Реферат: Загальна характеристика нормативного змісту конституційних прав особи в кримінальному судочинстві України

Загальна характеристика нормативного змісту конституційних прав особи в кримінальному судочинстві України

Вступ

Конституційні права та свободи людини і громадянина визначають сутнісний статус індивіда. Саме вони перетворюють людину як явище біологічне на явище біосоціальне, що й дозволяє вважати її вищою цінністю. Такого роду права і свободи регламентовані відомими міжнародно-правовими документами. Не є винятком у цьому плані й Україна, в ст. 3 Конституції якої однозначно й категорично стверджується, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в державі найвищою соціальною цінністю [11]. Це особливо важливо, оскільки протягом багатьох десятиліть в Україні, яка перебувала у складі СРСР, людина взагалі не розглядалась як будь-яка цінність. Держава, формуючи політику, її реалізацію, оперувала такими категоріями, як „народ”, „нація”, за якими не бачила, як правило, людини з притаманними їй від природи правами та свободами. Назване конституційне положення набуває не лише правового але й соціального значення, якщо держава, всі її органи й посадові особи в процесі реалізації своїх функцій забезпечують права та свободи людини і громадянина.

Значна роль у дотриманні конституційних прав і свобод належить кримінально-процесуальному законодавству, завдяки якому вони й повинні безпосередньо забезпечуватись як структурний елемент кримінально-процесуального права. Зрозуміло, що таке завдання воно може виконати, якщо саме за своєю методологією, структурною і змістовною логікою відбиватиме найвищу цінність людини і громадянина.

Оцінюючи вітчизняне кримінально-процесуальне законодавство, дуже важливо не оминути й практику його застосування в розглядуваній частині, оскільки критерієм досконалості законодавства, його ефективності служить рівень забезпечення конституційних прав та свобод людини і громадянина [7, с. 132].

Загальна характеристика нормативного змісту конституційних прав особи в кримінальному судочинстві України

Правове регулювання суспільних відносин покликане встановлювати й підтримувати правовий порядок у суспільстві, сприяти його розвитку і розвитку особистості. Одним із найбільш значущих аспектів їх правової регламентації є окреслення взаємовідносин особистості, суспільства й держави, співвідношення суспільних і особистих інтересів у правозастосовній практиці.

Забезпечення конституційних прав людини у кримінальному судочинстві значною мірою визначається рівнем правосвідомості й правової культури юридичних кадрів, які займаються правозастосовною і правоохоронною діяльністю. В основі правової культури юриста, як і будь-якого громадянина, мають бути повага до конституційних цінностей. Тому принципово важливо сформувати саме у юридичних кадрів високу конституційну культуру, зорієнтовану на права особистості. Це досить непроста проблема, але її належить вирішувати з урахуванням формування правової державності і становлення дієздатного громадянського суспільства в Україні. Сьогодні це відіграє вагому роль з точки зору забезпечення й захисту прав людини і громадянина в кримінальному процесі. Законодавча, правозастосовча і правоохоронна діяльність органів державної влади важливі не самі по собі, а для дотримання прав і свобод особистості. Задля цього й були прийняті Конституція України 1996 р. та інші законодавчі акти [10, с. 8].

Правова наука приділяла і приділяє цим питанням найдетальнішу увагу, тому що від їх вирішення залежать не лише техніко-юридичний зміст чинного законодавства, а й його соціальна спрямованість.

У зв’язку з теоретичною вагомістю й практичною значимістю вказані проблеми висвітлюються в основному з урахуванням соціально-політичної обстановки в країні, світоглядних уявлень, пануючих у суспільстві. Так, у радянські часи в суспільстві, а відповідно, й у законах на першому місці в системі соціальних цінностей були державні й суспільні інтереси. Людина, громадянин, особистість широко декларувались у як пріоритетна цінність, однак, коли йшлося про побудову системи соціальних цінностей і структурування інтересів, особисті інтереси завжди стояли за державними й суспільними. Такі правовідносини були вихідними для всього законодавства тієї доби. Підґрунтям такого підходу була ідея задоволення інтересів особистих тільки через державні й суспільні. Людина – частина суспільства, і вона може бути забезпечена і щаслива лише за умови, якщо буде щасливим і забезпеченим останнє. Гармонізація суспільних та особистих інтересів у такий спосіб передбачала пріоритет соціальності людини.

