Контрольная работа: Підліткова агресія

Вступ

Проблема кризи, конфліктів, труднощів – одна з найбільш складних і гострих у розвитку та вихованні підлітків. З початку наукового вивчення під-паросткового періоду за цим віком закріпилася назва критичного, що відбилося в його образної характеристиці як періоди «Storm and Stress», тобто «бурі й натиску».

Багато дорослі люди тільки з жахом можуть подумати про можливість знову опинитися підлітками, знову дорослішати, знову відкривати себе і свою долю у своїх власних випробуваннях. Однак вибори молодих в сенсі «життя моє, а разом з нею і весь світ тут вирішується» в стабільних громадських системах робляться в лоні попередніх вчинків, з почуттям історичних традиції. Але вся складність проблеми самовизначення сучасної української молоді в тому, що вона позбавлена цього відчуття, опинившись у ситуації відсутності зразків вчинків, «коли ніхто навколо тебе чи до тебе так не вчиняв», їй страшно входити в світ дорослих. Ось голос типового розгубленого підлітка:

Мій світ інший, у всьому.

Там немає злих,

Там немає крові.

І я не знаю, що зі мною.

Зараз не подобається мені все.

Не подобається любити,

Не подобається мені жити.

Навіщо мені це все?

Адже я ще дитина.

І як у всьому мені розібратися,

Кому сказати про те,

Що я сама не знаю.

Напружена, нестійка соціальна, економічна, екологічна, ідеологічна обстановка, що склалася в даний час у нашому суспільстві, зумовлює зростання різних відхилень в особистісному розвитку і поведінці зростаючих людей. Серед них особливу тривогу викликають не тільки прогресуюча відчуженість, підвищена тривожність, духовна спустошеність дітей, але і їхній цинізм, жорстокість, агресивність. Найбільш гостро цей процес проявляється на рубежі переходу дитини з дитинства у дорослий стан – в підлітковому віці. Причому проблема агресивності підлітків, яка впливає на суспільство в цілому, викликає як глибоке зацікавлення педагогів, батьків, так і гострий науково-практичний інтерес дослідників. Однак спроби пояснення агресивних дій молодих людей важко тим, що не тільки в повсякденній свідомості, але в професійних колах і в багатьох теоретичних концепціях явище агресії отримує вельми суперечливі тлумачення.

Необхідність визначення реальних психологічних причин агресивності зростаючих дітей, розкриття умов, механізмів, засобів її запобігання обертання і корекції обумовлює актуальність цієї роботи.

1. Взаємини підлітків

Особливо інтенсивний розвиток спілкування дітей зі своїми однолітками отримує в підлітковому віці. Залучення підлітка до вже не дитячих інтересів спонукає його до ініціативно-нормативної розбудови взаємин з оточуючими людьми. Він сам починає пред'являти підвищені вимоги до себе і до дорослих, чинить опір і протестує проти поводження з ним як маленьким. Підліток вимагає розширення своїх прав та визнання дорослими людьми його обов'язків. Як реакція на нерозуміння з боку дорослої людини у підлітка нерідко виникають різні види протесту – непокора, неслухняність, які у вкрай вираженій формі проявляються у відкриту непокору, негативізм. Якщо дорослий усвідомлює причину протесту з боку підлітка, то він бере на себе ініціативу у розбудові взаємин, і ця перебудова здійснюється безконфліктно. В іншому випадку виникає серйозний зовнішній і внутрішній конфлікт, криза підліткового віку, у який звичайно в рівній мірою виявляються втягненими і підліток і дорослий. Конфлікти між підлітками і дорослими виникають, зокрема, через розбіжності їх думок про права та обов'язки дітей і батьків, дорослих і дітей. Важлива умова попередження та подолання конфлікту, якщо він вже виник, – перехід дорослого на новий стиль спілкування з підлітком, зміна ставлення до нього як до нерозумного дитяти на ставлення до підлітка як до дорослого. Це, зокрема, передбачає максимально повну передачу підлітку відповідальності за свої вчинки і надання йому свободи для дій.

