Реферат: Процентна політика комерційного банку

Міністерство освіти і науки України

Київський національний торговельно-економічний університет

Кафедра банківської справи

Курсова робота

на тему:

Процентна політика комерційного банку

Виконав:   студент      денної

 форми     навчання

4 курсу 2 групи ФБС                                          Рибенко О. В.

Науковий керівник:

к.е.н., доцент                                                         Сушко Н. М.

Київ · 2001
План

Вступ…………………………………………………………………………..…3

1. Теоретико-методологічні підходи дослідження процентної політики комерційного банку………………………………………………………….6

1.1  Суть та види процентної політики, вплив зовнішніх факторів……....6

1.2  Управління процентною політикою…………………………………...14

2.   Аналіз процентної політики комерційного банку “Аваль”………………24

2.1  Аналіз динаміки та структури процентних доходів та процентних витрат…………………………………………………………………….24

2.2  Розрахунок окремих показників діяльності банку……………………28

3.   Вдосконалення процентної політики комерційного банку………………34

3.1                                                                                                                                                        Загальні положення……………………………………………………..34

3.2   Застосування ГЕП – менеджменту……………………………………..36

3.3   Метод кумулятивного ГЕПу……………………………………………38

Висновки………………………………………………………………………..41

Список використаної літератури………………………………………………44

Додатки

Вступ

В даній курсовій роботі ми будемо вивчати питання процентної політики комерційного банку, намагатимемось якнайглибше проникнути в сутність цього питання, провести якомога більш охоплюючий аналіз діяльності комерційного банку з точки зору ефективності процентної політики, що проводиться даним банком.

На нашу думку, розробка даної теми є надзвичайно актуальним питанням, оскільки в останній час, зважаючи на певні кроки у напрямку стабілізації економіки вцілому та зокрема багатьох параметрів, що безпосередньо стосуються банківської справи, з’явилось дуже широке поле для застосування банківського менеджменту – у надзвичайно широкому розумінні цього слова. Одним з найважливіших аспектів управління банківською діяльністю якраз і являється процентна політика. Справа в тому, що деяка впевненість у рівні валютного курсу, темпах інфляції та облікової ставки НБУ дає можливість банківським керівникам застосовувати вироблені роками в зарубіжних країнах основні підходи до формування процентної політики, що в першу чергу орієнтується на співвідношення попиту та пропозиції на ринку кредитних ресурсів; враховує в певній мірі ризик зміни процентних ставок; величезна увага приділяється співвідношенню залучених та наданих ресурсів по строкам та відсотковим ставкам. Таким чином банки можуть прагнути отримати не стільки спекулятивний короткостроковий прибуток, скільки  сформувати вагому базу (точку відштовхування) для подальшої діяльності, що забезпечить успіх та процвітання банківської установи у довгостроковому періоді.

Вивчення наукової літератури, на жаль не дає чіткої відповіді на ряд питань, що свідчить про нерозробленість у літературі даної теми, що дає ще один плюс нашій роботі з точки зору її актуальності. З іншого боку, це свідчить про неоднозначність розуміння вченими даного питання, про те, що не існує єдиної думки, єдиного підходу до вивчення даного питання. Ми будемо надалі в нашій курсовій роботі намагатись об’єднати різні думки, вивчити якомога більше точок зору з цього питання та почерпнути у кожній з них якомога більше важливих моментів, що сформує наше подальше уявлення з приводу даного питання – процентної політики комерційного банку.

Перед тим, як розпочати вивчення даного питання ми вважаємо за доцільне визначитись з предметом дослідження, його об’єктами та суб’єктами. Отже, предметом дослідження ми вважаємо процентну політику в комплексі цього поняття, тобто охоплюючи всі сфери її існування: включаючи відношення до інших банківських сфер, узгодженість з загальним розвитком економіки держави; хронологію застосування від виникнення взагалі такого питання і до безпосереднього впровадження в конкретному банку.

Об’єктом вивчення цієї курсової роботи ми можемо вважати безпосередньо поняття процентна політика, вивчаючи її в застосуванні у банківській сфері на прикладі активних та пасивних операцій комерційного банку та узгодженості між ними.

Суб’єктами є комерційні банки України, зокрема комерційний банк “Аваль” на базі даних якого ми будемо робити свої подальші розрахунки. Оскільки до процентної політики має відношення чи не кожен відділ банку, то виділяти окремий підрозділ нам би не хотілося, лише відмітимо, що все ж основна увага буде приділена комітету управління активами і пасивами (КУАП), який має безпосереднє відношення до визначення стратегічних напрямків процентної політики.

І наостанок у вступі нам би хотілось дещо описати структуру курсової роботи. То ж основна частина роботи складається з трьох розділів.

Перший присвячений теоретичному вивченню процентної політики, зокрема визначанню суті та видів (можливих сфер застосування) процентної політики та її місце розташуванню на макро- та мікроекономічному рівнях, тобто впливу держави у формі її виконавчих та законодавчих органів та безпосередньому управлінню процентною політикою у банку, зважаючи на нормативні акти та непрямий вплив з боку державних органів; а також питанню управління процентною політикою – де ми безпосередньо розглянемо функції комітету з управління активами та пасивами, а також основні принципи та підходи до формування процентної політики комерційного банку.

 Другий розділ буде включати безпосередній аналіз процентної політики банку “Аваль” на основі даних щорічної звітності банку у тому її моменті, що стосується операцій по яким встановлюються відсоткові ставки, а отже виникають процентні ризики (зокрема депозитні та кредитні операції, з цінними паперами та ін.). Буде зроблено загальний, факторний аналіз та аналіз ризикованості процентних ставок, використовуючи підходи геп-менеджменту.

 На основі отриманих даних, ми намагатимемось в третьому розділі розробити шляхи підвищення ефективності, шляхом вдосконалення методологій розробки та підходів до формування процентної політики, можливих шляхів впровадження вже існуючих принципів.

Нарешті, вкінці ми підведемо підсумки проведеної роботи, написавши висновки. Вони опишуть основні моменти нашої роботи, підкреслюючи найважливіші аспекти, які будуть розглянуті у даній курсовій роботі, викажуть нашу думку з приводу досліджуваного питання, на основі отриманих знань.

Для написання курсової роботи дуже широко буде використовуватись мережа Internet (не забуваючи про стандартні джерела), оскільки це дасть нам змогу доступу не лише вітчизняних, а й закордонних ресурсів, зокрема російських та забезпечить якомога ширше оброблення інформації.

1. Теоретико-методологічні підходи дослідження процентної політики комерційного банку

1.1         Суть та види процентної політики, вплив зовнішніх факторів

Нашим першим кроком на шляху вивчення такої глибокої та всеохоплюючої теми як процентна політика буде спроба дослідити   розробку даного питання літературою вітчизняних та російських видавництв. На жаль, джерел цілком присвячених даному питанню нам виявити не вдалось, що пов’язано з рядом факторів, зокрема з тим, що це питання з’явилось на нашому “небосхилі” зовсім недавно і в теперішній час багато вчених займаються його дослідженням, тому основою нашої роботи стали монографії та окремі підрозділи з наукових творів, щодо банківської діяльності.

Питання процентної політики є одним з найактуальніших у теперішній час, оскільки, зважаючи на останні події, що спричинили деяку стабілізацію валютного курсу та облікової ставки НБУ, тепер банки повинні широко застосовувати всі свої навички, знання та інтуїцію, щоб розробити найоптимальнішу процентну політику. Процентна політика (як депозитна, кредитна, валютна та ін.) є однією з найважливіших складових банківської політики. Вивчення динаміки руху процентних ставок показує, що процентна політика виступає одним з визначників і в той же час непростих механізмів в регулюванні ощадної та інвестиційної політики банку.

Процентна політика на макроекономічному рівні уявляє собою сукупність заходів в області процента, що направлені на забезпечення рентабельності банківської системи та забезпечення оптимальних темпів розвитку економіки. Проведення політики на макроекономічному рівні, як правило, здійснює центральний банк країни. Процентна політика НБУ визначається цілями і задачами грошово-кредитної політики держави, а та в свою чергу – процесами, що відбуваються в економіці, і тими задачами, що ставляться на певних етапах її розвитку.

Цілі ж процентної політики на мікроекономічному рівні важко визначити однозначно. Здавалось би, найбільш простим визначенням було б таке, що процентна політика конкретного комерційного банку служить для забезпечення максимальної в існуючих умовах рентабельності банку, тобто вона повинна бути направлена на максимізацію операційних доходів та мінімізацію операційних витрат. Однак, очевидно, що банк зобов’язаний піклуватись про досягнення рентабельності не тільки в короткостроковому, але в довгостроковому аспекті. Розуміючи це, найбільше далекоглядні банки прагнуть не до всемірного "витискання" прибутків, а до створення і розширення кола постійної клієнтури,    надаючи допомогу у зміцненні економічного становища клієнтів, розвитку їхньої ділової активності. Більш того, по різних причинах не всі комерційні банки розглядають максимізацію рентабельності в якості єдиної цілі організації своєї діяльності. Тому процентну політику, що проводиться на рівні комерційного банку, у загальному вигляді можна визначити як стратегію і тактику банку в області регулювання процентних ставок, спрямованих на забезпечення ліквідності, рентабельності і розвиток операцій банку.

У нашій країні в недавньому її минулому ролі процента по вкладних операціях приділялося другорядне значення. Монопольне становище Ощадбанку у відношенні залучення заощаджень населення, а також нерозвинута система видів вкладів не сприяли удосконалюванню процентної політики. У таких умовах процент часто виконував страховую функцію, а стимулююча роль процента була вкрай низька. У результаті процент не стимулював населення до тривалого зберігання коштів  в організованих формах, не брав до уваги інфляційного стану грошового обігу і соціальної структури населення. У процентній політиці була відсутня науково обгрунтована диференціація умов залучення коштів у депозити.