Кримінально-процесуальне право, як невід’ємна частина радянського права, не могло не відповідати таким поглядам. Обслуговуючи суспільні відносини, що склалися в державі до початку другої половини ХХ ст., КПК УРСР 1960 р., регламентуючи кримінально-процесуальну діяльність, визначаючи її завдання, методи та способи їх виконання, виходив з культивованої на той час ідеї першоступеневої значущості державних і суспільних інтересів, із забезпеченням яких пов’язувалося задоволення й забезпечення окремої людини, особистості. З огляду на це завдання кримінального судочинства визначались насамперед шляхом закріплення вимог розкриття кожного злочину, встановлення у всіх випадках осіб, які вчинили кримінально каране діяння. Крім того, до них додавались такі суспільно значимі аспекти, як зміцнення законності в суспільстві, виховання громадян у дусі дотримання норм права й моралі (ст. 2 КПК УРСР). Відповідним чином законодавець будував і регулював систему принципів кримінального процесу і процедури по виконанню цих завдань. У законі не було закріплено таких важливих принципів, як презумпція невинуватості, змагальність, суттєво обмежено діяв принцип забезпечення обвинуваченому права на захист, простою декларацією були положення, що стосувалися забезпечення честі, гідності й недоторканності особи в кримінальному судочинстві. Не відповідали міжнародно-правовим вимогам і стандартам у галузі забезпечення прав та свобод людини і громадянина не тільки вказані приписи, а й не було відповідних механізмів реалізації цих прав. Під час здійснення окремих слідчих дій передбачалась допустимість обмеження прав осіб, утягнутих у кримінально-процесуальну орбіту. Зокрема, як потерпілому, так і обвинуваченому при ознайомленні з матеріалами справи не дозволялось копіювати їх, використовувати при цьому відповідні технічні засоби. Під час застосування такого запобіжного заходу, як взяття під варту (до речі, найсуворішого), відповідне рішення могло прийматися лише за мотивами суспільної небезпечності злочину, який інкримінувався обвинуваченому, і т.п.

Усі ці та інші подібні випадки більшістю вчених і практиків сприймалися як цілком нормальні й допустимі, оскільки в підґрунті законодавчої регламентації і кримінально-процесуальної діяльності превалював суспільний, публічний інтерес.

Підводячи до рангу першочергової й основної цінності людину, її права і свободи, сьогодні ідея гармонізації особистих і суспільних інтересів зазнає активної критики. Людина в даний час декларується як найвища соціальна цінність, інтересам якої має бути підкорене все інше – держава, суспільство, виробництво, економіка і т.д. [12, с. 10]. Якщо раніше розвиток і вдосконалення держави, суспільства, суспільних відносин розглядали як підвалини розвитку й удосконалення людини, забезпечення її особистих прагнень та інтересів, то зараз основною ланкою в ланцюзі суспільного прогресу постає людина, на яку працює суспільство, держава, всі державні й суспільні інститути. Проте, така уява про взаємовідносини суспільства й особистості, про суспільні й особисті інтереси теж не позбавлена певних вад. Якщо раніше система відносин „суспільство – людина” закріпачувала останню залежністю від державних і суспільних інститутів, „гвинтиком” яких вона була, то тепер ця ідеалізована людина, не зацікавлена в розвитку суспільних інститутів, у більшості залишена напризволяще, правда, з надією на те, що весь інший соціум обертається навколо неї й задля неї. Ця ідеальна модель у дійсності може статися не кращою тієї, на заміну якій вона прийшла.

Людина як соціальна істота не може бути незалежною від суспільства, та його інтересів. Класичне твердження, що жити в суспільстві й бути вільним від нього неможливо, повною мірою можна віднести й до співвідношення особистих і суспільних інтересів у праві, у правовому регулюванні, тому що воно стосується кримінально-процесуальної діяльності.

Отже, проголошене в Конституції України й міжнародно-правових актах положення, що людина, її права та свободи є вищою цінністю, припускає формування нових поглядів на взаємовідносини держави, суспільства й особистості, на співвідношення прав та обов'язків держави й індивіда, у тому числі й у сфері кримінального процесу. Як наслідок – змінюється підхід до з’ясування змісту кримінально-процесуальних відносин. З одного боку, з'явилися думки про взаємну відповідальність держави й особи, про необхідність установлення заходів юридичної відповідальності за невиконання чи неналежне виконання обов'язків не тільки для людини, а й для держави. З другого – з урахуванням специфіки кримінально-процесуальної сфери, посадовці державних органів не можуть не наділятися владними повноваженнями щодо вжиття заходів примусу, обмеження і в той же час, стосовно захисту прав і свобод особи, залученої у сферу кримінального процесу. Але в умовах визнання пріоритету прав людини такі владні повноваження мають бути обмеженими й контролюватися з боку як останньої, так і суспільства.

Коли законодавець у ст. 2 КПК закріплює, що завданням кримінального судочинства є охорона прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, які беруть у ньому участь, йдеться про публічний рівень прав та інтересів. Права й інтереси певної особистості в цьому випадку підводяться до рівня суспільного інтересу, набувають публічного характеру. Хочемо ми цього чи ні, але особистість, її права й інтереси можуть бути задоволені й захищені тільки в державі, де відповідним чином забезпечуються й захищаються громадські інтереси. Суспільні інтереси, суспільна безпека визначають допустимість задоволення інтересів особистих і забезпечення особистої безпеки.

Особистість, її права, свободи й законні інтереси служать показником правової регламентації взаємовідносин держави, людини і громадянина настільки, наскільки це дозволяють суспільні й державні інтереси на тому чи іншому етапі розвитку суспільства.

