Курсовая работа: Мистецтво, як важливий засіб культурно-виховної та просвітницької роботи

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ВІЙСЬКОВИЙ ІНСТИТУТ ВНУТРІШНІХ ВІЙСЬК МВС УКРАЇНИ

Кафедра соціально-гуманітарних наук

ВІЙСЬКОВО-НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО СЛУХАЧІВ, КУРСАНТІВ ТА СТУДЕНТІВ

КУРСОВА РОБОТА

МИСТЕЦТВО, ЯК ВАЖЛИВИЙ ЗАСІБ КУЛЬТУРНО-ВИХОВНОЇ ТА ПРОСВІТНИЦЬКОЇ РОБОТИ

Виконав:

курсант 111 навчальної групи

Савченко Олександр Сергійович

Керівник: старший викладач

полковник Іллюк О.О.

Харків 2006 р.

ЗМІСТ

Вступ

1. Соціальна природа, функції та стилі мистецтва

2. Застосування мистецтва в культурно-виховній та просвітницькій роботі

Висновки

Література

Вступ

Сформована чудовим російським художником А. Пластовим думка про цілісність понять "мистецтво", "красота", "Батьківщина", "героїзм", може послужити лейтмотивом роботи, про роль мистецтва в героїчно-патріотичному вихованні військовослужбовців. "…Треба, щоб людина цю не приходящу, неймовірну красу світу, - писав він, відчувала кожного часу, кожної хвилини. І коли вона зрозуміє цю неймовірність, громоподібність буття – на все її вистачить: і на подвиги в роботі, і на захист Батьківщини, на любов до дітей, до всього людства, - ось для цього і існує мистецтво".

Героїчно – патріотична тема одна із головних в мистецтві. Саме в сфері героїчного та патріотичного більшість митців досягли свого апогею слави.

Культурно-виховна і просвітницька робота - невід‘ємна складова системи виховної роботи, яка реалізується у всіх військових формуваннях України. Притаманними їй формами, методами та засобами, вона формує свідомість військовослужбовців, як стійких захисників незалежної Української держави.

Сучасність вимагає активізації роботи щодо забезпечення у особового складу Внутрішніх військ високої духовної культури і моральних якостей, почуття патріотизму, вірності традиціям українського народу та забезпечення в задоволенні естетичних потреб військовослужбовців і членів їх сімей через проведення культурно-просвітницьких заходів та організацію дозвілля особового складу.

Мета цієї роботи розкрити мистецтво у всіх його проявах, та доцільність використання окремих його видів на практиці у впливі на свідомість військовослужбовців.

Спираючись на літературу та досягнення у сфері мистецтва у цій роботі особливу увагу зосереджено на розкритті сутності мистецтва, його видів та застосування окремих елементів на свідомість військової людини.

У висновках викладене особисте бачення на зв’язок мистецтва з свідомістю військовослужбовця.

Існує багато наукових праць з мистецтва, є документи з приводу ролі мистецтва в культурно-виховній та просвітницькій роботах, але погляд військовослужбовця на цю проблему не розкривався…

мистецтво компенсаторний евристичний просвітницький

1. Соціальна природа, функції та види мистецтва

Серед форм естетичної діяльності особливе місце займає мистецтво в усьому різновиді своїх форм, видів, типів тощо. Однак мистецтву притаманна специфіка не тільки у межах естетичної діяльності, воно в цілому являє собою унікальний суспільний феномен. "Мистецтво, — пише Ю.М. Лотман, — відтворює принципово новий рівень дійсності, який відрізняється від неї певним збільшенням свободи. Свобода привноситься в ті сфери, які в реальності її не мають. Безальтернативне стає альтернативним... Воно уможливлює не тільки заборонене, але і неможливе. Тому по відношенню до реальності мистецтво виступає як область свободи".

Соціальна сутність мистецтва полягає у тому, що художній розвиток суспільства обумовлений природно-історичним процесом, тобто його розвиток виявляє характерні закономірності, що пов'язані з певними періодами становлення людської культури.

Перша з них визначається як закономірність виникнення мистецтва: воно з'явилося як результат естетичних потреб та естетичних здібностей, що розвинулися безпосередньо у межах практичної діяльності людини. Найдавніші пам'ятки, початок художньої діяльності дослідники відносять до епохи палеоліту (приблизно 40—50 тис. років до н. є.). Найбільш давні сліди цієї діяльності являють собою нанесені людською рукою "ознаки", очевидно, імітація "ран". Це перші спроби давньої людини, "позначка" її здатності цілеспрямовано впливати на світ у співвідношенні зі своїми потребами. Деякий магічний ритуал передував трудовому процесу, який у ті далекі часи був представлений в основному мисливством. Нанесене "поранення" не мало характеру символу, це була спроба попереджуючої дії, вона передувала нанесенню справжньої рани твариною. Віра в магічний зв'язок між зображенням і реальністю примушувала первісного "митця" справляти такий ритуал. Магічні реалії становлять не іншу дійсність, а її інобуття.

Відтворення своєї історії, хоча б у такій фантастичній формі, стало поштовхом до появи міфів, які дослідники вважають історичним переходом від магічних реалій до мистецтва, оскільки вони сприяли формуванню у людини здібності до творчого уявлення, фантазії, що дало можливість первісній людині вирватися з ситуації "тут і зараз". На думку М.К. Мамардашвілі, "міфічні та релігійні фантазії народжувались не тому, що людина ніби намагалася "заговорити" стихійні та грізні сили природи, а через страх неосвіченості людини, котра не знала законів фізики. Навпаки, міф є організація такого світу, в якому, щоб не трапилось, якраз все зрозуміло і мало сенс. Тобто, міф є спосіб і конструювання людських сил чи самої людини, а не уявлення про світ — правильне чи неправильне... Міф не уявлення, а відновлення і створення людиною себе в бутті, в якому для неї немає природних підстав. І тому на місці відсутніх основ і з'являються визначені "машини" культури, які називаються міфом".

Друга закономірність у розвитку мистецтва пов'язана з поділом праці на розумову та фізичну. Поява вільного часу (дозвілля) створила умови для відмежування деякої групи людей, які здобули можливість спеціально вдосконалювати свої естетичні та художні потенції. У цьому сенсі йдеться про поділ мистецтва на народне (фольклор) та започаткувати професійного. Останнє мало виняткове значення для розвитку системи мистецтва, його форм, видів тощо.

Поділ суспільства на класи, що зумовив відображення у мистецтві естетичних ідеалів, симпатій, переваг різних соціальних груп, становить третій важливий закономірний етап у розвитку мистецтва. Естетичні ідеї та потреби панівного класу стають пануючими естетичними ідеями, що не зменшує цінності різних шарів мистецтва, а, навпаки, сприяє розвитку його історичних форм.

Говорячи про четверту закономірність розвитку мистецтва, слід підкреслити його зв'язок з іншими формами духовного життя суспільства та соціально-економічними умовами. Цей зв'язок відчувається завжди, але не прямо, а опосередковано. Проте справедливим буде твердження про зворотну силу впливу мистецтва на право, політику, мораль тощо, а через них — на економіку. В історії мистецтва були періоди, коли воно вбирало в себе функції інших форм суспільної свідомості внаслідок будь-яких конкретно-історичних причин (наприклад, вітчизняне мистецтво XIX ст., яке замінило собою вільне право, політику, тому, власне, стало "підручником життя").

