Реферат: Життя і творчість Квітки-Основ’яненко

Реферат на тему:

«Життя і творчість Квітки-Основ’яненко»

План

1. Григорій Федорович Квітка (загальна біографія)

2. Крок в самостійне життя

3. Перші твори письменника

4. Розбір найвидатніших творів Квітки-Основ’яненко

а) «Маруся»

б) «Козир-дівка»

в) «Щира любов»

г) «Салдацький патрет»

д) «Конотопська відьма»

є) «От тобі і скарб»

5. Григорій Квітка-Основ’яненко гуморист й сатирик

6. Схожість персонажів Квітки з героями творів Котляревського й Гоголя

7. «Нема в нас сонця, як Тарас, немає місяця, як Квітка»

8. Г.Ф. Квітка-Основ’яненко – перший прозаїк на ввесь світ

квітка основ’яненко твір персонаж

Григорій Федорович Квітка народився 29 (18 за старим стилем) листопада 1778 р. в селі Основа під Харковом (звідси літературний псевдонім — Основ'яненко) у поміщицькій родині. Початкову освіту, як тоді водилося, здобув дома, згодом навчався в монастирській школі. Протягом кількох років Квітка вважався на військовій службі, однак тягти важку армійську лямку йому не довелося: за тодішнім законом юнак із дворянської сім'ї міг лише числитися в списках різних полків і так набувати військових звань. У відставку Квітка вийшов у чині капітана, так і не побувавши в армії.

І ось тепер цей у всьому, здавалося б, зразковий дворянський син вчинив негаданий скандал: через вісім місяців він просто втік із святої обителі, а «прощеніє» про відчислення для безпечності передав через родича. Саме цією обставиною і вирішив скористатися спантеличений Христофор, щоб повернути блудного сина назад до монастирської келії. Оскільки, мовляв, заява була подана не особисто, то епіскоп, начебто «имея о подлинности оной сомнение», доручив благочинному відвідати Квітку і з'ясувати, чи справді ним самим підписана неприємна заява. Пастирський посланець помчав у Основу, але зарадити справі йому не вдалося: Квітка не змінив наміру залишити монастир і підтвердив, що заяву писав власноручно. Піймавши облизня, пастирі змушені були звільнити Квітку від перебування у монастирі.

Квітка одразу ж поринув у діяльність на культурному полі: брав жваву участь майже в усіх літературних починаннях Харкова, був організатором і керівником харківського професійного театру, засновником Товариства доброчинності та керівником Інституту благородних дівиць, став одним із видавців і редакторів журналу «Украинский вестник», виступивши на його сторінках із своїми першими творами. В 1817—1829 рр. Квітка чотири рази підряд обирався на три роки повітовим предводителем дворянства. Пізніше він протягом дев'яти літ був совісним суддею Харкова, а 1840 року в чині надвірного радника очолив Харківську палату карного суду. Його ім'я значиться також серед засновників Харківської публічної бібліотеки та інших закладів. Багатогранність Квітчиних інтересів сучасники досить влучно й дотепно характеризували у епіграмі:

Не надивлюся я, создатель,

Какой у нас мудреньїй век:

Актер, поєт и заседатель, —

Один и тот же человек.

Та не адміністративні успіхи кавалера орденів святої Анни і святого Володимира, надвірного радника Григорія Федоровича Квітки зберегли його ім'я для нащадків,— нашу увагу привертає письменник Грицько Основ'яненко, його внесок в історію літератури рідного народу.

Перший прозаїк нової української літератури Г. Ф. Квітка-Основ'яненко розпочав свою письменницьку діяльність, якщо не зважати на кілька жартівливих віршів, написаними російською мовою сатиричними «Письмами к издателю». «Письма» були промовисто підписані ім'ям Фалалея Повинухіна. Образ недалекого й безхарактерного дворянського синка Фалалея давав Квітці можливість правдоподібно розкрити життя, інтереси й поведінку багатенького поміщика, а саме звернення до імені, що вже набуло на той час в російській літературі певного забарвлення (у творах відомого передового письменника і журналіста М. Новикова), визначило гумористично-сатиричний підхід до зображуваних подій, ситуацій і персонажів. Квітка спробував тут охопити широке коло найрізноманітніших явищ. Найперше в цьому колі — обмеженість інтересів і нелюдськість родинних взаємин, які у поміщицькому середовищі сприймаються за норму.