Однак фактичне збереження у підлітків в їх психології і поведінці багатьох чисто дитячих рис, зокрема недостатньо серйозного ставлення до своїх обов'язків, а також відсутність у них здатності діяти відповідально і самостійно не рідко перешкоджають швидкій зміні ставлення підлітка до дорослого. І тим не менше, зволікання з боку дорослого у зміні ставлення до підлітка в потрібному напрямку майже завжди викликає опір з боку підлітка. Цей опір при несприятливих умовах може перерости в стійкий міжособистісний конфлікт, який нерідко призводить до затримок в особистісному розвитку підлітка. У нього з'являється апатія, відчуження, зміцнюється переконання в тому, що дорослі взагалі не в змозі його зрозуміти. В результаті як раз в той самий момент життя, коли підліток найбільше потребує розуміння та підтримки з боку дорослих, вони втрачають можливість чинити на нього вплив.

Зняттю міжособистісного конфлікту підлітка і дорослого зазвичай сприяє встановлення між ними довірчих, дружніх взаємин, взаємної поваги. Створенню таких відносин допомагає звернення до підлітка з будь-якими серйозними проханнями в різних справах.

В підлітковому віці у дітей складаються дві різні за своїм значенням для психічного розвитку системи взаємовідносин: одна – з дорослими, інша – з однолітками. Обидві вони продовжують формуватися в середніх класах школи. Виконуючи одну й ту ж саму загальну соціалізуючу роль, ці дві системи взаємовідносин нерідко входять у протиріччя одна з одною за змістом і за регулюючими нормами. Відносини з однолітками зазвичай будуються як рівнопартнерські і керуються нормами рівноправності, у той час як відносини з батьками і вчителями залишаються нерівноправними. Оскільки спілкування з товаришами починає приносити підлітку більше користі в задоволенні його актуальних інтересів і потреб, він відходить від школи і від сім'ї, починає більше часу проводити зі однолітками.

Відокремлені групи однолітків в підлітковому віці стають більш стійкими, відносини в них між дітьми починають підкоряться більш строгим правилам. Подібність інтересів і проблем, які хвилюють підлітків, можливість відкрито їх обговорювати, не побоюючись бути осміяними і перебуваючи в рівних відносинах з товаришами, – ось що робить атмосферу в таких групах привабливішою для дітей, ніж для спільноти дорослих людей. Поряд з безпосереднім інтересом один до одного, котрий характерний для спілкування молодших школярів, у підлітків з'являються два інших види відносин, слабко або майже не представлені в ранні періоди з розвитку: товариські (початок підліткового віку) і дружні (кінець підліткового віку). У старшому підлітковому віці у дітей зустрічаються вже три різних види взаємин, що відрізняються один від одного за ступенем близькості, змістом і тим функціям, які вони виконують в житті. Зовнішні, епізодичні «ділові» контакти служать задоволенню нагальних інтересів і потреб, глибоко не зачіпають особистість; спілкування на рівні товариських відносин сприяє взаємообміну знаннями, вміннями та навичками; встановлюються дружні зв'язки дозволяють вирішувати деякі питання емоційно-особистісного характеру.

З переходом у другу половину підліткового віку (приблизно з VI класу школи) спілкування підлітків перетворюється на самостійний вид діяльності, який займає досить багато часу і виконує важливу життєву роль, причому значення спілкування з однолітками для підлітка, як правило не менше, ніж усі інші його справи. Старшому підлітку не сидиться вдома, він рветься до товаришів, виявляючи явне прагнення жити груповий життям. Це – характерна риса дітей саме підліткового віку, причому вона проявляється у них незалежно від ступеня розвиненості спеціальної потреби в спілкуванні афіліативної потреби. Неблагополучні особисті взаємини з товаришами сприймаються і переживаються підлітками дуже важко, і в цьому ми можемо переконатися, знайомлячись з акцентуацією характеру, властивими підліткам. Багатьма дітьми цього віку розрив особистих відносин з товаришами сприймається як особиста драма. Для того щоб завоювати друзів, привернути до себе увагу товаришів, підліток намагається зробити все можливе; іноді заради цього він йде на пряме порушення сформованих законних норм, на відкритий конфлікт з дорослими.

На першому місці у взаєминах підлітків стоять товариські відносини. Атмосфера таких відносин базується на «кодексі товариства», який включає в себе повагу особистої гідності іншої людини, рівність, вірність, чесність, порядність, готовність прийти на допомогу. Особливо в підліткових групах засуджуються егоїстичність, жадібність, порушення слова, зрада товариша, зарозумілість, прагнення командувати, небажання рахуватися з думкою товаришів. Така поведінка в групах однолітків-підлітків не тільки відкидається, але нерідко викликає відповідні реакції по відношенню до порушнику кодексу товариства. Йому оголошують бойкот, відмовляють у прийомі до компанії, в спільну участь у будь-яких цікавих справах.

