Реферат: Місце та роль судового конституційного контролю в американській концепції розподілу державної влади
РЕФЕРАТ
Місце та роль судового конституційного контролю в американській концепції розподілу державної влади
ВСТУП
Важливою особливістю загального права є досить високий рівень незалежності судової влади по відношенню до всіх інших гілок державної влади. "Судова незалежність", як правило, розглядається як прояв одного із аспектів теорії розподілу влад. Як зазначає Марченко М.М., такий підхід до судової влади дозволяє теоретично обґрунтувати і тим самим фактично виправдати правомірність і розумність з точки зору інтересів всього суспільства і держави побудову таких відносин між різними державними владами, при яких судова влада в процесі своєї діяльності була б застрахована як від контролю з боку законодавчої влади, так і від втручання з боку уряду [5, с. 127].
Місце та роль судового конституційного контролю в американській концепції розподілу державної влади
американська конституція влада суддя
На становлення і розвиток принципу розподілу влад у США на різних етапах американської історії істотно вплинули ідеї класиків європейського конституціоналізму, передусім Дж. Локка і Ш.Л. Монтеск’є. В колоніальний період, коли американські землі знаходились під владою англійської корони, перевагу мала локківська модель розподілу влад, яка передбачала верховенство законодавчої влади. Як зазначає Єгоров С.О., на тому історичному етапі локківська модель відповідала політичним поглядам американців, які вбачали в законодавчих зборах гарантію від свавілля виконавчої влади, яка асоціювалася з англійською короною [3, с. 121]. Проте в процесі конституційного розвитку в штатах були виявлені негативні наслідки значного збільшення повноважень легіслатур, що призвело до переосмислення в політичній свідомості американців локківської моделі розподілу влади. На подальший розвиток американської доктрини розподілу влади вагомий вплив мали політичні ідеї французького вченого Ш.Л. Монтеск’є. Концепція розподілу влад по Монтеск’є виключала перевагу будь-якої однієї гілки влади.
Під впливом цієї концепції формувались державно-правові погляди “батьків-засновників” американської конституції, які зробили вагомий внесок у перетворення цієї концепції в конституційний принцип, який втілився в суто американській схемі “стримувань і противаг”.
Окремі вчені (Георгіца А.З. [4, с. 23], Мішин А.О. [7, с. 77], Шаповал В.М. та ін.) звертають увагу на необхідність розмежування термінів “конституційні принципи”, “політичні принципи” і “принципи конституції”, вказуючи на те, що конституційні принципи не повинні ототожнюватись з політичними принципами, оскільки перші мають більш конкретний характер і на відміну від других в тій чи іншій мірі безпосередньо відображаються в змісті норм конституції, хоча в будь-якому випадку конституційні принципи не мають самостійного регулятивного значення. Конституційні принципи, як правило, є абстрактними: вони закріплюють найбільш визнані політико-правові ідеї, а принципи конституції є формою їх узагальнення або закріплення. Принципи конституції можна визначити як такі, що відображають юридично виражені начала організації і функціонування державного механізму.
Особливістю Конституції США є те, що в ній прямо не зазначено жодного принципу Конституції, однак це не означає відсутність цих принципів взагалі. Вони відбиті у низці положень Конституції США. Принципи розподілу влади та стримування і противаг входять до числа таких принципів у США. На прикладі принципу розподілу влади у США можна простежити його розвиток від політичного до конституційного принципу. В колоніальний період це був політичний принцип, який слугував гаслом в боротьбі американців проти британського панування. Після проголошення незалежності в 1776 році розподіл влади набув рис конституційного принципу, який знайшов своє відображення в основних законах 13 незалежних штатів.
Розподіл влади у США означає розподіл законодавчих, виконавчих і судових функцій між Конгресом, Президентом і федеральними судами. А.О. Мішин охарактеризував принцип розподілу влад у США як структурно-функціональну визначеність кожного із вищих органів державної влади, ступінь якої залежить як від його формально-юридичного статусу, так і від фактичного розмежування функціональної і предметної компетенції [9, с. 264]. Американський вчений Е. Кейнс зазначає, що в конституційній системі США не існує повного розподілу влад [6, с. 41]. На думку вченого, принцип стримувань і противаг дійсно гарантує, що ці три основних державних інститути повинні взаємодіяти у формулюванні, здійсненні і корегуванні загальнонаціональної політики. Разом з тим Верховному суду належить останнє слово у визначенні конституційності загальнонаціонального законодавства. Ці принципи взаємного врівноваження (розподіл влад та стримувань і противаг) обмежують застосування державної влади і гарантують досягнення політичного консенсусу між Конгресом, Президентом і судами. Е. Кейнс звертає увагу на те, що на думку деяких критиків, така конституційна система призводить до повільності у прийнятті рішень і не завжди дозволяє федеральній владі своєчасно і ефективно реагувати на критичні ситуації.
Принцип розподілу влади взаємопов’язаний з іншими важливими принципами і доктринами американського конституціоналізму, і, зокрема, з принципом судового конституційного контролю і принципом федералізму. Згідно з американською доктриною розподілу влади федеральна влада розподілена по горизонталі між законодавчою владою Конгресу, виконавчою владою Президента і судовою владою Верховного суду, а на рівні штатів – між законодавчими, виконавчими і судовими органами штатів. Розподіл влади по вертикалі втілено у конституційному принципі федералізму, відповідно до якого вся влада в державі поділена між федеральними органами державного управління і державними органами штатів.
