Реферат: Проблема людини в філософії Стародавньої Індії і Китаю

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:

Проблема людини в філософії Стародавньої Індії та Китаї

Проблема людини в філософії Стародавньої Індії

філософія конфуціанство індійська

Однією з характерних рис давньоіндійського суспільства був поділ його на варни, які тривалий час називались в Європі кастами, що не зовсім точно, адже в перекладі із санскритського слово "варна" означає "покриття, оболонка, колір". Кожна варна мала свій кольоровий символ: брахмани (жреці) - білий; кшатрії (воїни) - червоний, вайш'ї (землероби, ремісники, торговці) - жовтий; шудри (низька, рабська праця) - чорний. Варнова система передбачає замкненність та ізольованість, тобто переходити із одної варни до іншої неможливо (при житті), вступати в шлюбні стосунки між представниками різних варн також забороняється. Перші три варни були арійського походження (племена арійців прийшли з північного заходу в долину Інду і Гангу в другій половині другого тисячоліття до н.е.) і різко відмежовувалися від нижчої варни шудрів, які, мабуть, були аборигенними представниками населення Індії. Чоловіки перших трьох варн проходили обряд посвячення і прилучалися до знання, тому називалися "двічі народженими". Жінки ж усіх варн і шудри не прилучалися до знань, їм це було заборонено, тому вони нічим не відрізнялися від тварин.

Традиційно в індійській культурі вважалося, що принципової різниці між рослинами, тваринами і людиною немає, адже всі вони мають смертне тіло і безсмертну душу. Після смерті тіла душа переселяється в інше тіло. Мандри душі по тілам називаються "сансара". Спочатку мандри душі були неупорядкованими, але потім стали залежати від поведінки людини, від виконання нею своєї дхарми. Дхарма спочатку мала значення бога закону і правосуддя, а потім - сам закон.

Якщо дхарма виконувалася недбало, то переродження здійснювалося у більш низькій варні, а то і в тілі тварини або рослини. Якщо старанно виконувалася дхарма, то це сприяло народженню у більш високій варні. Так діяв закон покарання - карма. І лише вища варна (брахманів) уможливлювала припинення переродження і тим самим досягнення повного звільнення від страждань (мокші).

Як уже говорилося, перші три варни прилучалися до знання, і полягало воно у вивченні стародавніх пам'яток індійської літератури - Вед. В образній мові Вед відбитий стародавній релігійний світогляд, в якому вже в той час поєднувалися деякі філософські уявлення про світ, людину, моральне життя. Веди поділяються на чотири частини, найбільш філософська з яких - Упанішади.

Для індійської філософії характерні розвиток у рамках відповідних систем, або шкіл, і поділ на дві великі групи : ортодоксальну (яка признає авторитет Вед) і неортодоксальну (яка не визнає авторитету Вед). Більшість з цих шкіл були ортодоксальними і релігійними. Це такі школи: веданта, міманса, санкх'я, йога, ньяя, вайшешика. До неортодоксальних шкіл належить джайнізм, буддизм і школа чарваків-локаятиків.

Розглядаючи головну тенденцію в розвитку стародавньої індійської філософії, необхідно відзначити, що велика увага приділялась проблемам людини і ставленню до навколишнього світу. Одним з головних було питання про позбавлення людини від страждань. Більшість стародавніх індійських систем вбачають причину страждань у незнанні. Якщо б людина пізнала себе і оточуючий світ в його істині, вона зменшила б свої страждання або уникла б їх зовсім. Отже, шлях до щастя лежить через пізнання.

Одна із основних неортодоксальних шкіл була школа джайнів, що веде свій родовід від 24 тиртханкарів (праведників), проте вважається, що реально існуючими були лише Паршва і Махавіра. Паршва заснував общину в Біхарі (Східна Індія), до якої приймали чоловіків і жінок, що поділялися на мирян та аскетів і повинні були дотримуватися чотирьох обітів: нешкодження, правдивість, некрадіжництва, неприв'язаності. Махавіра додає ще один - цнотливість, яка вимагає від аскетів повного утримання від сексу, а від мирян - дотримання подружньої вірності і обмеження себе в насолодах.

Джайністи вірять у сансару, карму і мокшу і мають за мету звільнитися від страждань. Цьому сприяє життя в общині. Та на відміну від брахманізму, джайнізм вважає, що закон карми не можна умислостивити жертвами богам, проте його можна перемогти. Той, хто переміг закон карми, стає джиною. Для звільнення ще при житті необхідно дотримуватися правильної поведінки (додержуватися 5 обітів), правильної віри (вірити в авторитет тирханкарів), правильного пізнання. В подальшому джайнізм розпадається на 2 секти: шветамбари (помірковані, "одягнуті в біле") і дігамбари (крайні, "одягнені простором"). Дігамбари - аскети вважають, що жінки не спроможні досягти повного звільнення. І хоча вони противники каст, проте вважають, що шудри аскетами бути не можуть. Що стосується шветамбарів, то їхній аскетизм не такий суровий. Вони носять білий одяг, пов'язують рот білою пов'язкою, щоб, мандруючи, ненароком не проковтнути яку небуть комаху.

