Реферат: Найвидатніші особистості української літератури

ПЛАН

1.  Іван Петрович Котляревський.

2.  Іван Якович Франко.

3.  Ліна Костенко.

4.  Марко Вовчок.

5.  Микола Григорович Хвильовий.

6.  Олександр Петрович Довженко.

7.  Ольга Кобилянська.

8.  Панас Мирний.

9.  Пантелеймон Куліш.

10.   Тарас Шевченко.

11.   Юрій Яновський.

Іван Петрович Котляревський

1769 – 1838 роки життя

Народився 9 вересня в родині канцеляриста міського магістрату в Полтаві. 1780 – 1789 роки – навчається в Полтавській семінарії. Вивчає стародавні мови, античну літературу, німецьку, французьку мови, захоплюється віршуванням. 1789р. Котляревський залишає семінарію, не закінчивши її повного курсу, тому що його не приваблює духовна кар’єра. У 1789 – 1793 роках – працює службовцем у Новоросійській канцелярії у Полтаві. У 1793 – 1796 роках – домашній вчитель у поміщицьких родинах на Полтавщині. З 1794 року починає працювати над «Енеїдою». Дванадцять років (1796 — 1808) перебував Котляревський на військовій службі. Сіверський полк, в якому він служив, брав участь у задунайському поході російської армії 1806 — 1807 років під час російсько - турецької війни. За виявлену хоробрість у боях та за уміле виконання дипломатичних доручень його було декілька раз нагороджено, надано чин капітана. І в період військової служби Котляревський продовжував писати. 1798 рік – перше видання «Енеїди» (перші 3 частини, видано в Петербурзі М. Парпурою, без згоди автора). 1808 рік – друге видання «Енеїди» (Петербург, перевидання першого і теж без відома автора). 1809 рік – третє (доповнене четвертою частиною) видання «Енеїди», вперше здійснене за участю автора. 1808 – 1810 роки – відставка, пошуки роботи в Петербурзі. В 1810 році оселяються в Полтаві то по 1815 рік пряцює наглядачем Будинку виховання дітей бідних дворян. Окрім цієї роботи Котляревському було доручено у 1812 році сформувати п’ятий козацький полк в Хорольському повіті. Йому не довелося брати безпосередньої участі в боях. І після розгрому наполеонівської армії Котляревському не раз давалися відповідальні доручення воєнного характеру: він виїжджав з депешами у ставку російської армії, що містилася в Дрездені, двічі їздив у Петербург (1813р.) та в Кременчук (1818p.). Повернувшись знову до Полтави, у 1818 – 1821 роках багато сил віддає пожвавленню культурного життя Полтави, стає директором Полтавського театру. Викупає з кріпацтва талановитого актора Михайла Щепкіна, з гастролюючої Полтавою трупи Штейна. В цей час Котляревський пише п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», які й були з успіхом поставлені в 1819 році. У 1827 – 1835 роках стає опікуном Полтавського благодійно – лікувального закладу. У 1835р. через хворобу Котляревський залишає службу і йде у відставку. Помер 10 листопада 1838 року (29 жовтня), похований у Полтаві на міському кладовищі. 30 серпня 1903 року в Полтаві було урочисто відкрито пам'ятник Котляревському. В 1842 році в Харкові видатним вченим Ізмаїлом Срезневським здійснено перше повне видання «Енеїди» (в шістьох частинах). Літературна спадщина Котляревського невелика за обсягом, але за значенням у духовному житті українського народу стала відліком початку нового творчого методу в національній літературі – реалізму.