Перебування Квітки на дворянській службі збагатило письменника, дало йому новий життєвий матеріал, що знайшов відповідне осмислення й творче узагальнення в кількох комедіях письменника.

Першим драматичним твором Квітки була комедія «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе», написана 1827 року. П'єса Квітки за сюжетом схожа з пізніше написаним «Ревізором» М. В. Гоголя. Вона свідчить про те, що український письменник зумів на той час глибоко проникнути в тонкощі провінціального життя Росії і, скориставшись досить поширеним анекдотом про позірного ревізора, першим спробував сатирично подати картину тогочасної дійсності.

Комедії «Дворянские выборы», «Шельменко — волостной писарь» та «Шельменко-денщик» мали значний сценічний успіх і були прихильно оцінені літературною критикою. Особливого значення набули останні дві п'єси, головний герой яких — шахрайкуватий Шельменко — промовляє в п'єсі живою українською мовою. Квітка саме в драматичному творі звертається до української мови, і це стає немовби перехідним містком до його української прози.

Якщо перші п'єси Квітки ще мали на собі сліди застарілих законів майже перейденого вже російською літературою класицизму, то комедія «Шельменко-денщик» стала своєрідним підсумком розвитку творчості Квітки на шляху до реалізму. В його творчості з'являються нові жанри, але особливо важливо те, що викривально-сатиричні тенденції поглиблюються і письменник відображає у своїх творах життя рідного народу. Саме українські повісті й оповідання принесли згодом Квітці загальне визнання, як зачинателеві нової української прози.

Комедії Квітки свідчили про загальний потяг літератури до демократизації. Відмовившись від ідеалізованих образів представників дворянських доброчесників, зображаючи панівний стан як середовище пошлості, розкладу і паразитизму, Квітка вдається до пошуків позитивного героя в іншому соціальному середовищі, серед народу — єдиної прогресивної сили суспільства.

Заявивши про свої права, новий літературний герой одразу ж поставив питання про літературну мову на народній основі. Особливо гостро стояла ця проблема на Україні, народ якої зазнавав тоді не тільки соціального, а й національного гноблення.

Іван Котляревський практично розв'язав це питання у поезії, а згодом — і в драматургії. Поява і величезний успіх «Енеїди» сприяли унормуванню української мови. Одночасно реакційні кола спробували скористатися успіхом поеми Котляревського для твердження, що українська мова, яку вони зневажливо іменували «наріччям», мовляв, «за сучасним своїм станом» годиться тільки для жартівливих творів і не має майбутнього як мова літературна. Саме тому поява 1833 року у харківському альманасі «Утренняя звезда» трьох українських прозових творів Квітки, що прибрав псевдонім Основ'яненка, була сприйнята як видатна подія, а ім'я письменника відразу стало широкознаним на Україні й у Росії.

Свої творчі погляди письменник виклав у програмній «Супліці до пана іздателя», де обстоював право української літератури, на існування, а відомий «Салдацький патрет» Квітка використав, зокрема, для того, щоб застерегти від можливих нападів своє улюблене дитя — повість «Марусю», уривок з якої також був надрукований в «Утренней звезде».

«Маруся» разом з «Салдацьким патретом» і оповіданням «Мертвецький Великдень» склали І том «Малороссийских повестей», що наступного, 1834 року, вийшов у Москві українською мовою і відразу ж був прихильно оцінений громадськістю. Як засвідчив сам письменник, «Маруся» мала на меті довести зрілість і художню досконалість рідної мови.

Своїх героїв Квітка шукав не в панських палатах і не в столичних палацах. У вищому світі письменник вбачав штучну одноманітність, вдавану вишуканість, фальшиву «благопристойність». Інша справа серед простих людей, які «діють не за навіяними їм правилами, не за вкладеними в них поняттями, а за власним почуттям, розумом». «Живучи на Україні,— зазначав письменник,— привчаючись до наріччя жителів, я навчився розуміти думки їх і примусив їх своїми словами переказати публіці. Ось причина уваги, якої удостоєна «Маруся» та інші, бо писані вони з натури без будь-якої прикраси і відтушовування». Квітка оспівав просту людину, її щиру й чисту душу, трудове життя, чесні помисли й високі поривання.

