Доклад: Україна в постатях

Міністерство освіти і науки України

Чернівецький національний університет

Імені Юрія Федьковича

Факультет іноземних мов

Україна в постатях

Чернівці 2009

Григорія Сковороди

Григорій Сковорода вийшов з козацького роду, що жив у селі Чорнухи на Полтавщині.

Двадцятидвохлітнім юнаком Сковорода приїздить до Києва для навчання в академії. Тут він, за словами біографів, з першого ж разу звернув на себе увагу диригента півчої капели і негайно був прийнятий до хору, який славився на всю Російську імперію. Йому пророкували кар’єру видатного співака. В Києві набирали юнаків для придворної капели імператриці Єлизавети. Сковороду зарахували туди найпершим, але він рішуче прохав дозволити йому лишитися в академії.

Через рік Сковороду було введено до складу комісії, що від’їздила в торгових справах за кордон. Офіційно Сковорода їхав за кордон як перекладач. Будапешт, Братислава, Прага, Відень, Галле… П’ять років перебування в європейських країнах. Не переобтяжений особливими обов’язками в комісії, Сковорода сповна використовував цей час для навчання з видатними людьми. Збереглися свідчення, що йому пропонували викладати в кількох університетах Європи, але він відмовився від цієї честі, бо не уявляв свого життя поза Україною.

Після повернення з-за кордону Сковорода відразу ж помандрував до рідних Чорнух, хоч нікого з рідних там у нього вже не було. Прийшов на сільський цвинтар, посидів на могилі батьків і рушив світ за очі. Не відав, куди прийде і що його чекає завтра. Але нітрохи не тривожився тим, бо вважав, що не це головне в житті філософа. Ніколи не мав свого дому, свого майна. Якось хтось із можновладців дорікнув йому, чому він зовсім не клопочеться тим, щоб мати щось у своїй власності. Адже людині з такими знаннями й такою славою це зовсім не важко. Для історії збереглася відповідь Сковороди: «Шановний пане! Світ подібний до театру. Щоб грати в театрі з успіхом і похвалою, беруть ролі за здібностями. У театрі актора хвалять не за здатність дійової особи, а за те, як він вдало грає. Я довго міркував про це і після великого випробування себе побачив, що не можу представляти в театрі світу жодної особи вдало, крім низької, простої, безтурботної, самотньої. Я обрав собі цю роль – і задоволений…»

М. Слабошпицький

Юрій Дрогобич

Син дрогобицького ремісника Юрій Котермак був ще зовсім малим, коли померла його мати.

Батько мріяв, щоб син став ученою людиною, й послав його в науку до дяка.

Юрій швидко навчився читати й писати і виявився найкращим учнем з-поміж усіх дітей у цього старенького чоловіка, який охоче віддавав їм свої знання.

Якось дяк сказав учням: скоро вони побачать затемнення сонця. Деякі не повірили: звідки він може те знати? Та ось настав день, і вони, вражені, спостерігали те, що обіцяв учитель. Люди плакали, боялися, що настав кінець світу. Але дяк заспокоїв їх: скоро сонце знову стане таким, як завжди. І справді, незабаром затемнення зникло, сонце повернулось на небо. Навчитель пояснив: він вирахував це явище за книгами. Його слова особливо вразили Юрія Котермака. Він вирішив учитися, щоб стати звіздарем і знати все, що відбувається в небі. Так і з’явилась в нього мрія поїхати згодом по науку за кордон. Але тут упало на його дитячі плечі нове нещастя – помер батько. Лишився Юрій круглим сиротою.

Дрогобицькі власті не залишили його напризволяще. Влаштували хлопця писарчуком у Львові, де він мав змогу не тільки працювати, а й навчатися. Юрій удосконалював свої знання з латині, вивчав інші мови, щоденно зустрічався із чужоземними купцями. Львівські купці ж часто брали Котермака з собою до інших країн. У Львові хлопець закінчив кафедральну школу, в якій навчалось чимало важливих наук. 1469 року він – уже студент Краківського університету.

Ходить на лекції з філософії, астрономії, медицини й математики. І ось нарешті весь курс наук завершено. Він успішно складає екзамени, йому присуджують звання магістра. Тепер має право сам читати лекції в університеті.