Баланс суспільних та особистих інтересів взагалі важко визначити, а в кримінальному судочинстві особливо, у зв’язку з тим, що прагнення знайти і забезпечити притягнення до кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин, завжди пов’язано з ризиком обмеження прав, свобод і законних інтересів інших осіб, у тому числі непричетних до цього злочину. Крім того, в практичній діяльності під час реалізації таких завдань завжди існує відповідальність за невстановлення винуватого, тобто за нерозкриття злочину, що обтяжує чашу терезів не на користь підозрюваного (обвинуваченого).

Права належать людини від народження, а тому вони природні і невідчужувані. Без цих прав особистість не може існувати як повноцінна суспільна істота [8, с. 710]. У сучасному суспільстві права індивіда є важливим інститутом, за допомогою якого регулюється його правовий статус. Зокрема, й під час провадження по кримінальних справах, визначаються способи й засоби впливу на людину, межі втручання в сферу її особистого життя, встановлюються юридичні та інші гарантії захисту й реалізації її прав і свобод. Тому їх забезпечення – одна з найважливіших функцій держави.

Сьогодні навряд чи можна знайти важливішу й разом із тим складнішу проблему, ніж права людини. Відповідно, основним і найбільш гострим у цій галузі є питання про юридичні гарантії, засоби й механізми захисту особи від протиправних і незаконних дій державних органів і посадових осіб. Ця проблема ґрунтується на ідеї природного походження основних прав і свобод людини, їх пріоритеті у відносинах з державою й суспільством. Виключна важливість цих прав і свобод у правовій державі зумовлюється їх природністю, невід'ємністю, відповідністю людській сутності. Права індивіда є особливою за своєю вагомістю категорією, оскільки в них конкретизуються головні цінності людського співжиття – життя, свобода, гідність, особиста автономія. Правова держава обов'язково пов'язана правом, що треба розуміти, як пов'язаність перш за все правами людини й громадянина. А це, у свою чергу, передбачає перегляд концептуальних поглядів стосовно прав людини, які отримали активний розвиток в Україні. Однією з найважливіших ознак правової держави є реальне забезпечення прав людини і громадянина. Прагнення до побудови демократичної держави, формування дієздатних структур громадянського суспільства передбачають пошуки ефективних механізмів забезпечення цих прав, у тому числі, й у кримінальному процесі країни.

Терміни „права” і „свободи” вживаються досить часто в національному праві різних держав світу, як і в українському праві. Їм приділяється значна увага в Конституції, в законодавчих актах майже всіх галузей законодавства України, в міжнародно-правових актах. Стаття 3 Основного Закону України закріплює, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, отже вони гарантуються й не можуть бути скасовані. Проте, на жаль, як в теорії держави і права, так і в теорії конституційного права бракує одностайного підходу до трактування цих понять та їх класифікації.

У сучасній науковій юридичній літературі існують різні підходи до тлумачення поняття „права людини”. Значна чисельність юристів виходять з того, що основні права людини – це певні можливості, необхідні для її існування й розвитку в конкретних історичних умовах, що об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку суспільства (економічним, духовним, соціальним) і повинні бути рівними для всіх індивідів. При цьому права, як певні можливості, ототожнюються з поняттям „свободи”. М.С. Строгович відзначав, що свобода особистості – це теж її право, але з іншого боку, будь-яке право особистості включає в себе й певну свободу поведінки [5, с. 24]. М.І. Матузов, розглядаючи ці 2 поняття, стверджував: коли законодавець хоче надати свободу, він надає права. Власне, свобода в юридичному розумінні і є суб'єктивне право, як і навпаки, суб'єктивне право є юридично гарантованою свободою [14, с. 31].

Деякі правознавці дотримуються думки, що права та свободи встановлюються законами, гарантуються державою й надають громадянинові певні юридичні можливості для використання матеріальних, соціальних і духовних благ. В окремих їх роботах зазначається, що право виступає офіційним важелем свободи, крайньою її нормою, своєрідною вказівкою допустимої й необхідної поведінки індивіда. Разом із тим воно є гарантією досягнення свободи, засобом її охорони й захисту [6, с. 22].

Заслуговує на підтримку точка зору, що під правами та свободами людини і громадянина слід розуміти правові можливості (надбання), які необхідні для існування й розвитку особи і які визнаються невід’ємними, мають бути загальними й рівними для кожного, забезпечуватись і захищатись державою в обсязі міжнародних стандартів [7, с. 134].

Права людини ще розглядаються як певні його потреби [18, с. 8; 12] або інтереси [3, с. 10–26], як певний вид (форма існування, спосіб виявлення) моралі [16, с. 37]. Однак більшість наведених дефініцій, з нашого погляду відбивають дуже важливі, але не найбільш суттєві риси досліджуваного феномену. Слід погодитись з П.М. Рабіновичем, який вважає, що тільки через категорію „свобода” („можливість”) можна найбільш адекватно відобразити онтологічну, соціальну сутність прав людини [5, с. 25].