Засновники американської конституції створили суто американський варіант розподілу влади, який згодом став називатися системою “стримувань і противаг” (іноді її називають системою “стримувань і балансів” [14, с. 84]) і базувався на трьох основних началах: 1) всі три гілки влади мають різні джерела свого формування; 2) всі органи державної влади мають різні строки повноважень; 3) в межах створеного механізму кожна із гілок влади має можливість вплинути на дії іншої. Згідно з цією схемою Верховний суд США формується двома гілками влади – Президентом і Сенатом. Члени Верховного суду призначаються на все життя, дострокове звільнення з посади суддів Верховного суду можливе лише в порядку імпічменту. Можливість судової влади стримувати парламент і Президента була втілена у праві оголошувати закони парламенту, дії Президента та його підлеглих неконституційними.
Конгрес і Президент зі свого боку наділені низкою інституціональних засобів впливу на юридично незалежну від них судову владу: 1) найбільш ефективний засіб - конституційна поправка, яка змінює або скасовує небажаний прецедент. Так, безпосередньо внаслідок прийняття поправок до Конституції були скасовані наступні чотири рішення Верховного суду США. Рішення у справі Chisholm v. Georgia було скасоване у 1798 р. прийняттям ХІ поправки до Конституції, яка забороняє розглядати у федеральних судах позови іноземців і громадян окремих штатів, відповідачами по яким можуть бути штати [10]. Рішення у справі Pollock v. Farmer's Loan and Trust Co. було скасоване прийняттям у 1913 р. ХVІ поправки, яка встановила право федерального Конгресу збирати прибутковий податок у штатах [6]. Рішення у справі Dredd Scott v. Sanford скасоване прийняттям у 1865 р. ХІІІ поправки, яка скасувала рабство [7]. Рішення у справі Oregon v. Mitchell скасоване прийняттям у 1971 р. ХХVІ поправки, яка встановила віковий ценз на виборах з 18 років [19]; 2) прийняття законів, якими змінюється кількість і юрисдикція судів; 3) використання права імпічменту та звільнення суддів з посади. Процедура імпічменту застосовувалась до десяти суддів, але лише п’ять суддів в результаті цього були звільнені зі своїх посад [8, c. 84]; 4) відмова затверджувати призначення на посади суддів.
Вчений Єгоров С.О. вказує на те, що упродовж американської конституційної історії завжди спостерігались випадки посягання однієї гілки державної влади на прерогативи іншої [5, с. 125]. Низку таких посягань на користь або Конгресу, або президентської влади (або навіть влади судової) зафіксовано в конституційному прецедентному праві, в першу чергу в рішеннях Верховного суду США. Прикладом такого посягання можуть бути права Конгресу у військовій сфері.
Розділом 8 ст. І Конституції США за Конгресом закріплені, зокрема, право оголошувати війну, право набирати й утримувати війська і флот, право вживати заходів щодо організації, озброєння й дисциплінування міліції. В перші роки після прийняття Конституції Верховний суд США тлумачив воєнні повноваження Президента лише як безпосереднє командування військами і керівництво військовими діями. Пізніше воєнні повноваження Президента починають тлумачитися значно ширше. Із повноважень Президента як головнокомандувача Верховний суд США вивів право Президента укладати мир; встановлювати владу на окупованій території до прийняття Конгресом спеціального закону; оголошувати воєнний стан в окремих районах держави. Саме завдяки широкому тлумаченню воєнних повноважень Президент фактично привласнив собі право Конгресу по формуванню армії і флоту та по організації, озброєнню й дисциплінуванню міліції. Серед прав, привласнених Президентом на підставі повноважень головнокомандувача, найбільш важливим є оголошення військових дій без узгодження з Конгресом. У 1898 р. наказом Президента Мак-Кінлі була оголошена війна Іспанії, в 1900 р. Президент направив без попередження Конгресу морські і сухопутні війська для придушення повстання у Китаї [2, с. 87 - 88].
Вчений Єгоров С.О. зазначає, що характерною рисою дії системи “стримувань і противаг” є відсутність єдиних підходів у тлумаченні Основного закону законодавчою і судовою гілками влади, а в підході до таких проблем, як релігія, громадянські права, організована злочинність, смертна кара і інші, не менш серйозні протиріччя існують між Верховним судом і виконавчою владою [5, с. 180].
У 1971 р. Верховний суд США розглядав справу Swann v. Charlotte Mecklenburg Board of Education [19]. Голова Верховного суду У. Берджер, оголошуючи рішення у цій справі, яке підтримали всі члени суду, заявив, що федеральні судові повноваження по ліквідації шкіл, в яких існує сегрегація учнів за расовою ознакою, включають застосування таких заходів, як підпорядкування шкіл іншим шкільним округам, об’єднання або відокремлення шкіл і, якщо це конституційно необхідно і обов’язково, організація перевезення учнів на автобусах до шкіл, які знаходяться у віддалених від їх місць проживання районах з тим, щоб уникнути їх навчання у сегрегованих школах. Американський вчений Е. Кейнс зазначає, що після рішення у цій справі введення автобусних перевезень учнів за наказом суду викликало різку, але не позбавлену підстав критику Конгресу [6, с. 41]. Противники таких заходів стверджували, що федеральне правосуддя перевищило свої конституційні повноваження при вирішенні справ про десегрегацію державних шкіл. Втручаючись у процес шкільної освіти, федеральні суди взяли на себе законодавчі і виконавчі функції, що суперечило доктрині розподілу влад. Відомий російський вчений А.О. Мішин зазначив з цього приводу, що практичне втілення принципу розподілу влад фактично ніколи не співпадало повністю з тією моделлю, яка була зафіксована в Конституції, оскільки організація, структура і взаємовідносини трьох гілок єдиної державної влади, як і уся політико-правова надбудова, завжди знаходились у прямій залежності від реальних політико-економічних і соціальних відносин, від стану американського суспільства [9, с. 281].
