Курсовая работа: Сутність власності. Власність і соціально-економічне відношення

План

Вступ

1.  Сутність власності. Власність і соціально-економічне відношення

2.  Приватна і колективна власність: аспекти взаємодії

3.  Роль, призначення і використання державної власності як виду колективної

4.  Власність у системі виробничих відносин

а) економічний зміст власності

5.  Функціональні форми власності

а) загальноприйняті форми власності

б) принципи формоутворення власності

в) форми власності у країнах з ринковою економікою

6.  Новітні тенденції у розвитку відносин власності

7.  Відносини власності в Україні

Висновки

Список літератури

Вступ

Я обрала цю тему, бо, як відомо, Україна має перехідний тип економіки. В процесі його встановлення відбулося знищення одних форм власності і поява та зародження нових. Це один з трансформаційних процесів переходу економіки.

Оскільки відносини власності становлять основу організаційно-економічних відносин, для України процес трансформації форм власності виявився складним і болючим. Я збираюсь в курсовій роботі дослідити його особливості й закономірності.

Традиційно склалося, що для розгалуження й класифікації форм власності використовується історичний підхід. Я намагатимусь його дотримуватись висвітливши домінуючі об’єкти власності, притаманні для певних історичних умов, які теж знайдуть місце у моїй роботі.

Як відомо, існує декілька класифікацій форм власності.

Опрацювавши літературні матеріали, я намагатимусь охарактеризувати принципи формоутворення власності кожної з форм.

Найважливішим у роботі, на мій огляд, буде висвітлення сучасного стану відносин власності в Україні: особливості землі та інформації як об’єктів власності, переваги корпоративної форми власності.

Власність відноситься до числа найбільш важливих та важких проблем економіки та економічної теорії. Історія економічного життя суспільства в періоди підвищеної соціальної активності веде до перерозподілу об’єктів та прав власності. Перехідна економіка Росії служить для підтвердження цієї історичної традиції.

Економіка – це, перш за все господарство. Але там, де є господарство, повинен бути і господар. Кожний економічний об’єкт, кожний ресурс, кожний продукт повинен мати свого господаря. З економічної точки зору господар – особа, яка залучає об`єкт до економічних процесів, яка прагне використати його найкращим чином, вилучити з нього більше користі.

Там, де є економічна діяльність, там завжди є проблема власності. Відношення власності проникають в усю систему економічних відносин і супроводжують людину з моменту його народження до смерті. Всюди ми натикаємося на одне загальне корінне питання: кому належить економічна власність, хто привласнює матеріальні умови існування людей, хто є господарем землі, фабрики, духовного багатства? Соціальна суть цих відносин і є вираження притаманних даному суспільству економічних відносин власності.

Загальновизнано, що питання власності – це один з головних питань, яке визначає генерацію, існування та шляхи розвитку людського суспільства.

Фактор обмеженості життєвих благ та економічних ресурсів потребує не тільки розробки окремого порядку їх розподілу, але й встановлення якихось правил контролю над ними. Кінцеві товари та економічні ресурси, якщо вони обмежені, не можуть бути рівнодоступними для розпорядження, використання абсолютно всіма членами суспільства. Якщо б це було б так, то в суспільстві був би безлад.

Власність – закріплення права контролю економічних ресурсів та життєвих благ за економічними суб’єктами.

В кожну історичну епоху власність як економічна категорія віддзеркалює всю систему соціально-економічних відносин. Форми власності її різновиди відповідають соціально-економічній системі, яка слалася на всіх її рівнях.

Отже , метою даної роботи є розгляд структури власності: її соціальної, юридичної та економічної сторони; вивчення різних форм власності, зокрема державної як основної форми власності.

економічний власність державна приватна

1. Сутність власності. Власність і соціально-економічне відношення

Власність – не річ, а відносини між людьми з приводу виробництва і відчуження його результатів – матеріальних благ і послуг. Власність є однією з найбільш фундаментальних і основоположних економічних категорій. Разом з тим – це одна з найскладніших категорій, бо має в собі багато ознак, форм прояву і систем функціонування.

Людство протягом тисячоліть вивчає сутність власності, але і до цього часу проблема власності не є остаточно вирішеною. Причиною цього, вочевидь, є те, що власність є певним зліпком даної економічної системи суспільства. Як саме суспільство перебуває у певному русі, зазнає змін, існує в перехідних формах розвитку, так і власність змінює свої типи, форми і системи. Тому відносини безпосередніх власників умов виробництва з безпосередніми виробниками розкриває найбільш глибоку таємницю, приховану основу всього суспільного ладу.

Кожна історично визначена соціально-економічна епоха мала власність і свої погляди на неї. У найдавніші часи власність розглядалась як природне право володіння предметами природи чи продуктами праці. Це зрозуміло, б людина, добуваючи предмети природи для свого існування, автоматично вступила у володіння ними, але тут ще не було економічно оформлених відносин власності. Вони з’являються пізніше, з виникненням економічного відособлення добування (виробництва) засобів існування та їх споживання. Тут починається привласнення як суспільно-економічні відносини.

Розвиток людського суспільства і виникнення держави зумовили необхідність суспільного регулювання відносин привласнення. Найбільшого розвитку цей процес досяг у римську епоху і знайшов своє узагальнення в римському праві. У той самий час економічний зміст відносин привласнення лише зрідка емпірично, споглядацьки описувався державних актах чи наукових трактатах філософів, політиків, поетів, тоді як економічне життя, практика господарювання вимагала конкретних управлінських заходів з боку держави. Тому й не видно, що власність за тих часів розглядалась як право власності, виражалось у трьох атрибутах: праві володіння, розпорядження та користування.

Економічна думка пізніших епох категорію власності пов’язує вже безпосередньо з економічними відносинами, хоч це не завадило Прудону свого часу оголосити власність «кражею».

Сучасні економічні теорії вбачають у власності економічні відносини, проте, одні економісти визначають власність як сукупність усіх економічних відносин, інші – як основні економічні відносини, а треті – як висхідні чи первинні відносини даного ладу. Зрозуміло, що всі ці визначення відбивають певний бік функціонування категорії власності.

Не підлягає сумніву, що поняття власності виникло в людей у результаті виробництва матеріальних благ та їх привласнення. Поняття власності виникає там і тоді, де і коли виникає декілька самостійних, незалежних, економічно відособлених виробників, коли виникають між ними відносини з приводу привласнення своїх продуктів.

Власність існує також там, де існує й сукупна праця – суспільне виробництво, бо й тут у єдиному процесі суспільної праці люди вступають у відносини між собою з приводу як виробництва, так і присвоєння результатів спільної праці. Важливо підкреслити, що власність – це відносини з приводу виробництва, а потім присвоєння і споживання його результатів, бо тварини також споживають предмети природи, але відносини власності не знають. Ця вказівка на первинність фактора виробництва важлива ще й тому, що виробництво і привласнення можуть не збігатися за своїми масштабами, тобто одні можуть виробляти, а інші привласнювати, споживати.

Таким чином, у найабстрактнішій формі власність постає як відносини між індивідами щодо відчуження – привласнення діяльності чи її результатів. Найбільш виразно власність як економічні відносини проявляється тоді, коли один індивід, відчужуючи, прибирає до рук плоди діяльності іншого. Таке відчуження може бути як відплатним, відшкодованим у результаті еквівалентного обміну результатами праці, так і безоплатним вилученням частини результатів діяльності (праці) одних на користь інших.

Так, у простому товарному виробництві при здійсненні еквівалентного обміну Т = Г = Т має місце відшкодоване відчуження: результат праці одного виробника вилучається з його володіння, тобто відчужується, і переходить у володіння іншого, тобто привласнюється іншим, і навпаки. Коли ж продукт праці (чи його частина) безпосереднього виробника вилучається з його володіння безоплатно на користь володаря (рабовласника, феодала, сучасного власника умов виробництва), то таке відчуження набуває соціально-економічної форми експлуатації чужої праці. Із цього виходить, що процес відчуження – привласнення лежить в основі відносин власності.

Власність – це відношення між людьми, які створюють цілу гаму відносин між її учасниками, а також між ними та суспільством в обличчі держави. Соціальна суть таких відносин і є вираження притаманних даному суспільству економічних відносин власності.

Для більш повного розуміння про власність слід визначити те місце, яке належить їй в системі суспільних відносин.

По-перше, власність – це основа, фундамент усієї системи суспільних відносин. Від характеру форм власності, які затвердилися залежить і форми розподілу, обміну, споживання. Так, в ринковій економіці переважає приватна власність.

По-друге, від власності залежить стан певних груп, класів, прошарків суспільства, можливість їх доступу до використання всіх факторів виробництва.

По-третє, власність є результатом історичного розвитку. Її форми змінюються в результаті зміни шляхів виробництва. До речі, головною силою цієї зміни є розвиток виробничих сил.

