Реферат: Гражданство
Граждане и подданные. В конституционном праве зарубежных стран употребляются два термина: гражданство и подданство. Первый характеризует принадлежность лица к определенному государству, его устойчивую правовую связь со своим государством, которая порождает, с одной стороны, определенные права и обязанности лица по отношению к государству (например, право на равный доступ к государственной службе и обязанность платить налоги), а с другой — права и обязанности государства по отношению к гражданину (например, право соответствующих государственных органов разрешать или не разрешать массовые уличные политические демонстрации, обязанность защищать право личной собственности). Гражданство предполагает двухсторонние связи, двухсторонние права и обязанности и личности, и государства. Термин «подданство» применяется в монархиях. Он отражает личную связь человека с монархом («подданный его величества»).
В развитых странах это различие на деле носит лишь словесный характер: основы правового положения личности в монархии Великобритании мало чем отличаются от ситуации в республике Франции. К тому же в последние десятилетия в европейских монархиях, в Японии и некоторых других странах оба термина употребляются как равнозначные, а вместо подданства все чаще используется термин «гражданство». В ряде государств первый термин вообще исключен из широкого употребления и применяется лишь при особых церемониях. В развивающихся странах, в государствах Арабского Востока, в Африке указанное различие имеет существенное значение: подданный обязан быть лично верным монарху, население воспитывается в соответствующих традициях, нередко нарушение верности может быть сурово наказано.
Большинство населения в странах мира составляют граждане. В некоторых странах Европы (Бельгия, Швейцария, в меньшей степени Германия) проживает значительное количество иностранцев, составляющих существенную часть рабочей силы, занятой на тяжелой, грязной, низкооплачиваемой работе. В нефтедобывающих странах Арабского Востока (Катар, Кувейт, Саудовская Аравия и др.) законтрактованные на несколько лет работники нефтепромыслов (преимущественно из стран Азии) составляют нередко более половины численности населения страны (в ОАЭ в начале 90-х годов их численность достигала 80%). Эти работники живут, как правило, в специальных местах поселения, всякая политическая деятельность и даже экономические забастовки им запрещены.
Граждане государства также бывают неодинаковы по своему положению. Различаются урожденные в данной стране и натурализованные граждане, т.е. принятые в гражданство в соответствии с установленной законом процедурой, В ряде стран натурализованные граждане не могут быть избраны президентами (например, в США), урожденных в данной стране граждан нельзя из нее выслать, лишив гражданства, тогда как натурализованных — можно, В отдельных странах (например, в Бирме) существует понятие "ассоциированный гражданин". Это лица, относящиеся к некоторым национальностям, которые считаются некоренными, Ассоциированные граждане должны сделать письменное заявление о лояльности государству, В мусульманских государствах существует также, как уже отмечалось, различие в правовом положении граждан-мужчин и граждан-женщин.
После заключения Маастрихтского договора 1992 г., преобразовавшего Европейское сообщество в Европейский союз, все граждане государств-членов являются гражданами Европейского союза, сохраняя национальное гражданство. Они уже давно избирают Европейский парламент, могут теперь участвовать в выборах муниципальных органов государств-членов по месту жительства, обращаться с петициями к Европар-ламенту и его омбудсману по правам человека. Однако их правовое положение в разных государствах неодинаково, они в основном регулируется внутренним законодательством.
Способы приобретения и утраты гражданства. Существуют два основных способа приобретения гражданства: по рождению — филиация (от латинского слова «филиус» — сын) и натурализация — прием в гражданство уполномоченными на то органами государства; обычно это делается от имени главы государства (президента, монарха). В свою очередь приобретение гражданства по рождению имеет два основания. право крови и право почвы. Первое означает приобретение ребенком гражданства родителей независимо от места его рождения. Проблема возникает лишь тогда, когда родители ребенка имеют разное гражданство (например, мать — итальянская гражданка, отец — гражданин Франции), Этот вопрос в большинстве стран решается только на основание письменного соглашения родителей о выборе гражданства ребенка. Дс. этого он может оставаться лицом без гражданства или (что чаще) может приобрести гражданство по месту рождения. Принцип права почвы применяется к узкому кругу лиц, преимущественно к тем. гражданство родителей которых или родители которых неизвестны, а зачастую к родившимся на территории данной страны детям граждан другого государства если только родители не находились в данной стране по службе (например, дипломаты). В большинстве стран законодательство предусматривает оба основания приобретения гражданства по рождению: и праве крови, и право почвы.
Натурализация возможна по закону (усыновление, в некоторых случаях вступление в брак), но обычно она осуществляется по заявлению. Заявление подается лицом в компетентные органы того государства, гражданство которого оно желает приобрести. В ряде случаев необходима также подача заявления в органы государства той страны, из гражданства которой лицо желает выйти. Оба эти заявления обычно подаются в местные органы министерства внутренних дел или юстиции, но чаще всего они должны быть написаны на имя главы государства (иногда вопрос об изменении гражданства решает министр внутренних дел). Прием в гражданство возможен при соблюдении ряда условий: до этого необходимо несколько лет жить в стране, гражданство которой лицо желает получить (в Венгрии — 3 года, в Алжире — 7 лет, в Республике Чад — 15); знать язык этой страны (довольно сложный экзамен предусмотрен законодательством Латвии и Эстонии, принятым в 90-х годах: в Латвии, например, помимо знания в совершенстве латышского языка, нужно хорошо знать историю страны с начала XX в., а также иметь предков, живших в Латвии с этого же времени); быть психически здоровым и не иметь некоторых болезней (например. СПИДа); не быть зарегистрированным — в частности, в документах Интерпола — в качестве террориста; не принадлежать к партиям, выступающим за насильственное изменение конституционного строя; и т.д. В отдельных арабских странах (Кувейт. ОАЭ, Саудовская Аравия и др.) в гражданство могут быть приняты только мусульмане, лица же других вероисповеданий, в том числе супруги, должны для приема в гражданство изменить свою религию. Законодательство о гражданстве отдельных стран Тропической Африки требует, чтобы натурализующийся укоренился» в общине, соблюдал те обычаи, которыми руководствуются окружающие. Вступление в брак, как правило, не влечет автоматического предоставления гражданства, хотя и облегчает его получение. Лишь в немногих странах (например, в Саудовской Аравии) гражданство автоматически предоставляется женщине, вступившей в брак с саудовским гражданином, но при условии, что она мусульманка или принимает ислам. Предоставление права убежища лицам, преследуемым по политическим мотивам, за их научную, общественную, культурную деятельность, также не влечет автоматического предоставления гражданства.