Іван Якович Франко

1856 – 1916

Народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі на Львівщині в родині коваля. Навчався у початковій школі села Ясениці Сільній (1862 – 1964) та німецькій нормальній (1864 - 1867) школах, пізніше – у Дрогобицькій гімназії (1867 – 1875). Початки його літературного життя розпочалися під час навчання в гімназії. Першими спробами були поезії, що друкувались в журналі «Друг» та сформували збірку «Балады и росказы»(1876 1875 року вступив на філософський факультет Львівського університету, який залишив через доноси галицьких реакціонерів, що призвело до арешту в червні 1877 року. Кращі твори другої половини 70-х – 80-х років склали поетичну збірку «З вершин і низин» (1887). Пізніше був арештований ще двічі (1880; 1889). Майже постійно співробітничав з різноманітними періодичними виданнями, на сторінках яких виступав як критик, публіцист, науковець. Наукові інтереси Франка зумовили працю над докторською дисертацією, що була ним захищена 1893 року у Віденському університеті. Із 1894 року видавав журнал «Житє і слово», після закриття якого з 1898 року був членом редакційного комітету «Літературно-наукового вісника». В 1896 році вийшла збірка поезій «Зів’яле листя». До збірки «Мій Ізмарагд» (1898) увійшли переважно поезії 1897 року та частина більш ранніх творів. 1900 року побачила світ збірка «Із днів журби», в 1906 році – «Semper tiro». Взимку 1907 – 1908 року здоров’я письменника погіршилось. Матеріальні нестатки й виснажлива праця призвели до загострення хвороби восени 1915 року. Помер Франко 28 травня 1916 року, похований у Львові.

Франко уривок з «Мойсею»

Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожжу,

Людським презирством, ніби струмом , вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу,

Від сорому, який нащадків пізних

Палитиме, заснути я не можу.

Невже тобі на таблицях залізних

Записано в сусідів бути гноєм,

Тяглом у поїздах їх бистроїзних?

Невже повік уділом буде твоїм

Укрита злість, облудлива покірність

Усякому, хто зрадою й розбоєм

Тебе скував і заприсяг на вірність?

Невже тобі лиш не судилось діло,

Що б виявило твоїх сил безмірність?

Невже задарма стальки серць горіло

До тебе найсвятішою любов’ю,

Тобі офіруючи душу й тіло?

О ні! Не самі сльози і зітхання

Тобі судились! Вірю в силу духа

І в день воскресний твойого повстання.

Та прийде час, і ти огнистим видом

Засяєш у народів вольних колі,

Труснеш Кавказ, вбережешся Бескодом,

Покотиш Чорним морем гомін волі

І глянеш, як хазяїн домовитий,

по своїй хаті і по своїм полі.

«Чого являєшся мені у сні?»

Чого являєшся мені

У сні?

Чого звертаєш ти до мене очі

Чудові очі ті ясні

Сумні,

Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?

Який докір, яке страждання

Яке не сповнене бажання

На них, мов зарево червоне,

Займається і знову тоне

У тьмі?

Чого являєшся

У сні?

В житті ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала,

Із нього визвала одні

Оті ридання голосні –

Пісні.

В житті мене ти знать не знаєш,

Ідеш по вулиці – минаєш,

Вклонюся – навіть не зирнеш,

І головою не кивнеш,

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями,

Як мучусь довгими ночами

І як літа вже за літами

Свій біль, свій жаль, свої пісні

У серці здавлюю на дні.

О ні!

Являйся, зіронько, мені

Хоч в сні!

В життю мені весь вік тужити –

Не жити.

Так най те серце, що в турботі,

Неначе перла у болоті,

Марніє, в’яне, засиха, -

Хоч в сні на вид твій оживає,

Хоч в жалощах живіше грає,

По-людськи вільно віддиха,

І того дива золотого

Зазнає щастя молодого,

Бажаного, страшного того гріха!

