, на його думку, не допомагає людині стати тим, ким вона є. Він каже - “Думка приходить тоді, коли “вона" того хоче, а не тоді, коли я “її" хочу”. В цьому є суть первинності людських емоцій над логікою розуму, яка часто є згубною. Це розуміння виходить із розуміння різниці “моралі" і “Моралі”. Перша, з маленької букви, є внутрішньою суттю людини, кодом персональних цінностей, якими людина керується в своєму житті. Інша “Мораль”, з великої букви, є кодом насаджених людині цінностей церквою і іншими зовнішніми інститутами. Тому Мораль з великої букви Ніцше відкидає як таку, яка йде проти людської суті, шкодить її творчому початку.

Перша мораль, з малої букви, є частиною людської суті, є природним кодом поведінки, який людина засвоює через різні рівні цінностей і далі сприймає світ через сутності цих життєвих цінностей. Ці цінності, каже Ніцше, є специфічними для різних культур. Відмінні культури мають відмінні цінності. Таким чином, моральність є природною суттю людини, яка закладається культурним походженням. Зовнішня Мораль (з великої букви) є насадженими цінностями, які не є природними для цієї людини, бо вони не виходять із її культурної спадщини, і тому Мораль має бути відкинута. В цьому відношенні цікаво бачити погляд Ніцше на демократію. Він вважав, що демократія є урівнялівкою між людьми і не може створити найкращі умови для творчості. Одні люди в демократії отримують те, що їм треба, але інші - ні. Неможливо створити систему, де всі будуть мати користь. Хтось там буде мати шкоду, тому що всі люди різні і кожному потрібне своє, у кожного свій шлях самореалізації. Неможливо мати універсальну мораль, тому що наші моральні дії - підсвідомі, ми не можемо про них знати наперед і навіть поручитися за них. Не дивно, що люди іноді поступають таким чином, що потім самі дивуються своїм поступкам. Ніцше вважав, що Велич цівілізації в її Творчій Можливості. Також цікавим є ставлення Ніцше до часу життя як до КОЛА, а не як до прямої лінії без повернення назад, чому знову ж таки вчить християнська церква. В справжньому творчому людському житті неможливо жити без “повернень” до попередніх часів, до витоків культури, бо то є шлях підйому до нових висот майбутнього. Власне, саме життя, по Ніцше, має постійні цикли - кола росту.

На завершення можна зробити висновок з цього дуже коротенького екскурсу в філософію Ніцше, що його розуміння Щастя - це САМОРЕАЛІЗАЦІЯ через ТВОРЧІСТЬ.

Філософські начала праукраїнської доби розвинулися в культурі Київської Русі, держави, в кордонах якої наприкінці IX ст. об'єднались споріднені племена, сформувавши високорозвинуту спільноту - українців-русичів. У межах києво-руської культури філософія виокремлюється як специфічний тип світопізнання і світорозуміння з-поміж міфологічного і релігійного світогляду, переплітаючись і співіснуючи з ними. Її піднесенню сприяли такі взаємопов'язані чинники:

1. Рівень тогочасного суспільного буття об'єктивно потребував для свого зростання нових світоглядних орієнтацій з пріоритетом розуму, авторитетом загального, що могла забезпечити лише філософія.

2. Атмосфера тогочасного суспільного життя з його демократичними традиціями розширювала простір для подальшого філософського виокремлення.

3. Культура києво-руського суспільства з широкою мережею монастирів, храмів, інших осередків освіти. "Ми не можемо сказати, який відсоток жителів користувався тоді цими засобами просвіти, але бачимо, що в Києві були люди на той час освічені, що там існувало літературне та розумове життя, а читання користувалось високою повагою.

Духовні начала праукраїнської культури, зокрема релігія українців-русичів, запліднившись християнськими цінностями, одержали імпульс, енергію до існування в нових історичних умовах. Відомо, що на рівні всезагальних, теоретичних, абстрактних понять і уявлень язичницькі вірування поступалися християнським ідеям, які, поза сумнівом, були досконалішими з огляду потреб дня - потреб вищого рівня пізнавального процесу, який передбачав абстрагування, опосередкованість, а не приземлення і безпосередність. На рівні буденного життя язичницькі уявлення існували в свідомості і звичаях українців, поєднуючись із християнською вірою. Та все ж християнство, запропонувавши складну систему пошуку загального, універсального, загальнолюдського, всеблагого, надало культурі русичів нового духовного спрямування, а його абстрактно-теоретичні категорії, уявлення та цінності сформували нові духовні ідеали, нове світовідчуття і світорозуміння, детермінуючи розвиток інтелектуальної та філософської думки. Ця думка, ввібравши в себе традиції вітчизняної, світової культури, зокрема античної та візантійської, значно розвинувшись, виробила власний стиль, сформувала засади, які визначають специфіку української філософської думки впродовж століть.