За свою історію Верховний суд США пережив два важливих етапи:
1) 60-ті роки - епоха "ліберального активізму", яка характеризувалася втручанням Верховного суду США в усі сфери суспільного життя. Серед найбільш визначних рішень Верховного суду під головуванням Е. Уоррена рішення проти расової сегрегації і рішення, які розширили гарантії прав обвинувачених у кримінальних справах і, зокрема, тлумачення "привілею проти самообвинувачення" як частини "належної правової процедури";
2) 80-ті роки при президенті Р. Рейгані - відхід від епохи "ліберального активізму" і поширення консервативної тенденції в судовій практиці. Консервативна орієнтація в судовій практиці почала формуватись при Президентові Р. Ніксоні і одержала подальший імпульс в 1980 році, коли Президент Р. Рейган призначив членом Верховного суду США чергового суддю-консерватора. В червні 1986 року суддями Верховного суду стали А. Скаліа і У. Ренквіст, які дотримуються консервативних поглядів.
У 1980-і роки Верховний суд США саме з консервативних позицій розглянув три конституційних питання, які були пов’язані з принципом розподілу влад. Це питання: про використання законодавчого вето, новий механізм скорочення бюджетного дефіциту і порядок призначення незалежного прокурора по розслідуванню зловживань вищих посадових осіб держави [6, с. 40].
Так, у 1983 р. у справі JUS v. Chadha законодавче вето було визнано недійсним на підставі того, що воно суперечить конституційному принципу бікамералізму, тобто існуванню двопалатного парламенту. У 1986 р. в рішенні у справі Bowsher v. Synar Верховний суд визнав неконституційним новий механізм, запропонований Конгресом з метою примусити Президента скоротити зростаючий дефіцит бюджету. Згідно з рішенням Верховного суду у цій справі рішення про витрати повинні прийматися самим Конгресом і втілюватися у життя виконавчою владою, а не посадовою особою (Генеральним ревізором США), яка представляє законодавчу владу. У 1988 р. Верховний суд став на сторону Конгресу, підтвердивши конституційність закону про те, що спеціалізовані суди, які складаються з трьох суддів, мають право призначати незалежного прокурора без висновку міністерства юстиції, якщо мова йде про неправомірні дії вищих посадових осіб, включаючи і самого Президента США [2, с. 41].
Дж. Маршалл, обгрунтовуючи відоме рішення у справі Marbury v. Madison, яке згодом стало основою американської системи конституційного контролю, посилався на теорію розподілу влад. Пізніше багато авторів використовували цю теорію в своїх дослідженнях системи конституційного контролю.
Радянський вчений М.А. Нудель відзначав, що за допомогою теорії розподілу влад у питанні про конституційний нагляд робляться діаметрально протилежні висновки: якщо одні автори вважають, що принцип розподілу влад є основою судової перевірки конституційності законів, то інші, навпаки, стверджують, що цей принцип повністю виключає можливість здійснення судами подібної перевірки [10, с. 43]. Так, противники судового контролю конституційності законів, вважаючи недоцільним втручання судів у повноваження законодавчої влади, використовують теорію розподілу влад для обґрунтування принципу суверенітету законодавчої влади, який на їх думку є основою цієї теорії. Прихильники судового контролю тлумачать теорію розподілу влад таким чином, що вона, встановлюючи відокремленість і незалежність трьох гілок влади, надає кожній з них право "стримувати" і контролювати діяльність двох інших, з чого, зокрема, походить право судової перевірки конституційності законів. Однак, на думку М.А. Нуделя, при такому трактуванні теорії розподілу влад передусім заперечується принцип верховенства парламенту, внаслідок чого суд, який контролює нормотворчу діяльність парламенту, виявляється над законодавчим органом [16, с. 43].
Стосовно США ми вважаємо більш вірною позицію прихильників судового контролю конституційності законів, виходячи з того, що з прийняттям Конституції США у 1787 р. американці повністю відмовились від суто британської концепції верховенства законодавчої влади. Право судової гілки влади "стримувати" і контролювати діяльність двох інших гілок влади реалізується у США саме завдяки функції судового конституційного контролю.
Дослідження вчених, присвячені аналізу і трактуванню концепції розподілу влад у США, можна умовно поділити на дві групи: дослідження в межах традиційного аналізу конституційної схеми розподілу влади і трактування цієї ж концепції в межах політологічної орієнтації науки конституційного права США. Традиційний аналіз концепції розподілу влади базується на юридичному тлумаченні перших трьох статей Конституції, відповідно до яких система державної влади США включає Конгрес, який видає закони, Президента, який їх виконує, і Верховний суд, який виносить рішення на основі Конституції і цих законів. Прикладом такого аналізу концепції розподілу влади може бути праця відомого американського вченого-конституціоналіста Л. Трайба “Конституційне право США” [18]. Викладення змісту принципу розподілу влад супроводжується авторськими коментарями і аналізом найбільш типових судових рішень та інших авторитетних конституційних тлумачень. Проте російський вчений О.С. Єгоров вважає такий аналіз обмеженим, пояснюючи це тим, що в рамках традиційної схеми розподілу влад не фіксується роль політичних партій і засобів масової інформації в процесі реалізації державної влади [5, с. 128]. Трактування концепції розподілу влади в рамках політологічної орієнтації науки конституційного права за такого підходу зосереджені на дослідженні впливу преси, політичних партій і інших неофіційних “центрів влади” на механізм державного правління у США. В радянській юридичній літературі цей вплив досить повно було досліджено в монографії А.О. Мішина “Принцип разделения властей в конституционном механизме США” [9].
Існує однак і інша позиція щодо розмежування політологічного і правового підходів при вивченні принципу розподілу влад. Так, В.В. Іванов вказує на те, що правовий підхід пов’язаний передусім із закріпленням принципу розподілу влад у Конституції і інших нормативних актах держави, а політологічний підхід акцентує увагу на аналізі діяльності органів державної влади при розподілі владних повноважень в умовах реального політичного процесу. Вчений вказує на те, що дослідження принципу розподілу влад, який закріплений в конституціях різних держав (зокрема, вчений порівнює Конституцію США 1787 року і Конституцію Франції 1791 року), мають багато спільного з точки зору юридичного підходу, але відрізняються з позицій підходу політичного, оскільки ці принципи реалізовувались в різних соціально-політичних умовах: розвиток в США демократичних традицій і місцевого самоврядування, які майже повністю були відсутні в передреволюційній Франції [8, с. 80, 84].
