Курсовая работа: Підозрюваний і обвинувачений – суб’єкти права на захист в кримінальному судочинстві
Курсова робота на тему:
ПІДОЗРЮВАНИЙ І ОБВИНУВАЧЕНИЙ – СУБ’ЄКТИ ПРАВА НА ЗАХИСТ В КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ
ЗМІСТ
Вступ
1. Поняття підозрюваного і обвинуваченого в кримінальному процесі
2. Процесуальний стан підозрюваного і обвинуваченого
3. Забезпечення підозрюваному і обвинуваченому права на захист в кримінальному процесі
4. Показання підозрюваного і обвинуваченого як засіб захисту від обвинувачення
Висновок
Список використаних джерел
ВСТУП
Конституція України (ст. 3) проголошує людину, її життя, здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю[1]. Держава бере на себе обов'язок забезпечення прав і свобод людини. З цим обов'язком держави пов'язане право кожного вимагати від органів державної влади захисту його прав і свобод.
Реалізація цих концептуальних положень пов'язана з необхідністю відтворення у законодавстві про кримінальне судочинство норм, спрямованих на захист прав і свобод людини.
Право на захист у кримінальному судочинстві є одним з найважливіших інститутів, гарантом прав особи. Його стабільність та життєздатність характеризує також рівень правової держави, демократії та культури суспільства. Безумовно, критерієм становлення держави повинна бути реальна забезпеченість захисту людини у суспільстві взагалі й у кримінальному судочинстві зокрема.
Завданням кримінального судочинства є швидке й повне розкриття злочинів, викриття винуватих і забезпечення правильного застосування закону для того, щоб кожний, хто скоїв злочин, був справедливо покараний і жоден невинуватий не був притягнутий до кримінальної відповідальності і засуджений[2].
Правове становище особи в суспільстві - актуальна проблема для кожної галузі права. У кримінальному судочинстві воно охоплює собою процесуальне становище особи як будь-якого учасника процесу: підозрюваного, обвинуваченого (підсудного), потерпілого та ін.
Інститут захисту прав особи в кримінальному процесі розвивався та вдосконалювався разом з кримінально-процесуальним законодавством в цілому. У Конституції Україні підкреслюється непорушність прав особи та громадянина, регламентуються умови забезпечення правової допомоги громадянам.
Відповідно до чинного законодавства функція захисту на всіх стадіях кримінального процесу відрізняється повною самостійністю. Функція захисту починає діяти значно раніше, ніж буде пред'явлене слідчим обвинувачення, і може продовжувати діяти після того, коли обвинувачення буде знято.
Завдання захисту полягає в тому, щоб охороняти права учасників процесу і запобігати їх порушенням. Захисту потребують і підозрюваний, і обвинувачений, яким для цього надано великий арсенал процесуальних засобів.
У науці кримінального процесу дану проблему досліджували такі відомі вчені як С.А. Альперт, М.С. Строгович, М.А. Чельцов, І.Ю. Гловацький, Н.С. Алексєєв, В.М. Савицький, І.Л. Петрухін, та ін., але до останнього часу не розроблялися шляхи удосконалення існуючої проблеми. Саме це свідчить про актуальність курсової роботи.
Мета даної курсової роботи полягає у дослідженні теоретичних питань щодо таких суб’єктів права на захист як підозрюваного і обвинуваченого в кримінальному судочинстві, а також аналізі практики їх реалізації у кримінальному судочинстві України і визначенні шляхів удосконалення даної проблеми.
Для досягнення поставленої мети, на мій погляд, необхідно вирішити наступні завдання:
- проаналізувати норми діючого КПК України та низки Законів України, що регулюють процесуальний статус таких суб’єктів права на захист як підозрюваний і обвинувачений в кримінальному судочинстві;
- виявити теоретичні питання, що стосуються завдань органів, що ведуть кримінальний процес та їх компетенції щодо забезпечення права на захист підозрюваного і обвинуваченого;
- на основі теоретичних положень та практики провадження по кримінальним справам дослідити процес забезпечення права на захист підозрюваного і обвинуваченого.
Тому, вважаю необхідним провести дослідження у даному напрямку.
1. ПОНЯТТЯ ПІДОЗРЮВАНОГО І ОБВИНУВАЧЕНОГО В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ.
Підозрюваним (ст. 43¹ КПК України)визнається: 1) особа, яку затримано за підозрою у вчиненні злочину; 2) особа, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого.
Підозрюваний мас право: знати, в чому він підозрюється; давати показання або відмовитися давати показання і відповідати на запитання; мати захисника і конфіденційне побачення з ним до першого допиту; подавати докази; заявляти клопотання і відводи; вимагати перевірки прокурором правомірності затримання; подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить оперативно-розшукові дії та дізнання, слідчого і прокурора, користуватись рідною мовою та безплатною допомогою перекладача, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки[3].
Відповідно до принципу презумпції невинуватості підозрюваний має право на поводження з ним як невинним у вчиненні злочину, на повагу до його честі і гідності[4]. Про роз'яснення прав підозрюваному вказується в протоколі затримання або постановою про застосування запобіжного заходу.
