Реферат: Чумацький промисел

Міністерство освіти і науки України

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

Інститут історії та філософії

Кафедра етнології та історії України

Чумацький промисел

Виконала

Студентка 1 курсу

Кириченко Алла

Перевірив

Масенво Віталій Васильович

Черкаси 2009

Зміст

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Історія появи чумацтва, торгова продукція чумаків

РОЗДІЛ 2. Транспорт. Чумацькі слободи та шляхи

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

АКТУАЛЬНІСТЬ ТЕМИ полягає у тому, що чумакування не тільки звичайні селяни, а й міщани, і «люстрові» козаки; цієї промисловості не цурались навіть січовики й дрібна шляхта, бо чумакування ж власне « можна лічити органом зовнішнього торгу України з самих старих часів її існування», як каже про це Д.М. Ревуцький в своїй праці.

МЕТА РОБОТИ – дослідити витоки чумацтва як промислу та діяльність чумаків в загальному.

Відповідно до поставленої мети і актуальності випливають наступні ДОСЛІДНИЦЬКІ ЗАВДАННЯ:

1)дослідити історію появи чумацтва як промислу;

2)проаналізувати діяльність чумацьких слобд.

СТРУКТУРА РОБОТИ побудована відповідно до поставленої мети і дослідницьких завдань. Робота складається із вступу, основної частини та списку використаної літератури. Основна частина поділяється на два розділи. Перший розділ дає відомості про історіє появи чумацтва. Другий розділ є логічним продовженням першого. В ньому висвітлюються питання стосовно транспорту, чумацьких слобід та шляхів.

Розділ 1. Історія появи чумацтва, торгова продукція чумаків

Що таке слово «чумак» в історії України? Певний час слово «чумак» пояснювали назвою чуми, яку буцімто чумаки завозили з Криму, куди їздили за сіллю. До цієї версії додавали ще і той факт, що чумаки не дарма носили чумну дігтярну сорочку. Але ця нісенітниця згодом була обґрунтована розвіяна відомим дослідником Григорієм Данилевським, який стверджував, що чумна сорочка, це була одна із двох сорочок, яку чумак брав із собою в дорогу, і яку для захисту від дощу, пилу, різної зарази і мошки відразу ж вимазував дьогтем.

Чумаки – це категорія населення на Україні, що в XVI – XIXстоліттях займалися торгово-візницьким промислом. Від назви цієї групи населення бере назву і весь промисел – чумацтво.

Чумацтво – це торгівельно-транспортна корпорація людей, яка склалась у XVI столітті в Південній Україні з метою постачання солі з північного Криму і Україну, Польщу, та інші сусідні країни [1,35] .

Першопочатки його появи сягають глибини віків. Як засвідчує один із літописців, ще в ХІІ столітті на Дніпрі сталася нагла повінь, і сто маж, навантажених сіллю, змило водою. « І була, - зауважує очевидець, - від того велика смута по всій землі Руській». У ті далекі часи прикарпатські чумаки (їх ще називали коломийцями, оскільки однойменне місто було центром солеваріння) забезпечували цим необхідним продуктом південь землі України. Звідси вони привозили хліб, речі господарського вжитку, навіть дерев’яні церкви. Згодом, коли західноукраїнські землі загарбала польська шляхта, сіль почали транспортувати з півдня Криму.

Відомий історик Микола Костомаров появу чумацтва пов’язує з часом занепаду козаччини. Як аргументи Костомаров виставляє військову організацію чумацьких валок: мовляв, колишні козаки стали чумаками та хліборобами.

Історичні факти спростовують цю версію. Українське чумацтво, продовжуючи традиції мандрівних торговців ХІІ століття, почало швидко розвиватися у XV – XVIIстоліттях, а у XVIII – XIX століттях досягло свого апогею і було витіснено залізничним транспортом тільки на початку ХХ століття [4,30].

Особливого поширення торгово-візницький промисел набув у другій половині XVI століття на Придніпров’ї і згодом охопив інші землі тогочасної України. В роки найбільшого розквіту чумацтва, а саме у XVIII – XIX яке село на Україні не мало свої чумаків, які їздили до Криму і на Дон. Якого розмаху цей промисел набув на початку ХІХ століття, засвідчують хоча б такі факти : щороку з Криму на Україну приходило чотириста возів з сіллю, а на Дніпрі у Бериславі (під Каховкою) день і ніч працювало вісімдесят поромів (десять державних і сімдесят приватних), які перевозили на лівий берег чумацькі валки з Правобережної України.

Чумакували переважно козаки та державні селяни. До свого товариства вони запрошували кріпаків і міщан.

