Реферат: Невербальні засоби комунікації

                   Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Інститут журналістики

РЕФЕРАТ

з курсу “Теорія масової комунікації”

на тему:

“НЕВЕРБАЛЬНІ ЗАСОБИ

 КОМУНІКАЦІЇ”

Виконала:

студентка 1 курсу

факультету журналістики

заочної форми навчання

Воробйова М.С.

Викладач: Нестеряк Ю.М.

Київ 2002

ПЛАН

1.   Вступ

2.   Невербальні засоби спілкування:

2.1.     Кінесичні особливості невербального спілкування

2.1.1. Жести і пози

2.1.2. Міміка

2.2.     Проксемічні особливості невербального спілкування

2.2.1. Зони та території

2.2.2. Особиста територія

2.2.3. Зональні простори та його практичне використання

2.2.4. Зональні простори у різних націй

2.3.     Візуальний контакт

3.   Висновки

4.   Список використаної літератури

1.     ВСТУП

Спілкування як особливого роду діяльність – це творча гра інтелектуальних та емоційних сил співбесідників, це, надалі, взаємне навчання партнерів, досягнення ними нових знань під час обсудження предмета розмови, це, нарешті, досягнення встановлених кожною стороною мети переговорів (обмін думками, враженнями).

            Люди можуть обмінюватись різними типами інформації на різних рівнях. Відомо, що спілкування не вичерпується усними або письмовими повідомленнями. В цьому процесі важливу роль грають емоції, манери партнерів, жести. Психологами встановлено, що в процесі взаємодії людей від 60 до 80% комунікацій здійснюється за рахунок невбальних засобів вираження і лише 20-40% інформації передається за допомогою вербальних. Ці дані заставляють нас замислитись над значенням невербального спілкування для взаємопорозуміння людей, звернути особливу увагу на значення жестів і міміки людини, а також породжують бажання оволодіти мистецтвом тлумачення цієї особливої мови, якою ми усі розмовляємо, навіть не усвідомлюючи цього.

            Особливістю невербальної мови є те, що її виявлення обумовлене імпульсами нашої підсвідомості, і відсутність можливості підробити ці імпульси дозволяє нам довіряти цій мові більше, ніж звичайному вербальному каналу спілкування.

            Успіх будь-якого контакту в значній мірі залежить від уміння встановлювати довірливий контакт зі співбесідником, а такий контакт залежить не стільки від того, що ви говорите, скільки від того, як ви тримаєтесь. Саме тому особливу увагу слід звертати на манеру, позу і міміку співбесідника, а також на те, як він жестикулює.

            Розуміння мови міміки та жестів дозволяє більш точно визначити позицію співбесідника. Читаючи жести, ви здійснюєте зворотну дію, котра грає визначну роль в цілісному процесі ділової взаємодії, а сукупність жестів є важливою складовою такого зв’язку. Ви можете зрозуміти, як сприйнято те, що ви говорите, -  зі схваленням чи вороже, розкутий співбесідник чи ні, зайнятий самоконтролем чи нудьгує…

            Знання мови жестів і рухів дозволяє не лише краще розуміти співбесідника, а й (що найважливіше) передбачити, яке враження справило на нього почуте ще до того, як він висловиться з цього приводу. Іншими словами, така безслівна мова може попередити вас про те, чи слід змінити свою поведінку чи зробити щось інше, щоб досягти потрібного результату.

2. НЕВЕРБАЛЬНІ ЗАСОБИ СПІЛКУВАННЯ

Хоча вербальні символи (слова) — основний наш засіб для кодування ідей, призначених до передачі, ми використовуємо і невербальні символи для трансляції повідомлень. У невербальній комунікації використовуються будь-які символи, крім слів. Найчастіше невербальна передача відбувається одночасно з вербальної і може чи підсилювати чи змінювати зміст слів. Обмін поглядами, вираження обличчя, наприклад, посмішки і вираження несхвалення, підняті в здивуванні брови, живий чи зупинений погляд, погляд з вираженням, схвалення чи несхвалення — усе це приклади невербальної комунікації. Використання пальця щоб вказати на предмет, прикривання рота рукою, дотик, млява поза також відносяться до невербальних способів передачі значення (змісту).

На думку антрополога Едуарда Т. Хола, лідер ООП Ясір Арафат носить темні окуляри, щоб люди не могли спостерігати за його реакціями по розширенню його зіниць. Учені недавно установили, що зіниці розширюються, коли вас щось зацікавлює. За Холом, про реакцію зіниць в арабському світі знають уже сотні років.

Ще один різновид невербальної комунікації формується тим, як ми вимовляємо слова. Мається на увазі інтонація, модуляція голосу, плавність мови і т.п. Як відомо з досвіду, те, як ми вимовляємо слова, може істотно змінювати їхній зміст. Питання: «У вас є які-небудь ідеї?» — на папері означає очевидний запит про пропозиції. Вимовлений різким авторитарним тоном з роздратуванням у погляді це ж питання може бути витлумачений у такий спосіб: «Якщо ви знаєте, що для вас добре, а що погано, не пропонуйте ніяких ідей, що суперечать моїм».

Відповідно до досліджень, значна частина мовної інформації при обміні сприймається через мову поз і жестів і звучання голосу. 55% повідомлень сприймається через вираження обличчя, пози і жести, а 38% — через інтонації і модуляції голосу. Звідси випливає, що всего 7% залишається словам, сприйнятим одержувачем, коли ми говоримо. Це має принципове значення. Іншими словами, у багатьох випадках те, як ми говоримо, важливіше слів, які ми вимовляємо. Подібним чином, якщо хтось говорить: «Добре... я дам доручення» — те пауза після слова «добре» може служити ознакою того, що керівник не хоче цього робити, зараз занадто зайнятий, не хоче давати  доручення чи не знає, що саме варто почати.

Уявіть сцену, що ілюструє, як невербальні символи можуть створювати поміхи у процесі обміну інформацією. Ви входите в кабінет вашого керівника, щоб одержати визначену інформацію про проект, над яким ви працюєте. Ви ввійшли, а він кілька секунд продовжує розглядати папери в себе на столі. Потім дивиться на годинник і говорить відчуженим невиразним голосом: «Чим можу бути вам корисний?»

Хоча його слова самі по собі не мають негативного змісту, мова поз і жестів ясно вказує, що ви — небажане відволікання від його роботи. З яким почуттям ви будете задавати питання? Які думки прийдуть вам у голову швидше за все, коли наступного разу у вас виникне питання до керівника? Можна думати, вони в жодному разі не будуть позитивними. Уявіть тепер, як з вашою появою в кабінеті керівник, навпаки, відразу піднімає на вас погляд, привітно посміхається і бадьорим тоном звертається до вас: «Як просувається проект? Чим можу бути вам корисний?»

Керівник, що використовував негативні символи мови поз і жестів, може бути, насправді хоче допомогти підлеглим так само, як той, чиї невербальні символи випромінюють тепло. Адже слова  в обох випадках вимовляються ті самі. Однак у даному випадку, як часто буває в розмовах людей, невербальні символи цілком придушують вербальні. Важливий висновок з цього прикладу такий: потрібно домагатися, щоб використовувані вами для передачі інформації невербальні символи відповідали ідеї, що ви маєте намір повідомити. У протилежному випадку невербальні символи створюють такий шум, що реципієнти майже напевно неправильно сприймуть повідомлення.

Як і семантичні бар'єри, культурні розходження при обміні невербальною інформацією можуть створювати значні перешкоди для розуміння. Так, прийнявши від японця візитну картку, варто відразу ж прочитати її і засвоїти. Якщо ви покладете її в кишеню, ви тим самим повідомите японцю, що його вважають несуттєвою людиною. Ще один приклад культурних розходжень у невербальній комунікації — схильність американців зі здивуванням реагувати на «кам'яне вираження» обличчя в співрозмовників, у той час як посмішка не часто гостює на обличчях росіян і німців.