Наряду с рассмотренными существуют и другие, менее распространенные способы приобретения гражданства. К их числу относятся:
oптация (выбор гражданства той или иной страны в связи с переходом части территории от одного государства к другому или провозглашением части территории прежнего государства новым независимым государством, когда лицо может оставить прежнее гражданство или выбрать новое, как это было, например, в Алжире после достижения им независимости в течение трех лет после 1962 г.);
трансферт (переход территории сопровождается изменением гражданства без права выбора, что бывает редко, но имело место в некоторых государствах после второй мировой воины);
регистрация (она предполагает упрощенный порядок приобретения гражданства, если родители данного лица были или являются гражданами страны);
восстановление гражданства (для бывших граждан данного государства). Эти способы также представляют собой индивидуальные (например, оптация) или коллективные (трансферт) разновидности натурализации.
Гражданство детей при изменении гражданства родителей изменяется э зависимости от возраста детей. Обычно дети до 14-летнего возраста (в некоторых странах — до 12 лет. в США и других странах установлен еще более низкий возраст) автоматически следуют за родителями. приобретая без дополнительных формальностей новое гражданство. Сложности возникают, если гражданство меняет один из родителей. В таком случае гражданство малолетнего ребенка сохраняется или изменяется по письменному соглашению родителей. При изменении гражданства детей в возрасте 12—14—18 лет (иногда до 21 года)обычнс спрашивают об их согласии в присутствии представителя судебного ведомства, нотариуса, иного представителя государственных органов а также педагога. Дети старше 18 лет (в некоторых странах старше 20 21 года) изменяют свое гражданство на общих основаниях, хотя еслг они делают это вместе с родителями, то процедура несколько упрощается.
Утрата гражданства. Возможны два способа утраты гражданства выход из гражданства и лишение гражданства. Выход из гражданстве' осуществляется по инициативе лица, которое подает заявление об этом Как отмечалось, заявление обычно подается в местный орган министер ства внутренних дел, но разрешение дает глава государства. Лишение гражданства осуществляется уполномоченными на то органами госу дарства вопреки желанию лица. В ряде стран разрешается лишать гражданства только натурализованных граждан за преступления, указанные в законе, но иногда в течение лишь определенного срока после натурнли зации (например, шести лет в Австрии). В отдельных странах заког предусматривает возможность лишения гражданства и урожденны:-. граждан, но только за действия в пользу иностранного государства, которые причинили ущерб государству гражданина, или за умышленное уклонение от военной службы. В странах Латинской Америки лишение гражданства (в отношении как натурализованных, так и урожденных граждан) используется в качестве дополнительного наказания, назнача емого судом за некоторые преступления (шпионаж и др.). Новейшие конституции многих стран запрещают лишать гражданства. Утрата гражданства происходит также в результате рассмотренных выше оптации, трансферта и др., в некоторых из этих процедур есть элементы добровольности, в других — принудительности.
Высылка граждан из страны, ранее практиковавшаяся в некоторых государствах тоталитарного социализма, в большинстве стран запрещена. В отношении иностранцев она может быть осуществлена, но только по постановлению суда (Румыния). В Мексике любого иностранца может выслать орган исполнительной власти.
Экстрадиция (выдача лица от одного государства другому для следствия и суда) возможна в соответствии с международным договором или без него, но не допускается выдача лиц, обвиняемых в политических преступлениях. Обычно не выдаются собственные граждане за преступления против другого государства или его граждан: таких лиц судит свой суд.
Громадянство
Основою правового положення особи як в державному, так і в міжнародному праві являється громадянство. Майже в кожній країні основною частиною його населення виступає особлива категорія фізичних осіб - громадяни даної держави. Правовий статус громадянина істотно відрізняється від статуса інших осіб, які проживають в країні. Він зберігає свої особливості і в тому випадку, коли громадянин тієї чи іншої держави постійно або тимчасово проживає на території іншої держави. Громадянина з державою з'єднує стійкий правовий зв'язок, який проявляється в суворо визначених в законодавстві кожної держави взаємних прав та обов'язків. Громадяни мають визначені права й несуть обов'язки по відношенню до своєї держави, а держава забезпечує захист їх прав та інтересів як на своїй території, так і за її межами. Держава наділяє своіх громадян більш високим рівнем прав, аніж іноземців, в тому числі, визначеною правоздатністю участі в управілнні державою безпосередньо або через представницьку систему.
Володіння громадянством являється передумовою повного поширення на дану особу всіх прав та свобод, які визнаютиься законом, захист особи державою не лише на території держави, але й за її межами. В наш час всі відносини, пов'язані з громадянством, регламентуються, згідно зі статтею №3 закону України "Про громадянство України" від 8 жовтня 1991 року, Конституцією України, цим законом та прийнятими відповідно до них законодавчими актами України. Регламентування питань громадянства державами здійснюється як внутрішнім, так і міжнародним правом. Хоча і ті і інші норми представляють собою комплекс права, але в лише своій сукупності вони дають повну уяву про загальну спрямованість узаконеноі волі правлячого класу відповідної держави при урегулюванні питань населення.