Вищевикладене дає змогу стверджувати про необхідність враховувати сучасні тенденції в науці конституційного права США і, зокрема, тенденцію до її політизації. У зв’язку з цим доцільно простежити вплив судової влади в США на політику.
Французький державний діяч, історик, літератор ХІХ ст. Алексіс де Токвіль написав у своєму відомому творі “Про демократію в Америці” про те, що в Америці, як в жодній іншій країні, часто політичні проблеми і конфлікти стають предметом судового провадження, набуваючи форму юридичних позовів [7, с. 132]. Можна погодитись з М.Ф. Чудаковим, який вказуючи на те, що будь-яке конституційне тлумачення має політичні наслідки, що судді займають свої посади, беручи участь в політичному процесі (призначення Президента, затвердження Сенатом, вибори і т.д.), що судді виносять рішення, які впливають на політичний процес (право Президента застосовувати вищу силу і ін.), а також, що суди і судді зазнають впливу груп інтересів, політичних партій, суспільної думки, Конгресу, виконавчої влади, разом з тим відзначає, що суди не можуть так, як це здійснюють інші гілки влади (Конгрес і Президент), прямо ініціювати політичну дію (рішення) - вони зобов’язані чекати звернення до них і лише після цього можуть виносити рішення, що впливають на політичний процес [14, с. 114].
У юридичній літературі загальновизнаним є факт, що незалежність суддів є важливою умовою самостійності і авторитетності судової влади, можливості об’єктивно здійснювати правосуддя. Незмінюваність суддів, досить висока заробітна плата, престиж суддівської посади створюють ідеальні умови для забезпечення самостійності судів. Вважається, що за таких умов судді зможуть максимально уникати страху втратити свою посаду в результаті нового призначення і будуть нехтувати міркуваннями поточної політики та інтересами законодавчої чи виконавчої влади в тій чи іншій політично гострій сфері права і правосуддя. Деякі вчені, вказуючи на те, що при здійсненні правосуддя судовою владою має бути виключено політичний чи будь-який інший тиск на суддів з метою впливу на рішення суду, визнають той факт, що суди навіть в демократичних державах не завжди є незалежними від впливу політичних мотивів. М.А. Нудель ще в 1960-ті роки вказував на невиправданість спроб обмежити перевірку конституційності законів суто правовими рамками, повністю ігноруючи політичний бік питання, зазначаючи, що право і політика взаємопов’язані [16, с. 40]. На прикладі США - держави, стосовно якої вважається, що принцип незалежності суддів в ній максимально наближений до ідеалу, спробуємо з’ясувати, чи не є твердження про відсутність будь-якого зв’язку суддів з політикою теоретичною абстракцією?
Конституція Сполучених Штатів обмежується лише загальним описом структури і юрисдикції федеральних судів. Норм, присвячених судовій владі, в ній набагато менше, ніж норм, що регулюють здійснення законодавчої і виконавчої влади. Так, відповідно до ст. ІІІ Конституції США судова влада надається Верховному суду і тим нижчим судам, що їх час від часу може призначати і засновувати Конгрес. В цій же статті містяться норми про збереження суддями своїх посад до того часу, поки вони демонструють бездоганну поведінку і про заборону зменшувати суддям винагороду за їх службу. Ці норми були включені до Конституції з метою гарантування незалежності суддів при здійсненні ними правосуддя. Коментуючи Конституцію США, російські вчені А.О. Мішин і В.П. Власіхін зазначили, що закріпленням цих цілком прагматичних умов перебування суддів на посаді автори Конституції ставили за мету утвердити незалежність суддівського стану, відмежувати суддів від політичних "примх" Конгресу і Президента [9, с. 118]. На думку вчених, формула "поки ведуть себе бездоганно" означає практично довічне перебування на посаді.
Незмінюваність суддів - один з найбільш важливих факторів, що забезпечують незалежність суддів. У конституціях і законодавчих актах про правовий статус суддів інших держав світу найчастіше не вказується, на який саме строк відбувається призначення. Рідше зустрічається призначення на певний строк (наприклад, в Японії і Грузії - 10 років), або спочатку на певний строк, а вже потім безстроково (Україна, Молдова). Однак безстрокове або "пожиттєве" призначення не слід розуміти буквально. Як правило, встановлюється, що кар’єра судді припиняється по досягненню певної вікової межі. Незадовільний фізичний стан судді, що не дозволяє йому нормально здійснювати судову діяльність, вчинення злочину чи серйозного дисциплінарного проступку, чи грубе порушення етичних і моральних норм можуть призвести до припинення кар’єри судді.
У США федеральний суддя виконує свою роботу пожиттєво чи принаймні до того часу, поки не вирішить добровільно подати у відставку. Крім виходу судді у відставку, результатом появи вакансії в федеральній судовій системі можуть бути також смерть судді, недієздатність, підвищення по службі, імпічмент або створення нової позиції. На даний час у федеральній судовій системі США існує 665 посад районних суддів, 179 посад суддів апеляційних судів, 9 посад суддів міжнародної торгівлі і 9 посад суддів Верховного суду [8, с. 32].