В групах підлітків зазвичай встановлюються відносини лідерства. Особистий вплив з боку лідера особливо цінний для підлітка, який не знаходиться в центрі уваги однолітків. Особистою дружбою з лідерами він завжди особливо дорожить і що б там не було прагне її завоювати. Не менш цікавими для підлітків стають близькі друзі, для яких вони самі можуть виступати в якості рівноправних партнерів чи лідерів.

Подібність в інтересах і справах є найважливішим чинником дружнього зближення підлітків. Іноді симпатія до товариша, бажання дружити з ним є причинами виникнення інтересу до справи, якою займається товариш. У результаті у підлітка можуть з'являтися нові пізнавальні інтереси. Товариш стає для підлітка взірцем для наслідування, у нього з’являється бажання стати таким же, набути ті ж особистісні якості, знання, вміння, навички. Дружба активізує спілкування підлітків, за розмовами на різні теми у них проходить багато часу. Вони обговорюють події в житті їх класу, особисті взаємовідносини, вчинки однолітків і дорослих, у змісті їх розмов буває чимало різноманітних «таємниць».

Пізніше, до кінця підліткового віку, з'являється потреба у близькому другі, виникають особливі моральні вимоги до дружніх взаємин: взаємна відвертість, взаєморозуміння, чуйність, уміння зберігати таємницю. «Спорідненість підліткових душ» з віком стає все більш значущим чинником та визначає особисті взаємини підлітків. Оволодіння моральними нормами складає найважливіші особистісні якості, набуті у підлітковому віці.

До кінця цього віку у підлітків виникає інтерес і до протилежної статі, прагнення подобатися і, як наслідок цього, з'являється підвищена увага до своєї зовнішності, одягу, манери поведінки. На початку інтерес до людині іншої статі нерідко набуває характерне для підлітків незвичайне зовнішнє вираження. Хлопчаки починають задирати дівчаток, вони в свою чергу скаржаться на хлопчаків, самі доставляють їм неприємності, однак така підвищена взаємна «увага» з боку однолітків тим і іншим доставляє, напевно, справжнє задоволення. Пізніше характер міжстатевих стосунків змінюється, з'являються сором'язливість, скутість і боязкість, які іноді супроводжуються збереженням «дивної зовнішньої атрибутики в поведінці: показна байдужість, зневажливе ставлення до протилежної статі і т. п. Всі ці симптоми характерні для дітей, які навчаються вже в V–VI класах. У цей час дівчаток, які в підлітковому віці починають прискорено фізично розвиватися, вже хвилює, хто і кому подобається, хто на кого і як дивиться, хто з ким товаришує і т.д.

В VII–VIII класах між хлопчиками та дівчатками з'являються більш романтичні відносини, вони починають писати один одному записки, призначають побачення, разом гуляють по вулицях, ходять в кіно. На основі таких взаємин у підлітків виникає бажання ставати краще, з'являється потреба до самовдосконалення. У цьому віці більшість дітей починають займатися самовихованням.

2. Поняття агресії, агресивності. Види агресії

Поняття «агресія» і «агресивність» несинонімічні. Під агресивністю надалі ми будемо розуміти властивість особистості, що виражається в готовності до агресії. Таким чином, агресія є сукупність певних дій, що завдають шкоди іншому об'єкту, тоді як агресивність – це особистісна особливість, Вира-лишнього в готовності до агресивних дій щодо іншого.

Кроком вперед у вирішенні проблеми, пов'язаної з оцінкою агресивності, можна вважати фроммовську модель структури агресії. У ній пропонується розрізняти два види агресії: доброякісну і злоякісну (Е. Фромм, 1994 р.). Доброякісна агресія є біологічно адаптивною, сприяє підтримання життя і перед-ставлять собою реакцію загрозу вітальним інтересам. Злоякісна агресія не є біологічно адаптивною, не пов'язана з збереженням у подальшому житті, не пов'язана із захистом вітальних інтересів.