Право підозрюваного знати, в чому він підозрюється, забезпечується тим, що в протоколі затримання обов'язково вказуються підстави та мотиви затримання, наводяться пояснення затриманого, а сам протокол підписується затриманим; у постанові про застосування запобіжного заходу має бути вказано на злочин, у вчиненні якого особа підозрюється; перед допитом підозрюваному має бути оголошено, у вчиненні якого злочину він підозрюється, про що зазначається в протоколі допиту. Давання підозрюваним показань не може розглядатися як його процесуальний обов'язок. Підозрюваний не несе кримінальної відповідальності за відмову від давання показань та за давання завідомо неправдивих показань. Підозрюваному закон надає право мати захисника. При цьому захисник надається підозрюваному або допускається до участі у справі з моменту оголошення протоколу затримання або постанови про застосування запобіжного заходу, але не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання. Допит підозрюваного про обставини справи та про обставини, пов'язані з його затриманням, провадиться негайно, а якщо це неможливо, то не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання. При допиті присутність захисника є обов'язковою, за винятком випадку, коли підозрюваний відмовляється від захисника (ч. 1 ст. 46 КПК України)[5]. Перед допитом підозрюваному повинні оголосити, у вчиненні якого злочину він підозрюється, а також роз'яснити його права.
Підозрюваний зобов'язаний: 1) з'являтися за викликом органів дізнання та досудового слідства. У разі нез'явлення без поважних причин він може бути доставлений у порядку приводу; 2) не чинити перешкоди нормальному ходу розслідування протизаконними методами. У разі, коли підозрюваний вдається до таких дій, до нього можуть бути застосовані більш суворі запобіжні заходи.
Обвинувачений — це особа, щодо якої в установленому законом порядку винесено постанову про притягнення її як обвинуваченого (ст. 43 КПК України). Притягнення як обвинуваченого відбувається у стадії досудового розслідування, коли зібрані достатні докази, що вказують на вчинення злочину даною особою. Обвинувачений не вважається винним, доки його винність не буде доведена в передбаченому законом порядку та встановлена вироком суду, що набрав законної сили.
Відстоюючи свої інтереси, обвинувачений мас право; знати, в чому його обвинувачують; давати показання за пред'явленим йому обвинуваченням або відмовитися давати показання та відповідати на запитання; мати захисника та побачення з ним до першого допиту; подавати докази; заявляти клопотання; заявляти відводи; подавати скарги на дії та рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду; ознайомлюватися після закінчення досудового слідства або дізнання з усіма матеріалами справи; брати участь у судовому розгляді в суді першої інстанції, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки. Обвинувачуваний має право на повагу до його честі і гідності, захист його життя і здоров'я, на поводження з ним як невинним по набрання обвинувальним вироком законної сили, давати показання рідною мовою і безкоштовно користуватись допомогою перекладача. Реалізація прав обвинуваченого пов'язана зі вступом його у правовідносини із слідчим та іншими учасниками процесу і здійснюється в передбаченому законом порядку. Пред'явлення обвинувачення та допит обвинуваченого регламентуються главою 12 КПК (ст.ст. 131-147 КПК)[6]
Підсумовуючи вищезазначене, треба сказати, що, безумовно, підозрюваний та обвинувачений є головними суб'єктами права на захист у кримінальному судочинстві і вони мають право знати в чому їх підозрюють або обвинувачують тощо.
підозрюваний обвинувачений кримінальний
2. ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ СТАН ПІДОЗРЮВАНОГО І ОБВИНУВАЧЕНОГО
Поняття підозрюваного чітко визначено в ст. 43¹ КПК. Воно зводиться до того, що підозрюваний: 1) це особа, затримана за підозрою у вчиненні злочину; 2) особа, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого. В обох випадках ця особа з моменту затримання чи арешту як підозрюваний користується правами, наданими КПК України, про що нами вже було сказано у п. 1 даної роботи. Про роз'яснення прав підозрюваному зазначається в протоколі затримання або постанові про застосування запобіжного заходу. Що ж стосується обвинуваченого, то обвинувачений - це особа, щодо якої винесено постанову про притягнення її як обвинуваченого.
Підозрюваний та обвинувачений в силу свого процесуального стану наділені правами та обов'язками. У відповідності до цього, на мою думку необхідно їх зазначити.
Так, правами підозрюваного та обвинуваченого є: 1) знати, у вчиненні якого злочину його обвинувачують (підозрюють); 2) давати показання, відмовитись від дачі показань; 3) мати захисника, чи захищати себе особисто; 4) вимагати перевірки судом обґрунтованості затримання; 5) надавати докази; 6) заявляти клопотання і відводи; 7) користуватися рідною мовою, користуватися послугами перекладача; 8) брати участь у проведенні слідчих дій; 9) ознайомлюватися з матеріалами, якими обґрунтовується затримання, обвинувачення, а після закінчення розслідування – з матеріалами справи, робити з них виписки і копії та подавати на них зауваження; 10) подавати скарги на рішення, дії особи, яка веде розслідування; 11) у певних випадках одержувати копії процесуальних документів; 12) на забезпечення безпеки; 13) брати участь у судових засіданнях, ставити питання іншим особам, брати участь в дослідженні інших доказів.
Підозрюваного та обвинувачений зобов’язані: 1) з’являтися за викликом особи, яка здійснює розслідування; 2) повідомити про неможливості з’явитися; 3) не ухилятись від участі у розслідуванні та судовому розгляді справи; 4) не перешкоджати встановленню обставин у справі; 5) виконувати обов’язки, покладені на нього запобіжним заходом; 6) дотримуватися встановленого порядку при розслідуванні справи; 7) виконувати винесені відносно нього рішення.