Отже, через невербальні прояви співбесідник демонструє своє дійсне ставлення до того, що відбувається. Ваша задача – ці прояви побачити і зрозуміти, що за ними криється. Крім того, усвдомлюючи і керуючи власною невербальною поведінкою, ви отримуєте в користування дуже дієвий інструмент поєднання зі співбесідником і впливу на нього.

2.1. КІНЕСИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ НЕВЕРБАЛЬНОГО

       СПІЛКУВАННЯ

Незважаючи на те, що обличчя залишається головним джерелом розуміння природи емоційних реакцій, тіло, кінцівки і зап”ястки рук також відіграють важливу роль у комунікації. Кінесика - це спосіб комунікації за допомогою рухів тіла і жестів. Вона являє собою культурно обумовлені системи поводження, що засвоюються шляхом імітації рольових моделей. Оскільки таке поводження засвоюється, головним чином, несвідомо, більшість людей не усвідомлюють, що активно користуються складною системою жестів і рухів.

У число невербальних фізичних способів комунікації входять жести і пози. Згідно Руешу і Кесу, жести використовуються з метою ілюстрації, підкреслення, указівки, чи пояснення переривання, а виходить, вони не можуть бути ізольовані від вербальної комунікації. Жести детерміновані побудовою людського тіла, однак розвиваються і конкретизуються вони в міжособистісних і соціальних відносинах. З одного боку, вираження подиву, розпачу, гніву, тривоги, задоволення і презирства приблизно однакові у всіх країнах світу і у всіх культурах. З іншого боку, розуміння їхнього змісту залежить від знайомства з комунікативною системою даної конкретної культури. Жести необхідні в тих випадках, коли неможлива вербалізація (наприклад, через мовний бар'єр і проблеми зі слухом). Крім того, жести часто використовуються тоді, коли вербальні вираження вважались би соціально неприйнятними. І, нарешті, зовсім інше враження роблять “жести” тих людей, що страждають від захворювань, що супроводжуються мимовільними рухами і жестами.

Людині, що відчуває тривогу, властиві швидкі, неспокійні рухи рук і ніг, тремтіння в кистях рук. Подавлена людина рухається дуже повільно, немов кожен рух дається їй надзвичайно складно. Ще один важливий фактор - фізична дистанція, яку людина підтримує між собою й іншими людьми. Замкнута людина звичайно не відводить рук далеко від свого тіла і не піднімає голови. Вчені Ган і Маклин з цього приводу зауважують: “Тілесні пози, напруга і розслаблення мускульних систем, руху голови, рук і ніг, - усе це має в нашій культурі загальноприйняту символічну цінність як способи комунікації” (1955 p. ).

2.1.1. ЖЕСТИ І ПОЗИ

   У практиці  взаємодії виділяють кілька основних жестів, що відображують внутрішній стан людини. Рух рук і тіла передають багато зведень про людину.

По-перше, в них відображається стан організму і безпосередні емоційні реакції. Це дозволяє судити про темперамент людини (сильні чи слабкі в нього реакції, швидкі чи уповільнені, інертні чи рухливі).

По-друге, пози і рухи тіла виражають риси характеру людини, ступінь її впевненості в собі, скутість чи розкутість,  обережність чи поривчастість. У позі і рухах  виявляється і соціальний статус людини. Такі вираження, як «йти з високо піднятою головою», «розправити плечі» чи, навпаки, «стояти на напівзігнутих», являють собою не тільки опис пози, але і виражають визначений психологічний стан людини.

По-третє, у позі і жестах виявляються культурні норми, засвоєні людиною. Наприклад, вихований чоловік ніколи не буде розмовляти сидячи поруч з жінкою, що стоїть, незалежно від того, як він оцінює її особисті якості.

По-четверте, жестам і позі приписуються чисто умовні символічні значення. Таким чином, вони здатні передати точну інформацію.

Жести відкритості свідчать про щирість і бажання говорити відверто. До цієї групи знаків відносяться жести «розкриті руки» і «розстібання піджака».

Жест «розкриті руки» полягає в тому, що співрозмовник  протягає вперед у вашу сторону свої руки долонями вверх. Цей жест особливо часто спостерігається в дітей. Коли діти пишаються своїми досягненнями, вони відкрито показують свої руки. Коли ж діти почувають свою провину, вони ховають руки або за спину, або в кишені.

Жест «розстібання піджака» також є знаком відкритості. Відкриті люди, які дружньо до нас ставляться, часто розстібають і навіть знімають піджак  у нашій присутності. Досвід показує, що згода між співрозмовниками в розстібнутих піджаках досягається частіше, ніж між тими, хто залишався в застебнутих піджаках. Той, хто змінює своє рішення в сприятливу сторону, звичайно розтискає руки й автоматично розстібає піджак. Цей   жест   демонструє   бажання   піти    на   зустріч  і   установити   контакт.

Коли стає ясно, що угода з позитивним рішенням щодо обговорюваного питання можлива, а також у тому випадку, коли створюється позитивне враження від спільної роботи, люди, що сидять, розстібають піджаки, розпрямляють ноги і пересуваються на край стільця, ближче до столу, що відокремлює їх від сидячих навпроти них співрозмовників (найчастіше партнерів по переговорам).

Жести підозрілості і скритності свідчать про недовіру до вас, сумнівів у вашій правоті, про бажання щось приховати від вас. У цих випадках співрозмовник машинально потирає чоло, скроні, підборіддя, прагне прикрити обличчя руками. Але найчастіше він намагається не дивитися на вас, відводячи погляд убік. Інший показник скритності – непогодженість жестів. Якщо ворожий стосовно вас чи людина, що захищається, посміхається, то це означає, що він за штучною посмішкою намагається навмисне сховати свою нещирість.

Жести і пози захисту є знаком того, що співрозмовник почуває небезпеку або погрозу. Найбільш розповсюдженим жестом цієї групи знаків є руки, схрещені на грудях. Руки тут можуть займати три характерних положення.

Просте схрещування рук є універсальним жестом, що позначає оборонний чи негативний стан співрозмовника. У цьому випадку варто переглянути те, що ви  робите чи говорите, тому що співрозмовник почне уходити від обговорення. Потрібно також врахувати і те, що цей жест впливає на поводження інших людей. Якщо в групі з чотирьох чи більше людей  ви схрестили руки в захисній позі, то незабаром можна чекати, що й інші члени групи піде за вашому прикладом. Правда, цей жест може означати просто спокій і впевненість, але це буває тоді, коли атмосфера бесіди не носить конфліктного характеру.

Якщо крім схрещених на грудях рук співрозмовник ще стискає пальці в кулак, то це свідчить про його  ворожість чи наступальну позицію. У цьому випадку варто сповільнити свою мову і рухи, як би пропонуючи співрозмовнику піти вашому прикладу. Якщо це не допомагає, то слід постаратися перемінити тему розмови.

Жест, коли кисті схрещених рук обхоплюють плечі (іноді кисті рук впиваються в плечі так міцно, що пальці стають білими), позначає стримування негативної реакції співрозмовника на вашу позицію по обговорюваному питанню. Цей прийом використовується, коли співрозмовники полемізують, прагнучи будь-що переконати один одного в правильності своєї позиції, причому нерідко супроводжується холодним, ледве прищуленим поглядом і штучною посмішкою. Таке вираження обличчя означає, що ваш співрозмовник на межі, і якщо не прийняти оперативних мір, що знижують напруженість, то може відбутися зрив.

Жест, коли руки схрещені на грудях, але з вертикально виставленими великими пальцями рук, є досить популярним серед ділових людей.  Він передає подвійний сигнал: перший – про негативне відношення (схрещені руки), другий – про почуття переваги, вираженому великими пальцями рук. Співрозмовник, що застосовує цей жест, звичайно підграє одним чи обома пальцями, а при положенні стоячи характерно погойдується на підборах. Жест із використанням великого пальця виражає також  глузування читнеповажне відношення до людини, на яку вказують великим пальцем як би через плече.

