Контрольная работа: Українська національна ідея (за творами Т. Шевченка, М. Костомарова, Ю. Міхновського та Д. Донцова)

Національний університет «Юридична академія України імені Я. Мудрого»

Кафедра філософії

Індивідуальна робота

«Українська національна ідея (за творами Т. Шевченка, М. Костомарова, Ю. Міхновського та Д. Донцова)»

Виконав: студент 2 курсу

2 факультету, 3 групи

Гуценко Тарас

Перевірив: доктор філософських наук

професор Калиновський Ю.Ю

Харків 2011

План

Вступ

1.  Національна ідея у творчості Т.Г. Шевченка та М. Костомарова

2.  Національно-ідеологічні погляди Ю.Міхновського

3.  Теорія українського націоналізму Д.Донцова

Висновок

Список літератури та використаних джерел

Вступ

Дана робота присвячена розгляду такого питання як розвиток і становлення української національної ідеї у творчості письменників ХІХ ст., які заклали підгрунтя майбутніх філософсько-правових теорій і концепцій, серед яких провідне місце, виходячи зі специфіки досліджуємого питання, займає теорія українського націоналізму Дмитра Донцова.

Актуальність теми полягає у необхідності дослідження та розуміння самого змісту національної ідеї (а на базі цього і таких понять як націоналізм, патріотизм, нацизм, які мають певні спільні та відмінні риси) у окремих діячів з метою правильного усвідомлення гасел різних громадських організацій та політичних сил, які виникають на грунті пропагування націоналізму в усіх його проявах.

Період, який охоплює дане питання знаходиться у проміжку з середини ХІХ ст. до 20-х років ХХ ст., що особливо актуально у світлі діяльності ОУН та сучасних організацій, які мають націоналістичну спрямованість.

У даній роботі використані як першоджерела (твори Шевченка, Костомарова, Донцова),так і критична література, яка розглядає як позитивні, так і негативні погляди на їх ідеї та концепції щодо бачення національної ідеї та шляхів її розвитку.

Структура роботи враховує історичну періодизацію творчості письменників,а також їх роль у становленні досліджуємого питання. В даній роботі розглядається як національна ідея втілена у творчості письменників (Шевченко, Костомаров), так і більш чітко сформульовані політичні погляди щодо цього питання, втілені у працях Донцова та Міхновського, а також їх взаємовплив та загальний синтез.

1.  Національна ідея у творчості Т.Г. Шевченка та М. Костомарова

Т.Шевченко один із перших письменників та громадських діячів, які доволі гостро поставили питання самоусвідомлення українців себе як нації, яка має право на самовизначення та власну державу. Особливо гостро ця потреба відчувалась на території сучасної України, яка перебувала під владою Російської імперії, де особливо відчувалсоь засилля абсолютизму та русифікація українського народу, що накладає свій відбиток і на сучасність.

Творчість Т.Г. Шевченка відкрила новий щабель у розвитку української літератури, заклала основи революційно-демократичного її розвитку. Саме у цій площині і будуватимуться його погляди на українську державність та засади існування нації.

Враховуючи походження Шевченка та його життєвий шлях можна казати, що його творче відображення буття українського народу цілком точно відтворювало реально існуючий стан речей. Будучи виходцем з селян він відчув народний дух та проблеми людей, а в майбутньому побачив та виклав своє бачення подолання цієї проблеми.

Значним виявом служіння національній ідеї є участь Т.Шевченка в Кирило - Мефодіївському товаристві ( 1845 - 1847 ), яке було першою українською політичною організацією з яскраво вираженою визвольною програмою. Шевченко був представником революційно - демократичного напряму, виступав за ідею національної революції, яка призведе до встановлення демократичної республіки.

"Т. Шевченко змусив своїх колег бачити в народі не лише барвисті звичаї, а й його страждання. В історії козацтва він шукає не романтичних героїв, а уроків, що ведуть до кращого майбутнього. Україна для нього не просто мальовничий регіон Російської імперії, а край, що може й має стати незалежним" [ 1, 408 ].