По-четверте, хоча в межах кожної економічної системи існує якась основна специфічна для неї форма власності, це не виключає існування інших її форм, як старих, які перейшли з колишньої економічної системи, так і нових, своєрідних паростків переходу до нової системи. Переплетіння та взаємодія всіх форм власності позитивно впливає на весь хід розвитку суспільства.

По-п’яте, перехід від одних форм власності до інших може йти еволюційним шляхом, на основі конкурентної боротьби за виживання, поступовим витісненням всього того, що вимирає, і посиленням того, що доводить свою життєздатність у відповідних умовах. В той же час має місце і революційні шляхи зміни форм власності, коли нові форми насильницьким шляхом затверджує своє верховенство.

Розгляд системи відносин власності дозволяє відповісти на питання, в чиїх інтересах здійснюється економічна діяльність. Якщо перевага віддається індивідуальному інтересу, то можна говорити про систему відносин індивідуального приватного відношення. Якщо привласнення здійснюється в інтересах якого-небудь колективу, то мова йде про колективну власність. Привласнення може вестися визначеною соціальною групою людей. Тут вже класовий інтерес.

Отже, власність в економічному розумінні – це реальні відносини між людьми по привласненню та господарському використанні всього майна.

Власність належить до числа таких понять, навколо яких протягом багатьох віків схрещуються найкращі уми людства. Але боротьбою в теоретичному плані справа на обмежується. Соціальні потрясіння, від яких зазнає потрясінь весь світ, є однією із головних своїх причин мають спроби змінити відносини власності, які склалися, утвердити новий устрій цих відносин.

Для успішного розвитку власності необхідно виконання багатьох економічних та соціальних умов, зокрема потрібен перегляд самого відношення до власності в нових економічних умовах.

Сучасна економічна наука по-новому розглядає більшість процесів, які відбуваються в нашому суспільстві. Це стосується проблем власності, співвідношення планових та ринкових методів регулювання господарської діяльності, прямих та опосередкованих методів управління суспільними процесами.

2. Приватна і колективна власність: аспекти взаємодії

Існує два види власності: приватна (індивідуальна) та суспільна (колективна). Приватна власність – це такий вид, при якому три функції права власності (володіння, користування та розпорядження) належить окремій приватній особі. Тут приватна власність реалізується як приватне присвоєння і споживання. Приватна форма власності привела до занепаду первісної общини, появи економічної і соціальної нерівності між її членами, стала економічним фундаментом поділу суспільства на класи і виникнення держави.

Історично спочатку виник трудовий, неексплуататорський тип приватної власності. Але потім з посиленням приватного привласнення, майнового розшарування в результаті зростання продуктивності праці і маси вироблених продуктів цей тип поступився місцем експлуататорській власності. Найбільшого розвитку приватна експлуататорська власність досягла за рабовласництва, де сам раб прирівнювався до засобів виробництва.

Далі, у міру того як безпосередній виробник набував спочатку юридичної свободи, а згодом і певної економічної самостійності, приватна експлуататорська власність зазнавала історичних змін у системі рабства. З більш жорстокої і нелюдської форми рабства вона переростає у феодальну і капіталістичну. Під впливом дії зростаючих продуктивних сил остання поступово перетворюється з дрібної буржуазної у велику монополістичну, яка сама породжує суперечності, розв’язання яких може здійснюватися ліквідацією її самої і виникнення різних форм колективної, суспільної власності. Проблема трансформації приватної власності постає як проблема ліквідації відчуження праці в історичному поступі людського суспільства. У загальному виражені приватна власність є формою розвитку процесу відчуження праці. Хоч на поверхні сучасних економічних відносин приватна власність виступає як основна умова і причина відчуженої праці, у дійсності вона, навпаки, виявляється її наслідком, тобто засіб відчуження є фактично його продуктом.

Виходячи з цього, проблема трансформації приватної власності у своєму розвитку нерозривно пов’язана з питанням усунення відчуження праці, а також з проблемою усунення відчуження продуктивних сил і виробничих відносин. Зокрема, К. Маркс проблему трансформації приватної власності пов’язував із цілою історичною епохою – комунізмом, упродовж якої спочатку відбуватиметься лише скасування приватної власності, а потім настане довгий період її повної ліквідації, перетворення у іншу форму, адекватну зрослим продуктивним силам і новому технічному базису суспільного виробництва. Тому і сам комунізм у розумінні Маркса на противагу сучасним адептам чи то колишньої радянської системи, чи доморощеним ідеологам демократії капіталу виступає не статичним суспільством, а історичною епохою, змістом якої є подолання відчуження. І подолати це відчуження неможливо протягом одного навіть дуже прогресивного способу виробництва.

Для цього потрібна ціла історична епоха, яка охоплюватиме, можливо, декілька способів виробництва. Процес подолання відчуження, вочевидь має пройти зворотну історію свого утвердження, яке воно пройшло впродовж тисячоліть, хоч за сучасних умов соціальний час буде прискорювати свій плин.

У зв’язку з цим практичні завдання ліквідації приватної власності полягають не в кавалерійській атаці на неї шляхом декретів про націоналізацію, а у свідомому оволодінні економічними відносинами, усуненні відчуженості їх від самого суб’єкта.

Для більшості сучасних економічних мислителів приватна власність виступає як непорушна твердиня цивілізації і основа в самій собі, бо на ній ґрунтується вся архітектура як минулих епох, так і сучасні будови, немов вокзали на шляху в майбутнє.

Суспільна власність – така, де ти її функції – володіння, розпорядження, користування – належать не одному приватному суб’єкту, а багатьом, групі осіб, колективу чи суспільству в цілому. Така форма власності реалізується через суспільне присвоєння і управління. Суспільна власність протистоїть приватній. Після зникнення общинної власності і появи всеохоплюючого панування приватної власності на шляху розвитку суспільної власності першим кроком було переростання приватної буржуазної власності в акціонерну, де поступово велика приватна власність одного суб’єкта замінялась індивідуальною власністю багатьох акціонерів. Акціонерна, або корпоративна, власність – юридично приватна власність у формі індивідуального паю в сукупному, колективному капіталі, але економічний зміст її реалізується вже через колективне право володіння, розпорядження і користування.

Процес акціонування приватної власності, з одного боку, означає її ліквідацію, трансформацію в суспільну форму, а з іншого – поступове усунення відчуження праці, докорінну зміну принципів розподілу національного продукту, одночасну ліквідацію відчуження уречевлених виробничих відносин. Людство, таким чином, уже вступило в посткапіталістичну епоху, в епоху руху по шляху позитивної ліквідації відчуження праці і приватної власності.

Широкого розмаху набули корпорації в США, де вони перетворились у головну організаційну форму капіталістичних підприємств. Нині у народногосподарському комплексі США корпоративна власність займає 90% усіх власників, тоді як приватна – менше ніж 5%. На думку Дж. Гелбрейта, корпорації є єдино можливими за сучасних умов формами організації виробництва, і результати їх діяльності дали підставу для виникнення таких соціально-економічних теорій, як теорій «постіндустріального суспільства» та «колективного капіталізму». Головне полягає в тому, що вони трансформують механізм розподілу і використання як необхідного, так і надлишкового продукту. Надлишок продукту праці над витратами для підтримки праці, а також освіта, наука і нагромадження з цього надлишку суспільного виробничого і резервного фонду – все це було і залишається основою всякого суспільного, політичного і розумового прогресу. У минулі епохи цей фонд становив власність привілейованих класів. Сучасний соціальний прогрес перетворює виробничий і резервний фонд дійсно у спільний, позбавляючи привілейований клас розпорядження ним і передаючи поступово в зростаючих масштабах всьому суспільству як загальний набуток. Цей процес соціалізації виробництва і споживання найбільш характерний для високорозвинених країн.

У міру зростання рівня усуспільнення виробництва збільшуються масштаби і виникають нові форми суспільної власності. За сучасних умов суспільна власність реалізується у таких формах: групова, акціонерна, колективна, муніципальна, власність громадських організацій – профспілок, партій, фондів та ін. Історичних відмінностей між ними небагато. Головні з них полягають у призначенні, цілях, способах утворення, у формах розподілу продукту чи прибутку.

Проблема управління, розпорядження суспільною власністю є найбільш складною, бо безпосередньо пов’язана з відчуженням результатів спільної праці. Якщо функції управління і розпорядження суспільно. Власністю відчужуються безконтрольно на користь управлінських чиновників, то відбувається відчуження «праці від власності», тобто суб’єкт власності фактично позбавляється об’єкта власності. Суспільна власність набуває рис експлуататорської, а клас управлінців перетворюється на колективного експлуататора, бо його представники одержують можливість привласнювати матеріальні блага не за працею, а за соціальним становищем у державній, партійній чи управлінській ієрархії. Така власність фактично є не загальнодержавною чи всенародною, а вузькогруповою, зміст якої не відповідає декларованій формі.

