Реферат: Поняття та структура політичної свідомості

Поняття та структура політичної свідомості

Як вважав відомий російський письменник Ю. Нагібін, матеріал піддається аналізу, коли ми знаходимо йому точну форму. Аморфність слабка та нежиттєздатна.

Постає питання щодо вибору методологічного інструментарію для аналізу. Розглядаючи це питання, слід насамперед, зазначити, що у цій царині стикаємося із специфічними для України проблемами вироблення методології соціальних досліджень як таких. В умовах плюралізації ідеологічного і політичного життя дуже важливим є момент особистої культури, позиції вченого. Тут не зарадять заклики до об‘єктивістських позицій, тобто розгляду предмета дослідження з “позалюдських позицій”. Завдання полягає в необхідності розв‘язати суперечності між об‘єктивною логікою зовнішнього для людини світу і позицією соціального суб‘єкта. Останній підлягає вивченню, хоч яких би ідейно-політичних позицій не дотримувався, оскільки кожен досліджуваний елемент суспільства є складовою частиною українського народу, масовим явищем, соціальним феномен із своїм правом на існування.

Поділяємо позицію В. Кременя і В. Ткаченка, які у цьому контексті зауважують, що, дослідник – завжди людина серед людей, а отже й невільний від поширених стереотипів, групових цінностей, уподобань свого професійного середовища. Але саме тому не слід забувати, що позиція дослідника соціальних явищ має бути завжди етичною. Культура дослідника виявляється в тому, яке рішення він приймає в ситуації, коли його власні політичні симпатії суперечать висновкам його наукового дослідження. Тут, як мовиться, й виявляється момент істини. Адже завдання надзвичайно відповідальне – усвідомити шляхи вдосконалення механізмів соціального управління Україною як суспільством перехідного типу, що стало на шлях модернізації.

Навіть якщо науковець-гуманітарій цілком раціонально і критично зважує певні наслідки, які виникають із творення і вибору тих чи інших цінностей, він, зрештою, шляхом раціонального аналізу не одержує остаточної відповіді щодо того, які з деяких альтернативних цінностей він повинен підтримувати і захищати. Доки він описує факти, прагнучи, аби його ціннісні орієнтації не впливали на те тлумачення історичних фактів, він може твердити, що прагне встановити істину (і має на те підстави). Але як тільки він поставить собі за мету дати настанови для політичної практики, не може уникнути вибору ціннісних орієнтацій: адже він, як і будь-яка людина, в цьому разі виступає співтворцем історії. Навіть розуміння наслідків вибору, тих чи інших життєвих перспектив, які пов‘язані з певними цінностями, не дозволяє йому уникнути власного вибору. Тобто, він змушений зайняти певну громадянську, політичну позицію.

Більш того, цей вибір науковцем-гуманітарієм ціннісних орієнтацій впливає, як правило, і на шляхи дослідження минулого та сучасного. Його громадянська і політична позиція впливає на ту концепцію, яку він застосовує в науковому дослідженні. Інакше кажучи, дослідження у суспільних та гуманітарних науках не є ціннісно-нейтральним.

“Історія не є чимось готовим, завершеним. Ми продовжуємо її творити і науковець-гуманітарій, хоче він того чи ні, не може обрати для себе роль статиста, аби описувати те, що було в історії чи те, що відбувається сьогодні. Він неминуче мусить застосувати свої знання, аби дати відповідь на питання, яким варіантом історичного розвитку він віддає перевагу. Як учасник творення історії він не може послатися на “закони історичного розвитку” (як це робив Маркс), щоб перекласти відповідальність з себе на науку. Він не може зняти з себе відповідальності за майбутнє і, обстоюючи той чи інший варіант майбутнього, мусить єднатися з іншими людьми, аби успішно впливати на перебіг подій – тобто, в діалозі ідей він мусить обирати свою позицію”.

В Україні традиція теоретично-прикладного аналізу стану суспільної свідомості, політичної поведінки, політичного процесу та його регуляторів, на думку Л.П. Нагорної, щойно складається.

Якщо говорити про основні напрями наукового аналізу феномену політичної свідомості, у тому вигляді як вони вимальовуються протягом останніх років в сучасній політичній науці і є використаними у нашій роботі, то тут можна виділити три підходи. Перший зводиться до аналізу переважно соціологічними методами сучасного стану політичної свідомості, при цьому основна увага звертається на когнітивні та практичні (поведінкові) компоненти її формування та їх засвоєння на рівні суспільства, групи, особи. Другий ґрунтується на дослідженні взаємозв’язків і взаємодії ментальності, національної свідомості з політичною свідомістю. Третій виходить із розуміння політичної свідомості як сфери взаємодії політики, культури, моралі, тобто вкладає в поняття політичної свідомості те, що на Заході становить предмет політичної філософії чи політичної етики.