Якщо Т. Шевченко разом з О. Навроцьким, М. Гулаком, І. Посядою відстоювали революційні, повстанські методи намічених цілей, то більша частина членів Кирило - Мефодіївського товариства виступали за реформи, за поступове досягнення своїх цілей, поступове відхилення від режиму московської деспотії до західних демократій. Хоча і Шевченко також прагнув Україні майбутнього, яке було б побудоване на зразок демократії США.

"Т. Шевченко гостро виступав проти будь - яких форм деспотизму і поневолення народу; осуджував системи імперського законодавства і судочинства покликані захищати інтереси панівних класів; закликав до боротьби за національне і соціальне визволення, соціальну рівність, політичні свободи, що ґрунтуються на вселюдській справедливості; до самоуправління народу й колегіальної форми реалізації влади, ліквідації національного гніту іутвердження державної самостійності українського народу; до встановлення рівноправності слов'янських народів, справедливого життя всіх людей на Землі" [2, с. 320 ].

Шевченко став духовним провідником, виразником усіх основних національних стремлінь” [3, с. 11]. Про історичний універсалізм поета промовисто свідчить поема “І мертвим і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє”. Саме поняття “В своїй хаті своя правда, і сила, і воля” слід сприймати як пророче розуміння Шевченком української національної ідеї.

«Нема на світі України,

Немає другого Дніпра,

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра,

Добра святого. Волі! волі!

Братерства братнього! Найшли,

Несли, несли з чужого поля

І в Україну принесли

Великих слов велику силу,

Та й більш нічого…».

У творі «I мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» Шевченка звучить ідея самобутності України, її самодостатності й спроможності побудувати самостійну державу. Поет закликає:

“Розкуйтеся, братайтеся!

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тільки на чужому полі...”.

Погляди Т. Шевченка будувались на основі природних потреб людини, на захисті пригніченого населення. Велику увагу Шевченко приділяв умовам забезпечення прав і свобод людини. Він хотів наділити селян землею, звільнивши їх від кріпосництва.

Право в розумінні Шевченка було залежним від інтересів правлячої верхівки та мало вигляд мінливого історичного явища. Шевченко виступав за рівність прав і свобод людиниі справедливість, за утвердження громадського самоврядування, за самоуправління народу, основою якого повинна бути суспільна власність: «кораблі і плуги, всі багатства землі» належать не «царям –божествам», а трудящим» [ 3, с. 256 ].

Важливою передумовою справді людяного суспільства він вважав наявність «праведного закону», який би відповідав поняттям «право», «істина», «справедливість» [ 2, с. 321].

«Проблема політичного ідеалу Т. Шевченка залишається актуальною і для сучасної науки. Кращому її розумінню сприяє з’ясування способів досягнення бажаного соціально – політичного майбутнього України. У радянському шевченкознавстві традиційно наголошувалося на прихильності поета до революційних, насильницьких методів руйнування « імперії зла « та створення справедливого суспільства. Самого Т. Шевченка називали « співцем селянської революції «, для якої необхідно « обух сталить та добре вигострить сокиру» [ 4, с. 88 ].

Оскільки було звернено увагу на діяльність Шевченка у Кирило-Мефодіївському товаристві, то неможливо оминути ідеологічні погляди М. Костомарова. Його громадсько-політична діяльність (має сенс говорити про Кирило-Мефодіївське товариство як зі сторони просвітництва нації, так і з боку його участі у формуванні політичних ідей українського народу) тісно пов’язана з діяльністю Кобзаря, оскільки вони _в._унтовували доволі схожі позиції. Але якщо Костомаров був словя’нофілом, то Шевченко тяжів до українського патріотизму.

Діяльність таємної політичної організації «Братства _в.. Кирила і Мефодія», засновником якої був Костомаров, стала важливою віхою розвитку української політичної думки. М.І. Костомаров розробляє програмний документ цієї організації «Закону Божого (Книга буття українського народу)».