Ліна Костенко

Нар. 1930

Народилась 19 березня 1930 року в місті Ржищеві у сім’ї вчителів. В 1936 році сім’я переїхала до Києва. 1936 – 1941 роки – дитинство, арешт і заслання батька як ворога народу. В роки війни пережила багато горя. В 1946 році закінчила школу і вступила до Київського педінституту. З’явилися перші публікації. В 1952 – 1956 роках навчалась в Московському літературному інституті, який закінчила з відзнакою. Повернулась до Києва. В 1957 році виходить перша збірка «Проміння землі». В 1958 друга – «Вітрила». В 1961 третя збірка – «Мандрівки серця». В 1961 – 1977 роках - період так званої «духовної еміграції». Акції протесту (голодування, виступи на захист політв’язнів. В 1962 році вийшла друком кіносценарій «Перевірте свої годинники». Почалися зйомки фільму. В 1963 році розписано набір збірки «Зоряний інтеграл». В 1966 – 1967 роках відзнятий матеріал фільму за сценарієм Ліни Костенко піддається нищівній критиці на пленумах Спілки кінематографістів України. Згодом поетеса відмовляється від авторства переробленого до невпізнанності сценарію. В 1972 році розписано набір збірки «Княжа гора», в 1977 році з’являється збірка «Над берегами вічної ріки». В 1979 році у світ вийшов роман «Маруся Чурай». В 1980 році з’являється збірка «Неповторність». Ліну Костенко нагороджено Шевченківською премією за цю збірку і за роман «Маруся Чурай». В 1987 році видання збірок «Сад нетанучих скульптур», «Бузиновий цар». В 1989 році у світ виходить «Вибране». В 1990 році у США відбувся Всесвітній конгрес «Ліна Костенко – поет і мислитель». В 1995 році поетесу нагороджено Міжнародною літературною премією імені Ф, Петрарки за книгу «Інкрустація», видана італійською мовою. В 1999 році вийшов роман у віршах «Берестечко». Вручено диплом Почесного доктора Національного університету «Києво-Могилянська академія». В 2000 році Ліна Костенко стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії імені Олени Теліги «за справжнє лицарство у житті, подвижницьку діяльність в ім’я України, створення високохудожніх творів». В 2001 році Національна Спілка письменників України висунула кандидатуру Ліни Костенко на Нобелівську премію в галузі літератури.

Уривок з «Маруся Чурай»

Підвівся Іскра, полковий обозний,

Син Остряниці Якова, Іван.

Увесь блідий, аж під очима чорно.

-  Я прошу, люди, вислухать мене.

Багато слів страшних тут наговорено.

Ніхто не говорив про головне.

Я, може божевільним тут здаюся

Ми з вами люди різного коша.

Ця дівчина не просто так, Маруся.

Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа.

Коли в похід виходила батава, -

Її піснями плакала Полтава.

Що нам потрібно було на війні?

Шаблі, знамена, і її пісні.

Звитяги наші, муки і руїни

Безсмертні будуть у її словах.

Вона ж була як голос України,

Що клекотів у наших корогвах!

А ви тепер шукаєте їй кару.

Вона ж стоїть німа од самоти.

Людей такого рідкісного дару

Хоч трохи, люди, треба берегти!

Важкий закон. І я його не зрушу.

До цього болю що іще додам?

Вона піснями виспівала душу.

Вона пісні ці залишає нам

Ще тільки вирок – і скінчиться справа.

І славний рід скінчиться – Чураї.

А як тоді співатиме Полтава?

Чи сльози не душитимуть її.