Відповідно, дача показань - право підозрюваного, а не обов'язок. Тому він, як і обвинувачений, є особою, яка зацікавлена в результаті справи, а також, як і обвинувачений, не несе відповідальності за відмову від дачі показань і за дачу свідомо неправдивих показань. Таким чином, становище підозрюваного відрізняється від становища обвинуваченого, якому вже пред'явлено обвинувачення, який допитується про факти, які не тягнуть за собою його відповідальності.
Підсумовуючи все вищезазначене, необхідно сказати, що Держава Україна, проголосивши курс на демократичні ідеали світової спільноти, у формуванні нового відношення до особи орієнтується на міжнародні стандарти в області прав людини. Вони передбачаються міжнародними правовими актами. Відповідно до міжнародних норм, кожний обвинувачений має право при розгляді будь-якого пред'явленого йому кримінального звинувачення гарантії на основі повної рівності. На підсудного, обвинуваченого, підозрюваного не може чинитися тиси до надання свідчень проти самого себе або до визнання себе винним.
Комплекс прав, що надаються обвинуваченому і підозрюваному повинен відповідати положенням ст. 6 Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод. Тому, в кримінально-процесуальному кодексі необхідно в максимальній мірі врахувати не тільки зміст норм міжнародного права, Конституції України, що відносяться до обвинуваченого і підозрюваного, але і пропозиції по вдосконаленню забезпечення їх прав, вказаних в юридичній літературі.
3. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПІДОЗРЮВАНОМУ І ОБВИНУВАЧЕНОМУ ПРАВА НА ЗАХИСТ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
Захисту у кримінальному судочинстві потребують і підозрюваний, і обвинувачений, яким для цього надано великий арсенал процесуальних засобів, а саме:
1. Забезпечення особистого захисту, тобто надання законом підозрюваному та обвинуваченому такого обсягу процесуальних прав, реалізуючи які вони можуть особисто захищати свої законні інтереси.
2. Забезпечення допоміжного захисту, тобто надання права скористатися допомогою захисника, представника чи законного представника.
3. Забезпечення посадового захисту, тобто покладення законом на державні органи та осіб, які ведуть процес, обов'язку роз'яснити особам, що беруть участь у справі, їх права та забезпечити можливість їх здійснення[7].
У процесуальне становище підозрюваного та обвинуваченого особа може бути поставлена за наявності достатніх доказів для її звинувачення у скоєнні злочину. Визнання ж підсудного засудженим потребує безспірної доведеності його вини у вчиненні злочину.
В силу презумпції невинуватості, яка є гарантією у здійсненні функції захисту, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ч. 1 ст. 62 Конституції). У справах, які подаються для розгляду та їх вирішення в суд, орган розслідування та прокурор вправі і зобов'язані доводити винуватість особи (як і інші обставини справи), але закон не надає їм права вирішувати питання про винуватість цієї особи, визнаючи її винуватою.
Обвинувачений мас право на захист, яке складає нею сукупність прав, що надаються обвинуваченому, а також його захиснику, законному представнику.
Право підозрюваного та обвинуваченого на захист має бути забезпечено (гарантовано). Це конституційна вимога, оскільки Конституція України визначає необхідність гарантії прав громадян (статті 3, 22, 55), не виключаючи й підозрюваного і обвинуваченого.
Законодавчо вимога щодо забезпечення права на захист підозрюваного і обвинуваченого закріплена у ст. 21 КПК України[8] та покладено її виконання на державні органи, а саме: особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд зобов'язані надати підозрюваному і обвинуваченому можливість захищатися встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення та забезпечити охорону їх особистих і майнових прав. Особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суд, зобов'язані роз'яснити особам, що беруть участь у справі, їх права і забезпечити можливість здійснення цих прав (ст. 53 КПК).
Кримінально-процесуальними гарантіями права підозрюваного та обвинуваченого на захист є передусім система принципів кримінального процесу (презумпція невинуватості, змагальність та рівноправність сторін тощо), а також, як уже зазначалося, відповідність правом обвинуваченого обов'язків суду, прокурора, слідчого, особи, що провадить дізнання, та передбачені КПК порядок і підстави виконання таких обов'язків. Обвинувачений і підозрюваний мають право мати захисника. Відповідно до цього на слідчого, суд покладено обов'язок призначити, підозрюваному, обвинуваченому захисника, якщо вони про це заявлять.
Важливою гарантією права підозрюваного та обвинуваченого на захист є обов'язок наведених вище суб'єктів кримінального процесу роз'яснити підозрюваному, обвинуваченому кожне з наданих йому прав (ст. 53 Конституції).
На думку К. Гуценко, право підозрюваного та обвинуваченого на захист не може бути забезпечене за допомогою лише кримінально-процесуальних засобів. Це досягається взаємодією багатьох чинників, у тому числі й високого професіоналізму суддів, прокурорів, слідчих. Забезпечення права підозрюваного, обвинуваченого на захист є важливим і необхідним не тільки для особистості (для самого підозрюваного, обвинуваченого), а й для суспільства, держави, оскільки наявність та дотримання цього права - умова того, щоб суспільство було захищене від злочинних посягань шляхом виявлення та покарання дійсно винуватих у їх скоєнні[9].
Права підозрюваного, обвинуваченого дають їм можливість особисто та через захисника активно захищатись передусім від безпідставного кримінального переслідування, а також захищати й інші свої інтереси.