У процесі історичного розвитку суспільства відносини власності зазнавали змін, під дією багатьох факторів трансформувались у різні типи, види, форми власності.

У кожну історичну епоху власність розвивалась по-різному і при різних суспільних відносинах. Тому власність на можна розглядати як самостійні відносини, незалежно від конкретно-історичного способу виробництва. Кожному даному рівню розвитку продуктивних сил відповідає своя історична система власності: оскільки продуктивні сили мають колективний суспільний характер, то ця їх природа може бути присвоєна, використана людиною лише в конкретній соціально-економічній формі. Ця суспільна форма присвоєння виступає конкретною формою відносин власності як форма взаємозв’язків і спілкування між людьми в процесі виробництва.

Таким чином, власність виступає як провідна складова системи економічних відносин.

3. Роль, призначення і використання державної власності як виду колективної власності

Поняття державної власності: в економічній теорії і статистиці державотворення власність визначається через заперечення: власність не приватна вважається публічною. Вона розділяється на власне державну (центральну, федеральну), муніципальну (власність місцевих органів управління і самоврядування) і проміжну (власність штатів в США і деяких ін. країнах, земель – в Німе чинні, Австрії, суб’єктів федерації – в Росії та ін. країнах).

Проте, навіть термінологічна грань між приватною та неприватною власністю виявляється доволі нечіткою. Прикладом може слугувати вживання в США назви «публічна корпорація» в двоякому змісті: по-перше, публічна як не приватна, а муніципальна; по-друге, як акціонерне товариство відкритого типу. В останньому випадку вона протиставляється не державній чи муніципальній формі власності, а іншому типово приватному підприємству – акціонерному товариству закритого типу, приватному товариству з обмеженою відповідальністю, родинній фірмі чи фірмі з одним господарем.

Звідси ж і масові уявлення про те, що публічний сектор економіки сформований безвідносно, нейтрально до форми власності і являє собою сукупність підприємств, що охоплюють ключові загальнонаціональні і стратегічні сфери економіки. Зокрема, звідси суто статистичні складнощі вирахування держсектору економіки, не кажучи про труднощі, пов’язані з наявністю змішаних і квазіпублічних підприємств, в яких присутні як державний, так і приватний капітал чи фінанси.

Звідси ж і інший, поки що дивуючий нас феномен: відсутність інтересу з боку статистичних органів до постійного нагляду за держсектором як держмайном. Разом з цим органи статистики і уряду ведуть ретельний облік публічних фінансів. Ця відсутність видимої цікавості до публічного сектору як особливої форми власності пояснюється тим, що цей сектор фактично частіше за все ототожнюється з його фінансами, а не з матеріально-речовою основою.

Певні підстави для такого зміщення акцентів існують. По-перше, взагалі увага західної економічної теорії і практики державного управління концентрується не стільки на «запасі», чим являється матеріально-речова основа будь-якої власності, скільки на фінансах, які за своєю природою являються «потоками». По-друге, фінансові потоки як об’єкт державного управління потребують набагато більшої уваги, ніж відносно мало мінливі, стабільні та такі, що важко визначаються кількісно, «запаси» державної власності. По-третє, сама публічна власність як особливий об’єкт управління, проявляються, перш за все, саме через фінанси. Нарешті, як вже зазначено, наростає внутрішній парадокс(з точки зору нещодавніх уявлень), суть якого можна сформулювати наступним чином: державна власність як основа регулюючої ролі держави в усіх економічних та соціальних процесах відносно зменшується, а роль держави в економіці зростає.

Феномен відсутності видимого інтересу статистичних органів і урядів західних країн до своєї власності для нас дивний ще й тому, що ми пам’ятаємо нещодавнє соціалістичне минуле, в якому управління економікою було дійсно немислиме і неможливе без обліку і статистики державної власності. Але ця незвичність навіть у перехідній російській економіці вже майже зникла. Що дає знання статистики підприємств, в яких доля російської держави складає або 100%, або більше 50%, або від 25% до 50%. Верховну Раду і уряд цікавить інше цілком правомірне і більш актуальне питання: які прибутки отримує держбюджет від цієї власності, чи відповідають вони об’єму власності держави?

Визначити об’єм держвласності надзвичайно складно. Дійсно, як її виміряти, якщо ринок не спроможний вірно оцінити капіталізацію підприємств? Питань подібного роду безліч, а відповідей на них практично немає. Бо до цих пір не проведена інвентаризація держпідприємств, держмайна в державі та за кордоном. Статистика держсектору зводиться через це до вимірювання величини прибутків, які фактично поступають до бюджетів всіх рівнів, а також субсидій, дотацій, субвенцій. А це є статистика всього лиш фінансів держсектору.

Діапазон складових державного сектору дуже великий: від суто державних підприємств до змішаних, від фінансів центрального уряду до фінансів органів місцевого самоврядування, від прямого володіння урядом підприємствами, виробничими фірмами (тобто державна підприємницька діяльність) до суто правових способів впливу на приватні фірми, від суто національних до міжнародних організацій і фінансів. Звідси ясно, що масштаби державної (публічної) економіки величезні, хоча і важко визначені з високою точністю.

Державне втручання в економіку, його ступінь та ефективність до недавніх пір асоціювалася з рядом форм проявів, які відображаються в достатньо легко отримуваних статистичних індикаторах. Ці форми та відповідні їм індикатори умовно групуємо наступним чином.

На першому місці за масовим використанням стоїть доля та роль державного сектора в національній економіці, що статистично виявляється в удільній масі не приватного сектору в ВВП або ВНП у відношенні держзакупівель товарів та послуг до об’єму ВВП.

Далі іде масштаб і відносне місце публічної матеріально-речової власності, яка вимірюється у вартісних показниках, у всіх активних національних суб’єктів економіки (або в національних багатствах держави), у долі працюючих на підприємствах держсектору в загальній чисельності зайнятих.

Тут розглядається безпосередньо підприємницька діяльність держави як власника матеріальних та фінансових активів, капіталу у сфері виробництва, транспорту, комунікацій, страхування та ін. галузей сфер послуг, тобто в сфері виробництва товарів та надання будь-яких ринкових послуг, на відміну від діяльності органів та урядів суто суспільного характеру, які не виробляють ринкові послуги (державного регулювання, армія, державна охорона здоров’я та ін.).

На третьому місці – роль і місце держави в нематеріальних активах країни, на четвертому – власне інституціонально-правові аспекти державного регулювання та їх роль в економічному розвитку нації, інтеграційних союзів країн, світової економіки.

Роль підприємницької діяльності держави можна виміряти у двох вартісних показниках: частці держвласності в національному багатстві країни та в діючих виробничих активах. На прикладі західних країн можна виділити період до 1980 і після. Справа в тому, що в 80 – 90-ті рр. практично весь західний світ охопила безпрецедентна хвиля приватизації, серйозно змінивши всю панораму державного підприємництва й державної участі в економіці. Звичайно, приватизація після Другої світової війни проводилась практично в усіх країнах Заходу. Але це були окремі акції, пов’язані з обставинами, що надходили. Приватизація ж 80 – 90-х рр. відрізнялась своїм розмахом, масовістю, до того ж її проводили уряди як консервативного, так і соціал-демократичного устрою.

Достатньо навести кілька цифр, щоб став зрозумілим масштаб явища. Тільки між 1985 і 1993 рр. об’єм продажу держвласності приватним інвесторам в ста країнам західного світу склав приблизно 330 млрд. дол. В одному 1992р. ця сума перевищила 70 млрд. дол.

В переважній більшості країн західного світу підприємства держсектору поступалися по ефективності підприємствам приватного сектору. Практично всюди ріс масштаб субсидіювання держпідприємств, що неминуче сприяло росту бюджетного дефіциту та внутрішнього боргу. І саме необхідність рішення фінансових проблем стала одним з важливих мотивів масової приватизації як способу приведення до ладу державного господарства.

Проілюструємо прикладами ситуацію, що склалась до 80-х рр. Значна кількісна роль держсектору в Португалії після 1974р. поєднувалась з його неефективністю: між 1974 – 1984рр. об’єм збитків в націоналізованій промисловості дорівнював приблизно третині обсягу річного ВВП. У Франції тільки на початку 80-х рр. середньорічні субсидії держави підприємства держсектору становили, по оцінкам, приблизно 50 млрд. фр. Німеччина, де підприємства держсектору мало поступалися по ефективності приватному сектору, після возз’єднання отримала приблизно 13 тис. великих і середніх східних підприємств, переважна більшість яких були безнадійно збитковими. Таким чином, просте позбавлення від збиткових підприємств полегшило фінансове ярмо урядів, покращили бюджет, зменшило виплати по внутрішньому боргу, збільшило кошти урядів на соціальні програми.