Другою неортодоксальною школою був буддизм, і зверніть увагу перш за все на те, що це ранній буддизм (філософська школа, що розробляє етичну проблематику), а не те, що значно пізніше стає світовою монотеїстичною релігією.

Засновником буддизму вважається виходець із царського роду Сідахарта Гаутама (563-483 рр. до н.е.). Його батькам було віщування, що коли їх син зустріне хворого, старого чи мертвого, то стане монахом аскетом. Щоб запобігти цьому, батько створив для сина штучну обстановку, і Сіддахарта не знав стражденного життя. Та одного разу він зустрів хворого, старого, покійника і монаха аскета, і це так вразило царевича, що він втік з дому, став самітником, багато подорожував, багато виніс страждань, але істину не знайшов. Тоді він сів під дерево і вирішив не сходити з місця, поки йому не відкриється головна правда про життя. На четвертий день на нього зійшло просвітлення, він став "Буддою", тобто "просвітленим".

Найбільш повні дані про ранній буддизм знаходяться у збірці ранньобуддистських текстів, які називаються "Тіпітака" на мові палі, або "Трипітака" на санскриті, що означає "Три корзини"" Інша назва цих текстів - палійський (або буддистський) Канон. Цей Канон складений на Цейлоні у З ст. до н.е. й має три частини: Віная-пітака, Сутта-пітака і Абхідхамма-пітака. Найцікавіша із них Сутта-пітака, що включає в себе шедеври буддійської прози і поезії. Що стосується "просвітлення" Будди, то, можливо, на нього "зійшли" чотири "благородних істини":

1.  життя є страждання;

2.  про походження страждання;

3.  страждання має причину;

4.  існує шлях звільнення від страждання (так званий "восьмеричний шлях").

На кінці цього шляху людина досягає стану повної незворушності і байдужості. Цей стан Будда назвав Нірваною, по суті, є видозміненим поняттям мокші. Але нірвана досягається ще при житті, і той, хто досяг її, називається архатом. Та поступово нірвана онтологізується, перетворюючись із стану людини на стан світобудови. Ще пізніше, у 3 ст. до н.е. буддизм був прийнятий царем Ашокою як офіційна ідеологія Індії періоду Маур'я, поступово перетворюючись у релігію.

Третьою неортодоксальною школою давньоіндійської філософії була матеріалістична школа чарвака-локаята. Вона заперечує авторитет Вед, не вірить в життя після смерті, відхиляє (спростовує) існування бога. Чарваки зводили все суще до чотирьох першоначал - землі, води, повітря і вогню; із комбінації яких і складається все суще в світі. Свідомість виникає із певним чином поєднаних між собою першоелементів, що утворюють живе тіло. Сенс життя - у щасті, яке розуміють як насолоду. Вони визнають, що насолода пов'язана із стражданнями, але людина може зробити їх мінімальними. В теорії пізнання чарваки дотримувалися сенсуалістичних поглядів, виводили все знання із відчуттів.

Із ортодоксальних шкіл особливу увагу слід приділити одній із самих ранніх філософських систем Давньої Індії - санкх'я. Вважають, що так школа названа тому, що вона ставить ціллю правильне пізнання реальності шляхом перерахування основних об'єктів і засобів пізнання. В санкх'ї нараховують двадцять п'ять категорій. Класична санкх'я дуалістична. Вона намагається пояснити всю світобудову і знайти спасіння від страждання, виходячи з двох споконвічних реальностей - пракріті і пуруши. Санкх'я заперечує створення світу богом. Світ розвивається поступово. Проте цю "еволюцію" не слід розуміти буквально, тут швидше виявлення пракріті, ніж еволюція, розвиток. Це виявлення йде у двох напрямках - фізичному і психічному. Конкретизується це виявлення ще через 23 категорії.

Як зазначалося вище, шлях до щастя лежить через пізнання. Але досконалість пізнання, його сила залежить від бажання пізнати і, головне, від поведінки людини. Головними перевагами у поведінці зазначені системи вважають слухняність, погодження, всепрощення і самовдосконалення. Якщо людина буде виконувати всі ці вимоги, до неї прийде абсолютне всепроникаюче безпосереднє знання.