Найбільш результативним серед названих підходів виявився соціологічний. Авторським колективом Інституту соціології АН України (Є. Головаха, Н. Паніна, Ю. Пахомов та інші) у 1991 р. було досліджено політичну культуру та політичну свідомість населення України за такими показниками: рівень задоволення і ступінь політичного довір‘я; політична поінформованість і компетентність; політична активність і залученість; політична ефективність і готовність до соціального протесту; політична (“вертикальна”) ідентифікація; національна і соціально-класова толерантність (“горизонтальна” ідентифікація).

Дослідження виконане на прикладах вивчення політичної культури у країнах Східної Європи. Воно виявило амбівалентність оцінок, суперечність орієнтацій, характерних для перехідного 1991 р. Досить цікавими були запропоновані цим же інститутом макросоціальні підходи до дослідження перехідного стану українського суспільства. Аналіз динаміки змін соціальної поведінки за показником інтенціональність (екзекутивність) проводився у 1992-1995 рр. у співробітництві з міжнародною соціологічною службою “Соціс-Геллап”. Здійснений моніторинг показав, що у 1992 і 1993 рр. психосоцієтальну суспільну якість визначала ознака екзекутивності (“жіноче начало”); його співвідношення до інтенціональності (“чоловічого начала”) виражалися пропорцією 62:38. Починаючи з 1994 р., ця пропорція почала змінюватися у напрямі інтенціональності, у червні 1995 р. перейшовши межу 50:50. Симетричний стан досліджуваного показника, за висновками соціологів є критичною для суспільства межею, перехід через яку означає зміну напряму розвитку і вихід із фази загострення економічної і політичної кризи.

Ряд досліджень стану політичної свідомості проведено центром “Соціальний моніторинг” разом з Українським науково-дослідним інститутом проблем молоді, Українським інститутом соціологічних досліджень (“Громадська думка населення України: соціальне самопочуття і політичні орієнтації” (червень 1994 – травень 1995 рр.), “Соціально-політичні орієнтації населення України (січень – лютий 1996 р.)”, “Соціально-політичні орієнтації населення України (вересень 2000)) тощо.

Певним підсумком досліджень, які проводилися Українським науково-дослідним інститутом проблем молоді у 1994–1996 рр., є монографія про політичну культуру сучасної молоді.

Авторам вдалося помітити деякі суттєві вади домінуючих у країні підходів до аналізу політичної культури та свідомості (своєрідний “культурологічний прогресизм”, ототожнення реальної політичної свідомості і культури з їх теоретичними моделями), дати короткий історичний огляд розвитку політичної культури молоді в Україні.

Питання політичної свідомості у контексті української ментальності вивчають В. Бебік, Є. Бистрицький, П. Гнатенко, І. Кресіна, В. Лісовий, Л. Нагорна, В. Ребкало, О. Рудакевич та інші. Дослідники особливу увагу звертають на специфіку українського індивідуалізму, яка впродовж багатьох віків української історії виявлялася у різних формах партикулярного прагнення до особистої свободи. Сформована на цій основі своєрідна біполярна модель політичної культури поєднує лицарсько-козацький та пасивно-споглядальний типи ставлення до довкілля. Вчені зазначають, що українська ментальність та українська національна свідомість загалом мають суперечливий характер, у культурі нації одночасно проявляються різні і навіть протилежні якості: героїзм і пасивність, волелюбність і конформізм, довірливість і підозрілість тощо, які сформувалися під впливом певних історичних реалій.

Політичною вадою обох цих підходів є те, що політична свідомість в Україні слабко досліджується у загально-цивілізаційному контексті; для її аналізу майже зовсім не застосовуються методи та емпіричні надбання зарубіжної науки.

Наступний підхід у дослідженні політичної свідомості представлений такими іменами, як Е. Баталов, В.М. Михальченко, В. Мшвенієрадзе, В. Ребкало, І. Надольний, котрі розглядають політичну свідомість як форму суспільної свідомості. Однак все ж таки не маємо фундаментальних досліджень щодо політичної свідомості у контексті політичної етики.

На сьогодні йде активний процес накопичення емпіричного матеріалу за проблемами політичної свідомості, комплексне, суто політологічне осмислення. Важливим чинником цього процесу є той факт, що різноманітні принципи структурування політичної свідомості у контексті кількох наукових дисциплін дають можливість дослідити це поняття з кількох сторін, так би мовити сферично. Вони показують, що лінійна модель політичної свідомості не розкриває всього багатства її змісту, що визріла потреба вийти за межі цієї моделі.