Остання з закономірностей, що вирізняються, пов'язана з тим, що залежно від конкретно-історичних умов епохи актуалізується той чи інший бік впливу мистецтва на суспільство та людину. Наприклад, для французького мистецтва XVII ст. головним суспільним завданням було виховання людини — громадянина (класицизм), сторіччям пізніше мистецтво Франції було спрямоване на розкріпачення в людині емоційного почуттєвого (сентименталізм).

Соціальна сутність мистецтва виявляється в специфіці його мети та предмета. Метою мистецтва, усіх його видів, форм та жанрів є вдосконалення людини та суспільства, в якому ця людина живе. "...Мистецтво — є суспільна техніка почуття, знаряддя суспільства, за допомогою чого воно залучає в коло соціального життя саме інтимні і саме особисті сторони нашого створіння. Правильно було б сказати, що почуття не стає соціальним, а навпаки, воно стає особистим, коли кожен з нас переживає твір мистецтва, стає особистим, не перестаючи при цьому залишатися соціальним". Тому предметом мистецтва стає реальна дійсність, за якої постає життя людини. Мистецтво є формою відображення суспільного буття, формою суспільної свідомості.

Мистецтво є поліфункціональним. Дослідники визначають різну кількість функцій, але, незалежно від кількості, всі ці функції взаємопов'язані, оскільки твори мистецтва існують як цілісне явище, що передбачає цілісне сприйняття.

Суспільно-перетворююча та компенсаторна функція (мистецтво як діяльність та "втіха") має свій прояв як ідейно-естетичний вплив на людей. Завдяки цій здатності мистецтво залучає людей до цілеспрямованої діяльності, що трансформує суспільство.

Художня творчість являє собою процес перетворення (в уявленні) фактів дійсності, матеріалу та самої людини. Ідеали гармонійної людини пробуджують активність кожного створювати самого себе в цьому напрямку, тобто стверджують у дійсності те, що бажане, реальне, насправді компенсуючи те, що є недостатнім для повноцінного життя людини.

Пізнавально-евристична функція (мистецтво як знання та просвіта) визнавалася в історії естетики не всіма мислителями. Багато з них сумнівалися у пізнавальних можливостях мистецтва. Так, Платон бачив у ньому тінь тіней, а Гегель — нижчу форму пізнання істини. Без сумніву, пізнавальна можливість мистецтва незрівнянна з можливостями науки щодо встановлення та з'ясування об'єктивних властивостей дійсності. Але мистецтво пізнає дійсність співвідносно з людиною, в усьому багатстві форм, що сприймаються людською чуттєвістю. Це дає можливість мистецтву відкривати нове у відомому або нові процеси у тому, що вже визнано (наприклад, відкриття Л. Толстим "діалектики" людської душі або Ф. Достоєвським "двоїстості").

Мистецтво виступає засобом просвіти, передачі досвіду, фактів життя, а також засобом навчання, передачі навичок мислення, узагальнення системи поглядів. Тому його справедливо називають "підручником життя".

Художньо-концептуальна функція (мистецтво як аналіз світу ну світу) дозволяє побачити у художньому творі уявлення митця про світ у цілому. Цілісна концепція подана у формах, які чуттєво сприймаються, в них емоційно втілені уявлення про світ, людину та місце людини у світі (наприклад, концепція світу у "Божественній комедії" Данте Аліг'єрі або у "Фаусті" Йоганна Вольфганга Гете).

Функція передбачення ("кассандрівське начало", або мистецтво як віщування) має свій прояв у тому, що, подібно до античної Кассандри, яка пророкувала загибель Трої у часи її розквіту, мистецтво здатне прогнозувати майбутнє. У цьому мистецтво співвідноситься з людською інтуїцією, яка здійснює стрибок через розриви інформації. Тому у фантастичній літературі часто передбачається поява тих чи інших технічних досягнень (наприклад прообраз субмарини у романах Ж. Берна або лазера у О. Толстого). Однак набагато важливішими є соціальні передбачення, прогнози щодо майбутнього людини та суспільства. Спеціально цьому присвячений окремий жанр — утопії та антиутопії (наприклад, роман Є. Зам'ятіна "Ми" або, фільми А. Тарковського), але передбачливим потенціалом володіє мистецтво в цілому.

Інформативна та комунікативна функція (мистецтво як повідомлення та спілкування) полягає в тому, що твір мистецтва — це певна знакова система. Як і будь-яка знакова система, мистецтво має свій код, "ключ" до якого втілений в особливостях даної культури, її змісті.

Художнє спілкування являє собою обмін культурними змістами, що зумовлює залучення до певної культури, отже — не тільки знання своєї культури, але й знайомство з культурою інших народів, інших епох. Мистецтво об'єднує людей. Так, єдиним фактором, що об'єднав розрізнених неаполітанців, римлян, ломбардців, було мистецтво Італії XVIII—XIX ст. Виховна функція (мистецтво як катарсис формування цілісної особистості) дає змогу художньому твору впливати на склад думок та почуттів людини в цілому. Ще піфагорійці помітили, що мистецтво очищає особистість, а Аристотель увів поняття "катарсису", що означає процес очищення за допомогою виникнення схожих почуттів.

Сугестивна функція (вплив на несвідоме) полягає у тому, що мистецтво здатне навіювати певний склад думок та почуттів. Емоційний вплив мистецтва якраз і характерний тим, що діє безпосередньо, прямо на почуття того, хто сприймає, минаючи на цьому рівні раціональні заборони. Ця якість має найбільшу силу, яка спроможна впливати на особистість, вдосконалюючи чи руйнуючи її.

Естетична функція (мистецтво як формування творчого духу та ціннісних орієнтирів) сприяє формуванню естетичного смаку, здібностей та потреб людини. Мистецтво ціннісне орієнтує людину в світі, розвиває у неї творчий дух. Вислів А. Ейнштейна: "Мені особисто відчуття найвищого щастя дають твори мистецтва… Якщо ви спитаєте, хто викликає зараз у мене найбільший інтерес, я відповім: Достоєвський. Достоєвський дає мені більше, ніж будь-який науковий мислитель, більше, ніж Гаус", — є свідченням того, що мистецтво пробуджує в людині творця.

Гедоністична функція (мистецтво як насолода) має прояв у тому, що мистецтво — сфера свободи й майстерності, які несуть насолоду. Усі явища мистецтва співвідносні з естетичними цінностями. Джерелом естетичної насолоди є художня форма, яка знаходиться у гармонійній єдності зі змістом. Радість несе в собі й залучення до творчості, й ігровий аспект, присутній при сприйнятті художнього твору.

Мистецтво — невід'ємна частина життя людини та суспільства. Про унікальність художнього почуття сказав О. Пушкін у вірші "Пророк":

И внял я неба содроганье,

И горний ангелов полет,

И гад морских подводных ход,

И дольней лозы прозябанье.

Мистецтво відображає життя в його цілісності та загальнолюдській значущості, у тому, що цікаво кожній людині. Мистецтво — це завжди розповідь про людину, для людини та в ім'я людини.

Проблема відокремлення певних видів мистецтва та з'ясування їх особливостей хвилювала людство з давнини. Багато філософів, діячів культури, митців намагалися розв'язати це питання остаточно. Однак навіть сучасний стан даної проблеми недостатньо однозначний.

Визначити вирішення проблеми класифікації видів мистецтва як історичний процес, виявити причини, які зумовили зміну старих (традиційних) видів мистецтва та появу нових, з'ясувати відмінність кожного з них від інших допоможе історичний погляд на ці явища.