Основу сюжету повісті складає зворушливо-трагічна історія ідеального кохання сільської дівчини Марусі й міського парубка Василя. На перешкоді до щастя молодят стають тогочасні соціальні умови. Наум Дрот, Марусин батько, відмовляється видати єдину доньку — свою улюбленицю — за сироту Василя, якому під час чергового набору загрожує рекрутчина. Засмучений Василь намагається до купця, щоб заробити на «найомщика», який заступив би його у важкій двадцятип'ятирічній царській солдатчині. Василеві пощастило добре влаштуватися: за рік він навчився грамоти чесною й сумлінною працею здобув прихильність свого господаря, який навіть пообіцяв наперед дати гроші на «найомщика». Наум Дрот, нарешті, згодився на заручини, і щасливий наречений пішов з хазяйськими хурами ярмаркувати по далеких місіях, мрійливо позираючи щовечора на зірочку вечірню, бо на неї саме в цей час дивилися карі Марусині очі.

Та щастя — примхлива птиця, воно рідко дістається людям. Глибока туга не покидає Марусю, сумні передчуття стискають її серце. Щодня ходить вона до озера, де ще недавно зустрічалася і милим, мріяла про щастя. Біля цього озера й застала якось її страшенна холодна злива. І що вже не робили перелякані старі Наум і Настя, навіть цилюрика запрошували, німця привозили, дні, і ночі поклони били, благаючи в бога заступництва і допомоги,— ніщо не змогло врятувати Марусю: в три дні згоріла дівчина.

Не до весілля вбирали дівчата подругу свою, а споряджали її на останню, смертну путь. І Василеві, який саме повертався з ярмаркування, довелося побачити кохану не під весільним вінцем, а в чорній труні. Недовго пережив він свою наречену — пішов у ченці та й заслаб з горя. Перед смертю Василь дуже просив покласти йому в голови шовкову червону хустину, якою пов'язала Маруся на заручинах свого нареченого, і жменю землі з дорогої могили, але «як закон запреща монахові такі примхи, то його і не послухали».

Повість про трагічну долю Марусі й Василя вразила серця читачів на Україні й у Росії. «Ми неспроможні,— свідчив В. Бєлінський,— висловити тієї насолоди, з якою прочитали її. Загальне захоплення публіки, одностайні похвали всіх журналів цілком виправдують враження, яке справила на нас ця чудова повість». Читача привабили своєю правдивістю персонажі повісті — прості, благородні, душевні люди, працьовиті й скромні, самовіддані й покірливі Успіхові «Марусі» не зашкодили навіть певне моралізаторство і підвищена чутливість, яка, проте, значно відрізнялася від властивої послідовникам Карамзіна розчуленості насамперед тим, що Квітка реалістично змальовував побут і життя рідного народу, відображав життєві протиріччя, існуючі незалежно від волі й намірів людей.

Реалістичні картини селянського життя, широке використання побутового матеріалу, вдале звернення до надбань народної грамотності надали повісті виразного національного колориту. Маруся стала для інших народів відкриттям нового мальовничого краю, його доброго й працьовитого народу. Недарма В. Бєлінський, оцінюючи твір Квітки, вказував: «Крім Наума, Марусі, Василя і Насті, в повісті «Маруся» є ще герой — і герой перший, важливіший і за Наума, і за Василя, і за Настю, і за саму Марусю,— це Україна з її поетичною природою, з її поетичним життям простого народу, з її поетичними звичаями. Оцей-то герой і становить всю принадність, всю поетичну чарівність повісті...» Сам Квітка все життя пишався успіхом першої своєї повісті й з гордістю посилався на тих зачарованих читачів, які твердили, що йому не треба іншої епітафії, як: «Він написав «Марусю».

