Реферат: Реалізація концепції міжнародної кримінальної юрисдикції в заснуванні та діяльності Нюрнберзького і Токійського воєнних трибуналів

Під час Другої світової війни, що принесла народам Європи численні жертви і найтяжчі страждання, почалася практична реалізація концепції міжнародної кримінальної юрисдикції. Злочини нацистів, навіть у перший період війни, коли відомості про них були ще порівняно убогими, вразили світ. Вони були нечуваними, вимагали вживання екстраординарних заходів для покарання винних. Заяви про невідворотність індивідуальної відповідальності за чинені під час війни злодіяння були зроблені в перших же прийнятих державами антигітлерівської коаліції документах. 13 січня 1942 року представники дев'яти окупованих європейських країн, ті, що зібралися на конференцію в Сент-Джеймському палаці, у Лондоні, прийняли декларацію, яку уряди у вигнанні підтвердили, що вони «вважають серед основних цілей війни, яку вони ведуть, покарання за допомогою організованого правосуддя тих, хто винний у цих злочинах або несе за них відповідальність, незалежно від того, видавали вони накази про їх вчинення, чинили їх чи будь-яким чином брали участь у них» .

У Сент-Джеймській декларації, пізніше схваленої Об'єднаним Королівством, Сполученими Штатами і СРСР, відзначалося, що Германія та її союзники встановили в окупованих країнах режим терору, який відбивається в масових депортаціях і убивствах мирного населення, стратах заручників, жорстоких переслідуваннях. Підкреслювалося, що насильства, які чинять окупанти, суперечать загальноприйнятим поглядам і законам цивілізованих народів щодо ведення війни. Нагадавши про існуючі норми міжнародного права і заяви глав урядів великих держав про відповідальність гітлерівців, декларація проголосила однією з основних цілей війни покарання винних. Уряди дев'яти країн заявили, що вони «повні рішучості в дусі міжнародної солідарності простежити за тим, щоб винні й відповідальні, яка б ні була їхня національність, були розшукані, передані в руки правосуддя і засуджені та щоб винесені вироки були виконані» .

Особливе місце серед документів, що вплили на формування концепції міжнародної кримінальної юрисдикції, займає Московська декларація урядів СРСР, США і Великої Британії «Про відповідальність гітлерівців за чинені звірства» від 30 жовтня 1943 року, прийнята «в інтересах тридцяти двох Об'єднаних Націй».

У Московській декларації містився виклад принципової позиції держав-союзників з питання про кримінальну юрисдикцію щодо воєнних злочинців. Ця позиція базувалася на двох положеннях: по-перше, у Декларації говорилося про те, що «німці, котрі брали участь у масових розстрілах італійських офіцерів, або у стратах французьких, нідерландських, бельгійських і норвезьких заручників, або критських селян, чи ж ті, котрі брали участь у винищуванні, якому був підданий народ Польщі, чи у винищуванні населення на територіях Радянського Союзу… мають знати, що вони будуть відправлені назад у місця їхніх злочинів і будуть засуджені на місці народами, над якими вони чинили насильства… три союзних держави напевно знайдуть їх навіть на краю світа і передадуть у руки їхніх обвинувачів, для того щоб змогло здійснитися правосуддя». По-друге, було заявлено, що головні злочинці, злочини яких не зв'язані з певним географічним місцем, будуть покарані спільним рішенням урядів союзників .

Як бачимо, у Декларації підтверджувався територіальний принцип кримінальної юрисдикції, відповідно до якого нацистські злочинці підлягали юрисдикції національних судів держав, на території яких були вчинені інкриміновані злочини. Поряд з цим у ній проголошувалася рішучість союзників покарати «головних злочинців» «спільним рішенням».

Питання про те, яким чином має бути прийняте таке «спільне рішення», викликало гострі дискусії. І.І. Лукашук пише: «Ідею утворення спеціального міжнародного трибуналу для суду над головними воєнними злочинцями висунув Радянський уряд у його заяві від 14 грудня 1942 р. Вона знайшла широку підтримку. Але були в неї також супротивники. Британські юристи-експерти не хотіли розглядати агресивну війну як злочин. Вони використовували ті самі аргументи і навіть ту саму мову, що і чверть століття тому, 1919 року, у зв'язку зі спробами притягнути до суду германського кайзера. Вони визнавали, що агресія є «найтяжчим попранням елементарних принципів міжнародного права», однак затверджували, що кримінальне покарання за агресію може статися лише в майбутньому» . Багато які юристи і політики затверджували, що не існує юридичної підстави для суду над німецькими воєнними злочинцями. Так, лорд Ф. Моем виступив у жовтні 1942 року із захистом ідеї територіальної юрисдикції, відповідно до якої громадян країн осі можуть судити лише їхні власні суди .