За своїм соціальним складом чумаки не були однорідною масою, і різні шляхи приводили їх до цього промислу. Більшість селян йшли в першу торгову мандрівку з одним або парою волів, а дехто починав з того, що йшов наймитом, погоничем до власника кількох десятків паровиць. За роботу в перше літо наймиту господар давав пару волів, з якими й починалася щаслива або нещаслива доля чумака [3,19] .

В документах XVII століття найчастіше зустрічаються відомості про чумаків – козаків. Можна гадати, що в XVII столітті, як і раніше, козаки становили найчисленнішу групу чумаків. Крім рядового козацтва, чумацтвом займалась старшинська верхівка. Зокрема, є дані про те, що в Коломию по сіль їздив Тиміш – син гетьмана України Богдана Хмельницького.

Чумакував у дитинстві і відомий український поет Тарас Григорович Шевченко. Його батько, а це доведений історичний факт, був чумаком. Як засвідчують біографи відомого поета, разом з батьком, малий тарас бував у подорожі у Крим по сіль. Мандруючи, майбутній поет глибинніше знайомився з тодішнім життям на Україні. Слухаючи розповіді людей цих країв, Тарас поринав у славні минулі, наповнені героїзмом часи історії нашої держави, що згодом яскраво проявилось у його поетичній та художній творчості [4,96] .

Головною метою всієї торгівлі, яку вели чумаки – була кримська сіль, без якої не могли обійтися в жодному господарстві. Тому невипадково вона стала найосновнішим продуктом чумацького промислу.

Окрім солі чумаки перевозили свіжу і в’ялену рибу, чужоземні товари (тканину, взуття, помаранчі, жіночі прикраси, дорогі вина тощо) , віск, перетранспортовували збіжжя. Відомий народознавець Григорій Данилевський у 1856 році вказував також на те. Що чумаки досить полюбляли брати на продаж в дорогу сушені груші, яблука, для чого в їх обійсті були обладнані спеціальні сушарні, а також різноманітні вироби з дерева та глини. « Окрім фруктів, - наголошує Данилевський, - чумаки, вирушаючи в дорогу, вантажать на свої хури різні дерев’яні вироби, яких особливо бракує в усіх безлісих поселеннях на крайньому півдні, у херсонських та таврійських степах, у Землі Війська Донського й по Азовському прибережжю. Ці вироби продають наборг та за гроші знову лісові повіти Харківської і Полтавської губерній, особливо ж по Дінцю й по Ворсклі. З дерев’яних виробів беруть: колеса, відра, осі,кухлі, баклаги для води, ложки й цілі складені частини воза.

А ще... з чумаками відправляють на Дон і далі глиняний гончарний посуд. А в інших, нарешті, місцях чумаки забирають горілку, мед, масло,сухарі,бакалійні товари та крам і у великій кількості відж північних повітів Малоросії до південних портів – хліб, пшеницю, пшоно і лляне сім’я. Сіль вони передають у другі руки й виручають значно менший бариш. На півдні ж вони їдуть не завжди з вантажем,а частіше порожняком – через труднощі знайти весною вантаж під усі вози та через власну безтурботність. Не знаючи ціни хліба, льону, посуду і дерев’яних виробів на півдні, вони ризикують менше. Та іноді і по сіль їдуть, не знаючи того, чи заготовлена вона в достатній кількості на кримських озерах і лиманах і чи не доведеться чекати там, поки її добудуть, або навіть повернутися порожнем».

З листування запорозьких старшин, що черпаємо з творів відомого українського історика та народознавця Скальковського, досить прекрасно видно, що з Криму та Туреччини, люди, які займалися чумацьким промислом вивозили ще зброю, свинець, кінську зброю та інші предмети [2,23] .

Отже, у 30-50 роках ХІХ століття, коли солетогрівля скоротилася удвічі, чумаки за сезон ( з квітня по жовтень) перевозили 60-80 млн. пудів різноманітних вантажів, у тому числі 25-40 млн. пудів хліба на експорт. Прибуток від проданого товару чумаки здебільшого вкладали в транспорт : купували вози та воли. За кілька років чумак, що вийшов перший раз парою волів – мав уже до десяти пар, а потім збільшував їх іноді до ста пар.

Розділ 2. Транспорт. Чумацькі слободи та шляхи

Характеризуючи різні сторони функціонування чумацтва, слід, безумовно, зосередити увагу на тому моменті, як транспорт чумака.

Для перевезень чумаки використовували важкі вози-мажі, запряжені волами. На пароволову мажу можна було вантажити до 60 пудів солі ( за старими російськими мірками 1пуд= 40 фунтам, тобто 16, 38 кг.