Основні положення цього документу, це так званий ідеал суспільного життя, спроба пристосувати форми політичного життя до національного характеру українського народу, модель побудови суверенної держави, що відповідала б традиційним уявленням українців про волю, правду, право на гідне існування особистості в суспільстві.

М.І. Костомаров доводив, що через федерацію слов’янских народів держави їх, слов’ян, зможуть отримувати самостійне державне життя, отримати право на державу про яку марило не одне покоління українського народу. Його ідеї здобули продовження і в наш час, оскільки питання про виникнення федерації, і зараз використовується в політиці як один із шляхів отримання державної самостійності, і по-перше, економічної незалежності.

Федералізм як політико-правова ідея стає в Україні протягом століть. Одною із основних частин демократичних програм, політичних теорій. Костомаров визначав, що початок федерації в історії слов’янських племен не був притаманним лише Їм. Він проявляється усюди де моральні принципи не були зруйновані насильницьким з’єднанням або, « де внаслідок з’єднання несприятливих сил людини для підтримки єдності оборотів долі, частини не прийняли характеру зовсім окремих один від одного цілих, і не розійшлися на своєму шляху в різні сторони».

Розглядаючи федеральну теорію М.І.Костомарова необхідно визначити, що пропонований федеральний союз незалежних держав по змісту більш поєднує елементи так необхідні для формування сучасної конфедерації. Костомаров писав: − «Ми приймаємо, що всі слов’яни повинні між собою поєднатися...Щоб був один сейм або рада слов’янська де б сходилися депутати усіх Речей Посполитих і там розважали б і рішали такі діла, котрі належать до цілого союзу Слов’янського...» [5,c. 15].

Ідеї Костомарова М.І. про верховенства права особистості, федерацію держав, яка дає можливість самостійно розвиватися кожній державі і одночасно проводити спільну економічну політику будуть втілені нащадками.

Україна отримала незалежність не таким шляхом як пропонував Костомаров, але на той час коли зароджувались його ідеї, відбувалося як теоретичне, так і практичне прагнення громадськості України до самостійності. Прогресивність ідеї вченого полягало в тому, що на перше місце було виведено національне питання, при цьому не йшлось про протиставлення народів, а про їх спільну боротьбу з національну незалежність кожного з них.

На сучасному етапі розвитку українського суспільства актуальніше ставиться питання удосконалення системи місцевого самоврядування, що раніше також підкреслював Костомаров.

В своїх працях він розглядав і показав позитивні сторони цієї форми, вказував на її наслідки для формування відносин між державою та громадянами. Для становлення більш розвинутого суспільства Костомаров обґрунтував питання переваги елемента самоврядування – економічно політичної децентралізації [6, c.280].

Проголошенням Костомаровим ідеї національної держави в політико-філософських концепції лібералізму виникає як доповнення до ідеї правової держави. Захищаючи територіальну єдність і політичну цілісність національна держава не може водночасно не захищати інтереси приватної особи, її політичні й економічні свободи.

В своїх працях М.І.Костомаров підкреслював на забезпечення особистої свободи людини, забезпечення недоторканності особи, повагу її гідності. Також він наголошував на необхідність обмеження державної влади непорушними та невідчужуваними правами людини, найважливіших із яких є право на гідне існування [6, c. 415].

Проаналізувавши політико-правову теорію М.І.Костомарова, можна зробити висновок, що вирішення проблем прав і свобод індивідуума, ефективності державного устрою є актуальними в усі часи. Добробут людини (чи особисто, чи в складі спільноти-народу) повинен бути головною метою сучасної соціальної держави.

Підсумовуючи вищезазначене, слід зазначити, що Костомарова відстоював ідею федеративності, наполягав на здобуття незалежності України та збереженн притаманній їй культурних, духовних та національних цінностей.

Політико-правові ідеї лібералізму Костомарова зіграли видатну роль в розвитку державного будівництва нової міцної та незалежної України.