Формування ринкових відносин в Україні, перетворення в зв'язку з цим банківської системи, докорінно  змінило характер проведення процентної політики. Пряме директивне встановлення процентних ставок "згори", що існувало протягом  більш ніж шестидесяти років, було замінено економічними методами їхнього визначення на базі встановлюваної НБУ офіційної обліковоїої ставки. По суті, відбулося відродження банківської процентної політики, що проводиться самим банком. Демонополізація банківської системи і децентралізація сприяли розвитку банківської конкуренції і створенню фінансових ринків, зокрема, ринку депозитів і ринку ссудних капіталів. Банки стали самостійно визначати рівень процентних ставок, з огляду на вплив цілого ряду чинників: співвідношення попиту і пропозиції на фінансових ринках, державне регулювання рівня процентних ставок, темпи інфляції, загальний рівень рентабельності господарства, конкуренцію в банківській сфері, прибутковість банку, термін і розмір наданих ( залучених) коштів, ступінь ризику даної операції, платоспроможність клієнта, його характер, вид позички, тип банку, його розмір та інші.

В умовах ринку вирішальними чинниками є: співвідношення попиту і пропозиції на ринку банківських послуг, а також державне регулювання рівня процентних ставок. При цьому, якщо раніш державне регулювання носило прямий характер, то зараз застосовуються переважно непрямі методи впливу: зміна офіційної облікової процентної ставки; зміна економічних нормативів діяльності комерційних банків, установлюваних центральним банком, включаючи норми обов'язкових резервів; проведення операцій на відкритому ринку з валютою та цінними паперами.

У останні роки НБУ проводить облікову політику з метою придушити інфляцію шляхом зміни рівня офіційної облікової процентної ставки. Взагалі, підвищуючи рівень облікової ставки, НБУ проводить політику кредитної рестрикції, спонукаючи кредитні установи скоротити кредитну активність. Це веде до скорочення кредитних операцій і в результаті - до підвищення процентних ставок. Якщо НБУ знижує облікову ставку, то він тим самим заохочує кредитну експансію. Наочним прикладом подібної практики служить проведення НБУ політики кредитної рестрикції в 1992-1993 ( облікова ставка різко зростала), а в 1994 р. у зв'язку з  економічною ситуацією у країні, НБУ почав поступово проводити політику кредитної експансії, і знизив облікову ставку з 210% (січень 1994 р.) до 42% річних (10.02.97). Оцінюючи позитивно сам факт зниження ставки рефінансування, слід водночас   підкреслити, що темпи зниження і рівень облікової ставки НБУ не мали адекватного економічного обгрунтування. Підтвердженням цього факту служить постійно виникаючий розрив між офіційною ставкою і   ситуацією , що реально виникає, на ринку МБК. Найбільш показові дані за 1995 р., коли в другому півріччі ставка НБУ майже в 2 рази перевищувала рівень ринкової ставки по МБК і, відповідно, по позичках населенню.

Аналіз фактичних даних показав, що в цей період рестрикційна політика НБУ була абсолютно відірвана від реалій ринку і банки практично не враховували її при розробці і проведенні власної процентної політики. У результаті в 1996 р. НБУ був змушений різко знизити рівень облікової ставки з 160% до 48%, перейшовши до проведення політики кредитної експансії.

Одночасно зі зниженням облікової ставки комерційні банки знижують ставки по депозитах і позичкам. Так, у лютому 1997 р. НБУ знизив рівень ставки рефінансування, а 1.03.97 Ощадбанк України оголосив про зниження рівня процентних ставок по депозитах (у гривнях та валюті) приблизно в 1,6 разу.

Політика Національного банку України по маневруванню офіційною процентною ставкою знаходиться в руслі загальноєвропейської тенденції по зниженню рівня обліковихих ставок, але сам рівень процентних ставок в Україні ( внаслідок інфляції) і за кордоном не підлягає порівнянню. Наприклад, у грудні 1995 р. Бундесбанк Німеччини втретє   за рік знизив короткострокові процентні ставки в спробі оживити економіку. Ця міра викликала хвилю скоординованих знижень ставок центральними банками інших європейських держав. Облікова і ломбардна ставки в Німеччині були знижені до 3 і 5 процентів відповідно і досягли рекордно низького рівня з 1988 р. На слідуючий день після зниження базових ставок процента у Великобританії було проведено скоординоване зниження процентних ставок у Швейцарії (із 2 до 1,5%), Бельгії (із 3,5 до 3%), Нідерландах (із 3,25 до 2 ,75%), Австрії (із 3,5 до 3%), Данії (із 4,75 до 4,25%) і Ірландії (із 7 до 6,5%). Аналогічна ситуація укладається й в інших країнах. Наприклад, у Японії центральний банк країни знизив обліковуу ставка у вересні 1995 р. на половину пункту, довівши її до рекордно низького рівня в 0,5%. На думку фахівців, це послабило напругу у фінансовій сфері, що страждає від тягаря безнадійних боргів, але в той же час зажадає від уряду значного скорочення державних витрат і держрегулювання.

НБУ активно використовує такий важливий важіль грошово-кредитного регулювання як зміна норм обов'язкових резервів. Очевидно, що норми резервних вимог центральних банків мають не скільки прямий, скільки непрямий вплив на процентну політику комерційних банків, тому що банки формують свої депозитні і кредитні портфелі (приймаючи в увагу процентну політику по депозитних і інвестиційних операціях) з урахуванням норм відрахувань, установлених НБУ. В даний час у комерційних банків стосовно   НБУ виникають обгрунтовані претензії в частині визначення норм обов'язкових резервів і наступного використання притягнутих коштів на рахунки резервування в НБУ. Справа в тому, що в нашій країні норми обов'язкових резервів диференційовані лише в залежності від термінів зберігання коштів у депозитах. У світовій банківській практиці також широко використовується диференційований підхід при визначенні норм обов'язкових резервів. Наприклад, у Німеччині Бундесбанк застосовує таку систему резервування: по поточних зобов'язаннях - не більше 30%, по строковим депозитам - не більше 20%, по ощадних вкладах - не більше 10%. У даних межах Бундесбанк має можливість варіювати норми в залежності від цілей регулювання. Поряд із цим у багатьох країнах застосовується також диференціація норм обов'язкових резервів у залежності від розміру внеску, що може бути використано й у вітчизняній практиці. Наприклад, у 1987 р. Бундесбанк використовував для резидентів такі прогресивні ставки процента по депозитах до запитання в залежності від розміру внеску: до 10 млн. марок - 6,6%, від 10 до 100 млн. марок -9,9%, і понад 100 млн. марки - 12,1%. По строковим і ощадним депозитам процентні ставки встановлювалися незалежно від обсягу - 4,95% і 4,15% відповідно.

З іншого боку, в українських банків виникають обгрунтовані претензії до Національного банку України з приводу витрат коштів, залучених на рахунки обов'язкових резервів. Відповідно до  чинного законодавства, НБУ використовує ці кошти з метою підтримки стабільності банківської системи. Водночас, жодне  гучне банкрутство значних комерційних банків країни не супроводжувалося підтримкою з боку НБУ у виді видачі коштів із вищезгаданого фонду. Нам здається важливим юридично визначити основи витрачання коштів із фонду резервування, що зніме напруженість у відношеннях центрального і комерційних банків і дозволить більш обгрунтовано, аргуметувано підходити до оцінки складної ситуації, що склалася, по підтримці стабільності кожного окремого комерційного банку і банківської системи в цілому. То ж, як бачимо Національний банк України впливає на процентну політику комерційних банків по кредитним та депозитним операціям шляхом непрямих засобів керування. Та кредитні й депозитні операції не є єдиними об’єктами управління процентної політики комерційних банків.

Так важливу роль процентна політика відіграє й в операціях з цінними паперами. Операції НБУ на відкритому ринку - також один із важливих методів грошово-кредитного регулювання, що визначає процентну політику банку. Проводячи кредитну експансію ( при купівлі цінних паперів або валюти), НБУ зараховує відповідні суми комерційним банкам, збільшуючи тим самим залишки коштів на їхніх рахунках і, таким чином, сприяє підвищенню кредитної активності банків, що в остаточному підсумку призводить до зниження рівня процентних ставок. Проводячи політику кредитної рестрикції ( при продажу цінних паперів або валюти), він списує кошти з цих рахунків, стримуючи кредитну активність. Банки в цьому випадку проводять політику "дорогих грошей", підвищуючи процентні ставки. Проте даний метод все в більшій мірі отримує риси адміністративного державного встановлення (а не регулювання на ринку) рівня валютного курсу або прибутковості цінних паперів в умовах дії валютного коридора і фактичної монополії держави на фондовому ринку. Інтервенції НБУ на ринку повинні бути методом непрямого впливу на ціновий рівень на ринку, але аж ніяк не директивного встановлення валютного курсу або прибутковості цінних паперів. Співвідношення попиту і пропозиції на ринку банківських послуг повинно впливати на процентні ставки так само, як і на ціни товарів (якщо пропозиція перевищує попит - ставки знижуються, якщо попит перевищує пропозицію - ростуть). Практика свідчить, що попит на міжбанківські кредити в Україні в 1992 р. у 50 разів перевищував його пропозицію. Це пояснювалося скороченням надходжень коштів  у банки, тому що нестабільна політична й економічна ситуації в країні, інфляція спонукали підприємства і населення шукати більш вигідні форми розміщення своїх коштів, наприклад, вкладаючи їх у рухоме і нерухоме майно , валюту, а також в акції й інші цінні папери. Ці та інші чинники вплинули на різке зростання банківських процентних ставок на початку 1990-х. У останні роки ситуація почала змінюватися в напрямку вирівнювання попиту і пропозиції на кредитному ринку, що позначилося на рівні процентних ставок. Вони почали плавне зниження.