3. Типологія агресивної поведінки підлітків

Агресивні підлітки, при всій відмінності їх особистісних характеристик і особливостей поведінки, відрізняються деякими загальними рисами. До таких рис відноситься бідність ціннісних орієнтацій, їх примітивність, відсутність захоплень, духовних запитів, вузькість і нестійкість інтересів, у тому числі і пізнавальних. У цих дітей, як правило, низькі рівень інтелектуального розвитку, підвищена навіюваність, копіювання, нерозвиненість моральних уявлень. Їм властива емоційна грубість, озлобленість як проти однолітків, так і проти навколишніх дорослих. У таких підлітків спостерігається крайня самооцінка (або максимально позитивна, або максимально негативна), підвищена тривожність, страх перед широкими соціальними конфліктами, егоцентризм, невміння знаходити вихід з важких ситуацій, переважання захисних механізмів над іншими механізмами, що регулюють поведінку.

Разом з тим серед агресивних підлітків зустрічаються і діти добре інтелектуально і соціально розвинені. У них агресивність виступає засобом підняття престижу, демонстрація своєї самостійності, дорослості.

Тому розкриття причин і характеру агресивності підлітків вимагає проведення певної класифікації, умов типології.

Великі матеріали, здобуті, по-перше, на основі аналізу шкіл, по-друге, в процесі проведення тестування, дозволили скласти вихідні психологічні характеристики, що дали можливість умовно виділити чотири групи підлітків на основі певного типу поведінки, з урахуванням спрямованості їх особистості.

Першу групу підлітків характеризує стійкий комплекс аномальних, аморальних, примітивних потреб, прагнення до споживчого проведення часу, деформація цінностей і відносин. Егоїзм, байдужість до переживань інших, неуживчивість, відсутність авторитетів є типовими особливостями цих дітей. Вони егоцентричні, цинічні, озлоблені, грубі, запальні, забіякуваті. У їх поведінці переважає фізична агресивність.

Другу групу складають підлітки з деформованими потребами, цінностями. Маючи більш-менш широке коло інтересів, вони відрізняються загостреним індивідуалізмом, бажанням зайняти привілейоване положення за рахунок утиску слабких, молодших. Їх характеризує імпульсивність, швидка зміна настрою, брехливість, дратівливість. У цих дітей перекручені уявлення про мужність, товариськість. Їм доставляє задоволення чужий біль. Прагнення до застосування фізичної сили виявляється у них ситуативно і лише проти тих, хто слабкіший за них.

Третю групу підлітків характеризує конфлікт між негативними і позитивними потребами, цінностями, відносинами, поглядами. Вони відрізняються однобічністю інтересів, пристосованістю, брехливістю. Ці діти не прагнуть до досягнень, успіху, апатичні. В їхній поведінці переважають непряма і вербальна агресивність.

В четверту групу входять підлітки, які відрізняються слабо деформованими потребами, але в той же час, відсутністю певних інтересів і вельми обмеженим колом спілкування. Вони безвладні, недовірливі, уникають сильніших товаришів. Для цих дітей типові боягузтво і помста. В їх поведінці переважають вербальна агресивність і негативізм.

4. Рекомендації щодо зняття агресивного стану

З агресивним дитиною не можна розмовляти на підвищених тонах, тим самим ви «підключаєтеся» до порушення цих же тонів і провокуєте посилення агресивних імпульсів. Послідовне використання спокійної, плавної мови дозволяє дитині перемкнутися й почати слухати вас. Особливо важливо при цьому визнати право дитини обурюватися і викидати свою енергію різними способами. Після такого визнання дитина почне до вас прислухатися, і тоді у вас є шанс допомогти їй освоїти більш прийнятні методи «виходу» агресивних імпульсів.

Агресивні прояви можна знімати за допомогою деяких вправ. Діти добре освоюють їх у тому випадку, якщо агресивність насправді приносить таким дітям безліч проблем і вони усвідомлюють це. Наприклад, можна навчити дитину концентрувати увагу в момент імпульсу у своїх руках і навмисне стискати кулаки з певним зусиллям. Гіпернапруга неминуче змінюється релаксацією м'язів. І якщо агресія не проходить зовсім, то тепер вона стає керованою.

Добре допомагає агресивним дітям і психофізичні тренування. Навичка виконання вправи «левітація рук» допомагає знизити загальний рівень агресивності й навчитися керувати собою у критичних ситуаціях.