Як підтвердженням цього є формування у вітчизняній та зарубіжній літературі нових наукових напрямів, у межах яких досліджуються процеси формування політичної свідомості, зокрема, політичної топології, яка вивчає просторові особливості політичного життя, специфіку просторового включення громадян у політику. До того ж, у сучасній науці існують фундаментальні методологічні та спеціальні теоретичні розробки, які, на наш погляд, допомагають поліпшити дослідженні політичного хронотипу (просторово-часових особливостей політичного життя). Маються на увазі, зокрема, праці філософів-феноменологів, які досліджують проблему інтенціональності, тобто “спрямованості” свідомості на об’єкт: роботи К. Манхейма та його послідовників, філософсько-філологічні експерименти М. Бахтіна, Ю. Лотмана, К. Леві-Строса та інших. Тобто дослідження політичної свідомості виходять за традиційні межі і потребують нових методів та засобів дослідження).

Деякі автори, зокрема О. Валєвський, Д. Видрін, В. Журавський, В. Согрін, К. Холодковський, розуміють політичну свідомість як відображення класових інтересів, політичних відносин, політичного життя загалом. Значення цієї позиції полягає в тому, що в ній наголошується на визначній ролі класових інтересів і політичних відносин. Наприклад, К.Холодковський зазначає, що політичні відносини у постсоціалістичних країнах, зокрема у Росії, формуються у контексті протистояння “демократія-авторитаризм”.

Інші автори (К. Гаджиєв, А. Улєдов, Г. Щедрова) розглядають політичну свідомість крізь призму політичної влади. Вони виокремлюють саме стрижень предмета відображення політичної свідомості – проблему державної влади, політичного панування та управління. Наприклад, даючи характеристику тоталітарній владі, К. Гаджиєв зауважує, що вона породжує такий тип свідомості, “який доводить недовіру та ненависть до рівня світоглядного кредо”.

А такі дослідники, як В. Бебік, Л. Гордон, М. Михальченко, при визначенні сутності та специфіки політичних ідей, поглядів та уявлень особливо виділяють їх органічний зв‘язок з економічними відносинами, потребами та інтересами різних прошарків населення. Інакше кажучи, політичну свідомість визначають як відбиття політичних та економічних відносин.

Всі означені вище точки зору, на нашу думку, в певному розумінні обмежують зміст поняття “політична свідомість”. Разом з тим, це можна пояснити свідомим звуженням предмета дослідження (політичної свідомості) – цього потребував контекст їх досліджень. У той же час на визначення поняття “політична свідомість” впливає також історичний чинник: наприклад, у сучасному суспільстві класи та класові відносини вже не мають такої ваги, як раніше, тому обмежувати визначення політичної свідомості сферою класових відносин вже немає сенсу).

Відстоюємо точку зору про ціннісну ідею цілісного відображення суспільного буття в політичній свідомості, бо зосереджується увага на всій глибині змісту політичної свідомості. Це не зводиться тільки до відображення економіки чи політики, чи тільки духовної сфери життя. Зміст політичних уявлень, орієнтацій чи цінностей будь-якого суб‘єкта обов‘язково вбирає в себе відображення всіх сфер суспільних відносин. Тому політична свідомість так чи інакше включає в себе все відображене соціальне буття.

Крім того, політична свідомість – це не просто дзеркальне відбиття суспільного буття, а певний спосіб відображення. Його специфіка полягає в тому, що всі сфери життя (а не тільки політика) відображаються скрізь призму політичних інтересів і політичних відносин. Тобто, інакше кажучи, окрема особа чи то група осіб обов‘язково матиме думку про політичну дійсність, якщо ця дійсність зачіпає їх інтереси.

Отже, політична свідомість – одна з центральних категорій політології, яка входить в систему її понятійних координат і означає сприйняття та відображення суб’єктом навколишньої дійсності крізь призму політичних відносин та інтересів.

З цього огляду теоретичних та прикладних проблем політичної свідомості, на наш погляд, можна зробити висновок про необхідність пошуку нових підходів до її аналізу. Традиційних підходів, коли дослідники розпочинають з понять, їх взаємозв‘язку і т. п., недостатньо. До цього висновку приходять як вітчизняні, так і зарубіжні автори. Духовні явища повинні розглядатися у єдності з практичною життєдіяльністю людей. Це потребує аналізу, по-перше, того, як буття відображається у політичній свідомості людей, яке їх ставлення до процесів, котрі відбуваються в політичному житті, по-друге, суперечностей розвитку самої політичної свідомості (в першу чергу масової). Цілісне, суто політологічне вивчення політичної свідомості в першу чергу включає дослідження її суб‘єктів-“носіїв” (мас, груп, індивідів), динаміки розвитку та основних її функціональних форм.

У той же час вияв сутності будь-якого явища передбачає дослідження його структури.