"Громадянство, - сказано в преамбулі закону України "Про громадянство України", - визначає постійний політико-правовий зв'язок особи і Української держави, що знаходить вияв у їх взаємних правах і обов'язках". Громадянство - це належність особи до даної держави, внаслідок якої на особу поширюються суверенні права держави і забезпечується захист її прав і законних інтересів як всередині країни, так і за її межами. Громадянство виступає як своєрідний загальний, тривалий, стійкий зв'язок, необмежений територіально-просторовими сферами України, як гарант (необхідна умова) забезпечення особі активноі і вирішальноі участі в управлінні справами суспільства і держави. Інститут Українського громадянства складають норми, які регламентують відносини, що існують між Українською державою та особами незалежно від місця їх проживання: в Україні чи за її межами. Законодавство про українське громадянство складається з прийнятого на основі Конституції України закону "Про громадянство України" від 8 жовтня 1991 року. Громадянство базується на загальних політико- правових та специфічних принципах, які уособлюють сутність громадянства, його найважливіші структурні і функціоноальні характеристики. Головні з них - принцип народного суверенітету, демократизму, гуманізму, інтернаціоналізму, принципи невизнання подвійного громадянства, невидачі українських громадян іноземній державі, єдності українського громадянства, поєднання визнання українського громадянства по "праву крові" і "праву грунту", єдності громадянства членів сім'ї, невизнання автоматичноі втрати українського громадянства, дозволяючи порядок виходу з Українського громадянства, збекреження громадянства при укладенні та розірванні шлюбу, збереження громадянства України, які проживають за кордоном. В Україні органом, який приймає рішення з питань громадянства, є президент України, а регулювання громадянства в Україні належить до виключноі компетенції Верховної Ради України (ст. 3 частина 2). Якщо міжнародним договором Украіни встановлені інші правила, ніж ті, що містяться в законі "Про громадянство України", застосовуються правила міжнародного договору (ст. 4).
Громадян, однак, не мона розглядати лише як сукупність осіб, які проживають на території держави, тому що за цією ознакою утворюється населення країни - категорія демографічна, а не правова. Не можна називати громадянами і всіх осіб, на яких поширюється влада держави, тому що вона обов'язкова в рівній мірі і для іноземних громадян, і для осіб без громадянства, які проживають на її території. Часто аналогічні норми закріплюються в текстах основних законів. Наприклад, в пункті 1 ст. 15 Конституціі Португалії записано:
"Іноземці та апатриди, які знаходяться або проживають на територіі Португаліі, користуються правами та несуть обов'язки, відповідні правам та обов'язкам португальського громадянина".
Громадянином держави особа являється не в силу проживання на його території, а внаслідок існування між особою та державою особливих зв'язків, які складають зміст громадянства. Останні засновані на юридичному оформленні відносин громадянства. Воно відображається, по-перше, в їх загальному правовому нормуванні, і, по-друге, в індивідуальному юридичному оформленні громадянства кожної даної особи. Загальне правове нормування заключається в тому, що держава в законі встановлює підвалини по яким та чи інша особа визнається громадянином держави, підвалини набуття та припинення громадянства, порядок вирішення цих питань. У відношенні кожної людини громадянство оформляється документами, які підтверджують його громадянство. Такими документами в Україні являються паспорт громадянина України, для військовослужбовців - військова книжка, а для осіб до 16 років - свідотство про народження (ст.5 ч.1). Держава реєструє також такі акти громадянського стану, як народження та смерть свого громадянина. Стійкий характер відносин громадянина заключається в їх постійному характері, який триває від народження до смерті громадянина, у встановленні особливого порядку їх припинення, який не допускає розривання громадянином в односторонньому порядку.
Характер відносин між державою та його громадянином - ключовий фактор демократії любого типу. Для вченних західної науки конституційного права визначенняправового статусу громадянина ніколи не було
простою задачею.
Починая з Арістотеля теоретики проводять чітке розмеження між громадянином та суб'єктами. Громадяни
розглядаються в якості активних участників політичного суспільства; суб'єкти - категорія, яка в різні періоди
включала такі групи як раби, закріпаченні, іноземці, - являються по своїй сутності пасивними об'єктами
об'єктами політичного суспільства. Але поступово ця різниця була знищена. Вже в середині XIX століття Дж.
Кент писав, що "стосовно корінного населення поняття " суб'єкт " и " громадянин " в рівній мірі взаємозамінні".
В англійському праві ніколи не було різниці між двома цими поняттями, а було лише розмеження між
громадянином та іноземцем.
В конституційній державі інститут громадянства, який заміняв раніше підданство, став одним із виявлень
принципу рівноправ'я всіх членів суспільства. Головне місце серед норм, які регулюють громадянство,
займають норми Конституції. Але об'єм і характер конституційного регулювання громадянства різні. Одні
норми відносяться безпосередньо до громадянства, складаючи його принципи, інші - загальний характер і
мають вирішальне значення при урегулюванні як громадянства, так і інших відносин.
Юридичні норми, які регулюють відносини громадянства, поділяються на слідуючі групи:
норми Конституції (принцип єдності громадянства, принцип рівного громадянства, захист громадянина
за кордоном, розпорядження обов'язкового регудлювання порядку визнання, набуття, втрату
громадянства в законі та ін.);
закони про громадянство, які регулюють на основі Конституції порядок визнання, набуття та втрати
громадянства;
підзаконні акти, які регулюють процесуальні питання визнання, набуття, втрату громадянства та інші
питання, які пов'язані з громадянством.
За кордоном охорону прав та законних інтересів громадян здійснюють дипломатичні та консульські служби. На
Україні в законі "Про громадянство України" цей принцип також діє. Згідно зі статтею 8 цього ж закону:
"Дипломатичні представництва і консульські установи України, посадові особи зобов'язані вживати заходів до
забезпечення громадянам республіки можливості користуватися в повному обсязі правами, надами їм
законодавством країни перебування, міжнародними договорами, учасниками яких є Україна і держава
перебування, та міжнародними звичаями, в установленому закондавством порядку захищати їх інтереси, що
охороняються законом, а при необхідності - вживати заходів для поновлення порушених прав громадян
України". Знаходячись під виключною юрисдикцією своєї держави, громадянин не може бути висланим з
країни, не може бути виданий іноземній державі (ст. 9).