Марко Вовчок

1833 – 1907

біографія видатний український письменник творчість

Марія Олександрівна Вілінська (у першому шлюбі – Маркович, у другому – Лобач-Жученко; літературний псевдонім – Марко Вовчок) народилась 10 (22) грудня 1833 року в маєтку Єкатерининське Орловської губернії у сім’ї армійського офіцера. Навчалась у приватному пенсіоні в Харкові (1846 – 1848), жила в Орлі у своєї тітки як вихователька її дітей. 1851 року, вийшовши заміж за українського фольклориста Опанаса Марковича жила в Чернігові, Києві, Немирові протягом 1851 – 1858 років. В 1859 році видала збірку російською мовою “Рассказы из народного русского быта” (оповідання російською мовою — “Надежа”, “Маша”, “Катерина”, “Саша”, “Купеческая дочка”, “Игрушечка” тощо). В 1859 році важко захворіла і виїхала на лікування до Німеччини. Потім, для кращог лікування поїхала до Італії. В 1860- 1866 роках з сином Богданом жила у Парижі. Повернувшись до Петербургу працювала у журналі «Отечественные записки». У 1871 – 1872 роках редагувала журнал «Переводы лучших иностранных писателей», перекладала у францьзької, англійської, німецької, польської твори відомих письменників. Зі своїм другим чоловіком (перший помер) М. Лобачем-Жученком мешкала в різних регіонах Росії. Творчість Марка Вовчка розпочалась у другій половині 50-х років. Свої найкращі оповідання з українського народного життя написала під час перебування в Немирові. До першої книги «Наронних оповідань» (1857) увійшло 11 творів – «Сестра», «Козачка», «Горпина», «Одарка», «Сон», «Викуп», «Чумак» тощо, до другої (1862) – «Не до пари», «Два сини», «Ледащиця», «Чари» та психологічна повість «Три долі». «Інститутка» - перша в українській літературі соціальна повість, яку Марко Вовчок писала протягом 1859 – 1861 років. Найвизначніша історична повість-казка Марка Вовчка “Кармелюк” написана в 1862 — 1863 роках. Перу письменниці належать твори написані російською та французькою мовами. Померла письменниця 28 липня 1907 року в Нальчику, там і похована. Марко Вовчок збагатила українську літературу жанрами соціально-проблемного оповідання (“Козачка”, “Одарка”, “Горпина”, “Ледащиця”, “Два сини”), баладного оповідання (“Чари”, “Максим Гримач”, “Данило Гурч”), соціальної повісті (“Інститутка”), психологічного оповідання й повісті (“Павло Чорнокрил”, “Три долі”), соціальної казки (“Дев'ять братів і десята сестриця Галя”), художнього нарису (“Листи з Парижа”).

Миколо Григорович Фітільов (Хвильовий)

1893 – 1933 роки життя

Народився 19 грудня (в деяких посібниках 13 грудня) 1893 року в селі Тростянець на Харківщині в багатодітній родині вчителя. Вчився в Охтирській гімназії, але атестата так і не одержав. Босякує, працює на заводах Донбасу, вантажником в порту та на багато інших роботах. В 1914 році потрапляє на фронт. 1916р. - фронти першої світової війни, член дивізійної ради солдатських депутатів. 1917р. - член компартії України, активна участь у громадянській війні в лавах Червоної армії В 1917 році повертається до Харкова, потім його залишає, організовує повстанський загін. 1919 рік – член КП(б)У. В 1921 році демобілізується з армії, оселяється в Харкові і веде активне літературне життя. Перші поетичні збірки «Молодість» (1921), «Досвітні симфонії» (1922). 1923р. - збірка прозових творів "Сині етюди" ("Редактор Карк", "Кіт у чоботях", "Солонський Яр", "Легенда", "Свиня", "Чумаківська комуна"). 1924р. - збірка оповідань "Осінь" ("Елегія", "Я (Романтика)", "Силуети", "На глухім шляху" та ін.), повість "Санаторна зона". Ці публікації і громадянська активність зробили Хвильового центральною постаттю в літературному процесі 20х років. Вступає в «Гарт», 20 листопада 1925р. - разом з однодумцями, створює літературну організацію ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури). В літературі 20-30-х років фігурує як автор новел, оповідань, повістей, памфлетів. У 1925 – 1928 роках розпочалась літературна дискусія через статтю Хвильового «Про «сатану в бочці», або графоманів, спекулянтів та інших «просвітян». Основною ідеєю дискусії було визначення сучасного стану і подальшого шляху розвитку українського мистецтва. Хвильовий був за те, щоб українська література розвивалась без будь-яких діючих факторів на неї, без Європи, сама по собі. Під час дискусії з’являються памфлет «Камо грядеш?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму» та стаття «Україна чи Малоросія?». Дискусія переросла в політичну, 14 січня 1928р. ВАПЛІТЕ змушена "самоліквідуватись". 1927р. - роман "Вальдшнепи", ІІІ частина якого знищена урядовими органами. Хвильовий в 1928 році переїздить у Відень. У 1933 році побував на Полтавщині і бачив голод. 13 травня 1933 року застрілився. Він був українським комуністом. Саме в цьому полягає його внутрішня проблема. Більшовизм і національна ідея – поняття несумісні. Працював у напрямку імпресіонізму. Мав доньку. Представник «Розстріляного Відродження».