Багатомірність політичної свідомості, складність та динамізм дійсності, яку вона відображує, а також різні умови для формування та функціонування складових компонентів, зумовлюють необхідність структурування цього поняття за різноманітними принципами. (Під принципами у цьому разі розуміється основи для структурування тієї чи іншої моделі політичної свідомості). У літературі вже давно відмічено, що дослідження та моделювання структури політичної свідомості “залишається постійною теоретичною проблемою, тобто завданням, яке на кожному новому етапі соціально-політичного розвитку потребує нової постановки та нових рішень” Одним з перших запропонував модель типології видів суспільної свідомості Ф. Константинов у 1951 році. Як вважає дослідник, спочатку їх було п‘ять: наука, філософія, релігія, мистецтво та моральність. Надалі він додав ще політичну та правову форми свідомості, а також економічну свідомість.

Різні принципи побудови структури політичної свідомості дають її різні моделі, які відображують реальні взаємозв‘язки та взаємозалежності внутрішніх характеристик цього феномену. Слід враховувати, що будь-яка структура є певною ідеальною системою. Це стосується і політичної свідомості, структурні компоненти якої не є абсолютно розмежованими та замкненими, а взаємопов‘язані.

У філософській літературі відомий стійкий вислів про те, що найважливішими структурними складовими політичної свідомості є політична ідеологія та політична психологія. Остання охоплює головним чином емоційно-вольову, емоційно-чуттєву сфери відображення, в яких містяться безпосередні інтереси, прагнення різноманітних суб‘єктів суспільно-політичного життя Політична психологія – це сукупність настроїв, звичок, почуттів, мотивів поведінки та типових рис характеру, а також соціально-політичних орієнтацій, уявлень тощо.

Політична ідеологія у вузькому значенні – це відносно систематизована сукупність понять, ідей та уявлень, в яких різноманітні суб‘єкти політичних відносин – індивіди, соціальні групи, класи, нації, суспільство – усвідомлюють свої політичні позиції та інтереси, якими вони пояснюють свої політичні прагнення. Ця ідеологія виробляється не всією соціальною верствою (класом, групою), а особливою категорією – ідеологами. Тільки ця сфера дає можливість класу, верстві, державі, нації сформувати та поглибити свою політичну самосвідомість. Сутність політичної ідеології та політичної психології полягає не стільки у глибині відображення та вираження інтересів, скільки в тому, що вони – продукти дійсного життєвого процесу, складні багатофункціональні суспільно-політичні явища, які відіграють однаково важливу роль в політичному житті соціальних суб‘єктів та суспільства загалом. Політична психологія та політична ідеологія – це дві сфери політичної свідомості.

Слід відмітити, що у системі свідомості різних соціальних суб‘єктів вони відносно самостійні, вирізняються один від одного і за засобом відображення дійсності (емоційно-чуттєвий та понятійно-логічний), і за способом формування (соціально-практичний та раціонально-теоретичний), і за структурою (комплекс установок, орієнтацій, настроїв, мотивів тощо і система ідей, поглядів, концепцій), і за роллю у життєдіяльності класу, верстви групи, нації тощо.

Структура “політична психологія – політична ідеологія” важлива і для політичної науки. Практика свідчить, що ідеологічні концепції, які не враховують конкретні потреби та інтереси мас, дуже обмежено впливають на суспільну поведінку та орієнтації. Процес вивчення механізмів формування і функціонування суспільної (у тому числі і політичної) психології у вітчизняній політології тільки розпочався. Дослідники наголошують, що посилення суперечностей суспільно-політичної реальності веде до ускладнення структури української політичної свідомості, до посилення її внутрішньої неоднорідності, до збільшення різноманітних за своїм змістом компонентів. З одного боку, відбувається поляризація суспільної психології і свідомості мас, в результаті якої чіткіше формуються протилежні за своїми соціально-психологічними й ідейно-політичними характеристиками типи свідомості. З іншого – виникає специфічний тип “багатомірної” свідомості, особливістю якої є синкретичність, одночасне існування (співіснування) суперечливих соціальних поглядів, оцінок навколишньої дійсності.

Разом з тим, М. Михальченко зазначає, що політична свідомість складається не з двох, а трьох елементів: політичної ідеології, політичної психології та політичної науки. Кожний з яких одночасно є внутрішньою формою суспільної свідомості другого порядку.

Ще однією основою структурування політичної свідомості у політології є поділ її на компоненти за ступенем систематизованості змісту та внутрішньої побудови (як в межах однієї соціальної спільності чи групи, так і поза нею). Тому виокремлюють спеціалізовану та масову свідомість.