Мажа – це чумацький віз, призначений для перевезення вантажів на великі відстані. Мажа мала глибокий сферичний кузов, який був пристосований для перевезення насипних вантажів (викладався лубом чи випалювався з липового кряжа. Для того, щоб збільшити рівновагу мажі і запобігти її перекиданню, використовувалися спеціальні розпорки-люшні. Нижнім кінцем люшні надягалися на осі, а їхні верхні кінці кріпилися до воза. Крім того, мажа споряджалася мазницею з дьогтем для змащування осей та важницею – жердиною-важелем для відважування застряглого воза. Для транспортування мажі застосовувались парні запряжки волів. Вантаж на мажі накривали просмоленою воловою шкірою [1,33] .

Воли – це перша турбота чумака, адже без них чумацтво на мало ніякого сенсу, оскільки саме за допомогою виключення їх тяглової сили відбувалося перевезення чумаками товарів. У ті часи вони були незамінні у всій Малросії і як робоча сила для хліборобства та перевезення вантажів, і як предмет торгівлі. Ніщо не могло зрівнятися тоді з витривалістю власне чумацьких волів.

Перший сніг приковував чумака до місця. І саме з цієї пори в нього була одна думка – відгодувати волів на весну. Годував їх чумак сам, або ж віддавав на винокурню, на відгодівлю бардою ( барда – це рідина, рештки від хлібного вина, що у вигляді киселю витікали у особливий чан щоденно в тогочасних винокурнях, і за допомогою якої гарно відгодовувались чумацькі воли). Головне у цю пору року для чумака було прилаштувати волів на відгодівлю, а все інше йому було байдуже. Проте, звичайно, були і винятки.

Не всі чумаки сиділи взимку без діла. Нахили для збільшення капіталу охоплювали декого і з їхнього брата. Були й такі, що тримали по тридцять пар волів для чумакування, та ними ж після повернення з дороги землю обробляли, тримаючи спеціально для сільськогосподарських робіт найманців. У таких чумаків і грошовий обіг був набагато більший, та й кошти ішли в справу [4,63] .

В тогочасній Україні існували навіть цілі чумацькі слободи, тобто такі поселення, де селяни переважно займалися чумацьким промислом, або як ще називали, візництвом. Ці чумацькі «гнізда», як їх називали в ті часи, були відомі на півночі тогочасної України всі до одного. Оскільки тут чумацький промисел вели гуртом. У декого з них було від тридцяти до п’ятдесяти волів, а в декого при цьому в наймі ще було і десятин 100 чи 200 землі, знята на відкуп винокурня, ліс, ділянка на винному відкупу, осіб тридцять робітників та ще й тисяч сто асигнаціями чистогану. У XVIII столітті на Україні були слободи, що налічували до 3000 і більше осіб чумаків. В цих селах, як говорив сучасник, « не було жодного плуга й жодної борони». По господарській частині чумаки цих слобод лише заготовляли сіфно на зиму волам, а їх жінки доглядали корів та відгодовували птицю.

Ці чумаки вважали за сором для себе виорати і засіяти хоча б одну десятину землі. Лише їх дружини скопували невеличкі клаптики землі, де саджали дині, кавуни та іншу городину. З кожним роком чумацтво цих слобод ставало все заможнішим і заможнішим, і дивилось на своє ремесло вже лише з точки зору прибутку. Багато з них переставали ходити в далеку дорогу, а натомість, утримували в рік від двадцяти до сорока наймитів, яких відправляли з возами в дорогу, і лише вдома підраховували свої прибутки.

В цьому напрямку втрачалась старовинна самобутність чумака, проте бізнесові справи у нього були на висоті. Як бачимо, чумацтво протягом століть видозмінювалось, змінювались його самобутні характер та принципи.

Чумацький промисел набув великого розмаху на Черкащині. Задихаючись від малоземення, селяни цього краю шукали рятунку у відходництві. Особливо багато чумаків проживало в районах міст Звенигородки, Золотоноші, Лисянки, Чигирина. Розташоване на чумацькому шляху село Боровиця, що на Чигиринщині у XVIII – XIX столітті було одним із значних осередків чумацтва на Україні [3,20].

В першій половині ХІХ століття численні чумацькі валки їздили до Криму по сіль з Вереміївки, Жовтина, Васютинець ( нині села Чорнобаївського району Черкаської області) та з села Гельмязева, що на Золотоніщині. За офіційними статистичними даними, лише в Золотонішському повіті на початку минулого століття було зареєстровано 2443 чумацьких фур.

Саме з цих повітів Черкащини рухались на одесу та Херсон чумацькі валки перевозячи туди пшеницю. Наявні внашому розпорядженні історичні документи є в цьому переконливим свідченням.

В середині ХІХ століття, коли солеторгівля скоротилася удвічі, чумаки за сезон перевозили 600 тисяч пудів риби. В такий спосіб чумацький промисел оживляв економічне становище в Україні. Хоч чумацтво по всій Україні поступово занепадало, на Лівобережній Черкащині, зокрема на Золотоніщині, воно ще тривалий час було одним із основних промислів. Чумакуванням у цьому краї займалися здебільшого козаки і селяни, рідше міщани і кріпаки.