Наступні українські повісті — «Козир-дівка», «Сердешна Оксана», «Щира любов» — зміцнили письменницьку славу Квітки. Героями цих творів також виступають селяни й селянки, які своєю поведінкою й почуваннями навіювали читачам ідею моральної переваги людей простого звання над «благородними». Це насамперед «проворна, моторна, смілива, на річах бойка» ївга («Козир-дівка»), яка не зупиняється ні перед чим у боротьбі за своє щастя, сміливо доходить до самого губернатора, виручає милого з біди й одружується з ним. Письменник підкреслює розум героїні, її енергію, відданість і щиру любов. Вдала сюжетна знахідка — ходіння ївги по повітових і губернських «муках» у пошуках справедливості — дозволила Квітці подати колоритні реалістичні образи можновладної верхівки, гротескно-сатиричні портрети писаря, справника, секретаря, суддів і підсудків. Ось, наприклад, як змальовує Квітка суддю: «високий та товстий, трошки пикатенький, ніс догори задрався, а очі, мов баньки, так і повитріщались». Цей «оборонець справедливості» не гребує жодним «приношенієм» — навіть клубком-другим звичайнісінького валу. Але чи не найбільше полюбляє він бублики — свіженькі та щоб маку побільше. Коли ївга принесла дві в'язки добре підсмажених бубликів, суддя вмить поглитав їх: «Рот великий, щоки товсті, так так бублик і втирить у рот; не дуже й жує, так цілком і ковтає, аж давиться, аж сльози йому течуть: бачите, поспішає в суд до діла». Потрощивши не одну в'язку смачних бубликів, суддя так і не допоміг ївзі.

Квітка, звичайно, по-своєму подавав картину панських зло-влїивань, твердив, що все лихо від нечесних і жорстоких дрібних чиновників, і тим самим ідеалізував вище панство, яке «від самого царя постановлене» для захисту бідних (губернатор «аж сплакнув... і став платочком сльози втирати», зворушений побаченням ївги з Левком, та ще й великі гроші зібрав ївзі на посаг). Однак вже саме порушення питання про елементарні права для народу та про необхідність дотримуватись їх було новим і досить сміливим явищем у той жорстокий вік. Душевне благородство селянки підкреслено відмовою ївги від зібраного губернатором посагу. В простих словах ївги, що викривали так зване «панське благородство», проривалося справжнє народне ставлення до «добрих» панів і «справедливих» правителів.

З цього погляду показова історія гірких поневірянь «сердешної Оксани», чисту любов якої зневажив офіцер — типовий кріпосник, з властивою цьому жорстокому станові аморальністю й розбещеністю.

Повість «Сердешна Оксана» своїм сюжетом нагадує уславлену Шевченкову «Катерину». «Списав і я Сердешну Оксану, от точнісінько як і Ваша Катерина»,— сповіщав Квітка у листі Т. Шевченкові.

Світле благородство душі виявляє і Галочка — розумна та вродлива героїня повісті «Щира любов». В неї закохався офіцер Семен Іванович — порядна людина — виняток із свого стану, але дівчина не вірить у щасливий шлюб благородного пана з простою селянкою, жертвує своїм почуттям, виходить заміж за наймита й помирає з туги за коханим. Певна сентиментальність повісті дещо компенсується привабливим образом Галочки.

Селяни в більшості повістей Квітки виступають такими, якими письменник волів би бачити їх у житті — релігійними й смиренними, покірливими богові й цареві. Ця суперечливість і консервативність світогляду письменника, що особливо виразно виявлені в публіцистичних «Листах до любезних земляків», породжували фальш і нереальність окремих образів та ситуацій, утруднювали письменникові шлях до справжнього реалізму.

Ставши на шлях наближення літератури до життя, Квітка створює низку гумористичних оповідань та повістей — «Салдацький патрет», «Конотопську відьму», «Пархімове снідання», «Підбрехач».

«Салдацький патрет», якого В. Бєлінський вважав «рішуче кращим твором» Квітки, відразу переріс своє безпосереднє призначення — ствердити в художній формі необхідність наближення до життя,— і ось уже більше віку сприймається як весела й барвиста картина сільського побуту. Поєднавши два античні анекдоти — про Апеллеса, який так майстерно намалював виноградне гроно, що птахи зліталися до картини поклювати солодкі ягоди, та про те, як швець насмілився критикувати знаменитого художника, Квітка зобразив ярмарковий день у селі та дивні пригоди маляра Кузьми Трохимовича. Кузьма Трохимович був неабиякий художник,— лукаво зазначає письменник,— «як намалює що-не-будь та підпише — бо й письменний був собі,— що се не кавун, а слива, так таки точнісінька слива». Намальовану ним попову кобилу отець Микита (він, правда, тоді був трохи напідпитку!) намагався якось навіть загнати в конюшню! Коли один пан для охорони городу від нахабних горобців замовив Кузьмі Трохимовичу намалювати замість опудала солдата — «та щоб такий, як живий був, щоб і горобці боялися», художник для перевірки вирішив виставити свою картину на базарі й дослухатися, що казатимуть люди. І всі, хто б не стикався з майстерним солдатським портретом, сприймали намальованого солдата за живу істоту, віталися, заводили розмову, ходили, мов до живого, з поклонами — «неначе до засідателя», а дівчата-щебетухи почали навіть залицятися до бравого вояки. Лише один з хвацьких парубків — Терешко-швець (і то не відразу!) розглядів, що чоботи невлад намальовані. Сповнений непідробного гумору, щедро пересипаний народними приказками й приповістками, «Салдацький патрет» полюбився читачеві, міцно увійшов у ряд найвизначніших гумористичних творів української літератури.