Більшість держав виходять із визнання виключності громадянства. Так, п.3 ст.10 Конституції Казахстана
наголошує: "За громадянином держави не визнається громадянство іншої держави". Відмовляючись від
інституту подвійного громадянства, законодавець встановлює, що особа, яка являється громадянином даної
держави, не може одночасно громадянином іноземної держави (ст.10). Але забезпечення винятковості
залежить не лише від однієї держави. В результаті колізії норм, які регулюють питання громадянства в різних
країнах, може виникнути ситуація, коли одна і та ж особа визнається громадянином двох або більше держав.
Щоб по можливості уникнути подібних випадків, держава заключає угоди, які дозволяють зменшити до
мінімуму число осіб з подвійним громадянством. Так, Конституція Російської Федерації, не відкидаючи в
принципі інститут подвійного громадянства, допускає, що останні можуть встановлюватися у відповідності з
федеральним законом або міжнародним договором (п.1 ст.62). При цьому наявність у громадянина Російської
Федерації громадянства іноземної держави, з однієї сторони не зменшує його прав та свобод, з іншої - не
звільняє його від обов'язків, які випливають з російського громадянства, якщо інше не передбачено федеральним
законом або міжнародним договором (п.2 ст.62). В статті 11(2) Конституції Іспанії закріплено, що
іберамериканських країнах, які мають з Іспанією "особливі зв'язки", "іспанці можуть натуралізоватися без втрати
свого громадянства за народженням", тобто легалізується подвійне громадянство цілої категорії іспанців навіть
при відсутності двосторонніх договорів.
Стаття 12 Закона про громадянство України встановлює, що громадянство набувається:
в результаті його признання;
за народженням;
в результаті прийняття в громадянство;
в порядку його регістрації;
через поновлення в громадянстві України;
шляхом вибору (оптація);
за іншими підставами, передбачені цим законом.
Складність усуненнясуперечностей політичних і класових інтересів держав, які належать до різних
соціально-економічних систем, являється причиною того, що по питанням громадянства укладено мало
універсальних міжнародних дговорів. Держави в основному регламентують питання громадянства на основі
регіональних угод, укладені державами, які належать до однієї соціально-економічної системи. Договори в
області громадянства можна поділити на дві основних групи:
договори про усунення подвійного громадянства;
договори про усунення осіб без громадянства
Першою багатосторонньою конвенцією по питаннях громадянства була Конвенція про статус натуралізованих
осіб, відновлюючих своє постійне проживання в державі походження, яка була прийнята в Рио-де-Жанейро в
1906 році. Учасниками конвенції являлись 11 американських держав, включаючи США. Вона встановлює
правило про те, що повернення натуралізованої особи в державу колишнього громадянства має нослідок втрати
натураліації і реінтеграцію в первинній державі.
Переважна більшість людей набувають громадянство за народженням. Але поряд з цим існують і інші способи
його набуття: прийняття в громадянство, поновлення в ньому, вибір громадянства. Дуже рідко громадянство
набувається в результаті заключення або розторгнення браку або на інших основах
Всі питання набуття чи втрати громадянства, у відповідності з принципом державного суверенітету,
регулюються державою на їх розсуд. Але це все ж не встановлює, що вони можуть довільно встановлювати
порядок набуття громадянства, не рахуючись з загальновизнаними принципами міжнародного права та
міжнародними звичаями. Основним і найбільш поширеним засобом набуття громадянства є філіація, або
набуття громадянства за народженням. Згідно загальновизнаних принципів міжнародного нрава, кожна дитина
має право на громадянство. Згідно сучасним нормам міжнародного права, дитина ні при яких умовах не
повинна залишатись апатридом (особою без громадянства). Філіація може здійснюватись на основі двух
провідних принципів: "права крові" та "права грунту".
В галузі набуття громадянства за народженням не існує ні загальновизнаних норм міжнародного права, ні
однакової практики держав. Тому в силу колізій законодавства різних держав саме в цій галузі виникає
найбільша кількість випадків біпатризму.
Скривджуючими інтереси інших держав видами філіації являється розширене застосування:
національна ознака, як, наприклад, в Гітлерівській Германії та ФРГ;
"право грунту" по відношенню до дітей офіційних представників іноземних держав, які розвиваються на
території даної держави;
"права крові" донескінченного числа поколінь дітей, які народились у громадян певної держави, постійно
проживаючих за кордоном і загубивших реальний зв'язок з батьківщиною. Цей недолік притаманний багатьом
правовим системам.
На відміну від "права крові" (народжкення від громадянина даної держави) принцип "права грунту" означає, що
громадянство в даній державі надається будь-якій особі, яка народилася на його території незалежно від
громадянства батьків. В наш час щзаконодавство деяких країн передбачає змішану систему набуття
громадянства, при якій переважне значення "права крові" співставляється з відомим впливом "права грунту".
Вибір або переважання того чи іншого із вказаних принципів обумовлений головним чином політикою
держави в галузі демографіі. Якщо держава зацікавлена в швидкому зростанні населення, вона може ввести
обидва принципа.
Законодавство про громадянство ряду держав має свої особливості. В США, наприклад, ще починаючи з закону
про громадянство 1855 року, встановлювався зв'язок між громадянством США та проживанням в США.
Дитина, яка народилася поза межами США та їх зовнішніми володіннями, автоматично набуває
американського громадянства, якщо обоє з батьків являються громадянами США, і щоб хоча один з них жив на
протязі деякого часу до народження дитини на територіі США або у їх зовноішніх володіннях.
Якщо ж один із батьків являється американським громадянином, а інший - іноземцем, то в якості умови
визнання дитини, яка народилася за межами США, громадянином США за народженням закон вимагає, щоб
той з батьків, який являється громадянином США, до народження дитини проживав в США або в одному з
його володінь не менше, ніж 10 років при обов'язковій умові, що хоча б половина цього сроку він прожив його
після досягнення 14- річного віку. В останньому випадку дитина набуває американське громадянство, але
зберігає його лише після виконання додаткової вимоги, яка висувається вже безпосередньо до нього самого, а
саме: прожити в США не менше 5 років у віці від 14 до 28 років.