Розуміння мистецтва як способу емоційно-образного відтворення дійсності у художніх образах неминуче ставить питання доцільності існування різних видів мистецтва. Перша спроба класифікації видів мистецтва, яку здійснили Платон та Аристотель, не виходила за межі дослідження специфіки окремих видів мистецтва.

Першу цілісну класифікацію запропонував І. Кант, але не у практичній, а у теоретичній площині. Першу систему взаємозв'язку конкретних видів мистецтва дав Г. Гегель у праці "Система окремих мистецтв", в основу якої він поклав співвідношення ідеї та форми, класифікував види мистецтва від скульптури до поезії. У XX ст. Фехнер систематизував види мистецтва з психологічної точки зору, а саме з приводу практичної корисності виду мистецтва. Таким чином він відніс до мистецтва і кулінарію, і парфумерію, тобто види естетичної діяльності, які крім естетичних виконують інші, практичні функції. Як бачимо, джерело багатства мистецтва шукали у різноманітності здібностей суб'єкта, у внутрішній диференціації об'єктивної ідеї, у зміні виражальних творчих прийомів тощо.

Матеріалістичне вирішення проблеми пояснює зумовленість народження та розвитку різних видів мистецтва у різноманітті самої дійсності. Значна кількість видів мистецтва склалася історично як відтворення багатобічності реальної дійсності та індивідуальних особливостей сприйняття її людиною. Отже, відокремлюючи будь-який вид мистецтва, зважають на форму мистецтва, яка склалася історично, її основні функції та класифікаційні одиниці. Види мистецтва — література, образотворче мистецтво (живопис, скульптура, графіка), музика, хореографія, архітектура, театр тощо — мають відношення до мистецтва як особливе до загального. Видові особливості, що є специфічним проявом загального, зберігаються протягом усієї історії розвитку мистецтва, хоча у кожну епоху в певних художніх культурах виявляються по-різному.

У сучасній системі мистецтв існують дві тенденції: тяжіння до синтезу (наприклад, зв'язок архітектури, живопису та скульптури) та збереження незалежності (самостійності) окремих видів мистецтва. Обидві тенденції плідні та сприяють розвитку системи мистецтв. Врешті, на розвиток цієї системи мають вирішальний вплив досягнення сучасного науково-технічного прогресу, без яких була б неможливою поява кіно, голографії, рок-опери тощо.

Достатньо складним є питання відбору критерію класифікації даної системи. Так, розподіляючи мистецтво за способом сприйняття, одержуємо слухові, зорові та видовищні види мистецтва. Поділ мистецтва за типом відтворення дійсності дає образотворчі та необразотворчі види мистецтва. Визначення специфіки створення художнього образу зумовлює виділення часових, просторових та просторово-часових видів мистецтва (у іншій термінології — статичних, динамічних та статикодинамічних). Залежно від характеру поєднання виражальних засобів у конкретному виді мистецтва відзначають прості, складні та синтетичні види мистецтва.

Усередині кожного виду мистецтва також існує поділ на жанри, стилі, роди тощо. Зберігаючи свої специфічні особливості та внутрішньовидовий поділ, кожний вид мистецтва змінюється під впливом своєрідності часу, культурних вимог, характеру художнього смаку тощо. Усі ці особливості містяться у визначенні стилю. Стиль — сукупність головних ідейно-художніх особливостей творчості майстра, які виявляються у типових для нього темах, ідеях, характерах, конфліктах, а також у різноманітності виражальних засобів, художніх прийомів. Таким чином, доцільно виділяти стиль епохи, стиль художньої школи (або напряму), стиль конкретного виду мистецтва, національний стиль, стиль окремого митця.

Внутрішньовидовий поділ мистецтва та аналіз особливостей кожного його виду містить розділ мистецтвознавства, який називається морфологією мистецтва.

Сучасна естетична теорія ще не має остаточного погляду на кількість видів мистецтва, що вирізняються. Очевидно, дана точка зору не буде досягнута ніколи, оскільки ця система є відкритою і такою, що постійно розвивається. Слід проаналізувати ті види мистецтва, які найчастіше виділяються у сучасній літературі.

Декоративно-прикладне мистецтво (лат. dekoro — прикрашаю) — особлива галузь художньої діяльності, у продуктах якої призначення досягнення практичної мети органічно зливається з формальним рішенням, що має естетичну значущість.

Вислів І. Канта "... у творчості головне — це визначене використання предмета, яке створило мистецтво, та цим, як умовою, естетичні ідеї обмежуються" є справедливим щодо декоративно-побутового мистецтва, тому що тут первинне значення має намір виготовлення речі корисної і в той же час такої, що має естетичну цінність.

Внутрішньовидова класифікація у декоративно-прикладному мистецтві здійснюється за різними принципами: за матеріалом, технологією виготовлення, функцією. Залежно від обраного критерію його поділяють на спеціалізовані галузі: кераміка, текстиль, меблі, посуд тощо.

Цей вид мистецтва — один з найдавніших видів художньої творчості, який розвивається й тепер. Він існує у предметах побуту, які створені за законами краси. Ці речі є не тільки корисними, але й прекрасними, вони мають свій стиль та художній образ, який відтворює їх призначення і несе узагальнену характеристику типу життя й світогляду народу та епохи.

Декоративно-прикладне мистецтво є національним за своєю природою, воно народжується із звичаїв, навичок, вірувань народу та безпосередньо наближається до його виробничої діяльності, його побуту.

У давні часи творіння декоративно-прикладного мистецтва являли собою предмети розкоші (Стародавній Єгипет); красиві та корисні речі (Стародавня Греція); речі, що відрізнялися строгістю виконання (Рим епохи Республіки). Середньовічний аскетизм наклав відбиток на побутове мистецтво, надав йому суто конструктивного, раціонально строгого характеру, утилітарного за спрямованістю. У подальшому розвитку феодального суспільства для побутових речей стає характерним сполучення декору та конструкції. На одяг, меблі та інші твори побутового мистецтва починають переноситися вертикально-стрілчасті лінії та форми архітектури, речі дедалі більше орнаментуються. За епохи Відродження важливого значення набуває єдність функції та краси. Речі довгий час мають привабливість, індивідуальну неповторність. Це раритетні твори, які зберігають чарівність обдарування та всю унікальність їх творця — митця-ремісника. Розвиток виробництва у наш час все більше нівелює сліди індивідуальності митця з речей, що виробляються у промисловості. Але бурхливий розвиток дизайну саме й починається з приходом у промисловість митця.

Вершиною декоративно-побутового мистецтва є ювелірна справа, яка зберігає свою самостійність і тепер.

Архітектура (грец. architecton — будівничий). Кожна людина живе у певному предметному середовищі. У створенні його образу, характеру, більше того, у створенні настрою, підтримці психічного та емоційного здоров'я непомітно, але постійно присутній один з найдавніших видів мистецтва — архітектура. М.В. Гоголь архітектуру називав музикою, що застигла у камені. Поет А. Вознесенський, архітектор за фахом, говорив, що архітектура — це розмова з нащадками. Адже, дійсно, твори архітектури, архітектурні пам'ятки можуть багато розповісти про побут, звички, культуру минулого, коли та ким вони були створені. Згадаймо, наприклад, затишні будівлі епохи зрілого класицизму та помпезні споруди 40—50-х років XX ст. у нашій країні.