Жести міркування й оцінки  відбивають стан замисленості і прагнення знайти рішення проблеми. Замислене вираження обличчя супроводжується жестом «рука біля   щоки». Цей жест свідчить про те, що вашого співрозмовника щось зацікавило. Залишається з'ясувати, що ж спонукало його зосередитися на проблемі.

Жест «пощипування перенісся», що звичайно сполучається з закритими очима, говорить про глибоку зосередженість і напружені міркування. Коли співрозмовник перебуває в стадії ухвалення рішення, він почухує підборіддя. Цей жест звичайно супроводжується прищуриванием око – співрозмовник як би розглядає щось удалині, як би намагаючись знайти там відповідь на своє питання.

Коли співрозмовник підносить руку до обличчя, спираючи підборіддям на долоню, а вказівний палець витягає уздовж щоки (інші пальці знаходяться нижче рота) – це є красномовним свідченням того, що він критично сприймає ваші доводи.

Жести сумніву і непевності найчастіше зв'язані з почісуванням вказівним пальцем правої руки під мочкою чи вуха ж бічної частини шиї (звичайно робиться п'ять рухів, що почухують,).

Дотик до носа чи його легке потирання – також знак сумніву. Коли вашому співрозмовнику буває важко відповісти на ваше питання, воно часто вказівним пальцем починає чи торкати потирати ніс. Правда, тут варто зробити застереження: іноді люди потирають ніс тому, що він просто чешеться. Однак ті, хто чеше ніс, звичайно роблять це енергійно, а ті, для кого це служить жестом, лише злегка його потирають.

Жести і пози, що свідчать про небажання слухати і прагнення закінчити бесіду досить красномовні. Якщо під час бесіди ваш співрозмовник опускає повіки, то це сигнал про те, що ви для нього стали нецікаві чи просто набридли, чи ж він почуває свою перевагу над вами. Якщо ви помітили подібний погляд у свого співрозмовника,  то врахуйте наступне: необхідно щось змінити, якщо ви зацікавлені в успішному завершенні розмови.

Жест «почісування вуха» свідчить про бажання співрозмовника відгородитися від слів, що він чує. Інший жест, зв'язаний з дотиком до вуха, - потягування мочки вуха – говорить про те, що співрозмовник наслухався вдосталь і хоче висловитися сам.

У тому випадку, коли співрозмовник явно хоче швидше закінчити бесіду, він непомітно (і часом неусвідомлено) чи пересувається повертається убік дверей, при цьому його ноги звертаються до виходу. Поворот тіла і положення ніг указують на те, що йому дуже хочеться піти. Показником такого бажання є також жест, коли співрозмовник знімає окуляри і демонстративно відкладає їх убік. У цій ситуації він прагне чимось зацікавити співрозмовника або дати йому можливість піти. Якщо ви будете продовжувати розмову в тім же ключі, то навряд чи доможетеся бажаного результату.

Жести, що свідчать про бажання навмисно затягти час, зазвичай повязані з окулярами. Для того, щоб затягти час з метою обміркувати остаточне рішення, співрозмовник робить наступні жести: постійно знімає і надягає окуляри, а також протирає лінзи. Якщо ви спостерігаєте один з цих жестів відразу ж після того, як запитали людини про його рішення, то найкраще буде помовчати в чеканні. Якщо партнер знову надягає окуляри, то це означає, що він хоче ще раз «поглянути на факти».

Жест «ходіня» служить знаком того, що не слід поспішати.  Багато співрозмовників прибігають до цього жесту, намагаючись «розтягнути час», щоб розв'язати складну проблему чи прийняти важке рішення. Це дуже позитивний жест. Але з тим, хто розхожує, розмовляти не слід. Це може порушити хід його думок і перешкодити прийняттю ним рішення.

Жести впевнених у собі людей з почуттям переваги над іншими. До них відноситься жест «закладання рук за спину з захопленням зап'ястя». Від цього жесту варто відрізняти жест «руки за спиною в замок». Він говорить про те, що людина розстроєна і намагається взяти себе в руки. Цікаво, що чим більше сердить людину, тим вище пересувається її рука по спині. Саме від цього жесту пішло вираження «візьми себе в руки». Це поганий жест, бо він використовується для того, щоб сховати свою нервозність, і спостережливий партнер по переговорам напевно відчує це.  

    Жестом упевнених у собі людей з почуттям переваги над іншими є і жест «закладання рук за голову». Багато співрозмовників дратуються, коли хто-небудь демонструє його перед ними.

Жести незгоди можна назвати жестами витиснення, оскільки вони виявляються внаслідок стримування своєї думки. Збирання неіснуючих ворсинок з костюма є одним з таких жестів. Співрозмовник, що збирає ворсинки, звичайно сидить, відвернувши від інших, і дивиться в підлогу. Це найбільш популярний жест несхвалення. Коли співрозмовник постійно збирає ворсинки з одягу, це є ознакою того, що йому не подобається усе, що тут говориться, навіть якщо на словах він з усім згодний.

Жести готовності сигналізують про бажання закінчити розмова чи зустріч і виражаються в подачі корпуса вперед, при цьому обидві руки лежать на колінах чи тримаються за бічні краї стільця. Якщо кожної з цих жестів виявляється під час розмови, то варто брати ініціативу у свої руки і першим запропонувати закінчити бесіду. Це дозволить вам зберегти психологічну перевагу і контролювати ситуацію.

Крім розглянутих раніше поз і жестів існують і інші, котрі не менш красномовно передають той чи інший внутрішній стан співрозмовників. Так, за допомогою потирання долонь відгадуються позитивні чекання. Зчеплені пальці рук позначають розчарування і бажання співрозмовника сховати своє негативне відношення до почутого.

Сукупність жестів. Однією з найбільш серйозних помилок, що можуть допустити новачки в справі вивчення мови тіла, є прагнення виділити один жест і розглядати його ізольовано від інших жестів і обставин. Наприклад, почісування потилиці може означати тисячу речей - лупа, блохи, виділення поту, непевність, чи безпам'ятність проголошення неправди - у залежності від того, які інші жести супроводжують це почісування, тому для правильної інтерпретації ми повинні враховувати весь комплекс супровідних жестів.

Як і будь-яка інша мова, мова тіла складається зі слів, пропозицій і знаків пунктуації. Кожен жест подібний одному слову, а слово може мати кілька різних значень. Цілком зрозуміти значення цього слова ви можете тільки тоді, коли вставите це слово в пропозицію поряд з іншими словами. Жести надходять у формі "пропозицій" і точно говорять про дійсний стан, настрій і ставлення людини. Спостережлива людина може прочитати ці невербальні пропозиції і порівняти їх зі словесними пропозиціями що говорить.

 Мал. 1 показує сукупність жестів, що позначають критично оцінне ставлення, головним тут є жест "підпирання щоки вказівним пальцем", у той час як інший палець прикриває рот, а великий палець лежить під підборіддям. Наступним підтвердженням того, що слухаючий відноситься до вас критично, є те, що ноги його міцно схрещені, а друга рука лежить поперек тіла, як би захищаючи його, а голова і підборіддя нахилені (вороже). Ця невербальна пропозиція говорить вам приблизно наступне: "Мені не подобається те, що ви говорите, і я з вами не згодний".

   Мал. 1 Типова поза критичної оцінки

Збіг слів і жестів. Якби ви були співрозмовником людини, показаного на мал.1, і попросили його виразити свою думку щодо того, що ви тільки що сказали, на що він би відповів, що з вами не згодний, то його невербальні сигнали були б конгруентними, тобто відповідали б його словесним висловленням. Якщо ж він скаже, що йому дуже подобається усе, що ви говорите, він буде брехати, тому що його слова і жести будуть неконгруентними. Дослідження доводять, що невербальні сигнали несуть у 5 разів більше інформації, чим вербальні, і у випадку, якщо сигнали неконгруентні, люди покладаються на невербальну інформацію, віддаючи перевагу її, а не словесній.