Однак найголовніше – створити для дитини такі умови життя, де б їй демонструвалися зразки миролюбних відносини між людьми, були відсутні б негативні приклади агресивної поведінки. Виховання на принципі співробітництва – це головна умова запобігання агресивності.

5. Навчання агресивних дітей способам вираження гніву в прийнятній формі

підліток агресія поведінка гнів

Оскільки поведінка агресивних дітей часто є деструктивною і сповненою непередбачуваних емоційних спалахів, проблема навчання дитини прийнятним способам вираження гніву – одна з найбільш гострих і важливих проблем, що стоять перед дорослими.

Що таке гнів? Це почуття сильного обурення, яке супроводжується втратою контролю над собою. Термін «гнів», що вживається на Русі, починаючи з XI століття, походить від слова «гній». Так називали стан хворого, тіло якого було вкрите гнійними ранами. Пізніше у слова «гнів» з'явився синонім «лють».

На думку Вірджинії Н. Квінн (2000) існує чотири основних способи вираження гніву:

1. Прямо (вербально або невербально) заявити про свої почуття, при цьому даючи вихід негативним емоціям.

2. Висловити гнів в непрямій формі, зганяючи його на людину або предмет, який представляється розгніваному безпечним. Не відреагувавши відразу, людина рано чи пізно може відчути необхідність виплеснути гнів з себе. Але не на того, хто викликав це почуття, а на того, хто «підвернеться» під руку, хто слабший і не зможе дати відсіч. Таке вираз гніву отримало назву переносу.

3. Стримувати свій гнів, «заганяючи» його всередину. У цьому випадку переважно накопичуються негативні почуття, які будуть сприяти виникненню стресу. Керролл Изард (К.Е. Изард, 1999) публікує клінічні дані, отримані Холтом, які свідчать про те, що якщо людина постійно пригнічує свій гнів, він більше схильний до ризику психосоматичних розладів. На думку Холта, невиражений гнів може стати однією з причин таких захворювань, як ревматичний артрит, кропив'янка, псоріаз, виразка шлунка, мігрень, гіпертонія та ін.

4. Затримувати негативну емоцію до моменту її настання, не даючи їй можливості розвинутися, при цьому людина намагається з’ясувати причину гніву і усунути її в найкоротший термін.

В нашій практиці при навчанні агресивних дітей конструктивним способам вираження гніву ми використовуємо два напрями, описані В. Кван: вчимо дітей прямо заявляти про свої почуття і виражати гнів в непрямій формі, за допомогою ігрових прийомів.

Багато авторів вважають, що одним із найкращих способів вираження гніву є пряме висловлювання своїх почуттів людині, яка стала джерелом гніву. Так, Р. Кемпбелл (1997) радить виражати гнів прямо, словесно і у ввічливій формі. Якщо ж це неможливо, то краще все ж досягти примирення і порозуміння з партнером по спілкуванню. А щоб гнів або образа не залишилися невідреагованими, дорослі можуть поділитися своїми почуттями з друзями, рідними, а діти – з батьками.

До позитивним способів вираження гніву відносяться:

– уміння спрямувати гнів на об'єкт. При цьому виражається основна скарга, без відхилень у сторону;

– ввічливість у зверненні;

– прагнення знайти конструктивне рішення.

Другому способу вираження гніву, описаному В. Квінн, – переносі почуттів на безпечні об'єкти – ми рекомендуємо навчати в основному маленьких дітей, які не завжди можуть вербалізувати свої думки і тим більше почуття. Для роботи з такими дітьми в арсеналі дитини повинні бути гумові іграшки, каучукові кульки, які можна кидати в ванну, наповнену водою, подушки, поролонові м'ячі, мішень з дротиком, «стаканчик для кризи», шматок м'якого матеріалу, молоток і цвяхи, спортивний інвентар і т.д.

Всі ці предмети потрібні для того, щоб дитина не направляв гнів на людей, а переносив його на неживі предмети, випліскувала його в ігровій формі. Така техніка роботи з гнівом особливо буде корисною для роботи з боязкими, невпевненими у собі дітьми, але в той же час може бути неприпустимою при корекції поведінки надмірно відкритої дитини. (Раншбург Й., Поппер П., 1983).