2.  Національно-ідеологічні погляди Ю. Міхновського

український національний ідея письменник

Міхновський Микола Іванович — видатний український політичний та громадський діяч, правник, публіцист, основоположник, ідеолог і лідер самостійницької течії українського руху кінця ХІХ — початку ХХ ст., автор славнозвісної брошури «Самостійна Україна», один з організаторів українського війська, борець за незалежність. Співзасновник першої політичної партії у Наддніпрянській Україні — Революційної Української Партії (РУП). Лідер Української Народної Партії, співорганізатор Української Демократично-Хліборобської Партії, член Братства самостійників, ідеолог державної самостійності України. Погляди Міхновського слід розглядати в контексті його діяльності в Братстві Тарасівців та Революційної Української Партії, тобто організацій, які фактично втілювали ідеї діяча та стали фундаментом розвитку національної ідеї в політичному грунті.

Якщо Шевченко та Костомаров лише створювали основи майбутнього вираження загальнонаціональних поглядів, то Міхновський чітко окреслює своє бачення проблематики (враховуючи вже розроблені теорії) та активно втілює їх у життя.

Щодо діяльності «тарасівців», то вони вперше заявили про свою ціль — домогтись державної незалежності для української нації. М.Міхновський у праці „Самостійна Україна" назвав Тараса Шевченка передвісником сучасного політичного українства [7, c.3]. Сам же він, зі своїм дітищем „Братством тарасівців", став передвісником організованого українського націоналізму, як втілення в площину політичної боротьби ідей Шевченка.

Головне завдання „Самостійної України" — визначення шляхів національного визволення України. Автор відкидає і піддає нещадний критиці методи українофілів-народників.

„Самостійна Україна" закликає до активної політичної боротьби за незалежність України. „…Українська інтелігенція стає до боротьби за свій нарід, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні і вона виповнить свій обов'язок. Вона виписує на своєму прапорі ці слова: „Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ!" Вона віддає себе на служіння цьому великому ідеалові, і доки хоч на клапті української території плануватиме чужинець, доти українська інтелігенція не покладе оружжя, доти всі покоління українців ітимуть на війну. Війна провадитиметься усіма засобами, і боротьба культурна уважатиметься так само відповідною, як і боротьба фізичного силою. Потреба боротьби випливає з факту нашого національного існування. Нехай наша історія сумна й невідрадна, нехай ми некультурні, нехай наші маси темні, подурені, ми все ж існуємо і хочемо далі існувати. І не тільки існувати як живі істоти, ми хочемо жити як люди, як громадяни, як члени вільної нації. Нас багато — цілих 30 мільйонів. Нам належиться будуччина, бо зовсім неможливо, щоб … ціла велика нація могла зникнути, могла бути задушеною, коли вона спроможна воювати з цілим світом! Ми існуємо, ми відчуваємо своє існування, і своє індивідуальне національне „Я"… Нині увесь цвіт української нації по всіх частинах України живе однією думкою, однією мрією, однією нацією: „одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ"… Ми відродилися з ґрунту наскрізь напоєного кров'ю наших предків, що лягли в боротьбі за волю України, ми виссали з молоком наших матерів стародавню любов нашої нації до вітчизни і її свободи і ненависть до насилля над нами. Як не можна спинити річку, що зламавши кригу навесні бурхливо несеться до моря, так не можна до спинити нації, що прокинувшись до життя ламає свої кайдани. Наша нація ступила на новий шлях життя, а ми мусимо стати на її чолі, щоб вести до здійснення великого ідеалу. Але ми мусимо пам'ятати, що ми тільки оповіщаємо його силу, ми тільки його посланці. Цей великий увесь народ український" [7, c.13].

М.Міхновський у творі „Самостійна Україна" визначає і головну мету українського народу — повернення прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії. „" Ми виголошуємо, що ми візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято в нас теж силою. Наша надія довго нездужала, але нині вже стає до боротьби. Вона добуває собі повну свободу і перший ступінь до неї: Переяславська конституція" [7, c.14].

Таким чином, оцінюючи твір М.Міхновського „Самостійна Україна", можна сказати, що він став не лише програмним документом Революційної української партії, а й закликав до політичної боротьби за незалежність України, обґрунтував ідеї національної державності, чим справив велике враження на сучасників і став пророчим щодо майбутнього України.