Другий по значення мотив – прагнення підвищити ефективність національної економіки за рахунок структурної перебудови, збільшив долю більш виробничого приватного сектору. Третій мотив – підвищення конкурентоздатності національної економіки. І, нарешті, четвертий – суто ідеологічний, для прихильників ринкових рішень проблем. В цьому відношенні британський досвід протистояння лейбористів і торі можна розглядати як класичний випадок.

Абсолютно зрозуміло, що така масштабна приватизація не могла не скоротити підприємницьку діяльність держави. Якщо до цього спостерігалася тенденція до росту державної участі в підприємництві в цілому в усій групі розвинених капіталістичних країн, то в 80 – ті рр. настав явний злам.

Дані про долю державного сектора у національному багатстві розвинених країн Заходу суперечливі та фрагментарні, що пов’язані більш всього з труднощами їх обліку. В середині 80 – х рр. удільна маса держвласності всіх видів в матеріальному багатстві США оцінювалась в 20%, хоча у обробній промисловості на долю держсектора припадало лише 1% капіталу. Доля держави в національному багатстві Японії оцінювалося приблизно такою ж цифрою, а в виробничому капіталі промисловості та сільського господарства – приблизно 2%. У Франції доля держави у національному багатстві за той же період оцінювалась приблизно в 40%. Самими одержавленими економіками серед розвинених західних країн до 1980 р. були Португалія, Італія, Австрія, Франція і Швеція.

Держвласність і розподільча функція держави. Розглянемо статистичні форми вияву розподільчої функції держави. Розглянемо таку форму держаної участі в національній економіці як перерозподіл ВВП (ВНП) або національного доходу. Зазвичай в якості параметру береться співвідношення бюджетних доходів (розходів) всіх рівнів і обсягу виробленого ВВП або ВНП.

В США обсяг державних витрат всіх рівнів управління (федерального, регіонального, місцевого) по відношенню обсягу ВНП (в поточних цінах) майже за столітній період змінювалася наступним чином (%): 1913р. – 7.1, 1929р. – 8.1, 1940р. – 12.4, 1950р. – 24.6, 1960р. – 28.1, 1970р. - 33.2, 1980р. – 35.4, 1990р. – 40. ті ж самі показники для Німеччини (%): 1913р. – 15.7, 1928р. – 27.6, 1950р. – 37.5, 1959р. – 39.5, 1969р. – 42.5.

Відомі дослідники В. Танці та Л. Шук-нехт зібрали унікальну статистику за більш ніж столітній період(близько 130 років) по 17 (інколи по 14) індустріально розвиненим країнам, на які приходилося більше ніж 90% ВВП цих країн і більше 2/3 світового ВВП(Австралія, Австрія, Бельгія, Канада, Франція, Німеччина, Ірландія, Італія, Японія, Нідерланди, Нова

Зеландія, Норвегія, Іспанія, Швеція, Швейцарія, Великобританія, США (див. додаток. 1 )

Цілком природно, що і у сукупності державних прибутків картина виявиться в цілому такою ж , але відрізнятиметься лише на величину дефіцитів державних бюджетів ( додаток 2)

Зараз розглянемо динаміку країн зайнятих в державному секторі (додаток 3)

Тут ми можемо побачити, що навіть скорочення підприємницької ролі

Держави в 80-90-рр. ХХ століття в результаті масової приватизації не переломило тенденцію до росту ідеальної ваги зайнятих в публічному секторі.

Наведення даних однозначно ілюструє нам довготривалу тенденцію до росту долі державних витрат в ВВП розвинутих країн.

Не дивлячись на те, що приватизація 80-х рр. більше всього торкнулася сфери підприємницької діяльності держави, вона і відбилася на ролі держави в перерозподільних процесах. Хоча при всіх труднощах вимірювання цих двох процесів ніякі кількісні розходження у конкретних даних за окремі роки не в силі проігнорувати тенденцію до росту ролі державних фінансів в національних прибутках і розходах практично всіх розвинутих країн світу.

Звідси випливає, що розмір і доля державної власності в усьому національному багатстві країни не являються основою в перерозподілах. Наприклад, зайнятість в США (додаток 4)

4. Власність у системі виробничих відносин

Будь-яка виробнича діяльність людей починається з відносин власності. Так, щоб розпочати виробництво матеріальних благ, необхідно спочатку оволодіти об’єктивними умовами виробництва: землею, засобами і предметами праці. Хто привласнив засоби виробництва, той стає господарем продуктів виробництва, розподіляє їх і обмінює в своїх інтересах. Тому, коли говориться про власність, мова йде в першу чергу про те, кому належать засоби виробництва та вироблений продукт, матеріальні та духовні блага.

Що ж розуміється під власністю? Західна економічна наука, беручи до уваги лише юридичний аспект, зводить поняття власності до її речових об’єктів і визначає власність як відношення людини до речей. З юридичної точки зору власність характеризує відносини щодо присвоєння, володіння та використання людиною різних цінностей (матеріальних, духовних).

а) економічний зміст власності

З економічної точки зору власність відображає, з одного боку, відносини між людьми з приводу присвоєння засобів виробництва, а з іншого – спосіб поєднання робочої сили з засобами виробництва. Марксистська політекономія, роблячи наголос на економічній основі (поділ праці, купівля, продаж, спадщина об’єктів власності), визначає власність як певні економічні відносини між людьми з приводу привласнення ними матеріальних благ.

Ми ж, розглядаючи власність як об’єктивні відносини між людьми з приводу привласнення ними об’єктів власності й насамперед, засобів виробництва, в її економічного змісті будемо розрізняти два аспекти: а)матеріально – речовий (відношення людей до об’єктів власності) і б)соціально – економічний (відносини між людьми в зв’язку з привласненням ними об’єктів власності).

Зумовлено це тим, що в практичній господарській діяльності тісно переплітаються стосунки між людьми з приводу об’єктів власності з відносинами людей до самих об’єктів власності, їх використаннями з найбільшою для себе вигодою. Така вигода може бути досягнута лише тоді, коли господарюючий суб’єкт має право розпоряджатися об’єктом власності, користуватися результатами його функціонування. Тому, розкриваючи економічний зміст власності, можна дати таке її визначення.

Власність – це сукупність виробничих відносин між людьми з приводу привласнення ними об’єктів власності, в першу чергу засобів виробництва, які породжують право володіння, користування й розпорядження цими об’єктами та результатами їх функціонування.

Проте значення власності визначається не лише тим, що вона породжую право володіння, розпорядження й користування, - це її зміст у вузькому розумінні. В широкому плані значення власності полягає в створенні соціального середовища, в якому функціонує суспільне виробництво (господарюючі суб’єкти).

А конкретно вона визначає:

n  умови поєднання робітника з засобами виробництва;

n  відносини між людьми з приводу привласнення засобів і результатів виробництва;

n  умови розпорядження й використання факторів виробництва.

У всіх цих випадках люди опиняються у певних відносинах один до одного. Отже, зводити відносини власності лише до відносин, які виникають у процесі користування об’єктами власності, означає невиправдане звуження їхнього змісту так само, як і обмеження їх лише відносинами між людьми з приводу привласнення об’єктів власності.

Виходячи з розглянутого, можна зробити висновок, що власність, особливо на засоби виробництва, є основоположною економічною категорією. Саме вона визначає соціально-економічну структуру суспільства, економічне й політичне становище класів, соціальних груп людей і взаємовідносин між ними, бо складає основу всіх виробничих відносин суспільства та визначає їхню суть.

Економічні відносини власності характеризують насамперед соціальну сторону суспільного виробництва, дозволяючи чітко відповісти на запитання, у цих інтересах воно здійснюється. Не менш важливим є і те, що власність визначають форми організації виробничої діяльності, характер управління виробництвом, розподіл його кінцевих результатів.

Відносини власності завжди були тим стрижнем у суспільстві, навколо якого формувалися і розвивалися всі інші суспільні відносини. Від форми власності багато в чому залежать не тільки явища господарського життя, але й суспільний устрій, державні інститути, соціальний і культурний аспекти.

5. Функціональні форми власності

Власність реалізується в різних функціональних формах.

Конституцією України визначено приватну, державну та комунальну форму власності. В окремих випадках виділяться колективна (кооперативна , акціонерна) форма власності. У статті 41 Конституції України записано: ”Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до Закону.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.”

Відносини власності виконують системоутворюючу функцію в системі економічних відносин. Вони визначають:

·  Спосіб поєднання робочої сили та засобів виробництва;

·  Соціальну структуру суспільства, його поділ на класи;

·  Характер використання та споживання створеного в процесі виробництва продукту;

·  Специфіку обміну та розподілу створюваного продукту;

·  Мету виробництва та характер управління економічними процесами.