Спеціалізована свідомість – це, як правило, ідеологічно однорідна свідомість, притаманна спеціалістам тієї чи іншої галузі політичного знання. Її носіями виступають політичні партії, політичні організації. Вони фіксують необхідність цілеспрямованої діяльності по формуванню та розвитку масового руху у відповідному напрямку. Саме головне для цього виду свідомості – це продукування та розвиток тієї чи іншої ідеології (концепції, доктрини і т.д.).

Партійних ідеологів вирізняє, головним чином, позитивістськи-прагматичний спосіб сприйняття реальної дійсності, який полягає у продукуванні форм практичної дії, розрахованих на отримання безпосереднього прибутку, “успіху”, і таких, що спрямовані у загальному напрямі впливу на владу (або її досягнення, розширення, утримання).

Зі спеціалізованою політичною свідомістю пов'язана масова політична свідомість. У результаті їх взаємодії дістають широкого поширення будь-які політичні погляди та ідеї. Вони поступово оволодівають масами, слугують для них мотивом поведінки та ставленням до політики.

Г. Ділігенський вказував, що масова політична свідомість “виражає опосередковано рівень і зміст потреб мас і разом з тим характер їх знань про суспільно-політичну дійсність – як таких, які вироблені різноманітними ідеологіями і закріплені у політичній культурі, так і здобутих у ході власної практики масових соціальних груп”. Масову свідомість іноді ототожнюють з буденною політичною свідомістю. Це не зовсім правильно. Поняття “буденна свідомість” і “масова свідомість” виражають різні характеристики суспільної свідомості, і, як такі, вони розрізняються за своїми носіями і змістом. Буденна політична свідомість має конкретних носіїв – індивіди, соціальні групи та спільності, життєдіяльність яких з політикою пов‘язана опосередковано. У складі буденної свідомості співіснують елементи істини – здорового глузду та політичні ілюзії, знання, досвід та вірування, сформовані під впливом політичного середовища. Сприйняття політичної реальності на рівні буденної свідомості має здебільшого поверховий характер, явища оцінюються за зовнішніми ознаки і в більшості випадків з точки зору повсякденних потреб та інтересів. Специфіка ж власно масової свідомості, її зміст та функціональні якості обумовлені природою її носія – маси.

Взагалі масові уявлення, орієнтації, почуття, настрої вельми динамічні, мають конкретно-історичний характер і постійно проходять періоди “спаду” та “підйому”, протягом яких набувається соціальний досвід (як позитивний, так і негативний). Досвід відіграє важливішу роль у формуванні та розвитку масової свідомості. Без його врахування не можна зрозуміти конкретні модифікації та форми певних масових настроїв, уявлень та почуттів. Більшість дослідників, характеризуючи особливості масової свідомості, вказують на такі її риси, як нестійкість, ірраціональність, алогізм, відсутність здорового глузду, функціонування у режимі підсвідомого, а також – примітивізм, спрощеність у поясненні явищ, подій, процесів.

Практичною та теоретичною проблемою (в тому числі і в контексті нашого дослідження) є взаємозв‘язок масового та спеціалізованого видів свідомості, особливості, характер їх функціонування на різних етапах розвитку політичної системи.

Політичну свідомість загалом можна, на наш погляд, структурувати і за характером стійкості його змістовних компонентів.

До відносно стійких за своїм характером утворень можуть належати політичні теорії, ідеї, стереотипи політичного мислення, психологічні установки, традиції тощо. Стійкими елементами політичної свідомості вважаються ті, які склалися під впливом явищ, що систематично повторювалися протягом тривалого часу, процесів суспільно-політичного життя, перевірених та засвоєних у результаті цілеспрямованого впливу або (і) – співвідношення з набутим досвідом.

Менш стійкими чи нестійкими утвореннями є емоції (наприклад, страх, радість), психологічні настрої, почуття, думки, оскільки на них безпосередньо впливають будь-які зміни в політичному житті суспільства, співвідношення партійно-політичних сил. Менш стійкі чи нестійкі компоненти політичної свідомості – це, як правило, короткотермінові, швидкоплинні, мобільні, мінливі характеристики, що відображають загалом динаміку політичних явищ, їх розвиток. Слід зазначити, що виокремлення в політичній свідомості компонентів за характером стійкості – відносне; межа між ними є дуже гнучкою.

За рівнями відображення політичної реальності політичну свідомість поділяють на теоретичну та буденну. Наприклад, В. Мшвенієрадзе виокремив в ній два рівні: суто теоретичний та державницько-бюрократичний, тобто рівень прийняття рішень. Але у цьому випадку, за межами аналізу залишається мікрорівень, тобто політична свідомість на рівні особистості.