Другим найбільш поширеним видом набуття громадянства являється укорінення, або набуття громадянства в
порядку натуралізації. Це надання органом влади громадянства особі, яке просить про це (згідно із законом
України "Про громадянство України" ст.12 п.3). Особи, які набули громадянства шляхом натуралізації,
користуються тими ж правами і несуть ті ж обов'язки, що і інші громадяни (але в деяких країнах обмежуються їх
політичні права). Воно здійснюється на основі вільного волевиявлення зацікавленої особи і, як правило, тягне
за собою втрату громадянства, яке на даний момент є у цієї особи, набуте за народженням. Мова йде про
особи, які або вже являються громадянами іноземних держав, або ж не мають громадянства, або являються
особами з невизначеним громадянством. Але, все ж таки, одного волевиявлення зацікавленої особи
недостатньо для набуття громадянства. Ця особа повинна відповідати умовам, встановленні для натуралізації.
Критеріями дійсності натуралізації являється вручення органами, які клопочуться, справжніх документів і
подання правдивих відомостей. Набуття громадянства (за законом України "Про громадянство України" ст.21
п.2) внаслідок подання завідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів являється правовою
основою відміни або визнання такої натуралізації недійсною.
Нерідко в якості умов натуралізації держава вимагає певний термін проживання в країні, володіння її мовою,
наявність засобів існування та інше. Іноді коло прав натуралізованих громадян менше, аніж у тих, які
народилися з цим правом. Наприклад, згідно розділу 1 ст. 2 Конституції США Президентом може бути обраний
лише той громадянин США, який набув цих прав при народженні, а для обрання до складу палат Конгресу
встановлений 7-9-річний ценз громадянства, тобто конгресменом або сенатором може бути вибрана особа, яка
перебуває в громадянстві США не менше вказаного строку.
Критерієм добровільності натуралізації являється волевиявлення зі сторони натуралізуємої особи.
Волевиявлення виражається або в подачі заяви про натуралізацію за своєю волею, або мовчазна згода при
територіальних змінах. З точки зору загальноприйнятих норм міжнародного права протиправним вважається
односторонні дії держави, направленні на нав'язування свого громадянства, наприклад в результаті анексії
чужої території.
Натуралізація має дві основних різновидності:
індивідуальна натуралізація
натуралізація в силу правоприємства держав
Індивідуальну натуралізацію можна поділити, в свою чергу, на натуралізацію, засновану на особистому виборі, і
натуралізацію в силу закону. В залежності від того, який орган уповноважений вирішувати питання про
громадянство, розрізняють систему законодавчу і систему адмістративну: в першому випадку натуралізація
здійснюється шляхом прийняття закона, а в другому -
рішенням адміністративного органу.
Натуралізацію в силу закона представляє собою юридичний наслідок вступу до шлюбу іноземця з
громадянином даної держави, а також усиновлення, опіка, встановлення батьківства та інше. У всіх державах
законодавство передбачає визначені передумови натуралізації. Звичайно вимагається: досягнення повноліття,
письмова заява, знання мови країни, ценз осідлості (певний мінімум проживання в країні).
В Бразилії за Конституцією 1988 року вимагається безперервне проживання в країні на протязі одного року для
громадян португаломовних країн, і 30 років - для решти (ст.12). Однією з умов натуралізації у всіх країнах
являється лояльність по відношенню до даного режиму. Особам, які скоїли проти нього злочин, громадянство
не надоється. За діючим законодавством Куби вимагається дотримання слідуючих умов: більш чи менш
тривалий термін проживання в країні, чітко виражена відмова від іноземного громадянства та бажання
прийняти громадянство Куби. В іншому випадку особа може набути подвійного громадянства, що не
дозволяється Конституцією Куби (п."а" ст.30).
Існують 2 види індивідуальної натуралізації: натуралізація, яка не поширюється на чоловіків та дітей та
індивідуальна натуралізація, яка поширюється на їх малолітніх дітей, але не на чоловіків.
В окремих країнах законодавство, крім звичайної натуралізації, передбачається і набуття громадянства шляхом
регістрації. Але це не самостійний спосіб набуття громадянства, а лише вид полегшеної натуралізації. Набуття
громадянства шляхом регістрації міжнародним правом не регламентуються.
Безумовне право іноземця повнолітнього на натуралізацію ні в міжнародному, ні в державному праві не
закріплено. Індивід не має права на громадянство якої-небудь конкретної держави. Порядок натуралізації
іноземців носить характер дозволу та регламентується внутрішніми нормами права.
Натуралізацією в силу закону являється такий вид натуралізації, яка не заснована на особистому виборі особи.
Натуралізація в силу закону може бути також правовим наслідком усиновлення, встановлення опікуна,
визнання батьківства, вступ на військову або державну службу в певних державах.
Натуралізація в силу правоприємства держав виникла в результаті перетворення бувших колоній в нові
суверенні держави. Громадянство в такому випадку виникає безпосередньо в результаті виникнення нового
суб'єкту міжнародного права. Визначальною дією особи в даному випадку являється те, що вона залишається на
території нового суб'єкту міжнародного права і не заявляє про свій намір вийти з новоствореної держави. Така
натуралізація автоматично відбувається в момент виникнення нової держави, а не після прийняття цією
державою відповідного законодавчого акту. В окремих випадках правоприємництво як основа набуття
громадянства отримала закріплення у внутрішньо-державному плані.
Поновлення у громадянстві можливе для особи, яка мала громадянство даної держави, але потім з якихось
причин втратила його. Від натуралізації поновлення у громадянстві відрізняється спрощеним порядлком
вирішення питань.
Вибір громадянства - оптація - має місце у випадках, коли якась територія переходить від олнієї держави до
іншої. Мешканцям такої території надоється право вибирати громадянство тієї яи іншої держави, тобто зберегти
те громадянство, яке було чи набути нове.