У публікації ж 1905 р. "Націоналізм і космополітизм" Міхновський наголошує розрізнення націоналізму (націонал-шовінізму) пануючих націй як системи винародовлення і націоналізму гноблених народів як захист права боротися за своє людське “Я”. Перший відбирає (під гаслами космополітизму) останні сили з націй поневолених - їхню інтелігенцію, тоді як другий є джерелом історичної творчості, несучи в собі зародки народної свободи, маючи своїм продовженням і розвитком ідеї гуманізму й космополітизму. Здоровий націоналізм, стверджувалось у “Самостійній Україні”, закликає до життя нові народи, веде до розпаду приречених історією імперій. У бракові такого націоналізму серед широкого загалу українців Міхновський бачить основну причину нещасть своєї нації. Хоча щодо гуманізму здорового націоналізму Міхновського все ж можна посперечатися, адже він не передбачає бажання крові чи смерті людини, хай навіть і ворога.

Микола Міхновський був першим з теоретиків українського націоналізму, який послідовно доводив, що без національного визволення не може бути соціальної справедливості: “Соціальна справа нації не є її домашньою справою, бо лежить у руках нації-пана. Вирвати свою соціальну справу з рук чужинців, забрати її в свої власні руки - це головний ідеал кожного поневоленого народу. Там, де існують нація-пан і нація-раб, там нема ніяких спільних інтересів між ними”. На жаль, і ця теза не знайшла належного усвідомлення в середовищі тогочасної провідної еліти. Коли перед нею постала дилема: національне чи соціальне, вибір був зроблений на користь останнього. В результаті - втрата державності й багаторічний соціальний гніт, включно з голодоморами. До того ж радикалiзм автора “Самостiйної України”, стояв на перешкодi популярностi його думок. Заяви типу: “Усяк, хто на цiлiй Українi не за нас, той проти нас. Україна для українцiв, i доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашiй територiї, ми не маємо права покласти оружжя”, “Ми востаннє виходимо на історичну арену, і або поборемо, або вмремо...”, - вiдштовхували вiд української iдеї, в iнтерпретацiї Мiхновського, iншi нацiональностi полiетнiчного суспiльства. М. Мiхновський пропонував йти до незалежностi протореними шляхами захiдних країн, використовуючи творчi потенцiали нацiоналiзму європейського типу.

Чи не вперше в історії української суспільно-політичної думки Міхновський наголосив на необхідності безкомпромісної боротьби супроти Росії як головного, на його думку, ворога української державності. У відкритому листі до російського міністра внутрішніх справ Сіпягіна він писав: “Українська нація мусить добути собі свободу, хоч би захиталась ціла Росія. Мусить добути своє визволення з рабства національного й політичного, хоч би полилися ріки крові” [8, с. 25]. Тут Міхновський повертається до вже призабутого з часів Нікколо Макіавеллі гасла: “Мета виправдовує засоби!”. Тут зустрічаємо своєрідний культ жертви (пізніше побачимо дещо подібне у Липинського, але у Міхновського він має інший характер), яку Міхновський пропонує покласти задля загальної перемоги. Жертва у Міхновського чисто матеріальна - ворожа кров, тобто смерть ворога, який стоїть на заваді.

Доля розпорядилася так, що тільки через кілька десятків років палкий заклик Міхновського був почутий. Але завдяки йому на авансцену історії вийшов новітній український націоналізм.

Оцінюючи діяльність Міхновського, то відзначаємо певну новизну в його полядах щодо шляхів здобуття незалежності – це збройне повстання. Такий радикалізм є доволі характерним для початку ХХ ст. виходячи зі становища України (особливо Центральної та Східної) в даний проміжок часу, що доволі контрастно виглядало на тлі Західної Європи. Слід також відзначити, що погляди Міхновського мали своє відображення у творах Донцова і практичне втілення у діяльності ОУН(б).