В Розділі 2 ст. ІІІ Конституції США виписана лише загальна юрисдикція федеральних судів, тобто фактично за Конгресом Конституція закріплює право створювати нижчі суди і визначати майже всю їх юрисдикцію. Особливості організації федеральних судів і здійснення правосуддя виписані і в інших статтях Конституції. Так, відповідно до ст. ІІ Конституції Президент має право за поданням і згодою Сенату призначати суддів Верховного суду Сполучених Штатів. Стаття І серед численних повноважень Конгресу називає право утворювати нижчі по відношенню до Верховного суду судові органи. Хоча в статті ІІІ Конституції, яка безпосередньо присвячена судовій владі, нічого не сказано про Головного суддю Верховного суду, в статті І міститься норма про те, що при розгляді Сенатом справи про імпічмент Президенту головує Головний суддя. Стаття VI Конституції вимагає від усіх суддів як на рівні федерації, так і на рівні штатів, складати присягу на вірність Конституції.
На сьогоднішній день структура федеральної судової системи включає три ланки: районні суди (іноді їх назва перекладається як "окружні"), окружні апеляційні суди і Верховний суд Сполучених Штатів.
Основними судами першої інстанції у федеральній судовій системі Сполучених Штатів Америки є районні суди (District courts), які відповідно до § 133 глави 5 частини 1 Титулу 28 Звіду Законів США (U. S. C.) діють у 94 округах та в межах чотирьох федеральних територій Панамського каналу, Гуаму, Вірджинських та Північно-Маріанських островів, що становлять додаткові округи [16, с. 202 - 205]. Слід зазначити, що поділ території Сполучених Штатів на судові округи не співпадає з їх адміністративно-територіальним поділом. Такий метод поділу країни на судові округи застосовується в багатьох державах з тим, щоб зробити суди максимально незалежними від регіональних влад, а також уникнути відображення в їх діяльності регіональних інтересів [7, с. 334]. Як зазначає В. Бернхем, округи, в межах яких діють ці суди, різні за розміром . У найбільш населених штатах є три і навіть чотири округи, а в менш населених - весь штат утворює округ. Так, якщо Нью-Йорк поділено на південний, північний, східний та західний округи, то весь штат Монтана утворює округ Монтана. Кожен районний суд має щонайменше двох суддів, однак в південному окрузі Нью-Йорка їх налічується 28.
Проміжною ланкою між районними судами і Верховним судом США є окружні апеляційні суди (Circuit Courts of Appeals), яких відповідно до § 41 глави 3 частини 1 Титулу 28 Звіду законів США всього налічується 13: один в окрузі Колумбія, 11 - в кожному з апеляційних округів, що охоплюють територію від 3 до 10 штатів і мають свій офіційний номер, і заснований в 1982 році федеральний Апеляційний суд, який має загальнонаціональну юрисдикцію [6, с. 198].
Всю систему судів очолює Верховний суд Сполучених Штатів - єдиний суд, створення якого безпосередньо передбачено Конституцією. Верховний суд сьогодні складається з дев’яти суддів, одного з яких Президент призначає Головним суддею. Судова сесія починається в перший понеділок жовтня і завершується навесні або на початку літа. Кворум суду - 6 чоловік, рішення приймаються більшістю голосів, при рівності голосів призначається нове слухання справи або залишається в силі рішення нижчого суду. Приймаючи справу до свого провадження, Верховний суд не має права обмежитись рекомендаціями чи висловлюваннями думок. Справа має бути вирішена по суті. Рішення по ній готує Голова суду або за його дорученням один із суддів Верховного суду. Судді можуть не погоджуватись з думкою більшості і мають право індивідуально чи разом з іншими підготувати окрему думку, яка має назву "dissent opinion". Можливий і інший варіант, коли суддя, не заперечуючи суть винесеного рішення, не погоджується з мотивацією рішення по справі. В такому випадку він має право представити свою думку, яка має назву "concurrent opinion", що дослівно перекладається як "думка, що співпадає".
Важливою функцією Верховного суду є винесення остаточних рішень про конституційність законодавчих актів як Конгресу, так і законодавчих органів штатів (легіслатур), а також актів органів виконавчої влади. Тлумачення Конституції, визнання законів і актів уряду неконституційними здійснюється Верховним судом в процесі розгляду судових справ за заявою зацікавлених сторін.
Всі федеральні судді в США призначаються на посаду Президентом США за поданням і згодою Сенату. Участь у процесі призначення двох гілок влади має на меті звести до мінімуму залежність суддів як від місцевих, так і від центральних органів влади.
Крім вже названих судів у США діють і інші федеральні суди, створені на підставі статті ІІІ Конституції США. Наприклад, Суд з питань зовнішньої торгівлі (Court of International Trade). Суд розглядає позови, які виникають у зв’язку з митними спорами і імпортом товарів. Інші федеральні суди створюються на підставі статті І Конституції США. Їх часто називають спеціальними федеральними судами. До них належать: податкові суди (Tax Courts), претензійні суди (Claims Courts), суди у справах про банкрутство (Bancruptcy Courts) та деякі інші. Судді цих судів обираються на певний термін.
В американських штатах діють різні системи судів, які формально вважаються незалежними від федеральної судової системи. Фактично ж Верховний суд США розглядає скарги на рішення судів штатів, якщо в них піднімається "федеральне питання", а також клопотання про скасування тих рішень суду, якими закон будь-якого штату чи акт Конгресу визнається таким, що суперечить Конституції США. У більшості незначних за своїми розмірами штатах використовується дволанкова система загальних судів, яка складається з судів першої інстанції і вищого суду. В штатах, які займають значні території, судові системи, як правило, включають три ланки судових органів, оскільки крім судів першої інстанції і вищих судів мають ще апеляційні суди проміжної юрисдикції (іноді термін "проміжний" використовується в їх офіційній назві). Як правило, очолює судову систему штату верховний суд, але в деяких штатах він називається апеляційним. Більшість американських учених поділяють судову систему штатів на чотири ланки: вищі суди штатів, проміжні апеляційні суди, суди першої інстанції і суди з обмеженою компетенцією [2, с. 369].