Аналіз наведених думок дозволяє зробити висновок, що між поняттями „право” і „свобода” існує як взаємозв’язок, так і відмінність. Взаємозв’язок полягає в тому, що обидва терміни трактуються через правову можливість; в обох випадках йдеться про можливість обрати той чи інший вид поведінки, використовувати надані конституцією соціальні блага. Як вбачається, і в юридичних джерелах найчастіше права людини тлумачаться як міра й вид можливої поведінки, встановленої й захищеної державою [19, с. 39]. Права й обов'язки – одна з форм вираження свободи [14, с. 206–207]. Саме в них законодавець, так би мовити, відміряє юридично визнану й гарантовану свободу [14, с. 249].

На сьогодні загальноправовою тенденцією розвитку можна назвати відхід від єдиної нормативної теорії праворозуміння [13, с. 21–27], прагнення політиків і дослідників дати синтетичне (інтегративне) визначення права, під яким розуміється сукупність визнаних у даному суспільстві й забезпечених офіційним захистом нормативів рівності і справедливості, які регулюють боротьбу й узгодження вільних свобод у їх взаємовідношенні між собою [21, с. 35]. Право також інтерпретується як загальнообов'язкова форма рівності, свободи і справедливості. Воно фіксує наявність свободи в суспільстві й визначає механізм захисту інтересів особистості. За висловленням І.Л. Петрухіна, право – це офіційно встановлений каталог свободи особистості . Правові дозволяння і правові заборони служать мірилом її юридичної свободи.

Між основними правами й основними свободами існують певні відмінності. Вони відрізняються в основному шляхами, засобами їх здійснення й забезпечення. Права людини можуть бути дотримані, як правило, за наявності відповідних юридичних засобів, „механізмів”. Свобода – це можливість особи уникнути будь-якого впливу з боку держави, державної влади або тих чи інших обмежень; це конкретне соціальне становище людини (чи людей) у її взаємовідносинах з державою; це образ можливої або дозволеної поведінки індивіда в суспільстві. Свобода особистості – це надана людині можливість мислити й поводитися відповідно своїх переконань, поглядів та уявлень про належне й бажане, домагатися досягнення поставлених перед собою цілей і в такий спосіб реалізувати своє „я” в об'єктивному світі [2, с. 6].

Отже, варто, вважаємо, погодитися з тим, що, надаючи свободи, держава робить акцент саме на вільному, максимально самостійному самовираженні людини в деяких царинах суспільного життя. Вона прагне до мінімальної регламентації поведінки громадян, забезпечуючи їх свободи перш за все невтручанням – як своїм власним, так і з боку всіх інших суб'єктів. Установлення загального змісту свободи особистості, її міри, балансу з іншими свободами – основне завдання права. Саме правовий аспект свободи викликає найбільшу заінтересованість, оскільки в праві вона знаходить своє узагальнене вираження й закріплення, саме в праві вона матеріалізується, об'єктивується, набуває конкретної правової форми. Право служить офіційним мірилом свободи, граничною її нормою, своєрідною вказівкою допустимої й належної поведінки індивіда, гарантією дотримання цієї свободи, засобом її охорони й захисту.

Спираючись на норми Конституції України, можемо стверджувати, що відмінності в поняттях „права” і „свободи” виявляються також у їх змістовному навантаженні. Наприклад, з одного боку Основний Закон надає право на свободу й особисту недоторканність (ч. 1 ст. 29), з другого – гарантує захист від безпідставних арештів, затримань, тримання під вартою (частини 2, 3 ст. 29). Стан свободи не дарується публічною владою, а належить людині від народження й реалізується через суб'єктивні права, що мають природно-правовий характер і є невід'ємними.

Конституційними вважаються ті основні права, свободи й обов’язки людини і громадянина, які встановлені в Основному Законі України й ним. Вони є засобом забезпечення всебічного розвитку особи, задоволення її інтересів і потреб, виражають об’єктивні можливості члена суспільства володіти, користуватися й розпоряджатися певними соціальними благами, а також набувати і захищати їх. Права, свободи й обов’язки людини і громадянина, закріплені в Конституції України 1996р., базуються на концепції прав індивіда, визначеній у міжнародно-правових документах: Загальній декларації прав людини 1948р., Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966р. і Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права 1966р., Європейській Конвенції 1950р. і Протоколах до неї (№ 1, 2, 4, 7, 11) – та інших, що встановлюють загально-правові стандарти прав і свобод людини [3, с. 284].

Під конституційними правами особи в кримінальному судочинстві розуміється також сукупність фундаментальних, закріплених в Основному Законі й регламентованих кримінально-процесуальним законодавством України прав і свобод, якими наділяються учасники судочинства в досудових стадіях для захисту своїх законних інтересів з урахуванням обмежень, установлених у КПК та інших законах для захисту прав і законних інтересів інших осіб [9, с. 6].

Слід зазначити, що в процесі розгляду в роботі питань, пов'язаних з такими поняттями як „права” і „свободи” людини і громадянина, ми постійно будемо вживати поняття „особа”, „особистість”, „людина”, „громадянин”, „індивід”. Тому наявність різних аспектів їх тлумачення зумовлює необхідність визначитися з термінологією.