Останнім чумаком Золотоніщини був Федір Мигаль, жительсела Вереміївки. Описав його художник Опанас Сластьон, який в 1878 році разом із художником Порфирієм Мартиновичем і Оленою Пчілкою побували у Вереміївці [3,21].

Чоловіки на Золотоніщині, за свідченнями вищеназваних осіб, носли довгі запорізькі чуби, вбиралися в старовинні сині жупани з вишитими, монашками із сусіднього монастиря закаврвшами та срібними різнофігурними фібулами – заствбками. Гостюючи у чумака Федора Мигаля,

Мартинович ті Пчілка стали свідками його розповіді про останніх чумаків Вереміївки, яких наприкінці 70-х років ХІХ століття залишилося три.

Чумакування, як промисел, в ті часи було нелегким з багатьох причин: примітивна техніка далекого транспортування, невпорядкованість шляхів і небезпечна дорога, бо мандрівників усюди вичікували розбійники-грабіжники, аби поживитися добром чумака. До того ж, його всюди підстерігали хвороби і найважливіша з них – чума [1,33].

Сучасні дороги далеко прогресивніші, та і сполучення між різними кінцями України набагато якісніше, ані ж те, яке було в роки чумакування. Проте, незважаючи на це, чумакипересовувались відомими на той час чумацькими шляхами. Що ж це шлях такий – чумацький?

Чумацький шлях – це торгово-візницький шлях, яким чумаки в XVI – XIX століттях возили сіль, а з України – хліб та інші сільськогосподарські продукти.

Одним із найвідоміших чумацьких шляхів був Ромоданівський. Це старовинний торгівельний шлях. Довжина його 207 км. Проходив Ромоданівський шлях Лівобережною україною з півночі на південь через Ромни, Лохвицю, Лубни, Кременчук. Цей шлях був частиною великого шляху з Росії до Криму. Характерною особливістю Ромоданівського шляху була порівняно невелика кількість переправив через річки : він минав піщані місця і великі населені пункти. До побудови залізниць у 1860-80-і роки Ромоданівський шлях був одним з найважливіших шляхів[2,55].

Торгові шляхи пролягали не тільки через українські землі; чумацькі валки їздили в Білорусію, Молдову, Польщу.

ВИСНОВКИ

Можна ще дуже багато розповідати про чумацтво на Україні, але ми даною працею не претендуємо на вичерпність, адже це надзвичайно широке і глибоке по своїй суті питання.

Виникнення і розвиток чумацтва було одним із проявів втягування широких мас у ринкові відносини. Протягом чотирьох століть – з другої половини XV століття тобто з часу виникнення, і до кінця ХІХ століття, чумацький промисел належав в багатьох місцевостях України до найважливіших, після землеробства і скотарства, занять сільського населення.

Насамперед, чумацький промисел сприяв зміцненню торгівельних відносин між окремими районами України і сусідніми територіями, зокрема, з Росією.

Чумацтво в свій час було найприбутковішим видом діяльності і дозволяло досить швидко сконцентрувати в своїх руках значні капітали. Серед чумаків було багато дуже заможних людей. Досить згадати, що саме з чумацького середовища постали великі українські землевласники і мільйонери Терещенки. Специфіка цього роду діяльності сприяла появі цілого культурного пласту, глибоко вкоренились у свідомість і світогляд українців.

Чумацтво широко відбувались у фольклорі, де склався цикл так званих чумацьких пісень, у творчості найважливіших українських діячів культури.

Фольклор, численні документальні свідчення про чумаків підтверджують їх єдність з народом і пошану для їх промислу з боку народу. «Чумаки були дуже справедливі, жили по правді», - так говорили про них сучасники. Були вони, як оповідають в народі, чесними, вільнолюбивими і розсудливими.

У другій половині ХІХ століття чумацький промисел занепав, у зв’язку із розвитком залізничного і водного транспорту. Але він залишив у житті нашого народу незгасну сторінку. Візнирцький транспорт у тяжкий для України період допомагав оживляти економічне , а відтак і політичне життя.

Із припиненням існування чумацтва, зник і цілий пласт своєрідної української культури.

Щоб зберегти пам’ять про чумацтво, необхідно поглибити дослідження цього унікального явища не лише в українській, але і в європейській історії.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

чумак промисел

1.  Глушко М.С. Традиційний транспорт українців // радянська школа. – 1990. - №7. – С. 32-38.

2.  Данилевський Г. Чумаки : худож.-док. Нарис. – К.,1992. – 110с.

3.  Лазуренков В., Вовкотруб Ю. Каравани українського степу: науково-популярне видання. – черкаси: «Ваш дім», 2004. – 92с.

4.  Приказки та прислів’я: взаємини між людьчи. К,1991. – 404с.