Проблема людини в філософії Китаї

Вивчаючи філософію стародавнього Китаю, варто звернути увагу на те, що виникнення її зафіксоване у стародавніх міфологічних текстах "П'ятикнижжя". Найбільш раннім текстом вважається "І дзінь" /книга перемін/, в якій подано класичний приклад дофілософського і філософського розроблення субстанціонально-генетичиої тотожності природи. До специфічних рис китайської філософії можна віднести обожнювання неба, землі та всієї природи, антропологічну спрямованість китайської філософії, а також її моральне наповнення.

Треба звернути увагу також на те, що давньокитайська держава - типова східна ієрархічна деспотія. Глава держави - спадковий монарх, він же перший жрець і єдиний землевласник. Закону не було, і ніхто не був захищений від свавілля вищестоящого на соціальнім щаблі. Всі новаторські рухи тонули в китайському традиціоналізмі, який мав у Китаї характерну для нього форму ритуалізму. Всі відносини між китайцями здавна були підпорядковані складному ритуалу, що мав світоглядне значення та був канонізованим.

Світський ритуал взаємовідношення між вищестоящими і нижчестоящими на соціальних сходинках був тісно зв'язаний з релігійним ритуалом відношення живих до померлих, до духів предків, явищ природи, землі, неба. Але взагалі в Давньому Китаї міфологія була розвинена слабо. Давні китайці були для цього занадто практичними людьми. Щодо розвитку наукових знань, слід зазначити, що ще в ман-іньський період (18-12 ст. до н.е.) китайці вміли рахувати до 30 000, передбачали затемнення Місяця і Сонця, пов'язували астрологічні явища з землеробським циклом, створили календар, літочислення. Однак в цілому наука була розвинена слабо, математика була бездоказовою і так не досягла рівня дедуктивної науки, як це сталося майже в цей же час у Давній Греції. Все це склалося на рівні давньокитайської філософії.

Вільно і творчо в Давньому Китаї існувало шість філософських шкіл: конфуціанство, моїзм, легізм, даосизм, школа натурфілософів, школа імен. При цьому у більшості шкіл превалювала практична філософія, пов'язана з проблемами житейської мудрості, моральності, управління. Родоначальником китайської філософії вважається Кун фу-цзи (Конфуцій у європейській традиції), який жив у 551-479 рр. до н.е. Народився Конфуцій у родині правителя одного з повітів другорядного царства Лу, роду знатного, але збіднілого. Тому з дитинства він терпів багато поневірянь, змушений бути пастухом, сторожем, лише з 15 років звернувся до навчання. Свою школу заснував в 50 років. Конфуцій мав багато учнів, які записали думки і свого вчителя, і власні. Так виник головний твір конфуціанства - книга "Лунь Юй" ("Бесіди і вислови") носила яскраво виражений етично-гуманістичний характер. Головним поняттям цього комплексу стають благопристойність людини, її гуманність, почуття відповідальності, вірність та відданість. Цю книгу кожний освічений китаєць вчив на пам'ять ще в дитинстві, нею керувався все життя. Сам Конфуцій схиляв голову перед давниною і перед давніми книгами.

В центрі уваги конфуціанства взаємовідносини між людьми, проблема виховання. Конфуцій, як соціальний реформатор, був незадоволений існуючим, але ідеали його не в майбутньому, а в минулому. Культ минулого - характерна риса всього давньокитайського світогляду. "Виправлення імен" ("чжен мін") - кульмінація конфуціанського культу минулого. Визнаючи, що все змінюється, тим більше треба перейматись тим, щоб в суспільстві все залишалося незмінним. Тому конфуціанське "виправлення імен" є спробою привести речі у відповідність до їх минулого значення. В етиці Конфуцій дотримується вчення про "золоту середину". Моральним заповідям слідує ідеальна людина ("благородний муж"). Ключем до управління народом є моральний приклад вищестоящих нижчестоящим. Подальший розвиток конфуціанства пов'язаний з іменами його учнів -Мен-цзи (372-289 рр. до н.е.) і Сюнь-цзи (бл. 387-? рр. до н.е.).

Мен-цзи про добру природу людини, і Сюнь-цзи - про злу природу людини (ідею, яку потім використали представники школи "фа-цзя" (законники) і спрямували проти самого конфуціанства).

Засновником школи даосів, однієї з найбільш філософських шкіл Давнього Китаю, був Лао-цзи, старший сучасник Конфуція. Але чому ж філософія Китаю починається з конфуціанства? Адже даосизм серйозно займається питанням об'єктивної картини світу в його абстрактно-філософському аспекті, і в цьому його найбільша цінність. Справа в тому, що існує обгрунтована думка багатьох вчених, що головна книга даосів "Даодецзин" написана не Лао-цзи (напівлегендарною особистістю), а значно пізніше, тобто не раніше 4 ст. до н.е.; або ж Лао-цзи жив значно пізніше.