Особа – це людина в системі суспільних зв’язків і відносин, якій властиві риси та якості, що характеризують її в суспільному значенні й містять її соціальну оцінку. Це, зокрема: (а) здатність мислити і приймати усвідомлені, а не інстинктивні рішення; (б) індивідуальність (талант, освіта, професія, уподобання тощо); (в) свобода, тобто право вибору з наданих суспільством варіантів поведінки саме тієї, яка забезпечує реалізацію особистих інтересів і не порушує прав інших суб’єктів, відповідальність перед суспільством [8, с. 351]. У державно-правовому значенні терміном „особа” охоплюються поняття „людина” і „громадянин”. Конституційні права, свободи й обов’язки людини і громадянина – це, по суті, відповідні права, свободи й обов’язки особи, які за міжнародним правом визначаються через права і свободи саме людини. Цей останній термін найчастіше використовується в назвах міжнародно-правових документів: Загальна декларація прав людини, Європейська Конвенція, Конвенція Співдружності Незалежних Держав про права й основні свободи людини, Американська конвенція про права людини, Африканська хартія прав людини і народів та ін.

Відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права невід’ємні права і свободи кожної людини повинні поважатися будь-якою державою незалежно від наявності чи відсутності в особи статусу її громадянина. Ця ідея втілена в ст. 26 Основного Закону України, згідно з якою іноземці й особи без громадянства мають ті ж права, свободи й обов’язки, як і українські громадяни, за винятками, встановленими Конституцією, законами й міжнародними договорами України.

У Конституції України закріплені як загальнолюдські права і свободи, так і права, якими володіють лише громадяни України. У більшості статей розд. ІІ вони адресуються кожній людині, а в деяких визнаються лише за українськими громадянами, що повністю узгоджується із законодавчою практикою міжнародного співтовариства.

Конституція України проголошує, що кожна людина має невід'ємне право на життя (ст. 27), кожен має право на повагу до його гідності (ст. 28), кожна людина має право на свободу й особисту недоторканність (ст. 29), кожному гарантується недоторканність житла (ст. 30). Наведені формулювання не залишають сумніву в тому, що під терміном „кожен” мається на увазі будь-яка людина незалежно від її віку, інтелектуального стану та інших даних, що її характеризують. Кожен, хто знаходиться у сфері дії Основного Закону країни, розглядається як особистість, життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека якої беруться під охорону держави. Конституційне поняття „особистість”, будучи узагальненою категорією, має охоплювати всю різноманітність індивідів, щоб забезпечити надійний захист їх прав та інтересів [5, с. 13; 43].

Питання класифікації прав і свобод людини з давніх часів були предметом наукового осмислення. У юридичній літературі, міжнародно-правових актах існують різні підходи до класифікації цих прав і свобод. Одні вчені встановлюють групу соціально-економічних прав, політичні права й демократичні свободи, рівні права громадян, особисті права та свободи. Інші диференціюють систему прав і демократичних свобод на соціально-економічні, політичні права та особисті свободи . Третій підхід базується на розмежуванні прав і свобод на 4 групи: соціально-економічні права та свободи, політичні права та свободи, особисті свободи громадян, рівність прав громадян .

Ю.В. Трошкін пропонує поділити всі права і свободи людини на 6 груп: політичні права і свободи, громадянські права, економічні права, соціальні права, культурні права, права народів.

Існує також класифікація на загальні та спеціальні права особистості. Загальні належать рівною мірою всім громадянам незалежно від соціальної, професійної та іншої належності; спеціальні – це особливі права, які відображають специфіку різних груп населення і які доповнюють і розвивають загальні права і не суперечать їм. У свою чергу, спеціальні права можуть підрозділятися за видами залежно від ступеня їх конкретизації. Найпростішою класифікацією є поділ усіх прав та свобод на конституційні (або основні, тобто встановлені й гарантовані Основним Законом країни), і на передбачені чинним законодавством.

Як уже вказувалося, в юридичних джерелах не раз підкреслювались взаємозв'язок і взаємозалежність усіх видів прав та свобод. У цьому розумінні ієрархічна побудова останніх, підкреслення пріоритету одних прав перед іншими, з нашого погляду, недоцільна. Як вбачається, найбільш розробленою й поширеною у правовій літературі є їх класифікація відповідно до попереднього виділення найважливіших сфер суспільного життя, в яких виникають і реалізуються ці права і свободи, тобто їх соціальним призначенням. На цій підставі вирізняють наступні їх великі групи, комплекс яких закріплено в розд. ІІ Конституції України і які становлять певну систему, складниками якої є громадянські, політичні, соціально-економічні, особисті, культурні й екологічні права та свободи людини і громадянина. При цьому межа, що проводиться між цими групами, досить умовна, оскільки всі вони характеризують єдину цілісну систему суспільних відносин. А більшість конкретних прав і свобод одночасно можуть бути віднесені до 2-х різних категорій прав.

Особисті права та свободи – це можливості людини, що обмежують від незаконного й небажаного втручання в її життя і внутрішній світ, що забезпечують існування, своєрідність та автономію особистості. Усі права, що належать людині, рівною мірою є особистими. У вузькому розумінні під останніми мається на увазі лише частина прав, які безпосередньо захищають особисте життя і свободу кожної людини. До них належать права: на життя, особисту недоторканність, на повагу, захист честі й гідності, свободу совісті, на недоторканність житла, на свободу пересування й вибору місця проживання та ін.