суспільна свідомість ніцше русь

Новий рівень тогочасної філософської думки українського народу засвідчують збережені писемні пам'ятки культури Київської Русі, які розкривають зміст, основні глибинні ідеї, концепції, стиль філософствування: "Слово про Закон і Благодать" Іларіона Київського, "Повість минулих літ", "Слово про Ігорів похід", "Слово" Кирила Туровського, "Повчання Володимира Мономаха", "Моління" Данила Заточника, "Послання Клима Смолятича", "Послання митрополита Никифора", "Ходіння Ігумена Даниїла", "Житіє Бориса і Гліба", "Вчення" Кирика Новгородця, "Києво-Печерський Патерик" та ін.

Попри те, що окремі з них за формою нагадують візантійські зразки, аж ніяк немає підстав ототожнювати їх з ними. Але "Повість минулих літ", "Слово про Ігорів похід" і особливо "Слово про Закон і Благодать" є наскрізь оригінальними. У християнській літературі їх автори формували нову світоглядну парадигму. Перший митрополит із русичів Іларіон у своєму "Слові" не лише дав власну інтерпретацію "істини", "благодаті", "волі", "світла", "тіні" (в межах історичних поглядів середньовіччя), а й, відійшовши від усталених стереотипів, протиставив їм своє вчення про рівність народів, власну теорію всесвітньої історії як поступового і рівного їх залучення до християнської культури. Істина універсальна, всеохопна і завдяки цьому тотожна Благодаті, яка змінює однобічність Закону і подібна до Сонця, рівно світить усім людям, усім "язикам". Закон був досягненням іудеїв, і "Благодать дарована всьому світу", - доводить митрополит Іларіон. Виходячи за межі християнського протиставлення духу і тіла, він стверджує поєднання Божого позачасового плану із сучасністю, розкриває повноцінність земних життєвих чинників, їх гармонізацію з морально-ціннісними орієнтирами людей. Усупереч тогочасній церковній традиції славить дохристиянське минуле, проголошує язичницькі народи справжніми спадкоємцями вчення Христа. Піднімаючись до філософських узагальнень у розв'язанні тогочасних політичних проблем, митрополит із патріотичних позицій наголошує, що Україна-Русь своїм хрещенням зобов'язана не впливу інших країн, а лише "Божій Благодаті". "Усі країни благий Бог наш помилував і нас не зрікся. Зажадав і порятував нас і в розуміння істини привів" (с.96). Проблематика "Слова" окреслює основні мотиви, навколо яких концентруються духовні інтереси, інтелектуальне життя Київської Русі.

Філософія ще не мала визнання самостійної форми знання, не була сферою теоретичного освоєння світу. Це дало їй змогу, на відміну від схоластичної філософії Західної Європи, набути значного поширення, стати засобом навчання широких кіл суспільства, що, безумовно, мало позитивний сенс. Водночас проявлялися і зворотні аспекти цього становища. Більшість києво-руських мислителів у своїх принципових поглядах були надмір одностайними, виразно демонстрували середньовічну догматичність, своєрідну уніфікованість світорозуміння, що є не найкращим тлом для розвитку філософії, яка започаткувалася із подиву (Арістотель), міцніла у сумнівах і духовних шуканнях, ставлячи під сумнів навіть самоочевидності (Ортега-і-Гасет, Гайдеггер). Відомо, що тільки гостра полеміка середньовічної християнської філософії з античною, теоретичні змагання навколо проблеми співіснування віри і розуму дали світові Августина Блаженного і Фому Аквінського. Щоправда, раціоналістичні ідеї, характерні для західного християнства, знаходили прибічників і в Київській Русі - митрополит Іларіон Київський (поч. XII ст.), Феодосій Печерський (прибл.1008 - 1074), Володимир Мономах (1053-1125), Климентій Смолятич (невід. - після 1154), які намагались певною мірою протистояти містико-аскетичній, ірраціональній течії у православ'ї, реабілітуючи розум людини, пізнання у справі осягнення світу і його Творця, відстоюючи гармонію віри і розуму. Та все ж їх полеміка не виходила за межі основоположних християнських догматів, була обережною, не мала широкого розголосу, не супроводжувалась появою як прибічників, так і опонентів. Порушені філософські проблеми часто залишалися нерозроблєними, не мали послідовників, тобто не було того, що сприяє формуванню філософських шкіл, течій - форм буття філософії.