У деяких творах Квітки картини селянського життя вдало переплітаються з фольклорно-фантастичними мотивами («Мертвецький Великдень», «От тобі і скарб»), але при цьому, як правило, сама фантастика набуває комічного трактування. Так, у оповіданні «Мертвецький Великдень», докладно розповівши про дивовижні й химерні пригоди п'яного до безтями Нечипора, який буцім попав на великодню службу мерців у замкнутій церкві, Квітка недвозначно натякає, що все це, мовляв, примарилося Нечипорові в тяжкому похмільному сні.

Дуже цікаво, що Квітка, загалом релігійна людина, не утримується, щоб не висміяти церковну відправу і не підкреслити зажерливу природу духовних пастирів.

В оповіданні «От тобі і скарб» Квітчині «чорти» і порядки в пеклі, куди начебто потрапив Хома Масляк, нагадують звичайнісіньких земних панів і чиновників: бісівське кодло, мов повітові хапуги, в захваті танцює метелицю та гоцака, франтихи «чортиці» шикують у плахтах, менші «чорти» самі в пеклі відбувають панщину, до найстаршого ж «чорта», як до високого чиновника, і доступитися не вільно. У приймальні черговий звично й безцеремонно, мов якийсь ад'ютант, випроваджує «грішників»: «Нашому пану ніколи; такого діла прийшло, що не то що; приходьте завтра; а кому пильна нужда, подавайте бумаги!» Ну чим це не звичайне «присутствіє» чиновного пана на землі! Навіть улюблені «чортівські» страви нагадують багаті панські наїдки: «Там і усякого м'яса і печеного, і вареного, і в юшках із підлевою, там і яєшні, і тертий хрін з сметаною до поросятини, і холодцю з раками і з просоленою осятринкою; було там і сахарне морожене, що москаль у городі продав, і хвиги, і родзинки, і чорнослив, і горіхи самі мишаловки, і павидла усякі...»

Використовуючи у своїх гумористичних творах казкові сюжети й обставини, Квітка чаею висміював окремі явища тодішнього життя. Так його весела повість «Конотопська відьма» є майстерною сатирою на життя й побут козацької старшини XVIII ст. Не можна стримати щирого сміху, читаючи про кумедні пригоди пана сотника Забрьохи та писаря Пістряка в «славному сотенному місті» Конотопі. Ледащо й п'яниця Забрьощенко після смерті батька-сотника сам став сотником, почав називати себе теж Забрьохою. Його пиха, зверхність до простих людей і невігластво — безмежні. Його інтереси не сягають далі смачної їжі та спокійного сну; єдине його усвідомлене бажання — це побратися з місцевою красунею, хорунжівною Оленою, та посісти її багатенький хутір.

Конотопський сотенний писар Пістряк може вразити своєю неабиякою «вченістю»: адже він «у год вчистив граматику, два годи вчив часловець, півчварта (тобто — три з половиною) года сидів над псалтирем і з молитвами зовсім вивчив, та півп'ята (чотири з половиною) года вчився писати, а цілісінький год вчився на щотах». Внаслідок такого напруженого дванадцятирічного навчання писар уже навіть «Павла чтеніе, коли небагацько закладок, утне на усю церкву голосно».