3.  Теорія українського націоналізму Д. Донцова

Особливе місце у формуванні та встановленні української національної свідомості й ідеології належить політичній доктрині Дмитра Донцова (1883—1973), який поклав в українській політологічній думці початок течії так званого «інтегрального націоналізму». Ця течія, в націоналізмі почала зароджуватись в останній чверті XIX ст. в умовах зрослого суперництва між національними державами» і занепаду ідей гуманізму та лібералізму.

На початку XX ст. «інтегральний націоналізм» поширюється не тільки в Західній, а й у Східній Європі. Особливе його піднесення припадає на 20—30-ті роки, коли в багатьох країнах утверджувались диктаторські і тоталітарні режими. Найбільшим впливом націоналізм цього типу користувався в так званих запізнілих націях (Німеччина, Італія, Японія). Характерними його рисами були крайній радикалізм, войовничість, експансіонізм.

Дж. Армстронг, дає такі характеристики “інтегрального націоналізму” :

1. Віра в те, що нація є найвищою цінністю, якій мають бути підпорядковані усі інші, тобто йдеться про тоталітаризм.

2. Апеляція до містичної ідеї єдності всіх особистостей, що складають націю, зазвичай основаної на тому припущенні, що в одне органічне ціле їх об'єднують біологічні характеристики або необоротні наслідки спільного історичного розвитку.

3. Підпорядкування раціональної аналітичної думки “інтуїтивно правильним” емоціям, ірраціональність.

4. Наявність харизматичного лідера чи еліти націоналістів-ентузіастів, які вважаються уособленням “волі нації”.

5. Культ дії, війни та насильства, які вважаються вираженням “вищої біологічної життєздатності нації”.

Дж. Армстронг також зазначив, що в українському варіанті “інтегрального націоналізму” можна знайти “міцні елементи ліберальних, демократичних, а також і християнських принципів, навіть якщо учасники руху на словах заперечували їх. У практичній діяльності навіть найрадикальніших груп ніколи не бракувало пошани щодо формальної освіти, установленого авторитету, права на індивідуальний та громадський вибір”.

Ці риси великою мірою були притаманні і поглядам Дмитра Донцова. Слід зазначити, що він своїх перших журналістських працях в поділяв марксистські ідеї про революційність національних рухів. Згодом Д. Донцов пориває з соціал-демократією й активно пропагує свою націоналістичну концепцію. Найбільш повно ця концепція знайшла своє висвітлення у багатьох його працях, особливо в таких: «Підстави нашої політики» (1921) і «Націоналізм» (1926). Його концепція включає три вихідних елементи:

1) Росія — найголовніший ворог України;

2) селянство — хребет нації й держави;

3) необхідність сильного відчуття мети і волі.

Ідеалом державного ладу Д. Донцов вважав «селянську дрібнобуржуазну республіку». Це єдине, що могло врятувати Україну від російського комунізму, який «оперує лише з рабами» й прагне «запанувати над масою, що, крім шлункових інтересів і демагогічних кличів, нічого не розуміє».

Запропонована ним селянська демократія була не демократією «пацифізму, егалітаризму, антимілітаризму, охлократії, жолудкового соціалізму і класової боротьби...», а «демократією праці, ієрархії, суспільної солідарності, обов'язку і міцного поступу». Це демократія «самодисципліни», вищих ідей, «продукції», «свободи й самодіяльності». Вона визнає рівність у конкурентній боротьбі за життя. Ідеалом суспільного устрою і селянської демократії вважає Північну Америку.

“Інтегральний націоналізм” сповідував колективізм, що ставив націю над індивідом. Поряд із цим він закликав своїх прибічників бути “сильними особистостями”, які ні перед чим не спинились би для досягнення тих чи інших цілей [9, с.153]. Одна з них зводилася до того, щоб змусити народ діяти як об'єднане ціле, а не як різні партії, класи чи регіональні групи. Звідси й всеохоплююча природа цього руху, який особливого значення надавав соборності (національній єдності), відкидав регіоналізм і прагнув контролювати всі прояви діяльності суспільства [10, с.504]. Інтегральні націоналісти закликали “пробиватися у всі царини народного життя, у всі його закутки, у всі установи, товариства, групи, в кожне місто і село, в кожну родину”. Разом із прагненнями монополізації всіх аспектів життя нації прийшла й нетерпимість. Переконані, що знають єдиний шлях досягнення національної незалежності, інтегральні націоналісти були готові воювати з кожним, хто стане їм на заваді.