Архітектура — вид мистецтва, твори якого є пам'ятками матеріальної та духовної культури людства. Архітектуру називають мистецтвом спорудження дахів, тому що основні архітектурні типи та стилі відрізняються характером покрівель, наприклад, купольна або стояково-балкова системи. Визначний архітектор XX ст. Ш. Корбюз'є з огляду на це назвав архітектуру "мистецтвом вписування ліній у небо". Стародавні греки створювали свій архітектурний зовнішній простір, залишаючи внутрішні приміщення темними та строгими. У давньоруському зодчестві храми та собори повинні були уособлювати надійність, спокій та силу, часто виконуючи одночасно й роль фортеці, а не тільки культової споруди. Вперше внутрішні приміщення стали предметом архітектурного освоєння у готичному мистецтві, а мистецтво бароко досягло у цьому напрямові найбільших успіхів, перемігши (природно, ілюзорно) обмеженість простору (згадаймо спосіб використання дзеркал у парадних залах Петергофа або Катерининського палацу Б. Растреллі). Архітектуру людина сприймає не тільки візуально, як це здається на перший погляд, але й усією своєю тактильною та моторною енергією, усією своєю істотою.

Скульптура. Один із геніальних скульпторів та архітекторів Італії XVII ст. Лоренцо Берніні говорив: "Мабуть й сам Бог — скульптор, він створив людину не за допомогою чар, а шматок за шматком, як різьбяр". У цьому вислові підкреслюється, що скульптура як мистецтво створює просторовий образ людини з давнини. Назва цього виду мистецтва виникла від латинського 5Сиіро — вирізаю; часто скульптуру називають також пластикою (грец. рlaste — ліплю). Ці дві назви одного виду мистецтва вказують на існування різних технік створення скульптурних образів.

Скульптура проста, зрозуміла та переконлива, в усі часи вона втілює ідеальні уявлення про красу людської постаті та особливості моральних якостей епохи.

У сприйнятті скульптурних творів бере участь усе тіло людини, а не тільки очі. Очевидно, тому Д. Дідро висловив таку думку: "Живопис звертається тільки до очей, скульптура існує і для видючих, і для сліпих". Людина відчуває м'язове напруження, розумом сприймає близький стан, відчуває схоже напруження душі. Кращий спосіб сприйняття скульптури — спроба провести по її силуету рукою.

Мистецтво скульптури в результаті свого довгого розвитку почало поділятися на форми, види, типи тощо. За найбільш загальним поділом розмежовують скульптуру на велику (як прикрасу садів, парків, площ) та малу. За видами скульптура розподіляється на станкову (зроблену на спеціальному пристрої, вона має самостійне художнє значення) та монументальну, що завжди пов'язана не тільки формою, але й ідейно-художнім змістом з архітектурою. Монументальна скульптура, в свою чергу, поділяється на: а) монумент або пам'ятник; б) декоративну скульптуру (прикраси мостів, споруд, садів, парків); в) надгробник; г) меморіальні комплекси (Піскаревське кладовище, Малахів курган, Хатинь тощо).

У скульптурі розрізняють такі форми: голова, портретний бюст, статуя, торс (зображення без голови та кінцівок — форма походить від розкопок стародавніх цивілізацій), скульптурна група. Найскладнішою за композицією є скульптурна група, що складається з двох постатей або їх груп. Вони, як правило, самостійні за значенням, але зв'язані між собою сюжетно та духовно.

Скульптуру поділяють на круглу (вона об'ємна з усіх боків) та рельєфну (об'ємне зображення ніби виступає з площини). Рельєфи можуть бути також різноманітними: койланогриф — зображення на стіні (контурний рельєф), барельєф — зображення, що виступає на половину об'єму, горельєф — зображення, що виступає більше ніж наполовину.

Графіка (лат. gгарho — пишу). Цей вид мистецтва так само відомий з давнини. До XV ст. графіка пронизує всі види мистецтва, але самостійного значення набуває тільки за епохи Відродження. З цього часу ручний малюнок та естамп стали сприйматись як самостійна художня цінність.

Графічні роботи можуть бути створені у різних матеріалах та за різною технікою. При виконанні графічних робіт рукою розрізняють мокру та суху графіку залежно від матеріалу. До мокрої графіки належать твори, виконані за допомогою бістру (матеріалу, який виготовляється з соснового попелу), сепії (фарбовий пігмент бузкового кольору, який був виділений з каракатиці), акварелі, пастелі; суха графіка одержується при використанні сангіни, крейди, вугля, графіту тощо (сангіну геніально використовував Леонардо да Вінчі, а вугіль був преференційним матеріалом Альбрехта Дюрера).

Друкована графіка являє собою ряд відбитків (естампів), які зроблені з певних твердих поверхонь за допомогою різних технік друку. Так, зображення може бути відбито на камені, металі, дереві, лінолеумі за допомогою плоскої, високої або заглибленої техніки друку. Кожен з таких відбитків є кінцевим результатом і метою творчості графіка і має художню цінність.

Зображення, яке виконано на кам'яній подушці за допомогою лупи та щекілю, називають літографією.

Ксилографія — гравюра на дереві з нанесенням на неї фарби при подальшому її друкуванні на папері.

Ліногравюра — це графічне зображення, яке одержують при друкуванні малюнка з листа лінолеуму.

Офорт — відбиток з металевої платівки (згадаймо найбільш відомі офорти Рембрандта).

Живопис. Великий живописець М. Ге говорив: "Живопис — не слово, у ньому дається одна мить, але у цій миті повинно бути усе, а якщо немає — немає й картини". Дане висловлювання підкреслює специфіку живопису — виду мистецтва, який здатний відтворити видиму реальність за допомогою кольору на двомірній поверхні. Це зображення створюється завдяки використанню художником законів перспективи, лінії, кольору, світлотіні. Живопис — безмовний, нерухомий, просторовий.

Психологи уподібнюють вплив живопису на людину впливу музики, оскільки в ньому відтворюється в одній миттєвості усе людське життя в усьому блиску кольору. Недарма великий Леонардо називав живопис божественним мистецтвом.

Художній образ у живописі — це не фактичне зображення реальності, а враження від дійсності, яке пройшло через думки та почуття художника. Цей образ створюється за допомогою живописної образотворчої мови, складові якої такі:

- колір як головний компонент живопису. Сполучення кольорів у картині створює її колорит. Сар'ян говорив, що у живописця є тільки один засіб розповісти про світ та про себе — це колір. Колір створює емоційне напруження у картині (згадаймо, наприклад, картини Ель Греко або Сезанна), особливо вдало психологічний вплив кольору використовували Матісс та Ван Гог.

- фактура — різні засоби накладення фарб. Розрізняють затерту та незатерту фактуру;

- світлотінь — співвідношення світла та тіні у картині. Вона використовується як засіб зображення, створюючи ілюзію простору, підкреслює центральні частини художнього образу (наприклад живописні прийоми Рембрандта), створює емоційне напруження, має символічне значення (наприклад картина Ярошенка "Кочегар");

- малюнок — один з найвиразніших засобів живопису;

- перспектива — засіб створення просторового ефекту на площині. Історія живопису знає пряму та зворотню перспективу (ікони). Крім того розрізняють лінійну перспективу, де усі лінії картини зходяться у одній точці, яка розташована на третині горизонту; та повітряну, що була знайдена Леонардо да Вінчі, у якій червоний колір на віддалі набуває зеленого, а потім блакитного відтінку;

- ритм - як композиційний засіб також використовується при створенні живописних образів (наприклад, картини О. Дейнеки "Оборона Петрограда" та Ван Гога "Прогулянка в'язнів");

- композиція — закони побудови, розташування окремих постатей, плям світла та тіні на полотні. Композиція повинна створювати цілісність зображення, вона часто несе змістове навантаження, наприклад, на "Портреті Катерини II" Д. Левицького зображення Феміди вказує, що імператриця — перша серед рівних, орел символізує мудрість тощо. Таким чином, через композицію художник відтворює тему та ідею свого твору.