Чимало прихильників мала ідея «політичного» чи «адміністративного» вирішення питання спільного покарання головних воєнних злочинців. Так, прем'єр-міністр Великої Британії У. Черчілль і лорд-канцлер Д. Саймон, державний секретар США К. Хэлл, міністр фінансів США Г. Моргентау вважали, що керівники союзних держав мають скласти список з п'ятдесятьох – ста чи більш осіб, яких у разі захоплення в полон варто піддати страті без суду і слідства. Радянські керівники вважали найбільше придатним засобом для досягнення даної мети гласний суд. У США цей погляд з осені 1944 року рішуче підтримували воєнний міністр Г. Стимсон, генеральний атторней Бидл, державний секретар Е. Стеттиніус, котрий прийшов на заміну К. Хеллу, радник президента С. Розенман, а пізніше і президент Г. Трумен. Незважаючи на те, що в уряді Сполучених Штатів були активні прихильники британської позиції, представники США також відстоювали використання судового механізму . На цій основі держави-переможниці в кінцевому підсумку досягли спільності поглядів .

У Заяві трьох союзних держав, прийнятій у лютому 1945 року на Ялтинській конференції, підкреслювався намір цих держав «піддати всіх злочинців війни справедливому і швидкому покаранню і стягнути в натурі збитки за руйнування, заподіяні німцями; стерти з лиця землі нацистську партію, нацистські закони, організації та установи». 8 травня 1945 року представники германського головнокомандування підписали в Берліні остаточний акт капітуляції Германії. 5 червня 1945 року в Берліні була підписана Декларація про поразку Германії й узяття на себе верховної влади щодо Германії урядами Союзу Радянських Соціалістичних Республік, Об'єднаного Королівства, Сполучених Штатів Америки і Тимчасовим урядом Французької Республіки. У Декларації, прийнятої відповідно до рішень Ялтинської конференції, говорилося, що внаслідок верховної влади, прав і повноважень, узятих на себе чотирма урядами, представники союзників проголошують такі вимоги, що виникають з повної поразки і беззастережної капітуляції Германії, які остання зобов'язана виконати: «Головні нацистські лідери, зазначені представниками союзників, і всі особи, чиї імена, ранг, службове становище чи посада будуть час від часу зазначатися представниками союзників у зв'язку з тим, що вони підозрюються в здійсненні, підбурюванні чи виданні наказів про проведення воєнних чи аналогічних злочинів, будуть арештовані й передані представникам союзників» .

Для виконання цих рішень з 26 червня по 8 серпня в Лондоні була проведена конференція представників Союзу Радянських Соціалістичних Республік, Сполучених Штатів Америки, Об'єднаного Королівства Великої Британії і Північної Ірландії, Тимчасового уряду Французької Республіки з вироблення договору про утворення Міжнародного воєнного трибуналу і його статуту.

«Протягом шести тижнів Лондонська конференція зуміла вирішити ряд складних політичних і правових проблем, зв'язаних з організацією нової форми інтернаціональної юстиції – утворенням Міжнародного воєнного трибуналу. Її робота відбувалася в атмосфері великого гніву народів, породженого нечуваними злочинами фашизму, і владно закликала до співробітництва», – пише Н.С. Лебедєва . 8 серпня 1945 року на конференції була прийнята Угода «Про судове переслідування і покарання головних воєнних злочинців європейських країн осі». Додатком до неї став Статут Міжнародного воєнного трибуналу . У той самий день відбулося підписання Угоди чотирьох держав про заснування Комітету з розслідування справ і обвинуваченню головних воєнних злочинців (утворення такого комітету передбачав розділ III Статуту Міжнародного воєнного трибуналу).