Право підозрюваного, обвинуваченого на захист утворює всю сукупність прав, наданих підозрюваному, обвинуваченому (підсудному, засудженому, виправданому), а також його захиснику, законному представнику. Це право мас бути забезпечене (гарантоване), оскільки Конституція України визнає необхідність забезпечення прав громадян (статті 3, 22, 55), не виключаючи й підозрюваного, обвинуваченого.
У кожній стадії кримінального процесу і стосовно кожної процесуальної дії, яка проводиться за участю підозрюваного, обвинуваченого, права підозрюваного та обвинуваченого конкретизуються, причому з метою забезпечення реалізації кожного з цих прав кримінально-процесуальний закон передбачає відповідні обов'язки органів розслідування, прокурора і суду.
Процесуальне становище підозрюваного, обвинуваченого (підсудного) - проблема, до вивчення якої зверталось багато авторів, оскільки це питання ввібрало в себе безліч різних аспектів кримінально-процесуальної теорії й практики. Вся кримінально-процесуальна діяльність, усі дії її суб'єктів пов'язані з особою, яка затримана за підозрою у вчиненні злочину та якій пред'явлено обвинувачення в скоєнні злочину. Звісно, що після винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченої вона набуває процесуального статусу обвинувачений.
Як відомо, ще у XVIII ст. прогресивні ідеологи рішуче виступали проти ототожнення підозрюваного, обвинуваченого з винним, проти такої, що існувала у феодальному та інквізиційному процесі, презумпції винуватості обвинуваченого[10].
У кримінальному процесі України принцип презумпції невинуватості наповнений конкретним юридичним змістом і тому є важливою гарантією прав людини.
На думку М. Михеєнка, в кримінальному процесі є чотири аксіоми:
1. Обвинувачений не зобов'язаний доводити свою невинуватість, меншу винуватість або наявність обставин, що пом'якшують чи виключають його кримінальну відповідальність. Його винуватість зобов'язані доводити ті, хто обвинувачує.
2. Давати показання, відповідати на запитання, подавати докази, заявляти клопотання, оцінювати докази, тобто брати участь у доказуванні в кримінальній справі, є не обов'язком, а правом обвинуваченого. Над обвинуваченим недопустиме ні фізичне, ні психічне насильство.
3. Показання обвинуваченого - це звичайне джерело доказів і водночас засіб захисту ним своїх інтересів. Показання, як і будь-яке інше джерело доказів, підлягають перевірці. Визнання обвинуваченим своєї вини не може бути підставою для визнання його винуватим, якщо немає доказів його вини.
4. Захисник за угодою або за призначенням органів розслідування і суду залучається до участі в справі для допомоги обвинуваченому[11].
Ці аксіоми відповідають конституційному принципу забезпечення обвинуваченому права на захист від обвинувачення, на захист своїх законних прав, майнових і немайнових інтересів.
Важливою гарантією дотримання прав людини в стадії досудового розслідування є правильний вибір моменту винесення постанови про притягнення як обвинуваченого та пред'явлення обвинувачення.
Правовий статус обвинуваченого складається із значно більшого обсягу прав і обов'язків, ніж, наприклад, статус свідка. Однак на практиці бувають випадки, коли особу залучають у сферу кримінально-процесуальних відносин як свідка, незважаючи на те, що її слід було б залучити як обвинуваченого. Обвинувачений знає, в чому він обвинувачується, і може захищатися від пред'явленого обвинувачення. Свідок же, якому ставлять питання, що викривають його, не знає, в чому конкретно він обвинувачується, і захищатися не може. У нього лише залишається конституційне право не давати показань або пояснень щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом (ст. 63 Конституції). Проте замовчування мети допиту призводить до можливості отримання таких відомостей (викривальних і обвинувальних щодо даної особи) майже від кожного з допитуваних. Врешті-решт, ніхто не позбавляє слідчого (особу, що провадить дізнання) права попередити про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань і відмову від дачі показань[12].
Обвинувачений не зобов'язаний доводити свою невинуватість або меншу вину, ніж йому інкримінується. Більше того, він вправі взагалі відмовитися від дачі показань. А вищезгаданий «свідок» фактично вимушений, під загрозою кримінальної відповідальності, давати показання, спрямовані проти нього самого, тобто повинен або брати участь у доведенні своєї винуватості, або давати неправдиві показання. Така практика обмежує права особи і суперечить діючим у державі кримінально-процесуальним і моральним принципам[13].
Вітчизняна практика здійснення кримінального судочинства виявила немало проблем, пов'язаних з необхідністю дотримання захисту конституційних прав особи. В такій ситуації, безперечно, необхідно врахувати позитивні здобутки організації та законодавчої регламентації правосуддя, що сформувалося в зарубіжних країнах зі сталими демократичними традиціями, а також потреб у розробці, на основі вивченого матеріалу, цілої низки пропозицій щодо вдосконалення кримінально-процесуального права та практики його застосування.
Державою, яка небезпідставно має право пишатися сформованою в ній правовою системою, яка постійно розвивається, є Сполучені Штати Америки, де особливої уваги в кримінальному процесі заслуговує правове положення здійснення функції захисту в досудовій стадії. Наприклад, право заарештованого на захист у кримінальному процесі США створює вся сукупність прав, що йому належать, здійснення яких дає можливість оскаржувати підозру чи обвинувачення в здійсненні злочину, які висуваються проти цього, доводити свою непричетність до злочину, невинуватість, захищати інші законні інтереси у справі (моральні, майнові та ін.).