Що ж є вихідною основою розвитку процесу формоутворення власності, які об’єктивні чинники визначають структуру і принципи утворення її окремих функціональних форм та видів?

У принциповому плані відповідь на поставлені запитання є досить очевидно.

а) загальноприйняті форми власності

Кожна функціональна форма власності має відбивати насамперед рівень зрілості суспільного поділу праці, бути адекватною структурі та ступені складності суспільної продуктивної сили, що використовується у виробництві.

Форма власності визначається специфікою суспільної продуктивної сили праці як об’єкта індивідуальної власності людини. Покликана створювати найоптимальніші умови для реалізації цієї сили, вона не може бути вищою чи нижчою, ніж ступінь розвитку останньої. Будь-які “забігання” вперед (так само, як і відставання) у процесі формоутворення власності від досягнутого рівня продуктивної сили суспільної праці негативно відіб’ються на розвитку її та у кінцевому підсумку стримуватимуть економічний прогрес.

В умовах товарного виробництва і ринкових відносин лише конкуренція здатна виявити ефективність певної форми власності порівняно з іншими та перспективи її економічного відтворення.

Водночас положення про об’єктивну обумовленість процесу формоутворення власності рівнем та характером розвитку суспільної продуктивної сили праці людини не повинно абсолютизуватися.

Економічні явища і процеси завжди являють собою багатомірну структуру. Такими ж багатомірними є й причинно-наслідкові зв’язки, що визначають логіку їхнього розвитку. Відношення власності не є тут винятком. Перебуваючи в постійній динаміці, вони зазнають на собі впливу не окремого якогось чинника, а широкого спектру соціально-економічних, політичних, внутрішніх та зовнішніх чинників, а також культурно-національних умов і традицій того чи іншого суспільства. Це, у кінцевому підсумку, визначає не лише структурну множинність, а й можливу альтернативність процесу формоутворення.

Більш того, як свідчить практика, форми власності реалізують себе не у чистому вигляді.

Кожна форма власності за своїм змістом багатоструктурна.

Вона неодмінно містить різноманітні структури – нові й старі, ті, що відживають і щойно народжуються, стимулюють і водночас стримують процеси економічного розвитку.

Еволюція форм власності

У країнах з ринковою економікою виділяють два типи власності.

б) принципи формоутворення власності

Приватна власність. Це закріплення права контролю економічних ресурсів та життєвих благ за окремими людьми або їх групами. Приватна власність передбачає певне відчуження від інших осіб які не відносяться до числа власників, право контролю за певними об’єктами – капіталом, землею, доходом, кінцевими товарами тощо. Всі вони тепер стають персоніфікованими і мають певних власників.

Використання приватної власності є одним з базових елементів змішаної економічної системи. Значна частка капіталу знаходиться в приватному володінні. Приватна власність на капітал, вироблені товари, отримані доходи є важливою умовою підтримки системи вільного підприємництва.

Приватна власність має різновиди:

а) індивідуальна чи сімейна власність – право безпосереднього контролю об’єкта власності знаходиться в однієї особи чи сім’ї. На цій формі власності можуть, наприклад, будуватися фермерські господарства, невеликі магазини, майстерні, кафе. Її ще можна назвати необ’єднаною частиною власності;

б) пайова неакціонерна власність – об’єднана приватна власність, де право безпосереднього контролю об’єкта належить групі суб’єктів, які домовляються про спосіб керування ним. Ці суб’єкти називаються співвласниками, чи пайовиками – кожному з них належить певна доля (пай) об’єкта власності. Зазвичай величина цього паю визначається в грошовому виразі. Націй формі власності будується багато сучасних підприємств, так як вона має фінансові та деякі інші переваги;

в) акціонерна власність є також пайовою власністю. Але має важливі відмінності, тому її можна розглядати окремо від пайової. Акціонер – це той, хто вніс певний пай в капітал підприємства і натомість отримав титул власності: цінний папір – акцію. Акціонерна власність ніколи, якщо підприємство діє, не може бути фізично поділена, втрата чи придбання частини власності може відбуватися лише шляхом відчуження відповідних акцій.

г) власність громадських організацій – це власність груп людей, об’єднаних в пені громадські організації: політичні партії, профсоюзи тощо. Це не персоніфікована приватна власність, тобто тут не встановлюються індивідуальні частки в об’єкті власності, які могли б належати членам цих організацій.

в) форми власності у країнах з ринковою економікою

Державна власність. Це закріплення права контролю об’єктів за державою. В будь-якій країні існує велика кількість об’єктів, що безпосередньо контролюються державою, знаходяться в державній власності. Існують державні підприємства, значна частина землі знаходиться в державній власності, держава контролює мінеральні та водні ресурси, дороги, трубопроводи, системи зв’язку та багато іншого. Контроль за цими об’єктами повинен забезпечувати реалізацію макроекономічної стабілізаційної політики тощо. Разом з тим, як показує досвід, управління об’єктами державної власності, виявлення та реалізація суспільних переваг виявляється на практиці досить важкою справою.

Будь-яка держава має певну форму адміністративно-територіального устрою. В кожному адміністративному регіоні (область, земля, штат тощо) повинні бути свої органи державного управління. Для ефективного своїх функцій вони повинні володіти правом власності на ряд об’єктів.

Державна власність в Україні ділиться на:

а) загальнодержавну власність – основні розпоряджаючі та управлінські функції над об’єктами власності накладаються на загальнодержавні інститути. Це великі підприємства, системи енергозабезпечення та зв’язку, трубопроводи, автомобільні та залізнодорожні магістралі, структури Національного банку, військове виробництво, національні заповідники, банкнотна фабрика тощо;

б) комунальну власність – розпоряджаючі та управлінські функції по відношенню до об’єктів цієї власності належать місцевим органам влади. До таких об’єктів зазвичай відноситься багато учбових і медичних закладів, спортивних та культурних споруд, театрів, підприємств торгівлі, побутових та комунальних послуг, інші невеликі підприємства тощо.

Різновиди державної власності можуть називатись по-різному. Наприклад, в країнах з федеративним державним ладом загальнодержавна власність зазвичай називається федеральною власністю. Інші рівні державної власності можуть мати такі назви як власність штатів, муніципальна, місцева тощо.

Державна та приватна власності можуть поєднуватись, певним чином комбінуватись. Це може відбуватися через акціонерну форму, коли власниками часток в об’єкті власності стають приватні особи та держава.

6. Новітні тенденції у розвитку відносин власності

Еволюційний процес розвитку висунув на домінуючі позиції корпоративну (акціонерну) форму власності. Тепер в економіці розвинених країн світу корпорації (акціонерні підприємства) є найбільш динамічною провідною структурою економіки. У США їхня частка у загальному обсязі реалізованої продукції становить майже 90 відсотків. У західних країнах на корпоративну форму власності припадає 80-90 відсотків загального обсягу виробництва.

У чому ж переваги корпорації перед класичною формою приватного підприємництва? Що забезпечило їй вихід на провідні позиції у сфері бізнесу?

Відповісти на ці запитання непросто через те, що йдеться про різноманітні чинники, які слід ураховувати. Та найбільш значущим тут є ось що. Особливість корпоративної форми власності полягає у тому, що вона, з одного боку, зберігає через володіння окремими особами акціями все те позитивне, що несе в собі приватна власність (підприємницький інтерес, ініціативу, свободу вибору, невтримну погоню за нагромадженням особистого, а отже, і суспільного багатства, право безстрокового успадкування). Більше того, корпорація примножує приватну власність. Особами, що володіють капіталом і отримують з цього прибуток, стає все більше громадян.

Водночас корпорація долає обмеженість, притаманну класичній формі приватної власності. Формуючи загальну структуру корпорації та зберігаючи себе в ній лише як юридичну інституцію володіння, приватнокапіталістична власність разом з тим заперечує себе економічно: вона реалізується через більш зрілі — колективні — форми організації виробництва. Йдеться про реалізацію через структуру корпорації відомої формули про «позитивне заперечення приватної власності».

Красномовним є історичний аспект становлення і розвитку корпорації. Перші акціонерні товариства з'явилися ще на початку минулого століття. Однак, попри їхні очевидні переваги, законодавство всіляко стримувало їхній розвиток. Досить сказати, що для того щоб отримати дозвіл на створення корпорації, потрібно було спеціальне рішення законодавчих органів або королівської влади.

Становище змінилося лише на початку нинішнього століття. Тепер відповідно до законодавства багатьох країн світу корпорації можуть створюватися для будь-яких цілей, причому без обов'язкового дозволу законодавчих органів.

Варті уваги й ті переваги корпоративної форми власності, що визначають її конкурентоспроможність. Це виключно висока виробнича гнучкість і можливість акумулювати капітальні ресурси і кошти будь-якої належності.