Міжнародний воєнний трибунал для суду над головними воєнними злочинцями європейських країн осі засновувався, як говорить стаття 1 Лондонської угоди, для суду над «воєнними злочинцями, злочини яких не зв'язані з визначеним географічним місцем, незалежно від того, чи будуть вони обвинувачуватися індивідуально, чи як члени організацій або груп, чи в тій і іншій якості». В Угоді підкреслювалося, що ніщо в ній «не применшує встановлених Московською Декларацією положень про повернення воєнних злочинців у країни, де вони вчинили злочини» (стаття 4), а також «не применшує компетенції і не обмежує прав національних чи окупаційних судів, що вже утворені чи будуть утворені на будь-якій союзній території чи в Германії для суду над воєнними злочинцями» (стаття 6). Трибуналу ставилося завдання не тільки справедливого, але і «швидкого суду і покарання головних воєнних злочинців європейських країн осі».

Другий розділ Статуту присвячений характеристиці юрисдикції і загальних принципів діяльності Міжнародного трибуналу. Відповідно до статті 6 (1) Статуту, персональна юрисдикція Міжнародного воєнного трибуналу обмежувалася «головними воєнними злочинцями європейських країн осі», котрі діяли «в інтересах європейських країн осі індивідуально чи як члени організації».

Юрисдикція Трибуналу не поширювалася на представників чи переможців осіб, що діяли в їхніх інтересах. Основним критерієм для віднесення індивідів до категорії «головних воєнних злочинців» були характер і масштаби інкримінованих їм злочинів

Відповідно до статті 7 Статуту, «службове становище підсудних, їхнє становище як глави держав або відповідальних чиновників різних урядових відомств не має розглядатися як підстава до звільнення від відповідальності чи зм'якшення покарання». «Той факт, що підсудний діяв за розпорядженням уряду чи наказу начальника, не звільняє його від відповідальності, але може розглядатися для зм'якшення провини, якщо трибунал визнає, що цього потребують інтереси правосуддя» (стаття 8). Остаточне визначення осіб, котрі підлягають суду Трибуналу, було віднесено, відповідно до статті 14 Статуту, до компетенції Комітету з розслідування справ і обвинувачення воєнних злочинців, що складається з головних обвинувачів, призначуваних країнами-учасниками Лондонської угоди.

Незважаючи на те, що в основі Статуту лежить принцип індивідуальної кримінальної відповідальності, у ньому зафіксовані положення, що дозволяють побачити елементи корпоративної відповідальності: стаття 9 передбачає, що «при розгляді справи про будь-якого окремого члена тієї чи іншої групи або організації Трибунал може (у зв'язку з будь-якою дією, за яку ця особа буде засуджена) визнати, що група чи організація, членом якої підсудний був, була злочинною організацією».

Предметна юрисдикція Міжнародного воєнного трибуналу обкреслена у статті 6 Статуту, що включає три види злочинів: а) злочини проти миру, а саме: планування, підготовка, розв'язання, ведення агресивної війни чи війни в порушення міжнародних договорів, угод або запевнянь, а також участь у спільному плані або змові, спрямованих на вчинення кожного з перерахованих вище дій ; б) воєнні злочини, а саме: порушення законів або звичаїв війни, до яких належать убивства, катування, уведення в рабство чи для інших цілей цивільного населення окупованої території; убивства, катування військовополонених чи осіб, що перебувають у морі; убивства заручників; пограбування громадської чи приватної власності; безглузде руйнування міст або сіл; руйнування, не виправдане воєнною необхідністю, і інші злочини; в) злочини проти людяності, а саме: убивства, винищування, поневолення, засилання й інші жорстокості, вчинені щодо цивільного населення до чи під час війни, чи переслідування по політичних, расових чи релігійних мотивах з метою вчинення чи в зв'язку з будь-яким злочином, що підлягає юрисдикції трибуналу, незалежно від того, чи були ці дії порушенням внутрішнього права країни, де вони були вчинені, чи ні. Професор А.Н. Трайнін згодом об'єднав ці види злочинів єдиним поняттям – «злочини проти людства» .

Часова юрисдикція Нюрнберзького трибуналу поширювалася на дії, що відбувалися в минулому і були безпосередньо зв'язані з подіями Другої світової війни. Нюрнберзький трибунал заявив, що прийняття Статуту і встановлення юрисдикції міжнародного трибуналу за злочинами, що він охоплює, є вираженням норм міжнародного права, що існували до моменту його прийняття. У зв'язку з часовою юрисдикцією Нюрнберзького трибуналу виник про порушення принципів «nillum crimen sine lege, nulla poena sine lege» та «ex post facto». У подальшому це питання стало предметом широкої наукової і політичної дискусії. Багато які вчені визнають, що порушення принципів «nillum crimen sine lege» і «ex post facto», особливо в тім, що стосувалось звинувачень у злочинах агресії, сталося .