Між терміном надання (залучення) ресурсів і рівнем процентних ставок, а також між розміром надання (залучення) ресурсів банком існує пряма залежність: чим більше термін (розмір) ресурсів (як по активним, так і по пасивних операціях), тим вище встановлювана процентна ставка. Проте така залежність чітко просліджується лише по пасивних операціях. Це пояснюється тим, що банки, намагаючись залучити клієнтів, створюють для них вигідні умови вкладення коштів. По активним же операціям розмір позички, як правило, не відбивається на рівні процентної ставки, але сума коштів, виплачуваних банком по встановленій ставці буде рости зі збільшенням розміру коштів, наданих у позичку. Що ж стосується терміна позички, то в умовах інфляції клієнти віддають перевагу користуватися короткостроковими позичками і рівень процентних ставок по ним значно перевищує рівень ставок по довгострокових позичках. Це пояснюється в першу чергу причинами загального характеру: соціально-економічною і політичною нестабільністю, інфляційними процесами, що орієнтує клієнтів на інвестиції в торгівлю, посередницьку діяльність і інші проекти і сфери діяльності, що гарантують швидкий оборот капіталу і високі норми прибутку.

Ступінь надійності клієнта, його платоспроможність також відбиваються на розмірі процентних ставок по позичках, проте залежність при цьому існує обернена: чим менша надійність клієнта, тим вище процентна ставка. По пасивних операціях також здійснюється диференціація процентних ставок у тому числі і по групах вкладників із метою підвищення соціально-економічної захищеності малозабезпечених прошарків населення.

На рівні процентних ставок відбивається ступінь ризику (чим вона вище, тим вище встановлювана процентна ставка). Вид наданої позички (забезпечена або незабезпечена, довгострокова або короткострокова і т.д. .); тип і розмір банку, його місце розташування й інші чинники також впливають на рівень процентної ставки банку.

Таким чином, слід зазначити, що в банківській практиці розрізняють загальні і приватні чинники, що впливають на вибір визначеної процентної ставки і її рівень. загальні чинники визначають рівні для всіх банків умови, носять об'єктивний характер і не залежать від діяльності конкретного банку. загальні чинники в свою чергу можна підрозділити на загальноекономічні, дія яких обумовлена економічною ситуацією в країні, процесами, що відбуваються в різноманітних її сферах, і чинники, обумовлені безпосередньо станом фінансово-кредитного сектора економіки. Приватні чинники визначаються умовами функціонування конкретного банку і впливають  на його рівень ставки банківського процента: вид і розмір банку, його місце розташування, склад клієнтів і інші обставини, що мають дійсно індивідуальну природу. Крім того, на рівень процентних ставок на національному ринку можуть впливати  історично сформовані навички і традиції в цій країні, оцінка банками і їхніми клієнтами перспектив розвитку й інші.

При розгляді питання встановлення процентних ставок по депозитах населенню варто враховувати, що він є лише частиною глобальної проблеми формування процентної політики банку, оскільки заощадження населення - це частина залучених кредитних ресурсів, а отже, будь-яка зміна процентних ставок по депозитах призведе до зміни вартості кредиту.

З огляду на вплив вищезгаданих чинників, банк самостійно визначає рівень процентних ставок із тим, щоб він забезпечував рентабельність його роботи і конкурентноздатність на ринку банківських операцій і послуг.

Під впливом вищезгаданих чинників формувалася процентна політика українських банків останніх років. Процес підвищення рівня процентних ставок ( що особливо посилився після скасування їхньої верхньої межі на початку 1990-х) був обумовлений у головному негативними причинами в економіці (прогресуюча інфляція, економічна криза, падіння виробництва, зниження купівельної спроможності грошової одиниці, неплатежі, перевищення попиту над пропозицією на ринку ссудних капіталів, рестрикційна політика НБУ та ін.). Дещо змінилася ситуація на согоднішній день. У порівнянні з початком  90-х років процентні ставки дуже знизились, що викликано насамперед діями НБУ у сфері стабілізації грошової одиниці, та, на жаль, не зростанням обсягів виробництва українських підприємств.

1.2         Управління процентною політикою

У сучасній банківській практиці під управлінням актива­ми і пасивами (УАП) прийнято розуміти інтегрований підхід до управління балансом банку, який розглядається як єдине ціле і спрямовується на досягнення загальної мети підвищення прибутків за прийнятного рівня ризику.

Сутність управління активами і пасивами полягає у формуванні стратегій та проведенні операцій, які приводять структуру балансу банку у відповідність до обраної політики. За даного підходу банки розглядають свої портфелі активів, зобов'язань та капіталу в нероз­ривній єдності як сукупний портфель, спрямований на досягнення спільної мети. Такий спосіб управління цілком обгрунтований, оскі­льки в реальній дійсності всі банківські портфелі тісно взаємо­пов'язані і значною мірою впливають один на одного.

Управління активами і пасивами банку надає менеджменту мож­ливість управляти ризиком відсоткових ставок та ризиком ліквідно­сті координуванням рішень щодо джерел фінансування та напрямків розміщення коштів. У сучасних умовах нестабільності фінансових ринків та зростання ризикованості діяльності збалансоване управління активами і пасивами розглядається як найефективніший підхід до управління комерційним банком.

Головною особливістю міжнародних фінансових ринків у 80-ті роки стала мінливість відсоткових ставок, а отже, збільшення відсо­ткового ризику банків. Якщо раніше головним ризиком банків був кредитний, то починаючи з 80-х років ризиком номер один у банків­ській сфері став ризик зміни відсоткової ставки. Це зумовило розви­ток збалансованого підходу до одночасного управління активами і пасивами, який і переважає нині у світовій банківській практиці.

Сутність збалансованої стратегії управління полягає в тому, що банки розглядають свої портфелі активів і пасивів як єдине ціле, ви­значаючи роль сукупного портфеля в одержанні високого прибутку за прийнятного рівня ризику. Спільне управління активами і паси­вами дає банку інструментарій для формування оптимальної струк­тури балансу та створення захисту від ризиків, спричинених знач­ними коливаннями параметрів фінансових ринків.

Головне завдання менеджменту — координувати рішення щодо активів і пасивів усередині кожного окремого банку, аби досягти найвищих результатів, максимально контролюючи обсяги, структу­ру, доходи та витрати як за активними, так і за пасивними операція­ми банку. Контроль керівництва банку над активами має координу­ватися з контролем над пасивами, оскільки лише в такому разі можна буде досягти внутрішньої єдності й завдяки цьому максимізувати різницю між доходами та витратами.

Головна ідея збалансованої стратегії полягає в розумінні того, що і доходи і витрати відносяться до обох сторін банківського балансу. При цьому ціна кожної операції чи послуги має перекрити витрати банку з її надання. Зниження витрат банку завдяки управ­лінню пасивами, так само допомагає досягти цільового рівня прибу­тку, як і надходження від активних операцій. Отже, традиційний по­гляд, згідно з яким увесь дохід банку генерують активи — кредити та інвестиції, поступився місцем ідеї одночасного скоординованого управління активами і пасивами.

Перевагою стратегій УАП є максимізація прибутку за умови прийнятного рівня відсоткового ризику, а також можливість більш зваженого підходу до проблем управління ліквідністю завдяки точ­ному визначенню потреби в ліквідних засобах. Така стратегія по­требує застосування багатьох складних методів і прийомів та висо­кого рівня кваліфікації банківських менеджерів, що часто переш­коджає її впровадженню у практику роботи українських банків.

Необхідною умовою ефективного застосування цієї стратегії з метою одержання максимального прибутку є можливість досить то­чно передбачати та прогнозувати зміни напряму, величини та швид­кості руху відсоткових ставок. У країнах з високим рівнем інфляції, нестабільною політичною та економічною ситуацією прогнозувати відсоткові ставки майже неможливо, а через це й використання де­яких методів управління активами і пасивами стає проблематичним.

Впровадження методики управління активами і пасивами в бан­ку починається зі створення спеціального комітету при раді дирек­торів, який називається Комітет з управління активами і пасивами (КУАП або АLКО).

Комітети з управління активами та пасивами — це нова органі­заційна форма управління, яка швидко розвивається. До складу та­кого Комітету входять представники управління фінансовими опе­раціями банку, кредитного та інвестиційного підрозділів, підроз­ділів економічного аналізу та прогнозування, головний бухгалтер, головний економіст, керівники великих філій. Комітет діє не на постійній основі, а збирається із визначеною періодичністю для ко­ординації процесу управління в усіх сферах діяльності банку. Така практика дозволяє створити робочий орган, повноважень якого доcтатньо для реалізації покладених на нього функцій.

Основні функції КУАП:

1) визначення рівня та меж допустимого ризику;

2) визначення потреб у ліквідних засобах;

3) оцінювання розмірів та достатності капіталу;

4) прогнозування та аналіз коливань відсоткових ставок;

5) прийняття рішень про хеджування ризиків;

6) оцінювання змін у доходах і витратах;

7) визначення прийнятної структури та якості кредитного й інвес­тиційного портфелів;

8) калькулювання цін на банківські послуги;

 9) додаткові питання з управління активами та пасивами.

Прийняті Комітетом управлінські рішення виконуються праців­никами казначейства банку та інших структурних підрозділів з від­повідних напрямків діяльності.