Олександр Петрович Довженко

1894 – 1956 роки

Народився 10 вересня 1894 року в селі Сосниці на Чернігівщині в селянській сім'ї. Батьки – неписьменні. Петро Семенович – батько, Одарка Єрмолаївна – мати. Із 14 дітей вижило двоє – Саша і Поліна (стала лікарем). Навчався в Сосницькій початковій та вищій школах, з 1911 року – в Глухівському учительському інституті. Після закінчення (1914 рік) вчителює у Житомирі (фізика, природознавство, географія, історія, гімнастика). Мріє про університет і Академію мистецтва: має хист до малювання. 1917 рік вступає на економічний факультет Київського комерційного інституту. Брав участь у національно-визвольній війні, захищав УНР. Був осуджений більшовиками до страти, але його порятували боротьбисти. Боротьбисти невдовзі об’єднались є КП(б)У і Довженка призначили секретарем Київського губернського відділу народної освіти. 1921-1923 роки – на дипломатичних роботах у Польщі, Франції, Англії, Німеччині. У Берліні вступив до приватної школи відомого художника Геккеля. У 1923 році повернувся до Харкова. Влаштовується в редакцію газети «Вісті ВУЦВК» (1923-1926 роки). Пише під псевдонімом «Сашко». Відвідував засідання студії «Гарт», став одним із засновників ВАПЛІТЕ. У 1926 році переїздить до Одеси, де, за допомогою Ю. Яновського починається найяскравіший період творчості: життя в кінематографі. Першими пробами стали короткометражні фільми «Вася - реформатор», «Ягідка – кохання», більш серйознішим «Сумка дипкур’єра». На прикінці 20-х років знімає «Звенигора», «Арсенал». Переїздить до Києва, знімає «Землю». У 1932 році зняв свій перший звуковий фільм «Іван». В 1935 році знімає «Аероград». 1939 рік – «Щорс» (за наказом Сталіна). Бере участь у Другій світовій війні, і працює як письменник. Помер 25 листопада 1956 року в Москві. Дружина – Юлія Солнцева (1930 рік одруження).

Ольга Юліанівна Кобилянська

1863 – 1942

Ольга Юліанівна Кобилянська народилась 27 листопада 1863 року у місті Гура – Гумора Кимпулунзького повіту в Південній Буковині в родині службовця. У 1873 – 1877 роках Ольга навчалася в початковій чотирикласній німецькій школі. Дальшу освіту здобувала самостійно. З 1889 по 1891 роки жила в селі Димка Серетьського повіту. Володіла польською, німецькою і українською мовами. Пізніше разом із родиною вона переїхала на постійне проживання до Чернівців, брала активну участь у жіночому русі, 1894 року виступала одним з організаторів «Товариства руських жінок на Буковині». 1899 року Кобилянська побувала на Наддніпрянській Україні, відвідавши родину Косачів на Волині, Лисенків і Старицьких у Києві, могилу Шевченка у Каневі. Після Першої світової війни жила важко, зазнавала переслідувань з боку румунської влади. У 1901 році вийшли окремою книжкою оповідання, новели німецькою мовою під назвою “Kleinrussische Novellen”. З 1927 року в Україні було розпочато видання 9-томного зібрання творів Кобилянської. 1927 року урядом УРСР було Кобилянській призначено пенсію за 40-літню літературну діяльність. 1940 року її було прийнято до Спілки радянських письменників України. Літературну діяльність почала в середині 1880-х років творами німецькою мовою. Перший художній твір українською мовою – «Людина» вперше був надрукований 1895 року у журналі «Зоря». Це була друга редакція написаного раніше німецькою мовою оповідання «Вона вийшла заміж». Пізніше з’явились повісті і оповідання «Він і Вона» (1895), «Царівна» (1896), «Битва» (1896), «Що я любив» (1896), «Аристократка» (1898), «Valse melancholique» (1898), повість «Земля» (1902), «В неділю рано зілля копала» (1909). Протягом 1915 – 1923 років Кобилянська пише низку новел на антивоєнні теми: «Лісова мати», «Василка», «Юда», «Назустріч долі», «Сниться» та інші. Увагою до психологічних таємниць людської душі позначені новели «Огрівай сонце…» (1927), «Але Господь мовчить…» (1927). Помітним явищем в історії української прози став роман «Апостол черні» (1926). Померла 21 березня 1942 року в Чернівцях.