Корпорація є майже бездоганним механізмом для мобілізації найбільших сум капіталу. Це — найдемократичніша форма власності.

Особливе значення має соціально-інтегральна функція корпорації. Якщо приватнокапіталістична власність у її класичному втіленні дезінтегрує суспільство, породжуючи цим самим складні соціальні проблеми суспільного розвитку, то корпорація, навпаки, створює економічні передумови для соціальної інтеграції, подолання відчуження людини. У зв'язку з цим слід звернути увагу на те, що у процесі функціонування корпорації відбувається так званий процес деперсоніфікації великої приватної власності на засоби виробництва. Це знаходять вираження у втраті окремими власниками капіталу контролю над його функціонуванням.

Донедавна, коли йшлося про корпорацію, то, як правило, наголошувалося, що вона є засобом «пограбування» мільйонів акціонерів особами, що утримують контрольний пакет акцій. Тепер же ситуація багато в чому змінилася. Якщо у 1929 р. у США з 200 найбільших корпорацій Контрольним пакетом акцій володіло 6 приватних осіб, то у 1964 р. таких взагалі не існувало.

Як приклад можна навести відому корпорацію АТТ (вироби телекомунікації), яка входить до першої десятки найбільших компаній США. Нині її акціонерами є більш як 2 млн. осіб, жодна з яких не володіла акціями більш як 1 відсоток загальної суми акціонерного капіталу. Таке розпорошення акцій характерне і для багатьох інших корпорацій. Саме завдяки цьому управління ними здійснюють не приватні власники, а професійні управляючі, яких Дж. Гелбрейт назвав техноструктурою.”Влада людей, що управляють нею (корпорацією. — А. Г.), — писав він, — не залежить більше від приватної власності» (Новое индустриальное общество. — М., 1969).

Отже, йдеться про процес якісної еволюції механізму реалізації приватної власності, її структурної перебудови. Розпорошення власності, як пише з приводу цього Б. Гаврилишин (Дороговкази в майбутнє. — К., 1990), є нині домінуючою реальністю. Це зумовлює докорінну зміну ролі цієї ланки економічних відносин у системі підприємства, зменшує можливість здійснення приватним власником прямого контролю над засобами виробництва. У кінцевому підсумку ці процеси розкривають зміст твердження «власність без влади і влада без власності». Змінилася основа влади. Спершу вона була похідною від власності. Згодом влада змістилася у бік компетенції, технічної спроможності забезпечувати економічне ефективне використання ресурсів.

Зауважимо, що корпорація не є застиглою формою власності. Вона еволюціонує. Слід звернути увагу на якісно нове явище у розвитку корпоративної власності, що набуває дедалі більшої ваги у останні десятиріччя. Йдеться про «революцію» у структурі корпорації, пов'язану з передаванням певної частини акціонерного капіталу найманим працівникам того підприємства, де вони працюють.

Початок розвитку перетворень корпоративної власності, що розглядаються, було покладено прийнятим Конгресом США у 1974 р. згідно з спеціальним планом розвитку акціонерної власності законом. Зміст його зводиться до здійснення широкої системи заходів, спрямованих на залучення працівників до акціонування. У наступні роки Конгрес США прийняв ще понад 20 законодавчих актів, які сприяли поширенню цих процесів.

Закони про робітничу власність на кінець 80-х років було прийнято також у 19 американських штатах. За рахунок отриманих прибутків або кредитних ресурсів корпорації скуповують частину своїх акцій і створюють так званий акціонерний фонд персоналу, з коштів якого формуються акції працівників цієї компанії. Відповідно до рішення Конгресу США компаніям, що здійснюють таку соціалізацію корпоративної власності, надають довгострокові податкові преференції та інші пільги.

Як свідчить статистика США, у 1975 р. налічувалося 1601 компанія, що повністю перейшли в управління трудових колективів, а у 1988 р. — 9700. Відповідно збільшилась і кількість працюючих — з 243 тис. до 9,7 млн. У 1990 р. кількість таких компаній зросла до 10 275, а число зайнятого на них персоналу — до 10,5 млн. осіб, що становить майже 10 відсотків активної робочої сили. В США це такі відомі процвітаючі фірми, як «Авіс», «Морган стенлі», «Локхід», «Полароїд». Підраховано, що продуктивність праці та рентабельність в корпораціях цього типу є вищою, ніж на аналогічних підприємствах інших форм власності. За оцінками фінансової комісії Сенату США до 2000 р. 25 відсотків усіх робітників і службовців може стати власниками підприємств, де вони працюють.

Постійне удосконалення акціонерних форм розвитку виробництва сприяло істотному зростанню числа власників акцій. На початку 50-х років у США налічувалося близько 6 млн. акціонерів. Сьогодні кількість їх наблизилася до 50 млн. У цілому в країнах Заходу кожен третій дорослий мешканець є акціонером. Та справа не лише у кількісних перетвореннях. Найважливішими є якісні зміни у соціальній структурі суспільства, що відбуваються завдяки цим процесам. Акціонерна власність вносить суттєві корективи у спосіб взаємодії робочої сили з засобами виробництва. У кінцевому підсумку відбувається процес перетворення працівника на співвласника засобів виробництва. Досягається тотожність праці та власності.

Працівник за своїм соціальним статусом стає працюючим власником.

Завдяки цьому створюються умови для безпосередньої реалізації індивідуальної власності людини на продуктивну силу її праці, тобто для виходу цієї основної ланки економічних відносин на рівень загально-цивілізаційних принципів розвитку.

Характерним є те, що під час роздержавлення та приватизації в Україні переважного розвитку набула корпоративна форма власності. Корпоративний сектор тепер є домінуючим в українській економіці. Станом на 1 січня 1998 р. на нього припадало 52,4 відсотка загальної кількості підприємств, на яких вироблялося 55,7 відсотка промислової продукції. Показовим є й те, що 21 млн. громадян України стали власниками акцій та земельних паїв (табл. 4). Однак незрілість ринкових відносин в Україні заважає повній реалізації громадянами своїх прав як акціонерів. Згодом цей недолік буде подолано.

Всебічний розвиток корпорації не є єдиним процесом, що докорінно змінює відносини приватнокапіталістичної власності, позитивно заперечуючи її сутність.

Структура власності промисловості України за 1998 р.

Не зважаючи на виключно високу частку корпорацій у виробництві валового національного продукту, в країнах Заходу не тільки не зменшується, а, навпаки, зростає кількість підприємств, що безпосередньо перебувають в індивідуальній приватній власності. Це так звані малі підприємства, які в останні десятиріччя отримали значний розвиток. В окремих країнах Заходу на них припадає до 40 і більше відсотків виробленої продукції. З погляду перспектив економічного розвитку, розуміння того, що приватнотрудова власність, на якій ґрунтується діяльність цих підприємств, не тільки не згортається, а й кількісно зростає, факт досить вагомий.

Перевагою цих підприємств є високий динамізм, здатність, з одного боку, швидко пристосовуватися до ринкового попиту, який постійно змінюється, з іншого, — акумулювати технічні нововведення. В Україні малі підприємства також швидко розвиваються.

Складні та суперечливі процеси відбуваються у зв'язку з перетворенням інформатики на провідну ланку виробничого процесу, а самої інформації — на домінуючий об'єкт власності, основну форму багатства суспільства. Формуючи основу інтелектуальної власності, остання, на відміну від власності на матеріально-уречевлені засоби виробництва, не може себе реалізувати на суто приватній основі. Наслідком цього є те, що прогресуюче звуження на основі розвитку постіндустріальної технології сфери праці як діяльності зі створення предметно-уречевлених матеріальних благ означає одночасне згортання сфери панування приватної власності.

Для того щоб розібратися у змісті цих процесів, слід передусім виявити специфічні риси інформації як товару, що поступово перетворюється на основний виробничий ресурс постіндустріального суспільства. Інформація як носій вартості є об'єктом купівлі й продажу і у цьому відношенні мало чим відрізняється від звичайного товару — послуги, що є об'єктом приватної власності. У країнах, що стають на шлях постіндустріального розвитку, посилюється конкурентна боротьба за володіння нею. Більше того, відбувається процес монополізації інформації, перетворення її на безпосередній об'єкт приватної власності, інституцію економічної влади. Відповідно до цього формується новий соціальний прошарок людей — власників інформації.

Інформація має й іншу сторону, реалізація якої стимулює розвиток зворотного процесу — знецінення відносин приватної власності. Йдеться про специфіку споживчого використання інформації як товару. Інформація у процесі свого продуктивного споживання не зникає. На відміну від звичайного товару інформація при її продажу не відчужується від свого власника. Останній позбавляється лише повної монополії на її використання. Проте він може продати її повторно. Те саме може зробити і покупець. У кінцевому підсумку дістають подвійний результат. Інформація втрачає здатність відчуження від свого безпосереднього виробника — людини. Водночас на ґрунті її всебічного розвитку формується спільна духовна власність, яка є фундаментом нагромадження інтелектуального потенціалу суспільства.