Управління активами і пасивами, насамперед, зорієнтоване на короткострокову перспективу і пов'язане зі щоденним управлінням банківським балансом. У цьому аспекті головними показниками ефективності застосування УАП є процентний прибуток, чиста про­центна маржа або прибуток на акцію. Невіддільними складовими процесу стають контроль та управління фінансовими ризиками, пе­редусім ризиком відсоткових ставок та ризиком незбалансованої лі­квідності.

Інструментарій управління активами та пасивами включає ін­формаційні системи, моделі планування, аналіз і оцінку сценаріїв, системи прогнозування, фінансові огляди та спеціальні звіти. Тому, крім оперативного компонента, процес управління активами і паси­вами містить і плановий компонент, який призначений рухати банк в напрямку досягнення довгострокових цілей. З погляду стратегіч­ного планування довгострокове управління активами і пасивами оцінюється конкурентноздатним рівнем прибутку на активи (RОА) та прибутку на капітал (R.ОЕ).

Збалансована стратегія управління активами і пасивами реалізу­ється на практиці застосуванням спеціальних підходів структурного балансування та методів управління ризиками. Найпоширеніші се­ред них метод управління розривом (геп-менеджмент), метод серед­ньозваженого строку погашення (дюрація) та операції з похідними фінансовими інструментами, які проводяться на строковому ринку з метою хеджування ризиків.

В умовах, коли на банківському ринку йде жорстка боротьба за "пасиви", залучення клієнтів, від будь-якого банку, а від того, що розвивається особливо, потрібує максимум винахідливості і розмаїтності в запропонованих послугах.

Водночас, варто підкреслити, що зростання ставок не може бути безмежним, тому що існує визначена межа - так звана верхня межа ссудного процента. З позицій банка-позичальника її визначають реальні фінансові можливості комерційного банку. З погляду  клієнтів-позичальників її визначає середня рентабельність підприємств, екстрена потреба в коштах і рівень прибутків (або заощадження) індивідуальні клієнти. Позичальник, скориставшись кредитом, повинен не тільки повернути позичку і заплатити проценти по ній, але й одержати прибуток. При цьому норма прибутку підприємства повинна бути не менше загального середнього рівня. Тому процентна ставка, як правило, установлюється з таким наміром, щоб дати позичальнику можливість одержати такий прибуток ( за умови його ефективної роботи). Якщо ж ставка процента настільки висока, що його виплата поглинає увесь прибуток, то використання кредиту стає недоцільним для позичальника. Підтвердженням цієї думки служить практика роботи українських банків у 1993-1994 р., коли в умовах гіперінфляції спостерігався надмірне зростання ссудного процента. У результаті багато позичальників були змушені відмовитися від одержання "дорогих" кредитів, що позначилося на стані ринку. Сформувалася стійка тенденція зниження попиту на ринку кредитних ресурсів, що вплинуло на зниження рівня процентних ставок. НБУ почав знижувати облікову ставку. Процентні ставки комерційних банків, що формуються з урахуванням динаміки базисної ставки, також знизилися.

Ефективність роботи комерційного банку багато в чому залежить

від того, наскільки ефективна його процентна політика.

Процентну політику банку на практиці звичайно розглядають із погляду  максимизації його прибутків. Це може бути досягнуто різноманітними способами, у тому числі:

1) шляхом подальшого розвитку й удосконалювання  існуючих форм і методів отримування процента, щоб установлювана ставка процента, по-перше, враховувала ситуацію на ринку банківських послуг, по-друге, найбільш повно відбивали умови договору між банком і клієнтом, і, по-третє, забезпечувала рентабельну роботу банку;

2) шляхом збільшення обсягу одержуваних процентних прибутків за рахунок розширення кола виконуваних банком операцій.

В даний час процентні ставки встановлюються російськими банками самостійно і дозволяють покривати інфляційні втрати, проте офіційно рівень інфляції в процентних ставках враховується лише непрямою уявою ( через ставку рефінансування).

Доцільно розробити методики визначення процентних ставок з урахуванням офіційного рівня інфляції і використовувати при цьому досвід зарубіжних країн, де визначення рівня процентних ставок банків проводиться з урахуванням індексу інфляції. Зокрема, для запобігання утрат від інфляції широко використовуються плаваючі процентні ставки, розмір яких не фіксується на увесь термін договору з банком, а варіює в залежності від    економічної кон'юнктури , що складається на ринку, темпи інфляції та інше. Другий напрямок підвищення прибутковості роботи банку можна охарактеризувати як екстенсивне, пов'язане зі збільшенням обсягу операцій і послуг (прибуток по ним може також встановлюватися в процентному відношенні до суми операції), у результаті чого збільшується загальний процентний прибуток банку. Таким чином, розвиток процентної політики, підвищення її ефективності пов'язано з удосконалюванням уже існуючих форм отримання процентів, із збільшенням обсягу виконуваних банками операцій, а також із подальшим розвитком вищезгаданих методів непрямого державного регулювання діяльності комерційних банків.

Побудова ефективної процентної політики будь-якого банку немислимо без взаємопов’язання оптимізації елементів банківської політики на основі вищезгаданих принципів, котра (політика) повинна передбачати: по-перше, досягнення оптимального залучення вільних коштів  (у тому числі населення) на рахунки внесками; по-друге, одержання усіма підрозділами банку прибутку, що забезпечує нормальну комерційну діяльність банку в цілому; по-третє, забезпечення гарантій соціально-економічної захищеності вкладників. Очевидно, що для досягнення поставлених задач необхідний комплекс мір.

З метою удосконалювання процентної політики комерційного банку по депозитах варто виходити, по-перше, із того, що в умовах сформованого напруженого становища зі збалансованістю грошових прибутків і витрат населення, а також наявності значних коштів  у тіні необхідно підсилити стимулювання стабільного і тривалого зберігання заощаджень. По-друге, з огляду на зниження купівельної спроможності гривні і, відповідно, знецінення заощаджень населення в умовах інфляції, необхідна індексація коштів населення по внескам у банках. При цьому реальна процентна ставка по внесках включає власне процент, що забезпечує збільшення вартості вкладеної суми, і інфляційний процент, що забезпечує зберігання реальної вартості вкладень. По-третє, при удосконаленні процентної політики банку важливо брати до уваги зростання і диференціацію доходів населення. На сучасному етапі створюються передумови для активізації механізму соціального контролю і на цій основі попередження негативного впливу зростання інфляції на заощадження, особливо для пенсіонерів, молоді та інших малозабезпечених груп населення.

Все вищеназване дозволяє сформулювати принципи, на основі яких повинно здійснюватись оптимальне управління процентною політикою банку:

· Рівень процентних ставок по операціям комерційних банків повинен знаходитись у безпосередній залежності від стану попиту на кредитні ресурси. Усіляке зростання попиту повинно визначати ступінь підвищення процентних ставок як по активним, так і по пасивним операціям банку.

· Величина процентної ставки повинна бути пов’язана із строками зберігання коштів на вкладах, а по кредитних операціях – із строком надання позики. Ціллю встановлення залежності процента від строків зберігання є подальше залучення коштів від населення на більш довгі строки.

· Розмір процентних ставок повинен враховувати необхідність забезпечення рентабельності банківської діяльності, виключити (або обмежити) вірогідність роботи банку в умовах процентного ризику.

При формуванні ефективної процентної політики банку ці принципи слід враховувати в комплексі. Разом з тим, в сучасних умовах особливого значення набирає диференціація процента в залежності від строків зберігання коштів та їх розміру.

При побудові процентної політики банку важливо врахувати також індекс вартості життя. В нашій країні здійснюється індексація вкладів. У ряді закордонних країн застосовуються вклади, що пов’язані з індексом вартості життя. За такої форми зберігання повертаються володарю з перерахуванням, що здійснено з врахуванням підвищення індекса вартості життя за рік, що минув. Подібна практика мала місце й у нашій країні. У період проведення грошової реформи 1922-1924 р. головною задачею ощадних кас було страхування заробітної плати робітників і службовців від знецінення. В цих цілях був організований прийом внесків у "золотому вимірі", а їхня видача при обертанні вкладникам проводилась паперовими рублями за курсом золотого рубля, що був на день виплати.                               

В даний час з'являються можливості коригувати на інфляційне знецінення (у зв'язку з різким падінням темпів інфляції, за свідченням офіційної статистики) усі внески, що дозволить підтримати довіру населення до банківської системи і пом'якшити наслідки інфляції. У цьому випадку прибуток по внеску повинен складатися з двох елементів: перший - плата за надані населенням кошти, другий - свого роду компенсація або "захист" від інфляційного знецінення (інфляційний коефіцієнт). Доцільно також (з урахуванням необхідності зберігання від знецінення заощаджень малозабезпечених прошарків населення) надавати по окремим видам внесків, наприклад, пенсійному і дитячому, підвищені проценти (але цьому повинні сприяти держоргани).