Панас Мирний

1849 – 1920

Панас Якович Рудченко народився 1 (13) травня 1849 року в місті Миргороді на Полтавщині в сім’ї бухгалтера повітової скарбниці. Навчався в Миргородському та Гадяцькому повітовому училищах. Наполегливо займався самоосвітою. Служив у повітових канцеляріях Гадяча, Прилук, Миргорода. Чиновницька служба Панаса розпочалася з 14 років і тривала до останнього дня життя. На цей час припадають його перші спроби на ниві літературної творчості та фольклористичної діяльності. Частина зібраних П. Рудченком фольклорних матеріалів була згодом опублікована його братом Іваном Біликом у збірниках «Народные южнорусские сказки» (1869, 1870) та «Чумацкие народные песни» (1874). Від канцеляриста в Пирятинському повітовому суді він дослужився до високого чину дійсного статського радника, начальника першого відділу казенної палати в Полтаві. 1871 року оселився в Полтаві, де провів решту життя, працює в губернській скарбниці. Перу письменника належать вірш «Україна», оповідання «Лихий попутав». В середині 80-х років твори Панаса Мирного починають друкуватися на Наддніпрянщині: на сторінках альманаху «Рада», виданого М. Старицьким у 1883 — 1884 pоках, публікуються перші дві частини роману «Повія» та два оповідання з циклу «Як ведеться, так і живеться». 1886 року в Києві виходять збірник творів письменника «Збираниця з рідного поля» та комедія «Перемудрив». Одночасно Мирний продовжує виступати і в західноукраїнських збірниках та журналах, де друкуються такі його твори, як «Лови», «Казка про Правду та Кривду», «Лимерівна», переспів «Дума про військо Ігорове». В журналі «Рідний край», що 1905 року почав видаватися в Полтаві, у ряді своїх творів Панас Мирний («До сучасної музи», «Сон», «До братів-засланців») відгукується на революційні події. Після 1917 року працював у губфінвідділі. Літературну діяльність Панас Мирний розпочав наприкінці 60-х років. Виявив себе як письменник-реаліст. У творчій спадщині переважає проза. Він є автором ряду нарисів, оповідань, повістей, романів. Найбільш масштабним і складним є соціально-психологічний роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», написаний у 1872 – 1875 роках у співтоваристві з Іваном Біликом. Роман був виданий у 1880 році в Женеві, за сприянням Драгоманова. Помер 28 січня 1920 року, похований у Полтаві.