На особливу увагу заслуговує друга частина книги «Чинний націоналізм», де викладено суть авторової концепції, зокрема, шести засад чи вимог «вольового націоналізму»:

перша засада нової національної ідеї — зміцнювати волю нації до експансії, жадобу панувань і підкорення всього чужого — як мета, боротьба — як засіб;

друга— прагнення боротьби й усвідомлення її неминучості;

третя — дух романтики, релігійного панування, містичного пориву, ірраціоналізму, яким має бути перейнята національна ідея;

четверта— непримиренність, фанатизм, брутальність та аморальність, що беруть до уваги лише інтереси спільноти (нації) — саме це дає національній ідеї вибухову силу в історії;

п 'ята — право сильних націй організовувати й вести інші народи для зміцнення й розвитку людської цивілізації;

шоста — кожна нова ідея, аби здобути собі право на життя, має спертися на ініціативну меншість, що застосовує творче насильство для суспільного поступу.

Надаючи українському націоналізму рис агресивності, волі до влади, елітаризму, “творчого” насильства і т. п., Донцов вже після видання своєї книги “Націоналізм” уточнював: “Націоналізм – се бунт проти особистого і гурткового егоїзмів. Бунт проти ідеології, що ставляє інтереси консумента над продуцентом, інтереси одиниці над загалом, кляси над нацією, інтереси робітничих синдикатів, що об'єднують два чи три мільйони, над інтерсами сорока чи п'ятдесят мільйонової нації, навіть над інтересами держави. Націоналізм – се бунт проти ідеології затомізування і розпорошення суспільності; бунт в ім'я старих і вічних правд – праці, дисципліни, культу предків, власної крові і власної землі, церкви, бунт в ім'я організації проти засади дезорганізації. Як такий, націоналічний рух виказує, річ природна, багато спільних рис – в Фінландії і на Україні, в Бельгії і в Італії, в Угорщині і в Німеччині, в Еспанії, у Франції, в Австрії. Але се не є рух інтернаціоналістичний. Навпаки, його метою є скріпити націю проти всяких інтернаціоналістичних галапасницьких ідей (соціялістичних чи просто імперіялістичних в однаковій мірі)”. Таким чином, ми бачимо, як ще сильніше відчуваються тоталітарні настрої в ідеології Д. Донцов.

Цікавим є ставлення Донцова до церкви. Він констатує, що раціональний націоналізм Драгоманова, Павлика, Франка був чужий офіційній церкві. “Новітній націоналізм зачав шукати свого Бога не в викомбінованім розумом ідеалі, лише у власнім бажанню, у власній вірі; не в аргументах, лише в contra spem spero!” - так характеризує Донцов поступове зближення новітнього націоналізму з теологічним світоглядом. Роль церкви в суспільному житті він характеризує так : “Церква з своєї сути, є нерівною суспільністю, що складається з двох категорій осіб, з пастирів і “стада”, се “стадо” в значній мірі зберігає свою духову (і національну!) єдність лише через безперевно континуовану працю “пастирів”” [11]. Цим Дмитро Донцов ще раз підкреслює нерозривність духовного і національного, національного і духовного. Крім того, він відводить церкві важливу роль у консолідації нації: “Похід проти церкви є рівнозначно і похід проти нації. При наших так слабих центрах кристалізації нації; церква грає в нас велику ролю. Зменшеннє її впливу і авторитету, зменшеннє її стану посідання ослаблює притягаючу силу одного з тих осередків, який перетворює розпорошене племя в свідому націю”.