Часто можна спостерігати, як який-небудь політик стоїть на трибуні, міцно схрестивши руки на груди (захисна поза ) з опущеним підборіддям (критична чи ворожа поза), і говорить аудиторії про те, як сприйнятливо і дружелюбно він ставиться до ідей молоді. Він може спробувати переконати аудиторію у своєму теплом, гуманнм ставленням, роблячи швидкі, різкі удари по трибуні. Зиґмунд Фрейд один раз помітив, що коли одна пацієнтка словесно переконувала його в тім, що вона щаслива в шлюбі, вона несвідомо знімала з пальця і надягала обручку. Фрейд зрозумів значення цього мимовільного жесту і не здивувався, коли стали позначатися сімейні проблеми цієї пацієнтки.

Ключем до правильної інтерпретації жестів є врахування всієї сукупності жестів і конгруентність вербальних і невербальних сигналів.

Положення в суспільстві та багатство жестикуляції. Наукові дослідження в галузі лінгвістики показали, що існує пряма залежність між соціальним статусом, владою, престижем людини і її словниковим запасом. Іншими словами, чим вище соціальне чи професійне положення людини, тим вище його здатність спілкуватися на рівні слів і фраз. Дослідження в області невербалики виявили залежність між красномовністю людини і ступенем жестикуляції, використовуваної людиною для передачі змісту своїх повідомлень. Це означає, що існує пряма залежність між соціальним станом людини, його престижем і кількістю жестів і рухів, якими вона користується. Людина, що знаходиться на вершині соціальних чи сходів професійної кар'єри, може користуватися багатством свого словникового запасу в процесі комунікації, у той же час як людина менш реалізована професійно буде частіше покладатися на жести, а не на слова в процесі спілкування.

Швидкість деяких жестів і їхня очевидність для ока залежить від віку людини. Наприклад, якщо 5-літня дитина скаже неправду своїм батькам, то відразу ж після цього вона прикриє однією чи обома своїми руками рот (мал.2,а). Цей жест "прикривання рота рукою" підкаже батькам про те, що дитина збрехала, але

Мал.2      а) Дитина обманює                    б) Підліток обманює   в) Дорослий обманює  

протягом усього свого життя людина використовує цей жест, коли бреше, але, зазвичай змінюється тільки швидкість здійснення цього жесту. Коли підліток говорить неправду, рука прикриває рот майже так само, як і в п'ятилітньої дитини, але тільки пальці злегка обводять лінію губ (мал.2,б). Це жест прикривання рукою рота стає більш витонченим у дорослому віці. Коли доросла людина бреше, його мозок посилає йому імпульс прикрити рот, у спробі затримати слова обману, як це робиться п'ятилітньою чи дитиною підлітком, але в останній момент рука ухиляється від рота і народжується інший жест-дотик до носа (мал.2, в). Такий жест є ні що інше, як удосконалений дорослий варіант того ж жесту прикривання рота рукою, що був присутній у дитинстві. Це приклад того, що з віком жести людей стають менш помітними і більш завуальованими, тому завжди складніше зчитати інформацію 50-річної людини, ніж молодої.

Можливість підробити мову рухів. Найбільш типовим питанням є "Чи можлива підробка у власній мові тіла?" Зазвичай відповідь на це питання – негативна, тому що вас видасть відсутність конгруентності між жестами, мікросигналами організму і сказаними словами. Наприклад, розкриті долоні асоціюються з чесністю, але, коли ошуканець розкриває вам свої обійми і посміхаються вам, одночасно говорячи неправду, мікросигнали його організму видадуть його потаємні думки. Це можуть бути звужені зіниці, піднята брова чи скривлення куточка рота, і всі ці сигнали будуть суперечити розкритим обіймам і широкій посмішці. У результаті реципієнт схильний не вірити тому, що він чує. Здається, начебто в людському мозку є запобіжний прилад, що "зашкалює" щоразу, як тільки він реєструє неконгруентні невербальні сигнали.

Існують, однак, випадки, коли мові тіла спеціально навчають для досягнення сприятливого враження. Візьміть, наприклад, конкурси краси Міс чи Америка Міс Всесвіт, на яких кожна конкурсантка навчається таким рухам тіла, що випромінюють теплоту і щирість. Чим з більшою майстерністю учасниця конкурсу буде передавати ці сигнали, тим більше балів вона одержить від суддів.

Але навіть досвідчені фахівці можуть імітувати потрібні рухи тільки протягом короткого періоду часу, оскільки незабаром організм мимоволі передасть сигнали, що суперечать його свідомим діям. Багато політиків є досвідченими фахівцями в області копіювання мови тіла і використовують це для того, щоб домогтися розташування своїх виборців і змусити їх повірити своїм словам. Про тих політичних діячів, які успішно це проробляють, говорять, що в них є " божий дарунок". Обличчя частіше, ніж будь-яка інша частина людського тіла використовується для приховання помилкових висловлень. Ми посміхаємося, киваємо головою і підморгуємо в спробі сховати неправду, але, на жаль, для нас, наше тіло своїми знаками говорить щиру правду, і спостерігається невідповідність між сигналами, що зчитуються з обличчя і з тіла, і словами. Вивчення вираження обличчя є мистецтвом саме по собі.

Важко наслідувати і підробляти мову тіла протягом довгого періоду часу, але корисно навчитися використовувати позитивні, відкриті жести для успішного спілкування з іншими людьми і позбутися від жестів, що несуть негативне забарвлення? Це дозволить почувати себе більш впевнено з людьми і зробить вас більш привабливим для них.

Проблема з неправдою полягає в тім, що наша підсвідомість працює автоматично і незалежно від нас, тому наша мова рухів видає нас з головою. От чому відразу помітно, коли брешуть люди, що рідко говорять неправду, незалежно від того, наскільки переконливо вони це підносять. У той самий момент, коли він починають брехати, їхнє тіло починає давати зовсім протилежні сигнали, що дає вам відчуття, що вам брешуть Під час обману наша підсвідомість викидає пучок нервової енергії, що виявляється в жестах, що суперечать тому, що сказала людина. Деякі люди, чиї професії безпосередньо пов'язані з обманом у різних формах, такі як політичні діячі, адвокати, актори до такого ступеня натренували свої рухи, що важко помітити, що вони говорять неправду, і люди потрапляють на їхню вудку, довіряючи їм.

Вони тренують свої жести двома шляхами. По-перше, відпрацьовують ті жести, які додають правдоподібність сказаному, але це можливо лише в тому випадку, якщо практикуватися в неправді протягом довгого періоду часу. По-друге, вони майже цілком усувають у себе жестикуляцію, щоб не були присутні ні позитивні, ні негативні жести в той момент, коли вони брешуть, але це теж дуже важко зробити.

Спробуйте при нагоді провести такий простий експеримент. Навмисно скажіть неправду своєму знайомому і зробіть усвідомлену спробу придушити всякі телодвижения, причому знаходитеся в повному огляді свого співрозмовника. Навіть якщо ви свідомо стримуєте яскраві, помітні жести, вашим тілом буде передана безліч дрібних мікросигналів. Це може чи бути скривлення лицевих м'язів,  розширення чи звуження зіниць, піт на чолі, рум'янець на щоках, прискорене моргання і безліч інших дрібних жестів, що сигналізують про обман. Дослідження з використанням уповільнених зйомок показали, що ці мікрожести виявляються лише частку секунди, і помітити їх можуть лише такі люди, як професійні інтерв'юери під час бесіди, досвідчені бізнесмени під час переговорів, і ті люди, у яких, як ми говоримо, розвинена інтуїція. Найкращими інтерв'юерами і фахівцями з продажу є люди, що розвили в себе здатність зчитувати значення мікрожестів свого партнера під час близького, обличчя-до-обличчя, контакту.

На думку А.Піза, проблема з неправдою полягає саме в тому, що наша підсвідомість працює автоматично і незалежно від нас. Саме тому наші несвідомі жести і телодвижения можуть видати нас, коли ми намагаємося брехати. Під час обману наша підсвідомість викидає пучок нервової енергії, що виявляється в  жестах, що суперечать тому, що ми говоримо.