А у навчальному посібнику “Філософія” за редакцією доктора філософських наук, професора І. Надольного подається така структура політичної свідомості, яка об‘єднує по суті всі перераховані вище:

1)  політична психологія і політична ідеологія;

2)  політична самосвідомість, політичні знання й оцінки суб‘єктом політичної діяльності потреб та інтересів різних суспільних груп і об‘єднань;

3)  спеціалізована свідомість (передусім партій) і масова політична свідомість, політична свідомість окремих верств;

4)  політичні теорії, ідеї, стереотипи мислення, психологічні установки, традиції, переконання і політичні емоції, настрої, почуття, думки.

Стосовно щодо рівнів дослідження політичної свідомості, то найбільш вдалий аналіз у контексті українського суспільства можна здійснити на рівні політичної ідеології та масової політичної свідомості, на які найбільше впливають трансформаційні процеси. Демократичні цінності хоча поступово і поширюються на рівні масової політичної свідомості, але цей процес далекий від завершення. На наш погляд існує певний “життєвий цикл” складання демократичної політичної культури і відповідної політичної свідомості, темп якого не може бути у перехідний період вище можливостей цього суспільства адаптувати та засвоювати нові процедури, установки, правила тощо. Однак певні вольові зусилля у цьому напрямі вельми можливі, а саме в контексті формування політичної ідеології, про суперечливість якої буде наголошено у дослідженні.

Одним з відкритих питань у контексті розвитку політичної науки є проблема співвідношення поняття політичної свідомості з такими поняттями, як політичний режим, політична система, політична поведінка та діяльність, національна свідомість, політична культура. Вирішення цієї проблеми дасть можливість більш глибоко проаналізувати політичні процеси, які відбуваються в суспільстві.

Зокрема, розкриття окресленої проблеми актуальне і для сучасної вітчизняної політичної науки, в якій лише відбувається становлення понятійного апарату. Не менш важливе і для вирішення практичних завдань політичного життя сучасної України. І, нарешті, для подальшого аналізу політичної свідомості у цій роботі, бо досліднику вкрай необхідно знати, у якому політико-культурному просторі він працює.

Як зазначає Б. Куркін, “значущість культурологічних підходів до проблем соціально-політичної теорії зумовлюється тим, що навіть самі раціональні заходи, закони, реформи, соціально-політичні “модернізації”, які здійснюються та приймаються без врахування людського фактора, фактора тієї чи іншої культури, її основних передумов та механізмів, чи не дають бажаного результату чи викликають соціальні потрясіння”.

Отже важливим чинником для визначення політико-культурного простору є політична система суспільства. Діалектика взаємозв‘язку політичної свідомості й політичної системи складна і своєрідна. Політична система як відображення економічних відносин та соціальної структури формується водночас з політичною свідомістю і на її основі, справляючи на неї зворотний вплив, який виявляється у трьох основних аспектах. По-перше, політична система культивує ту політичну свідомість, котра забезпечує її функціонування. По-друге, політична система прагне не допустити політичних поглядів, ідей і уявлень, що суперечать їй або розкладають її цільові, структурні і ціннісні елементи. По-третє, вона “задає” саме ту спрямованість розвитку свідомості, яка відповідає її природі і цілям. Безумовно, стійкість та життєздатність будь-якої політичної системи залежать від ступеня відповідності її цінностей цінностям політичної культури, і кількість “позитивних” цінностей, які поділяють усі члени суспільства, визначає ступінь консенсусу між його окремими компонентами, його стабільність та життєздатність.

Взаємовідносини політичної системи і політичної свідомості залежать від рівня політичної свідомості. Розробка і обґрунтування офіційної політики здійснюється передусім на державному рівні політичної свідомості, головною рисою якої є відображення загального інтересу правлячих політичних сил і водночас пристосування інтересів мас, суспільної думки до політики. Державна свідомість регулює політичні відносини шляхом вироблення різних законопроектів, програм, рішень, конституцій тощо. Найбільш повно і послідовно вона виявляється у захисті існуючих політичних порядків і принципів управління.

Також в особливому співвідношенні такі феномени, як політична свідомість, політична діяльність, політична поведінка. Зміст політичної свідомості проявляється в формах політичної діяльності, зокрема, політичних інститутів, масових організацій, рухів тощо; є одним з внутрішніх регуляторів політичної поведінки крізь призму потреб, мотивів, цінностей. На думку Ф. Бурлацького та А. Галкіна, політична свідомість, у тому числі її зовнішній, змістовний компонент – політична орієнтація, незмінно містить в собі чітко виражену поведінкову спрямованість, тобто готовність практично діяти у напрямку зафіксованого ставлення до дійсності. Саме через таку тенденцію орієнтація і перетворюється у дію. Хоча цей процес здається цілком природним та очевидним, він відбувається досить складно і потребує для свого здійснення певних цілей.