Музика. Вона завжди визнавалася надзвичайним видом мистецтва. Музика - вид мистецтва, який, відтворюючи дійсність, впливає на людину завдяки звуковим комплексам, що побудовані особливим чином. Відомий, наприклад, вислів Конфуція: "Якщо хочеш дізнатися, чи гарно йдуть справи з правління будь-якої країни та чи здорова її вдача, прислухайся до її музики". Біограф та соратник Л. Толстого Гольденвейзер записав якось зауваження письменника: "Музика - найяскравіший доказ ду_овності нашого існування". Ці вислови ілюструють значення, яке має музика у житті людей.

З давнини використовується цілющість музики не тільки для духовного здоров’я, але й для фізичного, у тому числі й психічного. Ще Піфагор застосував музику для лікування людей. Він вважав, що ритми музики — це відтворення світового порядку. Музикою, як зазначають психологи, можна викликати будь-який ефект — від жаху до захоплення. Платон та Аристотель усю систему естетичного виховання будували на музичному вихованні та, знаючи силу цього виховного знаряддя, пропонували встановити державний контроль за використанням музики. Музика діє одночасно, але по-різному на маси людей. Вона має багаторівневу структуру. Звучання її форм та сенсів важко перекласти на іншу мову, наприклад передати словом. Музика звернена до особливостей слуху кожного. Музику відрізняє динамічний характер звукового потоку, тобто музичний образ розвивається у часі.

Основою музичного твору є почуття, емоції; зміст створюється завдяки пульсації ритму, мелодії тощо. Розуміти музику — це вміти глибоко та сильно відчувати, через почуття вміти розрізнити глибокий життєвий сенс музичних образів.

Музику розділяють на інструментальну та вокальну. Але проблема музичних жанрів вирішена ще не повністю. Д. Кабалевський називав основними музичними жанрами пісню, танок та марш. Однак музична практика має багато різновидів музичних жанрів та форм. Серед них:

- хорал (лат. cаntus choralius — хоровий спів) — релігійне багатоголосся;

- меса (франц. messe — літургія) — хоровий твір, який, як правило, називають першим словом молитви;

- ораторія (італ. огаtогіо від лат. ого — молю) — хоровий твір для співаків-солісгів, пізніше у концертному виконанні став супроводжуватись оркестром;

- кантата (італ. саntata — співаю) — хоровий твір, за змістом менший, ніж ораторія, не має драматичного розвитку сюжету;

- сюїта (франц. suite, буквально — послідовність, ряд) — спочатку — танцювальна музика у концерті; пізніше — самостійний інструментальний твір, що складається з декількох п'єс танцювального характеру;

- фуга (італ. fuga — біг) — музична форма з яскраво відтвореною ідеєю-темою, що відображається в іншій або інших темах, які повторюють головну, в іншій тональності або регістрі; музика фуги витікає з підпорядкуванні та опори цих виявів на одну музичну думку;

- соната (італ. sonata — звучати) — інструментальний твір, який до XVI ст. був частиною релігійної музики; відокремившись, до XVIII ст. розвивався як камерний жанр. У сучасному розумінні соната означає складний музичний твір, що утворюється з декількох частин, які об'єднуються загальними ідеєю та змістом, але є різними за ритмом;

- симфонія (грец. symphonia — співзвуччя) — сонатно-циклічна форма; бере початок із оперної увертюри. Призначена для виконання симфонічним оркестром; являє собою вищу за змістовністю, багатогранністю звукових сполучень, розумністю конструкцій та різноманіттям фактури музичну форму;

- опера (італ. орега, буквально — праця, твір) — бере своє начало у давньогрецькій хоревті. Тепер — це великий музично-драматичний твір, який призначено виконувати у театрі. Перша світська опера під назвою "Орфей" була написана у 1607 р. К. Монтеверді. У Росії першою національною оперою був твір Аблесимова та Соколовського "Мірошник-чаклун, обманщик та сват", яку поставили у 1799 р.

Хореографія (грец. сhогеіа — танець та gгарhо — пишу). Цим терміном первісно позначали тільки запис танцю. З кінця XIX ст. став використовуватися для позначення мистецтва танцю у цілому, в усіх його різновидах. Мистецтво хореографії будується на музично організованих, умовних, виразних рухах людського тіла. Започаткування образної виразності наявне у людській пластиці вже у реальному житті. У тому, як людина рухається, жестикулює, діє й пластично реагує на дії інших, виявляються особливості її характеру, складу почуттів, своєрідність особистості. Такі характерно-виражальні елементи, що народилися у реальності, називають пластичними інтонаціями та мотивами. У них містяться джерела образної природи хореографії. Вона заснована на тому, що характерно-виражальні пластичні мотиви відбивають різноманіття реальних життєвих рухів, узагальнюються і організуються за законами ритму та симетрії, орнаментального візерунка, декоративного цілого, спираючись на музику.

Хореографічне мистецтво з самого початку синтетичне, тому що музика посилює виразність танцювальної пластики і дає їй емоційну ритмічну підставу. Разом з тим хореографія — видовищне мистецтво, де суттєвого значення набирає не тільки динамічна, часова, але й просторова композиція танцю, зоровий образ танцюриста (звідси — роль костюмів, образотворчого оформлення тощо). Найвищою формою хореографії є балет (франц. Ьаllet від давньолат. Ьаllо — танцюю), що, як і опера, є різновидом музичного театру.

Художня література. Це — мистецтво слова. Воно естетично відображає світ у художньому слові. Його предмет, хоча й не прямо, але неминуче розширюється. Сфера художньої літератури охоплює природні та суспільні явища, величні соціальні перетворення, духовне життя особистості, її почуття. У різних своїх жанрах література висвітлює цей матеріал або через драматичне, відображення дії (драма), або через епічну розповідь про подію (епос), або через ліричне саморозкриття внутрішнього світу людини (лірика), що складають роди літератури.

Г. Гегель відмічав унікальну здатність літератури охоплювати своїм змістом і думки людини, і зовнішні форми явищ, а тому не виключати з себе ні високої філософічності, ні природного буття.

Літературу поділяють на види: прозу та поезію (за типом внутрішньої організації художнього тексту). У межах кожного з різновидів літератури, природно, виділяються й більш дрібні форми та жанри. Підставою для їх відокремлення служить зміст життєвого матеріалу, який вони охоплюють. З ними співвідносяться такі жанри: нарис, оповідання, повість, роман (у епосі); трагедія, комедія (у драмі); пісня, ода, гімн, ліричний вірш (у ліриці) тощо.

Слово у нашій свідомості зв'язується зазвичай з уявленням про поняття, яке воно передає. Але у літературі слово народжує образ, для чого використовуються так звані тропи. Серед них розрізняють епітети, метафори, порівняння, уособлення тощо. Усі ці засоби створюють живу картину дійсності, в якій перед читачем оживають реальні люди з їх життєвими проблемами, думками, пошуками та помилками.