Актори й адвокати, професії яких безпосередньо зв'язані з обманом у різних формах його прояву, до такого ступеня відробили свої жести, що важко помітити, коли вони говорять неправду. Для цього вони, по-перше, відпрацьовують ті жести, що додають правдоподібність сказаному, по-друге, майже цілком відмовляються від жестикуляції, щоб не були присутні ні позитивні, ні негативні жести.

Що ж стосується інших людей, їм часто сутужніше дається підробка в мові міміки і жестів. Психологи вважають, що брехуна, як би він ні намагався сховати свою неправду, усе рівно можна розпізнати, тому що його видає невідповідність між мікросигналами підсвідомості, що виражені жестами, і сказаними словами.

Які ж жести можуть видати співрозмовника, якщо він бреше?

Наприклад, коли ми чуємо, що інші говорять чи неправду брешемо самі, ми робимо спробу закрити рот, чи очі вуха руками. Захист рота рукою – один з деяких жестів, що явно свідчать про неправду. У той час як мозок на рівні підсвідомості посилає сигнали стримувати вимовні слова, деякі люди намагаються удавано покахикувати, щоб замаскувати цей жест.

Якщо подібний жест використовується співрозмовником у момент його мовлення, то це свідчить про те, що він говорити неправду. Однак якщо він прикриває рот рукою в той момент, коли ви говорите, а він слухає, те це означає наступне: він почуває, що ви брешете.

Жест, коли співрозмовник торкається свого носа, є витонченим, замаскованим варіантом попереднього жесту. Він може виражатися в декількох легких дотиках до ямочки під чи носом швидкому, майже непомітному дотику до носа. Поясненням цього жесту може бути те, що під час неправди з'являються лоскітливі позиви на нервових закінченнях носа і його дуже хочеться почухати, щоб позбутися  неприємних відчуттів.

Жест, зв'язаний з потиранням повіка, викликаний тим, що з'являється бажання сховатися від  обману чи підозри й уникнути погляду в очі  співрозмовнику, якому говорять неправду.

Якщо ви бачите, що співрозмовник бреше, то ви можете попросити його чи повторити уточнити сказане, і це змусить ошуканця відмовитися від продовження своєї хитрої гри.

Найкращий спосіб дізнатися, чи відвертий і  чесний з вами в даний момент співрозмовник – це поспостерігати за положенням його долонь. Коли люди відверті з вами, вони протягають вам одну чи обидві долоні і говорять щось типу: «Я буду з вами цілком відвертий». Коли людина починає откровенничать, він звичайно розкриває перед співрозмовником долоні чи цілком частково. Як і інші жести, цей жест абсолютно несвідомий і підказує, що співрозмовник говорить у даний момент правду.

Зовсім очевидно, що для того, щоб не видати себе в момент проголошення неправди, вам потрібно зробити так, щоб не було повного огляду вашої пози. От чому під час поліцейського допиту підозрюваного поміщають на стілець у  добре освітленому місці кімнати, щоб його було видно тому, хто допитує і легше було б зрозуміти, коли він говорить неправду. Природно, що ваша неправда буде менш помітна, якщо ви в цей момент будете сидіти за столом і тіло ваше буде частково сховано, чи стояти за чи забором закритими дверима. Легше всего брехати по телефону!

2.1.2. МІМІКА

Дослідження мімічного вираження емоцій почалися ще більш 100 років тому. Однієї з перших була робота Ч. Дарвіна «Вираження емоцій у людини й у тварини» (1872). Гіпотеза Дарвіна полягала в тому, що мімічні рухи утворилися з корисних дій, тобто те, що зараз є мімічним вираженням емоцій раніше було реакцією з визначеним пристосувальним значенням. Безпосередньо мімічні рухи являють собою або ослаблену форму цих корисних рухів (наприклад, вищерення зубів при страхоаві – залишкове явище оборонної реакції), або їхня протилежність (наприклад, послаблення лицевих мімічних м'язів при посмішці є протилежністю їх же напруги при ворожих почуттях), або пряме вираження емоцій (наприклад, тремтіння являє собою наслідок напруги м”язів при мобілізації організму перед нападом). Дарвін стверджує, що мімічні реакції є вродженими і знаходяться в тісному взаємозв”язку з видом тварини. Схожих поглядів дотримувався Дж.Б.Уотсон: його думці емоційні реакції є інстинктивними чи умовно-рефлекторними[1] .

Як пише С.Г. Геллерштейн, різниці між мімікою дорослої людини і дитини немає ніякої, за винятком її більшої розмаїтості в дорослих. У всіх людей при вираженні тих самих емоцій задіяні ті самі групи м'язів, отже мімічні реакції є уродженими. Якщо в дитини немає яких-небудь мімічних реакцій, то причиною цього є лише те, що він не відчуває таких емоцій. 

Але якщо вважати, що мімічні реакції є цілком уродженими, то з цього випливає, що кожна людина повинна безпомилково «зчитувати» емоції по міміці іншої людини. Це твердження було спростовано експериментами Боринга і Титченера, у яких випробуваним пред'являлися картки зі схемами мімічних відображень емоцій. Випробувані випробували великі утруднення в класифікації цих схем, думки оцінюючих знайшли досить великі розбіжності. До таких експериментальних досліджень, спрямованих на прояв у випробуваного спонтанних емоційних реакцій, відносяться експерименти Лендіса. Щоб викликати спонтанні негативні емоції, за спиною випробуваного зненацька лунав  постріл чи експериментатор наказував випробуваному відрізати голову живому пацюку. Потім по фотографіях, зробленим під час експерименту, аналізувалися зсуви груп лицевих м'язів. У результаті з'ясувалося, що знайти «типову» для всіх людей міміку страху, гніву й інших емоцій неможливо. Але також було встановлено, що в кожного з випробуваних є деякий характерний для нього набір мімічних реакцій, що повторюються в різних ситуаціях. Результати даного дослідження суперечать даним, отриманим в інших експериментах. Наступні експерименти Лендиса були спрямовані на те, щоб пояснити ці протиріччя. Лендис просив випробуваних зобразити деякі емоції, що вони раніше випробували в експерименті. Виявилося, що мімічна імітація емоцій відповідає загальноприйнятим формам експресії, але зовсім не збігається з природними проявами тих же самих емоцій, випробуваних в експерименті.

Вчені виділяють 3 фактори, що впливають на формування мімічного вираження емоцій:

1.         вроджені видотипові мімічні схеми, що відповідають визначеним емоційним станам;

2.         заучені, соціалізовані засоби прояву почуттів, що підлягають довільному контролю;

3.         індивідуальні експресивні особливості, що додають видовим і соціальним формам мімічного вираження специфічні риси, властиві тільки даному індивіду.

            Міміка має дуже велике значення в практиці людської взаємодії. Саме обличчя співрозмовника завжди притягає наш погляд. Вираз обличчя забезпечує постійний зворотний зв'язок: по ньому ми можемо судити, зрозуміла нас  людина чи ні, чи хоче вона щось сказати у відповідь. Міміка свідчить про емоційні реакції людини.

2.2. ПРОКСЕМІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ НЕВЕРБАЛЬНОГО

       СПІЛКУВАНЯ

Простір і час також виступають у якості особливої знакової системи і несуть значеннєве навантаження.

Так, наприклад, розміщення партнерів обличчям один до одного сприяє виникненню контакту, символізує увагу до того, хто говорить. Експериментально доведено перевагу деяких просторових форм організації спілкування (як для двох партнерів, так і для великої аудиторії).

Це пов'язано з наступним: існує велика кількість інформації про те, що тварини, птахи і риби установлюють свою сферу обитания й охороняють її. Але тільки недавно було виявлено, що й у людини є свої охоронні зони і території. Якщо ми їх вивчимо і зрозуміємо їхній зміст, то ми не тільки збагатимо своє представлення про своє власне поводження і поводження інших людей, але і зможемо прогнозувати реакцію іншої людини в процесі безпосереднього спілкування.