Процентна політика при кредитуванні, поряд із керуванням ризиком, є одним із найважливіших елементів загальної політики банку. Цілі цієї політики повинні бути ясно і цілком викладені в письмовій формі, наприклад, із питань прибутків на активи, процентної маржі і т.д. У процесі визначення ціни кредиту особливе значення необхідно надавати аналізу таких чинників:

• ризики зовнішні і внутрішні для банку, у тому числі пов'язані із здійсненням визначеної банківської операції або клієнтом;

• агресивність банку ( чи переслідує банк цілі росту або зміцнення власних позицій на ринку)

• конкуренція ( по яких категоріях позичок банк вважає доцільним для себе конкурувати з іншими банками й іншими конкурентами при визначенні ціни на свої операції і послуги);

• категорія клієнта ( чи орієнтований банк на розвиток відношень із клієнтом; одержання прибутку від угоди; наявність цінової політики по позичках і рівень диференціації процентних ставок для постійних і потенційних клієнтів)

• прибутковість (більшість зарубіжних банків установлюють цільові рівні прибутковості, звичайно як рентабельність капіталу (RОЕ) і рентабельність активів (RОА). Причому зв'язок клієнта з банком розглядаються в комплексі, а не кожна конкретна послуга клієнту окремо, тому що кредитну маржу можна різко скоротити, якщо клієнт приносить банку значний прибуток, наприклад, у формі прибутків по валютних операціях, акредитивам, зобов'язанням і гарантіям. Для цих цілей і ведеться картотека кредитної інформації - надійна, ефективна система обліку відношень із кожним клієнтом);

· вартість ресурсів (кожен кредитний працівник банку повинен бути поінформований про вартість ресурсів для банку або базову ставку, що можна визначити як середньозважену ставку, виплачену по всіх джерелах коштів, включаючи вартість страхування депозитів, резервні вимоги в центрального банку, і вартість усіх непроцентных витрат, пов'язаних із мобілізацією коштів, наприклад, накладні, адміністративні витрати, маркетинг і інші. Визначення ціни засновано на цій базовій ставці, хоча для деяких позичок може бути використана гранична ставка;

· гнучкість ціни по кредитам і депозитам. На додаток до нових інструментів, банк повинен пропонувати клієнтам нові банківські продукти, що характеризувалися б розмаїтністю видів із погляду  структури, термінів і визначення ціни (у межах установлених норм залучення коштів і принципи кредитної політики).

2     Аналіз процентної політики комерційного банку “Аваль”

2.1 Аналіз динаміки та структури процентних доходів та процентних витрат

Незалежно від того, якого підходу до управління активами та пасивами додержує банк, перед менеджментом неминуче постає важливе питання: чи мають величина та структура зобов'язань впливати на напрямки розміщення активів?

Традиційний підхід до розв'язання проблеми полягає в об'єднанні джерел фінансування. Згідно з таким методом управлінні структура зобов'язань не впливає на вибір напрямків розміщенні активів, усі кошти розглядаються як єдиний ресурсний потенціал банку без урахування особливостей різних видів зобов'язань. Завдання керівництва банку — визначити пріоритетні напрямки розміщення активів, що розглядаються як незалежна величина.      

Перевагою методу об'єднання джерел фінансування є простота і доступність його практичного застосування, а головним недоліком —виникнення проблем з ліквідністю. Ризик ліквідності зростає, якщо зв'язки між активами та зобов'язаннями не враховуються. Намагаю­чись вибрати найбільш прибуткові напрямки вкладення ресурсів, банк може видати довгострокові кредити, які фінансуватимуться за рахунок короткострокових депозитів. Така трансформація з вели­кою ймовірністю призводить до підвищення рівня ризику ліквідності.

Якщо менеджмент банку вирішить застрахуватися від підви­щення рівня ризику ліквідності і з цією метою розглядатиме високоліквідні активи як пріоритетний напрямок розміщення коштів, то йому доведеться відмовитися від одержання максимально можливо­го прибутку для акціонерів банку.

Альтернативний підхід до управління структурою активів та зо­бов'язань банку базується на поділі джерел фінансування. Сутність методу полягає у встановленні відповідності між конкретними ви­дами таких джерел та напрямками використання ресурсного потен­ціалу. Частина ресурсів, яка сформована за рахунок мінливих дже­рел, таких як вклади до запитання, залишки на розрахункових рахунках клієнтів, одержані позики «овернайт», має вкладатися в короткострокові кредити та цінні папери. Кошти, одержані з відно­сно стабільних джерел, таких як строкові вклади, депозити, можуть бути спрямовані на видачу довгострокових кредитів і придбання об­лігацій.

Застосовуючи метод поділу джерел фінансування, менеджмент банку має ретельно стежити за розмірами сум та строками різних видів зобов'язань і приводити у відповідність до них структуру ак­тивів. З огляду на потребу постійно балансувати між структурою пасивів та активів зазначений метод стає вельми трудомістким, а отже, ускладнюється практичне його застосування. Іншим недолі­ком є можливе зменшення доходів банку, спричинене відмовою від прибуткового вкладення коштів, якщо не Існує відповідного джере­ла фінансування. Перевага розглядуваного методу полягає у зни­женні ризику незбалансованої ліквідності, оскільки потреба в лікві­дних засобах у будь-який час може бути передбачена.

Метод поділу джерел фінансування набув значного практичного поширення в період керування банками через пасиви. Установлення контролю над структурою та стабільністю зобов'язань дозволяє формувати депозитну базу згідно з потребами щодо проведення ак­тивних операцій. З розвитком фінансових ринків головна перевага методу поділу джерел, яка полягає в зниженні ризику ліквідності, втратила своє значення. Банки дістали можливість у будь-який час залучати ліквідні кошти на міжбанківському ринку.

Останніми десятиріччями в міжнародній банківській практиці застосовується інтегральний метод управління, який включає мето­ди об'єднання та поділу джерел фінансування і забезпечує більшу гнучкість при управлінні активами та зобов'язаннями банку.

Для аналізу процентної політики комерційного банку нами було вивчено ряд інструктивного матеріалу, а також баланс, фінансові звіти банку та окремі документи, що включають звітність кредитного комітету, депозитного та інших відділів, що займаються робочими активами та залученням ресурсної бази банку.

Для початку нами було розглянуто динаміку процентних доходів та процентних витрат комерційного банку (див. Таб. 1 Додатків). Так у 2000р. в порівнянні з 1998р. процентні доходи АППБ “Аваль” зросли 172 748 тис. грн., причому якщо в 1999р. в порівнянні з 1998р. доходи зменшились на 11 964тис. грн., то у звітному році в порівнянні з 1999р. вони зросли 184 712тис. грн., що свідчить про активну роботу на ринку надання кредитів та інших активних операцій комерційним банком “Аваль”.

Якщо ж порівняти темпи росту процентних доходів по роках, то можна помітити, що в 1999р. процентні доходи 98% від того ж показника 1998р., тобто зменшились на 8%, в той час як у 2000р. вони склали 235% від рівня 1999р, та 216% від рівня 1998р., що більше на 135% та 116% відповідно. Отже ми можемо прослідити початкове зниження процентних доходів у 1999р, а потім різкий підйом у 2000р., найімовірніше це було викликано кризою 1998р, і лише у 1999р. банківська система потрошку почала оговтуватись та набирати могутності та перейти у 2000р. вже на “повному ходу”.

Також проаналізувавши в структурі процентних доходів зміни її складових можна відмітити схожу лінію, тобто у 1999р. в порівнянні з 1998р. майже всі складові мають від’ємне абсолютне відхилення (окрім гарантій отриманих – що лише підтверджує наші здогадки) – внаслідок спаду темпів економічного розвитку, і одночасно ми бачимо різкий підйом 2000р., який нівелює падіння попереднього року і до цього ж дає значний приріст в абсолютному виразі в порівнянні з 1998р.

То ж перейдемо до розгляду процентних витрат. Як видно з даних таблиці тенденції процентних доходів перекинулась на процентні витрати, що легко пояснюється, адже при зменшенні темпів кредитування потреба у ресурсах різко спадає, і навпаки при зростанні відбувається бум по залученню ресурсів (у нашому випадку – адже відбулося різке збільшення об’ємів кредитування та інших активних операцій). Так у 1999р. в порівнянні з 1998р. відбувається зменшення процентних витрат на 22 167 тис. грн. або на 33%. Цей же показник різко зростає у 2000р. на 101 153тис. грн., або на 229%, що дає абсолютний приріст у 78 986тис. грн. чи на 119%.

Між іншим темп приросту процентних доходів та процентних витрат 2000р. в порівнянні з 1998р. майже співпадає 116% до 119%, що ще раз підтверджує паралельний розвиток ресурсної бази та динаміки активних операцій комерційного банку.

Що ж стосується показника чистого процентного доходу, то він постійно зростає, причому чітко прояснюється тенденція до збільшення темпів приросту. На основі лише цих даних не можна зробити висновок добре це чи погано для банку, адже потрібно врахувати ще ряд факторів, чим ми і займемося в наступному підрозділі.

Що стосується структури доходів та витрат АППБ “Аваль”, то на основі Таб. 2 (див. Додатки) можна зробити певні висновки.

Безперечно у будь-якому банку процентні доходи повинні переважати в загальному обсязі доходів, як це є й у “Авалі”, причому доля процентних доходів у 1999р. зменшилась в порівнянні з 1998р. на 14,4%, це сталося внаслідок падіння ділової активності на ринку кредитних ресурсів та переходу до інших джерел прибутку. 2000р. в свою чергу приніс деяке зростання долі процентних доходів, в зв’язку з загальним ростом всіх доходів та зокрема певної активізації ринку кредитних операцій.

Аналізуючи структуру витрат хотілося б відмітити не досить вдалий менеджмент з цього боку у банку, оскільки доля процентних витрат, які як правило приносять основну частину процентних доходів банку, майже вдвічі менша долі процентних доходів і складає за 2000р, 1999р. та 1998р. відповідно 34,0%, 28,0% та 45,8%. Однак той факт, що АППБ “Аваль” є багатофілійна установа, тому несе додаткові видатки (постійні) у порівнянні з локальними банками, дещо підвищує ефективність роботи менеджерів комерційного банку, також хотілося б відзначити досить слабкий показник відношення абсолютних доходів до абсолютних витрат – за виключенням 1999р. він дуже близький до 1.