Право заарештованого на захист включає в себе й право мати захисника, а також право користуватися встановленими законом правовими нормами, спрямованими на захист прав особи в кримінальному процесі[14].
У США основні положення, що визначають права громадян при арешті та права, що визначають процесуальний статус підозрюваного та обвинуваченого, зведені в ранг конституційних принципів. Вони сформульовані в Білі про права 1791 р. (перші десять поправок до Конституції США 1787 р.). Передусім ці положення, що випливають зі змісту IV поправки, мають відношення до арешту, а саме:
1. Такий засіб процесуального примусу, як арешт, має здійснюватися під контролем судової влади і тим самим запобігати утриманню в руках представників виконавчої влади (поліції) безконтрольних повноважень відносно особи та майна громадян. Формою здійснення такого контролю є процедура видачі судового ордера.
2. Ніхто не повинен примушувати в кримінальній справі бути свідком проти самого себе. Це положення передбачає важливу гарантію забезпечення права заарештованого на захист - привілею проти самообвинувачення. За цим правом заарештований може відмовитися відповідати на будь-яке запитання, якщо його відповідь може бути використана як доказ проти нього. Саме «привілей проти самообвинувачення» багато в чому визначає змагальний характер кримінальної процедури. (Це поняття, на нашу думку, є синонімом «презумпції невинуватості», яка є основою українського кримінального процесу).
3. Обвинувачений (заарештований) має право знати, за що він заарештований, вимагати проведення процесуальних дій, які можуть його реабілітувати (право на очну ставку зі свідками, які свідчать проти нього). Правила Міріанди, встановлені Верховним Судом США, спрямовані на усунення незаконних методів у проведенні допиту затриманого, який визначається як «опитування співробітниками правозастосувальних органів, що проводиться після того, як особа взята під варту або її свобода іншим чином обмежена»[15].
У загальному вигляді правила Міріанди полягають у тому, що перш ніж поставити будь-яке перше запитання, співробітник поліції зобов'язаний попередити затриманого про те, що: він має право зберігати мовчання; все, що він скаже, може бути використано як доказ проти нього; у нього є право на присутність адвоката при допиті. У будь-який момент, коли заарештований у ході допиту відмовиться далі відповідати на запитання або вирішить, що йому потрібна консультація адвоката, допит має бути зупинено.
Співробітники поліції при допиті будь-якої затриманої особи зобов'язані дотримуватись правил Міріанди, які були встановлені для того, щоб не порушувався привілей проти самообвинувачення. Тільки при дотриманні цих правил отримане зізнання у скоєному може бути отримано у суді.
Верховний Суд встановив також, то під терміном «поліцейське опитування» відповідно до застосування правил Міріанди розуміються не тільки прямо поставлені запитання, а також будь-які слова або дії співробітників поліції (крім тих, що природно асоціюються з арештом і взяттям під варту), які, з їх точки зору, можуть призвести до витягування самоінкрімінуючої заяви з арештованого[16].
Підсумовуючи викладене, слід зауважити, що реформа кримінально-процесуального законодавства України, яка провадиться в наш час, значно підвищила зацікавленість до врахування позитивних надбань організації та законодавчої регламентації правосуддя, що сформувалися в зарубіжних країнах з демократичними устоями. Однак слід мати на увазі, що запозичення правових надбань має бути творчим, враховуючи тільки позитивне, тобто те, що органічно вписується в систему кримінального процесу, яка склалася в Україні і яка в своїй основі де в чому відрізняється від моделей кримінального процесу в інших країнах.
Так, незважаючи на всі позитивні риси інституту арешту в кримінальному процесі України, порівняльний аналіз його з аналогічним інститутом у кримінальному процесі США дає змогу виявити упущення, які можна усунути, використовуючи досвід США.
Як і в США, затримання та арешт в Україні часто використовується не за своїм прямим призначенням, а з метою зламати волю підозрюваного, справити на нього психічний вплив, змусити його визнати свою вину у скоєному злочині. Такий засіб небезпечний не тільки тому, що можуть бути засуджені невинуваті, а й тому, що це є проявом грубого порушення прав і свобод особи.
Хоча в кримінальному процесі України діє правило, закріплене в ст. 63 Конституції, про те, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, вбачається доцільним прямо закріпити в КПК норми, що складають суть правила Міріанди.
Важливо не тільки декларувати ці права, а й забезпечити їх реалізацію на практиці. У зв'язку з цим пропонуємо внести доповнення до ст. 53 КПК України наведеним переліком прав, з яким працівники органів дізнання та досудового слідства будуть зобов'язані ознайомити кожного затриманого через окремий процесуальний документ. Це б стало важливим кроком на шляху забезпечення реалізації функції захисту в кримінальному процесі України.
4. ПОКАЗАННЯ ПІДОЗРЮВАНОГО І ОБВИНУВАЧЕНОГО ЯК ЗАСІБ ЗАХИСТУ ВІД ОБВИНУВАЧЕННЯ
Показання підозрюваного і обвинуваченого мають дуже важливе значення для повного, всебічного і об'єктивного розслідування кримінальної справи і відображаються у протоколах допиту цих суб'єктів кримінального процесу.
Показання підозрюваного - це повідомлення, зроблене особою, яка в установленому законом порядку була затримана органом дізнання чи слідчим, а також особою, до якої ще до пред'явлення обвинувачення було застосовано запобіжний захід на установлений законом строк.