Пантелеймон Олександрович Куліш

1819 – 1897

Пантелеймон Олександрович Куліш народився 7 серпня (26 липня) 1819 року на хуторі поблизу містечка Вороніж на Чернігівщині в сім’ї заможного хлібороба Олександра Андрійовича й дочки козацького сотника Катерини Іванівни. Навчається грамоти вдома від сестри Лесі. В 1833 році вступив да Новгород-Сіверської гімназії, яку закінчив в 1837 році та продовжив навчання у Київському університеті святого Володимира на філологічному, а потім – на юридичному факультеті. В 1843 році опубліковано роман Пантелеймона Куліша російською мовою «Михайло Чернышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад». Збирає матеріали для української «Іліади» і пише поему «Україна». Знайомиться з Шевченком. В 1844 році написав оповідання «Орися». В 1845 році надрукував перші розділи роману «Чорна рада» в журналі «Современник». Переїжджає до Петербурга, вчителює. Бере участь у таємному Кирило-Мидодіївському товаристві. 22 січня 1847 року одружується з 18-літньою Олександрою Михайлівною Білозерською Боярином у них на весіллі був Шевченко. В 1847 році Академія наук посилає його за кордон, де в Варшаві його заарештовано за участь у Кирило-Мифодіївському товаристві. Звільнившись після кількарічного адміністративного заслання, жив у Петербурзі, де працював дрібним чиновником. Одночасно займався видавничою діяльністю, активно співробітничав в українському журналі «Основа». 1856 – 1857 роках виходить двотомник «Записки о Южной Руси». В 1857 році – роман «Чорна рада». 1860 рік – видання власного альманаху «Хата».в 1862 році вийшла друком збірка поезій «Досвітки». Кілька років перебував на державній службі у Варшаві (1864 – 1868), живе за кордоном, працює над тритомником «История воссоединения Руси» (1868 – 1871). В 1882 – 1883 роках вийшли збірки: «Хуторна поезія», «Дзвін», драматичні твори: «Магомет і Хадиза», «Маруся Богуславка», «Байда, князь Вишневецький», «Петро Сагайдачний», «Цар Наливай». Останні роки життя провів на власному хуторі Мотронівка на Чернігівщині. Тут і помер 14 лютого 1897 року.

Тарас Григорович Шевченко

1814 – 1861

Народився 9 березня в селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії в кріпацькій сім’ї. В 1822 році померла матір, в 1823 – батько. Восени 1829 році разом з іншими слугами пана Енгельгардта було відправлено до міста Вільно «кімнатним козачком». В 1831 разом з панською челяддю приїхав до Петербургу. В 1833 році Шевченка віддано в навчання до живописних справ цехового майстра Ширяєва. З 1837 року Шевченко почав виконувати портрети на замовлення. 22 квітня 1838 року Тараса викуплено з кріпатстваза допомогою К. Брюллова, В. Жуковського, О. Венеціанова, М. Вієльгородського, Є. Гребінки, В. Григоровича. Став студентом Академії мистецтв у Петербурзі. У травні 1840 року – вийшла друком перша збірка творів «Кобзар», до якої ввійшло вісім творів: «Думи мої, думи мої…», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови…»), «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». В 1841 видано поему «Гайдамаки». В 1842 році Шевченко написав соціально-побутову драму «Назар Стодоля». Наприкінці квітня 1843 року вперше виїхав в Україну, де перебував 9 місяців. В 1844 році побував в Москві, повернувся в Петербург, продовжив навчання в Академії мистецтв. Цього ж року – видання серії офортів «Живописная Украина». В 1845 закінчив Академію мистецтв зі званням «некласного художника». Виїздив на постійну роботу на Україну. Його офіційно призначили співробітником Київської археографічної комісії. У кінці жовтня захворів, переїздить у Переяслав до лікаря А. Козачковського. Написав твори: «Єретик», «Сліпий», «Наймичка», «Кавказ», «І мертвим, і живим…», «Холодний Яр», «Псалми Давидові», «Три літа». Хвороба загострилася, 25 грудня створив «Заповіт». В 1846 році, після одужання, подорож по Україні доручена Археографічною комісією. Переїздить до Києва і вступає до Кирило-Мефодіївського товариства. Подано заяву про призначення Шевченка но посаду викладача малювання Київського університету. В 1847 році подорожує по Чернігівщині. 5 квітня Шевченка арештовано, ув’язнено в Києві, відправлено під конвоєм до Петербурга, ув’язнено в казематі Третього жандармського відділення. 30 травня визнано державним злочинцем, призначено рядовим до окремого Оренбурзького корпусу під найсуворіший нагляд з забороною писати та малювати. Заборонено всі друковані твори Шевченка. В 1848 – 1849 роках перебування в Аральській експедиції, до складу якої було офіційно прикомандировано як художника. Повернення до Оренбурга, дозволено проживати на приватній квартирі для остаточної обробки матеріалів експедиції. 23 квітня 1850 року повторний арешт за доносом одного з офіцерів, відправлено до Новопетровського укріплення на півострів Мангишлак. 2 серпня 1857 року звільнення з заслання через клопотання віце-президента Академії мистецтв Ф. П. Толстого з нагоди коронації Олександра ІІ із забороною в’їзду до Москви і Петербурга. В 1857 – 1858 роках проживає у Нижньому Новгороді. Веде щоденник розпочатий 12 червня 1857 року і закінчений 20 травня 1858. 8 березня 1858 року отримав дозвіл на в’їзд до столиці. 27 березня повертається у Петербург, працює в Академії мистецтв, захоплюється гравюрою. Радою Академії мистецтв отримує звання академіка-гравера. В 1859 році одержав дозвіл на в’їзд в Україну. 15 липня Шевченка арештовано, заборонено проживати на Україні. В 1860 році виходить друком «Кобзар» українською мовою і російською у перекладі російських поетів за редакцією М. Гербеля. У січні 1861 року вийшов друком «Буквар» Шевченка для недільних шкіл. «Чи не покинуть нам, небого…» - останній вірш, який Шевченко написав за 10 днів до смерті. Наприкінці 1860 року важко хворіє і 10 березня 1861 року помер. Поховали Шевченка на Смоленському цвинтарі в Петербурзі та 22 травня його перевезено на Україну і переховано поблизу Канева на Чернечій горі. До нас дійшло 240 поетичних творів великого Кобзаря і 1200 мистецьких робіт.