2.2.1. ЗОНИ І ТЕРИТОРІЇ

Багато книг і статей було написано на тему встановлення тваринами, птахами і рибами  свого середовища обитания та його охорони, але тільки недавно було виявлено, що й у людини є свої охоронні зони і території. Якщо ми їх вивчимо і зрозуміємо їхній зміст, ми не тільки збагатимо наші уявлення про власну поведінку і поведінку інших людей, але й зможемо зпрогнозувати реакцію іншої людини в процесі безпосереднього спілкування віч-на-віч.

Американський антрополог Едуард Т. Хол був одним з родоначальників в галузі вивчення просторових потреб людини, і на початку шістдесятих років він запровадив термін "проксеміка". Його дослідження в цій галузі призвели до нового розуміння наших взаємин з іншими людськими істотами.

Кожна країна являє собою окрему територію з чітко окресленими кордонами і прикордонними військами, що охороняють цю територію.

Усередині кожної країни мається ще один територіальний розподіл у вигляді штатів чи графств. Ці території надалі поділяються на ще меншими, називаними містами, усередині яких маються райони, що складаються з вулиць, що самі по собі являють собою замкнуту територію для тих, хто живе на них. Мешканці кожної території об'єднані невидимим почуттям прихильності своєї території, і історії відомо чимало прикладів, коли починаються криваві війни і вбивства заради захисту своєї території.

Під територією розуміється також простір, який людина вважає своїм, начебто цей простір є продовженням її фізичного тіла. Кожна людина має свою власну особисту територію, що включає простір, що оточує її власність, наприклад, її будинок, оточений забором, машину в дворі, власну спальню, особистий стілець і, як знайшов доктор Хол, вона має також чітко окреслений повітряний простір навколо свого тіла.

Далі будуть переважно розглядатися питання, зв'язані з цим видом території, і з тим, як люди реагують на спроби порушити її.

2.2.2. ОСОБИСТА ТЕРИТОРІЯ

Фізичне тіло більшості тварин оточено визначеною просторовою зоною, що вони вважають своєю власною особистою територією. Наскільки далеко простирається ця територія залежить, головним чином від того, як густо населені місця, у яких ця тварина проживає. Лев, що виріс на просторих територіях Африки може мати сферу обитания радіусом у 3-1 милю і більш, у залежності від щільності населення львів на цій території, він мітить свою територію випорожненнями і сечовипусканням. Але якщо лев виріс у клітці з багатьма іншими львами, його особиста територія може обмежуватися буквально декількома футами, що є прямим наслідком перенаселеності сфери обитания.

Подібно до тварини, людина має власну повітряну оболонку, що оточує її тіло, її розміри залежать від щільності населення людей у місці його проживання. Отже, розміри особистої просторової зони соціально і національно обумовлені. Якщо представники однієї нації, наприклад, японці, звичні до перенаселеності, інші надають перевагу широким відкритим просторам і люблять зберігати дистанцію.

Соціальний стан людини може також мати значення при описі відстані, на якій людина тримається стосовно інших людей, і це питання буде обговорюватися нижче.

2.2.3. ЗОНАЛЬНІ ПРОСТОРИ ТА ЇХ ПРАКТИЧНЕ

         ВИКОРИСТАННЯ

Розміри особистої просторової території людини середньо забезпеченого соціального рівня в принципі однакові незалежно від того, чи проживає він у Північній Америці, Африці чи Австралії. Її можна розділити на 4 чіткі просторові зони.

1. Інтимна зона (від 15 до 46 см)

З усіх зон ця найголовніша, оскільки саме цю зону людина охороняє так, начебто це її власність. Дозволяється проникнути в цю зону тільки тим, хто знаходиться в тісному емоційному контакті з людиною. Це діти, батьки, чоловіки, коханці, близькі друзі і родичі. У цій зоні є ще подзона радіусом у 15 см, у яку можна проникнути тільки за допомогою фізичного контакту. Це понадінтимна зона.

2. Особиста зона (від 46 см до 1,2 метри)

Це відстань, що звичайно розділяє нас, коли ми знаходимося на коктейль - вечірках, офіційних прийомах, офіційних вечорах і дружніх вечірках.

3. Соціальна зона (від 1,2 до 3,6 метрів)

На такій відстані ми тримаємося від сторонніх людей, наприклад,  водопровідника чи теслі, що прийшов зайнятися ремонтом у нашому будинку, листоноші, нового службовця на роботі і від людей, яких не дуже добре знаємо.

4. Суспільна зона (більш 3,6 метри)

Коли ми адресуємося до великої групи людей, то зручніше за все стояти саме на цій відстані від аудиторії.

Звичайно наша інтимна зона порушується тою чи іншою людиною по двох причинах. Перша, коли "порушник" є нашим близьким родичем чи ж людиною, яка має щодо нас сексуальні наміри. Друга, коли порушник виявляє ворожі тенденції і схильний атакувати нас. Якщо ми можемо терпіти вторгнення сторонніх людей у наші особисті соціальні зони, то вторгнення сторонньої людини в інтимну зону викликає усередині нашого організму різні фізіологічні реакції та зміни. Серце починає битися швидше, відбувається викид адреналіну в кров, і вона доливає до мозку і м'язів як сигнал фізичної готовності нашого організму до бою, тобто стан бойової готовності.

Це означає, що якщо ви дружелюбно торкнетеся руки чи обіймете людину, з яким ви тільки що познайомилися, то це може викликати в неї негативну реакцію стосовно вас, навіть якщо він чи вона буде вам посміхатися і, щоб вас не скривдити, робити вигляд, що це їй подобається. Якщо ви хочете, щоб люди почували себе у вашому суспільстві затишно, дотримуйте золотого правила: "Тримай дистанцію". Чим інтимніше наші відносини з іншими людьми, тим ближче дозволяється нам проникати в їхні зони. Наприклад, тільки що прийнятий на роботу службовець перший час може подумати, що колектив відноситься до нього дуже прохолодно, але вони просто тримають його на дистанції соціальної зони, тому що мало його знають. Як тільки товариші по службі дізнаються його краще, територіальна відстань між ними скоротиться, і, зрештою, йому дозволять пересуватися в межах особистої зони, а в деяких випадках проникати й в інтимну зону.

Дистанція між двома, що цілуються може багато розповісти вам про характер взаємин між цими людьми. Коханці міцно притискаються тілами один до одного і знаходяться усередині інтимної зони один одного. Зовсім інше буде відстань, якщо ви отримуєте поцілунок від сторонньої людини, що поздоровляє вас з Новим роком, чи від чоловіка кращої подруги, оскільки обоє будуть відставляти нижню частину тіла принаймні на відстані 15 см від вашої.

Вийнятком із правила, що вимагає суворого дотримання дистанційної зони, є випадки, коли просторова зона людини обумовлена його соціальним станом. Наприклад, керуючий компанією й один з його підлеглих можуть бути компаньйонами по риболовлі, і, знаходячись на риболовлі, вони перетинають і особисту, і інтимну зону один одного. На роботі ж керуючий буде тримати його на відстані соціальної зони, дотримуючи неписаних правил соціальної стратифікації.

Скупченість людей на концертах, у кінозалах, на ескалаторах, у транспорті, ліфті призводить до неминучого вторгнення людей в інтимні зони один одного і цікаво спостерігати реакцію людей на ці вторгнення. Існує ряд неписаних правил поведінки західної людини в умовах скупченості людей, наприклад, у  автобусі чи ліфті. Це такі правила:

1. Ні з ким не дозволяється розмовляти, навіть зі знайомими.

2. Не рекомендується дивитися в упор на інших.

3. Обличчя повинне бути зовсім безстороннім - жодного прояву емоцій не дозволяється.

4. Якщо у вас у руках чи книга газети, ви повинні бути цілком занурені в читання.