У класифікаційній системі прав і свобод людини крім перелічених необхідно виокремити ще одну групу не менш важливих прав – на доступність суду і судовий захист. У системі заходів охорони прав особистості важливе місце займають ті, якими наділено суд. В умовах побудови правової держави на перший план виступає вирішення саме судом таких найважливіших завдань, як недопустимість помилок у процесі розгляду кримінальних справ і посилення охорони прав громадян. Міжнародні угоди в царині захисту прав людини визнають право „на ефективне поновлення її в правах компетентними національними судами”, на „справедливий судовий розгляд справи в розумний строк незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі закону”, на „ефективні засоби правового захисту”; вони ж зобов'язують кожну державу „розвивати можливості судового захисту”.

Конституція України, розвиваючи взяті на себе міжнародно-правові зобов'язання, закріплює право кожного на доступність суду й на судовий захист (ст.55). Загально-правовою тенденцією є розширення сфери прав і свобод громадян, що підлягають судовому захисту. Оскільки суд є єдиним органом, який не зацікавлений у результаті справи і який задовольняє загальнодержавні інтереси, йому належить бути основним органом, який забезпечує взаємну відповідальність держави й особистості і який захищає її права й законні інтереси.

Право громадян на доступність суду й на судовий захист, як конституційний принцип, конкретизується в низці норм Основного Закону України, які можуть бути згруповані за напрямками і які становлять собою матеріальну сторону цього права. Це (а) право на відновлення судом порушених прав, оскарження в суді рішень, дій (бездіяльності) органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб (ст. 55) і (б) право на відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями (бездіяльністю) органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб (с. 56). Процесуальний аспект розглядуваного права виражається в наявності конкретних механізмів, що забезпечують захист прав громадянина в разі звернення в судові органи загальної юрисдикції, до Конституційного Суду України або до міжнародних судових установ. Зазначимо, що судовий захист є лише формальним моментом і без реальної можливості скористатися ним (доступ до судочинства) він втрачає будь-який сенс.

Взаємна відповідальність держави й особи – один з основних принципів правової держави, яка повинна спиратись на чітко діючий механізм такої відповідальності державної влади й особистості за виконання покладених на них обов'язків.

Свобода особистості в правовій державі не є абсолютною, оскільки вона обмежена й регламентована правом, інтересами і правами інших. Від людини вимагається дотримання всіх правових установлень і виконання нею своїх обов'язків перед державою й суспільством. Перелік правомірних обмежень, а також цілей, умов, обставин, за яких воно допустиме, чітко окреслено в Основному Законі країни. Вони не протирічать нормам міжнародного права, зокрема, ст. 29 Загальної декларації прав людини, ст. 8 Міжнародного пакту про економічні соціальні і культурні права, статтям 14, 18–21 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, іншим міжнародним правовим документам.

Конституційні права, свободи й обов’язки характеризуються низкою ознак: (а) вони є основними; (б) складають юридичну базу всієї системи прав, свобод та обов’язків; (в) їм притаманна найвища юридична сила; (г) вони підлягають підвищеному захисту з боку держави й суспільства.

Функціонування суспільства неминуче породжує ситуації, які потребують від держави обмеження громадянських прав і свобод. Але кожного разу виникають запитання: на якій підставі, на який час і в яких межах держава може чи повинна це робити? Щодо обмеження прав особистості волюнтаризм не допустимий, тим більше зловживання ними [3, с. 214]. Конституції країн світу, допускаючи обмеження прав та свобод людини і громадянина, встановлюють суворі підстави й порядок їх здійснення. Оскільки головна небезпека необґрунтованих обмежень фундаментальних прав і свобод виходить від виконавчої влади, конституції, як правило передбачають їх допустимість лише законом або на підставі закону, тобто актами, в прийнятті яких виконавча влада не бере участі [1, с. 166].

Так, Основний Закон ФРН для формулювання таких обмежень, зокрема, оперує виразом „законом або на підставі закону”. Обмеження диктуються насамперед необхідністю поваги до таких же прав і свобод інших людей, а також необхідністю нормального функціонування суспільства й держави.

Установлення меж основних прав – найбільш складна і спірна юридична проблема. З урахуванням стану людини в державній спільноті виникає головне питання – про визнання прав, якими володіє людина, і компетенції, яка притаманна державі. Йдеться про індивідуальні права особистості та їх обмеження, зумовлені природою як людини, так і суспільства. Не можна забувати, що всі основні права, навіть якщо вони походять від природних прав людини, мають передумовою свого існування, з одного боку, наявність держави, яка їх гарантує й захищає, а з другого – протистояння останньої основним правам. Із цієї дилеми можливий лише один вихід: провести тонке, диференційоване розмежування між сферою основних прав та їх обмеженнями.

Як бачимо, і в українському законодавстві містяться обмеження прав та свобод особистості з метою усунення загрози найважливішим цінностям – державній і суспільній безпеці, здоров’ю й моральності населення, інтересам інших осіб.