Основна мета допиту такої особи - перевірити правильність підозри, що виникла, і заповнити прогалини в зібраних доказах, які перешкоджають вирішенню питання про достатність підстав для пред'явлення обвинувачення[17].
Допит підозрюваного провадиться з додержанням вимог ст. 43, 44-48, 107, 134-136, 143-146 КПК України[18]. Допит підозрюваною — це слідча дія, яка провадиться шляхом опитування особи, що має статус підозрюваного, з метою одержання даних з приводу обставин, які стали підставою для її затримання або застосування запобіжного заходу, а також для отримання іншої інформації, яка має доказове чи інше значення для справи.
Затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, має право орган дізнання і слідчий (ст.ст. 106, 115 КПК).
Законодавство надає цим органам право затримувати підозрюваного лише при наявності однієї з таких підстав:
1) коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;
2) коли очевидці, в тому числі і потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що саме вона скоїла злочин;
3) коли на підозрюваному або на його одязі, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину.
Про кожний випадок затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, орган дізнання чи слідчий зобов'язані скласти протокол із зазначенням підстав, мотивів, дня, години, року, місця затримання, пояснень затриманого, часу складання протоколу відповідно до вимог ст. 21 КПК.
Затримання підозрюваного у вчиненні злочину не може тривати більше сімдесяти двох годин. Важливою гарантією прав підозрюваного є обов'язок органу дізнання чи слідчого повідомити його сім'ю про затримання (ст. 106 КПК).
Підозрюваний допитується негайно, а за неможливості негайного допиту — не пізніше двадцяти чотирьох годин після затримання або арешту. При допиті підозрюваного присутність захисника має обов'язковий характер, крім випадків, коли підозрюваному надане право відмовитися від захисника.
Перед допитом підозрюваному має бути надана можливість побачення із захисником наодинці.
До початку допиту підозрюваному роз'яснюються його процесуальні права (він не несе відповідальності за відмову давати показання або за давання заздалегідь неправдивих показань), а також повідомляється, у вчиненні якого злочину він підозрюється із зазначенням статті Кримінального кодексу, її частини, пункту, про що відмічається в протоколі допиту.
Для сприяння результативності допиту, захисту прав і свобод допитуваного слідчий може роз'яснити підозрюваному положення ст. 62 Конституції України щодо дії принципу презумпції невинуватості, вказати на обставини, які можуть бути враховані на його користь як пом'якшуючі, а саме: щире розкаяння у вчиненому, сприяння розкриттю злочину, добровільне відшкодування завданих злочином матеріальних збитків.
Допит підозрюваного, як і інших осіб, складається з двох частин: вільної розповіді про обставини, які стосуються предмета допиту, і відповідей на запитання слідчого та захисника, якщо він брав участь у допиті.
Хід і результати допиту підозрюваного відображаються в протоколі допиту, який складається з додержанням вимог закону, викладених щодо протоколу допиту обвинуваченого.
Таким чином, становище підозрюваного відрізняється від становища обвинуваченого, якому вже пред'явлено обвинувачення, а ще більше воно відрізняється від становища свідка, який допитується про факти, які не тягнуть за собою його відповідальності.
На відміну від свідка підозрювана особа дає показання, захищаючись від підозри, що виникла, і яка, можливо, загрожує їй покаранням. Тому її показання за своєю процесуальною природою близькі до показань обвинуваченого і слугують не тільки способом доказування, а й способом захисту. Показання підозрюваного можуть стосуватись не тільки обставин, які стали підґрунтям для його затримання, але і будь-яких інших обставин, відомих йому в справі. Показання підозрюваного, таким чином, є не тільки джерелом доказів, а й способом його захисту. Не випадково у законодавстві поряд із терміном "показання" (ст. ст. 65, 73 КПК) вживається термін "пояснення" (ст. 106 КПК); показання - це перш за все джерело доказів, а пояснення - спосіб захисту підозрюваним своїх законних інтересів.
Відповідно, дача показань - право підозрюваного, а не обов'язок. Тому він, як і обвинувачений, є особою, яка зацікавлена в результаті справи, а також, як і обвинувачений, не несе відповідальності за відмову від дачі показань і за дачу свідомо неправдивих показань.
Без показань підозрюваного часто буває неможливим заповнити прогалини в доказах при вирішенні питання про пред'явлення обвинувачення. Необхідність у такому допиті часто виникає при розслідуванні справ, коли вирішується питання про місце події, яке тісно пов'язане з питанням про вчинення злочину певною особою.
При виявленні на тілі або одязі підозрюваного слідів крові, боротьби тощо виникає необхідність в отриманні від нього показань для визначення зв'язку цих слідів зі скоєним злочином.
Не менш важливо отримати пояснення і щодо результатів особистого обшуку, обшуку житла або за місцем роботи підозрюваного, якщо такий обшук проведено до пред'явлення обвинувачення.
Крім обставин, які слугували приводом для затримання або застосування запобіжних заходів, підозрюваний може бути допитаним про обставини, які необхідні для з'ясування його особистості, а також про інші обставини, що мають значення для справи.