Література на початку своєї історії була виконавчим мистецтвом, тому що існувала тільки в усній формі. З появою писемності виконавчі форми літератури не зникли, однак основні лінії її розвитку набули невиконавчого характеру.

Слово — вічний творець літературного образу. Образність закладена у самій мовній основі, яка складається народом, вбирає увесь його досвід і стає формою мислення, втілює історичний процес створення мови, що містить перенесення схожих рис від явища до явища, насичуючи його асоціативним баченням світу та підготовлюючи до художнього відбиття дійсності. Слово у літературному творі дзвінке, рухоме, мінливе та визначене у своєму змісті.

Театр. В. Гюго говорив; "Театр — країна дійсного на сцені — людські серця, за лаштунками — людські серця, у залі — людські серця". О.І. Герцен вважав театр "вищою інстанцією для розв'язання життєвих питань". Таке суспільне значення театр мав з часу свого виникнення у Стародавній Греції, де громадяни у театральних виставах вирішували проблеми суспільної ваги.

Театр — це особлива форма, вид мистецтва, де розкриваються суперечності часу та внутрішнього світу людини, стверджуються ідеї за допомогою драматичної дії — вистави. У виставі використовуються виражальні засоби всіх основних видів мистецтва. Вистава звернена одночасно й до духу, й до очей, й до серця глядача. Театр — це видовищне мистецтво. Під час театрального дійства події розгортаються у часі та просторі, але театральний час є умовним і не дорівнює астрономічному. Вистава у своєму розвитку розподіляється на акти, дії, а ті, в свою чергу, — на мізансцени, картини тощо.

Розрізняють види театру: музичний, драматичний, ляльковий, тіньовий, цирк та естрада.

Кіно справедливо називають наймасовішим видом мистецтва. Воно народилося наприкінці XIX ст., коли 28 грудня 1895 р. на бульварі Капуцинів у Парижі брати Люм'єр продемонстрували свій перший фільм "Прибуття поїзда". У 1908 р. був знятий перший російський фільм "Понизька вольниця" (режисер Дранков). Перший вітчизняний документальний фільм відбивав святкування 80-річчя від дня народження графа Л.М. Толстого. Але незначний, у порівнянні з іншими видами мистецтва, вік кіно не завадив йому виробити свою систему художніх прийомів: монтаж, ракурс, план (загальний, середній, широкий), зйомки, наплив тощо. Пізніше стали опановувати виражальні можливості звуку та кольору. Усе це зумовило силу впливу кіно на глядача. Кіно справедливо вважають найбільш дієвим видом мистецтва, бо та реальність, що її створює кіно, за своєю якістю не відрізняється від реальності буття. Тому ідеї, думки, міфи, що відтворюються через кіно-образи, найлегше сприймаються глядачем, як сама дійсність (згадаймо вітчизняний кінематограф ЗО—50-х років).

Кіно має багато спільного з театром, визначаючись як мистецтво синтетичне, видовищне та колективне. Але з винаходом монтажу кіномитці здобули можливість створювати свій кіно-час та кінопростір тоді, коли у театрі ці можливості обмежені сценою та реальним часом.

Кіно орієнтоване на колективне сприйняття, воно навчає роздумувати про себе, своє життя, сучасність, майбутнє та минуле. Кіно, як ні один із видів мистецтва, зв'язане з розвитком техніки.

Телебачення — наймолодший з видів мистецтва.

Його соціальна цінність полягає в аудіо- та відеоінформатипності. Телеекран дає зображення напросвіт, тому має дещо іншу фактуру та інші закони композиції, ніж кіно. Світло — найсильніший засіб вираження у телебаченні. Ракурс сприйняття предметів, телемонтаж, переміщення камери та наближення предмета зображення дають телебаченню додаткову можливість художньої виразності. Для телебачення характерне поєднання ритмічно-повільного "прихованого" монтажу з його несподіваним "збоєм", перенесенням уваги на новий об'єкт.

Телебачення з усією своєю фактографічністю, близькістю до натури має надзвичайні можливості відбору та інтерпретації дійсності. Разом з тим воно містить у собі загрозу стандартизації мислення людей. "Масове споживання" однакової духовної продукції здатне викликати народження шаблонів у суспільній свідомості Тому такими важливими є естетичний вектор передач та їх художній рівень. Особливістю телебачення, яка поріднює його з декоративно-прикладним мистецтвом, є інтимність, "домашність" сприйняття. Це — мистецтво, яке приходить у наш дім та стає частиною нашого побуту.

Ще на зорі розвитку телебачення С. Ейзенштейн відмічав нову якість актора у цьому виді мистецтва. Усі, хто потрапляє на телеекран, опріч волі стають не тільки людьми певної професії, але й живими образами, персонажами художнього репортажу в новому виді мистецтва. Тому важливо, щоб кожен герой телепередачі був "живою", "незапрограмованою" особистістю, яка на очах глядачів створює монолог або бесіду, вміє невимушено вести розмову та душевно розкриватися.

Важливою естетичною особливістю телебачення є передача синхронності подій, безпосередній репортаж з місця події, залучення глядача до сучасної течії історії. У художньому репортажі екранний час дорівнює реальному. І тоді телебачення звертається до кінохроніки. Ефект актуальності передачі, присутності глядача повинен зберігатися.

Телебачення приховує у co6i багато можливостей, загрози та добрі перспективи. Воно може виявитися як троянським конем, так i великим учителем людства.

2. Застосування мистецтва в культурно-виховній та просвітницькій роботі

Розпочинаючи написання практичної частини курсової роботи, слід зазначити основні положення, що стосується культурно-виховної та просвітницької роботи.

Культурно-виховна робота –– це цілеспрямований вплив на всі категорії військовослужбовців та працівників з метою формування у них високої духовної культури та моральних якостей, почуття патріотизму, національної свідомості, вірності традиціям українського народу і задоволення їхніх естетичних потреб через впровадження культурно-просвітницьких заходів та організацію дозвілля особового складу.

Визначаючись як однією з складових системи виховної роботи вона суттєво впливає на стан справ військового колективу.

Змістом культурно-виховної і просвітницької роботи в військових формуваннях України має такі положення.

·  Впровадження комплексу культуро-просвітницьких заходів в реалізації напрямків виховної роботи.

·  Формування у особового складу позитивного ставлення до військової служби на основі усвідомлення національно-історичних традицій та духовної спадщини українського народу.

·  Поширення роботи культуро-освітніх закладів.

·  Організація дозвілля особового складу.

·  Розвиток шефських відносин.

Культурно-виховна і просвітницька робота являє собою єдину взаємопов’язану систему культурно-виховної та культурно-просвітницької роботи.

Зміст культурно-виховної роботи –– це виховання особистості з метою формування у неї духовних якостей, які впливають на почуття та формують відношення до повсякденної службово-бойової діяльності військовослужбовців, визначаючи таким чином кінцеві результати.

Вона включає:

1. Формування глибокого усвідомлення своїх обов’язків та моральних принципів їх виконання.

2. Утвердження в повсякденному житті норм військової етики, культури поведінки, розуміння системи правових відносин.

3. Роз’яснення особливого дотримання у військовій діяльності гуманітарних норм.

4. Вихованні культури мислення, оцінки загальнолюдських цінностей, поглибленні розуміння сенсу життя.

Мета цієї роботи проявляється у:

*  культурі поведінки;

*  культурі спілкування;

*  культурі дотримання форми одягу;

*  виконанні правил особистої гігієни та ін.