Для заперечення аргументів захисту Нюрнберзький трибунал використовував концепцію злочинів «за загальним міжнародним правом». У своєму вироку трибунал додержувався теорії, відповідно до якої злочини, що належать до його юрисдикції, розглядались як злочини за загальним міжнародним правом, що існували задовго до прийняття Статуту і початку Нюрнберзького процесу. Трибунал установив суттєве застереження, відмовивши кваліфікувати дії, що описані у статті б (в) Статуту як злочини проти людяності, якщо вони були вчинені до 1 вересня 1939 року.

Просторова юрисдикція Трибуналу позначена формулою: «злочин, не зв'язаний з визначеним географічним місцем». Це формулювання підкреслювало масштаби злочинної діяльності, що виходили за межі окремих держав, унаслідок чого обґрунтовані претензії на здійснення юрисдикції за тими чи іншими підставами могла заявляти не одна, а кілька держав. Очевидно, однак, що злочини, які ставилися в провину головним воєнним злочинцям, не чинилися поза територіями конкретних країн, тому просторова юрисдикція Трибуналу включала в територію всіх держав, втягнутих у збройний конфлікт у Європі.

Уперше концепція міжнародної кримінальної юрисдикції була реалізована під час Нюрнберзького процесу (єдиного судового процесу, що провів Міжнародний воєнний трибунал). 18 жовтня 1945 року в Берліні відбулося перше відкрите засідання Міжнародного воєнного трибуналу, на якому всі члени Трибуналу по черзі присягнули, а головні обвинувачі подали Трибуналу обвинувальний висновок. Слухання справи почалося в Нюрнбергу 20 листопада 1945 року. Нюрнберзький трибунал розглянув понад трьох тисяч справжніх документів, допитав близько 200 свідків (і ще кілька сотень були допитані за його дорученням). Суду були також подані речовинні докази, що підтверджували злодіяння обвинувачуваних. 31 серпня 1946 року, наприкінці 403-го відкритого судового засідання, головуючий Дж. Лоренс оголосив перерву, і Трибунал видалився на нараду для винесення вироку. Через місяць, 1 жовтня 1946 року, був оголошений вирок.

Трибунал присудив Геринга, Ріббентропа, Кейтеля, Кальтенбруннера, Розенберга, Франка, Фрика, Штрейхера, Заукеля, Йодля, Зейсс-Інкварта і Бормана (заочно) до страти через повішення; Гесса, Функа і Редера – до довічного ув'язнення; Шираха і Шпеєра – кожного до тюремного ув'язнення на двадцять років; Нейрата – на п'ятнадцять років і Деніца – на десять років. Підсудні Папен, Шахт, Фриче були виправдані. Трибунал визнав злочинними організаціями керівний склад націонал-соціалістської партії, СС, СД і гестапо.

Другим прецедентом здійснення міжнародної кримінальної юрисдикції став процес, що одержав назву «Токійського», під час якого міжнародному кримінальному переслідуванню були піддані четверо колишніх прем'єр-міністрів Японії, одинадцять колишніх міністрів, два посли, вісім представників вищого генералітету.

Вимога суду над японськими воєнними злочинцями містилася в рішеннях Потсдамської конференції і Московської наради 1945 року, що передбачали як одну з умов капітуляції Японії покарання воєнних злочинців. У грудні 1945 року на нараді міністрів закордонних справ СРСР, США і Великої Британії в Москві було досягнуто згоди (трохи пізніше до неї приєднався Китай) про організацію і компетенцію Далекосхідної комісії і Союзної ради для Японії. До компетенції Далекосхідної комісії були віднесені питання арешту, суду і покарання японських воєнних злочинців. 19 січня 1946 року, після переговорів між урядами ряду союзних держав, головнокомандуючий союзних держав затвердив Статут Міжнародного трибуналу «для справедливого і швидкого суду і покарання головних воєнних злочинців на Далекому Сході» . Трибунал був сформований із представників СРСР, США, Великої Британії, Китаю, Франції, Австралії, Канади, Нової Зеландії, Нідерландів, Індії і Філіппін. Статут Міжнародного воєнного трибуналу для Далекого Сходу в принципі сприйняв усі найважливіші положення Статуту Нюрнберзького трибуналу щодо юрисдикції, однак є і деякі розбіжності.