Надання громадянства України здійснюється незалежно від расової чи національної приналежності, статі,
освіти. Воно виключає дискримінацію будь-якого типу, але в законі України "Про громадянство України" (ст.
17) існує декілька умов прийняття до громадянства України:
відмова від іноземного громадянства (як вже згадувалося раніше, в Україні існує єдине громадянство і за
ст. 10 цього закону за громадянином України не визнається належність до громадянства іноземної
держави;
постійне проживання на території України протягом останніх 5 років .
Це правило не поширюється на осіб, які прибули до України на постійне проживання і виявили бажання стати
громадянами України за умов, якщо вони народилися чи довели, що хоча б один з їх батьків, дід чи баба
народилися на її території, і не перебувають у громадянстві інших держав;
володіння українською мовою в обсязі, достатньому для спілкування;
наявність законних джерел існування;
визнання та виконання Конституції України.
Головною постійно діючою умовою поповнення корпуса громадян є набуття громадянства за народженням. Ця
основа випливає із поєднання двох принципів набуття громадянства: "право крові", тобто з урахуванням
громадянства батьків, і "право грунту",- тобто в залежності від місця народження.
Дитина, батьки якої на момент народження перебували в громадянстві України, є громадянином України
незалежно від місця народження (за ст.13 Закону України "Про громадянство України").
У випадку, якщо один із батьків дитини на момент народження перебував у громадянстві України, а інший був
особою без громадянства чи невідомим, то дитина набуває громадянство України незалежно від місця
народження (за ст.14 ч.3 Закону України "Про громадянство України").
При різному громадянстві батьків, якщо лише один з них перебував у громадянстві України, питання про
громадянство дитини незалежно від місця народження дитини вирішується письмовою згодою батьків (за ст.14
ч.2 Закону України "Про громадянство України").
Принцип права грунту застосовується до громадянства дітей, які народились на території України, батьки яких
невідомі. Дитина, яка знаходиться на території України і батьки якої невідомі, є громадянином України (за ст.16
Закону України "Про громадянство України"). Цей же принцип розповсюджується і на дітей, які народилисьна
території України від батьків без громадянства (за ст.15 Закону України "Про громадянство України").
Конституція і та закон про громадянство встановлює перш за все ці загальні основи, які визщначають суттєві
риси відносин громадянства. Серед них потрібно виділити слідуючі.
1.Громадянство являється єдиним, але в законі "Про громадянство України" за ст. 1: "На підставі
міждержавних договорів допускається подвійне громадянство". Цей принцип являється найважливішим і
закріплюється в Конституції України (ст. 4).
Значення цієї норми полягає не тільки у встоновленні єдиного українського громадянства, але і у
визначенні умов приналежності громадян України до громадян республіки. єдине громадянство в державі
являється неохідною умовою його суверенного статусу, збереження цілісності.
2.громадянство україни являється рівним незщалежно від набуття громадянства. Законодвство не
встановлює ніяких особливостей та відмінностей в правовому статусі осіб, які набули громадянства
України за різними підставами: за народженням, через прийняття до громадянства, через поновлення у
громадстві України та інше.
3.Громадянство України має відкритий та рівноправний характер. Це виражається, по-перше, в закріпленій
законом нормі про те, що в Україні кожна людина має право на громадянство. В ст. 15 закону
встановлено, що дитина, яка народилася на території України від особи без громадянства, є
громадянином України.
Вільний характер громадянина України виражається, по-друге, в тому, що Конституція (ст.25 ч.1) і закон
(ст.20 ч.1) закріплюють право громадянина України змінювати громадянство. Ніхто не може бути
позбавлений цього права. Притаманний громадянству стійкий характер зв'язків особи і держави не
означає насильницького та вимушеного утримання людини в громадянстві. Це б зачіпляло його свободу.
4.Конституція України (ст.25) закріплює, що громадяни України не можуть бути позбавленні свого
громадянства.
Позбавлення - це розторгнення громадянських зв'зків по ініціативі держави, в одностороньому порядку,
яке не передбачає в якості умови погодження громадян.
5.Українське законодавство виходить з принципу збереження громадянства України особам, які
проживають за межами України (за ст.7 Закону України "Про громадянство України"). Такого роду норма
випливає із природніх прав людей вибирати місце проживання, вільно виїзджати за межі України і без
перешкод повертатися.
6.Громадянство України базується на відмові автоматичноі його відмови при укладанні або розірванні
шлюбу громадянином України з особою, яка перебуває в інозенмому громадянстві, а також при зміні
громадянства одним із подружжя (за ст. 6 Закону України "Про громадянство України"). Цей принцип
відображає сутність громадянства як індивідуального, персонального зв'язку особи з державою,
недопустимість автоматичного припинення громадянства без волевиявлення особи і дотримання
встановленого порядку. Крім того, подібна норма виходить із визнання шлюбу рівноправним союзом, не
допускаючи безумовного слідування жінки (чоловіка) громадянству чоловіка (жінки).
7.Принцип захисту та заступництво громадян України, які перебувають за кордоном закріплений в
Конституції України (ст.25) і в Законі про громадянство (ст. 8). В Законі закріплено, що державні органи
України, дипломатичні представництва та консульські установи України зобов'язані вживати заходів
щодо забезпечення громадянам України можливості користуватися в повному обсязі правами, які
встановлені законодавством держави перебування. Конституція України також встановлює, що
громадянин України не може бути висланий за межі України або виданий іншій державі (ст. 9 Закону про
громадянство).
8.Закон України про громадянство ввів такий інститут як заслужене громадянство (ст.17 Закону України
"Про громадянство України"). Заслужене громадянство може бути надано особі, яка не являється
громадянином України, але має визначні заслуги перед Українською державою. Заслужене громадянство
надоється Президентом України.
Неспівпадання принципів набуття і припинення громадянства в різних країнах породжує такий стан, як
біпартизм або особа залишається взагалі без громадянства. Правове положення осіб без громадянства в багатьох
випадках збігається з правовим положенням іноземних громадян. Але є і певні межі в їх правовому статусі, так
як для особи без громадянства немає необхідності розглядати своє відношення до іншої держави. Особами без
громадянства являються ті, які не можуть довести свою приналежність до громадянства будь-якоі держави.