Синтезуючи західну і східну філософську думку на ґрунті вітчизняної культури, києво-руські мислителі надавали філософському процесу оригінальності, самобутності, створювали в межах християнських стереотипів власне філософське бачення світу. Звичайно, основні онтологічні проблеми вони розв'язували в контексті тогочасних поглядів на світ, зокрема його поділу на земний (недосконалий, другорядний) і потойбічний, небесний. Стереотипному поділу світів, негативним оцінкам земного буття києво-руські мислителі протиставляли, наслідуючи неоплатоністські ідеї "кеносису" (сходження потойбічного у поцейбічне), захоплення гармонією, розмаїттям земного світу як наслідків діяння Творця. Природний, "тварний" світ вони вважали неодмінною умовою зв'язку людини і Бога, шляхом, що веде до трансцендентного. Основою буття Всесвіту вважали чотири основні елементи - воду, повітря, землю, вогонь (перша матерія за Арістотелем), які можуть існувати як у різноманітних комбінаціях, так і в автономному стані ("Ізборник Святослава" 1073). Їх тлумачення Всесвіту як одвічної боротьби Бога і Диявола, Добра і Зла відповідало основним засадам християнського світорозуміння, але надмірна натуралізація цієї боротьби надавала їй міфологічного забарвлення, язичницького відтінку. Категорії Добра і Зла мали онтологічні риси, уявлялись як реальні космотворчі чинники, які визначають буття Всесвіту ("Повість минулих літ").

Філософській думці Київської Русі властивий був і дуалізм сприйняття й тлумачення часу. З одного боку, домінував так званий лінійний час - від "створення світу" до "кінця світу", що замінив міфологічну ідею вічного колообігу, поділивши час на частини - до Христа й після нього (минуле, сучасне і майбутнє). А з іншого - існувало й циклічне сприйняття часу, оскільки дні тижня, християнські свята, закономірно повторюючись, перебували у колообігу.

Особлива роль у пізнанні відводилася "серцю" - своєрідному центру, місцезнаходженню думки, віри, волі та любові, зусилля яких і забезпечували як самопізнання й самооцінку, так і осягнення Божої істини ("Слово про Закон і Благодать" Іларіона, "Повчання" Володимира Мономаха). Концепція серця як центру почуттів, цілісного духовного світу людини, її прилучення до трансцендентного набуло подальшого розвитку в українській філософській думці, стала її визначальною особливістю як "філософія серця" (Кирило Ставровецький (невід. - 1646), Григорій Сковорода (1722-1794), Памфіл Юркевич (1826-1874)).

Людину як носія серця києво-руська православна традиція розглядала ширше від загальноприйнятих канонів східного християнства з його аскетично-чернецьким спрямуванням, однобічним визнанням цілковитої гріховності людини, її фатального тяжіння до зла. У системі філософських поглядів мислителів Київської Русі людина - багатомірна цілісність, що поєднує тіло, душу й дух, роль яких різна. Тіло гріховне й другорядне, воно лише тимчасова оболонка і пристанище душі; сутнісна роль належить Душі й духу, завдяки яким здійснюється єднання людини з Богом. Людина для них "храм", в якому присутній Бог, посередник між Богом і ним створеним світом. На противагу визнанню тотальної людської гріховності вважалось, що всі люди мають одні й ті ж доброчинні задатки, які розвиваються, примножуються у процесі життєдіяльності. Дуалізм душі й тіла, поєднання природного і духовного в людині розглядалось через призму притаманної їй індивідуальної свободи. Сутність свободи полягала у виборі між шляхом спасіння (життя) через служіння Богу і шляхом гріха та смерті як розплати за людську гординю і непокору. Орієнтиром вибору, моральним ідеалом було життя Ісуса Христа, його всепрощення і любов як запорука миру і злагоди та образи святих (здебільшого києво-печерських) - посередників між людьми і Богом, земним світом і потойбічним ("Києво-Печерський Патерик").