Притім, що в предметну юрисдикцію цього трибуналу також входили злочини проти миру, воєнні злочини і злочини проти людяності, відповідно до статті 5 Статуту Токійський трибунал мав право «судити і карати головних воєнних злочинців, що особисто чи як члени організацій обвинувачуються в злочинах, які включають злочини проти миру». Статут Нюрнберзького трибуналу не містив такого обмеження (він мав юрисдикцію щодо підсудних і тоді, коли вони обвинувачувалися в злочинах, що не включали злочини проти миру).

Формулювання поняття «злочини проти миру» у Статуті Токійського трибуналу трохи відрізняється від опису, що міститься у Статуті Нюрнберзького трибуналу. Токійський Статут так характеризує агресію: «Планування, підготовка, розв'язання чи ведення оголошеної чи неоголошеної агресивної війни, що порушує міжнародне право, договори, угоди чи зобов'язання, або ж участь у спільному плані чи змові з метою вчинення кожної з вищезгаданих дій». Розбіжності у формулюваннях полягають у тому, що Токійський Статут містить указівку як на оголошену, так і на неоголошену агресивну війну, у той час як Нюрнберзький Статут говорить про агресивну війну в загальній формі, не підрозділяючи її на оголошену і неоголошену. Як вважав А.І. Полторак, «мабуть, автори, включивши у Статут Токійського трибуналу таке положення, виходили з визначеної специфіки японської агресивної політики, що буяла багатьма так називаними неоголошеними війнами» .

Токійський процес відбувався в Токіо з 3 травня 1946 року по 12 листопада 1948 року. До суду Токійського трибуналу були віддані двадцять вісім керівних державних діячів Японії (прем'єр-міністри, міністри, представники вищого військового командування). Розглянувши понад 4 тис. документальних свідчень, заслухавши 419 свідків, 16 квітня 1948 року Трибунал оголосив перерву для винесення вироку, а 4 листопада приступив до оголошення вироку. Токійський трибунал виніс обвинувальний вирок щодо двадцяти підсудних, сімох присудивши до страти через повішення (Тодзіо, Ітагакі, Хіроту, Мацуї, Доїхару, Кімуру і Муто); шістнадцять – до довічного ув'язнення, а двох – до двадцяти і семи років позбавлення волі.

На відміну від Статуту Нюрнберзького трибуналу, Статут Токійського трибуналу не надавав суду повноважень визнати ті чи інші організації або групи злочинними. Підсудні могли бути засуджені або як окремі особи, або як члени організації, але жодна конкретна японська організація (наприклад, товариство «Чорний дракон» чи товариство «Велика Японія») не обвинувачувалася.

Нюрнберзький і Токійський трибунали за способом заснування, юрисдикцією і характером застосовуваного права були органами міжнародної кримінальної юстиції. Вони вперше практично реалізували принцип міжнародної персональної кримінальної відповідальності. Незважаючи на те, що способи заснування цих трибуналів істотно розрізнялися, природа властивої їм юрисдикції була ідентичною. З огляду на особливе значення першого – Нюрнберзького – процесу в розвитку концепції міжнародної кримінальної юрисдикції, спробуємо проаналізувати її підстави на прикладі Міжнародного воєнного трибуналу для суду над головними воєнними злочинцями європейських країн осі.

Нюрнберзький трибунал одержав свої юридичні повноваження з того факту, що кожна з держав, яка було стороною в договорі з його заснування, мала юрисдикцію щодо злочинів і осіб, котрі в них обвинувачувалися. Саме вона стала основою договірної міжнародної юрисдикції, наданої Трибуналу. Лондонська угода, таким чином, являла собою договір про об'єднання незалежних національних юрисдикцій. Юрисдикція цих трибуналів була мультинаціональною.