2.2  Розрахунок окремих показників діяльності банку

Згідно із сучасною економічною теорією та практикою максимізація ринкової вартості кожної фірми розглядається як пріоритетне завдання фінансового менеджменту. Водночас найвиразнішим показником роботи Компанії чи фірми є ринкова ціна її акцій. Адже саме цей показник відбиває ринкову оцінку діяльності будь-якої юридичної особи. Якщо вартість акцій не підвищується до очікуваного рівня, то акціонери можуть зажадати позбавитися від них, що неминуче призведе до фінансових ускладнень і нега­тивних наслідків.

Усе щойно сказане стосується й банків. Переважна більшість банків є акціонерними, і власники їх зацікавлені в зростанні вартості акціонерного капіталу і відповідного доходу. Головний принцип банківського менеджменту полягає ось у чому: максимізація вартості акціонерного капіталу банку розглядається як ключове завдання І пріоритетний напрямок діяльності менеджерів.

Вартість акціонерного капіталу банку залежить від двох основних чинників — чистого прибутку та рівня ризику банківських операцій. Вартість акцій банку зростатиме, якщо очікується підвищення дивідендних виплат в майбутньому або знижується рівень ризику, який бере на себе банк. Менеджери можуть працювати як над збільшенням Майбутніх доходів банку, так І над зниженням ризиковості операцій чи спрямовувати зусилля на виконання обох завдань одночасно для того, аби підняти вартість акцій банку.

Якщо для компаній ринкова вартість акцій є найкращим показником їх діяльності, то для банків такий метод оцінювання іноді не досить точний та надійний. Це пояснюється недостатнім рівнем активності проведення опе­рацій з банківськими акціями як на міжнародних, так і на національних ринках. Тому для оцінювання рівня прибутковості банку поряд з ринковою вартістю акцій застосовуються відносні показники прибутковості. Найважливішими з них є прибутковість капіталу (RОЕ) та прибутковість активів (ROА). Прибутковість активів визначається відношенням чистого  прибутку після оподаткування ЧП до середньої вартості активів А:

                                  ROA = ЧП / А                           (2.1)

Прибутковість активів у % деяких українських банків порівняно із середнім значенням для банків США характеризується так:

Банки С Ш А.........................................................................1,14

"Металург", м. Запоріжжя ................................................24,65

АЖІО, м.Київ....................................................................19,52

"Укрнафтогазбанк", м. Київ .............................................16,66

ПУМБ, м. Донецьк ............................................................13,31

ЗУКБ, м. Львів ...................................................................10,71

АВАЛЬ, м. Київ ...................................................................5,15

Прибутковість капіталу — це відношення чистого прибутку після оподаткування до капіталу К банку:

ROA = ЧП / К                     (2.2)

Для українських банків показник прибутковості капіталу може визначатись як щодо статутного фонду (Прибуток / Статутний фонд * 100) , так і щодо власних коштів банку (Прибуток / Власні кошти * 100). Прибутковість капіталу у % відповідно щодо власних коштів та щодо статутного фонду (значення в дужках) деяких українських банків порівняно із середнім значенням для банків США характеризується так:

Банки США ........................................................ 14—18

"Укрсоцбанк", м. Київ ........................................ 41,5 (981,01)

"Ощадбанк", м. Київ ........................................... 26,9 (755,23)

ПУМБ, М.Донецьк .............................................. 53,3 (657,71)

"Приватбанк", м. Дніпропетровськ .................... 55,5 (378,88)

АВАЛЬ, м. Київ .................................................... 35,6 (121,16)

Для аналізу ефективності роботи банку застосовують також показники чистої відсоткової маржі та чистого спреду (спред прибутку).

Чиста відсоткова маржа ЧВМ визначається як відношення різниці між доходами від відсотків ВД і витратами за відсотками ВВ до активів А банку, %:

ЧВМ = (ВД - ВВ) / А * 100.                   (2.3)

(Розрахунок ЧВМ для АППБ “Аваль” у Таб. 3,4,5 див. Додатки).

Чиста відсоткова маржа може обчислюватися щодо працюючих або за­гальних активів. У деяких країнах органи регулювання банківської діяльності вважають за доцільне знаменником цього показника брати активи, які приносять доход. Такий підхід базується на тому, що чистий відсотковий прибуток потрібно порівнювати лише з тією частиною активів, Яка генерує сукупні доходи банку. Згідно з інструкцією Національного Банку України (НБУ) від ЗО грудня 1996 року № 10 "Про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків" чиста відсоткова маржа обчис­люється щодо загальних активів банку. Пропонований метод обчислення має на меті оптимізувати співвідношення працюючих та непрацюючих ак­тивів банку, оскільки активи, за якими не отримується доход, значно знижують показник чистої відсоткової маржі.

Чистий спред ЧС є традиційним показником прибутковості банку і визначається як різниця між середньозваженими відсотками за активами та за пасивами банку, %:

ЧС = ВД / ВА * 100 - ВВ / ВП * 100,                (2.4)

де ВА — активи, які приносять відсотковий доход;

 ВП — пасиви, за якими виплачуються відсотки.  

(Розрахунок ЧС для АППБ “Аваль” у Таб. 3,4,5 див. Додатки).

Одним з головних напрямків роботи менеджменту банку є зростання розглянутих показників прибутковості. Іншим не менш важливим напрям­ком діяльності є зниження ризику банківських операцій.

Загалом ризик визначається ймовірністю того, що якась подія не відбудеться. Наприклад, якщо ймовірність повернення грошей, вкладених у банк, становить 0,98, то ризик неповернення — 0,02, або 2%. Величина ризику оцінюється за допомогою методів статистики, теорії ймовірностей, експертних оцінок та практичного досвіду.

Ризики притаманні будь-якій діяльності, але банківська справа характеризується вищими рівнями ризиків порівняно з іншими видами бізнесу. У процесі управління банківськими ризиками слід керуватися такими правилами:

• банкіри, оскільки вони працюють не з власними, а з чужими грошима, знають намагатися уникнути ризиків навіть більше, ніж інші підприємці;

• ризики, на які наражаються банки, безпосередньо пов'язані з ризиком Їхніх клієнтів;

• рівень ризику постійно змінюється під впливом динамічного оточення;

• усі види ризиків взаємопов'язані.

Ризиками можна і потрібно свідомо управляти. Мета процесу управління полягає в обмеженні чи мінімізації рівня ризику. Процес управління ризиками складається з трьох основних етапів:

 1) усвідомлення ризику, визначення причин його виникнення та ризикових сфер;

 2) обчислення величини ризику за допомогою кількісних методів;

 3) мінімізація ризиків використанням відповідних методів управління.

Вибір методу управління залежить від особливостей та причин виник­нення кожного виду ризику.

Для банківської діяльності найбільш значними видами ризиків є кредитний, валютний та інвестиційний, ризик зміни відсоткових ставок на ринку, ризик незбалансованої ліквідності і т. ін. Банки можуть І повинні свідомо брати на себе певні ризики, оскільки повністю уникнути всіх ри­зиків неможливо. Але рівень ризику, на який наражається банк, потрібно тримати під постійним контролем. Питання про прийнятний або допусти­мий рівень ризику має вирішуватися керівництвом банку згідно з прийня­тою внутрішньою політикою та стратегією.

Сфера управління банківськими ризиками не є автономною, тому рішення стосовно допустимих рівнів ризиків необхідно приймати у взаємозв'язку з іншими напрямками діяльності менеджменту, і зокрема — з управлінням прибутковістю банку. Як відомо, між рівнем ризику і рівнем прибутку існує пряма залежність. Вищий рівень ризику надає потенційні можливості отримання підвищеного прибутку, але не виключає можливості втрат. Мінімізація рівня ризику дає змогу отримати невисокий, але стабільний прибуток.

Отже, балансування між прибутковістю та ризиком, пошук оптимального їх співвідношення розглядається як одне з важливих і складних завдань, що постають перед менеджментом кожного банку.

Узагальнюючи підходи до вирішення проблеми ризик-прибуток, можна вирізнити дві основні моделі управління банком. Перша модель максимізує прибуток П при обмеженні рівня ризику Р установленням максимально допустимого його значення Р'. При цьому використовуються незбалансовані підходи до управління активами і зобов'язаннями банку, стратегії нехеджування ризиків.

У другій моделі управління цільовою функцією є мінімізація ризику, а обмеженням — вимога утримання показників прибутковості на певному рівні, не нижчому за заданий П'. Така модель використовується, якщо рівень чистого прибутку, що його отримує банк, влаштовує керівництво і основною метою є стабілізація результатів. Це досягається за допомогою збалансованих методів управління активами і зобов'язаннями та стратегій хеджування ризиків.

3  Вдосконалення процентної політики комерційного банку

3.1   Загальні положення

Розвиток та вдосконалення діяльності фінансових ринків, перетворення їх на світові ринки, інтенсивне впровадження сучас­них засобів зв'язку та інформаційних систем спричинилися до того, що мінливість і непередбачуваність стали основними характеристи­ками відсоткових ставок. Якщо ризик ліквідності зменшується за­вдяки можливостям, які надає розвинений фінансовий ринок, то ри­зик зміни відсоткових ставок на цьому ринку, навпаки, значно зростає. За умов, коли відсоткові ставки можуть змінюватися що­хвилини, ризик відсоткових ставок став головним банківським ризиком. Серед усіх видів ризиків, з якими стикаються банки, не знайдеться такого, аналізу і контролю якого приділялося б стільки уваги в міжнародній банківській практиці останніх років, як ризику зміни відсоткових ставок.

Критичний рівень ризику зміни відсоткових ставок визначається ймовірністю того, що середня ставка за залученими коштами банку протягом періоду своєї дії може перевищити середню відсоткова ставку за активами, що призведе до збитків банку.              