Політична свідомість не дзеркально відображує політику, а органічно вплетена в будь-який фрагмент політичної діяльності, надаючи можливість відстежити, яким чином політичні погляди, думки проявляються у поведінці певних груп населення, які проблеми турбують суспільство, виявити дієвість тих чи інших кроків уряду тощо. Прикладом тому слугує початковий період перебудови в СРСР, коли ідея неминучості корінних змін йшла з боку керівництва країни, хоча суспільство до таких змін не було підготовлено.. Тобто вона є засобом політичної “розвідки”. З іншого боку, дослідження політичної свідомості є одним з інструментаріїв надання діям політичних акторів певної спрямованості. Зрештою це дає змогу для трансформації суспільної думки в менш небезпечний для існуючого суспільства стан.

В. Додонова взагалі визначає “політичне” через категорії політичної свідомості та політичної діяльності: це взаємовідношення політичної свідомості та політичної діяльності у формі суперечливого руху, фундаментом якого є відношення з приводу політичної влади, а формою розв‘язання слугує політична система суспільства. На її думку, політична система детермінує форми та типи політичної свідомості, в межах яких, в свою чергу, вона функціонує. Зміст політичної свідомості проявляється в формах політичної діяльності, вона органічно вплетена в політичну структуру і є реальною ланкою її функціонування. Зміст політичної свідомості, як вважає дослідник, не може бути правильно зрозумілим, якщо трактувати його лише як відбиток політичних відносин. Така постановка питання заздалегідь передбачає, що політична свідомість стоїть, так би мовити, за межами політичних відносин.

Окрім того, дослідник підтримує тезис щодо активності впливу політичної свідомості на характер політичних подій у суспільстві, трактуючи його значно ширше. Зокрема зазначає, що політична свідомість впливає на всю духовну сферу суспільства: політична діяльність спрямована на розв‘язання найбільш важливих соціальних завдань та слугує чинником свідомого вирішення суспільних суперечностей та реалізації об‘єктивних історичних законів, тому вплив політичної свідомості виходять за межі сфери суто “політичного”. Отже політична свідомість стає ефективним стимулятором різноманітних видів діяльності людей.

Одними з важливіших понять, з якими корелює на теоретичному рівні поняття “політична свідомість” і прояви яких у реальному політичному житті впливають на характер формування політичної свідомості, зокрема, українського суспільства на сучасному етапі, є національна свідомість та національна самосвідомість.

Багато явищ політичного характеру сприймаються скрізь призму національної свідомості, вони, так би мовити, “накладаються” на неї. З іншого боку, поширення тих чи інших стереотипів щодо особливостей національної психології залежить від рівня зрілості політичної свідомості. Водночас певні умови формування політичної свідомості та світогляду впливали на національний характер та поведінкові стереотипи. Тому здійснення аналізу взаємозв‘язку цих понять є вельми необхідним завданням в контексті цього дослідження.

Треба зазначити, що проблема співвідношення політичної й національної свідомості в методологічному аспекті недостатньо досліджена у вітчизняній літературі. Проте такий аналіз потрібен, хоча б тому, що становлення української державності супроводжується бурхливим зростанням як національної самосвідомості мас, так і окремих індивідів. А деформована національна свідомість може стати передумовою виявлення націоналістичних почуттів. Саме тут великого значення набувають політична свідомість та політична самосвідомість.

На думку відомого дослідника національної свідомості І. Кресіної, національна свідомість – це складна модернізована система духовних феноменів та їх утворень, які сформувалися в процесі історичного розвитку нації і відображають основні засади її буття та розвою. Національна свідомість є цілісною системою духовних феноменів нації, в яких дістають відображення її сутнісні потенції та смисложиттєві інтенції.

Найбільш наочно можна продемонструвати зв‘язок політичної та національної свідомості на рівні формування світогляду. Як відомо, визначальну роль у формуванні світогляду особистості відіграє політична свідомість. У спеціальній літературі поняття “світогляд” визначається як система принципів, поглядів, цінностей та переконань, яка визначає напрямок діяльності та відношення до дійсності окремої людини, соціальної групи, класу чи суспільства в цілому.

Саме у світогляді тісно взаємодіють політичні та національні аспекти світосприйняття, політична та національна свідомість.

Структура світогляду відображує складну й суперечливу сутність навколишнього буття. Структурними елементами світогляду є знання та почуття.

Саме почуття, на нашу думку, як елемент світогляду у формуванні національної самосвідомості набувають великого значення. Вони сприяють проникненню у світогляд особистості різноманітних емоцій, настроїв, переживань, які залишаються в особистості на значно триваліший час, ніж знання, бо вони мають особистісне забарвлення, особливо коли вони перетворюються на переконання.