Сьогодні спостерігається тенденція до посилення ролі верховних судів штатів у тлумаченні конституцій і оцінці законодавства штатів у зв’язку з тими судовими справами і скаргами на рішення адміністративних органів, які вони розглядають. Значення цієї функції істотно посилилось за останні десятиліття, коли в окремих штатах верховні суди почали більш рішуче захищати права громадян, ніж Верховний суд США [11, с. 612].
За кількістю суддів, які задіяні у судах, а також за кількістю справ, що розглядаються, існують суттєві розбіжності між федеральними судовими органами і судами окремих штатів. Американський вчений В. Бернхем вказує на те, що за кількістю суддів федеральна судова система прирівнюється до судової системи найбільших штатів [18, р. 183]. Наприклад, загальна кількість суддів усіх федеральних судів першої інстанції і апеляційних судів приблизно дорівнює кількості суддів штату Каліфорнія і становить приблизно 800 чол. Суди Каліфорнії за один рік розглядають майже мільйон справ, тоді як федеральні суди за цей самий період - лише чверть цієї кількості.
На відміну від федеральних суддів у більшості штатів судді обираються, а не призначаються. Лише в декількох штатах губернатор призначає суддів (іноді за згодою законодавчих органів штату). Наприклад, у штаті Массачусетс ніколи не застосовувалась виборча система щодо суддів [16, с. 58].
Факт виборності суддів вказує на політичну природу інституту суддівства, оскільки судді вимушені вести виборчу компанію. Як вказує І.А. Алєбастрова, виборність суддів має історичні витоки з тих часів, коли місцеве населення намагалося забезпечити незалежність від англійського уряду, тому в період боротьби за незалежність це завдання було важливішим за деполітизацію судів [19, с. 141]. На даний час виборність суддів зберігається як історична традиція. Вважається, що обрання має зробити суддів відповідальними перед громадськістю. І.А. Алєбастрова зазначає, що вибори суддів давно вже не політизовані в тій мірі, в якій це відбувається з парламентськими чи губернаторськими виборами, а тим більше президентськими: обрання суддів відбувається, як правило, безальтернативно, причому єдиною кандидатурою в більшості випадків є діючий суддя, який майже ніколи не програє [19, с. 141].
Інші вчені, зокрема, Б. Барабаш, В. Бернхем, В. Бойцова та Л. Бойцова вказують на низку причин, із яких принцип виборності суддів у штатах піддається різкій критиці. Однією з них є недостатня незалежність суддів, коли суддя більше турбується про реакцію людей на прийняті рішення, ніж про правильне застосування закону. Іншою причиною є те, що громадськість не має достатніх правових знань для того, щоб належним чином оцінити кваліфікацію судді. Також підставою для критики є питання фінансування виборчої компанії. Як правило, фінансують цей захід юристи. З огляду на це, існує загроза, що після закінчення виборів судді будуть залежними від цих "спонсорів".
Система призначення суддів також не є панацеєю, оскільки губернатори штатів, використовуючи свої повноваження, призначають на посади суддів своїх політичних прихильників, які часто не мають достатньої правової кваліфікації.
У ХХ ст. все більше штатів почали віддавати перевагу системі поєднання принципів виборності і призначення. У 1840 р. у штаті Міссурі була схвалена так звана процедура Міссурі, яка сьогодні застосовується майже в половині штатів. Згідно з цією процедурою, губернатор сам призначає суддів, але його вибір обмежено. Список із трьох кандидатів формується виборним комітетом, який складається з юристів, суддів і простих громадян, і подається губернатору, який має відібрати з цього списку одного претендента. Це губернаторське призначення діє, як правило, 1 рік до наступних загальних виборів, під час яких ставиться питання, чи може суддя залишитись на посаді. Якщо виборці підтримують його кандидатуру, він залишається на посаді судді в апеляційному суді протягом 12 років і коротший термін у судах першої інстанції.
У США існує доктрина "політичного питання" ("Political Question"), яка частково пов’язана з вимогою про необхідність суддівського самообмеження (judicial-self-restraint). Ця доктрина означає, що розгляд спорів у Верховному суді США, які базуються на політичних питаннях, неможливий, тоді як спори щодо суто юридичних питань вирішуються ним в обов’язковому порядку. З 20-х років минулого століття ця доктрина дещо втратила своє значення, адже питання про прийняття певної справи до розгляду вирішував сам Верховний суд і не було розроблено чітких критеріїв для розмежування політичних і суто юридичних питань. Як зазначає В. Бернхем, важко зрозуміти, чому деякі з судових справ були припинені як політичні, політичними вони були не більше, ніж звичайні, "рутинні" справи . О.А. Жидков ще в 1980-ті рр. писав, що більшість дослідників не піддавали сумніву здатність Верховного суду США владним чином вирішувати питання, що мають глибоко політичний зміст, і брати активну участь у процесі формування державної політики [5, с. 144]. Питання, на його думку, не в тому, чи робить суд політику або чи має він це робити, а в тому, коли, в яких випадках, наскільки і з якими результатами він бере в ній участь.
Участь американських судів у формуванні політики суспільства не слід розглядати як участь суддів у партійній роботі або в діяльності політичних гілок влади - законодавчої і виконавчої. Така діяльність суддів є неприпустимою в силу правових традицій і норм професійної етики суддів. Своєрідний вплив Верховних судів на політичний процес виявляється у можливості прийняття ними політичних за своїм змістом рішень, які ззовні представляють собою звичайні судові рішення, що включають правову термінологію і аналіз судових прецедентів. Можна погодитись з Власіхіним В.П., який вказує на те, що вироблення політики судами відбувається в судово-правовій формі, в формі здійснення конституційного нагляду над двома іншими гілками влади [3, с. 55].