Закономірно постає запитання: чи можна повністю уникнути відсоткового ризику? Теоретично — так, якщо активи повністю збалансовані з пасивами як за строками, так і за розміром. Проте на практиці досягти такої відповідності майже неможливо. Отже, банки постійно наражаються на відсотковий ризик. Через це потрібно весь час контролювати рівень допустимого ризику та свідомо керувати цим процесом. Управління відсотковим ризиком може здійснюватись за допомогою методів структурного балансування, геп-менеджменту, дюрації (натуральне хеджування) та проведення операцій з деривативами (штучне хеджування).

Структурне балансування портфелів активів і зобов'язань — один із методів, з допомогою якого банк фіксує спред і нейтралізує ризик зміни відсоткової ставки. При цьому припускається, що і відсоткові ставки як за активними, так і за пасивними операціями змінюються однаково та в одному напрямі. Це припущення пов'язане з концепцією «паралельного зсуву» кривої дохідності. Основни­ми параметрами управління відсотковим ризиком за допомогою ба­лансування структури активів і зобов'язань є строки та суми.

Розглянемо вплив строків на показники прибутковості та відсот­ковий ризик банку, коли елімінується вплив такого параметра, як сума активів і зобов'язань у грошовому вираженні. Сутність прийо­му полягає у встановленні співвідношень між строками залучення та розміщення однакових за розміром коштів.

Збалансована за строками стратегія передбачає встановлення повної відповідності між термінами залучення та розміщення кош­тів. Така стратегія не максимізує, а стабілізує прибуток, мінімізую­чи відсотковий ризик. Застосовується при другій моделі управління банком.

Незбалансована за строками стратегія є альтернативним під­ходом, що надає потенційні можливості одержання підвищених прибутків за рахунок зміни відсоткових ставок. Використання за­значеної стратегії базується на прогнозі зміни швидкості, напряму та величини відсоткових ставок на ринку. Згідно з незбалансованою стратегією управління строки залучення коштів мають бути корот­шими за строки їх розміщення, якщо прогноз свідчить про майбутнє зниження відсоткових ставок, і навпаки: строки виконання зо­бов'язань банку мають перевищувати строки за активами, якщо прогнозується зростання ставок. Такий підхід дозволяє максимізувати прибуток, але супроводжується підвищеним ризиком, пов'я­заним із невизначеністю зміни відсоткових ставок. Якщо прогноз стосовно відсоткових ставок не виправдається, то можливі збитки.

На вибір стратегії впливає багато чинників, таких як тип моделі управління банком, надійність прогнозу зміни ринкових ставок, конкретна ситуація на ринку, можливості банку щодо залучення та розміщення коштів, схильність до ризику тощо.

3.2 Застосування ГЕП - менеджменту

У процесі управління активами та зобов'язаннями з ме­тою встановлення контролю над рівнем ризику відсоткової ставки всі активи і пасиви банку поділяють на дві групи — чутливі до змін відсоткової ставки та нечутливі до таких змін. Для визначення чут­ливості весь часовий горизонт, протягом якого банк застосовує зба­лансований підхід до управління активами та зобов'язаннями, поді­ляють на ряд періодів. Тривалість таких часових інтервалів вибирається довільно, наприклад згідно з прогнозованими момен­тами зміни відсоткових ставок на ринку (здебільшого 90 днів). Структура балансу вважається фіксованою в межах кожного інтер­валу, що дозволяє керувати співвідношеннями обсягів різних видів активів і зобов'язань, елімінуючи вплив такого параметра, як час.

Актив чи пасив є чутливим до змін відсоткової ставки, якщо має такі характеристики:

• дата перегляду плаваючої відсоткової ставки міститься в зафік­сованому інтервалі часу;

• строк погашення настає в цьому інтервалі;

• термін проміжної або часткової виплати основної суми місти­ться в розглядуваному інтервалі;

• зміна базової ставки (наприклад, облікової ставки НБУ), по­кладеної в основу ціноутворення активу чи зобов'язання, можлива або очікується протягом цього самого часового інтервалу І не конт­ролюється банком.

До нечутливих активів та зобов'язань відносять такі, доходи та видатки за якими протягом аналізованого періоду не залежать від зміни відсоткових ставок на ринку.

Геп (GАР — розрив, дисбаланс) визначається як різниця між ве­личиною чутливих активів ЧА у грошовому вираженні та величи­ною чутливих зобов'язань ЧЗ у грошовому вираженні:

GАР=ЧА-ЧЗ                (3.1)

Геп може бути додатним, якщо активи, чутливі до змін ставки, перевищують чутливі зобов'язання (ЧА > ЧЗ), або від'ємним, якщо чутливі зобов'язання перевищують чутливі активи (ЧА < ЧЗ). Зба­лансована позиція, коли чутливі активи та зобов'язання рівні між собою, означає нульовий геп. При нульовому гепі маржа банку буде стабільною, незалежною від коливань відсоткових ставок, відсотко­вий ризик — мінімальним, проте одержати підвищений прибуток внаслідок сприятливої зміни відсоткових ставок стає неможливим. І додатний і від'ємний геп дають потенційну можливість отримати більшу маржу, ніж у разі нульового гепу.

Головна ідея методу управління гепом полягає в тому, що розмір та вид (додатний або від'ємний) гепу мають відповідати прогнозам зміни відсоткових ставок згідно з таким правилом:

• якщо геп додатний, то зі зростанням відсоткових ставок маржа зростатиме і, навпаки, у разі їх зниження маржа зменшуватиметься;

• якщо геп від'ємний, то зі зростанням відсоткових ставок мар­жа зменшуватиметься, а з їх зниженням — збільшуватиметься.

Це означає, що не так вже й важливо, в якому напрямі змінюю­ться ставки. Головне — щоб геп відповідав тому напряму руху ста­вок, який принесе підвищений прибуток.

Проте потенційна можливість одержання додаткового прибутку супроводжується підвищеним рівнем відсоткового ризику. Якщо прогноз зміни ставок виявиться неправильним або не справдиться, то це може призвести до зниження маржі і навіть до збитків. За на­явності гепу ймовірність фінансових втрат така сама, як і ймовір­ність одержати додаткові прибутки.

Геп — це міра відсоткового ризику, на який наражається банк протягом зафіксованого часового інтервалу. Незалежно від того, до­датний чи від'ємний геп має банк, чим більший розмір (абсолютна величина) гепу, тим вищий рівень відсоткового ризику приймає на себе банк і тим більше змінюється маржа. Збільшення чи зменшення маржі залежить від знака гепу («плюс» чи «мінус»), а також від то­го, зростатимуть чи спадатимуть відсоткові ставки на ринку.

Темпи зниження показників прибутковості залежать як від вели­чини зміни відсоткових ставок, так і від розміру гепу. Якщо прогно­зується зниження ставок, то менеджментові банку необхідно зміни­ти структуру балансу І перейти від додатного гепу до нульового, завдяки чому вдасться звести до мінімуму відсотковий ризик. Пере­хід від нульового до від'ємного гепу в разі зниження ставок забез­печить підвищення рівня прибутковості, але супроводжуватиметься підвищеним ризиком.

Головне завдання менеджменту банку під час управління гепом — досягти відповідності між видом гепу та прогнозом зміни напряму, швидкості й рівня відсоткових ставок. Отже, необхідною умовою використання зазначеного підходу до управління банком є наявність надійного прогнозу (або можливість одержати такий прогноз) та пе­редбачуваність економічної ситуації. Якщо спрогнозувати зміну відсоткових ставок неможливо, наприклад через нестабільність еко­номічної ситуації, менеджментові банку безпечніше застосувати стратегію нульового гепу, значно знизивши завдяки цьому відсотко­вий ризик.

Показники гепу легко розрахувати, якщо відомі характеристики потоку грошових коштів кожного фінансового інструмента, викори­стовуваного при формуванні активів та зобов'язань банку. Геп до­зволяв контролювати розмір відсоткового ризику протягом розгля­дуваного проміжку часу, а також оцінювати можливі зміни маржі банку.

3.3 Метод кумулятивного ГЕПу

Розрахунок кумулятивного гепу дає змогу не лише аналізувати співвідношення чутливих активів і зобов'язань у певний момент ча­су (статичний аналіз), а й водночас враховувати часовий компонент (динамічний аналіз). Для цього в кожному з інтервалів, на які поді­лено досліджуваний період (часовий горизонт), зіставляються чут­ливі активи та зобов'язання й обчислюється розмір гепу. Алгебраїч­на сума (з урахуванням знака) гепів у кожному з періодів являє собою кумулятивний (нагромаджений) геп. Отже, кумулятивний геп — це різниця між загальним обсягом чутливих активів і зобов'язань, які протягом часового горизонту можуть бути переоцінені.

Кумулятивний геп — інтегральний показник, що відбиває сту­пінь ризику відсоткових ставок, на який наражається банк протягом розглянутого часового горизонту. Банк може управляти цим ризи­ком, установлюючи ліміт гепу як максимально допустимий його розмір та приводячи структуру чутливих активів і зобов'язань у від­повідність з установленим лімітом. При оцінюванні ризику відсот­кових ставок обчислюється коефіцієнт гепу як відношення чутливих активів до чутливих зобов'язань:

h = ЧА : ЧЗ.                     (3.2)

Якщо коефіцієнт гепу більший за одиницю, то це означає, що геп додатний, якщо менший — то геп від'ємний. Якщо коефіцієнт дорівнює одиниці, то геп нульовий.

Але ні абсолютна величина кумулятивного гепу, ні коефіцієнт гепу не дають уявлення про те, яка частина активів чи пасивів банку залежить від зміни відсоткової ставки. Тому наступним кроком у за­стосуванні методу є обчислення індексу відсоткового ризику.