Не повинні порушуватись (у тому числі й у кримінальному процесі) і, значить, мають потребу в захисті права, передбачені, зокрема, наступними статтями Конституції України: ст. 27 (право на життя); ст. 29 (право на свободу й особисту недоторканність); ст. 55 (право на доступність суду й судовий захист своїх прав і свобод у судовому порядку); ст. 56 (право на відшкодування шкоди, заподіяної незаконними рішеннями (діями чи бездіяльністю) органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами); ст. 59 (право на правову допомогу); ст. 62 (презумпція невинуватості); ст. 63 (право на відмову давати свідчення або пояснення щодо себе, членів сім’ї або близьких родичів, коло яких визначається законом) та ін. У подальшому в дисертації ці права будуть розглянуті більш детально.

Конституційне закріплення недопустимості обмеження прав та свобод людини і громадянина (окрім випадків, передбачених Конституцією України) встановлено задля того, щоб уникнути невиправданих обмежень, можливості зловживань з боку органів державної влади. Отже, український законодавець, дотримуючись конституційних вимог, має знаходити оптимальну модель обмеження таких прав і свобод. Йдеться насамперед про правове регулювання компетенції органів МВС, СБУ, прокуратури, інших правоохоронних структур. Обмеження прав особистості не повинні бути надмірними, але мають відповідати певній ситуації, пов’язаній із забезпеченням підвалин конституційного устрою, моральності, здоров’я, забезпечення оборони й безпеки держави, прав і законних інтересів осіб.

Обмеження конституційних прав і свобод громадян збалансовані правом на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів держаної влади, посадових осіб, закріпленим у ч. 2 ст. 55 Конституції України, відповідних статтях КПК, ЗУ „Про прокуратуру” та ін. Таке обмеження допустиме лише на державному рівні й відповідно до закону. Проте держава також має певні рамки в питаннях обмеження прав та свобод індивіда. По-перше, сферами правової регламентації, по-друге, її цілями. Так, у ч. 1 ст. 64 Основного Закону України записано: „Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України”.

Межі дії державної влади в умовах воєнного або надзвичайного стану ще більше стиснуті. Зокрема, згідно Основного Закону України можуть установлюватися тільки окремі обмеження прав і свобод із зазначенням меж і строку їх дії. Не підлягають обмеженню ті з них, що передбачені статтями 24, 25, 27-29, 40, 47, 51, 52, 55–63 Конституції України (ст.64).

Обмеження прав та свобод особистості у виняткових випадках є проблемою не тільки конституційного законодавства України. Аналогічні положення мають місце і в Основних Законах інших держав. Так, у ст. 12 Конституції Японії закріплено, що народу належить утримуватися від будь-яких зловживань свободами і правами і нести постійну відповідальність за використання їх в інтересах суспільного добробуту. Певні обмеження сформульовані і статтями 2, 5, 11 та іншими Основного Закону Федеративної Республіки Німеччини; статтями 13–16, 18 та іншими Конституції Італійської Республіки , ст. 1 Декларації прав людини і громадянина від 26 серпня 1789р. Французької Республіки .

Зміст правового обмеження полягає в спонуканні індивідів до соціально-корисної поведінки, з одного боку, і стримуванні соціально шкідливої – з другого. На конституційному рівні, як слушно підкреслює О.В. Малько, обмеження виступають специфічним індикатором, який дозволяє з’ясувати ступінь свободи й захищеності особистості. Більше того, вони багато в чому визначають загальну концепцію Основного Закону[14, с. 57].

У зв'язку із цим обмеження прав і свобод людини та громадянина з боку Української держави передбачають вирішення наступних завдань: а) підтримка правопорядку; б) гарантування особистої безпеки; в) забезпечення зовнішньої і внутрішньої безпеки держави й суспільства; г) створення сприятливих умов для економічної діяльності; д) охорона всіх форм власності.

конституційний право кримінальний судочинство

Висновки

У діяльності державних органів по розкриттю злочинів, викриттю осіб, винних у їх учиненні, обмеження прав і свобод громадян рівною мірою допускається тільки у зв'язку з необхідністю виконання вище перелічених завдань. Таким чином, це обмеження в кримінальному процесі лише тоді вважається допустимим, якщо воно продиктоване публічним інтересом, а передбачена його міра необхідна й адекватна досягненню законних цілей.

Слід також зазначити, що в юридичній практиці, на жаль, непоодинокі випадки неправомірного обмеження прав і свобод особи, викликані як невизначеністю в теорії сутності кримінально-процесуальних гарантій особистості, так і недосконалістю правових механізмів їх реалізації.

Зміна орієнтирів у діяльності держави на утвердження й забезпечення прав та свобод людини тісно пов'язана зі змінами в законодавстві. У зв'язку з цим новий Кримінально-процесуальний кодекс України має не тільки відповідати Конституції України й міжнародно-правовим стандартам, а й установлювати такі правозахисні механізми, які реально забезпечували б неухильне додержання прав і законних інтересів громадян.