Змістом культурно-просвітницької роботи є виховання більш чутливого і глибокого ставлення до мистецтва, художньої творчості, оцінка та розуміння психології мистецтва у всіх його видах, жанрах та напрямках, яких на сьогодні нараховується понад 65.

Практичний вплив мистецтва на особистість, я буду аналізувати на одному прикладі: відтворення у свідомості військовослужбовця образу мистецтва.

Яким чином можна впливати на людину за допомогою образу?

Найбільш повне вираження героїчного образу відображається в військовій тематиці. В героїчно – патріотичному вихованні людей вона відіграє особливу роль. Мистецтво формує емоціонально – виражений образ захисника Вітчизни. В ньому сконцентровані всі найкращі якості людини: висока ідейність, патріотизм та інтернаціоналізм, сміливість, мужність, висока професіональна підготовка. Культурно-виховна та просвітницька робота являються головними сферами впливу на духовний світ людини через призму мистецтва.

Мистецтво - одна із форм суспільної свідомості, форма людської діяльності, яка відрізняється від науки, політики, права, релігії. Мистецтво пізнає дійсність за допомогою художніх образів.

Художній образ вбирає в себе всі суперечності, все багатство мистецтва. Усі труднощі художнього процесу пов'язані зі створенням митцем художнього образу.

Це одна сторона проблеми; художній образ як процес створення мистецтва. Для того щоб впливати на людину, за допомогою мистецтва треба зрозуміти це мистецтво…

Складності розуміння мистецтва споглядачами також пов'язані з труднощами "розкриття" для себе художнього образу.

Проблема художнього пізнання світу — одна з головних у курсі естетики, вона тісно пов'язана з філософською теорією пізнання. Щоб усвідомити сутність художнього образу, користуються теорією відображення, яка розглядає людську свідомість в цілому як образ навколишньої дійсності, як суб'єктивну картину об'єктивного світу. Але філософське розуміння образу не тотожне естетичному його тлумаченню. Тому між філософським і естетичним поняттями образу існує різниця.

Як відомо, теорія пізнання оперує поняттям "образ" у широкому гносеологічному розумінні. Коли філософ говорить про образ, він має на увазі відображення у свідомості людини навколишнього світу. У цьому зв'язку образами у філософії є різні прояви психічного стану, відчуття, уявлення, поняття, висновки.

Художній образ виступає окремою формою відображення дійсності, тому щодо нього є справедливим вислів: "суб’єктивна картина об’єктивного світу". Але естетичний зміст поняття "образ" відноситься до філософського як специфічне до універсального. Художній образ — це не тільки гносеологічна, а й естетична категорія.

Від категорій наукового мислення художній образ відрізняється живою безпосередністю. Крім того, художній образ не тільки відображає факти життя, але й несе у собі специфічні узагальнення життєвих явищ, проникає в їх сутність, розкриває їх внутрішній сенс. У художньому образі зливаються як риси живого споглядання, так і риси абстрактного мислення. Художній образ — це цілісна та завершена характеристика життєвого явища, яка співвідноситься з художньою ідеєю твору і виявляється у конкретно-чуттєвій, естетично визначеній формі.

Художній образ — це особлива форма пізнання дійсності у мистецтві.

Військова справа пов’язана з історією, традиціями, і це все є передумовою сприйняття військовослужбовцями образів мистецтва. Образів, пов’язаних з історичними подіями, героями…

У літературі зустрічається поняття "образ-герой". Герой, який відважний, сміливий, справжній чоловік – наприклад, Спартак, Олександр Македонський, Юлій Цезар. Це з однієї сторони історичні персонажі, але вони втілені як в літературу так і в живопис, музику, кіно, архітектуру та ін.

Кожен військовослужбовець почувши, побачивши, прочитавши про цих героїв свого часу, формулює для себе свій образ, свого героя.

Підійшовши до проблеми з іншого боку можна зрозуміти ще одну деталь: художній образ — багатозначний, він має глибокий зміст. Кожна епоха знаходить свої риси у художньому образі. Йому властива і недоговореність. Глибокий художній твір завжди має цю рису. Художній образ — це ціла система думок. І автор не завжди повністю та всебічно розкриває їх. Якби художній образ був повністю розкритий, він перестав би цікавити людину. Коли художній образ не повністю розкритий митцем, він сприяє розвитку публіки, її фантазії, уявлення, процесу мислення, він перетворює її у творця мистецтва. Художній образ відповідає багатоплановості, багатогранності дійсності. Осягнення художнього образу — це нескінченний процес наближення і поглиблення.

Кожна подія, кожний факт життя — це завжди складне явище, в якому є закономірне і випадкове, загальне і окреме, зовнішнє і внутрішнє. Ці грані явища важко відокремити, аби розкрити його сутність. Так, щоб пізнати людину, слід дуже багато дізнатися про неї, перебути чимало часу разом з нею, "з'їсти пуд солі". У мистецтві художник виявляє головне, суттєве, відкидаючи випадкове. Тому йому доводиться звертатися до відбору, щоб показати необхідне, внутрішнє, головне. А якщо цього не буде, то читачі (глядачі, слухачі) не зрозуміють головного, суттєвого.

Художній образ — це індивідуалізоване узагальнення, яке розкривається в індивідуальному і через індивідуальне, яке подається у конкретно-чуттєвій формі. У мистецтві це узагальнення розкривається в індивідуальному. Майстер говорить не деклараціями, а конкретно-чуттєвими образами. І це зближує мистецтво з формами життя.

У мистецтві кожне зображене обличчя — тип, але разом з тим і певна особа. Типізація — це художнє узагальнення, узагальнення через індивідуальне. Художник повинен показати суттєве, головне у явищах через окреме, часткове. Згадаймо стародавню індійську притчу. Було троє сліпих. Вони ніколи не бачили слона і вирішили з'ясувати, що це за тварина. Один обмацав ногу слона і сказав: "О, я вже знаю, що таке слон. Це великий стовп". Другий обмацав черево слона і сказав: "Ні, слон — це великий, дзбан". Третій обмацав хвіст слона і заперечив їм: "Ні, ви обидва не зрозуміли, що таке слон. Слон схожий на корабельний канат". Так вони сперечалися і не зрозуміли, яким був слон, тому що за головне приймали випадкове, несуттєве.

Таким чином, художній образ — це скорочена розповідь про життя, яке розкривається через одну ситуацію, але в ній висловлено багато схожого з іншими. Але типізація властива лише реалістичному мистецтву.

Сьогодні, наприклад, комп'ютер може писати вірші, складати музику, малювати. Але у творах, які пише машина, не відчувається особистісне, суб'єктивне, те, що притаманне тому чи іншому митцю.

Отже, мистецтво відтворює світ емоційно-чуттєво, в усьому багатстві краси дійсності, тоді як наука лише апелює чіткими, логічно вивіреними поняттями.

Роль індивідуальності митця особливо наочна у виконавському мистецтві (музиці, театрі). Кожен актор, наприклад, інтерпретує образ за своїм розумінням, і тому перед глядачами розкривається різнобічність п'єси.

Індивідуальне, суб'єктивне виявляється в образі. Для науки також важливо, хто провадить експеримент, хто займається дослідженням — талановита людина чи ні, моральна вона, чи в неї відсутні такі якості. Але хто б не зробив першим відкриття, сутність його від цього не зміниться. Згадаймо, що закон збереження енергії вперше відкрив Михайло Ломоносов, але світ про цей закон почув після того, як його знову було відкрито французьким вченим Антуаном Лавуазьє. Сутність закону залишилася, тільки людство не знало, хто вперше його відкрив: російський чи французький вчений.