Активно популяризувалась християнська ідея милосердя, яка в києво-руській моралі стала принципом, що вимагав не лише милостивого ставлення до ближніх, а й розглядав милостиню як загальну взаємну любов і повагу, як універсальний засіб, умову гармонізації людських стосунків ("Ізборник Святослава 1076", "Повчання" Володимира Мономаха). Заохочувались як загальновідомі християнські чесноти, так і загальнолюдські норми спілкування, передусім шанобливе ставлення до батьків, побратимство, визнання особливої ролі жінки. Зверталась пильна увага на усвідомлення людиною своєї гідності, неповторної індивідуальної сутності. Тому в особливій пошані були такі чесноти, як хоробрість, відвага, сміливість, патріотизм. Та найвищими цінностями визнавались "честь" і "слава" - засади в ієрархії складових тогочасної моралі ("Слово про Ігорів похід", "Моління" Данила Заточника, "Повчання" Володимира Мономаха). У філософських шуканнях часів Київської Русі важливе місце посідали й історіософські проблеми: аналіз взаємовідносин структурних елементів системи людина - церква - влада - Бог; інтерпретація історії людства як руху, що здійснюється за волею Бога; минуле, сучасне і майбутнє Київської Русі у контексті тогочасних суспільних проблем ("Слово про Закон і Благодать" Іларіона, "Слово про Ігорів похід", "Повість минулих літ", "Києво-Печерський Патерик" та ін.).

Філософська думка часів Київської Русі є складним синкретичним духовним явищем, спрямованим на глибинне осягнення актуальних проблем людського буття, осмислення Святого Письма і світу як творінь Бога. Це була філософія релігійна (християнська) у специфічно візантійському варіанті на києво-руському ґрунті з домінуючою тенденцією до екзистенційно-антропологічного спрямування філософського знання в контексті його духовно-практичного виміру.

Суспільна свідомість - частка тієї реальності, яку вона відображує і вже цим обумовлена нею. Крім того, джерелом походження ідей, поглядів, емоцій, настроїв виступає суспільна практика. Суспільній свідомості властива безперервність та спадкоємність у розвитку. Через традиції, звичаї, звички, настрої, суспільну думку, через науку та ідеологію суспільна свідомість здійснює зворотний вплив на суспільне буття, спрямовує його по одному з можливих шляхів розвитку, прискорює чи гальмує його. У процесі переосмислення національних та загальнолюдських надбань можуть знову відкриватись чи інакше розкриватись певні грані духовного досвіду, що висвітлюють таємниці буття. З іншого боку, не все з духовного досвіду та традиційних ціннісних регуляторів слід некритично відтворити в сучасному духовному житті. Будь-яка національна культура, як і історія людства, має і негативний досвід, негативні стереотипи життєдіяльності,що слід долати, а не зберігати.

Людина сама вибирає свій шлях в житті - вибираючи ТВОРЧІСТЬ або РАБСТВО. Але людина може вибрати “творчість” тільки тоді, коли вона є ЗДАТНОЮ до творчості. Людина вибирає сама бути тією людиною, якою вона хоче бути. Цей вибір є внутрішнім переконанням, яке несе індивідуальна людська сутність. Наприклад, людина сама вибирає бути християнином і відчувати себе грішною. Наприклад, людина сама вибирає бути Українцем. Не можна заставити людину бути Українцем, якщо людина цього не хоче. Людина є відповідальною за все навкруги себе, але найбільше - за те, ХТО ВОНА Є. Для Ніцше життєвий вибір є не вибір, а доля!

1.  Філософія: Підручник (Г.А. Заїченка та ін.) - К., 1995

2.  Філософія: Навч. посібник (Надольний І.Ф. та ін.) - К - , 1997

3.  Канке В.А. Філософія. - М., 1996

4.  Горський В.С. Історія української філософії. - К., 1996

5.  Історія філософії України: Підручник (Тарасенко М.Ф. та ін.). - К., 1994