Таким чином, переконання відіграють важливу роль у формуванні світогляду, вони гармонійно взаємодіють з ціннісними настановами, без яких світогляд не зможе сформуватися. Велике значення має для перетворення почуттів на переконання також навколишнє середовище, панівні в суспільстві моральні норми і принципи, політичні інститути, які в сукупності з різного роду соціальними чинниками витворюють політичну самосвідомість особистості, а отже і суспільства. Тобто від сформованої в суспільстві політичної свідомості, наприклад, залежить, чи перетвориться в особистості почуття національної ненависті у переконання після “невдалого” зіткнення з представником іншої національності. На тлі якої політичної свідомості відбувалося це зіткнення: де сформовано толерантне ставлення до інших національностей, етнічних груп чи культивуються почуття національної ненависті та ворожнечі?

Також слід наголосити, що світогляд має два рівні. Перший рівень пов‘язаний із повсякденною життєдіяльністю людей, він ґрунтується на повсякденному досвіді. Саме тут, на цьому рівні, велику роль відіграє здоровий глузд. Його значення у формуванні національних почуттів, національної самосвідомості, загалом національної психології важко переоцінити. Здоровий глузд є регулятором, який координує у світогляді особистості політичний та національний аспект самосвідомості. Але свідомість на цьому рівні може потрапити під вплив різного роду забобонів, що суперечать здоровому глуздові. Саме тут великого значення набувають політична культура та культура міжнаціонального спілкування, які фактично формують політичну самосвідомість.

У цьому контексті особливо актуальним є питання співвідношення та взаємозв’язку понять “політичної свідомості” та “політичної культури”.

Особлива роль політичної свідомості у структурі політичної культури зумовлена тим, що вона є одним з внутрішніх регуляторів політичної діяльності крізь систему потреб, мотивів, цінностей і. т. інше. Одночасно вона є джерелом формування уявлень про політичні цілі діяльності.

На наш погляд, найбільш переконливо та обґрунтовано спробували розмежувати політичну культуру та політичну свідомість Ф. Бурлацький та А. Галкін. Вони визначили суть відмінностей між цими феноменами: для політичної свідомості характерно переважання когнітивних елементів, хоча вона і не зводиться до них. Політична культура ж “присутня в політичній свідомості” так би мовити незримо, у вигляді фактора, який істотно впливає на політичну систему, на формування соціально-політичних цінностей, які лежать в основі ідеологічного вибору; а також конкретних політичних думок… У цьому розумінні політична свідомість, здавалося б ширше поняття “політична культура”.

Разом з тим в іншому контексті, як вважають дослідники, вже політична культура ширше, ніж політична свідомість, оскільки наявна і в тих випадках, коли політичну свідомість виявлено в дуже невеликій мірі або взагалі відсутня. Більш того, сам факт відсутності політичної свідомості може бути розглянутий як специфічний прояв політичної культури, яка в цьому випадку існує не в активній, а в пасивній формі. Інакше кажучи, політична свідомість є лише одним з типів реалізації політичної культури поряд з неусвідомленими реакціями орієнтовного порядку та “імпульсивними поведінковими актами”.

Тому ці поняття не можна протиставляти, більш того, вони не можуть бути розкритими і зрозумілими одне без одного.

Література

політичний свідомість національний

1.  Дацюк С., Грановский В. Геополитика, хронополитика и культурополитика Украины // Зеркало недели. – №2 (223). – 16 января 1999 года.

2.  Демидов А.И., Федосеев А.А. Основы политологии: Учебное пособие. – М., 1995. – 271 с.

3.  Державна ідеологія в сучасній Україні: Матеріали науково-практичної конференції, 20 травня 1994 р. – К., 1995. – 88 с.

4.  Дещиця А.Б. Трансформація тоталітарного режиму в Україні: теорія і практика: Автореф. дис… канд. політ. наук: 23.00.01 / Львівський державний університет ім. І. Франка. – Львів, 1995. – 23 с.

5.  Дилигенский Г.Г. В поисках смысла и цели: проблемы массового сознания современного капиталистического общества. – М., 1986. – 256 с.

6.  Додонов Р.А. К вопросу о соотношении идеологии и ментальности // Культурологічний вісник: Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. – 1996. – Вип. 3. – С. 96-102.

7.  Додонова В.И. Политическое сознание: сущность, структура, современные тенденции развития (Социально-философский анализ): Дис. канд… филос. наук: 09.00.03 / Запорожский государственный университет. – Запорожье, 1996. – 181 с.

8.  Іщенко Ю. Реалії та реальності духовного відродження // Політологічні читання. – 1992. – №2. – С. 187-203.

9.  Іщук В. Україна: проблема престижності та ідентичності (масова комунікація і культура як суб’єкти формування громадської та національної свідомості). – К., 2000. – 88 с.

10.  Канигін Ю.М., Ткачук З.Ю. Українська мрія. – К., 1996. – 152 с.