Для Д. Донцова не стояло питання про неприйняття запропонованого ним «чинного націоналізму». «Боротьба за існування є законом життя. Всесвітньої правди немає... Життя признає її тому, хто викажеться більшою силою, моральною і фізичною. Ту силу можемо ми здобути лиш тоді, коли переймемося новим духом, новою ідеологією. Перед кожною нацією є дилема: або перемогти, або згинути».

Таким чином теорія українського націоналізму Донцова стала певним узагальненням розвитку національної ідеї з середини ХІХ і на початку ХХ ст. Окрім того, він використовує загальносвітові набання в даній галузі і відображає їх на тлі українства. Дана теорія відіграла провідну роль у завершені формувань поглядів на українську національну ідею, при цьому надаючи їй найбільш радикального напрямку, який втілився у діяльності Організації українських націоналістів. Окрім того, в наше сьогодення доволі гостро стоїть питання щодо створення міцної української державності і тут слід враховувати той факт, що націоналізм (і його прояви – фащизм, нацизм) розвивається в здебільшого небагатих країнах виводячи їх на новий щабель розвитку.

Висновок

Розглянувши розвиток національної ідеї в його динаміці з середини ХІХ ст. і на початку ХХ ст. можна чітко простежити наявність зв’язку між ідеями діячів та зростання радикалізму у них.

Якщо Шевченко і Костомаров прагнуть до «слов’янської республіки» і вбачають українців як частину певної конфедерації, то погляди Міхновського відображають прагнення його сучасників створити власну державність, а Донцов поглиблює їх до панування в такій державі української нації, яка і має бути ядром її існування.

Слід також відзначити поглиблення тоталітарних тенденцій у баченні державної влади майбутньої України. Ідея республіканського способу правління поступається місцем владі одного вождя, який повинен привести націю до процвітання. Такий перехід пов’язаний з загальносвітовими тенденціями зростання популярності тоталітаризму – як в Радянському Союзі, так і в Італії до влади приходять «вожді».

Створення основи національної ідеології Шевченком та Костомаровим поклало початок її обгрунтуванню та подальшій розробці , але були відкинуті ті ліберальні засади, які містилися в них спочатку.

Події перших 20-ти років ХХ ст. наклали свій відбиток на майбутнє бачення України як окремої та самобутньої держави. Певною мірою це пов’язано з неможливістю досягти незалежності мирними шляхами через призму цінності прав та свобод людини, що змусило українських ідеологів шукати нові шляхи та способи консолідації української нації.

Саме такі риси набула національна ідея в період, який досліджує дана робота. Актуальні такі ідеї і сьогодні, оскільки на тлі недієвого та відсталого державного механізму молодь, яка і є двигуном держави і нації, все більше звертає увагу на націоналістичні ідеї.

Список використаної літератури

1.  Юрій М.Ф. Історія світової та вітчизняної культури. - К.: Дакор, 2007. - С. 408.

2.  Мироненко О.М., Горбатенко В.П. Історія вчень про державу і право. - К.: Видавничий центр " Академія ", 2010. - С. 320 - 321.

3.  Безродний Є.Ф., Ковальчук Г.К., Масний О.С. Світова класична думка про державу і право. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - С. 252 - 257.

4.  Морозов В.В. Історія української суспільно - політичної думки. - К.: КНЕУ, 2006. - С. 85 – 89.

5.  Костомаров М.І. Закон Божий (Книга буття українського народу). − К.: Вид-во «Либідь», 1991. − 40 с.

6.  Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиография /Сост. и авт.В.Замлинский. − К.: Изд-во при КГУ, 1989. − 735 с.

7.  Міхновський М. Самостійна Україна. – К.: Діокор. – 2002.- 80с.

8.  Червак Б. Український націоналізм: дослідження, інтерпретації, портрети. - Дрогобич: Видавнича фірма "Відродження", 1996. - 40 с.

9.  Уривок з твору “Націоналізм” Д. Донцова, стаття “Дух отари і дух просвітництва”. “Голос Нації”.

10.  Донцов Д. Хрестом і мечем. Торонто, 1967.—С.123

11.  Донцов Д. Церква і націоналізм // режим доступу: http://www.lib.ua-ru.net/inode/8894.php.