6. Навчання дітей прийомам саморегуляції, самовладання

Агресивним дітям часто властиві м'язові затиски, особливо в області обличчя і кистей рук. Тому для даної категорії дітей будуть корисні будь-які релаксаційні вправи (деякі з них описані нижче). У процесі корекційної роботи можна говорити з дитиною про те, що таке гнів і яка його руйнівна дія, можна пояснити дитині, яким злим і поганим стає людина в пориві гніву. Тому важливо працювати над собою, управляти і володіти своїми негативними емоціями.

М. Мак-Кей, А. Роджерс та Ю. Мак-Кей (1997) рекомендують кілька цікавих прийомів здобуття самоконтролю. Наприклад, у кишеню одягу можна покласти намальований від руки дорожній знак «Стоп». Як тільки агресивну дитину почнуть долати непрохані думки і бажання, він може дістати з кишені картинку і подумки або пошепки вимовити: «Стоп». Для того щоб даний прийом почав працювати, необхідні багатоденні тренування.

Для того, щоб привчити дитину в момент «неприємною ситуації» не стискувати щелепи (що характерно для багатьох агресивних дітей), а розслаблювати м'язи обличчя, можна використовувати релаксаційні вправи. Цікаві і ефективні вправи можна знайти в книзі К. Фопеля «Як навчити дітей співпрацювати» (1998).

Наприклад, в грі «Теплий, як сонце, легкий, як подих вітру» діти з закритими очима уявляють собі чудовий теплий день. Над їх головами пропливає сіре хмарка, на яку вони поміщають всі свої жалі і турботи. Яскраво-блакитне небо, легкий вітерець, м'які промені сонця допомагають розслабити м'язи всього тіла.

Інша гра – «Усмішка» – сприяє розслабленню м'язів обличчя. Видихаючи повітря і багаторазово посміхаючись променю сонця, діти стають трохи добрішими. У неприємних життєвих ситуаціях вони можуть згадати свої відчуття, відпрацьовані в цих та інших подібних іграх, і повернутися до них, замінюючи негативні емоції на нейтральні або позитивні.

7. Робота з батьками агресивної дитини

Відомо, що будь-яка корекційна робота з дітьми не буде успішною без підтримки батьків, яких необхідно вчити розуміти дитину. Роботу з батьками агресивної дитини доцільно проводити в двох напрямках:

– інформування (про те, що є агресія, які причини її появи, чим вона небезпечна для дитини і оточуючих);

– навчання ефективним способам спілкування з сином або донькою.

Необхідну для себе інформацію батьки можуть отримати на лекціях, до проведення яких можна залучити авторитетних спеціалістів. Крім цього, для батьків агресивних дітей буде корисна наочна інформація, розміщена на стендах в класі, в кабінеті психолога, в групі дитячого садка, у вестибюлі школи. Ймовірність, що, отримавши хоча б мінімум знань про причини становлення агресивної поведінки підлітка, батьки самі звернуться за допомогою до спеціаліста, досить велика.

Коли мати чи батько усвідомлюють необхідність корекційної роботи з сином або донькою, можна буде розпочати їх навчання ефективними способами взаємодії з дитиною. У цьому випадку батьки зможуть не тільки слухати лекції, а й брати участь у тренінгах дитячо-батьківських відносин, у семінарах, диспутах, клубах за інтересами і т.д.

В арсеналі дорослих є такі основні способи контролю поведінки дитини:

– негативні способи: покарання, накази;

– нейтральні способи: модифікація поведінки;

– позитивні способи: прохання, м'яке фізична маніпулювання.

Прохання і дружні звернення до дитини не завжди бувають ефективні при взаємодії з ним. Наприклад, немає сенсу вмовляти дитину не чіпати праску в той момент, коли його рука вже майже торкнулася гарячої поверхні. У цій ситуації батьки швидше за все відведуть малюка від об'єкта що його зацікавив, а потім, пояснять, як і чому вони так зробили. Це і буде прикладом м'якого фізичного маніпулювання. При спілкуванні з маленькими дітьми цей спосіб є найбільш ефективним.