Сказане, однак, не означає, що Нюрнберзький трибунал не був міжнародним судовим органом. Саме тому, що суверенні держави уклали угоду щодо того, на що кожна з них мала самостійне право, можна затверджувати, що Нюрнберзький трибунал являв собою міжнародний кримінальний суд. Юрисдикція Нюрнберзького трибуналу не обмежувала суверенітет держав, що об'єдналися для відправлення правосуддя, а була його проявом. При цьому міжнародна юрисдикція не поширювалася на громадян держав, що брали участь у Лондонській угоді, і не применшувала права цих держав вершити правосуддя в межах своїх територій і щодо своїх громадян.

«Статут Нюрнберзького трибуналу був побудований на засадах, що забезпечують суверенні права і рівність держав-організаторів суду і справедливе покарання головних воєнних злочинців», – писав професор А.М. Трайнін .

Не можна, однак, ігнорувати ту обставину, що юрисдикцією цього трибуналу суттєво обмежувався суверенітет Германії, яка позбавлялося права незалежної держави відправляти правосуддя над своїми громадянами. Існує думка, що рішення Нюрнберзького трибуналу неспроможні, оскільки в його складі не було представників від самої Германії. У цьому зв'язку нюрнберзьке правосуддя кваліфікується як помста, розправа переможців над «беззахисними жертвами сваволі» . «Те, що міжнародна угода – закон тільки для учасників угоди, вірно щодо суверенних держав, «але поставлене на коліна, розбите наголову германське керівництво, що беззастережно капітулювало, не може претендувати на те, щоб його залучили до участі в угоді…», – писав у відповідь на ці докори М.М. Полянський .

Після повної поразки і беззастережної капітуляції збройних сил Германії її нацистський уряд припинив своє функціонування. 5 червня 1945 року Уряди Союзу РСР, Об'єднаного Королівства, США, а також Тимчасовий уряд Французької Республіки, що на той час практично цілком контролювали Германію, заявили в Берліні, що вони прийняли на себе «верховну владу щодо Германії, включаючи всі повноваження германського уряду, вищого командування збройних сил і будь-яких державних, муніципальних і місцевих органів влади чи управління» .

Як підкреслює М. Антонович, Нюрнберзький міжнародний воєнний трибунал відіграв вирішальну роль у визнанні кримінальної юрисдикції над особою в міжнародному праві .

Юрисдикція кожної із союзних держав мала кілька підстав. Природа юрисдикції, яку мали держави, що заснували Міжнародний воєнний трибунал, певною мірою може бути обґрунтована традиційними принципами: по-перше, територіальним, доповненим принципом пасивної національності (щодо злочинів, вчинених на їхній території та щодо їхніх громадян); по-друге, захисним, заснованим на національному інтересі, порушеним злочином; нарешті, по-третє, принципом універсальності, заснованим на міжнародному характері злочину і місці затримки обвинувачуваних.

У той самий час цілком очевидно, що традиційні принципи національної юрисдикції не відображують повною мірою специфіку юрисдикційних основ Нюрнберзького трибуналу, особливо в тих випадках, коли злочини щодо німецьких громадян були локалізовані на території германського рейха. Ці принципи виглядають недостатньо переконливо при укладенні договору про заснування міжнародного судового органу, що має повноваження розглядати обвинувачення щодо лідерів третьої держави, оскільки в такому разі неминуче виникає питання про дотримання суверенних прав цієї держави.

«До Другої світової війни традиційний здоровий глузд пропонував вважати, що кордони юрисдикції звичайно позначені національними кордонами незалежної держави; іншими словами, це повноваження держави розглядалося як виключне й абсолютне в межах її власної території, і було визнано, що ніяка держава не може по праву здійснювати юрисдикцію в межах території іншої держави, – пише в цьому зв'язку В.-Б. Саймонс. – Однак, підписуючи різні міжнародні документи про заснування Міжнародного воєнного трибуналу, чотири держави намагалися встановити і прийняти на себе юрисдикцію в територіальних межах іншої держави щодо індивідів, котрі не були громадянами чи підданими жодної з держав, які входили в союз чотирьох держав, ані навіть – у деяких випадках – службовцями збройних сил воюючих сторін, у зв'язку з діяннями, що ставилися як злочини (не тільки проти громадян чи підданих чотирьох держав, але також і проти тих, хто такими не був), вчинені на землі однієї чи більше країн, над якими в той час, про який йдеться, чотири держави не здійснювали контроль чи які вони в цей час не окупували. Як така юрисдикція, яку чотири держави намагалися здійснити в Нюрнбергу, суперечила традиційним поняттям, що існували, заснованим на концепції території виключної суверенної влади і юрисдикції» .