Задумавши скинути Забрьоху й посісти тепленьке місце сотника, підступний Пістряк радить недоумкуватому й довірливому начальнику не виступати з козаками в похід, як того вимагало одержане з Чернігова «повелініє», а натомість розшукати і потопити «відьом», які, мовляв, «покрали дощі». Пістряк пропонує розпізнавати «відьом» напрочуд просто й несхибно: «Аще кая суть відьма, та не погрязнеть на дно річное, аще і камень жерновний та виї ея причеплють; аще же непричастна єсть злу сему, абиє погрязнеть у воді». Одним словом, жінкам, яких запідозрили у «відьомстві», діватись нікуди — так чи інакше їх потоплять браві відьмоборці. Забобонний Забрьоха наївно потрапляє й хитру Пістрякову пастку і влаштовує варварську купель ні в чому не повинним жінкам. За «ослушаніє» Забрьоху скидають з сотникування, але й Пістрякові не вдається поживитись: новий сотник «воззрів на нього гордим оком і нечистим серцем, аки на пса смердяща», настановив нового писаря.

Своєрідна за композицією, насичена гротескно-смішними сценами й дотепними характеристиками, колоритна й майстерна з мовного боку, повість Квітки читається з непослабним інтересом. Зовні казкова основа повісті «Конотопська відьма» грунтується на дійсних, майже документально стверджених і тільки творчо осмислених подіях. Посилаючи рукопис до друку, Квітка писав: «...додаю «Конотопську відьму», безглузду за змістом своїм, але все це грунтується на розповідях старожилів. Топлення уявних відьом під час посухи не тільки бувало, з усіма сумними наслідками, але, на подив і навіть на жах, відновлено поміщицею сусідньої губернії».

Подекуди в своїх гумористичних творах Квітка брав за основу сюжету якусь поширену народну приказку чи переказ. Приміром, оповідання «Пархімове снідання» про багатого невдаху і дурника, що за безцінь придбав цілу купу хрону, побудоване за приказкою «Бачили очі, що купували, їжте — хоч повилазьте!»

Персонажі гумористичних оповідань і повістей Квітки близькі до героїв Котляревського й Гоголя. Український прозаїк вдало опановував фольклорні джерела, відчував дух і характер народної творчості, вдавався до різноманітних форм оповіді. Інколи Квітка, йдучи за поширеним літературним прийомом того часу, вводить у свої твори позірного повідача Грицька Основ'яненка, який, однак, відчутно відрізнявся й від гоголівського пасічника Рудого Панька, й від пушкінського Бєлкіна. Квітчин оповідач постійно звертається до уявних слухачів, звертає їх увагу до рідної природи, народних звичаїв, майстерно говорить живою україньскою мовою.

В українських комедіях Квітки одразу вгадується позитивний ідеал письменника. Успадкувавши кращі здобутки попередників, зокрема І. Котляревського, Квітка шукав для своїх п'єс героїв безпосередньо у житті. За власним зізнанням, він, пишучи «Сватання на Гончарівці», «зібрав головних тутешніх характерів декілька, наповнив піснями, обрядами, і пішла справа до ладу».

Обмін культурними здобутками між братніми народами набирав широкого розмаху. Однією із особливостей тогочасної української літератури була безпосередня участь окремих письменників і в українському, і в російському літературному процесі. В культурному житті Росії усе більшу участь брали українці — від сподвижника Петра І Феофана Прокоповича, автора славнозвісної «Душеньки» І. Богдановича, В. Капніста, що уславився сатиричною комедією «Ябеда» та «Одой на рабство», прозаїків В. Нарєж-ного, О. Сомова — до Миколи Гоголя, який своєю творчістю уособив цілий період розвитку російської літератури. Серед цих письменників був і Квітка, близький своїми літературними симпатіями до естетичних засад Гоголя і виплеканої В. Бєлінським «натуральної» школи».

У написаному за порадою В.А. Жуковського сатиричному романі «Жизнь и похождения Петра Степанова сина Столбикова, помещика в трех наместничествах», близького за композицією до «Мертвих душ» М. Гоголя, особливо в його першій, забороненій цензурою редакції «Похождения Пустолобова», Квітка подав широку картину чиновницько-царської Росії.

Викривальний характер Квітчиного твору привернув увагу М. Некрасова, який за участю П. Григор'ева та П. Федорова переробив роман на комедію «Похождения Петра Степанова сина Столбикова». Комедію ще за життя Квітки 1842 р. поставив славнозвісний Александринський театр у Петербурзі.