Але Юрій мріє побувати в інших країнах, що славляться своїми науковими центрами, йому сняться бібліотеки з тими книгами, яких ще не читав.

Ф. Михайленко

Максим Березовський

Жив у місті Глухові козацький син Максим Березовський, що з ранніх літ дивував усіх своїми музикальними здібностями. До речі, Глухів славився на всю Російську імперію співаками. Казали, що таких голосів, як у Глухові не можна знайти більше ніде. Сюди часто приїздили посланці з Петербурга, які набирали хлопчиків до знаменитої капели графа Розумовського, що був великим шанувальником мистецтва й покровителем музикантів.

Одного разу, коли Розумовський приїхав до Глухова, йому розповіли про Березовського. Граф захотів побачити й почути хлопця. Максим на той час закінчив Києво-Могилянську академію і випадково був у батьківському домі. Могло скластися так, що хлопець помандрував би кудись зі студентами по Україні, як це вони часто робили, і його зустріч із Розумовським не відбулася. Важко сказати, як склалося б його життя тоді. Але ось він стоїть навпроти графа (до речі, вихідця із українських козаків) і той прохає його заспівати. Після співу захоплений Розумовський забирає Максима до Петербурга в капелу. Там бракує саме такого голосу, як у нього.

І ось Березовський у хоровій капелі. Але виконавська діяльність – не єдине, що його цікавить тут. Значно більше вабить складання музики. Він бере уроки композиції у відомих італійських композиторів. Вимогливі вчителі задоволені першими успіхами здібного учня. І ось уже перші музичні твори Березовського звучать зі сцени. Його посилають на навчання до Італії. В ті часи туди їхали вчитись рідні талановиті люди з різних країн, бо Італія вважалась законодавцем музичних мод. І, звичайно ж, цілком закономірно її композитори й виконавці славилися на весь світ.

Максим Березовський навчається в Болонській філармонічній академії – найавторитетнішому музичному закладі Італії. Там він пише кілька творів, високо оцінених найвимогливішими педагогами академії. Йому пророкують велике творче майбутнє. І ніщо в світі не перерве цього стрімкого сходження козацького сина до вершин мистецтва й слави.

М.Коструба

Сухомлинський

Замислився Василь Олександрович Сухомлинський.

Українське літо пролетіло й зашуміло у нього над головою в бентежних кронах беріз, навіяло незабутні картини.

…Тихе, заховане у вербах і калинових кущах село Василівка на Полтавщині. Його рідне село. Простора школа з великими вікнами. Сонячний клас – знаний і любий йому, як рідна хата. Двадцять пар дитячих очей дивляться на нього допитливо й ждуть, що скаже оцей учитель, син тітки Оксани. Він розповідав їм про школу, в якій сам учився, і про село своє, і про землю, на якій вони живуть, і про славу давню і новітню. І діти, може, вперше відчули гордість за те, що вони народились і живуть саме на цій землі.

Після закінчення уроків того першого дна свого учителювання він пішов з малюками на річку. Діти з радістю скидали з себе одяг і один за одним шубовстали у воду. Вчителеві теж хотілось купатися, але нітився: чи зручно вчителеві разом з учнями бовтатися у воді. І все ж таки, побоюючись, щоб чогось не трапилось з малюками, він роздягнувся і кинувся у річку.

Потім вони пішли в луг, посідали під кущем калини, вирізували сопілки, вчились грати на них, і він розповів малюкам про сопілку, яка говорила людським голосом, повідав дітям легенду про калину, що це не просто дерево, а дівчина-красуня, яку замордували татари за те, що не скорилась вона ненависним людоловам.

За селом у зеленій балці, серед заростей ліщини, вони спорудили курінь, справжнісінький вігвам. Той курінь був улюбленим місцем дітвори. Бо саме там він переповів своїм вихованцям і «Хатину дядька Тома», «П’ятнадцятирічного капітана», і «Дітей капітана Гранта», і «Морського вовка», і ще багато книжок, яких тоді не було в селі і які молодий учитель мав щастя прочитати в Кременчуці, коли був студентом.