Накази і покарання можуть викликати або гнів дитини, або постійні придушення цього гніву. Тому батьки повинні наказувати дитину тільки в крайніх випадках. Коли гнів дитини буде постійно придушуватися (оскільки дитина не завжди посміє протистояти сильному дорослому), то він може перерости в пасивно-агресивні форми поведінки. Дитина може почати діяти нишком, буде намагатися робити що-небудь «на зло», наприклад, підкреслено повільно виконуваних вказівки батьків, навіть якщо вся родина спізнюється в цей час в театр, в гості і т.д.

Техніка модифікації поведінки дуже проста: за гарну поведінку дитина отримує заохочення, за погану – покарання або позбавлення привілеїв. Однак і цей метод не варто використовувати занадто часто, інакше батьки втомляться від настирливих питань своєї дитини: «А що мені за це буде?».

Кращим гарантом гарного самовладання і адекватного поведінки у дітей є вміння батьків володіти собою. На жаль, багато батьків поки що й самі не вміють керувати власним гнівом. Наслідком цього буде те, що їхні діти навряд чи коли-небудь у процесі виховання засвоять навички адекватного вираження гніву.

В науковій літературі різні дослідники дають зразка різних способів поведінки в критичних ситуаціях, і всі вони можуть бути застосовні тільки з урахуванням індивідуально-особистісних особливостей учасників конфлікту. Так, ліки для одного можуть стати «отрутою» для іншого. Автори книги «Приборкання гніву» дають дорослим рекомендації розвитку потенціалу України до самовладання. Метью Мак-Кей, Пітер Роджерс та Юдіс Мак-Кей (1997) радять батькам не спілкуватися з дитиною в той момент, коли вони на неї злі. У таких ситуаціях краще піти в іншу кімнату. Щоб повністю встановити контроль над собою, автори рекомендують дорослим рухатися повільніше, намагатися не робити різких рухів, не кричати і не грюкати дверима.

В таблиці поданій нижче, дані загальні рецепти позбавлення від гніву, які будуть корисні батькам. Цю таблицю можна розмістити на спеціальному стенді в дитячому садку, школі або в кабінеті психолога. Така наочна інформація може спонукати дорослих приділяти більше часу самовиховання.

Висновок

На становлення агресивної поведінки дитини впливають багато факторів, наприклад, прояву агресивних якостей можуть сприяти деякі соматичні захворювання або захворювання головного мозку, а також різні соціальні фактори.

В даний час з'являється все більше наукових досліджень, які підтверджують той факт, що сцени насильства, що демонструються в кіно або на екранах телевізорів, сприяють підвищенню рівня агресивності глядачів.

Існує також безпосередній зв'язок між проявами дитячої агресії та стилю виховання в сім'ї (Берон Р., Ричардсон Д, 1998 Лешлі Д., 1991, Раншбург Й, Поппер П., 1983, Кемпбелл Р., 1997). Так, Раншбург Й. і Поппер П. відзначають, що якщо дитину суворо наказувати за будь-який прояв агресивності, то вона вчиться приховувати свій гнів у присутності батьків, але це не гарантує придушення агресивності в будь-якій іншій ситуації.

Для того щоб усунути небажані прояви агресії у дитини, батькам треба приділяти більше уваги своїм дітям, прагнути до встановлення теплих відносин з ними, а на певних етапах розвитку сина або доньки проявляти твердість і рішучість. Ці рекомендації можна адресувати не тільки батькам, але і педагогам. А корекційну роботу з агресивними дітьми, на мій погляд, доцільно проводити в чотирьох напрямках:

– навчання агресивних дітей способам вираження гніву у прийнятній формі.

– навчання дітей прийомам саморегуляції, вміння володіти собою в різних ситуаціях.

– відпрацювання навичок спілкування в можливих конфліктних ситуаціях.

– формування таких якостей, як емпатія, довіри до людей і т.д.

Список літератури

1.  Соціальна педагогічна психологія. (Санкт-Петербург, 2000 р.) А.А. Реан, Я.Л. Коломінський.

2.  Хрестоматія «Психологія підлітка». Російське Педагогічне Агентство. (Москва, 1997 р.) Ю.А. Фролов.

3.  «Психологія» книга-2. (Москва, 1995 р.) Р.С. Немов.

4.  «Психологічні особливості агресивної поведінки підлітків і умови її корекції». (Москва-Вороніж, 1996 р.) Л.М. Семенюк.

5.  «Тренінг ефективної взаємодії з дітьми». (Санкт-Петербург, 2001 р.) Е.К. Лютова, Г.Б. Монина.