 Літературну творчість Шевченка Франко поділив на чотири періоди: І. Рання поезія (1838-1843); ІІ. Життя і поетична творчість періоду «Трьох літ» (1843 – 1847); ІІІ. Життя і поетична творчість періоду заслання (1847-1857); ІV. Останні роки життя і поетичної творчості (1857 – 1861).

Юрій Іванович Яновський

1902 – 1954 роки життя

Народився 27 серпня 1902 року у Марії Мусіївни та Івана Миколайовича Яновських в селі Майєрове на Єлисаветградщині (сьогодні Кіровоградська область). Жив з дідом, Миколом Максимовичем. Навчався у Нечаївській церковно-парафіяльній школі. З 1911 року добру освіту здобув у Єлисаветградському реальному училищі (закінчив в 1919 році з золотою медаллю). З 10 років пише вірші російською мовою. Після закінчення реалки працював: в статистичному бюро, робітничо-селянській інспекції, в управлінні народної освіти. З 1922 року жив в Києві. 2 роки навчався на електротехнічному факультеті політехнічного інституту. 1 травня 1922 року в газеті «Пролетарська правда» надрукував першого вірша «Море». У 1924 році у «Більшовику» видрукував поезію «Дзвін», автор став позаштатним кореспондентом цієї газети. Невдовзі переїздить до Харкова. 1925 рік – перша книжка оповідань «Мамутові бивні». Вабить кінематограф. В 1926 році з’являється «Гамбург» за сценарієм Яновського. 1926 рік – в Одесі на посаді головного редактора кінофабрики. В серпні 1927 року – звільнення. Їде до Харкова. «Прекрасна УТ» (1928 рік). В 1928 році одружується з актрисою Тамарою Шевченко. Стає членом ВАПЛІТЕ. «Чотири шаблі» (1929 рік). В 1929 переїздить до Києва. Посада головного редактора журналу «Українська література» (з 1946 року «Вітчизна»). За збірку “Київські оповідання” (1948) Юрій Яновський був удостоєний звання лауреата Державної премії СРСР. “Завойовники” (1931), “Дума про Британку” (1937), “Потомки” (1938), “Син династії” (1942-1947), “Дочка прокурора” (1953), “Райський табір” (1953), “Молода воля” (1954) – такий творчий доробок Яновського – драматурга. Помер 25 лютого 1954 року. За стилем світобачення – романтик. У творчості домінують дві теми – море і революція, громадянська війна. Написав 70 новел, оповідань, чимало поезії, повість, 4 романи, 7 п’єс, кіносценарії, публіцистичні твори.