На відміну від конфуціанства в даосизмі природа, космос і людина підпорядковані не волі неба, а світовому закону "Дао". Даоси вчили, що існує підпорядкованість усієї життєдіяльності людини закону "Дао", неможливість діяти проти нього. "Дао" - це основа спільності людини і оточуючого її світу.

Даосизм серйозно займається питанням об'єктивної картини світу в його абстрактно-філософському категоріальному аспекті - Проблемами буття, небуття, становлення, єдиного і т.п., стоять на першому місці, а вже з них роблять висновки відносно людського суспільства і людини в його системі.Дао виступає і як першоначало, і як першооснова, і як всеобємлючий закон світобудови.

Подвійність "дао" полягає в тому, що даоси розрізняли безіменне (постійне) "дао" і "дао", наділене ім'ям. Небуття первинне, це і є "дао", що не має ім'я. Адже, назвавши його, ми його обмежуємо, перетворюємо його на буття (у зв'язку з чим першому дао можна дати тільки заперечені характеристики: безтілесне, туманне, пусте; а друге "дао" ототожнюється з небом і землею, що породжено першим "дао"). На рівні речей дао супроводжується "де", тому трактат називається "Книга про дао і де". Гармонія речей полягає в тому, що вони заключають в собі протилежне - "інь" (темне, важке, жіноче) та "ян" (світле, легке, чоловіче).

Двом "дао" відповідає два види знання. Знання безіменного "дао" має присмак містики, і полягає в мовчанні. Таке знання доступне не всім людям, а лише досконало мудрим. Другий вид знання відноситься до світу речей, який, в свою чергу, спирається на "дао", наділене ім'ям. Проте обидва види знання тісно пов'язані між собою. В етиці протистоять конфуціанцям. Адже етичний ідеал даосів - досконало мудрий - має зовсім інші цінності, ніж конфуціанський "благородний муж". Даоси вважають, що конфуціанська ""взаємність" є не просто вимогою поважати іншу людину, як самого себе, а більше обмін послугами, надію на воздаяння. Навпаки, головна якість мудрого - переможне недіяння. Доречі, як вища форма поведінки - принцип недіяння - покладений в основу даоської концепції управління: досконало мудрий правитель той, який дозволяє всьому іти своїм природним шляхом і ні ві що не втручається.

Також даоси засуджують війни, адже шлях "дао" - шлях миру. Пізніше даосизм перетворився у релігію - в систему забобонів і чаклунства, що мала вельми мало спільного з первинним філософським даосизмом. Щодо законників, треба звернути увагу на традицію і новаторство представників цієї школи, адже злет легізму припадає на правління імперії Цинь (221-206 рр. до н.е.) - єдиного періоду в історії Китаю, коли була перервана традиція. З іншого боку, відроджене конфуціанство в імперію Хань було вже з домішкою легізму.

Що ж пропагували представники школи "фа-цзя"? Вони протиставили конфуціанському ритуалу ("лі") закон ("фа") і повністю відмовилися від методів переконання та поклалися на правовий примус і покарання. Уявлення про державу як велику сім'ю вони замінили уявленнями про державу як бездушний механізм. Місце мудреців посіли чиновники, місце правителя-батька зайняв деспот-гегемон. Найвища мета - перемога свого царства у боротьбі царств, підкорення інших царств та возз'єднання Піднебесної, Китаю. Щоб досягти цього - все спрощувалося і уніфікувалося - усувалося мистецтво, переслідувалося різнодумство, знищувалася філософія. Головним, на що держава повинна спиратися і заради чого існувати - землеробство і війна (в цей період ремесло і торгівля обмежувалися). Вводиться система кругової поруки. За роки першої "культурної революції" в Китаї більшість книг було спалено (крім медицинських, гадальних, сільськогосподарських), сотні філософів утоплені в нужниках, за приховування книг кастрували і відсилали на будівництво Великої китайської стіни, тобто на смерть. За недоноси страчували, доносчиків нагороджували і підвищували посаду.

Деспотизм імперії Цінь проіснував лише 15 років, але наслідки цього правління значно страшніші. Нова династія Хань відновила традицію і знищені книги (поновлені по пам'яті). Проте повністю відновити багато чого не вдалося. Перш за все це стосується філософських шкіл: навіть конфуціанство, яке з 136 р. до н.е. стало державною ідеологією Китаю, не вийшло неушкодженим; не говорячи вже про другі школи (моїсти, школа імен), які так і загинули; чи треті (даоси), що розглядалися як неофіційні. Та плюралізм шкіл, боротьба думок, невтручання влади в сферу світогляду так вже відновлені і не були.