Література

1.  Гойман В. И. Принципы, пределы, основания ограничения прав и свобод человека по российскому законодательству и международному праву / В. И. Гойман // Государство и право. – 1998. – № 7. – С. 26–27.

2.  Гомиен Д. Путеводитель по Европейской конвенции о защите прав человека / Д. Гомиен. – Страсбург: Совет Европы, 1994. – 136 с.

3.  Гомиен Д. Европейская конвенция о правах человека и Европейская социальная хартия : право и политика / Д. Гомиен, Д. Харрис, Л. Зваак. – М. : Изд-во МНИМП, 1998. – 600 с.

4.  Горский Г. Ф. Судебная этика. Некоторые проблемы нравственных начал советского уголовного процесса / Г. Ф. Горский, Л. Д. Кокорев, Д. П. Котов. – Воронеж : Изд-во Воронеж. ун-та, 1973. – 272 с.

5.  Григорьева Н. В. Обжалование как форма правовой защиты прав и законных интересов участников уголовного процесса в досудебном производстве : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 – Уголовный процесс ; Криминалистика ; Теория оперативно-розыскной деятельности / Н. В. Григорьева ; Науч. рук. Л. Н. Масленникова. – М., 2000. – 30 с.

6.  Маляренко В. Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті европейських стандартів : монографія / В. Т. Маляренко. – К. : Юрінком Інтер, 2005. – 512 с.

7.  Маляренко В. Т. Про недоторканність житла та іншого володіння особи як засади кримінального судочинства / В. Т. Маляренко // Кримінальний процес України : стан та перспективи розвитку : навч. посіб. – К., 2004. – С. 74–103.

8.  Маринів В. І. Принцип недоторканності особи та його нормативний зміст / В. І. Маринів // Матеріали науково-практичної конференції „Теоретичні та практичні питання реалізації Конституції України: проблеми, досвід, перспективи”. – Х., 1998. – С. 193–194.

9.  Маринів В. І. Принцип особистої недоторканності в кримінальному процесі України : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09 / В. І. Маринів ; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 1999. – 196 с.

10.  Маркина Е. А. Допустимость доказательств как гарантия правосудия и прав личности в современном российском уголовном процессе : дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 - Уголовный процесс ; Криминалистика ; Теория оперативно-розыскной деятельности / Е. А. Маркина ; Науч. рук. А. Д. Бойков ; Научно-исследовательский институт проблем укрепления законности и правопорядка Генеральной Прокуратуры РФ – М., 2000. – 196 с.

11.  Маркс К. Сочинения / К. Маркс, Ф. Энгельс. – 2-е изд. – М. : Госполитиздат, 1955. – Т. 1. – 698 с.

12.  Михайленко А. Р. Возбуждение уголовного дела в советском уголовном процессе / А. Р. Михайленко. – Саратов : Изд-во Сарат. ун-та, 1975. – 150 с.

13.  Михайлов А. И. Проблемы эффективности предварительного следствия : автореф. дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.09 / А. И. Михайлов. – М., 1980. – 51 с.

14.  Михайловская И. Оснований для оптимизма больше, чем для мрачных прогнозов / И. Михайловская // Рос. юстиция. – 2001. – № 11. – С. 13–14.

15.  Михайловский И. В. Основные принципы организации уголовного суда. Уголовно-политическое исследование / И. В. Михайловский. – Томск : Паровая типо-литогр. П. И. Макушина, 1905. – 336 с.

16.  Михеєнко М. Конституційні принципи кримінального процесу / М. Михеєнко // Вісник Академії правових наук України. – Х., 1997. – № 2. – С. 100–112.

17.  Михеєнко М. М. Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України / М. М. Михеєнко [та ін.] ; під ред. В. Ф. Бойка, В. Г. Гончаренка. – К. : Юрінком Інтер, 1999. – 624 с.

18.  Міжнародний пакт про громадянські та політичні права : від 16.12.1966 р. // Юридичний вісник України. – 2004. – № 49.

19.  Научно-практический комментарий к УПК РФ / под общ. ред. В. М. Лебедева ; науч. ред. В. П. Божьев. – М. : Изд-во Спарк, 2003. – 1007 с.

20.  Некрасов С. В. Толкование и применение уголовно-процессуальных норм о юридической силе доказательств : науч.-практ. пособие / С. В. Некрасов ; под науч. ред. Ю. Г. Торбина. – М. : Юрлитинформ, 2008. – 184 с.

21.  Немытная М. Суд присяжных: российская традиция или западная модель? / М. Немытная // Вестн. Саратов. Гос. акад. права. – 1996. – Спецвып. № 3. – С. 23-29.

22.  Нерсесянц В. С. Права человека в истории политической и правовой мысли: от древних до декларации 1789 г. / В. С. Нерсесянц // Права человека в истории человечества и в современном мире / отв. ред. Е. А. Лукашова. – М. : Ин-т гос. и права АН СССР, 1989. – С.21-29.

23.  Нерсесянц В. С. Философия права : учеб. для вузов / В. С. Нерсесянц. – М. : ИНФРА-М-НОРМА, 1997. – 652 с.