Індекс відсоткового ризику ІВР дорівнює відношенню кумуля­тивного гепу kGAP в кожному з періодів до розміру працюючих ак­тивів ПА і виражається у відсотках:

ІВР=kGAP / ПА * 100.                     (3.3)

Індекс відсоткового ризику показує, яка частина активів (якщо геп додатний) чи пасивів (якщо геп від'ємний) наражається на ризик зміни відсоткової ставки і може змінити свою вартість, а отже, вплинути на загальний прибуток банку. Установлюючи ліміт індек­су відсоткового ризику, банк обмежує рівень ризику відсоткової ставки, який він вважає за доцільне на себе взяти.

Інший напрямок використання методу кумулятивного гепу поля­гає в тому, щоб наближено обчислити, як очікувані коливання від­соткових ставок  вплинуть на рівень маржі банку. Абсолютна ве­личина зміни маржі (прибутку)  визначається базовим спів­відношенням:

¶ П »  ¶r * kGAP                 (3.4)

Здебільшого при розрахунках зміни рівнів відсоткових ставок подаються в базисних пунктах. Узявши до уваги при обчисленнях знак «+» чи «-» показників ¶r та kGAP, можна визначити напрям зміни прибутку. Додатне значення ¶r вкаже на збільшення прибу­тку і буде результатом підвищення ставок при додатному гепІ або зниження ставок при від'ємному гепі. Від'ємне значення ¶г озна­чатиме зниження процентного прибутку банку, зумовлене підви­щенням ставок при від'ємному гепі або їх зниженням при додатному гепі.

Висновки

Опрацювавши матеріали курсової роботи і отримавши поглиблені знання з даної теми ми можемо зробити певні висновки. Так запропонована нами методика геп-менеджменту повинна вдосконалити роботу менеджерів АППБ “Аваль”. На жаль кожна методика має свої недоліки. Зокрема є проблема практичного впровадження методики, що викликано особливостями нашої економіки та безпосередньо відмінностями АППБ “Аваль”.

Головна ідея геп-менеджменту полягає в тому, що розмір та вид гепу мають відповідати прогнозам зміни відсоткових ставок і робо­чому циклу, а також загальним принципам розвитку економіки. Як відомо, в економічному циклі вирізняють чотири основні стадії роз­витку: зростання (підйом); пік; зниження ділової активності (спад); найнижча точка циклу.

На ранніх стадіях економічного зростання геп має бути додатним, оскільки очікується підвищення ставок. Далі розмір гепу зменшують, подовжуючи строки проведен­ня активних операцій і скорочуючи строки виплат за пасивами. У стадії піку слід перейти до від'ємного гепу, що дасть змогу зафіксу­вати ставки за активами на рівні піку, а скорочення строків за паси­вами дозволить зменшити відсоткові витрати. На ранніх стадіях спаду, коли очікується зниження відсоткових ставок, геп має бути від'ємним. На подальших стадіях спаду потрібно поступово перейти до додатного гепу, скоротивши строки надходжень за активами І подовживши строки виплат за пасивами. Додатний геп зберігається і в разі досягнення найнижчої точки циклу, коли ставки за пасивами фіксуються на найнижчому рівні і скорочується тривалість прове­дення активних операцій, завдяки чому згодом можна буде реінвестувати активи під вищу ставку.

Зауважимо, що прогнози не справджуються негайно:

зміни ставок досягаються не відразу. Якщо напрямок ру­ху відсоткових ставок може бути передбачений правиль­но, то час зміни та розміри спрогнозувати важко. Засто­сування стратегії гепу по­требує достатньої тривалос­ті відсоткових циклів, аби вистачило часу скористати­ся перевагами.

Реальне життя не дає банкам необмеженої гнуч­кості у виборі джерел фі­нансування та напрямків кредитування. Фінансові ринки ще далекі від досконалості, а позичальники дедалі частіше складають прогнози, які збігаються з банківськими. Досвід показує, що концепція циклу відсоткових ставок набагато простіша в теорії, але не завжди підтверджується дійсними коливаннями ставок протягом ділового циклу, тривалість якого, до того ж, важко виміряти. Той факт, що рух відсоткових ставок та ринку облігацій важко спрогнозувати, переконливо довела практика, але все ж таки ці зміни виявились більш передбачуваними, ніж коливання ринку акцій.

Отже, геп-менеджмент на практиці має ряд істотних недоліків. Розглянемо їх докладніше.                                 

1. Навіть нульовий геп не гарантує повного захисту від ризику, оскільки ставки за активами та зобов'язаннями можуть змінюватись по-різному. У періоди економічного підйому ставки за активам зростають швидше, ніж ставки запозичення. Під час спаду зниження ставок за зобов'язаннями випереджає відповідні зміни у ставках за активами. У цілому ставки за активами мають тенденцію змінюватися швидше, ніж ставки за зобов'язаннями, а між моментами зміни ставок існує розрив у часі (лаг).                           

2. Методи управління гепом потребують наявності точного та надійного прогнозу мінливості відсоткових ставок, який є необхід­ною умовою ефективного застосування розглядуваного підходу. Во­дночас абсолютно точний прогноз зміни всіх параметрів ставки — напряму, швидкості та розміру — отримати неможливо. Дві основні характеристики відсоткових ставок — мінливість і непередбачуваність — значно ускладнюють використання стратегії гепу у процесі управління банком.

3. Ефективність управління кумулятивним гепом значною мірою залежить від правильності вибору часових інтервалів. Нелегко ви­значити момент, коли конкретні види активів та зобов'язань мають бути переоцінені. Крім того, вибір планових періодів, протягом яких проводиться балансування активів і пасивів, чутливих до змін став­ки, досить суб'єктивний, що може призвести до несприятливих на­слідків, коли окремі статті балансу потрапляють у проміжки між періодами переоцінювання.

4. Перехід від додатного гепу до від'ємного, і навпаки, потре­бує певного часу. Проте банки не завжди мають у своєму розпоряд­женні фінансові Інструменти та механізми, які б дозволили зроби­ти це швидко. Отже, ефективність застосування геп-менеджменту знижується.

Перелічені недоліки значно ускладнюють процес управління ге­пом і збільшують ризик фінансових втрат, тому більшість банківсь­ких менеджерів у процесі управління відсотковим ризиком застосо­вують методи штучного хеджування — проводять операції з похідними фінансовими інструментами.

Список використаної літератури

1.   Про банки та банківську діяльність: Закон України згідно постанови ВР №325/2000 – ВР від 07.12.2000р.

2.   Про затвердження Інструкції з бухгалтерського обліку депозитних операцій установ комерційних банків України. Постанова НБУ №418 від 20.08.99р.

3.   Інструкція з бухгалтерського обліку операцій з цінними паперами установ комерційних банків України. Правління НБУ №466 від 30.12.97р.

4.   Про кредитування. Положення Національного банку України №246 від 28.09.95р.

5.   Про затвердження Положення про механізми рефінансування комерційних банків України. Постанова Правління НБУ №484 від 15.12.2000р. Із змінами, внесеними згідно з Постановою Нацбанку N 121 ( z0121-01 ) від 22.03.2001

6.   Про затвердження "Правил організації фінансової та статистичної звітності банків України". Постанова Правління НБУ від 12.12.97р.

7.   Інструкція Про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків. Постанова Правління від 14 квітня 1998р. №141

8.   Положення про організацію внутрішнього аудиту в комерційних банках України. Постанова Правління НБУ №114 від 2003.1998р.

9.   Правила бухгалтерського обліку процентних та комісійних доходів та витрат банків. Постанова Правління НБУ №316 від 35.09.1997р.

10.       Положення про порядок формування і використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями комерційних банків. Постанова Правління НБУ №122 від 27.03.1998р.

11.       Ачкасов А. И. Типы валютных операций и другие виды сделок на международном денежном рынке.- М.:Консалтбанкир,1994.

12.       Банковские учреждения в развивающихся странах./ Под ред. Крис Дж. Барлтроп и Дианы МакНоттон. Том 1, 2. Всемирный банк Вашингтон, 1994.

13.       Банковское дело./ Под ред. Лаврушина. – М., 1992.

14.       Банковское дело: стратегическое руководство.-М.: АО “Консалтбанкир”,1998.

15.       Банківські операції/ Під ред. Мороза. –К.:КНЕУ, 2000.

16.       Вступ до банківської справи / Під ред. Савлука. – К.: Лібра,1998.

17.       Основы банковского дела / Под ред. Мороза – К.,1994.

18.       Финансовые фьючерсы / Под ред. Кузнецова – М.:МГУ,1993.

19.       Кредитование / Пер. с англ. – К., 1994

20.       Международная торговля: финансовые операции, страхование и другие услуги / пер. с англ. – К.,1994

21.       Буренин А.Н. Рынки производных финансовых инструментов. – М.: Инфра-М,1996.

22.       Валравен К.Д. Управление рисками коммерческого банка. – Мировой банк реконструкции и развития., 1993.

23.       Вітлінський В.В. Наконечний С.І. Ризик у менеджменті. – К.: ТОВ “Борисфен-М”, 1996

24.       Де Ковни Ш. Стратегии хеджирования. – М.: Инфра-М, 1996.

25.       Жезлов А.И. Кредитная политика коммерческого банка. – М.,1998.

26.       Примостка Л.О. Банківський менеджмент. Хеджування фінансових ризиків. – К.:КНЕУ, 1998.

27.       Примостка Л.О. Фінансовий менеджмент у банку.- К.:КНЕУ,1999.

28.       Роуз Питер. Банковский менеджмент. – М.: Дело Лтд, 1995.

29.       Синки Дж. Управление финансами в коммерческих банках. – М.,1994.

30.       Тимофеев Л.А. Финансовые фьючерсы. – М.:МГУ,1997