Суб'єктивність пов'язана із світоглядом автора. На його бачення світу впливає довкілля, умови життя, соціальні відносини.

Розібравши головні положення що стосується образу в мистецтві можна зробити висновок, що образ – це приклад. Приклад мужності, відваги чи чогось іншого, що притаманне кожній людині індивідуально. Для кожного сина, батько являється втіленням найкращих чоловічих рис. Це теж образ але це не мистецтво, це життя.

Висновки

1. Людина, суспільство, народ, нація – всі ці категорії пов’язані з мистецтвом, з почуттям красоти та життя.

Народна творчість та художня самодіяльність є важливою частиною культурно-виховної та просвітницької роботи. Завдяки їй досягається культурно-естетичне виховання особистості військовослужбовців, допомагає їм виявити свої творчі здібності, що, в свою чергу, підвищує свідоме ставлення до виконання військового обов’язку, ідейно-патріотичне виховання в дусі любові до своєї Батьківщини, підвищення військової дисципліни, бойової та мобілізаційної готовності.

Займаючись художньою творчістю, військовослужбовець не обмежується сприйняттям художніх творів, але й сам виступає творцем художніх цінностей. Особиста участь у процесі творчості набагато сильніше й скоріше пробуджує у ньому творця, аніж споглядання творів мистецтва. У процесі самодіяльної творчості відбувається природний процес інтелектуалізації духовного світу військовослужбовців, їх всебічний і гармонійний розвиток. З огляду на все це, з повним правом можна стверджувати, що заняття художньою творчістю - не самоціль, а активний засіб виховання особового складу, підвищення якості бойової й моральної підготовки, зміцнення військової дисципліни.

Мистецтво відображає життя в його цілісності та загальнолюдській значущості, у тому, що цікаво кожній людині. Мистецтво — це завжди розповідь про людину, для людини та в ім'я людини.

Саме людина та вплив на неї через призму мистецтва і являється головною темою цієї роботи. Всі теоретичні положення які викладені в теоретичній частині є підґрунтям впровадження прекрасного через картину, скульптуру, мозаїку, музику, кіно та ін.

2. Висновки практичної частини полягають в практичному застосуванні видів мистецтва в культурно-виховній та просвітницькій роботах. Художній образ являється в роботі призмою впливу на особовий склад. Погляд на картину, читання твору, перегляд п’єси викликають почуття, які в основному пов’язанні з головним героєм, намальованим на картині чи описаний у творі.

Погляд на картину Малевича – " Чорний квадрат ", може викликати безліч різних думок у сфері сприйняття цього " шедевру ".Безглуздість чи шедевр, почуття глибокого чи геометрична фігура, а де ж тут художній образ? Художній образ у свідомості особи, в її почуттях до полотна, мистецтва думки та вираженні її в дійсність. Тут у нас постає риторичне сприйняття а що стосується картини "Козаки пишуть лист турецькому султанові" Рєпіна. Відвага, гордість, зневага до гнобителя, майстерність художника. Погляд військового сприймає картину з повагою до історії війська, повагу до своєї справи, адже він уособлення тієї відваги але в теперішньому часі. Народжується патріотизм якщо його не було, вдосконалюється, мужність, честь, відвага - девіз Внутрішніх військ

Виходячи з інтересів та уподобань військовослужбовців, у підрозділі можуть створюватись та діяти гуртки: музичний, танцювальний, драматичний, народної творчості, естрадних танців та спортивно-циркового мистецтва. Успіх самодіяльності багато в чому залежить від керівника колективу, який повинен мати широкий політичний і культурний кругозір, організаторські здібності, знання в галузі педагогіки й психології, високі моральні якості, що дають йому право на навчання й виховання учасників колективу.

Методика організації підготовки та проведення основних форм художньою самодіяльністю вимагає від командирів та виховних структур певної фахової підготовки, знання та володіння методичними навичками з використанням сучасних засобів впливу на формування творчих здібностей військовослужбовців.

Література

1.  Бахтин М. М. Человек в мире слова. – М., изд. Россия, 1995.

2.  Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. – М., изд. Надра, 1986.

3.  Бицилли П. М. Место Ренессанса в истории культуры. – СПб., изд. Академия культуры, 1996.

4.  Белый А.Н. Символизм как миропонимание. - М., изд. Свет, 1994.

5.  Брунов Н. И. Баркко в России. – М., изд. Исторический факультет МГУ, 1926.

6.  Ванслов В. В. Эстетика романтизма. – М., изд. Исторический факультет МГУ, 1966.

7.  Вейдле В. В. Умирание искусства. Размышления о судьбах литературы и художественного творчества. – СПб., изд. Академия культуры, 1996.

8.  Виппер Б. Р. Статьи об искусстве. – М., самоиздатель, 1970.

9.  Выготский Л. С. Психология искусства. – М., изд. Надра, 1987.

10.  Гете И. В. Об искусстве. – М., изд. Радуга, 1975.

11.  Давыдов Ю. Н. Искусство как социологический феномен. – М., самоиздатель, 1968.

12.  Дмитриева Н. А. Краткая история искусств. – Вып. 1-2. – М., изд. Тверь, 1988.

13.  Зись А. Искусство и эстетика. – М., изд. Россия, 1967.

14.  Золотарева П. Р. История искусств: Художественная картина мира. – Караганда, изд. Урал, 1996.

15.  История зарубежного искусства и / Под ред. М. Т. Кузьминой, Н. Л. Мальцевой. – М., изд. Свет, 1971.

16.  Леви В. Искусство быть собой. – М., самоиздатель, 1991.

17.  Лосев А. Ф. Проблемы символа и реалистическое искусство. – М., изд. Россия, 1995.

18.  Лотман Ю. М. Пушкин. – СПб., изд. Корал, 1995.

19.  Лунин И. П. Искусство как социальный феномен. – М., изд. Академия культуры, 1984.

20.  Ортега-и-Гассет Х. Дегуманизация искусства и другие работы. – М., изд. Свет, 1991.

21.  Петров М. К. Искусство и наука. Пираты Эгейского моря и личность. – М., изд. Жизнь, 1995.

22.  Поль Л. Сопер. Основы искусства речи. – Ростов-на-Дону, изд. Дон, 1999.

23.  Ротенберг Е. Искусство Италии. – М., изд. Радуга, 1974.

24.  Смелинова З. С. Литература как вид искусства. – М., изд. Рать, 1997.

25.  Социальные функции искусства и его виды. – М., изд. Академия культуры, 1980.

26.  Томан Т. Мистецтво говорити. – К., вид. Зоря, 1986.

27.  Филипьев Ю. А. Искусство в системе человеческих ценностей. – М., изд. Радуга, 1996.

28.  Шрамкова Г.И. Искусство Возрождения: Италия, Нидерланды, Германия, Францыя. – М., изд. Академия культуры, 1977.

29.  Шимунен Е. Эстетика и всеобщая теория искусств. - М., изд. Рута. 1977.

30.  Юлдашев Л. Г. Искусство: Философские проблемы исследования. – М., изд. Москва, 1981.

31.  Естетика: Навч. Посіб. / М. П. Колесніков. – К., вид. Світоч, 2003.