І. Цюпа

Олена Теліга

Олена Теліга зуміла згуртувати всі патріотичні мистецькі сили столиці навколо святої справи відродження української культури. Стає головою Спілки українських письменників і лишається вірною їй до кінця. Адже знала про небезпеку і все ж пішла у той фатальний день на вулицю Трьохсвятительську в Києві, де містилась тоді Спілка. Там арештували її гестапівці. Очевидці згадують, що і кати дивувалися, як мужньо йде на смерть ця незвичайна жінка.

Вона мала рідкісний дар передчуття. Передчуття омріяного майбутнього України. Передчуття своєї ранньої жертовної смерті в ім’я того майбутнього. І впевненості в правильності обраного шляху. Інакше чи була б такою фанатично одержимою, рішуче осяяною в своїй любові до України? А йшла по життю, наче по лезу ножа.

Дитинство минуло в Петербурзі, де Олена народилася в 1907році в сім’ї вченого-гідротехніка Івана Шовгеніва, в середовищі високоосвіченому, але російськомовному. Вищу освіту здобувала на історико-філологічному відділенні Українського Педагогічного інституту в Празі.

Подружжя переїздить до Кракова, де випробує себе труднощами емігрантського життя. Там Олена стала членом ОУН (організації українських націоналістів), очотила мистецьке об’єднання «Зарево». Вона всіляко підтримувала культурницьку програму Олега Ольжича з відродження національної свідомості українців. Збирає кошти для видавничої діяльності, читає лекції, укладає антологію патріотичної лірики «Буде буря»!

Так, їй, українці за походженням і українці за само усвідомленістю, судилось жити більше поза ріднею землею.

А жаданий берег то наближався, то віддалявся, хоч завжди був священним.

У роки визвольних змагань, коли батько працював в уряді УНР, разом із родиною переїздить юна Олена до Києва. Але те повернення було короткочасним. Довшим і вже назавжди сталося в липні 1941, коли разом із Уласом Самчуком, виконуючи важливу патріотичну місію, переходить убрід річку Сян. Потрапляє до окупованого Києва в відразу ж поринає в кипучу діяльність української патріотичної інтелігенції.

Р.Мовчан

Климентій Зиновіїв

Люди бачили цього дивного, зодягненого в усе чорне чоловіка в містах і селах, зустрічали його в степах і в борах, скрізь на неоглядних просторах України, а потім і Росії, Польщі. Цей уже немолодий, сивобородий монах збирав милостиню для свого монастиря, і люди повсюдно подавали її, бо в ті далекі часи дуже шанували і монастирі, і ченців, що були уособленням знань і мудрості великої.

Часом люди розповідали монахові про свої біди і клопоти, подекуди прохали оглянути хворого й підказати, як його лікувати. І він усім прагнув допомогти – кому добрим словом і порадою, а з ким ділився своїми знаннями.

Певно, ніхто з людей не знав, що то – не просто звичайний монах, а видатний український поет Климентій Зіновіїв, що мине колись і сто, і двісті років по його смерті, а вірші стомленого подорожнього читатимуть далекі нащадки, знаходячи в словах поета цілющий мед мудрості.

Нам дуже мало відомо про життя Климентія Зіновіїва. Не знаємо навіть року його народження. Вчені вважають, що він навчався у Києво-Могилянській академії, бо тільки там міг здобути таку ґрунтовну освіту. Достеменно ж відомо, що Зіновіїв ще замолоду постригся в ченці і пройшов багато доріг, збираючи милостиню для монастиря. У ті часи часто посилали монахів у світ широкий з цією метою.

Климентій Зіновіїв під час своєї тривалої подорожі зустрічався і з селянами, і з козаками, із бурлаками, і з урядовцями, і з ремісниками. Чув, як і що говорить цей різношерстий люд, і записував од нього приповідки й усякі цікаві історії. Згодом усе те склало цілу книгу, після читання якої глибше уявляєш життя України на початку VXIII століття. До речі, свої вірші він писав не латиною, не грецькою, не польською, як це часто бувало в наших поетів тих часів, а живою, розмовною українською мовою. Це ще за ціле століття до Івана Котляревського.

М.Слабошпицький

Устим Кармелюк

Постать Устима Кармелюка загадкова й легендарна. Історичні дослідження його біографії, коли їх зіставити, породжують більше запитань, аніж дають певний, однозначних свідчень про цю неординарну особу.