Рішення Верховного суду США прямо чи опосередковано здатні впливати на різні сфери життя американського народу. Прикладом практичного впливу конституційних доктрин і прецедентів, створюваних Верховним судом США, на різні сфери американського суспільства, є судові справи, в яких розглядалося питання про конституційність застосування смертної кари.
У 1972 р. Верховний суд США у справі Furman v. Georgia визнав неконституційними всі закони, які передбачали смертну кару. Але, як зазначає Л. Фрідмен, законодавчі органи більшості штатів виразили своє ставлення до рішення по справі Фурмана одним із всіх можливих способів: вони приймали нові закони, які карали смертю. У 1976 р. у справі Gregg v. Georgia Верховний суд конституційно схвалив застосування смертної кари .
На даний час в 38 штатах із 50 передбачено смертну кару в системі кримінальних покарань. Оскільки в поправці VIII до Конституції США міститься заборона накладати жорстокі й незвичайні покарання, невирішеним залишається питання про те, які саме із способів виконання смертної кари підпадають під дію цієї поправки. Починаючи з 1890 р., Верховний суд США неодноразово підтверджував відповідність Конституції США такого способу виконання смертної кари, як використання електроструму. У 1947 р. він визнав конституційним повторне застосування електроструму в ході виконання смертної кари, якщо перший розряд не спричинив смерті. У 1985 р. Верховний суд США відмовився навіть розглядати питання про конституційність цього способу виконання смертної кари, що дало привід противникам смертної кари, суддям У. Бреннану і Т. Маршаллу, охарактеризувати цей спосіб як “сучасний технологічний еквівалент спалення людей у полум’ї” [4, с. 67].
Сьогодні найменш жорстоким способом виконання смертної кари в Америці вважається летальна ін’єкція. Про це свідчить практика Верховного суду США і Верховних судів штатів. Так, у 2001 р. в одному із своїх рішень Верховний суд штату Джорджия вказав на те, що в майбутньому в цьому штаті всі смертні вироки мають виконуватися шляхом здійснення летальної ін’єкції. Легіслатури штатів також почали визнавати летальну ін’єкцію, якщо не єдиним способом виконання смертного вироку, то принаймні в якості альтернативного. Так, 11 квітня 2002 р. законодавчі збори штату Алабама прийняли закон, в якому передбачили два можливих способи виконання смертного вироку – застосування електроструму і летальну ін’єкцію.
Деякі сучасні американські вчені звертають увагу на тенденцію прийняття найбільш важливих рішень не найвищим судом держави - Верховним судом США, а судами штатів. Так, Л. Лангер зазначає, що упродовж останніх років Верховний суд Сполучених Штатів дуже обмежує право Конгресу приймати федеральні закони, обов’язкові для всіх штатів, формуючи тим самим суть політики щодо штатів . Починаючи з 1996 р., низкою своїх рішень Верховний суд Сполучених Штатів Америки розширив права штатів і обмежив федеральну владу над штатами з декількох важливих політичних питань: регулювання торгово-промислової діяльності, проведення виборів, питань, пов’язаних з правом подачі позову тощо. Л. Лангер відзначає, що міра, в якій суди штатів застосовують свою владу з метою впливу на політичний процес і те, як часто вони визнають закони штату неконституційними, залежить від конкретного штату, часу і галузі права. Так, у кінці 1970-х і на початку 1980-х рр. у середньому одна із 25 справ, що розглядалися Верховним судом штату Вашингтон, включала конституційну скаргу на законодавство. У цих справах Верховний суд штату Вашингтон визнавав неконституційним один із кожних чотирьох законодавчих актів. Верховний суд штату Джорджия за період з 1981 по 1985 рр. вирішував конституційність законодавчих актів штату в 165 судових справах, здійснюючи функцію судового конституційного контролю, в той час як Гавайський вищий суд за цей же період заслухав лише 21 судову справу, де необхідно було застосувати функцію судового конституційного контролю.
Президентські вибори у США у 2000 р. – нещодавній приклад активної участі верховних судів штатів у політичному процесі. Верховний суд штату Флорида мав витлумачити законодавство про вибори штату Флорида. Своїм рішенням Верховний суд штату Флорида продовжив строк для підрахунку виборчих бюлетенів в окремих округах штату Флорида.
Адвокати Дж. Буша доводили, що це рішення суперечить Конституції США і федеральному законодавству. Дж. Буш заявляв, що члени Верховного суду штату Флорида діяли як законодавці, переймаючи на себе законодавчі повноваження законодавчого органу штату. Натомість А. Гор і його команда адвокатів вимагали перемоги і доводили, що роль Верховного суду штату Флорида – тлумачити закони. Вони заявляли, що якщо політика – результат тлумачення законодавства судовою владою, то громадяни повинні підкорятися цій політиці. Адвокати Дж. Буша подали апеляцію до Верховного Суду США на рішення Верховного суду штату Флорида. Верховний Суд США повернув справу до Верховного суду штату Флорида, вказавши, що останній має внести ясність у своє рішення і визначити, у чому саме полягають повноваження Верховного суду штату Флорида - тлумачити чи встановлювати правові норми. Врешті-решт остаточне рішення Верховного суду США призвело до того, що Буш став наступним Президентом США.
На думку професора права Джорджтаунського університету Луїса М. Зейдмена, судді Верховного суду США постійно підкреслюють свою політичну нейтральність, натомість більшість американців дуже добре обізнані, що це не так. Зейдмен наводить дані соціологічного опитування населення, яке проводилось 15 - 17 грудня 2000 р., після того, як відбулися вибори Президента США і закінчився розгляд судової справи Bush v. Gore. Результати опитування показали, що 49 % опитаних погоджувалися з рішенням Верховного суду США у справі Bush v. Gore, у той час як 32 % - не погоджувались з цим рішенням, вважаючи його політичним і вказуючи на те, що при вирішенні цієї справи судді керувалися своїми власними політичними поглядами. Вражає той факт, що 49 % від усіх опитаних, незалежно від того, чи підтримували вони це рішення, виявляли високий рівень довіри до Верховного суду США. Зейдмен вказує, що такий відсоток був значно вищий за рівень довіри, висловлений населенням щодо інших інститутів державної влади. Більшість американців, які вважали, що рішення у цій справі було політично упередженим і хибним, продовжували підтримувати Верховний суд США як інститут державної влади.