Потрібно визнати, що юрисдикція перемігших держав насамперед ґрунтувалася на міжнародно-правовому принципі, що підтверджує юрисдикцію воюючої сторони щодо військовослужбовців ворожої держави, які перебувають під її контролем. В «Оксфордському збірнику законів війни», який видав Інститут міжнародного права ще 1880 року, стаття 84 говорила, що в разі порушення правил ведення війни «учасники воєнних дій, котрі вчинили порушення, мають бути покарані, після судового розгляду, тією з воюючих сторін, у руки якої вони потраплять» . Доповідь Американської асоціації адвокатів, що була зроблена під час Другої світової війни, не тільки підтвердила відсутність у міжнародному праві заборони на здійснення юрисдикції щодо воєнних злочинців, але дійшла висновку, що «давно визнаним міжнародно-правовим принципом є право воюючої сторони карати належним чином військовослужбовців ворожої держави, які перебувають під її контролем, котрі порушили закони і звичаї війни» .

При характеристиці юрисдикції Нюрнберзького трибуналу варто враховувати той незаперечний факт, що його заснування було прямим наслідком поразки Германії. Поряд із традиційними юрисдикційними підставами в основі юрисдикції кожної держави, що уклала угоду, лежав, безумовно, принцип «юрисдикції переможців». Важко заперечувати ту обставину, що без перемоги над фашистською Германію кримінальне переслідування її керівництва було б нездійсненним. Реальна можливість суду над лідерами фашистської Германії стала можливою внаслідок її беззастережної капітуляції та декларації, що появилася потім, від 5 червня 1945 року про взяття на себе верховної влади щодо Германії тими урядами, представники яких згодом підписали Лондонську угоду. Перемігші держави одержали суверенітет над Германією і цілком контролювали її територію. Майже всі особи, обвинувачувані як «головні воєнні злочинці» (за винятком Бормана), були затримані й перебували під юрисдикцією цих держав, унаслідок чого ніяких юрисдикційних колізій не виникало. Аналогічні міркування можуть бути наведені щодо Трибуналу для Далекого Сходу.

Таким чином, трибунали одержали міжнародну юрисдикцію з волі держав, що їх заснували, внаслідок чого ця юрисдикція не обмежувала їхній суверенітет, але при цьому була наслідком обмеження суверенітету Германії та Японії, що зазнали нищівну поразку в Другій світовій війні. У цьому контексті юрисдикція трибуналів може бути названа «юрисдикцією переможців», що не применшує юридичної та політичної значимості нюрнберзького і токійського прецедентів. При підготовці проекту Лондонської угоди союзники вважали доцільним внести в преамбулу Статуту декларацію про те, що вони діють «в інтересах усіх Об'єднаних Націй». У статті 5 було обговорено, що «кожний з Урядів Об'єднаних Націй може приєднатися до даної Угоди...». Згодом 19 держав цілком схвалили принципи Статуту і приєдналися до угоди.

А.І. Полторак вважав, що міжнародний характер Нюрнберзького трибуналу визначається не застосованим правом (бо міжнародне право може застосовуватися й національними судами) і не тим фактором, що він був утворений на основі міжнародної угоди, а схваленням Статуту і вироку трибуналу міжнародним співтовариством . Глибоко вивчивши питання про природу юрисдикції Нюрнберзького трибуналу, В.-Б. Саймонс дійшов висновку, що «найбільш відповідною відомим фактам (звичайно, узятим у їх ретроспективі) є та єдина теорія, яка заснована на посилці, що при розробці проекту Статуту й заснуванні Трибуналу чотири держави діяли в інтересах Об'єднаних Націй і притягали воєнних злочинців, котрі обвинувачувалися, до відповідальності «від імені всього світового співтовариства цивілізованих країн» . Схваленням світового співтовариства В.-Б. Саймонс обґрунтовує всі повноваження Трибуналу: «…саме тут – у схваленні світового співтовариства, що явно виражено чи мається на увазі, – слід бачити джерело, з якого виникає повноваження чотирьох держав на заснування Трибуналу» .