Оповиті туманом навіть ім’я та прізвище героя селянського руху. В судових актах, церковних записах та метриці іменують його по-різному: Устим, Августин, Юстіан, Василь. Існує й кілька варіантів звучання прізвища: Кармалюк, Кармелюк і навіть Карманюк. Сам він, переховуючись, інколи називав себе Василем Гавриленком.

Офіційні документи, які стосуються Устима Кармелюка, вражають насамперед розбіжністю характеристик, даних йому сучасниками, державними чиновниками, очевидцями та усною народною творчістю. За версією перших, в уяві постає похмуру, жорстока й немилосердна людина без строгих моральних норм. Народна ж традиція оспівує та возвеличує постать героя-месника, який увібрав у себе найкращі людські риси й уособлював ідеал мудрого, справедливого народного вождя.

Устим Кармелюк символізував свою епоху, також неодномірну, суперечливу й складну. Для одних він був утіленням непокори, мужності та героїзму, а для інших – бунту, кривавого, нещадного й безглуздого.

З’явившись на історичній арені якраз тоді, коли соціальна напруга в суспільстві загрожувала вибухом невдоволення з боку безправного й гнобленого селянства, Устим Кармелюк став провідником народних мас. За інших обставин не спалахнула б збройна боротьба тисяч і тисяч покривджених проти своїх визискувачів, а отже, й не з’явилася б потреба у вожді бунтівників.

Народився Устим Кармелюк у сім’ї кріпаків. З юних літ не хотів коритися панській сваволі та різним зловживанням управителів, беручи близько до серця не лише особисті кривди, а й гірку долю інших покріпачених селян. Устим був одружений з місцевою дівчиною-красунею Марією, яка народила йому трьох синів – Остапа, Івана й Тараса. Однак їхнє сімейне щастя було надто коротким. Кармелюк відверто дорікав панові за тяжкі умови життя й виснажливу працю, і той віддав його в солдати.

П.Киридон

Володимир Антонович

сковорода антонович кармелюк теліга

Видатний історик, археограф, етнограф, археолог, публіцист і громадський діяч, один з ідеологів українського національно-визвольного руху другої половини XIX століття Володимир Боніфатійович Антонович народився 30 січня 1834 року.

Початкову освіту здобув у сім’ї шляхтича-українофіла Оттона Абрамовича, де Володимирів батько працював гувернанток. Від 1844 по 1849 хлопець навчався в пансіонаті й 2-й Одеській гімназії. Пристойне знання іноземних мов дало йому змогу ознайомитися з творами французьких просвітителів, під впливом яких формувався його світогляд. Вважаючи себе учнем французьких енциклопедистів, Антонович у всій подальшій діяльності керувався ідеями західноєвропейської літератури, наближаючись до французького позитивізму й агностицизму другої половини XIX століття.

Після гімназії юнак вступив на медичний факультет Київського університету, але вже на другому курсі зрозумів, що обрав хибний шлях. Переходити з медичного факультету на інший у зв’язку з Кримською війною категорично заборонили, тож він закінчує повний курс навчання і майже рік займається медичною практикою в Бердичеві та Чорнобилі. А заробивши трохи грошей, знову вступає до Київського університету, але вже на історико-філологічне відділення, яке закінчує 1860-го року з кандидатським ступенем.

Ще в студентські роки читає Антонович козацькі літописи, твори Шевченка, Куліша та етнографічні збірки. Це помітно вплинуло на його життєву орієнтацію. «Притуляючи слабі знання про українство до загальної демократичної французької теорії, - писав він у спогадах, - я докрив сам собою українство і чим більше читав і знайомився з історією, тим більше переконувався втому, що відкриття моє не було зайвою вигадкою.»

У студентській корпорації, яка складалась переважно з польської молоді, Антонович наприкінці 50-х років висловлював думку, що дивно жити в краї, не знаючи ані його самого, ані людей. Разом зі своїми товаришами він під час літніх канікул пішки подорожує по Волині, Поділлю, Київщині, Холмщині, щоб побачити народ не в шляхетському освітленні, а таким, яким він є.

О. Киян