5. Чим тісніше в транспорті, тим стриманіше повинні бути ваші рухи.

6. У ліфті варто дивитися тільки на покажчик поверхів над головою

Часто можна почути, як людей, що їздять у суспільному транспорті на роботу в час пік, називають жалюгідними, нещасними, подавленими. Ці епітети звичайно вживаються через те, що в цих людей невиразні обличчя, але сторонні спостерігачі помиляються у своїх оцінках. Вони просто бачать, як люди сумлінно виконують правила поведінки в умовах неминучого вторгнення сторонніх у їхню інтимну зону.

Якщо у вас виникнуть сумніву з цього приводу, прослідкуйте за собою наступного разу, коли ви ввійдете в переповнений кінозал. Як тільки ви вступили в прохід, що веде до вашого місця оточеному безліччю незнайомих облич, зверніть увагу, що ви починаєте, як запрограмований робот, підкорятися неписаним законам поводження людини в переповнених громадських місцях. Коли ви почнете конкурувати зі своїм сусідом за кут на підлокітнику крісла для опори руки, ви зрозумієте, чому люди, які прийшли в кіно без супутника, звичайно не займають своє місце залі доти, поки не виключать чи світло не почнеться фільм. Щоразу,- коли ми їдемо в переповненому ліфті, сидимо в переповному  кінозалі чи їдемо в переповненму автобусі, оточуючі перестають для нас існувати, і доти, поки нас безпосередньо не зачеплять, ми не реагуємо на них. Складається таке враження, начебто своїм неусвідомленим зазіханням на нашу інтимну територію люди ставлять нас в оборонну позицію.

Розлютована юрба чи агресивна група людей, об'єднаних єдиною метою, реагує на порушення їхньої території зовсім іншим чином, ніж окремі особистості. В дійсності відбуваються наступні речі: у міру того, як збільшується юрба і її щільність, особистий простір кожної окремої людини стає усе менше, і він приймає ворожу стійку, тому з ростом юрби підсилюється її ворожість і агресивність, і в будь-який момент може початися рукоприкладство. Це дуже добре відомо поліції, і вона завжди прагне розігнати юрбу, щоб кожна людина знову знайшла свій зональний простір і заспокоїлася.

Тільки в останні роки уряд і містобудівники стали звертати увагу на те, що багатоповерхові житлові комплекси впливають на людину, оскільки позбавляють її особистої території. Негативні наслідки проживання на перенаселених територіях можна простежити на прикладі популяції оленів на острові Джеймс, що знаходиться неподалік від штату Меріленд (США). Олені там стали вимирати великими партіями незважаючи на те, що в той час корму їм було достатньо, хижаки були відсутні і не було ніякої епідемії. Аналогічні явища до цього відбувалися з пацюками і кролями. Дослідження показали, що олені вимирали в результаті надактивної діяльності надниркових залоз, викликаної стресовим станом тварин, що спричинялись в результаті росту популяції оленів, і вони були позбавлені своєї особистої території. Надниркові залози відіграють важливу роль для росту організму, відтворення й опірності захворюванням. Таким чином, саме перенаселеність викликала фізичну реакцію на стрес, а не такі фактори як голод,  інфекція чи агресивність інших тварин. З огляду на це, легко зрозуміти, чому області, що мають велику щільність населення, мають більш високий рівень злочинності.

Слідчі поліції  використовують спеціальні методи, побудовані на порушенні території особистості, для того, щоб зломити опір допитуваних злочинців. Для цього вони саджають злочинця на стілець без підлокітників, ставлять стілець у центрі кімнати і постійно під час допиту проникають у його інтимну й особливо інтимну зону, залишаючись у ній доти, поки той не дасть відповідь. За допомогою таких методів опір злочинця дуже швидко придушується. Адміністратори можуть використовувати той же самий метод для того, щоб одержати приховувану інформацію від підлеглого, але, в той же час, людям, зайнятим у торгівлі, не слід застосовувати цю тактику при спілкуванні з клієнтами.

2.2.4. ЗОНАЛЬНІ ПРОСТОРИ В РІЗНИХ НАЦІЙ

Коли людина претендує на  місце чи простір, частина якого вже зайнята іншими людьми (наприклад, місце в театрі, місце за столом у конференц-залі, гачок для рушника на тенісному корті), вона діє передбачуваним чином. Вона зазвичай шукає найширшу відстань між двома присутніми і займає місце посередині. В театрі вона обирає місце, що знаходиться посередині між останнім кріслом і сидячою у цьому ряду людиною. На тенісному корті обирає той гачок для рушника, що знаходиться на найбільш вільному просторі посередині між двома висячими рушниками, чи посередині між найближчим рушником і кінцем вішалки. Робиться це з тією метою, щоб не скривдити інших присутніх. Молода пара, яка тільки що емігрувала в Чикаго з Данії, була запрошена в місцевий клуб Джейсистов. Через кілька тижнів після того, як їх прийняли в клуб, жінки стали скаржитися, що вони почувають себе незатишно в суспільстві цього датчанина, оскільки він "пристає" до них. Чоловіки ж цього клуба відчули, що нібито датчанка своїм невербальним поводженням натякала, що вона для них доступна в сексуальному відношенні.

Ця ситуація підтверджує той факт, що в багатьох європейських, націй інтимна зона складає тільки 23-25 см, а в деяких і того менше. Датчани почували себе впевнено і невимушено, знаходячись на відстані 25 см від американця, не підозрюючи про те, що вони вторгаються в його інтимну зону, що складає 18 дюймів. Датчани також частіше використовують контактний погляд, чим американці, що дало привід для помилкової оцінки їхнього поводження.

Просування в інтимну територію людини обличчя протилежної статі є способом вираження її інтересу до цієї людини і називається заграванням. Якщо загравання не приймається, ця людина відступає і дотримує надалі дистанцію. Якщо ж залицяння приймаються, людина дозволяє"порушнику" залишатися усередині його інтимної зони. Те, що для датчан було нормальною суспільною поведінкою, інтерпретувалося американцями як їхнє сексуальне загравання. Датчани ж думали, що американці були холодні і недружелюбні, тому що вони усувалися від зручної для їхнього спілкування зони.

Випадок розказаний одним з учасників міжнародної конференції: "Недавно на конференції я помітив, що коли зустрічалися і розмовляли два американці, вони стояли друг від друга на відстані 90 см і зберігали цю дистанцію протягом усієї розмови. Коли ж розмовляли японець і американець, то вони повільно почали пересуватися по кімнаті. Американець постійно відсувався від японця, а японець поступово наставав, наближаючи до нього. Тим самим кожний з них намагався пристосуватися до звичного  зручного для нього простору спілкування. Японець, чия інтимна зона складає 25 см, постійно робив крок уперед, щоб звузити простір. При цьому він вторгався в інтимну зону американця, змушуючи його відступати на крок назад, щоб розширити свій зональний простір. Відеозапис цього епізоду, відтворений із прискоренням, створює враження, що обоє вони танцюють по конференц-залі, і японець веде свого партнера. Стає зрозумілим, чому при бізнесах-переговорах азіати й американці поглядають один на одного з деякою підозрою. Американці вважають, що азіати "фамільярні" і надмірно "давлять", азіати ж вважають, що американці "холодні і занадто офіційні".

Незнання культурно обумовлених розходжень в інтимних зонах різних людей може легко привести до недорозуміння і невірних суджень про поведінку і культуру інших.

2.3. ВІЗУАЛЬНИЙ КОНТАКТ

Погляд, його напрям, частота контакту очей – ще один з компонентів невербального спілкування. Напрям погляду показує спрямованість уваги співрозмовника і разом з тим дає зворотний зв'язок, що показує те, як ставиться співрозмовник до тих чи інших повідомлень. Погляд використовується також для установлення взаємин. Коли людина прагне до встановлення більш теплих взаємин, він шукає погляд співрозмовника. Однак якщо хтось дивиться нам в очі занадто довго, то це насторожує.