Ось як описує ці процеси О. Тоффлер. Якщо хтось володіє землею і вирощує на ній урожай, то ніхто інший не може вирощувати на цій самій ділянці землі свій урожай. Якщо якась особа має у своїй власності збиральний конвеєр, то цей конвеєр також не може використовуватись як об'єкт власності ще кимось іншим. Однак, якщо певний суб'єкт володіє інформацією, то ця сама інформація може стати власністю й іншої особи.

Які ж висновки робить, аналізуючи ці процеси, американський вчений?

Якщо для індустріального суспільства, на його думку, головним матеріальним елементом у структурі власності була власність на землю, будівлі, машини, засоби промислового виробництва, то нині, коли США переходить до інформаційного суспільства, основою власності стає неречова субстанція. Найважливішим у її характеристиці є те, що вона стає спільним суспільним надбанням, перетворюється на спільну духовну власність. Кожен може користуватися цією власністю спільно. Це принципово нова форма власності.

Отже, на новому витку суспільного прогресу відбувається не просто економічне заперечення специфічної для індустріальної системи приватнокапіталістичної власності, а діалектичне зняття відносин власності взагалі. Ці відносини поступово відходять у підвалини всієї економічної системи суспільства, поступаючись місцем принципово іншим системоутворюючим структурам.

Як наслідок, один з найважливіших критеріїв формаційного розвитку — критерій власності — зазнає настільки глибоких перетворень, що у кінцевому підсумку втрачає можливість виконувати свою головну формаційно-утворюючу функцію. Функція власності, що є основою формування соціально-класових відносин, владних та управлінських структур суспільства, поступово самозаперечується.

Саме на цих методологічних засадах побудована теорія граничної корисності, на якій засновані неокласичні школи економічної теорії. Найважливішим постулатом цієї теорії є положення про те, що будь-які виробничі структури можуть бути предметом економічних відносин, якщо вони є рідкісними. Йдеться пістичного світу це здійснюється шляхом переходу від індивідуальної приватної власності до групових, колективних форм, що на сучасному етапі після століть панування приватної індивідуальної власності на засоби виробництва є закономірним, об'єктивно необхідним процесом. Тільки так можна забезпечити високий рівень ефективності виробництва.

В СРСР, як було показано вище, практика формування колективних форм власності привела до монопольного зосередження засобів виробництва в руках держави, що породило надмірний централізм в управлінні економікою. За таких умов власність лише формально вважалася суспільною, оскільки розпоряджався нею держапарат. Безпосередні виробники фактично були відокремлені від засобів виробництва та результатів своєї праці. Це підірвало зацікавленість у результатах праці і стало причиною зниження темпів зростання радянської економіки в останні роки її існування.

Природно, що за цих умов Україна, яка успадкувала від СРСР надмірно одержавлену економіку, щоб відродити матеріальні стимули в робітників до високоефективної праці, повинна пройти зворотний (порівняно з капіталістичними країнами) шлях. А саме подолати надмірне усуспільнення відносин власності й створити умови для існування різноманітних форм власності: державних, колективних, приватних.

Необхідність існування різних форм власності в сучасних умовах зумовлюється ще й тим, що по - перше, сьогодні рівень розвитку продуктивних сил і усуспільнення виробництва в різних секторах народного господарства неоднаковий. Ще зберігаються стійкі й значні розриви в технічному рівні на окремих підприємствах у різних галузях, регіонах, умовах праці тощо.

По-друге, в міру розвитку НТП відбуваються два взаємопов'язаних процеси - концентрація й спеціалізація. Перший процес зумовлює укрупнення, усуспільнення виробництва. Другий - його диференціацію. Остання відкриває можливості для дрібного виробництва й індивідуальної трудової діяльності.

Висновок

Таким чином, власність – головна економічна категорія. У будь-якій економічній системі рішення людей залежать насамперед від загальновизнаних у даному суспільстві прав власності. Право власності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження працею, природними ресурсами та майном.

Власність повинна давати дохід. Виникнувши в часи первісного ладу, власність процвітала, стверджуючи пануючу владу заможних над незаможними. Вона змінювала лише форму, своє обличчя, і ці зміни ставали найвизначнішими історичними подіями, кожна з яких являє собою епоху в існуванні людства – рабовласництво, феодалізм, капіталізм, державний соціалізм, соціальне ринкове господарство.

Нині у країнах з розвинутою ринковою економікою існують лише дві форми власності: приватна і державна. Усі інші – це похідні цих основних. Головною ознакою наведеної класифікації форм власності є суб’єкти права власності: громадяни чи держава. Об’єктами права власності можуть бути людський капітал, природні ресурси, майно, результати інтелектуальної праці тощо. Найціннішою формою власності є людський капітал.

Еволюція відносин власності – складний процес і її не можна заперечувати і зводити до альтернативи: або збереження ”загальнонародної”, а по суті – державної власності, або перехід до приватної власності у тій її класичній формі, яка існувала на зорі капіталізму.

Інтернаціоналізація капіталу та його концентрація в країнах ринкової економіки зумовлюють подальший розвиток колективних форм приватної власності у вигляді акціонерних і партнерських компаній, кооперативів.

У межах даного процесу відбувається деперсоніфікація капіталу, відокремлення капіталу-власності від капіталу-функції. Важливим етапом на цьому шляху є формування ринку цінних паперів та концентрація капіталу на фондових біржах, у банках, холдингових, страхових і трастових компаніях, які здійснюють посередницькі операції.

Власність як економічне відношення в у всіх сферах життєдіяльності суспільства. В економічній сфері - це ігнорування особистих інтересів трудівників і відчуження їх від власності, що підривало стимули до високоефективної праці; підміна загальнонародних інтересів відомчими, індивідуальними, що породжувало неефективне, а іноді й шкідливе використання загальнонародних коштів, марнотратство; невиправдано надмірне обмеження ринкового механізму державним регулюванням, що вплинуло в кінці кінців на темпи економічного зростання.

Все це підірвало довіру народу до соціалістичної ідеї і стало відправним моментом руйнування першої в світі соціалістичної держави. На її теренах утворилися нові самостійні держави, в т.ч. й Україна, які спішно почали реставрувати капіталізм, тобто суспільний лад, що ґрунтується на приватній власності на засоби виробництва.

Отже, можна констатувати, що Україна на сучасному етапі знаходиться в перехідному періоді від соціалізму до капіталізму. Що являє собою цей перехідний період і в чому полягає його основний зміст?

У зв'язку з тим, що соціалізм і капіталізм - це два різнотипні способи виробництва: перший ґрунтується на суспільній власності на засоби виробництва, другий - на приватній, перехід від соціалізму до капіталізму не може бути одномоментним актом. Ця трансформація передбачає наявність особливого перехідного періоду, впродовж якого повинна бути ліквідована соціально-економічна основа

Сутність перехідного періоду соціалізму з її надбудовою й створено економічний базис капіталізму. Тобто, суспільна власність і система виробничих відносин, збудована на ній, повинна змінитись на приватнокапіталістичну; власність з відповідною їй системою виробничих відносин.

Тому основним змістом перехідного періоду від соціалізму до капіталізму повинен бути процес перетворення суспільних форм володіння, розпорядження й користування власністю в форми приватні. А так як це здійснити не можна одномоментно - постановою, указом або навіть прийняттям певного закону, то це означає, що економічною основою перехідного періоду повинна бути багатоукладна економіка, в якій одночасно співіснують різні форми власності: суспільні, приватні, змішані. Це ж певною мірою передбачає й сучасна ринкова економіка.

Отже, необхідність існування різних форм власності в сучасній економіці України зумовлена в першу чергу багатоукладністю її перехідного періоду. Але не тільки цим. Світовий і наш "домашній"

Досвід показує, що визначальною причиною, яка викликає занепад підприємництва, робить економіку неефективною, є відокремлення безпосереднього виробника від засобів виробництва й управління на основі позбавлення його власності на ці засоби та права користуватися результатами своєї праці. Це особливо відчувається тепер, коли практично основним фактором подальшого зростання виробництва все більше стає особистий фактор (людина), бо можливості речового фактору (предмети праці, засоби праці) відносно вичерпані. Тобто, без суттєвих капіталовкладень, які "з'їдають" ефект, речовий фактор відходить на другий план. Тому позбутися негативних явищ в економічній та інших сферах життя можна, лише усунувши причини, які відірвали виробника від засобів виробництва.