Наприклад, згідно австрійського закону, дитина старше 6 місяців, яка була знайдена на територіі Австріі, буде
вважатися особою без громадянства. Особою без громадянства може бути і особа, яка по своїй волі припинила
своє громадянство.
Біпартизм (подвійне громадянство) - одночасне перебування особи в громадянстві двох або більше держав. Це
практика, до якої більшість держав відносяться негативно. Але не дивлячись на це, в країнах "третього світу"
біпартизм - явище досить поширене, що пов'язане з широкою міграцією населення, а також з росходженням
законодавств різних держав у питаннях про порядок набуття і втрати громадянства.
Наприклад, дитина, яка народилася на мексиканській ториторіі від батьків-австрійців, буде мексиканським
громадянином за Конституцією Мексики і австрійським громадянином за австрійським законом. Подвійне
громадянство в деяких випадках створює для осіб з подвійним громадянством певні складненнями, якщо кожна
із держав вимагає від нього виконання громадянських обов'язків. Держави негативно відносяться до такого
стану і укладають договори про запобігання випадків подвійного громадянства, зобов'язуючи при цьому осіб,
які мають громадянство обох країн договору, вибирати одне громадянство і тим самим припинити інше
громадянство. У всякому випадку, держава не визнає за своїми громадянами ніяких прав, які випливають із
ннаявності у нього іншого громадянства. Більше того, такі громадяни піддаються іноді певним обмеженням в
правах. Наприклад, згідно абз.3 ст.16 Конституціі Румуніі "публічні функціі і високі посади можуть займатися
лише особами, які мають лише румунське громадянство і місце проживання в країні".
Найбільш поширеним і демократичним засобом усунення випадків подвійного громадянства, яке створює
юридичну невизначенність і яка порушує тим самим оптимальний режим правового регулювання статусу
індивіда внутрішньодержавним правом являється оптація, яка означає вибір громадянства особи, що має більш,
аніж одне громадянство.
Втрата громадянства, тобто втрата правового зв'язку особи з даною державою, можлива за слідуючими
підставами: внаслідок виходу з громадянства за волевиявленням особи (експобріація), вимушене позбавлення
громадянства особи державою, яке було набуте за народженням (денаціоналізація), або вимушене позбавлення
громадянства натуралізованих осіб (денатуралізація). Громадянство може бути також припинене на основі
міжнародного договору або ж за інших підстав, передбачених відповідним законом.
Громадянство України може бути припинене за різщними підставами. Головними є: вихід з громадянства,
відміна рішення при прийняття до громадянства, вибір громадянства (оптація).
Вихід з громадянства України - головна підстава припинення громадянства. Закон передбачає дві форми
виходу з громадянства України : за клопотанням громадянина України і в порядку регістраціі. В першому
випадку рішення про вихід з громадянства приймається Президентом України, а в другому - припинення
громадянстварегіструється відповідними органами внутрішніх справ.
В такому спрощеному порядку заявити про намір вийти з громадянства України може особа, у якої хоча б один
з батьків, чоловік чи дитина мають інше громадянство, або якщо особа виїхала на постійне місце проживання в
іншу державу у встановленому законом порядку і немає ніяких перешкод, передбачених законом.
Основою для відклонення клопотання являється наявність у громадянина України невиконаних обов'зків перед
державою або майнові зобов'язання перед фізичними чи юридичними особами (ст.20 Закону України "Про
громадянство України"). Вихід з громадянства також не допускається, якщо особу, яка порушила клопотання
про вихід, притягнуто до кримінальної відповідальності як обвинуваченого або щодо неї є вирок суду, який
набрав законої сили і підлягає виконанню (ст.20 Закону України "Про громадянство України").
Основою припинення громадянства України є також відміна рішення про прийняття до громадянства України
(ст.21 Закону України "Про громадянство України"). Підставою для цього являється набуття громадянства
України внаслідок подання завідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів.
Позбавлення громадянства носить персональний характер і є санкцією держави по відношенню до особи, яка
допустила протиправну поведінку. Але така міра застосовується лише до натуралізованих громадян, і лише
порівняно невеликого терміну після натуралізації. Так згідно Основного Закону ФРН абз.1 ст.16 "німеціке
громадянство не може бути відібраним. Втрата громадянства може наступити лише на основі закону, а проти
волі особи - лише у тому випадку, якщо воно тим самим не стає особою без громадянства". В абз.2 ст.2
Конституції Іспанії встановлюється, що один іспанець за походженням не буде позбавлений своєї
національності"; натуралізовані, виходячи з цього, можуть бути її позбавлені. Австрійський закон, який допускає
побавлення громадянства натуралізованих громадян, забороняє це по закінченню 6 років після натуралізації
(абз.3 параграф 34). Вихід з громадянства може відбутися і за бажанням самої особи. В законі про громадянство
Нової Зеландії 1977 року закріплена слідуюча норма: "Громадянин Нової Зеландії, який досяг 18-річного віку і
набув повну правоздатність, а также визнається законом іншої країни, може в будь-який час подати заяву про
відмову від свого громадянства Нової Зеландії у встановленому порядку" (ст.15). Аналогічні положення
містяться в законах про громадянство більшості сучасних держав.
Визначення в Законі громадянства як зв'язку людини з державою виражається в сукупності їх взаємних прав ,
обов'язків та відповідальності, які засновані на визнанні та поваги основних прав та свобод. За Конституцією
України (ст.22) права і свободи громадянина і людини не є вичерпними.
Громадянство являє собою постійний правовий зв'язок особи і держави, який заключається у регламентації
взаємних прав і обов'язків. Причому праву громадянина кореспондує відповідний обов'язок держави і навпаки.
Перелік фундаментальних прав та основних обов'зків міститься у основоположеному законі держави-
Конституції. Об'єм правового статусу громадянина є важливим для визначення рівня впорядкованості
суспільних відносин, оскільки повага права кожного члена суспільства є запорукою побудови демократичної
правової держави.