Між показаннями підозрюваного і показаннями обвинуваченого є не тільки схожі риси, а й суттєва різниця. Підозрюваному не пред'явлено обвинувачення, в якому чітко формулюється злочин, його, як правило, не знайомлять у повному обсязі із зібраними проти нього доказами, а цих доказів менше порівняно з тим, коли виноситься постанова про притягнення до кримінальної відповідальності. Таким чином, до предмета допиту підозрюваного не входить ряд обставин, необхідність у з'ясуванні яких виникає пізніше, після пред'явлення обвинувачення.
Тому допит підозрюваного не звільняє органи розслідування від обов'язку докладно допитати цю особу як обвинуваченого після пред'явлення йому обвинувачення (ст. 143 КПК).
Як уже зазначалось, підозрюваному повинна бути надана можливість захищатись від підозри, що виникла. Найбільш доступною для нього формою захисту на даному етапі розслідування є саме дача показань, у ході якої він може викласти свої доводи.
Захищаючись від підозр проти нього, допитуваний може повідомити слідчому про невідомі ще обставини, піддати критиці доводи слідчого і пояснити встановлені факти з інших позицій.
Показання обвинуваченого - це повідомлення про обставини, які складають зміст пред'явленого обвинувачення, а також про інші обставини, які мають значення для справи, виходять від особи, притягнутої до кримінальної відповідальності, і зафіксовані в порядку, установленому законом.
Показання обвинуваченого є одним із джерел доказів у кримінальному процесі і їм відведена суттєва роль в розслідуванні кримінальних справ. Предмет першого допиту обвинуваченого об'єктивно наперед визначено змістом обвинувачення, а особливість даної процесуальної ситуації суттєво впливає на порядок його проведення.
У показаннях обвинуваченого містяться ті фактичні дані, на основі яких у визначеному порядку встановлюються обставини, які підлягають доказуванню у кримінальній справі.
Відповідно до ч. 1 ст. 143 КПК слідчий зобов'язаний допитати обвинуваченого негайно після його явки або приводу і в усякому разі не пізніше доби після пред'явлення йому обвинувачення. Проведення першого допиту не пізніше доби після пред'явлення обвинувачення можливе, однак, лише у разі, якщо не обмежує права на захист. І хоча захисник зобов'язаний своєчасно з'явитися для участі в процесуальних діях, в яких його участь є обов'язковою (ч. 5 ст. 48 КПК), законом передбачено обов'язок відкласти провадження процесуальних дій на строк до 72 годин у випадках, коли явка для участі у справі захисника неможлива (ч. 4 ст. 47 КПК). Ця ситуація набуває особливої гостроти в разі, коли відповідно до ч. 4 ст. 148 КПК обвинувачення належить пред'явити підозрюваному не пізніше 10 діб після його взяття під варту[19].
Допит обвинуваченого, крім виняткових випадків, повинен провадитись удень. Необхідність присутності захисника на першому допиті обвинуваченого практично робить неможливим проведення такого допиту в нічний час. Більше того, примушування обвинуваченого давати показання шляхом застосування насильства, погроз та інших незаконних заходів з боку особи, що веде розслідування, визначено законом як злочин (ч. 3 ст. 22 КПК).
Допиту обвинуваченого на стадії досудового розслідування передує пред'явлення обвинувачення, а допиту в суді - оголошення обвинувального висновку. Тому особливістю показань обвинуваченого є його пояснення з приводу інкримінованих фактів.
Підсумовуючи вищезазначене, треба сказати, що значення показань обвинуваченого в доказуванні треба розглядати в трьох аспектах: ці показання можуть відігравати роль засобів захисту, роль доказування невинності та інших обставин, які мають значення для справи. Оцінка показань підозрюваного і обвинуваченого має свою специфіку, яка визначається двома основними моментами: очевидною зацікавленістю таких осіб у завершенні справи і презумпцією невинності, яка, з одного боку, виключає упереджену оцінку отриманих показань як таких, що виходять від явно винних, а з іншого, - звільняє обвинуваченого (підозрюваного) від обов'язку доказувати свою невинність. Необхідно також зазначити, що оцінивши всі наявні докази, зібрані в справі, дізнавач, слідчий, прокурор і суд доходять певних висновків у справі. Ці висновки можуть бути різними за своїм змістом і характером, але вони завжди повинні бути достовірними.
ВИСНОВОК
В даній роботі надається спроба дослідити теоретичні питання щодо процесуального статусу підозрюваного і обвинуваченого як суб’єктів права на захист в кримінальному судочинстві та проаналізовано практику їх реалізації у кримінальному судочинстві України і визначено шляхи удосконалення даної проблеми. Оцінюються існуючі позиції науковців щодо особи підозрюваного та обвинуваченого та визначення їх права на захист у кримінальному процесі України. На основі викладеного матеріалу проаналізовано норми діючого Кримінально-процесуального кодексу України, що регулюють процесуальний статус таких суб'єктів кримінального процесу як підозрюваний та обвинувачений.
Встановлено, що у процесуальне становище підозрюваного та обвинуваченого особа може бути поставлена за наявності достатніх доказів для її звинувачення у скоєнні злочину.
Визначено, що вітчизняна практика здійснення кримінального судочинства виявила немало проблем, пов'язаних з необхідністю дотримання захисту конституційних прав особи. В такій ситуації, безперечно, необхідно врахувати позитивні здобутки організації та законодавчої регламентації правосуддя, що сформувалося в зарубіжних країнах зі сталими демократичними традиціями, а також потреб у розробці, на основі вивченого матеріалу, цілої низки пропозицій щодо вдосконалення кримінально-процесуального права та практики його застосування.