Потрібно, однак, помітити, що якщо бачити джерело повноважень на заснування Трибуналу у схваленні світового співтовариства, що явно виражено чи мається на увазі, яке настало після прийняття Лондонської угоди, доведеться визнати, що до моменту прийняття Статуту таких повноважень у держав не було.

Концепція юрисдикції, одержуваної від імені «світового співтовариства», з морально-політичної точки зору, виглядає дуже привабливо. Однак, з юридичної точки зору, залишається неясним: кому дане право наділяти судовий орган юрисдикцією від імені «світового співтовариства»? Мовчазна чи явно виражена підтримка з боку світового співтовариства не могла відіграти ніякої ролі, якби Трибунал не був заснований для розгляду злочинних дій офіційних осіб переможеної держави перемігшими у війні державами. Застосування такого роду юрисдикції щодо лідерів могутніх держав – очевидна утопія. Отже, вона може мати тільки виборчий характер. Підтвердженням цьому є те, що союзники судили німецьких і японських супротивників, не розглядаючи навіть найменшу можливість застосування встановлених ними правил про відповідальність до їхніх власних дій, які вони вчинили під час війни.

Притім, що заснування і діяльність Міжнародного воєнного трибуналу одержали широку підтримку, не можна ігнорувати ту обставину, що він був утворений за допомогою укладання угоди, і його юрисдикція має, насамперед, договірну основу. Держави, що утворили Трибунал, «уступили» свою юрисдикцію органу міжнародної кримінальної юстиції на основі Лондонської угоди. Як затверджував професор А.М. Трайнін, приєднання дев'ятнадцяти держав не змінювало принципу, відповідно до якого правосуддя щодо головних воєнних злочинців здійснюється в інтересах усіх Об'єднаних Націй чотирма великими державами: СРСР, США, Великою Британією і Францією, що підписали цю угоду і прийняли на себе після знищення гітлерівської держави всю повноту влади в Германії. Приєднання інших держав до угоди було вираженням їхньої згоди з положеннями Статуту і розширювало, таким чином, його правову і моральну основу .

Юрисдикція Нюрнберзького трибуналу повною мірою була результатом дії міжнародного договірного процесу, тобто прийняття Угоди про судове переслідування і покарання головних воєнних злочинців європейських країн осі. Її договірна природа не викликає сумнівів. Прецедент заснування і діяльності Нюрнберзького і Токійського трибуналів безперечно цінний і для розвитку концепції міжнародної кримінальної юрисдикції, заснованої на договорі незалежних держав. Утворені ad hoc для притягнення до відповідальності німецьких та японських злочинців, котрі чинили злочини під час Другої світової війни, Трибунали по своїй сутності є першим досвідом використання договірної форми міжнародної кримінальної юрисдикції. Згодом саме договірний механізм ліг в основу діяльності постійного Міжнародного кримінального суду, а норми і принципи, установлені Статутами Трибуналів, стали базою для утворення системи правових норм, на основі яких діють сучасні міжнародні кримінальні судові органи.

На закінчення наведемо авторитетну думку В.Г Буткевича, котрий пише: «Нюрнберзький и Токійський трибунали стали фактично першим серйозним підтвердженням можливості дії міжнародного кримінального права в наш час» .

ЛІТЕРАТУРА

юрисдикція трибунал нюрнберзький воєнний

1)  Полянский Н. Н. Международный военный трибунал. – М., 1946. – 148 с.

2)  Полторак А. И. Нюрнбергский процесс. Основные правовые проблемы. – М.: Наука, 1966. – 351 с.

3)  Полянский Н. Н. Международное правосудие и преступники войны. – М.:Изд-во АН СССР, 1945. – 119 с.

4)  Нюрнбергский процесс: право против войны и фашизма / Отв. ред. И. А. Ледях, И. И. Лукашук. – М., 1995. – 315 с.

5)  Гарнер Р. Международное право и мировая война: Пер. с англ. – М.: Политиздат, 1963. – 510 с.

6)  Полторак А.И. Савинский Л.И. Вооруженные конфликты и международное право. – М.: Наука, 1976. – 415с.

7)  Маєвська А.А. Міжнародний кримінальний суд: історія і сучасність // Права людини в умовах реформування правової системи України (До 50-ї річниці Загальної декларації прав людини): Тези доп. та наук, повід, наук. конф. молодих учених та аспірантів / За ред. М.І. Панова. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 1998. – С. 45 – 47.