Затаврувавши паразитизм, неробство, лінощі панівних верств у романі «Пан Халявський», Квітка показав, як маєтні козаки, старшина, ставали поміщиками, а бідарі — кріпаками. Художньої сили романові надавало те, що Квітка навіть у деталях широко користувався життєвими спостереженнями.

Сучасники захоплювалися романом. «Дотепному Основ'яненку,— писав В. Бєлінський,— прийшла в голову щаслива думка — порівняти минулий час із теперішнім, примусивши людину минулого століття розповідати про життя своїх «найдорожчих батьків», про своє виховання і про все своє життя. Ця людина — рід малоросійського Митрофанушки, і вона виконала завдання автора якнайкраще: наче на долоні, бачите ви шановну старовину, сповнену неуцтва, неробства, ненажерливості й пересудів; бачите, як дурний чоловік б'є свою дурну жінку й товче дітей; як дурна мати до смерті загодовує своїх милих діток, а дітки б'ються один з одним за кожний шматок, обдурюють батька й матір і, вирісши, заводять один з одним процеси і чинять один одному найрізноманітніші образи. Барви Основ'яненка живі, картини кумедно смішні, і, незважаючи на те, що подекуди його розповідь надто докладна, цікавість ніде не послаблюється. Про оригінальність нічого і говорити: талант Основ'яненка відомий усім і кожному...»

Квітка писав також статті та фейлетони, брав безпосередню участь у тогочасній літературній полеміці, виступав проти літературних штампів, даючи гостру й історично вірну оцінку реакційній пресі та схвалюючи прогресивні твори. Письменник активно співробітничав у журналах і альманахах, майже всі його українські твори ще за життя були видруковані в російських перекладах.

Минуло більш як сто років з дня смерті письменника, що сталася 20 (8 за старим стилем) серпня 1843 року. На його могилі видатний російський і український слов'янознавець І. Срезнєвський виголосив горді слова: «Пам'ятай, Україно, цю могилу, тут похований той, хто, оживлений любов'ю до тебе, твого благоденствія й слави, захищав твій звичай та мову і вчив тебе твоєю мовою».

Діяльність Г.Ф. Квітки-Основ'яненка набула у свій час, за словами академіка О.І. Вілецького, історичного значення, оскільки його повісті й оповідання з'явилися тоді, коли «українська література ще тільки визначалася, намацувала шлях», а «літературне життя було небагате подіями». Твори Квітки стали «свого роду декларацією моральної гідності простих людей», а накреслені Квіткою образи довгий час ще наслідувалися в українській літературі. Квітка першим почав писати українською мовою не тільке про смішне, а й про зворушливе, змальовуючи селян. Саме сільська біднота у Квітки — справжнє уособлення людського благородства й чесності.

Твори Квітки відіграли значну роль у розвитку західноукраїнської літератури, в наверненні її до народної мови. Недарма Ю. Федькович захоплено вигукував: «Нема в нас сонця, як Тарас, нема місяця, як Квітка, і нема зіроньки, як наша Марковичка».

Іван Франко вважав повісті Квітки першою спробою реалістично зобразити «основи тодішнього селянського життя». Зазначивши, що творча манера харківського повістяра відбивала «селянський спосіб оповідання», Франко назвав Квітку одним із творців народної повісті в європейських літературах.

Автору «Марусі» пощастило стати зачинателем нової української прози, яка згодом не тільки досягла високої довершеності, а й справила відчутний вплив на інші літератури. І хоч наступники Г. Квітки-Основ'яненка далі розвинули його кращі здобутки, творчий подвиг першого класика художньої прози завжди викликатиме щиру вдячність українського народу.

Давно вже невелике сільце Основа, що дало літературне ім'я Квітці, злилося з могутнім індустріальним Харковом — другою столицею Радянської України, а українська література, про долю якої на початку минулого віку точилися ще гострі суперечки, під життєдайним сонцем Великого Жовтня сміливо здолала кордони й посіла гідне місце серед визначних літератур світу.

І вже не одна Україна вдячно пам'ятає свого першого прозаїка, а весь світ віддає шану Г.Ф. Квітці-Основ'яненку, який художнім словом ствердив моральну гідність простої людини — трудівника і творця всіх неминущих, нетлінних у віках цінностей.