Так, на основі теоретичних положень та практики провадження по кримінальним справам пропонується внести доповнення до ст. 53 КПК України наведеним переліком прав, з яким працівники органів дізнання та досудового слідства будуть зобов'язані ознайомити кожного затриманого через окремий процесуальний документ, що б стало важливим кроком на шляху забезпечення реалізації функції захисту в кримінальному процесі України.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141.
2. Кримінально-процесуальний кодекс України: офіційне видання. - К.: Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2004. – 272 с.
3. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 25-26. - Ст. 131.
4. Альперт С.А. Субъекты уголовного процесса. - Харьков, 1997. - 60 с.
5. Беккириа Ч. О преступлениях и наказаниях. - М., 1939.
6. Вольтер М. Избранные произведения по уголовному праву и процессу. - М., 1956.
7. Гончаров І.Д. Кримінально-процесуальне право України. Досудове слідство: Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 248 с.
8. Гуськова А.П. Личность обвиняемого в уголовном процессе (проблемы теории и практики): Автореф. дис. доктора юрид. наук. - Екатеринбург, 1997. - 42 с.
9. Ковалев В.А. Буржуазная юстиция: с кем и против кого? - М., 1981. - С. 15.
10. Кожевников Г.К., Гриненко А.В. и др. Принцип презумпции невиновности и его реализация в досудебном уголовном процессе / А.В. Гриненко, Г.К. Кожевников, С.Ф. Шумилин. - Х., 1997. - 95, [2] c.
11. Кримінальний процес України: Підручник / Коваленко Є.Г., Маляренко В.Т. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 688 с.
12. Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальне право: Курс лекцій: Навч. посібник. - К: Істина, 2005.- 456 с.
13. Маланчук П. Проблеми здійснення захисту особи, яка притягається до кримінальн6ої відповідальності. // Кримінальне право. - 2002. - № 12. - С. 115-118.
14. Махов В.Н., Пешков М.А. Уголовный процесс США (досудебные стадии) Учебн. пособие. - М., 1998. - С. 73.
15. Международные нормы и правоприменительная практика в области прав и свобод человека. Пособие для российских судей. - М., 1993. - С. 143.
16. Михеєнко М.М. Право обвинуваченого на захист при доказуванні в кримінальній справі // Вісник Київського університету. Юридичній науки. К., 1981. - Вип. 22.
17. Рыжаков А. П. Уголовный процесс: Учебник для вузов. - М., 1999. - С. 121.
18. Стецовский Ю.И. Если человек обвинен в преступлении. - М., 1988. - С. 150.
19. Уголовный процесс: Учебник для студентов юрид. вузов и факультетов / Под ред. К.Ф. Гуценко. Изд. 3-е, перераб и доп. - М., 1999. - С. 96.
[1] Конституція України // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141.
[2] Кримінально-процесуальний кодекс України: офіційне видання. - К.: Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2004. – 272 с.
[3] Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальне право: Курс лекцій: Навч. посібник. - К: Істина, 2005.- 456 с.; с. 107-108.
[4] Кожевников Г.К., Гриненко А.В. и др. Принцип презумпции невиновности и его реализация в досудебном уголовном процессе / А.В. Гриненко, Г.К. Кожевников, С.Ф. Шумилин. - Х., 1997. - 95, [2] c.; с. 41-42.
[5] Кримінально-процесуальний кодекс України: офіційне видання. - К.: Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2004. – 272 с.
[6] Кримінально-процесуальний кодекс України: офіційне видання. - К.: Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2004. – 272 с.
[7] Маланчук П. Проблеми здійснення захисту особи, яка притягається до кримінальн6ої відповідальності. // Кримінальне право. - 2002. - № 12. - С. 115.
[8] Кримінально-процесуальний кодекс України: офіційне видання. - К.: Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2004. – 272 с.
[9] Уголовный процесс: Учебник для студентов юрид. вузов и факультетов / Под ред. К.Ф. Гуценко. Изд. 3-е, перераб и доп. - М., 1999. - С. 96.
[10] Беккириа Ч. О преступлениях и наказаниях. - М.. 1939. - С. 206; Вольтер М. Избранные произведения по уголовному праву и процессу. - М., 1956. - С. 79, 94.
[11]Михеєнко М.М. Право обвинуваченого на захист при доказуванні в кримінальній справі // Вісник Київського університету. Юридичній науки. К., 1981. - Вип. 22.; с. 38.
[12]Рыжаков А.П. Уголовный процесс: Учебник для вузов. - М., 1999. - С. 121.
[13]Стецовский Ю.И. Если человек обвинен в преступлении. - М., 1988. - С. 150.
[14]Махов В.Н., Пешков М.А. Уголовный процесс США (досудебные стадии) Учебн. пособие. - М., 1998. - С. 73.
[15] Ковалев В.А. Буржуазная юстиция: с кем и против кого? - М., 1981. - С. 15.
[16]Международные нормы и правоприменительная практика в области прав и свобод человека. Пособие для российских судей. - М., 1993. - С. 143.
[17] Гончаров І. Д. Кримінально-процесуальне право України. Досудове слідство: Навчальний посібник. - К: Центр навчальної літератури, 2005. - 248 с.; с. 88.
[18] Кримінально-процесуальний кодекс України: офіційне видання. - К.: Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2004. – 272 с.
[19] Кримінально-процесуальний кодекс України: офіційне видання. - К.: Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2004. – 272 с.