Дані соціологічного опитування, наведені Луїсом М. Зейдменом, доводять той факт, що сила судової влади в повазі до неї і до винесених судових рішень. Таке ставлення до судової влади з боку державних органів, громадян, юридичних осіб формується тривалий час і існує передусім у країнах із давніми демократичними традиціями, там, де утвердився принцип верховенства права.
ВИСНОВКИ
Отже, незаперечним є факт участі судів США в політичному житті держави і здатності робити свій внесок у реалізацію політичного курсу держави. Вплив судової влади на загальнополітичні процеси в країні реалізується в певних юридичних рамках, які відображають особливості американського конституціоналізму, історичного розвитку країни і специфічні риси американської державності. Головна особливість участі американських судів у політичному процесі полягає в тому, що значна частина політико-управлінських рішень, прийняття яких у більшості інших держав є прерогативою законодавчих органів і уряду, в цій державі приймається саме в судовому порядку. Головна роль у цьому процесі відведена Верховному суду США.
ЛІТЕРАТУРА
1. Конституционное право зарубежных стран: Учебник для вузов / Под общ. ред. М.В. Баглая, Ю.И. Лейбо и Л.М. Энтина. - М.: НОРМА, 2002. - 832 с.
2. Конституционный судебный процесс: Учебник для вузов / Отв. ред. М.С. Саликов. - М.: Издательство НОРМА, 2003. - 416 с.
3. Конституция США: История и современность / Каримский А.М., Маныкин А.С., Марченко М.Н. и др. / Под ред. Мишина А.А., Языкова Е.Ф. - М.: Юридическая литература, 1988. - 320 с.
4. Краткий юридический словарь / М.Е. Волосов, В.Н. Додонов и др. – М.: ИНФРА-М, 2000. – 304 с.
5. Кросс Р. Прецедент в английском праве: Пер. с англ. - М.: Юридическая литература, 1985. - 239 с.
6. Куандыков М.К. Судебный прецедент как источник права в англосаксонской системе права: Автореф. дис. … канд. юр. наук: 12.00.01 / Казахский национальный университет им. аль-Фараби. – Республика Казахстан, Алматы, 2002. – 29 с.
7. Кутафин О.Е. Предмет конституционного права. - М.: Юристъ, 2001. - 444 с.
8. Кухнюк Д.В. До питання про судовий прецедент у кримінальному процесі України // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. – 2001. – Вип. 43. – С. 60 – 63.
9. Лайтфут К. Права человека по-американски. От колониальных времен до “нового курса” включительно. – М.: Прогресс, 1983. – 287 с.
10. Лафитский В.И. Основы конституционного строя США. – М.: Норма, 1998. – 272 с.
11. Лившиц Р.З. Судебная практика как источник права // Журнал российского права. – 1997. - № 6. – С. 49 – 57.
12. Лузин В.В. Методы толкования Конституции в деятельности Верховного Суда США // Государство и право. - 1997. - № 10. - С. 90 – 93.
13. Магнуссон П. Отбор судей в США // Российский судья. – 2003. - № 11. - С. 28 – 32.
14. Малишев Б.В. Судовий прецедент у правовій системі Англії (теоретико - правовий аспект): Автореф. дис. … канд. юр. наук: 12.00.01 / Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - К., 2002. - 19 с.
15. Марченко М.Н. Вторичные источники романо-германского права: прецедент, доктрина // Вестник Московского университета. - сер. 11, Право. - 2000. - № 4. - С. 52 – 63.
16. Марченко М.Н. Правовые системы современного мира. - М.: Зерцало - М, 2001. - 394 с.
17. Махненко Е.А. Формирование Верховного суда США в качестве органа конституционного контроля: Автореф. дис. … канд. юр. наук: 12.00.01 / ВЮЗИ. – М., 1988. – 24 с.
18. Махов В., Пешков М. Правила Миранды подвергаются критике // Российская юстиция. – 2000. - № 1. – С. 55 – 57.
19. Мироненко О. Про деякі загальні підходи до поняття "конституційна юстиція" і предмета її історії // Вісник Конституційного Суду України. - 1998. - № 4. - С. 44 – 52.
20. Мідор Д.Д. Суди в Сполучених Штатах. – Сент-Пол, Міннесота: Вест Паблішинг Ко, 1991. – 85 с.
21. Мишин А.А., Власихин В.П. Конституция США: Политико-правовой комментарий. – М.: Международные отношения, 1985. – 336 с.
22. Мишин А.А. Государственное право США. - М.: Наука, 1976. – 207 с.
23. Мишин А.А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебник / 6-е изд. перераб. и дополн. – М.: Белые альвы, 1999. – 456 с.
24. Мишин А.А. Принцип разделения властей в конституционном механизме США. – М.: Наука, 1984. – 190 с.
25. Мишина Е. Миранда против штата Аризона (революция суда Уоррена) // Российская юстиция. – 1997. - № 2. – С. 50 – 53.
26. Мишина Е. Миссисипи против Джонсона как судебное зеркало президентского иммунитета // Российская юстиция. - 1998. - № 1. - С. 45 – 47.
27. Морозова Л.А. Еще раз о судебной практике как источнике права // Государство и право. – 2004. - № 1. – С. 19 – 23.
28. Муллануров А. К вопросу о конституционной юстиции // Конституционное и муниципальное право. – 2001. - № 2. – С. 13 – 14.