У країнах капіталістичного світу це здійснюється шляхом переходу від індивідуальної приватної власності до групових, колективних форм, що на сучасному етапі після століть панування приватної індивідуальної власності на засоби виробництва є закономірним, об'єктивно необхідним процесом. Тільки так можна забезпечити високий рівень ефективності виробництва.

В СРСР, як було показано вище, практика формування колективних форм власності привела до монопольного зосередження засобів виробництва в руках держави, що породило надмірний централізм в управлінні економікою. За таких умов власність лише формально вважалася суспільною, оскільки розпоряджався нею держапарат. Безпосередні виробники фактично були відокремлені від засобів виробництва та результатів своєї праці. Це підірвало зацікавленість у результатах праці і стало причиною зниження темпів зростання радянської економіки в останні роки її існування.

Природно, що за цих умов Україна, яка успадкувала від СРСР надмірно одержавлену економіку, щоб відродити матеріальні стимули в робітників до високоефективної праці, повинна пройти зворотний (порівняно з капіталістичними країнами) шлях. А саме подолати надмірне усуспільнення відносин власності й створити умови для існування різноманітних форм власності: державних, колективних, приватних.

Необхідність існування різних форм власності в сучасних умовах зумовлюється ще й тим, що по - перше, сьогодні рівень розвитку продуктивних сил і усуспільнення виробництва в різних секторах народного господарства неоднаковий. Ще зберігаються стійкі й значні розриви в технічному рівні на окремих підприємствах у різних галузях, регіонах, умовах праці тощо.

По-друге, в міру розвитку НТП відбуваються два взаємопов'язаних процеси - концентрація й спеціалізація. Перший процес зумовлює укрупнення, усуспільнення виробництва. Другий - його диференціацію. Остання відкриває можливості для дрібного виробництва й індивідуальної трудової діяльності.

Висновок

Таким чином, власність – головна економічна категорія. У будь-якій економічній системі рішення людей залежать насамперед від загальновизнаних у даному суспільстві прав власності. Право власності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження працею, природними ресурсами та майном.

Власність повинна давати дохід. Виникнувши в часи первісного ладу, власність процвітала, стверджуючи пануючу владу заможних над незаможними. Вона змінювала лише форму, своє обличчя, і ці зміни ставали найвизначнішими історичними подіями, кожна з яких являє собою епоху в існуванні людства – рабовласництво, феодалізм, капіталізм, державний соціалізм, соціальне ринкове господарство.

Нині у країнах з розвинутою ринковою економікою існують лише дві форми власності: приватна і державна. Усі інші – це похідні цих основних. Головною ознакою наведеної класифікації форм власності є суб’єкти права власності: громадяни чи держава. Об’єктами права власності можуть бути людський капітал, природні ресурси, майно, результати інтелектуальної праці тощо. Найціннішою формою власності є людський капітал.

Еволюція відносин власності – складний процес і її не можна заперечувати і зводити до альтернативи: або збереження ”загальнонародної”, а по суті – державної власності, або перехід до приватної власності у тій її класичній формі, яка існувала на зорі капіталізму.

Інтернаціоналізація капіталу та його концентрація в країнах ринкової економіки зумовлюють подальший розвиток колективних форм приватної власності у вигляді акціонерних і партнерських компаній, кооперативів.

У межах даного процесу відбувається деперсоніфікація капіталу, відокремлення капіталу-власності від капіталу-функції. Важливим етапом на цьому шляху є формування ринку цінних паперів та концентрація капіталу на фондових біржах, у банках, холдингових, страхових і трастових компаніях, які здійснюють посередницькі операції.

Власність як економічне відношення почало формуватися ще при становленні людського суспільства. На монополізації різних об’єктів власності тримаються всі найважливіші форми економічного та неекономічного відношення до праці. Економічне відношення до праці виходить з власності на умовах виробництва або на власності на капітал.

Суспільна ідея завжди приділяла велику увагу проблемі власності. Спеціальні посилання на неї можна знайти в історичній, філософській та художній літературах. Велика традиція і матеріал накопичений в юридичній літературі, в рамках якої склався ряд направлень в вивченні прав власності.

Власність належить до числа таких понять, навколо яких протягом довгих віків схрещувалися найрозумніші люди і робили свої внески в розвиток поняття власності.

В соціально-економічній літературі широко розповсюджено визначення власності як присвоєння індивідом або колективом засобів та продуктів виробництва.

Форми власності являють собою різні комбінації. Я розглянула таку форму власності як державну, виклала її суть та призначення в економіці.

Отже я можу сказати, що власність – це не річ, а відносини між людьми з приводу виробництва і відчуження його результатів – матеріальних благ і послуг. Власність є однією з найбільш фундаментальних і основоположних економічних категорій. Разом з тим – це одна з найскладніших категорій, бо має в собі багато ознак, форм прояву і систем функціонування.

Там, де є економічна діяльність, там завжди є проблема власності. Відношення власності проникають в усю систему економічних відносин і супроводжують людину з моменту його народження до смерті. Всюди ми натикаємося на одне загальне корінне питання: кому належить економічна власність, хто привласнює матеріальні умови існування людей, хто є господарем землі, фабрики, духовного багатства? Соціальна суть цих відносин і є вираження притаманних даному суспільству економічних відносин власності.

Список використаної літератури

1.  Башнянин Г. І., Лазур П. Ю., Медведєв В. С. “Політична економія” Київ, -Ельга-, 2000 р.,с.59-83

2.  Бєляєв О. О., Бебело А. С., ”Політична економія” –КНЕУ-, 2001, с.55-69

3.  В.М. Шупыро Преобразования государственной собственности в период экономических реформ.

4.  Гальчинський А. С., Єщенко П. С., Палкін Ю. І. ”Основи економічних знань”, Київ, -Вища школа- 1999 р.,с.101-117

5.  Гукасян Г.М. “Основи економічних знань”,1999 с.286-297

6.  Задея А.А., Петруня Ю.Е. ”Основа економіки” с. 156-178

7.  Зубко Н.М. “Экономическая теория” Минск 1998р. с. 127-131

8.  К.Лрусова "Економйка в вопросах й ответах", Москва, 1998р.

9.  Камаев В.Д. Учебник по основам экономической теории, - М.: Владос, 1994.

10.  Кемпбел.Р., Макконнелл, Стенлі Л.Брю "Економікс", т.1.Москва. "Республіка", 1992р.

11.  Курс экономики: Учебник под редакцией Б.А. Райзберга, – М.: Инфра, 1997.

12.  Курс экономической теории. Учебник под ред. Чепурина М. Н., Киселевой Е. А. Киров: «АСА», 2001. с. 75-87.

М. ВШПП, 1997.

13.  Меншикова С. М. “Новая економика”-М. – 1999 – с.56-84

14.  Несторенко В. П., Климко Г. Н.”Основи економічної теорії (політекономічний аспект)” –К.- 1997 с. 46-63

15.  Основы экономики. Учебник. Под ред. Райзберга Б. А.. М.: Инфра-М, 2002. с. 84-104.

16.  Петюх В. М., Ліфінцев М. О., Бєляєв О. О. ”Основи ринкової економіки”, Київ, -Урожай- 1993 р., с. 68- 84

17.  Радыгин А., Архипов С. Собственность, корпоративные конфликты и эффективность Журнал «Вопросы экономики» - №11, 2000 г. с.114.

18.  Резников Л. Нужно ли развивать отношения частноземельной собственности? «Российский экономический журнал» - №5, 2000 г. с.42.

19.  С.Дзюбик "Основи економічної теорії", Київ, "Основи", 1994р.

20.  Экономика. Учебник. Под ред. Булатова А. С.. – М: Юрист, 2001. с. 71-74; 663-669.

21.  Экономика: Учебник по курсу «Экономическая теория» под редакцией А.С. Булатова, – М.: Бек, 1997.

22.  Экономическая теория. Учебник. Под ред. Базнева Н. И., Турко С. П.. М Н: БТЭУ, 1997. с.71-82.

23.  Экономическая теория. Учебник. Под ред. Борисова Е. Ф. М.: Юрайт-М, 2000. с. 47-68.

24.  Экономическая теория. Учебник. Под ред. Добрынина А. И., Тарсевича Л. С. М: Литера, 2000. с. 67-75.

25.  Экономическая теория. Учебник. Под ред. Мчерного С. В. и др. М.: При, 2000. с.131-150.

26.  Экономическая теория. Учебник. Под ред. Николаева И. П. М: Проспект, 1999. с. 157-175.

27.  Экономическая теория: учебник для вузов. – Москва, 2003

28.  Экономическая теория: Учебник под общей редакцией В.И. Видяпина и Г.Г. Журавлевой, - М.: Инфра-М, 1999

Додатки

Додаток 1

Додаток 2

Таблиця 2. Державні прибутки в 9 країнах ОЕСР, % ВВП

Додаток 3

Додаток 4