Основні права та обов`язки можна класифікувати таким чином: по-перше, можна виділити дві загальних групи
- негативні і позитивні. Негативні, які полягають в тому, що особи не зацікавлені у втручанні держави щодо
здійснення цих прав і свобод. Це:
фундаментальні свободи, які в свою чергу поділяються на:
право на особисту недоторканість
Це право, включаючи право на життя, являє собою основу практично всоьго правового статусу людини, тому
що без такої передумови інші права та свободи втрачають сенс. Одну з найбільш чітких формулювань цього
блоку питань ми можемо знайти в Конституції України ст.29: "Кожна людина має право на свободу та особисту
недоторканність", а також в ст.27 Конституції України: "Кожна людина має невід'ємне право на життя". В цій
статті вказано ще, що людина не може бути свавільно позбавлена життя, і, що життя людини повинна захищати
держава.
право на свободу приватного життя
До цього ж права можна додати право на недоторканність житла, таємницю кореспонденції, право на захист
приватного способу життя. Це виявлення особистої свободи отримують в демократичних державах
конституційні гарантії. В авторитарних умовах, а особливо в політичних режимах влада намагається
контролювати особисте життя людей для того, щоб використовувати інформацію для посилення панування над
ними.
На Україні ці принципи регулюються ст.30, 31, 32 Конституції України. В них зазначається, що кожному
громадянину України гарантується недоторканність житла і, що ніхто не зазнавати втручання в його особисте
життя, крім, звичайно, випадків, передбачених Конституцією України.
право на свободу пересування
Це також важливе виявлення особистої свободи. Сучасна людина, якій завжди потрібно кудись виїхати і,
можливо, навіть є життєво необхідним, повинна мати можливість пересуватись по країні і оселятися там, де їй
надаються більш сприятливі умови для розвитку його особистості. Право на свободу пересування закріпленні в
ст.33 Конституції України. Як раніше уже згадувалось, в умовах тоталітарних, а також авторитарних режимах,
влада прагне обмежити навіть таку свободу, вказуючи людині, де селитись, а також контролюючи пересування
людини.
громадські та політичні права та свободи:
свобода слова та думки, релігії, освіти, друку
Сюди можна віднести свободу думки та слова. Свобода думки - це, перш за все, свобода від якого-небуть
ідеологічного контролю, коли людина сама вирішує, що їй думати і як їй думати, у що вірити і у що невірити,
яких духовних цінностей притримуватись. Такі принципи визначені в ст.34, 35 Конституції України.
Встановлено, що жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.
свобода об'єднань, партій
По загальному правилу у демократичних країнах об`єднання утворюються вільно, хоча і зустрічаються деякі
виключення (ст.36 Конституції України). Так, об`єднання не повині переслідувати ціль збагачення, тому що
статус такого роду об`єднань регулюється не конституційним, а цивільним, торговельним правом.Крім того,
деякі категорії об`єднань забороняються в зв`зку з політичними мотивами (ст.37 Конституції України).
свобода зібрань
Свобода зібрань - це необмежена можливість в закритих приміщеннях. Хоча це і не обов`язкова якість зібрання. Законодавство України передбачає, що громадяни можуть збиратися мирно, без зброї і проводити збори, про проведення яких потрібно завчасно сповістити органам виконавчої влади чи органам місцевого самоврядування(ст. 39 Конституції України).
свобода підприємництва
За ст.42 Конституції України.
право на працю
За ст.43 Конституції України.
Є ще багато інших прав та свобод, які регламентуються Конституцією України. У процесі розбудови незалежної української державності виникає проблема із створенням, зміною існуючого, удоскононаленням системи законодавства. Регулювання та регламентація найважливіших інститутів відносин відповідно до потреб сучасного українського суспільства є першочерговим завданням відповідних державних інститутів. Вирішення питань навколо інституту громалянства у необхідному для нас напрямку є одним із найважливіших фундаментів, на якому базується стабільність та безпека внутрішнього життя українського народу. У цьому відношенні важко переоцінити значення закону України "Про громадянство України" від 8 жовтня 1991 року, який віднайшов більшість національних шляхів, способів та методів втілення інституту громадянства у систему інших правових інститутів, враховуючи специфіку та особливості правового регулювання сьогодення в цілому.
Однією з найважливіших частин інституту громадянства є визначення всієї сукупності громадянських прав та обов'язків, що складають зміст данного інституту. Таким чином, український законодавець, надавши зміст проблематиці зовнішньо-визначеної, чітко-врегульованої форми помітно полегшив і розвинув процес нарощення і розширення законодавчої бази нашої держави на основі міжнародного досвіду у цьому питанні та врахування національних особливостей, що є визначним етапом у створенні демократичного правового, орієнтованого на громадянське суспільство.
Список використаної літератури
Козлова Е. И., Кутафин О. Е., "Конституціонное право России". (Юристъ, Москва, 1995).
Ковалер А. И. и др. "Сравнительное конституционное право" . (издательская фирма "Манускрипт", Москва, 1996).
"Права людини. Міжнародні договори України"(спілка юристів України, Київ "Юрінформ", 1992).
Коментар до Конституції України. (Київ, 1996).
Ольховський Б. І. "Конституційні права, свободи та обов'язки громадян України" (Конспект лекції, Харків, 1994).
Молдован В. В. , Мелащенко В. Ф. "Конституційне право". Опорні конспекти, Словник-довідник (Київ "Юманда", 1996).
"Конституционное (государственное) право". Справочник. (Юристъ, Москва, 1995).
Боярс Ю. Р. "Вопросы гражданства в международном праве"(Москва "Международные отношения", 1986).
Баглай М. В. , Габричидзе Б. Н. "Конституционное право Росийской Федерации" (Москва, 1996).
Страшун Б. А. "Конституционное (государственное) право зарубежных стран". В 4-х томах. Том 1. (БЕК, Москва, 1993).