За допомогою очей передаються найточніші і відкритіші сигнали з усіх сигналів міжособистісної комунікації, тому що вони займають центральне місце на обличчі людини, при цьому зіниці поводяться цілком незалежно.

При денному освітленні зіниці можуть розширюватися і звужуватися в залежності від того, як змінюється ставлення і настрій людини від позитивного до негативного і навпаки. Коли людина радісно збуджена, його зіниці розширюються  в 4 рази більше в порівнянні з нормальним станом. Навпаки, сердитий, похмурий настрій змушує зіниці звужуватися, при цьому виходять так називані «очі – бусинки» чи «зміїні очі».

Основа для дійсного спілкування може бути встановлена тільки тоді, коли ви спілкуєтеся з людиною віч-на-віч. Якщо при спілкуванні з одними людьми ви почуваєте себе затишно, то з іншими дискомфортно. Це зв'язано, головним чином, з тим, як вони дивляться на вас, яка тривалість їхнього погляду і як довго вони можуть витримати ваш погляд. Саме тому дуже важливо під час ділових бесід і переговорів контролювати вираз своїх очей.

Ваш погляд повинен зустрічатися з очима партнера близько 60 – 70% від усього часу спілкування. Скутий, затиснутий співрозмовник, що зустрічається з вами поглядом менш 1/3 від часу спілкування, рідко користується довірою. Під час переговорів і ділових бесід ніколи не слід надягати темні окуляри, тому що в партнера з'являється відчуття, що його розглядають в упор.

Часто зустрічається так називаний погляд скоса. Він використовується для передачі  інтересу чи ворожості. Якщо такий погляд супроводжується злегка піднятими  бровами чи посмішкою, то він означає зацікавленість і часто використовується для того, щоб затягти співрозмовника. Якщо він супроводжується опущеними вниз бровами, нахмуреним  чолом чи опущеними куточками рота, то він означає підозріле, вороже чи критичне ставлення.

Найбільше нас дратують люди, які під час розмови опускають повіки. Це підсвідомий жест, що є спробою людини «забрати» вас зі свого поля зору, тому що ви йому  набридли чи стали нецікаві, або він почуває свою перевагу над вами. При нормальній частоті моргання 6 – 8 разів у хвилину віка цієї людини закриваються на  секунду чи більше, начебто людина моментально стирає вас зі своєї пам'яті.

Якщо людина підкреслює свою перевагу над вами, то його прикриті повіки сполучаються з відкинутою назад головою і довгим поглядом, відомим як « зверхній погляд». Якщо ви помітили схожий погляд у вашого співрозмовника, це означає, що ваша поведінка викликає в нього негативну реакцію і потрібно щось змінити, щоб успішно завершити розмову.

                                     3. ВИСНОВКИ

Отже, різні форми невербальної поведінки використовуються для виділення чи акцентування вербального повідомлення, для посилення якої-небудь частини повідомлення, для пояснення мовчання, для додавання нової інформації до  висловлення чи для перекручування вербального повідомлення. За допомогою теоретичних моделей комунікату легше зрозуміти внесок невербальної поведінки в консультативні відносини. Чутливість до невербальних повідомлень вимагає концентрації і розвивається в процесі тренування.Вивченню важливості невербальних натяків присвячено кілька досліджень.

Вчений Клейборн у ході дослідження вербальних втручань і невербальної поведінки виявив, що комунікати сприймають використання інтерпретації як ознаку компетентності комунікананта, а вербальним перефразуванням довіряють у меншому ступені. Точно так само вони сприймали експресивне невербальне поводження комунікантів (вокальну варіативність, лицеву експресію, зоровий контакт і жести). І навпаки, привабливість і компетентність комунікантів, чия невербальна поведінка було порівняно не експресивною, оцінювалася нижче.

Дослідники Собелман і Лакросс повідомили, що клієнти сприймають афіліативні форми невербальної поведінки, як більш теплі і привабливі. У категорію афіліативних форм невербальної поведінки були зараховані посмішки, кивки, рухи кистей рук, зоровий контакт, напрям плеча до клієнта під кутом 90° і нахил корпуса тіла вперед під кутом 20°. Проводилося також кілька досліджень кінесичної невербальної поведінки. Шпігель і Махотка виявили, що пози з відкритою позицією рук оцінюються як холодні, відразливі, соромливі і пасивні, тоді як пози з помірковано відкритими позиціями рук оцінювалися як теплі і приймаючі. Пози з надмірно відкритими позиціями рук оцінювалися як нескромні і ексгибіцоністські.

Сміт-Хайнен підтвердила, що поза зі схрещеними руками - найхолодна й у меншому ступені характерна для емпатичної установки. Вона також досліджувала різні варіанти положення ніг з погляду “теплоти” і “емпатії” і встановила, що найхолоднішою і найменш емпатичною є поза зі схрещеними ногами, при якій щиколотка однієї ноги лежить на коліні іншої ноги; однак поза, при якій коліно однієї ноги лежить на коліні іншої ноги, а також поза, при якій людина сидить “з ногами” на чи дивані в кріслі, не оцінювалися як холодні і менш емпатичні.

Уаксер досліджував можливості визначення тривоги по різних елементах невербального поводження. Отримані ним результати в цілому підтримують теорію Екмана. Учасникам дослідження вдавалося визначити наявність тривоги  по одним тільки невербальним ознакам. Найважливішими невербальними натяками, що дозволяли встановити наявність тривоги, були положення кистей рук, погляд, положення губ і положення корпуса тіла. Для клієнтів, що випробували тривогу, робили характерні нервові рухи кистей рук і нехарактерні сигнальні жести; також для них був характерний менш тривалий зоровий контакт зі співрозмовником; вони рідше посміхалися і тримали корпус тіла більш напружено. Це дослідження підтвердило те, що більш виразну “витічку” правдивої інформації дає тіло, а не обличчя. Крім того, виявилося, що спостерігачі, що оцінювали рівень тривоги клієнтів, були зосереджені в більшому ступені на рухах рук, чим на інших формах невербального поводження. Інші області тіла (наприклад, ноги і ступні), очевидно, рідше привертають до себе увагу спостерігача. Відомо, що між комунікантом і комунікатом можуть виникнути комунікативні утруднення через класові і культурні розходження. У визначеній мірі ці ускладнення можуть бути викликані особливостями невербальної поведінки і властивих індивідам форм проведення бесіди.

Обсяг особистого простору, необхідний для комфортного самопочуття, неоднаковий для представників різних культурних груп. І комунікант, і комунікат можуть невірно витлумачити  скорочення чи збільшення фізичної дистанції. Значення візуального контакту не менш важливо: англо-американці використовують зоровий контакт для того, щоб підтвердити, що вони слухають, однак в інших культурах прямий погляд і спроба ухилитися від прямого зорового контакту мають інший зміст. У деяких культурних групах прийнято спостерігати за співрозмовником периферичним зором і уникати прямого зорового контакту; а в деяких культурах відхилення від зорового контакту служить ознакою поваги до співрозмовника. Комунікант може невірно витлумачити невербальну поведінку комуніката, який належить до іншої культурної групи. Отже, норми ведення бесіди також залежать від культурних традицій, так само як і способи вітання, звертання один до одного і т.д.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.    Г.Г. Почепцов. Теорія комунікації. – М.: “Рефл-бук”, К.: “Ваклер” – 2001. – 656с.

2.    В.А. Лабунская. Невербальное поведение. – Ростов-на-Дону: издательство Ростовского университета – 1986. – 135с.

3.    Рюкле Хорст. Ваше тайное оружие в общении: мимика, жест, движение. – М.: Интерэксперт: Инфра – М – 1996. – 227с.

4.    Пиз Аллан. Язык жестов: как читать мысли других людей по их жестам. – М.: Ай-Кью – 1995. – 257с.

5.    Пиз Аллан. Язык жестов: увлекательное пособие для деловых людей. – М.: Ай-Кью – 1992. – 112с.